Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
ЗМІСТ:
3. Розділ 2: Сутнісний зміст демократії:…………………………………………….……16
4. Результати роботи та висновки................................................................24
5. Список літератури........................................................................................26
Що таке Демократія? Чи часто ми над цим замислюємося? Чи розуміють поняття демократії однаково в усіх країнах світу? Чи однаково думають про демократію президент держави, військовослужбовець, робітник на підприємстві, або засуджений, що відбуває покарання в „зоні суворого режиму”? І взагалі – чи є однозначне визначення демократії?
Поняття демократії існує вже дві з половиною тисячі років. У різні часи історії політичної думки цьому терміну давалося неоднозначне тлумачення. В міру багатовікової зміни й ускладнення політичної картини і нашарування на неї політичних доктрин, що апелюють до демократії, остання здобувала самі різні інтерпретації. Класичне визначення демократії нерозривно пов'язано з його етимологічним походженням. Термін походить від грецького слова, що складає у свою чергу з двох слів: demos – народ і kratos – влада, правління.
Зародившись ще в античності, демократія дослівно перекладається як “влада народу” або “народовладдя”.
Один із найважливіших критеріїв зрілості суспільства — ступінь його демократичності (рівень демократії). У його демократизації суб'єкти політичного процесу вбачають мету, умову, ефективний засіб оновлення суспільного життя, радикальну трансформацію політичної системи, гарантію незворотності цього процесу. Адже в соціальному розвитку демократія є найефективнішим способом реалізації суперечностей, вдосконалення й гармонізації суспільства.
Проблема демократії та її ролі в суспільно-політичному житті є однією з центральних у політології, яка ще з античних часів розглядала демократію як органічну ознаку цивілізованості суспільства.
Утвердження в тій чи іншій країні демократичного політичного режиму не є результатом прагнення певних політичних сил чи бажання окремих осіб. Демократія дедалі чіткіше проявляється як об'єктивна закономірність світового політичного розвитку.
Обов'язковим принципом демократії є громадянський консенсус, тобто принципова згода основної маси громадян дотримуватися встановлених правових умов, у межах яких мають досягатися часткові цілі. Громадянський консенсус передбачає ще один принцип демократії — мажоритарним, тобто правління більшості. Політичні рішення, особливо ті, що мають суспільне значення, приймаються більшістю або з її згоди. Цей принцип вимагає використання форм і процедур, які дають змогу виявити політичну більшість.
Мета: Метою роботи є дати відповідь на питання “що ж таке демократія”, які її сучасні форми та інститути. Але щоб краще зрозуміти сутність демократії, шляхи розвитку її форм, потрібно зазирнути у минуле, і добратись до самих коренів цього поняття, та визначити її роль у суспільстві. Необхідно також дослідити вплив демократії на суспільне життя людей, які прагнули справедливості та рівноправності. В результаті розвитку, демократія розробила принципи які супроводжують її в сучасному суспільстві. Як і кожне суспільне явище демократія не є досконала, але щоб в подальшому її розвивати, потрібно критично проаналізувати та визначити проблемні питання демократії.
Актуальність: На даний час питання демократії дуже актуальне і болюче. Та це й не дивно, адже є велика кількість держав, ще стоять на шляху розвитку правових принципів, включаючи і Україну. Владні структури неохоче беруться за розвиток демократії. Але перед черговими виборами політики знову починають говорити про демократію, цим самим збільшують свій рейтинг на виборах. Вже після виборів все затухає. Це і є помилки на шляху розвитку демократії. Тому молодому поколінню потрібно добре знати проблеми, щоб ефективно їх вирішувати, цим самим розбудовувати свою демократичну державу.
Об’єкт: Об’єктом даної курсової роботи є демократія як політичний режим зі всіма його особливостями та недоліками.
Перше уявлення про демократію, як форму правління, виникло в античній Греції. Аристотель визначав демократію як "правління всіх" і все зводилося до навчання про форми держави. Для Геродота (у нього це поняття зустрічається вперше), та й для Платона, Аристотеля, Цицерона, Сенеки і інших класичних авторів, демократія означала не якійсь визначений стан суспільства, а особливу форму організації державної влади - нею володіє не одна особа (як при монархії й її варіаціях, скажімо, тиранії) чи група людей (приміром, при аристократії й її різновидах, начебто олігархії чи плутократії), а усі. Аристотель першим у своїй типології трьох «кращих» форм держави (тиранія, олігархія, демократія чи охлократія), поряд з кількісним критерієм розподілу («хто панує?»), вказує також на критерії якісні («котрі засоби панування?»), причому у нього ставлення до «демократії» скоріше немилостиве, як до однієї із форм виродження державного життя. Після настільки суворого вердикту Аристотеля, протягом наступних двох тисячоліть, «демократія» виявилася в числі закритих, заборонних до розуміння. Проте, незважаючи на систематичне ігнорування її як поняття, сама демократія, уже в якості соціальної реальності, не вважалася знеціненої.
Чому демократія виявилася «в немилості» у Аристотеля? Мабуть тому, що він не провів розходження між «демократією» й «охлократією». Аристотель, звичайно, розумів істотну різницю між зазначеними двома формами влади, але й усвідомлював і інше - що «демос» (тобто народ у власному понятті) правителі можуть за допомогою митецької «демагогії» довести до рівня «охлосу» - «черні», використовувати його у своїх цілях, називаючи це «демократією», «народовладдям».
Дійсно, в історії було багато таких випадків у різних народів, тай в нашого у тому числі. Водночас авторитет Аристотеля і у старожитності, й в середньовіччі був настільки великий, що його «вердикт» дійсно відтіснив на тривалий час поняття демократії на периферію соціального й політичного знання.
Визнана й схвалювана Аристотелем «політія» містить цілий ряд елементів, що зближаються з більш пізніми, позитивними поглядами на демократію. «Політія» означала в старогрецькій політичній думці (Платон, Ксенофонт, Аристотель й більш пізні мислителі) «державне життя», «державний устрій», а також навчання про неї. Саме слово складається від терміну «поліс», тобто «місце», «місто», у якому живе компактне співтовариство вільних людей, у створених ними структурах визначеного соціального й політичного єднання, під захистом вироблених для цієї цілі законів, релігійних й моральних норм.
Але при розгляді історії становлення демократії виявляється, що поняття "всі" і "народ" не завжди співпадали. З усіх існуючих у минулому прикладів найбільш демократичною була «первісна демократія», де рішення приймали всі дорослі члени роду або племені.
У період розкладу первісного суспільства виникає «воєнна демократія», де народ, іншими словами ті, що мають право брати участь в управлінні і здійснювати правосуддя, обмежувався тільки озброєними чоловіками. У древніх Афінах, що подарували світові досвід першої прямої політики демократії, під народом розумілося тільки дорослі вільні чоловіки. Саме вони мали право особисто брати участь у роботі народних зборів і голосувати. Жінки, раби, метеки (особисто вільні переселенці) політичних прав не мали. Таким чином, в Афінах демократія поширювалася на кілька тисяч людей. Ця влада була далекою від досконалості ще й тому, що придумувала інакшу думку, приймаючи форму тиранії "більшості". Так, афінська демократія приговорила до смерті Сократа, а також могла будь-якого непопулярного громадянина піддати остракізму (вигнанню з міста терміном на десять років). Відомо, що з Афін був вигнаний полководець і політик Фемістокл зі словами: "Ти кращий від нас, а нам не потрібно кращих". Цієї долі ледве уникнув і відомий прибічник афінської демократії - Перикл. Нарешті, треба відзначити, що демократія древності існувала за рахунок інституту рабства. Настільки ж звуженою була категорія громадян - народу у середньовічних муніципальних демократіях - у феодальних містах-республіках.
В подальшому, найвизначнішими подіями, які заклали основи демократичної тенденції, стали:
- Англійська революція (1688);
- війна за незалежність Північної Америки (1775-1783);
- Французька революція (1789).
У прийнятих у цей період документах - Біллі про права (Англія), Декларації незалежності і Біллі про права (США), Декларації прав людини і громадянина (Франція, 1791), були висунуті демократичні цінності і принципи, які проглядаються у сучасній практиці функціонування системи представництва, взаємовідносини гілок влади і законодавства в галузі прав людини.
Також переоцінка концепту демократії, відзначене семантичне його розширення відбувались в період Французької революції, коли демократія стає поняттям, що відображає спочатку визначений напрямок думки, а пізніше уже напрямок й зміст визначеного соціального руху, його політичні й суспільні цілі. З цього часу демократія означає вже не лише якусь суспільну структуру, що альтернативно протистоїть монархії і аристократії, а й стає одночасно філософсько-історичним шифром у соціології влади, кодом як для цілого ряду ліберально-буржуазних вимог автономії й співучасті в прийнятті рішень, для ідей й прямувань до соціальної рівності. Концепція демократії перетворюється в головну рушійну силу, сутнісний елемент, іманентний всьому сучасному розвитку соціальних структур.
Під демократизацією також припускається процес, який бере початок у ранньому конституціоналізмі Англії й США, який сприяв виникненню теперішніх форм демократичного державного устрою, але ще не завершений і в наші дні.
Проте найбільш зрілих форм демократія досягла в середині XX ст., коли стали реальністю рівні для усіх верств суспільства громадянські і політичні права. Необхідно підкреслити, що сучасна демократія відрізняється від попередніх історичних моделей і іншими суттєвими ознаками: захистом прав людини, визнанням права опозиції (тих, хто в даний момент залишився у меншості) захищати свою думку і критикувати уряд.
Дотепер не вироблено загальноприйнятних уявлень, на базі яких можна було б сформулювати єдине визначення демократії. Водночас існує множина спроб її дефініцій, що не відповідають тим чи іншим вимогам науки, причому різні автори розглядають у якості визначальних скоріше окремі елементи демократії: рівність, співучасть (партиципація), влада більшості, її обмеження й контроль над нею, толерантність, основні права громадян, правова й соціальна державність, поділ влади, загальні вибори, гласність, конкуренція різноманітних думок й позицій, плюралізм й т.д.
Більш розгорнуте визначення «демократії» було сформульовано американським президентом А. Лінкольном. Воно виражає різноманітні аспекти і істотні ознаки демократії: демократія виходить із самого народу, вона здійснюється народом й в інтересах народу.
Остання характеристика демократії, як влади «для народу» не просто вербальне визначення, оскільки вказується перспектива, у якій демократія розуміється як ціль держави, досяжна за допомогою політичного й соціального прямування.
Сучасна конституційна держава не втілює в собі якусь «закінчену» структуру, чи «готову» для застосування концепцію державного устрою, а є лише результатом поступового, багатоступеневого історичного демократичного процесу, в якій функції демократії реалізуються через її форми та інститути.
Розвиток сучасних комп'ютерних технологій приносить нові моменти в розвиток сучасної демократії. Прибічники прямої демократії пов'язують вирішення проблеми абсентеїзму з розвитком "комп'ютерної демократії" або "телематичної демократії". Під телематикою розуміють з'єднання в єдину мережу комп'ютера, телевізора і телефону. Мова йде про можливість для громадянина кнопкового або телефонного голосування з різних питань, включаючи вибори депутатів з будинку. Комп'ютерна демократія технічно можлива, але в неї можуть бути й свої мінуси. Поряд з загальними недоліками прямої демократії (наприклад, "тиранією некомпетентності") може виникнути проблема з анонімністю голосування. Якщо урна для голосування є анонімним методом реєстрації переваг, то електронні технології дозволяють накопичувати свідчення про тих, хто голосував.
Сучасні потреби демократичного розвитку вимагають збалансованого співвідношення прямої і представницької демократії, про які піде мова нижче. Демократія є постійним процесом удосконалення, тому що сучасні її форми не є ідеальними. Крилатою стала фраза У.Черчілля про те, що демократія є найгіршою формою правління, за винятком всіх інших форм, які час від часу випробовувалися. Переваги демократії полягають у тому, що вона дозволяє зберегти політичну стабільність, передбачає низький рівень потенційного насильства. В умовах демократії між рішеннями влади і реакцією суспільства існує зворотний зв'язок. Відповідні сигнали суспільства можуть виражатися у вигляді підтримки або критики, що є можливим завдяки незалежній пресі.
Демократія зреалізувалася насамперед у країнах Західної Європи та США. Водночас вона стала предметом жорсткої наукової критики. Критичні підходи вітчизняних і західних вчених пов'язані з розумінням того, що, як і будь-який соціальний, суспільний інститут, демократія не може бути найвищою і кінцевою формою людського співжиття, котра забезпечує всім людям стабільне і благополучне існування. Вона має досить багато недоліків, щоб повною мірою відповідати сучасній політичній свідомості. Ідеали політичної демократії і практика реалізації демократичних принципів, як правило, не збігаються у конкретних суспільствах. Сьогодні немає жодної країни з усіма параметрами демократії. Небезпідставно вважається, що демократія, яку ми спостерігаємо не тільки в Україні, а й у багатьох інших державах, не є в прямому розумінні правлінням народу. Останній обирає відповідний політичний режим, який існує сам по собі, прямує власним курсом до наступних виборів.
Відомий дослідник проблем демократії та відкритого суспільства К. Поппер зазначає, що дійсність не має нічого спільного з теорією, згідно з якою сам народ, усе доросле населення є і має бути по праву реальним, верховним, єдиним законним правителем. Насправді, народ ніде не править. Правлять уряди і, на жаль, бюрократи, наші цивільні службовці або, як їх називав В. Черчилль, наші безцеремонні панове, яких важко, якщо взагалі можливо, примусити відповідати за свої дії.
Капіталістичний розвиток, як відомо, має досить вагомі здобутки у розвитку демократичного устрою суспільства, однак чи дає це підстави говорити про органічний зв'язок, повну адекватність демократії і капіталізму? Подібний політичний фетишизм властивий не всім сучасним західним ученим. Багато з них нещадно викривають больові точки і проблеми капіталістичної демократичної дійсності, їх дослідженням притаманний яскраво виражений соціальний критицизм. Наприклад, П. Кеннеді, один з визначних політологів, не вважає західну цивілізацію якимось ідеальним або навіть оптимальним співтовариством. Він зазначає, що «спроби досягнення гармонії між економічними та політичними структурами ускладнюватимуться тенденціями, що заледве виявлялися трьома поколіннями, а тепер загрожують загострити до краю соціальні відносини і навіть поставити під загрозу саме існування людства». Вчений скептично ставиться до безумовності західної ліберальної моделі для всіх регіонів світу, що важливо мати на увазі й вітчизняним політикам. Водночас він виступає нещадним критиком її американського варіанту.
У 1988 р. відомий фінансист Дж. Сорос випустив книгу під назвою «Криза глобального капіталізму: Відкрите суспільство в небезпеці». І хоча пізніше він заявив про помилковість своїх пророцтв, він і тепер стверджує, що глобальний капіталізм несе реальну загрозу свободі й демократії у глобальному масштабі. Дж. Сорос вважає, що ринок сам по собі є аморальним, і правила гри на ньому встановлені не з метою торжества демократії, а з метою одержання надприбутків.
Сучасне суспільство засуджують за те, що воно не знаходиться на висоті проголошуваних ним цінностей. Це засвідчує існування бідності й расової дискримінації, воєн, гуманітарної кризи, в тому числі у сфері демократії. Дійсність зірвала з демократії ореол надприродного початку, політичного фетишизму. Багато хто з дослідників слідом за Жан Жаком Руссо стверджують: якщо брати поняття демократії у всій строгості його значення, то істинної демократії ніколи не було і не буде. Ж. Ж. Руссо, зокрема, писав: «Якби існував народ, який складався б з богів, то він управляв би демократично». Йдеться про те, що демократія не є найвищою і кінцевою формою, в якій політичний розвиток сягає своєї крайньої точки. Це, звичайно, не означає, що сьогодні немає відносно досконалих демократичних форм політичного устрою, проте демократія все ще залишається завданням, яке лише належить розв'язати. Демократія по-різному і на різних рівнях виявляється у політичних структурах сучасного суспільства. Вона не може бути суто національним явищем, хоча й відображає менталітет конкретного народу. Вона не має своїм вихідним початком антропологічне, етнічне або вульгарно-матеріалістичне тлумачення соціальних і моральних якостей людини. Демократія - явище позанаціональне. Це загальний політичний та соціально-етичний стан людства. Вона відображає розмаїття життєдіяльності людей у конкретних соціально-економічних умовах і є категорією не лише форми, а й змісту влади, її сутності. Порушення взаємозв'язку сутності, змісту і форми у сфері владовідносин призводить до деформації демократичних підвалин суспільства, що особливо яскраво проявлялося у Радянському Союзі.
Водночас не можна сприймати демократію як абсолютне явище раз і назавжди даними атрибутами. Протилежне судження лежить в основі концепції «чистої» (нерідко її називають плюралістичною) демократії. Одним з активних розробників цієї концепції був К. Каутський, за що був підданий жорстокій критиці з боку інших марксистів. В. Ленін писав: «Історик Каутський ніколи не чув про те, ідо загальне виборче право дає інколи дрібнобуржуазні, інколи реакційні парламенти. Історик-марксист Каутський не чув про те, що одна справа - форма виборів, форма демократії, інша справа - класовий зміст даної установи».
Професор Мюнхенського університету Р. Лойфер розуміє під демократією позакласову ідею народного суверенітету з мандатом для кожного з громадян, яким дається можливість «активно брати участь у політичних справах». Він висловлює серйозне занепокоєння «бюрократизованою демократією» і вважає неприпустимим, що бюрократи беруть на себе функції політичного керівництва в умовах «дефіциту часу», виявляють професійну некомпетентність у вирішенні окремих питань. Шукаючи шляхів позбавлення «демона демократії», Р. Лойфер водночас вважає, що цей зловісний феномен однаково неминучий для різних соціально-політичних систем.
«Чистої» демократії дійсно не існує, і справа тут не в її класовій чи позакласовій природі, а у соціальному призначенні, залежності від стану розвитку суспільних відносин, від політичної, економічної та культурної зрілості суспільства. Тому вона не може бути нейтральною структурою суспільства. Рівень розвиненості демократії визначається ступенем фактичного здійснення народовладдя. Мірилом реального демократизму може бути не просто абстрактна «свобода для всіх», формальна рівність, а жива і безпосередня участь кожного у здійсненні народовладдя. Отже, немає загальноприйнятої матриці демократії, але є певний ідеал, що покладений в її основу, - народовладдя. Реальне його здійснення показує ступінь наближеності (чи віддаленості) сучасної демократії до демократичного ідеалу.
Безсумнівно, демократія сьогодні досягла вельми значних успіхів. Проте не можна на ній, навіть у найрозвиненіших країнах, ставити печатку досконалості й завершеності. Як і будь-який процес життєдіяльності суспільства, демократія має безперечні переваги і внутрішні суперечності, хвороби, кризові явища. Сучасна демократія не викликає абсолютного політичного оптимізму, її можливості далеко не вичерпані. У забезпеченні процесів демократії ще належить багато чого зробити, а головне - забезпечити відповідність демократичних форм новим суспільним і науково-технічним реаліям XXI століття. Нині дедалі голосніше лунають заяви політологів-технократів про застарілість демократичних форм правління, неможливість реального здійснення істинного народовладдя. Відтак вони закликають до посилення виконавчої влади, встановлення влади олігархів, авторитарних режимів, диктатури еліти.
Деякими політиками і соціологами висловлюється думка, що в умовах модернізації суспільства необхідна висока концентрація влади, тоді як демократія припускає широкий поділ влади і повноважень. Проблема олігархічного керівництва особливо гостро постала у пострадянських республіках, в тому числі в Україні.
Олігархічний капіталізм - це монополістичний капіталізм, який не може існувати в умовах свободи - політичної, економічної, соціальної. Визнання факту олігархічного керівництва масами входить у непримиренну суперечність з фундаментальними засадами демократичної ідеї. До того ж «оксамитова» революція, інспірована олігархами, аж ніяк не революція еліти України. Кажуть, що більшість вітчизняних «олігархів» університетів з відзнакою не закінчували. Горизонти світогляду деяких можновладців дуже обмежені. Небезпека, одначе, не в цьому, а в тому, що ці люди одержали прямий і нічим не обмежений доступ до можливостей прийняття й реалізації рішень державного значення. Доречно пригадати тут Арістотеля, який, аналізуючи природу олігархії, зауважував, що вона призводить до виродження еліти.
У високорозвинутих країнах елітарна демократія сприймається як цілком природне явище. У країнах з перехідною економікою, і особливо у багатьох пострадянських республіках, демократія практично трансформувалася в олігархію, правління небагатьох, коли загальні вибори зводяться не до відносно якісного добору правлячої еліти, а до боротьби олігархічних кланів з цинічним використанням методів адміністративного впливу на виборців. Переконливим підтвердженням цього були вибори Президента України. В рамках президентської виборчої кампанії замість конкуренції кандидатів і їхніх програм у боротьбі за голоси виборців було розгорнуто безпрецедентну війну компроматів, інформаційно-адміністративний тиск партії влади проти опозиції та її лідерів. Місія спостерігачів, що працювала під егідою ОБСЄ, в своїй попередній заяві зафіксувала, що хід цієї кампанії свідчить про порушення закону та відповідних зобов'язань щодо демократичних виборів, що працівники державної адміністрації та посадові особи проводили агітацію за Президента та проти його конкурента. Така виборча кампанія з боку державних установ була системною та скоординованою по всій країні. Інтригами й підкупом займається вже сама держава. Якщо ж правда монополізована - немає правди. Уярмлення інформації - головна гарантія деспотизму. Перші кроки будь-якої диктатури - це підлеглість та підкорення собі засобів масової інформації. Тільки незалежність ЗМІ може запобігти перетворенню демократії на охлократію і диктатуру. Законодавство України гарантує свободу і доступ до об'єктивної інформації.
Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод проголошує: «Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримання своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів» (стаття 10). На жаль, ці положення конвенції далеко не повною мірою стали принципом демократичного розвитку нашого суспільства.
Отже, проблема свободи і несвободи набагато ширша й складніша.
Не знищуваною вадою сучасної демократії є влада грошей - підступний і настирливий її ворог, що підриває її підвалини. Дослідники вважають, що за посередництва грошей демократія знищує сама себе. І не останню роль у цьому процесі відіграють колосальні витрати на виборчі кампанії та на підкуп виборців. У 1976 р. крісло сенатора Конгресу США коштувало його власникові в середньому 610 тис. доларів. Через десять років стати сенатором можна було, лише витративши 3 млн. доларів, у 1988 р. - понад 4 млн. доларів. Місце у Палаті представників у 1988 р. оцінювалося 393 тис. доларів. Отже, вибори перетворилися на «полювання за грошима».
Бізнес-організації володіють колосальними економічними і політичними ресурсами для впливу на громадську думку, державні структури безсоромно користуються своїми можливостями, що суперечить природі демократії, руйнує її механізм. При цьому держава не виступає як об'єктивний, або хоча б нейтральний арбітр інтересів і не діє у напрямі реалізації на практиці ідеалу справедливого устрою суспільства. Необмежена економічна свобода призвела до накопичення у приватних руках незначної частини західного суспільства величезних економічних ресурсів.
Політична рівність не може бути адекватною необмеженості економічної свободи - свободи накопичувати величезні економічні ресурси у приватних руках. У сучасному суспільстві перевага піддається інтересам великого бізнесу. Якщо ідеали демократії проблематичні у країнах з давніми демократичними традиціями, то у слаборозвинутих і пострадянських республіках, в умовах первісного, розбійницького накопичення капіталу, «дикунського» капіталізму демократичні засади суспільного і державного ладу тільки декларуються.
Отже, для сучасної демократії надзвичайно важливе співвідношення, взаємозв'язок свободи і рівності. Люди вільні в міру їхньої рівності і рівні в міру їхньої свободи. Поняття «свобода» багатовимірне за своїм призначенням, бо воно відбиває різні властивості природної і соціальної, зокрема юридичної, взаємодії людини. В цьому розумінні виокремлюють такі загальні значення структури свободи, як внутрішній стан людини, внутрішню свободу індивіда і його зовнішню свободу, або здатність зовнішнього самовизначення. І в першому, і в другому значеннях поняття свободи всі люди від природи принципово рівні, хоча, безумовно, в реальному громадянському і політичному житті такої рівності немає. Взаємозв'язок свободи і рівності за своєю суттю складний і проблематичний. «Цілком можливо, - писав відомий французький соціолог і політичний діяч А. де Токвіль, - уявити собі ту крайню точку, в якій свобода і рівність перетинаються і поєднуються... Хоча люди, не будучи цілком вільними, не можуть бути абсолютно рівними, і хоча відповідно рівність у своєму крайньому вияві збігається зі свободою, однак є поважна підстава бачити відмінність між цими поняттями». Токвіль зазначав, що демократична рівність робить можливим, ймовірним обмеження і, можливо, знищення свободи. Але тільки ймовірним. Тобто хоча рівність і є принципом демократії, вона являє собою загрозу для свободи, яка включає і особисте невід'ємне право власності. Ці фундаментальні ідеали, що суперечать один одному, завжди загострюватимуть внутрішні колізії демократії.
Співвідношення рівності й свободи - це вічна дилема, що залишається актуальною й сьогодні. Це яскраво визначив Ж. Ж. Руссо. Він писав: «Якщо спробувати визначити, в чому полягає найбільше благо всіх, яке має бути метою всякої системи законів, то виявиться, що воно зводиться до двох головних речей: свободи і рівності. До свободи - оскільки будь-яка залежність від приватної особи настільки ж зменшує силу Держави; до рівності, тому що свобода не може існувати без неї». Свобода в її істинному сенсі у своєму потенціалі не має нічого політичного і соціально руйнівного - навпаки, є умовою, гарантом вільного суспільства і міцної держави. Конфлікт між політичною рівністю і свободою особи, її економічною, соціальною незалежністю у демократичних країнах може бути приглушений, але не знятий і за певних соціальних колізій готовий загостритися. Особливо це небезпечно в умовах неприборканого перерозподілу власності, коли сила речей домінує над усім іншим. Найбільш дійовим засобом запобігти цьому є забезпечення фактичної юридичної рівності людей. Ще Ж. Ж. Руссо писав, що «...сила речей завжди прагне знищити рівність, сила законів завжди..повинна прагнути зберегти її». При цьому слід зауважити, що Юридичний вимір свободи є певним кроком на шляху усвідомлення суті цього явища, але не можна зводити уявлення про джерело і сутність свободи виключно до розуміння ЇЇ як свободи від зовнішнього тиску, від державного силового впливу (законного обмеження дієздатності людини), тобто до розуміння свободи лише в юридичному контексті. Юридичні форми самі по собі не можуть ані пояснити, ані вичерпати поняття свободи.
Посилаючись на аргументацію Токвіля, Р. Даль зазначає, що демократія не може існувати поза високим рівнем соціальної, економічної і політичної рівності. Остання, що так суттєва для демократії, загрожує свободі. Демократія потребує рівності, однак рівень останньої, необхідний для існування демократії, несе ймовірність несвободи і можливість переродження демократичного режиму навіть у форму деспотії. Тобто реальні тенденції є такими, що демократичні системи прагнутимуть до самознищення, заміщення авторитарним режимом, до того ж за схвалення і підтримки з боку народу. Сучасна людина, як і сторіччя тому, охоплена тривогою «...і схильна, - як зазначає Е. Фромм, - до спокуси віддати свою свободу різноманітним диктаторам або втратити її, перетворившись у маленький гвинтик машини: не у вільну людину, а у добре нагодований і добре вдягнений автомат». Прикладом цього є крах демократичних інститутів та їх заміна авторитарними режимами в Італії, Німеччині, Австрії, Іспанії, Португалії, Аргентині у 20-30-х роках; Греції, Чилі, Бразилії - у 60-70-х роках XX століття.
Роз'єднане, автомізоване, достатньою мірою матеріально благополучне суспільство відособлених індивідів, яке прагне до ще більшого достатку, зручностей та ступеня захисту, потенційно спроможне до підтримки авторитарних рухів, що переростають в авторитарні режими, руйнують механізм демократії. Тут слід застерегти, що йдеться не про закономірність, а лише про можливість подібного переродження демократичного ладу за наявності додаткових чинників: відсутності усталених демократичних традицій; створення нових демократичних інститутів; політичної та економічної нестабільності, які поліпшують маніпулювання суспільною свідомістю; гострою соціальною нерівністю та ін. Історичний досвід підтверджує залежність демократії від економічного добробуту і політичної стабільності суспільства. Це, зрозуміло, не означає абсолютних стандартів рівня валового внутрішнього продукту на душу населення, але передбачає, що він повинен бути достатньо високим і прогресуючим. Україна значно поступається перед країнами Євросоюзу за більшістю показників, що характеризують рівень економічного розвитку.
Суспільство має забезпечити громадянам свободу, політичну рівність, соціальну справедливість і можливість для їх самореалізації, що стає добрим запасом міцності демократичних конституцій. Ще в 1941 р. Ф. Рузвельт виголосив чотири принципи свободи. На перше місце він поставив свободу від злиднів і бідності, на друге - свободу від страху, на третє - свободу слова і на четверте - свободу совісті. Як бачимо, серед пріоритетів свобода від злиднів і бідності є найпершим. І вже через кілька років, у 1944 р., Ф. Рузвельт писав: «Ми дійшли чіткого висновку, що справжня індивідуальна свобода неможлива без економічної безпеки і незалежності. Нужденні люди - це невільні люди. Голодні і безробітні люди - це матеріал, з якого будуються диктатури».
Водночас слід відзначити, що навіть у демократичних та економічно розвинутих країнах існує система політичних, соціальних та економічних форм нерівності. Проте джерела, що їх породжують, поступово усуваються, нерівність ослаблюється, хоча й цілком не зникає. Особливо це виявляється у сфері управління державою, де найбільш помітна нерівність громадян щодо можливостей участі в управлінському процесі. Не менш обмеженими є й шанси громадян брати участь в управлінні приватними підприємствами. Тут на сторожі стоять цінності корпоративного капіталізму - право приватної власності та економічна свобода.
Західні політологи вважають, що у розвинених країнах демократичний процес необхідний на рівні державного управління і менш потрібний на ріпні управління підприємствами. Тим самим виключається поєднання державної власності з робітничим контролем, участю робітників в управлінні державою. Самоврядування в первинних виробничих осередках, передусім об'єктах державної власності, фактично стало суто символічним. Авторитаризм в управлінні фірмою мало чим відрізняється від вад авторитарного управління державою.
Отже, сучасна класична демократія не усунула колізії між двома основоположними правами: правом на необмежену приватну власність і правом на самоврядування, тобто політичну рівність. Чи не вступають вони між собою у зіткнення? Чи не виступає право власності проти демократичного процесу? І чи не можна розглядати право власності як загрозу демократії, і навпаки - розвиток і поглиблення демократичних процесів як загрозу праву власності? Чи належить вважати політичну рівність більш фундаментальною, ніж право власності, та чи є останнє природним правом або похідним під суспільства, що підпорядковане йому? Певною мірою відповідь на це питання дана у статті 1 Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод: «Кожна фізична особа або юридична особа має право мирно володіти майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права».
Сутність демократії конкретизується в певній сукупності цінностей, інститутів і процедур.
Головні з них такі:
1. Суверенітет народу. Визнання цього принципу означає, що народ є джерелом влади, саме він вибирає своїх представників влади і періодично їх змінює. Визнання цього принципу означає, що конституція, форма правління можуть бути змінені при загальній згоді народу і за встановленими, закріпленими в законі процедурами.
2. Періодична виборність головних органів влади дозволяє забезпечити чіткий легітимний механізм правонаступності влади. Державна влада народжується з чесних виборів, а не завдяки військовим переворотам і заколотам. Влада вибирається на певний і обмежений термін.
3. Всезагальне, рівне виборче право і таємне голосування. Демократичні вибори передбачають реальну змагальність різних кандидатів, альтернативність вибору, реалізація принципу "один громадянин - один голос" розкриває зміст політичної рівності.
4. Гарантія основних прав людини. Права людини характеризують принципи відносин між державою і громадянином та визначаються як свободи. Свобода - це захищеність особистості від свавілля інших людей і влади, захист від зубожіння і голоду. В преамбулі Загальної Декларації прав людини, прийнятої Генеральною асамблеєю ООН в 1948 році, описані чотири свободи: свобода слова, свобода переконань, свобода від страху і свобода від злиднів. Ці, а також інші свободи асоціюються з декількома категоріями прав.
5. Громадянські права. Цими правами люди користуються як приватні особи, і вони захищають громадян від свавілля влади. До них можна віднести рівність всіх громадян перед законом, право на приватне життя, право не піддаватися тортурам, покаранню без суду, свободу віросповідання тощо.
6. Політичні права дають громадянину можливість брати участь у процесі управління і впливати на прийняття рішень законодавчими і виконавчими органами: право вибирати і бути вибраним, свобода вираження політичних суджень, свобода голосування, право на демонстрації, право на створення політичних і суспільних організацій, право подавати петиції владі.
7. Соціальні й економічні права. Реалізація цих прав - необхідна умова забезпечення політичної рівності. Пов'язано це з тим, що проголошення політичної рівності не усуває практики, що склалася, коли окремі громадяни через свій суспільний статус і благоустрій володіють великими можливостями впливати на владу, використовуючи для цього ЗМІ, безпосередні контакти з урядовими чиновниками, дружні зв'язки. Реалізація соціально-економічних прав покликана знівелювати соціальну нерівність, що є, і підвищити тим самим активність рядових громадян у політичному житті, нарешті, ці права закріплюють умови життя, які виступають своєрідним імунітетом проти страху нестатків, наприклад, страху перед безробіттям, злиднями. Вони включають у себе право на достойний життєвий рівень, гарантії соціального захисту, право на освіту і участь у культурному житті, доступ до охорони здоров'я. Зміст економічних прав зафіксовано в Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права (1966). Вони включають у себе право кожної людини заробляти собі на життя працею, яку вона вільно вибирає, і право на справедливі і сприятливі умови життя. Реалізація цих прав вимагає підкріплення гарантіями проти дискримінації при прийомі на роботу, в оплаті праці за ознаками статті, релігії, раси або мови. Забезпечення соціальних і економічних прав передбачає активність держави в розробці і здійсненні соціальних програм. Розглядаючи перспективи розвитку демократії, деякі автори вказують на актуалізацію в майбутньому вимог гарантій рівності у сфері екології.
Треба відзначити, що свобода слова, свобода друку, доступ до засобів інформації розглядаються демократичною спільнотою як необхідні умови реалізації інших прав. Ці свободи дозволяють критикувати уряд, виражати протест проти порушення певних індивідуальних та колективних прав, брати участь у дебатах з найважливіших суспільних проблем.
Демократична практика останніх десятиліть характеризується визнанням необхідності гарантувати колективні права релігійних, етнічних і мовних меншин. Вони включають у себе гарантії проти появи дискримінації у будь-якій формі, а також право на збереження самобутності. Декларація Генеральної асамблеї ООН (1992) до цих прав відносить такі: розвивати свою культуру, сповідувати свою релігію і обряди, використовувати для спілкування свою мову, брати участь у процесі прийняття рішень, що стосуються цих меншин, тощо.
Поняття демократії як народовладдя (й інші похідні від цього визначення демократії) є нормативними, оскільки базуються на нормативному підході до цього феномену. Демократія характеризується в цьому випадку як ідеал, заснований на таких цінностях, як свобода, рівність, повага людської гідності, солідарність. У першу чергу лише своєму ціннісному змісту демократія зобов’язана такою популярністю в сучасному світі.
Принципи демократії - незаперечні вихідні вимоги, які ставляться до всіх учасників політичної діяльності, тобто до суб'єктів демократії.
Визнання міжнародною спільнотою основних принципів демократії пояснюється прагненням зміцнити міжнародну анти-тоталітарну політику.
Основні принципи демократії:
1) політична свобода — свобода вибору суспільного ладу і форми правління, право народу визначати і змінювати конституційний лад (ст. 5 Конституції України), забезпечення захисту прав людини. Свобода має первинне призначення - на її основі може виникнути рівність і нерівність, але вона допускає рівноправність;
2) рівноправність громадян - означає рівність усіх перед законом, рівну відповідальність за скоєне правопорушення, право на рівний захист перед судом. Дотримання рівноправності гарантується: не може бути привілеїв або обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового становища, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Найважливіший аспект рівноправності - рівність прав і свобод чоловіка і жінки, що мають однакові можливості для їх реалізації;
3) виборність органів держави і постійний контакт із ними населення - допускає формування органів влади і місцевого самоврядування шляхом народного волевиявлення, забезпечує їх змінюваність, підконтрольність і взаємоконтроль, рівну можливість кожного реалізувати свої виборчі права. У демократичній державі ті самі люди не повинні тривалий час безперервно обіймати посади в органах влади: це викликає недовіру громадян, призводить до втрати легітимності цих органів;
4) поділ влади - означає взаємозалежність і взаємне обмеження різних гілок влади: законодавчої, виконавчої, судової, що служить перешкодою для перетворення влади на засіб придушення свободи і рівності;
5) прийняття рішень за волею більшості при обов'язковому дотриманні прав меншості - означає поєднання волі більшості з гарантіями прав особи, яка перебуває в меншості - етнічній, релігійній, політичній; відсутність дискримінації, придушення прав особи, яка не є у більшості при прийнятті рішень;
|
|
6) плюралізм - означає багатоманітність суспільних явищ, розширює коло політичного вибору, допускає не лише плюралізм думок, але й політичний плюралізм - множинність партій, суспільних об'єднань тощо с різними програмами та статутами, що діють у рамках конституції. Демократія можлива в тому разі, коли в її основі полягає принцип плюралізму, проте не всякий плюралізм є неодмінно демократичним. Лише у сукупності з іншими принципами плюралізм набуває універсального значення для сучасної демократії.
|
|
|
|
Форма демократії - це її зовнішнє вираження. Форм демократії можна назвати чимало, але основні з них такі:
Пряма (безпосередня) демократія - порядок, за якого рішення ухвалюються на основі безпосереднього і конкретного виявлення волі та думки всіх громадян;
Непряма (представницька) демократія - порядок розгляду і вирішення державних і громадських питань повноважними представниками населення (виборними або призначеними).
Пряма демократія. У прямій демократії між волею народу і її втіленням у рішення немає опосередкованих ланок: народ сам бере участь в обговоренні і прийнятті рішень. У подібній формі демократія була реалізована в Афінському полісі, відомо, що народні збори, як правило, збиралися кожні дев'ять років для прийняття важливіших рішень. Подібний варіант самоуправління використовується і сьогодні в організаціях і невеликих територіальних спільнотах (містах, общинах) у формі зборів, у ході яких громадяни обговорюють проблеми управління, фінансування суспільних проектів, соціальних програм. Поширення подібної практики обмежується територіальним фактором і залежить від того, наскільки децентралізований процес прийняття рішень. Іншою формою прямої демократії є сам процес виборів, в ході яких здійснюється волевиявлення народу стосовно своїх представників в органи державної влади.
Законодавство багатьох країн передбачає: безпосередні форми участі громадян у законодавстві - референдум та ініціативні рухи.
Референдум, який інколи називається плебісцитом (що в дослідному перекладі - народне рішення), є прямим голосуванням народу з найважливіших державних питань. Розрізняють два види референдумів. Одні з них є своєрідним опитуванням, за результатами якого закони не приймаються, але влада повинна враховувати його результати. Наприклад, у березні 1991 року був проведений референдум колишнього Радянського Союзу з приводу збереження СРСР в оновленому вигляді, в грудні того року 1991 р. - Український референдум - про незалежність України. Результати референдумів другого виду мають значення закону. З їх допомогою затверджуються конституції або поправки до неї, проекти законів. Світовий досвід показує, що питання, які виносяться на референдум, можуть бути найрізноманітнішими: заміна монархії республікою (Греція, 1974), про незалежність якої-небудь території (провінція Канади Квебек, 1995), дозвіл розлучень і абортів (Італія) тощо.
Ініціатива - це процедура, засобом якої громадяни пропонують обговорити яке-небудь питання, безпосередньо на референдумі, або законодавчими органами. Ініціатива реалізується через збір певної кількості підписів громадян на підтримку проведення референдуму. До інших форм демократичної участі, які дозволяють громадянам впливати на владу, можна віднести демонстрації, мітинги, звернення до владних структур всіх рівнів і до ЗМІ.
Непряма (представницька (репрезентативна)) демократія. У представницькій (репрезентативній) демократії воля народу виражається не прямо, а через інститут посередників, тому її ще називають делегованою демократією. Депутати, політичні лідери, отримавши "мандат довір'я" від народу через процедуру голосування, повинні втілити цю волю в законах і рішеннях, які приймаються. Між народними представниками і тими, кого вони виражають, встановлюються відносини, засновані на повноваженнях і відповідальності влади перед народом.
Саме інститути представницької демократії відіграють першочергову роль у процесі ухвалення рішень. Особливо вагоме значення в системі цієї демократії мають парламенти, склад яких формується через загальні вибори і яким громадяни делегують свої повноваження для здійснення функцій вищої законодавчої влади. Крім парламентської форми як великого надбання цивілізації носіями представницької демократії є й інші виборні органи влади.
Плюси і мінуси кожної форми демократії.
Учені сперечаються про плюси і мінуси кожної форми демократії. Опоненти прямої демократії приводять аргументи її неефективності, вказуючи:
на складність прийняття погоджених рішень;
на недостатню компетентність і на емоційну неврівноваженість народу;
на високий ступінь маніпульованості суспільною думкою з боку професійних політиків, що дозволяє перемогти на виборах не мудрим лідерам, а демагогам;
на значне поширення різних думок, що заважає виробленню рішень.
Крім того, проведення референдумів складне, і дорого вартує, важливішою проблемою є низький рівень громадянської активності, що виражається в ухиленні виборців від голосування.
Прибічники прямої демократії, навпаки, вказують на її істинність, на те, що вона сприяє розширенню політичного кругозору громадян, і критикують представницьку демократію за можливість виникнення певних негативних моментів:
відрив депутатів від народу і їх бюрократизація;
пріоритетний вплив на прийняття рішень сильних груп тиску;
відчуженість рядових депутатів від прийняття рішень;
зростання впливу спеціалізованих органів (комітетів і комісій), які перетворюються в центри прийняття рішень;
на послаблення демократичного контролю знизу.
Однак у представницької демократії є свої значні плюси. Некомпетентність пересічного виборця змінюється професіоналізмом депутатів, які мають можливість підготовчої роботи і можуть залучати експертів для оцінок цих рішень. Нарешті, якщо при прямій демократії рішення приймаються простою більшістю, при обговоренні того ж питання у парламенті з'являється можливість досягти балансу інтересів.
Форми демократії знаходять прояв у її інститутах.
Інститути демократії - це легітимні і легальні елементи політичної системи суспільства, які безпосередньо створюють демократичний режим у державі через втілення в них принципів демократії.
Майже до середини XX ст. майнове становище мас, а, отже, й економічне життя відігравало значну роль і виступало в основному визначенням політичної діяльності. Відхід більшості політичних партій від своєї вихідної соціальної бази. Суспільство соціально стає багатошаровим, різноманітним. Чисельно зростають міжкласові, маргінальні групи, виникають групи робітників-власників, які володіють нерухомістю, акціями та ін. Широкого розвитку набирають масові суспільні рухи, як фактор зближення людей різного соціального походження, що само по собі теж якоюсь мірою консолідує діяльність політичних партій. Державна діяльність як вид політичної діяльності стає політичним та правовим інструментом, засобом здійснення реформ в інтересах більшості суспільства. Інтереси широких мас, екологічні, національні, групові, відчутно впливають на політику, її реалізацію, утвердження миру на планеті. Політичне життя, завдяки зростанню поінформованості, стає надбанням широких народних мас, які активно включаються в політику, в суспільне життя.
Щодо оцінки значення демократії у світовій політичній думці існують ціннісні й раціонально-утилітарні обґрунтування демократії. Перші з них розглядають демократію як самоцінність (незалежно від її економічного й соціального впливу), як реальне втілення в державному устрої найважливіших загальнолюдських цінностей: волі, рівності, соціальної справедливості й т.п. Друга, раціонально-утилітарна група аргументів на користь демократії трактує її як найбільш раціональну, корисну для громадян форму організації. Затверджується, що демократичне правління дозволяє всім суспільним групам артикулювати і гармонійно сполучати свої інтереси. Воно збільшує сприйнятливість суспільства до нових віянь, вимогам часу й різних соціальних сил, підвищує ймовірність знаходження оптимальних рішень.
Аналіз демократії, демократичного режиму в реаліях життя, досвіду існування і діяльності з допомогою описово-емпіричного підходу демократія виступає нормативним ідеалом, а не характеристикою реальних демократичних держав.
Демократія являє собою механізм виявлення й добору соціальних альтернатив. Разом з конкурентними ринковими структурами вона робить суспільство відкритим для будь-яких ідей і варіантів розвитку, що воліються народом.
Переваги демократії:
1. Демократія здатна гарантувати захист громадян від державної сваволі.
2. Забезпечує легітимність політичної системи - влада особливо потребує визнання народом за допомогою демократичних процедур.
3. Дозволяє мирно вирішувати соціальні конфлікти.
4. Однієї з найбільш шанованих демократичних цінностей є свобода, рівність, соціальна справедливість. Самі ці поняття досить неоднозначно трактуються різними людьми, у тому числі й ученими. У сучасному світі в якості шанованої більшістю громадян цінності виступає розуміння рівності як однакових для кожної людини життєвих шансів, можливостей для самореалізації особистості, її розвитку або ж як одержання кожним «воздаянія» по заслугах. Така рівність уважається справедливим на противагу соціальній зрівнялівці й несправедливій нерівності.
Загрози і межі демократії:
1. Проблема співвідношення влади більшості і захисту інтересів меншості - умова для розуміння демократії (Карл Поппер).
2. Маніпулювання думкою маси.
3. Демократія не універсальна цінність – неможливість вестернізації, унікальність кожного народу.
4. Розпалювання нетерпимості.
5. Недосконалість процедур демократії: виборів, референдумів.
Середньовічні форми демократії – історична форма демократії міст-республік, що існували в якості народних зборів феодального і феодально-теократичного типу.
4. РЕЗУЛЬТАТИ РОБОТИ ТА ВИСНОВКИ.
Основні терміни:
ДЕМОКРАТІЯ
Пряма первісна - військова, племінна, общинна демократія переддержавних етапів політичного розвитку людства.
Антична демократія - особлива форма, різновид організації держави-полісу, при якій владою володіє не одна особа (як за монархії, тиранії та ін.) і не група осіб (за аристократії, олігархії та ін.), а всі громадяни, що користуються рівними правами на управління державою.
Пряма демократія - це форма народовладдя, за якої громадяни самі безпосередньо беруть участь у підготовці, обговоренні й прийнятті рішень.
Представницька демократія - це форма народовладдя, що полягає в опосередкованій участі громадян у прийнятті рішень, у виборі ними в органи влади своїх представників, покликаних виражати їхні інтереси, приймати закони й віддавати розпорядження.
Для утвердження демократії необхідна висока політична культура населення, і саме в процесі демократизації така культура формується. Утвердитись повністю й відразу демократія не може. Для цього необхідно здійснити комплекс заходів у різних сферах суспільного життя, змінити існуючі соціально-політичні структури, сформувати демократичний тип політичної культури.
Серед головних критеріїв демократичності суспільства — наявність фундаментальних прав і свобод людини. Нормою сучасної політичної культури стає розуміння пріоритетності (верховенства) прав людини над будь-якими іншими правами та інтересами (класовими, партійними, національними та ін.), розуміння цих прав і свобод як абсолютної цінності, без якої демократія неможлива. Справжній демократизм вимагає усунення дистанції між проголошеними правами та їх реальним втіленням. Звісно, проблема прав людини є вічною, оскільки ніколи не настане такий час, коли права та свободи особи досягнуть абсолютної досконалості.
Головною силою, що гарантує законність і збереження демократичних норм і цінностей, є міцна державна влада. Поширене в масовій свідомості уявлення про те, що за демократії держава є слабшою, ніж за тоталітаризму чи авторитаризму, є не лише хибним, а й небезпечним. Адже без твердої та ефективної державної влади суспільство не зуміє забезпечити правопорядок, домогтися виконання законів усіма громадянами, захистити їх від сваволі. Демократія при цьому припускає з боку влади рішучі дії, застосування законного примусу до злочинців, екстремістів та інших елементів, які загрожують суспільству. У разі виникнення особливо гострих соціально-економічних або політичних ситуацій держава може, залишаючись у межах законності, піти на тимчасове обмеження окремих демократичних норм.
Демократизація суспільства вимагає такої політики, яка забезпечила б розумний компроміс між зростанням політичної активності людей, з одного боку, і збереженням порядку, дотриманням законності, виключенням насильства під час розв'язання виниклих конфліктів — з іншого. Для цього необхідно також, щоб громадяни, всі суб'єкти політичної діяльності вчилися жити в умовах демократії. Лише тоді процес демократизації забезпечить формування правової держави і громадянського суспільства. Будь-які спроби стримати демократію або вдатися до її імітації означатимуть гальмування суспільного прогресу.
Таким чином, демократія набуває реального характеру лише тоді, коли вона ґрунтується на відповідних їй формах свідомості та культури суспільства, а її життєздатність безпосередньо залежить від психологічної готовності громадян відстоювати її принципи перед лицем тих, хто посягає на неї. Влада держави реально простягається настільки далеко, наскільки громадяни усвідомлюють себе залежними від неї. Тому усвідомлення громадянами їх особистої чи суспільної свободи обумовлює відповідне обмеження державної влади.
У сучасній демократії політичні права доповнюються соціальними правами, які передбачають надання всім членам суспільства визначеного законодавством мінімуму соціальних благ. Вводиться принцип соціальної відповідальності приватних корпорацій; так само державні соціальні програми стають невід’ємною частиною державної практики.
5. СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ