Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Термін «освітня політика» - в 70-х роках розглядається я к окрема сфера, яка потребує уваги держави.
«Політика» - це низка дій спрямованих на досягнення певних цілей.
«О. п.» - це низка дій спрямована на досягнення цілей освітніх організацій та системи освіти. (2)Освітня політика - це, передусім, політика, що забезпечує розвиток і функціонування системи освіти. Вона спрямована на забезпечення суспільства знаннями, необхідними для суспільного розвитку. (3)Освітня політика - це сфера діяльності, пов'язана відносинами між соціальними групами щодо передачі новим поколінням накопиченого соціального досвіду і культури. Предметом освітньої політики є відносини або система відносин, що виникають в процесі діяльності.
Пов’язана з науками:
Освітня політика – це низка дій спрямована на досягнення цілей освітньої організації та системи освіти.
Щодо освітньої політики як навчальної дисципліни то можна сказати що – це одна із сучасних політологічних наук, що займаються теоретичним обґрунтуванням політичної діяльності в галузі освіти, плануванням і прогнозуванням едукації. Вона тісно пов’язана з такими науками як
Мета освітньої політики безпосередньо сам розвиток освіти.
Завдання ОП:
-зробити освіту адекватною глобальному інноваційному процесу, який
визначає основні тренди економічного зростання у сучасному світі
- зростання якості освіти – в контексті глобальних
ринків праці і вимог економіки, що базується на знаннях
-оптимізація зусилль країн для вирішення проблеми доступу до якісної
початкової освіти у найбідніших країнах світу
· використання ОП для соціально-культурної та професійної адаптації мігрантів до складу суспільств, щоприймають.
Предметом освітньої політики є відносини або система відносин, що виникають в процесі діяльності.
Освітня політика має певні характеристики, які важливо знати для того, щоб розуміти, яким чином вона формується. Наприклад, Тейлор, Різві, Лінгард, Генрі (1997) у роботі «Освітня політика та курс на зміни» визначають такі її характеристики:
Політика – це більше ніж текст. Багато аспектів о.п. не відображаються в офіційних політичних документах. Політичний документ – це, як правило, продукт тривалих і часто складних обговорень і компромісів з боку різних зацікавлених груп. Щоб мати всеосяжне уявлення про політичні проблеми, треба знати, як читати між рядками документа. Іншими словами, треба брати до уваги контекст і передісторію прийняття політичних рішень в освіті.
Політика має багато вимірів. Політику розробляють зацікавлені групи, які різняться наявністю влади і впливовістю. Тому о.п. нагадує пиріг з багатьма різними інгредієнтами, де інтереси різних груп представлені не однаково.
Політика ґрунтується на певних цінностях. В основі політики – певні цінності. Політичні рішення можуть представляти цінності, які поділяє більшість суспільства, цінності основних зацікавлених груп або тих, хто безпосередньо приймає рішення. В будь якому випадку складно уявити політичне рішення, яке не ґрунтується на цінностях.
Політика існує в контексті. Політика не може бути створена з чистого аркуша, без урахування обставин, в яких вона впроваджується. Треба брати до уваги загальний контекст творення політики: історичний, соціальний, економічний, етнічний, релігійний та ін.
Політичні рішення – державна справа. О.п. належить до сфери суспільної політики. Держава повинна представляти інтереси суспільства. Однак це не завжди так. Відносини між державою і приватним сектором є досить складними. Незважаючи на це, держава в усіх країнах несе відповідальність за розробку і впровадження національної о.п.
О.п. взаємодіє з політикою в інших галузях. Соціальні політики взаємопов’язані. О.п. зазвичай залежить від державної політики в таких сферах, як економіка, фінанси, міжнародні відносини і навіть оборона. У країнах Центральної та Східної Європи освіту нерідко визначають як пріоритетну сферу. Хоча насправді економічні, фінансові, адміністративні та інші мотиви домінують над освітніми цілями. Тому для тих, хто формує о.п. необхідно стежити за подіями у пов’язаних політичних сферах.
Впровадження політики ніколи не буває прямим. Усупереч поширеній думці, ґрунтовний політичний документ – це тільки початок, а не кінець довгого шляху. Впровадження політики – найважливіша стадія всього політичного процесу. Політика не може бути впроваджена прямо, шляхом віддання наказів і розпоряджень. Потрібно напружена і часто болюча робота зі всіма гравцями на освітній арені.
Політика має навмисні та ненавмисні наслідки. Більш складний – політичний процес, складніше передбачити всі можливі наслідки. Ті, хто приймає політичні рішення, повинні бути готовими до протистояння неочікуваним труднощам і зіткнення з непередбачуваними проблемами.
Об’єкти О.п. – (1) це національні системи освіти, які офіційно визначені на держ. рівні;(2) міжнародні зв’язки нац. системи освіти; (3) структурні елементи нац. системи освіти.
Суб’єкти о.п. є:
Предметом освітньої політики є відносини або система відносин, що виникають в процесі діяльності.
Розробляється комітетом ВР України з питань освіти.
Затверджується ВР України.
Реалізатор:
Держава здійснює формування системи освіти, встановлює пріоритетні напрями в системі освіти, визначає обсяги фінансування в системі освіти, забезпечує управління системи освіти, здійснює контроль системи освіти.
Функції:
Російські вчені Г. Мухаметзянова, В. Смірнов, О. Клюєва встановлюють класифікацію чинників суто в освітянському сенсі, а також розкривають зміст виявлених чинників. А саме: соц. клімат у суспільстві – це загальний рівень стабільності або напруженості, стан зайнятості населення, соц. структура та соц. розшарування, характер національно-етнічних проблем та взаємовідносин. Такі явища, як складний фінансовий стан сімей, збільшення кількості живих проблем та обмежених можливостей, зростання злочинності та безробіття, погіршення медико-демографічної ситуації, залишковий принцип фінансування системи освіти, перехід викладачів до соціально незахищених груп населення, зростання кількості неблагополучних сімей, прояви девіантної поведінки молоді в суспільстві тощо, негативно впливають на ситуацію в освіті.
Економічні чинники – це насамперед стан економіки держави, її фінансової системи, які через рівень добробуту в суспільстві впливають на зростання освітніх потреб громадян, зумовлюють більші або менші можливості для фінансування бюджетної, а також освітньої сфери. Високий рівень загального економічного розвитку, високорозвинені ринкові відносини створюють сприятливі умови для наповнення бюджету держави, що позитивно позначається на фінансуванні системи освіти.
Політичні чинники – це курс внутрішньої та зовнішньої політики держави. Конкретні політичні дії та ситуації також утворюють загальне тло освітньої діяльності, для якої вкрай бажана спокійна, конструктивна, творча соціально-політична ситуація в суспільстві.
Соціально-психологічні та етичні чинники–це загальний морально-психологічний клімат у суспільстві, спосіб і стиль життя різних прошарків населення.
Екологічні чинники – стан довкілля, яке впливає на здоров’я майбутніх і сучасних суб’єктів освіти, що значно підвищує вимоги до профілактичної та оздоровчої спрямованості діяльності освітнього закладу.
Демографічні чинники – характер народжуваності, типовий склад сімей – також значно впливають на ситуацію в освіті. Якщо не вивчити тенденції у цій галузі, більшість освітніх закладів та система освіти загалом через деякий час можуть залишитися без контингенту учнів або, навпаки, опиняться в ситуації, коли бракуватиме навчальних місць.
Культурні, духовно-ідеологічні чинники – стан культури в державі, рівень духовного здоров’я та культурних запитів населення є тлом для прояви освітньої активності людей, її спрямованості.
Галузеві чинники – стан і тенденції змін системи освіти в державі й світі, нові ідеї, концепції, зразки кращого освітнього досвіду що впливають на стан освіти в державі.
Інституціональні чинники – це наявніст розгалуженої мережі спеціалізованих соціальних інститутів, установ і організацій, із якими могли б співпрацювати освітні заклади у виконанні своїх завдань, ще один елемент значущого соціального середовища освіти.
Аналіз політики – це вивчення того, що робить держава, чому і з якими наслідками. Іншими словами, аналіз політики є інструментом для відповіді на певні основні питання о.п.. аналіз політики можна застосувати до однієї або всіх стадій процесу розробки політики. Кенвей (1990) у роботі «Стать та освітня політика: поклик до нових напрямів» стверджує, що починати думати про аналіз політики краще з питань «що», «як» і «чому».
Предмет аналізу о.п.– політика, що є уособленням пошуку «шляхів оптимальної реалізації інтересів, суб’єктів політичної дії» у сфері освіти – держ. органів, інституцій громадського суспільства, бізнесу
Головна мета – створення доступної якісної освіти.
· Створення освітніх округів. Освітні округи формуються за модульним
принципом. До них входять дитячі садки, школи, музичні школи, різні клуби.
Апробація пройшла у восьми областях: Вінницькій, Волинській,
Дніпропетровській, Запорізькій, Київській, Львівській, Миколаївській, Рівненській.
За результатами експерименту, який тривав півтора роки, наказом Міністерства
освіти і науки затверджено положення про “освітні округи”.
· Впровадження системи профільного навчання у старшій школі. Відповідно до
Закону “Про загальну середню освіту”, вже через чотири роки старша школа має
стати повністю профільною. На вирішення завдань нового навчання спрямовано
“Комплексну програму забезпечення загальноосвітніх, професійно-технічних і
вищих навчальних закладів сучасними технічними засобами навчання з
природничо-математичних і технологічних дисциплін”. Програмою передбачається
здійснення наукових досліджень і методичних розробок, налагодження
виробництва і проведення експериментальної апробації нових і модернізованих
засобів, їх поставки, технічного обслуговування та надання методичної допомоги
щодо використання в навчальному процесі. Вже розпочалась апробація
навчального обладнання для кабінетів фізики в 62 навчальних закладах країни.
· Реалізація Державної програми “Школа майбутнього”. У перспективі в Україні
буде створено близько тисячі таких шкіл (найближчим часом у Донецьку, Києві,
Кіровограді, Тернополі, Херсоні). Передбачається інформатизація навчального
процесу, створення шкільної друкарні, телецентру, інша організація виховної
роботи; ліквідація зрівнялівки в заробітній платі: оплата не за години роботи
педагогів, а за той рівень знань, який отримали учні; у класах – не більше двох
десятків дітей. Такі школи стануть майданчиками для апробації педагогічних
інновацій. Працюватимуть у них не лише педагоги, а й вчені АПН і навіть НАНУ.
Напершу ялтинську “Школу майбутнього” в бюджеті 2007 року закладено 10 млн.
грн. Крім того, залучатимуть кошти, які виділяє Світовий банк у рамках проекту
“Рівний доступ до якісної освіти”.__
Вища освіта
“Повернути науку у ВНЗ”
· Повернути наукові дослідження в університети. Наукові дослідження в
університетах повинні відігравати ключову роль у механізмах прискореного
економічного розвитку України.
· Входження в європейський науково-освітній простір.
Держава розпочинає реформу вищої освіти (яка багато в чому повторює модель розвитку
освіти та науки в ЄС), що здійснюватиметься у три етапи до 2010 року:
· Запровадження рейтингової системи ВНЗ.
· Поділ усіх ВНЗ на три групи: дослідницькі університети (підготовка магістрів і
докторів наук, проведення фундаментальних і прикладних наукових досліджень),
перехідні університети (підготовка бакалаврів, магістрів і докторів наук,
проведення наукових досліджень на загальнонаціональному рівні), університети
професійної підготовки фахівців (підготовка бакалаврів і магістрів, а також
проведення наукових досліджень в окремих сферах).
· Внесення змін до 39 статті Закону “Про вищу освіту” щодо нового порядку
створення, реорганізації та ліквідації ВНЗ. У результаті відбудеться
підпорядкування всіх вищих навчальних закладів одному центральному
органу виконавчої влади – Міністерству освіти і науки (МОН)6.
Плани МОН видаються дуже привабливими, але існує велика ймовірність того, що вони не
будуть виконані. Вони не зачіпають найголовнішого – системи управління освітою та
відсутності зрозумілої публічної політики щодо освіти.
Схема обговорення освітньої політики:
Політика має бути:
В іншому разі замість того, щоб бути впровадженою, вона залишається у когось на полиці.
Ця фаза охоплює:
Як тільки політику впроваджено, її необхідно постійно перевіряти, оцінювати й на основі оцінювання вдосконалювати. В деяких випадках «проблема» може змінитися. У такому разі ви повторно починаєте цикл політики і повторно оцінюєте ситуацію.
Компоненти освітньої політики, їх характеристика.
Різні автори визначають фази процесу о.п. по-різному. Однак основні компоненти процесу о.п. майже однакові. Виділяють 5 компонентів цього процесу.
1. Визначення проблеми. Яка проблема має бути розв’язана політичним способом? Чому це вважається проблемою? Що ми знаємо про причини проблеми? Проблеми порушуються суспільством, політиками, ЗМІ, освітянами тощо. Проблеми можуть накопичуватися роками, доки не досягнуть критичної точки. Однак проблеми можуть виникнути несподівано і бути порушені журналістами, політиками. Експерти повинні визначити, чи це реальна проблема, що має бути розв’язана політичним способом в рамках освітньої сфери, та які її реальні причини. Експертиза повинна бути проведена щонайменше кількома незалежними експертами або експертними групами.
2. Розвиток політики. Які можливі шляхи розв’язання проблеми? Як оцінити їх валідність, вартість і можливий вплив? Які ми маємо можливості та недоліки? Освітнім реформаторам іноді важко подолати існуючі парадигми. Корисні ідеї можна запозичити з досвіду інших країн або переглядаючи інші галузі суспільної політики. Однак небезпечно автоматично переносити ідеї з контексту однієї країни в іншу чи пристосовувати схеми, які ефективно працювали в інших країнах.
3. Обговорення і прийняття рішень. З ким нам консультуватися? Як організувати дискусію? На яких рівнях і в який спосіб має відбуватися дискусія? Одним із найважливіших кроків у цій фазі є визначення відповідних зацікавлених груп. Важливо знати, які з цих груп виграють, а які втратять унаслідок впровадження певної політики. З часом деякі зацікавлені групи підтримуватимуть зміни, а деякі будуть в опозиції до них. Як правило, групи, в інтересах яких робляться зміни, не мають організаційних можливостей і впливу, в той час як опозиційні групи набагато краще організовані та більш потужні. Однак не слід ігнорувати, навпаки, їх треба активно залучати до процесу обговорення з метою пошуку спільних сфер інтересів. Надзвичайно важливо знайти впливових союзників і заручитися їх політичною підтримкою. Коли знайдено спільні рішення, що враховують інтереси різних груп, політики мають визначити рівень, на якому приймаються політичні рішення, і людей, які їх будуть приймати.
4. Впровадження політики. Які способи і шляхи впровадження політики можуть дати найкращі можливі результати? Багато інноваційних ідей не реалізуються том, що недостатньо уваги приділяють процесу їх практичного впровадження. Для успішної імплементації необхідні відповідні вміння і здійснення певних заходів. Простий підхід «зверху» не завжди спрацьовує. Ефективне впровадження політики потребує додаткового часу і матеріальних затрат, а також ентузіазму й відданості тих, хто безпосередньо бере участь у процесі впровадження.
5. Оцінювання політики. Що оцінювати, як і ким? Політика вимагає оцінювання для отримання цінної зворотної реакції, визначення недоліків і помилок і як наслідок – підвищення необхідності політичних зусиль. Тому надзвичайно важливо знайти незалежних експертів або агенцію яка б зробила неупереджений аналіз того, що відбувається на політичній арені.
Економічні індикатори: Валовий внутрішній продукт (ВВП) - це сукупний обсяг продукції, виробленої за допомогою факторів виробництва (землі, праці, капіталу та підприємницького хисту), що належать представникам певної країни, наприклад, українцям, незалежно від того, де розміщені ці фактори виробництва — в Україні чи за кордоном. Характеризує вартість усіх кінцевих товарів і послуг, вироблених умежах деякої країни за допомогою факторів виробництва, незалежно від того, кому ці фактори належать, — резидентам чи іноземцям. Тобто, при вимірюванні ВВП враховується вартість товарів, вироблених підприємствами, організаціями, установами у межах країни, незалежно від того, чи вітчизняними є ці підприємства, чи вони контролюються іноземним капіталом, і навпаки, доходи, отримані нашими співвітчизниками за кордоном, не враховуються у ВВП України.
Національний валовий доход (НВД) - макроекономічний показник економічної статистики, який відбиває сумарну вартість товарів та послуг (у цінах реалізації), що надходять у розпорядження певної країни за певний проміжок часу (як правило, за рік).
ВНД відрізняється від валового внутрішнього продукту на сальдо (різницю між грошовими надходженнями і витратами) зовнішньоекономічних операцій, включаючи сальдо експорту та імпорту товарів і послуг, сальдо оплати праці чужоземних працівників і сальдо переведення прибутків від вивезеного за кордон капіталу.
ВНД може бути меншим чи більшим за валовий внутрішній продукт залежно від знаку сальдо.
Національний валовий доход на душу населення - показник економічного добробуту країни, що вимірює середньостатистичний дохід, що отримується окремо взятим особою в країні за рік. Обчислюється з національного доходу, поділеного на чисельність населення. Як показник, дохід на душу населення принципово відрізняється відвалового внутрішнього продукту і валового національного продукту на душу населення.
Розподіл доходу (коефіцієнт Джині) - статистичний показник, який свідчить про ступінь розшарування суспільства даної країни або регіону по відношенню до якого-небудь досліджуваному ознакою (наприклад, за рівнем річного доходу - найбільш часте застосування, особливо при сучасних економічних розрахунках).
Національний валовий доход у Паритеті купівельної сили (ПКС) валют - формулювання закону єдиної ціни для міжнародних ринків: купівельна спроможність деякої суми на одному ринку повинна бути рівна купівельній спроможності цієї ж суми на ринку іншої країни, якщо перевести дану суму за поточним обмінним курсом в іноземну валюту.
Загальний зовнішній борг (% НВД)
Погашення зовнішнього боргу
Торгівля - процес обміну товарами, послугами, цінностями і грошима. У широкому значенні — вид підприємницької діяльності, пов'язаний з купівлею-продажем товарів.
Ø Розподіл суспільних благнаселення, що перебуває над межею бідності (витрати або споживання)
Ø % населення за межею бідності (менше $1 на день)
Ø Індекс Джині
Ø Індекс бідності
Ø Населення і демографічні показники
Ø Приріст населення
Ø Високий рівень
Ø Міське населення (% від загальної кількості)
Ø Коефіцієнт народжуваності
Ø Охорона здоров’я
Ø Витрати на охорону здоров’я на душу населення
Ø Державні витрати на охорону здоров’я
Ø Освіта, рівень грамотності
Ø Загальна кількість осіб, що навчаються
Ø Державні витрати на освіту (% ВВП)
Ø Рівень освіти дорослого населення (% 15-ти років і вище)
Ø Ринок праці
Ø Загальна кількість безробітних
Ø Загальна кількість безробітних серед молоді (15-24 роки)
Ø Індекс розвитку людини та нерівність
Ø Індекс розвитку людини
Ø Індекс гендерного розвитку
Ø Показник гендерних прав
Ø Відмінність соціальних індикаторів відповідно до географічного положення, статі, релігій, мови й особливих потреб.
|
МСКО створена як інструмент встановлення, збору та представлення сумісних освітніх індикаторів і статистики в рамках однієї країни та в міжнародних межах. |
17:40:39 |
Наташа набирает сообщение..
Для о.п. в Україні за часи незалежності є характерно:
Система освіти — це сукупність навчально-виховних і куль турно-освітніх закладів, наукових, науково-методичних і мето дичних установ, науково-виробничих підприємств, державних і місцевих органів управління освітою та самоврядування в галузі освіти, які згідно з Конституцією та іншими законами України здійснюють освіту і виховання громадян. Функціонування сис теми освіти забезпечується державою. У статті 53 Конституції України визначено: "Держава забезпечує доступність і безоплат ність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-тех нічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних за кладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, поза шкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам".
Структура й доцільність створеної в державі системи освіти характеризують її ефективність і перспективність розвитку. На початку XXI ст. структура освіти в Україні така.
1. Дошкільна освіта.її здійснюють дошкільні навчальні за клади: ясла, ясла-садки, дитячі садки, ясла-садки компенсуючого типу, будинки дитини, дитячі будинки інтернатного типу, ясла-садки сімейного типу, ясла-садки комбінованого типу, центри розвитку дитини, дитячі будинки сімейного типу.
2. Загальна середня освіта. Основним видом закладів, у яких здобувається загальна середня освіта, є середня загальноосвітня школа трьох ступенів: перший — початкова школа, що забезпе чує початкову загальну освіту, другий — основна школа, що за безпечує базову загальну середню освіту, третій — старша шко ла, що забезпечує повну загальну середню освіту. Для розвитку здібностей, обдарувань і талантів дітей створюються профільні класи, спеціалізовані школи, гімназії, ліцеї, колегіуми, а також різні типи навчально-виховних комплексів, об´єднань. Для здо буття загальної середньої освіти можуть створюватися вечірні (змінні) школи, а також класи, групи з очною, заочною формами навчання при загальноосвітніх школах.
3. Позашкільна освіта. До позашкільних закладів освіти на лежать палаци, будинки, центри, станції дитячої та юнацької творчості, школи мистецтв, студії, початкові спеціалізовані ми стецькі заклади освіти, бібліотеки, дитячі театри, парки, оздо ровчі центри та інші заклади.
4. Професійно-технічна освіта. Професійно-технічними за кладами освіти є: професійно-технічне училище, професійно-ху дожнє училище, професійне училище соціальної реабілітації, училище-агрофірма, училище-завод, вище професійне училище, навчально-виробничий центр, центр підготовки і перепідготов ки робітничих кадрів, навчально-курсовий комбінат, інші типи закладів, що надають робітничу професію.
5. Вища освіта. Вищими закладами освіти є: технікум (учи лище), коледж, інститут, консерваторія, академія, університет.
Післядипломна освіта. До закладів післядипломної осві ти належать: академії, інститути (центри) підвищення кваліфі кації, перепідготовки, вдосконалення; навчально-курсові комбінати; підрозділи вищих закладів освіти (філії, факультети, відділення та ін.); професійно-технічні заклади освіти; відповідні підрозділи в організаціях та на підприємствах.
7. Аспірантура.
8.Докторантура.
9.Самоосвіта. Для самоосвіти громадян державними орга нами, підприємствами, установами, організаціями, об´єднання ми громадян, громадянами створюються відкриті та народні уні верситети, лекторії, бібліотеки, центри, клуби, теле-, радіонавчальні програми тощо.
Виходячи зі структури освіти, в Україні встановлено відповід ні освітні рівні:
Законом України "Про освіту" встановлено також освітньо-кваліфікаційні рівні:
1) кваліфікований робітник;
2)молодший спеціаліст;
3)бакалавр;
4)спеціаліст, магістр.
Період першого етапу розвитку – 1991 – 1997 роки
У 1991 р було ухвалено закон УРСР «Про освіту» і закон «Про наукову та науково – технічну діяльність». Цими законами окреслено право України на формування власної незалежності від центру політики в галузі освіти і науки.
У1992р схвалено Державну національну програму «Освіта» - «Україна ХХ ст.»
1995 р – проведені І парламентські слухання про стан освіти в Україні(модернізація змісту шкільної освіти зокрема українознавчої складової. Вивчення, навчання – все рідною мовою). Розвиток мережі шкіл зокрема закладів нового типу (ліцеї, коледжі, середня школа, гімназії). Приватна освіта.
1996 – прийнято конституцію і введено зміни і доповнення до закону УРСР «Про освіту».
Отже глибокого стратегічного реформування у ці роки не було здійснено.
Період другого етапу розвитку ОП – 1998 – 2002 роки.
1998 – закон України «Про професійно – технічну освіту».
1999 – Закон Україну «Про середню – загальну освіту»
2000 – Зак. Укр. «Про позашкільну освіту».
2001 - -Зак. Укр.. «Про дошкільну освіту «, «Про охорону дитинства», «Про соціальну роботу з дітьми та молоддю».
2002 – ЗаконУкраїни «Про вищу освіту».
Отже:
Незроблено: мезанізм впровадження нормативної бази освіти.
Період ІІІ етапу – жовтень 2002 – 2012 роки.
Було здійснено якісно новий ривок у розробленні методології, організації і наукових засад розвитку вітчизняної освіти.
2002 р – затверджено національно доктрину розвитку освіти:
НЕ БУЛО ЗРОБЛЕНО:
В документах з освітньої політики не було чітко окреслений зміст і часові межі змін в освіті, тому системний моніторинг якості освіти практично не здійснюється, а відтак об’єктивних даних для державного освітнього управління бракує. Темпи і перетворення освітньої галузі не задовольняє потреби суспільства та особистості.
|
Підсумок стратегічного реформування освіти в Україні на першому етапі розвитку державної освітньої політики в Україні за умов держ. суверенітету. Отже глибокого стратегічного реформування у ці роки не було здійснено. |
|
Отже: |
Досягнення:
1. Розроблення нової методології розвитку української освіти (цілі та цінності демократичного суспільства, особистісного розвитку, спрямованість до європейського освітнього простору тощо).
2. Створення каркаса нового законодавства і нормативного поля функціонування освіти.
3. Визначення засад рівного доступу всіх громадян до якісної освіти всіх рівнів як магістральний напрям її розвитку.
4. Докорінне (або часткове) оновлення змісту освіти; запровадження механізму державних стандартів як важеля збереження єдиного освітнього простору та управління якістю освіти в країні.
5. Перехід до варіативної освіти, створення варіативних програм, підручників і навчальних посібників.
6. Використання нових форм і технологій контролю оцінювання навчальних досягнень учнів, студентів; запровадження зовнішнього незалежного оцінювання та врахування його результатів при вступі до вищих навчальних закладів.
7. Впровадження нової методики , удосконалення атестації педагогічних і науково-педагогічних кадрів та державної акредитації навчальних закладів.
8. Поширення нових технологій (ІКТ, компетентнісна освіта, дистанційна освіта, інтерактивні методики тощо).
9. Рух до багатоканального фінансування галузі.
10. Створення національної педагогічної преси.
11. Розвиток професійних об’єднань, товариств, громадських організацій у центі та регіонах, що сприяло розвитку державно-громадського управління.
Основні втрати:
1. Фактичне усунення центральних і регіональних органів влади від нагальних освітніх потреб, підміна системної науково обґрунтованої ідеології ситуативною політизацією освіти, слабкий вплив на освітній стан наукової, культурної спільноти, що негативно відбилося на культурному та освітньому рівні суспільства, зумовило втрату освітою своєї консолідуючої, культурно-творчої місії в українському суспільстві.
2. Згортання мережі дошкільних навчальних закладів унаслідок фактичного усунення влади від розв’язання проблем дошкілля, невміння прогнозувати демографічну ситуацію і потреби розвитку освіти в регіонах, відсутність правових засад щодо статусу землі та будівель, що зумовило неготовність до останнього часу забезпечити системну дошкільну освіту, зокрема перед шкільної для дітей старшого дошкільного віку.
2. Неповне забезпечення рівного доступу всіх громадян до якісної загальної середньої освіти, зокрема в сільській місцевості. Не завжди виправдане скорочення мережі загальноосвітніх навчальних закладів, розташованих у сільській місцевості.
3. Дотепер не визначено місця професійно-технічних навчальних закладів і технікумів у нових ринкових умовах, інноваційній економіці.
4. Унаслідок слабкого контролю в центрі та на місцях процесу розвитку мережі вищих навчальних закладів різного рівня виникли ризики здобуття молоддю неякісної освіти, погіршився імідж української вищої школи за кордоном. Задавненість і масштабність проблеми спричиняють велике соціально-педагогічне й економічне напруження щодо її розв’язання в сучасних умовах, унеможливлюють корупцію і хабарництво.
5. Перехід до наступних етапів модернізації системи освіти без належного моніторингу якості попереднього стану призвів до системної безвідповідальності за їхні результати, загальмував розвиток економіки освіти, інноваційний рух до її нової якості тощо.
6. Педагогічна освіта стала аутсайдером вищої школи, її стратегія – наздогнати, а не випередити. Школа перестала бути реальним замовником змісту і результатів підготовки майбутнього вчителя. Навіть у педагогічних університетах професія вчителя перетворилася лише на одну з-поміж інших. Учитель не виховується як суб’єкт сучасних цінностей.
Реформи доступу до освіти.
Реформи якості освіти.
Реформи посилення ідей ефективності та справедливості в освіті.
УКРАЇНА ВІДНОСИТЬСЯ ДО ЕКСТРАПОЛЯЦІЙНОЇ ТА ЕКОНОМІЧНО – ЕФЕКТИВНОЇ МОДЕЛЕЙ ОСВІТИ.
1. Підвищити рівень відповідних органів місцевої влади та органів місцевого самоврядування щодо збереження та розширення мережі позашкільних навчальних закладів. Відчуження земельних ділянок ,що забезпечить доступ дітей до позашкільної освіти.
2.Осучаснити та впорядкувати мережу позашкільних закладу. Обов’язково включити їх до складу шкільних округів та внести до переліку освітніх закладів в національних програмах з компютирізації, шкільний автобус.
3. Розробити програму професійної підготовки педагогів для позашкільної освіти.
4. вдосконалити навчально – матеріальну базу, створити філії на базі загольносередніх шкіл, професійно – технічних училищ.
Стратегія освітньої політики:
В. 2011р. Кабінетом Міністрів прийнята постанова щодо затвердження цільової програми розвитку професійно – технічної освіти на період 2012-2013 рр.
Мета програми: створення умов для якісної підтримки та підготовки фахівців.
Фінансування – 5-10% від обсягу державних податків на цю сферу.
Перспективи: на базі ВНЗ І-ІІ рівня акредитації потрібно створити окрему освітню ланку. Яка матиме назву – професійно – середня освіта.
Їх завдання: