Будь умным!

У вас вопросы?
У нас ответы:) SamZan.net

з курсу ФІЛОСОФІЯ для підготовки бакалаврів за напрямом 0304 Право спеціальності 6

Работа добавлена на сайт samzan.net:

Поможем написать учебную работу

Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.

Предоплата всего

от 25%

Подписываем

договор

Выберите тип работы:

Скидка 25% при заказе до 24.11.2024

ДЕРЖАВНА ПОДАТКОВА АДМІНІСТРАЦІЯ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ДЕРЖАВНОЇ ПОДАТКОВОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ

Кафедра філософії та політології

 Затверджую

 Проректор з навчальної та

методичної роботи

_____________

 «____» __________ 2011 р.

Методичні рекомендації

до проведення семінарських занять

та організації самостійної роботи студентів

з курсу ФІЛОСОФІЯ

для підготовки бакалаврів

за напрямом 0304 «Право»

спеціальності 6.030401 “Право”

6.030402 “Правознавство”

статус дисципліни: нормативна

Ірпінь 2011


Методична розробка складена на основі робочої навчальної програми курсу «Філософія» затвердженої у 2011 році.

Автори:                                              Воробйова Л.С., к.ф.н., доцен

                                                            Христокін Г.В., к.ф.н., доцент

                                                            Левченко Т.Г., ст. викладач

                                                                                                             

Рецензент:                                            Ківенко Н.В., д.ф.н., професор

Розглянуто і схвалено

на засіданні кафедри філософії та політології

протокол №___ від “___” ______200_р.

Завідувач кафедри_____________________Воробйова Л.С., к.ф.н., доцент

Розглянуто і схвалено:

на засіданні вченої ради юридичного факультету,

протокол №__ від “___”______________20__р.

Голова вченої ради 

юридичного факультету_________________Самілик Г.М., к.ю.н., доцент

 

 

Декан заочного факультету ______________Бриштіна В.В., к.е.н., доцент

Завідувач навчально-методичного відділу_______________Бойко О.О.

            

Реєстраційний №_______


З М І С Т

  1.  Зміст……….................................................................................................  3
  2.   Пояснювальна записка з методики проведення семінарських занять 4-8
  3.  Структура навчальної дисципліни..............................................................9
  4.  Тематичний план (для заочної форми навчання) ...................................10
  5.  Зміст методички за змістовими модулями.......................................11-102
  6.   Розподіл балів за рейтинговою системою............................................103
  7.   Форми і методи контролю оцінювання знань (для заочної форми навчання)...................................................................................................104
  8.   Тематика наукових робіт.................................................................105-107
  9.   Тематика індивідуальних робіт по філософії.....................................108
  10.   Контрольні питання з навчальної дисципліни:
  •  перелік питань до I залікового кредиту.......................................109-110
  •  перелік питань до II залікового кредиту......................................111-113

11. Рекомендована література

  •  основна література.............................................................................114
  •  додаткова література....................................................................114-115
  •  філософські джерала....................................................................115-121
    Пояснювальна записка з методики проведення семінарських занять

Загально-теоретичні принципи проведення семінарських занять

Основна загальна мета семінару

  1.  Головна мета семінару це вирішення комплексу завдань навчального, герменевтичного, виховного спрямування, т.б.  вірного розуміння певних знань, чіткого їх засвоєння та перетворення в елемент світогляду, який допомагає формуванню особистості студента.
  2.  Семінар слугує не тільки розширенню поінформованості студента, але й утвердженню світоглядних знань, що формують особистість.
  3.  Вивчити лекційний чи самостійний матеріал на високому теоретичному і практичному рівні. Вдосконалювати попередні знання, поглиблювати розуміння наукових проблем, розуміти їх актуальність для сьогодення.

Спеціальні цілі семінару:

  1.  Навчитися добре володіти знаннями, розуміти їх предметний зміст, розкривати їх структуру, елементи, форми.
  2.  Навчитися теоретично аналізувати матеріал, виділяти головне і вторинне, бачити сутність проблеми, прослідковувати зв`язки і відношення в проблемі.
  3.  Вчитися мислити конкретно, точно, послідовно, логічно. Враховувати всі компоненти певної проблематики. Уважно ставитися до коректного подання матеріалу, не порушуючи його структуру і зміст.
  4.  Критично ставитися до нетворчого сприйняття та засвоєння знань, вчитися сприймати матеріал синтетично і органічно не розриваючи його з власним світоглядом, а намагаючись пов`язати з попереднім знанням.
  5.  Самостійно мислити, навчитися висловлювати і відстоювати власний погляд на проблему, захищати своє бачення шляхів її вирішення.

Для реалізації поставлених завдань необхідно: безпосередньо, самостійно і предметно вивчати проблему за першоджерелами, літературними текстами, документами; знати рівень сучасної її розробки в науці, перспективи подальшого її вивчення; вміти порівнювати і зіставляти різні погляди і напрями, давати їм оцінку; визнавати свої помилки, приймати іншу точку зору, якщо вона більш обгрунтована.

В процесі семінару у студента:

  •  формується активна життєва позиція, відбувається становлення світогляду і рис особистості;
  •  відбувається ознайомлення з новим матеріалом, розширюється загально-гуманітарний кругозір, стверджуються власні погляди на проблему;
  •  виробляється необхідне вміння критичного аналізу джерел, діяльності людей.
  •  формується участь студента в важливих феноменах, явищах і проблемах історії та сучасності, проникнення в глибинний їх зміст, особисте їх засвоєння і переживання;
  •  вироблення вмінь і навичок практичного використання знань.

Загальні принципи проведення семінару:

  1.  Готовність викладача відповісти на будь яке, навіть гостре питання студента. Обговорювати в групі будь яку проблему.
  2.  Повага до думки студента. Готовність викладача вислухати думку студента, не відкидаючи її одразу, а терпляче, аргументовано і акуратно підводити студента до можливості сприйняти іншої позиції. На фактах і прикладах довести студенту помилковість його позицій, якщо вона справді така.
  3.  Вміння викладача погодитися з думкою студента, якщо вона складає тверду переконаність і має під собою чіткі доведені принципи та позиції.
  4.  Семінар повинен не стільки формувати погляди студента, скільки вчити студента виробляти ці погляди самостійно і аргументовано, послідовно їх захищати, надавати інформацію для роздумів і створювати певні умови для такої самостійної роботи.
  5.  Викладач знайомить студента з рівнем дослідження в науці проблеми з тим як вона вирішувалася до цього часу, з підходами, що виробило людство до її осмислення. Студент повинен, добре ознайомившись з сутністю проблеми та станом її розуміння в історії, науці, виробити власний світоглядний підхід до її сприйняття і вирішення, який повинен спиратися на світовий досвід і мати цінність для науки і культури, т.б. пошук студентом вирішення проблеми повинен проходити в межах підходів і принципів заданих культурою і її ціннісними нормами.
  6.  Обговорення та дискусії важливо не пускати на неконтрольований перебіг, тримати увагу студентів на сконцентрованості в межах проблеми, слідкувати за дотриманням правил дискусії, не переводити вирішення проблеми у особисту сферу, робити періодичні висновки для утримання уваги і орієнтації студентів, висказувати свою позицію з проблеми, що обговорюється.

Форми семінарських занять

Традиційний семінар − виносяться декілька питань і студенти готують відповіді користуючись переважно лекціями та підручниками.

Семінар-диспут – під час семінару викладач пропонує декілька проблемних тем та запитань по них. Організує обговорення їх з студентами.

Семінар-доповідь, доклад – підготовка для семінару рефератів, або доповідей за складом: на одну тему 1 доповідач, 2 опоненти. Доповідач самостійно готує матеріал в формі доповіді чи реферату, а опоненти складають рецензію на нього наперед ознайомившись з його змістом.

Семінар−аналіз першоджерел − в процесі роботи викладач знайомить студентів з певним документальним джерелом і пропонує дати йому аналіз, прокоментувати. Для цього від студента вимагається максимум підготовки і розуміння, поваги, обережності і коректності в тлумаченні тексту.

Робота з літературою:

Опрацювання першоджерел, монографій, статей самостійно і під час семінару складає дуже важливий засіб формування знань у студентів. Інформацію про них студент може отримати в бібліотеці, або в Інтернеті.

Специфіка роботи з першоджерелами полягає в тому, що тут студент безпосередньо зустрічається з оригінальним текстом філософського, релігійного чи наукового змісту. Як правило такий текст супроводжується коментарями чи вступною частиною, тому необхідно ознайомитися з змістом вступу та звертатися до коментарів під час опрацювання тексту. Засвоєння і розуміння оригінального тексту важке, але важливе завдання. Стикаючись з ним студент поринає в світ думок автора, в поле його мови, символів, образів, понять. Опрацювання такого тексту тим і важливе, що дає можливість побачити манеру і характер твору в тому вигляді, який йому надав сам автор. Розуміння змісту твору відбувається поряд з освоєнням його зовнішньої форми, що дуже важливо. Звичка до манери тексту відкриває простір для глибокого занурення в сенс написаного.

Особливо це стосується релігійних текстів, мова яких часто міфологічно – образна, або умовно-символічна чи теологічно – витончена. Розуміння такого тексту передбачає достатньо високий загальний рівень підготовки отриманий на заняттях логіки, історії культури, всесвітньої історії, широка ерудиція і освіта.

Робота з монографіями і статтями передбачає грунтовну обізнаність студентів в матеріалі і зацікавленість в його поглибленому вивченні.  По перше студент повинен знати головні видані наукові праці з певної теми, або коло авторів, що займаються переважним дослідженням цієї теми в науці. Можна вибирати загальновідомих чи маловідомих авторів та їх праці.

В роботі з монографією необхідно звернути увагу на

  •  прізвище та ініціали автора або редактора, укладача(чи колективу співавторів);
  •  повну назву твору;
  •  назва книжкової серії чи журналу;
  •  рік видання(бажано, якщо є,  рік попереднього видання);
  •  місце видання(місто);
  •  ким видано(видавництво);
  •  номер видання(журналу);
  •  тираж;
  •  склад редакційної колегії;
  •  анотацію;
  •  зміст по розділам, главам, сторінкам;
  •  вступ та висновки.

Потім можна переглянути твор, або в загалом охопити поглядом характер книжки, манеру автора викладати матеріал, ідеологічну спрямованість.

Завдання: уважно ознайомитися з думкою автора, його аргументами.

Загальні принципи роботи студентів на семінарі та самостійно:

Вироблення власної позиції: важливий результат наукової роботи. Студент може не тільки бути добре обізнаним в поглядах науковців, але й виробляти самостійне бачення проблеми, обстоювати його на семінарі, аргументовано захищати власне бачення вирішення проблеми. Більш того, без такого перспективного завдання, яким є вироблення власних наукових позицій не можливо грунтовно займатися наукою.

Історіографія проблеми: знання позиції багатьох науковців та історію формування поглядів на розкриття теми. Студент може переважно засвоювати знання здобуте з монографічної літератури, але при ознайомленні з першоджерелами може роботи власні висновки, аналізувати, навіть аргументовано критикувати відомі наукові позиції.

Ознайомлення з рівнем наукового розуміння матеріалу: ось головна мета всієї наукової роботи студента. Від нього не вимагають переважно самостійних висновків чи праць, він повинен освоїти вироблений в науці рівень знань, зрозуміти його, вміти адекватно відтворити.

Критерії наукового аналізу матеріалу: точність передачі ідеї чи вчення, обізнаність в поглядах інших науковців, критичність та самокритичність, вдумливість (здатність зануритися в ідею твору), творчість в виробленні нового знання, самостійність, мужність в відстоюванні поглядів.

Використання літератури і джерел під час семінару: студенти можуть вільно користуватися літературою (джерелами, монографіями, статтями, публікаціями) на семінарі, цитувати, проводити посилання, якщо вони самостійно опрацювали цей матеріал вдома і зробили певні висновки. Відповідь в такому випадку оцінюється краще.

Форма і зміст дискусій під час семінару: за формою дискусії можуть бути різними: «викладач−студенти», «студент−студент», «група студентів−група студентів». Повинні виконуватися правила проведення дискусій, які полягають в дотриманні регламенту, чіткому висловленні своїх поглядів, повазі до думки інших, використанні дійсних аргументів, зв`язок з життям, обережність в особистій сфері. На дискусії можуть бути винесені як теми суто наукові, так і суспільно варті, злободенні. Найбільш цінується відповідь, що була аргументована, чітко захищена, яка несе реальне відображення і вирішення проблеми.

Вислуховування позицій інших: важлива риса студента (чи молодого дослідника). Вона дозволяє уважно і спокійно ставитися до думки іншого, навіть якщо вона здається наперед хибною. Культура діалогу формує повагу не лише до думки колеги, але й до нього самого, вчить виправляти помилки не переводячи розмову в особисту сферу, долає ворожість і віддаленість людей.

Опитування студентів: здійснюється як правило двома шляхами − за власним бажанням чи за викликом викладача. В обох випадках студент повинен добре володіти матеріалом, бути знайомим з літературними джерелами і працями, знати зміст лекції.

Матеріал предмета слід пов`язувати з дисциплінами: загальна історія, психологія, психологія підприємництва, соціологія, культурологія, політологія, логіка, література, історія економічних вчень, філософські спецкурси.


СТРУКТУРА НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ   “ФІЛОСОФІЯ”

№ п/п

Змістові модулі

Кількість годин

Всього

Лекції

Семінарські

Індивідуально-консультаційна робота

Самостійна робота студента

ЗМ 1 (Т. 1-6). Теоретична філософія

Т. 1.

Сутність філософії та її рольу суспільстві

8

2

2

1

3

Т. 2.

Гносеологія (філософія пізнання)

7

2

2

1

3

Т. 3.

Онтологія (філософія буття)

9

2

2

1

4

Т. 4.

Філософія свідомості

7

2

2

1

3

Т. 5.

Антропологія (філософія людини)

7

2

2

1

3

Т. 6.

Аксіологія (філософія цінностей).

9

2

1

1

4

             I Модульна контрольна робота

1

ЗМ 2 (Т. 7-10). практична філософія

Т. 7.

Філософія культури

6

2

2

1

3

Т. 8.

Філософія суспільства

6

2

2

1

2

Т. 9.

Історіософія (філософія історії)

7

2

2

-

3

Т.10

Філософія права

2

2

-

ЗМ 3 (Т. 11-16). Історія філософії

Т.11

Антична філософія

6

2

1

-

3

Т.12

Філософія Середньовіччя та епохи Відродження

7

2

1

1

3

Т.13

Філософія Нового Часу і Просвітництва

6

2

1

-

2

Т.14

Класична німецька філософія

6

2

1

1

3

Т.15

Сучасна зарубіжна філософія

8

2

2

1

4

Т.16

Українська філософія

9

2

1

-

4

         II Модульна контрольна робота

1

Всього

108

32

28

11

37


Тематичний план (філософія)

(для заочної форми навчання)

Вступ. Філософія як наука і тип світогляду

Розділ 1. Теоретична філософія

1.1. Гносеологія (філософія пізнання)

1.2. Онтологія (філософія буття)

1.3. Свідомість

1.4. Антропологія (філософія людини)

1.5. Аксіологія (філософія цінностей)

Розділ 2. Практична філософія

2.1. Філософія культури, цивілізація

2.2. Філософія суспільства та історії

2.3. Філософія економіки

Розділ 3. Історія філософії.

3.1. Антична філософія

3.2. Філософія Середньовіччя та епохи Відродження

3.3. Філософія Нового Часу і Просвітництва

3.4. Класична німецька філософія

3.5. Сучасна зарубіжна філософія

3.6. Українська філософія


ЗМ 1 (Т. 1-6). Теоретична філософія

Т. 1: Сутність філософії та її роль в суспільстві

Мета: ознайомити студентів з основами філософських знань, що передбачає розуміння смислу поняття світогляду і знання його типології, з’ясування зв’язку між світоглядом і філософією. Знати специфіку філософського знання, його відмінність від природничо-математичних та соціально-гуманітарних наук. Важливим завданням курсу є усвідомлення головних проблем та структури філософського знання. Для реалізації цих завдань студент має усвідомити функції філософського мислення.

Основні поняття: філософія, філософствування, мудрість, дискурс, праксис, світогляд, світовідчуття, світорозуміння, світосприйняття, типи світогляду, наука, релігія, міф, ідеологія, метафізика, онтологія, гносеологія, антропологія, аксіологія, логіка, рефлексія, соціальна філософія, етика, методи філософії, предмет філософії, функції філософії, категорії філософії.

План лекції:

  1.  Світогляд, його структура та роль в життєдіяльності людини.
  2.  Міфологія та релігія як історичні типи світогляду.
  3.  Наукова картина світу. Специфіка філософського освоєння світу.
  4.  Методи та функції філософії.

Семінар: Специфіка філософського освоєння світу

  1.  Поняття і типологія світогляду. Світогляд і філософія.
  2.  Проблема взаємодії філософії з наукою та ідеологією.
  3.  Головні проблеми та структура філософського знання.
  4.  Характерні риси, методи та функції філософії.

Методичні рекомендації до семінару:

  1.  Готуючись до першого питання необхідно усвідомити, що людина має три основні типи відношення людини до світу: пізнавальний, оцінювальний та практичний, які формують знання, цінності та практичні настанови. Їхня єдність складає світогляд людини. Звернути увагу, що світогляд поділяється на буденний та філософсько-науковий, має духовно-практичний та теоретичний рівні. Існує три історичні форми світогляду: міфологічний, релігійний та філософський. Міфологічний світогляд продукує фантастичні уявлення про світ. Міф породжує картину світу в якій дійсність постає єдністю природного і соціального, земного і божественного, індивідуального і колективного. В межах міфологічного світогляду домінує колективна форма свідомості, вставнолюється приорітет родової моралі над індивідуальною. Релігійний світогляд основується на вірі в існування надприродних духовних сутностей. Фантастичні образи богів міфу, змінюються вимогами надприродного одкровення, яке виявляється в священних текстах та традиції. В релігії вперше виникає індивідуальна моральна відповідальність за вчинки, гарантом справедливого суду яких виступає Бог-Суддя. Під час відповіді варто пояснити, що міфологічний та релігійний – це переважно духовно-практичні типи світогляду. Окремо треба охарактеризувати філософію як теоретичний тип світогляду. Вона постає єдністю мудрого життя (праксису) та теоретичного вчення (дискурсу). Хоча філософія є теоретичним вченням про всезагальне, і навіть претендує на статус науки, вона базується на світоглядних засадах. Цими засадами виступають інтуїції філософа, теоретичним розвитоком яких і є філософія. Світоглядний і гуманістичний потенціал філософії визначається тим, що проблематика філософії визначається колом тем «людина − світ».
    1.  У другому питанні студент повинен розкрити проблему взаємодії філософії, науки та ідеології. Важливо підкреслити, що наука – це сфера людської діяльності, функцією якої є вироблення і теоретична схематизація об’єктивних знань про дійсність. Якщо наука прагне здобути максимально об’єктивоване знання, то філософія продукує знання засноване на інтуїціях, ціннісних принципах та світоглядних гіпотезах. Тому наука не є самостійним типом світогляду, а філософія ніколи не стане строгою наукою. На відміну від ідеології, яка захищає ідейні постулати, філософія є вільним пошуком істини. Якщо філософія захищає певні догматичні положення вона перетворюється на ідеологію (марксизм). Так само, якщо наука захищає певні світоглядні принципи, вона перетворюється на ідеологію (наприклад сцієнтизм – позитивізм).
    2.  З’ясовуючи специфіку філософського мислення студент має пояснити, що предметом філософії є найзагальніші реальності – світ, людина, культура, Бог, які вона осмислює за допомогою категорій. Відповідно головними проблемами над якими розмірковують філософи є проблеми буття (онтологія), людського існування (антропологія), пізнання (гносеологія), цінностей (аксіологія), культурного розвитку (філософія культури), релігії (філософія релігії), суспільства (соціальна філософія), моралі (етика) та ін. Студент повинен розуміти зв’язок між проблемами філософії та філософськими дисциплінами, що їх досліджують.
    3.  В результаті студент повинен пояснити різницю між релігійним, ідеологічним, науковим та філософським мисленням. Характерними рисами філософського мислення є його здатність до найзагальніших, гіпотетичних, теоретичних, світоглядних суджень. Основними методами філософії є феноменологічний, трансцендентальний, герменевтичний, діалектичний. Виходячи з названих рис пояснити функції філософії: світоглядну, загальнометодологічну, пізнавальну, прогностичну, критичну, аксіологічну, гуманістичну, освітню.

Питання для самостійної роботи:

  1.  Специфіка філософського мислення. Історичний характер предмету філософії.
  2.  Філософія як наука та мудрість. Хто з філософів відстоював погляд на філософію як на мудрість та строгу науку?
  3.  Відмінність між математично-природничими науками («науками про природу») та соціально-гуманітарними науками («науками про дух»).
  4.  Роль філософії в житті людини і суспільства.

Методичні вказівки і рекомендації:

  1.  Для відповіді на перше питання необхідно згадати, що кожна дисципліна має свій предмет. Студент має пояснити специфіку предмету філософії в порівнянні з предметами інших наук та світоглядів. Предметом філософії є найзагальніші реальності – людина, світ, Бог, культура тощо. Свій предмет філософія може осмислювати і за допомогою найзагальніших теоретичних понять та категорій, і в художніх формах, і в мудрих практичних порадах, але зрештою вона продукує ідеї, підстави яких філософ приймає інтуїтивно. Специфіка філософського знання полягає у пошуку причин, засад та принципів світу, людини та культури. Філософське знання є світоглядним, оціночним, гіпотетичним. Базові постулати будь якого світогляду та наук є філософськими. Предмет філософії змінюється в історії. Так, переважним предметом античної філософії був космос − макросвіт та людина як мікросвіт − подоба Всесвіту. Предметом християнської думки середньовічної доби був Бог та людина як образ Божий. А предметом дослідження філософії Нового часу стає природа та людина як досконалий механізм.
    1.  Студент має розкрити зміст дискусії: "Філософія – наука чи мудрість?". Тут неможлива однозначна відповідь. Варто, щоб студент зміг підібрати якомога більше ознак філософії як мудрого способу життя та як науки. Історично з філософією пов’язують пошук мудрості, а серед класичних прикладів філософів-мудреців фігурують Піфагор, Сократ, Зенон, Епікур, Паскаль, Сковорода та ін. Проблемними є питання – чи збереглася на сьогодні в філософії  тяга до мудрості? Чи може в наш час філософія докорінно зміни життя людини? В той же час, студент повинен назвати приклади філософів-теоретиків, які хотіли бачити філософію наукою, системою метафізики чи суто теоретичним знанням. Серед них можна назвати Спінозу, Фіхте, Гегеля, Гуссерля, Рассела. До яких поглядів Ви пристаєте? Обґрунтуйте свою відповідь?
      1.  Порівнюючи предмет, підходи та методи природничих та гуманітарних наук студент повинен показати різницю між ними. Предметом природничих наук є природний світ, як він є, поза культурою, предметом гуманітарних наук є соціально-гуманітарний простір людського існування. При цьому "науки про природу" намагаються сформулювати універсальні судження, які вільні від ціннісних установок, здатні констатувати загальноприйняті закономірності. Судження "наук про дух", навпаки, зазнають впливу ціннісних установок та навіть ідеологічних впливів, на них позначається залежність від філософської позиції дослідника, вплив "духу епохи". Окрім загальноприйнятих в науці емпіричних та теоретичних методів, гуманітарні науки віддають перевагу герменевтиці, адже отримати точне, універсальне знання в межах цих наук неможливо. Студент має пояснити, що причиною такого становища є неоднозначність, символізм культурно-історичної реальності. Окрім того, треба враховувати, що за останній час з’явилася постнекласична наука для якої характерне, зокрема, подолання радикальної дистанції між природничими та соціально-гуманітарними науками.  
        1.  Готуючи відповідь на це запитання студент повинен аргументовано показати роль і значення філософії в житті особи та суспільства. Варто звернути увагу що філософія виконує важливу функцію – виробляє методологію наукового пізнання. Окрім того, вона допомагає сформувати сучасний теоретичний світогляд людині. Щодо суспільних процесів філософія виконує важливу культуротворчу та критичну функцію. Було б цікаво почути відповідь на питання дискусії на тему: "Чи потрібна філософія в наш час?", або "Чи має філософія практичний сенс?".

Питання для індивідуальної роботи:

  1.  Доведіть, що філософське знання має світоглядну природу.
  2.  Дайте порівняльну характеристику міфології та філософії.
  3.  Коли і як виникла філософія? Назвіть передумови появи філософського мислення.
  4.  Доведіть, що філософія є методологією наукового знання.
  5.  Назвіть основні філософські категорії.

Теми творчих робіт:

  1.  Софійний та епістемний способи філософського мислення.
    1.  Філософія як дискурс та спосіб життя.
    2.  Віра і знання: проблема розмежування.
    3.  Філософія як спосіб самовизначення людини в сучасному світі.
    4.  Ставлення сучасної молоді до філософії.
    5.  Роль і місце курсу філософії у вищих навчальних закладах.
    6.  Сучасні форми міфології.

Першоджерела:

  1.  Адо П. Философия как способ жить. – М., 2004.
    1.  Бибихин В.В. Язык философии. – М., 1993.
    2.  Библер В.С. Что есть философия? // Вопросы философии. – 1995. – № 1.
    3.  Ильенков Э.В. Философия и молодость // Ильенков Э.В. Философия и культура. – М., 1991.
    4.  Мамардашвили М. Как я понимаю философию. – М.,1992.
    5.  Лосев А.Ф. Дерзание духа. – М., 1988.
    6.  Мерло–Понти М. В защиту философии. – М., 1996.
    7.  Ортега-и-Гассет X. Что такое философия? – М., 1991.
    8.  Хесле В. Хорошая философия – это разные формы рациональности // Философская и социологическая мысль, 1991, № 2.
    9.  Хофмайстер Х. Что значит мыслить философски? – М., 2006.
    10.  Філософія сьогодні. – К., 2003.
    11.  Шеллер М. Философское мировоззрение // Избранные произведения. – М., 1994.
    12.  Элиаде М. Аспекты мифа. – М., 1995.
    13.  Ясперс К. Философия и нефилософия // Феномен человека. Антологія. – М., 1993.

Основна література:

  1.  Білодід Ю.М. Філософія. Український світоглядний акцент: Навч. посібник для студ. вищих навч. закл. — К., 2006.
    1.  Бичко І.В., Бойченко І.В., Табачковський В.Г. Філософія. Підручник. – К., 2002.
      1.  Губерський Л.В., Надольний І.Ф., Андрущенко В.П., Розумний В.П., Бойченко В. П.  Філософія: Навч. Посібник. — 5 вид., випр. і доп. — К., 2005.
        1.  Канке В.А. Философия. Исторический и систематический курс. – М., 1996.
          1.  Кремень В.Г., Ільїн В.В. Філософія: Мислителі. Ідеї. Концепції: Підручник. — К., 2005.
            1.  Лазарев Ф.В. Трифонова М.К. Философия. Учебное пособие. – Симферополь, 1999.
        2.  Мир философии. Книга для чтения. – Ч. 1. Исходные философские проблемы, понятия и принципы. – М., 1991.
        3.  Новая философская энциклопедия. В 4-х томах. – М., 2001.
        4.  Петрушенко В.Л. Філософія. Навчальний посібник. – К., 2002.
        5.  Причепій Є.М., Черній А.М., Чекаль Л.А. Філософія: Підручник. — 2.вид., випр., доп. – К., 2007.
        6.  Спиркин А.Г. Философия. Учебник. – М., 2002.
        7.  Чорний І.П. Філософія як світоглядне знання: Метод. посіб. – Чернівці, 2005.

Додатова література:

  1.  Бэндлер Р., Гриндер Д. Структура магии. – СПб., 1996.
  2.  Голан А. Миф и символ. – М., 1993.
  3.  Голосовкер Я.Э. Логика мифа. – М., 1987.
  4.  Зотов А.Ф. Существвует ли мировая философия? // Вопросы философии. – 1997. – № 4.
  5.  Кримський С.Б. Запити філософських смислів. – К., 2003.
  6.  Крымский С.Б. Философия как путь человечности и надежды. – К., 2000.
  7.  Причепій Є.М. Філософія як форма суспільної свідомості. – К., 1981.
  8.  Сагатовский В.Н. Вселенная философа. – М., 1972.
  9.  Світогляд і духовна творчість: Збірник наукових праць / Відп. ред. К.П. Шудря, Є.І. Андрос. – К., 1993.
  10.  Чернышов А.Н. Начало философии. – М., 1982.

Т. 2.: Гносеологія (філософія пізнання)

Мета: ознайомити студентів з основами теорії пізнання, дати уявлення про природу, особливості, функції та властивості пізнавального процесу. З’ясувати основні підходи та концепції пізнання. Студент повинен розуміти специфіку чуттєвого, раціонального та інтуїтивного пізнання. Особливо значення набуває розуміння проблеми істини та її концептуальних бачень. Треба вміти порівняти філософські та наукові методи.

Основні поняття: гносеологія, епістемологія, знання, віра, агностицизм, релятивізм, скептицизм, емпіризм, сенсуалізм, раціоналізм, інтуїтивізм, чуттєве пізнання, раціональне пізнання, інтуїтивне пізнання, форми пізнання, істина, абсолютна істина, відносна істина, методи пізнання, інформація.

План лекції:

1. Пізнання як предмет філософського аналізу.

2. Рівні та форми пізнання.

3. Проблема істини в філософії та науці.

4. Методологія наукового пізнання.

Семінар: Сутність і структура пізнавального процесу:

  1.  Природа та структура пізнавального процесу. Основні підходи та концепції пізнання.
  2.  Чуттєве, раціональне та інтуїтивне пізнання.
  3.  Проблема істини. Концепції істини в філософії.
  4.  Методи наукового пізнання.

Методичні рекомендації до семінару:

  1.  В першому питанні студент має пояснити специфіку філософського розуміння проблеми пізнання. Пізнання постає як процес взаємодії суб’єкта та об’єкта в результаті якого виникає знання. Важливо розуміти, що поняття людини ширше за поняття суб’єкту, а поняття об’єкту не вичерпує дійсності. При цьому самі поняття суб’єкту та об’єкту характерні для наукового, раціонального знання, тоді як для інших видів знань (художнього, містичного, релігійного) вони не характерні. Окремо варто виділити основні принципи гносеології: об’єктивності, історизму та ін. Під час відповіді треба розмежувати основні підходи до пізнання: гносеологічний оптимізм та агностицизм, а також концепції пізнання: емпіризм, сенсуалізм, раціоналізм, інтуїтивізм.
    1.  У другому питанні треба пояснити багатоманітність форм і рівнів пізнання. Треба розуміти, що пізнання включає чуттєвий та раціональний аспекти, які взаємопов’язані, адже рух знання відбувається від живого споглядання до абстрактних роздумів. При цьому варто усвідомити, що і чуттєве і раціональне пізнання включає важливий інтуїтивний моменти. Інтуїція – це безпосереднє схоплення індивідуального чи загального. Студент повинен пояснити різницю між чуттєвою, інтелектуальною, моральною, естетичною, релігійною, екстрасенсорною та містичною інтуїцією.
    2.  Для підготовки цього питання зверніть увагу, що істина – це адекватна інформація, істинне знання про об’єкт. Варто підкреслити, що істина завжди предметна і конкретна. Надзвичайно важливо розуміти, що існує багато концепцій істини, кожна з яких пояснює можливість отримання істинного знання. Серед найбільш поширених в наш час концепцій істини є класичні (кореспондентська, когерентна, іманентська та ін.) та некласичні (конвенційна, прагматистська). В яких сферах культури використовують ті, чи інші концепції. Поясніть чи є універсальною класична концепція істини Аристотеля? Поясніть як в істинному знанні поєднуються абсолютні та відносні моменти. Розтлумачте різницю між істиною та правдою.
    3.  Методологія − це філософське вчення, що досліджує методи пізнання. В науці існує два рівні  пізнання: емпіричний та теоретичний. Студент має пояснити їх взаємодію, назвати методи, характерні для кожного рівня. На емпіричному рівні науковець збирає факти, проводить спостереження та досліди, здійснює порівняння та експерименти. Емпіричний рівень передбачає елементарні узагальнення. На теоретичному рівні науковець формує системне теоретичне знання, для цього використовує формалізацію, аксіоматичний та гіпотетико-дедуктивний методи. Структурними компонентами теоретичного пізнання є проблема, гіпотеза і теорія. Загально логічними методами наукового пізнання є аналіз, синтез, абстрагування, ідеалізація, індукція, дедукція, аналогія, моделювання. Зверніть увагу на різницю в підходах до методології на етапі класичного, некласичного та постнекласичного розвитку науки. Описані методи плідно використовувалися на етапі класичного розвитку науки. В наш час некласичного та постнекласичного розвитку науки посилюється роль міждисциплінарних зв’язків, комплексних підходів, впроваджуються ідеї синергетики, виходять на перший план поняття вірогідності, хаосу, нелінійності, біфуркації, флуктуації.

Питання для самостійної роботи:

  1.  Охарактеризуйте специфіку гуманітарного знання.
  2.  Порівняйте загальнонаукові та філософські методи пізнання.
  3.  Творчість та натхнення: філософські аспекти взаємодії.
  4.  Проблема істини в філософії, науці та релігії. Об’єктивна істина та історична правда.

Методичні рекомендації до самостійної роботи:

  1.  Гуманітарне знання має власний предмет − культурно-історичну реальність ценром якої є людина. Саме це зумовлює особливості цього виду пізнання. На відміну від знання точних та природничих наук, які вивчають природний світ, гуманітарні науки досліджують світ історії, культури та людини. Якщо для перших ідеалом є об’єктивне знання, що  максимально відповідає дійсності, то гуманітарне знання враховує поліваріативність світу людських цінностей та сенсів. Таке знання  не тільки відтворює дійсність, воно створює особливу реальність − наукову теорію, що моделює наукову поліваріативну картину світу і тим самим стає фактором культури. Гуманітарне знання є знанням одиничних, неповторних, унікальних процесів. Хоча воно досліджує певні закономірності, але вони носять не природничо-необхідний, а суспільний харакер. Реальність, яку вивчає гуманітарне знання є реальністю створеною зусиллями людини.
  2.  На початку відповіді на друге запитання варто наголосити, що методом пізнання є спосіб, яким отримують знання. Також треба знати, що методи пізнання поділяються на загальнонаукові, спеціальнонаукові та філософські. Загальнонаукові використовуються в усіх науках, а спеціальні в окремих галузях наук: точних, природничих, соціальних, гуманітарних. Треба розуміти, що методологія гуманітарних наук має свої особливості, адже ці науки мають справу з реальністю людського, а не природного буття. Окремо виділяють філософські методи пізнання, специфіка яких полягає у пошуку способів осмислення загальних проблем світу, людини й культури. До цих методів відносять трансцендентальний, діалектичний, феноменологічний, герменевтичний. Перший співвідносить можливість отримання знання з загальними формами людської свідомості (Кант). Діалектика встановлює відповідність між законами буття та мислення і називає їх головною рисою розвиток, закони і принципи якого вона пізнає (Маркс). Феноменологічний метод навпаки, пояснює пізнання як споглядання, опис та реконструкцію феноменів буття та свідомості (Гуссерль, Шеллер). Герменевтичний метод виходить з того, що будь яких акт пізнання є актом тлумачення – надання певній реальності ціннісно-смислового значення. Тому пізнання в герменевтиці є розкриттям і з’ясуванням первинних сенсів тексту чи реальності.
  3.  Треба знати, що важливе місце в пізнанні посідають творчість, натхнення та інтуїція. Натхнення та творчість дають змогу цілісно побачити проблему, розкрити сутність і відкрити нові виміри процесів та явищ. Фактично натхнення є одним з аспектів творчості. Творчість позбавляє пізнання механічності, робить його синтетичним, органічним. Творчість є станом в якому усі здатності, знання і навички людини, її свідомі і підсвідомі, раціональні та ірраціональні сили активуються і набувають якісно нового виміру. Разом вони здатні породжувати нові символічні форми культури, нові види діяльності. Особливо важливими є творчість в період переосмислення старого і створення нового знання. Творчість є інтуїтивним процесом, адже відкриває нові знання безпосередньо. Механізми творчості та інтуїції нам невідомі. В різних сферах творчість має свої особливості. Може бути творчість у фізичній праці, інтелектуальній діяльності, мистецтві, релігії. Творчість є основою наукового і технічного, духовного та фізичного розвитку людства. Разом з творчістю індивіда можна говорити про творчість народу, групи людей, цивілізації. Занепад творчості призводить до занепаду культури, загибелі цивілізації. У творчості полягає сенс життя людини, тому людину можна назвати істотою творчою.
  4.  Для відповіді на останнє запитання треба розрізняти поняття істини та правди. Істина претендує на єдине, цілісне розуміння дійсності, вона є ідеалом наук. І хоча в самих науках можливі різні концепції і підходи до істини, все одно наукова істина має бути об’єктивною, предметною, конкретною і єдиною. Тоді як поняття правди передбачає ціннісно-смисловий зміст. Правда не претендує на остаточність і виключність свого бачення реальності, вона включає в себе суб’єктивні, культурно-історичні, ціннісні аспекти, які створюють можливість різного тлумачення дійсності. Це характерно для теології, віри, історії, мистецтва в яких знання допускає значну смислову різницю і варіативність. Справедливо кажуть, що істина одна, а правда у кожного своя. Відповідно релігійна істина є поняттям умовним, насправді йдеться про правду окремих релігій. Було б помилкою наділяти релігійну істину властивостями наукової чи філософської. Адже істина для релігії – це об’єкт поклоніння, шанування, святості. Філософія передбачає різні тлумачення істини, вона знає принаймні п’ять її визначень і усвідомлює неможливість використовувати єдине розуміння істини в наш час.

Питання до індивідуальної роботи:

  1.  Емпіризм, раціоналізм та інтуїтивізм як класичні види гносеологічних систем.
  2.  Чи є діалектика універсальним методом наукового пізнання?
  3.  Порівняйте діалектичну та феноменологічну методології пізнання.
  4.  Поясніть єдність теоретичного і практичного в пізнанні.
  5.  Різновиди пізнання: наукове, особисте, моральне, мистецьке.

Теми творчих робіт:

  1.  Основні принципи сучасної наукової гносеології.
  2.  Проблеми гуманізації сучасної науки.
  3.  Роль інтуїції в пізнанні, творчості, повсякденному житті.
  4.  Напівправда: її природа та соціальні функції.
  5.  Особливості розуміння істини в науці, релігії, філософії, буденному житті.
  6.  Класична, некласична та постнекласична ситуація в науковому пізнанні.
  7.  Розуміння, його природа та форми.
  8.  Синергетика  як сучасний проект наукової та філософської концепції розвитку.

Першоджерела:

  1.  Гадамер Х. истина и метод. Основы философской герменевтики. – М., 1988.
    1.  Декарт Рене. Метафізичні розмисли. – К., 2000.
    2.  Иванов Вяч. Чет и нечет. – М., 1978.
    3.  Кун Т. Структура научных революций.- М., 2002.
    4.  Лакатос И. Доказательства и опровержения. - М., 1967.
    5.  Нарский И.С. Современные проблемы теории познания. – М., 1988.
    6.  Ортега-і-Гасет Х. Чиста філософія // Вибрані твори. – К., 1994.
    7.  Полани М. Личностное знание. – М., 1985.
    8.  Поппер К. Логика и рост научного знания. – М., 1983.
    9.  Рассел Б. Человеческое познание. – М., 1987.
    10.  Фейерабенд П. Избранные работы по методологии науки. – М., 1986
    11.  Франк С.Л. Непостижимое // Сочинения. – М., 1990.
    12.  Шелер М. Феноменология и теория познания // Избранные произведения. – М., 1994.
    13.  Юнг К.Г. Феномен духа в искусстве и науке. – М., 1992.

Основна література:

  1.  Бичко І.В., Бойченко І.В., Табачковський В.Г. Філософія. Підручник. – К., 2002.
  2.  Губерський Л.В., Надольний І.Ф., Андрущенко В.П., Розумний В.П., Бойченко В. П.  Філософія: Навч. Посібник. — 5 вид., випр. і доп. — К., 2005.
  3.  Канке В.А. Философия. Исторический и систематический курс. – М., 1996.
  4.  Кремень В.Г., Ільїн В.В. Філософія: Мислителі. Ідеї. Концепції: Підручник. — К., 2005.
  5.  Лазарев Ф.В. Трифонова М.К. Философия. Учебное пособие. – Симферополь, 1999.
  6.  Лешкевич Т.Г. Философия науки: Традиции и новации. Учебное пособие для вузов. – М., 2001.
  7.  Мир философии. Книга для чтения. – М., 1991.
  8.  Миронов В.В. Иванов А.В. Онтология и теория познания. Учебник. – М., 2005.
  9.  Новая философская энциклопедия. В 4-х томах. – М., 2001.
  10.  Петрушенко В.Л. Філософія. Навчальний посібник. – К., 2002.
  11.  Причепій Є.М., Черній А.М., Чекаль Л.А. Філософія: Підручник. — К., 2007.
  12.  Спиркин А.Г. Философия. Учебник. – М., 2002.

Додаткова література:

  1.  Асус В.Ф. Проблема интуиции в философии и математике. – М., 1965.
  2.  Быстрицкий Е.К. Научное познание и проблема понимания. – К., 1986.
  3.  Гайденко В.П. Проблемы рациональноти на исходе XX века // Вопросы философии. – 1991. – № 6.
  4.  Дученко М.В. Природа человеческого познания. – К., 1971.
  5.  Загадки человеческого понимания. – М., 1991.
  6.  Иларионов С.В. Теория познания и философия науки. Общин проблемы теории познания. Структура науки. – М., 1999.
  7.  Ильин В.В. Теория познания. Эпистемология. - М., 1996.
  8.  Лекторский В.А. Субъект, объект, познание. М., 1980.
  9.  Марчук М.Г. Ціннісні потенції знання. – Чернівці, 2001.
  10.  Моисеев Философия и методология науки. –
  11.  Петров Ю.А. Теория познания. М., 1988.
  12.  Свасьян К.А. Феноменологическое познание. – Ереван, 1987.
  13.  Современные теории познания. – М., 1992.
  14.  Слесинский Р. Поиски в знании. Введение в гносеологию. – СПб., 2001.
  15.  Степин В.С. Теоретическое знание. Структура, историческая эволюция. – М., 2003.
  16.  Теория познания. В 4-х т. – М., 1991.
  17.  Чудинов Природа научной истины. – М., 1977.
  18.  Хилл Т. Современные теории познания. – М., 1965.
  19.  Швырев В.С. Анализ научного познания: основные направления, формы, проблемы. – М., 1988.
  20.  Штанько В.И. Философия и методология науки. – Харьков, 2003.
  21.  Цофнас А.Ю.Теория систем и теория познания. – О., 1999.
  22.  Ярошовець В.І. Людина в системі пізнання. – К., 1996.
  23.  Яценко О.І. Практика-познание-мировоззрение. – К., 1980.

Т. 3.: Онтологія (філософія буття)

Мета: ознайомити студентів з основною проблематикою онтології. Дати уявлення про поняття субстанції, її види та роль в філософських системах. Студент повинен зрозуміти різницю між концептами буття, суще, реальність, дійсність. Для оволодіння науковими уявленнями про буття, необхідно з’ясувати зміст основних категорій онтології: сутність і явище, простір і час, причина і наслідок, рух і спокій. Сконцентрувати увагу на проблемі світу та сфер його буття, а також проблему матерії та її властивостей.

Основні поняття: онтологія, буття, суще, природа, світ, субстанція, дух, матерія, атрибут, акциденція, ідеалізм, матеріалізм, нова онтологія, діалектика, метафізика, релятивізм, категорії буття, рух, розвиток простір, час, причина, наслідок, зміст, форма, сутність, явище, закон.

План лекції:

  1.  Онтологічна проблематика в філософії.
  2.  Діалектика основних форм буття.
  3.  Філософське поняття «світу».
  4.  Єдність матерії, руху, простору і часу.

Семінар: Філософський зміст проблеми буття:

  1.  Проблема субстанції в історії філософії.
  2.  Матеріальне буття та його форми: субстанційний та реляційний підходи.
  3.  Основні категорії онтології: сутність-явище, простір-час, причина-наслідок.
  4.  Основні сфери буття світу.

Методичні рекомендації до семінарського заняття:

  1.  В історії філософії під субстанцією розуміли найзагальнішу основу, сутність, причину буття, або субстрат − матеріал з якого складається річ. Як правило виділяли матеріальну та духовну субстанцію. Треба виділити домодерний, модерний та сучасний погляд на субстанцію. В домодерний період субстанцією виступала вища реальність буття – Єдине, Бог. У період Нового часу панували погляди на дві субстанції (матеріальну та духовну, або єдину субстанцію). В сучасній філософії проблема субстанції втратила свою актуальність.
    1.  Студент має знати, що в сучасній філософії до проблеми матерії існує два підходи. Згідно субстанційного підходу матерія є сутністю матеріальних процесів у світі. Згідно реляційного підходу – не існує єдиної сутності світу. Останній постає як динамічний процес. Сучасна фізика пристає до реляційного підходу в поясненні світу. Зокрема основні категорії буття: простір, час та рух, згідно реляційного підходу, є відносними, тобто їх величини не абсолютні, а взаємозалежні.
      1.  Студент має зрозуміти, що філософське осмислення проблематики буття можливе через систему категорій (найбільш загальних понять). Категорії буття є формами мислення і одночасно загальними структурами та властивостями буття. Сутність – це основа явища, єдність його основних властивостей. Явище – це феноменальний вияв сутнісних властивостей речі чи процесу. Простір і час є взаємодоповнюваними поняттями і основними формами матеріального світу, які відображають протяжність, місце та тривалість, черговість. Взаємодія простору й часу може бути осмислена з позицій субстанційної та реляційної концепцій. Також варто усвідомити, що не існує єдиної концепції, яка б описала властивості простору і часу в усіх сферах буття. Існує фізичний, біологічний, психічний, культурно-історичний час і простір. Варто нагадати, що поняття причинності дозволяє осмислити зумовленість однієї речі чи процесу іншою. При цьому виділяють детермінізм – повну залежність і зумовленість та індетермінізм – свободу від зумовленості. Варто пам’ятати, що в різних сферах буття присутні різні види детермінації.   
        1.  Для відповіді на питання необхідно з’ясувати зміст поняття світ. Останній постає як єдність і сукупність усього існуючого. В той же час, завжди актуальним був пошук структури світу. Варто пам’ятати, що в історії філософії було два підходи до структури світу. Згідно першому світ поділяється на дві частини – матеріальний і духовний (Платон, Декарт, Сковорода), а згідно другому виділяються своєрідні східці буття (Аристотель, Фома Аквінат, Енгельс). Недоліком цих підходів було те, що вони встановлювали первинність якоїсь однієї сфери буття – матеріальної чи духовної, а інші виступали другорядними і залежними від головної. В сучасній некласичній філософії М. Гартмана  розвинуте нове бачення буття і сущого. Він виділив дві якісно різні сфери (шари) буття: реальне та ідеальне, але кожному з них надав самостійного значення. До реального буття потрапляє все, що існує в часі та має індивідуальну форму: матерія, життя, психічні та духовні явища. Причому простір має лише матеріальна реальність (неживе і живе), а інші (психічне, духовне) існують в часі. Так був подоланий матеріалізм, який усі сфери включав до матеріального. Реальному буттю якісно протистоїть ідеальне – математичні, логічні предметності та цінності. Ідеальні речі характеризуються позачасовістю, надіндивідуальністю, нематеріальністю.

Питання для самостійної роботи:

  1.  Зміст філософського розуміння буття на різних етапах розвитку філософії.
  2.  Культурно-історичний час і простір.
  3.  Сутність ідеалістичної концепції буття.
  4.  Поясніть матеріалістичну концепцію буття.
  5.  Назвіть особливості некласичної концепції буття.

Методичні рекомендації до семінарського заняття:

  1.  Для розкриття поняття буття варто розрізняти буття та суще. Поняття сущого (існування) вказує на фактичну наявність, на багатоманітність конкретних існуючих речей. Поняття буття (сутності) вказує на приховану сутність усього існуючого, на єдність світу. Варто усвідомити, що існує субстанційний та несубстанційний підходи в онтології. Субстанційний підхід розвивали в Античності, Середньовіччі, Відродженні, Новому часі. Але вже з Канта онтологія відходить на другий план. А в сучасній філософії переважає несубстанційний підхід. Студент повинен чітко пояснити, що субстанційний підхід розвивають матеріалістична та ідеалістична концепції буття, а несубстанційний підхід підтримують сучасні некласичні філософії. Студент Наведіть приклади таких систем.
  2.  Студент має усвідомлювати специфіку культурно-історичного часу і простору. Цей час абсолютно не співпадає з фізичним чи біологічним часом і простором. В одному астрономічному часі може існувати декілька культурних вимірів простору та часу. Існує простір і час архітектури, кіно, літератури, музики, історії, психічних переживань. Справді, герої літературного твору і кіно живуть в особливому просторі і часі. Мистецький твір має свою логіку розвитку, час і простір свого розгортання. Окремо варто згадати про віртуальний час і простір (Інтернет, комп’ютерні ігри). Фактично культурна реальність є множиною світів. Важливим є розуміння природи історичного часу. В осмисленні історичних подій ми можемо спостерігати декілька ліній розвитку історії. Якщо звичайний розвиток подій не має зворотного руху, то інтерпретація цих подій багатоваріантна.
  3.  Для відповіді на це питання повинно бути розуміння того, що існує декілька абсолютно самостійних концепцій буття. Представники ідеалістичної концепції буття зводять буття до ідеального (мислимого), духовного сущого. Об’єктивні ідеалісти істинним буттям вважають, або Божество, або ідеальний світ (Платон, Августин, Фома Аквінський, Гегель). Суб’єктивні ідеалісти буття приписують свідомості окремого індивіда (Берклі, Юм).
  4.  Матеріалістична концепція буття зводить поняття буття до матеріального існування. Тобто справжнім буттям є, або буття матеріальної субстанції, або сукупність матеріальних речей і процесів. Матеріальне буття є первинним в порівнянні з іншими, воно визначає собою усі інші форми буття. Треба розуміти що такий підхід породжує значні труднощі, адже він редукує багатоманітність сущого лише до матеріального існування (Маркс).
  5.  Студент повинен пояснити сутність некласичної концепції буття. Її представники протиставляють буття як процесуальність і неоформленість сущому, як завершеності та оформленості. Для представників сучасної філософії буття – це неприсутність, щось несуще, його неможливо описати в категоріях існування. Буття може проявлятися в людині, якщо вона відкрита до нього.

Питання для індивідуальної роботи:

  1.  Коли і чому в філософії виникає проблема буття?
  2.  В чому Ви бачите діалектику Великого світу і малих світів (соціального, духовного, біологічного)?
  3.  Розкрийте специфіку людського буття.
  4.  Проаналізуйте поняття суще, сутність, існування.
  5.  Чи може існувати світ там де немає людини?

Теми творчих робіт:

  1.  Проблема пізнання буття в творчості Хайдеггера.
  2.  Проблема єдності світу, його розмірності і безкінечності.
  3.  Світ та форми його існування.
  4.  Особливості сучасних поглядів на ґенезу та будову Всесвіту.
  5.  Релігійна, міфологічна, наукова моделі пояснення світу: конфлікт чи взаємне доповнення?
  6.  Культурний час і простір: форми, вияви, особливості.
  7.  Особливості духовного буття сучасного українця.
  8.  Аналіз концепцій самоорганізації світу.

Першоджерела:

  1.  Гартман И. Старая и новая онтология // Историко-философский ежегодник-1988. – М., 1988.
  2.  Гегель Г.В.Ф. Учение о бытии // Гегель. Энциклопедия философских наук. – Т. 1. Наука логики. – М., 1974.
  3.  Гейзенберг В. Шаги за горизонт. – М., 1987.
  4.  Кассірер Є. Людський світ простору і часу // Філософська і соціологічна думка. – 1992. – № 5.
  5.  Корет Э. Основы метафизики. – К., 1998.
  6.  Лем Ст. Новая Космогония // Собр. соч. в 10-ти тт. – Т.10. – М., 1995.
  7.  Сартр Жан-Поль. Буття і ніщо. – К., 2001.
  8.  Тиллих П. Онтология любви // Человек. 1990. № 2.
  9.  Уайтхед А.Н. Процесс и реальность // Избранные работы по философии. – М., 1990.
  10.  Хайдеггер М. Бытие  и время.– М., 1997.
  11.  Хайдеггер М. Время картины мира // Время и бытие. – М., 1993.

Основна література:

  1.  Бичко І.В., Бойченко І.В., Табачковський В.Г. Філософія. Підручник. – К., 2002.
  2.  Губерський Л.В., Надольний І.Ф., Андрущенко В.П., Розумний В.П., Бойченко В. П.  Філософія: Навч. Посібник. — К., 2005.
  3.  Канке В.А. Философия. Исторический и систематический курс. – М., 1996.
  4.  Кремень В.Г., Ільїн В.В. Філософія: Мислителі. Ідеї. Концепції: Підручник. — К., 2005.
  5.  Лазарев Ф.В. Трифонова М.К. Философия. Учебное пособие. – Симферополь, 1999.
  6.  Миронов В.В. Иванов А.В. Онтология и теория познания. Учебник. – М., 2005.
  7.  Мир философии. Книга для чтения. В 2 т. – Т. 1. – М., 1991.
  8.  Новая философская энциклопедия. В 4-х томах. – М., 2000.
  9.  Нестеренко В.Г. Вступ до філософії: онтологія людини. – К., 1995.
  10.  Основы онтологии. Учебное издание. – СПб., 1997.
  11.  Петрушенко В.Л. Філософія. Навчальний посібник. – К., 2002.
  12.  Плотников В.И. Онтология: Хрестоматия. — М.; Екатеринбург, 2004.
  13.  Причепій Є.М., Черній А.М., Чекаль Л.А. Філософія: Підручник. — К., 2007.
  14.   Спиркин А.Г. Философия. Учебник. – М., 2002.

Додаткова література:

  1.  Бургин М.С. Из чего построен окружающий мир. Онтологический ракурс // Философская и социологическая мысль. – 1991. – № 8.
  2.  Вселенная, астрономия, философия. М., 1988.
  3.  Демидов А.Б. Феномены человеческого бытия. – Минск, 1999.
  4.  Доброхотов А.Л. Категория бытия в классической западно-европейской философии. – М., 1986.
  5.  Дубровский Д.И. Проблема идеального. – М., 1983.
  6.  Ильенков Э.В. Проблема идеального // Вопросы философии, 1979, № 6-7.
  7.  Казютинский В.В., Балашов Ю.В. Антропный принцип: история и современность // Природа. – 1989. – № 1.
  8.  Кутирев Б.О. Людина і світ: три парадигми взаємодії // Філософська та соціологічна думка. – 1991. –  № 7.
  9.  Кримський С.Б. Зміст та функції природничо-наукової картини світу // Філософська думка. – 1972. – № 2.
  10.  О множественности форм пространства и времени // Філософська та соціологічна думка. – 1990. – № 4.
  11.  Онтологическая проблема и современное методологическое сознание. – М., 1990.
  12.  Перспективы метафизики: классическая и неклассическая метафизика на рубеже веков / Под ред. Г. Л. Тульчинского, М. С. Уварова. – СПб.: Алетейя, 2000.
  13.  Трубников Н.Н. Время человеческого бытия. – М., 1987.

Т. 4.: Філософія свідомості

Мета: ознайомити студентів з поняттям, природою та ґенезою свідомості. Розглянути біологічні та соціальні чинники формування свідомості. З’ясувати відмінності між психічним та ідеальним, свідомістю і самосвідомістю. Засвоїти поняття про властивості а структуру свідомості, зв’язок свідомості та інтуїції, мовлення, мови та метамови.

Основні поняття: свідомість, душа, психіка, акти свідомості, ідеальність свідомості, темпоральність свідомості, самосвідомість, інтенціональність свідомості, несвідоме, надсвідоме, колективне несвідоме, рефлексія, ментальність, відображення, суспільна свідомість, мова.

План лекції:

  1.  Філософське розуміння феномену свідомості.
    1.  Пролема виникнення свідомості.
      1.  Властивості свідомості та її структура.
        1.  Самосвідомість людини.

Семінар: Проблема свідомості в філософії:

  1.  Свідомість як філософська категорія, культурний і суспільний феномен.
  2.  Біологічні передумови та соціальні чинники виникнення і розвитку свідомості.
  3.  Свідомість і форми психічної діяльності. Психічне та ідеальне.
  4.  Структура свідомості: компонентний та рівневий вияви.

Методичні рекомендації до семінарського заняття:

  1.  Поясніть, чому феномен свідомості є одним з самих проблемних в філософії. Це пов’язано з неможливістю його зафіксувати. Для розрізнення свідомості та психіки, мислення й розуму їх варто розрізняти. Свідомість – це вища здатність психіки, в якій дійсність відображається у формах культури. Тобто свідомість – це культурне і суспільне явище. Студент має пояснити, яким чином свідомість пов’язана з культурою та суспільством. Але, окрім цього, варто не забувати, що центром свідомості є людське Я. Саме навколо нього відбуваються усі свідомі процеси психіки. Я є активним суб’єктом волі, переживань, розуміння. Предметним середовищем реалізації свідомості є світ. В цілому феномен свідомості складається з активного Я спрямованого на світ (і саму себе) через символічні форми культури (мову, поняття, символи, речі, образи).
    1.  Окремо необхідно пояснити проблему виникнення свідомості. Для цього корисно пошукати відмінності у свідомості людини, психіці тварини та електронних процесах комп’ютера. Найперше – виявилося, що мозок людини може розвиватися під впливом не лише біологічних, але й соціальних факторів. Зокрема в родовому суспільстві через протиставлення «Ми» і «Ти» формувалося «Я» – основа свідомості. Рушієм розвитку мозку, родових відносин стали мова і праця. Разом вони спонукали розвиток культури – системи символів, речей, відношень, значень, понять, які утворили принципово нову, штучну, неприродну реальність культури.
      1.   Потрібно розрізняти психіку і свідомість. Психіка набагато ширша за свідомість, адже включає в себе несвідоме. Якщо психіка – це здатність чуттєво сприймати і емоційно реагувати на світ, то свідомість можлива коли є Я, яке виступає центром усіх психічних актів. Сучасна феноменологія розглядає свідомість як неперервний потік переживань, що складається з актів – сприймання, міркування, пригадування, хотіння, оцінювання, розуміння, пам’яті, тощо. Ті з них які проходять у світлі Я є свідомими, а ті, що виходять зі сфери світла Я є несвідомими. Було б помилкою редукувати свідомість лише до мислення, свідомими актами є і воління і емоційне переживання. Окремо постає проблема співвідношення психічного та ідеального. Ідеальне, як сфера смислів та цінностей виступає предметом спрямованості свідомості.
        1.  Необхідно зрозуміти, що свідомість має структуру. Компонентна структура охоплює: 1) знання, 2) цінності, інтереси, емоції, потреби, 3) програми. Знання, що утворюють когнітивну сферу свідомості, відтворюють наявне буття. Цей структурний рівень представлений відчуттями, сприйманнями, уявленнями, поняттями, судженнями. Цінності, потреби, інтереси, емоції, що створюють мотиваційно-вольову сферу, відкривають буття в його незавершеності. Програми, проекти, що демонструють нормативно-проективну сферу, виявляють здатність буття до змін. З інших курсів студент вже має уяву про рівневу структуру свідомості: несвідоме, свідоме, передсвідоме. У З.Фрейда несвідомим (Воно) є інстинкти, бажання, лібідо. Свідомим (Я) є активний суб’єкт, який володіє здатністю самоусвідомлення. Передсвідомим (Над-Я) є сфера своєрідних соціальних фільтрів (совість, ідеали, традиції, цінності, заборони, тощо). Необхідно пояснити, чим індивідуальне несвідоме відрізняється від колективного несвідомого, про яке писав К.Г.Юнг. Останнє є відображенням досвіду попередніх поколінь, загальнолюдські прообрази-архетипи. На архетипах ґрунтуються сновидіння, міфи, символіка художніх творів.

Питання для самостійної роботи:

  1.  Основні акти та властивості свідомості.
  2.  Самосвідомість та її функції.
  3.  Основні філософські концепції свідомості.
  4.  Поясніть взаємозв’язок свідомості і мови.
  5.  Чи є свідомість у тварин? Чому?

Методичні рекомендації до самостійної роботи:

  1.  Студент повинен пояснити, що завдяки здобуткам феноменології свідомість постає не просто суб’єктом, що відображає світ, а особливим буттям, яке виявляється в своєрідних психічних актах.  Серед них можна назвати акти відчуття, сприйняття, уяви, пам’яті, бажання, оцінювання, пізнання, переживання, віри, розуміння, мріяння, містичного споглядання, естетичного милування, турботи, міркування. Кожен з них спрямований і конституює своєрідну реальність − феномени людської свідомості.

Хоча свідомість залишається до кінця не пізнаною, але вона має чітко встановлені властивості. Серед них виділяють ідеальність, символічність, вербальність, інтенціональність, суспільну природу та творчий характер. Справді, варто відзначити, що за своєю формою і змістом усі свідомі процеси  є ідеальними. Тобто, об’єктивуючи свій досвід у загальноприйнятих нормах, людина перетворює його на внутрішній світ символів, значень, образів, які відносяться вже не до психічного, а до ідеального буття. Дуже важливо усвідомити, що свідомості поза ідеальністю немає. Носіями останньої є розум і форми культури.  Свідомість можлива при наявності предмету та внутрішньої форми. Існує три форми свідомості: досвід, оцінка, сенс. В кожному разі свідомість є інтенціональною – завжди спрямованою на певну предметність. Назвіть види предметів свідомості (зовнішню та внутрішню). Наголосіть на тому, що свідомість володіє творчою здатністю. Ця здатність виникає при умові виділення людини з суспільного середовища, спроможності побачити ситуацію по іншому. Завдяки творчій уяві свідомість може поновлювати старі та створювати нові ідеї, вона може відриватися від конкретики і переходити до нових світів. Охарактеризуйте й такі властивості свідомості як вербальність, суспільну природу.

  1.  Для відповіді на друге запитання  розкрийте зміст  поняття самосвідомість − спрямованість свідомості на саму себе. Її функції: самоаналіз, самооцінка, самопізнання, саморегуляція. Покажіть шляхи і форми розвитку самосвідомості.
    1.  Основні концепції свідомості можна поділити на дві групи: індивідуалістські та колективістські. Перші розглядали свідомість окремого індивіда як вихідну в порівнянні з суспільними формами свідомості (мораль, наука, мистецтво, право). Другі вважали вихідними суспільні форми свідомості, а індивідуальну свідомість вважали похідною. Студент повинен привести приклади філософських систем, що схилялися до обох концепцій. Окремо варто зазначити, що представники індивідуалістичних концепцій свідомості були схильними до лібералізму (Декарт, Кант, Гуссерль), а представники колективістських концепції до тоталітаризму (Платон, Гегель, Маркс).
    2.  Для пояснення зв’язку між свідомістю та мовою необхідно пам’ятати про суспільно-символічну природу свідомості та мови. Мова – це спеціалізована, інформаційно-знакова система, яка виражає думки, мислення та свідомість. Розвиток свідомості без оволодіння мовою неможливий. Причому мова виконує дві функції: виявляє ідеальний зміст свідомості за допомогою слів, жестів та інтонацій у вербальній, зображальній та музичній формах; виступає специфічним буттям, що організовує свідомість. Мова дозволяє подолати обмеження фізичного простору і часу, виразити суть процесу і явища, створити нову символічну реальність.
    3.  Виходячи з попереднього викладу, студент повинен вміти розкрити проблему наявності свідомості у тварин. При цьому варто розрізняти, з одного боку схожість між людьми та тваринами (вищими ссавцями) в поведінці, наявність у тварин технічної свідомості (вміння використовувати речі) та власне свідомість. Багато хто з студентів плутаючи ці поняття, намагається довести наявність свідомості у тварин лише на тій підставі, що тварини «розуміють» людей. Саме тому варто пригадати умови виникнення свідомості, її основні властивості, структуру, а також згадати як відбувається пізнавальний процес, рівні і форми пізнання, а потім порівняти з наявною психікою тварин. Сучасна наука схиляється до думки, що у тварин немає свідомості, але є схожість у поведінці з людиною та так зване технічне мислення. У тварин розвинуті чуттєве пізнання та передчуття, вони можуть переживати, запам’ятовувати та вміють оволодівати новими навичками. В той же час у тварин відсутня раціональна здатність мислення, самосвідомість, мова, мораль. Якщо для свідомості людини характерна наявність знань, цінностей та практичних настанов, то тварини діють інстинктивно. Хоча вищі ссавці демонструють наявність не лише несвідомої поведінки, але й певну «свідому» здатність до адаптації.

Питання для індивідуальної роботи:

  1.  Поясніть основні положення теорії відображення.
  2.  Що означає положення про те, що свідомість не лише відображає світ, але й створює його?
  3.  Суспільна свідомість та її структура.
  4.  Проаналізуйте взаємозв’язок індивідуальної та суспільної свідомості.
  5.  Розгляньте співвідношення понять: «дух», «душа», «психіка», «свідомість».

Теми творчих робіт:

  1.  Теорії, що пояснюють функціонування свідомості.
  2.  Концепція актів свідомості та матеріалістична теорія відображення: конфлікт чи доповнення?
  3.  Специфіка ідеального та його зв’язок з свідомістю.
  4.  Ментальність та свідомість: точки дотику.
  5.  Роль свідомого та несвідомого в духовному житті людини.
  6.  Діалектика зв’язку соціуму, психіки та свідомості.
  7.  Свідомість у контексті відношень людини до світу та власного тіла.

Першоджерела:

  1.  Вертгеймер М. Продуктивное мышление. – М., 1987.
  2.  Гуссерль Е. Формальна і трансцендентальна логіка. Досвід критики логічного розуму // Зарубіжна філософія ХХ ст. Читанка з історії філософії у 6 книгах –  Кн. 6. К., 1993.
  3.  Гуссерль Э. Феноменология внутреннего сознания времени // Собр. соч. – Т.1. – М., 1994.
  4.  Ильенков Э.В. Идеальное и идеал // Философия и культура. – М., 1991.
  5.  Леви-Строс К. Первобытное мышление. – М., 1994.
  6.  Леви-Брюль Л. Сверхъестественное в первобытном мышлении. – М., 1994.
  7.  Мамардашвили М.К. Сознание как философская проблема // Вопросы философии. – 1996. № 10.
  8.  Мамардашвили М.К. Формы и содержание мышления. – М., 1968.
  9.  Пиаже Ж. Избранные психологические труды. – М., 1994.
  10.  Райл Г. Понятие сознания. – М., 2000.
  11.  Узнадзе Д. Психология установки. – СПб., 2001.
  12.  Хайдеггер М. К вопросу о назначении дела мышления // Философия сознания в XX веке: проблемы и решения. – Иваново, 1994.
  13.  Хосе Д. Мозг и сознание. – М., 1994.
  14.  Фройд З. Вступ до психоаналізу. – К., 1998.
  15.  Шпет Г. Свідомість та її власник // Філософська і соціологічна думка. – 1993. – № 2.
  16.  Юнг К. Психология безсознательного // http://wanderer.org.ua/book/psy/jung/arch_sym.htm

Основна література:

  1.  Бичко І.В., Бойченко І.В., Табачковський В.Г. Філософія. Підручник. – К., 2002.
  2.  Губерський Л.В., Надольний І.Ф., Андрущенко В.П., Розумний В.П., Бойченко В. П.  Філософія: Навч. Посібник. — К., 2005.
  3.  Канке В.А. Философия. Исторический и систематический курс. – М., 1996.
  4.  Кремень В.Г., Ільїн В.В. Філософія: Мислителі. Ідеї. Концепції: Підручник. — К., 2005.
  5.  Лазарев Ф.В. Трифонова М.К. Философия. Учебное пособие. – Симферополь, 1999.
  6.  Мир философии. Книга для чтения. В 2 т. – Т. 1. – М., 1991.
  7.  Миронов В.В. Иванов А.В. Онтология и теория познания. Учебник. – М., 2005.
  8.  Новая философская энциклопедия. В 4-х томах. – М., 2000.
  9.  Нестеренко В.Г. Вступ до філософії: онтологія людини. – К., 1995.
  10.  Петрушенко В.Л. Філософія. Навчальний посібник. – К., 2002.
  11.  Причепій Є.М., Черній А.М., Чекаль Л.А. Філософія: Підручник. – К., 2007.
  12.  Спиркин А.Г. Философия. Учебник. – М., 2002.

Додаткова література:

  1.  Автономова Н.С. Рассудок, разум, рациональность. – М., 1988.
  2.  Библер В.С. Мышление как творчество. – М., 1975.
  3.  Заблуждающийся разум? – М., 1990.
  4.  Зинченко В.П., Мамардашвили М.К. Изучение высших психических функций и категория бессознательного // Вопросы философии. – 1991 – № 10.
  5.  Князева Е.Н., Курдюмов С.П. Интуиция как самодостраивание // Вопросы философии, 1994, № 2.
  6.  Кошарний С.О. Феноменологічна концепція філософії Е.Гусерля: критичний аналіз.  — К., 2005.
  7.  Лой А.Н. Сознание как предмет теории познания. – К., 1988.
  8.  Михайлов Ф. Т. Загадка человеческого Я. – М., 1976.
  9.  Молчанов В. И. Время и сознание. Критика феноменологической философии. – М., 1988.
  10.  Налимов В.В. Спонтанность сознания. – М., 1989.
  11.  Причепій Є.М. Феноменологічна теорія свідомості Е. Гуссерля. – К., 1971.
  12.  Проблема сознания в современной западной философии. – М., 1989.
  13.  Савельева М. Вера как способ познания действительности // Философская и социологическая мысль. – 1994. – № 3-4.
  14.  Симонов П.В. Созидающий мозг. – М., 1993.
  15.  Сознание и физический мир. Вып.1. – М., 1995.
  16.  Фейнберг Е.Л. Две культуры: интуиция и логика в искусстве и науке. – М., 1992.

Т. 5.: Антропологія (філософія людини)

Мета: ознайомити студентів з проблематикою філософської антропології. Розглянути основні вчення про людину, проблему походження людини і суспільства. Зрозуміти проблему єдності в людині біологічного, психічного та соціального. На підставі порівняння понять "індивід", "індивідуальність", "особистість" усвідомити багатовимірність людини. Довести важливість свободи та справедливості як загальнолюдських цінностей в історичному контексті.

Основні поняття: антропологія, людина, індивід, індивідуальність, особа, особистість, свобода і необхідність, вибір, совість, гуманізм, сутність і екзистенція, практика, праця, досвід, еволюція, дух, духовність, тілесність, життя, смерть, безсметя, евтаназія, клонування.

План лекції:

  1.  Основні підходи до проблеми людини.
    1.  Суттєві властивості людини. Людська сутність та екзистенція.
      1.  Взаємовідношення біологічного, соціального і духовного в людині.
      2.  Співвідношення понять людина, індивід, індивідуальність, особистість.

Семінар: Проблема людини в філософії:

  1.  Проблема людини в філософії: субстанціалістська та екзистенціалістська концепції.
  2.  Проблема походження людини та суспільства.
  3.  Біологічне, психічне та соціальне в людині: складна сутність особистості.
  4.  Взаємодія свободи та необхідності в житті людини.

Методичні рекомендації до семінарського заняття:

  1.  Для відповіді на перше запитання поясніть різницю між субстанціалістським і екзистенціалістським підходами в антропології. Обидва приймають твердження про те, що людина поділяється на сутність (природу) та екзистенцію (існування). До людської природи включаються усі загальні властивості людини: розумність, свобода, здатність обирати, здатність оцінювати. До екзистенції включають усі індивідуальні, неповторні риси кожної людини. Студент повинен усвідомити різницю між філософськими підходами, які на перше місце покладають природні властивості людини (платонізм, гегельянство, марксизм) та тими вченнями, в яких для пояснення людини на перше місце ставиться екзистенція (екзистенціалізм). Для субстанціалістів сутність визначає існування людини. Для екзистенціалістів людська екзистенція визначає людську природу.
    1.  Студент має знати, що немає загальноприйнятої теорії походження людини. Він повинен пояснити, чому? Для цього варто розуміти, що існують щонайменше три типи теорій ґенезу людства: релігійна, наукова, космічна. При поясненні звернути увагу, що усі релігійно-міфологічні теорії розрізняють духовне і тілесне. Космічні теорії приводять чимало загадкових фактів історії, які тлумачать як докази спілкування людства з позаземними цивілізаціями. Науково-філософські теорії походження людства виділяють три етапи еволюції: космічний, біологічний та культурний. Студент повинен дати характеристику кожному враховуючи, так званий, «антропний принцип», за яким космічна еволюція проходила з врахуванням майбутнього виникнення людини. Пояснюючи біологічну еволюцію важливо наголосити про перегляд в сучасній науці класичного дарвінізму. Мутаційна теорія та сальтаціоністські концепції походження людини доводять нелінійний розвиток еволюції. Варто пояснити наслідки цих концепцій.
      1.  Для відповіді на третє питання розкрийте усі компоненти біологічного, психічного та соціального в людині. Назвіть, аспекти, які складають біологічну індивідуальність: організм, генетика, темперамент, певні риси характеру, інстинкти, здібності, тощо. Так само, назвіть соціальні фактори, що формують людину – мову, спілкування, свідомість, мислення, виховання, тощо. До соціального в людині варто віднести соціальні ролі, якими оволодіває особистість в практичному житті. Психічне – це воля, внутрішнє «Я», характер. Всі означені аспекти є в рівній мірі важливими. Якщо зробити одне з них домінуючим, то виникають або біологізаторство, або соціологізаторство, або панпсихізм.
        1.  Для пояснення смислу поняття «свобода» необхідно усвідомити, що її суть полягає у здатності людини діяти з власної волі, не де термінуючись обставинами. Свободі протистоїть необхідність, власне свобода полягає у здатності діяти попри необхідність. Свобода, також, є свободою обирати серед можливих варіантів. Варто пояснити, що свобода є підставою моральності, адже бути моральним неможливо при відсутності свободи. Так само потребує пояснень зв’язок свободи та відповідальності. Окремо треба пояснити як в історії філософії поділяли проблему свободи на: «свободу від» та «свободу для». Перша – негативна, вона означала прагнення звільнитися від зовнішньої необхідності. Друга – позитивна, вона передбачає опору на внутрішню необхідність совісті чи переконань.

Питання для самостійної роботи:

  1.  Натуралістичний та спіритуалістичний підходи до проблеми походження людини.
  2.  Роль культури та суспільства в становленні людини.
  3.  Тілесність та раціональність: аспекти взаємодії.
  4.  Поняття практики та досвіду людини.
  5.  Релігійні та філософські підходи до пояснення щастя й долі людини.

 

Методичні рекомендації до самостійної роботи:

  1.  Поясніть значення культури – штучних форм і предметів, створених людиною. Роль культури фундаментальна, адже вона не лише продовжує буття людини, але й формує її. Назвіть, які саме компоненти культури відіграли найбільшу роль в становленні людства.
    1.  Зверніть увагу, що у поясненні проблеми походження людини протистоять два вчення: натуралізм та спіритуалізм. Перший виводить людину з природи і відстоює позицію про її походження від мавпи. Другий підхід розкриває ґенезу людини як духовної істоти і виводить її від Бога. Студент повинен пояснити різницю цих підходів. Подумайте, чи можливий діалог між цими позиціями.
      1.  Для відповіді на третє запитання студент повинен продумати зв’язок між здатністю раціонально мислити та тілесністю людини. Варто згадати ті філософські течії, які доводили незалежність мислення від тіла (платонізм, раціоналізм).  Сучасні філософи відстоюють думку про значну роль тілесності у розвитку мислення. Вони нагадують, що формування дитини було б неможливим без участі її тіла. Органи тіла відіграють найпершу роль в чуттєвому пізнанні. Тіло і практика відіграють важливу роль у набутті досвіду, практичній діяльності без яких були б неможливими практичний рівень пізнання. Тіло є запорукою нашого самоусвідомлення, адже поза тілом ми не були б індивідуальностями. Важливим фактором мислення є уява, яка є виявом тілесності. Нарешті, ми не змогли б абстрактно мислити, якби перебували поза простором і часом, цими обов’язковими формами матеріального світу.
        1.  Відповідь на четверте запитання передбачає усвідомлення того, що практика – цілеспрямована предметна діяльність людини щодо перетворення світу. Трохи іншого значення набуває поняття досвіду – сукупності переживань людини. Виділяють зовнішній та внутрішній досвід.
        2.  Варто пам’ятати, що філософія не лише створює теоретичну модель світу, за допомогою неї людина намагається зрозуміти себе, складності свого життя. Поряд з релігією, філософія намагається розкрити таємницю долі людини, осмислює феномен її щастя.  Проте між підходами релігії та філософії існує відчутна різниця. Релігія в поясненні долі та щастя людини виходить з постулату існування Бога, який в своємі одкровенні розкриває таємницю вічного блаженства, і сповіщає причину тягаря долі кожного. Лише в єднанні з Богом та служінні Йому можливо досягнути щастя і змінити долю на краще. Останньою метою філософії є так само досягнення щастя й мудрості, але через активну пізнавальну діяльність людини, через самозаглиблення й рефлексію. На цьому шляху філософ не засвоює готових істин, а шукає їх, не дотримується незмінних положень, а постійно перевіряє їх певність, не покладається на віру, а шукає останньої очевидності розумом, не зберігає, а змінює ситуацію.

Питання до індивідуальної роботи:

  1.  Як повязані між собою в людині біологічне та соціальне?
  2.  Які види людської свободи Ви знаєте?
  3.  Як співвідносяться в людині її сутність та екзистенція?
  4.  Духовність і свобода як сутнісні властивості людини.
  5.  Чи існує сенс в проблемі сенсу життя людини?
  6.  Які Ви знаєте варіанти вирішення питання про сенс життя?

Теми творчих робіт:

  1.  Особливості “екзистенційної” свободи людини.
  2.  Специфіка духовного буття людини.
  3.  Чи продовжується еволюція людини і людства в наш час?
  4.  Сутність і форми сучасного гуманізму.
  5.  Феномен натовпу та його вплив на поведінку особистості.

Першоджерела:

  1.  Абаньяно Н. Экзистенция как свобода // Вопросы философии. – 1992. – № 8.
  2.  Бахтин М.М. Філософія поступка // http://www.sfi.ru/lib.asp?rubr_id=814
  3.  Бубер М. Проблема человека // Два образа веры. – М., 1995.
  4.  Вебер М. Избранное. М., 1994.
  5.  Зиммель Г. Человек как враг // Социологический журнал. – 1994. – № 2.
  6.  Камю А. Бунтующий человек. – М., 1990.
  7.  Кассирер Э. Опыт о человеке // Человек. – 1990. – № 3.
  8.  Леви-Строс К. Структурная антропология. – М., 1985.
  9.  Лотман Ю.М. Культура и взрыв. – М., 1992.
  10.  Маркузе Г. Одномерный человек. – М., 1994.
  11.  Марсель Г. Люди против гуманности // Философские науки. – 1994. – № 1-3.
  12.  Культурология. XX век. Антология. – М., 1995.
  13.  Ортега-и-Гасет Х. Человек и люди // Дегуманизация искуства. – М., 1991.
  14.  Ортега-и-Гасет Х. Восстание масс // Дегуманизация искуства. – М., 1991.
  15.  Проблема человека в западной философии. – М., 1988.
  16.  Сартр Ж.П. Экзистенциализм – это гуманизм // Сумерки богов. – М., 1989.
  17.  Смысл жизни: Антология. — М., 1994.
  18.  Страх: Антология / П.С. Гуревич. — М., 1998.
  19.  Тейяр де Шарден П. Феномен человека. – М., 1987.
  20.  Хайдеггер М. Письмо о гуманизме // Хайдеггер М. Время и бытие. – М., 1993.
  21.  Шеллер М. Положение человека в космосе // Избранные произведения. – М., 1994.
  22.  Эрос: Антология / Отв. ред. П.С. Гуревич. – М., 1998.
  23.  Это человек: Антология / Отв. ред. П.С. Гуревич  — М., 1995.

Основна література:

  1.  Апресян Р.Г., Барулин В.С., Борзенков В.Г., Гаранина О.Д., Гиренок Ф. И. Философская антропология: Учеб. пособие. — М., 2005.
  2.  Бичко І.В., Бойченко І.В., Табачковський В.Г. Філософія. Підручник. – К., 2002.
  3.  Губерський Л.В., Надольний І.Ф., Андрущенко В.П., Розумний В.П., Бойченко В. П.  Філософія: Навч. Посібник. — 5 вид., випр. і доп. — К., 2005.
  4.  Канке В.А. Философия. Исторический и систематический курс. – М., 1996.
  5.  Кремень В.Г., Ільїн В.В. Філософія: Мислителі. Ідеї. Концепції: Підручник. — К., 2005.
  6.  Лазарев Ф.В. Трифонова М.К. Философия. Учебное пособие. – Симферополь, 1999.
  7.  Нестеренко В.Г. Вступ до філософії: онтологія людини. – К., 1995.
  8.  Петрушенко В.Л. Філософія. Навчальний посібник. – К., 2002.
  9.  Плотников В.И. Онтология: Хрестоматия. — М.; Екатеринбург, 2004.
  10.  Причепій Є.М., Черній А.М., Чекаль Л.А. Філософія: Підручник. — 2.вид., випр., доп. – К., 2007.

Додаткова література:

  1.  Брюнинг В. Философская антропология // Западная философия (итоги тысячелетия). – Екатеринбург, 1997.
  2.  Быстрицкий Е.К. Феномен личности: мировоззрение, культура, бытие. – К., 1991.
  3.  Вальверде. Философская антропология. – М., 2000.
  4.  Головко Б.А. Філософська антропологія. – К., 1997.
  5.  Дмитриев В.Е. О "природе" человека // Живое знание. М., 1989.
  6.  Казначеев В.П., Спирин Е.А. Космопланетарный феномен человека. – Новосибирск, 1991.
  7.  Карпинская Р.С., Никольский С.А. Социобиология. – М., 1988.
  8.  Максимов С.І. Особистість і суспільство. – Харьков, 1993.
  9.  Морен Э Утраченная парадигма: Природа человека. – К., 1995.
  10.  Проблема поиска жизни во Вселенной. – М., 1986.
  11.  Рубцов В.В., Урсул А.Д. Проблема внеземных цивилизаций. – Кишинев, 1987.
  12.  Стивенсон Л. Десять теорий о природе человека. – М., 2004.
  13.  Степин В.С. Философская антропология и философия науки. – М., 1992.
  14.  Табачковський В.Г. Людина–Екзистенція–Історія. – К., 1996.
  15.  Трубников Н.Н. Время человеческого бытия. – М., 1987.
  16.  Філософська антропологія: екзистенціальні проблеми / В.І. Шинкарук, В.Г. Табачковський, Г.І. Шалашенко, Є.І. Андрос, Г.П. Ковадло. – К., 2000.
  17.  Человек в системе наук. – М., 1989.
  18.  Шульц П. Философская антропология. Введение для изучающих психологию. – Носибирск, 1996.

Т. 6.: Філософія цінностей (аксіологія)

Мета: сформувати у студентів основи теорії цінностей. Показати, що аксіологія є філософським осмисленням феномену цінностей. З’ясувати природу, класифікацію та функціональний аспект цінностей. Порівняти між собою різні системи цінностей. Пояснити істину та оцінку. Осмислити теоретичні підстави пошуку сенсу життя.

Основні поняття: аксіологія, цінність, концепції цінностей, ідеал, цінності-цілі, цінності-засоби, сенс життя.

План лекції:

1. Аксіологія як наука про цінності.

2. Типи і філософські концепції цінностей.

2. Класифікація та функції цінностей.

Семінар: Філософія цінностей:

1. Природа та класифікація цінностей.

2. Функціональний аспект цінностей.

3. Істина та оцінка.

Методичні рекомендації до семінару:

  1.  Відповідаючи на запитання студент повинен розпочати з пояснення, що аксіологія – є філософською дисципліною, що вивчає сутність, типи і функції цінностей. Цінність – це феномен, що за своєю природою є благом для людини. Виділіть види цінностей: природні, психічні, соціальні, духовні. А також поясніть різницю між об’єктивістським, суб’єктивістським та інтегральним підходами до цінностей. Розповідаючи про класифікацію цінностей поясніть, чому цінності більшість поділяє на матеріальні та духовні. Подумайте, чи можна в межах цієї схеми пояснити усі види цінностей. Окремо охарактеризуйте цінності-цілі та цінності-засоби. Окремим завданням, розгляньте традиційні цінності та їх кризу в епоху постмодерна.
  2.  Характеризуючи функції цінностей, студент має зосередитися на трьох моментах – цінності формують сенс життя, ідеали та норми поведінки. Сенс життя – це та діяльність, якій людина присвячує себе, якій вона служить. Зрозуміло, що не всяка діяльність може бути сенсом життя, а лише та діяльність, яка робить людину вільною, яка допомагає людині самоствердитися і реалізуватися. Студент повинен довести важливість свободи, вільного вибору, внутрішньої гармонії для життя сповненого сенсом. Життя лише тоді має сенс, коли воно є вільною реалізацією цінностей, які стверджують і звеличують людину. Окремо варто пояснити зв’язок цінностей та ідеалів. Коли цінності виступають орієнтирами діяльності, визначають діяльність, дають зразки поведінки, вони стають ідеалами. Коли цінності стають практичними взірцями поведінки, вони перетворюються на норми. Саме норми регулюють суспільне життя, консолідують його.
  3.  Поясніть, як пов’язані оцінка та істина, оцінювання та знання.  Існує оцінка-пізнання, оцінка-нормування, оцінка-вибір. Треба пам’ятати, що цінність існує для людина лише в акті оцінки. А вірна оцінка можлива лише в результаті правильного пізнання. В той же час, істина – теж своєрідна оцінка знань наскільки це знання адекватно описує відповідний йому фрагмент реальності.

Питання для самостійної роботи:

  1.  Аксіологія в структурі філософських дисциплін.
    1.  Наведіть приклади та проаналізуйте суб’єктивістські та об’єктивістські концепції цінностей.
      1.  Поясніть взаємовідношення понять ідеал та ідол, цінність та ціна.

Методичні рекомендації до самостійної роботи:

  1.  Для відповіді на перше запитання необхідно дати визначення аксіології – науки, що вивчає природу, види, функції цінностей. Студент має розуміти, що цінності, поряд з знанням та практичними настановами, є основними видами відношення людини до дійсності. Є філософські дисципліни, що досліджують існуюче (онтологія), знання (гносеологія), моральні настанови (етика), людину (антропологія), і поряд з ними аксіологія, що вивчає цінності.
    1.  Треба вміти пояснити різницю між суб’єктивістськими та об’єктивістськими концепціями цінностей. Перші виводять цінності з окремого суб’єкта, другі надають цінностям незалежного від людини статусу. До суб’єктивізму належить психологізм, а до об’єктивізму неотомізм, марксизм, історизм. Окрему позицію займають неокантіанство, феноменологія Гуссерля та М. Гартман – інтегралістські концепції цінностей. Вони відносять цінності до особливої ідеальної сфери, що існує об’єктивно, але вимагає зусиль людини для свого пізнання та реалізації.
      1.  Якщо ідеал – найвищий зразок поведінки, повинен підносити людину до більш досконалого існування, піднімати над буденною дійсністю, допомагати формувати людину, то неадекватне ставлення до ідеалу породжує ідол. В ідолі людина втрачає себе, її метою стає інший, вона прагне прожити не своє життя, а жити життям іншого. Поясніть різницю між цінністю та ціною. Якщо цінність є благом для людини, яке вона вільно обирає заради своєї реалізації, то ціна є виміром вартості речі.

Питання для індивідуальної роботи:

  1.  Особливості предмета аксіології як філософської дисципліни.
  2.  Завдяки чому цінності виконують інтегративну функцію в суспільстві?
  3.  Покажіть, як цінність проявляється в акті оцінки.
  4.  Чи присутня оцінка в істині?
  5.  Проблема хибних цінностей.

Теми творчих робіт:

  1.  Система цінностей сучасної молоді.
    1.  Основні цінності сучасного українського суспільства.
    2.  На Вашу думку конфлікт поколінь – конфлікт цінностей?
    3.  Проблема єдності цінностей в українському суспільстві.
    4.  Єдність і протистояння духовних і матеріальних цінностей.
    5.  Підходи до осмислення проблеми мети і сенсу життя.

Першоджерела:

  1.  Вебер М. Протестантска етика і дух капитализму. – К., 1994.
  2.  Франкл Б. Человек в поисках смыла. – М., 1990.
  3.  Шеллер М. Формализм в этике материальная этика цінностей // Избранные произведения. – М., 1994.

Основна література:

  1.  Бичко І.В., Бойченко І.В., Табачковський В.Г. Філософія. Підручник. – К., 2002.
  2.  Губерський Л.В., Надольний І.Ф., Андрущенко В.П., Розумний В.П., Бойченко В. П.  Філософія: Навч. Посібник. – К., 2005.
  3.  Канке В.А. Философия. Исторический и систематический курс. – М., 1996.
  4.  Лазарев Ф.В. Трифонова М.К. Философия. Учебное пособие. – Симферополь, 1999.
  5.  Мир философии. Книга для чтения. В 2 т. – Т. 2. – М., 1991.
  6.  Новая философская энциклопедия. В 4-х томах. – М., 2000.
  7.  Причепій Є.М., Черній А.М., Чекаль Л.А. Філософія: Підручник. – К., 2007.

Додаткова література:

  1.  Аболіна Т.Г., Єрмоленко А.М., Киселева О.О., Малахів В.А. Етичні норми і цінності: проблеми обґрунтування. – К., 1995.
    1.  Кримський С.Б. Запити філософських смислів. – К., 2003.
    2.  Несторенко В.Г. Вступ до філософії: онтологія людини. – К., 1995.
    3.  Шрейдер Ю.А. Ценности которые мы выбираем: мифы и предпосылки ценностного выбора. – М., 1990.


ЗМ 2 (Т. 7-9). Практична філософія

Т. 7.: Філософія культури

Мета: вивчити культуру як предмет філософського осмислення; філософське поняття культури, її структуру та основні функції. Розглянути проблему взаємодії культури і природи. Проаналізувати механізм відтворення і розвитку культури в звичаях, нормах, традиціях. Розглянути проблематику взаємозв’язку культури та цивілізації.

Основні поняття: культура, цивілізація, культ, звичаї, криза культури, попкультура, контркультура, елітарна культура, антикультура, національна культура, духовна і матеріальна культура, інтелігентність, суспільний ідеал, криза культури.

План лекції:

  1.  Філософське поняття культури. Теорії культури.
  2.  Структура культури.
  3.  Атрибутивні ознаки і властивості культури.
  4.  Культура і цивілізація. Проблема кризи культури.

Семінар: Культура і цивілізація:

  1.  Сутнісні принципи культури.
  2.  Культурний час, простір і рух.
  3.  Культура і цивілізація: розуміння та перспективи розвитку.
  4.  Проблема кризи сучасної культури в провідних концепціях ХІХ-ХХ ст.

Методичні вказівки до семінару:

  1.  Відповідаючи на перше запитання студент має назвати сутнісні початки, що визначають буття культури. Перше джерело культурного зростання виникає на ґрунті природи, в її освоєнні та боротьбі з нею. Культура постійно долає природу і в цій боротьбі розвивається. В той же час, культура не може повністю звільнитися від природи, адже повне звільнення від природи приводить культуру до загибелі. Другим витоком буття культури є творча діяльність людини. Через культуру людина зростає, саморозвивається і тим самим розвиває культуру. Але діяльність людини може бути і фактором загибелі культури, коли людина перестає творити, тоді культура перетворюється на мертву форму.
  2.  Як усяке суще культура існує в часі і просторі, але для неї існує культурний час і простір. Не існує єдиного культурного часу, він складається з часу історичного, соціального та часу людського буття. Існує два уявленні про розвиток часу: лінійний та циклічний. Соціальний простір – єдність матеріальних та ідеальних речей і процесів. Існує декілька видів культурного простору: зовнішній та внутрішній. Окремо варто виділити простір національної та світової культури. Культурний рух є саморухом культури, її соціальним розвитком, що єднає індивідуальний та історичний розвиток.
  3.  Студент має пояснити зміст понять культура та цивілізація. Варто зрозуміти, що в широкому сенсі поняття цивілізація і культура тотожні, вони означають увесь неприродний, мовно-символічний світ створений діяльністю людини. Але існує інше бачення згідно якого цивілізація – це певний рівень розвитку культури, який передбачає наявність державності, письма, техніки, тощо. Тобто, культура є втіленням духу народу, а цивілізація виникає, коли на перше місце виступають формальні структури суспільства. При такому підході кожна культура рано чи пізно перетворюється в цивілізацію і зрештою гине.
  4.  Необхідно пояснити, що мають на увазі сучасні філософи під поняттям криза культури. Мова йде не лише про занепад високої культури минулого і панування попкультури. Філософія життя бачить кризу культури в пануванні раціоналізму, науки і техніки над проявами життя. Чимало філософів говорять про неприпустимо велику владу людини над сущим, життям, що викликає такі деструктивні сили, які неможливо зупинити і які знищують саму культуру, людство, планету.

Питання для самостійної роботи:

  1.  Поясніть «історичність» культури.
  2.  Співвідношення культури і природи.
  3.  Проблема смислу культури.
  4.  «Масова культура» і «елітарна культура»: аспекти взаємодії.
  5.  Взаємозвязок матеріальної та духовної культури.

Методичні рекомендації до самостійної роботи:

  1.  Необхідно зрозуміти, що кожна культура історично зумовлена. Вона завжди «прив’язана» до конкретного історичного часу і простору. Історичність культури означає її розвиток як певної специфічно соціально-історичної індивідуальності (Хейзінга). Така позиція протистоїть підходу згідно якому культура – це певна органічність, що розвивається як природний організм (Шпенглер).
    1.  Усвідомте, що у своїй взаємодії з природою культура проходить три етапи: залежність від природи, гармонію з природою і панування над природою. Природа завжди виступає для культури джерелом культурного зростання, адже культурні форми завжди містять творчо перероблений природний матеріал. Окрім цього, природність є ідеалом гармонійності, міри й пропорції, які втілюються в культурі. На сучасному етапі людина досягнула повної влади над природою, але це домінування стає джерелом культурних потрясінь та гуманітарної катастрофи.
    2.  Варто нагадати, що культура – це ціннісно-смисловий універсум створений людиною. Одна з функцій культури полягає в продукуванні сенсів. Але виправдано, окрім цього, поставити запитання про загальний сенс культури, тобто про її головне призначення. Сенсом культури є протидія хаосу антикультури, створення нових культурних форм і змістів, творення і підтримка людини як культурної істоти, перетворення природи, реалізація задумів та діяльності людини. Зрештою сенсом культури є людина, що створює культуру.  
    3.  В межах культури прийнято виділяти масову та елітарну культуру. Попкультура – це культура більшості, яка задовольняє потреби й інтереси значної кількості людей. Як правило, ці потреби не виходять за межі буденності. Натомість елітарною називають культуру незначної меншості, яка виділяється із загальної маси своїми культурними потребами та можливостями. В попередні епохи різниця між цими двома видами культур була відчутною, бо вони співпадали з соціальною структурою суспільства. При цьому взаємовплив культури еліт та народної культури був відчутним фактором їх розвитку. В наш час попкультура є пануючою у зв’язку з відсутністю окремого класу – носія вищих культурних цінностей. Тепер елітарною, як правило, називають культуру кількісно незначних груп, наприклад, естетів-інтелектуалів, які мало впливають на загал.
    4.  Культура в своєму класичному розумінні має духовний та матеріальний виміри. Духовною є культура, що виникає в результаті неутилітарної діяльності людини і призначена задовольняти її духовні потреби. До класичних проявів духовної культури варто віднести мистецтво, релігію, мораль. Матеріальна культура виникає як результат задоволення утилітарних потреб людини: економіка, господарство, техніка. В той же час варто знати, що не існує духовної та матеріальної культури в чистому вигляді. В культурі існують чимало прикладів їх активної взаємодії. Наприклад, наука містить в собі суттєвий духовний компонент − прагнення до осягнення і розуміння світу, і одночасно має важливу матеріальну складову − створення фундаментальних досліджень для народного господарства і техніки. Загалом взаємозв’язок духовного і матеріального в житті людини і суспільства є нерозривним. Практично не існує духовних предметів, які б не мали матеріальної форми. Так само матеріальна культура зрештою є підгрунтям для духовного розвитку людства.

Питання для індивідуальної роботи:

  1.  Проаналізуйте прояви кризи сучасної культури.
    1.  Поясніть в чому полягає людинотворчий вимір культури.
      1.  Культура мислення та загальна культура.
      2.  Як Ви охарактеризуєте культурно-цивілізаційний поступ України.
      3.  Охарактеризуйте риси внутрішньої культури людини.
      4.  Роз’ясніть сенс понять «контркультура», «субкультура» (на прикладі «хіппі», «готи», «емо» та ін.).

Теми творчих робіт:

  1.  Українська духовна культура – діалектика національного та загальнолюдського.
  2.  Культура і цивілізація: конфлікт чи єдність?
  3.  Культурно-цивілізаційний поступ України.
  4.  Тенденції розвитку культури в сучасному світі.
  5.  Особливості формування української національної культури.
  6.  Взаємозв’язок моралі та культури.

Першоджерела:

  1.  Лем С. Культура как ошибка // Собр. соч. в 10-ти тт. – Т.10. М., 1995.
  2.  Культурология. XX век: Антология. – М., 1995.
  3.  Ортега-и-Гасет Х. Дегуанизация искусства. – М., 1991.
  4.  Самосознание европейской культуры XX века: мыслители и писатели Запада о месте культуры в современном обществе. – М., 1991.

Основна література:

  1.  Бичко І.В., Бойченко І.В., Табачковський В.Г. Філософія. Підручник. – К., 2002.
  2.  Гатальська С.М. Філософія культури: Підручник для студ. вищих навч. закл. — К., 2005.
  3.  Губерський Л.В., Надольний І.Ф., Андрущенко В.П., Розумний В.П., Бойченко В. П.  Філософія: Навч. Посібник. – К., 2005.
  4.  Джинчарадзе Н. Г., Ожеван М. А., Толстоухов А. В., Кундеревич О. В., Недюха М. П. Основи філософії культури: Словник: Для студ. вищих навч. закл. — К., 2004.
  5.  Історія світової культури. Культурні регіони: Навч. посібник / Під ред. Л.Т. Левчук. – К., 1997.
  6.  Канке В.А. Философия. Исторический и систематический курс. – М., 1996.
  7.  Кремень В.Г., Ільїн В.В. Філософія: Мислителі. Ідеї. Концепції: Підручник. — К., 2005.
  8.  Лазарев Ф.В. Трифонова М.К. Философия. Учебное пособие. – Симферополь, 1999.
  9.  Основи філософії культури: Словник: Для студ. вищих навч. закл. — К., 2004.
  10.  Петрушенко В.Л. Філософія. Навчальний посібник. – К., 2002.
  11.  Причепій Є.М., Черній А.М., Чекаль Л.А. Філософія: Підручник. – К., 2007.

Додаткова література:

  1.  Быстрицкий Е. Феномен личности: мировоззрение, культура, бытие. – К., 1991.
  2.  Бытие человека в культуре. – К., 1992.
  3.  Ідея культури: виклики сучасної цивілізації / Бистрицький Є.К., Пролеєв С.В., Кобець Р.В., Зимовець Р.В. – К., 2003.
  4.  Губернський Л.В. культура, ідеологія, особистість. – К., 2002.
  5.  Козловський П. Постмодерна культура: суспільно-культурні наслідки технічного розвитку // Сучасна зарубіжна філософія. Течії і напрями. – К., 1996..
  6.  Кримський С.Б. Ціннісно-смисловий універсам людини // Запити філософських смислів. – К., 2003.
  7.  Крисаченко В.С. Екологічна культура. – К., 1996.
  8.  Лики культуры. Т.1. М., 1995.
  9.  Лисий І.Я. Філософська і мистецька культура — К., 2004.
  10.  Миронов В.В. Философия и метаморфозы культуры. — М., 2005.
  11.  Онтологічні проблеми культури. – К., 1994.
  12.  Попович М.В. Нарис історії культури України. К., 1998.
  13.  Свасьян К.А. Человек как творение и творец культуры // Вопросы философии. – 1987. – № 6.
  14.  Свідзинський А. Синергетична концепція культури. – Луцьк, 2009.
  15.  Тавризян Г.М. О. Шпенглер, Й. Хейзинга. Две концепции культуры. – М., 1989.

Т. 8.: Філософія історії

Мета: навчити студентів основам розуміння історіософії. Розглянути історію як форму існування особистості, нації, людства. Проаналізувати проблематику суб’єкта, об’єкта, законів, рушійних сил, спрямованості історії. Розібрати концепції лінійного та нелінійного розвитку історії. Проаналізувати особливості натуралістичної історіософії (Л.Гумільов, М.Данилевський, О.Шпенглер), ідеалістичної історіософії (Гегель, Фукуяма), матеріалістичної історіософії (Маркс) та історіософії теоретиків постіндустріального суспільства. Ознайомитися з видами ідеологій: націоналізм, лібералізм, соціал-демократія. Розглянути дискусійні питання філософського розмежування понять патріотизму, націоналізму, фашизму.

Основні поняття: історія, історіософія, лінійна концепція, циклічна теорія, цивілізаційна концепція, ідеалістична концепція, формаційний підхід, націоналізм, лібералізм, соціал-демократія, суспільно-економічна формація, ідеологія.

План лекції:

  1.  Поняття і предмет філософії історії.
    1.  Основні концепції історіософії.
      1.  Проблема спрямованості історичного процесу.

Семінар: Філософський аналіз історії:

  1.  Проблема періодизації людської історії.
  2.  Лінійна та нелінійна теорії розвитку історії.
  3.  Концепція «кінця історії».

Методичні рекомендації до семінару:

  1.  Для відповіді на перше запитання студент повинен усвідомити суть історичного процесу. Історія – це розвиток людства в культурному часі. Цей розвиток не може бути одноманітним, адже не існує єдиного в культурному сенсі людства. Так як існує багато культур, і так як вони мають свою логіку розвитку (початок, довершеність, занепад), то й їх розвиток можна виокремити в періоди. Кожна з епох мала свою картину світу: світогляд, наукові здобутки, уявлення про життя, смерть, людину, тощо. Тому в історії існує проблема періодизації епох розвитку людства. Існують поділи історії на три культурні періоди: «дикість – варварство – цивілізація». Існує поділ за соціально-економічним ладом: «первісний, рабовласницький, феодальний, капіталістичний, комуністичний». Нарешті зараз поширеним є поділ історії на три епохи: «домодерну, модерну, постмодерну».
  2.  Відомими моделями розвитку історії людства є: лінійна та нелінійна. Перша бачить єдину лінію розвитку людської історії, від первісного ладу до майбутнього. Її репрезентують релігійні вчення іудаїзму, християнства та ісламу, теорії Кондорсе, Сен-Сімона, Маркса, позитивізму. Друга пояснює історичний процес як виникнення, зростання та занепад цивілізацій. Вона найповніше представлена у Данилевського, Шпенглера, Тойнбі.  
  3.  Останнім часом дуже актуальними стають концепції «кінця історії». Вони враховують жахливі наслідки діяльності людства на планеті. Студент повинен назвати ці наслідки і, відповідно, спроектувати майбутнє людства. Кінець історії мислиться, або як зовнішнє втручання (прибульці, метеорит), або як внутрішня криза людства (екологічна катастрофа, бактеріологічна інфекція, планетарна війна).

Питання для самостійної роботи:

  1.  Проблема суб’єкта і об’єкта історії.
  2.  Проблема сенсу історії.
  3.  Майбутнє людства як філософська проблема.

Методичні рекомендації до самостійної роботи:

  1.  Необхідно пояснити поняття суб’єкту та об’єкту історичного процесу. Суб’єктом історії є активний діяч історії. Ним може бути людина, група людей чи навіть нація.  Об’єктом історії виступають природа, культурні процеси. Історія є процесом взаємодії суб’єкта та об’єкта.
  2.  Цікавим питанням для обговорення на семінарі є проблема сенсу історії. Студент повинен вміти пояснити існуючі філософські бачення цієї проблеми. Варто усвідомити, що сенс історії − це спосіб сприйняття соціального часу який надає останньому спрямованість до певної мети. Існує декілька підходів в розумінні сенсу історії. Згідно одного, історія повинна мати сенс − мету, спрямованість, завдання. Для християнства таким сенсом є рух до майбутнього есхатологічного царства. Для марксизму загальний рух історі до нового, справедливого соціального ладу. Навіть віра позитивізму в поступовий прогрес людства містить елементи провіденціальної ідеї. В той же час, з XІX ст. серед філософів та наукоців все наполегливіше заперечується будь який сенс історії. Особливо сучасна постмодерністська думка доводить відсутність як єдиного сенсу історії, так і взагалі будь якого сенсу людського існування, тому, що він не є очевидним. Найбільше такі настрої втілилися в ідеї очикування кінця історії яку, так чи інакше, розвивали Ніцше, Шпенглер, Бердяєв, Фукуяма та ін.
  3.  Предметом роздумів та дискусій може стати проблема майбутнього людства, яка осмислюється особливою наукою футурологією. Доцільно підготувати доповіді в яких аналізуються ознаки можливого кінця історії. Актуально поміркувати про можливі сценарії подальшого розвитку світу. Чи є шанс у людства вижити? Чи знайдуть люди вихід з трагічного становища в якому опинилася планета? Футурологія − це не лише загальна концепція майбутнього, але й наука, що систематично вивчає  прогнозовані процеси, що відбуваються в практичному житті та сфері науково-технічного прогресу задля планування майбутніх процесів. Існує два види прогностичних досліджень − інтуїтивне та нормативне передбачення. Існує принаймні два напрями футурологічних досліджень: оптимістичні та песимістичні. Згідно першого − в межах якого реалізуються «сценарії катастрофи», людство неминуче загине в результаті згубного розвитку цивілізації. Згідно другого, в якому переважає «оптимістична трагедія», в решті після тривалих пошуків та криз, людство знайде можливість вижити.

Питання для індивідуальної роботи:

  1.  Назвіть особливості філософії історії Гегеля.
  2.  Проаналізуйте формаційну концепцію історії К. Маркса.
  3.  Цивілізаційна концепція історії А. Тойнбі, О. Шпенглера.
  4.  Концепція занепаду культури Й. Хейзенга.

Теми творчих робіт:

  1.  Проблема сенсу та спрямованості історії.
  2.  Суперечності сучасного світу і моделювання майбутнього.
  3.  Сценарії майбутнього людства.
  4.  Історія України: реалізація лінійної чи нелінійної моделі історії?

Першоджерела:

  1.  Белл Д. Грядущее постиндустриальное общество − М., 1995.
  2.  Белл Д. Прихід постіндустріального суспільства // Сучасна зарубіжна соціальна філософія. – К., 1996.
  3.  Бердяев Н.А. Смисл истории. – М., 1990.
  4.  Бодрийар  Ж.  В тени молчаливого большинства, или  Конец  социального. – Екатеринбург, 2000.
  5.  Вольтер. Философия и методология истории // Историки и история. Жизнь, судьба, творчество: В 2 т. – М., 1998.
  6.  Гегель Г.В.Ф. Лекции по философии истории. – СПб., 2000.
  7.  Гумилев Л.Н. Этногенез и биосфера Земли. – Л., 1990.
  8.  Данилевський Н.Я. Россия и Европа. – М., 2003.
  9.  Карсавин Л. Философия истории. – СПб., 1993.
  10.  Колінгвуд Р. Ідея історії. – К., 1996.
  11.  Лайон Д. Інформаційне суспільство: проблеми та ілюзії //Сучасна зарубіжна філософія. – К., 1996.
  12.  Ортега-и-Гасет Х. История как система // Избранные труды. – М., 1997.
  13.  Поппер К. Выдкрите суспільство і його вороги. – К., 1994.
  14.  Рікер Поль. Історія та істина. – К., 2001.
  15.  Тойнбі А. Дослідження історії. – К., 1995.
  16.  Хантингтон С. Столкновение цивилизаций. – М., 2003.
  17.  Шпенглер О. Закат Европы. – М., 1998.
  18.  Ясперс К. Смысл и назначение истории. – М., 1991.

Основна література:

  1.  Андрущенко В.П., Михальченко М.І. Сучасна соціальна філософія. Курс лекцій. – К., 1996.
  2.  Бичко І.В., Бойченко І.В., Табачковський В.Г. Філософія. Підручник. – К., 2002.
  3.  Бойченко І.В. Філософія історії. Підручник. – К., 2000.
  4.  Губерський Л.В., Надольний І.Ф., Андрущенко В.П., Розумний В.П., Бойченко В. П.  Філософія: Навч. Посібник. – К., 2005.
  5.  Лазарев Ф.В. Трифонова М.К. Философия. Учебное пособие. – Симферополь, 1999.
  6.  Новая философская энциклопедия. В 4-х томах. – М., 2010.
  7.  Пигров К.С. Социальная философия. Учебное пособие. – СПб., 2002
  8.  Причепій Є.М., Черній А.М., Чекаль Л.А. Філософія: Підручник. – К., 2007.
  9.  Философия истории: Учеб. Пособие / Под ред. проф. А.С. Панарина. – М., 1999.
  10.  Філософський енциклопедичний словник. – К., 2002.

Додаткова література:

  1.  Бибихин В.В. Перипетии историзма // Философская и социологическая мысль. – 1989. – № 12.
  2.  Библер В.С. От наукоучения к логике культуры. – М., 1991.
  3.  Бестужев-Лада И В. Прогнозное обоснование социальных нововведений − М., 1993.
  4.  Гобозов И.Р. Введение в философию истории. – М., 1992.
  5.  Жекин Г.В. Социальная философия истории. – К., 1996.
  6.  Ивин А.А. Философия истории: Учебное пособие. – М., 2000.
  7.  Каменский З.А. История философии как наука. – М., 1992 .
  8.  Кремень В.Г., Табачник Д.В., Ткаченко В.М. Україна: альтернативи поступу (критика історичного досвіду). – К., 1996.
  9.  Метельова Т.О. Світоглядно-антропологічні основи західноєвропейської філософії: від архаїки до модерну. — К., 2003.
  10.  Соловьев В.С. Исторические дела философии // Вопросы философии. – 1988. № 8.
  11.  Философия и современные философско-исторические концепции. – М., 1990.
  12.  Философия истории: Антология. – М., 1995.
  13.  Философия и методология истории. – М., 1977.
  14.  Щекин Г.В. Социальная философия истории. – К., 1996.

Т. 9.: Філософія суспільства

Мета: Розглянути природу, закони та принципи розвитку суспільства. З’ясувати форми організації, джерела та спонукальні сили суспільного розвитку. Проаналізувати соціальну структуру, основні характеристики малих, середніх та великих соціальних груп, принципи соціальної стратифікації та мобільності соціуму. Встановити основні теоретичні підходи до розуміння суспільства. Розглянути суспільство як єдність природного та соціального. Пояснити теорії аграрного, індустріального, постіндустріального суспільств.

Основні поняття: суспільство, велика соціальна група, середня соціальна група, мала соціальна група, стратифікація, страта, клас, нація, народ, етнос, суверенітет, держава.

План лекції:

  1.  Онтологія соціального.
  2.  Спрямованість (напрямок) суспільного розвитку.
  3.  Форми організації суспільного розвитку.
  4.  Соціальна структура суспільства.

Семінар: Філософський аналіз суспільства:

  1.  Поняття суспільства. Структура та функції соціальної системи.
  2.  Суспільство як система: основні сфери та закони розвитку суспільного життя. Духовне життя соціуму.
  3.  Джерела та спонукальні сили суспільного розвитку.
  4.  Теорії аграрного, індустріального, постіндустріального суспільств.

Методичні вказівки до семінару:

  1.  У першому питанні студент повинен розуміти, що поняття «соціум», «соціальне» − це сфера спільного, взаємного буття людей. Суспільство раціонально організована спільнота людей, об’єднаних спільною спрямованістю інтересів, взаємною угодою в розумінні принципів колективного існування. Цим суспільство відрізняється від спільності – органічного об’єднання людей пов’язаних єдиним походженням, родинними зв’язками, єдністю долі (сім’я, рід, плем’я, народ) та від держави – раціонально організованого апарату управління суспільством. В цілому суспільство – це соціальна система, що охоплює сукупність соціальних об’єктів та суб’єктів, їхніх властивостей і відносин, що утворюють цілісний соціальний організм. Основними струтурними підрозділами суспільства є: суб’єкти суспільних відносин: люди і групи людей; суспільні відносини; соціальні інститути; соціальна діяльність. Суспільство задовольняє потреби у збереженні та відновленні життя його членів; підтримує стабільність функціонування соціальної організації життя; культивує вищі духовні потреби своїх членів. Суспільство існує лише там де є значна група людей; відбуваються процеси інституалізації соціальної сфери; існує співпраця, взаємодія між людьми; існують спільні ментальні, духовні, ціннісні принципи, які об’єднують спільноту. Поняття «суспільство» включає соціально організовану спільноту людей; певний конкретний тип соціальної оганізації людей (ліберальне суспільство, розвинене суспільство, цивілізоване суспільство); сукупність історично здійснених спільнот (античне, феодальне, буржуазне, соціалістичне).
    1.  Суспільство є поєднанням мінливих та сталих елементів. Останні є суттєвими характеристиками суспільства. Для суспільства характерні: системна організація, особливий механізм передачі інформації, єдність матеріальних та духовних процесів. Основними сферами життєдіяльності суспільства є: матеріально-виробнича та економічна діяльність (виробництво, обмін та розподіл матеріальних благ, продуктивні сили та виробничі відносини, НТП, сільське господарство, фінанси, економіка, банківська діяльність), побуту та сімейних стосунків (сім’я, побут), соціально-гуманітарних відносин (закони та правові норми, медицина, засоби масової інформації, суспільні організації та об’єднання, спорт), політико-управлінська (політичні партії, органи влади, державні інституції), духовного життя (наука, освіта, церква, література, мистецтво). Лише в єдності цих сфер забеспечується цілісний характер суспільних відносин та задоволення життєвих потреб людини (матеріальних, соціальних, життєвих, творчих, духовних).

Духовне життя виступає вагомим фактором продукування, закріплення, передачі та вдосконалення предметних, смислових, ціннісних орієнтирів  розвитку суспільства. Воно складається з цілісної єдності думок, норм, ідей та принципів, які становлять запоруку розвитку певних соціальних сфер. Духовна сфера тісно пов’язана з матеріальною. Саме до духовної сфери суспільства можна віднести форми суспільної свідомості: економічну, правову, політичну, моральну, естетичну, релігійну. В духовному житті суспільства можна виділити наступні рівні: індивідуальний та масовий, ідеологічний та теоретичний. Ідеї та принципи життя прийняті на індивідуальному рівні суттєво змінюються на масовому. Тут відбуваються переважно стихійні  процеси формування уявлень, поглядів, вподобань, стереотипів, смаків. На рівні суспільної ідеології відбувається організоване формування ідеї, вчень, принципів. Її свідомо продукують  певні соціальні групи з метою впливу на масову свідомість та зміни суспільства. В свою чергу суспільну ідеологію треба відрізняти від теоретичного рівня осмислення суспільних процесів. Ідологія завжди заангажована інтресами певних груп, а теоретична свідоміст повинна бути нейтральною в аналізі суспільних явищ. Окремо можна виділи стани духовного життя суспільства: активний, пасивний, акцентований, збалансований.  

  1.  У третьому питанні студент має пояснити, що рушійними силами розвитку суспільства є істотні, необхідні чинники. Виділяють принаймні три джерела розвитку суспільства: природні фактори (Монтеск’є, Гумільов, Вернадський), матеріальне виробництво (Маркс, Ростоу, Бжезинский), зміни культурного життя та системи духовних цінностей (Конт, Сорокін). Насправді, усі три фактори в єдності виступають джерелами розвитку суспільства. Окрім цього, існує інший погляд, який джерелами саморозвитку суспільства визначає: протиріччя між природною та культурною організаціями, суспільні відносини та духовний потенціал суспільства. Ще одним джерелом розвитку соціального є індивідуальна неповторність людей, які прагнучи подолати свою обмеженість, відчуженість і залежність, повинні вступати у спілкування з іншими. Саме в спілкуванні полягає виток суспільного буття. Спілкування стає можливим коли «Я» протистоїть «Ти». Студент повинен пояснити поняття соціальна дія, соціальний статус, соціалізація, соціальна роль. Важливе місце в теорії суспільного розвитку посідають питання пов’язані з визначенням форм преходу суспільства з одного стану в інший. Цей перехід здійснюється революційним та еволюційним шляхом.
    1.  В сучасній філософії розвиток суспільства уявляється таким, що проходить декілька етапів: аграрний, індустріальний, постіндустріальний. Усі вони концентруються на формуванні суспільства через розвиток виробництва. На першому етапі домінують землеробство, скотарство та дрібне ремісництво. Виробництво не відіграє вирішальної ролі в розвитку суспільства. На індустріальному етапі велике промислове виробництво починає відігравати вирішальну роль в формуванні суспільних процесів. В постіндустріальному суспільстві разом з великими промисловими підприємствами важливу роль відіграють невеликі корпоративні об’єднання робітників. Нарешті деякі дослідники виділяють навіть технотронне суспільство в якому виключну роль будуть відігравати глобальні електронні технічні засоби (Інтернет).

Питання для самостійної роботи:

  1.  Основні теоретичні підходи до розуміння суспільства.
  2.  Суспільство як єдність природного та соціального. Закони соціального розвитку.
  3.  Соціальна структура суспільства: малі, середні та великі суспільні групи. Проблема соціальної стратифікації та мобільності.
  4.  Теорії постіндустріального та інформаційного суспільства Д.Белла та О.Тоффлера.

Методичні вказівки до самостійної роботи:

  1.  Студент повинен пояснити, що існує декілька філософських позицій в тлумаченні суспільства. Релігійно-міфологічна модель розглядає суспільство як компонент божественно-космічного буття (античні філософи). Теологічна концепція визначає призначення суспільства в обмеженні гріховності людства, і тому воно є результатом Божественного промислу (Августин, Фома Аквінський). Згідно натуралізму розвиток суспільства визначається природними чинниками: географічними, кліматичними (Мєчніков), біологічними (соціальний дарвінізм), космічними (Л. Гумильов), расовими (Гобіно). Згідно ідеалізму сутність суспільства покладається або у реалізації засад світового Розуму (об’єктивний ідеалізм), або визначається духовно-ідеальною та вольовою активністю людини (суб’єктивний ідеалізм). Згідно діалектичному матеріалізму природа суспільних процесів має виробничо-економічний характер (Маркс). Зрештою студент повинен розуміти, що усі представлені підходи є редукціоністськими, адже усю багатоманітність суспільних процесів зводять лише до одного фактору. Протилежну позицію займає збалансований підхід, згідно якому, суспільство постає єдністю природного, суспільного, індивідуального. Природні процеси (біологічні, географічні, кліматичні) виступають основою для формування суспільства. Історичні процеси (культура в розвитку) обумовлюють загальний динамізм і культурну зумовленість розвитку суспільства. Наявність індивідуального аспекту свідчить про те, що суспільство складається з окремих осіб, які разом утворюють нову спільноту. Як висновок студент повинен пояснити зв’язок усіх названих компонентів.
  2.  Суспільство є лише там, де спільне співжиття людей виведене за межі суто природного способу існування, тому варто наголосити на принциповій відмінності природних  та суспільних систем. На відміну від природних, суспільні системи включають не лише матеріальні, але й духовні процеси. Центральним елементом соціальної системи є людина, яка має свободу вибору, тобто діє вірогідно та варіативно, із цільовим, ціннісним та смисловим спрямуванням. В цілому соціальна система − це жива, складна і динамічна система, що саморозвивається. В той же час, природні, біологічні процеси є вихідними для суспільних, надають матеріал для розвитку суспільства.

Так само варто відрізняти природні та соціальні закони. Якщо природні закони діять об’єктивно і незалежно від людини, то соціальні закони − це такі стійкі, загальні та істотні зв’язки, які діють в соціумі. На відміну від природних, соціальні закони мають історичний характер. Класифікація законів суспільства здійснюється: за сферою дії − соціологічні закони (закони структури, закони функціонування, закони розвитку) та закони окремих сфер життя (економічні, політичні, соціальні); за тимчасовою ознакою − загальноісторичні (закони, що діють протягом усіх етапів розвитку суспільства) та специфічні (закони, що діють протягм одного етапу розвитку суспільства); за місцем у суспільному житті − основні (відіграють головну роль в житті суспільства) та неосновні (відіграють другорядну роль в житті суспільства).

  1.  У третьому питанні студент повинен пояснити, що основною структурною одиницею суспільств є соціальні групи – спільноти людей, які об’єднані навколо спільної діяльності, інтересів, цінностей, соціальної належності. Виділяють такі соціальні групи: малі (сім’я, сусіди), середні (жителі регіону, робітники підприємства), великі (страти, класи, нації, народності). Так, існують чисельні теорії класового поділу суспільства (класово-статусна модель М. Вебера, дихотомна модель К. Маркса, моделі Р. Дарендорфа, Гідденса, Е. Райта, Д. Девіса). Загалом в наш час в економічно розвинених країнах сформувалися такі класи: вищий клас, клас виробничих та невиробничих виробників, середній клас. Також для прикладу необхідно охарактеризувати націю. Вона формується завдяки єдності кількох чинників: географічного, антропологічно-етнічного, культурного, історичного, морально-психологічного. Також необхідно охарактеризувати теорію соціальної стратифікації та мобільності. Її представники стверджують, що в сучасному суспільстві існують не класи, а страти, між якими немає непримиренної боротьби. Страти (групи) виділяють на основі ознак: професія, величина прибутку, стиль і спосіб життя, рід занять, рівень культури та освіти, політичні вподобання. Перехід з однієї страти до іншої називають соціальною мобільністю (вертикальною та горизонтальною).
  2.  Представниками теорії постіндустрального суспільства є О. Тоффлер та Д. Белл. Вони виділяють три періоди в історії людства − аграрний, індустріальний та постіндусріальний. На думку Тоффлера для третього етапу (третьої Хвилі) розвитку суспільства характерні абсолютно нові цінності, стандарти та принципи в порівнянні з індустріальним періодом. Замість величезних монополій та корпорацій, які виступали ініціаторами стандартизації, максималізації та концентрацій капіталу, в новітню епоху буде панувати економіка самообслуговування. Поява нової наукової технології, реорганізація виробництва на основі впровадження досягнень науки й техніки породить новий тип виробництва − домашнє виробництво на новій електронній базі. Цьому типу виробництва відповідає нова етика в якій цінується робітник фахівець  здатний креативно релізувати певний проект. При цьому повага до людини залежить не від її статків, а від практичної віддачі.

Так само на думку Белла аграрне суспільство має здобуваюче виробництво, індустріальне − виробляюче, а постіндустріальне − обробляючий та обслуговуючий тип економічних відносин. Для останнього характерні високий розвиток науки, обмін інформацією за допомогою телекомунікацій та комп’ютерів. В новому суспільстві на перший план виходять фахівці-технократи та великі науковці − виробники нового знання, носії нових цінностей а ідеалів, які прагнуть до управління суспільством. З економічно-виробничих відносин в суспільстві акцент зміщується в соціально-інформаційні, комунікативні. На шляху такого розвитку розмиваються межі соціальних систем капіталізму та соціалізму.

Питання для індивідуальної роботи:

  1.  Охарактеризуйте сучасні підходи до розуміння суспільства.
  2.  Чи не нівелює суспільство індивідуальність?
  3.  Яка головна ознака нації, без якої нація ще просто народ?
  4.  Охарактеризуйте історичні формації за марксисткою класифікацією.
  5.  Лібералізм, націоналізм, соціал-демократія, фашизм, релігійний фундаменталізм, як типи суспільних ідеологій. 
  6.  Підходи до структуризації суспільства: етнічний, поселенський, класово-стратовий, професійно-освітній та ін.

Теми творчих робіт:

  1.  Особливості соціальної структури українського суспільства.
  2.  Сучасний стан та прогнози розвитку українського суспільства.
  3.  Нація як соціально-культурний феномен.
  4.  Фактори самовизначення сучасної української нації
  5.  Труднощі та перспективи становлення українського етносу.

Першоджерела:

  1.  Бодрийар  Ж.  В тени молчаливого большинства, или  Конец  социального. – Екатеринбург, 2000.
  2.  Вебер М. Избранные произведения. – М., 1990.
  3.  Делез Ж., Гватари Ф. Капитализм и шизофрения. Анти-Эдип. – М., 1990.
  4.  Дебор Г. Общество спектакля. – М., 1999.
  5.  Зиммель Г. Как возможно общество? // Избранное: В 2 т. – М., 1991.
  6.  Парсонс Т. Ссистема современных обществ. – М., 1998.
  7.  Рікер Поль. Історія та істина. – К., 2001.
  8.  Хантингтон С. Столкновение цивилизаций. – М., 2003.
  9.  Белл Деніел. Прихід постіндустріального суспільства // Сучасна зарубіжна соціальна філософія. – К., 1996.
  10.  Лайон Девід. Інформаційне суспільство: проблеми та ілюзії // Сучасна зарубіжна філософія. – К., 1996.
  11.  Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество. – М., 1991.
  12.  Франк С.Л. Духовные основы общества. – М., 1995.
  13.  Хабермас. Демократия. Разум. Нравственность: Московские лекции и интервью. – М., 1995.

Основна література:

  1.  Бичко І.В., Бойченко І.В., Табачковський В.Г. Філософія. Підручник. – К., 2002.
  2.  Андрущенко В.П., Михальченко М.І. Сучасна соціальна філософія. Курс лекцій. – К., 1996.
  3.  Захарченко М.В., Погорілий О.І. Історія соціології (від античності до початку XX ст.). – К., 1993.
  4.  Кемеров В.Е., Керимов Т.Х. Хрестоматия по социальной философии. – М., 2001. – http://www2.usu.ru/philosophy/soc_phil/rus/annotations /chrestomatia.html
  5.  Контексты современности. Ч. 1: Актуальные проблемы общества и культуры в западной социальной теории /Хрестоматія. – Казань, 2000. // http://ecsocman.edu.ru/
  6.  Лазарев Ф.В. Трифонова М.К. Философия. Учебное пособие. – Симферополь, 1999.
  7.  Пигров К.С. Социальная философия. Учебное пособие. – СПб., 2002
  8.  Причепій Є.М., Черній А.М., Чекаль Л.А. Філософія: Підручник. – К., 2007.
  9.  Салтовський О.І. Основи соціальної екології: курс лекцій. – К., 1997.
  10.  Философия истории: Учеб. Пособие / Под ред. проф. А.С. Панарина. – М., 1999.
  11.  Філософський енциклопедичний словник. – К., 2002.

Додаткова література:

  1.  Єрмоленко А.Н. Этика ответственности и социальное бытие человека. – К., 1994.
  2.  История теоретической социологии: В 4-х т. – М., 1997.
  3.  Кисельов М.М., Канак Ф.М. Національне буття серед екологічних реалій. – К., 2000.
  4.  Князев В.Н. Человек и технология (социально-философский аспект). – К., 1990.
  5.  Кремень В.Г., Табачник Д.В., Ткаченко В.М. Україна: альтернативи поступу (критика історичного досвіду). – К., 1996.
  6.  Крисаченко В.С., Хилько М.І. Екологія. Культура. Політика: Концептуальні засади сучасного розвитку. – К., 2001.
  7.  Лоб’є П. де. Природа соціального феномена: альтернатива «Аристотель– Маркс» // Філософська і соціологічна думка. – 1999. – № 5.
  8.  Радаев В В, Шкаратан О. Социальная стратификация. − М, 1995.
  9.  Рюс Ж. Поступ сучасних ідей. Панорама новітньої науки. – К., 1998.
  10.  Соціологія: короткий енциклопедичний словник. – К., 1998.
  11.  Соціологія: терміни, поняття, персоналії. Навчальний словник-довідник / За заг. ред. В. Пічі. – К., 2002.
  12.  Тарасенко Н.Ф. Природа, технология, культура: Философско-мировоззренческий анализ. – К., 1985.

Тема 10.: Філософія права

Мета: проаналізувати сутнісні аспекти права. Пояснити аспекти взаємодії права та закону. Встановити основні риси правової держави. Розглянути проблему людини як носія правових відносин. З’ясувати сутність та структуру громадянського суспільства.

Основні поняття: філософія права, право, закон, правова свідомість, правова держава, правовий закон, права людини, народний суверенітет, державний суверенітет, громадянське суспільство.

Семінар: Філософський аналіз права

  1.  Сутність права.
    1.  Право і закон.
      1.  Правова держава.

Методичні рекомендації до семінару:

  1.  Відповідаючи на перше питання необхідно вказати, що сутнісними принципами філософії права є формальна правова рівність, рівна міра свободи індивідів та загальної справедливості. Формально право − це лише правоздатність, абстрактна вільна можливість набути своє, індивідуально-визначене право на даний об'єкт. В той же час реально набуті права людей неодміно будуть нерівними. Право − це лише рівний для різних людей формалізований шлях до набуття прав на різні речі, предмети, блага, а не їх роздавання порівно кожному.

Свобода − це загальний правовий принцип, існує в суспільстві у формі правопорядку, відповідальності, дозволів і заборон, правопорушень. Принцип права не суперечить принципу свободи та рівності, а навпаки передбачає їх. Тут діє загальний імператив: люди є вільними настільки, наскільки є рівними, і рівними — наскільки вільні, а також: або свобода у правовій формі, або свавілля, тиранія, насилля, де немає місця принципу права. Вільні індивіди − носії, суть і сенс права. Там, де заперечується вільна особистість, правове значення фізичної особи, там немає і не може бути права, правових індивідуальних, колективних, інституційних суб'єктів права, правових законів і правових відносин як у суспільстві, так і в конкретних сферах суспільно-політичного життя.

Справедливість є основним поняттям права. Право завжди справедливе і є носієм справедливості, яка, власне, тому і справедлива, що втілює і виражає загальнозначущу правильність, яка означає загальну правомірність. Справедливість — це самовияв, самосвідомість, самооцінка права, водночас і правова оцінка всього неправового. Іншого принципу, окрім принципу права, справедливість не має.

  1.  Відповідаючи на друге питання необхідно зазначити, що обов’язковість й однаковість правових норм досягається дією закону як усталеного зв’язку між діями і вчинками людей та їх наслідками. У процесі законодавства право набуває статусу закону (позитивується), тобто йому надається форма загальності й визначеності. Тому закон не просто взаємопов'язаний із правом, а є необхідною загальнообов'язковою формою його об'єктивації, виразу і дії в суспільному житті. Закон, на відміну від права, яке з’являється спонтанно у ході природного плину людського буття, формується людьми свідомо й цілеспрямовано. Закон може бути знаряддям реалізації права, а може і суперечити праву, бути повністю або частково формою офіційного визнання, нормативної конкретизації і захисту як права, так і неправових вимог, дозволів чи заборон. Для контролю дотримання правових відносин існує система противаг у відносинах між законодавчою, виконавчою і судовою гілками влади, загальносудовий, конститу-ційно-судовий, прокурорський контроль за правовою якістю закону.

Закон не має іншої сутності, крім сутності права. Загальнообов'язковою силою володіє тільки правовий закон. Неправовий закон позбавляє правове буття об'єктивності. Його сутністю і принципами є тільки владні установлення у формі загальнообов'язкових норм. Неправовий закон не може відмінити об'єктивні властивості права. Правовий принцип рівності, справедливості та свободи людей за будь-яких обставин зберігає свою об’єктивну загальнозначимість, є основою для критики наявного насилля та свавілля, єдино правильним орієнтиром до бажаної правової перспективи − правового закону.

Право або правовий закон мають різні форми своєї буттєвості: правові норми, правові відносини, правову свідомість, правосуб’єктність, правові процедури, процесуальні форми тощо.

3. Пояснюючи загальні принципи правової держави варто вказати, що реалізація правових принципів передбачає необхідний зв'язок права і держави. При цьому держава виступає правовим інститутом, необхідним для зведення загальнозначимого права у загальнообов'язковий закон з відповідними санкціями для утвердження і захисту правового закону. Домінуюча в сучасному світі демократична концепція правової держави має своєю основою ідею народного суверенітету як підвалини і джерела державного суверенітету, зокрема внутрішнього. Народний суверенітет — концентрована єдність повноважень і правочинності, сили і права, які поширюються на все населення і всю країну і визначають зміст законів та порядок суспільного буття. Державний суверенітет − верховенство, незалежність, повнота, загальність і винятковість влади держави, що грунтується на принципі права. Тобто, для реалізації правової держави треба панування тільки правових законів і правової законності. Правовий закон і правова держава внутрішньо взаємопов'язані, оскільки правова держава неможлива без утвердження верховенства правового закону, а правовий закон для свого встановлення і послідовної реалізації потребує правової держави з відповідним розподілом влади, конституційно-правовим контролем.

Для правової держави необхідні й відповідна правова організація самої системи державної влади, створення різних державних органів, чітке означення міри їх компетенції, місця в системі, співвідношення між собою. Зрештою, правова держава − це держава, в якій панує право, метою якої є утвердження правової форми і правового характеру взаємовідносин (взаємних прав і обов'язків) між публічною владою та підвладними структурами як суб'єктами права, визнання і надійне гарантування формальної рівності та свободи всіх індивідів, прав і свобод людини і громадянина. Прикметними ознаками правової держави є: верховенство і домінування правового закону та постійне утвердження суверенітету народу; визнання й захист прав і свобод, забезпечення реалізації прав та виконання обов'язків людини і громадянина;  організація і функціонування суверенної державної влади на основі принципу поділу влади на законодавчу (парламент і представницькі органи місцевого самоврядування), виконавчу (уряд, виконавчі установи на місцях), судову (органи правосуддя і нагляду); чітке визначення повноважень держави, її органів і службових осіб; взаємна відповідальність особи і держави; організація ефективного контролю і нагляду за реалізацією правових законів і режиму законності на принципах права.

Питання до самостійної роботи:

  1.  Філософія права: поняття і предмет.
    1.  Людина і право.
      1.  Громадянське суспільство.

Методичні рекомендації до самостійної роботи:

  1.  З самого початку необхідно встановити, що філософія права − це розділ філософії, що займається вивченням змісту права, його сутності й поняття, форм існування й цінності, ролі у житті людини, держави, суспільства. Предметну сферу сучасної філософії права визначають проблеми природи і сутності права, його специфіки та особливості, співвідношення права з іншими соціальними нормами, питання сенсу, місця і значення права в системі філософського вчення про світ, людину, форми і норми соціального життя, про методи пізнання, систему цінностей тощо. Як самостійна теоретична загальнонаукова дисципліна (подібно до теорії держави і права, соціології права, історії правових і політичних вчень тощо) філософія права виконує певні загальнонаукові функції методологічного, гносеологічного, аксіологічного характеру. У взаємозв'язку з іншими видами і засобами вивчення права вона є найвищою духовною формою пізнання права, осягнення й утвердження його сенсу, цінності та знання в життєдіяльності людини і людства загалом.
    1.   Відповідаючи на друге питання варто зазначити, що суб’єктами права є вільні особистості. Правоздатність і правосуб’єктність людей є правовими характеристиками вільних індивідів у їх взаємовідносинах, а також необхідними формами реалізації цієї свободи людей. Лише там, де вільні фізичні особи є суб'єктами права і правових відносин, можливі й інші суб'єкти права, можливі правова рівність і свобода в організації, функціонуванні та взаємовідносинах різноманітних спілок, асоціацій, соціально-політичних, національних, державних утворень. Еволюція уявлень про права та їх реалізацію нерозривно пов’язана з етапами соціально-економічної зрілості конкретної суспільної організації, з рівнем загальнокультурного розвитку людства, його гуманізації. Становлення і розвиток прав людини нерозривні з еволюцією змісту самого принципу правової рівності у різні епохи і в різних суспільних утвореннях.
      1.  Треба вказати, що громадянським є суспільство в якому існує і постійно розширюється сфера вільного волевиявлення, яке сприяє розкриттю внутрішнього потенціалу людей, що досягається через систему інституцій і відносин, покликаних забезпечити умови для самореалізації окремих індивідів та їхніх об'єднань. Від них очікується високий рівень духовності, відносин, збагачених любов'ю і повагою та особливо міцною правосвідомістю на принципах волі, без чого неможливо не лише самому жити у правовому полі, а й налагоджувати взаємини з іншими людьми. Правосвідомість потребує глибокого і всебічного знання законів. Основою громадянського суспільства є правосвідомі вільні громадяни та їхні добровільні об’єднання, існування яких регулює не політична влада, а самоуправління, вільне волевиявлення громадян і правовий закон.

Громадянське суспільство має складну і змінювану структуру: це комплекс соціальних груп, приватних осіб, їх асоціацій та інститутів (сім'я, школа, церква, добровільні об'єднання за професійними, віковими, творчими та іншими інтересами, клуби, спілки, товариства, громадські організації, рухи, політичні партії), взаємодія яких регулюється громадянським правом. Громадянське суспільство забезпечує простір для самореалізації індивіда поза державними структурами. Тому таке суспільство часто розглядають як сферу суспільного буття, не охоплену безпосередньою діяльністю держави. Однак вони не взаємоізольовані, а взаємно доповнюють одне одного. Громадянське суспільство сприяє виникненню й конденсації громадських ініціатив, які живлять, підтримують, коригують діяльність державного організму.

Питання для індивідальної роботи:

  1.  Розкрийте процес формування поняття «філософія права» в різних філософських концепціях.
  2.  Доведіть, що право — це лише однаковий для різних людей формалізований шлях до набуття прав на різні об’єкти, а не їхнє роздавання порівну кожному.
  3.  Обгрунтуйте, чому лише вільні індивіди є носіями, суттю і сенсом права.
  4.  За яких умов закон є знаряддям реалізації права, а за яких він може суперечити праву?
  5.  Чим визначається загальнообов'язковість правового закону?
  6.  Які статті Конституції України закріплюють юридичнозначимі аспекти свободи людини як духовної особистості. Прокоментуйте їхній зміст.
  7.  Українські громадяни є суб'єктами чи об'єктами права? Проаналізуйте сучасну ситуацію на конкретних прикладах.
  8.  Чи є сучасні громадяни України свідомими суб’єктами власних прав. Ваші аргументи: «за» і «проти».

Додаткова література:

Бердяев Н. А. Философия неравенства. − М., 1990.  

Гегель. Философия права. − М., 1990.

Конституція України. Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради Українй"28 червня 1996 року. − К., 1996.

Нерсесянц В. С. История идей правовой государственности". − М., 1993.

Нерсесянц В. С. Право — математика свободы. − М., 1996.

Рябов С. Г. Політологічна теорія держави. − К., 1996.

Чичерин Б. Н. Философия права. − М„ 1990.


ЗМ 3 (Т. 11-16). Історія філософії.

Т. 11: Антична філософія

Мета: розкрити своєрідність античної філософії, як спроби побудувати раціоналістичну картину світу, в якій відбувся перехід від «міфу до логосу». Звернути увагу на основні риси, течії та представників античної філософії. Проаналізувати філософські ідеї Сократа, Платона та Аристотеля. Визначити особливості етичних вчень елліністичних мислителів.

Основні поняття: космос, хаос, першооснова, апейрон, космоцентризм, натурфілософія, софісти, першоелемент, майєвтика, ейдос, форма, Єдине, Благо, Логос, діалектика, епохе, атомізм, метафізика, кінізм, стоїцизм, епікуреїзм, скептицизм, неоплатонізм.

План лекції:

  1.  Загальна характеристика Античного світогляду і філософії.
  2.  Досократичний період античної філософії.
  3.  Класичний період античної філософії (Сократ, Платон, Аристотель).
  4.  Характерні риси елліністичної філософії.

Семінар: Філософія античного світу:

  1.  Моральна та логічна проблематика філософії Сократа.
  2.  Вчення про ейдоси, пізнання і людину та суспільство у Платона.
  3.  Вчення Аристотеля про форми, класифікацію наук, етику та державу.
  4.  Стоїцизм, епікуреїзм та неоплатонізм як напрями елліністичної філософії.

Методичні рекомендації до семінару:

1. Готуючись до семінарського заняття, зверніть увагу на те, що у центрі філософії Сократа вперше формуються моральна та логічна проблематика. Вислів «пізнай самого себе» означав у Сократа вимогу осягнути власну душу, піддавати випробовуванню людські знання і визначити належне людині благо. Найважливішим завданням людської душі є пізнання і прагнення до істини. В діалогах філософ намагався довести, що громадяни перебувають у полоні оманливого знання (докси), яке не витримує випробування логосом (розумом). Філософ, у суперечці з софістами, долає релятивізм, доводячи можливість пізнання істини за допомогою понять. Сократ розуміє свою філософію як майєвтику (повивальне мистецтво), він хоче бути лише помічником у досягненні розуміння та самопізнання, котрі кожен мусить здійснювати в самому собі. Зверніть увагу, що знання, якого домагається Сократ, – це практичне знання, зміст якого полягає в пізнанні добра і зла. Воно має бути спрямоване на правильне застосування на практиці.

2. Розкриваючи друге питання зазначте, що Платон, розвиваючи об’єктивний ідеалізм, розробив вчення про два світи – світ ідей (нематеріальних, вічних і незмінних сутностей-ейдосів) та матеріальних речей. Світ будується творцем світу – Деміургом за праобразом ідей. Будова космосу – макросвіту (божественне начало та матеріальні речі), виступає взірцем для будови людини – мікросвіту (безсмертна душа та смертне тіло). Душа має три здатності – розумну, вольову та емоційну, які, відповідають основним чеснотам – розсудливості, мужності, поміркованості – сконцентрованих в справедливості. Вище пізнання (у Платона – пригадування) – це споглядання умоглядних ідей, можливе через раціональне обговорення та містичне осягнення.

Ідеальна монархічна держава, в якій індивідуальне Платон підпорядковує загальному, складається з трьох станів: правителів-філософів, воїнів та селян. Важливо знати, що платонізм проходить червоною ниткою крізь всю історію філософії.

3. Розкриваючи наступне питання про філософію Аристотеля слід відмітити, що справжньою реальністю для Аристотеля був чуттєвий космос. Заперечуючи теорію окремого світу ідей Платона, Аристотель бачив причини (форми) буття в самих речах. Форми є сутністю, рушійною та цільовою причиною буття речей. Світ поділений на неживий, рослинний, тваринний, людський та ефірний. Він доцільно рухаються до своєї вищої причини – Бога (Першоформи). Аристотель перший досліджував мислення не лише з боку змісту, а й з боку форми (формальна логіка). Філософ розрізняє три частини душі, які відповідають трьом складовим природи: вегетативна душа; чуттєва душа; розумна душа. В етиці Аристотеля – благом для людини є діяльність відповідно до розуму, в якій вона здобуває евдемонію (блаженство). Найкращою державною формою для Аристотеля є та, яка найбільше відповідає конкретній країні і потребам її громадян. У Середні віки вчення Стагірита стало основою схоластики.

4. На передньому плані філософії доби еллінізму опиняються проблеми етики індивіда. Для всіх елліністичних філософій характерно: утворення шкільної філософії – закритих напівсектантських груп з чіткою структурою та правилами; догматизація вчень; культ вчителя та обожествлення засновника; поділ філософії на логіку, фізику, етику; посилення релігійних мотивів; Філософія все більше втрачала дослідницьких і набувала терапевтих функцій, вона стає образом життя.

Вчення про світ епікуреїзму ґрунтується на принципах атомізму та матеріалізму – вічний Всесвіт складається лише з тіл і порожнечі. Тіла є поєднанням атомів. Загальними засадами етики епікуреїзму були: етичний раціоналізм – світ пізнаваний для щастя; гедонізм – метою життя є насолода; мінімалізм та індивідуалізм – для щастя і спокою людина не потребує нічого і нікого. Розрізнюючи миттєву та постійну насолоду – відсутність болю і збентеження, для досягнення останньої необхідно контролювати пристрасті, здолати усі страхи та страждання. Для контролю потреб варто розрізняти: природні та необхідні (задоволення голоду і спраги); неприродні та не необхідні (багатство, слава, влада); природні та не необхідні (гарна їжа, модний одяг). Метою життя є досягнення атараксії – духовного спокою.

Основними принципами фізики стоїцизму є: космічний анімізм – все одухотворене і має свою душу; теовіталізм – світ наповнений іманентною божественною силою (пневмою) та пантеїзм – у всьому присутній Бог. Онтологічно благий світ керується Логосом, який усе узгоджує, визначаючи нездоланний закон буття, його «долю». Людина складається з тіла і душі, яка є фрагментом божественного духу – логосу. В логіці стоїки вперше розрізнювали звуки мови та сенс речі. Стоїчна мораль вимагала жити у згоді з розумною природою світу, а щастя бачила в безумовному прийнятті долі, примиренні із собою та іншими. Істинна мудрість, яка збігається зі свободою, полягає в добровільному узгодженні своїх волінь з тим, чого хоче Доля. Це відкриває шлях до апатії – щастя й духовного спокою.

Неоплатонізм здійснює релігійне тлумачення учення Платона, поєднане з ідеями Аристотеля на основі елліністичної думки. Згідно неоплатоників Єдине – це абсолютно трансцендентне, непізнаване божественне начало, яке поступово і з необхідністю розгортається (еманує), породжуючи три іпостасі: Ум – джерело платонівського світу ідей; Св. Душу – принцип вічної, божественного життя та космос – матеріальне втілення Бога. Матерія світу по суті є небуттям. Людина, що складається з душі та тіла, знаходиться між буттям та небуттям, тому її завданням є повернути душу до Бога, проходячи космічному еволюцію в обратному порядку. Твори неоплатоніків мали величезний вплив на філософів усіх часів, починаючи з християнських філософів Середньовіччя, доби Відродження і Нового часу і завершуючи теоретичною думкою XX ст.

Питання для самостійної роботи:

  1.  Натурфілософські концепції перших філософів.
  2.  Розкрийте філософію піфагореїзму.
  3.  Основні положення філософії Парменіда.
  4.  Філософські ідеї атомістів.
  5.  Філософське вчення софістів.
  6.  Філософський спосіб життя кініків та скептиків.

Методичні рекомендації до самостійної роботи:

  1.  Антична натурфілософія – це сукупність філософських спроб ранніх грецьких філософів тлумачити і пояснювати природу. Натурфілософи у всьому сущому шукали спільне первоначало (архé). Фалес стверджував, що єдиною першопричиною і основою речей є Вода. Окрім цього Фалес залишив слід у математиці (теорема Фалеса) і астрономії. Для Анаксімандра архе – це «апейрон» – безмежне, з якого походять усі речі. Апейрон – це інша форма буття, що породжує наш світ. Анаксімен вважав, що першопочатком є повітря, своєрідна пневма. А Емпедокл вважає за основу всього сущого чотири елементи, що приводяться в рух силами любові і ненависті: вода, земля, вогонь і повітря.
  2.  Для Піфагора архе полягає у числі – початку знання, міри, пропорції, законів, часу, руху, рахунку, фігур, тіл, гармонії. Згодом з теорії чисел виникає математика, нумерологія. Прагнучи все пояснити за допомогою математики, піфагорійці створюють теорію музики, яка ґрунтується на вченні про естетичну насолоду, що створена музичною гармонією Всесвіту: «Весь світ є великим музичним інструментом на якому грає Бог». Побудовані на раціональних числах, філософія і математика піфагорійців зазнали кризи коли вони відкрили ірраціональні числа. Піфагорійці створили своєрідну нумерологію – магію чисел, в якій кожному числу надавали особливе значення.
  3.  Варто знати, що Парменід розвиває першу теоретичну онтологію. Буття – те, що дає існування, воно всеосяжне. Буття – єдине, неподільне і нерухоме, вічне теперішнє без початку і кінця. Воно співпадає з мисленням, а так як іншого немає, то немає і небуття: «мислити і бути – одне й те саме». Позиція Парменіда дуже оптимістична, оскільки заперечує саму смерть.
  4.  Для атомістів найменшим, неподільним, вічним, незмінним елементом речей є атоми, які в єдності з пустотою утворюють Всесвіт та речі. Форми атомів визначають властивості та належність речей до матеріальних стихій. Вогонь – пірамідальні атоми; повітря − з атомів шестикутної форми; круглі за формою атоми створюють воду; кубічні форми – землю. П’ятим елементом є ефір.
  5.  Зверніть увагу, що софісти були першими, хто взявся відповісти на питання політичної практики, навчаючи молодих людей логіці, риториці, політиці, етиці та праву. Вони найчастіше вчили логічним вивертам і хитрощам, які можна було застосувати з користю, а не шукати істинної, правильної чи справедливої відповіді. В цілому софісти відстоювали наступні філософські ідеї: реальність пізнавана лише у феноменах; будь яке знання є суб’єктивним; неможливо об’єктивно встановити істину чи хибність твердження. Всім відома теза Протагора: «людина є міра усіх речей», насправді є утвердженням повного релятивізму та суб’єктивізму. На критиці позиції софістів, представлених поглядами Горгія, Продіка, Гіппія та Антисфена, формувалися вчення Сократа і Платона. Філософія софістів співпадає з положеннями сучасного постмодернізму.
  6.  У скептиків домінує принцип протиставлення чуттєвих даних про світ його розумінню. Хоча світ один, думок про нього безліч. Визначити істину неможливо, оскільки будь-яке судження про істинність чи хибність може бути і хибним і істинним. Краще постійно перебувати у стані пошуку відповіді, ніж, поспішивши, помилитися. Тим самим, скептики сповідують сумнів у можливості осягнення істини, здійсненні ідеалів. Кінічна філософія найкраще уособлює єдність філософії та життя. Киніки (циніки) провадили ексцентричний, антисуспільний образ життя, вільний від міфів, забобонів, законів та норм. Вони проповідували ідеал повернення до природної простоти. Повна свобода досягалася за рахунок обмеження біологічних потреб, відмови від культурних стандартів та етичних норм.

Питання для індивідуальної роботи:

  1.  Яке значення тези: "В одну і ту ж річку не можна ввійти двічі"?
  2.  Як ви розумієте вислів: "Людина є мірою всіх речей"?
  3.  Поясніть тезу Сократа "я знаю, що нічого не знаю"?
  4.  Які характерні риси філософського способу життя кініків?
  5.  У чому, згідно з Епікуром, полягає сутність щасливого життя?
  6.  Що спільного в етичному ідеалі стоїків, епікурейців і скептиків?
  7.  Синтезом яких філософських вчень є неоплатонізм?
  8.  Які шляхи пізнання Єдиного згідно з Плотіном?

Теми  творчих робіт:

  1.  Антична філософія та західноєвропейська культура: пошук ідентичності.
  2.  Натурфілософія та сучасна наука про будову Всесвіту та речей.
  3.  Ідеальна держава Платона й сучасні теорії держави: набутки і втрати.
  4.  Ідеї неоплатонізму як фундамент подальшого розвитку природознавства.

Першоджерела:

  1.  Антология    мировой    философии:    Античность. – М., 2001.
  2.  Аристотель. Сочинения. В 4-х т. – М., 1976-1984.
  3.  Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов. – М., 1979.
  4.  Платон. Собрание сочинений. В 4-х т. – М., 1990-1994.
  5.  Секст Эмпирик. Сочинения. В 2-х т. – М., 1975-1976.
  6.  Сенека. Нравственные письма к Луцилию. – М., 1977.
  7.  Фрагменты ранних греческих философов. Ч. 1. – М., 1989;
  8.  Фрагменты ранних стоиков. – Т. I-II. – М., 1999-2002.
  9.  Хрестоматия по истории философии. В 2-х ч. – М., 1994.
  10.  Тит Лукркций Кар, Гераклит Эфесский, Парменид, Эмпедокл, Эпикур. Сочинения. – М., 1983.
  11.  Эпиктет. В чем наше благо? – М., 1904.

Основна література:

  1.  Бичко І.В. та ін. Історія філософії: Підручник для студентів вищих закладів освіти.– К., 2001.
  2.  Всемирная энциклопедия: Философия. – М., Минск, 2001.
  3.  Історія філософії. Підручник / За ред. В.І. Ярошовця. – К., 2002.
  4.  Історія філософії: Словник. — К., 2005.
  5.  История философии. Запад – Россия – Восток. – Кн. I.–  М., 2000.
  6.  Кунцман П., Буркард Ф-П., Видман Ф. Философия. Dtv-Atlas. – М., 2002.
  7.  Причепій Є.М., Черній А.М., Чекаль Л.А. Філософія: Підручник. – К., 2007.
  8.  Новая Философская Энциклопедия. В 4-х т. – М., 2010.
  9.  Хамітов Н., Гармаш Л., Крилова С. Історія філософії. Проблема людини та її меж. Навчальний посібник. – К., 2000.

Додаткова література:

  1.  Адо П. Что такое античная философия? – М., 1999.
  2.  Асмус В.Ф. Античная философия. – М., 1999.
  3.  Богомолов А.С. Античная философия. – М., 1985.
  4.  Васильева Т.В. Афинская школа философии. – М., 1984.
  5.  Вернан Ж.П. Происхождение древнегреческой мысли. – М., 1989.
  6.  Греческая философия / Под ред. М. Канто-Сперберг. – М., 2006.
  7.  Кессиди Ф.Х. От мифа к логосу. – М., 1992.
  8.  Лосев А.Ф. История античной эстетики. В 8 тт. – М., 1963-1993.
  9.  Лосев А.Ф. Словарь античной философии. – М., 1995.
  10.  Мотрошилова Н.В. Рождение и развитие философских идей. – М., 1991.
  11.  Рассел Б. Історія західної філософії. – К., 1995. Кн.1.
  12.  Татаркевич История философии. Античная и средневековая философия. – Пермь, 2000.
  13.  Целлер Э. Очерк истории греческой философии. – СПб., 1996.
  14.  Чанышев А.Н. Курс лекций по древней и средневековой философии. – М., 1991.

Т. 12: Філософія Середньовіччя та епохи Відродження

Мета: донести до свідомості студентів, що для західноєвропейської середньовічної філософії характерне поєднання християнства і філософії. Наголосити, що головною темою християнської філософії було співвідношення віри і знання. Вивчити важливі риси Ренесансу. Підкреслити, що це епоха формування гуманістичних цінностей.

Основні поняття: апологетика, патристика, отці церкви, схоластика, номіналізм, реалізм, концептуалізм, універсалії, теоцентризм, провіденціалізм, антропоцентризм, гуманізм, ренесанс, пантеїзм, реформація, контрреформація, геліоцентризм, макеавелізм, утопічний соціалізм, креаціонізм.

План лекції:

  1.  Загальна характеристика Середньовічного світогляду і філософії.
  2.  Особливості, етапи, представники східної та західної патристики.
  3.  Схоластика і містика. Проблема універсалій у Середньовічній філософії.
  4.  Взаємовідношення віри і розуму, філософії та теології у Фоми Аквінського.
  5.  Філософські ідеї Відродження.

Семінар: Філософія Середньовіччя та епохи Відродження:

  1.  Біблія та антична філософія як джерела християнської думки.
  2.  Філософія східної та західної патристики.
  3.  Система філософії Фоми Аквінського та її критика в епоху Відродження.
  4.  Середньовічна та Ренесансна концепція світу і людини. Гуманізм.

Методичні рекомендації до семінару:

  1.  Розкриваючи перше питання зверніть увагу на те, що джерелом християнської філософії є божественне Одкровення (Біблія). Уся християнська філософія – це інтерпретація та тлумачення тем та символів закладених в Біблії. Маючи принципово морально-духовний, релігійний контекст і зміст, ідеї та вчення Біблії відносяться до проблем, які постійно розглядала антична філософія: буття, походження світу, причина світу, виникнення і сутність людини, історичний процес, мета існування світу, історії та людини. Власне християнська філософія стала можливою в результаті осмислення вчення Біблії за допомогою концепцій та понять платонізму, аристотелізму, стоїцизму, неоплатонізму. Зокрема, для осмислення персонального Бога Біблії християни використали платонівське поняття Блага, Єдиного, стоїчну і філонівську концепцію Логосу та вчення неоплатонізму про божественну трійцю (Єдине, Розум, Душа). За допомогою античної філософії християни розробляли вчення про творення світ і людей, про безсмертя душі. Ідеї біблійних та античних авторів закладають основу для розвитку середньовічної філософії.
  2.   Другим періодом розвитку середньовічної філософії є патристика (IV – VIII ст.), яку поділяють на грецьку і латинську. Під впливом середнього платонізму, східні отці розробляють проблеми натурфілософії, антропології, етики. Вони тлумачили людину як посередника між чуттєвим і духовним світами, в якій душа і тіло становлять єдність. У працях Діонісія Ареопагіта, під впливом неоплатонізму, розробляються ідеї ієрархії ангелів та Церкви, розробляється вчення про два методи богопізнання (апофатичне та катафатичне).  

Представник патристики Аврелій Августин розробив цілісне вчення про Бога в руслі ідей платонізму. Бог – вічне Буття, персональний Абсолют, який творить світ за допомогою вічних ідей. Людина, як образ Божий, має безсмертну душу, наділену пам’яттю, волею, розумінням, здатна споглядати Бога через самопізнання. Кінцева мета людського існування – блаженство і любов. Історія подається як боротьба царства Божого і царства земного, вони засновуються на різному спрямуванні любові.

  1.  Фома Аквінський, переосмислюючи аристотелізм для схоластики, намагався узгодити віру та розум. Він розмежовував природну (пізнання істини розумом) та надприродну теології (пізнання істини вірою в одкровення). Існують істини спільні для віри і розуму – Бог, душа, світ. У суперечці між реалістами та номіналістами Фома зайняв позицію поміркованого реаліста. Для нього універсалії є одночасно і божественними ідеями, і сутностями речей, і поняттями людської свідомості. Ця позиція визначала його антропологію, згідно якої людина – це єдність активної, формоутворюючої душі та пасивної тілесності. Етика базується на визнанні людської волі як незалежної, але співвідносної з абсолютною Волею Творця. Відповідно спасіння постає як узгодження людської та божественної воль.

В добу Відродження схоластика Фоми стала об’єктом критики з боку гуманістів. Її відірваність від реального досвіду пізнання природи, посилання на авторитет Біблії та Аристотеля, відкидання нових наукових відкриттів, зумовили не лише критику схоластики, але й пошук нових шляхів в природознавстві.

  1.  Середньовічний теоцентризм тлумачив людину як образ та подобу Божу, посередника між земним та небесним – істоту абсолютно залежну від Бога. Людина була чітко вписана в структуру світу – центром якого була Земля. Ренесансна концепція людина та Всесвіту  базується на принципах гуманізму та антропоцентризму. В цей час відбулося «відкриття людини» як вільної і необмеженої  у своїх можливостях істоти, яка сприймається вищою цінністю – центром космічної перспективи. Духовний рух гуманізму, започаткований Петраркою і Бокаччо, із зневагою відноситься до закостенілої традиції схоластики, а звідси виникала вимога відродження античного духу. Нове розуміння людини як homo universale (всеохоплюючої людини), міра освіченості якої є одночасно і мірилом моральної досконалості, на практиці спрямовувало зусилля до формування історично і соціально орієнтованої особистості. Філософськи значимими представниками гуманізму були Ф. Петрарка, К. Салютаті, Л.Б. Альберті, Л. Валла в Італії, Е. Роттердамський у Нідерландах, Т. Мор в Англії та М. Монтень у Франції. Революцію в космології здійснив М. Коперник, який замість геоцентричної картини світу Птолемея (II ст.) з Землею як нерухомим центром Всесвіту, висуває геліоцентричну, в якій Сонце є центральним світилом, навколо якого рухається Земля.

Питання для самостійної роботи:

  1.  Погляди християнських апологетів.
  2.  Погляди на природу універсалій номіналістів та реалістів.
  3.  П’ять доказів буття Бога в системі Фоми Аквінського.
  4.  Космологічні ідеї Коперника, Бруно, Кеплера та Галілея.
  5.  Реформаційна філософія Мартіна Лютера та християнський гуманізм.

Методичні вказівки до самостійної роботи:

  1.  Першим етапом розвитку християнської думки була апологетика. Її представники стверджували, що деякі положення християнської релігії можуть бути знайдені у творах античних мислителів, особливо у Платона та стоїків. Видатними апологетами були Юстин Філософ, Тертуліан, Климент Олександрійський, Ориген. Вони розвивали чимало ідей середнього платонізму про ієрархічність Трійці, непізнаваність Бога, безсмертя душі, умоглядні способи богопізнання.
  2.  Значним етапом розвитку середньовічної філософії є схоластика. Її назва походить від поняття «школа», яка вживається не тільки як символ початкової освіти, але в сенсі певної теоретичної спрямованості. Основним предметом аналізу схоластики були богословські проблеми, що перейшли у спадщину від патристики, серед яких проблема Бога; роль  Божественних ідей у процесі творення; співвідношення віри і розуму; свобода волі і передвизначення. Спосіб вирішення їх базувався не тільки на платонізмі, а й на аристотелізмі. Однією з проблем середньовічної  філософії є питання про статус загальних понять – універсалій. Універсалії – це загальні родові поняття (живі істоти, людина, благо). Чим є загальні поняття стосовно світу і людини? Для номіналістів, які спиралися на Аристотеля, реально існують лише речі, а загальні поняття – це лише імена, які існують у свідомості та мові. Для реалізму, який спирався на Платона, загальні поняття не менш реальні, ніж одиничні речі, вони мають власне ідеальне існування. Представниками номіналізму були Росцелін, Оккам, а реалізму – Еріугена, Ансельм Кентерберійський, Фома Аквінський.
  3.  Фома визнає велике значення розуму в теології, свідченням цього були п'ять доказів існування Бога у Фоми. Оскільки пізнання починається з чуттєвого, Фома відкидає апріорні доведення існування Бога; його докази випливають із чуттєво-раціонального осягнення світу. Перший доказ Бога від рушія. Для будь-якого руху і для будь-якої зміни потрібен рушій, який в свою чергу вимагає першорушія – Бога, котрий сам нерухається. Другий доказ Бога – від причини. Будь-який наслідок має причину. Оскільки ніщо не є причиною самого себе (бо в такому разі, логічно, воно мало б передувати собі самому), а ряд причин не може тягтися до нескінченності, то має існувати перша причина, сама не спричинена нічим іншим, — Бог. Третій доказ Бога – від необхідності буття. Щоб існувати, річ має бути з необхідністю, але кожна річ може бути чи не бути. Щоб бути з необхідністю треба, щоб існувало саме необхідне буття, яке існує не випадково – Бог. Четвертий доказ Бога – від ступеню досконалості. Всі речі є більш чи менш досконалими. Ступінь досконалості залежить від причетності мірилу досконалості – Богу. П’ятий доказ Бога – від мети. Світ в цілому і речі влаштовані доцільно – вони прагнуть до своєї мети. Але вони можуть телеологічно існувати, якщо, окрім окремих цілей, існує вища Мета Світу – Бог. В подальшому викладені доведення були розкритикованими Кантом.
  4.  Справжню науково-космологічну революцію здійснили Микола Коперник, Йоганн Кеплер та Галілео Галілей. У своїй основній праці "Про обертання небесних сфер" Коперник, замість панівної тоді геоцентричної картини світу Птолемея, в якій Земля була нерухомим центром Всесвіту, висуває геліоцентричну, в якій Сонце є центральним світилом, навколо якого рухається Земля. Це був важливий крок до прориву від замкнутої середньовічної до відкритої динамічної моделі світу.

Йоганн Кеплер, розвиваючи метод квантитативного пізнання природи, вносить суттєві корективи в уявлення Коперника про рух планет по орбітах. Галілео Галілей прославився відкриттям законів руху та вільного падіння тіл, а також тим, що виступив на підтримку вчення Коперника. Для нього дійсність визначається з допомогою числових співвідношень. Лише той, хто вміє читати математичні символи і розуміти їхні закони, осягне об'єктивне пізнання. У науковому пізнанні однаковою мірою беруть участь розум і спостереження. Для його методу характерні:  розкладання предмета спостереження на прості елементи (аналіз  явищ), висування гіпотез, перевірка експериментальним шляхом (включно з мисленними експериментами), дедуктивне виведення наслідків, математичне формулювання законів природи.

  1.  Особливий різновид хрстиянської ренесансної філософії сформувався під впливом Реформації. Її представниками були Мартін Лютер, Жан Кальвін, Ульріх Цвінглі. Вони виходять із цілковитої гріховності й зіпсованості людської природи, внаслідок чого людина неспроможна зусиллям власної волі або добрими справами добитися виправдання перед Богом: цього вона може досягти лише завдяки милості Божій (sola gratia) та вірі в Нього (sola fide). Так само, гріх зіпсував пізнавальну здатність розуму, який тепер нездатний пізнати істину. Як наслідок, зростає роль безпосереднього зв’язку з Богом, а посередницька функція, на яку претендує католицька церква, відхиляється. Єдиним авторитетом визнається Слово Боже і Святе Письмо (sola scriptura). Ієрархічна будова церкви змінюється ідеєю загального священства всіх віруючих. Закоріненість віри лише в глибинах власної душі призводить до того, що людина живе у двох самостійних світах: внутрішньому, духовному, та зовнішньому, тобто в суспільстві, організованому в державу. У процесі формування Кальвіном моральних норм протестантизму, внаслідок якого професійний і економічний успіх общини сприймається ознакою богообраності, складається типова для капіталістичного суспільства Нового часу трудова етика.

Питання для індивідуальної роботи:

  1.  В чому полягає «онтологічний доказ» існування Бога Ансельма Кентерберійського?
  2.  Хто, на Вашу думку, був правий у суперечці між номіналістами і реалістами?
  3.  Що означає формула Фоми Аквінського: "до речей, у речах і після речей"?
  4.  Чи було Відродження за межами Європи?
  5.  В чому полягав науковий переворот М. Коперніка?
  6.  Хто такі гуманісти? Чому в епоху Відродження вони критикують схоластику?
  7.  Яке значення ренесансного гуманізму в розвитку європейської філософії?
  8.  В чому суть Реформації?

Теми творчих робіт:

  1.  Проблема впливу античної філософії на християнство.
  2.  Віра і знання: проблема розмежування в Середньовіччі та сучасності.
  3.  Роль релігії в культурі.
  4.  Наука і релігія: протистояння і точки дотику.
  5.  Чи зберегла свою актуальність середньовічна філософія?
  6.  Ідея нескінченності в Середньовіччя, Відродження та сучасності.
  7.  Сучасна суперечка номіналістів та реалістів.
  8.  Філософський сенс заповідей Христа.

Першоджерела:

  1.  Абеляр Петр. История моих бедствий // Августин Аврелий. Исповедь. Петр Абеляр. История моих бедствий. – М., 1992.
  2.  Абеляр Петр. Теологические трактаты. – М., 1995.
  3.  Августин. Исповедь // Августин Аврелий. Исповедь. Петр Абеляр. История моих бедствий. – М., 1992.
  4.  Ансельм Кентерберийский. Сочинения. – М., 1995.
  5.  Боэций. Утешение философией. – М., 1990.
  6.  Беме Я. Аврора, или Утренняя звезда в восхождении. – СПб., 1994.
  7.  Бруно Д. О причине, начале и едином // Диалоги. – М., 1949.
  8.  Василий Великий. Сочинения. – Ч. 1. − М., 1900.
  9.  Григорий Богослов. Избранные сочинения. В 2 тт. – М., 1994.
  10.  Иоанн Дамаскин.
  11.  Кампанелла Т. Город Солнца // Утопический роман ХVІ - XVII веков. – М., 1971.
  12.  Лютер М. Время молчания прошло. – Харьков, 1992.
  13.  Макиавелли Н. Государь. – Х., 1998.
  14.  Монтень М. Опыты. – М., 1979.
  15.  Мор Т. Утопия // Утопический роман ХVІ-ХVІІ веков. – М., 1971.
  16.  Николай Кузанский. Об ученом незнании // Сочинения в 2-х т. – М., 1980.
  17.  Оккам. У. Избранное. – М., 2001.
  18.  Фома Аквинский. Учение о душе – СПб., 2004.
  19.  Эразм Роттердамский. Диатриба, или рассуждение о свободе воли // Философские произведения. – М., 1986.

Основна література:

  1.  Антология средневековой мысли: Теология и философия европейского Средневековья. – В 2 т. – СПб., 2002.
  2.  Бичко І.В. та ін. Історія філософії: Підручник для студентів вищих закладів освіти.– К., 2001.
  3.  Введение в философию: Учебное пособие для вузов / Под ред. И.Т. Фролова. В 2 тт. – Т. 1. – М., 2002.
  4.  Всемирная энциклопедия: Философия. – М., Минск, 2001.
  5.  Історія філософії. Підручник / За ред. В.І. Ярошовця. – К., 2002.  
  6.  Історія філософії: Словник. — К., 2005.
  7.  История философии. Запад – Россия – Восток. Кн. I. – М., 1995-1998.
  8.  Кунцман П., Буркард Ф-П., Видман Ф. Философия. Dtv-Atlas. – М., 2002.
  9.  Причепій Є.М., Черній А.М., Чекаль Л.А. Філософія: Підручник. – К., 2007.
  10.  Новая Философская Энциклопедия. – М., 210.
  11.  Хамітов Н., Гармаш Л., Крилова С. Історія філософії. Проблема людини та її меж. Навчальний посібник. – К., 2000.

Додаткова література:

  1.  Баткин Л.М. Итальянские гуманисты: стиль жизни, стиль мышления. – М., 1978;
  2.  Гайденко В.П., Смирнов Г.А. Западноевропейская наука в средние века: общие принципы и учение о движении. – М., 1989.
  3.  Герметизм, магия, натурфилософия в европейской культуре XIII-XIX вв. – М., 1999.
  4.  Горфункель А.Х. Философия эпохи Возрождения. – М., 1980.
  5.  Кондзьолка В. Історія середньовічної філософії. – Львів: Світ, 2001
  6.  Коплстон Ф.Ч. История средневековой философии. – М., 1997.
  7.  Лосев А.Ф. Эстетика Возрождения. – М., 1978.
  8.  Майоров Г.Г. Формирование средневековой философии. Латинская патристика. –  М., 1979;
  9.  Мозговий І. Неоплатонізм і патристика, або світло в присмерках великої цивілізації. – Суми, 2009.
  10.  Реале Д., Антисере Д. Западная философия от истоков до наших дней. Кн. 2. Средневековье. – М., 1994.
  11.  Суини М. Лекции по средневековой философии // http://www.agnuz.info/library/books/ leksii/
  12.  Соколов В.В. Средневековая философия. – М., 2001.
  13.  Соловьев Э.Ю. Время и дело Мартина Лютера // Прошлое толкует нас. – М., 1991.
  14.  Столяров А.А. Патрология и патристика. – М., 2001.
  15.  Татаркевич История философии. Античная и средневековая философия. – Пермь, 2000.
  16.  Убальдо Н. Иллюстрированый философский словарь. – М., 2006.
  17.  Штекль А. История средневековой философии. – СПб., 1996.

Т.13: Філософія Нового Часу і Просвітництва

Мета:  Показати, що видатні досягнення у філософії, науці і культурі Нового часу визначають XVII ст. як епоха вільнодумства, а XVIII ст. – як століття Просвітництва. Інтелектуальний і духовний потенціал цієї епохи своїм джерелом має процеси розвитку буржуазних економічних відносин, виникає нова картина світу. Досконале вивчення і узагальнення методологічної практики різних галузей наук дають можливість досягти більшої влади людини над природою.

Основні поняття: емпіризм, раціоналізм, сенсуалізм, вродженні ідеї, субстанція, методологія, монади, агностицизм, Просвітництво, природні права людини, романтизм, теорія суспільного договору, механістичний матеріалізм, tabula rasa.

План лекції:

  1.  Загальна характеристика філософії Нового часу: школи, представники, ідеї.
  2.  Емпіризм як науковий та політико-правовий принцип.
  3.  Раціоналізм як науковий підхід та напрямок метафізики.
  4.  Філософсько-правові ідеї Просвітництва.

Семінар: Філософія Нового часу і Просвітництва:

  1.  Особливості наукової філософії XVII-XVIII ст.
  2.  Основні напрями філософії Нового часу: раціоналізм та емпіризм.
  3.  Філософія Просвітництва і французького матеріалізму XVIII ст.

Методичні вказівки для семінарського заняття:

  1.  У XVII-XVIII ст. активно розвивається наукова філософія доби Нового часу. Для неї є характерним відмежування від релігії та схоластичного способу мислення, піднесення досвіду до рангу експерименту, проголошення математики мовою науки, пошук методу пізнання світу та людини. Окрім того, сама філософія, наслідуючи науку, набувала форми метафізики – умоглядного вчення про найзагальніші види буття – світ, Бога і душу. Але згодом зростав конфлікт між наукою та метафізикою. В філософії починають домінувати гносеологізм – зведення людини та її призначення до пізнавальної діяльності; деїзм – поєднання ідеї Бога з ідеєю незалежної природи; та механіцизм – зведення усіх видів руху та життя до механічного руху. Наукова філософія XVII ст. була представлена різними тенденціями: раціоналізму та емпіризму; матеріалізму та ідеалізму; натуралізму та суб’єктивізму; раціоналізму та ірраціоналізму; індивідуалізму та колективізму.
    1.  Зверніть увагу, що наукова філософія формувалася у постійній суперечці між емпіризмом та раціоналізмом. В емпіризмі стверджувалося, що джерелом пізнання і критерієм істини є чуттєвий досвід, а в раціоналізмі − дійсність можна пізнати на засадах чистого мислення. Засновник емпіризму Ф. Бекон, відкидаючи схоластику, спрямував свої зусилля на пошук нового методу пізнання. Розуму на цьому шляху заважають чотири недоліки («ідоли» роду, печери, площі та театру), лише подолавши які можна дійти істини. Хоча Бекон визнавав основним науковим методом індукцію – рух думки від одиничних фактів до узагальнень, він наполягав на експериментальній перевірці індуктивних знань та пропонував шукати негативні випадки. Загалом Бекон вірив, що чуттєвий досвід є джерелом загальних ідей.

Т. Гоббс, визнаючи роль математики, посилює роль дедуктивного методу в науках про природу, яку він розуміє механістично. Він вперше звертає увагу на знакову природу слів та вважається одним з творців договірної теорії держави.  В межах цього напряму можна виділити власне емпіризм (Ф. Бекон, Т. Гоббс, Д. Локк) та сенсуалізм (П. Гесенді, Е. Конділ’як). Якщо в емпіризмі доводиться можливість отримати істинне знання з чуттєвого досвіду, що перевіряється практикою та експериментом, то в сенсуалізмі чуття визначається єдиним джерелом знань. Так, визнаючи лише внутрішній та зовнішній досвід, Д. Локк заперечує природжені ідеї та субстанцію, а властивості предметів поділяє на первинні (об’єктивні) та вторинні (суб’єктивні) якості.

Раціоналісти, що виходили з тотожності буття та мислення, вважали, що Бог створив світ на раціональних засадах, на принципах логіки та математики, які є засадами самого розуму. Засновник раціоналізму Р. Декарт, прагнучи створити практичну філософію, встановив правила нового методу, які мають будуватися на незаперечних очевидностях розуму. Останні мають базуватися на вроджених ідеях (Бога, свідомості, числа, тілесності, логіки та категорій), що не виводяться з індивідуального досвіду. Декарт вчив про дві похідні і протилежні субстанції – душу (мислячу) та природу (протяжну), гарантом існування яких виступає абсолютна субстанція Бога. Пізнання світу відбувається на засадах дедукції, яка виводить речі з початкових принципів розуму.

Б. Спіноза обґрунтовував буття єдиної субстанції за допомогою дедуктивно-геометричного методу. Мислення і протяжність є двома атрибутами єдиної субстанції, яка фактично є тотожністю Бога і світу. Як результат, Спіноза прийшов до повної невипадковості сущого, до заперечення свободи як порушення необхідності. І так як мислення людини є виявом мислення Бога, то ідеї Бога є принципами побудови метафізики. Відроджуючи аристотелівське вчення про активні форми,

Г. Лейбніц створив монадологію – вчення про монади – активні субстанційні сили та діячі, що рухають матерію. Світ постає як багатоманітність неподільних, індивідуальних монад, які утворюють ієрархічну будову (мінерали, рослини, тварини, люди), гармонію якої установлює Бог.

  1.  Запам’ятайте, що історична епоха XVII-XVIII ст. дістала назву Просвітництва. Класичне визначення Просвітництва дав І. Кант: "Просвіта є виходом людини зі стану незрілості, відповідальність за яку несе вона сама. Незрілість – це нездатність обходитися власним розумом без стороннього керівництва". Для Просвітництва характерні звеличення розуму та самостійного мислення індивіда, дистанціювання від традиції та авторитету, повага до свободи і позитивне ставлення до здатності розумно розв'язувати всі питання. Скепсис просвітників щодо традицій та авторитетів породжує критику релігії: перевірка її розумом відкидає "забобонність", замінює її раціональним благочестям. Особливим завданням просвітників було встановлення відносин віротерпимості у відносинах між общинами. Типовий у цьому розумінні деїзм – Бог дав поштовх створенню світу і відтоді в нього не втручається.

Застосування математики і метод спостереження спричинили прорив у природознавстві. Прикладом може виступати механіка Ньютона – всеохоплююче квантитативне пояснення природи, яке ґрунтується на принципі чіткої причинності і відкидає зайві гіпотези. На цю епоху припадає багато наукових відкриттів. На поступі в оволодінні природою заснована віра в прогрес, характерна для Просвітництва. Із соціального погляду, для цієї епохи характерне піднесення буржуазії, чому сприяв розвиток економіки. Цей процес супроводжується лібералізмом у теорії: як економічне вчення він вимагає свободи ремесла і торгівлі. Його девіз: «Нехай робиться, нехай діється». До цього додається і філософське обґрунтування прав індивіда на противагу державі та співгромадянам. В Англії виникають важливі юридичні документи, які гарантують ці свободи, наприклад, акти "Habeas-Corpus" (1697 p.) та "Декларація прав" (1689 p.).

Вагомими результатами роботи у сфері філософії права стали нові формулювання природного права і прав людина. «Віргінський білль про права»  (США, 1776 р.): "Усі люди від природи вільні... і мають... вроджені права, а саме: право на життя і свободу, а крім того, можливість придбавати і зберігати власність, а також прагнути до щастя і безпеки й досягати їх». Ідеї Просвітництва мали важливі наслідки для практики державного будівництва. У їхніх рамках філософськи сформульовано важливі принципи: теорія суспільного договору – здійснення влади розглядати як договір між народом і урядом; розподіл влади: щоб виключити зловживання владою, влада має бути поділена на різні, (взаємно) контрольовані органи. Класичні формулювання цієї вимоги належать Локку та Монтеск’є; вимога демократичної участі в управлінні всіх громадян. Впровадження цих принципів відбувалося по-різному. В Англії складається конституційна монархія (королівська влада, обмежена демократичними правами, закріпленими документами конституційного значення). На континенті - "освічений абсолютизм", заснований на принципі: "Ніщо не робиться народом, усе робиться для народу". У Франції спробу втілити в життя нові ідеї держави і прав своїх громадян здійснила революція 1789р.

Питання для самостійної роботи

  1.  Раціоналістичні ідеї Р. Декарта, Б. Спінози та Г. В. Лейбніца.
  2.  Емпіризм Дж. Локка.
  3.  Суб’єктивний ідеалізм про можливість пізнання світу.
  4.  Концепції державної влади в філософії Нового Часу.
  5.  Філософські ідеї романтизму.

Методичні рекомендації до самостійної роботи:

  1.  Зверніть увагу, що фундаментальні риси свого методу Р. Декарт викладає в "Розмірковуванні над методом правильного застосування розуму." Суть методу полягає в тому, що треба: обминаючи всі пересуди, визнавати істинним тільки те, що можна пізнати чітко і ясно; наскільки це можливо, ділити проблему на частини; просуватися від найпростішого об'єкта до найскладнішого, "ніби сходинками"; забезпечити повноту системи за допомогою переліку. Ці методи, що запозичені з математики, необхідно застосовувати при дослідженні будь-якого об'єкта, їхня мета — сягнути пізнанням "простих природ" (аналітичний метод), які осягаються безпосередньо явно (інтуїція). З таких пізнавальних актів слід виводити твердження (дедукція), що з них випливають.

Відповідно до теорії пізнання Спінози, ідеї людського духу адекватні й істинні в тому разі, якщо вони співвідносяться з ідеями Бога. Будь-яка істинна ідея існує в Богові, тому що істинні ідеї – це модуси божественного мислення. Істинні ідеї ясні й чіткі. Для них характерна достовірна істинність, оскільки істина — це властиве їм мірило, а поза нею немає іншого критерію. "Адекватність ідеї має в собі... відношення до реально існуючої речі... завдяки ідеям Бога... Лише тому, що мислення в основі своїй — це мислення Бога, людські ідеї можуть бути адекватними" (В. Рьод). Спіноза розрізняє три способи пізнання: чуттєвий, що виникає з афектів і здатний породжувати лише смутні й невпорядковані родові поняття; раціональний, який оперує загальними поняттями шляхом умовиводів; інтуїтивний, який здійснюється "з погляду вічності", тобто у відношенні до Абсолюту. Джерелом помилок може бути лише перший спосіб пізнання. З погляду етичного, пізнання істинної природи афектів покликане віднайти можливість вести тривале й досконале життя. Добре і погане Спіноза розглядає як таке, що посилює або послаблює людську "міць", тобто ступінь самореалізації людини. Істинна свобода — це усвідомлення неминучості необхідного. Тією мірою, якою розум пізнає адекватно, він звільняється від афектів, які віддаляють її від самореалізації. Людина, яка пізнала, що все необхідне втілюється в Богові, звільняється, йдучи за ходом подій, визначених Богом. Отже, найвища діяльність полягає в правильному пізнанні, найвищою формою якого є пізнання Бога.

Стрижень філософії Лейбніца – розв'язання ним метафізичних проблем шляхом введення поняття монада. На думку Лейбніца субстанція не може бути протяжною (на противагу декартовій "res extensa"), бо в такому разі вона була б подільною. Тому для субстанції характерно, що вона діє, має силу. Такі «силові атоми» Лейбніц називає монадами. "Отже, монади — це справжні атоми природи, словом, елементи речей". Ці елементи субстанції мають такі ознаки: у них немає форми, бо з неї витікала б подільність; як субстанції вони не можуть бути ні породжені, ні знищені; вони індивідуальні: жодна монада не є ідентичною з іншою; як самосутні істоти вони "без вікон": жодна субстанція чи обставина не в змозі справляти вплив ні з них, ні на них. Взаємодію монад Лейбінц пояснює наперед встановленою гармонією. Монади поєднуються в "спілки", "агрегати". Це нагадує організм: одна "головна" монада оточує себе нескінченною множиною інших, діючи як їхня ентелехія. Загалом, будь-яка монада перебуває у відношеннях з будь-якою іншою. Оскільки монади не мають вікон, але кожна монада взаємодіє з кожною іншою, світ із необхідністю влаштований Богом так, що всі стани монад погоджені один з одним у перспективі. Найбільш відомий ужитий Лейбніцем приклад із годинником, за допомогою якого він ілюструє наперед встановлену гармонію душі й тіла. Щоб синхронізувати два годинники, треба або додатково пов'язати їх між собою, або щоразу звіряти їх, або покластися на якусь досконало налаштовану автономність. За Лейбніцем, лише останнє має сенс.

  1.  У центрі філософії Д. Локка – його теорія пізнання, викладена в "Дослідженні про людський розум". Завдання твору — з'ясувати витоки й основи людського пізнання, а також виявити межі пізнавальної здатності розуму. У свідомості кожної людини з самого початку є уявлення, які Локк називає ідеями. "Усе, що розум сприймає в самому собі, або що є безпосереднім об'єктом сприйняття, мислення чи розуму, я називаю ідеєю". Але звідки ж постають ідеї?  Вони походять тільки з досвіду. Локк заперечує теорію, згідно з якою людина має вроджені ідеї, наявні у ній до будь-якого досвіду («іннатизм»). Відразу ,,після народження розум подібний до незайманого аркуша паперу ("white paper" або "tabula rasa"). Усі визначені уявлення виникають лише в процесі набуття досвіду і з нього. Але здатність уявляти закладена в людині наперед. У досвіду є такі два джерела: зовнішнє чуттєве сприйняття (sensation) і внутрішнє самосприйняття (reflection), яке стосується актів мислення, воління, віри й т. ін. Уявлення, що постають з обох джерел, бувають прості або складні. Прості ідеї поділяються, в свою чергу, на ідеї, що: сприймаються лише одним відчуттям (наприклад, колір, звук); сприймаються кількома відчуттями (простір, рух); виникають як наслідок рефлексії (процеси у свідомості); в яких беруть участь рефлексія і зовнішнє чуттєве сприйняття (час, насолода). Щодо цих простих уявлень розум поводиться пасивно: они безпосередньо зумовлені подразненнями, що йдуть від об'єкта. У чуттєвому сприйнятті Локк розрізняє первинні властивості, характерні для зовнішніх речей як таких (наприклад, протяжність, форма, щільність, число) і вторинні, суб'єктивні властивості, такі як колір, смак, запах, які в суб'єкті є лише відчуттями. Розумові властива й активна здатність продукувати складні ідеї шляхом порівняння, поділу, поєднання та абстрагування, складники яких — знову ж таки прості ідеї. Виникають три види складних ідей: субстанції, модуси і відношення. Субстанції — це або одиничні речі, що існують самі собою, або види (наприклад, людина, рослина). Модуси — це складні ідеї, що не існують самі собою, а входять до субстанцій (так, день — це простий модус часу). Поряд з ними існують змішані модуси, до яких належать і моральні поняття (наприклад, справедливість). Відношення — це такі ідеї, як, наприклад, причини і наслідки.
    1.  Крайній емпіризм Д. Локка швидко перетворився на суб’єктивізм у Д. Берклі та Д. Юма. Якщо нам дані лише відчуття, то звідки ми знаємо про реальне існування матеріального світу? Не можна собі уявити буття без людського сприйняття, тому єдиною реальністю є свідомість. «Бути – це значить бути сприйнятим». Така позиція підкреслила важливе значення відчуттів в пізнанні, відкрила дорогу для феноменологічних вчень про конструктивну суть свідомості. А Берклі, послідовно розвиваючи свій суб’єктивізм, доводив вирішальну роль у пізнанні Бога, який дає буття світу сприймаючи його. Тобто, людина, світ існують самі по собі та в нашому сприйнятті завдяки сприйняттю Бога. Тим самим, Берклі розвивав феноменалізм – філософську позицію, за якою єдиною реальністю є наші відчуття, за якими нічого немає.

Схожу суб’єктивістську позицію займає Д. Юм. Ми нічого не можемо сказати про зовнішній нам світ. Ми маємо лише відчуття та виводим з них поняття. Але мислення – це лише послаблені відчуття, які на основі асоціацій створюють поняття. Юм пішов далі Берклі стверджуючи, що неможливо нічого сказати не лише про матеріальний світ, але й про духовний – Бога, душу, Я, а також про субстанцію, постір і час, причинність. Так, ми не можемо сприймати причинно-наслідкові зв’язки як щось реальне. Їх створює мислення, нав’язуючи нашим враженням. Ми не можемо стверджувати не лише реальну причинність у світі, але й ми не можемо довести причинність логічно. Наші уявлення базуються на звичках сприйняття, довірі побаченому, бо ми мислимо за принципом: «після цього, значить в наслідок цього». Основним недоліком емпіризму та сенсуалізму було те, що людина бралася як ізольований суб’єкт, не враховувалася важлива роль культури в пізнавальній діяльності.

  1.  Запам’ятайте, що батьком лібералізму був Дж. Локк. Він розробив класичне розуміння прав і свобод людини, вчення про народ як джерело влади, представницьку демократію, удосконалив теорію супільного договору, ввів положення про розподіл влади і т. ін.). Шарль де Монтеск'є розрізняє три форми державного устрою, кожна з яких підлягає відповідному їй принципу: деспотія, принципом якої є страх; монархія, яка ґрунтується на шанобі; республіка, що може бути або демократичною, або аристократичною, принципом якої є чеснота. Досконалою є та форма правління, якій властива помірність, бо лише тоді вона може забезпечити свободу. Свобода служить, крім того, й обмеженню влади, завдяки її поділу на: законодавчу владу, яка повинна контролювати виконавчу. Остання складається з двох палат – контролюючої верхньої палати і законодавчої нижньої палати; виконавчу владу з правом вето на рішення законодавчої влади; судову владу, чітко відмежовану від виконавчої.

Основоположною теоретичною проблемою державності є питання про державну владу. Жан Боден дає визначення поняття суверенітету, характерного для держави: це абсолютна, довготривала, вища (розпорядча) влада. Володарем суверенного права (законодавство, ведення воєн, розпорядження судами та фінансами) є абсолютний монарх, нікому не підзвітний, за винятком божественних заповідей і природного права. Владу, що йому належить, не може бути забрано в нього. Щоправда, він зобов'язаний поважати свободу і власність громадян.

Інший погляд відстоює Йоанн Альтузій. Для нього єдиний володар суверенітету – народ, який призначає правителя виключно з можливістю відкликання його  повноважень;  він  повинен управляти за допомогою уряду. Але народ має право усунути володаря від влади.

У праці «Про право війни та миру» Гуго Гроцій захищає вчення про природне право. Він розрізняє позитивне право – встановлене і чинне в певний час, і природне право — вічне і нормативне. Позитивний закон може претендувати на чинність лише в тому разі, якщо відповідає природному праву. "Природне право — це вимога розуму, яка засвідчує, що певний вчинок – внаслідок його відповідності або невідповідності самій розумній природі – або морально необхідний, або мерзенний". Основа природного права — стадний інстинкт, властивий людям, який спонукає їх об'єднуватися в організоване суспільство,  і розум, послуговуючись яким, людина може пізнати, що саме відповідає, а що не відповідає природі людини. Зміст природного права може бути встановлено, по-перше, на підставі очевидних принципів, пов'язаних із природою людини, і, по-друге, на зіставленні того, в чому збігаються погляди всіх цивілізованих народів.

Своєю книгою "Володар" Нікколо Макіавеллі дає новий напрям політичній філософії, розриваючи встановлений з часів античності взаємозв'язок політики й етики. Для нього йдеться не про побудовану на етичних ідеалах державу, а про аналіз того, що є в реальності. "...адже між життям, яке воно є, та життям, яким воно повинно бути, така величезна прірва, що орієнтований на те, що повинно бути, а не на реальне, скоріш загине, ніж виживе. Людина, котра завжди бажає тільки добра, неминуче загине в оточенні багатьох недобрих людей". Макіавеллі обґрунтовує вчення про міцно організовану державу, яка має зміцнювати моральну свідомість громадян. Основою такої держави має бути розумність і воля до влади володаря. Тому Макіавеллі описує риси правителя, здатного навести лад у державі та утриматись при владі. У разі необхідності правитель мусить бути готовим чинити і зло. В інтересах утримання влади треба не бути, а вдавати доброго, щоб мати повагу народу. Щастя й нещастя людей залежить від його особистої сили (virtu) і збігу обставин (fortuna). Тому володар повинен уміти пристосовуватися до обставин і, крім того, мати особисту силу, здатну впливати на мінливу долю. Отже, здійснене Макіавеллі відокремлення політики від моралі дало змогу побудувати нову політичну теорію.

  1.  Романтизм виникає як консервативна оппозиція Просвітництву. Його відомі представники Ф Шлегель, Новаліс, пізній Шеллінг будували ірраціоналістичну філософію на фундаменті віри та релігії. Вони критикують наївний раціоналізм та антиісторизм Просвітництва, доводять важливість історії та культури в розвитку народів. Природа постає у романтиків як витвір духу, вони встановлюють культ генія та героя. В теорії пізнання провідне місце займає інтуїція.

Питання для індивідуальної роботи:

  1.  Чи має підстави теорія вроджених ідей?
  2.  Покажіть позитивний аспект і в чому полягає обмеженість раціоналістичної методології.
  3.  Як саме англійський емпіризм сам себе заперечив?
  4.  В чому полягає позитив результатів розвідок суб’єктивних ідеалістів?
  5.  Чи вдалося просвітникам подолати релігію?
  6.  Яким чином з природи людини можна вивести природні права?
  7.  Чи має насправді теорія природних прав людини універсальний сенс?

Теми творчих робіт:

1. Принцип універсального сумніву Р. Декарта і сучасна наука.

2. Вплив наукової революції XVI-XVII ст. на подальший розвиток філософії.

3. Історичне значення раціоналістичної методології.

4. Теорія природних прав людини: історичний та сучасний контекст.

Першоджерела:

  1.  Бэкон Ф. Новый Органон // Соч.: В 2-х т. – Т. 2. – М, 1971.
  2.  Гельвецій К. А. Про людину, її розумові здібності та виховання. – К., 1994.
  3.  Гоббс Т. Левіафан, або суть, будова і повноваження держави церковної та цивільної. – К., 2000.
  4.  Декарт Р. Міркування про метод, щоб правильно спрямовувати свій розум і відшукати істину в науках. – К., 2001.
  5.  Лейбниц Г. В. Рассуждения о метафизике // Соч.: В 4-х т. – Т. 1. – М., 1983.
  6.  Лок Джон. Два трактати про врядування. – К., 2001.
  7.  Локк Дж. Опыт о человеческом разумении: Соч.: В 3-х т. – Т. 1-2. – М., 1985.
  8.  Руссо Ж.-Ж. Про суспільну угоду, або принципи політичного права. – К., 2001.
  9.  Спиноза Б. Этика: Соч.: В 2-х т. – Т. 1. – М., 1957.
  10.  Юм Д. Исследование о человеческом разумении. – М., 1995.

Основна література:

  1.  Бичко І.В. та ін. Історія філософії: Підручник для студентів вищих закладів освіти.– К., 2001.
  2.  Введение в философию: Учебное пособие для вузов / Под ред. И.Т. Фролова. В 2 т. – Т. 1. – М., 2002.
  3.  Всемирная энциклопедия: Философия. – М., Минск, 2001.
  4.  Історія філософії. Підручник / За ред. В.І. Ярошовця. – К., 2002.  
  5.  Історія філософії: Словник. – К., 2005.
  6.  История философии. Запад – Россия – Восток. Кн. III // http://www.bookssite.ru/scr/page_119923.html
  7.  Кунцман П., Буркард Ф-П., Видман Ф. Философия. Dtv-Atlas. – М., 2002.
  8.  Новая философская энциклопедия. В 4-х томах. – М., 2000.
  9.  Причепій Є.М., Черній А.М., Чекаль Л.А. Філософія: Підручник. – К., 2007.
  10.  Хамітов Н., Гармаш Л., Крилова С. Історія філософії. Проблема людини та її меж. Навчальний посібник. – К., 2000.

Додаткова література:

  1.  Гайденко П.П. История Новой философии // http://www.philosophy.ru/library/gaid/02/0.html
  2.  Гусєв В.І. Західна філософія Нового часу. ХVІІ – ХVІІІ ст.. – К., 1998.
  3.  Момджян Х.Н. Француское Просвещение XVIII ст. – М., 1983.
  4.  Рассел Бертран. Історія західної філософії. – К., 1995.
  5.  Соколов В.В. Европейская философия XV-XVII веков. – М., 1984.
  6.  Убальдо Н. Иллюстрированый философский словарь. – М., 2006.
  7.  История философии: Запад-Россия-Восток. Кн. II. – М., 2001.

Т. 14: Класична німецька філософія

Мета: розглянути Німецьку класичну філософію як вершину світової філософії доби модерну, її місце в історії філософської думки. З’ясувати особливості філософських поглядів І. Канта на природу і свободу, теоретичний та практичний розум, людину як "громадянина двох світів". На прикладі філософії Й.Г. Фіхте та Ф.В. Шеллінга проаналізувати філософію абсолютного суб’єкта та філософію тотожності й одкровення. Дослідити діалектичну методологію, вчення про людину, абсолютний Дух та історію Г.В.Ф. Гегеля. Опрацювати специфіку антропологічного матеріалізму Л. Фейєрбаха, його вчення про любов як основу спілкування.

Основні поняття: об’єктивний ідеалізм, суб’єктивний ідеалізм, абсолютний Дух, об’єктивний Дух, суб’єктивний Дух, антиномії розуму, практичний розум, категоричний імператив, гіпотетичний імператив, трансцендентальна філософія, академізм, діалектика, антиномії, система, прогрес, апріоризм, річ в собі, феномен, ноумен.

План лекції:

  1.  Характерні особливості Німецької Класичної філософії.
  2.  Гносеологічні та етичні погляди І. Канта.
  3.  Діалектика суб’єкту Й. Фіхте та натурфілософія Ф. Шеллінга.
  4.  Діалектичний метод та система об`єктивного ідеалізму Г. Гегеля.

Семінар: Німецька класична філософія:

  1.  Трансцендентальна філософія І. Канта.
  2.  Науковчення Й. Фіхте.
  3.  Ідеалістична теорія діалектики Г. Гегеля.
  4.  Антропологічний матеріалізм Л. Фейєрбаха.

Методичні рекомендації до семінару:

  1.  Відповідаючи на перше запитання, необхідно розуміти, що філософія Канта намагається вирішити принаймні три питання: «Що я можу знати»? «Що я маю робити»? «На що я можу сподіватися»? В теоретичній філософії (вченні про пізнання) Кант намагається подолати конфлікт раціоналізму та емпіризму, доводячи нерозривність чуттєвого та раціонального в пізнанні. Поділяючи світ на непізнавану «річ в собі» (ноумен) та пізнавану «річ для нас» (феномен), Кант доводить, що свідомість людини фактично творить світ за допомогою чуттів, розсудку та розуму. При цьому пізнання – це єдність досвіду та апріорних (додосвідних) форм свідомості. Конструювання дійсності починається на рівні чуттів, коли чуттєві данні оформлюються за допомогою простору та часу – апріорних форм чуттєвості. Далі, за допомогою творчої уяви, чуттєвий матеріал обробляється формами розсудку (поняття, категорії) і створюється знання про чуттєвий світ. Нарешті, Кант доводить, що коли раціональне мислення, відриваючись від чуттєвого знання, намагаючись охопити світ в цілому, воно обов’язково впадає в антиномії. Звідси він робить висновок про обмеженість діяльності розуму (сферою чуттєвого досвіду) та про необхідність її долати виходячи у сферу віри. Тобто, метафізичні (філософські) раціональні знання про надчуттєву реальність неможливі. В цілому лише в творчості Кант покладає можливість поєднати чуттєве та раціональне, теоретичне і практичне. Тому людина для Канта – це, головним чином, вільна творча особистість.

У практичній філософії (вченні про мораль)  Кант доводить, що людина є суб’єктом автономної волі і здатна самостійно приймати моральні рішення. При цьому, не існує наперед визначеної шкали добра і зла. Кожен раз людина вільно, свідомо, відповідально і творчо має робити моральний вибір. Людина має керуватися гаслом: «чини так, щоб максима твого вчинку могла стати загальним законом світу». Врешті Кант обмежив знання, щоб звільнити місце для віри, але тим самим він чітко визначив їх місце і роль в житті людини.

  1.  Готуючи відповідь на друге питання, необхідно пам’ятати, що Фіхте намагався створити науковчення – філософію, що стала б методологією всіх наук. Реалізувати свій задум він вирішив на засадах суб’єктивного ідеалізму. Загальним принципом буття та побудови системи філософії для Фіхте є «Я» – чистий діяльний суб’єкт, абсолютна моральна свідомість, необмежена свобода, яка породжує себе в практичному вольовому і творчому акті. Речі є втіленням, продовженням та породженням «Я». Тобто, варто пам’ятати, що для Фіхте сутність людини полягає у вільному і творчому самотворені. В той же час варто не забувати, що розуміння «Я» філософ обмежує пізнавальним відношенням «Я – не-Я», він не створює  діалогових міжлюдських відносин «Я – Ти». Нарешті саме Фіхте виступив проти крайностей індивідуалізму, створивши першу національно-патріотичну філософію в якій роль суб’єкта була підпорядкована суспільству. Звільнитися від егоїзму та самості «Я» може лише шляхом ототожнення з абсолютним, надперсональним божественним Я.
    1.  При підготовці відповіді на третє питання варто нагадати, що філософія Шеллінга має три етапи. На першому етапі Шеллінг розвиває філософію природи (натурфілософію). Він доводить, що природа як творча система, що саморозвивається, містить паростки духу з яких виростає мислення. Природа є об’єктивованим розумом, самореалізацією Абсолюту, який проходить етапи: неживого, живого та людини. Природа – динамічний і єдиний організм, який розвивається доцільно і діалектично. В своїй філософії мистецтва Шеллінг встановлює аналогії між природою та мистецтвом. Природа знаходить своє завершення в мистецтві, а в останньому самопізнання повертається до природи. Саме через єдність свідомого та несвідомого відбувається зв’язок між природою та мистецтвом.  Пантеїзм Шеллінга найкраще проявляється в філософії тотожності мислення і буття, ідеального та реального – розум розвивається в бутті, а буття є реальністю розуму. Їх єдність – це першооснова світу – динамічна і самотворча субстанція. В пізній творчості Шеллінг далі шукає нові форми для виразу тотожності, якими виступають у нього міф та релігія. Пізнання Абсолюту можливе в умоглядній містиці, яка поєднує містичне переживання з раціональним мисленням.
      1.  Необхідно пояснити, що Гегель яскравий представник об’єктивного ідеалізму. В основі його системи лежать принципи: абсолютного першопочатку – Ідеї; тотожності мислення і буття; узагальненого зв’язку; розвитку. Це означає, що Абсолютна ідея є одночасно самим буттям і мисленням, єдина і всеохоплююча субстанція в якій буття, свідомість і самосвідомість тотожні. Маючи абсолютний зміст, Ідея постійно діалектично розвивається-розгортається в буття фактично породжуючи його. Такий розвиток можливий завдяки єдності і боротьбі протилежностей, що складають сутність її самої та усіх речей і процесів. Будь який процес розвитку проходить етапи: тотожність (теза) – відмінність (антитеза) – синтез. Згідно цього закону тотожна в собі абсолютна ідея відчужує себе у свою протилежність – природне буття, а потім досягає синтезу в самопізнанні абсолютного Духу. Це означає, що Ідея проходить обов’язкові етапи діалектичного розвитку – природні процеси (механічні, фізичні, хімічні, біологічні), соціальні процеси (історія суспільства та особи), духовні процеси (логіка, релігія, естетика, право, філософія), які є лише кроками самоусвідомлення Духу.  Гегель створив нову діалектичну логіку, яка містить три частини, кожна з яких в свою чергу розгортається як тріада: буття (якість-кількість-міра), сутність (суть, явище, дійсність), поняття (поняття, об’єкт, ідея). Соціальні процеси та життя людини так само розвиваються за необхідною історичною логікою. Гегель фактично створив тотальну філософію в якій незмінні закони діалектики застосував до всіх процесів, тому світ постає у нього як єдиний, динамічний процес в якому взаємодіють різні протилежності з необхідністю прямуючи до однієї мети.  Недоліками системи Гегеля є: панлогізм, підпорядкування одиничного загальному, телеологізм.

Питання для самостійної роботи:

  1.  Головні особливості етики та естетики Канта.
  2.  Рушійна сила культурного та історичного прогресу згідно з Кантом.
  3.  Основні відмінності поглядів Шеллінга та Фіхте.
  4.  Вищі форми культури та сенс історії за Гегелем.
  5.  Особливості філософської системи Л. Фейєрбаха.

Методичні рекомендації до самостійної роботи:

  1.  Варто пам’ятати, що Кант виступив новатором не лише в теорії пізнання, але й в етиці. Він виробив нову на той час етику морального обов’язку. Ця система моралі протистоїть тим етичним вченням, які обґрунтовували можливість добрих вчинків вигодою, насолодою, страхом чи авторитетом. На думку Канта благо повинно бути безвідносним, воно має виводитися не з сфери наявного, а з сфери належного. Тобто, добро необхідно робити заради самого добра. Окрім того Кант сформулював положення про автономію людської волі. Ніщо не може примусити людину діяти проти її волі. Вільний вибір є абсолютною нормою життя. Такий підхід однозначно відкидає посилання на священний авторитет Бога чи примус суспільства. Ніхто і ніщо не може виправдати злі вчинки. Ідеалом та регулюючим принципом етики у Канта виступає категоричний імператив – закон моралі: «дій так щоб максима твоєї волі стала законом для світу». Саме дотримання цього закону робить людину вільною і моральною, адже кожен раз вільна особа має приймати відповідальне рішення в якому зважує свій намір на терезах загального морального закону.

Естетика у Канта виконує роль інтегратора світів природи та культури, необхідності та свободи. У людини, завдяки окремій рефлектуючій здатності судження, є властивість мислити природні речі так ніби в природі можлива реалізація цілей свободи. Саме ця рефлектуюча здатність  судження розглядає закони природи ніби підкореними доцільній єдності. Саме так ми розглядаємо твори мистецтва та живі організми. Естетичні оцінки, за Кантом, ґрунтуються лише на особливому задовленні, яке надають нам твори мистецтва. Саме тому естетичні оцінки є суб’єктивними і їх неможливо об’єктивно довести. Саме прекрасне у Канта відірване від практичного інтересу, ми любимо красу просто так. А найвищою формою краси є мистецтво заради мистецтва – творчість без мети. Суб’єктом мистецтва є геній – людина, яка творить взірцеві витвори не керуючись готовими взірцями.

  1.  І. Кант визнавав можливість культурного та історичного прогресу, але в незначій мірі. Адже людський рід від природи злий і кардинально змінити його неможливо ні при яких соціальних змінах та революціях. В той же час зміни в суспільно-політичній сфері мають прямувати до все більшої свободи, справедливості та правопорядку, тому вони повинні бути еволюційними, адже неможливо дозріти до свободи, якщо людину не ввести в умови свободи. Кант визнає невід’ємні громадянські права і свободи людей: рівність перед законом, свободу. Ідеальним станом суспільства є мир, хоча в реальності люди і народи постійно ведуть боротьбу. Історія для Канта є вчителькою людей, її конфлікти мають виховну функцію. Дійти вищої суспільної мети для людського роду – загального, правового стану можна лише через подолання конфліктів, обмеження егоїзму. Зрештою поступово мають наступити «вічний мир» – загальний мир і спокій, має панувати справедливість і рівність перед законом. Але це вимушений мир, мир побудований на економічному інтересі, породжений не моральною гармонією людей, а усвідомленням невигідності війни, своєрідним розрахунком, що поганий мир краще ніж гарна війна.
    1.  Необхідно окреслити основні відмінності між поглядами Шеллінга та Фіхте. Останній розвивав систему суб’єктивного ідеалізму в якій поняття Я – активної творчої волі – займало центральне місце. Тоді як Шеллінг розвивав систему об’єктивного ідеалізму, яка сприймає свідомість результатом довготривалого природного процесу. Тобто, якщо відправною точкою Фіхте є вільний суб’єкт волі та розуму, то відправним пунктом Шеллінга є природне буття. Взагалі Фіхте в своїй творчості осмислював проблематику абсолютної самосвідомості та намагався вивести з неї буття. В той час як Шеллінг намагався омислити сутність та форми буття природи, мистецтва, міфу та релігії. Тут він, на відміну від Фіхте, відійшов від послідовного раціоналізму в бік ірраціоналізму і тим самим заснував в межах німецької класичної філософії нову парадигму. Здобутки пізнього Шеллінга стали основою для розвитку філософського ірраціоналізму XX ст.
      1.  Сенс історії за Гегелем полягає у прогресі свободи, а ідеалом є досягнення свободи для всіх. Історія поділяється на чотири періоди: східний, античний, римський та германський. Останній, втіленням якого є Пруссія, є взірцем втілення свободи. Вищими формами культури Гегель вважає мистецтво, релігію та філософію.
        1.  Л. Фейєрбах увійшов в історію як розробник системи атеїстичної антропології. Досліджуючи релігію Фейєрбах знаходить абсолютну тотожність між духовністю Бога та духовним світом людини. Бог – це сутність людини, перенесена на небеса. Таким чином, необхідно створити нову релігію в які об’єктом поклоніння стане людина. Критика релігії у Фейєрбаха відобразила кризу християнського розуміння людини як творчої та вільної істоти. Фейєрбаха виступив проти ідеї безсмертя людини. Останнє для філософа можливе лише в суспільній пам’яті потомків.

Питання для індивідуальної роботи:

  1.  В чому полягає “коперніканський переворот” в філософії, здійснений І. Кантом?
  2.  Назвіть три “Критики” І. Канта та охарактеризуйте предмет кожної з цих книг.
  3.  Що таке критична та трансцендентальна філософія?
  4.  Які головні пізнавальні властивості людини виділяє І.Кант? Роль уяви в гносеології Канта?
  5.  Що таке антиномії розуму? Назвіть чотири антиномії розуму.
  6.  Дайте формулювання категоричного імперативу Канта. Як співвідноситься золоте правило давніх мудреців та категоричний імператив Канта?
  7.  Який доказ існування Бога реабілітує Кант в своїй естетиці?
  8.  Що означає вислів Гегеля: “Свобода – це пізнана необхідність”?

Теми творчих робіт:

  1.  Німецька класична та сучасна філософії: діалог чи протистояння?
    1.  Чи можлива діалектична логіка як наука про мислення?
      1.  Етика обов’язку Канта та сучасні етичні концепції.
        1.  Вчення про свободу Канта та Гегеля: єдність та відмінність.
        2.  Марксистсько-ленінська філософія – міф чи реальність?

Першоджерела:

  1.  Антология мировой философии: В 4-х т. – М., 1970.
  2.  Гегель Георг В.Ф. Основи філософії права. – К., 2000.
  3.  Гегель Г.В.Ф. Наука логики // Энциклопедия философских наук: В 3-х т. – Т. 3. – М., 1984.
  4.  Гегель Г.В.Ф. Феноменология духа: Соч. - Т.4. – М., 1959.
  5.  Енгельс Ф. Людвіг Феєрбах і кінець класичної німецької філософії // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. – Т. 21. – К., 1964.  
  6.  Кант І. Критика чистого розуму. – К., 2000.
  7.  Фейербах Л. Сущность христианства: Избр. филос. произведения: В 2-х т. - Т. 2. – М., 1995.
  8.  Фихте И.Г. О назначении человека // http://psylib.org.ua/books/fihte02/index.htm
  9.  Фихте И.Г.  Сочинения. – В 2-х т. – СПб., 1993.
  10.  Шеллинг Ф. О сущности человеческой свободы. – М., 1809.
  11.  Шеллинг Ф. Сочинения в 2-х т. – М., 1989;

Основна література:

  1.  Бичко І.В. та ін. Історія філософії: Підручник для студентів вищих закладів освіти.– К., 2001.
  2.  Введение в философию: Учебное пособие для вузов / Под ред. И.Т. Фролова. – М., 2002.  
  3.  Всемирная энциклопедия: Философия. – М., Минск, 2001.
  4.  Історія філософії. Підручник / За ред. В.І. Ярошовця. – К., 2002.
  5.  Історія філософії: Словник. — К., 2005.
  6.  История философии. Запад – Россия – Восток. Кн. III. // http://filosof.historic.ru/books/item/f00/s00/z0000007/
  7.  Кунцман П., Буркард Ф-П., Видман Ф. Философия. Dtv-Atlas. – М., 2002.
  8.  Новая философская энциклопедия. В 4-х томах. – М., 2010.
  9.   Причепій Є.М., Черній А.М., Чекаль Л.А. Філософія: Підручник. – К., 2007.
  10.  Хамітов Н., Гармаш Л., Крилова С. Історія філософії. Проблема людини та її меж. Навчальний посібник. – К., 2000.

Додаткова література:

  1.  Виндельбанд В. История новой философии в ее связи с общей культурой и отдельными науками. – В 2 т. – Т. 2. – М., 2000.
  2.  Гайденко История Новой философии // http://www.philosophy.ru/library/gaid/02/0.html
  3.  Гулыга А.В. Немецкая классическая философия. – М., 2001.
  4.  История диалектики. Немецкая классическая философия / Т.И. Ойзерман, А.С. Богомолов, П.П. Гайденко и др. - М., 1987.
  5.  Кант и кантианцы. – М., 1978.
  6.  Коплстон От Фихте до Ницше. – М., 2004.
  7.  Кузнецов В.Н. Немецкая классическая философия. – М., 1989.
  8.  Мотрошилова Н.В. Социально-исторические корни немецкой классической философии. – М., 1990.
  9.  Убальдо Н. Иллюстрированый философский словарь. – М., 2006.

Т. 15: Сучасна західна філософія

Мета: з’ясувати формування і розвиток філософських поглядів К.Маркса і Ф.Енгельса; зміст концепції матеріалістичної діалектики. Розкрити роль Г.Плеханова і російських марксистів у пропаганді марксистської філософії; розвиток філософії марксизму-сталінізму. Дослідити філософські погляди А.Шопенгауера, Ф.Ніцше на проблему людини як суб’єкта водіння; ідею надлюдини у філософії Ф.Ніцше; життя як культурно-теоретичний процес (В.Дільтей). Розкрити філософію позитивізму (О. Конт), неопозитивізму (Л. Вітгенштайн) та постпозитивізму (К.Поппер, Т. Кун, П.К. Фейєрабенд та І. Лакатос). Проаналізувати основні положення філософської герменевтики; проблематику спілкування і розуміння. З’ясувати проблематику буття людини, сенс існування та свободи в екзистенціалізмі М. Хайдеггера, К. Ясперса та Ж.П. Сартра. Філософські ідеї психоаналізу З.Фрейда та неофрейдистів. Любов як найвищу цінність у Е. Фромма.

Основні поняття: позитивізм, неопозитивізм, прагматизм, філософія життя, психоаналіз і неофрейдизм, екзистенціалізм, постпозитивізм, лібідо, сублімація, підсвідоме, архетипи колективного бесвідомого, екзистенція, діалектичний матеріалізм, марксизм, феноменологія, герменевтика, атеїзм, сцієнтизм, «філософія життя», ірраціоналізм, персоналізм, герменевтика.

План лекції:

  1.  Особливості, представники та течії некласичної філософії XX ст.
  2.  Ірраціоналістичні та сцієнтичні течії в сучасній некласичній філософії.
  3.  Сучасна філософія кін. XX- поч. XXI ст.

Семінар: Сучасна західноєвропейська філософія:

  1.  Загальна характеристика етапів становлення сучасної некласичної філософії XIX-XXI ст.
  2.  Некласична філософія XIX ст.: протистояння ірраціоналізму та сцієнтизму.
  3.  Науково-натуралістична філософія XX ст.: неопозитивізм, лінгвістична філософія, постпозитивізм, радикальна гносеологія та неокантіанство.
  4.  Антропологічно-гуманістична філософія XX ст.: феноменологія, екзистенціалізм, філософська антропологія, персоналізмчасна огічно-гуманістична емаерля.ерменевтки.софії.
    с семінару є проблема світу субстанції, її види та роль в філософських     .

Методичні рекомендації до семінарського заняття:

  1.  Відповідаючи на перше запитання ви повинні знати різницю між класичною та некласичною філософією, а також між модерною та постмодерною філософією. Варто пояснити, що сучасна некласична філософія пройшла три етапи свого розвитку. Перший – формування некласичної філософії доби модерну XIX ст. Другий – розвиток некласичної філософії доби пізнього модерну (поч. - сер. XX ст.). Третій – становлення постнекласичної філософії доби постмодерну (кін. XX – поч. XXI ст.).  Некласична філософія модерну виникає після занепаду раціоналізму Просвітництва та Німецької класичної філософії. Вона шукає нового обґрунтування ідеалам науки, розуму, людини та суспільства. Домінують і протистоять один одному філософський ірраціоналізм та сцієнтизм. У протистоянні класичному раціоналізму вони намагаються позбутися в науці та філософії метафізики, звертаються до реальності світу та людини, говорять про обмеження розуму, відмовляються шукати абсолютні принципи.

Некласична філософія пізнього модерну виникає на поч. XX ст. і проіснувала до другої половини минулого століття. Для неї характерні: остаточна втрата академічності, інтеграція до загальної вищої освіти, публічність, відкритість та різноманітність напрямів, спроби переосмислити класичну філософію на нових засадах, відмова від пошуку абсолютів, центральною залишається проблема людини.

Нарешті окремо виділяється некласична філософія доби постмодерну та глобалізованого суспільства. Для неї, з одного боку, є характерним неоконсерватизм – нове повернення і переосмислення метафізики та новий пошук абсолютів, ідеалів та початкових принципів. У цьому дусі переосмислювалися Арістотель і Фома, Кант та Гегель, Ґайдеггер і Гартман. З іншого боку відбулася подальша радикалізація некласичної філософії здійснена представниками філософії постмодернізму. Вони виступили проти сучасного культу раціональності – піднесення науки і техніки, закликали здійснювати остаточний розрив з традицією, проголошували почуття вищими за розум, говорили про повернення до дологосного стану свідомості.

  1.  Філософський ірраціоналізм XIX ст. розвивали представники «філософії життя» А. Шопенгауер, Ф. Ніцше та засновник екзистенціального підходу в філософії С. К’єркегор. Шопенгауер першим виступив проти гегелівського панлогізму. Він вчив, що світ нерозривний з нашою уявою і підкорений пануванню нерозумної світової Волі. К’єркегор підкреслює неповторність окремої людини, яку неможливо дослідити засобами науки. Людина може осягнути себе лише у внутрішньому переживанні. Становлення людини проходить три стадії: естетичну, етичну та релігійну. Для Ніцше єдиною реальністю є життя, тому він підтримує все, що його зміцнює (мужність, сила) і критикує все, що його послаблює (мораль, релігія, Бог). Розробкою наукової філософії, що відстоювала сцієнтистський світогляд займалися позитивізм, марксизм, неокантіанство та прагматизм.

Для позитивізму справжнє знання має бути позитивним – реальним, корисним, достовірним, точним та конструктивним. Таке знання формувалося на трьох стадіях: релігійній, метафізичній та науковій. Іншим варіантом наукової філософії був марксизм, який світ, історію та духовні процеси розглядав як результат еволюції матерії. Маркс розробив матеріалістичне розуміння історії, вчення про відчуження, капітал, додану вартість, класову боротьбу та диктатуру пролетаріату. Прагматизм вважає критерієм знання та істини практичний досвід та користь. Філософія прагматизму – це філософія діяльності та успіху.

  1.  Некласична сцієнтистська філософія створювала нову парадигму неметафізичної науки. Це завдання виконували логічний позитивізм, аналітична філософія, постпозитивізм, неокантіанство марбурзької школи, радикальна епістемологія.

Неопозитивізм встановлює позитивне знання за допомогою процедур верифікації, фальсифікації, конвенціональності. Його представники вдосконалили математичну логіку та мову науки. Завдяки неопозитивізму сучасна філософія розглядає науку як сукупність інтелектуальних засобів покликаних оптимізувати взаємини з дійсністю, а не дати її істину картину. З’ясувалося, що неможливо досягнути мети неопозитивізму – дійти повної відповідності між наукою та фактами, адже наука включає у свій зміст принципи, які неможливо зіставити з  фактами.

Представники постпозитивізму довели історико-культурну зумовленість наукового знання. Ними було введено поняття парадигм наукового знання, які змінювали одна одну протягом історії. А неокантіанство в особі Е. Касірера дійшло висновку про символічну природу людської діяльності. Радикальна епістемологія вважає, що людські знання є інтелектуальним конструюванням, які творять реальність на основі внутрішнього структурування інтелекту. А пізній Л. Вітгенштейн визначав мову науки, поряд з мовою релігії, мовою філософії та буденною мовою, однією з мовних ігор.

  1.  В межах некласичної гуманістичної філософії на перший план виходить антропологічна і культурно-етична проблематика. Її розвивали феноменологія, екзистенціалізм, філософська антропологія, персоналізм, герменевтика та психоаналіз часна огічно-гуманістична емаерля.ерменевтки.софії.
    с семінару є проблема світу субстанції, її види та роль в філософських     . Усі вони покладали людину в центр філософії, критикували ідею історичного прогресу, розвивали нову онтологію людини, критикували сцієнтизм сучасної цивілізації.

Засновник феноменології Е. Гуссерль підкреслював, що людина завжди має справу лише з феноменами – тим, що нам дано в свідомості. Тому істинне знання має базуватися на аналізі феноменів. Смислову основу предметів ми можемо виявити за допомогою феноменологічної редукції, яка очищує свідомість від усього зайвого і дає нам можливість точно описати досвід сприйняття речей (акти свідомості). Адже розуміння акту-досвіду, як переживання чогось конкретного, дає змогу побудувати знання самих різних сфер реальності, не зводячи все до науки. Хоча, на думку Гуссерля, феноменологія має бути чистою наукою, але вона фактично була використана й далеко за її межами (філософія, мистецтво, теологія, правознавство, культурологія, соціологія).

Представники екзистенціалізму, використовуючи феноменологію, аналізували людину як специфічне буття – екзистенцію, яка якісно відрізняється від сущого – світу речей і визначає його. Для Ґайдеггера буття людини є завжди проблемним, бо лише вона ставить Буття під питання. На відміну від сущого (світу речей), Буття – це умова, яка робить можливим усе існуюче. Буття – це усюдиприсутність, яка ніколи не може бути об’єктивованою. Суще можливо зрозуміти лише як часовий проміжок між Буттям та Ніщо. Лише в людині як темпоральній істоті, якщо вона зможе відритися для нього, може виявитися Буття. Усі екзистенціалісти вчили про онтологічну єдність людського існування та світу і цим самим заперечували гносеологізм, який роз’єднував буття на суб’єкт та об’єкт пізнання. Екзистенція: позбавлена субстанційного, предметного характеру; трансцендує над собою; здатна бути іншою; неповторна та унікальна; не об’єктивується; охоплена турботою та усвідомлює свою смертність; є часовим існуванням; здійснює комунікацію; вільна.

Психоаналіз – вчення про домінуючу роль підсвідомого в житті людини. Якщо для Фрейда існує постійна боротьба соціального початку (моральні та культурні норми) та біологічних потягів (Лібідо, Танатос) в людині. А особистість (Я) стає заручником боротьби несвідомого та надсвідомого. То для його послідовників несвідоме відіграє вже кільтуротворчу роль. Так, у Юнга несвідоме здатне продукувати символічні форми, які стають праосновою культури. Адлер вважав провідним мотивом несвідомого тягу до самоствердження, волю до влади, яка знаходить свої чисельні вияви в різних формах культури. А У Фромма вічна боротьба між розумом та інстинктами залишає буття людини незавершеним. Вона постійно має обирати між двома способами самореалізації – «бути» або «мати».

Для представників персоналізму (Муньє, Бердяєв) особистість, як вияв божественної сутності в людині, є абсолютно вільним, творчим суб’єктом. Для всіх персоналістів особистість превалює не лише над колективом, родом, суспільством та світом, але й над власною природою. Найвищою формою реалізації особистості є самотворення, в якому вона здатна встановлювати спілкування з абсолютною божественною Особистістю, іншими особистостями та навіть набувати риси Боголюдини.

Філософська антропологія поставила перед собою завдання створити цілісну концепцію людини. Для М. Шелера специфікою, що визначає положення людини в космосі є наявність в неї духу. Дух – це не лише раціональне, але й ціннісно-моральне начало. А його найвищим проявом є любов. Г. Плеснер суттєвими характеристиками людини називає ексцентричність, самопереживання в якому вона здатна виходити за свої межі і створювати культуру. Так само і А. Гелен вважав, що свою біологічну недостатність людина компенсувала створивши культуру.

Питання для самостійної роботи:

  1.  Культурологічні та історіософські напрями сучасної філософії: цивілізаційна теорія, структуралізм.
  2.  Сучасна релігійна філософія: неотомізм, неопротестантизм, нова католицька теологія, неопатристика.
  3.  Сучасна постнекласична філософія: неоконсерватизм та постмодернізм.

Методичні рекомендації до самостійної роботи:

  1.  До культурологічних концепцій, які в основу історичного розвитку покладали розвиток цивілізацій можна віднести історіософські концепції О. Шпенглера, Данилевського та А. Тойнбі. Зокрема для Шпенглера історія – це сукупність локальних культур, кожна з яких є цілісним і замкненим утворенням, що проходить 4 періоди свого розвитку. Сучасна культура приречена на загибель бо в ній домінує дух наживи. Відродити сучасну цивілізацію можна, на думку Тойнбі, лише повернувшись до духовних цінностей релігії.

Концепції технічного детермінізму доводять, що хід суспільної історії визначається розвитком науки, техніки та технологій. Представники технократичного підходу (У. Ростоу, Д. Гелбрейт, Д. Белл, А. Тоффлер) стверджували, що розвиток науки і техніки закономірно привів до виникнення постіндустріального суспільства для якого в перспективі будуть характерними нові відносини в суспільстві, з природою, нові інтелектуальні та інформаційні процеси, що вирішать існуючі конфлікти та протиріччя. Структуралізм доводить, що в основі діяльності людини можна виявити незмінні структури, що визначають її буття (мова, шлюб, ігри, мистецтво, релігія, міф, сни, тощо).

  1.  До сучасної релігійної філософії можна віднести: неотомізм, протестантська теологія, неопатристику. Неотомісти, використовуючи сучасну філософію, переінтерпретовують вчення Фоми Аквінського. Зокрема вони є реалістами в онтології та гносеології, підкреслюють симфонію розуму і віри, розмежовують природну та надприродну теологію, але не розривають їх.  Для неотомістів Бога можна пізнавати як вірою через Одкровення так і розумом із пізнання світу. Важливим є соціальні проекти цієї філософії.

Представники діалектичної теології протестантизму відкидали природну теологію і намагалися побудувати богослов’я лише на Одкровенні. У К. Барта Бог абсолютно протилежний світу і людині, непізнаваний і недосяжний для розуму. Лише віра божественному одкровенню відкриває Бога людині. Використовуючи релігійний екзистенціалізм Р. Бультман зазначав, що лише у вірі людина здатна подолати несправжнє існування і жити повноцінним духовним життям.

Православна неопатристика є домінуючої тенденцією сучасної православної теології. Її представники (Г. Флоровський, Д. Станілоає, І. Попович), так само як представники «нової католицької теології» (У. Бальтазар, К. Ранер, В. Каспер), закликають повернутися до передання ранньої Церкви, до Одкровення з тим, щоб оновити сучасну Церкву.

  1.   Тенденція кінця XX ст., яка полягала у поверненні до метафізики та пошуку абсолютів називається неоконсерватизмом. Абсолютно протилежною є тенденція постмодерної філософії представники якої (Ж. Деррида, Ж. Дельоз) закликають остаточно розірвати з попередньою філософською традицією, відмовитися від розуму на користь почуттів, створювати нову чуттєвість замість оновлювати раціоналізм, повернутися до стану «до-логосу» замість переосмислювати логіку. Для постмодерністів єдиним простором філософствування є сучасна культура, в межах якої має вестися постійний діалог з культурами різних часів та народів. Філософствування – це незупинний герменевтичний процес без обмежень. Монологічності попередньої традиції постмодерністи протиставляли діа-логічність та полі-логічність. Тим самим вони проголошувавли абсолютну цінність комунікації, діалогу, плюралізму. Локальне в постмодернізмі протистоїть тотальному. Щоправда абсолютна плюральність приводить багатьох представників цього напряму до абсолютної іронії, що межує з відчуттям повного абсурду реальності. Тобто, для постмодернізму характерні антилогіцизм, антидемаркаціонізм, вторинне засвоєння, вільний герменевтичний дискурс. Метою цієї філософії є досягнення станів, які передують сталостям культури, коли важливим є не результат, а процес. Тут філософія намагається остаточно позбавитися від раціонального дискурсу, і стати стихією життя.

 

Питання для індивідуальної роботи:

  1.  Чому теорія З. Фрейда є “філософією підозри”?
  2.  В чому полягав задум “Логіко-філософського трактату” Л. Вітгенштейна?
  3.  Що таке філософія мовних ігор пізнього Л. Вітгенштейна?
  4.  Що таке “архетипи колективного несвідомого” згідно з Карлом Юнгом?
  5.  Які види любові виділяє Є. Фромм?
  6.  Яку революцію спричинила філософія екзистенціалізму?
  7.  В чому сенс космічної еволюції згідно з Теяром де Шарденом?
  8.  Чим радикальний марксизм Леніна, Сталіна відрізняється від поміркованого марксизму М.Плеханова, А. Грамши.
  9.  Франкфуртська школа про відчуження людини та перспективи її сучасного стану.
  10.  Проаналізуйте основні риси комунікативної філософії.
  11.  Філософія діалогу.

Теми творчих робіт:

  1.  Вчення про людину в раціоналістичних та ірраціоналістичний філософія XIX-XXI ст.
  2.  Людське буття як герменевтична проблема.
  3.  Воля до влади як принцип сучасної дійсності.
  4.  Гуманістичний потенціал екзистенціалізму.
  5.  Шляхи реформування марксизму.
  6.  Життєвий простір згідно Е. Гуссерля.
  7.  Світоглядні аспекти вчення З. Фрейда.
  8.  Філософія після 11 вересня 2001 р.: новітні тенденції розвитку.

Першоджерела:

  1.  Бергсон А. Творческая эволюция. – М., 1998;
  2.  Витгенштейн Л. Философские работы. – Ч. I-II. – М., 1994.
  3.  Гуссерль Э. Кризис европейских наук и трансцендентальная феноменология (главы из книги) // Вопросы философии, 1992, 7.
  4.  Деррида Ж. Письмо японскому другу / Вопросы философии. – 1992 – №  4.
  5.  Джеймс У. Прагматизм. – Київ, 1995.
  6.  Жижек С. Добро пожаловать в пустыню Реального. – М., 2002. //http://yanko.lib.ru
  7.  Жильсон Э. Философия и теология. – М., 1995;
  8.  Избранные  труды Карена Хорни и Эриха Фромма. – М., 1995.
  9.  Левинас Э. Избранное: Трудная свобода. – М., 2004.
  10.  Ніцше Ф. Так казав Заратустра. Жадання влади. – К., 1993.
  11.  Поппер К. Злиденність історизму. – К., 1994.
  12.  Рикер П. Герменевтика. Этика. Политика. – М., 1995.
  13.  Сартр Ж.-П. Избранные произведения. – М., 1992.
  14.  Тоффлер Е. Третя хвиля. – К., 2000.
  15.  Хабермас Ю. Демократия. Разум. Нравственность. – М., 1995.
  16.  Хайдеггер М. Время и бытие. – М., 1993.
  17.  Фрейд З. Психоанализ. Религия. Культура. – М., 1992.
  18.  Фуко М. Слова и вещи. Археология гуманитарных наук. – М., 1977.
  19.  Шеллер М. Положение человека в космосе // Избранные произведения. – М., 1994.
  20.  Шопенгауэр А. Сочинения в 2-х тт. – М., 1992.
  21.  Шпенглер О. Закат Европы. – Т. 1-2. – М., 1993-1998.
  22.  Юнг К.Г. Архетип и символ. – М., 1991.
  23.  Хабермас Ю. Будучее человеческой природы. – М., 2002.
  24.  Ясперс К. Смысл и назначение истории. – М., 1991.

Основна література:

  1.  Історія філософії. Підручник / За ред. В.І. Ярошовця. – К., 2002.  
  2.  Введение в философию: Учебное пособие для вузов / Под ред. И.Т.Фролова. – М., 2002.  
  3.  Всемирная энциклопедия: Философия. – М., Минск, 2001.
  4.  Зотов А.Ф. Современная западная философия: Учебник для студ. вузов. – М., 2005.
  5.  Любутин К.Н, Саранчин Ю.К. История западноевропейской философии: Учеб. пособие для вузов. – М., 2005.
  6.  Новая философская энциклопедия. В 4-х томах. – М., 2010.
  7.  Причепій Є.М., Черній А.М., Чекаль Л.А. Філософія: Підручник. – К., 2007.
  8.  Реале Дж. и Антисери Д. Западная философия от истоков до наших дней. – Т. 4. – СПб., 1997.
  9.  Современная западная философия: Словарь / Сост. B.C. Малахов, В.П. Филатов и др. – М., 1991.

Додаткова література:

  1.  Бохенский Ю.М. Современная европейская философия. – М., 2000.
  2.  Вальденфельс Б. Вступ до феноменології. – К., 2002.
  3.  Вельш В. Наш постмодерний модерн. – К., 2004.
  4.  Вдовина И.С. Французский персонализм. – М., 1990.
  5.  Зарубіжна філософія XX століття. – Київ, 1993
  6.  Ильин И. Постмодернизм от истоков до конца столетия: эволюция научного мифа. – М., 1998.  
  7.  История философии. Учебник для вузов / Под ред.. Валильева В.В., Кротова А.А., Бугая Д.В. – М., 2005.
  8.  Коплстон Ф. История философии: XX век. – М., 2002.
  9.  Лях В.В., Йосипенко О.М., Куплін В.М., Кошарний С.О., Ситниченко Л.А. Світоглядно-методологічні інновації в західноєвропейській філософії. — К., 2001.
  10.  Мамардашвили М., Соловьев Э., Швырев В. Классика и современность: две эпохи в развитии буржуазной философии // Философия в современном мире. Философия и наука. – М., 1972.
  11.  Маньковская Н.Б. Париж со змеями. Введение в эстетику постмодернизма. – М., 1995.
  12.  Молчанов В.И. Время и сознание. Критика феноменологической философии. – М., 1988.
  13.  Пассмор Д. Современные философы. – М., 2002.
  14.  Суворова А.Н. Введение в современную философию. Учебное пособие // http://ru.philosophy.kiev.ua/edu/ref/suvorova/00.html.
  15.  Сучасна зарубіжна філософія. Течії і напрямки / Упорядники В.В. Лях, В.С.Пазенок. – К., 1996.
  16.  Тавризян Г.М. Проблема человека во французском экзистенциализме. – М., 1977.
  17.  Убальдо Н. Иллюстрированый философский словарь. – М., 2006.

Філософська антропологія: екзистенціальні проблеми / В.І. Шинкарук, В.Г. Табачковський, Г.І. Шалашенко, Є.І. Андрос, Г.П. Ковадло. – К., 2000.

Т. 16: Українська філософія.

Мета: розглянути особливості формування світогляду та філософських ідей Київської Русі. Проаналізувати формування гуманістичних та просвітницьких філософських вчень в Україні. З’ясувати як Києво-Могилянська академія вплинула на українську філософську думку. Звернути увагу на співвідношення теорії і практики, самопізнання, тлумачення Біблії та світу у Г. Сковороди. Проаналізувати філософію національної ідеї М. Костомарова, Т. Шевченка, І. Франка, М. Драгоманова, Д. Донцова та В. Липинського та  розвиток філософії в Україні на сучасному етапі.

Основні поняття: кордоцентризм, гуманізм, просвітництво, концепція «трьох світів», гуманізм, сродна праця, національна ідея.

План лекції:

  1.  Характеристика української філософії: періоди, представники, особливості.
  2.  Філософія Києво-Могилянської доби.
  3.  Філософська концепція Григорія Сковороди.

Семінар: Українська філософія:

  1.  Григорій Сковорода як засновник української класичної філософії.
  2.  Філософія Просвітництва та романтизму в Україні.
  3.  Філософія української національної ідеї.

Методичні рекомендації до семінару:

  1.  Засновником класичної української філософії був Г. Сковорода. Він розвиває філософію життя в якій метою філософії є мудрий спосіб існування. Відомо, що на погляди Сковороди впливали Біблія, філософія Античності та Відродження, Просвітництва та вітчизняна антропологічна традиція. Але найбільше позначилися ідеї платонізму, західної пантеїстичної містики витлумачені філософом в етико-гуманістичному ключі. Особливістю філософствування мислителя є універсальний алегоризм в якому осмислення світу відбувалося не в системі понять, а в системі багатозначних символів. Природу, людину та Біблію Сковорода пояснює за допомогою ситеми антитетичних символів – добро,  зло, світло і темрява, вічне і тлінне Основоположними для Сковороди є вчення про дві природи та три світи. Все в світі має дві натури: вічну і тлінну, невидиму та видиму, які складають суть трьох сфер буття (світів) – Всесвіту, людини та Біблії. Макрокосмос, що засновується на матеріальних стихіях, тех. Має два виміри – старий – видимий та новий – духовний світ. Справжній світ можна пізнати не з матеріальних речей, а через заглиблення в його духовну основу. Мікрокосм – так само має дві природи – видиму, тілесну, смертну та невидиму, духовну, безсмертну. Людину можна пізнати лише через пізнання людського духу. Духовне буття світу і людини є для Сковороди божественним, тому самопізнання є способом богопізнання та шляхом до пізнання духовної частини світу. Оскільки невидиме (Бог) існує скрізь, а мікрокосм (людина) гармонійно взаємодіє з макрокосмом і відтворює в собі його особливості, то людина є центром, де сходяться всі проблеми життя, діяльності, пізнання. Тому сократівський принцип «пізнай себе» є провідним у філософських творах Сковороди. Світ Біблії є виразом вічних істин, які приховані за символами та образами. Пізнання цього світу так само вимагає відокремлення буквального та духовного змісту. Морально-етична, або практична філософія Г. Сковороди ставить собі за мету актуалізувати в людині її духовний світ, тобто досягнути єдності з Богом. Лише реалізуючи себе у «спорідненій праці» – зусиллях, що наближають до Бога, людина здатна досягнути щастя  і свободи.
    1.  В Україні можна виділяти свій період Просвітництва – кін. XVIII- поч. XIX, коли, продовжуючи вчення європейських філософів, розглядалися проблеми сутності людини, її пізнавальних здатностей, питання освіти та науки. Саме в цей час відкрилися Київська духовна академія та Київський університет. Активно перекладалися, щоправда на російську мову, твори Русо, Вольфа, Шеллінга, Фіхте, Гегеля. Серед оригінальних філософів цього періоду були Яков Козелеський, знавець логіки П. Лодій, професор філософії Київського університету О. Новицький, професор філософії духовної Академії Й. Міхневич. Усі вони тлумачили філософію як теоретичну науку про найзагальніші принципи буття та пізнання. Її завдання полягало у просвітленні розуму і серця, пізнанні сил і причин природи та людини. Беручи свої витоки з глибин людського духу, філософія лише у світлі розуму розкриває себе сповна, адже досвід не може бути джерелом загальних знань.

Поруч з просвітницькою в межах української філософської думки розвивалася і романтична тенденція, яка набула поширення у XIX ст. Її яскравим представником були Т. Шевченко, П. Куліш. На відміну від просвітників, представники романтизму апелювали до іраціональних глибин, стихійно-творчих сил людського єства. Вони розвивали ідеї нації, історії та культури, проголошуючи наявність в кожній культурі власної душі. Для романтиків характерна «філософія серця», опора на християнську віру. Бог для них не є чимось абстрактним чи моралістичним, а виражає національний дух народу, його одвічні прагнення і сподівання до Правди та Добра. Усі романтики акцентували увагу на домінуванні чуттєво-емоційної сфери в людині, вони виступали проти панування раціонального розуму, який для них уособлював негаразди цивілізації. Романтики вірили в месіанізм українського народу, його історичне призначення.

  1.  Окремий етап формування української філософії становлять погляди мислителів, що розвивали філософію національної ідеї України. Саме в кін. XIX-на поч. XX ст., розвиток філософської думки проходив в нерозривній єдності з пробудженням національної самосвідомості українського народу. На відміну від філософів-просвітників, які розвивали академічно-раціоналістичну традицію філософствування, мислителі національної ідеї зосереджували свою увагу на ідеї нації, досліджували її сутність, призначення й властивості. Їх філософія набирала конкретного культурно-історичної та ідейної спрямованості. На відміну від романтиків, мислителі цього періоду були прагматично і навіть позитивістично налаштованими. Вони відходили від наївних пошуків душі народу та месіанських уявлень про Україну. Під впливом науки, розвитку матеріалістичної філософії та ідей соціалізму, мислителі національної ідеї намагалися вивести усвідомлення національних питань на теоретичний рівень, віднайти шляхи і засоби реального здобуття і розбудови Української державності. Серед представників національної філософії були мислителі різних шкіл.

В групу мислителів позитивістського спрямування можна об’єднати М. Драгоманова, І. Франко, Л. Українку, М. Грушевського, В. Винниченка. Усі вони перебували під впливом соціалістичних ідей, але розвивали їх переважно у народницькому ключі. Для них українська ідея – це розвиток соціальної, народної, федеративної України. В групу українських мислителів націоналістичного спрямування можна віднести І. Нечуй Левицького, Б. Грінченка, М. Міхновського, Ю. Липу, Д. Донцова. Основне своє завдання вони бачили  у формуванні радикальної ідеології інтегрального націоналізму, яка б встановлювала чіткі пріоритети нації та національної свідомості, визначала мету у встановленні незалежної української держави. Для обґрунтування такого ідеалу мислителі-націоналісти окреслили чіткі теоретичні позиції та визначили практичні кроки. На відміну від народно-соціалістичного варіанту української ідеї, прихильники націоналізму робили акцент на методах встановлення національної влади, засобах її утримання, способах проведення україноорієнтованої політики. Провідну роль в цьому має відіграти національна еліта, яка об’єднає навколо себе представників усіх класів та верств населення безвідносно до їх вірувань, мов та соціальних вподобань. Мислителі націоналістичного спрямування виступали проти наївності романтиків та соціалістів, а також критикували інтернаціоналістську позицію більшовиків.

Самостійна робота:

  1.  Українська філософська думка X-XIV ст.
  2.  Гуманістичні та реформаційні ідеї у філософській думці України XV-XVII ст.
  3.  Філософські вчення представників Києво-Могилянської Академії.
  4.  Український романтизм Т. Шевченка та П. Юркевича.
  5.  Національна філософія М. Драгоманова, І. Франко, Д. Донцова, В. Липинського.

Методичні рекомендації до самостійної роботи:

  1.  Відповідаючи на перше запитання  зазначимо, що києво-руська філософія X-XIII ст., увібравши традиції вітчизняної та світової культури, зокрема античної та візантійської, виробила власний стиль, сформувала засади, які визначають специфіку української думки впродовж століть. Філософія в творах київських авторів поставала як частина християнської мудрості, духовно-практичним способом життя, а не теоретичним знанням. Бути філософом означало – узгоджувати своє життя з принципами християнської істини – з заповідями Бога. В пізнанні Творця виділяли два шляхи – благодатний (надприродний) та «приточний» (природний). Вони інтегрувалися навколо пізнання Слова – Божественного Логосу (Бога), записаного Слова Божого (Писання) та слова людської мудрості. Відповідно філософський шлях до мудрості та Істини полягав у духовному очищенні для містичного єднання з Христом-Логосом, тлумаченні Слова Божого та реалізації людського розуму в пізнанні світу.

В реалізації шляхів філософствування-мудрування в Києво-руській традиції виділяють дві групи мислителів: містико-ірраціоналістична та містико-раціоналістична. Перша включала монахів самітників (Антоній Печерським, Данило Заточник), у яких благодатний спосіб богопізнання домінував над раціональним. Друга об’єднувала тих християнських богословів, які відстоювали гармонію віри і розуму (Феодосій Печерський, Іларіон Київський, Володимир Мономах, Климент Смолятич, Нестор Літописець). Філософській думці Київської Русі властивий подвійне тлумачення часу – як лінійного, і як циклічного. Вже в мислителів київської доби формується кардоцентризм – вчення про осереддя волі, чуттів та розуму, центру любові та самопізнання. Людина, відповідно до вчень патристики, постає єдністю духу, душі та тіла, посередником між світом та Богом. Важливе місце посідає вчення про свободу – здатність людини здійснити моральний вибір.

  1.  З розпадом Київської Русі українські землі стали частиною спочатку Гальцько-Волинського, а згодом Литовського князівств. Це призвело до суттєвої переорієнтації філософської дуки від візантійської традиції до культури західно-європейського світу. Це дозволило українському суспільству активно сприймати ідеї європейського Ренесансу та Реформації, що створювало умови для нового ренесансно-просвітницького етапу розвитку філософії. До найбільш видатних мислителів періоду XIV-XVI ст. належали: Ю. Дрогобич, П. Русин, С. Оріховський-Роксолан,  Ю. Немирич, Г. Смотрицький, І. Вишенський, Й. Борецький, М. Смотрицький, К. Сакович, З. Копистенський та ін. Саме в цей час з’явилися перші друкарні та освітні заклади в Україні. Першим вищим навчальним закладом була Острозька академія (1576-1636). Її викладачами були Г. Смотрицький, Кирило Лукаріс, Клірик Острозький, Х. Філалет, С. Пекалід. Вони формують новий ренесансний стиль мислення в якому помітну роль відіграє розум в осмисленні теологічних проблем, підкреслюється важливість свободи вибору людини. Цим самим намічається відхід від  суто візантійського стилю богословствування і подальший розвиток вітчизняної традиції києво-руських містичних раціоналістів. Значну роль у розвитку української філософії кін. XVI-XVII ст. відіграли братства. В творах М. Смотрицького, І. Копинського, К. Транквіліона-Ставровецького, Л. Зизанія-Тустановського, П. Беринди, З. Копистенського, С. Косіва, П. Могили розглядаються етико-антропологічні питання самопізнання, морального вдосконалення, сенсу люського життя в руслі християнського гуманізму. Першим зразком теоретичного мислення в філософії були праці К. Саковича, який підносить важливість розуму, людську активність, вдосконалює категоріальний апарат українських книжників.
    1.  Першою формою української філософії як самостійної сфери теоретичного знання була барокова схоластика з характерним для неї поєднанням християнського неоплатонізму з аристотелізмом, філософії Ренесансу, Реформації та раннього Просвітництва з спадщиною києво-руського візантинізму. Вона була представлена філософською думкою Києво-Могилянської академії. Виділяють три періоди формування філософії КМА. На першому етапі  викладачі Академії читали суто схоластичні курси, які включали вивчення граматики, поетики, риторики, арифметики, астрономії, філософії, теології. Зокрема філософія складалася з трьох частин: логіки, природознавства, метафізики. На цьому етапі філософія сприймалася як служниця теології, домінували догматичні теми. На другому етапі поступово відбувається розмежування філософії та теології. Актуалізується специфічно філософська проблематики «людина-світ», робиться акцент на питання гносеології, етики, натурфілософії, логіку. В поглядах окремих філософів простежується пантеїстичні й деїстичні елементи. Яскравим представником цього етапу були І. Гізель, Л. Баранович, Й. Кононович-Горбацький, Й. Гілятовський, А. Радивиловський, С. Полоцький, Ф. Прокопович. На другому етапі на вченнях представників КМА поначаються ідеї Нового часу та Просвітництва з характерними для них раціоналістичною та емпіричною методологією. В поглядах яскравого представника цього періоду Г. Щербицького, філософія остаточно відокремилася від теології і постала як система метафізики. В його світогляді з’являються елементи механістичності. До цього етапу належали С. Яворський, М. Козачинський, Г. Кониський, В. Ясинський.
      1.  Вато розуміти, що Т. Шевченко був поетом з оригінальним філософським мисленням. Він розвиває романтичну філософію в якій чільне місце посідає тема трагічності долі України та її народу. Шевченко створює чуттєво-емоційний образ України, який став основою теоретичних зусиль в розробці української ідеї. Основними характеристиками творчості Шевченка є антропоцентризм та психологізм – людина посідає центральне місце у Всесвіті. Тобто, природа, історія, культура, релігія, всі події його творів розглядаються через призму переживань і потреб людини. У людині поет цінує передусім вічні, загальнолюдські якості: доброту, щирість, сердечність, юність, гідність. Існування України розглядається поетом через ряд суперечностей. Гармонія природи, щирість і лагідність характеру вступають у супереччя з соціальним, економічним та культурним її занепадом. Поет виявляє дисгармонію між прагненнями українців та відсутністю щастя. Шевченко все життя прагнув свободи не лише як індивідуального акту, він боровся словом і ділом, усім своїм життям за знищення кріпацтва, виступав проти національного гноблення, вірив, що настане такий лад, який забезпечить свободу українському народові. При цьому прагнення до свободи постає у Шевченка як трагічна та героїчна боротьба за справедливість, щастя і добро, проти зла і насильства. В своєму ставленні до релігії та Бога, Шевченко заперечує все те, що їх формалізує. Шевченко критикує байдужих до страждань людини Бога чи Церкву. Він вірить у вищу Правду та Добро, і поважає все святе в християнстві.

Розглядаючи філософське вчення Памфіла Юркевича необхідно зазначити, що він отримав освіту в Київській духовній Академії та зазнав впливу як платонізму так і кантіанства. Але Юркевич увійшов в історію як оригінальний критик і матеріалістичної, і ідеалістичної (Німецька класика) філософій. Так, він критикує матеріалістичний світогляд за емпіризацію сутності людини, а ідеалізм за її раціоналізацію. Тобто, на думку Юркевича відправними початками в поясненні людини не можуть бути ні чисте мислення, ні наявна дійсність. Натомість він продовжує розвивати, характерну для Сковороди, «філософію серця». Згідно цього вчення, центром людського життя та пізнання є серце. Воно постає глибинною основою людської правди і морально-духовним джерелом діяльності душі. У переживаннях, відчуттях, реакціях, що складають життя людини та її серця, відбивається індивідуальна особистість, де розум – лише вершина, а не корінь духовного життя людини. Серце символізує головну роль інтуїтивного пізнання та духовно-емоційної сфери в людині. Тим самим, Юркевич намагався створити гносеологію в якій інтуїтивно-емоційне визначає раціонально-дискурсивне. Осереддям як людини так і її духовного світу, за Юркевичем, є духовна особистість. Вона виявляє себе в: здатності до моральних та відповідальних дій; глибокій індивідуальності; «богоподібності»; розвитку самосвідомості. Отже, у філософії Юркевича інтуїтивне та емоційно-чуттєве передує раціональному, а індивідуальне – колективному.

  1.  Національна філософія представлена такими мислителями як М. Драгоманов, І. Франко, Д. Донцов, В. Липинський. Погляди М. Драгоманова поєднують елементи ліберально-демократичних, соціалістичних та патріотичних ідей, які були схожими на соціал-федералізм Прудона. Метою суспільного поступу він вважав вільний розвиток особистостей та асоціацій народів. Це свідчить про приорітет громадянських прав та свобод над класовими.  Значну роль у вільному розвитку народів має відігравати нація. Драгоманов не протиставляє національне та інтернаціональне, він відстоює принцип: «космополітизм в ідеях та принципах та національність у грунті та формах». На думку Драгоманова розвиток України так само має поєднувати універсальне та національне в принципі федералізму. Тому він був прихильником вільного, федеративного, національно-рівного розвику народів Росії і зокрема українського. Так, Драгоманов критикував політику царської Росії спрямовану на національне нівелювання української історії та культури та шовіністичний великоросійський світогляд, який сприймав українське лише частиною руського. Драгоманов виступав в підтримку української культури та національної самосвідомості, які не повинні бути націоналістичними, мають визнавати право на вільне існування інших культур та народів.

Світогляд І. Франка грунтувався на філософському реалізмі з визнанням матеріалістичного світу і чітко вираженими елементами діалектики. Характерними особливостями філософії І. Франка були: екзистенційно-художнє бачення і відтворення світу; етико-антропологічне розуміння філософських проблем. Суспільним ідеалом для І. Франка виступає матеріальний добробут народу, економічна та національна свобода без приниження і дискримінації. І. Франко відносив себе до раціоналістів і сам тяжів до позитивізму, відзначаючи важливу роль позитивних наук в пізнанні. Метою пізнання є пошук істини, відкриття рушійних сил розвитку людини. Свою місію Франко бачив у розбудові української ідеї, культури та державності. Він наполягав на необхідності культурного розвитку українського народу, значну роль в чому має відіграти національна інтелігенція. Остання повинна сприяти перетворенню етнічної маси в українську націю, як цілісного культурного організму. Франко був прихильником національного, народного соціалізму і мислив майбуття України як соціальної, вільної, національно свідомої спільноти.

Творцем ідеології інтегрального націоналізму був Дмитро Донцов. Вона являє собою радикальну національну та ідеологічну філософію, своєрідну філософію національної дії, національну прагматику, побудовану на засадах філософії життя (Шопенгауер, Ніцше, Зіммель). Вищими цінностями у Донцова виступають українська нація та держава. Для досягнення та відстоювання української нації необхідні: воля нації до влади та  життя; боротьба і героїзм; домінування загального над індивідуальним; встановлення влади меншості над більшістю; насилля, фанатизм та примус; відсторонення від чужого; постійна боротьба за існування та виживання; вставнолення нової українофільської ідеології; подолання рабської психології. Фактично викладена філософія замість класової ставить панування національної диктатури, замість генсека – фюрера. Націоналістична філософія Донцова відноситься до розряду правих, авторитарних ідеологій, які загальну, консервативну ідею ставлять вище за реальну індивідуалізовану багатоманітність.

Центральними в творчості В'ячеслава Липинського є питання держави, нації, суспільства, людини. У взаємовідношенні цих питань, у їх значущості він на перше місце ставив проблему держави; саме через виділення державотворчих проблем можливе вирішення проблем нації. Без власної української держави не може бути української нації, а без української нації не може бути на українській землі громадського життя. Державу В. Липинський розглядав як джерело єдності нації, а її складовими вважав: владу, територію, громадянство, без яких жодна держава існувати не може, оскільки для цього потрібна організована сила, яка підтримує владу в ім'я добра цілої землі-території й усього громадянства. Мораль В. Липинський розглядає як один із важливих чинників існування держави, нації, людини. Політика має бути моральною.

Питання для індивідуальної роботи:

  1.  Назвіть характерні риси української філософії.
  2.  Дайте визначення поняттю “кордоцентризм”.
  3.  Хто з українських філософів розвивав ідеї “філософії серця”?
  4.  В чому головне завдання філософії за Г.Сковородою?
  5.  Філософсько-естетичні погляди Лесі Українки.
  6.  Філософські ідеї Дмитра Чижевського.
  7.  Назвіть українських філософів другої пол. XX-поч. XXI ст.

Теми творчих робіт:

  1.  Світоглядний конфлікт християнства та язичництва.
  2.  Схоластична традиція та філософія Києво-Могилянської Академії.
  3.  Філософія Григорія Сковороди та Сократа: паралелі та протилежності.
  4.  Спільні ідеї української та російської релігійної філософії.
  5.  Особливості та тенденції сучасної української філософії.
  6.  Софійність української філософії.
  7.  Сучасна українська філософія та теологія.

Першоджерела:

  1.  Історія філософії України. Хрестоматія / Упорядники М.Ф. Тарасенко, М.Ю. Русин, А.К. Бичко та ін. – К., 1993.
  2.  Донцов Д. Історія розвитку української національної ідеї. − К., 1991.
  3.  Сковорода Григорій. Кольцо. Дружеский разговор о душевном мире // Зібрання творів у 2-х т. – Т.1. – К., 1973.
  4.  Франко І.Я. Поза межами можливого // Зібрання творів у 50-т. – Т.45. – К., 1986. –
  5.  Шевченко Т.Г. І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнєє посланіє // Кобзар. – К., 1972.

Основна література:

  1.  Історія філософії. Підручник / За ред. В.І. Ярошовця. – К., 2002.
  2.  Всемирная энциклопедия: Философия. – М., Минск, 2001.
  3.  Огородник І.В., Русин М.Ю. Українська філософія в іменах: Навчальний посібник. – К., 1997.
  4.  Причепій Є.М., Черній А.М., Чекаль Л.А. Філософія: Підручник. – К., 2007.

Література:

  1.  Горський В.С. Історія української філософії. – К., 2002.
  2.  Іваньо І.В. Філософія і стиль мислення Г.Сковороди. – К., 1983.
  3.  Ільїн В.В. Український гуманізм: тотожність раціонального та ірраціонального. – К., 1999.
  4.   Історія філософії України: Підручник (М.Ф. Тарасенко, М.Ю. Русин, І.В. Бичко та ін. – К.: Либідь, 1994.
  5.  Київ в історії філософії України. / В.С. Горський, Я.М. Стратій, А.Г. Тихолаз, М.Л. Ткачук. – К., 2000.
  6.  Кремень В.Г., Табачник Д.В., Ткаченко В.М. Україна: альтернативи поступу (критика історичного досвіду). – К., 1996.
  7.  Попович М.В. Нарис історії культури України. К., 1998.
  8.  Ткачук М.Л. Київська академічна філософія ХІХ- почат. ХХ ст.: Методологічні проблеми дослідження. – К., 2000.
  9.  Федів Ю.О., Мозгова Н.Г. Історія української філософії. – К., 2001.
  10.   Хижняк З. І. Києво-Могилянська академія. – К., 1981.


Розподіл балів за рейтинговою системою
Форми і методи контролю оцінювання знань

(для заочної форми навчання)

Вимоги до відповідей на семінарі:

Оцінка.

1

Робота виконана без зауважень, теоретичні питання висвітлено  повністю і вірно, з поясненнями розв'язана задача.

Відмінно.

2

Хід виконання роботи правильний, але мають місце незначні помилки та недоліки.

Добре.

3

Частково (50%) роботи виконано вірно, а 50% з помилками, теоретичні питання висвітлені стисло, але не повністю.

Задовільно.

4

Робота не виконана, чи допущені грубі помилки в розрахунках.

Незадовільно.


Тематика наукових робіт по філософії:

  1.  Софійний та епістемний способи філософського мислення.
  2.  Філософія як дискурс та спосіб життя.
  3.  Віра і знання: проблема розмежування.
  4.  Філософія як спосіб самовизначення людини в сучасному світі.
  5.  Ставлення сучасної молоді до філософії.
  6.  Роль і місце курсу філософії у вищих навчальних закладах.
  7.  Сучасні форми міфології.
  8.  Основні принципи сучасної наукової гносеології.
  9.  Проблеми гуманізації сучасної науки.
  10.  Роль інтуїції в пізнанні, творчості, повсякденному житті.
  11.  Напівправда: її природа та соціальні функції.
  12.  Особливості розуміння істини в науці, релігії, філософії, буденному житті.
  13.  Класична, некласична та постнекласична ситуація в науковому пізнанні.
  14.  Розуміння, його природа та форми.
  15.  Синергетика  як сучасний проект наукової та філософської концепції розвитку.
  16.  Проблема пізнання буття в творчості Хайдеггера.
  17.  Проблема єдності світу, його розмірності і безкінечності.
  18.  Світ та форми його існування.
  19.  Особливості сучасних поглядів на ґенезу та будову Всесвіту.
  20.  Релігійна, міфологічна, наукова моделі пояснення світу: конфлікт чи взаємне доповнення?
  21.  Культурний час і простір: форми, вияви, особливості.
  22.  Особливості духовного буття сучасного українця.
  23.  Аналіз концепцій самоорганізації світу.
  24.  Теорії, що пояснюють функціонування свідомості.
  25.  Концепція актів свідомості та матеріалістична теорія відображення: конфлікт чи доповнення?
  26.  Специфіка ідеального та його зв’язок з свідомістю.
  27.  Ментальність та свідомість: точки дотику.
  28.  Роль свідомого та несвідомого в духовному житті людини.
  29.  Діалектика зв’язку соціуму, психіки та свідомості.
  30.  Свідомість у контексті відношень людини до світу та власного тіла.
  31.  Особливості “екзистенційної” свободи людини.
  32.  Специфіка духовного буття людини.
  33.  Чи продовжується еволюція людини і людства в наш час?
  34.  Сутність і форми сучасного гуманізму.
  35.  Феномен натовпу та його вплив на поведінку особистості.
  36.  Система цінностей сучасної молоді.
  37.  Основні цінності сучасного українського суспільства.
  38.  На Вашу думку конфлікт поколінь – конфлікт цінностей?
  39.  Проблема єдності цінностей в українському суспільстві.
  40.  Єдність і протистояння духовних і матеріальних цінностей.
  41.  Підходи до осмислення проблеми мети і сенсу життя.
  42.  Українська духовна культура – діалектика національного та загальнолюдського.
  43.  Культурно-цивілізаційний поступ України.
  44.  Тенденції розвитку культури в сучасному світі.
  45.  Особливості формування української національної культури.
  46.  Взаємозв’язок моралі та культури.
  47.  Культура і цивілізація: конфлікт чи єдність?
  48.  Проблема сенсу та спрямованості історії.
  49.  Суперечності сучасного світу і моделювання майбутнього.
  50.  Сценарії майбутнього людства.
  51.  Історія України: реалізація лінійної чи нелінійної моделі історії?
  52.  Особливості соціальної структури українського суспільства.
  53.  Сучасний стан та прогнози розвитку українського суспільства.
  54.  Нація як соціально-культурний феномен.
  55.  Фактори самовизначення сучасної української нації
  56.  Труднощі та перспективи становлення українського етносу.
  57.  Антична філософія та західноєвропейська культура: пошук ідентичності.
  58.  Натурфілософія та сучасна наука про будову Всесвіту та речей.
  59.  Ідеальна держава Платона й сучасні теорії держави: набутки і втрати.
  60.  Ідеї неоплатонізму як фундамент подальшого розвитку природознавства.
  61.  Проблема впливу античної філософії на християнство.
  62.  Віра і знання: проблема розмежування в Середньовіччі та сучасності.
  63.  Роль релігії в культурі.
  64.  Наука і релігія: протистояння і точки дотику.
  65.  Чи зберегла свою актуальність середньовічна філософія?
  66.  Ідея нескінченності в Середньовіччя, Відродження та сучасності.
  67.  Сучасна суперечка номіналістів та реалістів.
  68.  Філософський сенс заповідей Христа.
  69.  Принцип універсального сумніву Р. Декарта і сучасна наука.
  70.  Вплив наукової революції XVI-XVII ст. на подальший розвиток філософії.
  71.  Історичне значення раціоналістичної методології.
  72.  Теорія природних прав людини: історичний та сучасний контекст.
  73.  Німецька класична та сучасна філософії: діалог чи протистояння?
  74.  Чи можлива діалектична логіка як наука про мислення?
  75.  Етика обов’язку Канта та сучасні етичні концепції.
  76.  Вчення про свободу Канта та Гегеля: єдність та відмінність.
  77.  Марксистсько-ленінська філософія – міф чи реальність?
  78.  Вчення про людину в раціоналістичних та ірраціоналістичний філософія XIX-XXI ст.
  79.  Людське буття як герменевтична проблема.
  80.  Воля до влади як принцип сучасної дійсності.
  81.  Гуманістичний потенціал екзистенціалізму.
  82.  Шляхи реформування марксизму.
  83.  Життєвий простір згідно Е. Гуссерля.
  84.  Світоглядні аспекти вчення З. Фрейда.
  85.  Філософія після 11 вересня 2001 р.: новітні тенденції розвитку.
  86.  Світоглядний конфлікт християнства та язичництва.
  87.  Схоластична традиція та філософія Києво-Могилянської Академії.
  88.  Філософія Григорія Сковороди та Сократа: паралелі та протилежності.
  89.  Спільні ідеї української та російської релігійної філософії.
  90.  Особливості та тенденції сучасної української філософії.
  91.  Софійність української філософії.
  92.  Сучасна українська філософія та теологія.


Тематика індивідуальних робіт по філософії:

  1.  Філософія як мистецтво мудрого життя.
  2.  Який сенс філософії в наш час.
  3.  Чи може бути філософія в добу «смерті філософії»?
  4.  Філософія в житті студента економічного (юридичного) фаху.
  5.  Чи має сенс питання про сенс нашого життя?
  6.  Сенс буття людини і Ваш індивідуальний сенс життя.
  7.  Який критерій для визначення добра і зла в наш час?
  8.  Наявне і належне в моралі, цінностях та праві.
  9.  Обґрунтуйте власну систему цінностей.
  10.  Назвіть особливості світогляду сучасної молоді.
  11.  Чи існує і які принципи «студентської філософії»?
  12.  Чи варто і як варто вивчати філософію у вузах економічного спрямування?
  13.  В чому практичний сенс філософії?
  14.  Особливості синкретичного світогляду студентів.
  15.  Як Ви розумієте свободу людини.
  16.  Чи існує альтернатива моральному вибору?
  17.  Чи має право людина на самогубство?
  18.  Форми нівеляції особистості в сучасному суспільстві.
  19.  Чи існує в західному суспільстві втома від свобод і прав людини?
  20.  Чи реальна віртуальна реальність?
  21.  Філософський вимір економічного життя.
  22.  Основні принципи філософії економіки.
  23.  Основні цінності в сфері економіки (права).
  24.  Чи можливо виробити спільні цінності для всіх людей світу?
  25.   Ваша оцінка творчості П. Коельо.
  26.  Ваше ставлення до творчості Х. Муракамі.
  27.  Поясніть творчі ідеї В. Пелевіна.
  28.  Які основні філософські ідеї в творчості Р. Баха?
  29.  Філософський аналіз творчості Ж.П. Сартра та А. Камю.
  30.  Чим сподобалася Вам творчість Г. Маркеса та Х. Борхеса?
  31.  Проаналізуйте фільми «Секрет», «Секрет2»
  32.  Проаналізуйте фільм «Дух часу».
  33.  Проаналізуйте фільм «Матріця».


Перелік питань до першого залікового кредиту

  1.  Світогляд, його структура (світовідчуття, світосприйняття, світорозуміння) та роль в життєдіяльності людини.
  2.  Міфологія і релігія як історичні типи світогляду.
  3.  Предмет філософії (світ, людина, культура, Бог). Зміна предмету філософії в процесі історичного розвитку.
  4.  Специфіка філософського знання (на відміну від науки та релігії).
  5.  Структура філософського знання (онтологія, гносеологія, методологія, аксіологія) та його основні проблеми.
  6.  Функції (світоглядна, критична, методологічна) та методи (діалектичний, трансцендентальний, феноменологічний, герменевтичний) філософії.
  7.  Філософія як мудрість та наука, образ життя та система знань.
  8.  Наука як спеціалізована форма пізнання і вид діяльності.
  9.  «Науки про природу» (точні, природничі) та «науки про дух» (гуманітарні, суспільні).  
  10.  Проблема пізнання як предмет філософського аналізу.
  11.  Структура пізнання (предмет, суб’єкт, об’єкт, процес). Діалектика суб`єкт-об`єктних відношень в процесі пізнання.      
  12.  Рівні наукового пізнання: емпіричний та теоретичний. Чуттєве (відчуття, сприйняття, уявлення, уява), емпіричне (спостереження, експеримент, опис), теоретичне (поняття, судження, умовивід, гіпотеза, теорія, концепція, факт) пізнання.
  13.  Загальнонаукові методи пізнання (аналіз, синтез, індукція, дедукція, аналогія, моделювання, формалізація).
  14.  Творчість, натхнення та інтуїція: філософські аспекти проблеми.
  15.  Проблема істини: властивості та функції.
  16.  Концепції істини в філософії. Об’єктивна істина та історична правда.
  17.  Істина в філософії, науці та релігії.
  18.  Основні закони, принципи та категорії діалектики. Альтернативи діалектики.
  19.  Проблема буття та сущого у філософії. Концепції буття.
  20.  Поняття субстанції, атрибутів та акциденції. Реальне та ідеальне буття.
  21.  Філософське поняття світу. Субстанційні та несубстанційні моделі світу.
  22.  Категорії буття (зв’язок, розвиток, закон, сутність-явище, причина-наслідок, кількість-якість, частина-ціле, форма-зміст, явище-сутність, тотожність-відмінність, випадковість-необхідність).
  23.  Матерія як філософська категорія. Структурні рівні матерії (мікроелементарний, ядерний, атомарний, молекулярний, клітинний, макроскопічний, органічний, космічний).
  24.  Єдність матерії, руху, простору і часу як форм матерії.
  25.  Культурно-історичний та соціально-історичний час і простір.
  26.  Свідомість як філософська категорія, культурний і суспільний феномен.
  27.  Біологічні передумови та соціальні чинники виникнення і розвитку свідомості.
  28.  Властивості свідомості (ідеальність, інтенціональність, творчість, вербальність, символізм).
  29.  Природа психіки. Свідомість і форми психічної діяльності: мислення, емоції, воля, память. Психічне та ідеальне.
  30.  Структура свідомості: її компонентний (знання; цінності, потреби; програми) та рівневий (свідоме, підсвідоме, надсвідоме) вияви.
  31.  Взаємозв’язок свідомості і мови.
  32.  Самосвідомість та самопізнання людини.
  33.  Форми суспільної свідомості (політична, правова, моральна, естетична, релігійна).
  34.  Проблема людини та специфіка її існування в філософії (субстанціоналістська та екзистенціальна концепції).
  35.  Філософські виміри і наукові підходи до проблеми походження людини (натуралістичний та супранатуралістичний підходи).
  36.  Специфіка людського існування. Людська сутність та екзистенція.
  37.  Діалектика біологічного (інстинкти, задатки), психічного («Я», воля, свідомість, несвідоме), соціального (символи, речі, культура), духовного (мораль, цінності, переконання) в людині. Складна сутність особистості.
  38.  Співвідношення понять “людина”, “індивід”, “індивідуальність”, “особистість”.
  39.  Поняття практики та досвіду як основ життєдіяльності суспільства і людини.
  40.  Діалектика свободи і необхідності в життєдіяльності людини. Роль особи в історії.
  41.  Філософське поняття, зміст, функції та форми культури.
  42.  Культура і цивілізація: розуміння та перспективи їх розвитку. Проблема кризи культури.
  43.  Класифікація та функції цінностей.
  44.  Поняття цінностей та їх види (культурні, духовні, соціально-політичні, інформаційні). Проблема справжніх і не справжніх цінностей.
  45.  Поняття суспільства. Структура суспільства.
  46.  Поняття суб’єкта суспільного розвитку: рід, плем’я, народ, народність, нація, етнос.
  47.  Теорії аграрного, індустріального, постіндустріального і технотронного суспільств.
  48.  Закони та рушійні сили історії, проблема сенсу історії. Історичний процес.
  49.  Проблема періодизації людської історії: формаційний, цивілізаційний підходи.
  50.  Сучасні глобальні проблеми людства: екологічна, економічна, демографічна тощо.
  51.  Науково-технічна революція та її соціальні наслідки.


Перелік питань до другого залікового кредиту 

  1.  Світогляд, його структура (світовідчуття, світосприйняття, світорозуміння) та роль в життєдіяльності людини.
  2.  Міфологія і релігія як історичні типи світогляду.
  3.  Предмет філософії (світ, людина, культура, Бог). Зміна предмету філософії в процесі історичного розвитку.
  4.  Специфіка філософського знання (на відміну від науки та релігії).
  5.  Структура філософського знання (онтологія, гносеологія, методологія, аксіологія) та його основні проблеми.
  6.  Функції (світоглядна, критична, методологічна) та методи (діалектичний, трансцендентальний, феноменологічний, герменевтичний) філософії.
  7.  Філософія як мудрість та наука, образ життя та система знань.
  8.  Наука як спеціалізована форма пізнання і вид діяльності.
  9.  «Науки про природу» (точні, природничі) та «науки про дух» (гуманітарні, суспільні).  
  10.  Проблема пізнання як предмет філософського аналізу.
  11.  Структура пізнання (предмет, суб’єкт, об’єкт, процес). Діалектика суб`єкт-об`єктних відношень в процесі пізнання.      
  12.  Рівні наукового пізнання: емпіричний та теоретичний. Чуттєве (відчуття, сприйняття, уявлення, уява), емпіричне (спостереження, експеримент, опис), теоретичне (поняття, судження, умовивід, гіпотеза, теорія, концепція, факт) пізнання.
  13.  Загальнонаукові методи пізнання (аналіз, синтез, індукція, дедукція, аналогія, моделювання, формалізація).
  14.  Творчість, натхнення та інтуїція: філософські аспекти проблеми.
  15.  Проблема істини: властивості та функції.
  16.  Концепції істини в філософії. Об’єктивна істина та історична правда.
  17.  Істина в філософії, науці та релігії.
  18.  Основні закони, принципи та категорії діалектики. Альтернативи діалектики.
  19.  Проблема буття та сущого у філософії. Концепції буття.
  20.  Поняття субстанції, атрибутів та акциденції. Реальне та ідеальне буття.
  21.  Філософське поняття світу. Субстанційні та несубстанційні моделі світу.
  22.  Категорії буття (зв’язок, розвиток, закон, сутність-явище, причина-наслідок, кількість-якість, частина-ціле, форма-зміст, явище-сутність, тотожність-відмінність, випадковість-необхідність).
  23.  Матерія як філософська категорія. Структурні рівні матерії (мікроелементарний, ядерний, атомарний, молекулярний, клітинний, макроскопічний, органічний, космічний).
  24.  Єдність матерії, руху, простору і часу як форм матерії.
  25.  Культурно-історичний та соціально-історичний час і простір.
  26.  Свідомість як філософська категорія, культурний і суспільний феномен.
  27.  Біологічні передумови та соціальні чинники виникнення і розвитку свідомості.
  28.  Властивості свідомості (ідеальність, інтенціональність, творчість, вербальність, символізм).
  29.  Природа психіки. Свідомість і форми психічної діяльності: мислення, емоції, воля, память. Психічне та ідеальне.
  30.  Структура свідомості: її компонентний (знання; цінності, потреби; програми) та рівневий (свідоме, підсвідоме, надсвідоме) вияви.
  31.  Взаємозв’язок свідомості і мови.
  32.  Самосвідомість та самопізнання людини.
  33.  Форми суспільної свідомості (політична, правова, моральна, естетична, релігійна).
  34.  Проблема людини та специфіка її існування в філософії (субстанціоналістська та екзистенціальна концепції).
  35.  Філософські виміри і наукові підходи до проблеми походження людини (натуралістичний та супранатуралістичний підходи).
  36.  Специфіка людського існування. Людська сутність та екзистенція.
  37.  Діалектика біологічного (інстинкти, задатки), психічного («Я», воля, свідомість, несвідоме), соціального (символи, речі, культура), духовного (мораль, цінності, переконання) в людині. Складна сутність особистості.
  38.  Співвідношення понять “людина”, “індивід”, “індивідуальність”, “особистість”.
  39.  Поняття практики та досвіду як основ життєдіяльності суспільства і людини.
  40.  Діалектика свободи і необхідності в життєдіяльності людини. Роль особи в історії.
  41.  Філософське поняття, зміст, функції та форми культури.
  42.  Культура і цивілізація: розуміння та перспективи їх розвитку. Проблема кризи культури.
  43.  Класифікація та функції цінностей.
  44.  Поняття цінностей та їх види (культурні, духовні, соціально-політичні, інформаційні). Проблема справжніх і не справжніх цінностей.
  45.  Поняття суспільства. Структура суспільства.
  46.  Поняття суб’єкта суспільного розвитку: рід, плем’я, народ, народність, нація, етнос.
  47.  Теорії аграрного, індустріального, постіндустріального і технотронного суспільств.
  48.  Закони та рушійні сили історії, проблема сенсу історії. Історичний процес.
  49.  Проблема періодизації людської історії: формаційний, цивілізаційний підходи.
  50.  Сучасні глобальні проблеми людства: екологічна, економічна, демографічна тощо.
  51.  Науково-технічна революція та її соціальні наслідки.
  52.  Досократичний період античної філософії.
  53.  Моральна та логічна проблематика філософії Сократа.
  54.  Філософія Платона і платонізм: онтологія, гносеологія.
  55.  Філософія Аристотеля та арістотелізм: онтологія, гносеологія.  
  56.  Елліністична філософії (стоїцизм, епікуреїзм, скептицизм).
  57.  Етапи розвитку та загальна характеристика середньовічного світогляду та філософії.
  58.  Середньовічна патристика (Бл. Аврелій Августин, східні отці церкви).
  59.  Середньовічна схоластика (проблема універсалій).
  60.  Віра і розум, філософія та теологія у Фоми Аквінського.
  61.  Світоглядні риси, представники та періоди розвитку філософії Відродження.
  62.  Образ людини та Всесвіту в філософії Ренесансу.
  63.  Загальна характеристика філософії Нового часу: школи, представники, ідеї.
  64.  Емпіризм як науковий та політико-правовий принцип (Ф. Бекон, Т. Гоббс та Д. Локк).
  65.  Раціоналізм як науковий підхід та напрямок метафізики (Р. Декарт, Б. Спіноза і Т. Лейбніц).
  66.  Суб’єктивний ідеалізм про можливість пізнання світу та людини (Д. Юм та Д. Берклі).
  67.  Концепції "природного права", "суспільного договору", "громадянського суспільства" та "правової держави" в філософії французького Просвітництва (Ж.Ж. Руссо, Ш. Монтеск’є).
  68.  Характерні особливості Німецької Класичної філософії (Фіхте, Шеллінг, Гегель).
  69.  Гносеологічні та етичні погляди І. Канта.
  70.  Напрямки, тенденції та представники сучасної некласичної філософії XIX–XX ст.
  71.  Ідеї та напрями філософії прагматизму, позитивізму та неопозитивізму.
  72.  Марксизм  і його історичні інтерпретації в ленінізмі та лівому марксизмі.
  73.  Класичний психоаналіз З. Фрейда і неофрейдизм К. Юнга та Е. Фромма про будову психіки та природу людини.
  74.  Релігійний та атеїстичний екзистенціалізм про сенс існування людини.
  75.  Сучасна феноменологія та герменевтика.
  76.  Загальні особливості філософії постмодернізму.
  77.  Особливості української філософії XIV–XVIII ст. Києво-Могилянська академія.
  78.  “Філософія серця”, самопізнання, вчення про три світи у Григорія Сковороди.
  79.  Філософія української національної ідеї (М. Драгоманов, І. Франко, Д. Донцов, В. Липинський).


РЕКОМЕНДОВАНАЛІТЕРАТУРА:

ОСНОВНА ЛІТЕРАТУРА:

  1.  Введение в философию: Учебник для вузов: в 2 ч. Ч. 1 / Под общ. ред. И.Т. Фролова. – М.: Политиздат, 1989.
    1.  Введение в философию: Учебник для вузов: в 2 ч. Ч. 2 / Фролов И.Т., Араб-Оглы Э.А., Арефьева Г.С. и др. – М.: Политиздат, 1989.
    2.  Горак Г.І. Філософія: Курс лекцій – К.: Вілбор, 1997.
    3.  Касьян В.І. Відповіді на питання екзаменаційних білетів: Навч. посіб. – К.: Вікар, 2003.
    4.  Кунцман П., Буркард Ф.-П., Видман Ф. Философия: dtv-Atlas. Пер. с нем. – М., 2002.
    5.  Петрусенко В.Л. Філософія: Курс лекцій. Навчальний посібник. – К.: Каравела, 2002.
    6.  Спиркин А.Г. Основы философии. Учебное пособие для вузов – М.: Политиздат, 1988.
    7.  Філософія: Навчальний посібник / За ред. І.Ф. Надольного. – К.: Вікар, 1997.
    8.  Філософія: Посібник для студентів вищих навчальних закладів / Причепій Є.М., Черній А.М., Чекаль Л.А. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2007.
    9.  Філософія. Курс лекцій: Навчальний посібник / Бичко І.В., Табачковський В.Г., Горак Г.І. та ін. – 2-е вид. – К.: Либідь, 1994.
    10.  Хамітов Н., Гармаш Л., Крилова С. Історія філософії. Проблема людини та її меж. Навч. посібник. – К.: Наукова думка. 2000.
    11.  Філософія. Підручник / Заг. ред. Горлача М.І. Кременя В.Г., Рибалка В.К. – Харків: Консум, 2000.
    12.  Філософія: Навч.-метод. посібник для самост. вивч. / В.Х. Артюнов, М.М. Демченко, С.Л.Йосипенко та ін. – К.: КНЕУ, 2001.
    13.  Черній А.М., Тимошенко З.І. Філософія: твої кроки до Мудрості: Авторизований конспект-практикум. – К.: Вид-во Європ. ун-ту, 2001.

ДОДАТКОВА ЛІТЕРАТУРА

  1.  Андрущенко В.П., Михальченко М.І. Сучасна соціальна філософія. Курс лекцій. Видання друге, виправлене й доповнене. – К.: Видавництво “Генеза”, 1996.
  2.  Антисери Д., Реале.Дж. Западная философия от истоков до наших дней. – Тт. 1-4. http://ihtik.lib.ru/
  3.  Артюнов В.Х., Свінціцький В.М. Філософія глобальних проблем сучасності: Навч.-метод. посібник для самост. вивч. диск. – К.КНЕУ, 2003.
  4.  Артюнов В.Х., Демченко М.М., Йосипенко С.Л. та ін. Філософія: Навч.-метод. посібник для самост. вивч. диск. – К.КНЕУ, 2001.
  5.  Горський В.С. Історія української філософії. Курс лекцій: Навчальний посібник. – К.: Наукова думка, 1996.
  6.  Золотухина-Аболина. Страна философия (книга для школьников и студентов). – Ростов-на-Дону. «Феникс», 1995.
  7.  Ільїн В.В., Кулагін Ю.І. Філософія (Нариси з історії розвитку філософської думки). – К.: 1997
  8.  История философии в кратком изложении (Пер. с чеш. И.И. Богута. – М.: Мысль, 1991.
  9.  Історія філософії України: Підручник (М.Ф. Тарасенко, М.Ю. Русин, І.В. Бичко та ін. – К.: Либідь, 1994.
  10.  Крапивенский С.Э. Социальная философия: Учебное пособие для студентов гуманитарных и экономических факультетов. 2-е изд., стереотипное. – Волгоград: Комитет по печати, 1995.
  11.  Кузнецов В.Г., Кузнецова И.Д., Миронов В.В., Момджян К.Х. Философия. Учебник. – М.: ИНФРА–М., 1999.
  12.  Мареев С.Н., Мареева Е.В., Арсланов В.Г. Философия XX Века (истоки и итоги). Учебное пособие. – М., 2001. http://ihtik.lib.ru/
  13.  Нестеренко В.Г. Вступ до філософії: онтологія людини: Навч. посібник для студентів вищих учбових закладів. – К.: Абрис, 1995.
  14.  Охріменко О.Г. Фундаментальні філософські проблеми. Конспективний виклад курсу лекцій для вузів. – К.: Вид. ПАРАПАН, 2002.
  15.  Поупкин Р., Стролл А. Философия: Вводный курс / Пер. с англ. – М.; СПб., 1997.
  16.  Сухина В.Ф., Кислюк К.В. Практикум по философии. – Харьков, 2001.
  17.  Тейчман Дж., Эванс К. Философия: Руководство для начинающих: Пер.с англ. – М.,1997.
  18.  Філософія: Підручник / Г.А. Заїченко, В.М. Сагатовський, І.І. Кальний та ін.; За ред. Г.А. Заїченка та ін. – К.: Вища школа, 1995.
  19.  Философия: Курс лекций: Учебное пособие для студ. вузов / Под ред. В.Л. Калашникова. – 2-е изд. – М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 1999.
  20.  Философия. Учебное пособие для студентов вузов / Под ред. Е.В. Осичнюка, В.С. Зубова. – К.: Фірма “Фіта”, 1994.
  21.  Философия: учебник / Под ред. В.Н. Лавриненко. – М.: Юристъ, 1998.
  22.  Философская энциклопедия: в 5 т. / Гл. ред. Ф.В. Константинов. – М.: Советская энциклопедия, 1967.
  23.  Философский энциклопедический словарь / Гл. редакция: Л.Ф. Ильичёв, П.Н. Федосеев, С.М. Ковалёв, В.Г. Панов. – М.: Советская энциклопедия, 1983.
  24.  Философский энциклопедический словарь /Редкол.: С.С.Аверинцев, Э.А.Араб-Оглы, Л.Ф.Ильичев и др. – 2-е изд. – М.: Советская энциклопедия, 1989.

ФІЛОСОФСЬКІ ПЕРШОДЖЕРЕЛА: 

  1.  Аристотель. Сочинения. В 4-х т. – М., 1976-1984.
  2.  Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов. – М., 1979.
  3.  Платон. Собрание сочинений. В 4-х т. – М., 1990-1994.
  4.  Секст Эмпирик. Сочинения. В 2-х т. – М., 1975-1976.
  5.  Сенека. Нравственные письма к Луцилию. – М., 1977.
  6.  Фрагменты ранних греческих философов. Ч. 1. – М., 1989;
  7.  Фрагменты ранних стоиков. – Т. I-II. – М., 1999-2002.
  8.  Хрестоматия по истории философии. В 2-х ч. – М., 1994.
  9.  Тит Лукркций Кар, Гераклит Эфесский, Парменид, Эмпедокл, Эпикур. Сочинения. – М., 1983.
  10.  Эпиктет. В чем наше благо? – М., 1904.
  11.  Абеляр Петр. История моих бедствий // Августин Аврелий. Исповедь. Петр Абеляр. История моих бедствий. – М., 1992.
  12.  Абеляр Петр. Теологические трактаты. – М., 1995.
  13.  Августин. Исповедь // Августин Аврелий. Исповедь. Петр Абеляр. История моих бедствий. – М., 1992.
  14.  Ансельм Кентерберийский. Сочинения. – М., 1995.
  15.  Боэций. Утешение философией. – М., 1990.
  16.  Беме Я. Аврора, или Утренняя звезда в восхождении. – СПб., 1994.
  17.  Бруно Д. О причине, начале и едином // Диалоги. – М., 1949.
  18.  Василий Великий. Сочинения. – Ч. 1. − М., 1900.
  19.  Григорий Богослов. Избранные сочинения. В 2 тт. – М., 1994.
  20.  Иоанн Дамаскин.
  21.  Кампанелла Т. Город Солнца // Утопический роман ХVІ - XVII веков. – М., 1971.
  22.  Лютер М. Время молчания прошло. – Харьков, 1992.
  23.  Макиавелли Н. Государь. – Х., 1998.
  24.  Монтень М. Опыты. – М., 1979.
  25.  Мор Т. Утопия // Утопический роман ХVІ-ХVІІ веков. – М., 1971.
  26.  Николай Кузанский. Об ученом незнании // Сочинения в 2-х т. – М., 1980.
  27.  Оккам. У. Избранное. – М., 2001.
  28.  Фома Аквинский. Учение о душе – СПб., 2004.
  29.  Эразм Роттердамский. Диатриба, или рассуждение о свободе воли // Философские произведения. – М., 1986.
  30.  Бэкон Ф. Новый Органон // Соч.: В 2-х т. – Т. 2. – М, 1971.
  31.  Гельвецій К. А. Про людину, її розумові здібності та виховання. – К., 1994.
  32.  Гоббс Т. Левіафан, або суть, будова і повноваження держави церковної та цивільної. – К., 2000.
  33.  Декарт Р. Міркування про метод, щоб правильно спрямовувати свій розум і відшукати істину в науках. – К., 2001.
  34.  Лейбниц Г. В. Рассуждения о метафизике // Соч.: В 4-х т. – Т. 1. – М., 1983.
  35.  Лок Джон. Два трактати про врядування. – К., 2001.
  36.  Локк Дж. Опыт о человеческом разумении: Соч.: В 3-х т. – Т. 1-2. – М., 1985.
  37.  Руссо Ж.-Ж. Про суспільну угоду, або принципи політичного права. – К., 2001.
  38.  Спиноза Б. Этика: Соч.: В 2-х т. – Т. 1. – М., 1957.
  39.  Юм Д. Исследование о человеческом разумении. – М., 1995.
  40.  Антология мировой философии: В 4-х т. – М., 1970.
  41.  Гегель Георг В.Ф. Основи філософії права. – К., 2000.
  42.  Гегель Г.В.Ф. Наука логики // Энциклопедия философских наук: В 3-х т. – Т. 3. – М., 1984.
  43.  Гегель Г.В.Ф. Феноменология духа: Соч. - Т.4. – М., 1959.
  44.  Енгельс Ф. Людвіг Феєрбах і кінець класичної німецької філософії // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. – Т. 21. – К., 1964.  
  45.  Кант І. Критика чистого розуму. – К., 2000.
  46.  Фейербах Л. Сущность христианства: Избр. филос. произведения: В 2-х т. - Т. 2. – М., 1995.
  47.  Фихте И.Г. О назначении человека // http://psylib.org.ua/books/fihte02/index.htm
  48.  Фихте И.Г.  Сочинения. – В 2-х т. – СПб., 1993.
  49.  Шеллинг Ф. О сущности человеческой свободы. – М., 1809.
  50.  Шеллинг Ф. Сочинения в 2-х т. – М., 1989;
  51.  Бергсон А. Творческая эволюция. – М., 1998;
  52.  Витгенштейн Л. Философские работы. – Ч. I-II. – М., 1994.
  53.  Гуссерль Э. Кризис европейских наук и трансцендентальная феноменология (главы из книги) // Вопросы философии, 1992, 7.
  54.  Деррида Ж. Письмо японскому другу / Вопросы философии. – 1992 – №  4.
  55.  Джеймс У. Прагматизм. – Київ, 1995.
  56.  Жижек С. Добро пожаловать в пустыню Реального. – М., 2002. //http://yanko.lib.ru
  57.  Жильсон Э. Философия и теология. – М., 1995;
  58.  Избранные  труды Карена Хорни и Эриха Фромма. – М., 1995.
  59.  Левинас Э. Избранное: Трудная свобода. – М., 2004.
  60.  Ніцше Ф. Так казав Заратустра. Жадання влади. – К., 1993.
  61.  Поппер К. Злиденність історизму. – К., 1994.
  62.  Рикер П. Герменевтика. Этика. Политика. – М., 1995.
  63.  Сартр Ж.-П. Избранные произведения. – М., 1992.
  64.  Тоффлер Е. Третя хвиля. – К., 2000.
  65.  Хабермас Ю. Демократия. Разум. Нравственность. – М., 1995.
  66.  Хайдеггер М. Время и бытие. – М., 1993.
  67.  Фрейд З. Психоанализ. Религия. Культура. – М., 1992.
  68.  Фуко М. Слова и вещи. Археология гуманитарных наук. – М., 1977.
  69.  Шеллер М. Положение человека в космосе // Избранные произведения. – М., 1994.
  70.  Шопенгауэр А. Сочинения в 2-х тт. – М., 1992.
  71.  Шпенглер О. Закат Европы. – Т. 1-2. – М., 1993-1998.
  72.  Юнг К.Г. Архетип и символ. – М., 1991.
  73.  Хабермас Ю. Будучее человеческой природы. – М., 2002.
  74.  Ясперс К. Смысл и назначение истории. – М., 1991.
  75.  Історія філософії України. Хрестоматія / Упорядники М.Ф. Тарасенко, М.Ю. Русин, А.К. Бичко та ін. – К., 1993.
  76.  Донцов Д. Історія розвитку української національної ідеї. − К., 1991.
  77.  Сковорода Григорій. Кольцо. Дружеский разговор о душевном мире // Зібрання творів у 2-х т. – Т.1. – К., 1973.
  78.  Франко І.Я. Поза межами можливого // Зібрання творів у 50-т. – Т.45. – К., 1986. –
  79.  Бибихин В.В. Язык философии. – М., 1993.
  80.  Библер В.С. Что есть философия? // Вопросы философии. – 1995. – № 1.
  81.  Ильенков Э.В. Философия и молодость // Ильенков Э.В. Философия и культура. – М., 1991.
  82.  Мамардашвили М. Как я понимаю философию. – М.,1992.
  83.  Лосев А.Ф. Дерзание духа. – М., 1988.
  84.  Мерло–Понти М. В защиту философии. – М., 1996.
  85.  Ортега-и-Гассет X. Что такое философия? – М., 1991.
  86.  Хесле В. Хорошая философия – это разные формы рациональности // Философская и социологическая мысль, 1991, № 2.
  87.  Хофмайстер Х. Что значит мыслить философски? – М., 2006.
  88.  Філософія сьогодні. – К., 2003.
  89.  Шеллер М. Философское мировоззрение // Избранные произведения. – М., 1994.
  90.  Элиаде М. Аспекты мифа. – М., 1995.
  91.  Ясперс К. Философия и нефилософия // Феномен человека. Антологія. – М., 1993.
  92.  Кун Т. Структура научных революций.- М., 2002.
  93.  Лакатос И. Доказательства и опровержения. - М., 1967.
  94.  Ортега-і-Гасет Х. Чиста філософія // Вибрані твори. – К., 1994.
  95.  Полани М. Личностное знание. – М., 1985.
  96.  Поппер К. Логика и рост научного знания. – М., 1983.
  97.  Фейерабенд П. Избранные работы по методологии науки. – М., 1986
  98.  Шелер М. Феноменология и теория познания // Избранные произведения. – М., 1994.
  99.  Юнг К.Г. Феномен духа в искусстве и науке. – М., 1992.
  100.  Гартман И. Старая и новая онтология // Историко-философский ежегодник-1988. – М., 1988.
  101.  Гейзенберг В. Шаги за горизонт. – М., 1987.
  102.  Кассірер Є. Людський світ простору і часу // Філософська і соціологічна думка. – 1992. – № 5.
  103.  Корет Э. Основы метафизики. – К., 1998.
  104.  Лем Ст. Новая Космогония // Собр. соч. в 10-ти тт. – Т.10. – М., 1995.
  105.  Тиллих П. Онтология любви // Человек. 1990. № 2.
  106.  Уайтхед А.Н. Процесс и реальность // Избранные работы по философии. – М., 1990.
  107.  Хайдеггер М. Время картины мира // Время и бытие. – М., 1993.
  108.  Вертгеймер М. Продуктивное мышление. – М., 1987.
  109.  Ильенков Э.В. Идеальное и идеал // Философия и культура. – М., 1991.
  110.  Леви-Строс К. Первобытное мышление. – М., 1994.
  111.  Леви-Брюль Л. Сверхъестественное в первобытном мышлении. – М., 1994.
  112.  Мамардашвили М.К. Сознание как философская проблема // Вопросы философии. – 1996. № 10.
  113.  Мамардашвили М.К. Формы и содержание мышления. – М., 1968.
  114.  Пиаже Ж. Избранные психологические труды. – М., 1994.
  115.  Райл Г. Понятие сознания. – М., 2000.
  116.  Узнадзе Д. Психология установки. – СПб., 2001.
  117.  Хайдеггер М. К вопросу о назначении дела мышления // Философия сознания в XX веке: проблемы и решения. – Иваново, 1994.
  118.  Хосе Д. Мозг и сознание. – М., 1994.
  119.  Фройд З. Вступ до психоаналізу. – К., 1998.
  120.  Шпет Г. Свідомість та її власник // Філософська і соціологічна думка. – 1993. – № 2.
  121.  Юнг К. Психология безсознательного // http://wanderer.org.ua/book/psy/jung/arch_sym.htm
  122.  Абаньяно Н. Экзистенция как свобода // Вопросы философии. – 1992. – № 8.
  123.  Бахтин М.М. Філософія поступка // http://www.sfi.ru/lib.asp?rubr_id=814
  124.  Бубер М. Проблема человека // Два образа веры. – М., 1995.
  125.  Вебер М. Избранное. М., 1994.
  126.  Зиммель Г. Человек как враг // Социологический журнал. – 1994. – № 2.
  127.  Камю А. Бунтующий человек. – М., 1990.
  128.  Кассирер Э. Опыт о человеке // Человек. – 1990. – № 3.
  129.  Лотман Ю.М. Культура и взрыв. – М., 1992.
  130.  Маркузе Г. Одномерный человек. – М., 1994.
  131.  Марсель Г. Люди против гуманности // Философские науки. – 1994. – № 1-3.
  132.  Культурология. XX век. Антология. – М., 1995.
  133.  Ортега-и-Гасет Х. Человек и люди // Дегуманизация искуства. – М., 1991.
  134.  Ортега-и-Гасет Х. Восстание масс // Дегуманизация искуства. – М., 1991.
  135.  Проблема человека в западной философии. – М., 1988.
  136.  Сартр Ж.П. Экзистенциализм – это гуманизм // Сумерки богов. – М., 1989.
  137.  Смысл жизни: Антология. — М., 1994.
  138.  Страх: Антология / П.С. Гуревич. — М., 1998.
  139.  Тейяр де Шарден П. Феномен человека. – М., 1987.
  140.  Хайдеггер М. Письмо о гуманизме // Хайдеггер М. Время и бытие. – М., 1993.
  141.  Шеллер М. Положение человека в космосе // Избранные произведения. – М., 1994.
  142.  Эрос: Антология / Отв. ред. П.С. Гуревич. – М., 1998.
  143.  Это человек: Антология / Отв. ред. П.С. Гуревич  — М., 1995.
  144.  Вебер М. Протестантска етика і дух капитализму. – К., 1994.
  145.  Франкл Б. Человек в поисках смыла. – М., 1990.
  146.  Шеллер М. Формализм в этике материальная этика цінностей // Избранные произведения. – М., 1994.
  147.  Лем С. Культура как ошибка // Собр. соч. в 10-ти тт. – Т.10. М., 1995.
  148.  Культурология. XX век: Антология. – М., 1995.
  149.  Ортега-и-Гасет Х. Дегуанизация искусства. – М., 1991.
  150.  Самосознание европейской культуры XX века: мыслители и писатели Запада о месте культуры в современном обществе. – М., 1991.
  151.  Белл Д. Прихід постіндустріального суспільства // Сучасна зарубіжна соціальна філософія. – К., 1996.
  152.  Бердяев Н.А. Смисл истории. – М., 1990.
  153.  Бодрийар  Ж.  В тени молчаливого большинства, или  Конец  социального. – Екатеринбург, 2000.
  154.  Вольтер. Философия и методология истории // Историки и история. Жизнь, судьба, творчество: В 2 т. – М., 1998.
  155.  Гумилев Л.Н. Этногенез и биосфера Земли. – Л., 1990.
  156.  Данилевський Н.Я. Россия и Европа. – М., 2003.
  157.  Карсавин Л. Философия истории. – СПб., 1993.
  158.  Колінгвуд Р. Ідея історії. – К., 1996.
  159.  Лайон Д. Інформаційне суспільство: проблеми та ілюзії //Сучасна зарубіжна філософія. – К., 1996.
  160.  Ортега-и-Гасет Х. История как система // Избранные труды. – М., 1997.
  161.  Поппер К. Выдкрите суспільство і його вороги. – К., 1994.
  162.  Рікер Поль. Історія та істина. – К., 2001.
  163.  Тойнбі А. Дослідження історії. – К., 1995.
  164.  Хантингтон С. Столкновение цивилизаций. – М., 2003.
  165.  Шпенглер О. Закат Европы. – М., 1998.
  166.  Ясперс К. Смысл и назначение истории. – М., 1991.
  167.  Делез Ж., Гватари Ф. Капитализм и шизофрения. Анти-Эдип. – М., 1990.
  168.  Дебор Г. Общество спектакля. – М., 1999.
  169.  Зиммель Г. Как возможно общество? // Избранное: В 2 т. – М., 1991.
  170.  Парсонс Т. Система современных обществ. – М., 1998.
  171.  Хантингтон С. Столкновение цивилизаций. – М., 2003.
  172.  Ясперс К. Смысл и назначение истории. – М., 1991.
  173.  Лайон Девід. Інформаційне суспільство: проблеми та ілюзії // Сучасна зарубіжна філософія. – К., 1996.
  174.  Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество. – М., 1991.
  175.  Франк С.Л. Духовные основы общества. – М., 1995.
  176.  Хабермас. Демократия. Разум. Нравственность: Московские лекции и интервью. – М., 1995.
  177.  Антология    мировой    философии:    Античность. – М., 2001.




1. РЕФЕРАТ дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата технічних наук Харків ~ 2003 Дисе
2. реферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата економічних наук Львів1
3. Реферат- Экономика отрасли (транспорт).html
4. Философия Милетской и Элейской школ
5. на тему- Стратегия и тактика кадрового менеджмента Содержание Введение Характеристи
6. МОДУЛЬ 1 У коней на відміну від інших тварин є певні особливості процесу дихання які полягають у наступ
7. тема те система не обменивающаяся с окружающей средой веществом и энергией с течением времени эволюционир
8. Севильский цирюльник де Бомарше Пьер Огюстен
9. Тема- Проблема периодизации психического развития Вопросы для подготовки и обсуждения- Суть проблем
10. Российский государственный профессиональнопедагогический университет Институт социологии и права Ка1
11. Інтелектуальна економіна та її складові.html
12. Механика раздел Детали машин Санкт Петербург 2011 Иванов К
13. православием мозга с.
14. Правила биржевой торговли
15. Авангард 31 декабря 2013г
16. тематика Специальность 240 01 01 Программное обеспечение информационных технологий Группа Препод
17. биологические потребности возникают как отражение необходимости в создании и поддержании удовлетворитель
18. Метрологічний контроль рівня спеціальної фізичної підготовки легкоатлетів в підготовчому періоді до змагань
19. Отречение Николая II
20. Реферат- Прагматика.html

Материалы собраны группой SamZan и находятся в свободном доступе