Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
1)укр-мова за професійним спрямуванням,як навчальна дисцепліна.Мета і завдання курсу
2)Поняття нац і літ мова.Най істотніші ознаки літ мови
3)мовні норми та їх клсифікація
4)Історичний розвиток укр-мови короткий огляд
5)Мовне законодавство та мовна політика України.
1. ДЕРЖАВНА МОВА – МОВА ПРОФЕСІЙНОГО СПІЛКУВАННЯ
1.1. Предмет і завдання курсу, його наукові основи
Оволодіння основами будь-якої професії розпочинається із засвоєння певної системи загальних і професійних знань, тобто опанування фахівцем наукового дискурсу професії, основою якої є сучасна українська літературна мова. Предмет і завдання курсу має обґрунтовані наукові основи. Дисципліна “Українська мова (за професійним спрямуванням)” охоплює питання формування комунікативних навичок майбутніх спеціалістів.
Мова професійного спілкування (МПС) – це форма сучасної української літературної мови (СУЛМ), специфіку якої зумовлюють особливості спілкування у виробничо-професійній сфері. МПС – це спеціальна мова, насичена професіоналізмами і термінами; це засіб ефективного, “мовного професійного спілкування”, це наука і мистецтво усної переконуючої комунікації, що становить фундамент професіоналізму.
Володіння мовою професійного спілкування – це: 1) знання власне мови професійного спілкування (крім норм СУЛМ, це і спеціальна термінологія, і особливості побудови синтаксичних конструкцій, тексту тощо), тобто сформованість мовної компетенції; 2) уміння використовувати ці знання на практиці, доцільно вибирати те чи інше слово із синонімічного ряду, доречно поєднувати вербальні, паравербальні і невербальні засоби спілкування відповідно до мети, ситуації мовлення, тобто сформованість комунікативних навичок.
Завдання дисципліни “Українська мова (за професійним спрямуванням)” – сформувати мовну компетентність майбутніх фахівців, створити мовно-мовленнєву базу, оперуючи якою можна реалізувати будь-яку ситуацію мовного спілкування.
Комунікативний бік спілкування передбачає використання вербальних (словесних), паравербальних (темп, інтонація), невербальних (міміка, жести) засобів обміну інформацією.
Усними формами МПС є монолог, діалог, полілог. Існують різні види усного професійного спілкування (УПС): знайомство, бесіда, лекція, семінар, нарада, доповідь, вітання, полеміка, обговорення, суперечка, дискусія, телефонна розмова тощо. Кожен вид УПС має ряд особливостей, норм і усталених правил підготовки до конкретного аспекту спілкування у політичній, юридичній, економічній, виробничій та інших сферах спілкування.
Обслуговуючи потреби суспільства, МПС як частина СУЛМ виконує цілу низку функцій, важливих для суспільної та виробничої галузей. Найсуттєвішими з них є:
Комунікативна функція МПС – найважливіший засіб спілкування в професійній діяльності і забезпечення інформаційних процесів у виробництві. З комунікативного боку слід розглядати і сукупність текстів, як наслідок діяльності комунікантів, здійснюваною шляхом обміну писемною продукцією.
Ідентифікаційна функція МПС виявляється у часовому і просторовому вимірах. Кожен працівник має своєрідний індивідуальний “мовний” портрет, у якому відображено не тільки національно-естетичні, культурні, вікові параметри, але й рівень професіоналізму.
Експресивна функція МПС полягає в тому, що вона є універсальним засобом вираження внутрішнього світу працівника. Чим досконаліше фахівець володіє МПС, тим виразніше і точніше реалізується як особистість.
Гносеологічна функція МПС є своєрідним засобом пізнання виробничого процесу, стосунків, взаємовідносин. Професіонал користується не тільки індивідуальним досвідом, а й усім набутим суспільним досвідом. Гносеологічна функція полягає не лише в сприйнятті і накопиченні професійного досвіду, вона безпосередньо пов’язана з функцією мислення, формування та існування думки.
Мислетворча функція. Формуючи думку, людина мислить мовними формами. Мислення є конкретне й абстрактне (понятійне). Понятійне мислення – це оперування поняттями, що позначені логічно пов’язаними термінами. Мислити – означає “оперувати мовним матеріалом”.
Естетична функція. Мова – першоджерело культури, а МПС – першоджерело професійної культури, вона є знаряддям професійних цінностей.
Номінативна функція. Це функція називання (номінування). Усе пізнане людиною у виробничій діяльності одержує від неї свою назву і тільки так існує у свідомості. Цей процес називається “омовленням” професійної діяльності. У назвах зафіксовано певні реалії дійсності.
Основні компоненти мовного професійного спілкування:
– Особистісний чинник у професійному спілкуванні.
– Мова як засіб професійного спілкування.
– Текст – мовне втілення інформації у професійне спілкування.
Особистісний чинник впливає на мову професійного спілкування. Для більшості професій спілкування складає основу діяльності. Від форми, стилю спілкування значною мірою залежить ефективність роботи. Навички, уміння і здібності в спілкуванні є одними з основних фахових рис працівника. Нині виникає гостра потреба в людях саме особистісного типу, які вміють самостійно мислити, переконливо впроваджувати корпоративні інтереси, спонукати підлеглих і партнерів до активних дій.
2...Поняття національної та літературної мови.
Найістотніші ознаки літературної мови. Мовні норми, їх типи
Мова – це “характерний для людського суспільства специфічний вид знакової діяльності, який полягає у застосуванні історично усталених у певній етнічній спільноті артикуляційно-звукових актів для позначення явищ, об’єктивної дійсності з метою обміну між членами спільноти інформацією” (Українська енциклопедія, 2000).
Таке поняття як національна мова охоплює загальнонародну українську мову – як літературну, так і територіальні діалекти, професійні й соціальні жаргони, суто розмовну лексику. Вищою формою національної мови є літературна мова.
Літературна мова – це вищий рівень вияву національної мови, унормована з погляду лексики, граматики, орфографії, орфоепії форма загальнонародної мови, якій властиві багатофункціональність, унормованість, стандартність, автохтонність, уніфікованість, розвинена система стилів. Найголовніша ознака літературної мови – це її унормованість, властиві їй норми.
Вона обслуговує всі сфери діяльності суспільства (матеріально-виробничу, державну, культуру, радіо і телебачення, пресу, освіту, науку, художню літературу, побут людей); є засобом вираження національної культури, національної самосвідомості носіїв мови. Поняття національна мова ширше за поняття літературна мова.
Мова є найважливішим, універсальним засобом спілкування, організації та координації всіх видів суспільної діяльності: галузі виробництва, побуту, обслуговування, культури, освіти. Це засіб формування, оформлення та існування думки, адже без називання немає думання, осмислення реальності; система знаків, матеріальних за своєю природою і соціальних за змістом та функціями. Кожен елемент мови має свою значущість тільки в єдності та взаємозв’язку з іншими елементами. Тому будь-яке насильство над окремим елементом негативно позначається на мові в цілому.
Формою існування мови є мовлення, тобто різноманітне використання мови в усіх галузях громадського та особистого життя. Ставлення до рідної мови – свідчення національної свідомості. Культурно-мовні питання мали велике значення в усі періоди історії України, мовна проблема – це політична проблема, яка завжди в полі зору кожної держави (наприклад, сучасні служби мови у Франції, Англії, Естонії, Латвії і т.д.).
Мовні норми – це сукупність загальновизнаних, найпридатніших мовних засобів, що вважаються правильними на певному історичному етапі. Норми літературної мови – це сукупність загальноприйнятих правил, якими користуються мовці в усному й писемному мовленні. До складу мовних норм входять:
– Графічні норми – правильна передача звуків на письмі: не дошч, а дощ.
– Орфоепічні норми – це правила вимови звуків та звукових комплексів: не [грунт], а [ґрунт], не [рімний], а [рівний].
– Акцентні норми – правильне наголошування слів: не чотирнадцять, а чотирна́дцять, не ква́ртал, а кварта́л.
– Лексичні норми – це правила слововживання, які регулюють вибір слова: не учбовий, а навчальний, не поставщик, а постачальник.
– Орфографічні норми – це правила написання слів та їхніх частин: не бесвідповідальний, а безвідповідальний, не дослідженний, а досліджений.
– Граматичні норми, до складу яких входять морфологічні – це вибір правильних словоформ, засобів словотворення: не завідуючий, а завідувач, не доповідів, а доповідей, а також синтаксичні – правила побудови речень та словосполучень (не по службовим справам, а у службових справах).
– Пунктуаційні норми – уживання розділових знаків: Посадова інструкція – це правовий акт.
– Стилістичні норми – використання мовних засобів, властивих певному стилю: Прийміть мене на посаду інженера (неправильно) – Прошу зарахувати мене на посаду інженера (правильно).
З часом мовні норми можуть змінюватися, тому в межах норми співіснують варіанти (мабу́ть – ма́буть). Мовні норми кодифікуються в словниках, правописах, довідниках та підручниках з правопису та граматики.
5...Мовне законодавство і мовна політика в Україні.
Державна мова в Україні
Державною є мова більшості корінного населення країни, тобто мова корінної національності. Державною в Україні може бути лише літературна українська мова як мова корінного народу. Українська мова – єдина національна мова українського народу.
У Конституції України у ст.10 записано: “Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання й захист російської, інших мов національних меншин України. Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом”.
У системі сучасних мов світу (за різними джерелами їх нараховують від 2,5 до 5 тисяч) українська мова має своє визначене місце і складну історію розвитку. Українська мова належить до індоєвропейської мовної сім’ї, слов’янської групи, східнослов’янської підгрупи, до якої, крім української, належать російська й білоруська мови.
Усі слов’янські мови мають одне джерело – праслов’янську мовну основу, яка існувала у вигляді племінних діалектів (полян, древлян, сіверян, тиверців, угличів та ін.) на території сучасної України приблизно з середини ІІІ тисячоліття до н.е і до V століття н.е. З перетворенням і формуванням слов’янських племен в окремі народності формувалися й усі слов’янські мови. Ось чому кожна із слов’янських мов не тільки зберегла спільні риси, а й набула за час окремого розвитку багато нового у лексиці, граматиці, фонетиці.
За функціональним призначенням, виражальними можливостями, емоційно-експресивною насиченістю та милозвучністю українська літературна мова належить до найрозвиненіших мов світу і має давні писемні традиції. Найдавніший період функціонування української літературної мови засвідчено писемними пам’ятками Київської Русі (ХІ – ХІІІ ст.). У писемних пам’ятках цього періоду, написаних старослов’янською мовою, що була запроваджена просвітителями Кирилом і Мефодієм, досить виразно простежуються риси українського живого мовлення.
Становлення нової української літературної мови відбувалося на основі середньонаддніпрянських діалектів. Початком нової української літературної мови умовно вважається 1798 рік, коли вийшли друком три перші частини “Енеїди” І.П. Котляревського. І.П. Котляревський – зачинатель нової української літературної мови.
У творчості Т.Г. Шевченка, який є основоположником нової української літературної мови, було відшліфовано і закріплено загальнолітературні норми національної мови, розширено її стильові межі.
Наприкінці ХVІІІ ст. половина населення Франції не володіла французькою мовою. Проте завдяки послідовній мовній політиці держави, яка залучила до цієї справи такі чинники, як військова повинність, освіта, видання книг, газет і журналів французькою мовою, – французька мова протягом ХІХ ст. утвердилася як єдина на всій території держави й в усіх сферах суспільного життя. Наслідками такої політики є консолідація суспільства й духовне й економічне зростання Франції. Населення Ізраїлю відродження втраченої майже дві тисячі років тому власної держави тісно пов’язало з відродженням своєї давньої мови – івриту. Для її вивчення було створено мережу денних і вечірніх курсів, видання літератури. Вивченню івриту сприяла й армія: молоді люди, які не встигли добре оволодіти мовою до мобілізації, проходили курс навчання під час військової служби.
16 грудня 1999 року Конституційний Суд прийняв рішення про офіційне тлумачення статті 10 Конституції України щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі в освітніх закладах країни.
Конституційний Суд ухвалив, що положення частини першої статті 10 Конституції України, за якою “державною мовою України є українська мова”, треба розуміти так: “Українська мова як державна є обов’язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших публічних сферах суспільного життя, що визначаються законом.
Поряд з державною при здійсненні повноважень місцевими органами виконавчої влади, органами Автономної Республіки Крим та місцевими органами самоврядування можуть використовуватися російська та інші мови національних меншин у межах і порядку, що визначаються законами України.
Мовою навчання в дошкільних, загальних середніх, професійно-технічних та вищих державних та комунальних навчальних закладах України є українська мова”.
Рішення Конституційного Суду України є обов’язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскарженим. Попри те, що Конституційний Суд дав чітку правову орієнтацію.в розв’язанні мовних питань та визначенні напряму мовного будівництва, сама історія нашої держави, суспільної свідомості та підсвідомості, численні заборони української мови, що здійснювалися протягом сторіч, обумовлюють те, що процес переходу нашого суспільства на рідну мову є тривалим і поступовим. На парламентських слуханнях “Про функціонування української мови в Україні”, проведених Комітетом з питань культури і духовності Верховної Ради України 12 березня 2003 року, у яких взяли активну участь найширші кола громадськості, науковці, освітяни було прийнято низку ухвал. По-перше, щодо вироблення механізмів атестації державних службовців на знання української мови та запровадження системи курсів української мови для державних службовців усіх рівнів, по-друге, створення спеціальних україномовних програм в комп’ютерній мережі Інтернет і на лазерних дисках, по-третє, широке обговорення в засобах масової інформації актуальних проблем сучасного стану української мови та завдань щодо підвищення її авторитету і престижу тощо.
Закон про державність української мови було прийнято тільки 1989 року, у зв’язку з численними урядовими указами та циркулярами, що суттєво гальмували розвиток української мови.
Державно-імперські антиукраїнські заходи царизму такі, як Валуєвський циркуляр (указ міністра внутрішніх справ П.Валуєва, 1863), Емський указ (указ Олександра ІІ, 1876), Заборона викладання у народних школах та виголошення церковних проповідей українською мовою (1881), Заборона українських театральних вистав у всіх губерніях Малоросії (1884), Заборона видавати українською мовою книжки для дитячого читання (1895) та багато інших ускладнювали процес становлення єдиної літературної української мови. Єдина українська літературна мова для всієї України, за яку виступав Іван Франко, стала можливою після возз’єднання всіх українських земель 1939 року. Разом з тим, створення словників, граматик, правописів, діяльність письменників та інших культурних діячів сприяли становленню унормованої, а отже, літературної української мови та її вжитку в усіх сферах суспільного життя.