Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
11
ЗМІСТ
ВСТУП…………………………………………………………………………..….3
ВИСНОВКИ…………………………………………………...…………………..11
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ………………………………..…..13
ВСТУП
Впродовж ХХ ст. відбувалося прискорене перетворення науково-теоретичного знання на продуктивну силу суспільства, що остаточно довело надвисоке практичне значення теорії. Дедалі більше явищ суспільно-політичного й соціально-економічного життя нині постають різновидом об’єктивованого знання, а саме постіндустріальне суспільство — об’єктом конструювання, тож ми можемо спрогнозувати своєрідну науково-суспільствознавчу революцію, яка займе місце науково-технічної. Особливих теоретичних зусиль задля аналізу, інтерпретації, прогнозування і планування потребують ті соціальні сфери, які найменш об’єктивно впорядковані й несуть у собі найбільш серйозні політичні загрози. Для сучасних суспільствознавчих дисциплін саме такою цариною постають міжнародні відносини — анархічні, конфліктогенні та непередбачувані. Неможливість здійснення ефективного зовнішньополітичного курсу держави та його перспективного довгострокового планування без систематичного звернення до скарбниці ідей політології, політичної теорії і філософії дедалі більше актуалізує наукові пошуки в цій галузі, сприяючи швидкому розвитку теорії міжнародних відносин.
Хоча як наукова дисципліна теорія міжнародних відносин почала швидко розвиватись лише на початку ХХ ст., активна дискусія щодо ключових проблем міжнародних відносин триває вже багато століть поспіль, слугуючи безпомилковим показником актуальності досліджень у цьому напрямі, адже для суспільно-гуманітарних дисциплін не існує більш вагомого й переконливого доказу важливості певного питання, ніж велика суперечка навколо нього. Відповідно й сама історія еволюції теорії міжнародних відносин є картиною запеклої боротьби поміж різними школами й напрямами. Доволі часто цей процес розглядають як серію "великих дебатів", у ході яких відбувалася послідовна заміна домінуючої теоретичної парадигми в дослідженні світової політики.
Зародження теорії міжнародних відносин, як наукової дисципліни, на Заході, зазвичай, відносять до 20—30 рр. ХХ ст.,коли величезні масштаби людських втрат і катастрофічних руйнувань у результаті Першої світової війни активізували дослідження в цій галузі. Доволі нечисленні праці тієї доби виконувалися переважно в рамках історико-філософського, морально-етичного та юридичного підходів, причому в дослідження міжнародних відносин вчені привносили всі традиції своїх "рідних" дисциплін. Ці надзвичайно строкаті як за складом дослідників, так і за поглядами на проблеми міжнародних відносин роботи отримали сукупну назву ідеалістичної школи. Стверджуючи етику (моралізм) і право (легалізм) як центральні категорії та першооснову міжнародних відносин, наголошуючи на загальнообов’язковості абстрактних морально-етичних і правових ідеалів та критеріїв, ідеалісти розглядали міжнародні відносини як універсальну монолітну статичну систему етичних та юридичних норм (нормативізм), які є незмінними й незалежними від волі держав. У роботах вони, як правило, послугувалися традиційною ліберальною фразеологією, акцентували увагу на необхідності захисту свободи й демократії на міжнародній арені, жорстко критикували принцип "балансу сил" і стверджували необхідність реалізації ліберальної утопії — створення універсалістської міжнародної організації і світового уряду.
Наприкінці 30-х років ХХ ст. бурхливі події міжнародного життя — ревізія Версальсько-Вашингтонської системи, абсолютна недієздатність Ліги Націй у збереженні миру, агресія Японії в Маньчжурії, Італії в Ефіопії, зрештою, успіхи нацистської Німеччини в Європі та початок Другої світової війни — завдали нищівного й болючого удару по репутації всієї дисципліни. Домінуюча теоретична парадигма зазнала очевидного банкрутства. Крах ідеалізму обумовив активізацію теоретичних пошуків принципово в іншому напрямі. На думку нової хвилі дослідників, теорія мала стати на службу практиці, тож юристи й історики втратили свої позиції, а їхнє місце посіли політологи та соціологи. Представники нової теоретичної парадигми — політичного реалізму — кинули виклик ідеалістам, різко критикуючи відірвані від реального ґрунту світової політики абстрактні теоретичні побудови. В їх інтерпретації міжнародні відносини постали не як універсальні конструкції статичних правових і морально-етичних норм, а як своєрідна соціальна структура, у якій відбуваються динамічні, політичні процеси. Дискусія між реалістами та ідеалістами, що відбувалася з кінця 30-х до початку 50-х рр. з приводу спонукальних мотивів поведінки держав на міжнародній арені, зовнішньополітичних цілей та засобів їх досягнення набула настільки широкого характеру, що отримала назву "великих дебатів". Ідеалізм нещадно критикувавсь як безплідне й безрезультатне теоретизування, легковірний, пустопорожній і фальшивий підхід до вивчення міжнародних відносин і підробка під науку. У результаті перших "великих дебатів" (в інтерпретації деяких реалістів — реалізму проти утопізму) ідеалізм зазнав поразки, а реалізм став домінуючою парадигмою.
Для представників школи політичного реалізму міжнародні відносини постали ареною боротьби за владу між ключовими політичними акторами (головним чином, державами), яка обумовлена характером "людської природи" і є "вічним" явищем світової політики. У своїх діях, стверджували реалісти, держави виходять виключно зі своїх інтересів, причому при їх формулюванні та реалізації визначальними є владно-силові міркування, а морально-етичні цінності є проблемою індивідуального вибору кожного політика. У ході боротьби за владу прагнення держав, що намагаються зберегти status quo або змінити його на свою користь, неминуче призводить до формування системи "балансу сил", тому періоди миру розглядались як результат стабільної рівноваги між центрами сили (великими державами), коли їх амбіції і могутність урівноважують і тим самим паралізують один одного, а війни — як наслідок порушення "балансу сил". У цілому реалізму були притаманні прагматизм, доцільність, звільнений від морально-етичних міркувань раціоналізм і тверезий розрахунок, а до його недоліків слід віднести надміру раціональне сприйняття політики та брак уваги до духовних факторів розвитку (передусім, ідеологій).
Не буде перебільшенням сказати, що школа політичного реалізму не тільки наклала свій надзвичайно глибокий відбиток на інші напрями теорії міжнародних відносин, але її ключові положення стали беззастережною детермінантою в мисленні політиків, дипломатів та військових. Якщо ідеалісти мали незначний вплив на державний апарат, а їхні концепції ніколи не застосовувалися на практиці та використовувалися лише з метою ідеологічної легітимації, то теоретичні конструкції реалістів стали інструментом аналізу конкретних ситуацій і загальних проблем зовнішньої політики. З середини 50-х рр. реалісти домінували вже не лише в академічному середовищі, але й зайняли високі посади в урядових структурах, а такі відомі політологи, як Кеннан, Шлезінгер, Ростоу, Кіссинджер, Гелбрейт, Кан, Бжезінський, Кінтнер, не лише "впливали", але й безпосередньо розробляли та реалізовували зовнішньополітичний курс США.
З кінця 50-х аж до середини 70-х рр. ХХ ст. у теорії міжнародних відносин піднялася потужна модерністська хвиля, представники якої намагалися сконструювати загальну теорію міжнародних відносин, використовуючи методологію точних і природничих дисциплін. Оскільки модерністи прагнули сконструювати нову дисципліну на межі не лише політології, соціології та міжнародного права, але й кібернетики, математики, загальної теорії систем, антропології, символічної логіки, загальної семантики і т.д., С. Хоффман назвав другі "великі дебати" між реалістами й прихильниками модерністської парадигми "битвою букв проти цифр", а в інтерпретації деяких модерністів вони постали конфліктом традиціоналізму і "наукового підходу".
Поява модерністського виклику була зумовлена цілим комплексом причин. По-перше, як і будь-яка наукова парадигма, що використовується в політиці, реалізм дуже швидко був спотворений і зазнав значної ідеологічної компрометації, надто часто послугуючи квазітеоретичною легітимацією політики силової конфронтації на міжнародній арені за часів "холодної війни". Унаслідок спекулятивного використання реалістської фразеології "науковцями" від політики школа політичного реалізму виявилася значною мірою дискредитованою, оскільки її стали ототожнювати з апологією сили, цинізмом та відвертою аморальністю. Натомість представники модерністського напряму, заперечуючи історико-філософський та політико-стратегічний підхід традиціоналістів, рекламували власні теоретичні побудови як ідеологічно незаангажовані. На їхню думку, теорія міжнародних відносин мала відмовитися від абстрактних філософських схем, звільнитися від реалістських догм і перетворитися на точну дисципліну, незалежну від політичних уподобань дослідника так само, як і математика. По-друге, саме в період 40—70-х рр. такі дисципліни, як кібернетика, ядерна фізика, електроніка, досягли очевидних і вражаючих успіхів, тож, відповідно, спрацювала типова традиція запозичення методології та термінології в найбільш успішних наукових галузей, затаврована соціологом Г. Беккером як "академічна клептоманія". Глибоко вкорінені, хоча й старанно приховувані комплекси наукової неповноцінності модерністи намагалися подолати шляхом привнесення в гуманітарні дисципліни взагалі, і в теорію міжнародних відносин зокрема методології та термінології математики й кібернетики, внаслідок чого пошесть некритичних запозичень із точних і природничих наук набула характеру епідемії. Частина дослідників щиро вірила, що ця методологічна революція відкриває надзвичайно широкі наукові перспективи для розвитку гуманітарних дисциплін, проте багато хто просто використав сприятливу кон’юнктуру для збільшення своїх доходів і підвищення престижу, адже в атмосфері модерністської лихоманки 60-х рр. прикметники "кібернетичний" або "математичний" звучали в суспільних науках як синонім "найвищої якості".
Під загальною назвою "модернізму" прихована надзвичайно строката маса різноманітних теорій і концепцій — від взаємозаперечуючих до взаємодоповнюючих. Єдине, що дозволяє об’єднати їх в одну групу, — це спільна позиція щодо принципів побудови наукових теорій та способів і методів теоретичного конструювання. Усі вони наголошували на необхідності використання в суспільних дисциплінах тих "перевірених" методів, які вже продемонстрували свою ефективність у точних і природничих науках. Критикуючи традиціоналістів, модерністи перш за все вказували на їхні незграбні та недосконалі методи досліджень, які вкрай обмежують можливості вченого при вивченні важливих проблем міжнародного життя, унаслідок чого важко проаналізувати й пояснити сучасні тенденції суспільного розвитку та неможливо спрогнозувати виклики майбутнього. Реалістам також закидалися спроби вивчати сучасну міжнародну систему на основі знань про системи, які існували в минулому, у результаті чого спостерігається неадекватність оцінок і характеристик; наявність в їхніх роботах багатьох сумнівних аксіом і неперевірених тверджень про поведінку людей і держав на міжнародній арені; відсутність чіткого змісту багатьох термінів, дескриптивний характер й енциклопедична хаотичність досліджень, сліпе наслідування застарілим теоріям Гоббса і Макіавеллі ("війна всіх проти всіх"), небажання враховувати вплив науково-технічної революції на трансформацію суспільства й нерозуміння важливості новітніх дослідницьких методик.
Модерністська хвиля наразилася на різку, а часом і в’їдливу відповідь реалістів. Останні критикували прихильників "наукового підходу" за те, що вони свідомо абстрагуються від реальності та аналізують уявні проблеми та феномени, у результаті чого в їхній інтерпретації держави та інші міжнародні актори постають не як реальні дійові особи світової політики, що протистоять один одному, а як раціональні абстракції, що існують лише в уяві автора. Таким чином, модерністи продукують не наукові теорії, а догми, замість рефлексії міжнародних реалій займаються нав’язуванням схематизованих абстрактних конструкцій, причому моделювання часто перетворюється на самоціль, тож по мірі посилення наукоподібності модерністських теорій збільшується їхній відрив від реальності. Особливо жорстко реалісти критикували спроби квантифікації і формалізації міжнародних відносин. На їхню думку, більшість суспільно-політичних і соціально-економічних феноменів та процесів у світовій політиці не піддаються квантифікації (принаймні, на рівні модерністської методології), тому інструментарій інших дисциплін не підходить для суспільних наук. Вказуючи на некоректне застосування фізико-математичних і кібернетичних методів за умов невизначеності ключових параметрів міжнародних відносин, механістичне ототожнення фізичних, біологічних і соціальних процесів, ігнорування якісних показників світової політики та психологічних особливостей людської діяльності, реалісти закидали модерністам схильність розглядати другорядні аспекти міжнародних відносин замість комплексного аналізу їх як цілісного явища. Дуже часто на сторінках модерністських досліджень процентні показники рівня писемності, алкоголізму чи самовбивств поставали основними детермінантами світової політики лише тому, що ідеологія, традиції зовнішньої політики або історичний досвід неможливо виразити в кількісних категоріях. Не випадково чимало відомих кібернетиків і математиків застерігали представників гуманітарних дисциплін від зловживання новітніми методологічними прийомами, намагаючись розвіяти їхні забобони відносно того, що математизація суспільних наук — історично неминучий процес, пов’язаний із необхідністю поглиблення знань. Зрештою, уже в середині 70-х рр. стало очевидним, що широко розрекламована амбіційна спроба сконструювати нову суспільну дисципліну на основі методології точних і природничих наук зазнала невдачі, призвівши до численних ілюзій та глибоких розчарувань. Надто часто дослідники підходили до проблеми вже з готовими результатами, після чого за будь-яку ціну намагалися підігнати їх під "математичне" рішення.
Під шаленим натиском модерністів упродовж 60—70-х рр. реалісти були змушені дещо потіснися в академічному середовищі (науково-дослідницькі центри та університети), проте в урядових структурах вони змогли не лише зберегти, але й розширити своє представництво. Політики зберігали скептицизм щодо дієвості й ефективності модерністської методології і не поспішали використовувати її на практиці, а деякі спорадичні спроби так і не дали очікуваних результатів.
Зрештою, у 70-х рр. з’явилися роботи, автори яких намагалися поєднати модерністську та реалістську парадигму, доводячи,що модерністи у своїх поглядах на міжнародні відносини, по суті, мало чим відрізняються від реалістів, оскільки вони малюють майже однакову картину світу й дають подібні пояснення, хоча користуються різними методами та термінологією. Зважаючи на тотожність реалістської та модерністської онтології, Д. Сінгер відзначив, що попри жорстку дискусію й гострі особисті випади, другі "великі дебати" поміж реалістами та модерністами виявилися псевдовійною.
З позицій сьогоднішнього дня важко об’єктивно оцінити розвиток теорії міжнародних відносин у 80—90-і роки ХХ ст., оскільки надто мало часу пройшло, щоб чітко розмежувати політику й політичну науку. Разом із тим можна констатувати, що поява й розвиток нових теоретичних парадигм дослідження міжнародних відносин (конструктивізму, теорії комплексної взаємозалежності, неомарксизму, гендерного напряму і т.д.) поки що не призвела до наукової революції чи, принаймні, чергових "великих дебатів", тож реалістський підхід (у різних варіаціях) продовжує домінувати як у дослідницьких центрах, так і в університетській системі. Хоча в науковій літературі можна зустріти інформацію про треті "великі дебати" (державоцентризм проти транснаціоналізму) чи, навіть, четверті (позитивізм проти постмодернізму), ці потуги надати локальним дискусіям своєї теоретичної школи універсального статусу виглядають вкрай непереконливо.
ВИСНОВКИ
Сучасна політологія міжнародних відносин характеризується двома концептуальними напрямами дослідження й тлумачення сутності міжнародних відносин: традиціоналістським і модерністським.
Традиціоналістський напрям (Т. Моргенау, К. Томсон, У. Фокс, А. Вольферс, Р. Арон, С. Хофман) тлумачить сутність міжнародних відносин як взаємодію держав через головний засіб їх реалізації — дипломатію.
У межах цієї концепції міжнародні відносини розглядаються в контексті неодмінного суперництва, зумовленого природною схильністю суб’єктів політики до насильства та жагою влади.
Модерністський напрямок теорії конфліктів розглядає не сам конфлікт і його зміст, а ознаки, що характеризують динамічний стан тієї системи, в якій триває конфлікт. Особливість модерністського напрямку теорії конфліктів полягає в певності, що конфлікт пізнається, реалізується та розв' язується. Соціальною основою такого підходу служить перебільшення оптимістичних уявлень про сучасну модель західної демократії як суспільства благоденства, де високорозвинені всі сфери життя. Соціолог Ральф Дарендорф порушує проблему застосування теорії конфліктів до явищ і подій суспільного життя, до зіткнення інтересів різноманітних верств і груп в суспільстві. В доповнення соціолог Сеймур Ліпсет зосереджує увагу на аналізі управлінських дій державних владних структур і правлячих еліт при вирішенні соціальних конфліктів. Політолог Моріс Дюверже зробив висновок, що в будь-якому суспільстві існують конфлікти та інтеграція і що на будь-якому витку еволюції суспільства відтворюються політичні та соціальні конфлікти. Заслуга в формуванні теорії регулювання конфліктів і володінні конфліктною ситуацією належить англо-американській школі політологів. Політолог Карл Дойч ввів визначення солідарних і конфліктних систем: взаємна користь або взаємне зіткнення інтересів, відзначив, що в дійсності будь-яке суспільство становить змішану систему, де солідарний або конфліктний аспект можуть домінувати. Карл Дойч підкреслив важливість солідарних систем. Концепція Давіда Аптера пропонує три ступені і три форми суспільних конфліктів в залежності від того, відбувається чи ні зіткнення інтересів або основних цінностей. Якщо ж відбувається конкуренція основних цінностей, то в такому випадку відбувається істинний, прихований конфлікт. Звідси, висновок про необхідність послідовно трансформувати конфлікти цінностей в конфлікти інтересів, тобто в конкуренцію, а потім - спробувати кооперувати їх. Такий шлях регулювання та розв' язання політичних і соціальних конфліктів.
У початковому порушенні проблеми модернізації суспільно-політичного процесу виявляються глибинні суперечності між плюралізмом і структуралізмом. Якщо структуралізм виходить з факту існування антагонізмів і суперечностей, переконання про непотрібність існування такої цілісності і досліджує механізми докорінної ломки або руйнування суспільства шляхом конфлікту, то плюралізм розглядає суспільство як цілісність, що у всякому випадку має зберігатися, а трансформації, зміни і погодження різноманітних інтересів відбуваються через необхідність регулювання. Вплив функціоналізму привів до того, що всередині структуралізму виник напрямок, що розглядає суспільство як модель рівноваги, а не тільки як модель суперечностей. В політичному житті це виявляється в суперечках і схватках між лібералами і радикалами. Щоб прийняти нові радикальні рішення, зміни політичної системи, теоретики конфлікту вивчають суперечності, а теоретики ж рівноваги розглядають зміни з позицій комплексності, ускладненості та вважають, що жодна суперечність суспільного життя не може бути небезпечним для системи. Основною функцією влади, на думку соціолога Давіда Істона, повинно бути упорядковування конфліктів і погодження інтересів, дотримання стабільності суспільних порядків, тривалості задоволення потреб та інтересів індивіда, соціальних спільностей.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:
школа, 2004. 8.www.pidruchniki.ws