.02352.75 477 МІСЦЕВЕ САМОВРЯДУВАННЯ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ ЯК ПРЕДМЕТ ПОЛІТОЛОГІЧНОГО АНАЛІЗУ Спеці

Работа добавлена на сайт samzan.net:

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ  НАУК  УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ політичних І етноНАцІОНАЛЬНИХ досліджень

НЕКРЯЧ  АНАСТАСІЯ  ІВАНІВНА

УДК 321.02:352.75 (477)

МІСЦЕВЕ САМОВРЯДУВАННЯ СУЧАСНОЇ  УКРАЇНИ  ЯК ПРЕДМЕТ ПОЛІТОЛОГІЧНОГО АНАЛІЗУ

Спеціальність 23.00.02 – політичні процеси та інститути

А В Т О Р Е Ф Е Р А Т

ДИСЕРТАЦІЇ НА ЗДОБУТТЯ НАУКОВОГО СТУПЕНЯ

ДОКТОРА ПОЛІТИЧНИХ НАУК

КИЇВ – 2003

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі теоретичних та прикладних проблем політології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України.

Науковий консультант:  доктор філософських наук, професор,

Рудич Фелікс Михайлович,

завідувач відділом теоретичних та прикладних проблем політології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України

Офіційні опоненти:     доктор філософських наук, професор

 Михальченко Микола Іванович,

головний науковий співробітник Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України

доктор політичних наук, професор

Головатий Микола Федорович,

перший віце-президент Міжрегіональної академії управління персоналом

доктор політичних наук, професор

Щедрова Галина Петрівна, завідувач кафедри

політології Східноукраїнського національного університету ім. Володимира Даля

Провідна установа:  Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, відділ правових проблем політології

Захист відбудеться “14” жовтня  2003 р. о 1400 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.181.01 в Інституті політичних і етнонаціональних досліджень НАН України за адресою: 01011, Київ-11, пр.Кутузова,8, кімната 202.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України.

Автореферат розісланий “10” вересня 2003 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

доктор політичних наук       Ю.А.Левенець

загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. У центрі уваги даного дослідження — проблема становлення місцевого самоврядування як важливого елемента всієї системи управління держави в умовах розбудови незалежної демократичної України. Аналіз досліджуваної проблеми актуалізується необхідністю вдосконалення теорії і практики сучасного державотворення, викликаного трансформаціями у політичній системі суспільства, проведенням адміністративно-територіальних, регіональних реформ, впровадженням конструктивного соціального партнерства між центром і територіями.

Як вважає автор, розвиток системи місцевого самоврядування на правовій основі потребує глибокого осмислення муніципальної політики, її концептуальних засад, окреслених Конституцією України та Європейською хартією місцевого самоврядування, ґрунтовного політологічного аналізу формування та функціонування інституту самоврядування.

Реформа місцевого самоврядування сучасної України – це природне відродження усталених історичних витоків і традицій, поступальний рух до світових стандартів, свідчення відповідної еволюції, показник готовності держави поступатися командно-адміністративними методами управління, а також вияв зрілості громадян, спроможних усвідомлено взяти на себе повноту влади на місцях і відповідальність за вирішення місцевих справ. Без утвердження самоврядності не може бути мови про демократичну, правову державу, громадянське суспільство.

Проте пошук оптимальної моделі самоврядування в Україні відбувається надто повільно. На думку автора дослідження, перепоною на шляху побудови цілісної концепції місцевого самоврядування є такі об’єктивні та суб’єктивні фактори: недосконалість вітчизняної теорії, якій бракує стратегічності, системності, обґрунтованості, методологічного забезпечення, та невизначеність законодавчого поля, яке гарантувало б організаційну, правову та матеріально-фінансову його самостійність; необізнаність населення територіальних громад з методикою вирішення місцевих справ, реальними механізмами участі його у прийнятті управлінських рішень на місцевому рівні; невідповідність між задекларованими конституційними нормами і реальним станом речей, коли глибинна трансформація самоврядного інституту не супроводжується адекватними змінами моделей і методів управління; незбалансованість повноважень центру і місцевих органів при перевазі адміністративно-командних методів управління; наявність міцних позицій колишньої партійної номенклатури, ігнорування останньою законодавчих, нормативних актів, які гарантують функціонування місцевого самоврядування; недостатня кількість та якість послуг, що надаються мешканцям; непрозорість у частині розподілу матеріально-фінансових ресурсів територіальних громад; слабкість муніципальної діяльності в умовах перехідного періоду та повільність впровадження власного історичного досвіду і зарубіжних здобутків; запізненість із реформуванням у сфері місцевого самоврядування.

Тому політологічний аналіз самоврядування і прогнозування його розвитку є безперечно актуальним і допоможе осмислити ці й інші проблеми як в історичному зрізі, так і за роки становлення незалежності, виявити теоретико-методологічні засади сучасної політичної науки щодо механізму його функціонування.

Становлення і розвиток інституту самоврядування дозволяють суттєво прискорити розв’язання стратегічних і тактичних завдань. Стратегічними є: об’єктивна робота органів місцевої влади на зміцнення державності; найбільш повне відтворення волі населення, оскільки органи влади і управління на цьому рівні підконтрольні і зверху, і знизу; підготовка кваліфікованих кадрів для всіх рівнів управління; налагодження надійного прямого і зворотного зв’язку з населенням, яке, власне, і є головним суб’єктом усіх здійснюваних перетворень.

До тактичних завдань належать: підтримка нових економічних форм господарювання; розвиток місцевих традицій, національної культури, збереження історичних цінностей; включення в повну силу потенціалу місцевих кадрів у розв’язання нагальних проблем, для чого необхідно ліквідувати жорсткі рамки централізованої опіки і залишити на місцях мінімально необхідні власні ресурси; швидкість реагування на оперативну ситуацію і безпосередній зворотний зв’язок з населенням; адресне і більш чітке вирішення питань соціальної допомоги різним його верствам.

Вивчаючи ступінь розробки теорії і практики місцевого самоврядування, порівнюючи минуле і сучасність, автор дійшов висновку, що традиції самоврядності закладалися науковцями багатьох країн Європи та Америки. У дослідженні аналізуються найбільш відомі політичній науці концепції (державницька, громадівська і так звана “концепція дуалізму”). Зроблені автором узагальнення дають підставу констатувати відсутність єдності у підходах щодо розуміння природи, ролі, місця самоврядності в житті суспільства.

Дисертантом зазначено, що Україна має сильні самоврядні традиції, розкрито часові етапи становлення теорії місцевого самоврядування ХХ століття. А саме: у 20-і роки (після подій 1917 року) місцеве самоврядування розглядалось, з одного боку, як самостійна субстанція, з іншого – допускалась лише його відносна автономність і поєднувалась, передусім, з державою та радами депутатів (В.Кобалевський, О.Колесников); 30-40-і роки характеризуються відсутністю серйозних доробок з цього питання; у 50-і роки віднаходиться термін “місцеве самоврядування”, але його тлумачення суттєво не відрізняється від попередніх (С.Братусь, М.Пискотін); у 60-і роки спостерігається динаміка у розвиткові місцевого самоврядування: місцеві ради розглядаються як його підґрунтя, своєрідне ядро, навколо якого формується система загальнонародного самоврядування (Ю.Волков, Л.Григорян, Л.Карапетян, Ю.Козлов, В.Коток, В.Пертцик, В.Разін); 70-і роки характеризуються відсутністю самоврядної тематики в офіційних документах та наукових працях; у 80-і роки (період перебудови і гласності) укорінюється думка про відокремлення державної влади від публічної, представленої органами місцевого самоврядування (Н.Бондар, Н.Варламова, В.Варчук, В.Васильєв, А.Волков, В.Ковальов, О.Мурашин, М. Скуратов, М.Цвик, М.Шафир, А.Щиглик); складається наукова база – академічна школа місцевого самоврядування при Інституті держави і права АН УРСР, яку очолював відомий вітчизняний державотворець проф. І.Бутко; з’являються наукові доробки з питань регіонального самоврядування, які базуються на перспективах розвитку соціалізму; 90-і роки (йдеться про 90-й рік) характеризуються двоїстістю, суперечливістю суспільного феномена місцевого самоврядування, яке віддавало переваги обслуговуванню керівної компартійної системи.

Концепція політичної системи суспільства та самоврядування розроблялась у працях таких вітчизняних вчених, як: Б.Андресюк, М.Баймуратов, І.Бутко, А.Гошко, В.Граб, П.Гураль, В.Кампо, В.Князєв, М.Корнієнко, В.Кравченко, І.Курас, В.Луговий, Ю.Мальчин, М.Михальченко, О.Оболенський, М.Орзіх, В.Пархоменко, В.Погорілко, М.Пухтинський, В.Рубцов, Ф.Рудич, В.Семчик, В.Сіренко, А.Ткачук, В.Тордій, А.Чемерис та ін.

Отже, пріоритетом національної політики на сучасному етапі визнано сприяння становленню і розвитку місцевого самоврядування як суспільно-політичного інституту. І надзвичайно важливо, з одного боку, знати його реальний стан, а з іншого – дослідити сукупність механізмів (теоретичних, методологічних, правових), які забезпечують його дієздатність.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження пов’язане із загальнодержавними програмами розвитку і підтримки місцевого самоврядування, муніципального руху, науковою комплексною темою “Політична система та інститути громадянського суспільства в сучасній Україні (2002-2004рр.)”, яка реалізується відділом теоретичних і прикладних проблем політології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України. Автор опублікував дев’ять наукових статей, що безпосередньо пов’язані з проблематикою цієї комплексної теми.

Об’єктом дослідження є інститут місцевого самоврядування: його роль в державотворчих процесах і місце в політичній системі суспільства.

Предмет дослідження – місцеве самоврядування в Україні: історичні витоки, сучасний стан та перспективи розвитку.

Мета дисертаційного дослідження. Базуючись на політологічному аналізі сучасної теорії і практики, з’ясувати основні закономірності, концептуальні засади, етапи становлення і тенденції подальшого розвитку місцевого самоврядування як суспільно-політичного інституту.

Відповідно до зазначеної мети дисертантом поставлені такі дослідницькі завдання:  

1) виявити та проаналізувати вітчизняний та зарубіжний досвід місцевого управління в історичному та сучасному аспектах;

2) розкрити загальні тенденції і проблеми щодо розвитку демократії на місцевому рівні як важливої передумови побудови відкритого громадянського суспільства;

3) обґрунтувати вплив державної регіональної політики на формування самодостатнього, спроможного місцевого самоврядування, напрями вдосконалення механізму взаємодії центру з регіонами;

4) проаналізувати характерні тенденції відносин та взаємодії політичних партій, громадських організацій з інститутом місцевого самоврядування в умовах багатопартійності та політичного плюралізму;

5) узагальнити досвід місцевих виборів 1994, 1998, 2002 років з погляду формування дієздатного представницького корпусу;

6) відобразити систему захисту членів територіальних громад та органів самоврядування;

7) розкрити основні складники системи “стримувань та противаг” між органами самоврядування та державними виконавчими структурами;

8) обґрунтувати оптимальну модель вітчизняного місцевого самоврядування в контексті євроінтеграційних процесів.

Теоретико-методологічна основа дослідження визначається об’єктом, предметом, метою та завданнями. Автор застосовував загальнофілософські методи: соціологічний, функціональний, інституціональний, порівняльний, історичний; загальнонаукові – аналіз і синтез, індукцію та дедукцію, моделювання, прогнозування; методи емпіричних досліджень: використання статистики, аналіз документів, реальні спостереження політичних подій, матеріали соціологічних опитувань, анкетувань, архівні джерела.

Загальні висновки і підсумкові положення роботи ґрунтуються на нормах Конституції України (1996 р.), вітчизняному чинному законодавстві, відповідних актах країн Співдружності Незалежних Держав, міжнародно-правових актах, Всесвітній декларації місцевого самоврядування, Європейській хартії місцевого самоврядування, документах, положеннях, ухвалених міжнародними неурядовими організаціями.

Наукова новизна одержаних результатів. У дисертації розроблена і реалізована пізнавальна концепція місцевого самоврядування як соціального і політичного інституту, який виступає складовою частиною політичної системи суспільства і розвиток якого є критерієм реалізації принципу народовладдя у політичному житті сучасної України. Політологічний аналіз дозволив визначити сутність сучасних проблем розвитку місцевого самоврядування в країні та окреслити тенденції його подальшого оновлення й удосконалення. Авторське бачення новітнього підходу полягає у:

1) формулюванні сучасної концепції самодостатнього вітчизняного самоврядування; подальшому розвитку ідеї необхідності становлення місцевої демократії як важливого атрибута відкритого громадянського суспільства;

2) розробленні і теоретичному обґрунтуванні пропозицій щодо удосконалення розмежування і збалансування функцій, повноважень між органами державної виконавчої влади та органами місцевого самоврядування через компетенцію, “предмети відання”, мету;

3) розвитку основоположних принципів місцевого самоврядування, зокрема децентралізації, деконцентрації, субсидіарності, з метою цілеспрямованого їх удосконалення та реалізації “місцевих ініціатив”, досягнення гармонізації, оптимізації стосунків між місцевими гілками влади;

4) систематизації наукових надбань щодо впливу місцевого самоврядування на державотворчі та інтеграційні процеси;

5) виявленні закономірностей впливу регіональної політики, стану реформ, багатопартійності, політичного плюралізму на процес становлення самоврядування;

6) удосконаленні підходів щодо перспектив ресурсного забезпечення місцевого та регіонального розвитку;

7) створенні цілісної картини місцевих виборчих кампаній 1994,1998,2002 років з погляду становлення демократичної системи управління, виявлення найбільш характерних ідейно-політичних орієнтацій виборців під час їх проведення;

8) максимально повній систематизації і представленні даних про депутатів усіх рівнів місцевих рад з метою формування дієздатного представницького корпусу;

9) подальшому розвиткові питання про захищеність прав членів територіальних громад і органів місцевого самоврядування та обґрунтуванні у зв’язку з цим доцільності запровадження інституту місцевого омбутсмена;

10) здійсненні порівняльного аналізу різних типів організацій місцевої влади в зарубіжних країнах та підтвердженні доцільності використання окремих елементів у вітчизняній практиці;

11) термінологічній корекції понять: “місцеве самоврядування”, “механізм місцевого самоврядування”, “територіальна громада”, “компетенція”, “предмети відання”, “субсидіарність”;

12) введенні до наукового обігу значної архівної бази, що відтворює сутнісні сторони становлення самоврядної царини.

Усе це дало авторові можливість визначити нетрадиційні підходи до взаємодії місцевого самоврядування і держави з наукою.

Теоретичне і практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що в дисертації здійснений аналіз теорії і практики вітчизняного і світового місцевого самоврядування (історичний та сучасний аспекти), на основі чого розширений і уточнений понятійний апарат, концептуальні засади, роль самоврядного інституту в державотворчих процесах, обґрунтована його оптимальна модель, що створює передумови для подальшого осмислення даної проблеми, виявлені фактори, що сприяють розвиткові місцевого самоврядування і чинники, що гальмують процес його становлення. Визначено права і обов’язки, а також принципи і пріоритетні умови функціонування цього суспільно-політичного інституту, спрогнозовано перспективи і тенденції його розвитку. Одержані результати розширюють бачення проблем становлення місцевого самоврядування в цілому, дають можливість розробити механізм законодавчого, організаційно-правового та ресурсного його забезпечення, впровадження інноваційних технологій у самоврядну практику.

Матеріали дисертації можуть бути використані для вдосконалення навчальних програм з політології, написанні підручників та навчальних посібників для вищих навчальних закладів, а також підготовки і викладання загальних і спеціальних курсів з політології та державного будівництва.

Апробація дисертаційного дослідження. Основні положення і висновки  дисертації апробовані автором у монографії “Місцеве самоврядування в Україні: етапи становлення та перспективи” (К.: Генеза, 2002. – 368 с.) та наукових статтях. 

Найбільш значущі положення дисертаційного дослідження викладені у виступах на численних конференціях, семінарах, “круглих столах” (міжнародних, всеукраїнських, міжрегіональних), муніципальних слуханнях, зокрема на науково-практичній конференції “Відродження Української держави: актуальні проблеми державотворення та права” (м.Херсон, 5-7 вересня 1999 р.); науково-практичній конференції “Стратегія постсоціалістичного розвитку України: ідейна, політична та економічна трансформація”(м.Бровари, червень 2001 р.); міжнародній науково-практичній конференції “Економіко-правові проблеми становлення в Україні громадянського суспільства” (м.Херсон, 6-8 вересня 2001 р.); VІІІ Всеукраїнських муніципальних слуханнях “Ресурси місцевого і регіонального розвитку: національний та міжнародний аспекти” (м.Судак, Автономна Республіка Крим, 29 липня – 2 серпня 2002р.); науково-практичній конференції “Політична реформа України – шлях до стабілізації та зміцнення державності” (м.Херсон, 24 квітня 2003 року) та ін.

Дисертація обговорювалася у відділі теоретичних і прикладних проблем політології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України (грудень 2002р.) і рекомендована до захисту спеціалізованою радою з наукової спеціальності 23.00.02 – “політичні інститути та процеси”.

12 років (1990-2002 роки) автор дослідження працював заступником, головою Суворовської районної ради м. Херсона і був безпосереднім учасником розбудови і становлення інституту місцевого самоврядування; виступав з науковими доповідями і повідомленнями з цієї проблематики, ініціював низку пропозицій до законопроектів з питань місцевого самоврядування, викладав навчальні дисципліни: “Державне будівництво та місцеве самоврядування”, “Політологія”; підготував три навчальні посібники для студентів вищих навчальних закладів України.

Структура та обсяги роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел. Основний зміст дисертації складає 396 сторінок. Список використаних джерел нараховує 541 найменування (48 сторінок). Загальний обсяг – 444 сторінки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, узагальнено існуючі підходи й результати досліджень даної проблеми, виявлено ряд малодосліджених її аспектів, визначено мету і завдання, об’єкт, предмет, методи, наукову новизну, теоретичне та практичне значення, особистий внесок здобувача, а також подаються відомості про апробацію отриманих результатів.

У першому розділі – “Концептуальні засади аналізу місцевого самоврядування”, – який складається із трьох підрозділів, проаналізовано  теоретико-методологічні засади, ступінь наукової розробки проблеми. Підкреслено, що глобальні повороти історії на початку 90-х років ХХ століття започаткували масштабні за характером політичні, економічні та соціальні перетворення. Знаковою датою на цьому етапі державотворення є 16 липня 1990 року. Прийняття Верховною Радою України Декларації про державний суверенітет, визнання світової практики поділу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову означає безповоротне спрямування країни на шлях оновлення суспільного життя, демонтажу тоталітарного режиму, утвердження новітніх інститутів ринкової економіки, відкритого громадянського суспільства, демократизації його інституціональних та функціональних структур. Це органічно обумовило процес відродження інституту місцевого самоврядування, оскільки уже наприкінці 80-х років ставало ясно, що значна частина життєзабезпечення повинна вирішуватися за участю самого населення.

Отже, з науково-теоретичного та практичного погляду актуальним для науковців, політологів, практиків стає вивчення, творче упорядкування набутого досвіду, напрацювання вітчизняної теорії місцевого самоврядування, визначення його концептуальних засад, виявлення головних політологічних характеристик, послідовна підготовка законодавчої бази з питань удосконалення організаційно-правового, матеріально-фінансового забезпечення його функціонування.

Держава постійно засвідчує доцільність подібних розробок, пов’язаних з найважливішими аспектами розширення муніципального руху та становлення місцевого самоврядування. На його підтримку зорієнтована низка законів, указів, діяльність розгалуженої системи державних та громадських структур.

Детально аналізуючи процес трансформації нової парадигми місцевого управління, протиріччя, неузгодженості, з якими воно зіткнулося на початку 90-х років, дисертант підкреслює, що закладання основ місцевого самоврядування виявилось складним процесом, розкриває невідповідність між декларованою ідеєю розподілу влади та теорією і практикою реалізації вказаної концепції, констатує відсутність чітких ціннісних орієнтирів у суспільстві, комплексних науково-теоретичних досліджень у галузі державотворення і прогнозування суспільних процесів, законодавства, адаптованого до вітчизняних умов. Безперечно, що за таких неусталених чинників реформування місцевої влади набуло особливої актуальності.

Для порівняння, а також з метою більшої доказовості автор посилається на досвід світової спільноти (Америка, Англія, Італія, Німеччина, Польща, Франція, Швеція), яка давно використовує таку прогресивну форму управління, якою є місцеве самоврядування. Воно базується на синтезі і рівноправності трьох автономій (правовій, організаційно-кадровій і фінансовій), принципах самоорганізації, самофінансування і відповідальності, оптимальному співвідношенні централізації і децентралізації.

Наукові пошуки дисертанта із врахуванням історичного досвіду і творчого запозичення міжнародних надбань допомагають знайти відповіді на ключові питання сьогодення: як розмежувати владні функції між центром і регіонами, органами місцевого самоврядування та державними адміністраціями, різними рівнями місцевого самоврядування, яка взагалі межа децентралізації, що не руйнує саму державу, а забезпечує її цілісність і ефективність та близькість до народу.

Назрілість розробки теорії наукових досліджень продиктована доцільністю підготовки та прийняттям Концепції розвитку законодавства, або Муніципального кодексу, що врегулювало б відносини у сфері місцевого самоврядування, зокрема у частині більш чіткого розмежування функцій, повноважень і відповідальності двох місцевих гілок влади за стан справ на відповідних територіях, визначило правовий статус комунальної власності територіальних громад, питання володіння, використання та розпорядження землями і природними ресурсами місцевого значення.

Суттєвою ознакою нашої держави є те, що вона прагне напрацьовувати власну модель місцевої влади, не спотворену впливом антидемократичних традицій, стереотипів радянської доби, екстрапольовану до вітчизняного правового поля, з урахуванням економічних, природно-географічних чинників. Звісна річ, не все на цьому шляху вдається, хоча одночасно виявилися позитивні тенденції, як-от: інновації у комунальному, житловому господарстві, благоустрій населених пунктів, програми соціального забезпечення, що демонструють міста Бердянськ, Донецьк, Дніпропетровськ, Іллічівськ, Комсомольськ, Маріуполь, Славутич, де формуються по-справжньому активні територіальні громади, виробляються нові підходи щодо надання якісних послуг населенню.

З метою осмислення глибинних витоків самоврядності автор простежує теоретичні засади місцевого управління, що у свій час розроблялися молодою буржуазією, яка пов’язувала його сутність та природу з ідеєю виборності місцевої влади та самоврядуванням общин. Так, у середньовічній Європі найбільшої популярності набула думка про організацію управління общиною та її відносини з державною владою. Поширення цієї думки базувалося на природному прагненні окремих міських общин, де набирав сили торговельно-промисловий капітал, вийти з-під юрисдикції землевласників, феодалів і звільнитися від їхнього впливу. Саме в площині цих корінних суперечностей зароджувалась ідея про примат общини і стверджувалося, що останні існували набагато раніше в просторовому часі, ніж інститут держави. Наведена ідея реалізувалася у працях О.Лабанда, О.Мейєра, О.Ресслера та інших німецьких учених, отримавши назву теорії “вільної общини”.

Згодом ця концепція набуває інших ознак. Самоврядування починають розглядати як предмет розмежування обов’язків щодо управління державними справами між центром і місцевою владою. Зокрема, на думку англійських учених, загальний нагляд за діяльністю місцевих установ, додержанням ними законності, досягненням узгодженості і підтримки мінімального рівня позитивної діяльності не повинен стримувати підприємливості, ініціативи, знижувати відповідальності інституцій місцевого самоврядування.

Німецькі дослідники обстоювали самоврядування як підґрунтя гармонійних стосунків держави і суспільства, рівноваги влад. Так, прусський юрист Р.Гнейст  розумів термін “місцеве самоврядування” як управління на місцях, при якому територіальні громади, що історично (природно) склалися, наділялися правом самостійно, у межах законів, вирішувати місцеві справи, звільнялися від втручання центральної державної адміністрації та її чиновників на місцях.

На початку ХХ століття поширюється теорія, згідно з якою органи самоврядування хоч і набували державних функцій, проте вже не вважались виключно органами держави, а й общин, відокремлених від останньої (Р.Оуен, О.Сен-Симон).

Порівнюючи на основі широкої джерельної бази процес становлення місцевого самоврядування в постсоціалістичних країнах Європи, автор визнає, що перехід до нової парадигми місцевої влади відбувався тут на фоні довготривалих дискусій, проте без конфліктів, гострої і відкритої антагоністичної полеміки, політичних звинувачень та зіткнень.

Сталі традиції місцевого самоврядування збереглися на американському континенті, де органи самоврядування є пріоритетом штатів і діють на основі законів у тій частині, що стосується їх статусу, прав та привілеїв. США при цьому керуються, по суті, двома правовими доктринами: правилом Діллона і самоврядуванням. Дослідженням американської системи самоврядування  займалися науковці: В.Барабашов, Б.Крилов, Н.Кутафов, В.Смирнов.

Всебічну розробку теорія самоврядування дістала в працях російських вчених (О.Градовський, М.Єтихієв, Н.Коркунов, М.Лазаревський, В.Матвєєв, М.Свєшников, Д.Семенов, М.Щепкін). Вона поєднувалася з губернським і земським державним управлінням. Останнє розглядалось як форма участі громадян в управлінні. Зосереджувалась увага на формуванні цілісної системи органів управління.

Отже, наука про місцеве самоврядування постійно шукала відповідь на питання, чи здійснює територіальна громада та її органи окрему, відмінну від державної, публічну владу, чи реалізує лише децентралізовані владні повноваження органів державної влади, трансформуючись на підставі цього у різні типи. Серед багатьох наукових концепцій найпоширеніші три: перша – державницька – базується на тому, що місцеві органи є державними і входять до структури виконавчої влади; друга ґрунтується на відродженні природного місцевого самоврядування, яке розглядається як такий же природний організм, що й сама держава; в основі третьої – концепції “муніципального дуалізму” – міститься ідея збереження і зміцнення, з одного боку, самоврядних ознак, з іншого – державницьких.

Системний аналіз наукових джерел виявив три типи місцевого управління: англосаксонський (англійський), континентальний (французький) та радянський. Підґрунтям їх виділення є характер відносин місцевих органів як між собою, так і з вищими гілками влади. В англосаксонській моделі управління (Австралія, Велика Британія, Канада, США та ін.) представницькі органи місцевого управління формально виступають як автономні в межах наділених повноважень. Тут відсутня пряма підпорядкованість, не передбачено уповноважених від центрального уряду, які б опікували представницькі органи. Контроль здійснюється, як правило, опосередкованим шляхом – через центральні міністерства та мережу судів. Відсутність державного регулювання діяльності місцевих органів породжує багатоманітність їх організаційних форм, зберігаючи при цьому внутрішню незбалансованість, такі небажані явища, як муніципальний бюрократизм, егоїзм.

У більшості країн світу набула поширення континентальна (французька) модель, витоки якої сягають у далеку історію її родоначальниці Франції і яка базується на поєднанні державного управління з місцевим самоврядуванням, коли головним опертям королівської влади на місцях були уповноважені представники монарха, а не органи місцевого управління. Для цієї схеми характерні підпорядкованість та підзвітність. Обидві концепції об’єднують, на думку дисертанта, схожі принципи та ознаки, основу яких складають місцеві представницькі органи через вільні легітимні вибори.

В Україні здавна була сильна ідеологія колективізму, пронизана духом соборності, в основі якої лежала фундаментальна ідея самоврядування. Ця ідея не тільки стала стрижнем для саморозвитку соціальних мікрообщин, але, втілена в дію, виявила себе як сила, здатна протистояти надмірній централізації державної влади. Дисертантом проаналізовано генезис самоврядування в Україні від стародавніх часів до сьогодення. Зазначено, що загальна тривалість демократичного досвіду врядування в українських містах та селах цілком співмірна з тривалістю самоврядування у Західній Європі та США. Висвітлені позиції історичних постатей М.Драгоманова і М.Грушевського, які були прихильниками автономно-федеративного устрою (на ґрунті якого могли бути розв’язані соціально-екологічні, державно-політичні та національні питання), відстоювали самоврядування: громадське (в містах і селах), волосне, повітове та обласне, репрезентоване сходами і зборами, яким були підзвітні всі посадові особи, крім суддів. Особистий внесок М.Драгоманова полягає у тому, що, будучи прихильником поділу влади, він вважав самоврядування основою основ руху до справедливості, найголовнішої мети – повернення української нації до сім’ї культурних націй. Майбутнє української державності, за їх словами, – це засади децентралізації влади, опертя управління на широкі основи самоврядування.

Минуле українського самоврядування, починаючи з 1917 року, пов’язане з “радянською” його моделлю, що є вже історією і являє не стільки практичний, скільки академічний інтерес.“Радянську” систему народовладдя складали ради як органи державної влади і як ланки ієрархічної піраміди, вищим організаційним принципом якої був демократичний централізм, що формально визнавав самостійність територій, але реально призводив до жорсткої централізації управління і концентрації влади. Розпорядчими виступали сформовані радами виконавчі комітети, діяльність яких відбувалася за принципом подвійного підпорядкування – вищому владному органу та відповідній раді.

Характерною ознакою сучасного стану вітчизняного самоврядування поки що залишається його невиразність і неузгодженість через наявність і дію паралельно двох наукових теорій місцевого самоврядування – громадівської і державницької. Визнаючи за кожною з них право на існування, автор виступає прихильником громадівської теорії і наводить достатньо вагомі аргументи на її користь.

Розробкою концепції місцевого самоврядування, його теоретико-правових засад на початку 90-х років займається значна кількість фахівців, практиків (І.Бутко, М.Копиленко, О.Копиленко, М.Корнієнко, В.Кравченко, М.Пухтинський, Л.Снісаренко). Їх наукові праці, статті стали вагомим внеском у розбудову української державності. Низка нормативно-правових актів, прийнятих Верховною Радою України (Декларація про державний суверенітет України (1990 р.), Закон “Про місцеві Ради народних депутатів Української РСР та місцеве самоврядування” (7 грудня 1990 р. та ін.), заклали підвалини відродження демократичного інституту – самоврядування, яке у тій чи іншій формі Україна знала ще за часів Київської Русі, Магдебурзького права, козацької доби, Української Народної Республіки. Визначено його поняття та основні принципи (автономність рад народних депутатів у межах своїх повноважень; економічна і фінансова самостійність території; самофінансування і самозабезпечення; децентралізація управління), що підтвердило недоцільність вертикальної ієрархічної піраміди рад.

Аналіз джерел, які розкривали розгортання процесів демократизації з 1991 року, засвідчив прискорене запровадження на практиці принципу розподілу влади, усвідомлений вибір на користь президентсько-парламентської форми правління, роздержавлення рад, формування нового феномену місцевої виконавчої влади. Важливими віхами на цьому шляху стали закони, укази Президента, інші нормативні акти: Закон України “Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування” від 26 березня 1992 року, Закон України “Про Представника Президента України” від 5 серпня 1992 року, Указ Президента України “Про створення Фонду сприяння становленню і розвитку місцевого та регіонального самоврядування” від 17 квітня 1992 року тощо. Та чи стало законодавство цих двох років (1990-1992) міцним підґрунтям самоврядності? Об’єктивно, на думку автора, що ні.

Тому пошук оптимального законодавчого забезпечення місцевого самоврядування пройшов через проект Конституції 1993 року, спробу зміни системи територіальної організації влади Законом 1994 року “Про формування місцевих органів влади і самоврядування”, Конституційним Договором про владу 1995 року. Сучасна модель місцевого самоврядування найбільш повно відтворилась у положеннях Конституції України 1996 року і Законі України “Про місцеве самоврядування в Україні” (1997 р.). Це стимулювало вирішення організаційних і прикладних проблем становлення самоврядності. Цей період співпав із започаткуванням адміністративної реформи, модернізацією існуючої системи управління, державної регіональної політики.

Автор підтримує думку науковців, які вважають, що еволюція законодавства про місцеве самоврядування пройшла декілька етапів і розкриває сутність кожного з них, доводить, що правове поле далеке від оптимального. Тому закономірно, що до Верховної Ради України передана нова редакція “Закону про місцеве самоврядування”, розробка якого викликана, як вважає автор, недостатньою узгодженістю правових норм Законів України “Про місцеве самоврядування в Україні” та “Про місцеві державні адміністрації”, особливо в частині розмежування повноважень.

Багато проблем залишається щодо відповідності вітчизняного законодавства положенням Європейської хартії місцевого самоврядування. Суттєва переоцінка цінностей, зміна орієнтирів та підходів до місцевого самоврядування робить нагальним створення адміністративної юстиції, системи адміністративних судів для розв’язання конфліктів, спірних питань, розширення гарантій громадян щодо реалізації прав на місцеве самоврядування. Автор дослідження пропонує  започаткування лабораторій вивчення муніципального досвіду, агенцій розвитку, розробку загальнонаціональної програми розвитку місцевого самоврядування в Україні.

Розглядаючи механізм функціонування самоврядування, автор дисертації виокремлює різноманітні його елементи, процеси, явища, події, що впливають на самоврядний процес, підтверджує вирішальну роль місцевої еліти, посадових осіб різних рівнів місцевого самоврядування в активізації механізму його дії. Автор переконаний, що форми захисту як членів територіальних громад, так і органів місцевого самоврядування далекі від оптимального, тому вважає за доцільне введення інституту місцевого омбудсмена (уповноваженого з захисту прав громадян на місцеве самоврядування).

Розвиток сучасного самоврядування перебуває під дією багатьох суспільно-політичних факторів. Проте за всіма ознаками цей багатоаспектний, багатовекторний рух підтверджує перехід до нового етапу місцевого та регіонального розвитку, основними ознаками якого виступають: політична реформа, модернізація адміністративно-територіального устрою, впровадження державної політики на засадах децентралізації, деконцентрації владних повноважень, принципів субсидіарності, рівноправних партнерських відносин між двома місцевими гілками влади. Сьогодні сама необхідність участі у міжсекторному співробітництві підштовхує місцеву владу, громадські організації та представників бізнесових кіл до поглиблення контактів, взаємовідносин на нових засадах, запровадження відкритої політики щодо територій. Це ті резерви, задіяння яких сприятиме, на думку автора, формуванню самодостатніх, повноцінних територіальних громад.

Історія формування системи владних повноважень в Україні – це, фактично, історія постійного протиборства ідей централізації і децентралізації. Центр наполегливо прагнув контролювати політичне, економічне і соціальне життя, що до певної міри було виправдано необхідністю згуртування великої розкиданої країни в єдине ціле. З тієї ж причини, а також через велике розмаїття регіональних і місцевих особливостей, владі ніколи не вдавалося добитися цього повною мірою. Тому центральна влада змушена була ділитися повноваженнями, і чим міцнішими ставали території, тим більше повноважень вони вимагали для себе, хоча влада, в силу адміністративної інерції, завжди намагалась і цей процес поставити під свій контроль з тим, щоб він найбільшою мірою відповідав її власним інтересам. Звідси, можливо, коріння громіздкого бюрократичного апарату на місцях, який є давньою і невикоріненною традицією української політичної системи. Автором детально проаналізовані переваги такого важливого напряму розвитку політичних систем сучасного світу, як децентралізація владних повноважень. Одночасно дисертант застерігає від її абсолютизації як універсальної панацеї від усіх труднощів, засобу вирішення усіляких проблем, пов’язаних з місцевим життям, і переконує, що на певних етапах державотворення не меншого значення набуває централізація влади, яка, окрім своїх негативних рис, забезпечує перевагу єдиного управління незалежно від місцевих політичних амбіцій, запобігає зловживанню владою з боку місцевих чиновників.

У роботі сформульовано декілька принципів, які доповнюють практичне підґрунтя самоврядності: взаємодопомога; чітке визначення членами громади своїх потреб і дій, знання того, які фінансові ресурси треба залучати; ініціатива і підприємливість, творчий потенціал і здатність до самоорганізації, якими володіють пересічні мешканці в більшій мірі, ніж вважають представники державного і приватного секторів. Громада успішно функціонуватиме за умови, якщо демократичні ідеї пронизують діяльність існуючих суспільних інститутів, а процес прийняття рішень відкритий, прозорий і враховує потреби і інтереси меншин.

Отже, на підставі системного аналізу концептуальних засад місцевого самоврядування автор доходить висновку, що воно у цілому являє собою складний механізм, який до певної міри є автономним, але діє в кінцевому підсумку під контролем центру, виконуючи багато функцій загальнонаціонального значення. У самоврядному середовищі існують, як підтверджує політологічний аналіз, складні вертикальні і горизонтальні зв’язки, переплітаються різноспрямовані індивідуальні та групові інтереси, що не завжди повною мірою задовольняються. Усвідомлюючи це, дисертант вважає, що немає сенсу перебільшувати здобутки і абсолютизувати негаразди, які супроводжують процес формування самоврядності. Виходячи із сутнісної природи людини і її життя в суспільстві, без сумніву, самоврядність – перспективна і гарантована державою форма її самореалізації.

У другому розділі – “Регіональна політика як стратегія і тактика становлення місцевого самоврядування”, – що складається із чотирьох взаємодоповнюючих підрозділів, розкрито роль регіонального самоврядування, необхідність якого підтверджена положеннями Декларації щодо регіоналізму в Європі, Рекомендаціями Конгресу місцевих та регіональних влад Європи.

Вивчаючи і систематизуючи значну кількість нормативних актів, автор доводить недосконалість механізму розподілу, регулювання, перерозподілу відносин між центром і регіонами, причинами якої були неодноразові трансформації структур влади, змінюваність назв, функцій, повноважень при повільній зміні внутрішньої суті форм і методів управління. Неусталеність політичних, економічних, соціальних перетворень в Україні – фактори відчуження громадян від держави, поступової втрати територіальними громадами суб’єктності.

На основі з’ясування рухливості та гнучкості зв’язків у межах територіальних громад дисертант сформулював основні напрями модернізації управління місцевими справами на регіональному рівні. Вони зводяться, з одного боку, до підтримки радикальних якісних перетворень в економічній сфері, які підвищать життєвий рівень населення, якість послуг, що йому надаються, а з іншого – не призупиняти пошук демократичних форм партнерських відносин між центром і регіонами, різними рівнями місцевого самоврядування, останнім і місцевими державними адміністраціями. Відзначаючи їх нестійкий характер на всіх рівнях управління, дисертант обґрунтував доцільність створення проміжної його моделі (регіон, департамент, землі, округи), націленої на перспективу розвитку держави. Це зумовлює оновлення стратегії відносин у форматі “центр – регіон”, що полягає у послідовному поєднанні інтересів держави та регіонів, наданні останнім рівних можливостей для самодостатнього їх функціонування. Більш гнучкою має стати тактика відносин, спрямована на створення механізму конструктивної взаємодії центральних та місцевих органів, передачу на регіональний рівень додаткових повноважень, які забезпечили б самостійність територіальних одиниць, незворотність соціально-економічних перетворень. Йдеться про відмову від адміністративної підлеглості, погодження питань за бюрократичною схемою “згори донизу” і заміна її чітко визначеним розмежуванням компетенції для кожного рівня управління, перехід до впорядкування, доведення до цивілізованих вимірів податкової системи, що стимулюватиме підприємництво та виробничий процес на місцях, зацікавленість у спільних діях щодо розв’язання місцевих справ.

Вивчаючи нормативну базу, документальні матеріали, зіставляючи факти, різні погляди, зарубіжну практику з регіональної проблематики, автор дійшов висновку, що новий вимір регіональної політики полягає не в декларуванні підтримки регіонів, не в адміністративно-управлінських маніпуляціях, а в розумній, з погляду соціально-економічної доцільності, реалізації принципів субсидіарності, партнерства між місцевими гілками влади й оптимального розподілу повноважень, фінансово-економічної ресурсної бази з урахуванням наявних політичних, організаційних, матеріальних і фінансових ресурсів, специфіки і культурно-історичних, етнічних традицій. Деконцентрація владних повноважень одночасно із відповідальністю стають важливими важелями формування політики власного територіального розвитку. На думку автора, перенесення відповідальності на органи місцевого і регіонального самоврядування, насамперед на комплексне обслуговування населення, соціальну сферу, дозволить зняти гостроту дискусії щодо найбільш вразливих моментів, пов’язаних з низькою якістю адміністративних, громадських та комунальних послуг.

Значна увага дисертанта зосереджена на розкритті найбільш характерних протиріч між місцевими гілками влади, центром і регіонами та виявленні їх спільних завдань. Щодо останніх, то це: а) забезпечення реального зростання життєвого рівня населення адміністративно-територіальних одиниць; б) вирішення соціальних проблем; в) підвищення ефективності господарського комплексу; г) раціональне використання наявних ресурсів розвитку; д) визначення перспектив розвитку регіону тощо.

Дослідження показало, що трансформаційний період допускає змішану модель управління, коли на органи самоврядування покладається розв’язання питань у межах наявних у них можливостей, частина – залишається за державними адміністраціями. Подібна схема будується на принципах взаємодії, співпраці та взаємоконтролю, що приведе до формування справжнього територіально-самоврядного рівня з розподілом відповідальності за усі сфери місцевого життя.

Проведений у дисертації аналіз дає автору підставу стверджувати, що за умов політично неструктурованого суспільства, владних інститутів, багатопартійності та ідеологічного плюралізму система місцевого та регіонального самоврядування не може формуватися без урахування дії такого важливого елемента, як трудовий колектив. Дисертант розкриває різноманітні форми співпраці підприємств, приватних підприємців, бізнесових кіл з органами місцевого самоврядування. Подібна зацікавленість – стимулюючий чинник, що збуджує глибинні інтереси населення, підтверджує важливість захисту прав членів громади та участь в ньому тих, хто володіє реальним фінансовим капіталом і матеріальними ресурсами. Все це має допомогти реалізувати основну мету – доведення досягнутого рівня в усіх регіонах не нижче установлених державою стандартів, забезпечення функціонування територіального соціально-економічного комплексу в інтересах усього населення і регіональної стабільності, побудову безконфліктної схеми відносин місцевих гілок влади, уникнення деформації та диспропорцій.

Факти, наведені в розділі, переконують в доцільності виокремлення двох рівнів, на яких здійснюється самоврядування, – місцевого і регіонального. Щодо місцевого – маємо достатньо багато напрацювань, проте регіональне самоврядування залишилося поза увагою дослідників, не дістало належного системного висвітлення, на що звернута увага експертів міжнародної неурядової організації Конгресу місцевих та регіональних влад Європи у Резолюції № 123 (01) і Рекомендації № 102 (01), прийнятих у Страсбурзі 13 листопада 2001 року. Дисертант пропонує своє бачення цієї проблеми, дає визначення поняття “регіональне самоврядування”, підкреслює, що воно перебуває у стадії свого становлення, безпосередньо залежить від законодавчої бази,  яка повинна чітко окреслити компетенцію в політичній, економічній і територіальній сферах, межі дії механізму правового регулювання, взаємодії самоврядування та державної влади.

На основі узагальнення доведено, що для нашої держави актуальним стає децентралізація влади, реформування податкової, банківської політики, подолання жорсткої економічної експлуатації центральною владою регіональних соціально-економічних комплексів, прискорення якісної трансформації системи бюджетних стосунків між центром та регіонами, напрацювання реальних економічних, фінансових, інноваційних важелів впливу, партнерська взаємодія регіонів, заміна авторитарно-бюрократичного управління на професійно-демократичне. Саме регіональне співробітництво – це той механізм, за допомогою якого і має забезпечуватись вітчизняне самоврядування, налагоджуватись конструктивний діалог і співпраця з територіями.

Не ототожнюючи політичне, державне управління і місцеве самоврядування, автор дотримується думки, що численні труднощі, з якими стикається населення територіальних громад, є або політичними за своєю суттю, або мають безпосередній вихід у політичну сферу на підставі того, що для місцевої влади немає питань, важливіших ніж забезпечення нормальної життєдіяльності, а це в свою чергу передумова існування і стабільності самої влади. Аналізуючи причини і характер конфліктів, дисертант пов’язував їх з: а) наданням населенню послуг, низьких за якістю; б) обмеженими бюджетними можливостями; в) особистістю обраних посадових осіб, особливо міських голів; г) неприйняттям населенням політики, що проводиться окремими посадовцями; д) бюрократизацією апарату.

Ключовими у відносинах “центр – регіон – територія” виступають компетенція і повноваження. Саме в площині їх вияву відбуваються найбільші неузгодження між двома гілками місцевої влади, і врегулювати їх, на думку автора, можна через інструменти врівноваженого впливу на систему “стримувань і противаг”. У дослідженні проаналізовані елементи цієї системи з авторськими доповненнями і власним баченням механізму їх реалізації. Дисертант дотримується думки, що феномен розподілу влади розглядається світовим та європейським співтовариством як найбільш цивілізований механізм управління і як важлива організаційно-інституційна умова правової, демократичної держави. В Україні це поки що нова практика державотворення, яка відповість на запитання: між ким, що, яким чином та у який спосіб розподіляти.

З’ясовуючи механізм поділу влади, автор вважає недоцільним розподіл останньої на регіональному рівні. Доречніше вести мову про розмежування функцій та повноважень, виходячи з пріоритетності повноважень представницького органу щодо виконавчого у розв’язанні місцевих справ і виконавчого – щодо представницького у здійсненні ним державних функцій на території. На підставі цього дисертант констатує, що чим ближче до населення рівень управління, тим найменш потрібно його ділити між різними владними структурами.

Розкриваючи сутність повноважень, “предметів відання”, компетенції, функції, мету і методи, автор доводить, що вони збігаються у представницьких і державних виконавчих органів з багатьох позицій. Дано порівняння статусу представницьких та виконавчих структур, виявлені їх спільні та відмінні ознаки в федеративній та унітарній державах. Автор вважає, що політична наука сьогодні потребує не стільки характеристики кожного із цих елементів, скільки аналізу різних наукових точок зору, суджень і концепцій щодо ролі кожного з них в становленні повноцінного самоврядування.

Певна нестабільність, соціальна напруга, конкуренція владних структур на всіх рівнях підтверджує відсутність правового поля, що є однією з причин постійного напруження між представницькими і виконавчими органами, прагнення заволодіти “більшою” владою. Автором встановлюються відмінності між дефініціями “делегування” і “передача”, які різняться за формами надання повноважень, підкреслюється необхідність більш чіткої правової врегульованості цих процедур через окремий закон. Співвідношення функцій, “переданих” та “делегованих” повноважень суттєво впливає на розвиток та становлення державних, самоврядних інститутів. І надзвичайно важливо, на думку дисертанта, оптимізувати ці співвідношення через суспільний діалог, взаємодію, співпрацю та взаємоврівноваженість між кожною з гілок влади. Аналіз джерельної бази засвідчив, що розподіл владних повноважень у державі поступово набуває ознак цивілізованості. Це підтверджується наведеними прикладами з відставкою Кабінету Міністрів України у 2001 році, відмовою окремих голів обласних державних адміністрацій суміщати посади голів обласних рад.

Дослідження взаємовідносин у форматі “центр – регіони” виявило окремі його тенденції: з одного боку, прагнення децентралізувати державне управління шляхом перерозподілу функцій і повноважень, передачі їх частини на місця, з другого – сильне бажання управляти всіма справами з центру; розширення самостійності місцевих органів за рахунок здійснення політики, відмінної від колишньої, у бюджетно-податковій сфері та комунальній власності; поєднання загальнодержавних і місцевих інтересів, їх диференційованість та узгодженість;  розширення правового поля у відносинах центру з територіями.

Нинішній стан розбудови держави зумовлює нове осмислення концепції регіональної політики, до основних складників якої автор відносить: а) розробку бюджетної, валютної, банківської, податкової стратегій, упорядкування системи місцевих податків, інвестиційно-інноваційну діяльність, що поглиблюватиме ринкову трансформацію економіки; б) заміну адміністративної підпорядкованості чітким визначенням компетенції для кожного рівня управління; в) широке використання різного роду договорів, угод, консенсусів, багаторічних контрактів для правового врегулювання відносин між центром і регіонами, державними адміністраціями і органами самоврядування. Усе це дозволить населенню виступати як об’єктом, так і безпосереднім суб’єктом управління.

Дисертант констатує: практика першого десятиріччя пострадянської доби переконує, що регіональна політика недостатньою мірою враховує світовий досвід і здобутки сучасної політичної науки. На підставі цього автор приходить і до такого висновку: якщо держава хоче бути надійним гарантом прав громадян на місцеве самоврядування, то повинна об’єктивно здолати розрізнені вектори впливу на регіони і продемонструвати цілісний підхід щодо останніх, без чого неможливо уникнути численних конфліктів на різних рівнях місцевої влади, диспропорції на територіальному рівні, забезпечити комплексне узгодження загальнодержавних інтересів з регіональними, реалізацію завдань місцевими гілками влади.

У третьому розділі – “Місцеве самоврядування як фактор демократизації суспільства”, – який складається з трьох підрозділів, досліджується процес пошуку оптимальних варіантів співпраці в межах територіальних громад органів місцевого самоврядування, політичних партій, громадських формувань для задоволення нагальних потреб населення, форми партнерського співробітництва, що стимулюють самоврядність, шляхи  розвитку демократії на місцевому рівні.

Дисертант вважає, що соціальне партнерство в межах територій – ключовий напрям реалізації самоврядування, запобігання соціальних конфліктів, забезпечення стабільності, консолідації суспільства, подолання відчуження народу від влади. Основу такого партнерства, на думку автора, складають “взаємовідносини”, що утворюються між самоврядними структурами і громадськими об’єднаннями, політичними партіями як елементами цілісної структури.

Розкриваючи взаємні права і обов’язки, принципи і форми цих відносин, дисертант пропонує власний погляд на шляхи розв’язання названих проблем. У ході їх реалізації складаються суб’єктно-об’єктні стосунки, за яких кожна із структур може впливати на іншу. Ця взаємодія може бути як всебічною (ідеологічна, політична і організаційна), так і частковою. Схожість мети і програм політичних партій та громадських об’єднань, ступінь їх зацікавленості в реалізації програм місцевого та регіонального розвитку, у розв’язанні нагальних місцевих проблем і визначають механізм та глибину цих взаємовідносин. Взаємодія, на думку автора, – ще й інструмент пошуку оптимального варіанту для задоволення інтересів окремих верств населення. Відстежуючи вплив громадських структур, партій на процес становлення місцевого самоврядування через різноманітні форми співробітництва, дисертант доводить: якщо елементи структури однотипні (за соціально-класовою природою, основоположними принципами), то для взаємодії створюються сприятливі умови, і на цій основі вона стає більш різновекторною і багатогранною. Відсутність “спільних позицій” робить її недовготривалою, тимчасовою, у кращому випадку, з окремих поточних справ.

Автор дослідження в процесі політологічного аналізу  встановив відсутність єдиного підходу щодо місця і ролі політичних партій, громадських організацій у становленні місцевого самоврядування і привернув увагу до різноманітної зарубіжної практики. Так, в окремих країнах (США, Швеція, Польща та ін.) громадські організації користуються державною підтримкою у вигляді отримання на конкурсній основі різного роду податкових пільг, грантів, повного або часткового звільнення від плати за послуги підприємств, права користування майном тощо. Визначаючи значну відмінність зарубіжного досвіду і української практики щодо фінансових спроможностей місцевого управління, дисертант вважає, що вітчизняним місцевим структурам не буде зайвим творчо запозичувати окремі її елементи і по можливості впроваджувати.

Враховуючи спрямованість дослідження, автор розкриває і таку важливу ланку системи місцевого самоврядування, як органи самоорганізації населення: ради і комітети мікрорайонів, вуличні, квартальні, сільські комітети мікрорайонів, житлові, суспільно-педагогічні, громадсько-культурні, спортивні комплекси, громадські ради за місцем проживання. До інших форм самоорганізації населення на окремих територіях віднесено громадські об’єднання мешканців за інтересами, кооперативні об’єднання громадян тощо. Перераховані організації мають одну універсальну характеристику, а саме: незалежність від органів державної влади. Тому їх розвиток і підвищення ефективності, на переконання автора, повинні стати основною метою демократичних перетворень у країні, а також модернізації місцевого самоврядування, оскільки саме ці інститути є важливими елементами громадянського суспільства. Наведені різноманітні приклади у містах Одеса, Миколаїв, Херсон, Черкаси та ін. підтверджують досить значну роль цих органів у волевиявленні населення, формуванні громадської думки, розвитку гласності та відкритості в межах відповідної території.

Проаналізувавши численні форми взаємодії, автор дійшов висновку, що найбільш радикальні і динамічні зміни в партійних осередках, громадських об’єднаннях на місцевому рівні відбуваються, як правило, після президентських і місцевих виборів та референдумів. У такі періоди активізується партійне будівництво, формування багатопартійності, прискорено відбувається політична структуризація суспільства. Відсутність сталості у даних процесах, на думку автора, прихована не тільки у великій кількості суб’єктів цього процесу, а й у тому, що представники політичних партій, громадських організацій займають неоднакове становище в структурах місцевого самоврядування, виконавчих органах. Відмінність ідеологічних позицій щодо стратегії розвитку місцевого самоврядування, ключових напрямів реформування регіонів, ринку праці, роздержавлення власності і приватизації, особливо землі, доцільності збереження рад або ж їх ліквідації потребують згуртування, узгодженості, суспільної злагоди, компромісу, діалогу усіх конструктивних сил, радикалів, демократів, представників лівої і правої спрямованості, оскільки лише спільними зусиллями можна напрацювати “правила гри”, за якими слід і діяти.

Вивчення діяльності органів місцевого самоврядування виявило велику низку нерозв’язаних проблем, протиріч і конфліктів у межах територіальних громад. Від того, яким чином будуть вони вирішені, залежатиме в кінцевому підсумку вектор нашого руху: чи підемо ми по шляху відкритого громадянського суспільства, чи авторитаризма. Вибір багато в чому обумовлюватиметься рівнем правосвідомості населення і готовністю державних органів, громадських організацій і політичних партій запропонувати конкретні механізми реалізації поставлених завдань.

Дослідження показало, що окремі політичні партії, декларуючи демократизм і відкритість, не поспішають визначати своє ставлення до інституту місцевого самоврядування. Це підтверджено аналізом програм політичних партій. Уперше в сучасній політичній науці показано, як вони представлені в депутатському корпусі місцевих рад.

На процес розбудови самоврядного інституту впливають різні масові громадські, суспільно-політичні об’єднання, зокрема найчисленніша на сьогодні, з реальними важелями впливу на соціально-економічну політику територій Асоціація міст України (АМУ), а також Міжрегіональний союз, Український муніципальний клуб, Конгрес місцевих та регіональних влад України, асоціації районних у місті рад, голів сільських та селищних рад. Без сумніву, це добре підґрунтя громадянської злагоди, консолідації, співробітництва різних за переконаннями і політичними орієнтаціями людей. Автор дослідження переконаний, що соціальне партнерство не тільки актуальний, але і стратегічний напрям демократичного оновлення місцевого життя, подолання наявних труднощів.

Принципово важливими механізмами формування інститутів громадянського суспільства є прямі форми демократії. Саме з урахуванням їх прикладного значення автор проаналізував виборчі кампанії 1994, 1998, 2002 років з погляду формування депутатського корпусу та ефективності його роботи, а також спрогнозував можливий розвиток ситуації під час проведення майбутніх (2006р.) місцевих виборів.

Підтверджено, що поширеним способом розв’язання місцевих справ у багатьох країнах з розвиненими демократичними традиціями залишаються референдуми. Проте автор вважає, що їх проведення та дорадче опитування рідко використовуються у вітчизняній практиці. Принаймні, їх було зафіксовано не більше десяти. Так, місцеві референдуми відбулися відповідно до рішень рад у містах Чернівці, Кіровоград, Соледар Донецької області, селах Текуче Косівського району Івано-Франківської області і Верхів Острозького району Рівненської області. У містах Вишгород Київської області та Полтава пройшло дорадче опитування. Автор переконаний, що ухвалений у 1991 році Закон “ Про Всеукраїнський та місцеві референдуми” має серйозні вади і не відповідає існуючим реаліям, а в окремих випадках унеможливлює волевиявлення громадян, особливо коли йдеться про недовіру або дострокове припинення повноважень міського голови.

Дисертантом проаналізовано ступінь інформованості, відкритості, розвитку місцевої ініціативи населення територіальних громад. На підставі аналізу автор доходить висновку про низький рівень інформованості, що обмежує право громадян на участь в управлінні місцевими справами. За переконанням дисертанта, гласність у діяльності місцевого самоврядування визначається забезпеченням певної відкритості та можливістю для населення впливати на процес прийняття рішень органами місцевого самоврядування, а також інформаційною свободою. Наведені в розділі факти переконують, що матеріали, які подаються різними засобами масової інформації, часто грішать суб’єктивізмом та кон’юнктурністю з боку їх носіїв. А відтак мешканці більшою мірою не знають, чим займається місцева влада та які питання вирішує від їх імені.

Розвиток демократії залежить від місцевих ініціатив (громадські слухання, збори, сходи громадян, громадські приймальні та ін.), у ході яких висвітлюється поточна і перспективна робота рад, проблемні питання громади, ведеться прийом виборців депутатами, спеціалістами різного профілю, психологами, представниками партій і громадських об’єднань.  Аналіз реального втілення принципів демократії через місцеві ініціативи переконує в тому, що вони допомагають мешканцям виявляти свої інтереси, узгоджувати їх у межах розумних компромісів, запобігати узурпації місцевої влади з боку посадових осіб, виключати монополію будь-кого на ухвалення рішень, виступати дієвим засобом солідарності, соціального партнерства.

Без сумніву, підвалини демократії – сприятливий простір для реформування життєздатних місцевих громад, їх стабільності та повноцінності. Вони створюють той особливий стан, у якому цивілізованим шляхом можна зміцнювати самоврядність, реалізовувати конституційне право громадян на місцеве самоврядування. Дисертант переконаний, що Україна обрала непростий, але найбільш прийнятний і реальний шлях – формування громадянського суспільства через підвищення ролі і розширення повноважень місцевого самоврядування, зміцнення механізму його функціонування.

ВИСНОВКИ

Проведений політологічний аналіз дозволив автору виявити провідні тенденції, закономірності, пов’язані з історією питання, визначенням місця і ролі самоврядного інституту в сучасних умовах державотворення, його позитивні сторони і основні недоліки у контексті ефективної організації управління на субнаціональних територіальних рівнях, відповідність їх принципів і засад європейським стандартам.

Реалізуючи поставлені дослідницькі завдання, автор дисертації  прийшов до таких висновків-пропозицій.

1. На основі вивчення і узагальнення досвіду світової політичної науки щодо підвищення ролі місцевого управління, його організаційно-правової основи, ролі у державотворчих процесах автор дослідження подає своє тлумачення терміну “місцеве самоврядування”, визначаючи його за формами вияву як різноманітну діяльність людей, спрямовану на розв’язання місцевих проблем власними зусиллями та під свою відповідальність. Викладена автором точка зору на зміст і сутність місцевого самоврядування є особистим внеском у доповнення теорії і практики цього суспільно-політичного інституту.

2. Місцеве самоврядування в Україні все більше виявляє себе як самобутня форма організації територіальної громади. Але його становленню і подальшому розвитку на перешкоді постають: недосконалість і непослідовність законодавчого регулювання; відсутність у багатьох випадках місцевої політичної еліти достатньої фахової та професійної компетенції, дієвого механізму впровадження в життя стратегічної парадигми самоврядування, достатнього ресурсного забезпечення, цілісної регіональної політики, статутів територіальних громад; завищені очікування швидких результатів від нової системи управління і відчуження самого населення територіальної громади від реальної участі в управлінні місцевими справами; низький рівень муніципальної просвіти мешканців; “пострадянський синдром” і його стереотипи; неефективність прогнозування на місцевому рівні.

3. Ключовим напрямом реформування місцевого самоврядування стає реалізація принципів поділу влади на засадах децентралізації, деконцентрації владних повноважень, субсидіарності, доступності, повсюдності, взаємної врівноваженості через систему “стримувань і противаг” в умовах взаємоконтролю.

4. Істотно впливає на процес муніципального руху і розвиток місцевого самоврядування рівень співпраці різноманітних асоціацій, об’єднань, громадських організацій, спільна і активна діяльність яких розширює спектр пошуку форм взаємодії на засадах партнерства, співробітництва, кооперації. Автором зроблені доповнення до окремих напрямів цієї співпраці.

5. Сучасне самоврядування передбачає принципово нові підходи до визначення його територіальних основ. Проведення адміністративної та адміністративно-територіальної реформ сприятиме, на думку автора, формуванню дієздатної адміністративно-територіальної одиниці із самодостатніми повноваженнями, ресурсами, гарантіями захисту, спроможної забезпечити стабільність і єдність стандартів якості і рівня життя населення. Широкого застосування набуває договірна практика та укладання багаторічних угод з вищими гілками влади, різними органами самоврядування, державними виконавчими структурами, встановлення взаємовигідних зв’язків з окремими регіонами України., країнами СНД, особливо у прикордонних областях, на якісно нових засадах – незалежності, самостійності, взаємної зацікавленості та користі.

6. Вразливою стороною діяльності органів місцевого самоврядування на сучасному етапі автор вважає матеріально-фінансову. Повноцінність існування територіальних громад залежить від ресурсного забезпечення (фінансово-економічного, земельного та майнового, енергетичного, соціально-культурного, громадсько-політичного, організаційного, правового, інтелектуального, кадрового та ін.), його чіткого призначення, механізму використання, шляхів компенсації та трансформації усіх видів фінансів з метою задоволення громадських потреб населення. Посилити і закріпити пошук оптимізації управління місцевим та регіональним розвитком спроможне міжсекторне співробітництво місцевої влади, підприємницьких структур і громадських організацій.

7. У ході політологічного аналізу змісту діяльності обласних та районних рад автор доходить висновку, що ці представницькі органи повинні мати свої виконавчі комітети, підзвітні і підконтрольні радам, а через них – і територіальним громадам. Дисертант переконаний, що система виборів до обласної ради потребує модернізації. На думку автора, більш ефективними були б вибори депутатів за змішаною системою. Перспективним з точки зору розвитку місцевої демократії автор вважає виборність голів державних адміністрацій.

Збалансованість та врівноваженість місцевих гілок влади забезпечуватимуться через інструменти впливу системи “стримувань і противаг”, яка блокуватиме узурпацію влади та зловживання нею з боку посадових осіб та державних службовців. Спірні питання між радами та адміністраціями розв’язуватимуться, як вважає дисертант, через адміністративну юстицію і мережу адміністративних судів. Автор вніс пропозиції, які доповнюють чинну систему “стримувань і противаг”.

8. Оптимізація шляхів становлення місцевого самоврядування потребує нового осмислення ролі та статусу депутатів місцевих рад. Автор пропонує: скорочення кількості депутатського корпусу на всіх рівнях самоврядування; перехід частини депутатів після їх обрання на постійну роботу до рад; формування рад за об’єднувальним принципом (це стосується районних у місті рад); започаткування договірної практики, солідарної відповідальності за стан справ у межах територіальних громад депутатів спільно з підприємствами, організаціями, установами, осередками політичних партій, громадськими організаціями; підвищення правової культури. Реформуванню і модернізації підлягають і виконавчі комітети органів місцевого самоврядування.

9. Розвиток демократії на місцевому рівні та соціальної бази місцевого самоврядування повинен набувати конкретних ознак. Так, важливим інструментом демократії є “місцеві ініціативи” – різного роду ради споживачів послуг, пенсіонерів, інвалідів, а також прямі форми волевиявлення (вибори і референдуми). Крім того, демократичне місцеве управління неможливо здійснювати без інформування населення, врахування громадської думки. Місцева преса не завжди подає об’єктивну інформацію про діяльність місцевих рад, бо більшою мірою комерційна в своїй основі. Отже, на думку автора, на рівні територіальних громад доцільно створити діючу комунікативно-інформативну мережу, яка забезпечуватиме доступ населення до найважливіших подій місцевого життя, участь в обговоренні і вирішенні нагальних питань громади.

10. Багатогранність проблем становлення сучасного місцевого самоврядування зумовлює потребу подальших системних реформ на всіх рівнях управління. Так, на рівні вищих гілок влади нагальними, на думку дисертанта, є: розробка та ухвалення загальнонаціональної програми розвитку вітчизняного самоврядування, Муніципального кодексу; забезпечення децентралізації відповідними фінансовими ресурсами; конкретизація стратегічного планування розвитку регіонів і малих міст; широка підтримка місцевих новацій; визнання державою інституту місцевого самоврядування як рівноправного партнера у наданні адміністративних та громадських послуг населенню; створення законодавчої бази, що виключала б безсистемність, неузгодженість, розпорошеність підходів до визначення статусу, компетенції його органів, відповідала  загальноприйнятим положенням Європейської хартії місцевого самоврядування і гарантувала вільне здійснення повноважень і функцій.

На територіальному рівні інноваційними можуть бути, як вважає автор, досягнення збалансованості місцевих гілок влади (на засадах партнерства, співробітництва, солідарної відповідальності через визначення конкретних сфер її); забезпечення ресурсного, стратегічного та інноваційного планування територій і громад, місцевого і регіонального розвитку; розширення практики розробки та ухвалення статутів територіальних громад; ефективне використання міжсекторного співробітництва, муніципального маркетингу та менеджменту; створення цілісної системи у наданні населенню необхідних соціальних послуг; проведення постійних моніторингів, конкурсів, експериментів на всіх рівнях самоврядування з метою виявлення нетрадиційних самоврядних практик, передових фахівців тощо; формування нової генерації управлінської еліти та стимулювання її діяльності, персоніфікація відповідальності за наслідки управлінських рішень; уведення інституту місцевого омбутсмена з метою більшої захищеності прав громадян на місцеве самоврядування.

11. Перспектива сучасного місцевого самоврядування, за переконанням автора дисертації, пов’язана з подальшим удосконаленням концепції його розвитку і застосуванням моделей і методів управління, адекватних суспільно-політичним умовам: формування інститутів громадянського суспільства, територіальної громади та регіонального самоврядування; утвердження нової системи цінностей на принципах самоорганізації і самоуправління; пошук оптимальної моделі адміністративних меж для ефективного здійснення місцевого самоврядування; удосконалення його системи, в першу чергу, обласних та районних рад (через створення власних виконавчих органів); врегулювання питань комунальної власності як матеріально-фінансової основи; розмежування “предметів відання”, компетенції, повноважень між місцевими гілками влади, різними рівнями самоврядування; опертя на широкі громадські ініціативи.

Отже, автор дисертації через призму політологічного аналізу зробив спробу виявити та визначити характерні закономірності, особливості тенденції процесу становлення сучасного місцевого самоврядування в перехідний період державотворення, вважаючи, що розбудова відкритого громадянського суспільства неможлива без підвищення активності українських самоврядних структур, по-справжньому повноцінних і самодостатніх у відстоюванні інтересів територіальних громад. Наша держава, визначивши геополітичну стратегію розвитку, скоригувавши парадигму управління, незворотно стала на шлях утвердження самоврядних засад. Сприяє цьому і наука політологія, яка досліджує природу і сутність, зміст і механізм здійснення влади, закладає теоретичний і практичний фундамент для того, щоб головним пріоритетом місцевого самоврядування були інтереси, блага людини, захищеність її природних прав і свобод.

Основний зміст та висновки дисертації викладені у публікаціях:

Індивідуальна монографія

1. Місцеве самоврядування в Україні: етапи становлення та перспективи. – К.: Генеза,  2002. – 368 с. (21,39 авт. арк.).

Рецензії:

1.Сусоров В.Д. Місцеве самоврядування в Україні: етапи становлення та перспективи // Віче. – 2003. -№ 1. – С.77-78.

2.Водотика С.Г. Місцеве  самоврядування в Україні: етапи становлення та перспективи // Актуальні проблеми державного управління: Збірник наукових праць. – О.: ОРІДУ УАДУ,  2002. – Вип. 10. – С. 334-339.

Статті у наукових фахових виданнях:

1. Некряч А.І. Важка ти, ноша самоврядування // Віче. – 1997. – С. 39-49 .

2. Некряч А.І. Десять добрих справ Суворовського району // Віче. – 2001. – №8.–С. 69-79.

3. Некряч А.І. Розвиток демократії – важливе підґрунтя для формування дієздатного місцевого самоврядування // Нова парадигма: Альманах наукових праць. – Запоріжжя: Запорізький державний університет; Запорізьке наукове товариство ім. Я.Новицького; Творче об’єднання “Нова парадигма”. – 2001. – Вип. 23. – С.134-141.

4. Некряч А.І. Розвинене місцеве самоврядування – важлива складова громадянського суспільства (з досвіду Суворовського району міста Херсона) // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень. – К., 2001. – Вип. 16. – С. 85-100.

5. Некряч А.І. Місцеве самоврядування міцне захищеністю своїх прав // Віче. – 2002. – №2 – С. 45-51.

6. Некряч А.І. Децентралізація влади – головне у досягненні ефективності регіонального самоврядування // Перспективи. – Одеса: Південноукраїнський державний педагогічний університет ім.Ушинського; Одеський національний політехнічний університет. –  2002. – №2(18) . – С.44-49.

7. Некряч А.І. Статут територіальної громади – правовий простір розширення  демократії на місцевому рівні // Трибуна. –  2002. – №5-6. – С 34-36.

8. Некряч А.І. Інформування та звернення громадян – два взаємозалежні складники довіри до місцевої влади // Актуальні проблеми державного управління. – О.: ОРІДУ УАДУ, 2002. – Вип. 9. – С. 285-295.

9. Некряч А.І. Вибори 2002 року – чи стали вони шансом формування дієздатних представницьких органів місцевого самоврядування? //Трибуна. – 2002. – № 9-10. – С.38-40.

10. Некряч А.І. Ключове завдання органів місцевого самоврядування – соціальний захист населення територіальної громади // Актуальні проблеми державного управління. – О.: ОРІДУ УАДУ, 2002. – Вип. 10. – С. 314-325.

11. Некряч А.І. Представницькі органи – ключова ланка в системі місцевого самоврядування // Трибуна. – 2002. – № 11-12. – С.28-30.

12. Некряч А.І. Дієздатне місцеве самоврядування – важлива передумова успішної політичної трансформації суспільства // Актуальні проблеми державного управління. – О.: ОРІДУ УАДУ, 2002. – Вип. 11. – С. 211-221.

13. Некряч А.І. Тон усьому задають гміни // Віче. – 2002. – № 12. – С.45-48.

14. Некряч А.І. Місцеве самоврядування: місце і роль посадової особи // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України. – К., 2002. – Вип. 20. – С. 126-137.

15. Некряч А.І. Органи самоорганізації населення – важливий складник  системи місцевого самоврядування // Нова парадигма: Альманах наукових праць. – Запоріжжя: Запорізький державний університет; Запорізьке наукове товариство ім. Я.Новицького; Творче об’єднання “Нова парадигма”. – 2002. – Вип. 26. – С.122-130.

16. Некряч А.І. Інформування населення територіальної громади – шлях до відкритості та прозорості діяльності органів місцевого самоврядування // Нова парадигма: Альманах наукових праць. – Запоріжжя: Запорізький державний університет; Запорізьке наукове товариство ім.Я.Новицького; Творче об’єднання “Нова парадигма”. – 2002. – Вип. 27. – С.118-126.

17. Некряч А.І. Демократія – важливе підґрунтя формування спроможної і відкритої місцевої влади // Нова парадигма: Альманах наукових праць. – Запоріжжя: Запорізький державний університет; Запорізьке наукове товариство ім.Я.Новицького; Творче об’єднання “Нова парадигма”. – 2002. – Вип. 28. – С.153-164.

18.  Некряч А.І. Розмежування функцій і повноважень – основа розвитку місцевого самоврядування // Трибуна. – 2003. – №1-2. – С.18-20.

19. Некряч А.І. Територіальна громада: оптимальна модель партнерство // Зб. Сучасна українська політика: політики і політологи про неї. – К., 2003. – Вип.4. – С.303-313.

20. Некряч А.І. Самопочуття та оптимізм людей – співмірні кількості та якості послуг отриманих від місцевої влади // Грані: науково-теоретичний і громадсько-політичний альманах. – Дніпропетровськ: Дніпропетровський національний університет; Центр соціально-політичних досліджень. – 2003. – №4. – С.48-56.

21. Некряч А.І. Місцеве самоврядування України та європейський досвід: шлях до співпраці // Вісник Львівського університету: серія міжнародних відносин. – Львів: Львівський національний університет ім.І.Франка. – 2003. – Вип.11. – С.61-67.

22. Некряч А.І. Місцеве самоврядування – рівнозначущий складник політичної системи суспільства // Держава і право. – 2003. – №20. – С. 494-499.

23. Некряч А.І. Реформування політичної системи – невіддільне від місцевого самоврядування // Нова парадигма: Альманах наукових праць. – Запоріжжя: Запорізький державний університет; Запорізьке наукове товариство ім.Я.Новицького; Творче об’єднання “Нова парадигма”. – 2003. – Вип.29. – С.135-143.

Публікації, які додатково відображають результати дисертації:

24. Некряч А.І. Органи місцевого управління в постсоціалістичних країнах Європи: політологічний зріз: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. – Херсон:  МУБіП, 2002. – 109 с.

25. Некряч А.І. Місцеве самоврядування в контексті сучасного державотворення // Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції “Відродження української держави: актуальні проблеми державотворення та права”. – Херсон, 1999. – С. 85-90.

26. Некряч А.І. Впровадження дійового механізму соціального захисту населення – ключове завдання органів місцевого самоврядування на сучасному етапі. – Херсон: Олді-плюс, 2001. – С.140-147.

27. Некряч А.І. Розвиток демократії у місцевому самоврядуванні // Місцеве самоврядування: 10 років незалежності України. – К.: Парламентське вид-во, 2001. – С.352-354.

28. Некряч А.І.Розвинений механізм влади – запорука дієздатності місцевого самоврядування // Матеріали науково-практичної конференції:  “Економіко-правові проблеми становлення в Україні громадянського суспільства”. – Херсон, 2002. – С.104-112.

29. Некряч А.І. Децентралізація – стратегічний шлях до зміцнення дієздатності місцевого самоврядування // Збірник наукових праць. – Дніпропетровськ: Вид-во УАДУ, 2002. – № 3(9). – С.255-267.

30. Некряч А.І. Послання Президента України до Верховної Ради: “Європейський вибір: концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002-2011 роки” – ключ до розуміння внутрішньої та зовнішньої стратегії держави на сучасному етапі // Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції “Правові та геополітичні інтереси входження України в європейське та світове співробітництво”. – Херсон,  2003. – №1. – С.6-9.

31. Некряч А.І.Розвинений механізм місцевого самоврядування – запорука його дієздатності // Ринкова економіка: сучасна теорія та практика управління: Збірник наукових праць економіко-правового факультету Одеського національного університету ім.Мечнікова. – О.: Астропринт, 2003. – Т.5. (Вип.5). – С. 318-330.

32. Некряч А.І. Політична трансформація суспільства – невід’ємна від розбудови місцевого самоврядування // Вчені записки Харківського інституту управління. – Х., 2003. – № 10. – С.235-.242.

33. Некряч А.І. Політична реформа як фактор консолідації суспільства // Матеріали науково-практичної конференції “Політична реформа – вимога сьогодення”. – Херсон, 2003. – С.21-26.

Анотації

Некряч А.І. Місцеве самоврядування сучасної України як предмет політологічного аналізу. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора політичних наук за спеціальністю 23.00.02 – політичні інститути та процеси – Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України. – Київ, 2003.

У дисертаційному дослідженні проведено політологічний аналіз соціально-політичних, соціокультурних, науково-організаційних та концептуальних засад сучасного місцевого самоврядування в Україні.

У роботі на основі значної кількості наукової літератури, документальних джерел та власного досвіду розглянуто регіональну політику та її вплив на становлення місцевого самоврядування, показано його роль у формуванні ефективної місцевої влади. Розкриваються проблеми набуття достатньої компетенції та розмежування “предметів відання” місцевих владних структур, висвітлюються питання поєднання загальнодержавних та регіональних інтересів – основи реформування місцевого самоврядування.

Досліджуються питання об’єднання зусиль місцевого самоврядування та політичних партій і громадських формувань, партнерського співробітництва в роботі на території, пошуку шляхів дальшого розвитку демократії на місцевому рівні.

Ключові слова: місцеве самоврядування, місцеві владні структури, органи самоорганізації населення, регіональна політика, достатня компетенція, “предмети відання”, політичні партії, громадські організації, партнерське співробітництво, регіональні та загальнодержавні інтереси.

Некряч А.И. Местное самоуправление современной Украины как предмет политологического анализа. – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора политических наук по специальности 23.00.02 – политические институты и процессы. – Институт политических и этнонациональных исследований НАН Украины. – Киев, 2003.

В диссертационной работе исследуются социально-политические, социокультурные, научно-организационные и концептуальные основы местного самоуправления в Украине. Отмечается, что необходимость создания эффективной системы местных органов власти диктуется потребностями современного состояния общества.

Управление местными делами, как свидетельствует практика, может осуществляться как назначаемыми из центра органами государственной администрации на местах, выступающими в качестве периферийного звена государственного аппарата, так и представительными органами, избираемыми населением отдельных административно-территориальных единиц. Такие представительные органы часто именуются органами местного самоуправления или муниципального управления. Местное управление является, однако, весьма специфическим элементом государственного механизма, обладающим значительной самостоятельностью и своеобразием.

В связи с этим актуальным для ученых, политологов встает вопрос наработки отечественной теории местного самоуправления, определения его концептуальных основ. Материалы диссертации свидетельствуют о том, что, несмотря на демократические преобразования, в жизни украинского общества все еще сильна централизация управления, то есть налицо явный приоритет исполнительных структур в ущерб системе местного самоуправления. Очевидным является отставание теоретических научных разработок от реальных потребностей, хотя в целом такие разработки появляются чаще, чем в предыдущие годы. Переходный этап, на котором находится страна, предъявляет повышенные требования к ускоренному поиску законодательного урегулирования функций, компетенции и организации деятельности системы местного самоуправления в целом, всех ее составных.

Вышеобозначенная проблема как ключевая в политической системе остается важнейшим направлением современного построения украинского государства, создания гражданского общества, установления конструктивного социального партнерства на всех уровнях управления.

В работе на основе значительного количества научной литературы, документальных источников и собственного опыта рассмотрена региональная политика и ее влияние на становление местного самоуправления, показана роль самоуправления в формировании эффективной местной власти, раскрываются проблемы приобретения достаточной компетенции и разграничения “предметов ведения” местных властных структур, освещаются вопросы соединения региональных и общегосударственных интересов как основы реформирования местного самоуправления.

Автор констатирует, что несмотря на принятие значительного количества нормативных документов, новой Конституции Украины (1996 г.), реальная политическая демократизация общества не состоялась. Весомую роль в этом сыграло несовершенство распределения государственной власти в целом и ее структур на местах. Органы местного самоуправления не получили реальных рычагов для решения конкретных вопросов, поскольку, имея де-юре статус органа местного самоуправления, одновременно де-факто власти они не имеют. И хотя принятая Верховной Радой Декларация о государственном суверенитете Украины признала мировую практику разделения власти на законодательную, исполнительную и судебную, такого соответствующего разграничения между представительными и государственными исполнительными структурами на местах не произошло.

По мнению автора, не следует преувеличивать степень реальной самостоятельности местных органов. Ведь закрепление за ними тех или иных полномочий на практике является лишь результатом разграничения компетенции между центром и местами в рамках единого государственного механизма. Местные органы не обладают так называемой “компетенцией устанавливать свою компетенцию”, то есть не могут самостоятельно определять круг своих полномочий, поскольку последние устанавливаются вышестоящими органами.

Исследуются вопросы объединения усилий местного самоуправления, политических партий и общественных формирований, партнерского сотрудничества в работе на территории, поиски путей дальнейшего развития демократии на местном уровне. Раскрываются прямые формы демократии (выборы, референдумы, местные инициативы, их роль и значение в становлении местного самоуправления и формирования гражданского общества).

Доказывается необходимость более тесного сотрудничества органов местного самоуправления с трудовыми коллективами, политическими партиями, организациями, движениями, которые сегодня начинают эффективно влиять на участие населения в управленческой деятельности, содействовать местному самоуправлению в реализации его политико-правового статуса.

Отмечается, что взаимодействие партий, общественных структур зависит от правильного понимания их места и роли в системе и структуре местного самоуправления, от их компетенции в процессе самоуправления, внутренней способности отдельных институтов к упорядочению в определенную устоявшуюся структуру.

Ключевые слова: местное самоуправление, местные властные структуры, органы самоорганизации населения, региональная политика, достаточная компетенция, “предметы ведения”, политические партии, общественные организации, партнерское сотрудничество, региональные и общегосударственные интересы.

A.I. Nekryach “Local Government in Modem Day Ukraine – Manuscript”. 

The thesis in obtaining doctor’s degree of political sciences. The speciality 23.00.02. – Political Institutions and Processes. – The Institute of Political and Ethnonational Investigations of the National Academy of Sciences of Ukraine, Kiev, 2002.

The thesis analyses socio-political, socio-cultural, scientific, organization and conceptual base of government in Ukraine. Regional politics and its influence on me forming of local government is being considered on basis of a great deal of scientific literature, documentary sources and personal experience. The work shows me role of local self-government in creating effective local authorities, the problems of gaining sufficient competence and delimitation of the objects of responsibility of the local authoritative structures are being analyzed. The thesis examines the problem of uniting regional and national interests as the basis for reforming of the local self-government.

The work investigates joined efforts of local government, political parties and public groups, partners’ cooperation on the territory, a search of the ways of further development of democracy on the local level.

Key words: self-administration, local authoritive structures, the organs of the self-organization of the population, the regional policy, the political parties, the public organizations, the partnership, the regional and general state interests.

1. 4000 Roskilde Denmrkhttp---hjem
2. he is bit stubborn. Nevertheless he is plesnt to del with
3. и микро количественный анализ
4. В переходный период одновременно с дерегулированием государственного сектора отменой директивных метод
5. Электробезопасность [3
6. правова форма самозабезпечення самоорганізації самозахисту безпосереднього самоврядуваннята прямого на.html
7. Лабораторная работа 10 Тема- Криминалистическое исследование огнестрельного оружия Вопросы для под
8. Конспект проведения сказки инсценировки «Пчелки добрые подружки»
9. Введение Автомобильный транспорт России представляет собой наиболее гибкий и массовый вид транспорта
10. на тему- Протестантская этика и деловая западная культура
11. Я лучшей доли не искал
12. Функционирование банковской системы в Республике Беларусь
13. Национальный проект, как способ реализации социальной политики» (на примере приоритетного национального проекта «Развитие АКП»)
14. Готика Застывшая эпоха ушедших времен
15. СтопХам Человек берущий на себя ответственность руководителя должен осознавать что данная деят
16. Постановка задачи В данной курсовой работе необходимо решить дифференциальное уравнениес заданными на
17. рефераті Книги Один автор 1
18. Сделки с недвижимостью
19. Subject t school is history so the history of Englnd is very interesting for me too
20. . Предмет цели задачи военной токсикологии Предметом изучения военной токсикологии является токсично

Материалы собраны группой SamZan и находятся в свободном доступе