Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
О
ПЛАТОН
ДНИМ з найдавніших вчень про досконалу державу, що дійшли до нас, були праці великого грецького філософа Платона. Він народився у 437 р. до н. е. у славнозвісних Афінах, походив із знатного роду. Справжнє його ім’я - Арістокл, а прізвисько Платон (широкий) він одержав за високе і широке, розумне чоло. Греки пишалися Платоном і називали його “наймудрішим з греків”.
Батьки дали йому блискучу освіту, а згодом, у віці двадцяти років, Платон познайомився з великим мудрецем Сократом і був його учнем протягом восьми років, аж до самої смерті Сократа. Смерть Сократа (самогубство за вироком суду) тяжко вплинула на Платона, і він у 399 р. до н. е. емігрував з Афін. Він відвідав багато країн, спілкувався з різними філософами, розмовляв з правителями, вивчав науки.
Під час своїх подорожей Платон потрапив на Сицилію, де тоді правив тиран Діонисій Старший. Платон познайомився з мудрим придворним Діонисія — Діоном. Діон розповів Діонисію про свого великого гостя, і Діонисій запросив Платона до себе, запропонував залишитися жити на Сицилії. Платон як мудрець не дорожив близькістю до блискучого і багатого правителя, яким був Діонисій, але вважав необхідним мати можливість впливати на государя з метою переустрою заради народного добробуту. Платон сподівався, що думки, які він передасть Діонисію, останній втілить у життя на благо народу.
Платон вів з Діонісієм бесіди, відкривав душу, розсипав бісер і перли своєї мудрості:
“Государю! — переконував Платон тирана. — Заздрю тобі. Не славі твоїй, не розкошам, не могутності. Заздрю владі робити добро. Вся країна, увесь народ у твоїй руці. Ти після Бога на землі більше всіх можеш дати людям щастя. Можеш стати добродієм для всього народу”.
Не до серця пришилися Діонисію розмови Платона. Нудьгував він ними, вони його обтяжували. Про народ він не думав, менше за все піклувався й добробутом кожного із своїх підлеглих. Заради своїх утіх він знесилював народ поборами. І Платона запросив як прикрасу для свого двору: “Ось, мовляв, які мудреці серед моєї челяді та придворних водяться”. Коли ж Платон наполегливо став вимагати покращити життя народу, соромити правителя, Діонисій схопив мудреця і його, вільну людину вільної країни, продав у рабство. Так завершилася перша спроба Платона вплинути на правителя з метою створити на Сицилії аристократичну державу. На щастя, один із друзів Платона встиг викупити філософа та повернути до рідних Афін.
Після смерті Діонисія Старшого, влада на острові перейшла до Діонисія Молодшого. Старий друг Платона Діон знову покликав мудреця до царського двору: “Приїзди, наш новий правитель — ще зовсім юнак. Як важливо вплинути на нього! А хто краще, ніж ти, можеш це зробити?”
Забув Платон своє рабство. Пам’ятав тільки, що страждає народ під жорстокою владою і знову поїхав на Сицилію. Новий правитель, як і його батько, з незрівнянно більшою прихильністю прислухався до лестощів придворних, аніж до мудрих порад філософа, виявляв жвавий інтерес до бенкетів і полювання, а не до державних справ. Знову довелося Платону визнати свою поразку.
Становище на батьківщині теж було безвідрадним. Колишня рівноправність грецького народу зводилася нанівець. Інтереси рідної країни забувалися. Правителі піклувалися тільки про свою вигоду.
Великий оратор того часу, знаменитий народний вождь, чесний патріот Демосфен в одній із своїх судових промов зазначив: “У минулі часи все, що належало державі, блищало багатством і розкішшю. Серед громадян ніхто не виділявся зовнішністю. Ще тепер кожний з нас може на власні очі переконатися, що житла Фемістокла та Мильтіада (великі полководці, захисники вітчизни від грізних ворогів), інших великих мужів минулого анітрохи не кращі, ніж житла їх співгромадян. Між тим, споруджені в їхні часи громадські будинки і пам’ятники за своєю величчю та розкошами назавжди залишаться недосяжними зразками. Я говорю про вхідні арки, арсенали, колонади, споруди в гавані Пірей та про інші громадські будівлі нашого міста. А тепер деякі посадові особи живуть у будинках більш розкішних, ніж громадські споруди; державні мужі скупили у свою власність таку кількість земель, що, зібравши докупи їхні маєтки, панове судді (в Афінах судові справи розглядалися п’ятьмастами присяжними), то і тоді ми не досягли б розмірів цих великих маєтків. Щодо тих громадських будинків, які споруджуються в наш час, то вони настільки незначні й жалюгідні, що про них соромно й казати”.
Платон бачив усе це і добре розумів, що причинами всіх негараздів у країні є порушення рівності, захоплення влади недостойними, оскільки замість справедливості в державі панують насилля одних і незадоволення інших, загальне бажання збагачення. Саме через це Платон уважав фундаментом досконалої держави вищу справедливість.
Взагалі все вчення Платона зводилося до справедливості. Він стверджував, що і люди, і весь світ існують заради блага, а вище благо, за Платоном, — не в задоволенні тіла, не у владі та багатстві, а в доброчесності. “Доброчесність є краса і здоров’я душі, — вчив Платон. — Вона є пануванням у людині божественного над тваринним, і в силу цього саме вона і тільки вона звільняє і збагачує нас, забезпечує нам постійне задоволення і спокій духу”. Платон вважав, що основних доброчесностей чотири: мудрість — доброчесність розуму; мужність — доброчесність серця; поміркованість — доброчесність почуттів, тілесних потреб, і всі узгоджуються четвертою — справедливістю. Остання за Платоном, полягає в тому, щоб не тільки кожній людині та живій істоті, а й кожній речі віддавати належне.
Відповідно до цього Платон змальовує і свою зразкову державу. За вченням Платона, держава людям необхідна, головним чином, для того, щоб вести їх до вищого блага, доброчесності, допомагати всім і кожному одержувати і віддавати належне. Тому в платонівській державі все приватне підпорядковується загальному, особистість підкоряється державі. Платон хоче, щоб доброчесність панувала на державному та політичному рівнях. Вона має бути загальною, тому держава повинна взяти на себе виховання всіх у доброчесності, а очолювати державу можуть тільки най доброчесніші та наймудріші люди.
“Суспільство, — стверджував Платон, — якщо хочуть, щоб воно було найліпшим, повинно управлятися такими мужами, котрі визнані достойними загальним судом людей розумних. А тому хай на чолі суспільства стоять такі люди, котрі і в ранньому віці виявили відмінні здібності душі і, досягнувши віку зрілості, далеко перевершили інших своїми доброчесностями”. За Платоном, правителями народу можуть бути тільки філософи. Держава, на його думку, тільки тоді буде щасливою, коли філософи будуть царями або царі філософами. При цьому філософами Платон вважає лише тих, котрі не тільки пізнають істину, а й неухильно йдуть слідом, втілюють її у життя своїми справами. Платон не забуває, що таких доброчесних мужів, правителів-мудреців можна визначити не одразу, тому в його вченні про державу накреслюються способи розподілу на стани. У платонівській Державі їх три: — стан мудреців-правителів, стан воїнів і стан працюючих для забезпечення держави всім необхідним. Тільки стани ці визначаються не народженням, не походженням від того чи іншого батька. Від народження всі рівні, а належність до певного стану випливає з різниці в особистих здібностях. Людина, за Платоном, має три основні здібності: розум з його доброчесністю, мудрістю; серце з його доброчесністю, мужністю; тілесні, чуттєві потреби з їх доброчесністю, поміркованістю і розсудливістю. Так і в державі, у цій “сумарній людині”, у суспільстві існують ті ж самі доброчесності, тільки вони нерівнозначно розподілені між окремими особами. Від природи доброчесними є всі. З роками в одних дістає більший вияв доброчесність одного виду, а у других — іншого. Та кожному окремо і всім загалом необхідна вища, верховна доброчесність — справедливість.
Всі люди — брати, але не всі однаково добре можуть виконувати одні й ті ж обов’язки. Декотрі здатні до управління, інші сповнені мужності й відваги, треті народжені для землеробства, ремесла, торгівлі чи мистецтва. На початку життя ці схильності важко, мабуть, і неможливо визначити. Тому початкова освіта однакова для всіх дітей. Питання сім’ї, виховання Платон розглядає як абстрактний мислитель, людина, котра, не рахуючись з дійсністю, хоче змінити її відповідно до своїх ідей. Платон мріяв про досконалу державу — доля окремої особи його не хвилювала, він ладен був принести її в жертву заради держави.
Досконала держава повинна мати сильне й здорове населення. У зв’язку з цим, за Платоном, шлюби в ній мають укладатися під наглядом посадових осіб, щоб найсильніші з’єднувалися з найсильнішими, а слабкі — тільки зі слабкими, при цьому потомство останніх треба знищувати за допомогою абортів. Дітей же здорових і сильних батьків віддавати до виховного будинку, розташованому за містом, де чисте повітря. Виховання — справа велика. Не всім вона доступна, тому діти і надходять у розпорядження держави. Вона вибирає особливо компетентних людей, чоловіків і жінок, а ті мають виховувати та навчати молодь.
Менш здібні до наук і боязкі, миролюбні за характером, які досягли певного віку, становлять верству, що добуває і виробляє матеріальні цінності. Сильні духом, відважні й мужні, але не здатні до вищого, філософського розвитку, стають воїнами. Цвіт же народу — наймудріші та най доброчесніші, обираються правителями держави.
Щоб до вищих станів не намагалися проникнути будь-які нездібні, нездатні, Платон у своїй державі усуває можливість виникнення корисливих інтересів у воїнів і правителів. За законом, останнім заборонено володіти будь-якою власністю. Засоби до існування їм мають постачати ті, які працюють (тобто громадяни третього стану), а у громадян перших двох станів все має бути спільним, щоб не виникало спокуси власного збагачення за рахунок народу. Щоб ліквідувати причини ворожнечі та сварок, розбрату через жінок і дітей, правителі та воїни не повинні мати навіть сім’ї. Тобто Платон висуває ідею знищення окремої сім’ї, спільності жінок і дітей.
Втім, він не до кінця нехтує людськими почуттями.
В його Державі люди у певному віці можуть вступати між собою в союзи за сердечною схильністю. Платон визнавав рівність обох статей. Він зазначав, що з усіх родів діяльності, на яких тримається держава, немає і жодного, котрий належав би жінці як жінці, чи чоловіку як чоловіку. Природні таланти розподілені однаково як серед тієї, так і серед іншої статі. За своєю природою жінка так само, як і чоловік, здатна займатися будь-якою діяльністю. Тільки фізичною силою жінка дещо
поступається чоловіку. Отже, дозволимо їй брати участь у всіх справах.
Крім трьох громадянських станів, у Державі Платона існують ще раби з військовополонених варварів для чорних і особливо тяжких робіт. Таким чином, проголошуючи, що всі люди — брати, Платон мав на увазі братство тільки вільних громадян своєї Держави, а братства всіх людей, єдності всього людства навіть він, великий мудрець, не усвідомлював.
Є в його плані держави й інші недоліки, але в цілому І він багато в чому визначив характер державного управління свого часу і залишив наступним вікам, включаючи і наш, багато сміливих і мудрих думок щодо державного устрою. Наводимо одне з найактуальніших висловлювань Платона: “Я бачу близьку загибель тієї держави, де закон не має сили і перебуває під чиєюсь владою”.
АРИСТОТЕЛЬ
АРИСТОТЕЛЬ — великий давньогрецький філософ і вчений, жив у 384—322 рр. до нашої ери. Його батьківщина — поліс Стагіра, розташований на північно-західному узбережжі Егейського моря, поряд з Македонією, від якої він залежав. Батько Аристотеля був придворним лікарем македонського царя Амінти III, а сам Аристотель — однолітком сина Амінти, майбутнього македонського царя Філіппа II.
У 367 р. до н. е. сімнадцятирічний Аристотель прибув до Афін і став слухачем Академії Платона, де залишався до 347 р., до смерті засновника Академії. Платон високо цінував Аристотеля за високий інтелект, Аристотель глибоко шанував свого великого вчителя. Однак вже у школі Платона він побачив вразливі місця платонівського ідеалізму. Пізніше Аристотель скаже: “Платон мені друг, та істина дорожча”.
Після смерті Платона він залишив Афіни. Перші шість років жив у малоазійській Греції. Наприкінці 40-х рр. IV ст. до н. е. Аристотель був запрошений Філіппом II на роль вихователя сина — тринадцятирічного Олександра — і переїхав до столиці Македонії Пелли. Виховував Аристотель Олександра близько чотирьох років. Згодом великий полководець Олександр Македонський скаже: “Я шаную Аристотеля нарівні зі своїм батьком, бо якщо батьку я зобов’язаний життям, то Аристотелю тим, що надає життю цінність. Проте, як тільки Олександр став царем Македонії, він позбавився свого вихователя. Успіхи Олександра в підкоренні усієї західної частини стародавньої ойкумени (цивілізованих країн) і вторгнення до її південно-східної частини — Індії свідчили про розквіт Еллади. Раптова смерть Олександра викликала в Афінах антимакедонське повстання. Аристотеля звинуватили в богохульстві, він мусив залишити Афіни і незабаром помер на острові Евбея, на віллі своєї покійної матері.
Аристотель як людина не викликав любові до себе. Природа не нагородила його привабливою зовнішністю і м’яким характером. Низького зросту, сухорлявий, короткозорий і картавий, холодний і насмішкуватий, з їдкою посмішкою на губах. Противники боялись його промов, завжди метких і логічних, дотепних, часом саркастичних, що, безумовно, додавало йому немало ворогів. Але відійдемо від недостатніх і не завжди неупереджених біографічних відомостей.
У своїх творах Аристотель постає людиною з глибокою, щирою любов’ю до правди, ясним розумінням дійсності з усіма її реаліями. За складом розуму він був тверезим, спокійним мислителем, вченим-енциклопедистом. Розробляв проблеми філософії, логіки, психології, природознавства, історії, політики, етики, естетики. За суспільно-політичними поглядами Аристотель — ідеолог античного рабовласницького суспільства, прихильник поміркованої демократії.
Вчення Аристотеля про державу і право викладене головним чином у його творі “Політика”. Окремих питань держави і права Аристотель торкається у працях “Етика” та “Риторика”.
Держава, на думку Аристотеля, утворюється не тільки заради того, щоб жити, а й для того, щоб жити добре. Без держави це неможливо. Держава — не просто союз людей, які живуть на одній території. Її функції не вичерпуються охороною особистості або наданням громадянам зручностей взаємного обміну — вони значно ширші. Держава є спілкуванням людей заради якомога кращого існування. Проте блаженним життя може бути лише для рабовласників. Праця рабів — необхідна умова, засіб для досягнення благополучного життя в державі. Самі раби, та й вільні ремісники, не можуть скуштувати того блаженства, що забезпечується державою.
Держава обов’язково складається з нерівних. Раби є необхідними для держави, але перебувають поза державним спілкуванням. Вони не є громадянами держави. Держава — це спільнота лише вільних людей. Водночас і ремісники виключені з числа громадян ідеальної держави, нарис якої дає Аристотель, на тій підставі, що вони не самодостатні. У державі, на думку Аристотеля, мають існувати ремесла, збройні сили, необхідні не тільки для відбиття ворожих зазіхань ззовні, а й для підтримання авторитету влади й боротьби проти тих, хто не підкоряється їй. Необхідні грошові кошти, необхідний релігійний культ, необхідне чітке визначення того, що є корисним і справедливим у стосунках громадян.
Звідси, за Аристотелем, випливає і необхідність існування в державі так званих матеріальних придатків. Держава може існувати тільки за умови наявності достатнього числа землеробів і ремісників, які задовольнили б матеріальні потреби суспільства, збройних сил, верстви заможних людей, а також жерців і суддів, які охоронятимуть права та власність громадян.
Отже, в державі повинні мати місце армія, релігія і суд; багатії, що користуються благами життя, і бідняки, які забезпечують своєю працею можливість цього розкішного життя.
Така сутність вчення Аристотеля про державу. У концепції аристократичної держави необхідно відзначити ще один момент. Визнаючи важливу роль насилля і примусу в забезпеченні нормальної життєдіяльності держави, Аристотель разом з тим підкреслює велике значення виховної роботи серед населення.
Для панування над великою масою рабів необхідно виховувати в дусі солідарності все суспільство вільних. Якщо держава повинна забезпечувати щастя громадян, якщо вона повинна виховувати їх для доброчинного й блаженного життя, то, природно, вона має охоплювати життя вільного всебічно: його особисте життя, виховання, діяльність, переконання і вірування. Релігійний культ в античному світі, як відомо, був справою державною, не віддільною від діяльності органів держави.
Жити, як кому заманеться, — таке розуміння свободи Аристотель вважав притаманним варварам і засуджував “крайню” демократію за те, що за неї, на його думку, переважає подібний спосіб життя.
В дусі античного світогляду Аристотель визнає за державою право діяльно керувати індивідами, піклуватися доброчинністю громадян. Для них вона встановлює моральні норми. Тому керівники держави, які прагнуть забезпечити громадянам блаженство, повинні ставити перед собою найширші виховні цілі. Мета політики — прищепити громадянам хороші якості та виховати їх людьми, що чинять добро: “Справжня державна людина більш за все піклується доброчинністю, бо вона хоче зробити громадян хорошими людьми, які підкоряються закону”. Звідси те велике значення, яке Аристотель надає політиці, називаючи її наймогутнішою і архітектонічною наукою.
Громадяни, які ведуть блаженне і самодостатнє життя, не повинні віддаватися неробству та розвагам. Аристотель засуджував людей, які вважають вищим благом відпочинок або втіхи та насолоди. Необхідною умовою досконалого життя є дія, діяльність, у першу чергу, діяльність розуму. “Автаркія” (самозадоволення) найбільшою мірою притаманна тим, хто веде споглядальне, пізнавальне життя. Мудрець — найбільш самодостатній з людей”.
Якщо блаженне життя неможливе без доброчинності, а держава повинна забезпечити блаженне життя, то на неї неминуче покладається величезна виховна робота.
Поліс згуртовував і виховував усіх своїх громадян в дусі солідарності і відданості державі. Тому давньогрецьке поняття свободи ніколи не було і не могло бути таким формальним і негативним, яким воно стало у буржуазному суспільстві.
Залишаючись на ґрунті чисто античного розуміння держави, Аристотель, однак, дає цілком нове — “природно-наукове” — її обґрунтування. Він один з перших, кажучи словами К. Маркса (щоправда, стосовно інших мислителів), починає розглядати державу людськими очима. За Аристотелем, держава є природною формою співжиття, бо людина за природою своєю більш суспільна істота, ніж будь-які тварини, що живуть стадами.
Той, хто живе поза державою, — або звір, або Бог. Залишаючись поза законом, людина стає найгіршою з усіх живих створінь. Прагнення до спілкування з іншими людьми призводить, насамперед, до утворення сім’ї, із сімей утворюються поселення, з поселень — держава.
Аристотель надавав грецькому полісу значення абсолютної і вічної форми співжиття. Він визначав дві форми державного устрою — демократію і олігархію. За демократії влада перебуває в руках усіх вільних, у тому числі й неімущих, за олігархії — належить багатим. Бідні й багаті — природні елементи держави. Залежно від того, який з цих елементів переважає чисельно, встановлюється і відповідна форма державного устрою. За Аристотелем існують шість форм державного устрою. Три форми правильні — монархія, аристократія, політія1, три неправильні — тиранія, олігархія, демократія. Найкращою з правильних форм Аристотель вважав політію, з неправильних — демократію.
Великий інтерес становить вчення Аристотеля про три елементи державної влади, властиві кожному державному устрою: “перший — законодавчий орган, другий — урядовий, адміністративний і третій — судовий”.
Як зробити державний лад сталим? “Тільки там, — зазначає Аристотель, — де у складі населення середній клас має перевагу або над обома крайностями, або над однією з них, державний лад може розраховувати на сталість”.
Аристотель вважав найбільш небезпечним для держави загострення суперечностей між багатими і бідними. Тому він закликав багатіїв-рабовласників до поміркованості, засуджував їхнє невтримне прагнення до наживи, боячись, що воно призведе до загострення класової боротьби серед вільних.
Принцип демократичної держави — свобода. Вона полягає, насамперед, у тому, що всі громадяни користуються рівними політичними правами.
В цілому вчення Аристотеля про державу є політичною морфологією рабовласницького ладу, вченням про форми, особливості та закони розвитку рабовласницької держави. Про те, якого великого значення він надавав питанням права, свідчить його знаменита теза: “Там, де відсутня влада закону, немає місця будь-якій формі державного устрою”.
10
10