У вас вопросы?
У нас ответы:) SamZan.net

тема юридичних наук та місце в ній теорії держави та права.

Работа добавлена на сайт samzan.net: 2016-03-13

Поможем написать учебную работу

Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.

Предоплата всего

от 25%

Подписываем

договор

Выберите тип работы:

Скидка 25% при заказе до 25.2.2025

  1.  Поняття і предмет теорії держави і права. Загальна характеристика теорії держави і права як науки.
  2.  Система юридичних наук та місце в ній теорії держави та права.
  3.  Функції теорії держави і права як науки.
  4.  Методологія загальної теорії держави та права.
  5.  Форми і методи здійснення влади в первісному суспільстві.
  6.  Держава: поняття, сутність, ознаки.
  7.  Особливості виникнення держав у різних народів світу. Східний та західний шляхи виникнення держави.
  8.  Диспозиція як структурний елемент норми права: поняття, види.
  9.  Формаційні та цивілізаційні підходи до типології держав.
  10.  Поняття та ознаки державної влади. Форми і методи її здійснення.
  11.  Поняття та види суверенітету держави. Його співвідношення із суверенітетом народу і суверенітетом нації.
  12.  Поняття та структура суспільства. Держава як форма організації і існування суспільства.
  13.  Поняття, ознаки та елементи правового статусу особи. Співвідношення особи і держави.
  14.  Соціальна держава: поняття, ознаки та функції.
  15.  Правова держава: поняття, ознаки, принципи.
  16.  Основні напрямки формування правової держави в Україні.
  17.  Поняття, зміст, структура та принципи громадянського суспільства.
  18.  Політична система суспільства та її елементи.
  19.  Місце та роль держави в політичній системі суспільства.
  20.  Демократія: сучасні форми та інститути.
  21.  Права людини і громадянина: поняття, концепції. Соціально-правовий механізм забезпечення прав людини в Україні.
  22.  Співвідношення політичної та державної влади.
  23.  Поняття та види функцій держави.
  24.  Форми та методи здійснення функцій держави.
  25.  Характеристика держави за формою державного правління.
  26.  Характеристика різновидів форми державного устрою.
  27.  Державний (політичний) режим: поняття та види.
  28.  Особливості елементів форми Української держави.
  29.  Механізм держави та характеристика його елементів.
  30.  Поняття і принципи організації та функціонування державного апарату. Теорія розподілу влади.
  31.  Органи держави: поняття, ознаки і види.
  32.  Основні напрямки реформування державного апарату України.
  33.  Теорія еліт та елітарної демократії.
  34.  Система процесуального права.
  35.  Психологічна теорія права Л. Петражицького.
  36.  Загальна характеристика системи органів місцевого самоврядування в Україні.
  37.  Теорія нормативізму Г. Кельзена.
  38.  Поняття та ознаки права. Сутність та соціальне призначення права.
  39.  Функції та принципи права.
  40.  Приватне та публічне право.
  41.  Соціальні норми: поняття, ознаки, види.
  42.  Поняття та ознаки норми права. Співвідношення норма права і норм моралі.
  43.  Структура правової норми та характеристика її елементів.
  44.  Види гіпотез, диспозицій та санкції.
  45.  Класифікація правових норм.
  46.  Способи викладення норм права в статтях нормативно-правових актів.
  47.  Поняття та елементи правової системи суспільства.
  48.  Поняття та структура системи права.
  49.  Поняття та структура системи законодавства. Її співвідношення із системою права.
  50.  Поняття, принципи та функції правотворчості.
  51.  Правотворчість: поняття та види.
  52.  Поняття та види форм (джерел) права.
  53.  Поняття та види юридичної техніки. Правотворча і правозастосовна техніка.
  54.  Поняття та стадії законотворчості.
  55.  Поняття та види нормативно-правового акту.
  56.  Поняття та ознаки закону. Види законів.
  57.  Підзаконні нормативно-правові акти.
  58.  Дія нормативно-правових актів в часі, в просторі та за колом осіб.
  59.  Поняття і види систематизації нормативно-правових актів.
  60.  Співвідношення нормативно-правових актів з актами тлумачення та актами застосування норм права.
  61.  Поняття та форми реалізації норм права.
  62.  Правозастосування, як особлива форма реалізації норм права.
  63.  Принципи та стадії процесу застосування норм права.
  64.  Акти застосування норм права: поняття, ознаки і види.
  65.  Поняття та способи тлумачення норм права.
  66.  Види тлумачення норм права.
  67.  Акти тлумачення норм права та їх види.
  68.  Поняття та ознаки правовідносин.
  69.  Юридичний зміст правовідносин.
  70.  Види правовідносин і критерії їх класифікації.
  71.  Поняття та класифікація юридичних фактів.
  72.  Правові презумпції, аксіоми та фікції.
  73.  Суб’єктивне та об’єктивне право.
  74.  Поняття, ознаки та види правової поведінки.
  75.  Поняття, ознаки та види правомірної поведінки.
  76.  Поняття та ознаки правопорушення.
  77.  Характеристика складових елементів правопорушення.
  78.  Правопорушення: поняття та види.
  79.  Поняття та ознаки юридичної відповідальності.
  80.  Принципи і функції юридичної відповідальності.
  81.  Підстави притягнення до юридичної відповідальності.
  82.  Характеристика видив юридичної відповідальності.
  83.  Підстави звільнення від юридичної відповідальності та обставини, що її виключають.
  84.  Поняття, функції та принципи правопорядку.
  85.  Поняття та принципи законності.
  86.  Гарантії законності: поняття та види.
  87.  Співвідношення законності і правопорядку.
  88.  Державна дисципліна та шляхи її зміцнення.
  89.  Поняття правосвідомості та характеристика її структурних елементів.
  90.  Види та функції правосвідомості.
  91.  Правова культура: поняття та види.
  92.  Правове виховання: поняття, система, форми та методи.
  93.  Поняття та ознаки правового регулювання. Сфера правового регулювання.
  94.  Способи, типи і види правового регулювання.
  95.  Поняття механізму правового регулювання та його структура.
  96.  Стадії механізму правового регулювання.
  97.  Поняття і способи подолання та усунення колізії в праві.
  98.  Поняття, структура та класифікація правових сімей.
  99.  Загальна характеристика сім’ї мусульманського права.
  100.  Загальна характеристика романо-германської правової сім’ї.
  101.  Загальна характеристика англо-американської правової сім’ї.
  102.  Поняття, ознаки та види юридичного процесу.
  103.  Поняття та специфічні особливості держави і права перехідного типу.
  104.  Позитивістський тип право розуміння.
  105.  Природно-правовий (юснатуралістичній) тип право розуміння.
  106.  Соціологічний напрямок в праворозумінні. Концепція «живого право» Ерліха. Школа реалістів.
  107.  Поняття, види та причини виникнення прогалин в праві.
  108.  Основні шляхи усунення та подолання прогалин в праві.
  109.  Правозастосування як особлива форма реалізації норм права.
  110.  Поняття, сутність та джерела правового нігілізму.
  111.  Форми вираження правового нігілізму.
  112.  Концепція широкого праворозуміння.
  113.  Роль філософських та загальнонаукових методів в процесі дослідження державно-правових явищ.
  114.  Систематизація нормативно-правових актів: поняття та види.

  1.  Поняття і предмет теорії держави і права. Загальна характеристика теорії держави і права як науки.

Предмет теорії держави і права – загальні і специфічні закономірності виникнення, розвитку і функціонування державно-правової організації суспільства, держави і права, що розглядаються як цілісні соціальні інститути.

Метод теорії держави і права – сукупність способів і прийомів дослідження предмета науки.

В залежності від визначеності предмета дослідження всі методи поділяються на загальні і спеціальні.

Загальні:

1) Системно-функціональний метод – необхідний через системно-функціональну природу держава і права;

2) Статистичний – вивчення кількісних змін у  державно-правовому житті і опрацювання цих спостережень у наукових і практичних цілях;

3) Історичний і логічний – враховується і аналізується все позитивне, накопичене історичним досвідом;

4) Метод сходження від абстрактного до конкретного – на першому етапі пізнання об‘єкт сприймається як деяке нерозчленоване ціле. На другому – за допомогою аналізу об’єкт уявно розчленовується на частини і описується за допомогою багатьох абстрактних визначень.

Спеціальні:

1) Порівняльний метод державотворення і правотворення – процес відображення і фіксації відношень тотожності і подібності в державно-правових явищах;

2) Спеціально-юридичний – аналіз змісту чинного законодавства і практики його застосування державними органами;

3) Державного і правового моделювання – між різними державними та правовим явищами є спільності, а тому, знаючи властивості і ознаки одного з них (моделі), можна з певною ймовірністю судити про інше.

4) Конкретно-соціологічний – виявляє ступінь ефективності функціонування всіх гілок Д влади, правового регулювання, стану законності та правопорядку в країні.

Функції теорії держави і права - це напрямки науково-пізнавального і навчального призначення, що характеризують її сутність, зміст, соціальне призначення, завдання і мету в системі юридичних наук.

Мета теорії держави і права як науки – це одержання, оновлення та поглиблення узагальнених, достовірних знань про державу і право, а також виявлення глибинних зв’язків між державно-правовими та іншими суспільними явищами.

Юридична наука включає в себе, крім загальної теорії права, інші галузі правових знань. У залежності від того, на яких явищах правового життя зосереджує свою увагу кожна галузь юридичної науки, формується її власний предмет дослідження. Залежно від особливостей предмета дослідження будь-яка область знання створює і використовує особливі методи дослідження, систему понять і термінів, в яких описується і пояснюється вивчалася реальність.

Особливе місце в системі юридичних наук займає загальна теорія права. Воно визначається своєрідністю предмета дослідження і методологічною значимістю загальної теорії права для інших юридичних наук. Підставою для виділення теорії права у загальній системі суспільних наук служить об'єкт пізнання - вся сфера правового життя суспільства в цілому, а в системі юриспруденції вона виділяється по предмету пізнання. Теорія права - це наука про загальнотеоретичних знаннях про право.

Теорія права тісно взаємодіє з іншими юридичними науками. Вона є вихідною теоретичною основою для існування та розвитку інших юридичних наук, виконує по відношенню до них певну методологічну роль, тобто займає провідне місце в системі юридичних наук. З іншого боку, теорія права може успішно розвиватися, лише спираючись на конкретний матеріал історико-правових, галузевих і прикладних юридичних наук.

У системі юриспруденції умовно можна виділити кілька груп відносно самостійних правових наук. Першу групу становлять історико-правові науки: історія держави і права, історія політичних і правових вчень. Предметом їх дослідження є історичні процеси виникнення, розвитку і функціонування права і держави, політичних і правових навчань в конкретно-історичній обстановці і хронологічної послідовності.

Друга, найбільша група складається з галузевих юридичних наук. До них відносяться наука цивільного права, наука кримінального права, наука трудового права, наука адміністративного права та ін. Предметом їх дослідження є закономірності правового регулювання відповідних областей суспільних відносин. Теорія права, з одного боку, харчується досягненнями цих наук, з іншого боку, взаємодіючи з цими науками, грає методологічну функцію.

У третю групу входять прикладні юридичні науки (криміналістика, судова медицина, судова психіатрія та ін.) Їх завданням є використання досягнень природознавства і техніки для вирішення проблем юридичної практики.

Загальна теорія права надає потужний вплив на рух юридичної думки в цілому. Теоретична культура правових досліджень і практичної діяльності має виключно важливе значення для юридичної активності. Як фундаментальне знання теорія права є найважливішим джерелом правового прогресу. Теоретичні положення широко використовуються фахівцями в правотворчій і правозастосовчій діяльності, при вирішенні питань удосконалення державного апарату, у правовому вихованні і т.д.

  1.  Система юридичних наук та місце в ній теорії держави та права.

Наука - сфера людської діяльності, що передбачає отримання нових знань про суспільство, природу чи техніку.

В залежності від особливостей діяльності людини та змісту відносин, що виникають в суспільстві, науки прийнято класифікувати на три групи:

- технічні;

- природничі;

- суспільні;

Технічні науки - система знань, що визначає закономірності взаємодії людини та технічних засобів.

Природничі науки - система знань, що визначає закономірності функціонування людини як живої істоти та взаємодії людини та живої природи.

Суспільні науки - система знань, що визначає закономірності функціонування суспільства та діяльності особи як суспільної одиниці.

В системі суспільних наук розрізняють:

- філософія;

- історія;

- соціологія;

- психологія;

- юридична наука;

Юридична наука є суспільною, оскільки предметом її вивчення є держава і право як суспільні категорії.

Держава і право мають багатоаспектну структуру, тому їх вивчення визначає необхідність існування системи юридичних наук, що можуть бути розділені на три групи:

Загальнотеоретичні (теоретико-історичні) науки, предметом вивчення яких є загальні закономірності виникнення, становлення, функціонування, розвитку та вдосконалення держави і права. Серед них:

- теорія держави і права;

- історія держави і права;

- історія політичних і правових вчень;

- філософія права;

- політологія.

Галузеві науки. Предметом їх вивчення є особливості державно-правового впливу на певну сферу суспільних відносин, що здійснюється завдяки наявності чітко визначеного предмету та методу регулювання. Серед них:

- конституційне право;

- адміністративне право;

- сімейне право;

- земельне право;

- кримінальне право;

- процесуальне право;

- виправно-трудове право;

- екологічне право і т. д.

Спеціально-прикладні науки - різновид юридичних наук, предметом вивчення яких є можливості використання знань неюридичного характеру в процесі вирішення конкретних юридичних справ. Серед них:

- судова медицина;

- юридична психологія;

- правова соціологія;

- правова статистика;

- судова психіатрія;

- кримінологія;

- криміналістика.

Отже, юридична наука є різновидом суспільної, що завдяки своєму комплексному характеру найбільш повно досліджує державно-правові явища.

  1.  Функції теорії держави і права як науки.

Функції теорії держави і права - це основні напрями її пізнавального впливу, в яких розкриваються суть, зміст, соціальне, наукове і навчальне призначення теорії держави і права.

- Онтологічна функція спрямована на пізнання і розкриття глибинної сутності державно-правових явищ.

- Гносеологічна функція спрямована на розробку теоретичних прийомів наукового пізнання державно-правових

явищ, за допомогою яких досягається оптимальний результат.

- Евристична функція полягає у відкритті нових закономірностей розвитку держави і права.

- Методологічна функція спрямована на розробку способів, підходів, прийомів і принципів наукового пізнання.

- Політична функція покликана формувати наукові основи внутрішньої і зовнішньої державної політики, забезпечувати науковість державного управління.

- Ідеологічна функція спрямована на вироблення нових духовних цінностей, нових ідей.

- Практично-організаторська    (практично-прикладна) функція розкриває роль теорії держави і права як своєрідного інструменту перетворення, реформування процесів і явищ державно-правового життя.

- Прогностична функція виявляється у висуненні гіпотез про майбутній розвиток держави і права.

- Системоутворювальна функція спрямована на об'єднання юридичної науки в чітку узгоджену систему.

- Комунікативна функція забезпечує зв'язок теорії держави і права з іншими юридичними, суспільними та технічними науками, їх інтеграцію і системність.

- Навчальна функція полягає в тому, що ця наука є першоосновою для опанування всіх інших юридичних наук, ключем до юридичних знань.

- Аксіологічна функція спрямована на вивчення держави і права як певних суспільних цінностей, надбань людської цивілізації.

  1.  Методологія загальної теорії держави та права.

Методи теорії держави і права - це засоби і способи пізнання права і держави, одержання нових знань про них та логічного впорядкування наявного матеріалу з метою глибшого і різнобічного його вивчення.

Методологія теорії держави і права - це система підходів, принципів, прийомів і методів вивчення загальних і специфічних закономірностей виникнення, розвитку і функціонування державно-правових явищ і процесів, що забезпечують об'єктивність, повноту і всебічність їх досліджень. Водночас методологію можна розглядати і як науку про методи.

Філософські підходи як невіддільний елемент методології теорії держави і права - це рівні опанування державно-правової дійсності. Розрізняють емпіричний і раціональний філософські підходи. Емпіричний підхід базується на безпосередньому вивченні об'єкта, спирається на дані спостереження та експерименту. Раціональний підхід передбачає вивчення закономірностей об'єкта.

Методологічні принципи - це оцінні установки, що визначають основні напрями дослідження державно-правової дійсності.

- Методологічний принцип історизму полягає в необхідності дослідження держави і права не лише з точки зору їх нинішнього стану, а й з позицій минулого і передбачення їх майбутнього.

- Методологічний принцип всебічності полягає в необхідності дослідження державно-правових явищ в їх взаємозв'язку і взаємодії з іншими суспільними явищами та процесами.

- Методологічний принцип комплексності полягає в необхідності дослідження держави і права не лише з позицій юридичної науки, а й з урахуванням надбань інших суспільних наук.

Логічні прийоми - це уявні операції, що ґрунтуються на законах логіки, відображають вимоги зв'язаного, послідовного, переконливого і точного викладу думок.

- Аналіз і синтез - це уявний або фактичний розклад цілого на складові й відновлення цілого з його складових.

- Індукція - це інтерпретація фактів узагальненням від окремого до загального.

- Дедукція - це перехід від загального до одиничного, часткового.

- Класифікація - це поділ об'єктів на підкласи за певними ознаками.

- Узагальнення - це уявний перехід від одних, окремих думок до інших, загальніших.

Діалектичний метод - це загальнонаукова філософська основа теорії держави і права, що спирається на визнання первинності матеріального базису суспільного життя відносно надбудови - політики, права, культури.

Часткові наукові методи - це методи наукового пізнання, що використовуються всіма науками, включаючи теорію держави і права, і конкретизують загальнонауковий діалектичний метод пізнання. До них належать такі методи: системний, структурний, функціональний, кількісного і якісного аналізу, порівняльний, експериментальний, моделювання.

Спеціальні наукові методи - це методи наукового пізнання, що розроблені окремими суспільними та технічними науками і використовуються теорією держави і права. До цих методів належать психологічний, конкретно-соціологічний, статистичний, кібернетичний, математичний та ін.

Спеціально-юридичні методи - це методи наукового пізнання, вироблені теорією держави і права для найоб'єктивнішого і найповнішого вивчення державно-правової дійсності. До них належать такі методи: формально-юридичний, порівняльно-правовий, державно-правового моделювання, державно-правового експерименту, судової статистики, тлумачення норм права та ін.

- Формально-юридичний метод дає змогу дослідити зв'язок між внутрішнім змістом і формою державно правових явищ та інститутів, застосовується в аналізі форм держави, при визначенні та юридичному оформленні компетенції державних органів, дослідженні форм (джерел) права, формальної визначеності права як однієї з його основних властивостей, у практичній діяльності при тлумаченні норм права для з'ясування їх суті, змісту та вираженої в них волі законодавця.

- Порівняльно-правовий метод заснований на співставленні різних державних і правових систем, окремих державно-правових інститутів з метою виявлення спільного і відмінного між ними.

Метод державно-правового моделювання передбачає дослідження державно-правових явищ, процесів та інститутів на їх моделях, тобто уявним, ідеальним відтворенням досліджуваних об'єктів.

  1.  Форми і методи здійснення влади в первісному суспільстві.

Історичний процес пов’язаний із улаштуванням людського співжиття. Це стосується як родової організації, так і держави. Патріархальна система поступається місцем політичній системі, чим було започатковано цивілізацію. У межах держави завершився перехід від неформальної спільності до формальних стосунків диференційованої соціальної структури. Утворилася нова форма обумовленості поведінки людини.

Пута родоплемінного зв’язку змінила система етнічних, політичних стосунків. Утвердилося поняття родоплемінної дисципліни. Держава виявилася єдиною можливою формою організації суспільного життя. Вона підняла людство до вищих форм соціальної організації. Будь-яка держава має свої специфічні ознаки: публічну владу, територіальний поділ, писемність, мову і закони.

Держава – основне знаряддя політичної влади в суспільстві, яка виникла в результаті суспільного поділу праці, появи приватної власності і утворення класів. При цьому важливу роль виконує право, що закріплює певну систему норм, санкціонованих державою. Політичні системи в давнину мали подібні ознаки і властивості, зумовлені суспільно-економічною формацією. Ці системні періоди спаду і піднесення, застою, руху вперед і назад.

Одночасно з державою і писемністю з’являється і право, яке потісняє інші соціальні норми (звичаї, традиції), що виникли раніше. Будь-яка соціальна організація є спільна діяльність людей з метою задоволення їх потреб. Вона здійснюється за допомогою соціальних норм. Без них людське суспільство не могло б проіснувати і дня.

Право виникає як сукупність нових соціальних норм, обов'язкових правил поведінки, що формуються державою застосовуються і охороняються нею силою примусу. Спочатку воно діє у вигляді фіксованих звичаїв, виданих заможному стану, згодом, їх доповнюють і змінюють норми права і закони. Правові приписи посідають провідне авторитарне місце серед інших соціальних норм: звичаїв, традицій, норм моралі, релігійних канонів.

В давнину вважали, що людина за своєю природою егоїст, інстинкт самозбереження в неї переважає й поступається своєю першістю іншим почуттям лише у хвилину гострої небезпеки для суспільства і її дітей. І все-ж, якщо у людини є ідеал, то вона встановлює внутрішній регулятор поведінки. І проступки проти ідеалу викликають почуття провини.

Давні люди усвідомлювали значення таких цінностей, як справедливість, моральність, законність, свобода, совість, милосердя. Людина шукала у законі покровительства, безпеки, захисту своїх прав та інтересів, а за екстремальних ситуацій бачила в ньому останній шанс на порятунок.

Давні перекази та легенди багатьох народів у різних варіантах відтворюють початкові основи моральності, на яких базувалися стосунки між людьми. В одній із легенд йдеться про часи, коли “правив всевишній Світ, який взяв за дружину Совість, що опустилася до нього з неба. Від них народилася Краса, Правда, Хоробрість, Відвага, Віра, Надія, Любов і, насамкінець, Доброчинність”.

Прабатьківщиною світової цивілізації є Стародавній Схід. Ще в 4 тисячолітті до н. е. в родючих долинах великих річок Африки і Азії виникли перші ранньокласові держави. Література, мистецтво Стародавнього Сходу, твори давніх мислителів про справедливість, право, законність, людські стосунки досі вражають і дивують наших сучасників.

Теплий клімат Єгипту і Месопотамії, Індії, Південного Китаю в умовах надлишку родючого ґрунту і регулярних розливах річок забезпечував людині, якщо не було воєн, сприятливі, умови для існування. Витрати на одяг, взуття, паливо були мінімальними. Розвиток скотарства, землеробства відкривав можливості для отримання додаткового продукту, призводив до збагачення й відокремлення родового панства, руйнував патріархальну організацію, основним принципом якої була спільна власність і рівність усіх членів общини.

Для первісних людей єдиною владою була громадська думка. Вона регулювала громадське життя , правила поведінки. Основа норм поведінки багато в чому залежала від релігії. У кожному племені були свої мислителі, вчені, знахарі, пророки, лікарі. Рівень їх знань був набагато вищим, ніж у співгромадян. Знання трималися в таємниці, передавалися лише вибраним. Володіння цими секретами перетворювалося в могутню силу в руках окремих осіб та їх спільників і використовувалося для підкорення інших членів общини.

Спочатку родоплемінна знать дотримувалась принципу рівності і корисності для всіх членів общини, а згодом стали втримувати матеріальні блага в своїх руках, віддаючи їх частину своїм родичам, які виконували управлінські функції.

Держава слугувала не лише знаті, а й виконувала ряд функцій в інтересах всього суспільства.

У ІІ тисячолітті до н. е. в басейні річки Хуансе виникли царства Шань Чжоу, Цінь, Хань. Основну масу становили общинники, народ (шінь). Це були землероби, воїни, ремісники, купці. В одному із стародавніх написів зазначається: “Землероби повинні жити серед полів, воїни – в місцях дозвілля і бенкетів, ремісники – при палацах правителів, купці – біля базарів. Обов'язки станів фіксувалися в законах. Люди поділялися на “благодушних” і “низьких”. “Благодушні” напружували свій розум, “низький” люд напружував свою силу. Це установка правителів старовини”.

Основна маса рабів, невільників формувалась із полонених, їм відрізували ліве вухо. Ієрогліфи зображували рабів, які стоять на колінах із зв’язаними руками. Рабами ставали засуджені до каторжних робіт, а також особи, які потрапили у невідплатну боргову кабалу. Існував і самопродаж у рабство. Господар мав право безкарно зкалічити раба, надіти на нього колоди, вирвати ніздрі. Рабів убивали під час жертвоприношень за посухи, повені та інших стихійних лихах. Однак раб мав право на сім’ю, невелике майно і навіть викупитися на волю.

Царі вимагали, аби всі стани дотримувалися 3 головних чеснот: прямоти, суворості й милостивості. Вони слідкували за настроєм народу.

Один із царів вихвалявся: “Я зумів припинити лихослів’я. Тепер не посміють базікати!”. Проте хтось із знаті йому роз’яснив: “Захиститися від людського поговору важче, ніж від повені річок. Ти можеш заткнути роти. Але чи надовго? Уникнути заколоту лише стратами не можна!”. Ідеалом вважалося суспільство, в якому вельможі знають настрої народу.

В 390-338 рр. до н.е. відбулися реформи царя Шань Яна. Зруйновано родову общину. Ледарів перетворено в державних рабів. Народ одержав універсальне звання – “чорноголові”. Жителі об’єднувалися по 5 і 10 сімей, пов’язаних круговою порукою. Місце попередніх родових звичаїв посів закон. Реформи на якийсь час стабілізували обстановку в країні. Літопис засвідчує: “Минуло десять років і народ царства Цінь переповнився великої радості. Зникла кривава помста, зменшилась злочинність. У містах зникли злодії та розбійники”.

В стародавній Ассирії були свої особливості. Зберігалися пережитки родового ладу. У містах існував колегіальний орган управління на зразок міського муніципалітету на чолі з градоначальником. Знатні городяни брали участь у його формуванні.

Наприкінці 16 століття правитель отримує військову владу. Ассирія була найагресивнішою державою Стародавнього Сходу. Дух мілітаризму, воєнщини стримували розвиток науки, знань. Архаїзм суспільних відносин позначився на змісті законів, суспільних норм. У приниженому становищі перебувала жінка. Звичайна крадіжка тягнула за собою страту навіть якщо винною була жінка. Карались майнові злочини, зазіхання на власність. На практиці 50-100 канчукових ударів означали загибель людини. Чоловік міг піддати дружину тілесним покаранням. Він міг бити її, тягати за волоси, проколювати вуха. За приховування вкраденого чоловік міг відрізати дружині вуха і ніс. Чоловік за перелюбство дружини міг відрізати їй носа, а її співжильця каструвати, він мав право також убити їх обох. За аборт жінку садовили на палю. Після цього хоронити її заборонялося. Вільна жінка, не затуливши обличчя, не могла з’являтися на вулиці. З відкритим обличчям могли холити рабині, облудниці, повії.

Смертна кара передбачалася у випадках, коли мужчина зґвалтував заміжню жінку і його при цьому застали. Проте якщо заміжня жінка пішла до іншого чоловіка і він пізнав її, то страчували обох. Відмова від самосуду вважалась визнанням власної вини.

Населення хеттської держави займалося скотарством. Пережитки родових стосунків було існування панкусу – зібрання воїнів, вільних підданих, здатних носити зброю. Він обговорював державні питання, розв’язував питання про затвердження претендента на царський престол. Пережитком матріархату пояснюється відносно високе становище і самостійність дружини хеттського царя. За порушення царської волі знищувалась уся сім’я винного. Про архаїчність хеттських законів свідчить наявність самосуду, кровної помсти. Передбачалось покарання за співжиття з матір’ю за батька, з дружиною брата, із власною дочкою, із сином. Не кралося співжиття батька і сина з однією і тією ж самою жінкою, а також з рабинею і повією. Збереглися пережитки багатомужжя.

Перелюбство заміжньої жінки каралося смертю обох партнерів. Вдова могла ділити ложе з братом чоловіка, з свекром. Смертельне покарання передбачалося за скотолозтво, але те саме з конякою, мулом не заборонялося. Це свідчить про низький рівень культури, моралі.

В Єгипті особистість простої людини придушувалась азіатським деспотизмом, канонами жрецької ідеології. Раби продавалися на ринках. За злочин карав не гсподар, а держава. Подібними до рабів у домі рабовласника за становищем були дрібні слуги, кравці, носильники сандалів вельможі.

Общинники працювали на землі від світанку до сутінок. У кращому випадку їм залишали третину врожаю.

З 14 століття в Єгипті соціальне становище вільних осіб стало визначатися за родом їх занять. Жерці, лікарі відносилися до вищої касти, окремо – воїни. Свої касти мали кондитери, птахолови. В касті знедолених були ті, хто займався бальзамуванням трупів, виготовлення мумій. “Злодій у законі” також мав офіційне право бути членом своєї касти – злодійської корпорації, але за умови, що він сплачував податок.

Фатальна приреченість простої людини відбивалася в стародавньому написі: “Як вийшла людина з лона матері, так і зігнулася для свого начальника, підліток супроводжує воїна, чоловік стає воїном, старого віддають в землероби”.

Жерці стверджували, що фараон та інші начальники зберігають свою владу в потойбічному світі. На цій підставі в могилу його слуг клали мотику, коромисло. Шлюби між кровними родичами заборонено. Чоловік називав свою дружину сестрою, а вона його - братом. Чоловік міг тримати дружину за талію навть у громадських місцях. На відміну від греків, єгиптяни не цілувалися, а доторкались один до одного носами. Невірність чоловіка смертю не каралась, невірність дружини каралась смертю. У літературних творах жінок наділяли багатьма вадами: легковажністю, вередливістю, невірністю, бережливістю, лестивістю, нездатністю берегти таємниці. За те чоловіки – розсудливі, віддані, турботливі.

До злочинів відносились – повстання проти фараона, непокора властям, відмова брати участь у громадських роботах, пограбування гробниць, зловживання владою, крадіжки,хабарництво, чаклування, вбивство кота, лева, сови, летючої миші, якщо вони вважалися в даній місцевості священними.

На початковому етапі Стародавнього царства злочини проти родичів розбирав глава сім’ї, пізніше ця функція перейшла до судді. Легенди зберігають негативні відгуки про членів суддівського стану. Хабарників відсилали на каторгу, перед тим відрізавши носа. Грабіжників гробниць ставили до стовпа і забивали палицями, катували, відправляли на каторгу до рудників, ховали живцем – все даремно.

Глави міст-держав Стародавнього Шумеру – ени та лугали обиралися сходом, народними зборами громадян або радою старійшин, що свідчить про пережитки патріархально-родової демократії.

Передбачалися покарання лжесвідків, відповідальність за неякісний обробіток чужої землі, або її захоплення. Винний платив потерпілому за пошкоджену кінцівку 10 сиклів срібла. Закон охороняв сім’ю і гідність жінки, навіть якщо вона була рабинею. За зґвалтування жінки полягав штраф – 5 сиклів срібла, за наклеп на чужу дружину – третина міни. Разом з тим раби стояли на рівні волів, віслюків.

Таким чином, можна констатувати велику різноманітність форм суспільних відносин, різних форм здійснення влади в часи переходу від родового ладу до створення великих рабовласницьких держав.

  1.  Держава: поняття, сутність, ознаки.

Держава - це суверенна територіальна політико-правова організація публічної влади соціально неоднорідного суспільства.

Сутність держави визначається тим, кому належить публічна державна влада і в чиїх інтересах вона здійснюється.

Публічна державна влада - це форма влади, що має політичний характер, здійснюється особливою верствою людей, які професійно займаються управлінням справами суспільства, характеризується наявністю апарату влади і управління та апарату примусу.

Територія держави - це простір, на який поширюється публічна державна влада, а всі, хто перебуває на цьому просторі, повинні підкорятись волі держави.

Державний суверенітет - це верховенство, самостійність, повнота й неподільність державної влади в межах території і незалежність та рівноправність держави у відносинах з іншими державами.

Переконання - це метод здійснення державної влади, який полягає в активному впливі на волю й свідомість людини ідейними і моральними засобами для формування у неї поглядів, що базуються на розумінні сутності державної влади, її цілей та функцій.

Примус - це метод здійснення державної влади, який полягає у психологічному, матеріальному та фізичному впливі уповноважених органів держави на особу з метою примусити її діяти в інтересах держави.

  1.  Особливості виникнення держав у різних народів світу. Східний та західний шляхи виникнення держави.

Розвиток первісного суспільства в усіх регіонах світу спочатку проходив приблизно однаково. Проте на стадії переходу до держави шляхи різних первісних суспільств розійшлися.

Розрізняють два основні шляхи виникнення держави:

- європейський (Афіни, Рим, давньогерманські держави);

- східний, азіатський (Єгипет, Вавилон, Китай, Індія та ін.).

На Древньому Сході, в Азії та Африці (східний, азіатський шлях виникнення держави) перші держави виникли в зонах поливного землеробства ще в епоху бронзи. Проведення великих громадських робіт із будівництва каналів та інших іригаційних споруд зажадало збереження сільськогосподарської общини і суспільної форми власності на землю. Поступово суспільна власність перетворилася на державну. Приватна власність не придбала істотного значення.

Потреба в спорудженні та експлуатації іригаційних систем, необхідність у надійному їх захисті створювали природне підґрунтя для самостійної публічної влади. Основою її стало родоплемінне вельможне панство - общинне «чиновництво», яке виступало організатором виробництва і виконувало адміністративні функції. Ця особлива група посадових осіб створила апарат державної влади, що складався.

Східні держави - деспотичні монархії - не мали ясно вираженої класової диференціації. Тут держава стала й організатором виробництва, й правителем над членами общини, їх експлуататором. Родоплемінне вельможне панство привласнювало не самі засоби виробництва, а управління ними. Маючи у власному розпорядженні якісь матеріальні блага, воно втрачало їх разом з утратою посади. Значення приватної власності, яка посідала певне місце в країнах Давнього Сходу, було невеликим. Раби, як правило, були власністю держави або церкви, але не приватних осіб.

Особлива роль відводилася божественному освяченню влади. Родове вельможне панство прагнуло зберегти своє становище і владу як дані Богом, Правитель проголошувався носієм Божої волі, посередником між Богом і людьми. Так відбувався процес сакралізації влади - проголошення її священною, непорушною, недоторканною.

В утворенні кожної держави має значення цілий комплекс причин - економічних, політичних, внутрішніх, зовнішніх, тому що виникнення держави у кожного народу має свої особливості, характеризується певними рисами.

Шляхи виникнення держави - це форми, в яких відбувався перехід від первіснообщинної організації суспільства до державної і які зумовлювались конкретними географічними, кліматичними, соціальними та іншими чинниками.

Розрізняють східний і західний шляхи виникнення держави.

- Східний шлях вирізнявся тим, що на сході поливне землеробство потребувало будівництва іригаційних споруд, що зумовило необхідність об'єднання общин під єдиним централізованим управлінням і збереження суспільної форми власності на землю та на інші засоби виробництва.

- Західний шлях виникнення держави характеризувався класовим поділом суспільства, формуванням приватної власності на землю та на інші засоби виробництва. Західний шлях поділявся на два напрями: античний (рабовласницький) і західно- та східноєвропейський (ранньофеодальний).

  1.  Диспозиція як структурний елемент норми права: поняття, види.

Диспозиція - це основний елемент правової норми, що містить певне правило поведінки, за яким повинні діяти учасники правових відносин.

- Уповноважнювальні диспозиції надають суб'єктам право здійснювати передбачені в них позитивні дії, визначають певний варіант їх можливої поведінки.

- Зобов'язальні диспозиції покладають на суб'єктів обов'язок здійснення визначених у нормі позитивних дій.

- Заборонні диспозиції містять заборону здійснення визначених у нормі протиправних дій (чи бездіяльності).

- Пряма диспозиція прямо вказує на права й обов'язки суб'єктів.

- Альтернативна диспозиція дає можливість учасникам правових відносин варіювати свою поведінку в межах, встановлених нормою.

- Бланкетна диспозиція містить правила поведінки в най загальнішій формі, відсилаючи суб'єкта реалізації до інших правових норм.

  1.  Формаційні та цивілізаційні підходи до типології держав.

Тип держави – це сукупність загальних ознак, властивих визначеній, як правило, історично відособленій групі держав.

Загалом виділяють два підходи до типології держав: формаційний та цивілізаційний.

Формаційний підхід до типології держав був розроблений у межах марксистської теорії держави і права. Відповідно до цього підходу тип держави визначається економічним ладом суспільства, що відповідає його класовій структурі та сутності.

Марксизм розглядає історію як природничо-історичний процес зміни суспільно-економічних формацій. Кожна суспільно-економічна формація – це історичний тип суспільства, заснований на певному способі виробництва. Кожному типу суспільства властивий відповідний тип виробничих відносин (економічний базис) та специфічних політичних, правових та інших установ (надбудова). Скажімо, у рабовласницьких суспільствах основу економічного добробуту становили раби. Забезпечення належного управління рабською працею вимагало специфічного управлінського апарату та правил поведінки. З переходом до феодального суспільства основу економічного базису становить феод – земельна ділянка чи встановлений постійний прибуток від сюзерена. Відповідно, змінюється і система відносин, що обслуговували економіку. Виходячи з цього, марксисти стверджували, що держава і право – це найважливіші частини надбудови, хоча їхня сутність та зміст зрештою визначаються економічним базисом.

Таким чином, відповідно до формаційного підходу до історії розвитку суспільства, історичний тип держави – це сукупність найбільш істотних ознак, властивих державам однієї суспільно-економічної формації.

За формаційним підходом виділяють такі типи держав:

- рабовласницька держава (основна характеристика – політична влада знаходиться в руках рабовласників);

- феодальна держава (політична влада знаходиться в руках феодалів);

- буржуазна держава (політична влада – у буржуазії).

Держава при соціалізмі та у перехідний період до комунізму є соціалістичною, виражає волю всього народу.

Марксисти вважали, що рушійна сила послідовної зміни історичних типів держав – класова боротьба, а сам цей процес визначений соціально-економічним розвитком суспільства. Зміна типу держави означає зміни в політичній надбудові суспільства, що викликані розвитком самого способу виробництва та продуктивних сил. Сам же процес зміни історичних типів держави характеризується об’єктивністю: у цілому він не залежить від волі і свідомості людей, різні суб’єктивні фактори можуть лише прискорити чи сповільнити його, але не перервати чи повернути його в інший бік. Кожен наступний тип держави є історично більш прогресивним, ніж попередній.

Чи має сенс звернення до формаційного підходу в наш час, чи він уже став надбанням історії? Вірогідно, доцільно говорити про певну пізнавальну цінність формаційного підходу до історії розвитку суспільства, але лише на обмеженій території і лише до 20-30-х рр. XX ст. Після Першої світової війни почалося активне втручання держави в економіку, поступове згладжування соціальних суперечностей, міжнародне співробітництво держав на основі визнання прав людини (у тому числі й соціально-економічних), створення гарантій їх дотримання, підвищення рівня добробуту всіх членів суспільства.

Існує кілька трактувань і цивілізаційного підходу до типології держав. Найбільш часто термін «цивілізація» вживається як синонім культури взагалі й позначає історично визначений рівень розвитку суспільства, виражений у типах і формах організації життя та діяльності людей, у їхніх взаєминах, а також у створюваних ними матеріальних і духовних цінностях. Тому можна говорити про цивілізації древні та сучасні (і про відповідні типи держав), про цивілізації західні та східні (і про відповідні типи держав), про цивілізації аграрні, індустріальні та інформаційні (і про відповідні типи держав) тощо.

Відомим є тісний взаємозв’язок суспільства і держави, завдяки чому значний пізнавальний зміст має типологія держав, заснована на типах суспільств, що існували чи існують (цивілізаціях), і особливості яких обумовлюють своєрідність тих чи інших держав.

Більшу цінність має цивілізаційний підхід до типології держав, заснований не на зовнішніх, а на внутрішніх особливостях функціонування держав. Держава – це організація влади, тому аналізуючи особливості різних держав, увагу варто зосередити насамперед на аспекти формування, належності та здійснення державної влади. З таких позицій при цивілізаційному підході до типології держав в основу класифікації береться співвідношення держави та особистості. Відповідно до цього розрізняють держави традиційні та сучасні (чи конституційні).

Традиційні держави – це насамперед рабовласницькі та феодальні монархії. Тут народ не є джерелом державної влади, держава має практично необмежені повноваження щодо більшості населення, заперечується рівноправність людей, наявність у них природних прав.

Сучасні (конституційні) держави – це в основному буржуазні республіки і конституційні монархії. Народ тут є джерелом державної влади, ним формуються законодавчі органи. Держава служить суспільству, а сфера її діяльності обмежена конституцією (тому сучасні держави називають конституційними). Тут також визнані й гарантовані права людини.

Слід сказати, що це досить загальна класифікація. Існують також інші види, які уточнюють і доповнюють її. Крім того, багато держав навіть у наш час знаходиться на різних стадіях переходу від традиційних до сучасних за типом.

КРАТКИЙ ВАРИАНТ

Типологія держав - це поділ існуючих держав і тих, що існували, на певні типи за певними критеріями.

Тип держави - це наукова категорія, збірний образ реально існуючих у конкретний історичний період держав, що складається із сукупності найважливіших, загальних для всіх цих держав ознак.

Формаційний підхід до типології держав базується на відповідних економічних чинниках, таких як стан розвитку виробничих відносин, спосіб виробництва, які зрештою визначають певний історичний тип держави.

Історичний тип держави - це сукупність основних ознак держави певної суспільно-економічної формації, що виражають її класову сутність і призначення в суспільстві. Поділ суспільно-економічних формацій базується насамперед на способі виробництва і формі переважній власності на засоби виробництва. В історії людства розрізняють п'ять суспільно-економічних формацій: первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, буржуазна, комуністична (перехідною від буржуазної до комуністичної є соціалістична), і чотири історичні типи держави: рабовласницька, феодальна, буржуазна і соціалістична.

Цивілізаційний підхід до типології держави ґрунтується на визначенні типу держави за рівнем розвитку матеріальної і духовної культури суспільства, в основу якого покладено духовно-моральні чинники. Розрізняють такі види цивілізацій і відповідні їм типи держави: східні, західні й змішані; стародавні, середньовічні й сучасні; аграрні, промислові й науково-технічні; первинні та вторинні; доіндустріальні, індустріальні й постіндустріальні; локальні, особливі й сучасні.

  1.  Поняття та ознаки державної влади. Форми і методи її здійснення.

Державна влада - поняття, ознаки, співвідношення державної влади й держави

Державна влада - це спосіб керівництва (керування) суспільством для якого характерна опора на спеціальний апарат примуса (авторитет чинності).

Державна влада:

-є владою публічної ( офіційно управляє справами всього суспільства в цілому) і політичної, тобто вона регулює відносини між більшими й малими соціальними групами й, будучи відносно відособлена від суспільства (соціально неоднорідного в особі класів, етносів, націй, національних меншостей і т.п.), керує їм в інтересах тої його частини, більш або меншої, котра опанувала цією владою (служить інструментом реалізації волі політичних чинностей, вартих у влади);

-є суверенною владою, тобто в сфері державних справ має верховенство, самостійністю й незалежністю стосовно якої-небудь іншої влади як усередині держави ,так і за його межами;

- здійснюється на постійній основі спеціальним апаратом влади (державним апаратом);

- має монопольне право застосовувати примус на території своєї дії (території держави);

- має монопольне право оподатковування певних осіб, що перебувають на території держави ( для формування бюджету - скарбниці держави );

- поширюється на всіх осіб (фізичних, юридичних), що перебувають на території держави (виключення: наприклад, іноземні дипломати);

- видає нормативно-правові акти.

Державну владу й державу не можна ототожнювати, це не те саме ( у літературі термін «публічна влада» іноді використається як синонім «держави»). Державна влада - це спосіб керівництва (керування) суспільством, а держава - спосіб (форма) організації суспільства. Державна влада  - це атрибутивна ознака держави, його необхідний елемент як системного утворення, оскільки фундаментальні ознаки державно організованого суспільства (держави) : державна влада (управлінська основа держави),державний народ (соціальна основа держави),державна територія (матеріальна основа держави). Держава - це організація суспільства як єдиного цілого, керованого спеціальним апаратом влади, що поширюється на все населення країни і її територію.

  1.  Поняття та види суверенітету держави. Його співвідношення із суверенітетом народу і суверенітетом нації.

Суверенітет держави - її політико-юридична властивість, що виражається у верховенстві її на своїй території (внутрішній суверенітет) і незалежності у міжнародних відносинах (зовнішній суверенітет). Суверенітет держави є первинним щодо державної влади: він і є "право на владу", означає особливу якість влади. Держави виступають як територіально-політичні організації, що встановлюють межі свого владарювання саме завдяки суверенітету.

Основні ознаки суверенітету держави:

- єдність - наявність однієї суверенної влади, здійснюваної системою органів держави;

- неподільність - держава зосереджує всю повноту суверенітету і не ділить його, а лише згідно з законом делегує свої суверенні права органам місцевого самоврядування в унітарній державі; суб'єктам федерації й органам місцевого самоврядування у федеративній державі; міжнародним організаціям тощо;

- невідчужуваність - неможливість довільного відчуження легітимної і легалізованої влади, оскільки суверенітет виступає як елемент правоздатності держави, передумова повноважень держави. А правоздатність розділити не можна, можливо тільки розділити права, передати повноваження. Отже, суверенітет не може бути відчужений, передаються повноваження, а не суверенітет.

Відрізняють дві сторони державного суверенітету:

- внутрішню: виражає верховенство і повноту державної влади відносно до усіх інших організацій у політичній системі суспільства, її монопольне право на законодавство, управління і юрисдикцію усередині країни в межах усієї державної території;

- зовнішню: виражає незалежність і рівноправність держави як суб’єкта міжнародного права у взаємовідносинах з іншими державами, недопустимість втручання у внутрішньодержавні справи ззовні.

Існує три види суверенітету: суверенітет народу, суверенітет нації, суверенітет держави.

Суверенітет народу - вся влада в країні належить народу тобто громадянам усіх національностей які проживають на території даної країни і являють собою єдине джерело державної влади.

Суверенітет нації означає повновладдя нації, яке реалізується через її основні права. Основні права нації - гарантована законом міра свободи (можливості) нації, яка відповідно до досягнутого рівня еволюції людства спроможна забезпечити її існування і розвиток. Міра свободи закріплена у вигляді міжнародного стандарту як загальна і рівна для всіх націй.

Державний суверенітет – це верховенство, самостійність та незалежність державної влади всередині країни та за її межами.

У багатонаціональній державі її суверенітет не може бути суверенітетом однієї нації як етносоціальної спільноти. Він містить у собі обов'язки відносно інших націй, які є сучасниками «титульної» нації, існують паралельно з нею.

Державний суверенітет, здійснюваний багатонаціональною державою, має гарантувати суверенітет кожній із націй, що об'єдналися. Якщо нація здійснила своє право на політичне самовизначення шляхом об'єднання в союзну державу (федерацію), суверенітет кожної з націй, що об'єдналися, досягається шляхом забезпечення суверенних прав суб'єктів союзу, які поступилися частиною своїх прав багатонаціональній державі (наприклад, охороною спільних державних кордонів, здійсненням спільної фінансової, податкової і оборонної політики).

Головне полягає у тому, щоб нація, яка складає більшість у країні і дала назву державі, не використовувала свою перевагу для обмеження прав представників іншої нації. Протиправною і недопустимою є будь-яка національна дискримінація або прагнення однієї нації підкорити іншу.

Відповідно до Статуту ООН будь-яке державне утворення повинно поважати права нації на самовизначення і забезпечити гарантії даного права. Проте право на самовизначення не тотожне праву на державний суверенітет. Не можна ставити знак рівності між правом народів на самовизначення і правом на відокремлення, на входження до складу тієї чи іншої держави, а також вихід із складу держави. Національний суверенітет не обов'язково припускає державний суверенітет. Самовизначення може мати форму культурної автономії, тобто розвиток національної мови, викладання рідною мовою, відновлення і розвиток власної культури, мистецтва тощо. Якщо всі народи, що входять до багатонаціональної держави, домагатимуться права створення самостійної держави (державного суверенітету), то світ буде утягнуто в хаос.

  1.  Поняття та структура суспільства. Держава як форма організації і існування суспільства.

Суспільство – це форма життєдіяльності людей, спосіб їх соціальної організації. Це система, що розвивається на основі об'єктивних соціальних законів.

Як тотожне використовується поняття "соціум". Соціум – це система суспільного співжиття людей. Соціум походить від латинського слова "соціо", що означає з'єднати, поєднати, розпочинати спільну працю. Звідси, первинне значення поняття "суспільство", що означає спільність, союз, співпраця.

Суспільство як сукупність всіх соціальних процесів вивчається багатьма суспільними дисциплінами: соціологією, антропологією, психологією, етнографією, мовознавством тощо. Соціальна філософія, що базується на принципі антропоцентризму, досліджує стан суспільства як цілісної системи, всезагальні закони та рушійні сили його функціонування та розвитку, його взаємозв'язок з природним середовищем, навколишнім світом в цілому.

Структура суспільства - це внутрішня його будова, що відтворює багатогранність та взаємодію складових суспільства, забезпечує його цілісність та динамізм розвитку.

Структуру громадянського суспільства можна подати у вигляді п'яти систем, які відповідають певним сферам його життєдіяльності: соціальної, економічної, політичної, духовно-культурної, інформаційної.

Соціальна система - певна сукупність об'єктивно сформованих взаємозв'язків між ними, а саме:

а) інститути сім'ї та відносини, що обумовлюють її існування;

б) відносини, які відображають соціальну сутність людини (клуби, об'єднання);

в) відносини, що виникають між соціальними спільнотами (групами, націями, расами тощо).

Економічна система - це сукупність економічних інститутів і відносин, у які вступають люди у процесі виробництва, обміну, розподілу та споживання сукупного продукту, реалізації права власності.

Структурними елементами економічної системи є: приватні господарства; акціонерні товариства; кооперативні господарства; фермерські господарства; індивідуальні, приватні підприємства громадян.

Політична система - це сукупність цілісних саморегулюючих елементів:

а) держава;

б) політичні партії;

в) суспільно-політичні рухи та відносини, що між ними виникають.

Духовно-культурна система - це відносини між людьми, їх об'єднаннями, державою та суспільством у цілому стосовно духовно-культурних благ та різного роду матеріалізованих інституцій, через які реалізуються дані відносини, що пов'язані з освітою, наукою, культурою, релігією.

Інформаційна система - це система, яка складається в результаті спілкування людей та через мас-медіа (підприємства, об'єднання, що здійснюють виробництво та випуск засобів масової інформації).

Структурні елементи громадянського суспільства мають відповідати певним вимогам:

1. Економічна система діє за принципами самоорганізації, саморегулювання та самоуправління;

2. Соціальна система має чітко виражене структурне оформлення;

3. Політична система виступає, з одного боку, в формі механізму узгодження соціальних інтересів у суспільстві, а, з іншого - як найбільш повне вираження загального національного інтересу.

  1.  Поняття, ознаки та елементи правового статусу особи. Співвідношення особи і держави.

У різних науках у тому числі й державно-правових, для позначення людської істоти можуть використовуватися різні категорії - "людина", "особистість", "особа", "громадянин".

Позначаючи один і той самий об'єкт, кожен з цих термінів, характеризує різні якості однієї й тієї самої істоти.

Термін "людина" визначає людську істоту з природної точки зору як невід'ємну частину живої природи, живий організм, що підкоряється біологічним законам і який з огляду на особливості свідомості та психіки пристосований до суспільного способу буття разом із собі подібними. Тобто кожна людина народжується на світ з ознаками належності до людського роду та рядом індивідуальних рис, притаманних тільки їй, що змінюються і розвиваються в неї упродовж життя (вік, зовнішність, розум, звички тощо). Отже, людина - це біологічна категорія, що визначає належність живої істоти до людського роду за певними анатомічними особливостями та фізіологічними функціями.

Основними рисами людини є:

- розвинутість інстинктів, що забезпечує можливість реалізації різних інтересів;

- наявність мови як засобу спілкування та узгодження діяльності людини;

- необхідність спілкування із собі подібними з метою досягнення компромісу інтересів;

- чіткий розподіл праці у людському середовищі, що надає можливість досягти високого ступеня організованості відносин.

Біологічне у людині виявляється у генетичних явищах, а також у нервово-мозкових, електрохімічних та інших процесах, що властиві людському організму. Це фізіологічні процеси, що відбуваються у нашому організмі, основою яких є обмін речовинами, енергією та інформацією між організмом і навколишнім середовищем. Природне начало в людині вивчається природничими науками, серед яких сьогодні безсумнівним лідером є генетика, що вивчає механізм передачі від покоління до покоління природних задатків.

Коли йдеться про соціальну сутність людини, її соціокультурні виміри або про людину як особистість, слід виходити не з природного в людині взагалі, а з вивчення її елементарних психічних властивостей і процесів (наприклад, від найпростіших інстинктів). На певному рівні розвитку людини як суспільної істоти у процесі трудової діяльності, спілкування і формування духовності відбувся перехід від біологічного розвитку на шлях історичного становлення власне соціальних істот, у результаті чого сформувалася людина як природно-соціальна істота. Саме тому людина є цілісною єдністю біологічного, психічного та соціального1.

Особистість - це, передусім, соціальний тип людини, тобто конкретна людина із своєю індивідуальністю і неповторністю. Саме поняття "особистість" об'єднує загальні та індивідуальні типові та своєрідні якості людини.

Особистість - людина, яка має певний ступінь розвитку своїх індивідуальних здібностей, нахилів і свідомості та займається суспільно-політичною і трудовою діяльністю.

Особистість формується під впливом двох факторів:

- індивідуальних вроджених якостей;

- соціального середовища, що впливає на людину.

На соціальний характер категорії "особистість" вказують такі риси:

- розум, тобто здатність мислити та приймати осмислені, а не інстинктивні рішення;

- свобода, тобто можливість вибору із встановлених суспільством варіантів поведінки саме того, що найповніше відповідає інтересам особи та не порушує прав інших людей;

- індивідуальність, яка виявляється у наявності специфічних рис, що виокремлюють саме цю особу з маси їй подібних;

- відповідальність, що характеризується як можливість передбачати результати своїх дій, керувати ними та самостійно нести соціальну відповідальність у разі невиконання обов'язків, недотримання заборон чи порушення прав інших осіб. В юридичній науці частіше використовується не категорія "особистість", а категорія "особа". В нормативно-правових актах виділено два різновиди особи:

Фізична особа - це будь-яка людина (громадянин), яка е суб'єктом правовідносин.

Юридична особа - це організації, що мають відокремлене майно, можуть від свого Імені набувати майнових та особистих немайнових прав, нести обов'язки, бути позивачами і відповідачами в суді.

З виникненням держави та владної сфери відносин соціальна категорія "особа" набирає політичного змісту і перетворюється у категорію "громадянин". Спільним для понять "особа" і "громадянин" є те, що вони стосуються однієї людини, але "особа" визначає її місце в суспільстві, а "громадянин" - у державі. "Особою", тобто членом суспільства, можуть бути не тільки громадянин конкретної держави, а й іноземець чи особа без громадянства, які проживають на території цієї держави. Водночас людина може не проживати на території держави, але бути її громадянином.

Громадянство - це стійкий правовий зв'язок між людиною І конкретною державою (державами). Держава визнає і гарантує права та свободи людини, захищає їх як в межах своєї території, так і поза ними. В свою чергу, громадянин має дотримуватися норм права встановлених державою, виконувати покладені на нього обов'язки. Юридично закріплена система прав, свобод, обов'язків і законних інтересів, забезпечення яких бере на себе держава, становить правовий статус громадянина, що відрізняє його від іноземців та осіб без громадянства. У державах з монархічним державним устроєм терміну "громадянство" відповідає, як правило, термін "підданство". Крім того, існують "особи", які з тих чи інших причин у правовому відношенні не пов'язані з жодною державою; це особи без громадянства - "апатриди". Також трапляються випадки, коли особа одночасно належить до двох, а інколи і більшої кількості держав. Такі особи називаються "біпатридами".

Громадянин - це особа, яка належить до постійного населення певної держави, має нормативно закріплений статус, користується захистом держави як у межах її території, так і поза нею.

Основні риси:

- належить до постійного населення певної держави;

- користується правами, наданими державою, та виконує обов'язки, покладені на неї;

- користується захистом з боку держави: як правовим, так і судовим;

- несе юридичну відповідальність у разі порушення чи невиконання певних норм або рішень.

Зв'язок громадянина та держави визначається у процесі характеристики ознак держави:

- державна публічна влада с офіційним представником суспільства. Саме тому відносини громадянин - держава мають державно-політичний характер;

- держава є територіальним устроєм суспільства, що забезпечує певний рівень упорядкування суспільних відносин за допомогою спеціальних засобів - норм права. Це зумовлює правовий характер взаємодії громадянина та держави;

- держава за допомогою права узгоджує Інтереси різноманітних суб'єктів і груп та гарантує взаємну відповідальність громадянина і держави, що визначає громадянина як рівноправного партнера держави.

Таким чином, поняття "людина", "особа" та "громадянин" надають можливість визначити приналежність людини до суспільства і держави, охарактеризувати особливості її статусу та можливості щодо захисту своїх суб'єктивних прав, свобод та законних інтересів1.

У правових системах різних країн проблема правового статусу людини і громадянина вирішується не однаково. Можна виділити такі чотири усталених підходи:

- ліберальний підхід виходить з того, що кожна людина від моменту народження природою наділена невід'ємними правами. Обмеження цих прав можливе лише у виняткових випадках (для забезпеченням охорони суспільною порядку, правопорядку, захисту прав та свобод інших людей і громадян, запобігання насильства та ін.); конституційні обов'язки громадян визначаються в обмеженому вигляді, а то і взагалі не згадуються в конституції країни;

- колективістський підхід надає пріоритет не особистості, а колективу (суспільству, класам, об'єднанням). При такому підході головними є соціально-економічні права, розрізняють права громадян (людини) і права трудящих, у нормативно-правових актах закріплено широкий перелік обов'язків громадян (у Конституції УРСР 1978 р. їх було 11);

- підхід до правового статусу особи в мусульманських країнах визначається нормами шаріату. Вселенський суверенітет належить лише Аллаху: людина не має права, розпоряджатися собою на свій розсуд, її дії мають бути підпорядковані вказівкам Аллаха. Акцент переноситься не на права, а на обов'язки перед Аллахом, перед мусульманською спільнотою; - підхід до правового статусу особи у звичаєвому праві деяких країн Тропічної Африки, Океанії, Латинської Америки. В цих країнах людина розглядається як невід'ємна клітина племені, ЇЇ права не можуть реалізовуватися окремо від племені1. Складні зв'язки між державою та індивідом, взаємовідносини між людьми фіксуються державою в юридичній формі, тобто в формі прав, свобод та обов'язків, і тим самим ці елементи і утворюють правовий статус особи. Категорія правового статусу особи - одна з найважливіших політико-юридичних категорій, яка залежить від рівня демократії, економічної та соціальної структури суспільства, дотримання законності.

Правовий статус особи у державі закріплюється в Конституції, законах та інших нормативних актах (внутрішньодержавних та міжнародних).

Взаємозв'язок особи з державою потребує чіткої урегульованості та упорядкованості. Права та обов'язки, фіксують складну систему взаємозв'язків особи та держави, що мають бути засновані на принципах соціальної справедливості та демократизму, формуються в результаті суспільного розвитку, що обумовлює обсяг і характер прав та обов'язків громадян. Суб'єктивні права та юридичні обов'язки визначають найважливіші параметри поведінки індивіда у структурі громадських зв'язків, що існують у суспільстві.

Правовий статус особи як багатоелементна та багатоаспектна категорія у широкому аспекті є юридичним закріпленням положення особи у суспільстві. Тобто все те, що юридично характеризує, визначає, гарантує реальне положення людини у суспільстві, має пряме відношення до категорії "правовий статус особи". У демократичних державах він встановлюється за допомогою норм права в інтересах усього народу. Термін "правовий" використовується у зв'язку з юридичними можливостями особи, її правами та свободами, повноваженнями, а також з обов'язками та юридичною відповідальністю конкретної людини як суб'єкта права.

В основі правового статусу особи фактично лежить соціальний статус, який визначається сукупністю політичних, економічних, духовних та інших умов життя суспільства. Норми права закріплюють місце індивіда у суспільстві, а також визначають необхідний комплекс прав та обов'язків, юридичні свободи особистості, гарантії їх здійснення, способи захисту, форми відповідальності, правоздатність та дієздатність, громадянство, принципи взаємовідносин з державою та суспільством.

Правові статуси людини і громадянина - поняття узагальнюючі, однак їх не можна ототожнювати. Правовий статус людини має більш широкий, а саме соціально-правовий зміст, правовий статус громадянина - державно-правовий, оскільки громадянин завжди належить до певної держави. Правовий статус людини притаманний усім і кожному члену суспільства. Поза його межами залишається все індивідуальне, приватне, усі особливості що належать йому, характеризують конкретну особу або групу осіб.

Правовий статус людини (особи) - це сукупність прав, обов'язків, законних інтересів, гарантії їх реалізації, що закріплені у законодавстві і характеризують особу як суб'єкта права. У правовому статусі ми можемо виділити соціально-політичний, економічний, ідеологічний, юридичний, психологічний, вольовий, моральний зміст. Усі вони, є гранями прояву правового статусу особи, його сутності. Водночас ця категорія об'єднує складний комплекс різноманітних соціальних зв'язків, інтересів, відносин.

У поняття загального правового статусу як найбільш широкої категорії, слід включити складові елементи змісту, які характеризують його структуру:

- правові принципи, що складають методологічну основу правового статусу;

- норми права, що встановлюють загальні для всіх права, свободи та обов'язки;

- правосуб'єктність, тобто можливість суб'єкта мати права та обов'язки та користуватися ними та нести відповідальність за свої дії;

- законні інтереси, що спонукають суб'єкта права до відповідних дій, або навпаки орієнтують його на дозволену нормами права пасивність;

- юридична відповідальність як обов'язок нести відповідальність за порушення правового статусу;

- громадянство, тобто такий правовий стан, який вказуючи про належність людини до відповідної держави, дає право на те, щоб розширити коло прав та обов'язків;

- правовідносини загального (статусного) характеру.

В загальних (статусних) правовідносинах перебувають усі особи стосовно держави, один до одного, реалізації своїх прав та обов'язків, їх захисту, гарантування й т. і.

Ядром правового статусу є права та обов'язки, що реалізуються завдяки зв'язкам між їх носіями-правовідносинам. З вищезазначеного очевидно, що норми права та правовідносини загального (статусного) характеру, що виникають на їх основі, визначають правовий статус суб'єктів права.

Охарактеризувати правовий статус особи, означає розкрити місце, роль, положення та значення конкретної особи в суспільстві та державі, її можливості, цінність, вплив, принципи взаємовідносин з державою, з іншими людьми, що, в свою чергу, розкриває характер самого суспільства, його соціального ладу.

Правовий статус громадянина - це правове становище особи, що е громадянином певної держави.

В юридичній науці виділяють три види правового статусу особи:

- індивідуальний (приватний) статус - це правовий статус кожної конкретної особи, кожного окремого громадянина. Цих статусів стільки, скільки особистостей, громадян. Вони характеризуються неповторністю, як і люди - носії цих статусів. Індивідуальний статус визначає правове положення конкретної особи, конкретного громадянина, в суспільстві, державі;

- спеціальний (родовий) статус - сукупність елементів, що характеризують правове положення окремих категорій громадян та осіб (дітей, студентів, військовослужбовців, робітників, посадових осіб, членів тих чи інших організацій, інвалідів війни та праці, пенсіонерів та інших). їх також існує велика кількість, хоча і значно менше ніж індивідуальних, саме через це їх повна класифікація майже неможлива. Лише найважливіші з них досліджуються окремими галузями права;

- загальний правовий статус - це статус людини як особистості, члена суспільства, громадянина, держави. Він єдиний для всіх, такий статус ще можна називати базовим.

На основі загального правового статусу потрібно розглядати статуси конкретних осіб або їх груп. Індивідуальні статуси ґрунтуються на загальному, який має ключову, вихідну роль. Відомо, що, виходячи з юридичного та фактичного становища особи в суспільстві, легко можна встановити соціальну природу цього суспільства, його позитивні та негативні сторони.

Загальний статус не може змінюватися без відома держави, законодавця, а індивідуальні статуси є більш динамічними, рухомими і можуть змінюватися за бажанням самих носіїв або через те, що в їх суспільній чи трудовій діяльності відбуваються зміни. Але такі зміни знову ж таки можуть відбуватися у межах загального статусу, не порушуючи його настанов.

У загальному правовому статусі складові частини - постійні, а в індивідуальному - змінні. Це не порушує принцип рівноправності громадян, тому що та чи інша особа може мати свій особливий індивідуальний статус, наприклад, відповідні пільги (ліквідатори аварії на Чорнобильській АЕС 1-ї категорії, інваліди праці тощо).

На індивідуальний правовий статус впливають такі фактори, як стать, вік, сімейний стан, професія і т. ін. Але деякі автори не погоджуються з цією точкою зору. В.А. Кучинський, наприклад, стверджує, що у випадку, коли правовий статус розглядається як фактичний правовий стан, то можна допустити можливість зміни статусу за волею його носія1. На нашу думку саме так і відбувається.

По-перше, будь-який правовий статус - це юридичний та фактичний правовий стан. По-друге, індивідуальні статуси дійсно залежать значною мірою від їх носіїв. Зміст, обсяг, характер правового статусу у громадян протягом життя змінюються не одноразово. Наприклад, громадянин був студентом, потім інженером, майстром, начальником цеху, головним інженером, директором підприємства, нарешті, пенсіонером, його індивідуальний статус весь час змінювався, а загальний (як громадянина) залишався незмінним.

Загальний статус людини не залежить від зміни місця роботи або від соціального стану. Ця якість постійна, єдина та рівна. На відміну від правоздатності загальний правовий статус - не персоніфікована якість людини, не здібність особистості, а її становище у суспільстві.

Правовий статус індивіда тісно пов'язаний зі статусами інших осіб. Усі права та обов'язки людини мають значення та зміст лише тому, що вона взаємодіє з державою, суспільством, іншими суб'єктами, колективом, перед якими має зобов'язання, або має відповідне суб'єктивне право. На нашу думку, кожен повинен знати свій статус, свої права та обв'язки. Якщо ж особа не буде ознайомлена з ним, вона може поводитись всупереч вимогам норм права та інших соціальних норм.

Отже, правовий статус охоплює усю систему прав та обов'язків, які має відповідна людина, конкретний громадянин. Як важлива правова категорія, він має одночасно відповідати двом, здавалося б, несумісним умовам: по-перше, бути сталим, тобто не змінюватися за своїм змістом; по-друге, він повинен враховувати ті реальні зміни, що мають місце у суспільстві, та прямо чи безпосередньо зорієнтовані на людину, відповідну категорію людей тощо.

На зміст правового статусу впливають як позитивні так і негативні процеси, що відбуваються у суспільстві та обумовлюють його подальший розвиток, який проявляє себе дуже різнобічно: як прямо, так і опосередковано. До них відносяться:

- зміцнення нормативно-правової основи та гарантованості правового статусу, подальше удосконалення законодавства, яке регулює весь комплекс відносин, що складаються між особою та державою; підвищення якості нормативно-правових актів та усіх норм права;

- диференціація та уніфікація правового статусу - диференціюються індивідуальний та спеціальний, а уніфікується - загальний;

- зростання міжнародного значення правового статусу громадян України, його вплив на розвиток усієї правової системи України;

- політизація та ідеологізація цього явища, посилення боротьби у даній сфері (особливо навколо питань прав та свобод людини), через це правовий статус протягом довгого часу не втратить якостей політичної гостроти;

- інтенсифікація механізму реалізації правового статусу, підвищення його ефективності - передусім при впливі на особу, її правову, суспільно-політичну та громадянську активність;

- підвищення взаємодії та єдності між усіма складовими частинами правового статусу, а також його взаємозв'язків з іншими компонентами правової системи;

- взаємообумовленість та узгодженість у правовому статусі суспільних, колективних та особистих інтересів та потреб;

- соціологізація правового статусу, підсилення у ньому моральних, гуманістичних та інших суспільних витоків, оскільки в кінцевому результаті він може з правового трансформуватися в соціальний статус;

- підвищення правової активності та позитивної відповідальності особи, підвищення її юридичної культури, правосвідомості;

- посилення методологічних та філософських основ правового статусу, його соціальної обумовленості, наукової обґрунтованості;

- подальше розширення переліку прав, свобод та законних інтересів громадян, створення найсприятливіших умов для користування ними.

Ці процеси тісно пов'язані і лише в сукупності дають уявлення про основні напрями розвитку правового статусу людини і громадянина.

Правовий статус впливає на соціальну систему, в якій він функціонує (на стан законності та правопорядку, дисциплінованості, організованості, розвитку суспільних відносин). Особистість сміливіше та активніше протидіє недолікам, відстоює інтереси суспільства, держави, колективу та свої особисті тоді, коли вона більш впевненіше відчуває себе в правовому відношенні, коли у неї надійні правові позиції.

Сучасні автори, що розглядають проблему співвідношення держави і особи виділяють головними такі принципи їх взаємодії:

а) взаємну відповідальність держави і особи;

б) гармонічне поєднання інтересів держави і особи;

в) єдність взаємних прав і обов'язків держави і громадян;

г) рівність основних прав і обов'язків громадян;

д) поширення прав і свобод громадян, підвищення їх соціальної активності, відповідальності і самодисципліни при виконанні обов'язків;

ж) законність цих стосунків і т. д.

При цьому використовуються такі поняття, як "людина", "особистість", "громадянин", що тісно пов'язані між собою, але мають і деякі відокремлюючи ознаки. Так, коли ми говоримо "людина", то розуміємо природно-суспільну, біосоціальну істоту, тобто розглядаємо її соціальні ознаки у тісному зв'язку з біологічними, фізичними, психофізіологічними характеристи-ками. Коли використовуємо термін "особистість", то розуміємо людину у її соціальному середовищі, в суспільстві, соціальній групі, тобто розуміємо людину у її відношенні до суспільства, держави, права. Особистість - це перед усім соціальний тип людини, але у той же час - це і конкретна людина, із своєю індивідуальністю і неповторністю. Таким чином, особистість - це єдність загальних і особливих типових і своєрідних якостей людини.

Проте, з цього зовсім не можна зробити висновок, що у поняття "особистість" не включається природне, біологічне, а поняття "людина" соціальне. Це неправильно, тому, що конкретний індивід завжди виступає, як єдність соціального і біологічного, як цілісна, єдина система.

Поняття "громадянин", відпрацьоване головним чином юридичною наукою, передбачає вивчення особистості у її відношенні до держави і права. Воно висвітлює здебільшого юридичні або політико-юридичні характеристики особистості.

Держава, орієнтуючись перед усім на соціально-типові характеристики особистості, створює систему взаємних прав і обов'язків, при цьому для особистості вони виступають у формі прав, свобод і обов'язків, тобто її правового статусу.

Сучасна юридична наука виділяє конституційні права, свободи і обов'язки, а також права і обов'язки, закріплені у звичайному законодавстві. Є загальні і спеціальні права. Крім того, відрізняють соціально-економічні, політичні, соціально-культурні, особисті права і свободи, щоправда у нинішній час такий порядок їх перерахування, коректується і дається у аспекті відповідних поколінь прав людини.

Більшість вітчизняних вчених поділяють думку про те, що ядром правового статусу особи є права і обов'язки, але є і інша точка зору згідно якої права і обов'язки - це лише головний елемент правового статуту. Так? М.І. Матузов, до елементів правового статусу громадян відносить загальну статутну відповідальність громадян перед державою і суспільством. О.В. Сурілов вважає, що структуру правового статусу створюють:

а) громадянство як політико-правова основа статусу особи;

б) передбачена у Конституції і інших нормативних актах постійна єдність прав, свобод, обов'язків, що невід'ємні від особи і надані всім громадянам на засадах рівності;

в) юридичні гарантії їх реалізації.

Держава формулює не тільки систему прав і свобод особи. Вона закріплює і систему обов'язків. За невиконання чи виконання неналежним чином своїх обов'язків держава може притягнути особу до юридичної відповідальності, для цього вона має спеціальний механізм.

У той же час держава не тільки формулює права і обов'язки особи, але і має свої права і несе обов'язки. Так, держава, має право вимагати від особи правомірної поведінки, поваги до законів, сумлінного виконання обов'язків і т. д. Проте держава, особливо, якщо вона демократична, зобов'язана за допомогою політики і права забезпечити розумні, науково обґрунтовані, стабільні принципи своїх взаємовідносин з громадянами, створити гарантії проти зловживань офіційних представників держави і т. д.

Так, держава зобов'язана не тільки проголосити обсяг і характер прав і обов'язків особи, але і гарантувати можливість їх реального здійснення. Якби правам громадян не відповідали обов'язки держави, її соціальна, а у деяких випадках юридична відповідальність, то ці права носили б характер

декларацій. Більш того, держава зобов'язана захищати проголошені нею права і обов'язки від порушень а у випадку його здійснення, сприяти скорішому і по можливості повному відновленню порушеного права.

  1.  Соціальна держава: поняття, ознаки та функції.

Соціальна держава - це соціально орієнтована держава, що визнає людину найвищою со­ціальною цінністю, надає соціальну допомогу індивідам, які потрапили у важку життєву ситуацію, з метою забезпечення кожному гідного рівня життя, перерозподіляє економічні блага відповідно до принципу соціальної справедливості і своє призначення вбачає в забезпеченні гро­мадського миру і злагоди в суспільстві.

Незалежно від специфіки тієї чи іншої національної моделі соці­альної держави для неї характерні такі спільні ознаки:

соціальна держава є закономірним продуктом еволюції грома­дянського суспільства в напрямку до громадянського суспільства соціальної демократії;

вона завжди визнається якісною характеристикою правової дер­жави;

проголошення держави соціальною є важливою конституційною гарантією забезпечення і захисту соціальних прав людини;

оскільки як мета діяльності соціальної держави, так і сама ця діяльність (соціальна політика) визначаються правовими рішеннями, то її функціонування передбачає наявність розвинутого соціального законодавства;

соціальна держава слугує забезпеченню громадянського миру і злагоди в суспільстві;

утвердження соціальної державності сприяє трансформації рин­кової економіки на соціальну ринкову, служінню власності інтересам як власника, так і суспільства.

Функції соціальної держави.

Говорячи про функції соціальної держави, слід мати на увазі наступні обставини:

а) йому властиві всі традиційні функції, зумовлені його природою держави як такого;

б) на утримання всіх функцій соціальної держави накладає відбиток його загальне соціальне призначення, тобто традиційні функції як би переломлюються через призму цілей і завдань соціальної держави, і в цьому плані можна вести мову про наявність у нього загальної соціальної функції (загальному соціальному призначенні);

в) у рамках загальної соціальної функції можна виділити специфічні напрямки діяльності соціальної держави - специфічні функції.

До останніх, зокрема, відносяться:

1. підтримка соціально незахищених категорій населення;

2. охорона праці та здоров'я людей;

3. підтримка сім'ї, материнства, батьківства та дитинства;

4. згладжування соціальної нерівності шляхом перерозподілу доходів між різними соціальними верствами через оподаткування, державний бюджет, спеціальні соціальні програми;

5. заохочення благодійної діяльності (зокрема, шляхом надання податкових пільг підприємницьким структурам, які здійснюють благодійну діяльність);

6. фінансування та підтримка фундаментальних наукових досліджень і культурних програм;

7. боротьба з безробіттям, забезпечення трудової зайнятості населення, виплата допомоги по безробіттю;

8. пошук балансу між вільною ринковою економікою і мірою впливу держави на її розвиток з метою забезпечення гідного життя всіх громадян;

9. участь у реалізації міждержавних екологічних, культурних та соціальних програм, вирішення загальнолюдських проблем;

10. турбота про збереження миру в суспільстві.

  1.  Правова держава: поняття, ознаки, принципи.

Правова держава ґрунтується на розвиненому громадянському суспільстві, в якій юридично визнаються і рівно гарантуються усі основоположні (природні) права і свободи людини, реалізація яких збалансована з їх обов'язками та правами інших людей, а державна влада пов'язана правом з метою запобігання її зловживанням.

Утвердження верховенства права і функціонування правової держави можливі в результаті втілення таких вимог і умов (що визначають їх ознаки):

Сформованість громадянського суспільства - суспільства з високорозвиненою системою взаємодії вільних і рівноправних громадян та їх об'єднань, де реально забезпечується дія принципу рівних можливостей людей вільно і безпечно розпоряджатися своїми силами, здібностями, майном, керуючись правом і власною правосвідомістю. Виникнення та еволюція ідей про верховенство права і правову державу зумовлені саме потребами громадянського суспільства.

Реальність народного суверенітету - наявність демократії, що виражається передусім у широкому використанні форм народного представництва і безпосередньої демократії. У XXI ст. перевагу віддано новій моделі демократії - демократії консенсусного суспільства, демократії не більшості, а "вирішальної меншості".

Реальність основоположних прав і свобод людини - це визнання природних, невід'ємних і невідчужуваних прав і свобод людини вищою соціальною цінністю і безпосередньо чинними правом; закріплення в конституції каталогу прав і свобод людини відповідно до міжнародних стандартів; визначення прав і свобод людини виключно законом; гарантування їх здійснення - створення ефективних процедурно-юридичних механізмів їх забезпечення (реалізації, охорони, захисту). Регулювання у сфері реалізації прав і свобод людини відбувається в межах загально-дозвільного режиму: "Дозволено все, окрім того, що прямо заборонено законом". Держава гарантує не тільки захист національним судом прав і свобод людини, а й право громадянина звертатися у питаннях захисту своїх прав і свобод у відповідні міжнародні судові установи чи у відповідні органи міжнародних організацій, членом або учасником яких є країна.

Зв'язаність, обмеження державної влади правом (правами і свободами людини) - правова захищеність індивідуальної і суспільної сфер життя людини від надмірної регламентації з боку держави; від свавілля посадових осіб державних органів; від прийняття рішень "на свій розсуд"; від беззастережного втручання держави в суспільне життя. Права і свободи людини, їх гарантії "визначають зміст і спрямованість діяльності держави" (ч. 2 ст. З Конституції України), а органи державної влади, місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України (ст. 19). Будь-який орган не може визначати власні повноваження чи встановлювати їх для підпорядкованих йому органів та їх посадових осіб. Виключається виведення з-під дії права осіб у зв'язку з їх посадовим чи майновим становищем або надання будь-якій з них необґрунтованих переваг. Установлюється відповідальність за неправомірні дії посадових осіб, перевищення ними влади, зловживання службовим становищем. Здійснення державної влади відбувається в межах спеціально-дозвільного режиму: "Дозволено тільки те, що прямо передбачено законом".

Взаємна відповідальність держави й особи - держава відповідає за всі види безпеки особи, що виражається в гарантіях: правової захищеності конституційно закріплених прав і свобод особи та постійного їх розширення; неперевищення меж повноважень, чіткого додержання законів (не притягати до відповідальності одного виду за одне й те ж саме правопорушення; не притягати до відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначено законом, та ін.); відшкодування своїм коштом і за рахунок органів місцевого самоврядування морального і матеріального збитку, заподіяного незаконними рішеннями, дією/бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб та ін.

Відповідальність особи перед державою виявляється в дотриманні заборон (не створювати організаційні структури політичних партій в органах виконавчої і судової влади та ін.); використанні наданих прав у певних межах, установлених законами; виконанні обов'язків (дотримуватися норм конституції і чинних законів, платити законно встановлені податки, зберігати природу і навколишнє природне середовище та ін.). Здатність до критичного самопізнання, самозвіту, порядку, дисципліни, громадянськості є психологічними і соціальними ознаками відповідальної особи.

6. Дієвість принципу конституційності (верховенства Конституції) Виражається у визнанні найвищої юридичної сили Конституції щодо законодавчих та інших правових актів; конституційний контроль, здійснюваний Конституційним Судом за відповідністю Конституції законів та інших актів законодавчої і виконавчої влади. Гарантується пряма дія норм Конституції і закріплених у них невідчужуваних прав людини. Передбачається неможливість зміни Конституції України, якщо зміни стосуються скасування чи обмеження прав і свобод людини (ст. 157 Конституції України). Законопроект про внесення змін до Конституції України може розглядатися Верховною Радою України за умови надання висновку Конституційним Судом України щодо відповідності його ст. 157, тобто в законопроекті не повинно бути положень, які загрожували б скасуванню чи обмеженню прав і свобод людини. Крім того, є чимало конституційно визначених юридичних процедур, спрямованих на забезпечення верховенства Конституції. Так, у разі порушення встановленої Конституцією України процедури розгляду, ухвалення або набрання чинності законів та інших актів, останні не можуть вважатися конституційними. Недотримання форми актів, встановлених Конституцією (закон, указ, постанова тощо), місця Конституції в ієрархії актів, спричиняє визнання нормативно-правового акта неконституційним.

7. Дотримання принципу юридичної визначеності. Означає чітке закріплення норм права у відповідних юридичних джерелах, установлених чинною Конституцією або Законом про нормативні акти, зрозумілість їх підстав, цілей, змісту і безконфліктне співвідношення між джерелами права. Це дає можливість громадянину в розумних межах і за певних обставин передбачати юридичні наслідки своїх дій. Допомогти громадянам у цьому питанні покликані суди, які здатні враховувати обставини, суспільно-політичні відносини, що змінюються, та "динамічно" тлумачити Конституцію і закони, орієнтуючись на вироблені в певній правовій системі уявлення про правові цінності, загальні принципи права, користуючись тими інтерпретаційними методами і засобами, що відображають професійний досвід однакового застосування Конституції і законів за одночасного використання "здорового глузду" (розуміння і тлумачення норм права відповідно до конкретних реальних обставин). З цим принципом тісно пов'язаний принцип правової безпеки і захисту довіри громадянина до надійності свого правового становища, тобто віра в те, що його правове становище з часом не погіршиться.

8. Дієвість принципу поділу державної влади і принципу правомочності (уповноваженості) державного апарату .Досягається завдяки здійсненню конституційно визначеного поділу владних повноважень (компетенції) між законодавчими, виконавчими і судовими органами, порядку їх формування і термінів функціонування, конституційного механізму "стримувань і противаг"; недопущення ототожнення державного апарату з державою, присвоєння ним державних функцій, діяльності його в межах визначених повноважень. Тільки за дотримання цих вимог виключається узурпація всієї (чи значної частини) влади в руках одного органу або особи.

9. Всебічна реалізація принципу справедливого суду .Має вирішальне значення у забезпеченні принципу верховенства права і правової держави; полягає у здійсненні правосуддя як форми захисту права судовою владою, розгляді і вирішенні цивільних, кримінальних, адміністративних справ, а також економічних спорів з метою охорони прав і законних інтересів громадян, організацій, суспільства і держави. Правосуддя має здійснюватися при дотриманні таких вимог: а) доступність судового захисту; б) проведення судового захисту і винесення рішення на основі закону; в) обов'язковість виконання ухвалених рішень; г) можливість скасування вищим судом рішення нижчого суду, яке не набуло законної сили; г) неоскаржуваність остаточного судового рішення, яке набуло законної сили. Суд уособлює справедливість, і його діяльність не може бути поза мораллю, непрозорою. Незалежність і неупередженість суддів є запорукою зміцнення гарантій захисту прав і свобод людини. Поза слушним судом право зайве, а правова держава (за змістом і призначенням) нереальна

10. Додержання принципу законності і забезпечення правового порядку .Означає, що встановлення (санкціонування) та реалізація норм права відбуваються відповідно до правила, за яким закон має вищу юридичну силу щодо всіх інших нормативно-правових актів; підзаконні акти відповідають закону. Закони приймаються, змінюються і скасовуються законним (легальним) шляхом. При цьому закони є правом, що стоїть над державою: законам підкоряються не тільки громадяни та їх об'єднання, а й усі державні органи й організації, посадові особи. А забезпечення правового порядку є не просте формальне дотримання порядку, передбаченого законами та іншими нормативними актами, а всебічний контроль суспільства над діяльністю державної влади за допомогою відповідних правових механізмів. Гарантії, захист, забезпечення, здійснювані державою, не повинні ставити людину в залежність від держави, а бути взаємовигідними - як для держави, так і для людини.

Верховенство права і правова держава гарантують ефективність дії правової системи і поглиблення взаємодії національного суспільства зі світовим співтовариством.

Правова держава відрізняється від звичайної держави наступними характерними рисами-принципами:

1) верховенство права і правових законів над підзаконними нормативними актами, політичною і фізичною силою держави;

2) розподіл влади, яка належить народу, на законодавчу, виконавчу і судову;

3) верховенство громадянського суспільства і його представника - Парламенту над державою і її апаратом;

4) юридичне закріплення основних прав і свобод людини в Конституції та інших законах і їх фактичне забезпечення;

5) взаємоповага і взаємовідповідальність особи і держави;

6) громадянину дозволено робити все, що не заборонено законом, а державі і її чиновникам лише те, що дозволено законом;

7) демократичний плюралізм і гласність - діяльність легальних політичних партій і рухів, відносна свобода засобів масової інформації і т.п.

Багато з цих принципів закріплено в Конституції України 1996 року, зокрема в розділі І. В ст.3 говориться, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визначаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність.

В ст.6 вказується, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. В ст.8 закріплено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу.

В ст. 1 Конституції закріплено, що Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава.

Але потрібно підкреслити, що для реалізації ідеї побудови правової держави необхідно багато часу. В багатьох країнах Заходу ця ідея проголошена вже давно, але ще жодна держава її не побудувала. Ідею правової держави потрібно розглядати як ідеал, як соціальну мету демократичного суспільства, оскільки реалізація принципів правової держави дає можливість розвивати демократію, забезпечити законність і правопорядок, права і свободи людини, забезпечити вільний розвиток кожної людини, як умови вільного розвитку всіх.

  1.  Основні напрямки формування правової держави в Україні.

В останні роки в Україні прийнято чимало законів, які регулюють суспільні відносини в різних сферах життя.

У Конституції України критерієм закріплення основних прав та свобод громадян міжнародні стандарти, загальновизнані принципи й норми міжнародного права, зафіксовані, зокрема в Статуті ООН, Загальній декларації прав людини, Пакті про громадянські та політичні права, Паризькій хартії для нової Європи.

Розвиток конституційних положень щодо прав людини і громадянина здійснюється в законах України, зокрема, про власність, підприємництво, свободу совісті та релігійних організацій, про статус суддів, прокуратуру, адвокатуру та інших.

Верховенство закону, зміцнення його авторитету досягається шляхом поліпшення якості законів, удосконалення законодавчого процесу.

Крім прав і свобод людини, в законах повинні бути визначені також права нації, національностей, народу. Прикладом виконання цієї вимоги можна назвати Закон України “Про національні меншини в Україні”, який прийнято з метою гарантування національним меншинам права на вільний розвиток.

Також на законодавчому рівні знайшов своє відображення загальнодозвільний принцип. У чинних законах значно розширено сфери діяльності громадянина, межі його свободи. Наприклад закон передбачає право власника вчиняти  щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону, а підприємці мають право самостійно приймати рішення і здійснювати будь-яку діяльність, що не суперечить чинному законодавству.

У плані реалізації такої ознаки, як взаємовідповідальність особи та держави, слід зазначити, що вона діяла раніше лише в напрямі відповідальності громадянина перед державою. Тепер ситуація змінилася. В Україні прийнято низку законів, згідно з якими держава несе відповідальність перед громадянином у разі порушення його прав. Наприклад, Закон “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні” встановлює порядок видачі компенсацій незаконно репресованим, надання їм пільг.

Вже дещо зроблено в Україні і для підвищення політичної культури населення. Так, закони України публікуються в засобах масової інформації, проводиться трансляція пленарних засідань сесії Верховної Ради, систематично виходять в ефір телерадіоканали політичної тематики, збільшено набір студентів у юридичні вузи та на юридичні та політологічні факультети.

Побудова правової держави неможлива і без чіткого розмежування повноважень між різними гілками державної влади. В Україні законодавча влада належить парламенту – Верховній Раді України. Виконавчу здійснюють Президент, Кабінет Міністрів України, Рада міністрів Республіки Крим, органи державної виконавчої влади (центральні, місцеві та Республіки Крим), судову владу доручено здійснювати судовим органам – Конституційному Суду України, загальним, військовим, арбітражним судам. Верховна Рада приймає закони та здійснює контроль за їх виконанням; виконавчі органи займаються організацією проведення їх у життя; суди здійснюють правосуддя (шляхом вирішення кримінальних, цивільних, господарських та інших справ).

Важливим у плані побудови правової держави є також створення ефективного механізму охорони прав особи. На сьогодні в Україні діють Кримінально-процесуальний, Цивільний процесуальний та Арбітражний  процесуальний кодекси, які передбачають процедуру звернення до суду за захистом порушених прав. Нові положення , які значно розширюють засоби захисту прав громадян, містять закони “Про адвокатуру”, “Про нотаріат”.

На підняття авторитету судових органів, забезпечення незалежності суддів і підпорядкування їх тільки закону спрямований Закон України “Про статус суддів”. Він встановлює порядок обирання суддів, процедуру здійснення правосуддя та недопустимість втручання в цю діяльність, а також інші важливі положення. Високими є вимоги щодо осіб, котрі обираються на посаду судді.

На сьогодні значно розширено коло питань, з яких можна звернутися до суду. Доступність суду для кожного громадянина – це своєрідний показник того, як близько суспільство підійшло до правової держави.

Правова держава може функціонувати лише в режимі законності, тобто такого стану відповідності суспільних відносин Конституції та іншим законам держави, який утворюється в результаті виконання законів усіма суб’єктами права (учасниками суспільного життя). Забезпечити відповідність законів та інших нормативних актів Конституції України покликаний Конституційний Суд України. Вищий нагляд за додержанням і правильним застосуванням законів Президентом України, Кабінетом Міністрів України, Радою Міністрів Республіки Крим, міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади, органами місцевої виконавчої влади, самоврядування, політичними партіями, громадськими організаціями, посадовими особами та громадянами здійснюється органами прокуратури.

Аналіз ознак правової держави та напрямів її формування засвідчує, що, хоч у чинній Конституції Україна проголошена правовою державою, насправді це положення є дещо декларативним. Тому, незважаючи на певні здобутки в справі побудови правової держави, нам необхідно ще докласти чимало зусиль для вирішення цієї проблеми.

  1.  Поняття, зміст, структура та принципи громадянського суспільства.

Громадянське суспільство - це історичний тип у розвитку людського суспільства, його конкретна якісна характеристика; це сфера самовиявлення і реалізації потреб та інтересів вільних індивідів через систему відносин (економічних, соціальних, релігійних, національних, духовних, культурних). Структурними елементами цієї системи є організації (політичні партії, громадські об'єднання, асоціації) та різні об'єднання (професійні, творчі, спортивні, конфесійні тощо), що охоплюють всі сфери суспільного життя і є своєрідним регулятором свободи людини.

Наведене визначення громадянського суспільства поєднує асоціативний, структурний та функціональний аспект розуміння вказаного суспільства. Але не слід забувати про один важливий момент, що громадянське суспільство, незважаючи на його структурованість, це, насамперед, суспільство, у якому пріоритетне значення мають інтереси людини.

Таким чином, громадянське суспільство - не сукупність ізольованих індивідів, а комплекс соціальних відносин, система суспільних інтересів (економічних, соціально-політичних, релігійних, духовних, сімейних, культурних та інших) та потреб членів суспільства. Це - сфера самовиявлення вільних громадян і добровільно сформованих асоціацій та організацій, обмежених відповідними законами від безпосереднього втручання та довічної регламентації діяльності громадян і організацій з боку державної влади.

Такий підхід до аналізу громадянського суспільства дає можливість зробити висновок про те, що воно має відображати суспільні відносини, взаємозв'язок всіх сфер суспільного життя людини. У той же час громадянське суспільство - не будь-яке суспільство, а сукупний індивід, який виступає через систему різних асоціацій, об'єднань своєрідним регулятором свободи людини.

Іншими словами, громадянське суспільство - це сфера соціальної взаємодії, що складається зі сфери особистого життя людини, різноманітних об'єднань, громадських рухів і публічної комунікації.

Концептуальне вирішення проблеми розуміння сутності громадянського суспільства неможливе без аналізу його структури.

Структура суспільства - це внутрішня його будова, що відтворює багатогранність та взаємодію складових суспільства, забезпечує його цілісність та динамізм розвитку.

Структуру громадянського суспільства можна подати у вигляді п'яти систем, які відповідають певним сферам його життєдіяльності: соціальної, економічної, політичної, духовно-культурної, інформаційної.

Соціальна система - певна сукупність об'єктивно сформованих взаємозв'язків між ними, а саме:

а) інститути сім'ї та відносини, що обумовлюють її існування;

б) відносини, які відображають соціальну сутність людини (клуби, об'єднання);

в) відносини, що виникають між соціальними спільнотами (групами, націями, расами тощо).

Економічна система - це сукупність економічних інститутів і відносин, у які вступають люди у процесі виробництва, обміну, розподілу та споживання сукупного продукту, реалізації права власності.

Структурними елементами економічної системи є: приватні господарства; акціонерні товариства; кооперативні господарства; фермерські господарства; індивідуальні, приватні підприємства громадян.

Політична система - це сукупність цілісних саморегулюючих елементів:

а) держава;

б) політичні партії;

в) суспільно-політичні рухи та відносини, що між ними виникають.

Духовно-культурна система - це відносини між людьми, їх об'єднаннями, державою та суспільством у цілому стосовно духовно-культурних благ та різного роду матеріалізованих інституцій, через які реалізуються дані відносини, що пов'язані з освітою, наукою, культурою, релігією.

Інформаційна система - це система, яка складається в результаті спілкування людей та через мас-медіа (підприємства, об'єднання, що здійснюють виробництво та випуск засобів масової інформації).

Структурні елементи громадянського суспільства мають відповідати певним вимогам:

1. Економічна система діє за принципами самоорганізації, саморегулювання та самоуправління;

2. Соціальна система має чітко виражене структурне оформлення;

3. Політична система виступає, з одного боку, в формі механізму узгодження соціальних інтересів у суспільстві, а, з іншого - як найбільш повне вираження загального національного інтересу.

У юридичній літературі щодо вирішення питання структури громадянського суспільства сформувались різноманітні підходи.

Так, В. Варивдін вважає, що у економічній сфері структурними елементами громадянського суспільства є недержавні підприємства: кооперативи, орендні колективи, акціонерні товариства, асоціації кооперативів та інші добровільні об'єднання громадян у галузі господарської діяльності, які створюються ними з особливої ініціативи.

Соціальна сфера громадянського суспільства включає інститут сім'ї, громадські організації та рухи, інші організаційно оформлені та неоформлені об'єднання, органи громадського самоврядування за місцем проживання чи у трудових і навчальних колективах; механізм виявлення, формування суспільної думки, а також вирішення інституційного оформлення інтересів, що виникають у суспільстві і проявляють у культурній, цивілізованій формі у рамках конституції і законів держави.

Духовна сфера громадянського суспільства передбачає свободу думки, совісті, слова; самостійність та незалежність від державних та політичних структур, творчих, наукових та інших об'єднань.

А. Одинцова відносить до елементів громадянського суспільства:

1. Різні асоціації, що здійснюють свою діяльність на підставі реального самоврядування (територіальні, виробничі, за інтресами та інші, а також їх органи);

2. Правову державу, її аппарат;

3. Політичні партії, що вважають за основне у своїй діяльності консенсус з іншими інститутами громадянського суспільства стосовно фундаментальних суспільних цінностей;

4. Інші структури, які засновані на єдності інтересів та функціонують на підставі горизонтальних зв'язків.

Проблематика громадянського суспільства доволі складна, вона не обмежується структурними моментами у його функціонуванні та розвитку. Важливе місце у дослідженні даного феномена належить узагальненню тих особливостей, які притаманні громадянському суспільству.

По-перше, громадянське суспільство розглядається як сукупність вільних індивідів. Це знаходить вияв у різних аспектах, а саме: економічному, соціальному та політичному.

Суть економічного аспекту полягає у тому, що: 1) кожний індивід є власником тих засобів, які необхідні для його нормального існування; 2) індивід має право на свободу вибору форм власності; 3) на вільний вибір роду занять, професії та користування її результатами.

Соціальний аспект розглядається як: належність індивіда до певної спільності (сім'ї, клану, класу) чи автономна його самостійність з метою забезпечення своїх потреб.

Політичний аспект вимагає свободи індивіда, що виявляється у можливості бути членом партії, брати участь у виборах.

По-друге, громадянське суспільство - це відкрите соціальне утворення, що зумовлюється: 1) відсутністю жорсткої регламентації з боку держави щодо забезпечення гласності, свободи слова, критики; 2) правом вільного в'їзду та виїзду; 3) обміном інформаційними, науковими та освітянськими технологіями з іншими державами.

По-третє, громадянське суспільство - це складна структурована система (плюралістична), для якої характерна повнота, стійкість та відтворюваність.

По-четверте, громадянське суспільство - це система, що має свої механізми розвитку та управління, тобто: 1) громадяни, які вступають у різні відносини, реалізують свої потреби та забезпечують цілеспрямований розвиток суспільства без втручання державних структур; 2) громадянська ініціатива, громадянський обов'язок дає можливість для розвитку всіх структур громадянського суспільства.

По-п'яте, громадянське суспільство - це правове демократичне суспільство, для якого є характерним: 1) визнання та матеріалізація ідей верховенства права, особливістю останнього має бути поділ на публічне і приватне право; 2) єдність права та закону; 3) правове забезпечення і розмежування діяльності різних гілок влади; 4) розвиток та вдосконалення суспільства разом з розвитком і вдосконаленням правової держави.

Отже, формування уявлень щодо визнання поняття громадянського суспільства, його структури та особливостей відкрите для подальшого обговорення і наукового аналізу.

  1.  Політична система суспільства та її елементи.

На певному етапі розвитку суспільства виникає політична система як одна із систем (поряд з економічними, соціальними, духовними), пов'язана з особливою формою діяльності людей - політикою.

Поняття політична система суспільства пов'язане із подвійним його розумінням: у широкому розумінні - це цілісний комплекс усіх політичних явищ, які існують у суспільстві, для завоювання, утримання чи участі у здійсненні політичної влади. Іншими словами, це механізм організації й функціонування політичної влади; у вузькому розумінні - це обумовлена економічними, соціокультурними, ідеологічними факторами сукупність взаємопов'язаних державних і недержавних організацій, інститутів, які прямо чи опосередковано беруть участь у реалізації політичної влади чи впливі на неї.

Політична система суспільства складається з таких елементів:

• політичної влади - центрального компонента, який зв'язує всі інші складові в систему;

• суб'єктів політичної діяльності (держави, політичних партій, рухів, громадських організацій та ін.);

• політичних норм та принципів - правил поведінки, що забезпечують визначений рівень суспільної організованості, стабільності і стійкості як політичних інститутів, так і всієї системи в цілому (звичаї, традиції політичного життя тощо);

• політичних відносин - відносин між соціальними групами, націями, народностями, політичними інститутами з приводу влади у зв'язку з розробленням і здійсненням політики;

• політичної свідомості - включає в себе ідеї, теорії, погляди, уявлення, почуття, традиції, що є відображенням політики і політичних відносин;

• політичної культури - сукупності спеціальних знань і досвіду в політичній сфері діяльності, сприйняття та засвоєння системи політичних цінностей суб'єктами політики.

Кожна із самостійних частин політичної системи має власну систему, свої принципи організації й діяльності, самостійність у вирішенні внутрішніх та зовнішніх справ.

  1.  Місце та роль держави в політичній системі суспільства.

Роль держави у політичній системи суспільства виявляється в тому, що вона:

- визначає перелік суб’єктів, які наділяються правом брати участь в управлінні справами суспільства, тобто визначає перелік матеріальних елементів політичної системи суспільства;

- визначає конкретні повноваження кожного з матеріальних елементів політичної системи у сфері політичних відносин;

- контролює, координує і припиняє діяльність будь-яких суб’єктів політики.

  1.  Демократія: сучасні форми та інститути.

В Конституції України проголошено, що Україна є демократичною державою. Як у будь-якій демократичній державі, тут діють форми й інститути демократії, де форми демократії - це зовнішнє вираження демократії, а інститути демократії є виявом її форм.

Форми демократії:

o пряма - безпосередня - форма народовладдя, за якої влада здійснюється через безпосереднє виявлення волі народу або певних соціальних груп - народне вето, народна ініціатива, народне відкликання свого обранця, плебісцит, референдум, вибори;

o непряма - представницька (виборна) - форма народовладдя, за якої влада здійснюється через виявлення волі представників народу у виборних органах - парламенти, органи місцевого самоврядування (тут депутати здійснюють свої функції представництва на основі колегіальності).

Інститути демократії - це легітимні й легалізовані елементи політичної системи суспільства, що безпосередньо створюють демократичний режим у державі завдяки вирішенню певних завдань політики, влади й управління.

Легітимність (легітимація) інституту демократії означає його організаційне оформлення і визнання громадськістю, легалізованість (легалізація) - юридичне оформлення, узаконення.

Види інститутів демократії за вихідним призначенням у вирішенні завдань політики, влади й управління:

o Структурні:

- сесії парламентів і органів місцевого самоврядування;

- депутатські фракції;

- депутатські комісії;

- народні контролери та ін.

o Функціональні:

- депутатські запити;

- накази виборців;

- вибори;

- громадська думка та ін.

o Структурно-функціональні (змішані):

- територіальна автономія;

- національно-територіальна автономія

o Процедурно-регламентаційні:

- регламентація процедури виборів;

- регламентація порядку прийняття законів;

- регламентація порядку проведення референдумів та ін. Види інститутів демократії за юридичною значущістю прийнятих рішень:

o Імперативні, що мають остаточне загальнообов'язкове значення для державних органів, посадових осіб, громадян:

- референдум конституційний і законодавчий;

- вибори;

- накази виборців та ін.

* Консультативні, що мають дорадче, консультативне, значення для державних органів, посадових осіб, громадян:

- референдум консультативний;

- всенародне обговорення законопроектів;

- мітинги;

- анкетування та ін.

У системі інститутів безпосередньої демократії найважливіше місце належить виборам.

Вибори - форма особистої участі громадян в управлінні державою шляхом формування вищих представницьких органів, органів місцевого самоврядування, їх персонального складу.

На основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування в Україні обираються населенням: Президент, Верховна Рада України, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування (сільські, селищні, міські ради та їх голови).

Виборча система може бути мажоритарною, пропорційною і змішаною (мажоритарно-пропорційною). Мажоритарна система - система визначення результатів виборів, відповідно до якої депутатські мандати від виборчого округу отримують лише кандидати, що набрали встановлену законом більшість голосів. Відповідно до пропорційної системи депутатські мандати поділяються між партіями пропорційно до кількості голосів, відданих за партію в межах виборчого округу.

Особливим інститутом демократії є референдум.

Референдум (від лат. - те, що має бути повідомлено) - спосіб вирішення шляхом голосування кардинальних проблем загальнонаціонального і місцевого значення (прийняття конституції, інших важливих законів або внесення до них змін, а також інших рішень з принципових питань); проводиться з метою забезпечення народовладдя - особистої участі громадян в управлінні державою і місцевими справами.

Референдуми за юридичною силою: імперативні - їх рішення мають загальнообов'язковий характер і не потребують затвердження. Як правило, предметом імперативних референдумів є питання, віднесені Конституцією до виключного вирішення в результаті всенародного опитування. Наприклад, згідно зі ст. 73 Конституції України винятково всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України; згідно зі ст. 149 Конституції Швейцарії обов'язковому референдуму підлягають перегляди (повний або частковий) Конституції, а також термінове прийняття або перегляд федеральних законів, які позбавлені конституційної основи і строк дії яких перевищує один рік; консультативні - їх результати не мають зобов'язального характеру; вони є дорадчими, проводяться з метою виявлення суспільної думки з конкретного питання, що цікавить певну частину населення регіону (про встановлення вільної економічної зони в певній області; про вступ країни до міжнародної організації), але можуть бути розглянуті і враховані при ухваленні відповідних рішень державними органами або органами місцевого самоврядування.

Референдуми за територією проведення в Україні: загальнонаціональні - проводяться в масштабах усієї країни; регіональні (місцеві) - проводяться в межах регіонів України: Автономної Республіки Крим, адміністративно-територіальних одиниць (областей), містах Києві і Севастополі з метою вирішення найважливіших питань регіонального (місцевого) значення.

У Швейцарії окрім референдуму інститутами безпосередньої демократії є народне віче, народна законодавча ініціатива. У США референдум застосовується нарівні із законодавчою ініціативою. У Франції через три роки після проведення першого референдуму в 1789 р. стали практикуватися плебісцити - всенародні опитування, що розглядаються як синоніми референдумів.

  1.  Права людини і громадянина: поняття, концепції. Соціально-правовий механізм забезпечення прав людини в Україні.

Основні права людини - гарантована законом міра свободи (можливості) особи, яка відповідно до досягнутого рівня еволюції людства в змозі забезпечити її існування і розвиток та закріплена у вигляді міжнародного стандарту як загальна і рівна для усіх людей.

Ознаки основних прав людини:

1) можливості (свободи) людини діяти певним чином або утримуватися від певних дій, спрямовані на задоволення потреб, без яких вона не в змозі нормально існувати і розвиватися;

2) можливості, що обумовлені біосоціальною сутністю людини, належать їй від народження і не потребують «дозволу» з боку кого б там не було, у тому числі держави. Вони не можуть бути «відібрані» за свавіллям влади держави, оскільки не «дані» нею. Це природні невідчужувані права,

3) можливості, які не обмежені територією держави (позатериторіальні) і не залежать від національної належності людини (наднаціональні): вони належать їй вже в силу того, що вона є людиною. Вони походять від природи людини і покликані формувати та підтримувати в людині почуття власної гідності, її індивідуальність;

4) можливості, що є залежними (у плані здійснення) від можливостей суспільства - рівня його економічного, політико-соціального, духовно-культурного розвитку. Зрозуміло, що рівень розвитку суспільства не залишається незмінним, так само, як і потреби самої людини;

5) можливості, що мають правовий характер, оскільки внесеш до законодавчих актів, які створені в межах держави і на міжнародному рівні. Визнання, дотримання, охорона і захист державами (у результаті угод) основних прав людини, закріплених на міжнародному рівні, є свідченням про те, що вони стали не лише об'єктом міжнародного регулювання, але й міжнародними стандартами.

Зміст і обсяг основних прав людини визначаються сукупністю таких соціальних чинників:

• інтерес людини, справедливо збалансований з інтересами, суспільства;

• мораль суспільства, що переважає у даний період;

• мета прав людини і відповідність цим правам засобів, використовуваних державою (реалізація, забезпечення та обмеження прав).

Права людини і права громадянина є тісно взаємозалежними, однак не тотожними поняттями. Громадянин - людина, яка законом визнається юридичне належною даній державі. Якщо права людини закріплені в міжнародне-правових актах, то права громадянина - у конституції певної держави.

Відмінності між правами людини і громадянина:

Права людини:

- Позатериторіальні -- існують незалежно від державного визнання, закріплення в законі і поза зв'язком їх носія з конкретною державою

- Загальносоціальні - належать людині через факт народження як природні, невідчужувані права, тобто не завжди виступають як юридичні категорії (апатриди, біженці не мають статусу громадянства, але мають права людини)

- реалізація здійснюється у сфері будь-якого громадянського суспільства, де 6 не знаходилася людина

Права громадянина:

Територіальні - передбачають наявність громадянства, тобто особливий зв'язок людини і держави

Спеціально-соціальні (юридичні)

- закріплюються в законодавстві і перебувають під захистом держави, громадянином якої є дана особа

- реалізація охоплює сферу відносин індивіда з певною державою

Права людини і права громадянина - близькі поняття, в ідеалі повинні збігатися, оскільки:• здійснення прав людини визначається головним чином забезпеченістю з боку держави. Наприклад, апатриди та інші категорії осіб, що не мають громадянства, знаходяться під захистом законів держави проживання та міжнародного права;

Для реалізації конституційне закріплених прав і свобод людини в Україні необхідно мати налагоджений соціально-правовий механізм забезпечення прав і свобод людини - систему засобів і чинників, що забезпечують необхідні умови поваги до всіх основних прав і свобод людини, які є похідними від її гідності. Поняттям «соціально-правовий механізм забезпечення прав людини» підкреслюється, що правовий механізм - частина соціального і діє з ним у єдності.

Завдання механізму соціально-юридичного забезпечення прав людини - охорона, захист, відновлення порушених прав, а також формування загальної і правової культури населення.

Основні підсистеми механізму соціально-правового забезпечення прав і свобод людини:

-  механізм реалізації;

-  механізм охорони;

-  механізм захисту.

Механізм реалізації прав людини включає заходи, спроможні створити умови для реалізації прав і свобод людини.

Механізм охорони прав людини включає заходи з профілактики правопорушень для утвердження правомірної поведінки особи.

Механізм захисту прав людини включає заходи, що призводять до відновлення порушених прав неправомірними діями і відповідальності особи, яка вчинила ці правопорушення.

У разі порушення прав особи без їх відновлення, а також юридичної відповідальності з боку правопорушника правові гарантії механізму захисту прав людини не можуть вважатися такими, що повністю здійснилися. Заходи захисту - первинна захисна реакція на самий факт відхилення від охоронних заходів, яка має завдання примусити зобов'язану особу виконувати обов'язки, накладені на неї законом або договором. Завдання юридичної відповідальності полягає в покладанні нового обов'язку зазнавати позбавлень, нести правовий збиток.

Без можливості захисту прав охорона прав буде неповною. Захист - це найдійовіша охорона, другий її ступінь.

Форми (або засоби забезпечення) правового захисту громадян від неправомірних дій органів виконавчої влади та їх службовців.

1.  Загальносудова. Право громадян на судовий захист закріплене в ст. 10 Загальної декларації прав людини, відповідно до якої воно відображено у ст. 55 Конституції України Відповідно до цієї статті кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Після використання всіх національних засобів правового захисту громадянин має право звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ або до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна. Судовий захист - необхідна і ефективна гарантія реальності прав, свобод і обов'язків людини і громадянина.

2. Адміністративна («управлінський тип»). Відбувається шляхом розгляду прав громадян у вищих органах виконавчої влади. Як початкову інстанцію для розгляду претензії до адміністрації громадянин може вибрати або орган виконавчої влади, або суд. Громадянин має право звернутися до суду, якщо незадоволений результатами розгляду його справи державними органами, підприємствами, громадськими організаціями.

На жаль, в Україні, як і в інших країнах СНД, судовий порядок захисту прав громадян тривалий час (за часів СРСР) залишався винятковим. Він застосовувався у випадках, прямо передбачених законом. За відсутності прямої вказівки в законі про право на судовий захист громадянин змушений був звертатися до вищих органів держави.

Звичайно, як органи захисту прав громадян суд і адміністрація не сумісні, особливо в умовах командно-адміністративної системи. Адміністративний (управлінський) порядок розгляду скарг не є придатним для такого захисту. Судовий захист, особливо за наявності незалежної судової системи, є набагато об'єктивнішим, кваліфікованішим, неупередженішим, ніж адміністративна.

3.  Адміністративно-судова (склалася в багатьох європейських країнах: Франція, ФРН, Іспанія, Швейцарія). Характеризується створенням спеціалізованих судів для вирішення спорів у індивідуальних адміністративних справах, які виникають у сфеpi функціонування органів управління внаслідок неправомірних дій їх службовців. У ФРН адміністративний суд наділений насамперед функцією забезпечення судового захисту прав громадян, тоді як у Франції його основним завданням є здійснення об'єктивного контролю (перевірки) застосовуваної норми. Тому в адміністративно-судовій формі захисту прав громадян виділяють її «німецький тип». Адміністративні суди входять до єдиної судової системи, підкоряються лише закону, незалежні в правосудній діяльності як від адміністративних органів, так і від загальних судів. В Україні обговорюється питання про введення адміністративних судів для вирішування публічно-правових спорів неконституційного-правового характеру.

Державна охорона прав людини забезпечується за допомогою інституту омбудсманів (народних захисників), які діють, як правило, при парламентах і органах місцевого самоврядування і розглядають скарги громадян щодо порушення їх прав з боку державних органів. У Колумбії, наприклад, омбудсман діє під керівництвом Генерального прокурора.

Коло повноважень омбудсмана у різних країнах не є однаковим. В Іспанії він, крім захисту прав і свобод людини, здійснює нагляд за діяльністю адміністративних органів, у Франції - оцінює застосування законів з точки зору справедливості, а в Намібії ще й розслідує скарги про надмірне використання природних ресурсів. У цілому інститут омбудсманів - це позаюрисдикційний контроль за тим, чи не порушує адміністративна (або будь-яка інша) практика права людини.

У більшості країн будь-який громадянин може безпосередньо звернутися до омбудсмана. У Франції таке звертання є можливим через свого депутата або сенатора. Омбудсман діє не лише за скаргами громадян, але й за власною ініціативою.

В Україні відповідно до Конституції парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини здійснюють Уповноважений Верховної Радою з прав людини і його представники на місцях. Уповноважений Верховної Ради з прав людини є інститутом позасудового захисту прав і свобод людини.

Коло повноважень Уповноваженого з прав людини поширюється на усі випадки порушень громадянських прав і свобод органами виконавчої влади. Він може зажадати порушення адміністративного провадження стосовно державних службовців, які порушили конституційні права і свободи громадян, має право також перевіряти додержання цих прав в установах пенітенціарної системи (системи установ, у яких відбувають покарання засуджені - тюрми, колонії та ін.), в армії, в установах Міністерства внутрішніх справ.

Дійсне «середовище проживання» для прав людини є можливим при демократії, демократичній правовій державі. Демократія, правова держава та права людини є невіддільними одне від одного. Правова держава - гарантія реальності прав людини у плані її захисту від порушень з боку апарату влади, а права людини - головна умова та ознака демократії, гуманістичний, людський вимір правової державності. Через реалізацію, охорону і захист прав людини, через демократію пролягає шлях до реальної інтеграції України до Європейського і світового співтовариства.

  1.  Співвідношення політичної та державної влади.

«Політична влада» і «державна влада» - поняття тотожні, оскільки політична влада походить від держави і здійснюється за її прямої або опосередкованої участі;

«політична влада» і «державна влада» - поняття не тотожні, однак усяка державна влада є політичною.

Дійсно, політична влада нерозривно пов'язана із владою державною, знаходить у ній своє продовження. Державна влада - головний, типовий засіб здійснення політичної влади.

Відмінності політичної та державної влади важко виділити, проте вони є.

1. Всяка державна влада має політичний характер, але не всяка політична влада є державною. Прикладом може служити двовладдя в Росії 1917 p. - влада Тимчасового уряду і влада Рад. Володіючи політичною владою, Ради на той час не мали самостійної державної влади. Інший приклад - політична влада в Анголі, Гвінеї-Бісау, Мозамбіку, які переста­ли бути колоніями Португалії (до проголошення незалежності в 1974 і 1975 pp.). Таку владу можна назвати перед державною, або додержавною. Лише згодом вона стає державною, набуває загального характеру.

2. Державна влада виконує роль арбітра у відносинах між різними соціальними верствами суспільства, пом'якшує їх протиборство, виконує «спільні справи». Держава - центральний інститут політичної влади. Ядром політики як сфери діяльності, пов'язаної з відносинами між класами, націями та іншими соціальними групами, є проблема завоювання, утримання і використання державної влади. Термін «політична влада» покликаний підкреслити реальну здатність і можливість класу (соціальної верстви, соціальної групи), який не має влади, вести боротьбу за її завоювання, проводити свою волю в політику - в межах правових норм і за їх допомогою.

Політична діяльність не вичерпується державною діяльністю. Вона здійснюється в рамках різних політичних партій, профспілок, міжнародних організацій. За допомогою політичної влади реалізуються життєво важливі інтереси значних і впливових груп суспільства (класів, націй, етнічних спільнот та ін.).

На відміну від державної влади, політична влада класу, іншої соціальної спільноти не спроможна виконати роль умиротворителя протиборчих сил суспільства або здійснювати «спільні справи».

3. Політична і державна влада мають різні механізми здійснення. Державна влада характеризується наявністю апарату управління і апарату примусу. Вона має владний примусо­вий вплив на поведінку людей та їх організацій, забезпечених державно-правовими методами.

Політична влада класу та іншої соціальної спільноти здійснюється через:

а) їх організації (опосередкований шлях);

б) політичні виступи (безпосередній шлях).

Якщо влада класу реалізується за допомогою державного апарату зі спиранням на апарат примусу, можна говорити про державну владу. Державна влада не може протиставлятися політичній владі, оскільки політичну владу в суспільстві не можна уявити без держави. Держава є основним універсальним акумулятором політичної влади, тому що має можливість:

а) надавати інтересу (волі) влади загальнообов'язкового характеру;

б) використовувати спеціальні органи (апарат) для його (її) здійснення;

в) вдаватися в разі потреби до примусу.

  1.  Поняття та види функцій держави.

Функції держави - головні напрямки і види діяльності держави, обумовлені її завданнями і цілями і такі, що характеризують її сутність.

Функції держави не можна ототожнювати з функціями її окремих органів, які є частиною апарату держави і відбиваються у компетенції, у предметі ведення, у правах і обов'язках (повноваженнях), закріплених за ними.

Наведені нижче функції держави відбивають реалізацію загально-соціальних, або «спільних справ» (а не класових), що забезпечують об'єктивне існування людей.

Можна класифікувати функції сучасної держави за різними критеріями: суб'єктами, об'єктами, способами, засобами та іншими елементами державної діяльності.

Функції держави за засобами її діяльності:

- законодавча;

- виконавча (управлінська);

- судова;

- правоохоронна;

- інформаційна.

Функції цивілізованої держави за сферами (об'єктами) її діяльності можна поділити на внутрішні і зовнішні.

Внутрішні функції забезпечують внутрішню політику держави: 1) політична - вироблення внутрішньої політики держави, регулювання сфери політичних відносин, забезпечення народовладдя;

2) економічна - регулювання сфери економічних відносин, створення умов для розвитку виробництва; організація виробництва на основі визнання і захисту різних форм власності, підприємницької діяльності; прогнозування розвитку економіки;

3) оподаткування і фінансового контролю - організація і забезпечення системи оподаткування і контролю за легальністю прибутків громадян та їх об'єднань, а також за витратою податків;

4) соціальна - забезпечення соціальної безпеки громадян, створення умов для повного здійснення їх права на працю, життєвий достатній рівень; зняття і пом'якшення соціальних суперечностей шляхом гуманної та справедливої соціальної політики;

5) екологічна - забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території держави; охорона і раціональне використання природних ресурсів; збереження генофонду народу;

6) культурна (духовна) - консолідація нації, розвиток національної самосвідомості; сприяння розвитку самобутності усіх корінних народів і національних меншин; організація освіти; сприяння розвитку культури, науки; охорона культурної спадщини;

7) інформаційна - організація і забезпечення системи одержання, використання, поширення і збереження інформації;

8) правоохоронна - забезпечення охорони конституційного ладу, прав і свобод громадян, законності і правопорядку, довкілля, встановлених і регульованих правом усіх суспільних відносин.

Внутрішні функції держави можна поділити ще на дві основні групи: регулятивні та правоохоронні.

Зовнішні функції забезпечують зовнішню політику держави:

1) політична (дипломатична) - встановлення і підтримання дипломатичних зносин з іноземними державами відповідно до загальновизнаних норм і принципів міжнародного права;

2) економічна - встановлення і підтримання торгово-економічних відносин з іноземними державами; розвиток ділового партнерства і співробітництва в економічній сфері з усіма державами, незалежно від їх соціального ладу та рівня розвитку; інтеграція до світової економіки;

3) екологічна - підтримання екологічного виживання на планеті;

4) культурна (гуманітарна) - підтримання і розвиток культурних і наукових зв'язків з іноземними державами; забезпечення збереження історичних пам'ятників та інших об'єктів, що мають культурну цінність; вжиття заходів щодо повернення культурних цінностей свого народу, які знаходяться за кордоном;

5) інформаційна - участь у розвитку світового інформаційного простору, встановлення режиму використання інформаційних ресурсів на основі рівноправного співробітництва з іншими державами;

6) оборона держави - захист державного суверенітету від зовнішніх посягань як економічними, дипломатичними, так і воєнними засобами;

7) підтримання світового правопорядку -- участь у врегулюванні міжнаціональних і міждержавних конфліктів; боротьба з міжнародними злочинами.

У зовнішніх функціях держави можна виділити два основні напрямки: зовнішньополітична діяльність (тут особливе значення має функція оборони країни) і зовнішньоекономічна діяльність.

Особливості класових функцій експлуататорської держави:

Внутрішні:

1. Функція придушення пригноблених класів.

2. Функція охорони приватної власності експлуататорів на засоби виробництва.

3. Функція ідеологічного придушення своїх класових і політичних супротивників.

Зовнішні:

1. Функція захоплення чужих територій.

2. Функція придушення визвольних рухів.

3. Функція охорони інтересів пануючих класів від посягання на них ззовні.

Не можна ототожнювати функції держави з формами їх реалізації - правовими та організаційними, а також із методами їх реалізації (переконання, заохочення, державний примус, придушення).

Основні правові форми здійснення функцій держави: правотворча, правозастосовна, правоохоронна, установча, контрольно-наглядова.

Конкретна функція держави являє собою єдність змісту, форм і методів здійснення державної влади у певній сфері діяльності держави; характеризується відомою самостійністю, однорідністю, повторюваністю.

Зміст внутрішніх і зовнішніх функцій держави змінюється на різних етапах її розвитку. Наприклад, протягом періоду становлення буржуазної держави економічна функція була слабко розвинутою. З середини XIX ст., особливо у XX ст. з кінця 50-х років, у країнах Західної Європи і Північної Америки її роль значно зросла як за значущістю, так і за обсягом. Державно-правове регулювання соціально-економічної сфери суспільних відносин спрямоване на забезпечення політики «повної зайнятості» населення і запобігання економічним кризам. Західні країни вдаються до допомоги системи планування (у тому числі довгострокового), створення спеціальних відомств з прогнозування розвитку економіки і соціального розвитку. Зріс вплив на приватний сектор шляхом різних засобів регулювання і контролю - політики цін, податків, інвестицій, експорту, імпорту, державних замовлень, кредитної політики тощо. Але це не означає, що держава поглинає діяльність приватного сектора в економіці, не створює умов для його розвитку.

На відміну від західних буржуазних країн у СРСР, до складу якого входила радянська Україна, приватний сектор був дозволений протягом дуже обмеженого часу (неп). Державне регулювання економічних відносин відігравало пануючу роль. Держава була монополістом у всіх сферах життєдіяльності суспільства, а в економічній сфері перейняла на себе буквально все - від встановлення рівня інвестицій у ту чи іншу галузь економіки до найменування продуктів і цін на них.

У незалежній Україні з переходом до ринкових відносин зміст економічної функції держави (у порівнянні з СРСР) істотно змінюється. Хоча сфера державного управління і не зводиться до державного сектора економіки, для втручання держави в приватний сектор економіки встановлюються межі.

Із визначенням курсу на побудову соціальної правової держави розширюються зміст і значення політичної, правоохоронної та інших функцій. Особливого значення набуває соціальна функція - створення державою умов, що забезпечують гідне життя людини.

  1.  Форми та методи здійснення функцій держави.

Функції держави здійснюються в чітко визначених формах та специфічними методами.

Форми здійснення функцій - це реальні можливості забезпечення умов для діяльності держави, що надають можливість визначити характер взаємодії держави та правових інститутів.

Розрізняють три форми здійснення функцій держави:

1. Правотворча, тобто діяльність держави по розробці та прийняттю правових приписів, що визначають зміст функцій держави;

2. Правореалізаційна - діяльність спеціальних державних органів по конкретизації та виконанню приписів, що прийняті державою, шляхом видання індивідуальних нормативних актів;

3. Правоохоронна. Змістом є державна діяльність, що виявляється в контролі за виконанням чи дотриманням норм і застосуванні примусових заходів до правопорушників.

Функції держави здійснюються певними способами, які визначаються як методи:

1. метод переконання - здійснення функцій шляхом правового виховання громадян та проведення превентивних заходів;

2. Метод заохочення, що здійснюється шляхом впровадження державою певного досвіду, що дав позитивні результати, а також передбачає певні пільги суб'єктам які не вчиняють правопорушень;

3. Примусові методи - застосування до осіб, які вчинили правопорушення, певного покарання, метою якого є попередження правопорушень, виховання правопорушників та відшкодування нанесених державним інтересам збитків.

  1.  Характеристика держави за формою державного правління.

Державний лад будь-якої країни характеризується насамперед формою правління.

Форма правління - організація верховної державної влади, порядок утворення її органів та їх взаємодія з населенням.

Форма правління впливає на суспільно-політичне життя країн, традиції, інколи - на менталітет населення, але не визначає ні рівня соціально-економічного розвитку, ні особливостей внутріполітичного стану країн: так, монархії (наприклад, у Європі) часто є більш демократичними, ніж деякі республіки.

У світі існує 4 форми правління : республіка, монархія, країни Співдружності та джамахирія.

Республіка. Республіканська форма правління виникла в давні часи (Афінська демократична республіка, Спартанська і Римська аристократичні республіки, міста-республіки: Флоренція, Венеція, Генуя - в Італії, Новгород і Псков - у Росії та ін.). Найбільшого поширення набула в періоди Нової та Новітньої історії. У 1991 р. у світі було 127 республік, після розпаду СРСР, СФРЮ і Чехословаччини їх стало 146.

Республіка - (лат. - діло і - суспільний) - форма правління, за якої суверенні права на владу належать або всім дієздатним громадянам, або їхній більшості.

За республіканського устрою правління від імені народу здійснюється представницькими органами, які обираються або прямим голосуванням, або на основі процедур непрямого народного волевиявлення (через довірених осіб, вибірників тощо).

Типи республік:

- парламентська - верховенство має парламент, перед яким уряд несе колективну відповідальність за свої дії, роль президента в державному управлінні поступається ролі парламенту, а уряд очолює прем'єр-міністр. Уряд залишається при владі, доки має підтримку більшості в парламенті. За її відсутності уряд іде у відставку або голова держави розпускає парламент. До такого типу республік належать ФРН, Італія, Індія та ін.;

- президентська - в руках президента поєднані повноваження глави держави і голови уряду (США, Бразилія, Аргентина тощо);

- президентсько-парламентська - роль президента і парламенту урівноважена (Росія, Україна тощо).

У світі 3/4 країн - республіки. Ця форма правління вважається найбільш прогресивною й демократичною. Республіками є більшість країн Латинської Америки, майже всі колишні колонії в Азії, 49 із 52 країн Африки та ін.

Монархія. Найдавнішою формою правління, притаманною ще першим державам світу, є монархія. Монархічна форма правління впродовж історії зазнала значних змін, але сутність її здебільшого залишалась незмінною: зосередження влади в руках однієї особи, з певними особливостями у конкретних державах.

Монархія (грецьк. - єдиновладдя) - форма правління, за якої верховна державна влада формально (цілком або частково) зосереджена в руках одноособового керівника держави - монарха.

Як правило, влада монарха довічна і передається у спадок, але існують дві монархії, які мають елементи республіки: Малайзія - федеративна конституційна монархія, де монарха обирають на 5 років султани султанатів, що входять у державу; ОАЕ - федеративна абсолютна монархія, в якій главу держави - президента обирає Верховна Рада емірів, також на 5 років.

Особлива ситуація у Ватикані, де Папу Римського, який має світський титул Світлійшого князя, довічно обирають на колегії кардиналів, серед яких право голосу мають лише кардинали віком менше 80 років, і їх кількість не повинна перевищувати 120 осіб.

Титул монарха в різних країнах різний: султан (Бруней, Оман), папа (Ватикан), емір (Кувейт, Бахрейн), герцог (Люксембург), імператор (Японія), король (у більшості монархій), князь (Монако, Ліхтенштейн).

Всього у світі існує 30 монархій: Андорра, Бахрейн, Бельгія, Бруней, Ватикан, Бутан, Велика Британія, Йорданія, Данія Камбоджа, Іспанія, Катар, Ліхтенштейн, Кувейт, Люксембург, Малайзія, Монак, Непал, Нідерланди, ОАЕ, Норвегія, Саудівська Аравія, Швеція, Оман, Африка, Таїланд, Лесотто, Японія, Марокко, Океанія, Свазіленд, Тонга.

Монархії різняться за своєю формою:

Абсолютна монархія (необмежена) - форма правління, за якої глава держави - монарх є головним джерелом законодавчої та виконавчої влади (остання здійснюється залежним від монарха апаратом). Монарх здебільшого встановлює податки і розпоряджається фінансами. Парламент у деяких випадках взагалі відсутній або є дорадчим органом.

Абсолютних монархій у світі 5: Бруней, Бутан, Катар, ОАЕ, Оман.

Конституційна монархія (обмежена) - форма правління, за якої влада монарха обмежена конституцією, законодавчі функції передані парламенту, а виконавчі - уряду. Монарх юридичне є верховним главою виконавчої влади, главою судової системи, формально призначає уряд, замінює міністрів, розпоряджається військами, може скасувати прийняті парламентом закони і розпустити парламент. Але фактично ці повноваження належать уряду.

Конституційних монархій у світі 23: Тонга (Океанія); Лесото, Марокко, Свазіленд (Африка); Бахрейн (фактично абсолютна), Йорданія, Камбоджа, Кувейт (фактично абсолютна), Малайзія, Непал, Таїланд, Японія (Азія); Андорра, Бельгія, Велика Британія, Данія, Іспанія, Ліхтенштейн, Люксембург, Монако, Нідерланди, Норвегія, Швеція (Європа).

Теократична монархія (грецьк. - влада бога) - форма правління, за якої політична і духовна влада перебувають у руках церкви.

У світі таких монархій дві - Ватикан і Саудівська Аравія.

Держави у складі Співдружності. До них належать 14 країн - колишніх колоній Великої Британії, в яких формально главою держави є Британська королева, представлена в країні генерал-губернатором (обов'язково її уродженцем). Такі країни мають свій парламент і уряд. Це Канада, Австралія, Нова Зеландія, Папуа-Нова Гвінея, Тувалу, Антигуа і Барбуда, Співдружність Багамських Островів, Барбадос, Беліз, Гренада, Сент-Вінсент і Гренадіни, Сент-Кітс і Невіс, Сент-Люсія, Ямайка.

Країни Співдружності можуть здійснювати незалежну політику, їх мешканці є громадянами своїх держав, а не підданими Британської королеви, але об'єднує їх визнання верховної влади королеви Великої Британії. Члени Співдружності мають беззастережне право одностороннього виходу з неї за власним бажанням.

Ним скористалися М'янма, Ірландія, Пакистан.

Від «держав у складі Співдружності» за формою правління суттєво відрізняється інтеграційне угруповання Британська Співдружність Націй, яке було юридично оформлене у 1931 р. і нині охоплює 51 країну - колишні колонії Великої Британії, розташовані у всіх частинах світу на площі понад 30 млн км2 із населенням більше 1,2 млрд осіб. Учасники угруповання мають різноманітні форми правління: монархії, республіки, держави у складі Співдружності.

Джамахирія. Це унікальна форма правління, за якої керівники держави вимагають її міжнародного визнання саме в такому розумінні, як це закладено в арабській мові- «народовладдя», «держава мас».

Джамахирія (араб. - народовладдя, влада мас) - форма правління, за якої відсутні традиційні інститути влади; вважається, що всі державні рішення приймаються усім народом.

Представлена однією країною у світі - Соціалістичною Народною Лівійською Арабською Джамахирією. У країні ліквідовано політичні партії й уряд, парламент у його класичній формі. Нею керують первинні народні збори, наділені законодавчою і виконавчою владою. З 1977 р. головним законодавчим органом є Загальний народний конгрес (скликається двічі на рік), куди входять секретарі районних народних зборів і представники громадських організацій.

Характеристика різновидів форми державного устрою.

  1.  Характеристика різновидів форми державного устрою.

Основою для класифікації державно-правових (політичних) режимів, тобто способів та методів здійснення державної влади, є:

• ступінь розвиненості політичної демократії;

• реальний політико-правовий статус особи.

З урахуванням цих критеріїв сучасні державно-правові (політичні) режими поділяються на демократичні та антидемократичні.

Демократичний режим - це режим, за якого державна (політична) влада здійснюється з дотриманням основних прав людини, із забезпеченням легальних можливостей вільного волевиявлення і врахування інтересів усіх груп населення через демократичні інститути (вибори, референдуми, засоби масової інформації), діяльність різноманітних партій і громадських організацій, які представляють ці інтереси і впливають на вироблення та здійснення політики держави.

Він характеризується такими рисами:

• дотримується демократична конституція;

• реалізується принцип "поділу влад";

• державна влада здійснюється на основі вільної та рівної участі громадян та їх об'єднань в управлінні державою;

• забезпечується плюралізм у політичній, економічній, ідеологічній та духовній сферах життєдіяльності людини;

• гарантується здійснення прав і свобод громадян відповідно до міжнародних стандартів прав людини;

• реалізується демократизм правосуддя, домінують методи переконання перед методами примусу;

• забезпечується вільне існування всіх форм власності.

Такий режим характерний для правової держави.

Розрізняють такі види демократичних режимів: демократично-консервативний, демократично-радикальний та демократично-ліберальний.

Антидемократичний режим - це режим, коли державна влада здійснюється шляхом обмеження або порушення основних прав людини, коли заборонена легальна діяльність опозиційних політичних партій і громадських об'єднань.

Для нього характерні такі ознаки:

• не реалізується (частіше всього юридично не закріплений) принцип "поділу влад";

• звужується або припиняється вплив громадян та їх об'єднань на управління державою;

• відсутня або стає формальною виборність;

• забороняється діяльність опозиційних партій та організацій;

• застосовуються політичні репресії;

• звужуються або порушуються політичні права і свободи громадян;

• реальна влада зосереджується в руках групи осіб або однієї особи, не підконтрольних народові.

Такий режим може бути авторитарним і тоталітарним.

Тоталітарний режим - крайня форма антидемократичного режиму, такий спосіб організації державної влади, при якому здійснюється повний (тотальний) контроль державою над всіма сферами життя суспільства та особистості.

Він характеризується:

• повним пануванням держави над особистістю та суспільством;

• одержавленням усіх легальних об'єднань та організацій;

• необмеженими законом повноваженнями органів влади;

• забороною демократичних організацій;

• фактичною ліквідацією формально проголошених конституційних прав і свобод людини і громадянина;

• загальним контролем над діяльністю громадян та їх об'єднань;

• політичною цензурою;

• відсутністю гласності;

• тотальною нетерпимістю до всіх, хто мислить інакше, ніж диктує правляча партія та її ідеологія;

• репресіями стосовно опозиції;

• мілітаризацією суспільного життя;

• прагненням до зовнішньої експансії. Різновидами тоталітарного режиму виступають расистський, фашистський, військово-диктаторський режими.

Авторитарний режим - це стан політичного життя, коли влада зосереджується в руках однієї особи або правлячої верхівки. Цей режим не має таких реакційних проявів, як тоталітарний, і характеризується:

• необмеженою владою однієї особи або групи осіб, не підконтрольних народові;

• наявністю центра управління, який діє на свій розсуд, у тому числі з порушенням норм закону;

• використанням насильства та позасудових методів примусу;

• опорою на поліцейський та військовий апарат;

• дією принципу пріоритету держави над особистістю, відсутністю гарантій здійснення конституційно проголошених прав і свобод особи, особливо у взаємовідносинах із владою.

Авторитарні режими мають такі різновиди: революційний та стабілізаційний.

  1.  Державний (політичний) режим: поняття та види.

Державний режим - це характеристика форми держави, що вказує на сукупність методів, прийомів, способів і засобів, якими здійснюється влада в державі. В основу типології режимів покладено такі критерії: ступінь урахування інтересів народу при здійсненні державної влади; ступінь участі народу в державному управлінні; ступінь колегіальності у прийнятті офіційних рішень; ступінь політичного та ідеологічного плюралізму й існування опозиції владі; ступінь обмеження виявів протиправного насильства з боку держави стосовно громадян; ступінь забезпечення прав і свобод людини й громадянина та ін. Державні режими поділяються на демократичні та недемократичні.

Демократичний режим - це режим, за якого державна (політична) влада здійснюється з дотриманням основних прав людини, із забезпеченням легальних можливостей вільного волевиявлення і врахування інтересів усіх груп населення через демократичні інститути (вибори, референдуми, засоби масової інформації), діяльність різноманітних партій і громадських організацій, які представляють ці інтереси і впливають на вироблення та здійснення політики держави.

Він характеризується такими рисами:

• дотримується демократична конституція;

• реалізується принцип "поділу влад";

• державна влада здійснюється на основі вільної та рівної участі громадян та їх об'єднань в управлінні державою;

• забезпечується плюралізм у політичній, економічній, ідеологічній та духовній сферах життєдіяльності людини;

• гарантується здійснення прав і свобод громадян відповідно до міжнародних стандартів прав людини;

• реалізується демократизм правосуддя, домінують методи переконання перед методами примусу;

• забезпечується вільне існування всіх форм власності.

Такий режим характерний для правової держави.

Розрізняють такі види демократичних режимів: демократично-консервативний, демократично-радикальний та демократично-ліберальний.

Антидемократичний режим - це режим, коли державна влада здійснюється шляхом обмеження або порушення основних прав людини, коли заборонена легальна діяльність опозиційних політичних партій і громадських об'єднань.

Для нього характерні такі ознаки:

• не реалізується (частіше всього юридично не закріплений) принцип "поділу влад";

• звужується або припиняється вплив громадян та їх об'єднань на управління державою;

• відсутня або стає формальною виборність;

• забороняється діяльність опозиційних партій та організацій;

• застосовуються політичні репресії;

• звужуються або порушуються політичні права і свободи громадян;

• реальна влада зосереджується в руках групи осіб або однієї особи, не підконтрольних народові.

Такий режим може бути авторитарним і тоталітарним.

Тоталітарний режим - крайня форма антидемократичного режиму, такий спосіб організації державної влади, при якому здійснюється повний (тотальний) контроль державою над всіма сферами життя суспільства та особистості.

Він характеризується:

• повним пануванням держави над особистістю та суспільством;

• одержавленням усіх легальних об'єднань та організацій;

• необмеженими законом повноваженнями органів влади;

• забороною демократичних організацій;

• фактичною ліквідацією формально проголошених конституційних прав і свобод людини і громадянина;

• загальним контролем над діяльністю громадян та їх об'єднань;

• політичною цензурою;

• відсутністю гласності;

• тотальною нетерпимістю до всіх, хто мислить інакше, ніж диктує правляча партія та її ідеологія;

• репресіями стосовно опозиції;

• мілітаризацією суспільного життя;

• прагненням до зовнішньої експансії. Різновидами тоталітарного режиму виступають расистський, фашистський, військово-диктаторський режими.

Авторитарний режим - це стан політичного життя, коли влада зосереджується в руках однієї особи або правлячої верхівки. Цей режим не має таких реакційних проявів, як тоталітарний, і характеризується:

• необмеженою владою однієї особи або групи осіб, не підконтрольних народові;

• наявністю центра управління, який діє на свій розсуд, у тому числі з порушенням норм закону;

• використанням насильства та позасудових методів примусу;

• опорою на поліцейський та військовий апарат;

• дією принципу пріоритету держави над особистістю, відсутністю гарантій здійснення конституційно проголошених прав і свобод особи, особливо у взаємовідносинах із владою.

Авторитарні режими мають такі різновиди: революційний та стабілізаційний.

  1.  Особливості елементів форми Української держави.

На сучасному етапі розвитку України питання про форму держави набуває особливого значення, адже воно стосується найважливіших аспектів організації та діяльності молодої суверенної держави. Тому правильне розуміння відповідних теоретичних положень, що виходять з аналізу світового досвіду державно-правового будівництва, застосування їх до конкретних умов і національних традицій може суттєво сприяти створенню життєздатної форми Української держави, яка забезпечить прогресивний розвиток і розквіт усього суспільства.

В Україні відбуваються процеси становлення і розвитку демократичного державно-правового режиму, основи якого знайшли своє закріплення в Конституції України 1996 р.

Відповідно до ст. 1 Конституції Україна проголошується суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою.

Конституція характеризує Україну як демократичну державу, яка за формою правління є республікою (ст. 5). Про демократичний характер нашої держави свідчить те, що законодавчий орган, Президент України, місцеві ради обираються громадянами України на принципах періодичних, конкурентних, вільних виборів.

Україна має змішану форму правління. У результаті внесення змін і доповнень до Конституції України законом від 8 грудня 2004 р. Україна є парламентсько-президентською республікою.

Частина 2 ст. 2 Конституції закріплює положення про те, що за своїм державним устроєм Україна є унітарною державою. Автономна Республіка Крим має статус адміністративно-територіальної одиниці, є невід'ємною складовою частиною України. Унітарна форма державного устрою для України є найбільш виправданою, оскільки відповідає її етнічному складу, історичному минулому, економічним та культурним реаліям.

  1.  Механізм держави та характеристика його елементів.

Механізмом держави, як правило, вважається система органів державної влади (апарат держави) та інших основних інститутів держави. До механізму держави, поряд з органами державної влади, належать також громадянство, територія (територіальний устрій), бюджетна, грошова і банківська системи, Збройні Сили та інші військові формування держави, державні символи тощо.

Таке розуміння механізму держави взагалі і української держави зокрема не викликає заперечення. Варто лише додатково наголосити на системності підходу до цього явища.

Механізм держави - це система органів і організацій та інших інститутів держави, які складають її організаційну основу: організаційно-політичну, організаційно-економічну та інші.

До організаційно-політичної основи держави, тобто до її політичного механізму належать насамперед: органи державної влади, територія держави, Збройні Сили та інші державні військові формування, державні символи, столиця держави.

До організаційно-економічної основи держави, тобто до її економічного механізму належать передусім: бюджетна, грошова і банківська системи, державна власність та інші організаційно-економічні важелі діяльності держави.

До соціальної (організаційно-соціальної) основи держави, тобто до її соціального механізму належать переважно: громадянство, а також державні соціальні системи: охорони здоров'я, соціального захисту тощо.

До організаційно-культурної (духовної) основи держави, тобто до її культурного (духовного) механізму відносяться насамперед: державна мова, державні системи освіти, виховання, науки, культури тощо.

Пріоритетним елементом (складовою) механізму держави є її політична основа, політичний механізм, зокрема органи державної влади.                    

Систему органів державної влади, за Конституцією країни, складають: 1. Орган законодавчої влади. 2. Глава держави. 3. Органи виконавчої влади. 4. Органи судової влади. 5. Інші органи держави.

Органом законодавчої влади є Верховна Рада України. Верховна Рада є загальнонаціональним, виборним, представницьким, колегіальним, постійно діючим, однопалатним органом законодавчої влади, який складається з 450-ти народних депутатів. Вони обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування терміном на чотири роки.

Главою держави є Президент України. За Конституцією, він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності, додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина. Президент обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні строком на 5 років. Він призначає Прем'єр-міністра (за згодою Верховної Ради) і членів Кабінету Міністрів за поданням Прем'єр-міністра. Кабінет Міністрів є відповідальним перед Президентом та підконтрольним і підзвітним Верховній Раді.

Органи виконавчої влади, за Конституцією, - становлять собою певну систему. До неї входять: Кабінет Міністрів, який є вищим органом у системі органів виконавчої влади, міністерства та інші органи центральної виконавчої влади і місцеві державні адміністрації. Ці органи (органи виконавчої влади) є, образно кажучи, "хребтом" держави і державної влади. Якщо уряд є сильним, то, як правило, сильною є і держава.

Судочинство в Україні здійснюється, відповідно до Конституції, Конституційним Судом та судами загальної юрисдикції.

До органів судової влади належать також Вища рада юстиції.

Поряд з цими. органами державної влади є органи, які передбачені Конституцією, але безпосередньо не віднесені до органів певного виду державної влади. Це, зокрема. Центральна виборча комісія, Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення тощо.

  1.  Поняття і принципи організації та функціонування державного апарату. Теорія розподілу влади.

Головними функціями будь-якої держави є ті, що спрямовані на реалізацію публічної влади в суспільстві, здійснення від імені держави управлінської діяльності, і тому основним інститутом, що уособлює та представляє державу, є державний апарат. Він поклика­ний виконувати функції держави щодо практичного здійснення дер­жавної влади і управління суспільством, і є важливим складовим елементом держави.

Апарат держави - це система державних органів, уповно­важених здійснювати державну владу та управління по виконан­ню завдань і функцій держави.

Апарат держави характеризується наступними ознаками:

створюються і функціонують на основі єдиних принципів ор­ганізації та функціонування;

наділені спеціальними державновладними повноваженнями;

поділені на відокремлені ланки та підрозділи відповідно до принципу розподілу державної влади на законодавчу, вико­навчу та судову;

наявність у державному апараті державних службовців, які на професійній основі здійснюють свої повноваження від імені держави;

наділені матеріальнотехнічними та організаційними засобами, що забезпечують реалізацію їх повноважень;

наявність нормативно закріпленої структури та законодавчо визначених повноважень (компетенції);

функціонування державних органів здійснюється у межах і в порядку, встановлених чинним законодавством, тобто в певних правових формах.

Єдність системи державних органів забезпечується за допомо­гою системи принципів. Саме вони забезпечують основу організації та функціонування державного апарату, мають динамічний характер, створюються чи змінюються відповідно до потреб суспільного розви­тку та етапу функціонування держави і, як правило, закріплюються конституційно.

До основних принципів організації та діяльності державного апарату слід віднести:

1) демократизм. Цей принцип передбачає широке залучення населення до активної участі у формуванні та організації діяльності державного апарату, створення рівних умов участі громадян в управ­лінні державою з урахуванням особистих якостей кожного;

2) гуманізм (пріоритет прав і свобод людини). Цей принцип передбачає конституційне закріплення прав і свобод людини, яка є найвищою цінністю суспільства та держави. Визначення у діяльності державних структур верховенства інтересів, прав і свобод людини. Закріплення засобів відповідальності владних структур держави та їх посадових осіб за порушення конституційно закріплених прав і свобод людини і громадянина;

3) законність. Цей принцип передбачає функціонування лише тих владних державних органів, які передбачені конституцією і у ме­жах, визначених чинним законодавством. їх діяльність спрямована на виконання конституції, законів та єдиним застосуванням нормативноправових актів на всій території держави;

4) єдність і розподіл влади. Цей принцип зумовлює належність державної влади народу та передбачає її розподіл на законодавчу, ви­конавчу та судову. Поділ влади має глибокий демократичний зміст, оскільки він спрямований, згідно з концепцією Ш. Монтеск'є, на не­допущення концентрації державної влади в руках однієї людини, ор­гану або класу, пов'язаного з цим можливого свавілля, а також на за­безпечення політичної свободи людини і громадянина. Тобто без розподілу влади демократії бути не може.

Концепція розподілу влади законодавчо закріплена у ст. 6 Кон­ституції України. Органи законодавчої, виконавчої і судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України. Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України. Кабінет Міністрів України розглядається як вищий орган у системі органів виконавчої влади, до яких входять також центральні органи виконавчої влади та місцеві державні адміністрації. Правосуддя, згідно з нормами Консти­туції, може здійснюватися виключно судами.

Реальність вказаного принципу забезпечується наявністю меха­нізму стримувань і противаг, який протидіє сваволі, беззаконню з боку органів державного апарату, і тим самим створює певну конкуренцію між владними структурами. Так, органи законодавчої влади стриму­ють виконавчу владу, оскільки остання не може виходити за межи прийнятих парламентом законів. Парламент формує або бере участь у формуванні вищого органу виконавчої влади - уряду, здійснює пар­ламентський контроль за його діяльністю щодо виконання ним зако­нів. У свою чергу вищі органи у системі виконавчої влади наділяють­ся правом законодавчої ініціативи.

За парламентськопрезидентської форми правління президент, за наявності певних, передбачених Конституцією України умов має право розпустити парламент і, навпаки, парламент теж за відповідних умов - усунути президента з посади у порядку імпічменту.

Органи судової влади захищають права і свободи людини і гро­мадянина від будьякого свавілля з боку державних органів. Окрім того, Конституційний Суд України може стримувати як законодавчу так і виконавчу владу шляхом визнання законів, прийнятих парламен­том, і нормативноправових актів вищих органів виконавчої влади не­конституційними у разі, якщо вони не відповідають нормам Консти­туції України;

5) верховенство права. Цей принцип передбачає його консти­туційне закріплення та виражається у праві кожного громадянина оскаржити у судовому порядку будьяке рішення державних органів, відшкодуванні шкоди, заподіяної їм незаконними діями посадових осіб;

6) професіоналізм. Цей принцип визначає необхідність реаліза­ції владних повноважень на професійній основі, наявність комплексу спеціальних знань суб'єктів владних відносин та можливість їх опти­мального застосування для досягнення поставленої мети. У державних органах створюються сприятливі умови для добору і розстановки високопрофесійних службовців. Від того, якими засобами (анкетування, співбесіда, тестування, екзаменування) і відповідні до яких критеріїв здійснюється добір претендентів на посаду, залежить ефективність діяльності державного апарату.

До принципів організації і діяльності державного апарату також відносять:

ієрархічність;

поєднання виборності і призначуваності;

змінюваність;

поєднання колегіальності та єдиноначальності;

гласність і урахування громадської думки;

рівний доступ громадян до державної служби тощо.

Наявність та взаємодія зазначених принципів зумовлює і забез­печує функціонування апарату держави як взаємопов'язаної системи органів, які забезпечують ефективне виконання владних повноважень.

Розподіл державної влади - правова теорія та принцип, згідно з якими державна влада повинна бути поділена на три незалежні одна від одної (але при необхідності контролюючі одна одну) гілки: законодавчу, виконавчу та судову. Деякі європейські держави, а також Тайвань, законодавчо відокремлюють контрольну, екзаменаційну, юридичну а також засновницьку та виборчу гілки.

Запропонована Джоном Локком. Термін увів французький філософ просвітитель Шарль-Луї де Монтеск'є (фр. séparation des pouvoirs, лат. trias politica) в таких своїх працях, як «Персидські листи» (1721), «Про дух законів» (1748).

Принцип поділу влади був уперше закріплений у Конституції США 1787 p., Декларації прав людини і громадянина 1789 р. у Франції, потім у Конституції Франції 1791 р.

По-перше, існує три гілки влади: законодавча, виконавча і судова, які повинні бути розділені між різними державними органами. Якщо ж в руках одного органа сконцентрується влада, різна за своїм змістом, то з'явиться можливість для зловживання цією владою, а відповідно, права і свободи громадян будуть порушуватись. Кожна гілка влади здійснює певні функції держави. Основне призначення законодавчої влади - "виявити право і сформулювати його у вигляді законів, які б були загальнообов'язковими. Виконавча влада у вільній державі призначена для виконання законів, що встановлюються законодавчою владою. Задача суддів в тому, щоб рішення і вироки завжди були лише точним застосуванням закону.”  

По-друге повинна діяти система стримань і противаг, щоб влади контролювали дії один одного. Безумовно, зараз передбачений набагато ширший і різноманітніший механізм "стримань і противаг", ніж той, який ми бачимо в працях Ш.Монтеск'є, але вже в його роботах закладені основні принципи і інститути, завдяки яким взаємодіють органи державної влади. В наш час, як правило, законодавча влада обмежується референдумом, президентським правом вето, Конституційним Судом. Виконавча влада обмежена відповідальністю перед Парламентом. Але в конституційному проекті Монтеск'є недостатньо чітко проводиться ідея рівноваги влад. Законодавча влада - домінуюча, виконавчу владу Монтеск'є називає обмеженою, а судову - взагалі напіввладою.

Наступним положенням теорії розподілу властей є таке: визначена гілка влади повинна представляти інтереси конкретної соціальної групи. Судова гілка влади представляє інтереси народу, виконавча - монарха, верхня палата законодавчого зібрання - аристократії, нижня палата зібрання - інтереси народу. Таким чином, ми бачимо, що існувало бажання досягнути компромісу в боротьбі буржуазії і прихильників абсолютизму.

Феодально-деспотичному режиму Монтеск’є протиставляє конституційно-монархічний або республіканський режим і подібно до Дж. Локка розвиває компромісну теорію розподілу влад на законодавчу, виконавчу і судову, діючи ізольовано одна від одної. Монтеск’є був впевнений, що, якщо монарх буде управляти не втручаючись в судові функції, а законодавчі органи будуть видавати тільки закони, але не управляти країною, всі основні прошарки феодального суспільства будуть задоволені, зокрема буржуазія перестане бути ворогом аристократичної знаті. В цьому питанні Монтеск’є подібно до Дж. Локка орієнтувався на так звану Славну революцію 1688-1689 рр. в Англії, заснованому на класовому компромісі між буржуазією і феодально-аристократичною владою. Про такий компроміс мріяв Монтеск’є і для Франції. Сама по собі теорія розподілу влад відігравала в часи Монтеск’є відому прогресивну роль, тому що в якійсь мірі обмежувала судову і законодавчу владу монарха. Але по суті вона страждала корінним недоліком, так як фактично вела до знищення єдності державної влади, робила виконавчу владу незалежною від законодавчих органів і по суті справи безконтрольною, а законодавчі органи перетворювала в заклади, які могли видавати закони але не мали права слідкувати за їх виконанням. Між окремими владами виникали конфлікти. Теорія розподілу влад типовий зразок компромісу французького просвітителя.  

Пізніше теорія розподілу влад отримала сильний практичний і теоретичний розвиток. Передусім, необхідно згадати Ж.-Ж. Руссо. На відміну від Монтеск'є, Руссо вважав, що законодавча, виконавча і судова влади - особі прояви єдиної влади народу . Після цього тезис про єдність влади використовувався різними силами. Точка зору Руссо відповідала потребам часу і революційним процесам у Франції кінця XVIII століття. Якщо Монтеск'є намагався знайти компроміс, то Руссо обґрунтовував необхідність боротьби з феодалізмом. Як погляди Монтеск’є, так і погляди Руссо знайшли своє найбільш повне і послідовне відображення в Конституції США 1787 року. Преамбула до цього документу гласить: "Ми, народ Сполучених Штатів", відображаючи тим самим те, що народ є єдиним джерелом влади. Поряд з цим, в Конституції США проводиться досить чіткий організаційно правовий розподіл влад. Також в цьому документі знайшла своє відображення система "стримань і противаг": були передбачені процедура імпічменту, і вето президента, і багато інших інститутів, які є складовою частиною сучасного права.  

  1.  Органи держави: поняття, ознаки і види.

Орган держави – основна структурна одиниця механізму держави, що визначається як колектив службовців, створений державою з метою реалізації державних функцій.

До загальних ознак можна віднести:

Всі органи держави, що створюються відповідно до закону шляхом безпосередньої чи представницької демократії, покликані виконувати передбачені законом функції;

Мають державно-владні повноваження;

Діють у встановленому порядку;

Взаємопов’язані відносинами субординації;

Всі разом створюють одну цілісну систему, що називається апаратом держави.

Специфічними рисами, тобто такими, що відокремлюють державні органи від недержавних і організацій, слід вважати:

Формування їх безпосередньо державою чи виборцями і здійснення державними органами своїх функцій від імені держави;

Виконання кожним державним органом чітко визначених, встановлених у законному порядку повноважень, видів і форм діяльності;

Наявність у кожного державного органу юридично закріпленої організаційної структури, територіального масштабу діяльності, спеціального положення, що визначає його місце і роль у державному апараті а також порядок його взаємовідносин з іншими державними органами і організаціями;

Надання державним органам повноважень державно-владного характеру.

Види органів держави:

1) За роллю і місцем в системі державного апарату:

- первинні, що утворюються шляхом безпосередніх виборів населенням;

- вторинні, що утворюються первинними і їм підзвітні.

2) За характером та змістом діяльності:

- органи державної влади;

- глава держави;

- органи державного управління;

- судові органи;

- контрольно-наглядові органи.

3) За способом утворення:

- ті, що обираються;

- ті, що призначаються;

- ті, що передаються у спадок.

4) За часом функціонування: постійні; тимчасові.

За складом: одноособові; колегіальні.

За територією, на яку поширюються їхні повноваження:

загальні (центральні);

місцеві (локальні).

  1.  Основні напрямки реформування державного апарату України.

1. Реформа центральної влади

Президент України як гарант Конституції визначив ефективний інструмент усунення бюрократичних перешкод на шляху успішного проведення реформ, залишаючи за виконавчою владою лише її прямі функції.

З метою впровадження системних змін та модернізації моделі державного управління, яка зробить владу доступною, прозорою та ефективною, наприкінці 2010 року в Україні розпочато адміністративну реформу. Підвищення ефективності державного управління шляхом реформування державної служби й виконавчої влади є одним з напрямів стратегічних перетворень, визначених  Президентською Програмою економічних реформ «Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава».

Стартом адмінреформи послужив Указ Президента України

від 9 грудня 2010 року про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади. Для забезпечення координації здійснення адміністративної реформи в Україні утворено Робочу група з питань оптимізації системи органів виконавчої влади та Координаційний центр з упровадження економічних реформ при Президентові України. Щороку в Національному плані дій щодо впровадження Програми економічних реформ «Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава» визначається детальний перелік завдань та заходів адмінреформи, а також строки їх виконання. Такі ж завдання визначаються в обласних планах.

Структурна реорганізація органів виконавчої влади на центральному рівні на сьогоднішній день вже відбулась. В результаті чого:

Оптимізовано систему органів виконавчої влади:

- усунено конфлікт функцій та дублювання,

- запроваджено європейський підхід до типології центральних органів виконавчої влади (далі – ЦОВВ) та чітко визначено зони відповідальності ЦОВВ: міністерство (формування державної політики), державна служба (надання послуг), державна інспекція (контроль та нагляд), державне агентство (управління майном). Внаслідок чого:

 - зменшено кількість ЦОВВ з 111 до 74,

 - затверджено нові положення про ЦОВВ,

 - ліквідовано 46 урядових органів в системі ЦОВВ

- Внесено зміни до Закону України "Про Кабінет Міністрів України", якими реформовано систему прийняття урядових рішень,  зменшено кількість членів Кабінету Міністрів України з 36 до 16, скорочено чисельність працівників Секретаріату КМУ на 50%, ліквідовано урядові комітети, скорочено кількість заступників міністрів та керівників ЦОВВ з 5 – 10 до 2 – 3, запроваджено в міністерствах посаду заступника міністра – керівника апарату.

Реформовано систему контролю і нагляду:

-  кількість контролюючих органів скорочено з 69 до 11,

-  розпочато реформу системи технічного регулювання,

-  закладено основу для оптимізації системи контролю за безпечністю харчових продуктів.

     2. Реформування місцевої влади

Найближчим часом буде проведено другий етап адмінреформи – реформу системи місцевих адміністрацій та територіальних органів ЦОВів.

Основні принципи реформи:

децентралізація (ліквідація надлишкових функцій місцевих ОВВ, реструктуризація або приватизація державних підприємств, усунення дублювань між місцевими державними адміністраціями та територіальними органами ЦОВВ);

узгодженість державного управління з ринковою економікою (Аутсорсинг державних функцій, конкуренція щодо надання державних послуг, скорочення кількості заступників губернаторів, скорочення кількості чиновників, об’єднання посад для більш чіткого розмежування повноважень, розподіл функцій органів місцевого самоврядування, які здійснюються на різних територіальних рівнях);

інституціалізація служби в органах місцевого самоврядування (становлення інституту служби в органах місцевого самоврядування через прийняття Закону України “ Про службу в органах місцевого самоврядування”, розмежування повноважень органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування у сфері надання державних послуг.

3. Реформування державної служби

Оскільки переважна більшість економічних та соціальних реформ проводиться силами державних службовців, започатковано і реформу самої державної служби.

Указом Президента України від 18.07.2011 № 769 створено Національне агентство України з питань державної служби, як єдиний орган, що забезпечує формування та реалізацію державної політики у сфері державної служби.

Варто зазначити, що всі завдання Національного плану дій щодо впровадження Програми економічних реформ «Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава» на 2011 рік по напрямку «Реформа державної служби», за який відповідає Нацдержлужба, виконані в повному обсязі.

Так, підготовлено і прийнято новий  Закон «Про державну службу», також прийняті нормативні документи, спрямовані на підвищення ефективності перепідготовки і підвищення кваліфікації держслужбовців та реформування Національної академії державного управління, тощо.

Комплекс заходів щодо удосконалення системи державної служби буде забезпечено через прийняття Державної цільової програми розвитку державної служби на 2012-2016 роки, Концепцію якої Нацдержслужбою України вже розроблено.

У 2012 році буде проведено основний етап реформування державної служби, базою для якої є новий Закон «Про державну службу», підписаний Главою держави 10 січня 2012 року. Закон набере чинності з 1 січня 2013 року. Необхідно відзначити, що Віктор Янукович тричі вносив законопроект «Про державну службу» до парламенту: 20 вересня 2007 року - як Прем’єр-міністр України, 28 січня 2008 року - як народний депутат України і, нарешті, 25 березня 2011 року - як Президент України.

        Посилено увагу до роботи з кадрами. Указом Президента України  № 45/2012 схвалено Стратегію державної кадрової політики на 2012 - 2020 роки

  1.  Теорія еліт та елітарної демократії.

Теорія елітарної демократії виникла у 70-80-х роках XX ст. на основі поєднання елементів теорії еліт і теорії «плюралістичної демократії» (С. Келлер, О. Штаммер, Д. Рісмен).

Рання теорія еліт («еліта» - краще, добірне, обране) розроблялася В. Парето, Г. Моска, Р. Міхельсом (кінець XIX - початок XX ст.). Її основне положення - у влади перебувають два класи: пануючі (еліта) і підвладні (народ, трудящі). Не маючи нічого спільного з демократичними теоріями, рання теорія еліт відкидала спроможність мас до управління. Винятком є припущення Г. Моска про відновлення еліти за рахунок найздібніших до управління з числа активних нижчих верств суспільства. Але це аж ніяк не свідчить про демократичну позицію теорії раннього елітаризму, її ідеологи були переконані в тому, що правлячий клас концентрує управління політичним життям країни у своїх руках, а втручання неосвіченого народу в політику може лише дестабілізувати або зруйнувати сформовані громадсько-політичні структури.

Відповідно до теорії еліт кожне суспільство не схоже на інше внаслідок розбіжностей у природі своїх еліт. Воно обумовлено, крім інших чинників, нерівномірним поділом престижу, влади або почестей, пов'язаних із політичним суперництвом. Визнавалися два види прийомів і засобів правління більшістю з боку еліти - сила і хитрість. Еліту, яка віддає перевагу насильству, Парето називав елітою левів, а еліту, що тяжіє до хитрості - елітою лис. На думку Р. Парето, історія суспільств - це головним чином циркуляція еліт. Його підтримав Р. Міхельс у роботі «Соціологія партійних організацій у сучасній демократії». Він стверджував, що відбувається зміна еліт за законом олігархії, згідно з яким у всіх партіях, організаціях, незалежно від їхнього типу, «демократія веде до олігархії». Рядові члени організацій, нездатні до управління, висувають керівників, котрі «антидемократизуються», перетворюються на «партійну еліту». Тобто на певному етапі демократія перетворюється на олігархію. По суті, демократія перетворюється на арену «циркуляції партійних еліт». Першочерговим завданням Р. Міхельс вважав формування «гідної» партійної еліти.

До Другої світової війни центр пропаганди елітаризму знаходився в Європі, США були її «периферією» (праці Моска, Парето, Міхельса почали перекладати там лише у 30-х роках XX ст.). Після війни цей центр перемістився до США. Утворилося кілька елітарних шкіл. Якщо порівняти американську і західноєвропейську теорії еліт, можна побачити, що перша є емпіричнішою, у ній переважають інтерпретації еліти з погляду структури влади і громадсько-політичних впливів. Другій є притаманною «ціннісна» інтерпретація еліти.

Ціннісні уявлення про еліти полягають в основі концепцій елітарного плюралізму (інакше - елітарної демократії). Теорії елітаризму та плюралістичної демократії, які раніше вважалися антиподами, знаходять у ній тісніші точки зіткнення.

Теорія елітарного плюралізму (або елітарної демократії) заперечує розуміння демократії як правління народу й обґрунтовує демократичне правління еліт. Вона стверджує, що існує чимало еліт і жодна з них не домінує в усіх сферах життя. Між елітами, що переслідують різноманітні політичні цілі, але й мають загальну згоду щодо «правил гри», точиться конкуренція. Численність протиборчих еліт створює в суспільстві певний «баланс сил, який забезпечує демократичне вирішення питань влади».

Наприклад, С.Келлер стверджує, що в західному суспільстві лідерство належить не одній еліті, «а скоріше комплексній системі спеціалізованих еліт». Довільно розширюється коло еліт: до них відносять будь-яке більш-менш оформлене об'єднання людей. Вважається, що маси можуть суттєво впливати на еліти через вибори, «групи тиску», вимагати їхньої звітності. У цьому аспекті теорія елітарного плюралізму практично змикається з теорією «плюралістичної демократії». Місце соціальних груп як учасників (суб'єктів) політичного процесу прийняття владних рішень посіли еліти груп (плюралізм еліт). Саме їхня численність і конкуренція, їхній консенсус щодо основних цінностей і «правил гри» гарантує стабільність, високу цінність функціональності й ефективності демократичної системи.

Таким чином, теорія елітарної демократії виходить із розуміння демократії як вільного суперництва претендентів за голоси виборців, як форми правління еліт, більш-менш підконтрольних народу особливо під час виборів. Суть концепції елітарної демократії полягає в ідеї плюралізму еліт, «що виростають» на основі взаємодії суспільних груп. Ідея плюралізму еліт протиставляється ідеї влади в руках однієї еліти.

  1.  Система процесуального права.

Крім кримінального - процесуального, у системі українського права є державно-процесуальне, адміністративно-процесуальне, й інші процесуальні галузі права. Система процесуального прав - це відносно самостійна, незалежна від системи матеріального права, об'єктивно зумовлена, збалансована і внутрішньо несуперечлива сукупність процесуальних норм, що диференціюються на галузі, інститути і норми.

Процесуальне право - це сукупність правових норм, які встановлюють процедури, форми і методи реалізації норм матеріального права.

Головними ознаками системи процесуального права є:

1)    відносна самостійність щодо системи матеріального права;

2)    об'єктивна зумовленість, тобто незалежність її існування від будь-якої волі;

3)    збалансованість, що означає послідовність у регулюванні суспільних відносин;

4)     внутрішня несуперечливість, тобто безконфліктність її галузей, підгалузей, інститутів, норм;

5)    диференціація на складові елементи (галузі, інститути і норми).

Галузь - це система процесуальних норм, що регулює певну сферу суспільних відносин, специфічним методом правового регулювання. Наприклад, кримінально-процесуальне, цивільно-процесуальне право.

Інститут права - це система процесуальних норм, що регулюють певну групу однорідних суспільних відносин. Наприклад, підсудність у кримінально-процесуальному праві. Норма права - це одиничне, загальнообов'язкове, формально визначене правило поведінки, яке встановлене або санкціоноване державою, гарантується та охороняється нею.

Структура процесуального законодавства має такі різновиди:

1)    за галузевою ознакою (кримінально-процесуальні, адміністративно-процесуальні й інші процесуальні правові акти);

2)    за юридичною силою (процесуальні закони, процесуальні підзаконні акти). Систематизація процесуального законодавства, тобто діяльність по зведенню нормативно-правових актів (або їх елементів) у цілісний комплекс також здійснюється двома основними способами: інкорпорацією і кодифікацією.

Крім об'єктивного критерію (предмета регулювання) чинником формування процесуальних галузей слід вважати кількісне накопичення процесуального правового матеріалу, що уможливлює вирішення питання щодо надання за певних умов сукупності процесуальних норм статусу самостійної галузі, спроможної обслуговувати матеріальну галузь права.

До того ж, у розвитку процесуальних галузей важливу роль відіграє і такий суб'єктивний чинник, як воля держави, її соціальна спрямованість, бажання встановити чи змінити форми правозастосовчої діяльності з урахуванням економічних, політичних та інших умов.

Усі види процесуальних процесів реалізуються через відповідні процесуальні правовідносини. Процесуальні правовідносини зумовлюють динаміку матеріальних правовідносин, вони є похідними останніх. Це визначає специфіку і характер процесуальних правовідносин.

Суб'єкти процесуальних правовідносин можна поділити на дві групи. З одного боку це група безпосередньо заінтересованих у результатах юридичного процесу суб'єктів (зокрема, потерпілі, звинувачені, законні представники неповнолітніх) з другого - група суб'єктів, що виконують свої функції для забезпечення реалізації "чужих" інтересів, на межі яких найбільш ефективний розгляд юридичної справи (слідчі, прокурори, працівники міліції).

Норми процесуального права відрізняються від норм матеріального права своїм змістом, що виявляється у своєрідності приписів процесуальних норм, особливостях адресата і деяких моментів структурної побудови. Це обумовлюється, передусім, характером функцій процесуальних норм, їх призначенням. Якщо функції норм матеріального права допомагають у безпосередньому регулюванні поведінки людей, то функції норм процесуального права, є своєрідною надбудовою над нормами матеріального права. Призначення їх полягає у регулюванні суспільних відносин, що складаються у процесі застосування норм матеріального права, сприянні досягненню результату, що передбачений нормою матеріального права. Зазначені функціональні особливості процесуальних норм і визначають своєрідний характер приписів, що містяться у них.

  1.  Психологічна теорія права Л. Петражицького.

Лев Йосипович Петражицький (1867-1931) - "Теорія права і держави в зв'язку з теорією моральності" (1907 р.) Петражицький виходив з того, що право коріниться в психіці індивіда. Інтерпретація права з позиції психології індивіда дає можливість поставити юридичну науку на основу достовірних знань, отриманих шляхом самоспостереження або спостережень за вчинками інших осіб.

Джерелом права, вважав Петражицький, виступають емоції людини. Свою концепцію він назвав "емоційна теорія" і протиставляв її іншим психологічним трактуванням права, що виходили з таких понять як свобода чи колективні переживання у свідомості індивідів. Емоції служать головним спонукальним "моторним" елементом психіки. Петражицький розрізняв два види емоцій, що визначають відносини між людьми: моральні і правові.

Моральні емоції е однобічними і пов'язаними з усвідомленням людиною свого обов'язку. Норми моралі - це внутрішні імперативи. Якщо ми подаємо з почуття обов'язку милостиню, то в нас не виникає уявлень, що жебрак вправі вимагати якісь гроші.

Зовсім інша справа - правові емоції. Почуття обов'язку супроводжується в них уявленнями про правомочність інших осіб і навпаки. Наше право є не що інше, як закріплений за нами, що належить нам - як наше добро, - обов'язок іншої особи. Правові емоції є двосторонніми, а виникаючі з них правові норми мають атрибутивно-імперативний (представницький - зобов'язуючий) характер.

Теорія Петражицького необмежено розширювала поняття права. Він вважав правовими будь-які емоційні переживання, пов'язані з уявленнями про взаємні права і обов'язки. Петражицький відносив до правових норм правила різних ігор, у тому числі дитячих, правила ввічливості, етикету. У його творах спеціально наголошувалось, що правові норми створюються не шляхом узгодження емоцій учасників суспільних відносин, а кожним індивідом окремо. Переживання, що є в психіці лише одного індивіда і не знаходять визнання з боку інших, не перестають бути правом. На цій підставі Петражицький допускав існування правових відносин із неживими предметами, тваринними і нереальними суб'єктами, такими, як Бог чи диявол.

Співвідношення інтуїтивного й офіційного права, за теорією Петражицького, в кожній країні залежить від рівня розвитку культури, стану народної психіки. Він підкреслював неприпустимість піднесення інтуїтивного права навіть найбільш освічених соціальних класів до масштабу оцінки чинних законів. Реформи законодавства необхідно проводити лише на основі наукових знань. Для цього Петражицький розробив проект створення особливої наукової дисципліни - політики права. Філософія права розпадається на дві самостійні науки: 1. Теорія права. 2. Політика права.

  1.  Загальна характеристика системи органів місцевого самоврядування в Україні.

Місцеве самоврядування є правом територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання в сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста - самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції та законів України. Воно може здійснюватися територіальною громадою як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування; сільські, селищні, міські ради та їхні виконавчі комітети.

Органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ і міст, є районні та обласні ради.

Сільські, селищні, міські ради можуть дозволяти за ініціативою жителів створювати будинкові, вуличні, квартальні та інші органи самоорганізації населення і наділяти їх частиною власної компетенції, фінансів і майна. До складу цих рад входять депутати, які обираються жителями села, селища, міста на основі загального, рівного, прямого виборчого права таємним голосуванням строком на чотири роки.

Територіальні громади на підставі вищезгаданих принципів виборчого права обирають також строком на чотири роки відповідно сільського, селищного та міського голову, який очолює виконавчий орган ради та головує на її засіданнях. Голови районної та обласної рад обираються відповідною радою і очолюють її виконавчий комітет.

Усі передбачені Конституцією та законодавством України органи самоврядування й самоорганізації мають власну матеріальну та фінансову основу, що на неї поширюється їхня компетенція. Так, територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності; затверджують програми соціально-економічного й культурного розвитку та контролюють їх виконання; затверджують місцеві бюджети і т. ін.

Обласні й районні ради мають приблизно аналогічну компетенцію, що поширюється на їхні території.

Органам місцевого самоврядування закон може надавати окремі повноваження органів виконавчої влади, а тому з цих питань вони підпорядковані відповідним органам виконавчої влади.

Закон України "Про місцеве самоврядування" від 21 травня 1997р. складається з преамбули та 5 розділів (80 статей).

Розділ І. Загальні положення. - Дається визначення місцевого самоврядування, що доповнює його розуміння згідно з Конституцією України. Так, проголошено, що місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів і посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції та законів України.

До системи місцевого самоврядування включають: територіальну громаду; сільську, селищну, міську раду; сільського, селищного, міського голову; виконавчі органи сільської, селищної, міської ради; районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст; органи самоорганізації населення.

Розділ II. Організаційно-правова основа місцевого самоврядування. - Формулюється загальна та виключна компетенція сільських, селищних, міських рад; повноваження виконавчих органів сільських, селищних, міських рад; права та обов'язки сільського, селищного, міського голови; повноваження районних та обласних рад.

Розділ III. Матеріальна та фінансова основа місцевого самоврядування. - Передбачаються порядок і процедура використання комунальної власності, формування й розпорядження місцевим бюджетом і т. д.

Розділ IV. Гарантії місцевого самоврядування. Відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування. - Присвячений проблемам забезпечення фактичного втілення компетенції органів місцевого самоврядування та покладання відповідальності за її порушення.

Розділ V. Прикінцеві та перехідні положення. - Визначає особливості дії Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні".

  1.  Теорія нормативізму Г. Кельзена.

Г. Кельзен, - головні свої теоретичні положення виклав у роботі «Чиста теорія права» (1934 р.). Право розглядається там як сукупність норм, що встановлюють належну поведінку людей. Виходячи з влади права в суспільстві, ця теорія проголошує його незалежність від політики. Вона не вдається до аналізу його походження і суті. Жодне поза правове поняття, в тому числі вчення про справедливість, природні і соціальні фактори не повинні бути критеріями оцінки права. Право мовби виводиться само із себе, завжди є позитивною вимогою належного. Воно може пізнаватися на основі аналізу виключно правових явищ, правових норм, правових актів, правопорядку. При характеристиці права головне значення має форма, що надана йому державою. Теоретичні висновки та оцінки щодо права повинні робитися тільки за допомогою юридичного аналізу окремих його форм, що містять правові норми. В основі позитивного права лежить так звана основна норма, яка має чисто гіпотетичний характер, є юридичним постулатом, що виводиться шляхом юридичного аналізу позитивного права. Вона стоїть на найвищих щаблях драбини правових норм, на нижчих її щаблях знаходяться судове та адміністративне рішення, яким, таким чином, надається нормативне значення. Вище них стоять акти місцевих і галузевих органів, вищої виконавчої влади, закон і конституція.

Державу Г. Кельзен теж розглядає як чисто правове явище, як «законний правовий порядок», «персоніфікацію правопорядку», через що і забезпечується влада права в суспільстві.

У післявоєнні роки Г. Кельзен обґрунтовує важливе положення про примат міжнародного права над внутрішньодержавним. Він вимушений визнати, що право так і не змогло позбавитися впливу політики.

Чисте вчення про право Г. Кельзена можна було б характеризувати як позитивістську філософію позитивного права, але позитивістський підхід до права за сутністю заперечує предмет і зміст будь-якого філософського вчення про право, заперечує науковий статус і вивчення філософії права як такої. Тому точніше було б сказати, що за своїм профілем, змістом і сутністю кельзенівське нормативістське вчення розроблено у вигляді позитивістської теорії права в руслі аналітичної юриспруденції, яка належить до розряду описових наук.

  1.  Поняття та ознаки права. Сутність та соціальне призначення права.

Питання про те, що є право, в чому його сутність, традиційно розглядається в теоретичній юриспруденції як основне. Але, як було відзначено, з часом розуміння права змінювалося. Так, для Аристотеля право - це політична справедливість, для учених середньовіччя - божественне встановлення, для Ж.-Ж. Руссо - загальна воля, Р. Іє-ринга - захищений інтерес, Л. Петражицького - імперативно-атрибутивні емоції, для представників юридичного позитивізму право - це встановлення, наказ держави тощо.

  У книзі “Критика чистого розуму” І. Кант відзначив, що сутність права може бути збагненна тільки філософським розумом. Він відзначив ряд істотних якостей права: воно стосується лише зовнішніх, і до того ж практичних відносин між людьми (а не помислів, бажань); за допомогою права дії однієї особи сполучаються з діями інших осіб; право - взаємний примус, що охороняє загальну волю.

  Отже, яка ж сутність права? Сутністю будь-якого предмета, явища філософія вважає сукупність найбільш важливих, вирішальних, стійких властивостей і відносин, що складають їхню основу, що виявляють природу і виражають найнеобхідніші, найглибинніші властивості предмета, явища, якими визначаються всі їхні інші властивості й ознаки.

  Сутність права - це головна, внутрішня, стійка основа права, що відображає його природу і призначення в суспільстві.

  Право має регулятивну природу, його суспільне призначення - регулювати (тобто впорядковувати) суспільні відносини. Право має загальносоціальну сутність, служить інтересам всього суспільства, забезпечує організованість, впорядкованість, стабільність і розвиток соціальних зв’язків. Право - це спосіб стабілізації і відтворення суспільних відносин. Таким чином, право має регулятивну загальносоціальну сутність, що виражає стабілізацію й упорядкування суспільних відносин шляхом узгодження поведінки їхніх учасників.

  Універсальне визначення поняття права є дуже важливим у теоретичному і практичному плані, адже в юридичній науці вироблено багато визначень права, які відрізняються залежно від того, що саме в правових явищах визначається як найсуттєвіше. Найприйнятнішим в теоретичному і практичному плані є наступне визначення права:

  Право - це загальнообов’язкова формально виражена система регулювання суспільних відносин, встановлена і забезпечена державою, обумовлена рівнем розвитку суспільства.

  Визначення права як системи регулювання суспільних відносин (а не лише як системи правових норм) підкреслює загальнорегулятивну природу не лише норм, а й правових принципів, природних прав людини, не обмежується виключно самими нормами.

  Праву притаманні ознаки, що характеризують його як специфічну систему регулювання суспільних відносин. Розглянемо їх.

  1. Нормативність. Право має нормативний характер: права й обов’язки, якими володіє кожна людина чи юридична особа, не довільні, а чітко визначені правовими нормами. Нормативність означає, що право представлене нормами - правилами поведінки, що визначають права й обов’язки учасників регульованих відносин, їхню відповідальність. Правила поведінки, закріплені у правових нормах, спрямовані на майбутню поведінку. Право за допомогою юридичних норм кожному громадянину й організації несе інформацію про те, які дії можливі, які заборонені, а які необхідні.

  2. Формальна визначеність. Норми права офіційно закріплюються в нормативних актах та інших письмових джерелах, що підлягають однаковому тлумаченню і виконанню. Держава надає форму правовому змісту.

  Варто помітити, що формальна визначеність певною мірою властива й іншим нормативним системам. Так, корпоративні норми закріплюються у статутах, релігійні норми-заповіді формулюються у священних книгах. Однак у наведених випадках форма відповідних правил надається не державою, а іншими організаціями (суспільними, релігійними). Держава, на відміну від них, надає праву загальнообов’язкового офіційного значення, зводячи право в закон.

  3. Загальнообов’язковість права виявляється в тому, що всі члени суспільства повинні обов’язково виконувати вимоги, які містяться в нормах права. Загальнообов’язковість повинна розповсюджуватись не лише на громадян, їх об’єднання, посадових і службових осіб, але й на державу в цілому: у правовій державі сама держава додержується принципу загальнообов’язковості права. Правові встановлення обов’язкові для усіх, кому вони адресовані.

  4. Забезпеченість можливістю державного примусу. Це специфічна ознака права, що відрізняє його від інших засобів соціального регулювання: моралі, звичаїв, корпоративних норм та ін. Держава, що має монополію на здійснення примусу, являє собою необхідний зовнішній фактор існування і функціонування права. Історично право виникло і розвивалося у взаємодії з державою, спочатку виконуючи головним чином охоронну функцію. Саме держава надає праву його властивості: стабільність, формальну визначеність, загальнообов’язковість.

  5. Свідомо-вольовий характер права. Право - прояв волі та свідомості людей. Інтелектуальна сторона права полягає в тому, що воно є формою відображення соціальних закономірностей і суспільних відносин - предмета правового регулювання. У праві виражаються потреби, інтереси, цілі суспільства, окремих осіб і організацій. Право виражає соціальний компроміс на засадах справедливості й розуму.

  Право є прояв не тільки інтелекту, але й волі людей, бо в ньому визначається їхня майбутня поведінка, з його допомогою реалізуються інтереси і потреби, досягаються намічені цілі. Право регулює лише ту поведінку людей, яка має усвідомлений характер і пов’язана з волевиявленням людини.

  6. Системність. Право являє собою складне системне утворення. Норми права являють собою не просту сукупність, суму, а систему, якій притаманні внутрішня погодженість, упорядкованість, взаємозв’язки складових елементів. Первинним елементом системи права є правові норми, що поєднуються у більші утворення - інститути права і правові галузі. Це - традиційний погляд на систему права. Але, крім цього, систему права можна розглядати і як розподіл права на публічне і приватне, міжнародне і національне, об’єктивне і суб’єктивне. Крім того, системність притаманна і окремій нормі права.

  7. Універсальність - право, здатне регулювати різні за природою суспільні відносини, є універсальним суспільним регулятором.

Якщо раніше, у попередні епохи розвитку людства, право являло собою, в першу чергу, знаряддя панування певної частини суспільства, яка має засобами виробництва (рабовласники, феодали, промислова і торгова буржуазія), то нині в розвинених цивілізованих країнах вона виражає волю всього суспільства в цілому і спрямоване на те, щоб:

- охороняти і захищати інтереси особистості;

- узгоджувати потреби різних соціальних верств у державі (підприємці, інтелігенція, фермери, расові, національні та інші спільності і т.д.);

- координувати їх інтереси, бути арбітром у вирішенні конфліктів між людьми та їх колективами.

Це засіб досягнення оптимального узгодження між громадськими, груповими та індивідуальними інтересами, загальнонаціональним благом і приватними потребами конкретного індивіда. Без права не може існувати сучасне суспільство, це об'єктивно необхідний елемент світової цивілізації. Перш за все, воно є важливим інструментом регулювання економічних відносин у суспільстві, забезпечення нормального функціонування господарського механізму всередині країни, а також оптимальної організації міжнародного економічного співробітництва.

У соціалістичній державі економіка, заснована на державній власності на засоби виробництва, практично повністю регулювалася правовими засобами. Обсяг і напрям виробництва визначалися таким юридичним документом, як план. Законом визначалися кількість, асортимент і ціни продукції, що випускається, адреси розподілу, джерела грошових і матеріальних ресурсів, заробітна плата і т.д.

У умовах ринкової економіки право, гарантуючи свободу підприємництва і приватної власності, суверенітет підприємця, виконує інші функції. Воно визначає загальні умови нормального функціонування господарського механізму, забезпечує ритмічну узгоджену роботу всіх його ланок.

Закон встановлює і гарантує:

- рівноправне існування різних форм власності (приватної, державної, муніципальної та ін);

- права та обов'язки учасників господарського обороту;

- порядок вирішення майнових суперечок;

- ціноутворення;

- захист прав споживачів;

- турботу про соціально незахищені верстви населення (інваліди, пенсіонери, багатодітні сім'ї, безробітні тощо).

Він також встановлює:

- заходи юридичної відповідальності за невиконання договірних зобов'язань;

- майнову шкоду за порочні, шкідливі для суспільства та окремої особистості, форми ведення господарства (зловживання рекламою, товарним знаком, монополізація окремих галузей економіки, виробництво наркотиків і ін.)

Нарешті, без закону неможлива бюджетно-фінансова діяльність у державі (податкова політика, кредитування господарської діяльності, банківська справа, складання державного бюджету і контроль за його виконанням і т.д.).

1. Роль права об'єктивно необхідна також для забезпечення справжнього народовладдя в країні, встановлення та охорони інститутів демократії. Конституція та інші закони визначають порядок вільних виборів вищого представницького органу і президента країни, їх повноваження та порядок діяльності, взаємовідносини законодавчої і виконавчої влади, судовий і прокурорський контроль за виконанням законів, організацію діяльності всіх ланок механізму держави.

2. Без розгорнутої системи права неможливі також встановлення, забезпечення і ефективна охорона прав і свобод особистості, турбота про людину, задоволення її матеріальних і духовних потреб.

3. Не менш важлива також роль права в регулюванні трудових, шлюбно-сімейних відносин, в забезпеченні раціонального використання природних багатств та екологічної безпеки.

4. Об'єктивна потреба права пов'язана також з необхідністю забезпечити дисципліну, без якої неможливо сучасне цивілізоване співтовариство людей, відповідальність громадян перед суспільством і державою, рішуче і ефективно боротися з діяннями, які завдають шкоди суспільним відносинам, правам та інтересам особистості, господарським структурам, викоренити таке потворне явище , як злочинність та інші форми порушення громадського порядку.

5. Нарешті, не менш значна роль права в сучасних умовах як дієвого інструменту розширення економічного, політичного, культурного та іншого співробітництва між державами, забезпечення миру між народами, роззброєння, запобігання конфліктів в різних регіонах земної кулі, встановлення єдиного світового порядку.

Об'єктивною закономірністю сучасного світу є всемірне зростання ролі і значення права і законності в усіх основних сферах суспільного життя. Пов'язано це з усе більшим ускладненням соціальних відносин, зростанням їх числа і спеціалізації, підвищенням рівня демократизму в економічній, політичній та ідеологічній сферах, посиленням турботи держави про особистості, його благополуччя та безпеку, про забезпечення і охорони його прав і свобод, турботою про екологічну безпеку людства.

  1.  Функції та принципи права.

Право має певні напрями впливу і будується на конкретних правових і демократичних засадах (принципах).

Функції права - це основні напрями його впливу на суспільні відносини. Призначення функцій полягає в тому, щоб визначити активну й багатогранну роль права в громадянському суспільстві з позиції його впливу на суспільні відносини між людьми.

Функції права поділяють на загально-соціальні та спеціальні юридичні. Розглянемо функції права, що належать до загально-соціальних.

Гуманістична функція характеризується тим, що право охороняє та захищає права і свободи людства, народу, людини.

Організаторсько-управлінська - право суб'єктів на вирішення певних економічних і соціальних проблем. За допомогою права регулюються питання економічного і соціального життя в Україні.

Інформаційна (комунікативна) - право інформує людей про волю законодавця.

Оцінно-орієнтувальна - поведінка людей оцінюється з огляду на закони держави, вказує на безконфліктні, соціально допустимі способи й засоби задоволення потреб людини в межах правомірної поведінки.

Ідеологічно-виховна - право формує у людини певний світогляд, виховує в неї зразки правомірної поведінки.

Гносеологічна (пізнавальна) - право само виступає як джерело знань.

До спеціальних юридичних функцій права відносять регулятивну (статичну і динамічну) та охоронну.

Регулятивна функція спрямована на врегулювання суспільних відносив способом закріплення бажаної поведінки в тих або інших галузях чи інститутах права. Регулятивно-статична функція - здійснює вплив права на суспільні відносини, що закріплює і регулює суспільний порядок у соціально неоднорідному суспільстві у стані спокою; регулятивно-динамічна - здійснює такий вплив права на суспільні відносини, що забезпечує динамічний розвиток громадянського суспільства. Правовий вплив (статичний і динамічний) здійснюється таким чином, що, наприклад, Верховна Рада України виключно законами регулює права корінних народів і національних меншин (це регулятивно-статична функція права). Або шляхом прийняття Державного бюджету України створюються передумови для будь-яких видатків держави на загальносуспільні потреби (регулятивна динаміка).

Охоронна функція спрямована на охорону відповідної системи суспільних відносин, на забезпечення їхньої недоторканності з боку правопорушників, на недопущення правопорушень, зменшення або усунення їх із повсякденного життя.

Принципи права - це закріплені у праві вихідні нормативно-керівні положення, що характеризують його зміст, основи, зазначені в ньому закономірності суспільного життя.

У сучасній юридичній літературі визнають принципи демократизму, законності, гуманізму, рівності всіх перед законом, взаємної відповідальності держави та особи тощо. Розрізняють також загально-правові, міжгалузеві, галузеві принципи та принципи інститутів права.

Принципи права як керівні юридичні вимоги відображають особливості та специфіку юридичного права, мають нормативний, регулятивний характер, визначають і скеровують правомірну поведінку людей. У теорії права існують різні класифікації принципів права. Наприклад, їх поділяють на загальнолюдські, типологічні, конкретно-історичні, галузеві, міжгалузеві та принципи інститутів права.

Загальнолюдські принципи права характеризують як юридичні засади, ідеали чи основи, що зумовлені певним рівнем всесвітнього розвитку цивілізації, втілюють у собі найкращі, прогресивні здобутки правової історії людства, визнані міжнародними нормами права.

Такими принципами є:

а) закріплення у праві міри свободи людини та забезпечення її основних прав;

б) юридична рівність однойменних суб'єктів у всіх правовідносинах;

в) верховенство закону як акта нормативного волевиявлення вищого представницького органу держави;

г) взаємопов'язаність юридичних прав і обов'язків;

ґ) регулювання поведінки людей та їх об'єднань за загально-дозволеним типом правового регулювання: "дозволено все, що прямо не заборонено законом";

д) діяльність органів і посадових осіб за принципом: "дозволено тільки те, що прямо передбачено законом";

е) чітке закріплення правовими нормами процедурно-процесуальних механізмів забезпечення (гарантування) прав людини і здійснення нею своїх обов'язків;

е) здійснення правосуддя тільки судами як найефективніша гарантія прав людини;

ж) юридична відповідальність людини за свою протиправну поведінку;

з) обов'язкова дія принципу презумпції невинуватості особи в суспільстві.

Типологічні принципи визначаються як керівні засади, ідеї, що властиві всім правовим системам певного історичного типу, відображають його соціальну сутність.

Феодальний тип права базувався на таких принципах: право привілеїв, що мало становий характер; відкрите право застосування сили (кулачне право); партикуляризм, тобто роздрібненість права; наявність канонічного (церковного) права, що мало юридичну силу; жорстокість і широка можливість судової розправи.

Особливості сучасних перехідних типів правових систем полягають у поступовому втіленні загальнолюдських цінностей, що відображені в загальнолюдських принципах права.

Конкретно-історичні принципи права визначають як основні засади, що відображають специфіку права певної держави у реальних соціальних умовах. До них відносять, наприклад, такі: принцип демократизму, принцип законності, принцип гуманізму, принцип рівності всіх перед законом, принцип взаємної відповідальності держави та особи.

Галузеві й міжгалузеві принципи характеризуються тим, що охоплюють лише одну чи кілька галузей права певної держави. До них, зокрема" відносять принцип гласності судочинства і принцип повної матеріальної відповідальності, принцип індивідуального покарання чи стягнення тощо.

  1.  Приватне та публічне право.

Предмет і метод правового регулювання - поняття, пов'язані із традиційним підходом у вітчизняній загальнотеоретичній юридичній науці до побудови системи права. Інший підхід, відомий уже із часів Древнього Рима, припускає розподіл права на приватне й публічне право. Такий розподіл, характерне для європейських держав, дозволяє до приватного права віднести, наприклад, цивільне право, сімейне право, а до публічного права - конституційне право, адміністративне право, карне право. Розходження між приватним і публічним правом полягає в тому, що приватне право децентралізоване регулює відносини між індивідами і їхніми об'єднаннями, захищає інтереси окремих осіб у їхніх взаєминах з іншими особами, а самі ці взаємини характеризуються юридичною рівністю їхніх учасників по відношенню друг до друга. Децентралізоване регулювання приватноправових відносин указує на область волі - автономії особистості, автономії волі, приватної ініціативи індивідів і їхніх об'єднань, що складається в їхній можливості самостійно визначати: використати або не використати свої юридичні права, вступати в договірні відносини або відмовлятися від своєї участі в подібного роду відносинах.

Публічно-правові відносини характеризуються юридичною нерівністю їхніх учасників, одним із яких завжди є держава в особі певних державних органів, посадових осіб, наділених відповідними владними повноваженнями, що поширюються на контрагента цих відносин - протилежну сторону. Публічне право регулює відповідні відносини, наприклад, між особистістю й державою, централізовано. Централізоване регулювання вказує на область необхідною, установленою державною владою імперативів у поводженні й діяльності суб'єктів права. Публічне право покликане служити інтересам усього суспільства в цілому.

Існуючих в «чистому виді» часно-правових і публічно-правових галузей немає. Наявність елементів публицизации приватного права сполучено з наявністю приватноправового елемента в публічному праві, тобто централізоване регулювання у відомій мері застосовується й у приватному праві, тоді як прояву децентралізованого регулювання властиве і публічне право.

  1.  Соціальні норми: поняття, ознаки, види.

Соціальні норми - це історично зумовлені загальні правила поведінки людей у суспільстві, є проявом їх свідомої вольової діяльності та забезпечуються різними засобами соціального та дер­жавного впливу.

Кожна соціальна норма має специфічні риси, однак кожній з них притаманні і загальні для всіх норм ознаки:

1) регулюють відносини, які існують між людьми в суспільстві та між суспільством і державою;

2) мають загальний характер, діють як типові регулятори поведінки, тобто поширюються на невизначене коло осіб та розраховані на багаторазове застосування;

3) виникають у процесі історичного розвитку і функціонування суспільства, внаслідок свідомої вольової діяльності людей;

4) гарантуються та забезпечуються певними засобами суспільного або державного впливу.

Зазначені ознаки соціальної норми характеризують її, як важливий регулятор суспільних відносин, що активно впливає на поведінку людей і визначає її дії в різних життєвих обставинах.

Усі соціальні норми мають спільну мету - регулювати поведінку людей, але розрізняються за способами створення, сферою дії.

Види соціальних норм:

1) за способом створення норми права - це загальнообов'язкові, формально визначені правила поведінки, встановлені або санкціоновані державою і спрямовані на врегулювання найважливіших суспільних відносин шляхом надання їх учасникам юридичних прав і покладення на них юридичних обов'язків. Іншими словами, це - правило, що містить дозвіл, обмеження, заборону або покладає позитивний обов'язок, а також визначає, яким чином слід діяти за певних обставин;

2) норми моралі - це правила поведінки людей, які склалися у суспільстві на підставі їх уявлень про честь, гідність, совість, добро і зло, справедливе й несправедливе, гуманне й негуманне, та забезпечуються їх внутрішніми переконаннями та засобами громадського впливу. Норми моралі, зазвичай, незафіксовані документально, вони існують як моральні орієнтири у свідомості людей. Слід зазначити, що в суспільстві, крім класово обумовлених моральних настанов, сформувалися і моральні вимоги загальнолюдської значущості, зокрема турбота про людей похилого віку, надання матеріальної та моральної допомоги хворим і незаможнім громадянам тощо;

3) корпоративні норми (норми об'єднань громадян) - це правила поведінки, що встановлюють для своїх членів об'єднання громадян, які держава визнає або навіть надає їм обов'язкового характеру. Особливість корпоративних норм полягає у тому, що вони регулюють діяльність, зумовлену завданнями певних об'єднань громадян і спрямовану на досягнення певної мети, заради якої вони створені. Ця група соціальних норм знаходить свій вираз і закріплення у правових актах (статути, положення, програми), які видаються відповідними об'єднаннями;

4) звичаї - це неписані правила поведінки людей, соціальних груп, що склалися історично у суспільстві внаслідок багаторазового повторення і використання протягом тривалого часу в аналогічних ситуаціях, які закріпилися у їх свідомості та поведінці, стали внутрішньою потребою їх психічної діяльності. Різновидом звичаїв є традиції. Вони також зумовлені звичкою, природністю формування й утвердження в свідомості людей того чи іншого типу поведінки. Традиції охоплюють, як правило, відповідний тип поведінки, складаються не з однієї дії, а із стилю поведінки. Іншими словами, традиції - це загальні правила поведінки людей, соціальних груп, які закріплені у суспільній практиці внаслідок багаторазового повторення протягом тривалого часу та передаються із покоління у покоління.

Звичаї та традиції відрізняються одне від одного ступенем загальності правила поведінки. Традиції вважаються більш загальними правилами ніж звичаї.

За сферою дії:

1) економічні норми - це правило поведінки, що регулюють відносини у економічній сфері, тобто пов'язані з взаємодією форм власності, з виробництвом, розподілом і споживанням матеріальних благ;

2) політичні норми - це правило поведінки, що регулюють відносини між соціальними групами, націями, народностями, їх участь в організації та здійсненні державної влади, відносини з іншими суб'єктами політичної системи суспільства;

3) релігійні норми - це правила поведінки віруючих людей, які встановлені різними віросповіданнями і містяться в релігійних джерелах. Ця група соціальних норм зафіксована у священних книгах християн, іудеїв, мусульман, буддистів тощо (Біблії, Торі, Корані, Ведах). Норми релігії регулюють відносини віруючих у межах церкви або іншої релігійної організації та порядок відправлення ними релігійних культів.

Виконання більшості соціальних норм забезпечується недержавними засобами:  громадським судом, санкціями з боку об'єднань громадян, церкви тощо. Держава забезпечує виконання тільки норм права, які відрізняються від інших соціальних норм взаємозв'язком із державою, напрямками та способами впливу на суспільні відносини.

  1.  Поняття та ознаки норми права. Співвідношення норма права і норм моралі.

Норма права - це загальнообов'язкове, формально-визначене правило поведінки (зразок, масштаб, еталон), встановлене або санкціоноване державою як регулятор суспільних відносин, яке офіційно закріплює міру свободи і справедливості відповідно до суспільних, групових та індивідуальних інтересів (волі) населення країни, забезпечується всіма заходами державного впливу, аж до примусу.

Норма права - це загальнообов'язкове правило поведінки, сформоване в суспільстві відповідно до визнаної в ньому справедливої міри свободи і рівності та формально визначене (встановлене чи санкціоноване) і забезпечене державою з метою регулювання, охорони та захисту суспільних відносин. Зазначимо, що природні права людини, якщо вони не закріплені у формах права (тобто формально не визначені), є також чинними правом і підлягають забезпеченню державою так само, як і інші норми права.

Ознаки норми права

Соціальні:

1) за внутрішнім змістом є зразком відносин, що складаються в суспільстві відповідно до об'єктивно існуючої соціально визнаної справедливої міри свободи і рівності;

2) є правилом поведінки (належної, дозволеної), що впорядковує відносини між людьми, коригує їх зв'язки, надає їм компромісно-комунікативного характеру;

3) витікає з природних невідчужуваних прав і свобод людини, незалежно від того, чи вони закріплені в конституції і законах, чи ні.

Юридичні:

1) є юридично значущим способом регулювання, охорони і захисту конкретних суспільних відносин - вводить нове правило, фіксує найтиповіші соціальні процеси і зв'язки; впливає на суспільні відносини з метою подолання конфліктів, недоведення до них;

2) регулює невизначену кількість суспільних відносин;

3) не має конкретного адресата (є неперсоніфікованою), поширюється на всіх, хто стає учасником відносин, регульованих нормою; розрахована на багатократність застосування за певних життєвих обставин;

4) є загальнообов'язковою для учасників правового спілкування, на яких вона розрахована; слугує керівництвом до дії, не підлягає обговоренню з огляду на доцільність;

5) є формально визначеною за змістом - зовнішньо виражена у приписах нормативно-правових актів, нормативно-правових договорів, правових звичаїв, правових прецедентів та ін.;

6) формується у вигляді прав і обов'язків учасників правовідносин, а також юридичної відповідальності, що застосовується у разі їх порушення; розрахована на те, щоб адресати мали можливість передбачити наслідки своєї поведінки;

7) має визначену структуру - складається із взаємопов'язаних елементів: гіпотези, диспозиції, санкції; разом з іншими нормами утворює систему права;

8) є результатом владної діяльності держави - встановлена або санкціонована нею;

9) ухвалюється в суворо встановленому порядку - видається уповноваженими на те суб'єктами в межах їх компетенції і відповідно до певної процедури: розробка, обговорення, прийняття, набрання чинності, зміна або скасування чинності;

10) забезпечується всіма заходами державного впливу, аж до примусу - держава створює реальні умови для добровільного здійснення суб'єктами зразків поведінки, сформульованих у нормі права; застосовує засоби переконання, осуду, примусу до бажаної поведінки, зокрема, ефективні санкції у разі невиконання вимог норми права.

Структура норми права - це її внутрішня будова. До структурних елементів норми права ставляться:

гіпотеза - частина норми, що вказує на фактичні обставини, при настанні яких варто виконати встановлене правило;

диспозиція - частина норми, що містить саме правило поведінки, що вказує на права та обов'язки сторін у регульованому відношенні;

санкція - частина норми, що передбачає заходи примусового впливу, застосовувані до порушників даного правила поведінки.

Норми права й норми моралі мають ряд загальних ознак:

і ті й інші регулюють відносини між людьми (загальний родовий предмет регулювання);

є правилами поведінки загального характеру, оскільки адресовані якщо не до усім, то у всякому разі до великої групи людей, а не до якихось конкретних осіб;

спрямовані на встановлення певного порядку в суспільних відносинах (загальна родова мета),

можуть збігатися по втримуванню, коли норми права закріплюють норми моралі (наприклад, християнську моральну заповідь "не укради" повторює відповідна заборона в кримінальному кодексі).

Норми права й норми моралі мають ряд відмітних ознак:

по походженню:

а) норми моралі складаються в суспільстві;

б) норми права встановлюються або санкціонуються державою;

по сфері дії:

а) норми моралі - універсальний регулятор; його предметом є майже всі сфери суспільних відносин;

б) норми права регулюють найбільш важливі суспільні відносини й тільки ті, які піддаються зовнішньому контролю;

по ступені деталізації:

а) норми моралі звичайно являють собою загальний принцип поводження людей (треба бути справедливим, добрим, чималим, треба поважати батьків, старших і т.д.);

б) норми права закріплюють чітко певні права й обов'язки суб'єктів права;

за формою вираження:

а) норми моралі втримуються в суспільній свідомості;

б) норми права втримуються в нормативно-правових актах і інших джерелах права;

.   по способі охорони від порушень:

а) норми моралі охороняються внутрішнім переконанням, суспільною думкою, заходами суспільного впливу;

б) норми права охороняються державою

  1.  Структура правової норми та характеристика її елементів.

Структура норми права - це внутрішня будова норми пра­ва, яка характеризується єдністю і взаємодією її складових еле­ментів.

У юридичній науці переважає концепція тричленної структури правової норми. Це випливає з того, що норма права, поперше, по­винна встановлювати певне правило поведінки шляхом закріплення прав і обов'язків суб'єктів; подруге, визначати умови, за наявності яких суб'єкти можуть реалізовувати надані права та виконувати пок­ладені на них обов'язки; потретє, закріплювати певні засоби забезпе­чення приписів, що в ній містяться.

До структурних елементів норми права відносять: гіпотезу, дис­позицію та санкцію. Така структура характерна, на відміну від інших соціальних норм, тільки правовим нормам, що безпосередньо містять правила поведінки.

Гіпотеза - це складова частина норми права, яка містить умови та обставини за настанням чи ненастанням яких суб'єкти мають здійснювати свої права й обов'язки, передбачені у диспози­ції цієї норми.

Тобто гіпотеза - це перша частина правової норми, яка вказує на умови, за яких суб'єкт, мусить діяти так , як того вимагає диспози­ція. Отже, призначення гіпотези - визначити сферу і межі регулятив­ної дії диспозиції правової норми. Гіпотеза починається словом "як­що". Коли ж це слово не вжито, то воно припускається. Іноді гіпотеза щільно пов'язана з іншим елементом правової норми - диспозицією. Причому настільки, що фактично ці елементи (гіпотеза та диспозиція) в тексті зливаються, як, наприклад, у нормах кримінального кодексу, які визначають відповідальність за конкретні злочини, що дає підстави вважати, що такі норми складаються лише з диспозиції і санкції.

Проте, враховуючи логічну структуру норми, слід визнати, що і тут присутні всі три елементи, в тому числі й гіпотеза.

Залежно від свого складу, гіпотези поділяються на:

1) прості - це коли у гіпотезі міститься лише одна умова, за на­станням чи ненастанням якої норма права починає діяти;

2) складні - це коли гіпотеза передбачає існування декількох умов, наявність яких у своєї сукупності є обов'язковою умовою для початку дії норми права;

3) альтернативні - це коли гіпотеза передбачає існування декіль­кох умов, за настанням кожної з яких починає діяти норма права.

За ступенем визначеності , гіпотези поділяють на:

1) абсолютно визначені - це коли гіпотеза чітко і вичерпно вка­зує на обставини, з наявністю чи відсутністю яких пов'язується дія норми права;

2) відносно визначені - це коли гіпотеза не містить достатньо повних умов про обставини дії норми, обмежуючи умови засто­сування норми права певним колом формальних вимог. Диспозиція - це складова частина норми права, яка визна­чає саме правило поведінки суб'єкта у разі настання обставин, передбачених у гіпотезі цієї норми.

В диспозиції сформульовані права і обов'язки, яких суб'єкти су­спільних відносин набувають при наявності умов, передбачених гіпо­тезою норми. Вона є центральною частиною норми права, тому що гіпотеза і санкція є похідними від неї. Разом з тим диспозиція норми права не може існувати без гіпотези і санкції, оскільки без них вона втрачає свої регулятивні властивості.

Залежно від ступеня визначеності прав і обов'язків суб' єктів, диспозиції поділяються на:

1) абсолютно визначені - це коли диспозиція чітко визначає од­нозначне правило поведінки, тобто суб'єкти суспільних відно­син можуть поводитись лише так, як вказано у нормі права, і їм не надається можливості для вибору іншої поведінки;

2) відносно визначені - це коли диспозиція чітко не визначає правило поведінки, в межах якої можуть діяти суб'єкти суспіль­них відносин;

3) альтернативні - це коли диспозиція визначає декілька варіан­тів поведінки суб'єктів суспільних відносин, але передбачає на­стання лише одного з них.

Санкція - це складова частина норми права, яка передба­чає юридичні наслідки для суб'єкта за виконання чи невиконання правила поведінки, передбаченого диспозицією цієї норми.

Санкція є логічно завершальним елементом норми права, яка обумовлена існуванням диспозиції. Вона є виразом осуду і примусу, яка застосовується державою до суб'єкта суспільних відносин при по­рушенні ним вимог норми права. Тобто основне призначення санк­ції - це забезпечення реалізації диспозиції правової норми.

Залежно від ступеня визначеності, санкції поділяються на:

1) абсолютно визначені - це коли санкція чітко і вичерпно вказує на вид та міру юридичної відповідальності, яка повинна бути за­стосована до правопорушника за порушення норми права;

2) відносно визначені - це коли санкція передбачає мінімальну і максимальну (або лише максимальну) межу юридичної відпові­дальності, яка повинна бути застосована до правопорушника за порушення норми права;

3) альтернативні - це коли у санкції названі або перелічені декі­лька видів юридичної відповідальності, яка повинна бути засто­сована до правопорушника за порушення норми права, з яких правозастосовний орган обирає лише один - найдоцільніший до випадку, що розглядається.

За характером наслідків санкції поділяються на:

1) штрафні (каральні) - це санкції, які застосовуються уповно­важеними суб'єктами до осіб, винних у вчиненні правопору­шення;

2) правовідновлювальні - це санкції, які спрямовані не на пока­рання правопорушника, а на відновлення попереднього стану порушених прав і законних інтересів, виконання правопорушни­ком покладених на нього невиконаних або неналежним чином виконаних обов'язків; 3) попереджувальні - це санкції, які забезпечують запобіганню правопорушенню (затримання підозрюваного, арешт майна то­що), проведенню профілактичної роботи правоохоронними ор­ганами та іншими уповноваженими суб'єктами, з метою недо­пущення протиправної поведінки суб'єктів суспільних відносин. Отже, гіпотеза - це припущення, диспозиція - розпоряджен­ня, а санкція - стягнення. Усі ці елементи логічно випливають один з одного, утворюючи цільну упорядковану систему, яку можна виклас­ти у вигляді словосполучення "якщо - то - інакше". Тобто, якщо (гіпотеза) існують певні обставини, то (диспозиція) варто прийняти запропоновану лінію поведінки, інакше (санкція) настануть зазначені несприятливі наслідки. Наприклад, ст. 335 КК України говорить: "Ухилення від призову на строкову військову службу - карається обмеженням волі на термін до трьох років". Повну логічну структуру цієї норми можна виразити так: "Якщо призовника призивають на строкову військову службу, то обов'язок призовника з'явитися для проходження строкової військової служби, інакше за невиконання цього обов'язку до нього буде застосоване покарання у вигляді обме­ження волі на термін до трьох років".

Цей приклад показує, що норма права не завжди збігається зі статтею закону. Поняття "норма права" і "стаття закону" не тотожні, бо правова норма - це теоретична конструкція норми, а стаття зако­ну - це форма і спосіб фактичного викладу правової норми. Біль­шість статей нормативноправових актів мають лише двочленну стру­ктуру правової норми - гіпотезу і диспозицію або диспозицію і санкцію. Тому норма права може бути викладена у різних статтях за­кону або навіть у різних нормативноправових актах. Це обумовлено тим, що норми права мають неоднакові способи свого виразу, але при цьому вони зберігають свою логічну структуру.

Залежно від наявності чи відсутності у статті нормативноправового акту всіх структурних елементів правової норми розрізня­ють прямий, відсильний і бланкетний способи їх викладення.

При прямому способі викладення усі три елементи структури норми права викладені в одній статті закону і в такому разі логічна структура правової норми збігається зі структурою статті нормативноправового акту.

Прикладом такого викладення є ст. 432 КК України, яка перед­бачає кримінальну відповідальність за мародерство: "Викрадення на полі бою речей, що знаходяться при вбитих чи поранених (мародерст­во), - карається позбавленням волі на строк від трьох до десяти ро­ків". Гіпотезою тут є поле бою і речі, що знаходяться при вбитих чи поранених, диспозицією - заборона викрадення цих речей, а санкці­єю - позбавлення волі.

При відсильному способі викладення не всі структурні елеме­нти норми права викладені у статті нормативноправового акта і для її заповнення робиться відіслання до іншої статті цього ж акта, в якій розміщена відсутня частина цієї норми.

Відсильною є, наприклад, норма передбачена ч. 1 ст. 12 КК України, яка говорить: "Умисне середньої тяжкості тілесне ушко­дження, тобто умисне ушкодження, яке не є небезпечним для життя і не потягло за собою наслідків, передбачених у статті 121 цього Кодек­су, але таке, що причинило тривалий розлад здоров'я або значну стій­ку втрату працездатності менш як на одну третину, - карається ви­правними роботами на строк до двох років або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на строк до трьох років". Отже, ця стаття відсилає до ст.121 КК України, яка передбачає пока­рання за спричинення умисних тяжких тілесних ушкоджень.

При бланкетному способі викладення окремі структурні еле­менти норми права (як правило, гіпотеза і санкція) викладені в статті одного нормативноправового акта, а інші (як правило, диспозиція) - у статтях іншого нормативноправового акту.

Наприклад, ст. 271 КК України - "Порушення вимог законо­давства про охорону праці" самих цих вимог не називає, а відсилає до тих нормативноправових актів, якими вони передбачені.

У юридичній науці існують й інші підходи щодо способів ви­кладення норми права у статтях нормативноправового акта (напри­клад, залежно від рівня узагальнення фактичних обставин та їхньої деталізації виділяють казуальний та абстрактний спосіб).

  1.  Види гіпотез, диспозицій та санкції.

Гіпотеза – це зазначення конкретних фактичних життєвих обставин (події, дії людей, сукупність дій, тобто фактичні склади), при яких дана норма вступає в дію. Гіпотеза (припущення) - це елемент правової норми, в якому вказується, при яких умовах слід керуватись даним правилом. У гіпотезі викладаються ті фактичні обставини, при наявності яких в осіб виникають юридичні права і обовязки [10; c. 84].

Встановлюючи обставини і сферу дії норми, гіпотеза одночасно окреслює коло учасників (субєктів) регульованих відносин, яких диспозиція «повязує» взаємними правами та обовязками. Тим самим за допомогою гіпотези передбачений диспозицією абстрактний варіант поведінки застосовується до конкретних осіб, до того чи іншої життєвої нагоди, події або дії, місця, часу, віку та інших конкретних життєвих обставин.

Гіпотеза може бути виражена у загальній (абстрактній) або в конкретній (казуїстичній) формах. Абстрактна гіпотеза визначає умови застосування норми загальними, родовими ознаками, казуїстична - приватними, спеціальними. Абстрактна гіпотеза, вказуючи на умови дії норми, акцентує увагу на їх спільних, родових ознаках. Абстрагуючись від приватного, вона разом з тим повязує здійснення норми з настанням конкретних відносин певного виду як предмета правового регулювання. Звідси випливає, що абстрактна гіпотеза, як і все абстрактне, є тим же конкретним, але узятим у його типових рисах і проявах. Переважання в правовій системі норм з абстрактними гіпотезами пояснюється тим, що це сприяє розумним меж обсягу і стабільності нормативного матеріалу.

Будучи історично первинною, казуїстична гіпотеза в даний час практично зникла з нормотворчості. Її недоліки очевидні: її вживання призводить до надмірного збільшення числа юридичних норм і водночас не дає можливості домогтися повноти юридичних визначень. Скільки б не передбачалося окремих випадків, завжди знайдеться ще один, не передбачений казуїстичною гіпотезою.

Абстрактна ж форма охоплює всі можливі випадки, не називаючи конкретно ні одного з них. Прикладів абстрактної гіпотези безліч. Звернемося до одного з елементарних - нормі, яка містить заборону вчиняти злочин, що полягає в образі, тобто приниженні честі та гідності іншої особи, вираженому в непристойній формі, і визначає покарання за його порушення. Гіпотеза цієї норми носить абстрактний характер. Це проявляється в тому, що дана гіпотеза не вказує на приватні обставини, конкретні форми і способи приниження честі і гідності особистості, яке може бути вчинено як в усній, так і в письмовій формі, або дією в присутності або навіть у відсутності потерпілого і т. п., не деталізує можливі прояви «непристойною форми вираження» [20; c. 425].

Гіпотеза не просто враховує життєві обставини, при яких діє норма права, вона тим самим надає цим життєвим обставинам юридичне значення, перетворює їх в юридичні факти. Наприклад, юридичні факти починаються, якщо є взаємна згода осіб, які бажають вступити в шлюб, досягнутий ними шлюбний вік, відсутні родинні стосунки, що перешкоджають шлюбу, нема  душевних хвороб або недоумства у наречених, відсутній у наречених інший шлюб, то тільки тоді можна вступити в шлюб. Згода, вік та інші життєві обставини - це і є умови дії норми про укладення шлюбу, це і є юридично значимі факти, це і є гіпотеза норми.

Але як же довго йшло людство до розуміння того, що не може існувати правило поведінки без чіткого наявності умов для дії цього правила, які юридичні злети і падіння були на цьому історико-правовому шляху, та й зараз як непросто в правотворчому процесі повязувати ті чи інші обставини з дією правової норми, наскільки великі часом суперечки навколо цих обставин або самого правила. Але добре вже те, що розуміння і визнання цієї звязки досить чітко розроблено в теорії права, використовується в нормотворчості.

Гіпотеза може бути простою, коли встановлюється одна умова, з якою повязується дія правила поведінки, складною, коли таких умов дві та більше. Нарешті, гіпотеза може бути альтернативною, коли правило поведінки, діє в залежності від одного або іншої обставини.

Гіпотези можуть різнитися і за ступенем їх визначеності. З абсолютно визначеною гіпотезою ми стикаємося тоді, коли сама норма визначає факти, що зумовлюють її. Так, якщо, наприклад, встановлюється, що договір позики на певну суму повинен бути укладений у письмовій формі. Абсолютно невизначена гіпотеза зустрічається тоді, коли сама норма не включає визначень фактів, що обумовлюють її застосування.

Різновидом складної гіпотези є альтернативна гіпотеза. Її схожість з іншими складними гіпотезами полягає в тому, що вона також передбачає два або кілька умов здійснення правової норми. Однак відповідно до альтернативної гіпотезі - і в цьому її відмінність - для вступу норми права в дію достатньо одного з перелічених у ній фактичних обставин.

3.2 Диспозиція

Диспозиція – це частина норми, що вказує на те, якою повинна бути поведінка субєктів при настанні умов, передбачених гіпотезою. Її значення у структурі права полягає у наступному:

– вона визначає вид відносин, що регулюються правом;

– визначає коло субєктів, які підпадають під дію права;

– характеризує зміст субєктивного права як варіанта можливої поведінки, що забезпечує інтереси певного субєкта права;

– визначає зміст юридичного обовязку як виду необхідної поведінки, що вчиняється в інтересах уповноваженої сторони;

– характеризує вид правової норми (регулятивна, уповноважуюча, зобовязуюча чи забороняюча) [9; c. 130].

Як правило, диспозиції класифікують за:

І. Ступенем визначеності прав і обовязків субєктів:

а) визначені, що чітко визначають права та обовязки учасників правових відносин, точно називаючи варіант поведінки.

(Напр., жінці, яка працює і має двох та більше дітей до 15 років, за її бажанням надається додаткова оплачувана відпустка тривалістю до семи календарних днів (ст. 1821 КЗпП України.);

б) відносно-визначені, що містять загальні ознаки поведінки, у межах якої можуть діяти субєкти.

Якщо працівник не допустив нового порушення трудової дисципліни, стягнення може бути зняте до закінчення одного року (ст. 151 КЗпП України).

в) альтернативні, що вказують на декілька правових наслідків, припускаючи настання одного з них.

Жінки, що мають дітей віком від 3 до 14 років, не можуть залучатись до надурочних робіт або направлятись у відрядження без їх згоди (ст. 177 КЗпП України).

II. За характером вміщених прав і обовязків диспозиції класифікують на:

а) уповноважуючі, що надають субєктам можливість на вчинення передбачених у них позитивних дій, вказуючи на варіант їх можливої, дозволеної поведінки. Як правило, у якості варіантів дозволеної поведінки виступають слова «вправі», «може», «має право».

(Напр., за згодою одного із батьків можуть прийматися на роботу особи, які не досягли 15 років (ст. 188 КЗпП України.);

б) зобовязуючі, що вміщають наказ на вчинення певних позитивних дій, встановлюючи для субєктів певний варіант необхідної поведінки. У якості виразників вольової поведінки використовуються терміни «зобовязаний», «повинен», «належить».

(Напр., власник або уповноважений ним орган повинен проводити розслідування та вести облік нещасних випадків і аварій на виробництві (ст. 171 КЗпП України.);

в) забороняючі диспозиції вміщають заборону вчинення певних протиправних дій. Їх змістом є вимога утриматися від вчинення негативної поведінки, що визнається правопорушенням. Вказівкою на наявність забороняючої диспозиції є слова «забороняється», «не вправі», «не може», «не допускається» [9; c. 131].

(напр., при прийнятті на роботу забороняється вимагати документи, не передбачені законодавством (ст. 19 КЗпП України.)

III. За характером вміщених прав і обовязків диспозиції класифікують на:

а) прості, що передбачають лише один варіант поведінки.

У разі укладення трудового договору між працівником та фізичною особою фізична особа повинна у тижневий строк зареєструвати укладений договір у державній службі зайнятості (ст. 24е КЗпП України);

б) складні, що передбачають декілька варіантів поведінки.

(Напр., покупець неякісного товару може або обміняти його, або повернути продавцю і отримати гроші.)

IV. За наявністю звязку з іншими елементами норми можуть бути:

а) умовні, які настають за наявності певних життєвих обставин, що відображаються у гіпотезі;

б) безумовні, що не передбачають залежності прав та обовязків субєктів від настання певних життєвих обставин.

Так, норма Конституції, що закріплює право кожного на життя, не має гіпотези. Вона не передбачає умови наявності певних ознак і характеристик «кожного», вбачаючи в ньому будь-яку людину;

в) захищені диспозиції, права та обовязки в яких гарантовані негативними наслідками, передбаченими санкцією норми;

г) незахищені, що не мають безпосереднього звязку із санкцією норми, яка, як правило, відсутня.

(Напр., норма Конституції України про те, що Президент держави здійснює помилування засуджених за кримінальні злочини, не має санкції і не забезпечується засобами примусового характеру.) [9; c. 133].

Санкція – це частина норми, що передбачає засоби примусового впливу як результат невиконання чи порушення норми.

Санкція:

– забезпечує реалізацію диспозиції;

– визначає негативне ставлення суспільства до правопорушення;

– забезпечує повноваження порушених прав;

– забезпечує покарання винних у порушенні чи невиконанні норм;

– має доповнюючий характер, оскільки не застосовується при нормальному функціонуванні права.

Необхідно зазначити, що в сучасній юридичній літературі існує визначення санкції у вузькому та широкому значенні. У вузькому – санкція має каральний характер і спрямована на покладення на правопорушника нових обмежуючих зобовязань. Санкція у широкому значенні додатково включає і державні засоби захисту права, що мають правопоновлюючий характер.

Необхідно наголосити і на тому, що у сучасній юридичній літературі сформувалась концепція позитивних санкцій. Вони мають місце не у випадку порушення норми, а при її дотриманні. Однак сам сенс категорії «санкція» визначає несумісність позитивного і негативного її аспекту. Тому ця позиція не безпідставно піддається критиці.

Існуючі санкції класифікують за наступними критеріями:

I. За призначенням:

а) охоронні, націлені на покарання винних у скоєнні правопорушення (позбавлення волі, штраф);

б) відновлювальні, націлені на поновлення порушеного права (договір, укладений недієздатним, визнається недійсним);

в) попереджувальні, що забезпечують запобігання правопорушенню та сприяють перевихованню (затримання підозрюваного, арешт майна).

II. За ступенем визначеності:

а) абсолютно-визначені, у яких точно зазначені вид та міра юридичної відповідальності за порушення норми права.

(Вчинення працівником, який виконує виховні функції, аморального проступку тягне розірвання трудового договору (ст. 41 КЗпП України);

б) відносно-визначені, де межі юридичної відповідальності зазначені від мінімальної до максимальної.

(Погроза вбивством працівникові міліції організованою групою карається позбавленням волі на строк від 7 до 14 років (ч. 4 ст. 345 КК України.);

в) альтернативні, у яких названі або перелічені кілька видів юридичної відповідальності, з яких правозастосовчий орган обирає найдоцільніший до випадку, що розглядається [9; c. 135].

(Погроза вбивством працівникові правоохоронного органу карається виправними роботами на строк до двох років або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на той самий строк (ч. 1 ст. 345 КК України.)

III. За сферою застосування розрізняють конституційно-правові, цивільно-правові, адміністративно-правові, дисциплінарні, кримінальні санкції.

IV. За складом санкції поділяють на:

а) прості, що визначають одну міру державного стягнення до порушника норми.

(Відсторонення працівника від роботи власником допускається у разі появи на роботі у нетверезому стані (ст. 46 КЗпП України.);

б) складні, що визначають одночасно декілька заходів державного впливу до порушника припису (позбавлення волі з конфіскацією майна).

V. За спрямованістю негативних наслідків:

а) особисті, які націлені на позбавлення певних прав.

(Завідомо незаконне затримання карається позбавленням права обіймати певні посади на строк до пяти років або обмеженням волі на строк до трьох років (ст. 371 КК України);

б) майнові, що передбачають втрати матеріального (грошового) характеру.

(Розголошення таємниці усиновлення всупереч волі усиновителя карається штрафом до 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.) [9; c. 136].

У сучасній правовій теорії існують різноманітні уявлення про структуру правової норми. Більшість вчених, віддаючи данину класичній традиції праворозуміння, відстоюють обовязкову трьохелементну структуру норми. З цієї точки зору в будь-якій нормі логічно необхідною є наявність як гіпотези, так і диспозиції із санкцією. Однак цей підхід характеризує норму з точки зору ідеальної моделі і не підтверджується аналізом структури законодавства. Дійсно, в існуючих статтях нормативно-правових актів практично неможливо знайти такі, у яких мали б місце всі елементи. Однак прихильники трьохелементної структури справедливо вказують на те, що не потрібно ототожнювати норму і статтю акта. Структуру норми можливо виводити шляхом її логічного конструювання із статей одного і того ж й навіть інших актів. Таким чином можливо поповнити відсутні у конкретній статті елементи правової норми.

Так, виходячи зі змісту норм щодо виховання батьками неповнолітніх дітей, можемо сконструювати норму, яка буде мати три елементи (хоча у дійсності він лише один). Якщо батьки мають неповнолітніх дітей, то вони повинні їх виховувати, інакше вони будуть позбавлені батьківських прав.

Інша група вчених вважає, що правова норма є двоелементним утворенням. Наявність цих елементів ставиться у залежність від функціонального призначення норми.

Так, регулятивні норми, як правило, мають гіпотезу і диспозицію, а охоронні – гіпотезу та санкцію.

На думку професора С. Алексєєва, ми повинні розрізняти структуру логічної норми, яка має три елементи, і припису, який вміщує два і навіть один елемент. Прикладом є норма Конституції України «Громадяни України мають право на працю» [22; c. 250].

Отже, всі ці точки зору мають право на існування. Кількість елементів правової норми залежить від її конкретного функціонального та ціннісного значення у механізмі правового регулювання.

3.3 Санкція

Санкція – найбільш рухлива, динамічна частина норми права. Вона особливо чутливо реагує на зміни, що відбуваються в умовах життя суспільства і держави, в суспільних відносинах. Це дозволяє, не змінюючи більш-менш тривалий час норми права в цілому, вносити зміни лише в їх санкції, пристосовуючи тим самим існуючі загальні правові приписи до вирішення назрілих потреб суспільного розвитку.

Санкції юридичних норм розрізняються, перш за все, за їх галузевою приналежністю. До кримінально-правових санкцій відносяться, наприклад, штраф, позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю, виправні роботи, конфіскація майна, арешт, позбавлення волі на певний строк, довічне позбавлення волі та інші види покарання. Покарання являє собою міру державного примусу, яка призначається за вироком суду. Воно застосовується до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, з метою відновлення соціальної справедливості, а також з метою виправлення засудженого і попередження вчинення нових злочинів [20; c. 427].

Адміністративно-правові санкції передбачають попередження; штраф; конфіскацію предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім обєктом адміністративного правопорушення; позбавлення спеціального права, наданого даному громадянинові (наприклад, права керування транспортними засобами, права полювання); виправні роботи; адміністративний арешт та інші види стягнень. Вони застосовуються адміністративними органами і судом до осіб, які вчинили адміністративні правопорушення.

Дисциплінарно-правові санкції включають в себе зауваження, догана, сувора догана, звільнення і інші дисциплінарні стягнення. Вони застосовуються адміністрацією підприємства, установи, організації за порушення трудової дисципліни. З цим різновидом санкцій поєднується, хоча має і самостійне значення, така санкція, як матеріальна відповідальність працівників за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації розкраданням, умисним зіпсуттям, недостачею або втратою окремих видів майна та інших цінностей, а також у тих випадках, коли фактичний розмір шкоди перевищує її номінальний розмір.

Серед цивільно-правових санкцій, що застосовуються за вчинення цивільних правопорушень, переважають санкції у вигляді відшкодування правопорушником заподіяної майнової шкоди (звернення стягнення на майно і грошові кошти боржника, вилучення майна з чужого незаконного володіння, відшкодування збитків, примусове виконання невиконаного обовязку і т.п. ) або у вигляді стягнення з винного в порушенні договірних зобовязань неустойки (штрафу, пені). Відповідні санкції притаманні також нормам, які належать і до інших галузей права [20; c. 428].

За характером несприятливих для порушника наслідків санкції поділяються на правовідновлювальні (відшкодувальні) і штрафні (каральні). До перших належать: санкції цивільного, фінансового, трудового, процесуального права, до других - кримінального та адміністративного права.

У залежності від ступеня визначеності санкції юридичних норм діляться на абсолютно-визначені, відносно-визначені та альтернативні.

Абсолютно-визначені санкції точно вказують міру державного впливу, яка повинна бути застосована у випадку порушення цієї норми. Абсолютно визначеної в теорії називається санкція, яка має точно фіксований вираз і не може бути змінена державним органом. Прикладами служать санкції цивільного права, що вимагають, як правило, повного відшкодування збитків, санкції адміністративного права, що встановлюють точну величину штрафу, який повинен сплатити правопорушник. Відносно-визначені санкції встановлюють нижчу і вищу чи тільки вищу межу заходу державного впливу на правопорушника.

Альтернативні санкції дозволяють правозастосовнику вибрати з двох або декількох можливих варіантів заходи державного впливу будь-який один - найбільш відповідний конкретним обставинам вчиненого правопорушення. Наприклад, моделі багатьох санкцій кримінально-правових норм («карається позбавленням волі на строк до ... років, або виправними роботами на той же строк, або звільненням з посади»).

Санкції поділяються, перш за все, на повні і неповні. Перші передбачають застосування примусових заходів до правопорушника, тобто до особи, що порушила вимоги диспозиції юридичної норми. Наприклад, всі норми особливої частини кримінального кодексу містять повні санкції. Навпаки, неповні санкції полягають не в застосуванні примусових заходів, а в тому, що в разі порушення особою вимог диспозиції не наступають ті юридичні наслідки, до яких дана особа прагнуло, здійснюючи певні дії.

За ступенем своєї визначеності санкції поділяються на альтернативні і кумулятивні. Альтернативні санкції обєднують кілька видів різних санкцій, а право вибору однієї з них належить тому державному органу, який її застосовує. Кумулятивними називаються санкції, які включають у себе декілька санкцій різного роду, і державний орган, їх застосовує, вправі їх зєднати при призначенні покарання правопорушника [20; c. 429].

Таким чином,  гіпотеза – це елемент правової норми, в якому вказується, при яких умовах слід керуватись даним правилом.  Диспозиція – це частина норми, що вказує на те, якою повинна бути поведінка субєктів при настанні умов, передбачених гіпотезою. Санкція – найбільш рухлива, динамічна частина норми права. Вона особливо чутливо реагує на зміни, що відбуваються в умовах життя суспільства і держави, в суспільних відносинах.

  1.  Класифікація правових норм.

Розмаїття суспільних відносин обумовлює той факт, що правові норми досить різноманітні. Щоб визначити загальні й відмінні риси цих норм, їхнє місце і функціональну роль, необхідно їх вірно класифікувати. Науково обґрунтована класифікація правових норм дозволяє: по-перше, чітко визначити місце кожного виду норм у системі діючого в державі права; по-друге, краще усвідомити функції правових норм і їхню роль у механізмі правового регулювання; по-третє, визначити шляхи підвищення ефективності правових норм; по-четверте, удосконалити правотворчу і правозастосовну діяльність державних органів.

Наукова і практична цінність класифікації правових норм залежить від обґрунтованого вибору її критеріїв. Підстави класифікації можуть бути різними.

1.За суб’єктами правотворчості розрізняють норми, що виходять від держави і безпосередньо від громадянського суспільства. У першому випадку це норми органів державної влади, у другому - норми приймаються безпосередньо населенням на референдумі.

Норми державної влади розрізняють за юридичною силою (норми вищих представницьких органів законодавчої влади, норми органів виконавчої влади та ін.).

2.За функціональною роллю в механізмі правового регулювання норми права можна поділити на установчі, регулятивні (норми - правила поведінки), охоронні (норми - охоронці порядку), забезпечувальні (норми-гарантії), декларативні (норми-оголошення), дефінітивні (норми-визначення), колізійні (норми-арбітри), оперативні (норми-інструменти).

3.За предметом правового регулювання розрізняються норми конституційної, цивільної, кримінальної, адміністративної, трудової та інших галузей права. Галузеві норми можуть поділятися на матеріальні і процесуальні. Перші є правилами поведінки суб’єктів, другі містять розпорядження, що встановлюють процедуру реалізації або охорони цих правил.

4.За методом правового регулювання виділяються імперативні, диспозитивні, рекомендаційні та заохочувальні норми. Імперативні норми мають суворий, владно-категоричний характер, що не допускає відхилення в регульованій поведінці. Це, як правило, норми адміністративного, кримінального, конституційного права. Диспозитивним нормам притаманний автономний характер, що дозволяє сторонам (учасникам) самим домовитися з питань реалізації суб’єктивних прав і обов’язків. Вони регулюють переважно цивільно-правові або шлюбно-сімейні відносини. Рекомендаційні норми звичайно адресуються недержавним підприємствам, установлюють варіант бажаного для держави поводження. Заохочувальні норми стимулюють суспільно корисну поведінку.

  5. За сферою дії виділяються норми загальної дії, норми обмеженої дії і локальні норми. Норми загальної дії поширюються на всіх громадян і функціонують на всій території держави. Норми обмеженої дії - це загальні розпорядження, реалізації яких пов’язуються з певними просторовими, суб’єктними, часовими і ситуаційними факторами. Локальні норми діють у межах окремої державної, громадської організації або їх структурних підрозділах.

  6. Норми права класифікуються також за часом дії (постійні й тимчасові), по колу осіб (чи поширюються на усіх, хто підпадає під їхню дію, чи на чітко визначену групу суб’єктів: військовослужбовців, пенсіонерів тощо).

  1.  Способи викладення норм права в статтях нормативно-правових актів.

Способи викладення норм права у приписах, розташованих в статтях нормативно-правових актів, можна класифікувати залежно від: 1) повноти викладу (ступеня визначеності); 2) рівня узагальнення.

Способи викладення норм права у приписах, розташованих в статтях нормативно-правових актів залежно від повноти:

1) повний (прямий, визначений) - у статті викладено припис, в якому є всі елементи норми права (гіпотеза, диспозиція, санкція) без відсилань до інших статей. Наприклад, у ст. 99 Житлового кодексу України зазначені всі елементи: "У разі припинення дії договору наймання житлового приміщення (одночасно припиняється дія договору піднаймання), піднаймач і члени його сім'ї (а також тимчасові мешканці) зобов'язані негайно звільнити займане приміщення. У разі відмовлення, вони підлягають виселенню в судовому порядку, а з будинків, що загрожують обвалом, - в адміністративному порядку";

2) відсильний (посилальний) - у статті викладено припис, в якому містяться не всі елементи норми права, для їх заповнення є відсилання до інших статей цього акта, де містяться недостатні відомості. Наприклад, ст. 138 "Оголошення розшуку обвинувачуваного" Кримінально-процесуального кодексу України проголошує: "Коли місце перебування особи, щодо якої винесена постанова про притягнення її в справі як обвинуваченого, не встановлене, слідчий оголошує її розшук. При наявності підстав, передбачених у статті 155 цього Кодексу, слідчий може обрати щодо обвинуваченого, який розшукується, запобіжний захід у вигляді тримання під вартою";

3) бланкетний - у статті викладено припис, в якому є відсилання не до якоїсь статті даного закону, а до іншого нормативного акта (вищої чи нижчої юридичної сили) або до міжнародного акта, який ратифікований парламентом. Така стаття є "бланком", що заповнюється приписом конкретного закону чи іншого джерела (форми) права. Наприклад, у п. 6 ст. 32 Цивільного кодексу України записано, що порядок обмеження цивільної дієздатності неповнолітньої особи встановлюється Цивільним процесуальним кодексом України. У цьому випадку здійснюється відсилання до іншого конкретного нормативного акта. Способи викладення норм права у приписах статей нормативно-правових актів залежно від рівня узагальнення:

* абстрактний - зміст норми (ознаки фактичних обставин, дій, явищ) розкривається у приписах статей загальними, абстрактними, не індивідуалізованими поняттями, через родові особливості (характерний для романо-германського типу (сім'ї) правових систем). Абстрактний спосіб викладення норм права свідчить про більш високий рівень юридичної техніки і має тенденцію до розширення сфери застосування;

* казуальний - зміст норми (фактичні обставини, дії, явища, їх види) розкривається у приписах статей індивідуалізованими поняттями через певні факти, конкретні випадки (казуси), ознаки та ін. з широким застосуванням прийому переліків. Це призводить до громіздкості й утруднює використання (характерний для англо-американського типу (сім'ї) правових систем). Казуальний (детальний) спосіб може використовуватися обмежено в інших правових системах, зазвичай разом із абстрактним (максимально узагальнювальним) способом.

  1.  Поняття та елементи правової системи суспільства.

З точки зору, О.Ф. Скакун до елементів правової системи суспільства слід відносити суб'єктів права, правові норми та принципи, правореалізацію, правозастосування, правовідносини, правомірну поведінку, юридичну практику, праворозуміння, правові ідеї, концепції, правову свідомість; правову культуру, зв'язки між названими елементами, що визначають результат їх взаємодії - законність, правопорядок1.

На думку В.Д. Попкова, треба не просто визначати необхідні компоненти, а звернувши увагу на структуру правової системи суспільства, встановити їх взаємний вплив одне на одного. Автор вважає, що в роботах російських вчених структура правової системи суспільства характеризується трьома групами правових явищ:

- нормами права, принципами та інститутами права, що утворюють нормативну сторону;

- сукупність правових установ, що складають організаційну сторону;

- сукупністю правових поглядів, уявлень, ідей, що охоплюються соціально-культурною стороною.

Водночас, І.В. Петеліна виділяє такі елементи правової системи:

- право (система норм);

- законодавство (як форма виразу норм);

- правові установи, що здійснюють правову політику держави;

- судова та інша юридична практика;

- механізм правового регулювання;

- правореалізаційний процес (акти застосування норм права й тлумачення норм права);

- права, свободи та обов'язки громадян (суб'єктивне право);

- система правовідносин;

- законність та правопорядок;

- правова ідеологія (правосвідомість, юридичні доктрини, правова культура);

- суб'єкти права (індивідуальні та колективні);

- систематизуючи зв'язки;

- інші правові явища (юридична відповідальність, правовий статус тощо), що утворюють "інфраструктуру" правової системи2.

У свою чергу, Ю.О. Тихомиров до правової системи суспільства відносить такі елементи:

1) цілі та принципи правого регулювання;

2) основні види правових актів та їх об'єднання;

3) системоутворюючі зв'язки, що забезпечують взаємодію всіх елементів та цілісність системи. Через деякий проміжок часу він висунув тезу про те, що при аналізі правової дійсності необхідно розглядати два явища: правову систему, що склалася історично, та систему законодавства, що є продуктом національної діяльності, формою виразу нормативного матеріалу. На нашу думку до складових елементів правової системи суспільства, що найбільш повно відображають всі сторони цієї системи входять:

- постійні елементи:

o суб'єкти права;

o система права;

o система законодавства;

o правові принципи;

o правова культура;

o правова свідомість;

o юридичні установи;

o юридична техніка;

o юридичні терміни;

o правова політика;

- змінні елементи:

o правотворчість;

o правореалізація;

o правовідносини;

o юридична практика.

Перш, ніж переходити до конкретизації і пояснення кожного із запропонованих елементів у структурі правової системи суспільства, ми вважаємо за необхідне пояснити поділ елементів на постійні та змінні, а не на статичні та динамічні, як це робить чимало науковців. Використовуючи термін "постійні", ми розуміємо, що ці компоненти у структурі правової системи суспільства розглядаються як явища, що завжди мають місце і складають своєрідний кістяк правової системи суспільства. В той час, як поняття "статичні" передбачає собою, так звану, нерухому модель. Насправді ж, ті самі система права, система законодавства не є нерухомими елементами, навпаки, це ті елементи, що постійно змінюються в залежності від подій, які відбуваються у суспільному житті країни. Тому, на нашу думку, більш коректним буде віднесення цих правових явищ до "постійно діючих елементів правової системи". Щодо "змінних елементів", то вони об'єднують своєрідні правові процеси.

Пропонуємо більш детально дослідити названі елементи, звернувшись до їх характеристики. Розпочнемо із постійних елементів. Вони являють собою, так званий, невід'ємний каркас, який завжди є і від якого залежить функціонування та розвиток змінних елементів.

Система права - це об'єктивно зумовлена внутрішня організація права певного суспільства, що полягає в єдності та узгодженості всіх норм права, їх розподілі (диференціації) за галузями, підгалузями та інститутами.

Система законодавства - цілісна сукупність усіх упорядкованих певним чином нормативно-правових актів, що являє собою зовнішній вираз системи права.

Правові принципи - об'єктивно властиві праву відправні начала, незаперечні вимоги (позитивні зобов'язання), що висуваються до учасників суспільних відносин із метою гармонічного поєднання індивідуальних, групових і суспільних інтересів, іншими словами, це своєрідна система координат, у межах якої розвивається право, і одночасно вектор, що визначає напрямок його розвитку.

Правова культура - різновид загальної культури, який становить систему цінностей, що досягнуті людством у галузі права і стосується правової реальності даного суспільства. Правова культура поєднує соціальні ідеали і практику, моральні та правові цінності з практично корисною діяльністю по втіленню в життя вимог законності.

Правова свідомість - форма суспільної свідомості, яка відображає ставлення соціальних суб'єктів до чинних норм права та правових явищ. Правосвідомість складається з певних елементів: ідеологічних (система правових принципів, ідей, теорій, які відбивають теоретичне (наукове) відношення суспільства до права), психічних (утворюються стихійно на основі (безпосереднього відображення суб'єктами правових відносин у вигляді суспільної думки, переживань, почуттів, емоцій) та поведінкових (мотиви правової поведінки, правові установки)). Правосвідомість-це система понять, поглядів, уявлень та почуттів людей (колективів, суспільства в цілому), відносно правопорядку діючого і бажаного.

Юридичні установи - це такі органи, організації, установи, посадові особи державного та недержавного походження, які займаються правотворчою, правозастосовною або правоохоронною діяльністю. Юридичні установи, що здійснюють правореалізаційну функцію, зазвичай, це органи державної влади та місцевого самоврядування, які уповноважені чи зобов'язані у своїй повсякденній діяльності доводити до виконання правові приписи.

Юридична (законодавча, нормотворча) техніка - сукупність правил та прийомів підготовки, формування та опублікування нормативних правових актів.

Юридичні терміни - це слова або словосполучення, які достатньо чітко позначають визначені правові поняття.

Правова політика - система (комплекс) заходів, які здійснюються органами законодавчої, виконавчої та судової гілок влади у правовій сфері. Це - стратегія і тактика, засади, принципи діяльності держави в галузі правотворчості, реалізації та охорони права. В якомусь розумінні правову політику можна віднести і до організаційного аспекту, оскільки остання певним чином організує діяльність держави у сфері правового регулювання.

Особливим або специфічним постійним елементом правової системи с суб'єкт права тобто фізичні або юридичні особи, які є учасниками державно-правових чи правових процесів, які мають місце у правовій системі будь-якої держави. Без людського фактору не відбудеться прийняття нормативно-правового акту, він не буде звернений до виконання. Саме особа наділена такими правовими категоріями як правова культура, правова свідомість. Людина визначає яку юридичну техніку використовувати, які юридичні терміни вживати. Тобто всі правові явища і процеси, що відбуваються у суспільстві тим чи іншим чином пов'язані з людиною. Ми пропонуємо визнати "суб'єкта права" як постійний (основоположний) елемент правової системи суспільства.

Якщо звернутися до змінних елементів правової системи, то, перш за все, необхідно визначити, що вони уособлюють собою безперервний постійно змінюваний процес руху правових явищ. Ґрунтуючись на постійних елементах, адже саме вони забезпечують офіційний характер змінних елементів, останні є тією рушійною силою, яка вказує органам державної влади та місцевого самоврядування напрям майбутньої роботи по вдосконаленню цих процесів.

До змінних елементів, правової системи суспільства ми віднесли:

Правотворчість - це форма владної діяльності держави, а в окремих випадках-безпосередньо народу, спрямована на утворення чи санкціонування нормативно-правових актів, за допомогою яких в діючу систему права запроваджуються нові, змінюються чи скасовуються існуючі норми права.

Правові відносини (правовідносини) - це специфічні суспільні від-посини, що виникають на підставі норм права, учасники яких є носіями суб'єктивних прав та юридичних обов'язків,

Правореалізацію - це втілення розпоряджень правових норм у правомірній поведінці суб'єктів права тобто в їх практичній діяльності.

Юридичну практика - це діяльність та накопичений в результаті цього досвід компетентних органів, посадових осіб та громадян по виданню та реалізації юридичних норм.

  1.  Поняття та структура системи права.

Система права - це внутрішня будова права як системи правових норм. Внутрішня форма (структура) права характеризується:

1) єдністю його складових частин, що зумовлюється системою суспільних відносин, які визначають зміст правових норм, утворенням і чинністю останніх на основі єдиних принципів, можливістю застосування заходів примусу з боку держави, волею більшості населення і т. ін.;

2) диференціацією права на відносно відокремлені складові частини у вигляді певних об'єднань правових норм (галузі та інститути права);

3) наявністю різних видів зв'язків норм права та їх об'єднань між собою (соціальних, ідеологічних, юридичних, державних та ін.).

Внутрішня будова права має складний характер і може бути виявлена за допомогою різних критеріїв:

І. За характером і змістом впливу норм права на суспільні відносини правові норми поділяють на :

- регулятивні ;

- та охоронні групи правових норм.

ІІ. За соціальними зв'язками, що регулюють норми права:

- координаційні (на засадах рівності суб'єктів);

- субординаційні (на засадах підлеглості).

ІІІ. Найбільш поширеним є об'єднання норм права у певні угруповання на основі особливостей предмету і методу правового регулювання. У цьому випадку внутрішню структуру (форму) права складають:

- міжгалузеві комплекси;

- галузі;

- підгалузі;

- інститути права.

Міжгалузеві комплекси - об'єднують в собі деякі галузі, підгалузі, інститути права. До міжгалузевих комплексів слід віднести морське, природоохоронне право. Вони об'єднують групи норм цивільного, адміністративного, процесуального, кримінального права та ін.

Галузь права - це складова частина системи права, відносно самостійна сукупність його норм, об'єднаних загальністю предмету і методу правового регулювання. Галузь права поділяється на підгалузі та інститути права.

Підгалузь права - це складова частина галузі права, яка об'єднує норми права, що регулюють суспільні відносини певного виду. Я к приклад підгалузі цивільного права є авторське і винахідницьке право, фінансового - банківське право.

Інститут права - це таке угруповання норм права певної галузі чи підгалузі, що регулює конкретний вид чи сторону однорідних суспільних відносин. Наприклад, у цивільному праві є інститут права власності, норми якого регулюють відносини власності.

  1.  Поняття та структура системи законодавства. Її співвідношення із системою права.

Система законодавства - це впорядкована безліч всіх діючих нормативно-правових актів даної держави.

У системі законодавства тих або інших держав можна розрізняти, наприклад:

- галузеве законодавство, тобто однойменне з галузями права, що збігає з ними по предметі правового регулювання, наприклад, карне, трудове й т.д.:

- комплексне законодавство, тобто таке, котре містить норми різних галузей права: карного, адміністративного, цивільного, наприклад, екологічне законодавство;

- загальфедеральне законодавство й законодавство суб'єктів федерації (у федераціях);

- законодавство автономії (якщо вищий представницький орган автономії вправі приймати закони);

- конституційне й інше законодавство, закони й підзаконні акти (по юридичній чинності).

Структура системи законодавства - це внутрішній підрозділ законодавства на відносно відособлені групи нормативно-правових актів.

Структура системи законодавства (її внутрішня будова):

-галузева («горизонтальна») - галузеве законодавство (трудове, цивільне, карне й т.д. законодавство ),тобто в системі законодавства підсистеми нормативних актів розрізняються по предметі правового регулювання (наприклад, предмет регулювання трудового законодавства - трудові відносини, а також відносини , тісно пов'язані із трудовими);

-ієрархічна («вертикальна») - закони й підзаконні акти, тобто в системі законодавства підсистеми нормативних актів (закони, підзаконні акти) розрізняються по юридичній чинності.

Різновидом ієрархічної структури є ієрархічна структура законодавства у федеративній державі, т.зв. «федеративна структура законодавства» - федеральне законодавство й законодавство суб'єктів федерації.

Система права і система законодавства співвідносяться як зміст і форма; вплив і залежність між ними є взаємними. Законодавство держави - форма життя "законодавчого права", тобто права, що сформувалося в суспільстві і сформульоване (санкціоноване і деталізоване) вищим законодавчим органом держави. Якщо поняття системи права характеризує сутнісну внутрішню сторону права - його зміст, то поняття системи законодавства відображає основну зовнішню сторону права.

Існування права у формі закону, а системи права у формі законодавства в більшості сучасних держав світу (особливо континентальної Європи) є пріоритетним, але не універсальним. Формами права є не лише законодавчі акти і ратифіковані міжнародні договори, але й інші нормативно-правові акти держави (підзаконні акти): президента, уряду, органів місцевого самоврядування, підприємств, організацій, установ. Право має й інші форми вираження - правовий (судовий і адміністративний) прецедент, правовий звичай, нормативно-правовий договір (поза законодавчим правом). Поза формами права (природні права людини, правовідносини, правосвідомість) воно існує настільки, наскільки набуло міри, стало нормованим, оскільки право не може бути ненормативним. Отже, система права має більш широку адекватну їй форму вираження, ніж система законодавства.

Відмінності між національною системою права і національною системою законодавства:

Система права:

1) невидима, оскільки відображає внутрішню будову права;

2) динамічна;

3) становить систему норм, логічно поділених залежно від предмета і методу правового регулювання на галузі, підгалузі, інститути права;

4) формується об'єктивно відповідно до існуючих суспільних відносин;.

5) відсутня юридична чинність нормативно-правового матеріалу;

6) має лише галузеву, горизонтальну будову;

7) первинним елементом галузі права є норма права;

8) усі галузі права мають свої предмет і метод правового регулювання, де метод є визначальним;

9) включає норми права, вміщені не тільки в законах, айв інших джерелах права (правових звичаях, правових прецедентах, нормативних договорах та ін.).

Система законодавства:

1) видима, зовнішня форма вираження і закріплення системи правових норм;

2) статична система;

3) становить систему законодавчих актів, що складаються з нормативних приписів, поділених залежно від предмета регулювання за галузями і інститутами законодавства;

4) є суб'єктивно-об'єктивним явищем, оскільки виникає в результаті цілеспрямованої діяльності уповноважених суб'єктів (парламенту чи безпосередньо народу) і тому включає, окрім об'єктивного" ще і суб'єктивний момент;

5) існує юридична сила законодавчих актів (конституція володіє вищою юридичною силою стосовно кодексів, кодекси - стосовно звичайних законів і т. д.);

6) має як горизонтальну (галузеву), так і вертикальну (ієрархічну) будову - залежно від форми устрою держави;

7) первинним елементом законодавчого акта (як і галузі законодавства) є нормативний припис, що служить формою вираження норми права й укладений у статті акта;

8) у ряді галузей законодавства є лише предмет правового регулювання, а метод відсутній;

9) включає норми права, виражені в нормативних приписах законодавчих актів, що укладені в статті нормативного акта.

  1.  Поняття, принципи та функції правотворчості.

Правотворчість - це діяльність компетентних державних органів, уповноважених державою громадських об'єднань, трудових колективів або (у передбачених законом випадках) всього народу чи його територіальних спільнот зі встановлення (санкціонування), зміни чи скасування юридичних норм.

Ознаки правотворчості:

• здійснюється безпосередньо державою чи за її делегуванням іншими суб'єктами;

• полягає в утворенні нових норм права чи зміні або скасуванні наявних;

• отримує завершення в письмовому документі - нормативно-правовому акті;

• здійснюється відповідно до правових регламентів;

• має конкретно-цільову та організаційну спрямованість. Виділяють дві групи принципів правотворчості:

1. Загальні, тобто основоположні вимоги (положення), що виражають її сутність:

• гуманізм - формування нормативно-правових актів на основі загальнолюдських цінностей, міжнародних стандартів прав людини;

• демократизм - участь народу у правотворчому процесі;

• гласність - відкритість правотворчості для широкої громадськості, вільне та відкрите обговорення проектів нормативно-правових актів;

• законність - правотворча діяльність повинна здійснюватись згідно з конституцією та чинними законами держави, з дотриманням установленого порядку підготовки, прийняття та опублікування нормативно-правових актів;

• науковість - ефективне використання у правотворчості найновіших досягнень науки (насамперед юридичної); проведення незалежної наукової експертизи;

• системність - суворе врахування системи права і законодавства, узгодження з ним інших нормативно-правових актів.

2. Спеціальні, притаманні такій формі державної діяльності, яка базується на зазначених вище загальних принципах:

• своєчасність - правильне визначення часу підготовки та прийняття актів, врахування ступеня зрілості регульованих суспільних відносин;

• поєднання динамізму та стабільності;

• плановість - чіткий розподіл правотворчої роботи за предметом, етапами, часом;

• професіоналізм - участь у правотворчій діяльності професійно підготовлених, компетентних, кваліфікованих спеціалістів;

• техніко-юридична відокремленість;

• врахування місцевого досвіду. Основними функціями правотворчості вважають:

• первинне регулювання суспільних відносин - діє тоді, коли суспільні відносини раніше не регулювалися і вперше виникла необхідність у їх урегулюванні;

• оновлення правового матеріалу - передбачає заміну тих законів, які застаріли і не відповідають потребам суспільного розвитку;

• заповнення прогалин у праві, тобто заповнення цілковитої чи часткової відсутності в чинних нормативних актах необхідних норм права;

• упорядкування нормативно-правового матеріалу, тобто систематизація законодавства (наприклад, шляхом його кодифікації або консолідації).

Правотворчість здійснюється двома соціальними інститутами:

• державою (державними органами та їх посадовими особами);

• громадянським суспільством та його суб'єктами. Види правотворчості держави:

1. За юридичною силою актів:

• законодавча діяльність - діяльність законодавчого органу держави щодо підготовки та прийняття законодавчих актів;

• підзаконна правотворча діяльність - з підготовки та прийняття підзаконних нормативних актів (постанов уряду, указів голови держави тощо).

2. За формою участі держави у правотворчості:

• безпосередня правотворчість - видання нормативно-правових актів органами держави та уповноваженими на це посадовими особами;

• санкціонована правотворчість - санкціонування актів, прийнятих суспільними організаціями, або попередній дозвіл на їх видання;

• спільна правотворчість (нормативне погодження);

• делегована правотворчість, тобто делегування правотворчих повноважень вищого органу держави органу нижчого рівня.

3. За функціональним призначенням:

• поточна правотворчість, пов'язана з первинним регулюванням суспільних відносин, оновленням норм права та надолуженням прогалин;

• систематизаційна, головним чином, кодифікаційна правотворчість.

  1.  Правотворчість: поняття та види.

Правотворчість - це форма владної діяльності держави, а в окремих випадках - безпосередньо народу, спрямована на формулювання чи санкціонування нормативно-правових актів, за допомогою яких у діючу систему права запроваджуються нові, змінюються чи скасовуються існуючі норми права.

Правотворчість як державна форма правоутворення характеризується такими ознаками:

- є переважно діяльністю державних органів, їх прерогативою;

- мас організаційну спрямованість;

- полягає в утворенні нормативно-правових актів, що містять норми права чи скасовують, змінюють їх;

- чітко регламентується нормами права. Правотворчість здійснюється на основі принципів:

Складність категорії правотворчості обумовлює різноманіття критеріїв її класифікації:

1. За способами правотворчості розрізняють:

- затвердження нормативно-правових актів і договорів референдумом;

- прийняття або видання нормативно-правових актів компетентними державними органами. У сучасних державах цей вид правотворчості є основним;

- створення юридичних прецедентів судовими та адміністративними органами держави. В Україні розповсюджено мало, а є одним з основних у країнах англо-американської правової сім'ї;

- укладення нормативно-правових договорів компетентними державними органами (або, з дозволу держави - іншими суб'єктами, зокрема, трудовими колективами);

- офіційне визнання державою правового звичаю або релігійної норми як форми права.

2. Залежно від форм створюваного права розрізняють:

- законотворчість;

- підзаконну правотворчість;

- прецедентну правотворчість;

- договірну правотворчість.

3. Залежно від суб'єкта правотворчості розрізняють:

- безпосередню правотворчість народу (суспільства). Цей вид правотворчості здійснюється в процесі референдуму;

- делегована правотворчість - це нормотворча діяльність уповноважених органів держави, яка здійснюється за дорученням вищого представницького органу державної влади:

o правотворчість найвищого представницького органу (парламенту) держави або суб'єкта федерації. У більшості країн світу парламент має "монополію" на законотворчу діяльність;

o правотворчість органів і посадовців виконавчої гілки влади (уряду, міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, місцевої адміністрації тощо).

o правотворчість глави держави;

o судову правотворчість (характерно для країн англо-американської правової сім'ї);

o правотворчість громадських організацій (наприклад, профспілок);

o локальна правотворчість (на підприємстві, в установі, організації).

4. Залежно від юридичної сили актів:

- законотворчість - правотворчість вищого представницького органу, наприклад, парламентом видаються нормативно-правові акти найвищої юридичної сили - закони;

- підзаконна правотворчість - її змістом є видання норм права Президентом, урядом, міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади, главами адміністрацій, керівниками підприємств.

Розглядаючи процес правотворчості з більш широких, загальносоціальних позицій, можна говорити про існування більшої кількості його стадій, а саме:

- аналіз певних суспільних відносин і встановлення потреби в їх правовій регламентації;

- визначення суб'єкта правотворчості, юридичної сили і виду нормативно-правового акта;

- прийняття рішення про підготовку проекту нормативно-правового акта у разі необхідності;

- розробка концепції та основних ідей норм права, що будуть утворювати зміст нормативно-правового акта;

- підготовка змісту проекту нормативно-правового акта (розробником, робочою групою, правотворчим органом);

- попередній розгляд проекту нормативно-правового акта;

- громадське обговорення проекту нормативно-правового акта (провадиться в разі потреби);

- офіційний розгляд проекту нормативно-правового акта відповідним суб'єктом правотворчості з додержанням встановлених процедур;

- прийняття нормативно-правового акта;

- опублікування й оприлюднення нормативно-правового акта;

- набуття нормативно-правовим актом чинності.

  1.  Поняття та види форм (джерел) права.

Джерела (форми) права - це офіційні способи зовнішнього вираження й закріплення норм права.

Види основних джерел (форм) права:

а) нормативно-правовий акт;

б) нормативно-правовий договір;

в) правовий звичай;

г) правовий прецедент.

Нормативно-правовий акт - це вихідний, як правило, від компетентного органа держави акт-документ, що містить норми права.

У сучасних державах нормативно-правовий акт являє собою найпоширеніше джерело права. Він установлює, змінює, скасовує норми права, уводить їх у дію. Основними суб'єктами права, які приймають і видають нормативно-правові акти, є відповідні правотворчі органи держави. Вони приймають і видають нормативно-правові акти на основі й у межах своєї компетенції.

У сучасній Україні нормативно-правові акти колишнього СРСР, які не суперечать Конституції й законам України, застосовуються на підставі Постанови Верховної Ради України від 12 вересня 1991 р. "Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства СРСР" і ст. 1 розділу XV Конституції України.

Нормативно-правовий договір - це добровільна угода двох і більше сторін, що містить норми права.

Нормативно-правовий договір - це, як правило, спільний акт-документ, що містить норми права, що є результатом добровільного, взаємопогоджуваного волевиявлення правотворчих органів ( суб'єктів правоутворення).

Нормативно-правовий договір - основне джерело права в міжнародному праві. Ратифіковані міжнародні договори України - джерело права України, невід'ємна частина її національного законодавства (ст. 9 Конституції України). У внутрішньодержавному праві України до нормативно-правових договорів ставиться, наприклад, колективний договір, що укладається профкомом підприємства від імені трудового колективу із власником або уповноваженим їм органом.

Правовий звичай - це санкціонований державою звичай, що здобуває в чинність цього загальнообов'язкове значення.

Санкціонування того або іншого звичаю державою означає визнання їм певного звичаю як загальнообов'язкове правило поводження, адресованого відповідним суб'єктам права. Підставою санкціонування державою звичаїв є відповідність спрямованості їхнього регулятивного впливу на суспільні відносини цілям, завданням, інтересам держави. Санкціонування державою звичаю обумовлює придбання їм таких ознак як загальнообов’язковість, охорона державою від порушень. Ці ознаки правових звичаїв властиві й нормам права безпосередньо встановлених державою

Правові звичаї як джерело права з'явилися давно. Про це свідчать, наприклад, закони XІІ. таблиць (Древній Рим V в. до, н.е.). Закони Драконта (Афіни VII в. до н.е.) і інші юридичні пам'ятники. Один зі шляхів виникнення права - поява так званого звичаєвого права, що складає із правових звичаїв.

У сучасних державах, включаючи Україну, сфера суспільних відносин, регульованих правовими звичаями, помітно мала й обмежена, на відміну від сфери дії законодавства.

Правовий прецедент - це рішення державного органа (судового, адміністративного) по конкретній юридичній справі, що являє загальнообов'язковий приклад рішення наступних аналогічних справ.

Види правових прецедентів:

а) судовий;

б) адміністративний.

Розходження цих прецедентів пов'язане з існуванням у механізмі держави судових і адміністративних органів.

У ряді сучасних держав судовий прецедент займає помітне місце серед джерел (форм) права. До числа таких держав насамперед ставляться Англія (батьківщина правового прецеденту) і США. Однак правила й межі дії судового прецеденту в цих країнах неоднакові.

В Україні судовий прецедент не є джерелом права, оскільки суди не ставляться до числа правотворчих органів. Надруковані в Україні збірники рішень конкретних юридичних справ вищими судовими інстанціями служать орієнтиром правильного розуміння й однакового застосування норм матеріального й процесуального права.

  1.  Поняття та види юридичної техніки. Правотворча і правозастосовна техніка.

Юридична техніка - це сукупність вироблених в юриспруденції засобів і правил зовнішнього виразу в текстах різних правових актів (нормо-установчого, нормозастосовного або інтерпретаційного характеру, актів систематизації законодавства) загальнообов'язкових правил поведінки.

Безпосереднім предметом юридичної техніки виступають юридичні акти-документи та акти їх систематизації.

Нормотворчу техніку слід визначити як систему правил і засобів вираження змісту нормативно-правового акта, використання яких забезпечує повноту, стислість, точність, чіткість, ясність і несуперечність нормативно-правових актів та системні зв'язки між ними.

Нормотворча техніка має певну структуру, котру доцільно виділяти на підставі різних аспектів нормативно-правового акта як елемента системи законодавства, тобто самостійного письмового юридичного документа, що містить норми права.

З цієї точки зору можна виокремити такі елементи нормотворчої техніки:

а) логічні; б) лексичні і стилістичні; в) графічні і математичні; г) структурні (структурно-тематична основа і структура нормативно-правового акта); г) засоби і правила утворення спеціально-юридичного змісту нормативного правового акта; д) засоби і правила забезпечення та позначення системних зв'язків нормативно-правових актів.

Логічні правила і засоби нормотворчої техніки забезпечують утворення логічної основи нормативно-правового акта.

Лексичні і стилістичні правила і засоби нормотворчої техніки забезпечують стислість, зрозумілість, точність мовної форми нормативно-правового акта.

В окремих випадках для вираженні змісту нормативно-правових актів використовуються графічні (таблиці, графіки, карти, малюнки, які закріплюють символи, зразки документів) і математичні засоби (числа, формули розрахунків, знаки, що позначають операції з числами).

Структурно-тематична основа нормативно-правового акта формується через послідовну диференційованість його змісту на основі відповідних принципів. Такими основними принципами є: а) тематична однорідність, цілісність і послідовність викладення як окремих структурних елементів нормативно-правового акта, так і композиції останнього в цілому; б) забезпечення зручності у користуванні нормативним документом (у процесі його пошуку в системі нормативно-правових актів, пошуку і тлумаченні необхідних положень у межах окремого нормативно-правового акта).

Структура нормативно-правового акта може включати такі елементи: 1) вказівка на форму акта, якою він наділяється; 2) назва органу державної влади, який видав (крім законів) нормативно-правовий акт; 3) реєстраційний номер; 4) найменування (заголовок) нормативно-правового акта; 5) преамбула (у разі необхідності); 6) частина, що постановляє; 7) прикінцеві положення (у разі необхідності); 8) перехідні положення (у разі необхідності); 9) підписи відповідних посадових осіб, дата прийняття; 10) додатки (якщо вони є). Нормативно-правові акти залежно від виду і обсягу можуть поділятися на частини, розділи, глави, параграфи; статті та частини, пункти, підпункти, абзаци статей, абзаци пунктів; примітки і т. і.

Спеціально-юридичний зміст нормативно-правового акта утворюється через використання таких основних засобів, як юридичні поняття (терміни), юридичні конструкції, презумпції, фікції, галузева типізація, через забезпечення в необхідних випадках матеріальних норм права відповідними процесуальними (процедурними) нормами та ін.

Термін (від лат. - межа, кордон) - це слово або словосполучення, яке точно і однозначно визначає чітко окреслене спеціальне поняття будь-якої галузі науки, техніки, мистецтва, суспільного життя тощо і його співвідношення з іншими поняттями в межах спеціальної сфери.

На відміну від слів загальної лексики, які часто є багатозначними та мають емоційний відтінок, терміни в межах сфери застосування є однозначними і позбавлені експресії.

Сукупність термінів, якими оперують вчені в галузі певної науки, називають науковою термінологією (математична термінологія, юридична термінологія).

Терміни - один з найважливіших засобів законодавчої техніки.

Терміни, що використовується в законодавстві, поділяються на три основні види:

а) загальновживані терміни - слова та словосполучення літературної мови, які мають загальнопоширене вживання (сім'я, територія, ділянка, документ тощо);

б) спеціально-технічні терміни - слова та словосполучення неюридичного вживання, які належать іншим (неюридичним) наукам і певним сферам людської діяльності та використовуються в законі (рентген, провізор, радіоактивні відходи, аудіовізуальний твір, провайдер та ін.);

в) спеціально-юридичні терміни - слова та словосполучення, що належать юридичній науці і практиці, відбивають специфіку державно-правових явищ (шлюб, позов, дієздатність, правоздатність, законність, юридична відповідальність, нормативно-правовий акт, державний орган, повноваження тощо).

Юридична конструкція - це засіб нормотворчої техніки, який забезпечує побудову нормативно-правового матеріалу. Юридичні конструкції придають змісту нормативно-правового акта логічної стрункості, зумовлюють послідовність його викладу, визначають зв'язок між нормами права, сприяють повному, чіткому врегулюванню тих чи інших суспільних відносин (або їх елементів). Крім цього, конструкції сприяють концентрованому, стислому викладенню правового матеріалу. Вихідною, універсальною загальноправовою юридичною конструкцією є конструкція норми права, яка складається і трьох елементів - гіпотези, диспозиції, санкції. Прикладом галузевої конструкції є конструкція складу злочину.

Галузева типізація-сутність цього засобу полягає в тому, що за допомогою інших прийомів нормотворчої техніки (поміщення даної норми в галузевий кодифікаційний акт, підпорядкування його визначеній системі загальних норм, застосування галузевої термінології) нормативні приписи викладаються таким чином, аби вони не тільки утворювали логічні норми і юридичні конструкції, а й включались у відповідну галузь права.

При формулюванні норми права може бути обраний різний ступінь їх узагальнення. Залежно від ступеня узагальнення фактичних обставин чи дій, про які Йдеться в нормі права, вирізняють два способи формулювання норм права: їх викладення у вигляді загальних правил (абстрактний спосіб) і у вигляді конкретних правил, які передбачають регулювання окремих, точно визначених суспільних відносин (казуїстичний спосіб).

Системні зв'язки нормативно-правових актів, окремих норм позначаються за допомогою таких засобів:

- відсилання (позначення зв'язків між нормами у межах одного нормативно-правового акта, між нормативно-правовими актами рівної юридичної сили) та посилання (позначення зв'язку між більш загальними нормативно-правовими актами і тими, що конкретизують, доповнюють, розвивають їх положення);

- норми-доручення (пряме формулювання доручення конкретному органу (декільком органам): підготувати і прийняти певний нормативно-правовий акт (декілька актів); привести у відповідність з прийнятим нормативно-правовим актом існуючі нормативно-правові акти; підготувати перелік актів окремі норми, яких потребують зміни або скасування у зв'язку з прийняттям нового нормативно-правового акта;

- оперативні норми (норми, за допомогою яких вносяться зміни, доповнення до чинних нормативно-правових актів або скасовуються нормативно-правові акти, їх окремі положення;

- відтворення (буквальне текстуальне відтворення окремих положень Конституції, законів, що мають особливе значення, норм міжнародного права);

- правове застереження і застереження-відсилання (засіб узгодження і позначення зв'язків систем внутрішньодержавного та міжнародного права).

До основніх правил нормотворчої техніки, що забезпечують системні зв'язки між нормативно-правовими актами, належать:

- забезпечення логічної несуперечності між нормами права чинних нормативно-правових актів;

- скорочення до мінімуму кількості нормативно-правових актів з одного І того самого кола питання;

- уникнення необґрунтованого дублювання норм права;

- поєднання актів, що видаються, з тими, що були видані раніше (своєчасне скасування нормативно-правових актів та їх частин, що суперечать новому нормативно-правовому акту, внесення необхідних змін до чинних нормативно-правових актів тощо);

- недопущення відсилання до актів, яких ще не існує;

- послідовне і однакове використання термінів у системі законодавства чи принаймні в межах його окремих галузей.

У деяких випадках у нормотворчості виділяють особливий її вид - відомча нормотворчість. Відомча нормотворчість - це діяльність органів виконавчої влади (міністерств, державних служб, агентств, інспекцій тощо) по створенню на підставі первинних підзаконних нормативно-правових актів (наприклад, указів Президента України) відомчих нормативно-правових актів. Ця діяльність здійснюється в межах компетенції того чи іншого органу і спрямована на розкриття чи конкретизацію тих положень, що містяться в первинних підзаконних нормативно-правових актах.

Таким чином, техніка відомчої нормотворчості - це сукупність правил, прийомів і способів підготовки, створення та оформлення відомчих нормативно-правових актів, їх систематизації та обліку.

Відомчий нормативно-правовий акт - підзаконний нормативний акт (указ, інструкція, нормативний наказ та ін.), що видається в межах компетенції того чи іншого органу виконавчої влади (міністерства, комітету, відомства), який містить вторинні (похідні) норми, що розкривають і конкретизують первинні норми, приймаються на їх підставі, спрямовані на їх виконання.

Ознаки відомчого нормативно-правового акту:

- приймається уповноваженим органом держави;

- містить нові норми, змінює чи скасовує чинні;

- приймається з дотриманням певної процедури;

- має письмову форму акта-документа і чітко визначені реквізити:

o вид акта (наприклад, статут, нормативний наказ, циркуляр, зразкове положення тощо);

o найменування органу, що прийняв нормативно-правовий акт;

o заголовок;

o дата видачі;

o місце видачі;

o номер нормативно-правового акта;

o інформація про посадових осіб, які підписали нормативно-правовий акт.

Вищеперераховані реквізити надають відомчому нормативно-правовому акту юридичну чинність. Таким чином, аналіз будь-якого відомчого нормативно-правового акта необхідно починати з перевірки реквізитів

- публікуються в офіційних виданнях з обов'язковою відповідністю тексту офіційному зразку.

За загальним правилом відомчі нормативно-правові акти вступають у дію через 10 днів після їх державної реєстрації (внесення до державного реєстру), яка здійснюється Міністерством юстиції. Якщо ж у них передбачений час вступу в дію-то з моменту, зазначеного в акті, але не раніше дня опублікування.

Серед відомчих нормативно-правових актів є акти з грифом "таємно". Останні вступають у дію з моменту одержання виконавцем.

Відомчі нормативно-правові акти видаються у випадках:

- коли в межах сфери відання центрального органу виконавчої влади:

o не чітко визначені права і обов'язки суб'єктів;

o мають місце прогалини в певних аспектах відносин суб'єктів;

- прямо зазначено в законі (указі, постанові, розпорядженні), що необхідно видати акт для конкретизації норми закону чи первинного підзаконного нормативно-правового акта.

Відомчі нормативно-правові акти видаються з питань, віднесених винятково до їх повноважень і поширюються на осіб, що входять у сферу їх компетенції. Водночас деякі акти міністерств (у тому числі і Міністерства внутрішніх справ України) можуть мати загальне міжвідомче значення.

Для усунення протиріч між відомчими нормативно-правовими актами, підвищення їх ефективності, а також для забезпечення доступності користування ними використовуються ті самі види систематизації, що й для нормативно-правових актів.

До різновидів відомчих нормами впо-правових актів відносяться:

- накази;

- інструкції;

- розпорядження;

- положення;

- статути.

Сутність цих відомчих нормативно правових актів полягає не тільки в інформації, що в них міститься, але й у особливому зовнішньому оформленні, що досягається шляхом "прив'язок" цих документів до суб'єктів, які їх видали. Кожен відомчий нормативно-правовий акт повинен мати підпис відповідних посадових осіб, а також печатку (якщо він виходить за межі) цього органу.

Відомчий нормативно-правовий акт повинен мати такі прив'язки:

- до суб'єктів-авторів документа;

- до суб'єктів, яким він адресується. Досить часто відомчі нормативно-правові акти адресуються певній групі (виду) осіб. Наприклад, працівникам міліції, слідчим тощо;

- до місця та часу видачі.

Правила, що відносяться до структури відомчого нормативно-правового акта:

- норми більш загального характеру містяться на початку;

- однорідні норми виділяються та викладаються компактно;

- у великих актах мають виокремлюватись глави, розділи які повинні отримати певну назву;

- глави складаються з статей, що можуть поділятись на частини (пункти);

- нумерація статей повинна бути суцільною;

- доповнення оформлюються у вигляді частини існуючої статті чи у вигляді нової статті. Цій статті присвоюють номер існуючої статті з позначками (наприклад, ст. 15-1 Закону України "Про міліцію").

Найважливіші частини відомчого нормативно-правового акта:

- назва відомчого нормативно-правового акта;

- назва органу, що видав акт;

- найменування акта;

- вступна частина (преамбула);

- ухвалююча частина, яка поділяється на глави, розділи, статті, частини статей, пункти тощо;

- вказівки на наслідки недотримання розпоряджень і порядок відповідальності;

- вказівка про скасування інших актів;

- час і місце видання акту та вступ його в дію;

- підписи відповідних посадових осіб.

Вдосконалення процесу правоохоронної діяльності сприяє підвищенню ролі права та зміцненню законності в усіх сферах суспільного життя, що повною мірою стосується і міліції.

Важливим напрямом упорядкування цих процесів є правотворча діяльність органів держави у сфері забезпеченні правопорядку. Причому тут чітко простежується така закономірність: чим детальніше буде регламентована діяльність кожного державного органу, зокрема міліції, тим надійніше буде захищена особа від незаконного втручання держави в її життя та від порушень елементарних прав.

Отже, відомчі нормативно-правові акти регулюють внутрішньо-організаційну діяльність служб та підрозділів міліції, але можуть мати і надвідомчий характер, регулювати відносини між міліцією і громадянами.

Дія норм права, що містяться у відомчих нормативно-правових актах, спрямована переважно на:

- організацію роботи апарату служб та підрозділів міліції;

- забезпечення прав і свобод громадян;

- охорону об'єктів, що мають важливе значення для життєдіяльності суспільства і держави;

- протидію правопорушенням (злочинності) і т. і.

Такий практичний аспект відомчих нормативно-правових актів надає особливого значення нормотворчої діяльності міліції.

Виокремлюють два види юридичної техніки: 1) правотворчу і 2) правозастосовчу.

Від дотримання правил юридичної техніки залежить рівень досконалості законодавства і всього нормативного матеріалу, доступність нормативних актів для тлумачення, стабільність, високий рівень обліку й систематизації нормативного матеріалу.

Серед юридичних засобів розробки й оформлення юридичних актів важливе місце посідають юридичні терміни. В термінах формулюються правові веління, дозволи або заборони, загальні та індивідуальні приписи. Не всі терміни, що вживаються в законодавстві, мають юридичний характер. Вони поділяються на загальновживані (дія, обов’язок, угода); спеціально-технічні (рентген, графік, катіон, офсет); спеціально-юридичні (злочин, реституція, позов, зворотна дія, необхідна оборона), які не можуть замінятися ніякими іншими.

До юридичних засобів належать також юридичні конструкції - особливий спосіб побудови нормативно-правового матеріалу, який створює модель, завдає певний тип для конкретних правових подій. Наприклад, усі правопорушення викладаються в законі за схемою, зміст якої випливає з поняття склад правопорушення, форми різних угод у цивільному праві.

Засоби юридичної техніки охоплюють певні правила розробки, викладення і оформлення нормативно-правових актів.

Результатом їх застосування повинна бути:

а) логічна послідовність викладення, взаємозв’язок нормативних приписів, що містяться в нормативному акті;

б) відсутність суперечностей у структурі акта і системі законодавства;

в) максимальна компактність викладених норм при належній глибині і всебічності їхнього змісту;

г) ясність і доступність мови нормативних актів;

ґ) точність і визначеність термінів та юридичних конструкцій;

д) скорочення кількості актів, виданих з одного й того ж питання для полегшення користування ними.

При нормотворчості застосовуються два прийоми викладення норм права: абстрактний і казуальний. При абстрактному викладенні норм права ознаки юридичних понять формулюються в загальному вигляді, а при казуальному - в індивідуальній формі. Наприклад, абстрактний характер має норма права, яка формулює поняття необхідної оборони. Це узагальнююча норма є правовою основою при застосуванні вирішення питання про кримінальну відповідальність за дії, які передбачені рядом інших норм. Зовсім інший, конкретний характер має норма, що визначає структуру рішення суду, у якій детально перелічуються усі необхідні атрибути рішення як юридичного документу.

Техніко-юридичний характер має також пряме, відсилкове і бланкетне викладення норм права в статях нормативних-правових актів, що спрямоване на економію правового матеріалу.

  1.  Поняття та стадії законотворчості.

Правотворчий процес - це процесуальна діяльність суб'єктів правотворчості щодо порядку формування і закріплення їх волі шляхом встановлення, зміни чи скасування правових норм, яка відбувається відповідно до встановленої процедури.

У країнах англосаксонської правової сім'ї основним видом правотворчої діяльності є судова правотворчість, тобто діяльність суду з прийняття судових рішень, відповідно стадії цієї діяльності і є стадіями правотворчості.

У країнах романо-германської правової сім'ї, у тому числі й в Україні, основним видом правотворчості є законотворчість, а основним джерелом права - нормативно-правовий акт.

Процес законотворчості суворо регламентований правом. Наприклад, в Конституції України йдеться про порядок прийняття законів. Крім того існує Регламент Верховної Ради України, де передбачаються правила і режим роботи цього органу. Інші суб'єкти підзаконної правотворчості також мають власні нормативні документи, що встановлюють порядок їх діяльності щодо прийняття правових актів.

Існує декілька підходів до поділу законотворчого процесу на стадії. Якщо їх узагальнити, то можна виділити наступні його етапи та стадії, при тому, що кожний етап включає декілька стадій.

І етап. Формування державної волі (підготовка проекту).

1) З'ясування суспільної потреби у правовому регулюванні певної сфери суспільних відносин, визначення виду правового акта та суб'єкта його прийняття із залученням фахівців у відповідній галузі господарства, які мають досвід роботи та знання.

2) Прийняття рішення про підготовку нормативно-правового акта. Готувати проект нормативного акта, після прийняття відповідного рішення, може орган правотворчості, інші суб'єкти законодавчої ініціативи, а також спеціально уповноважені суб'єкти. Відповідно до законодавства України розроблення проектів законів здійснюється за правом, визначеним законом, за дорученням Верховної Ради України, на замовлення на договірній основі, а також у ініціативному порядку. Порядок розроблення проектів законів визначається Положенням про порядок розроблення проектів законів та Положенням про структуру, виклад, зміст і оформлення проектів законів. Розроблення закону (його частини) на договірній основі замовляє Президія Верховної Ради України за рахунок кошторису витрат Верховної Ради України. У ініціативному порядку законопроекти мають право розробляти громадяни і юридичні особи. Розроблені ними законопроекти вносяться до Верховної Ради України від імені осіб або органів, які мають право законодавчої ініціативи, чи за їх підтримкою з обов'язковим зазначенням всіх авторів. Парламент може доручити розроблення проекту закону або його частини постійній або тимчасовій спеціальній комісії Парламенту, а також Уряду.

3) Розгляд і обговорення проекту здійснюється у різних формах (розширені засідання робочих груп; обговорення у засобах масової інформації; отримання експертних висновків від профільних наукових установ тощо). Найважливіші законопроекти можуть виноситись на всенародне обговорення. Прикладом може бути винесення на всенародне обговорення у 2003 р. проекту внесення змін до Конституції України.

4) Створення остаточного варіанта проекту нормативного акта.

II етап. Безпосереднє прийняття нормативно-правового акту відповідним суб'єктом правотворчої діяльності.

1) Внесення у офіційному порядку одним із суб'єктів законодавчої ініціативи проекту на розгляд відповідного правотворчого органу. Законодавча ініціатива - закріплене в Конституції Україні право певних суб'єктів внести пропозицію про прийняття закону, відповідний законопроект у законодавчий орган. Право законодавчої ініціативи породжує у останнього обов'язок розглянути пропозицію і законопроект, але прийняти або відхилити його - право законодавця.

Законопроект подається із супровідною запискою, яка має містити обґрунтування необхідності його розроблення або прийняття, характеристику цілей, завдань та основних положень майбутнього нормативно-правового акта, його місце у системі чинного законодавства, а також очікувані соціально-економічні та інші наслідки його застосування. Законопроекти, розроблені за дорученням або на замовлення Верховної Ради України, а також ті, що вносяться Президентом України або Урядом, повинні супроводжуватися пояснювальною запискою. У разі внесення законопроектів, які потребують фінансових витрат, пов'язаних з його прийняттям і реалізацією, додаються їх фінансово-економічне обґрунтування та пропозиції щодо покриття цих витрат. Законопроекти фінансового змісту обов'язково мають отримати оцінку відповідного міністерства. Узгодження законопроекту означає його візування або внесення пропозицій керівництвом зацікавлених міністерств, які мають до нього безпосереднє відношення.

2) Обговорення проекту. Дана стадія необхідна для того, щоб довести документ до потрібної якості: усунути суперечності, прогалини, неточності та інші дефекти. Як правило, проекти розглядаються на 2-3-х читаннях. На першому читанні доповідає представник суб'єкта законодавчої ініціативи. За результатами обговорення правотворчий орган приймає рішення про: відхилення законопроекту, передачу його на доопрацювання, опублікування для народного обговорення і наступне доопрацювання за результатами обговорення, прийняття законопроекту за основу ( з можливим доопрацюванням) і підготовка його до другого читання. До другого та третього читання законопроекту пропозиції вносяться до редакції законопроекту, прийнятого у першому читанні за основу (пропозиції і поправки до нових текстів, які виникли у ході доопрацювання законопроекту; поправки до поправок таке інше). Крім того, на третє читання одночасно із законопроектом подаються проект постанови Верховної Ради України або проект закону, що розглядається, про порядок введення останнього в дію, який повинен містити також зміни і доповнення до чинних законів; та внесений урядом України план організаційних, кадрових, матеріально-технічних, фінансових заходів для введення даного закону в дію.

3) Прийняття проекту здійснюється шляхом голосування спочатку кожної статті, розділу, глави, поправок до них, а потім проекту в цілому. В Україні закон вважається прийнятим, якщо за нього проголосувала більшість народних депутатів від складу Парламенту. Рішення про прийняття, зміну і доповнення до Конституції України вважається прийнятим, якщо за нього проголосувало не менше як 2/3 депутатів від складу Парламенту, визначеного в Конституції. Голосування з цих питань, як правило, проводиться поіменно. Закон підписує голова Парламенту і передає на підпис Президенту, який протягом 15 днів підписує його або повертає до Парламенту з пропозицією доопрацювання. Якщо протягом цього терміну Президент не повернув закон для повторного розгляду, то він вважається схваленим і має бути підписаним та введеним в дію. У випадку повернення закону на доопрацювання, народні депутати можуть подолати вето Президента стосовно того чи іншого зауваження тільки двома третинами від конституційного складу Парламенту, після чого Президент повинен його підписати протягом 10 днів.

4) Вступ нормативно-правового акта в юридичну силу відбувається через 10 днів з моменту його офіційного оприлюднення у засобах масової інформації. Такими засобами в Україні є: «Голос України», «Офіційний вісник України», «Урядовий кур'єр», «Відомості Верховної Ради України». Офіційним є також його оприлюднення у інших засобах масової інформації: по телебаченню, радіо; розіслані відповідним державним установам, органам місцевого і регіонального самоврядування, об'єднанням громадян тощо. (Не вимагається обов'язкове офіційне оприлюднення відомчих актів, предметом регулювання яких є внутрішні організаційні питання діяльності окремих організацій). Згідно з Указом Президента України від 3 жовтня 1992 р. «Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади» нормативно-правові акти міністерств, інших органів виконавчої влади набувають чинності через 10 днів після їх реєстрації в Міністерстві юстиції України, якщо в них не встановлено пізнішого строку надання їм чинності.

Скасування закону здійснюється голосуванням щодо нього в цілому. Зміни і доповнення до закону можуть вноситися шляхом вилучення або доповнення його структурних частин, прийняття поправок або викладення тексту закону в новій редакції. Прийняття Верховною Радою України закону в цілому в новій редакції і введення його в дію скасовує раніше прийнятий закон.

Для підзаконної правотворчості може використовуватись спрощена процедура.

  1.  Поняття та види нормативно-правового акту.

Нормативно-правовий акт - це офіційний акт-документ компетентних суб'єктів правотворчості, який містить норми права, що забезпечуються державою. Він є однією з форм існування та вираження норм права, є основною формою права для багатьох правових систем сучасності.

Ознаки нормативно-правового акта:

• приймається уповноваженими суб'єктами правотворчості (державними правотворчими органами або народом);

• виражає державну волю домінантної частини населення або всього народу;

• завжди містить нові норми права чи змінює (скасовує) чинні, чітко формулює зміст юридичних прав і обов'язків;

• приймається відповідно до певної процедури;

• має форму письмового акта - документа, певні реквізити та структуру (преамбула, глави, розділи, статті, частини, пункти);

• публікується в офіційних спеціальних виданнях, в яких текст акта має бути автентичним офіційному зразку цього акта.

Нормативно-правові акти класифікуються за різними критеріями:

1. За юридичною силою: закони та підзаконні нормативні акти.

2. За сферою дії: загальні, спеціальні та локальні.

3. За часом дії: постійні і тимчасові.

4. За характером волевиявлення: акти встановлення норм права, акти зміни норм права та акти скасування норм права.

5. За суб'єктами ухвалення: акти органів держави; акти, прийняті народом у процесі референдуму; спільні акти органів держави і недержавних утворень.

6. За галузевою належністю: цивільні; кримінальні; адміністративні; кримінально-процесуальні та ін.

7. За зовнішньою формою вираження: закони; укази; постанови; рішення; розпорядження; накази тощо.

  1.  Поняття та ознаки закону. Види законів.

Закон - нормативно-правовий акт вищої юридичної сили, який приймається вищим представницьким органом влади чи референдумом в порядку законодавчого процесу і регламентує найбільш важливі сфери життєдіяльності суспільства.

Ознаки:

1. Це нормативно-правовий акт, що має вищу юридичну силу, тобто інші нормативні акти приймаються на основі, у відповідності та на виконання закону.

2. Приймається в рамках законодавчого процесу;

3. Приймається особливими суб'єктами;

4. Охороняється державою в особливому порядку;

5. Регламентує найважливіші сфери життєдіяльності суспільства;

6. Конкретизується підзаконними актами.

Закони класифікують за двома критеріями.

І. За юридичною силою:

• Конституційні - це Конституція, закони, які вносять зміни та доповнення до неї, а також закони, безпосередньо передбачені текстом Конституції. Ці закони приймаються парламентом, кваліфікованою більшістю (2/3) голосів від конституційної кількості депутатів;

• Звичайні закони - це нормативні акти, що приймаються парламентом простою більшістю голосів від присутніх депутатів.

ІІ. За способом прийняття:

• Поточні закони - приймаються відповідно до плану законотворчих робіт;

• Надзвичайні - приймаються в екстремальних ситуаціях.

  1.  Підзаконні нормативно-правові акти.

Підзаконний нормативний акт - це документ компетентного органу держави, що прийнятий на основі, у відповідності і на виконання закону.

Ознаки:

1. Це документ, що приймається державою в рамках повноважень її органів;

2. Це документ, що приймається на основі закону, тобто не може регулювати відносини, які не отримали законодавчого закріплення;

3. Це акт, що приймається у відповідності до закону, тобто не може йому протирічити;

4. Це акт, що приймається на виконання закону, тобто конкретизує його положення;

5. Має спрощений порядок відміни.

В залежності від юридичної сили підзаконні акти поділяють на:

1) Загальні - ті, що приймаються органами загальної компетенції та поширюються на територію всієї держави (Постанови ВР, Постанови ВР Республіки Крим, Укази Президента, Постанови, Рішення та Накази Уряду).

2) Відомчі акти - документи, які приймаються центральної виконавчої влади та регламентують відносини в певній сфері життєдіяльності суспільства (акти міністерств, відомств та державних комітетів).

3) Місцеві акти - документи, які приймаються місцевими органами управління та поширюються на територію адміністративної одиниці (акти державних адміністрацій).

4) Локальні акти - документи, які приймаються адміністрацією підприємств, установ та організацій і регламентують порядок діяльності цих структур (правила внутрішнього розпорядку, статути).

  1.  Дія нормативно-правових актів в часі, в просторі та за колом осіб.

Дія нормативного акту в часі тісно пов'язане з поняттям юридичної чинності (законної чинності) нормативного акту. Цій дії властиві два основних моменти:

набрання актом чинності;

втрата актом чинності.

Нормативні акти набувають чинності:

а) або з моменту їхнього прийняття;

б) або з моменту їхнього оприлюднення (офіційного опублікування);

в) або з моменту настання строку, зазначеного в самому нормативному акті або в спеціальному акті про введення його в дію;

г) або після закінчення певного строку після оприлюднення (офіційного опублікування) нормативного акту (строк набрання чинності не зазначений у самому нормативному акті, але визначений для такого випадку законодавством).

д) або з моменту їхнього одержання адресатом (якщо акти відповідно до законодавства не публікуються, а розсилаються).

В Україні строки набрання чинності актами парламенту, глави держави, уряду визначають п.5 ст.94 Конституції України, Указ Президента України від 10 червня 1997р. №503/97 (зміни: Укази Президента України №1327 від 04.12.97р., №1235 від 10.11.98р.).

Згідно ч. ІІІ ст.57 Конституції України, закони й інші правовий^-правові-нормативно-правові акти, які визначають права й обов'язки громадян, не доведені до відомості населення в порядку, установленому законом, є недіючими.

Способи припинення дії (втрати чинності) нормативних актів:

закінчення терміну дії, на який був прийнятий даний акт;

скасування акту уповноваженим на те органом (пряма скасування);

фактична заміна даного акту іншим актом, прийнятим по тим же питанням (фактичне скасування).

За загальним правилом, нормативні акти в часі мають пряма дія, і не мають зворотного, що переживає дії.

Пряма дія припускає застосування акту у зв'язку з юридичними фактами, що виникли після введення його в дію.

Зворотна дія (т.зв. «зворотна чинність закону») припускає застосування акту у зв'язку з юридичними фактами, що виникли до введення його в дію.

Згідно ч.1 ст.58 Конституції України закони й інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони зм'якшують і скасовують відповідальність особи.

Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 9.02.1999р. ч.1 ст.58 не поширюється на юридичних осіб.

Види законів у дії за колом осіб:

1.  Загальні - розраховані на все населення. Низка законів, насамперед кримінальних, поширюються на громадян держави незалежно від місця їх перебування (за кордоном);

2.  Спеціальні - розраховані на певне коло осіб. Одні закони поширюються на всіх індивідуальних і колективних суб'єктів, інші - лише на конкретну категорію осіб (пенсіонерів, військовослужбовців, лікарів, вчителів тощо), їх дія в просторі та за колом осіб не збігається.

Іноземні громадяни і особи без громадянства порівняні в правах і обов'язках із громадянами держави за деякими винятками, їм не надаються окремі права і на них не покладаються певні обов'язки: обирати і бути обраними до державних органів країни, бути суддями, перебувати на службі в збройних силах (див. ст. 24 Закону України від 1 лютого 1994 р. «Про правовий статус іноземців» та ін.).

3.  Виняткові - роблять винятки з загальних і спеціальних. Глави держав і урядів, співробітники дипломатичних і консульських представництв, деякі інші іноземні громадяни (члени екіпажів військових кораблів, військовослужбовці військових частин та ін.), що знаходяться на території невласної держави, наділені імунітетом -- дипломатичним, консульським та ін. Ці особи користуються особистою недоторканністю. Вони звільняються від юрисдикції держави перебування у питаннях, пов'язаних із їх службовою діяльністю.

Так, працівники дипломатичних представництв мають дипломатичні імунітети (виключення із сфери дії юрисдикції країни перебування; незастосування до них засобів примусу, санкцій, передбачених національним правом) і дипломатичні привілеї (особисті пільги, переваги). Дипломатичні агенти та їх житла є недоторканними. Вони звільняються від кримінальної, адміністративної, цивільної і будь-якої іншої відповідальності перед державними органами країни перебування щодо службової діяльності. Мають фіскальний (податковий) імунітет, а також право на безмитне провезення багажу і звільнення від його огляду та ін. Дипломатичних агентів можна об'явити персоною нон-грата, але до них не можуть бути застосовані заходи відповідальності та інші заходи державного примусу.

  1.  Поняття і види систематизації нормативно-правових актів.

Систематизація нормативно-правових актів - це діяльність щодо впорядкування та удосконалення нормативно-правових актів, зведення їх в єдину внутрішньо-узгоджену систему.

Здійснення систематизації цих актів необхідне для:

• усунення протиріч між нормативно-правовими актами, встановлення та усунення дефектів законодавства;

• підвищення якості та ефективності законодавства;

• забезпечення зручності користування законодавством, доступності його використання громадянами та іншими суб'єктами права;

• полегшення пошуку юридичної норми, яка підлягає реалізації;

• сприяння вивченню законодавства, а також його дослідженню.

Розрізняють такі форми (способи) систематизації нормативно-правових актів:

Облік - діяльність щодо накопичення нормативно-правових актів, підтримання в контрольному стані, а також створення пошукової системи, яка забезпечує ефективний пошук необхідної правової інформації.

Облік нормативно-правових актів може здійснюватися державними органами і недержавними організаціями як для внутрішнього, так і для зовнішнього користування. Основним завданням означеної форми систематизації є допомога в оперативному пошуку необхідної правової інформації.

Кодифікація - це така форма систематизації нормативно-правових актів, яка полягає в їх удосконаленні через зміну змісту (переробки та узгодження) норм права, пов'язаних загальним предметом регулювання, та об'єднання в новий єдиний нормативно-правовий акт.

Така форма систематизації націлена на докорінну переробку чинного законодавства шляхом підготовки та прийняття нового кодифікованого акта. Вона сприяє стабільності законодавства, тому кодифікаційні акти покликані бути основою законодавчої діяльності. Кодифікація у зв'язку з цим може мати лише офіційний характер.

Інкорпорація - це така форма систематизації, яка полягає в зовнішньому упорядкуванні (чи розташовані в іншому порядку) вже чинних нормативних актів без зміни змісту.

При інкорпорації нормативно-правових актів вилучаються положення, що втратили юридичну силу, включаються внесені в них зміни та доповнення, виключаються положення, що не містять норм права.

Види інкорпорації:

1. За юридичним значенням:

• офіційна - здійснюється від імені компетентних органів, збірники є офіційною формою опублікування, на які можна посилатися при вирішенні юридичних питань;

• неофіційна - здійснюється іншими особами: видавництвами, науковими та навчальними закладами, практичними органами, окремими спеціалістами, тому видані збірники мають лише довідковий, інформаційний характер.

2. За обсягом:

• загальна (генеральна);

• галузева;

• міжгалузева;

• спеціальна (за окремими інститутами однієї галузі законодавства).

3. За критеріями об'єднання:

• хронологічна - упорядкування нормативно-правових актів здійснюється відповідно до часу їх опублікування та набрання чинності;

• предметна - упорядкування здійснюється за предметом правового регулювання (за галузевою приналежністю);

• суб'єктна - залежно від органу, яким видано інкорпоровані акти.

Консолідація - це така форма систематизації, яка полягає в об'єднанні декількох нормативно-правових актів, які діють в одній і тій самій сфері суспільних відносин, в єдиний нормативно-правовий акт, як правило, без зміни змісту.

Консолідація використовується там, де немає можливості кодифікації. Вона є уніфікацією нормативних актів, усуває їх множину, позбавляє їх від надмірної роздрібності. Ця форма систематизації сприяє об'єднанню загальних положень поточної правотворчості в однорідні групи, є проміжною ланкою між поточною правотворчістю та кодифікацією.

  1.  Співвідношення нормативно-правових актів з актами тлумачення та актами застосування норм права.

Спільним у нормативно-правових актів, актів застосування та актів тлумачення норм права є те, що:

• у поєднанні вони утворюють так звану "тріаду" правових актів;

• усі правові акти мають юридичну силу, державно-владний обов'язковий характер;

• усі види правових актів можуть походити від одних і тих самих органів та посадових осіб (парламенту, уряду, глави держави, міністерства тощо).

Нормативно-правовий акт відрізняється від інших правових актів, зокрема актів застосування норм права та інтерпретаційних актів (актів тлумачення) тим, що:

• нормативно-правовий акт містить норми права, тобто приписи для невизначеного кола суб'єктів. Інші юридичні акти ніколи не встановлюють норми права, зокрема правозастосовчі акти - індивідуальні приписи, що адресовані персонально до зазначених у них осіб, а акт тлумачення дає лише роз'яснення змісту чинних норм права;

• нормативно-правовий акт містить норми права загального характеру, він поширює свою дію на всіх суб'єктів права, тоді як акт застосування має індивідуальну спрямованість, поширює чинність норми права на конкретну ситуацію, стосується конкретних осіб;

• нормативно-правовий акт призначений для багаторазового використання, а акти застосування мають одноразову чинність;

• акт застосування норм права та інтерпретаційний акт приймаються на основі нормативно-правового акта;

• акт застосування включає обов'язок підкорення - виконати сформульоване у справі рішення;

• акт тлумачення норми права не містить нових нормативних приписів, він є уточнювальним судженням про вже наявну норму права;

• нормативно-правові акти виражають метод загальнонормативного, абстрактного правового регулювання, а інші правові акти - метод індивідуального (казуального) регулювання;

• нормативно-правові та інтерпретаційні акти завжди мають документальну форму вираження, а акти застосування - не завжди.

  1.  Поняття та форми реалізації норм права.

Реалізація норм права - це втілення розпоряджень правових норм у правомірній поведінці суб'єктів права, в їх практичній діяльності, її можна розглядати як процес і як кінцевий результат.

Реалізувати нормативні розпорядження, що містяться в законах та інших нормативно-правових актах, означає втілити в життя - у суспільні відносини, поведінку громадян - волю законодавця й інших суб'єктів правотворчості, спрямовану на встановлення правопорядку. Без такої реалізації право втрачає своє соціальне значення і призначення.

Поняття реалізації права охоплює декілька способів і форм впливу на поведінку суб'єктів права.

За рівнем (глибиною) реалізації розпоряджень, що містяться в нормативних актах, можливі:

Реалізація загальних установлень  

Реалізація загальних правових норм поза правовідносинами: активна, пасивна

Реалізація правових норм у конкретних правовідносинах.

Реалізація загальних установлень

- це втілення в життя загальних установлень, які містяться в преамбулах законів, статтях, що фіксують загальні завдання і принципи права та правової діяльності. Вплив права на суспільні відносини в результаті реалізації його загальних установлень, завдань і принципів може бути чималим, але вона позбавлена юридичної специфіки і скоріше має ідейний, моральний характер, виражає «дух» права, а не його «літеру».

Реалізація загальних правових норм поза правовідносинами

- це втілення в життя загальних норм, які встановлюють правовий статус і компетенцію суб'єктів права, тобто безперешкодне використання суб'єктивних юридичних прав і свідоме виконання суб'єктивних юридичних обов'язків - без конкретних зв'язків або відносин між суб'єктами права.

Є дві форми такої реалізації:

• активна - припускає реалізацію загальних правових норм, якими користуються суб'єкти права щодо всіх інших суб'єктів. Цим правам відповідають обов'язки всіх інших суб'єктів не робити дій, які б могли перешкодити їх здійсненню;

•  пасивна - припускає реалізацію норм, що містять заборони, через утримання суб'єкта від дій, за які встановлюється юридична відповідальність. Вона полягає в додержанні обов'язків, непорушенні заборонних норм, узгодженні своєї поведінки зі змістом норм права, які встановлюють юридичну відповідальність.

Реалізація конкретних правових норм у конкретних правовідносинах

-  це втілення в реальні відносини конкретних норм права.

Форми реалізації права за суб'єктами такі:

-  індивідуальна;

-  колективна.

Форми реалізації права за складністю і характером дій суб'єкта (за участю чи без участі держави) такі:

Проста, безпосередня (без участі держави)

Складна, опосередкована

(за участю держави)

- додержання - виконання - використання - застосування

Схематично представимо три форми безпосередньої реалізації права:

Додержання

- полягає в утриманні від дій, заборонених юридичними нормами, суворому додержанні встановлених заборон (наприклад, дотримання швидкості руху автомобіля у місті 60 км на годину).

Припускає пасивну поведінку суб'єкта - незалежно від його власного бажання

Виконання

- полягає в обов'язковому вчиненні активних дій, що наказуються нормами права в інтересах правомочної сторони, у виконанні обов’язків (наприклад, своєчасне заповнення та подання до податкової інспекції декларації про доходи).

Припускає активну поведінку суб'єкта - незалежно від його власного бажання

Використання

- полягає у використанні можливостей, наданих правовими нормами, у здійсненні суб'єктивних прав для задоволення власного інтересу (наприклад, реалізація права на вищу освіту)

Припускає як активну, так і пасивну поведінку

  1.  Правозастосування, як особлива форма реалізації норм права.

Однією із найважливіших форм реалізації права є застосування права.

У юридичній літературі існує декілька визначень даного поняття, а саме:

1) це - особлива форма реалізації права, яка здійснюється державними та громадськими організаціями в межах їх компетенції у формі владно-організуючої діяльності з конкретизації норми права;

2) це - владна діяльність органів держави чи інших органів, повноваження яких делегує держава, які видають індивідуальні акти на основі норм права;

3) це - форма реалізації права, яка включає юридично-організаційну діяльність держави з втілення правових норм стосовно конкретних суб'єктів.

Таким чином, застосування права - це владна діяльність компетентних органів держави та посадових осіб з підготовки та прийняття індивідуальних рішень у юридичній справі на основі юридичних фактів та конкретних правових норм.

Застосування норм права має певні особливості:

- це діяльність, яка здійснюється відповідними державними органами чи за їх делегуванням громадськими структурами. (Наприклад: органами законодавчої влади, прокуратури, суду, виконавчої влади, громадськими організаціями.);

- їй притаманний державно-владний характер (акти, що видаються у процесі правозастосування є юридичними, невиконання їх тягне застосування державного примусу);

- вона завжди має активний характер, спрямована на виникнення, зміну, припинення правовідносин;

- здійснюється в особливих процесуальних формах;

- завершується прийняттям правозастосовчих актів, де фіксуються індивідуально конкретні приписи.

За допомогою правозастосовчої діяльності здійснюється два завдання: організація виконання приписів правових норм; забезпечення реакції з боку державних органів за порушення приписів норм права.

Для характеристики правозастосовчої діяльності використовується поняття юридична справа.

Отже, трьом основним способам правового регулювання (дозволи, заборони, зобов'язання) відповідають три різновиди правових норм (уповноважуючі, забороняючі, зобов'язуючі) і три форми реалізації права (дотримання, виконання, використання). Особливістю вказаних форм реалізації є необхідність здійснення учасниками правовідносин приписів правової норми, тобто реалізація їх суб'єктивних прав та виконання юридичних обов'язків.

Однак у деяких випадках у процесі реалізації правових норм виникає необхідність у спеціальному суб'єкті правореалізації. Цим суб'єктом є владний орган держави, без діяльності якого повна реалізація правового припису є неможливою. Необхідність владного органу як суб'єкта правореалізації виникає у випадках, коли:

- правовий припис починає діяти з урахуванням певних обставин, що вимагають спеціального встановлення чи контролю (видача паспорта, призначення пенсії);

- є спір про право чи обов'язок (розподіл спільного майна між подружжям);

- не виконуються обов'язки чи є перешкоди у здійсненні права, що встановлює необхідність вдаватись до примусових заходів (стягнення штрафу як засіб застосування адміністративного покарання);

- виникає необхідність офіційно закріпити певні дії чи перевірити їх законність (нотаріальне посвідчення);

- для виникнення правовідносин потрібне офіційне підтвердження наявності чи відсутності конкретних фактів (визнання батьківства).

Всі вказані випадки передбачають необхідність особливої форми реалізації права - правозастосування.

Процес правозастосування визначається як діяльність, що реалізується у певній послідовності дій, які отримали назву стадії правозастосування.

Розрізняють три стадії правозастосовчої діяльності:

1. Встановлення фактичних обставин справи.

2. Підбір та аналіз правових норм як юридичної основи справи.

3. Вирішення юридичної справи та оформлення прийнятого рішення.

Фактичні обставини справи визначаються як життєві факти та явища дійсності, що утворюють фактичну основу застосування права. Встановлення фактичних обставин здійснюється у процесі діяльності правозастосовчого органу шляхом використання доказів.

Докази визначаються як певні встановлені дані про фактичні обставини справи, що потребують спеціальної форми закріплення (як правило, це протокол).

Із документів, які фіксують свідчення про фактичні обставини справи, та документів, що складаються правозастосовчими органами, утворюється юридична справа як сукупність певним чином оформлених та розміщених документів.

Встановлення фактичних обставин здійснюється шляхом процесу доказування, що визначається як логічно послідовна діяльність з зібрання, дослідження та оцінки певних документів.

Особливість доказування пов'язується із такими категоріями як презумпція та тягар доказування.

Презумпція є припущення про наявність чи відсутність певних фактів. Вагоме значення у процесі доказування у кримінальних та адміністративних справах має презумпція невинуватості, тобто припущення про невинність будь-якої особи, навіть у тому випадку, коли про її винність свідчить багато фактів, особа визнається невинною до тих пір, доки її вина не буде доведена у передбаченому законом порядку та встановлена актом правозастосування.

Тягар доказування - це обов'язок обґрунтування доказів, що покладається на певного суб'єкта. У цивільних справах цей обов'язок розподіляється порівну, тобто позивач доводить факт невиконання чи порушення зобов'язань. У кримінальних справах тягар доказування належить звинувачувачеві, який має довести вину підозрюваного.

При встановленні фактичних обставин справи суттєве значення належить преюдиції, тобто юридичному встановленню наявності чи відсутності, чи істинності певних фактів. Так, якщо суд вже встановив певні факти, перевірив їх та оцінив у певному порядку, то вони визнаються преюдиційними, тобто такими, що при новому розгляді справи вважаються встановленими, істинними і не потребують нової перевірки.

Вибір та аналіз юридичної норми характерний для другої стадії правозастосування та визначає необхідність встановлення юридичної основи справи. Підбір норми права передбачає необхідність критичного осмислення змісту норми у двох аспектах:

- визначення правомірності закону, мети його дії, а у випадку застосування підзаконного правового акта його відповідність закону;

- визначення змісту норми шляхом аналізу її словесного викладу в офіційному документі.

Вказана стадія правозастосування, як правило, здійснюється у три етапи:

- підбір відповідної правової норми;

- перевірка аутентичності тексту норми офіційному її викладу, а також аналіз норми з точки зору її дії в часі, просторі та за колом осіб;

- аналіз норми з точки зору необхідності тлумачення її змісту.

Правозастосовчий орган у процесі підбору норми права повинен відповісти на наступні питання:

- Чи діяла правова норма на момент виникнення фактичних обставин справи?

- Чи діє ця норма на момент розгляду юридичної справи?

- Чи діє вказана норма на території, де справа розглядається?

- Чи поширюється дія норми на суб'єктів, що пов'язані з цією справою?

- Чи відповідає зміст норми тексту її офіційного видання?

Завершується ця стадія правовідносин кваліфікацією, тобто юридичною оцінкою сукупності фактичних обставин справи шляхом віднесення конкретного випадку до певних юридичних норм.

Третя стадія правозастосовчої діяльності передбачає вирішення справи.

Вирішення справи - це діяльність, у процесі якої конкретні факти підводяться під дію відповідної норми права. При цьому суд чи інший правозастосовчий орган відповідно до своїх державно-владних повноважень поширює загальні правила, що містяться у нормативно-правовому акті, на конкретні життєві обставини. Результатом вирішення юридичної справи є індивідуальне державно-владне веління, тобто припис, що має форму певного юридичного документа.

Державно-владне рішення, що є результатом правозастосування, виконує подвійну функцію:

1. Констатацію, тобто визнання певних фактів, встановлення їх правомірного чи протиправного характеру, а також визнання належності права певній особі.

2. Покладання на винного суб'єкта обов'язку чи певного виду юридичної відповідальності.

  1.  Принципи та стадії процесу застосування норм права.

Принципи права - це основні засади, вихідні ідеї, положен­ня, що відображають зміст права, його сутність і призначення у суспільстві, визначають спрямованість правового регулювання і поширюються на усіх суб'єктів права.

У юридичній науці існують різноманітні підходи щодо класифі­кації принципів права. Зокрема, залежно від призначення і об'єкта ві­дображення, принципи права поділяються на соціальноправові і спеціальноправові.

Соціальноправові принципи права відображують систему цінностей, властивих суспільству, забезпечують їх вплив на суспільні відносини шляхом правового регулювання та інших видів правового впливу. Вони забезпечують домінування загальнолюдських цінностей над інтересами націй, класів, груп, визнання пріоритету прав і свобод людини і громадянина, єдність суспільних і особистих інтересів.

Спеціальноправові принципи права відображають основні засади формування та існування власне права, як специфічного соціа­льного явища і за сферою дії вони поділяються на загальноправові, галузеві, міжгалузеві та принципи інститутів права.

Загальноправові принципи права характерні для права у ці­лому, визначають його характер і ознаки, розвиток та формування на­ціональної правової системи. Вони діють у всіх галузях права і до них належать:

1) принцип гуманізму - означає визнання людини найвищою со­ціальною цінністю, домінування у формуванні і функціонуванні правової системи невід'ємних природних прав і свобод людини (право на життя, здоров'я, особисту свободу, недоторканість тощо);

2) принцип демократизму - означає закріплення в нормах пра­вового становища людини, порядку участі народу у формуванні органів державної влади та управлінні державними справами, у створенні й удосконаленні законодавства;

3) принцип соціальної справедливості - означає здатність права захищати права, свободи та інтереси різних соціальних груп (класів), кожна з яких має своє уявлення про справедливість, а також відповідність між практичною роллю різних індивідів у житті суспільства та їхнім соціальним становищем, між їхніми правами та обов'язками, злочином і покаранням, заслугами лю­дей та їхнім суспільним визнанням;

4) принцип свободи - означає можливість вибору певного варіа­нта поведінки для окремої людини, державних органів і посадових осіб;

5) принцип рівності - означає рівність усіх громадян перед зако­ном, незалежно від національної, статевої, політичної, релігійної належності, соціального походження, майнового стану, роду і характеру занять та інших обставин, наявність рівних загальног­ромадянських прав і обов'язків, рівний захист у суді;

6) принцип взаємної відповідальності держави і особи - озна­чає, що вони пов'язані взаємними правами і обов'язками. І тому не тільки особа відповідальна перед державою, але й держава ві­дповідає перед громадянами за здійснення своєї діяльності (при­йняття законів, забезпечення гідного рівня життя людини тощо); 7) принцип законності - означає однакове розуміння і суворе до­тримання і виконання законів і підзаконних нормативноправових актів усіма суб'єктами суспільних відносин, верховен­ство закону в системі нормативноправових актів, неприпусти­мість зворотної сили законів, відповідальність за вину громадян і посадових осіб.

Галузеві принципи права притаманні конкретній галузі права, які, нарівні з методом і предметом правового регулювання, сприяють індивідуалізації цієї галузі. Наприклад, принцип рівності сторін у майнових відносинах - у цивільному праві; принцип забезпечення свободи праці - у трудовому праві; принцип індивідуалізації пока­рання - у кримінальному праві тощо.

Міжгалузеві принципи права притаманні кільком спорідненим галузям права. Наприклад, принципи гласності, змагальності сторін і незалежності судочинства - у кримінальнопроцесуальному та циві­льнопроцесуальному праві; принципи матеріальної відповідальнос­ті - у цивільному та трудовому праві тощо.

Принципи інститутів права діють у межах однорідних суспі­льних відносин, що регулюються нормами певного інституту права і виступають конкретизуючим елементом системи загальних принципів права. Наприклад, принцип несприйняття подвійного громадянства - інститут громадянства у конституційному праві; принцип добровіль­ності цивільноправових угод - інститут цивільноправових угод у цивільному праві тощо.

До основних принципів права також належать також правові ак­сіоми та правові презумпції.

Правові аксіоми - це такі положення, які сприймаються без доведення, тому що не підлягають сумніву. Наприклад, незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності; закони та інші нор­мативноправові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, ко­ли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи тощо.

Правові презумпції - це певні припущення, що слід довести. Наприклад, ніхто не може бути двічі притягнутий до юридичної від­повідальності одного виду за одне й те саме правопорушення; особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буду доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду тощо.

Основні стадії застосування норм права

Порядок застосування норм права може бути простим і складним. Прикладом простого Порядку (процесу) застосування норм права є застосування санкції за безквитковий проїзд у міському транспорті (пропозиція контролера сплатити штраф, одержання суми і виписка квитанції). Інша річ складний процес застосування норм права (наприклад, застосування Особливої частини Кримінального кодексу).

Складний порядок застосування норм права, як правило, складається з трьох стадій правозастосувальної діяльності:

1)  встановлення фактичних обставин справи;

2)  встановлення юридичної основи справи - вибір і аналіз юридичних норм (інакше: юридична кваліфікація фактичних обставин);

3) вирішення справи і документальне оформлення ухваленого рішення.

Зазначені стадії є умовними, оскільки на практиці вони збігаються.

Розглянемо кожну з них.

І. Встановлення фактичних обставин справи (юридична кваліфікація фактичних обставин) - це стадія підготовча, але надзвичайно відповідальна, оскільки іноді має вирішальне значення, її можна поділити на такі підстадії:

1.  Встановлення юридичних фактів і юридичного (фактичного) складу. Це можуть бути головні факти (тобто факти, що підлягають доведенню) і факти, що підтверджують головні, але обов'язково у тому обсязі, як того вимагає нормальне вирішення юридичної справи. У деяких випадках коло обставин, що підлягають встановленню, позначене у законі.

Головний факт (наприклад, факт вбивства, вчиненого громадянином Г.) належить, як правило, до юридичних фактів, тобто до фактів, що спричиняють виникнення або припинення юридичних наслідків. Зазвичай досліджуються не всі факти, а лише ті, які мають безпосереднє відношення до вирішення юридичної справи.

Часто збирання доказів і попереднє встановлення фактів є справою одних осіб, а ухвалення рішення у справі -- інших. Однак завжди відповідальна особа правозастосовного органу (прокурор, суддя, директор підприємства, начальник УВС та ін.) зобов'язана переконатися у вірогідності фактів, їх обґрунтованості та повноті.

Вказівки на фактичні обставини справи містяться в гіпотезі норми права.

2.  Встановлення фактичних обставин справи здійснюється за допомогою юридичних доказів. Правозастосувач не може спостерігати фактичні обставини справи безпосередньо, тому що вони, як правило, належать до минулого. Тому вони підтверджуються доказами - слідами минулого, які мають матеріальний і нематеріальний характер і зафіксовані в документах (показання свідків, протокол огляду місця події, висновок експерта та ін.). Доказами є відомості про факти, інформація про них, а також самі факти (пожежа, крадіжка) і джерела відомостей про них - документи, акти, показання свідків. Джерела відомостей про факти потрібно засвідчити (наприклад, протокол про предмети, виявлені при обшуку, має бути підписаний понятими). Юридична справа як сукупність документів, зібраних разом і певним чином оформлених, включає також документи правозастосовних органів (про прийняття справи до провадження, про призначення експертизи та ін.). Вимоги до доказів:

а)  вірогідність - залучення і аналіз лише тих фактів, які мають значення для справи, що розглядається. Виключається підтасування фактів і залучення фактів, що не стосуються справи;

б)  обґрунтованість - використання лише зазначених процесуальними нормами засобів доведення. Наприклад, для встановлення причин смерті необхідно проведення експертизи. Виключається використання засобів доведення, взятих з іншого джерела, який не вказується;

в)  повнота - встановлення всіх даних, які мають значення для справи, що розглядається.

3. Встановлення фактичних обставин справи відбувається через доведення - творчу діяльність з встановлення і надання доказів, участь в їх дослідженні та оцінці. Доведення дозволяє відтворити той чи інший фрагмент дійсності, реконструювати обставини з метою встановлення істини для застосування норм права.

Наприклад, предметом доведення у кримінальній справі є система обставин, встановлення яких необхідно для правильного вирішення кримінальної справи і виконання завдань кримінального судочинства. На стадії порушення кримінальної справи предмет доведення незрівнянно вужче, ніж в інших стадіях судочинства.

Законодавство фіксує, які обставини потребують доведення, а які ні (загальновідомі, презумпції, преюдиції), які факти доводяться певними засобами (наприклад, експертизою). Остаточна оцінка доказу завжди є справою правозастосувача.

Презумпції у галузі доказів і доведення - це припущення про факти, їх наявність чи відсутність.

Види презумпцій:

1)  неспростовні - це закріплене в законі припущення про наявність чи відсутність певного факту, який не підлягає сумніву і тому не потребує доведення (наприклад, презумпція недієздатності неповнолітньої особи);

2)  спростовні - це закріплене в законі припущення про наявність чи відсутність факту, який має юридичне значення, доки щодо цього факту не буде встановлене інше (наприклад, презумпція невинності особи) (див. про презумпції у главі «Правовідносини. Юридичні факти»).

Преюдиція - це виключення заперечуваності юридичної вірогідності одного разу доведеного факту. Якщо суд або інший юрисдикційний орган вже встановив певні факти (після їх перевірки і оцінки) і закріпив це у відповідному документі, то вони визнаються преюдиціальними -- такими, що при новому розгляді справи вважаються встановленими, істинними, такими, що не потребують нового доведення.

II. Встановлення юридичної основи справи - вибір і аналіз юридичних норм.

Встановлення юридичної основи справи є юридичною кваліфікацією фактичних обставин справи. Юридична кваліфікація -це правова оцінка всієї сукупності обставин справи через співвіднесення даного випадку з певними юридичними нормами.

Вказівки на правові наслідки містяться в диспозиції (санкції) норми права.

Встановлення юридичної основи справи (юридична кваліфікація фактичних обставин) включає:

1.  Вибір галузі, підгалузі, інституту права і знаходження норми, яка може бути застосована до даного випадку. Не можна підганяти факти під гіпотезу обраної норми.

2.  Перевірку дійсності тексту того акта, в якому міститься шукана норма, тобто встановлення офіційного тексту норми. Не можна посилатися на неофіційні тексти. Слід керуватися останньою редакцією офіційного видання закону з усіма змінами і доповненнями на день застосування норм права.

3. Аналіз норми з погляду її дії в часі, просторі і за колом осіб. Слід встановити:

а)  чи діяла норма права в момент, коли відбувалися досліджувані обставини;

б)  чи діє вона в момент розгляду конкретної справи;

в)  чи діє вона на території, де розглядається справа;

г) чи поширюється вона на осіб, пов'язаних з цією справою.

При визначенні чинності закону в часі необхідно додержуватися правила: «Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи» (ст. 58 Конституції України).

При виявленні в процесі вибору норм протиріч або суперечностей змісту двох чи більше формально діючих норм необхідно дозволяти колізію норм у такий спосіб:

а)  якщо норми мають різну юридичну чинність, то діє норма, що має більшу силу;

б)  якщо норми мають рівну юридичну чинність, то діє норма, прийнята пізніше.

4. З'ясування змісту норми права. Необхідна перевірка, чи немає офіційного тлумачення норми. Якщо правотворчий орган видав нормативно-правовий акт, а потім - акт, у якому наводиться офіційне тлумачення, то таке тлумачення є обов'язковим для того, хто застосовує норму.

Недостатньо перевірити, чи було офіційне тлумачення. Правозастосовний орган має сам її тлумачити, тому що без тлумачення не можна застосовувати правову норму.

Всі зазначені дії є головними вимогами до застосування норм права і служать одній меті - правильній кваліфікації фактів, а відтак - зміцненню законності та правопорядку.

III. Вирішення справи і документальне оформлення ухваленого рішення.

Результат вирішення юридичної справи виражається в індивідуальному державно-владному велінні, розпорядженні, акті-документі, який називається правозастосовним актом. Правозастосовний акт може мати подвійну правову функцію:

1)  юридичної констатації, тобто визнання існування певних фактів, їх правомірності (неправомірності), визнання того чи іншого права за даною особою або констатації у даній події факту правопорушення;

2) нового юридичного обов'язку, тобто після ухвалення рішення (а саме: накласти покарання, встановити обов'язок, здійснити певні дії у встановлений строк, передати майно, сплатити борг та ін.) необхідна додаткова діяльність, новий обов'язок компетентних органів щодо виконання рішення.

  1.  Акти застосування норм права: поняття, ознаки і види.

Акти застосування норм права (правозастосовні акти) - індивідуальні правові акти-волевиявлення (рішення) уповноваженого компетентного державного органу або посадової особи, які на основі юридичних норм установлюють (змінюють, припиняють) права і обов'язки учасників конкретних правовідносин або міру відповідальності конкретних осіб за вчинене ними правопорушення.

Ознаки актів застосування норм права:

1) є результатами вирішення юридичних справ і підсумками процесу застосування норм права;

2) приймаються на основі нормативно-правового акта або інших джерел (форм) права і спираються на конкретну норму (норми) права, тобто є законними і обґрунтованими;

3) виходять від компетентних органів держави, їх посадових осіб або уповноважених на це законом органів місцевого самоврядування чи громадських об'єднань і являють собою категоричні, офіційно-владні, обов'язкові для виконання веління, які охороняються примусовою силою держави;

4) адресуються чітко визначеним суб'єктам, тобто є засобами індивідуальної правової регламентації суспільних відносин;

5) поширюють норми права на конкретні юридичні ситуації (виключається поширення на подібні випадки); вичерпують себе одноразовим застосуванням, тобто розраховані на один раз, однак можуть породжувати правові стани, що набувають тривалості (рішення про сплату аліментів);

6) мають певну встановлену законом форму документа (наказ, рішення, вирок, ухвала, розпорядження), якщо це письмові акти (а їх більшість); крім назви за формою, містять інші чітко позначені реквізити: заголовок, дата та місце видання; назва органів або посадових осіб, котрі їх видали; підписи, дати; мають сувору структуру;

7) можуть бути оскаржені чи опротестовані будь-ким із зацікавлених осіб у передбаченому законом порядку.

Акти застосування норм права - найпоширеніші види правових актів. Вони входять до системи правових форм управління суспільством: організовують діяльність у різних його сферах, служать дієвим засобом охорони та захисту прав і свобод громадян (нарахування пенсіонеру пенсії; вирок суду в конкретній кримінальній справі та ін.).

Акти застосування норм права зближує з нормативно-правовими актами те, що вони мають юридичну силу, державно-владний обов'язковий характер. Як і нормативно-правові, правозастосовні акти можуть виходити від тих самих органів і посадових осіб - президента, уряду, міністерств і відомств, органів місцевого самоврядування (наприклад, укази президента можуть бути нормативними й індивідуальними).

Відмінність правозастосовних актів від нормативно-правових: 1) приймаються на основі нормативно-правового акта; 2) є персоніфікованими (індивідуальними); 3) поширюють норму права на конкретний випадок (є одноразовими); 4) містять у собі обов'язок підкоритися - виконати сформульоване у справі рішення; 5) не мають зворотної сили в часі.

Види актів застосування норм права:

За формою зовнішнього вираження'. 1) письмові (таких більшість) - акти-документи, можуть бути, як мінімум, двох видів: а) окремі документи (вирок суду); б) резолюції на матеріалах справи (затвердження прокурором обвинувального рішення); 2)усні - антислова (виклик понятих); 3) конклюдентні - акти-дії або фізично-діяльнісні акти (застосування працівником міліції табельної зброї); 4) знакові - актисимволи (дорожні знаки, знаки світлофора на переході вулиці, звукові та світлові сигнали на водному і залізничному транспорті). Усі вони несуть в собі конкретні владні приписи, обов'язкові для виконання.

За юридичними наслідками: 1) правоконстатуючі (свідоцтво про шлюб; свідоцтво про смерть); 2) правовідновлювальні (відновлення на посаді); 3) правозмінні (заміна арешту підслідного на підписку про невиїзд); 4) правоприпиняючі (протест прокурора з приводу незаконного виселення громадянина Н.).

За способом прийняття: колегіальні; одноосібні.

За сферою дії: у часі, у просторі, за колом осіб.

За суб'єктами прийняття: акти парламенту; акти глави держави; акти виконавчих органів влади; акти органів місцевого самоврядування; акти контрольно-наглядових органів; рішення загальних судів; акти господарських судів; акти нотаріату; акти керівників підприємств, військових частин та ін.

За юридичною формою: вироки, накази, ухвали, протести, подання, попередження, розпорядження, рішення тощо. Особливе місце серед цих актів займають вироки й інші рішення судових органів, прийняті ними при розгляді кримінальних, цивільних або адміністративних справ.

За функціями у правовому регулюванні (або функціями права):

І) регулятивні - офіційно підтверджують або визначають права й обов'язки сторін, викладені в диспозиції регулятивних норм (свідоцтво про реєстрацію шлюбу); 2) охоронні - офіційно попереджають конфлікти і суперечки, застосовують попереджальні заходи примусу (відсторонення водія від управління транспортним засобом за наявності підстав вважати, що він перебуває у стані сп'яніння); 3) захисні - встановлюють міру юридичної відповідальності відповідно до санкції захисних норм, відновлюють порушене право (квитанція про сплату штрафу, рішення про сплату аліментів).

За галузевою належністю: конституційно-правові, кримінально-правові, адміністративно-правові, цивільно-правові та ін. (окрім процесуальних).

За значенням у юридичному процесі: основні, що містять остаточне рішення у справі (вирок, рішення суду); допоміжні, що забезпечують прийняття основних актів (постанова про порушення кримінальної справи).

За характером індивідуальних приписів: уповноважувальні (дозволяючі), зобов'язувальні, забороняючі.

  1.  Поняття та способи тлумачення норм права.

Тлумачення норм права - це спеціальна діяльність офіційних і неофіційних суб’єктів суспільних відносин, спрямована на з’ясування і роз’яснення змісту та значення нормативно-правових актів, понять, термінів і така, що може бути виражена в актах тлумачення (інтерпретаційних актах).

Мета діяльності щодо тлумачення норм права полягає у правильному й однаковому розумінні змісту норм права та застосуванні змісту норм права.

Отже, соціальне призначення тлумачення полягає в забезпеченні правильного, точного і однакового розуміння та застосування нормативно-правових актів та окремих норм права всіма, хто має їх застосовувати чи безпосередньо реалізовувати.

Традиційно в юридичній науці тлумачення норм права розглядається як категорія, яка включає такі складові:

а)    з’ясування значення і змісту правових норм для себе;

б)    роз’яснення правових норм для інших.

З’ясовуючи зміст норми, інтерпретатор досліджує: текст норми; юридичні зв’язки норми з іншими нормами і принципами; позаюридичні зв’язки норми з суспільними явищами.

Об’єктом тлумачення є закони і підзаконні нормативно-правові акти та правові норми, що в них містяться. При цьому важливого значення набувають не лише нормативні приписи, що містяться в них, але й преамбули актів, інші правові положення.

Предметом тлумачення є воля законодавця, що відображена в законі й відповідає часу видання акта, а також воля сучасного законодавця, яка міститься в актах, що доповнюють, змінюють окремі положення первинного акта.

З метою більш правильного виявлення волі, яка міститься у законодавчому акті, необхідно також проаналізувати офіційні та неофіційні його роз’яснення, інші близькі за змістом норми, наукові праці тощо. Але головним об’єктом тлумачення має бути офіційний текст акта, який відображає волю законодавця. При цьому неприпустимо виокремлювати «волю законодавця» і «волю закону». Воля законодавця не може розглядатися поза текстом акта як предмета тлумачення.

Суб’єктами тлумачення є громадяни, юридичні особи, державні органи, але їхні можливості у сфері інтерпретації дещо різні. Тлумачення, що здійснюється окремим індивідом, має приватний характер, виокремлюється сферою конкретних відносин і не потребує спеціального аналізу. Тлумачення, яке надається уповноваженим органом, має особливий авторитет і потребує спеціального аналізу.

Ефективність тлумачення значною мірою залежить від рівня правової свідомості інтерпретатора. Якщо цей рівень високий, то кількість правопорушень при застосуванні норм зменшується, чіткіше діють державні органи, повніше задовольняються права особи, зміцнюються законність і правопорядок.

Необхідність тлумачення норм права викликана такими причинами:

1)    невідповідність правових норм фактичним умовам життя. Наприклад можливе виникнення відносин, які не існували або не були помітні на момент видання певної правової норми, але за потреби правового регулювання вони підпадають під її дію;

2)    правові норми нерідко містять спеціальні правові поняття, які мають багатозначний характер. Так, людині, що не має юридичної освіти, досить важко зрозуміти сутність таких понять, як «необхідна оборона», «крайня необхідність», «джерело підвищеної небезпеки» тощо;

3)    наявність у нормах права оцінкових понять, в яких нелегко розібратися юридично непідготовленій людині без спеціального тлумачення (наприклад потрібно роз’яснити, що означають такі поняття, як «тяжкі наслідки», «особливо великий розмір збитків» тощо);

4)    нерідко трапляється нечіткість у формулюванні змісту норм права внаслідок недбалості або недогляду правотворчих органів під час оформлення своїх думок у нормах права;

5)    іноді необхідність тлумачення норм права випливає зі змісту самого нормативного акта. Так, у нормі можуть використовуватись такі вирази, як «і т. д.», «інші», «тощо». Встановити їх істинне значення можливо за допомогою тлумачення.

Способи тлумачення - це прийоми, за допомогою яких аналізуються норми права, розкривається їх зміст з метою практичної реалізації.

Розрізняють такі основні способи тлумачення норм права: граматичний; логічний; спеціально-юридичний; системний; історико-політичний; функціональний; телеологічний.

Граматичний спосіб тлумачення норм права - це тлумачення, яке базується на даних граматики, лексики, наук філологічного циклу. Об’єктом є текст норм, що підлягає інтеграції.

Інтерпретатор проводить: 1) лексико-морфологічний аналіз тексту, з’ясовуючи значення окремих слів, взятих ізольовано. Спочатку з’ясовується значення слів з погляду їх загального вживання, потім - спеціальне значення і, нарешті, юридичне. За загальним правилом, якщо існує різниця між змістом вказаних термінів, необхідно використовувати термін у юридичному значенні. Серед юридичних перевага надається «легальним», тобто таким, що знайшли своє відображення в законодавстві, а не науковим; 2) синтаксичний аналіз, розглядаючи словосполучення і речення, їх типи, значення, функції, характер і види взаємодії.

Існує ряд правил, які вироблені юридичною наукою щодо граматичного тлумачення норм права, а саме:

1.    «Золоте правило тлумачення» передбачає, що словам і висловлюванням необхідно надавати того значення, яке вони мають у літературній мові, якщо немає підстав для іншої їх інтерпретації.

2.    Якщо законодавець за допомогою дефініції, що міститься в законі, визначив значення відповідного поняття, то саме в цьому розумінні і необхідно його вживати.

3.    Не можна без достатніх підстав розповсюджувати значення терміну, встановленого законодавцем для даної галузі права, на інші галузі.

4.    Якщо закон не визначає значення терміна,то його необхідно розуміти з позицій змісту, який вкладає в нього юридична наука і практика.

5.    Без достатніх підстав не можна надавати різним термінам одне значення.

6.    У процесі інтерпретації окремі слова нормативно-правового акта неприпустимо тлумачити як зайві.

Способи тлумачення норм права

Юридична наука - система знань про об’єктивні властивості права і держави в їх понятійно-юридичному збагненні і виразі, про загальні та приватні закономірності виникнення, розвитку і функціонування держави і права в їх структурній різноманітності.

Основні риси (ознаки) юридичної науки: вона має прикладний характер, володіє властивостями точних наук, втілює в собі достоїнства наук про мислення.

Об’єктами юридично! науки є держава і право. Предмет юридичної науки - об’єктивні властивості права і держави в їх понятійно-юридичному збагненні і виразі, загальні та приватні закономірності виникнення, розвитку і функціонування держави та права в їх структурній різноманітності. Метод юриспруденції є способом юридичного пізнання, створення і організації юридичного знання.

Функції юридичної науки - основні напрями збагнення і вирази юридичного знання: онтологічна (пізнавальна), евристична, прогностична, практично-організаційна, методологічна, ідеологічна, політична.

Логічний спосіб тлумачення норм права ґрунтується на законах і правилах формальної логіки, які дозволяють зробити ще один крок до розкриття змісту юридичних норм. Адже думка і воля законодавця виражаються не лише у вигляді граматичних речень, але й логічній організації, побудові змісту норм.

Спеціально-юридичний спосіб тлумачення норм права - це тлумачення, основою якого є спеціальні юридичні знання, дані юридичних наук. Такі дані можуть міститися в самому тексті закону, наприклад, коли в ньому міститься визначення відповідних понять, або виходити із роз’яснень судових інстанцій та інформації, що міститься в наукових коментарях. Особливого значення набувають юридичні знання тих осіб, які беруть участь у процесі застосування права.

Системний спосіб тлумачення базується на знаннях зв’язків, які існують між юридичними нормами. Його суть полягає в тому, що норма зіставляється з іншими нормами, встановлюється її місце і значення в даному нормативному акті, у галузі права та всій правовій системі.

Історико-політичний спосіб тлумачення - це з’ясування змісту норм права на основі аналізу конкретних історичних умов їх прийняття, а також з’ясування мети та завдань, закладених законодавцем. Відбувається зіставлення норми з існуючою ситуацією.

Функціональний спосіб тлумачення базується на з’ясуванні функцій, які виконують відповідні норми права. Так, відомо, що правові норми, маючи деякі загальні риси, далеко не однакові за своїм конкретним змістом, характером дії, функціональним призначенням, в норми дозволяючі та забороняючі, регулятивні й охоронні, зобов’язуючі та уповноважуючі, заохочуючі та стимулюючі тощо.

Телеологічний спосіб тлумачення спрямований на з’ясування мети щодо видання правових актів. Дуже часто вказівка на мету міститься в самому нормативно-правовому акті, як правило, в преамбулі. Іноді мета може логічно випливати із його змісту або із назви нормативно-правового акта, його окремих норм, статей, розділів.

  1.  Види тлумачення норм права.

Існують певні критерії, за якими можна класифікувати тлумачення норм права на види, а саме:

1)    тлумачення норм права за обсягом;

2)    тлумачення норм права за суб’єктами.

Види тлумачення норм права за обсягом: буквальне (адекватне); розширене; обмежене.

Буквальне тлумачення - це таке тлумачення, згідно з яким дійсний зміст норм права, розкритий у результаті тлумачення, відповідає буквальному тексту, тобто «дух» і «буква» закону збігаються. За загальним правовим критерієм тлумачення добре відпрацьованих нормативних актів є буквальним, тобто воно не є вужчим або ширшим, ніж їх буквальний текст. Наприклад, ст. 1 297 Цивільного кодексу України передбачає, що спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов’язаний звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про права на спадщину на нерухоме майно.

Поняття та види тлумачення норм права

Розширене тлумачення - це таке тлумачення, згідно з яким дійсний зміст юридичних норм, розкритий у результаті тлумачення, ширший, ніж буквальний зміст. Так, наприклад, у ЗУ «Про державну податкову службу України» (ст. 11) вказано, що органи державної податкової служби в установленому законом порядку мають право зупиняти операції платників податків, інших платежів на рахунках в установах банків, інших фінансово-кредитних установах, за винятком операцій щодо сплати податків, інших платежів у разі непред’явлення свідоцтв про державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності, спеціальних дозволів (ліцензій, патентів тощо) на її здійснення. Тобто дана норма передбачає можливість урахувати і те, що можуть бути непред’явлені й інші документи, крім ліцензій та патентів, що буде підставою для зупинення операцій платників податків. У цілому всі норми, які містять слова «інші», «і т. д.», «тощо» (тобто формують відкритий перелік), передбачають розширене тлумачення.

Обмежене тлумачення - це таке тлумачення, згідно з яким дійсний зміст юридичних норм, розкритий у результаті тлумачення, вужчий, ніж буквальний текст, «буква» закону. Так, наприклад, у нормі права, що визначає межі дії кримінального закону за колом осіб, передбачено, що всі, хто скоїв злочини на території України, підлягають кримінальній відповідальності за КК України. Однак питання щодо кримінальної відповідальності дипломатичних представників та інших громадян, які користуються дипломатичним імунітетом, вирішується відповідно до норм міжнародного права. Отже, не всі особи, які скоїли злочини на території України, підлягають кримінальній відповідальності згідно з КК України.

Види тлумачення норм права за суб’єктами:

I.    Офіційне тлумачення: нормативне; казуальне (індивідуальне).

Нормативне тлумачення може бути автентичне та легальне (делеговане). Казуальне (індивідуальне) поділяється на судове та адміністративне.

II.    Неофіційне тлумачення: 1) професійно-правове: а) доктринальне; б) компетентно-юридичне; 2) компетентно-неправове; 3) буденне.

  1.  Акти тлумачення норм права та їх види.

Результат офіційного тлумачення норм права не приводить до появи нормативного акта, не встановлює й не скасовує норм права, а тому діяльність щодо тлумачення норм не слід ототожнювати з правотворчою діяльністю. Внаслідок діяльності щодо тлумачення норм права з’являється офіційний акт тлумачення (інтерпретаційний акт), який відіграє значну роль у процесі правильної реалізації норм права. Цей акт має особливу правову природу, діє у поєднанні з нормами права й тому не має самостійного значення.

Акт тлумачення норми права (інтерпретаційний акт) - це акт-документ, який містить офіційне, формально-обов’язкове роз’яснення змісту норм права.

Акти тлумачення норм права є характерними винятково для офіційного тлумачення, оскільки в процесі неофіційного тлумачення такі акти, як правило, не видаються. У разі, коли офіційне тлумачення є за сферою його дії загальним (нормативним), воно завжди зовнішньо виражається в самостійному спеціальному документі - акті тлумачення. Коли ж таке тлумачення є індивідуальним (казуальним), воно може бути включеним до відповідного правозастосовного акта (наприклад, ухвала апеляційного чи касаційного суду включає роз’яснення змісту норми права) або ж фіксується в окремому документі.

Акт тлумачення норм права має такі ознаки:

1)    діє разом з тим нормативно-правовим актом, у якому містяться норми права, що тлумачаться, і залежить від них;

2)    є формально обов’язковим для всіх, хто застосовує норми, що роз’ясняються;

3)    приймається лише правотворчими або спеціально уповноваженими суб’єктами;

4)    має спеціальну письмову форму вираження акта-документа;

5) не змінює норми права, а лише допомагає зрозуміти їхній зміст.

Акти тлумачення норм права поділяються на такі види:

1)    за зовнішньою формою: письмові чи усні. Письмові акти тлумачення мають певну структуру, тобто вони повинні містити певні реквізити;

2)    за суб’єктами їх прийняття: акти аутентичного та делегованого тлумачення;

3)    за місцем суб’єктів тлумачення в механізмі держави: акти тлумачення правотворчих органів та акти тлумачення правозастосовчих органів;

4)    за галузевою належністю норми, яка тлумачиться, інтерпретаційні акти поділяються на: акти тлумачення норм конституційного, адміністративного, цивільного, трудового права тощо;

5)    за структурними елементами норми, що тлумачиться: акти тлумачення гіпотези, диспозиції, санкції;

6)    за обсягом тлумачення: акти буквального, обмежувального та розширювального тлумачення;

7)    за юридичною формою виразу: постанови, укази, роз’яснення, ухвали, інструкції.

Акти тлумачення норм права можуть класифікуватись і за іншими підставами.

  1.  Поняття та ознаки правовідносин.

Правовідносини - це особливий різновид суспільних відносин, що врегульовані нормами права, учасники яких мають суб’єктивні права та юридичні обов’язки.

Ознаки правовідносин:

Правовідносини - це вольові суспільні відносини, які є результатом свідомої діяльності людини. У більшості випадків вони виникають, змінюються і припиняються в результаті вольових дій їх учасників. Наприклад, обов’язок щодо сплати податків, договір щодо надання послуг тощо. Правовідносини через норми права, на основі яких вони виникають, пов’язані також з державною волею, вираженою в нормах права.

Правовідносини з чітко юридичного підходу нерозривно пов’язані з нормами права, виникають на їх основі. Без норм права немає і правовідносин. Через правовідносини відбувається процес реалізації норм права. За винятком ситуацій, коли виникнення правовідносин пов’язують із вирішенням справи на основі аналогії права.

Правовідносини характеризуються тим, що їхні учасники наділені суб’єктивними правами і несуть юридичні обов’язки.

Правовідносини мають вольовий характер. Для виникнення одних потрібне волевиявлення всіх учасників (наприклад, договір купівлі-продажу), а для інших - волевиявлення лише одного з них (наприклад, проведення обшуку).

Правовідносини - це такі суспільні відносини, реалізація яких забезпечується можливістю державного примусу. Однак це не означає, що обов’язки в правовідносинах здійснюються лише внаслідок загрози застосування або застосування примусу з боку держави. Більшість правовідносин реалізуються шляхом добровільних та свідомих дій їх учасників.

Склад правовідносин - це комплексне поняття, яке характеризує правовідносини з погляду їх структури, будови і включає такі елементи: суб’єкти правовідносин, об’єкти правовідносин та зміст правовідносин.

Суб’єкти правовідносин - це учасники правовідносин, які мають суб’єктивні права та виконують юридичні обов’язки.

Суб’єктами правовідносин можуть бути:

1. Індивіди (фізичні особи): а) громадяни даної держави; б) іноземці (громадяни інших держав); в) біпатриди (особи, які мають громадянство двох або більше держав); г) апатриди (особи, які не мають громадянства будь-якої держави).

2. Організації та об’єднання: а) державні (органи держави, установи, підприємства та їх посадові особи); б) громадянські рухи, партії, організації, органи самоврядування.

3. Соціальні спільності: а) держава; 6) народ, нація; в Адміністративно-територіальні одиниці, виборчі округи тощо; г) трудові колективи.

Суб’єкти правовідносин наділені правосуб’єктністю.

Правосуб’єктність - це визнана державою здатність бути суб’єктом права, правовідносин.

Правосуб’єктність державних і громадських організацій визначається змістом їх компетенції,тобто сукупністю їх прав та обов’язків, які закріплені в нормах права.

До складу правосуб’єктності індивідів входить правоздатність, дієздатність та деліктоздатність.

Правоздатність - це визнана державою здатність суб’єкта мати суб’єктивні права і нести юридичні обов’язки.

Дієздатність - це визнана державою здатність суб’єкта особисто своїми діями вступати в правовідносини, здійснювати суб’єктивні права і виконувати юридичні обов’язки.

Деліктоздатність - це визнана державою здатність нести юридичну відповідальність.

Об’єктом правовідносин можуть бути:

1)    засоби виробництва, тобто об’єкти, за допомогою яких створюється новий продукт (земля, заводи, машини, механізми тощо);

2)    предмети споживання - це такі предмети, призначення яких полягає у задоволенні життєвих потреб людей (продукти харчування, одяг, житло тощо);

3)    продукти інтелектуальної творчості людини (наукові твори, твори літератури, образотворчого мистецтва тощо);

4)    особисті немайнові блага людини (здоров’я, ім’я, честь, гідність);

5)    поведінка певних суб’єктів, тобто розгляд поведінки на предмет визначення в ній складу правопорушення;

6)    результати поведінки суб’єктів (ремонт побутової техніки, будівництво будинку);

7)    гроші та цінні папери (облігації, заставні розписки);

8)    стан природних об’єктів (атмосферного повітря, заповідників, водосховищ тощо).

  1.  Юридичний зміст правовідносин.

Правове відношення має матеріальний, вольовий і юридичний зміст. Матеріальне, чи фактичне, складають ті суспільні відносини, що опосередковуються правом; вольове - державна воля, втілена в правовій нормі й у виниклому на її основі правовідносини, а також вольові акти його учасників; юридичний зміст утворять суб'єктивні права та обов'язки сторін (суб'єктів) правовідносини.

Правове регулювання здійснюється головним чином через механізм суб'єктивних прав і юридичних обов'язків, саме цим воно відрізняється від будь-якого іншого нормативного регулювання, наприклад морального. Зазначені права й обов'язки, листуючись один одному в рамках визначеного правовідносини, і виступають його юридичним змістом.

Суб'єктивне право визначається в правовій науці як гарантовані законом вид і міра можливого чи дозволеного поводження особи. А юридичний обов'язок - як вид і міра належного чи необхідного поводження. В основі суб'єктивного права лежить юридично забезпечена можливість; в основі обов'язку - юридично закріплена необхідність. Носій можливості називається уповноваженим, носій обов'язку – правозобов‘язаним. Перший може робити відомі дії; другий зобов'язаний їхній виконувати.

Структура суб'єктивного права. Суб'єктивне право - це визначена правова можливість, але ця можливість багатопланова, вона містить у собі, як мінімум, чотири елементи:

а) можливість позитивного поводження самого уповноваженим, тобто право на власні дії; б) можливість вимагати відповідного поводження від правозобов‘язаної особи, тобто право на чужі дії; в) можливість удатися до державного примуса у випадку невиконання конфронтуючою стороною свого обов'язку ; г) можливість користатися на основі даного права визначеним соціальним благом.

Інакше кажучи , суб'єктивне право може виступати як право-поводження, право-вимога, право-домагання і право- користування.

У залежності від характеру і стадії реалізації того чи іншого суб'єктивного права на перший план у ньому може виходити одна з зазначених можливостей, як правило - перша. У цілому ж усі чотири компоненти в їхній єдності складають зміст і структуру суб'єктивного права як загального поняття. Воно служить засобом задоволення інтересів уповноваженого.

Характерною рисою суб'єктивного права є міра поводження, забезпечена не тільки законом, але й обов'язками інших осіб. У противному випадку перед нами не суб'єктивне право, а простий дозвіл , що випливає з діючого в суспільстві правопорядку за принципом: "що не заборонено, те дозволено".

Таких дозволів у повсякденному житті - незліченна безліч. Нікому, наприклад, не забороняється ходити на прогулянки, любуватися природою, купатися в море, слухати музику ,займатися спортом, їздити на автомобілі і т.д., але все це не суб'єктивні права, і вони не складають змісти правовідносин.

Кожна з дробових складових частин суб'єктивного права іменується правомочністю. У різних правах їх чи більше менше. Приміром, у праві власності три: володіння, користування і розпорядження майном. У соціальних і політичних правах - до п'яти - семи. Наприклад, право на волю слова містить у собі можливість громадянина виступати на різних зборах і мітингах, публікуватися в печатці, мати доступ на радіо і телебачення, критикувати недоліки, вносити пропозиції, займатися літературною і художньою творчістю і т.д. Однак загальна структура суб'єктивного права залишається чотиричленної, тому що вона, відволікаючи від безлічі видів прав, відбиває головні і найбільш типові їхні властивості. Структура юридичного обов'язку відповідає структурі суб'єктивного права (будучи як би його зворотною стороною) і теж містить у собі чотири компоненти: 1) необхідність зробити визначені дії або утриматися від них; 2) необхідність для правозобов‘язаної особи відреагувати на звернені до нього законні вимоги уповноваженого; 3) необхідність нести відповідальність за невиконання цих вимог; 4) необхідність не перешкоджати контрагенту користатися тим благом, у відношенні якого він має право.

Юридичний обов'язок установлюється як в інтересах уповноваженого, так і в інтересах держави в цілому. Вона - гарант їхнього здійснення. Суб'єктивне право - право суб'єкта правовідносини. Епітет "суб'єктивне" відбиває тут, по-перше, приналежність права суб'єкту і, по-друге, залежність його від суб'єкта .

У цьому змісті юридичний обов'язок також можна кваліфікувати як суб'єктивну. У рамках правового відношення право й обов'язок суб'єктів рівною мірою суб'єктивні. Доданки юридичного обов'язку - це свого роду окремі повинності - на подобу повноважень у суб'єктивному праві.

Важливо підкреслити, що юридичним змістом правовідносин є не самі реальні дії сторін, а лише відповідно можливі і. належні, тобто передбачені законом. Вони виражають стани зв'язаності.

Більшість правовідносин по своїй юридичній природі таке, що кожний з їхніх учасників одночасно має право і несе обов'язку (наприклад, у договорі закупівлі-продажу, підряду, оренди, постачання, трудовій угоді і т.д.), де сторони взаємно уповноважені і правозобов‘язані, їхні права й обов'язки забезпечуються і реалізуються друг через друга. Така кореляція закладена вже в правовій нормі, що само по собі - зобов‘язує.

При цьому помітимо, що в спеціальній літературі структура юридичного обов'язку довгий час не розкривалася - увага концентрувалася головним чином на структурі суб'єктивного права. Однак, як показане вище, суб'єктивне право і юридичний обов'язок - це парні і рівноелементні категорії, що у рамках конкретних правовідносин строго відповідають один одному.

  1.  Види правовідносин і критерії їх класифікації.

Правові відносини, маючи певні родові ознаки, водночас поділяються на види та можуть класифікуватися за різними підставами. Юридичною наукою використовується досить широкий спектр підстав для класифікації правових відносин. Найбільш поширеною класифікацією є така:

1.    За предметом правового регулювання:

а)    конституційно-правові (відносини громадянства);

б)    адміністративно-правові (відносини, пов’язані зі стягненням і сплатою податків);

в)    кримінально-правові (відносини, пов’язані з притягненням особи до кримінальної відповідальності);

г)    цивільно-правові (відносини купівлі-продажу речі або цінних паперів);

ґ) трудові (відносини за трудовим договором) та ін.

2.    За функціональним, критерієм:

а)    регулятивні (пов’язані з набуттям і реалізацією суб’єктивних прав і обов’язків шляхом правомірної поведінки їх учасників);

б)    охоронні (пов’язані із застосуванням державного примусу з метою захисту і поновлення прав, які порушені, забезпеченням виконання нереалізованих обов’язків, виконанням призначеного покарання);

в)    матеріально-правові (виникають на основі норм матеріального права);

г)    процесуально-правові (виникають на основі норм процесуального права і встановлюють процедуру реалізації прав і обов’язків суб’єктів права, порядок вирішення юридичних справ).

3.    За часом, дії:

а)    довгострокові (тривають невизначений або чітко визначений тривалий час);

б)    короткострокові (тривають протягом незначного часового проміжку і припиняються одразу після виконання та використання учасниками цих відносин прав і обов’язків).

4.    За кількістю суб’єктів:

а)    прості (виникають лише між двома суб’єктами);

б)    складні (виникають між трьома і більше суб’єктами).

5.    За видами суб’єктів:

а)    між громадянами держави;

б)    між громадянином і державою;

в) між юридичною особою - суб’єктом приватного права і державним органом;

г) між державними органами;

ґ) між органом держави і службовими особами, у рамках яких вони зобов’язані виконувати розпорядження керівника певного органу тощо.

6.    За розподілом прав і обов’язків між суб’єктами:

а)    односторонні - кожна зі сторін має або права, або обов’язки (договір дарування, договір позики);

б)    двосторонні - кожна зі сторін має як права, так і обов’язки (договір купівлі-продажу).

7.    За волевиявленням сторін:

а)    договірні - виявляється воля як правочинної,такі зобов’язаної сторін, у кожної з яких обсяг прав і обов’язків є приблизно однаковим. Мають місце головним чином у сфері приватного права (горизонтальні правовідносини);

б)    управлінські - характеризуються ієрархічністю сторін, наявністю між ними відносин влади і підлеглості. В останньому випадку у суб’єкта, який займає більш високе місце в ієрархії щодо нижчого більший обсяг прав і менший - обов’язків. Найбільш часто при такому виді правовідносин досить виявлення волі лише правочинної сторони. Мають місце головним чином у сфері публічного права (вертикальні правовідносини).

8.    За метою впливу:

а)    статичні, мета яких - закріплення суспільних відносин, що склалися;

б)    динамічні, які повинні викликати прогресивні зміни врегульованих суспільних відносинах.

Інколи спеціально виділяються і аналізуються так звані комплексні правовідносини. Вони мають тривалий, стабільний характер, а також складний зміст, який виражається у багатоманітних взаємних правах і обов’язках. Наприклад правові відносини між працівником і адміністрацією підприємства, між подружжям тощо. У процесі своєї реалізації комплексні правовідносини розпадаються на низку простих правовідносин - одиничних правових зв’язків, однак лише до них не зводяться.

Правовідносини можна поділити на адміністративно-правові, кримінально-правові, цивільно-правові, трудові тощо. Широко розповсюджена класифікація правовідносин залежно від кількості сторін і характеру поділу прав і обов'язків між ними. Згідно з цим критерієм розрізняють односторонні, двосторонні та багатосторонні правовідносини.

Основна характерна особливість односторонніх правовідносин полягає у тому, що кожна із двох сторін має стосовно іншої чи тільки права, чи тільки обов'язки. Типовим прикладом односторонніх правовідносин є договір дарування, згідно з яким у однієї сторони є лише суб'єктивне право (вимагати передачі подарованої машини, будівлі тощо), а у іншої - лише обов'язок (передати подарунок).

Характерною ознакою двосторонніх правовідносин є наявність у кожної із двох сторін, що беруть участь у правовідносинах взаємних прав та обов'язків. Прикладом може слугувати договір підряду, купівлі-продажу.

Особливістю багатосторонніх правовідносин є участь у них трьох чи більше сторін і наявність у кожної з них прав і обов'язків стосовно одна до одної. У таких правовідносинах кожному суб'єктивному праву однієї сторони відповідає суб'єктивний юридичний обов'язок іншої. Прикладом багатосторонніх правовідносин може виступати будь-яка цивільно-правова угода, у якій, крім двох основних сторін, бере участь третя сторона - посередник.

Існують й інші критерії класифікації правовідносин. Виділення деяких з них має важливе теоретичне і практичне значення. Наприклад, поділ правовідносин на регулятивні (пов'язані із встановленням суб'єктивних прав і обов'язків сторін та їх реалізацією) і на охоронні (що виникають внаслідок порушення суб'єктивних прав і обов'язків сторін і здатністю до їх поновлення). Правовідносини також поділяються на відносні і абсолютні.

Так, правовідносини, у яких здійснення суб'єктивного права однієї особи може досягатися лише через відповідні дії іншої (зобов'язаної) особи у юридичній літературі називають відносними. Правовідносини ж, у яких суб'єктивне право виступає у вигляді забезпеченої в законодавчому порядку можливості власної поведінки, свободи здійснювати своє право, відносять до категорії абсолютних. Класичним прикладом є зміст повноважень власника самостійно володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном.

  1.  Поняття та класифікація юридичних фактів.

Юридичні факти не є елементом правовідносин, але тісно з ни­ми пов'язані. Без юридичних фактів навіть за наявності чинних право­вих норм виникнення правовідносин неможливе. Факти стають юри­дичними не в силу якихось особливих внутрішніх властивостей, а внаслідок визнання їх такими законом. Не всі факти, дії, випадки, об­ставини тощо набувають юридичного значення, а тільки ті, що вхо­дять до сфери правового регулювання і можуть спричинити юридичні наслідки. Право не породжує факти, вони виникають і існують поза ним, але право надає їм статусу юридичних. Юридичні факти - це реакція правової норми на конкретну життєву ситуацію, яка передба­чена в її гіпотезі.

Іншими словами, юридичні факти є необхідними умовами для виникнення, зміни або припинення конкретних правовідносин і харак­теризуються такими ознаками:

1) знаходять свій вияв у зовнішніх обставинах або подіях матеріа­льного світу і пов'язані з їх наявністю або відсутністю;

2) прямо або опосередковано передбачені нормами права;

3) викликають передбачені законом юридичні наслідки.

Отже, юридичні факти - це передбачені нормами права конкретні життєві обставини, які зумовлюють виникнення, зміну або припинення правовідносин.

Існують різні способи класифікації юридичних фактів. Залежно від підстав розрізняють такі види юридичних фактів: 1) за вольовим критерієм юридичні факти поділяються на юри­дичні дії та юридичні події.

Юридичні дії - це обставини, які пов'язані з вольовою по­ведінкою суб'єкта правовідносин та характеризуються як зовніш­ній прояв його волі і свідомості.

Усі юридичні дії можуть бути правомірними, тобто такими, що відповідають вимогам норм права (наприклад, укладення договору) або неправомірними, тобто такими, що не відповідають вимогам норм права (наприклад, вчинення правопорушення).

Юридичні події - це обставини або явища, виникнення, дія і припинення яких не залежить від волі суб'єктів правовідносин, але з настанням яких настають певні правові наслідки.

Розрізняють стихійні (природні), антропогенні (людські) та тех­ногенні події. З ними пов'язано виникнення правових відносин по від­шкодуванню збитків (наприклад, завданої особі внаслідок землетру­су), по спадкоємству (наприклад, у разі смерті людини), по виплаті страхових коштів (наприклад, у разі катастрофи, пов'язаною з техні­кою) тощо. Зазначені події ніяких юридичних зобов'язань не викли­кають, а лише служать підставами для них;

2) за юридичними наслідками юридичні факти поділяються на:

- правоутворюючі, тобто такі факти, які зумовлюють виник­нення правовідносин (наприклад, при досягненні певного віку суб'єкт має право брати участь у виборах депутатів);

- правозмінюючі, тобто такі факти, які зумовлюють зміну пра­вовідносин (наприклад, при переведенні працівника на іншу роботу змінюється коло його прав і обов'язків);

- правоприпиняючі, тобто такі факти, які зумовлюють припи­нення правовідносин (наприклад, при скасуванні державної реєстрації припиняється існування юридичної особи);

3) за складом юридичні факти бувають:

- прості, тобто такі факти, які складаються з однієї життєвої по­дії або дії суб'єкта права, якого достатньо для настання юри­дичних наслідків (наприклад, написання заяви про надання щорічної відпустки);

- складні, тобто такі факти, які складають певну сукупність окремих простих юридичних фактів, необхідних для настання юридичних наслідків (наприклад, пенсійні правовідносини можуть виникнути лише за наявності таких фактів, як досяг­нення певного віку, трудового стажу, рішення органу соціаль­ного забезпечення про нарахування пенсії);

4) за тривалістю дії юридичні факти бувають:

- одноразові, тобто такі факти, які складаються з одноразового акту їх виявлення (наприклад, купівля квитка, що дає право на проїзд у транспорті);

- триваючі, тобто такі факти, які складаються з безперервних юридичних дій або юридичного стану (наприклад, перебуван­ня у шлюбі, перебування на службі в органах внутрішніх справ).

Юридичні факти відіграють важливу роль у правовій системі, вони поєднують норми права з реальними суспільними відносинами. За їх допомогою життєві обставини набувають юридичного значення і таким чином впливають на суспільні процеси та явища.

  1.  Правові презумпції, аксіоми та фікції.

Презумпція - це закріплене в нормативно-правовому акті припущення щодо певного юридичного стану або явища (наприклад, презумпція невинуватості особи, що звинувачується у скоєнні злочину, добропорядності сторін у цивільному праві, знання закону тощо). Презумпції характеризуються тим, що вони не можуть бути індивідуалізовані в актах застосування норм права і використовуються винятково в нормативних актах.

Види презумпцій такі:

1. За фактом правового закріплення: фактичні (загальножиттєві) (в законі не виражені та юридичного значення не мають) і законні (у законі виражені і мають юридичне значення). Законні презумпції бувають двох видів: неспростовні (не потребують доведення, тому що не підлягають сумніву) та спростовні (можуть бути спростовані в результаті встановлення іншого щодо певних фактів).

2. За субординацією в правовому регулюванні: матеріально-правові та процесуально-правові.

Преюдиції - це нормативні приписи, зміст яких набуває свого вираження в проголошенні установки на те, що виключається будь-яке оспорювання існування вже доведеного факту, який дістав оцінку і закріплення в юридичному акті, що набрав чинності. Наприклад, Цивільно-процесуальний кодекс передбачає, що факти, встановлені рішенням суду, яке набуло законної сили, в одній справі не повинні доводитися знову при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи.

Фікції - це закріплені у правових актах нормативні приписи, що умовно проголошують факт (чи обставину), який не є встановленим. Наприклад, днем смерті громадянина, оголошеного померлим, вважається день набрання чинності рішення суду про оголошення його померлим. Оскільки норми-фікції закріплені у відповідних правових актах, то вони загальнообов'язкові.

Правові аксіоми - положення, певні істини, що не потребують доведення. Наприклад, неможливо бути суддею у вирішенні власної справи, люди народжуються вільними і рівними у власних правах.

  1.  Суб’єктивне та об’єктивне право.

Характеристика проблем правового статусу особи визначає необхідність дослідження поняття права як у об'єктивному, так і суб'єктивному значеннях. Це зумовлюється тим, що особа взаємодіє з обома згаданими вище проявами права. Норми об'єктивного права регулюють поведінку особи, визначаючи зміст прав та обов'язків, а суб'єктивне право є засобом досягнення можливостей і реалізації інтересів особи. Саме за допомогою об'єктивного та суб'єктивного права особа реалізує себе, свій соціальний, юридичний і моральний потенціал, свої інтереси.

Різниця між правом у об'єктивному та суб'єктивному значенні визнавалася ще римськими правниками. Аналогічно ця проблема вирішувалася науковцями США та європейських країн. У вітчизняній науці тривалий час відбувалися спроби визнати категорію суб'єктивного права несуттєвою, такою, що не має самостійного значення. Однак у подальшому ці тенденції не отримали розвитку і на сьогодні загальновизнаною стала теза про багатоаспектність категорії «право». Вона набирає різного значення залежно від того, яке юридичне явище повинно відобразитись терміном «право».

У сучасній юридичній літературі слово «право» вживається у двох основних значеннях - об'єктивному та суб'єктивному. Вказане дає можливість розглянути правову дійсність у двох аспектах: як систему встановлених чи санкціонованих державою норм і як можливості та повноваження, що належать суб'єктам на основі і у межах цих норм.

Не зважаючи на згадані проблеми, в сучасній науці об'єктивне та суб'єктивне право визначаються самостійними і взаємозалежними категоріями, що відображають різноманітні сторони правової дійсності.

Об'єктивне право - це система загальнообов'язкових норм, що мають формальний вираз, встановлюються та гарантуються державою з метою впорядкування суспільних відносин.

Об'єктивність права визначається тим, що воно:

- не залежить від волі та свідомості суб'єкта права;

- не належить йому.

Формою виразу об'єктивного права є законодавство; правові звичаї; юридичні прецеденти; нормативні договори певної держави.

Суб'єктивне право - це міра юридично можливої поведінки, що задовольняє інтереси певної особи.

Суб'єктивний характер права виявляється у тому, що воно:

- залежить від волі суб'єкта;

- реалізується залежно від його бажання та належить йому.

Формою виразу суб'єктивного права є право, що визначає міру свободи певного суб'єкта шляхом конкретизації його можливої поведінки. Категорії об'єктивного та суб'єктивного права характеризуються:

- спільними рисами;

- відмінностями;

- взаємодією.

Спільні риси:

1. Об'єктивне та суб'єктивне право мають юридичний характер.

2. Вони є засобами регулювання суспільних відносин.

3. Вони встановлюються державою.

4. Мають документальну форму закріплення.

5. Охороняються державою.

6. Мають визначений зміст та нормативний характер.

7. Мають юридичну силу, тобто породжують правові наслідки.

Однак, не зважаючи на наявність певних спільних ознак, категорії об'єктивного та суб'єктивного права мають самостійний характер. На це вказують їх своєрідні риси.

Об'єктивне право:

- Залежить від об'єктивних умов розвитку суспільства, що мають економічний, політичний чи соціальний характер;

- Складають норми загального характеру;

- Поширюється на всі сфери суспільних відносин;

- Потребує конкретизації індивідуальними актами;

- Має форму нормативно-правового акта, звичаю, прецеденту чи нормативного договору, що складають поняття джерела права;

- Спрямоване на регулювання суспільних відносин;

- Має загальнообов'язковий характер і поширюється на діяльність всіх суб'єктів права;

- Встановлює способи, межі та методи правового регулювання;

- Залежить від потреб суспільства;

- Охороняється у загальному порядку державою.

Суб'єктивне право:

- Залежить від суб'єктивних факторів, серед яких рівень підготовки депутатів, працівників правоохоронних і судових органів, громадян;

- Стосується певних суб'єктів;

- Поширюється на певну сферу відносин;

- Є нормами прямої дії;

- Існує у формі індивідуальних нормативних актів-рішень, постанов, вироків, указів тощо;

- Спрямоване на надання можливостей конкретним суб'єктам;

- Має індивідуальний характер і регулює поведінку конкретного суб'єкта;

- Встановлює особливі методи та способи поведінки суб'єкта щодо визначеного випадку;

- Залежить від настання юридичних фактів;

- Конкретизує засоби впливу на окремих суб'єктів.

Взаємодія об'єктивного та суб'єктивного права виявляється через два напрями:

- об'єктивне право є мірою реалізації можливостей, наданих правом суб'єктам;

- суб'єктивне право - це засіб (спосіб) реалізації об'єктивного права шляхом його конкретизації.

  1.  Поняття, ознаки та види правової поведінки.

Поведінка людини є одним із видів людської діяльності, вона не тільки спрямована на безпосереднє задоволення різних потреб, а й зорієнтована на досягнення певних інтересів (суспільних, державних, особистих, національних тощо), відповідної позиції у сфері суспільних відносин, вона є зовнішньою системою дій, в основі якої покладені внутрішні прагнення людини.

Поведінка має соціальний характер і визначається як сукупність певних дій, що викликають зміни у оточуючому світі чи у самому суб'єкті. У даному визначенні на першому місці перебуває саме суспільна цінність дій суб'єкта.

Енциклопедична література під поведінкою людини розуміє систему взаємопов'язаних дій, здійснюваних суб'єктами, що вимагають його взаємодії із середовищем з метою реалізації певної функції.

Поведінка - це багатоаспектна категорія, яка включає в себе наступні ознаки: це аспект діяльності чи спілкування, які відображають внутрішній стан людини; це поведінка, що фіксується органами відчуття інших суб'єктів; вона є соціально значущою; вона контролюється волею людини.

Поведінка людини може регулюватись нормами права або бути поза сферою цього регулювання (відносини дружби, заняття музикою тощо).

Ряд авторів виділяють так звану девіантну поведінку - поведінка, яка не відповідає прийнятим у суспільстві стандартам на даному етапі розвитку, але у майбутньому може їм відповідати.

Заслуговує на увагу позиція науковців, які виділяють нормативну поведінку, під якою розуміють таку поведінку, яка врегульована будь-яким видом соціальних норм - звичаями, релігійними або корпоративними нормами, нормами права та ін.

Нас цікавить поведінка, яка регулюється нормами права та отримала назву «правова поведінка».

У юридичній літературі під правовою поведінкою розуміють соціально значиму, усвідомлену поведінку індивідуальних чи колективних суб'єктів, врегульовану нормами права, що тягне за собою юридичні наслідки.

Даної точки зору щодо поняття правової поведінки дотримуються і українські науковці. Так О. Скакун зазначає, що правова поведінка - це соціальна поведінка особи (дія чи бездіяльність) свідомо-вольового характеру, врегульована нормами права, що тягне за собою юридичні наслідки.

Слід погодитись з даною позицією автора, оскільки правова поведінка - це соціально значимі, свідомі вчинки суб'єктів права, що передбачені нормами права та контрольовані їх волею, які тягнуть за собою юридичні наслідки.

Правовій поведінці притаманні ряд ознак:

- соціальна значущість - це оцінка поведінки суб'єктів з точки зору сукупності її соціальної характеристики. Вчинки людей перебувають у сфері суспільних відносин. Вони певним чином впливають на них та одночасно породжують відповідну реакцію оточуючого середовища залежно від того, чи є вони соціально корисними, чи суспільно шкідливими, або, навіть, небезпечними;

- суб'єктивізм - тобто ставлення особи до своїх дій та наслідків, які вони породжують. Суб'єкти мають певний рівень свідомості та волі, вони здатні управляти своїми вчинками відповідно до тих цінностей, які склалися у даному суспільстві та норм, що в ньому існують;

- регламентованість поведінки нормами права - тобто за допомогою норм права впроваджується у життя суспільно корисна поведінка та витісняється небажана. Регулятивна функція права передбачає вплив на поведінку суб'єктів права у процесі регулювання суспільних відносин. Правомірна поведінка повинна відповідати тим вимогам, які містяться у нормі права. Остання містить основні цілі, умови, форми поведінки суб'єктів, які є найбільш важливими для суспільства чи соціальної групи;

- підконтрольність поведінки державі - держава контролює діяльність суб'єктів суспільного життя залежно від соціальної значимості вчинків. Держава через свої структури гарантує діяльність суб'єктів, створюючи відповідні умови, застосовуючи у необхідних випадках засоби примусу чи заохочення, тощо;

- здатність правової поведінки породжувати юридичні наслідки. Поведінка суб'єктів надзвичайно різноманітна. Вона має різні форми вияву, мотиви та наслідки. Норми права можуть дозволяти (уповноважуючі норми), забороняти (забороняючі норми) чи зобов'язувати (зобов'язуючі норми) суб'єктів до певної поведінки. Поведінка, яка не заборонена нормою права, є правовою. Деякі вчинки не заборонені нормою права, але не тягнуть юридичних наслідків, оскільки є юридично нейтральними (заняття спортом, музикою тощо).

Правова поведінка має соціальну та юридичну сторону, що дає можливість виділити її види:

1) правомірна поведінка;

2) правопорушення;

3) зловживання правом;

4) об'єктивно протиправне діяння.

Окрім зазначених видів правової поведінки, О. Скакун за формою зовнішнього прояву виділяє: фізичну поведінку (діяльність); усну (вербальну) та письмову (документальну).

Ряд авторів зазначають, що правова поведінка характеризується внутрішньою структурою, елементним складом, якої є правові вчинки. Під правовим вчинком вони розуміють діяння, складовими елементами якого є суб'єкт (фізична чи юридична особа, наділена правоздатністю, дієздатністю та деліктоздатністю), суб'єктивна сторона (передбачає внутрішнє ставлення суб'єкта до свого діяння та включає цілі, мотиви, правові установки тощо), об'єкт (явища навколишнього середовища, на які спрямовані діяння - суспільні відносини, соціальні цінності) та об'єктивна сторона (форма зовнішнього прояву вчинку - діяння, суспільно значущі наслідки та причинний зв'язок між діянням та його наслідками).

  1.  Поняття, ознаки та види правомірної поведінки.

Правомірна поведінка - це усвідомлення особою та відтворення у своїх діяннях всіх соціальних норм суспільства, свідома, вольова поведінка, спрямована на досягнення особистого чи суспільного блага.

А. Малько дещо звужує визначення правомірної поведінки, підкреслюючи, що правомірна поведінка - це діяння суб'єктів, що відповідає нормам права та соціально корисним цілям.

Враховуючи викладене вище, слід зазначити, що правомірна поведінка - це суспільно необхідна, бажана, допустима, усвідомлена поведінка індивідуальних та колективних суб'єктів, яка відповідає правовим приписам та гарантується державою.

Значення правомірної поведінки: є соціально корисною, бажаною для суспільства, стійкість, завдяки їй відбувається переведення нормативно-правових приписів у конкретну життєву ситуацію.

Правомірна поведінка характеризується певними особливостями:

1) відповідність даної поведінки вимогам норм права (формально-юридичний критерій);

2) соціальна корисність даної поведінки, тобто вона є бажаною або необхідною для функціонування суспільства. Необхідність правомірної поведінки міститься у зобов'язуючих та забороняючих нормах права, а бажаність для суспільства даної поведінки, залежить від волі уповноваженої особи, є її правом, а не обов'язком та знаходить своє закріплення у диспозитивних нормах;

3) дана поведінка має суб'єктивну сторону, яка знаходить свій вияв у таких складових чинниках, як: мотив (спрямованість поведінки); міра усвідомлення можливих наслідків вчинку; внутрішнє ставлення особи до спричинених наслідків;

4) об'єктивна необхідність правомірних дій для функціонування та розвитку суспільства. Ці дії знаходять своє закріплення у імперативних нормах у вигляді обов'язків, виконання яких забезпечується примусовою силою держави;

5) форми реалізації правомірної поведінки пов'язані з формами реалізації права (дотримання, виконання, використання та застосування права). Всі форми правомірної поведінки повинні відповідати вимогам норми права з метою досягнення певного позитивного результату. Форма правомірної поведінки у кожному конкретному випадку є індивідуальною та пов'язана із специфікою мотивів та цілей, які ставить перед собою суб'єкт;

6) соціальна допустимість поведінки, тобто це можлива правова поведінка, що забезпечена державними засобами.

Правомірна поведінка включає два аспекти:

- інформаційний, що передбачає широкий доступ до правової інформації, обізнаність щодо своїх прав та обов'язків, активне їх використання та дотримання;

- поведінковий, що передбачає законні способи здійснення суб'єктивних прав та юридичних обов'язків.

Правомірну поведінку можна класифікувати. Класифікація може здійснюватись на основі різних підстав:

I. Залежно від суб'єктів розрізняють: правомірну індивідуальну поведінку; колективну поведінку (діяльність трудових колективів, державних органів).

II. Залежно від об'єктивної сторони розрізняють: активні дії; бездіяльність.

III. Залежно від форм реалізації норм права розрізняють: дотримання; виконання; використання; застосування.

IV. Залежно від юридичних наслідків, які бажає досягти суб'єкт реалізації, розрізняють: юридичні акти; юридичні вчинки.

V. Залежно від суб'єктивної сторони розрізняють:

- соціально активну поведінку, яка характеризується високим ступенем активності суб'єктів, цілеспрямованістю їх діяльності у процесі реалізації своїх прав, обов'язків, у межах правових норм;

- законослухняну поведінку - це свідоме дотримання законів, які виконуються добровільно на основі високої правосвідомості суб'єктів;

- конформістську поведінку - це поведінка, яка характеризується низьким ступенем соціальної активності суб'єктів, їх пристосованістю, вона не відрізняється від поведінки інших суб'єктів, основним принципом даної поведінки є «роби як всі»;

- маргінальну поведінку, яка перебуває на межі між правомірною та неправомірною, переступити яку не дозволяє страх перед юридичною відповідальністю;

- звичну поведінку, яка є різновидом діяльності суб'єктів, ввійшла у звичку в силу багаторазового повторення, не потребує додаткових затрат.

  1.  Поняття та ознаки правопорушення.

Правопорушення – це особистісно чи суспільно шкідливе або небезпечне винне протиправне діяння деліктоздатного суб’єкта, що є підставою для застосування юридичної відповідальності.

Ознаки правопорушення:

1. Вираженість у неправомірних діяннях (діях чи бездіяльності) суб’єкта.

2. Деліктоздатність.

3. Протиправність (форми прояву: пряме порушення заборон, невиконання обов’язку, зловживанням суб’єктивним правом, перевищення компетенції).

4. Винність суб’єкта (є результатом вільного волевиявлення правопорушника).

5. Суспільна чи особистісна шкідливість або небезпечність.

6. Караність (наявність юридичної відповідальності).

  1.  Характеристика складових елементів правопорушення.

Склад правопорушення - це сукупність об'єктивних та суб'єктивних ознак, які характеризують діяння як правопорушення та які є необхідними і достатніми для притягнення до юридичної відповідальності.

Об'єктивні ознаки характеризують об'єкт та об'єктивну сторону, а суб'єктивні ознаки - суб'єкт та суб'єктивну сторону правопорушення.

Об'єкт правопорушення - це суспільні відносини, соціальні цінності, яким заподіюється шкода (або які ставляться під загрозу заподіяння такої шкоди) та які охороняються законом. Розрізняють загальний, родовий та безпосередній об'єкт правопорушення.

У деяких правопорушеннях виділяються предмет правопорушення, тобто матеріальне благо, з приводу якого чиниться правопорушення.

Об'єктивна сторона - це зовнішній прояв суспільно небезпечного або суспільно шкідливого діяння, яке завдає об'єктам правової охорони суспільно небезпечних (шкідливих) наслідків та яке відбувається за певних умов, у конкретному місці, в певний час та за певної обстановки.

До об'єктивної сторони належать:

• суспільно небезпечне (шкідливе) діяння (дія чи бездіяльність);

• суспільно небезпечні (шкідливі) наслідки;

• необхідний причинний зв'язок між діянням та наслідками (діяння здійснюється раніше, ніж настають наслідки; воно - безпосередня причина цих наслідків; діяння викликає ці наслідки з внутрішньою закономірністю без втручання в нормальний перебіг подій сторонніх сил);

• місце, час, обставини, спосіб, знаряддя, засоби вчинення діяння.

Залежно від того, чи пов'язується закінчення правопорушення з настанням суспільно небезпечних (шкідливих) наслідків діяння, чи ні, розрізняють:

а) правопорушення з формальним складом, для якого обов'язковою ознакою об'єктивної сторони є лише суспільно небезпечне (шкідливе) діяння;

б) правопорушення з матеріальним складом, яке вважається закінченим з моменту настання зазначених у нормі суспільно небезпечних (шкідливих) наслідків.

Суб'єкт правопорушення - це деліктоздатна фізична або юридична особа, яка вчинила правопорушення. Вимоги до суб'єкта правопорушення:

• досягнення особою певного, прямо визначеного у нормах права віку юридичної відповідальності (за різні правопорушення юридична відповідальність настає з різного віку);

• осудність - здатність особи усвідомлювати свої дії та керувати ними і розуміти небезпечність вчинюваних дій та їх наслідків у момент скоєння правопорушення.

Суб'єктивна сторона - це психічне ставлення суб'єкта до свого суспільно небезпечного (шкідливого) діяння та його наслідків.

Елементами суб'єктивної сторони правопорушення є:

• вина - психічне ставлення суб'єкта до свого суспільно небезпечного (шкідливого) діяння та його наслідків, виражене у формі умислу або необережності.

Умисел буває двох видів:

а) прямий - суб'єкт усвідомлює суспільно небезпечний (шкідливий) характер свого діяння, передбачає неминучість настання його наслідків (інтелектуальний момент) і бажає їх настання (вольова ознака);

б) непрямий - суб'єкт усвідомлює суспільно небезпечний (шкідливий) характер свого діяння, передбачає реальну можливість настання його наслідків, але байдуже ставиться до них, свідомо допускає їх настання.

Необережна вина також буває двох видів:

а) протиправна самовпевненість - суб'єкт усвідомлює суспільно небезпечний (шкідливий) характер свого діяння, передбачає абстрактну можливість настання його суспільно небезпечних (шкідливих) наслідків, але легковажно розраховує на їх відвернення;

б) протиправна недбалість - суб'єкт не передбачає будь-яку можливість настання суспільно небезпечних (шкідливих) наслідків свого діяння, але повинен був та міг їх передбачити;

• мотив - усвідомлене спонукання особи, що викликає в ній намір учинити суспільно небезпечне (шкідливе) діяння (ревнощі, помста, користь);

• мета - бажання особи досягти певних шкідливих наслідків.

Склад правопорушення, ознаки якого конкретно передбачені відповідною нормою права, є єдиною та головною підставою до юридичної відповідальності.

  1.  Правопорушення: поняття та види.

Аналіз юридичної літератури, дав можливість зробити висновок про однозначність у підходах до розуміння категорії правопорушення.

А. Венгеров вважає, що правопорушення - це поведінка у вигляді дії чи бездіяльності, яка має протиправний характер, спрямована на порушення заборон, невиконання обов'язків, передбачених нормою права.

Правопорушення має протиправний характер та спрямоване проти різних інтересів, які охороняються державою, а саме: особистих, суспільних, державних та інших. Воно може спричиняти цим інтересам фізичну, майнову, моральну, соціальну, духовну шкоду.

Узагальнивши викладене слід підкреслити, що правопорушення - це протиправне, винне, суспільно небезпечне або шкідливе діяння (дія або бездіяльність) деліктоспроможного суб'єкта, яке спричиняє шкоду інтересам суспільства, держави або особи.

Правопорушенню властиві такі ознаки:

1) Має протиправний, неправомірний характер, тобто суперечить нормам права, являє собою порушення заборон, зазначених у законах та підзаконних актах, зловживання суб'єктивним правом, перевищення компетенції.

2) Має суспільно шкідливий або суспільно небезпечний характер. Дана ознака характеризується небажаністю для суспільства, держави чи особи, передбачає настання негативних наслідків, які можуть настати як безпосередньо, так і у майбутньому, ступінь суспільної небезпечності чи шкідливості може бути різним та знаходить своє відображення у тій негативній реакції з боку держави та відповідно до вимог правової норми. Ряд авторів виділяють дві сторони суспільної небезпеки: по - перше, це характер суспільної небезпеки, як якісна оцінка шкідливості вчинку, що базується на об'єкті правопорушення; по - друге це ступінь суспільної небезпеки, тобто розмір спричиненої правопорушенням шкоди. Дещо іншої позиції притримуються М. Абдулаев та С. Комаров, які вважають, що суспільна небезпечність правопорушення є якісною характеристикою суспільної шкідливості правопорушення. На думку цих авторів, всі правопорушення є суспільно шкідливі, але тільки частина з них є суспільно небезпечними.

3) Виражається у поведінці у вигляді дії ( крадіжка, розбій) або бездіяльності (залишення особи у безпорадному стані). Думки, наміри, переконання, які зовні не виявилися, не визначаються чинним законодавством як протиправні.

4) Має свідомо вольовий характер, тобто у момент скоєння залежить від волі та свідомості учасників, здійснюється ним добровільно.

5) Є винним діянням. Вина - це психічне ставлення особи до свого діяння та його наслідків.

6) Причинний зв'язок між діянням та спричиненими наслідками.

7) Спричиняє застосування до правопорушника заходів юридичної відповідальності.

Отже, правопорушення - це юридичний факт, який має місце за наявності усіх зазначених вище ознак. Слід розрізняти правопорушення як юридичний факт і склад правопорушення - як сукупність названих у законі ознак, за наявності яких небезпечне чи шкідливе діяння визнається конкретним правопорушенням. Такі ознаки мають об'єктивний і суб'єктивний характер.

Отже, юридичний склад правопорушення - це система ознак правопорушення, необхідних та достатніх для застосування до правопорушника заходів юридичної відповідальності.

До юридичного складу правопорушення входять:

1. Суб'єкт правопорушення - це деліктоспроможна особа, яка скоїла правопорушення. Нею може бути:

а) індивідуальний суб'єкт - фізична особа, що є осудною та досягла певного віку. Фізичних осіб поділяють на громадян, осіб без громадянства, іноземних громадян. Розглядають також приватну особу, службову особу, спеціальний суб'єкт. Осудність фізичної особи характеризується тим, що вона розуміє характер своїх дій і може керувати ними;

б) колективний суб'єкт правопорушення, ним може бути юридична особа, державний орган, громадська організація тощо, дії кожного з яких пов'язані з колективним винесенням рішень.

2. Об'єкт правопорушення - це певні блага чи соціальні цінності, на які посягає правопорушення (напр.: матеріальні і духовні цінності, честь, гідність, життя, здоров'я людини, власність, державна безпека, що захищаються нормами права, тощо). У юридичній літературі розглядають загальний, родовий (видовий) та безпосередній об'єкт.

Загальний об'єкт - це ті суспільні відносини, які охороняються правом і яким правопорушення завдає шкоди.

М. Аблулаев, С. Комаров вважають, що суспільні відносини - це складне явище суспільної дійсності, яке складається із різних елементів, до яких вони відносять: суб'єктів, що є сторонами у цих відносинах; об'єкти, з приводу яких встановлюються ті, що регулюються правом, зв'язки; діяння сторін та правову норму.

Родовий (видовий) об'єкт правопорушення - це певне коло однорідних відносини, яким завдається шкода (напр.: злочини проти життя та здоров'я, свободи і гідності особи).

Безпосередній об'єкт - це конкретні суспільні відносини, проти яких спрямоване одне або кілька правопорушень (напр.: життя, здоров'я, честь, майно тощо).

3. Суб'єктивна сторона правопорушення - це сукупність ознак, які характеризують суб'єктивне ставлення особи до свого діяння та його наслідків.

Ознаками суб'єктивної сторони є вина, мотив і мета. Головним критерієм є вина, під якою розуміють психічне ставлення особи до скоєного. Виділяють дві форми вини - намір та необережність. Залежно від вольового критерію намір може бути прямим та непрямим.

Прямий намір має місце, коли особа усвідомлює суспільну небезпеку свого діяння, передбачає та бажає настання наслідків свого діяння.

Непрямий намір має місце, коли особа усвідомлює суспільну небезпеку свого діяння, передбачає та свідомо допускає настання наслідків свого діяння.

Необережність теж має дві форми - злочинну самовпевненість та злочинну недбалість.

Злочинна самовпевненість має місце, коли особа передбачає наслідки свого діяння, але легковажно розраховує на запобігання цих наслідків.

Злочинна недбалість має місце, коли особа не передбачає негативних наслідків, але могла і повинна була передбачити.

Мета - це уява особи, котра скоїла правопорушення, щодо бажаного результату, до якого вона прагне.

Мотив - це внутрішні процеси, що відображаються у свідомості особи та спонукають її до скоєння правопорушення.

Мотив близько наближається до провини, але це не тотожні категорії. Він впливає на свідомість людини, зумовлює характер її дій, формує спрямованість волі, визначає зміст провини.

Мотив і мета близькі за значенням. Якщо мотив показує, якими факторами керується особа, скоюючи правопорушення, то мета визначає спрямованість діяння правопорушника, його найближчий результат, тобто те, до чого правопорушник прагне, чого хоче досягти.

4. Об'єктивна сторона правопорушення - це сукупність зовнішніх ознак, що характеризують дане правопорушення, до яких належить:

- діяння(у вигляді дії чи бездіяльності);

- протиправність (формальний аспект);

- наслідки діяння (змістовний аспект);

- причинний зв'язок між діянням та наслідками, які воно спричиняє;

- місце, час, спосіб, засоби, обставини та ситуація скоєння правопорушення.

Правопорушення підрозділяються на: злочини та проступки.

Злочин - це передбачене кримінальним законодавством суспільно небезпечне винне діяння, яке посягає на суспільний лад держави, її політичну, економічну систему, власність, життя, права та свободи особи.

Проступок - це правопорушення, яке завдає шкоду особі, суспільству, державі, здійснюється у різних сферах суспільного життя, має різні об'єкти впливу та юридичні наслідки.

Розрізняють такі види проступків:

- Конституційні - суспільно шкідливі протиправні вчинки, які завдають шкоду порядку організації та діяльності органів влади та управління, конституційним правам та свободам громадян, але не мають ознак складу злочину.

- Адміністративні - це правопорушення, які посягають на громадський або державний порядок, суспільні відносини у сфері державного управління, на відносини у сфері виконавчо-розпорядчої діяльності органів держави тощо (порушення правил протипожежної безпеки, митних правил тощо).

- Цивільно-правові - це правопорушення у сфері майнових та пов'язаних з ними особистих немайнових відносин, які виникають між суб'єктами та складають для них матеріальну чи духовну цінність (напр., невиконання зобов'язань за цивільно-правовим договором тощо).

- Дисциплінарні - суспільно шкідливі вчинки, які завдають шкоду внутрішньому розпорядку діяльності підприємств, установ, організацій (напр., невиконання чи неналежне виконання трудових обов'язків працівником тощо).

- Процесуальні - це правопорушення, які посягають на встановлені законом процедури здійснення правосуддя тощо.

  1.  Поняття та ознаки юридичної відповідальності.

Юридична відповідальність - це застосування до особи, що скоїла правопорушення, примусових заходів, передбачених санкцією порушеної правової норми, у специфічному процедурно-процесуальному порядку від імені держави і на основі закону. Для всіх видів юридичної відповідальності спільними є такі ознаки:

• фактичною підставою її виникнення є правопорушення;

• має чітку нормативну регламентацію скоєння;

• притягнення правопорушника до юридичної відповідальності відбувається в певному процесуальному порядку в результаті здійснення правозастосовної діяльності;

• притягнення до юридичної відповідальності здійснюється уповноваженими державними органами та їх посадовими особами;

• має державно-владний характер;

• невіддільна від державного примусу. Державний примус за скоєне правопорушення чітко регламентується в санкціях правових норм, які визначають його вид і міру - кількісні показники;

• здійснюється на основі єдності норм матеріального і процесуального права;

• позбавлення правопорушника певних благ; такі втрати є реакцією держави на шкоду, заподіяну правопорушником суспільству, державі або окремій особі, і можуть мати для правопорушника особистий, майновий або організаційний характер.

  1.  Принципи і функції юридичної відповідальності.

Принципи юридичної відповідальності - це керівні ідеї, що визначають її зміст, суть і призначення у правовому регулюванні суспільних відносин. До принципів юридичної відповідальності належать такі:

- законності;

- справедливості;

- гуманізму;

- доцільності;

- неприпустимості аналогії права й аналогії закону;

- невідворотності;

- індивідуалізації, покарання;

- неприпустимості подвоєння відповідальності;

- обґрунтованості.

Функції юридичної відповідальності - це основні напрями впливу юридичної відповідальності на суспільні відносини. Саме у функціях юридичної відповідальності розкриваються її роль і значення в забезпеченні реалізації, охорони й захисту прав і свобод особи. Основними функціями юридичної відповідальності, які органічно випливають з її цілей, є регулятивна і охоронна. До похідних цих функцій належать штрафна (каральна), правовідновна (компенсаційна), попереджувальна (превентивна) і виховна (стимулювальна).

  1.  Підстави притягнення до юридичної відповідальності.

Підстави юридичної відповідальності - це факт скоєння правопорушення; наявність у діях особи складу правопорушення; наявність відповідної правової норми, що передбачає притягнення до юридичної відповідальності за певне правопорушення; акт застосування права (вирок суду, рішення адміністративного органу тощо).

Підставою юридичної відповідальності у вузькому змісті є склад правопорушення, тобто наявність всіх елементів, що становлять акт правопорушення (об'єкт, суб'єкт, об'єктивна сторона, суб'єктивна сторона), що виступають у нерозривній єдності, як єдине ціле.

Однак склад правопорушення - це вирішальне, але не єдина підстава юридичної відповідальності. Підставою юридичної відповідальності в широкому змісті є наявність трьох підстав: нормативного, фактичного, процесуального. Тому в юридичній літературі, нерідко ставитися питання не про «підставу» юридичної відповідальності, а про її «підстави».

Нормативна підстава - це наявність норми права, що передбачає можливість покладання відповідальності.

Фактична підстава - це наявність факту правопорушення (фактично зробленого діяння), з яким зв'язується виникнення охоронних правовідносин, у рамках якого реалізується юридична відповідальність.

Процесуальна підстава - це наявність правозастосовного акту, що конкретизує загальні приписання охоронної норми права(містить санкції), визначає вид і міру юридичної відповідальності.

  1.  Характеристика видив юридичної відповідальності.

Є кілька підстав для класифікації юридичної відповідальності. Се­ред них найдоцільнішою є класифікація юридичної відповідальності за характером санкцій і за галузевою ознакою.

За галузевою ознакою виділяють такі види юридичної відпові­дальності, як кримінальна, адміністративна, дисциплінарна, цивільно-правова, конституційна і міжнародно-правова.

Кримінальна відповідальність є найсуворішим видом галузевої юридичної відповідальності. Вона настає тільки внаслідок скоєння злочину - суспільно небезпечного діяння, склад якого передбачений у кримінальному законі. За менш небезпечні правопорушення (про­ступки) кримінальна відповідальність не настає. Поняття злочину і покарання, а також перелік злочинних діянь, заборонених кримінальним законом, і відповідних кримінальних покарань охоплюється Кримінальним кодексом України. Порядок реалізації кримінальної відповідальності дуже детально регламентований і встановлюється Кримінально-процесуальним кодексом.

До кримінальної відповідальності особа, винна у скоєнні злочину, може бути притягнена лише судом. Ніхто не може бути визнаний у скоєнні злочину, а також покараний інакше ніж за вироком суду і відповідно до закону. Кримінальні покарання є найбільш суворими і жорсткими формами державного примусу, які впливають переважно на особистість злочинця з метою його перевиховання і попереджен­ня скоєння злочинів у майбутньому, істотно обмежуючи його право­вий статус: позбавлення волі, виправні роботи, заборона обіймати певну посаду або займатись певною діяльністю, конфіскація майна тощо. Відбуття кримінального покарання тягне настання для зло­чинця відповідних юридичних наслідків: протягом певного часу за ним зберігається судимість.

Адміністративна відповідальність настає за вчинення адміністративних проступків, передбачених законодавством про адміністра­тивні правопорушення, і може виявлятись у винесенні попередження, накладенні штрафу, позбавленні спеціальних прав, адміністративно­му затриманні або арешті, огляді речей та вилученні речей і доку­ментів. Справи про адміністративні правопорушення розглядаються органами внутрішніх справ, інспекціями у справах неповнолітніх, митними органами, народними судами та іншими державними орга­нами і посадовими особами, уповноваженими законом.

Дисциплінарна відповідальність застосовується за скоєння дис­циплінарних проступків, які виявляються в порушенні трудової, на­вчальної, службової та військової дисципліни і завдають шкоди внут­рішньому порядку діяльності підприємств, установ, організацій тощо. До правопорушників можуть застосовуватись стягнення, передба­чені правилами внутрішнього розпорядку, дисциплінарними стату­тами і положеннями: зауваження, попередження, догана, переведен­ня на іншу роботу, звільнення, пониження у званні тощо.

Цивільно-правова відповідальність настає за порушення договір­них зобов'язань майнового характеру або за заподіяння майнової чи немайнової (моральної) шкоди, тобто за скоєння цивільно-правово­го делікту, і може виражатись у позбавленні правопорушника певних благ матеріального характеру, у зміні невиконаного обов'язку но­вим, у приєднанні до невиконаного обов'язку нового, додаткового.

Цивільно-правова відповідальність буває двох видів: договірна і позадоговірна.

Договірна відповідальність настає за невиконання або неналежне виконання зобов'язань за договором. На правопорушни­ка покладаються нові, додаткові обов'язки по відшкодуванню ним збитків або по сплаті неустойки за невиконання або неналежне вико­нання договірних умов. Це є додатковими до основного обов'язками, бо основним обов'язком цієї особи є виконання умов договору.

По­задоговірна відповідальність настає внаслідок порушення абсолютно­го суб'єктивного права. Її суть полягає в тому, що на правопорушни­ка покладається обов'язок відшкодувати завдані збитки. В цьому разі має місце заміна основного обов'язку (утримуватись від проти­правних дій) новим (відшкодувати завдані збитки).

Конституційна відповідальність, на відміну від розглянутих галу­зевих видів юридичної відповідальності, є менш дослідженою, часто вона взагалі не входить до переліку основних видів юридичної відпо­відальності, хоча її значення в забезпеченні реалізації, охорони і за­хисту прав і свобод особи не можна применшувати. Специфіка кон­ституційної відповідальності обумовлюється особливим місцем і ро­ллю конституційного права в системі права. Провідне місце цієї галузі пояснюється тим, що вона регулює найважливіші для держави відносини - відносини по формуванню органів держави і здійснен­ню державної влади, загальні засади державного і суспільного ладу. Ці відносини істотно впливають і на всі інші суспільні відносини - політичні, економічні, культурні, ідеологічні тощо. Конституційне право інтегрує всі інші галузі в єдину внутрішньо злагоджену систе­му, адже норми конституційного права є вихідними положеннями правових норм інших галузей права, визначають основні засади пра­вового регулювання в інших галузях.

Конституційно-правова відповідальність має багато спільного з іншими видами юридичної відповідальності, проте вона має свої спе­цифічні особливості. Однією з таких особливостей є її політичний ха­рактер. Матеріалізація цього виду відповідальності відбувається че­рез систему галузевого законодавства. Виступаючи як засіб забезпе­чення приписів норм права, закріплених в Конституції та законах, конституційна відповідальність може втілюватися як безпосередньо в цих правовідносинах (наприклад, імпічмент президента, відставка уряду, розпуск парламенту), так і через норми інших галузей права - адміністративного, кримінального та цивільного.

Міжнародно-правова відповідальність настає за порушення держа­вою - учасником міжнародних договорів взятих на себе зобов'язань.

  1.  Підстави звільнення від юридичної відповідальності та обставини, що її виключають.

Підстави юридичної відповідальності - сукупність обставин, наявність яких робить юридичну відповідальність можливою (притягнення до відповідальності) і об'єктивно необхідною (настання відповідальності).

Підстави притягнення до юридичної відповідальності - сукупність обставин, наявність яких робить юридичну відповідальність можливою:

1) наявність складу правопорушення (фактична підстава);

2) наявність норми права, що прямо передбачає склад правопорушення (нормативна підстава).

Правопорушення як таке не призводить до настання юридичної відповідальності, а лише слугує підставою для притягнення до неї.

Підстави настання юридичної відповідальності - сукупність обставин, наявність яких робить юридичну відповідальність об'єктивно необхідною:

1) наявність здійснення суспільно шкідливої або суспільно небезпечної поведінки, тобто юридичного факту вчинення правопорушення (фактична підстава);

2) наявність норми права, що забороняє таку поведінку та встановлює відповідні санкції (нормативна підстава)!

3) відсутність підстав для звільнення від відповідальності - можливість звільнення від відповідальності зафіксована нормами права (наприклад, передання неповнолітнього під нагляд батьків). У законах можуть міститися вказівки про обставини, що виключають неправомірність діяння і, отже, відповідальність (крайня необхідність, необхідна оборона або перебування у стані неосудності);

4) наявність правозастосовного (процесуального) акта, що набрав чинності,- рішення компетентного органу, який накладає юридичну відповідальність (процесуальна підстава). Вольова діяльність юридичних установ, що пов'язана з установленням діяння конкретної винної особи і наслідків його скоєння, відбувається на визначених процедурних підставах. Ці підстави здобули назву процесуальні підстави відповідальності.

Стадії механізму покладання юридичної відповідальності:

1) стадія загального стану - виникнення підстав для притягнення до юридичної відповідальності;

2) стадія притягнення до юридичної відповідальності - встановлення суб'єкта правопорушення і дослідження обставин вчинення протиправного діяння;

3) стадія встановлення юридичної відповідальності - ухвалення рішення про вид і міру відповідальності (вирок суду в кримінальній справі, рішення суду в цивільній справі, протокол щодо адміністративного правопорушення, наказ керівника організації, установи щодо результатів адміністративного (службового) розслідування тощо);

4) стадія настання юридичної відповідальності - накладання стягнення або виконання покарання. Повна реалізація юридичної відповідальності особи настає з виконанням встановленого рішення чи з відбуванням встановленого судом покарання.

Підстави виключення юридичної відповідальності:

1) стан особистості правопорушника, визначений як неосудний (неосудність особи, що доведена в судовому порядку; недосягнутий вік, що встановлений законом);

2) відсутність суспільної небезпеки (шкідливості) діяння у випадках захисту суб'єктом своїх прав (необхідна оборона і крайня необхідність);

3) відсутність у діянні елементів складу правопорушення (об'єктивно протиправне діяння (казус), тобто діяння безвинне; фізичний або психічний примус; виконання наказу або розпорядження);

4) заподіяння шкоди при затриманні особи, що скоїла злочин; обґрунтований ризик;

5) скасування акта, що установив юридичну відповідальність тощо.

Підстави звільнення від юридичної відповідальності (узагальнені з тих, що визначені в кримінальному, адміністративному, трудовому законодавстві та інших його галузях):

1) невисокий ступінь (малозначущість) суспільної небезпеки правопорушення або втрата ним ознак суспільної небезпеки до розгляду справи в суді;

2) низький ступінь суспільної небезпеки особистості правопорушника або особа, що вчинила правопорушення, перестала бути суспільно небезпечною;

3) діяльне каяття правопорушника - примирення з потерпілим і добровільне відшкодування заподіяної своїми діями шкоди, тобто наявність в особи соціально схвалюваної поведінки (до і після здійснення правопорушення);

4) завершення строку давності щодо притягнення до юридичної відповідальності;

5) акти про амністію або помилування тощо.

Кожний вид юридичної відповідальності має підстави для звільнення від неї, що закріплені у приписах законодавчих актів.

Загальні підстави звільнення від відповідальності:

1) особа, яка вчинила правопорушення, перестала бути суспільно небезпечною;

2) правопорушення в результаті змін обставин втратило ознаки суспільної небезпеки.

За загальним правилом суб'єкт правопорушення є суб'єктом юридичної відповідальності ("відповідальність за наявності вини"). Але не завжди суб'єкт правопорушення стає суб'єктом юридичної відповідальності. Цивільне право передбачає випадки, коли відповідальність настає без наявності вини: а) за договорам (у разі якщо збитки, заподіяні однією стороною іншій, відшкодовані безпосередньо нею чи третьою стороною - поручителем); б) за законам (у разі об'єктивно протиправного діяння, наприклад, батьки або усиновителі чи опікуни несуть відповідальність за шкоду, заподіяну їх малолітніми дітьми - особами до 14 років).

Законом не допускається неправомірне притягнення до відповідальності, коли об'єктивно відсутні необхідні для цього підстави. На жаль, такі випадки трапляються у правозастосовній практиці. Вони є результатом: а) самозвинувачення; б) судової помилки; в) свідомого підтасування юридичних фактів у справі.

  1.  Поняття, функції та принципи правопорядку.

Правопорядок - стан (режим) правової упорядкованості (врегульованості і погодженості) системи і суспільних відносин, що складається в умовах реалізації законності. Інакше: це атмосфера нормального правового життя, що встановлюється в результаті точного і повного здійснення розпоряджень правових норм (прав, свобод, обов'язків, відповідальності) всіма суб'єктами права. Правовий порядок як динамічна система вбирає в себе всі впорядковуючі засади правового характеру.

Кожна країна формує свій правопорядок. Необхідність його формування і вдосконалення обумовлюється двома зустрічними інтересами - громадянського суспільства і держави, їх основними законами і тенденціями розвитку.

Громадянське суспільство об'єктивно відчуває потребу в упорядкованості його функціонування за допомогою соціальних (у тому числі правових) норм. Воно протистоїть безладності, безсистемності. В умовах стабільного правопорядку ефективно функціонує економіка, досягається гармонія в діях законодавчої, виконавчої та судової влади, здійснюється діяльність різних громадських і приватних організацій, гарантується вільний розвиток людини, задоволення її духовних і матеріальних потреб. Тому громадянське суспільство формує соціальні норми, спрямовані на зміцнення соціального і правового порядку.

Держава об'єктивно зацікавлена: в правовому забезпеченні власної діяльності - виконанні завдань і функцій, у правових стосунках з громадянським суспільством. Держава не сприймає хаосу і сваволі. В умовах стабільного правопорядку зміцнюється виконавча дисципліна всіх органів держави та їх посадових осіб, успішно провадиться зовнішньополітична діяльність. Правовий порядок і законність виступають правовим підґрунтям і засобом функціонування державної влади, демократії. Коли держава в особі уповноважених на те органів формулює норми права, вона закладає в них основи правопорядку і забезпечує їх реалізацію.

Таким чином, правопорядок як державно-правове явище служить стабілізації, підтриманню рівноваги між інтересами громадянського суспільства і держави. Його антиподом є сваволя і беззаконня.

Правовий порядок кожного суспільства розкривається через його ознаки, принципи, функції, зміст, форму, структуру.

Основні ознаки правопорядку.

1) закладається в правових нормах у процесі правотворчості;

2) спирається на принцип верховенства права і панування закону в галузі правових відносин;

3) встановлюється в результаті реалізації правових норм, тобто здійснення законності у діяльності з реалізації права;

4) створює сприятливі умови для здійснення суб'єктивних прав;

5) припускає своєчасне і повне виконання всіма суб'єктами юридичних обов'язків;

6) вимагає невідворотності юридичної відповідальності для кожного, хто вчинив правопорушення;

7) встановлює сувору громадську дисципліну;

8) припускає чітку та ефективну роботу всіх державних і приватних юридичних органів і служб, насамперед правосуддя;

9) створює умови для організованості громадянського суспільства і режим сприяння індивідуальній свободі;

10) забезпечується всіма державними заходами, аж до примусу.

Зміст правопорядку - це система правових і не правових елементів, властивостей, ознак, процесів, що сприяють встановленню і підтримці правомірної поведінки суб'єктів, тобто такої поведінки, яка врегульована нормами права і досягла цілей правового регулювання.

Розрізняють зміст правопорядку:

1) матеріальний - система реальних (економічних, політичних, морально-духовних, юридичних) упорядкованих відносин у громадянському суспільстві, з правомірною поведінкою їх учасників - фізичних і юридичних осіб, як результат їх об'єктивної потреби. У матеріальному змісті правопорядку виражається закономірність його виникнення, розвитку і функціонування в процесі взаємозв'язку з економікою, політикою, культурою;

2) юридичний (державно-правовий) - система реалізованих прав, обов'язків, відповідальності громадян, тобто результат встановлення законності, впорядкованості та врегульованості правових відносин, правомірної поведінки їх учасників, досягнутий за допомогою правових засобів через виражену в них волю держави.

Структура правопорядку - це єдність і одночасно поділ системи громадських відносин, урегульованих правом відповідно до їх галузевого змісту. Будучи реалізованою системою права, правопорядок включає конституційні, фінансові, адміністративні, земельні, сімейні та інші види суспільних відносин, урегульованих нормами відповідних галузей права. У структурному відношенні правопорядок відображає реалізовані елементи системи права.

  1.  Поняття та принципи законності.

Законність - це комплексне (принцип, метод, режим) соціально-правове явище, що характеризує організацію і функціонування суспільства і держави на правових засадах.

Термін «законність» є похідним від терміна «закон» і, будучи комплексним поняттям, охоплює всі сторони життя права - від його ролі в створенні закону до реалізації його норм в юридичній практиці. Законність відображає правовий характер органі­зації суспільно-політичного життя, органічний зв'язок права і влади, права і держави, права і суспільства. Вимога законності рівною мірою стосується вищих органів державної влади, інших державних органів, які ухвалюють у межах своєї компетенції підзаконні акти (сфера правотворчості), безпосередніх виконавців законів - посадових осіб, а також громадських організацій, ко­мерційних корпорацій, громадян (сфера правореалізації).

Законність характеризується поєднанням двох ознак:

зовнішньої (формальної) - обов'язком виконувати розпоря­дження законів і підзаконних правових актів державними орга­нами, посадовими особами, громадянами і різними об'єднання­ми:

внутрішньої (сутнісної) - наявністю науково обґрунтованих і відповідних праву законів; якістю законів.

Як метод державного управління суспільством законність означає, що:

1) органи держави і посадові особи при здійсненні своєї дія­льності, розробляючи і приймаючи рішення, спираються на прин­ципи і вимоги законності;

2) при організації реалізації прийнятих рішень вони не вихо­дять за межі своєї компетенції;

3) при здійсненні контролю і нагляду за законністю дій уча­сників суспільних відносин вони додержуються правових про­цедур, використовують правові засоби і способи.

Метод законності є основою для застосування інших методів державного управління: організації, примусу, виховання, конт­ролю тощо. Він припускає високий рівень правової культури й одночасно є засобом підвищення рівня загальної та правової культури.

Законність є й режим реально діючого права, стан (атмосфера) відповідності суспільних відносин законам і підзаконним нормативно-правовим актам, які, у свою чергу, покликані відо­бражати принципи свободи і справедливості, закладені в праві.

Режим законності - неодмінний елемент демократії, тому що без законності демократія може перетворитися на охлократію - владу юрби. Без законності як режиму суспільно-політичного життя суспільство може бути ввергнуте в анархію і хаос, коли особа стає уразливою для безконтрольних дій з боку державної влади, незахищеною від її сваволі.

Принципи законності

Принципи законності - це відправні засади, незаперечні засадничі вимоги, які лежать в основі формування норм права і ставляться до поведінки учасників правових відносин. Принципи законності розкривають її сутність як режиму суспільно-по­літичного життя в демократичній правовій державі.

Принципами законності є такі:

1. Верховенство закону щодо всіх правових актів. Цей принцип припускає виключність закону, тобто підпорядкованість закону всіх юридичних актів (нормативних і застосовних) відпо­відно до їх субординації. Конституція країни має вищу юридич­ну силу. Всі закони повинні відповідати Конституції, підзаконні нормативні акти - законам, причому підзаконні акти прийма­ються і діють лише тоді, коли певні суспільні відносини не вре­гульовані законом. Правозастосовні акти мають бути піднормативними, тобто відповідати нормативно-правовим актам - за­конам і підзаконним актам.

2. Загальність законності означає, що в суспільстві всі державні органи, громадські організації, комерційні об'єднання, посадові особи, громадяни перебувають під дією закону. Не може бути винятку ні для фізичної, ні для юридичної особи, на яку б не поширювалися вимоги законності.

3. Єдність розуміння і застосування законів на всій території їх дії. Закони є єдиними для всієї держави, всіх її регіонів. Вони висувають однакові вимоги до всіх суб'єктів, які перебувають в сфері їх часової та просторової дії. Єдине розуміння сутності і конкретного змісту законів забезпечує законність правозастосовної діяльності, однаковість застосування юридичних норм до всіх суб'єктів права. Єдність законів не виключає, а навпаки, припускає багатоманітність у правотворчості і правозастосуванні. Кожний орган держави, громадська або комерційна органі­зація конкретизують і застосовують закони з урахуванням свого функціонального призначення і місцевих особливостей. Однак конкретизація і застосування відбуваються в рамках закону і відповідно до нього.

4. Недопустимість протиставлення законності і доцільності. Не можна відкидати закон, не виконувати його, керуючись мірку­ваннями життєвої доцільності (місцевої, індивідуальної та ін.), тому що такі міркування враховуються в законі. Правові закони самі володіють вищою суспільною доцільністю. Доцільність за­кону означає необхідність вибору суворо в рамках закону найоптимальніших (таких, що відповідають цілям і завданням суспі­льства) варіантів здійснення правотворчої діяльності і діяльності з реалізації права. Наприклад, при визначенні кримінального покарання суддя, керуючись законом, призначає той захід пока­рання, який є найдоцільнішим в даному разі, з урахуванням тяж­кості злочину, особи злочинця. У кожному окремому випадку закон має додержуватися, однак у рамках закону може прийма­тися той захід, що є найдоцільнішим у кожному конкретному випадку.

Необхідність точного і неухильного виконання правових розпоряджень незалежно від суб'єктивного ставлення до них окре­мих осіб обумовлена презумпцією доцільності чинного закону.

5. Невідворотність відповідальності за правопорушення озна­чає своєчасне розкриття будь-якого протиправного діяння. Пра­воохоронні органи покликані як запобігати правопорушенням, так і вести ефективну боротьбу з ними. У цьому полягає реаль­ність законності - досягнення фактичного виконання правових розпоряджень у всіх видах діяльності і невідворотності відпові­дальності за будь-яке їх порушення.

6. Обумовленість законності режимом демократії, який пе­редбачає суворе додержання двох типів правового регулювання:

- спеціально-дозвільного - поширюється на владні державні органи і посадових осіб («дозволено лише те, що прямо перед­бачено законом»);

- загальнодозвільного - поширюється на громадян та їх об'єднання («дозволено все, крім прямо забороненого законом»);

а також додержання рівності всіх перед законом і судом, яка припускає безумовне право суб'єкта на судовий захист прав. Ось чому, крім юридичної рівності, важливою є наявність незалежного судового правосуддя, яке ґрунтується на верховенстві закону і до­держанні принципу поділу влади. Цими вимогами законність проявляє себе як елемент (ознака) демократичного режиму.

  1.  Гарантії законності: поняття та види.

Гарантії законності - це умови суспільного життя і заходи, що вживаються державою для забезпечення режиму законності і стабільного правопорядку.

Гарантії законності можна поділити на:

- загольносоціольні;

- спеціально-соціальні - юридичні та організаційні.

Загальносоціальні гарантії законності:

1) економічні - ступінь економічного розвитку суспільства, ритмічності роботи господарського механізму країни, росту про­дуктивності праці і обсягу виробництва; різноманіття і рівність усіх форм власності, рівність економічних можливостей суб'єк­тів суспільних відносин. Наявність економічної незалежності суб'єктів права створює об'єктивні умови для їх зацікавленості в законності;

2) політичні - ступінь демократизму конституційного ладу, тобто наявності розвинутої системи народовладдя, демократич­них форм і інститутів його здійснення; політичного плюралізму, який дозволяє особі вільно самовизначатися, об'єднуватися в організації за різними інтересами; додержання принципу поділу влади.

3) ідеологічні - ступінь розвитку правосвідомості, комплексу моральних і правових уявлень про необхідність законослухняної поведінки, недопустимості вчинення аморальних проступків, які одночасне протиправними; ідеологічний плюралізм, не нав'я­зування державою ідеології, а турбота про правове навчання, виховання, правову культуру. Істотне значення має широка по­інформованість населення, свобода преси, думок, що дозволяє вести публічну боротьбу з правопорушеннями в будь-якій сфері державного і суспільного життя.

Економічні, політичні, ідеологічні гарантії законності - це реальна матеріальна основа для нормального функціонування громадянського суспільства.

Спеціально-соціальні гарантії законності можна поділити на дві груп:

юридичні - передбачена законом система спеціальних засо­бів, за допомогою яких забезпечується створення якісних зако­нів, їх додержання і виконання;

організаційні - заходи організаційно-юридичного характеру, спрямовані на забезпечення режиму законності, боротьбу з правопорушеннями, захист прав громадян. До них належать кадро­ва робота, організація умов для нормального функціонування юрисдикційних і судових органів, їх структурних підрозділів з метою ефективної протидії випадкам організованої злочиннос­ті, боротьби з корупцією тощо.

Юридичні гарантії законності створюються в результаті діяльності законодавчих, виконавчих, правоохоронних і судових органів влади, спрямованої на запобігання правопорушенням та їх припи­нення.

Діяльність законодавчих органів спрямована на видання якісних нормативно-правових актів, якими встановлюється юридич­на відповідальність за вчинення протиправних дій.

Завдяки діяльності конституційного суду забезпечується неухильне додержання конституції держави. Розглядаючи справи про конституційність нормативно-правових актів представниць­ких органів влади, правозастосовну практику за скаргами громадян та ін., конституційний суд створює додаткові і дійові гарантії їх досконалості. Це сприяє формуванню гармонічної єди­ної системи законодавства.

Виконавчі органи сприяють зміцненню законності своєю діяль­ністю, спрямованою на втілення в життя правових норм основного і поточних законів держави, охорону і захист прав і свобод грома­дян. їх обов'язок полягає в прийнятті нормативно-правових ак­тів, щоб виконувати і розвивати закони. Суттєве значення має розвите почуття морально-правової відповідальності посадових осіб і державних службовців за повне і ефективне виконання обов'язків у рамках закону.

Судові і правоохоронні органи держави (прокуратура, арбітраж­ний суд, міліція) виконують безпосередню роботу з профілакти­ки і припинення правопорушень. Від них залежать процесуальне забезпечення норм матеріального права, реальне життя форма­льно закріплених прав і свобод громадян. Прокуратура здійснює найвищий нагляд за додержанням і правильним застосуванням законів. Діяльність судів виражається у формі цивільного, кри­мінального, адміністративного судочинства. Будь-які рішення і дії державних органів, установ, посадових осіб, приватних під­приємців, що порушують права і свободи, можуть бути оскаржені в суді. Якісна та ефективна робота загальних і арбітражних судів - одна із важливих гарантій стабільності і реальності законності.

Значна роль у зміцненні законності і правопорядку в державі належить органам внутрішніх справ. Їх діяльність здійснюється в ім'я торжества законності, спрямована на охорону суспільства від злочинних посягань, забезпечує порядок у громадських міс­цях та ін. Законність є основою діяльності цих органів: вони повинні діяти в цілях, установлених правом, на основі права і у правових формах.

Державні інспекції (адміністрації) і контрольно-ревізійний апарат здійснюють роботу з запобігання законності, їх виявлення і припинення у різних сферах державного і суспільного життя.

Юридичні гарантії законності за найближчими цілями такі:

1) превентивні (запобіжні) - полягають в запобіганні право­порушенням: відвернення порушень адміністрацією трудових прав громадян, недопущення незаконного звільнення;

2) припиняючі (такі, що кладуть край) - спрямовані на при­пинення виявлених правопорушень: затримання, арешт, обшук, підписка про невиїзд;

3) відновлюючі - виражаються в усуненні або відшкодуванні негативних наслідків правопорушень: примусове стягнення алі­ментів, примусове вилучення майна із чужого незаконного во­лодіння;

4) каральні, або штрафні, - спрямовані на реалізацію юри­дичної відповідальності правопорушників: покарання особи, винної у вчиненні правопорушення.

Юридичні гарантії законності за суб'єктами застосування можуть бути такими:

- парламентські;

- президентські;

- судові;

- прокурорські;

- адміністративні (управлінські);

- контрольні;

- муніципальні (місцеві).

  1.  Співвідношення законності і правопорядку.

Порушення вимог законності веде до деформації суспільних зв'язків, недотримання і підриву правопорядку. Зміцнення законності має своїм наслідком більш високий рівень правопорядку, який є важливою умовою реалізації інститутів демократії.

Правопорядок - це стан (режим) упорядкованості (урегульованості та узгодженості) системи суспільних відносин, який складається в умовах реалізації законності.

Співвідношення правопорядку і законності полягає в тому, що законність - це принцип діяльності, режим дій, відносин, а правопорядок - це результат реалізації цього принципу, режиму, дотримання законності.

Водночас правопорядок є важливим структурним елементом суспільного порядку, під яким розуміється правильно налагоджений стан усієї сукупності суспільних відносин, урегульованих не лише правовими, а й усіма іншими соціальними нормами.

Якщо зміцнення і підтримання правопорядку пов'язані з реалізацією норм права, то в підтримці суспільного порядку важлива роль належить й іншим соціальним нормам - моралі, корпоративним нормам, традиціям та звичаям.

Отже, поняття суспільного порядку за своїм обсягом ширше, ніж поняття правопорядку. Проте рівень правопорядку значно впливає на стан налагодженості всієї сукупності суспільних відносин.

  1.  Державна дисципліна та шляхи її зміцнення.

Державна дисципліна – суворе дотримання всіма органами, організаціями та громадянами встановленого державою порядку діяльності державних органів, підприємств, установ, організацій по виконанню покладених на них обов’язків і реалізації функцій державного управління.

Державна дисципліна заснована на об’єктивному вираженні у вимогах і приписах державних органів у межах їх повноважень. Державна дисципліна вимагає дотримання законності, договірних зобов’язань, є несумісною із відомчим підходом до вирішення загальнодержавних задач.

Виходячи з призначення слугування інтересам людини і суспільства, держава через встановлення державної дисципліни прагне до досягнення суспільної стабільності, створення необхідних умов для нормального розвитку і життєдіяльності в усіх сферах: соціальній, правовій, економічній і культурній.

У демократичних державах державна дисципліна будується на демократичних принципах організації управління, при яких враховується дотримання балансу інтересів людини і держави, нерозривно пов’язується із дотриманням дисципліни праці, з вимогами норм моралі.

Державна дисципліна може складатися із різних видів дисципліни: планової, фінансової, договірної, технологічної, службової та ін. наприклад, плановий елемент державної дисципліни полягає в необхідності планування державними органами своєї діяльності, реалізації запланованих програм в будь-якій сфері своєї компетенції.

У галузі господарських, комерційних відносин головним елементом державної дисципліни є дотримання договірної дисципліни. Вона виражається у точному і неухильному виконанні юридичними і фізичними особами взятих на себе зобов’язань з договорів.

Послаблення договірної дисципліни як важливого господарсько-економічного елементу державної дисципліни призводить до занепаду господарства країни.

Вимоги фінансової дисципліни обов’язкові не тільки для виконання державного бюджету, а також розповсюджується на всіх суб’єктів фінансово-економічної діяльності і обов’язкові незалежно від форми їх власності.

Виконання державної дисципліни при цьому означає дотримання законодавства, що встановлює систему нормативів, у відповідності із якими можуть плануватися і використовуватися грошові кошти як державних установ, так і приватних підприємств і приватних підприємців.

Як вид державної дисципліни у державних органах і установах існує службова дисципліна. Вона направлена на забезпечення чіткої роботи державного апарату, вимагаючи від кожного його працівника розуміння покладених на нього службових функцій, відповідальності у відповідності із займаною посадою. Державна дисципліна учасників управлінського процесу, що регулюється державою, передбачає неухильне дотримання закону не тільки працівниками державного апарату, але і всіма громадянами країни, зайнятими і різних сферах життєдіяльності.

З усього сказаного вище випливає, що зміцнення законності в діяльності юрисдикційних органів - одна з актуальних задач .

Можна виділити ряд найбільш актуальних теоретико-практичних задач, рішення яких, безумовно буде сприяти зменшенню неправомірних адміністративно-юрисдикційних дій, зміцненню режиму законності і державної дисципліни на всіх рівнях системи суб'єктів адміністративної юрисдикції.

По-перше, необхідно далі розвивати правотворчу активність законодавчих органів.

По-друге, законом повинні бути чітко (а не загалом ) визначені обов'язки і права (компетенція) кожної ланки у всій системі адміністративно-юрисдикційних органів.

По-третє, необхідно удосконалювати стиль і методи контролю і нагляду за тим, як суб'єкти адміністративної юрисдикції виконують розпорядження законів. Активність і правова кваліфікованість контрольного і наглядового механізму найважливіша умова дієвості законів, попередження порушень змісту правових розпоряджень, запобігання відомчість їхнього тлумачення.

По-четверте, необхідність подальшого підвищення професіоналізму всіх суб'єктів адміністративної юрисдикції.

Професіоналізм містить у собі відмінне знання адміністративного законодавства по справах про адміністративні правопорушення, методики і тактики проведення як окремих адміністративно-процесуальних дій, так і розгляд усього справи в цілому, гарне знання психології й уміння застосовувати її закони в адміністративно-юрисдикційній практиці.

Крім того, професіоналізм жадає від працівника юрисдикційного органу високої культури, людяності, чуйності у відношенні всіх учасників процесу, чуйність до їхніх прохань, клопотань, природно, що все це повинно бути в рамках закону.

Найважливішим резервом подальшого зміцнення контролю і нагляду за законністю в керуванні є підвищення ролі демократії, що дозволяє залучити до активної діяльності юрисдикційних органів велике число трудящих. Важливо почувати активність громадян, що беруть участь у контрольній і наглядовій роботі на суспільних початках. Разом з цим необхідно істотно поліпшити навчання правовим знанням.

Контроль і нагляд за тим як дотримуються, виконуються, застосовуються закони й інші правові акти, можуть і повинні здійснювати люди, що усвідомили собі їхній зміст і зміст.

  1.  Поняття правосвідомості та характеристика її структурних елементів.

Правосвідомість - це система почуттєвих і мислених образів комунікативно-вольової спрямованості, через які відбувається безпосереднє і опосередковане сприйняття правової реальності - ставлення до чинного, минулого і бажаного права, до діяльності, пов'язаної з правом, до правових явищ та поведінки людей у сфері права.

За своїм змістом правосвідомість є складним системним правовим явищем.

Її структура складається з двох основних елементів:

1) правової ідеології;

2) правової психології.

Правова ідеологія - це сукупність правових ідей, принци­пів, теорій, концепцій, які формуються у результаті наукового узагальнення правового розвитку суспільства.

Для правової ідеології характерне цілеспрямоване наукове, у тому числі філософське, осмислення права не на рівні його окремих проявів, а як цілісного явища, яке має свою власну цінність.

Особливістю правової ідеології є те, що вона розробляється і впроваджується у суспільну свідомість певними структурами - державою, політичними партіями або іншими об'єднаннями громадян.

Сучасна правова ідеологія включає в себе концепцію поділу влад, визначення пріоритету загальнолюдських цінностей над інтересами окремих верст суспільства і, відповідно, домінування загальновизнаних норм міжнародного права над нормами національного права, теорії правової держави і громадянського суспільства, принципів демократизму, гуманізму, не відчуження природних прав людини тощо.

На відміну від правової ідеології, яка характеризує ставлення до правових явищ з боку суспільства в цілому або окремих його соціальних груп (класів, професійних, релігійних, етнічних груп), правова психологія характеризує ставлення до правових явищ з боку окремих індивідів.

Правова психологія - це сукупність правових почуттів, емоцій, оцінок, які домінують у суспільстві і виявляються у громадській думці.

Правова психологія формується, як правило, стихійно, тому ві­дображає право поверхнево, проте через неї реалізуються традиції, звичаї, вміння особи критично оцінювати свої дії з точки зору правомірності. Правова психологія характеризується своєрідним настроєм думок і відчуттів, в яких поєднується певне розуміння існуючих у суспільстві правових норм і ставлення до них людей. Правова психологія - найбільш "розповсюджена" форма усвідомлення права, вона притаманна переважно усім суспільним відносинам.

Зв'язок правової ідеології і правової психології полягає у тому, що правова ідеологія збагачує правову психологію ціннісно-нормативними орієнтирами, а правова психологія є єдиним джерелом формування правових норм, оскільки, на відміну від правової ідеології, вона є більш мобільною, тобто швидше реагує на зміни, що відбуваються в юридичній практиці, відображаючись у почуттях, настроях, поглядах, які, в свою чергу, безпосередньо впливають на усвідомлення особою правових змін.

  1.  Види та функції правосвідомості.

Залежно від спрямованості правових знань розрізняють такі види правосвідомості:

1) за суб'єктами (носіями) правосвідомості:

індивідуальна правосвідомість - це правосвідомість окремої людини, яка формується під впливом індивідуальних обставин життя, зовнішнього середовища і залежить від рівня її правової освіти. Індивідуальна правосвідомість - це сукупність особистих поглядів, уявлень, правових знань, емоцій і настанов конкретного суб'єкта відносно чинного чи бажаного права. Отримані в результаті виховання, навчання, спілкуван­ня знання про право є основним джерелом формування індивідуальної правосвідомості;

групова правосвідомість - це правосвідомість певних соціа­льних груп населення країни, яка формується навколо певної ідеї, окремого нормативно-правового акта тощо. На процес її формування впливає спільність інтересів, традицій, умов жит­тя, а також авторитет лідера групи. У ряді випадків правосвідомість однієї соціальної групи може суттєво відрізнятися від правосвідомості іншої групи;

суспільна правосвідомість - це правосвідомість, яка прита­манна великим соціальним утворенням (населенню країни, окремого регіону, певному етносу), що є носіями національної правової культури, проявляє себе у ході загальнонаціональних акцій: виборів до парламенту, обрання глави держави, проведення референдуму.

Зазначені види правосвідомості взаємозв'язані, групова і суспільна правосвідомість складаються із правосвідомості окремих людей. В той же час індивідуальна правосвідомість формується під впливом групової та суспільної правосвідомості;

2) за характером відображення правової дійсності:

буденна (повсякденна, побутова, звичайна) правосвідомість - це сукупність конкретних життєвих обставин, особи­стого правового досвіду й отриманої освіти, що характеризує ставлення людини до чинного чи бажаного права і правової системи на побутовому рівні;

професійна правосвідомість - це сукупність професійних правових знань, почуттів, емоцій, настанов, мотивів юристів-практиків та інших людей, які мають спеціальну юридичну освіту, що формується у результаті професійної діяльності й навчання;

наукова (теоретична) правосвідомість - це сукупність нау­кових знань, теорій, доктрин, оцінок, емоцій і почуттів науковців-юристів відносно існуючої та бажаної правової системи громадянського суспільства.

Функції правосвідомості - це основні напрями впливу пра­восвідомості на розвиток суспільних відносин.

Функції правосвідомості відображають зовнішній і внутрішній прояви правосвідомості у системи суспільних відносин, визначають її соціальну цінність, місце у правовій системі.

Основними функціями правосвідомості є:

1) пізнавальна (когнітивна, інформаційна) - передбачає наяв­ність правових знань та інформованість про нормативно-правові акти, є результатом інтелектуальної (розумової) діяльності суб'єктів суспільних відносин щодо виявлення, сприйняття та розуміння того, що собою являє чинне право, подальше осмислення різних правових явищ, пізнання правової дійсності. Суб'єктом такого пізнання є як законодавець, так і громадяни: кожен із них використовує уявлення про існуюче і належне пра­во для виконання своїх завдань у правовому регулюванні;

2) оціночна (емоційна) - це виникнення у людини на розумовому і емоційному рівні оціночного ставлення до різних явищ і процесів правового життя на основі власного досвіду та правової практики. Правові норми, які захищають і охороняють інтереси людини, сприяють їх реалізації, дістають, як правило, схвалення, позитивної оцінки. У свою чергу недосконалі правові норми, які мають суттєві прогалини, суперечності, і тим самим здатні порушувати права і свободи людини, сприймаються негативно. І тому вони можуть піддаватися з боку людей конструктивній або деструктивній критиці. Об'єктом оцінки може виступати як право в цілому, так і інші явища, а саме: чинне законодавство, власна поведінка і поведінка оточуючих людей, діяльність правотворчих і правоохоронних органів тощо. Здійснити дану функцію можна лише у тому випадку, якщо людина має необхідний рівень правосвідомості.

На підставі реалізації емоційного ставлення людини сприймати і оцінювати правову дійсність виникає інтелектуально-емоційно-вольове утворення - правова установка. Сукупність правових установок утворює певну систему ціннісних орі­єнтацій. Наявність якої дає можливість людині мати більш певне орієнтування у конкретних життєвих обставинах і звіль­няє її від необхідності приймати нове рішення у схожій ситуації. Переваження тієї чи іншої установи визначає соціально-правову спрямованість людини, зміст її оціночної діяльності;

3) регулятивна - реалізується через систему мотивів, ціннісних орієнтацій, правових установок, які виступають специфічним ре­гулятором поведінки людей. Право може впливати на поведінку людини лише за допомогою формування у її свідомості належ­ного образу поведінки. Правосвідомість виникає і функціонує разом з правом, як самостійна форма суспільної свідомості, спрямована на опосередкування правового регулювання суспі­льних відносин, його координацію з іншими видами норматив­ного регулювання. Регулятивна функція правосвідомості зорієнтовує суб'єкта суспільних відносин до певних дій у конкретних життєвих ситуаціях відповідно до отриманих знань, їх оцінки та власних інтересів.

  1.  Правова культура: поняття та види.

Правова культура - це система правових цінностей, що відповідають рівню досягнутого суспільством правового прогресу і відображають у правовій формі стан свободи особи, інші найважливіші соціальні цінності.

Складовою культури як соціального явища є рівень засвоєння членами суспільства правових цінностей (правових норм і принципів, навичок правомірної поведінки, поваги до права і т. д.), ступінь оволодіння ними і практичного їх впровадження в життя.

Показник правової культури - це міра активності суб'єкта права у правовій сфері, добровільності виконання вимог правових норм, реальності прав і свобод громадян.

В юридичній науці склалося декілька методичних підходів до вивчення правової культури, найважливішими серед яких є структурно-функціональний і аксіологічний.

Структурно-функціональний підхід базується на розумінні правової культури як сукупності (системи) елементів правової дійсності (правової надбудови, правової системи) у єдності з їх реальним функціонуванням, тобто основна увага у цьому випадку зосереджується на статиці і динаміці правової культури. Якщо статичний (структурний) аспект правової культури - це її склад, внутрішня форма, то динамічний (функціональний) - виникнення, розвиток і взаємодія елементів правової культури між собою та іншими соціальними явищами.

Структура правової культури має складний характер. Залежно від носія (суб'єкта) правової культури її поділяють на:

- правову культуру суспільства;

- правову культуру соціальної групи;

- правову культуру особи.

Правова культура суспільства складається з таких найбільш великих правових утворень:

1) системи правових норм як особливих правил поведінки, що зовні відображені у системі нормативно-правових актів та конкретизуючих їх актів індивідуального регулювання;

2) сукупності правовідносин, тобто суспільних відносин, урегульованих за допомогою правових норм, які складаються з юридичних прав і обов'язків;

3) сукупності суб'єктів права (фізичних, включаючи посадових осіб, державних та інших організацій, соціальних груп, соціальних спільностей);

4) правосвідомості - системи духовного відображення правової дійсності;

5) режиму законності і правопорядку - стану фактичної впорядкованості суспільних відносин, урегульованих за допомогою правових засобів, зміст яких складають правомірні дії суб'єктів права.

Динамічний (функціональний) аспект правової культури може розглядатись як сукупність правових процесів:

- правоутворення;

- правового мислення;

- правового регулювання, у тому числі правотворчості;

- реалізації норм права;

- правозастосування;

- правомірної поведінки.

Аксіологічний підхід - відображає якісну характеристику правової культури. Тут правова культура розуміється як система правових цінностей, що утворюються у ході розвитку суспільства і відображують прогресивні досягнення минулого і сьогодення.

Якісна відмінність правової культури полягає у її відповідності правовому прогресу. Якщо сутністю соціального прогресу є становлення свободи, то правовий прогрес - це її правова форма, правове становище особи в суспільстві, правовий статус громадянина в державі, що відповідають ступеню визнання загальнолюдських цінностей, таких, як права і свободи особи, що забезпечуються і гарантуються державою кожному громадянину.

Правова культура суспільства не існує поза правовою культурою його суб'єктів (соціальних спільностей, груп, особи), вона є умовою, формою і результатом культурної правової діяльності членів суспільства, в процесі якої закріплюються існуючі і утворюються нові правові цінності.

Правова культура особи включає правосвідомість, розуміння принципів права, повагу до нього, упевненість у справедливості законів, юридичних прав і обов'язків та інших правових явищ.

  1.  Правове виховання: поняття, система, форми та методи.

Правове виховання - це цілеспрямована, послідовна і систематична діяльність держави, громадських об'єднань і організацій з формування системи правових знань, вмінь і навичок у правовій сфері, правового мислення, правових почуттів - поваги до права, законності, соціальних цінностей, що охороняються правом і законом, з підвищення правосвідомості та правової культури загалом, що забезпечує дотримання, виконання і використання юридичних норм.

Метою правового виховання є надання громадянам необхідних для нормальної життєдіяльності юридичних знань, формування у них правових переконань, а також формування мотивів і звичок, правомірної, соціальноактивної поведінки. Тобто навчити їх поважати та додержуватися законів і підзаконних актів, виробити у них стійку орієнтацію щодо законослухняної поведінки.

Завданнями правового виховання є:

формування правосвідомості громадян і підвищення на цій основі їх правової культури;

виховання поваги до правових норм з тим, щоб їх вимоги стали особистим переконанням кожного громадянина, а їх повсякденне додержання - звичкою;

поширення правової інформації серед різних вікових та соціальних категорій населення, підвищення їх правової активності;

сприяння населенню в оволодінні всією сукупністю правових знань з різних галузей і сфер функціонування права;

формування поважного ставлення до держави і її органів, особливо до судових і правоохоронних органів;

прищеплення навичок правомірної поведінки, критичного ставлення до правопорушників, потреби особистої участі у боротьбі з правопорушеннями.

Правове виховання - це складна і багатоаспектна система діяльності, що забезпечує його порядок і організацію.

До основних елементів, які складають систему правового виховання, відносяться:

1) суб'єкти, тобто державні органи, їх посадові та службові особи, громадські організації, політики, юристи, викладачі, журналісти та інші спеціально уповноважені державою особи, що здійснюють правовиховну діяльність;

2) об'єкти, тобто свідомість (думки, почуття, уявлення), воля та поведінка громадян, окремих соціальних груп або колективів, яку під час правовиховного процесу необхідно сформувати надавши їй правових знань, навичок і вмінь. Конкретними групами людей, які можуть вважатися об'єктами правового виховання, є діти дошкільного віку, діти шкільного віку, молодь, дорослі люди, працююча частина населення;

3) механізм правового виховання, який є засобом управління правовиховним процесом та визначає межі дій, місце та значення кожного його компонента, тобто за допомогою якого суб'єкти правового виховання впливають на суспільну і індивідуальну свідомість громадян, допомагаючи їм сприйняти правові принципи і норми.

Важливе місце у процесі правового виховання належить засобам, формам і методам правовиховної роботи.

Засоби правового виховання - це система предметів і джерел правової інформації для передачі різним групам населення країни, змісту правових норм, інформації тощо.

Серед них визначальними є:

нормативноправові акти та акти застосування норм права;

засоби масової інформації (телебачення, радіо, комп'ютерна система Інтернет, газети, журнали);

культурноосвітні заклади (кінотеатри, театри, будинки культури, клуби);

навчальні заклади освіти;

наукова і навчальна юридична література.

Правове виховання здійснюється у певних формах, серед яких виділяють такі основні:

1) правова освіта (навчання), тобто процес передачі, накопичення та засвоєння правових знань у всіх дошкільних, загальних середніх, вищих навчальних закладах, установах підвищення кваліфікації та перепідготовки кадрів. Однією із цілей правової освіти є подолання правового нігілізму, який є антиподом пра­вової культури, коли громадяни свідомо заперечують, ігнорують і негативно ставляться до права, чинного законодавства та пра­вових форм організації суспільних відносин, прав і свобод інших людей. Правовий нігілізм породжує правопорушення і тому він несумісний з правовою державою;

2) правова пропаганда, тобто цілеспрямована діяльність по формуванню у більшості населення з застосуванням, як правило, засобів масової інформації, високого рівня правосвідомості і правової ку­льтури, роз'яснення правової політики держави і розповсюдження правових ідей, вимог та іншої правової інформації;

3) правова агітація, тобто правовий вплив на правосвідомість та настрої невеликої кількості населення шляхом колективних та індивідуальних співбесід, виступів на мітингах, зборах, а також за допомогою засобів масової інформації;

4) правове самовиховання, тобто цілеспрямована, повсякденна, систематична і самостійна діяльність громадян по оволодінню правовими знаннями і навичок правомірної поведінки. Важливим елементом процесу правового виховання виступають різні методи правовиховної діяльності.

Метод правового виховання - це сукупність прийомів і спо­собів, за допомогою яких здійснюється вплив на формування у населення правових знань, умінь і навичок, поваги до права і тих суспільних відносин, які регулюються і охороняються чинним законодавством.

До основних методів правового виховання належать:

1) метод переконання, який передбачає вплив вихователя на сві­домість, почуття і волю вихованців різноманітними засобами з метою формування у них позитивних особистих якостей та ак­тивної життєвої позиції;

2) метод позитивного прикладу, який передбачає цілеспрямова­ний і систематичний вплив на свідомість і поведінку вихованця сукупністю позитивних особистих прикладів з боку вихователя;

3) метод заохочення, який передбачає застосування комплексу за­собів морального і матеріального стимулювання за успіхи та кращі результати у різнобічної діяльності вихованців;

4) метод примусу, який передбачає застосування таких заходів, які впливають на свідомість і поведінку невихованої частини населення і тим самим примушує їх виконувати покладені на них обов'язки та чинне законодавство всупереч їх волі. Також вихо­ватель примушує вихованця вдосконалювати свої кращі якості і відмовлятися від шкідливих звичок.

Правове виховання може бути ефективним лише за дотриман­ням таких провідних засад, як науковість, плановість, систематичність, послідовність і диференційованість, забезпечення комплексного підходу, а також створення сприятливих умов для реалізації розвине­ної здорової правосвідомості на практиці.

  1.  Поняття та ознаки правового регулювання. Сфера правового регулювання.

Правове регулювання суспільних відносин - здійснюване громадянським суспільством і державою за допомогою усієї сукупності юридичних засобів упорядкування суспільних відносин, їх закріплення, охорона, захист і розвиток. Юридичними засобами правового регулювання виступають правові норми, правовідносини, акти реалізації і застосування права.

Правове регулювання як головний правовий процес є єдністю трьох взаємозалежних правових процесів: правотворчості, реалізації права, застосування права.

Ознаки правового регулювання суспільних відносин:

1) є різновидом соціального регулювання з властивими йому розумово вольовими відносинами;

2) є переважно державно-владним регулюванням, але може здійснюватися й через участь суспільства (через громадські організації, комерційні об'єднання, трудові колективи);

3) є системним правовим регулюванням - відбувається за допомогою комплексу юридичних засобів (правових норм, правовідносин, актів реалізації і застосування права тощо), чим забезпечується його ефективність;

4) має загальний характер - охоплює великі сфери правозначущих суспільних відносин, поширюється на всі прошарки населення, на усю державну територію;

5) характеризується єдністю регулювання - установлює єдиний і однаковий масштаб правового оцінювання адекватних життєвих ситуацій, які потребують регламентації;

6) має конкретно-історичний характер - завжди пов'язане з реальними суспільними відносинами в певний історичний період;

7) має цілеспрямований характер - націлений на впорядкування суспільних відносин, їх охорону та захист, витіснення і блокування деструктивних форм вияву поведінки і діяльності суб'єктів права, стимулювання соціального розвитку;

8) має формалізований характер - зазвичай набуває формалізації у приписах законів і підзаконних актів, нормативно-правових договорів, правових прецедентів та інших форм права;

9) має процесуальний характер - відбувається через певні стадії, тобто етапи переведення нормативності права в упорядкованість суспільних відносин (формування і дії норм права; виникнення суб'єктивних прав і юридичних обов'язків; їх реалізація);

10) має результативний характер - гарантує доведення норм права до їх виконання завдяки юридичним засобам, що є в його розпорядженні, завдяки державній забезпеченості.

Сфера правового регулювання - соціальний простір (частина суспільних відносин), який можливо і необхідно впорядкувати за допомогою правових засобів. При встановленні сфери правового регулювання слід виходити не стільки з класифікації суспільних відносин (економічні, політичні, соціально-культурні та ін.), скільки з матерії самого права як нормативного регулятора, цілеспрямованість якого - свобода і порядок у суспільстві.

Ознаки сфери правового регулювання:

1) є соціальною, оскільки право регулює соціальні відносини, а не природні процеси (землетруси, тайфуни, фізико-хімічні явища та ін.);

2) є тією частиною суспільних відносин, що можуть бути врегульовані правом, тобто можуть пройти через волю і свідомість людей (не можна регулювати дії людини, вчинені у стані неосудності чи фізичного примусу);

3) містить у собі сукупність конкретних, типових і повторюваних суспільних відносин, що об'єктивно мають потребу у регулюванні правом, в узагальненні і закріпленні в нормативно-правових приписах (а не суспільних процесів, що протікають за об'єктивними законами громадського життя і не мають потреби в регулюванні правом);

4) охоплює важливі суспільні відносини, що в певний момент найбільше стосуються інтересів суспільства, трудових колективів, організацій, підприємств та ін. Це означає, що сфера регулювання не є статичною, а піддається змінам, залежить від умов внутрішньої і зовнішньої ситуації, рівня економічного, соціального, духовно-культурного розвитку суспільства;

5) має обмежений обсяг охоплення (межі правової регламентації) і не може містити в собі ті соціальні явища, що об'єктивно не допускають формального, юридичного, впорядкування.

Основні сфери правового регулювання за певними блоками суспільних відносин: економічна (передусім майнових відносин: виробництво, обмін, розподіл); політична (передусім управлінських відносин усередині країни і на міжнародній арені); соціально-культурна (освіта, медична допомога, наукова діяльність, заняття спортом, а також певні особисті немайнові відносини). Сфери правового регулювання за "обсягом" суспільних відносин, на які воно поширюється: сфера нормативного (законодавчого і підзаконного) і сфера піднормативного (правозастосовного і договірного) правового регулювання.

  1.  Способи, типи і види правового регулювання.

Види правового регулювання розрізняють за «обсягом» суспільних відносин, на які воно поширюється, --це нормативне (загальне) та індивідуальне регулювання.

Нормативне регулювання - це впорядкування поведінки людей за допомогою нормативно-правових актів, розрахованих на їх багаторазове застосування за наявності передбачених ними обставин. Тобто обсяг суспільних відносин, на які поширюється нормативне правове регулювання, є кількісно невизначеним.

Індивідуальне регулювання - це впорядкування поведінки людей за допомогою актів застосування норм права, тобто індивідуальних рішень, розрахованих на одну конкретну життєву ситуацію, одну особу, наприклад, наказ ректора університету про призначення підвищеної стипендії студенту К.

Нормативне та індивідуальне регулювання є взаємозалежними:

-  нормативне регулювання покликане забезпечити єдиний порядок і стабільність регулювання;

-  індивідуальне регулювання покликане забезпечити врахування конкретної обстановки, своєрідність певної юридичної ситуації.

Деякі індивідуальні акти, що не піддягають багаторазовому застосуванню, виконуються або тривалий час (як у разі призначення підвищеної стипендії студенту К.), або одноразово (наприклад, призначення директором заводу громадянина С.).

Способи правового регулювання - складові елементи впорядкованих суспільних відносин: дозволяння, зобов'язування (веління), заборона.

Дозволяння - це надання особі права на свої власні активні дії (роби, як вважаєш за потрібне). Прикладом здійснення правового регулювання за допомогою цього способу може бути будь-яка правова норма, що надає суб'єкту право на одержання тих чи інших благ. Дозволяння превалює в основному в галузях, які належать до приватного права.

Зобов'язування (веління) - покладання на особу обов'язку активної поведінки (роби тільки так), наприклад, обов'язок забезпечення обвинуваченому права на захист.

Заборона - це покладання на особу обов'язку утримуватися від вчинення дій певного роду (тільки так не роби), наприклад, заборона пропаганди війни, національної чи расової переваги одних народів над іншими. Норми особливої частини Кримінального кодексу є фактично заборонами, оскільки вони встановлюють відповідальність за певні дії і тим самим їх забороняють. Зобов'язування (веління) і заборони превалюють в основному в галузях, що належать до публічного права.

Усі способи правового регулювання пов'язані із суб'єктивними правами. При дозволянні суб'єктивне право утворює зміст даного способу правового регулювання. При зобов’язувані та забороні право вимоги належить іншим особам. Його призначення - забезпечити виконання активного (зобов'язування) або пасивного (заборони) юридичного обов'язку.

Способи правового регулювання (дозволяння, зобов'язування, заборона) з більшою ефективністю досягають своєї мети лише в тісному взаємозв'язку один з одним. Дозволяння особі певної поведінки буде реальним за наявності обов'язку в інших осіб задовольнити потреби, що виникли у цьому зв'язку в правомочної особи.

Трьом способам правового регулювання (дозволянню, зобов'язуванню, забороні) відповідають три різновиди норм права: такий, що дозволяє (надає правомочностей); такий, що зобов'язує; такий, що забороняє, а також три форми реалізації права: використання, виконання, додержання.

Крім способів правового регулювання виділяють його типи (режими).

Тип правового регулювання - це особливий порядок правового регулювання, що виражається у певному поєднанні способів (дозволянь і заборон) і створює стан більшого чи меншого сприяння для задоволення інтересів суб'єкта права. Тип правового регулювання встановлює тип правового режиму. Нагадаємо, що розрізняють два типи правового регулювання:

- загально дозвільний - тип правового регулювання, що ґрунтується на загальному дозволянні, у рамках якого закон встановлює заборони на здійснення конкретних дій. Сутність загальнодозвільного режиму виражається принципом: «дозволено все, крім прямо забороненого законом». За цим типом регулювання створюються цивільні, трудові, сімейні, житлові та інші правовідносини (наприклад, особа має право укладати будь-як угоди, за винятком тих заборон, що передбачені в законі)

- спеціально-дозвільний - тип правового регулювання, що ґрунтується на загальній забороні, у рамках якої закон встановлює конкретні дозволи. Сутність спеціально-дозвільного режиму виражається принципом: «заборонено все, крім прямо дозволеного законом». За цим типом регулювання встановлюються правові статуси та функції посадових осіб, державних службовців, міністрів, прокурорів, суддів, мерів міст та ін. (наприклад, суд у вже вирішеній кримінальній справі має право знову повернутися до неї лише у випадках, прямо передбачених у законі)

  1.  Поняття механізму правового регулювання та його структура.

Механізм правового регулювання - це система правових засобів, за допомогою яких здійснюється результативне правове впорядкування суспільних відносин. Тобто це основні юридичні засоби, за допомогою яких право регулює суспільні відносини: норми права, юридичні факти, акти застосування права, правовідносини, акти реалізації прав та обов’язків.

Норми права є основою механізму правового регулювання, бо вони закріплюють загальні правила поведінки, яких мають дотримуватися суб’єкти правовідносин. Норми права визначають коло суб’єктів правовідносин, їх правовий статус, юридичний режим об’єктів, підстави виникнення, зміни чи припинення правових зв’язків, заходи захисту суб’єктивних прав і заходи відповідальності за невиконання обов’язків.

Завдання юридичних фактів як елементу правового регулювання - приведення в дію правової програми, яка закладена в юридичній нормі. Поява юридичних фактів свідчить про те, що в житті виникла ситуація, яка вимагає правового врегулювання.

Своєрідним елементом механізму правового регулювання є акти застосування права. Вони виконують основні функції. По-перше, функцію юридичних фактів. У цій якості акти застосування права є одним із елементів фактичного складу, необхідного для виникнення, зміни, припинення правовідносин. По-друге, функцію індивідуального регулювання. У формі застосування права здійснюється індивідуально-конкретне вирішення юридичних справ,управлінських ситуацій і т. д.

Відповідно до норм права та за наявності юридичних фактів, а в необхідних випадках - актів застосування права, виникають правовідносини, тобто юридичний зв’язок між суб’єктами права, зміст яких становлять їхні суб’єктивні права та юридичні обов’язки. До механізму правового регулювання правовідносини входять як конкретні моделі поведінки для конкретних суб’єктів, що витікає із конкретної правової норми.

Акти реалізації прав і обов’язків - завершальний елемент механізму правового регулювання, функція яких полягає у втіленні юридичної моделі поведінки у правомірну поведінку суб’єктів. Правомірна поведінка суб’єктів це той результат, до якого прагне правове регулювання.

  1.  Стадії механізму правового регулювання.

Використання в певному порядку тих чи інших елементів механізму характеризує процес правового регулювання. Він може бути простим і складним.

Простий процес правового регулювання припускає використання лише одного державно-владного акта - нормативно-правового. Індивідуалізацію прав і обов'язків здійснюють самі суб'єкти, до яких цей акт звернений. Наприклад, ст. 35 Конституції України закріплює право особи на свободу світогляду та віросповідання і кожна особа сама вирішує яку релігію їй сповідувати чи не сповідувати ніякої.

Складний процес правового регулювання припускає наявність двох актів державно-владного характеру, один з яких - нормативно-правовий, а інший - акт застосування норм права (індивідуальний акт). Його стадії залежать від правової поведінки суб'єкта - правомірної чи неправомірної.

Стадії правового регулювання:

- стадія загальної дії норм права. На цій стадії відбуваються визначення змісту і формулювання меж поведінки суб'єкта, умов виникнення прав, обов'язків, повноважень, відповідальності тощо (вступає в дію механізм правотворчості). Наприклад, дія цього механізму в контексті отримання вищої освіти можлива лише за наявності норми права, що міститься у законодавстві про вищу освіту. Однак, як загальне правило, ця норма не вирішує питання про те, хто саме буде отримувати вишу освіту. Для цього потрібні додаткові юридичні дії, що відбуваються на другій стадії.

- виникнення конкретних суб'єктивних прав і обов'язків, тобто виникнення правовідносин. Необхідною умовою цієї стадії виступає юридичний факт (система фактів), з яким норми права пов'язують настання юридичних наслідків (вступає в дію механізм реалізації норм права).

Дія механізму щодо отримання вищої освіти починається з подачі у вищий навчальний заклад заяви і документів, проходження конкурсного відбору та винесення рішення щодо зарахування на навчання на основі загальної норми права.

Винесення індивідуального розпорядження про зарахування особи у вищий навчальний заклад означає індивідуалізацію загальної норми права стосовно конкретної особи. За допомогою індивідуально-правового акта за учасниками відносин, що регулюються, закріплюється відповідне суб'єктивне юридичне право і об'єктивний юридичний обов'язок.

Після ухвалення рішення про зарахування на навчання (індивідуально-правовий акт) особа вступає у правовідносини щодо реалізації свого суб'єктивного права на вищу освіту, а вищий навчальний заклад набуває юридичного обов'язку створити належні умови для здобуття нею вищої освіти. З наведеного випливає, що реалізацією суб'єктивного юридичного права особи на вищу освіту є її одержання, а реалізацією юридичного обов'язку вищого навчального закладу - належна організація навчального процесу.

У разі правомірної поведінки суб'єктів правовідносин правове регулювання вичерпує себе механізмом реалізації норм права.

- застосування санкцій норми права - виникає у випадках неправомірної поведінки суб'єкта. Правовою підставою цієї стадії є правопорушення, а також норми права, що встановлюють санкції за вчинені правопорушення і визначають порядок застосування відповідальності. Державні органи і посадові особи реалізують свою компетенцію через розслідування обставин вчинення правопорушення, встановлення і покарання винних, а інша сторона - правопорушники - за вчинені правопорушення зазнає втрат державно-владного характеру (вступає в дію механізм накладення юридичної відповідальності). Наприклад, під час здобуття вищої освіти курсант за академічну неуспішність (тобто не виконання своїх обов'язків щодо навчання) може бути відрахований з навчального закладу.

  1.  Поняття і способи подолання та усунення колізії в праві.

Юридичні колізії - це загальний термін, яким визначаються формальні суперечності або розбіжності усередині юридичної системи держави, що породжені уповноваженими суб'єктами нормотворчості, правозастосування, правотлумачення та заважають злагодженому її функціонуванню. Це такі суперечності або розбіжності: між різними нормативно-правовими актами, між нормативно-правовим актом і нормативно-правовим договором (колізії в нормотворчості), між різними правозастосовними актами, між нормативно-правовими та правозастосовними актами (колізії в правозастосуванні); між різними актами тлумачення норм права, між нормативно-правовими актами і актами тлумачення норм права, між правозастосовними актами й актами тлумачення (колізії в правотлумаченні). Колізії (суперечності) можуть виникати "на стику" національного і міжнародного права, причинами яких є: недодержання загальноприйнятих принципів міжнародного права; відмова реально привести національне законодавство у відповідність з міжнародними стандартами в галузі прав людини; невиконання актів міждержавних об'єднань; ухвалення національних актів усупереч нормам міжнародного права; неправильне тлумачення міжнародно-правових актів; ігнорування критерію конституційності. Різновидом юридичних колізій є колізії в законодавстві.

Колізії в законодавстві - суперечності або розбіжності між нормами права, закріпленими у приписах нормативно-правових актів, що регулюють однакові правові відносини і виявляються в процесі їх застосування компетентними органами і уповноваженими посадовими особами.

Ознаки колізій у законодавстві:

1) виникають тільки між нормами права, закріпленими в законодавстві; не можуть утворюватися між нормами, вираженими в інших формах права, а також між нормою права й актом ЇЇ тлумачення, між актами тлумачення;

2) виникають з приводу регулювання однакових фактичних обставин;

3) утворюються тільки у випадку різного регулювання однакових фактичних обставин принаймні двома нормами права.

Норми нечинного юридичного акта (тобто фактично або формально скасованого, який при цьому не має переживаючої дії чи зворотної сили) не можуть вступати в колізію з чинними нормами.

Причини колізій у законодавстві: економічна нестабільність у державі; політичні кризи; порушення принципу поділу влади і системи "стримувань і противаг"; вихід органів держави за межі своїх повноважень та втручання в компетенцію один одного; девальвація суспільних інститутів; недосконалість законів; відсутність в окремих сферах законодавчої практики планування видання нормативних актів та їх систематизації; судові помилки; довільне тлумачення Конституції та інших нормативно-правових актів тощо.

Способи переборення колізій в законодавстві:

o попередження - застосовується на стадії підготовки, ухвалення і введення в дію законів. Превентивні заходи щодо виникнення колізій: 1) прогнозування та планування нормотворчої діяльності; 2) вдосконалення законодавчої техніки; 3) проведення правової експертизи проектів нормативно-правових актів (узгодження їх з системою чинних актів); 4) систематизація законодавства;

o усунення - повне звільнення від колізій у процесі законодавчої діяльності, їх ліквідація. Способи усунення колізій: 1) скасування одного (або кількох) колізійних актів; 2) внесення змін у нормативно-правовий акт; 3) прийняття нової норми (або нормативно-правового акта); 4) судовий розгляд (визнання судом - Конституційним судом та адміністративними судами - нормативного акта таким, що не відповідає акту вищої юридичної сили);

* подолання - тимчасове вирішення колізій із застосуванням визначеної правової норми, проте без остаточного зняття суперечностей між ними (колізія між нормами не зникає). Способи подолання колізій: 1) використання колізійних норм (нормарбітрів); 2) тлумачення законодавчих актів, особливо коли вибір між нормами неможливо зробити на підставі колізійних норм; 3) застосування загальних правил подолання колізій: темпоральної (часової), ієрархічної (субординаційної), змістової, змішаної, види колізій в законодавстві і загальні правила їх подолання:

1. Темпоральна (часова) колізія - виникає внаслідок введення в дію в різний час двох і більше нормативних актів одного рівня з того ж самого питання, які мають розбіжності (колізія між законом і законом, указом і указом та ін.). Для ЇЇ подолання необхідно керуватися принципом: наступний акт одного рівня з того ж самого питання скасовує дію актів попередніх. Винятком є норми; 1) про зворотну силу закону; 2) про переживання закону;

2. Ієрархічна (субординаційна) колізія - виникає унаслідок введення в дію суперечних один одному нормативно-правових актів з того ж самого питання різними ієрархічно супідрядними державними органами. Правилом подолання цієї колізії слугує принцип: у разі розбіжностей нормативно-правових актів з того ж самого питання застосовуються норми того акта, що має більш високу юридичну силу;

3. Змістовна (сутнісна) колізія - виникає внаслідок введення в дію загальних і спеціальних (виняткових) актів, коли норма одного акта суперечить нормі іншого акта через частковий збіг обсягів їх регулювання, викликаний специфікою суспільних відносин. Для подолання цієї колізії необхідно керуватись принципом: норма спеціального (виняткового) акта скасовує дію норми загального акта, за умови, що спеціальний акт формально не відмінений. Можливі змішані колізії двох видів: 1) збіг темпорольної і змістовної колізій, що виникає внаслідок введення в дію загальної норми пізніше від спеціальної тим самим державним органом; 2) збіг ієрархічної і змістовної колізій, що виникає внаслідок введення в дію загальної і спеціальної (або виняткової) норм, які містяться в актах різної юридичної сили, за умови, що нижчий за ієрархією орган уповноважений видавати спеціальні (або виняткові) норми. Правила подолання змішаних колізій - керуватись принципом: спеціальна норма має перевагу перед загальною, яка введена в дію після неї. Якщо нижчий за ієрархією орган не уповноважений видавати спеціальні (або виняткові) норми, діє загальна норма.

  1.  Поняття, структура та класифікація правових сімей.

Історично склалося так, що в кожній країні діють свої правові звичаї, традиції, юрисдикційні органи, сформувалися особливості правового менталітету, правової культури, що й об'єднується загальним поняттям "правова система". У будь-якій державі правова система детермінована історичними та географічними факторами, є частиною соціальної системи держави.

Правова система - це комплекс взаємопов'язаних і узгоджених юридичних засобів, призначених для регулювання суспільних відносин та юридичних явищ, що виникають внаслідок такого регулювання.

Структуру правової системи становлять такі елементи:

• суб'єкти права - фізичні особи, організації та юридичні особи;

• правові норми та принципи;

• правові відносини, правова поведінка, юридична практика, режим функціонування правової системи;

• правосвідомість та правова культура;

• законність та правопорядок як результат взаємодії зазначених елементів.

Якщо правова система виражає реально існуючий комплекс взаємопов'язаних юридичних засобів та явищ, то правовий тип (сім'я) - це узагальнювальна теоретична модель правового змісту, яка має штучний характер. Вона - результат наукової класифікації і відображає загальні та особливі риси конкретних національних правових систем.

Тому тип (сім'я) правової системи - це сукупність національних правових систем держави, які мають загальні риси, що виявляються в єдності закономірностей і тенденцій розвитку, домінуючих форм (джерел) і принципів права, систем права і законодавства, організації правових установ, насамперед судової системи, схожості правових категорій та понять.

Класифікація правових систем світу здійснюється за такими критеріями:

• спільність історичних коренів виникнення та подальший розвиток;

• спільність основного юридичного джерела (форми) права;

• єдність у структурі системи і норми права;

• спільність принципів регулювання суспільних відносин;

• єдність юридичної техніки, у тому числі термінології, юридичних категорій, понять, конструкцій.

Розрізняють:

1. Романо-германську сім'ю (тип) - у правовому житті суспільства головним є об'єктивне право, тобто законодавство (країни континентальної Європи - Італія, Франція, Німеччина та ін.). У ній виділяють дві правові групи:

• романська - Франція, Люксембург, Нідерланди, Португалія, Італія, Іспанія та ін., де головною є національна правова система Франції;

• німецька - ФРН, Австрія, Швейцарія та ін., де головною є національна правова система Німеччини.

2. Англосаксонську сім'ю (тип) - у правовому житті суспільства основне значення має юридична практика, тобто адміністративний чи судовий прецедент (Англія, Північна Ірландія, СІНА, Канада, Австралія, Нова Зеландія, колишні колонії Британської імперії та ін.). У ній виділяють дві правові групи:

• англійське загальне право (Велика Британія та ін.);

• американське право (США, Канада та ін.).

3. Релігійно-традиційну сім'ю (тип) - у правовому житті суспільства головним є правова ідеологія, а в мусульманських державах - релігійна ідеологія. У ній виділяють три правові групи:

• релігійно-общинна (мусульманська, індуська, християнська групи);

• далекосхідна традиційна (китайська, японська групи);

• звичаєва общинна (африканська група).

  1.  Загальна характеристика сім’ї мусульманського права.

Сім’я мусульманського права включає правові системи мусульманських країн, які сформувались на релігійних засадах ісламу. Основними джерелами мусульманського права є Коран, Суна, іджма та кійас.

Коран - священна книга ісламу та всіх мусульман, яка складається із висловлювань Аллаха пророку Магомету. У Корані поруч із загальними духовними положеннями, проповідями та обрядами містяться також і приписи нормативно-юридичного характеру (наприклад, норми щодо шлюбно-сімейних взаємин, процедура оформлення майнової спадщини і прав власності тощо).

Суна - мусульманський священний переказ, який розповідає про життя пророка Магомета, описує його вчинки, поведінку та висловлювання, які повинні бути взірцем для мусульман у повсякденному житті. Суна є збірником розповідей, які були зафіксовані людьми, що близько знали пророка Магомета. Її норми вважаються такими, що мають божественне походження, а тому є непогрішимими та вічними. Суні в ісламі надане значення джерела, що пояснює Коран і другою (після Корану) основою мусульманського права.

Іджма - це згода, досягнута всім мусульманським співтовариством (знавцями ісламу та вченими-правознавцями) про обов’язки правовірного. Вона коментує та доповнює Коран і Суну : та заповнює прогалини в релігійних нормах. У повсякденному житті правозастосувачі, утому числі й судді, використовують і посилаються саме на іджму.

Отже, норми, які сформульовані мусульманською правовою доктриною на основі іджми, становлять другу групу норм мусульманського права, що тісно взаємопов’язана з першою групою - приписами Корану та Суни.

Кійас - джерело мусульманського права, що тлумачить Коран і Суну з використанням особливого методу - судження за аналогією. Його сутність полягає в застосуванні відповідних норм, сформульованих у Корані й Суні, до інших аналогічних випадків.

Кійас набуває юридичної чинності, якщо його визнано вищим мусульманським духівництвом.

У країнах сім’ї Мусульманського права державна нормотворчість також є джерелом права, однак вона розвивається переважно на основі мусульманської правової доктрини.

Можна виділити загальні риси, що притаманні країнам мусульманського права:

1)    головним творцем права є Аллах, а не суспільство чи держава. У зв’язку з цим юридичні приписи вважаються наданими раз і назавжди, в них необхідно вірити і суворо дотримуватись;

2)    основними джерелами права є релігійно-етичні норми та цінності, які містяться у священних книгах (Корані та Суні);

3)    особливе місце в системі джерел права належить іджмі - погодженій праці вчених юристів-теологів, що конкретизує та тлумачить Коран і Суну;

4)    нормативно-правові акти держави мають другорядне значення;

5)    пріоритет обов’язків правомірних мусульман перед Аллахом над їх правами.

Необхідно відзначити, що, крім зазначених спільних рис, правові системи різних мусульманських країн мають також і суттєві відмінності в структурі права, правових установах, правовій культурі, ефективності Правового регулювання тощо.

У XX ст. на розвиток права мусульманських країн почали активно впливати правові системи романо-германського та англосаксонського права. Раціоналістично налаштовані правознавці мусульманських держав уважно вивчають правові системи та досвід провідних країн романо-германської та англосаксонської правових сімей та послідовно вдосконалюють власні національні системи права.

В останні десятиліття в країнах мусульманського права здійснюється систематизація законодавства, розробляються і приймаються кодекси та інші продукти діяльності держави, вдосконалюється організація та діяльність судів.

  1.  Загальна характеристика романо-германської правової сім’ї.

До романо-германської правової сім’ї компаративісти відносять правові системи, які з'явилися у континентальній Європі на основі Римських, канонічних та місцевих правових традицій. За висловленням Рене Давида, вона є першою сім'єю, з якою ми зустрічаємося у сучасному світі.

Дана правова система є найбільш стародавньою і широко розповсюдженою у світі. Це пояснюється не тільки її історичним корінням - (право Римської імперії). Система відрізняється нормативною упорядкованістю і структуризованістю джерел, стійкими демократичними правовими принципами, забезпеченням суворої юридичної техніки. «Носіями» і рушійними силами даної системи були найбільш могутні держави: два тисячоліття тому назад Римська імперія, дещо пізніше держави Європи - Франція, Німеччина тощо. Їх вплив на життя Європи і країн інших континентів, як у культурологічному значенні, так і у військово-політичному і економічному, був беззаперечним. Континентальна система набула характеру універсальної, з тими особливостями і модифікаціями, які вона зазнала у різних регіонах світу.

Правові системи цієї сім'ї поділяються на дві групи: романську і германську. До першої групи належать правові системи Франції, Італії, Іспанії, Бельгії, Люксембургу та Голландії. До другої групи відносять правові системи ФРН, Австрії, Швейцарії та ряду інших країн.

Загальновизнаним центром розвитку романо-германської правової сім'ї є континентальна Європа. Однак її бурхливий розвиток в останнє століття спостерігався і в інших регіонах. З урахуванням цього романо-германську правову сім'ю іноді поділяють на латиноамериканську, скандинавську, латинську та інші правові підгрупи.

Дослідники цієї правової сім'ї виділяють три основні періоди її еволюції.

Першим періодом становлення і розвитку романо-германської правової сім'ї хронологічно вважається період, що передував її еволюції до XIII ст. У цей період елементи, з яких складалася романо-германська правова система, мали характер звичаєвого права. Широко використовувалися кодекси, дігести і інституції Юстиніана.

Система правосуддя у цей період була розрізненою. У судових засіданнях панувало «звернення до надприродного». Виконання судових рішень ніяк не забезпечувалося. Спори між приватними особами і соціальними групами вирішувалися у цей період «за законом сильного».

Другий період розвитку романо-германської правової сім'ї хронологічно визначається з XIII по XVIII ст. він безпосередньо асоціюється з Ренесансом, що був започаткований в Італії, а далі поширився на всю Західну Європу. Ідея звернення до культурної спадщини, у тому числі й юридичної, а саме до правової системи Стародавнього Риму, поширилися практично на всю Європу.

Рене Давид характеризував цей період як такий, коли нове суспільство знову почало розуміти необхідність звернення до права, оскільки тільки право може забезпечити порядок і безпеку. Передові верстви суспільства вимагали від панівних класів того, щоб всі суспільні відносини базувалися тільки на праві, щоб був усунений режим анархії і сваволі. У цей час зароджується ідея рецепції римського права.

Як вже згадувалось, однією з особливостей права романо-германської системи є те, що у цей період і у подальші часи вона не була результатом розширення і посилення королівської влади чи будь-якої іншої влади, не була наслідком централізації. Її фундаментом з самого початку слугувала спільність культури і традицій західноєвропейських країн. Основним засобом поглиблення і поширення ідей, що лежали в основі романо-германського континентального права, були європейські університети. Університетська юстиція засновувалася на понятті права як права-зобов'язання (яким воно повинно бути), а не права-сутності (якими воно є). Вивчення права розглядалося у тісному взаємозв'язку з нормами моралі. Судова діяльність була орієнтована на положення права, а не на власний розсуд при винесенні рішень у справі. У цьому одна з відмінностей континентального права від англо-американського.

Право розглядається як своєрідна наука для суддів у їх професійній та суспільній діяльності. Воно являє собою сукупність рішень церковних соборів, а також постанов та інших актів, які походили від Римського Папи. Із допомогою норм канонічного права регулювалися питання внутрішнього життя церковних організацій, а пізніше й деякі сімейні, шлюбні і майнові відносини. Канонічне право поступово кодифікувалося (наприклад, Зводи канонічного права 1582 р. та ін.).

Одним із різновидів цього регулювання внутрішньодержавних зв'язків та відносин стає інквізиція, що діяла з ХШ по XIX ст.. Інквізиція являла собою судово-поліцейську установу, що запроваджувалася для боротьби з єретиками. Проте вона фактично контролювала все суспільство і справляла величезний вплив на всі верстви населення. Особливого розповсюдження набуває в Іспанії.

Із подальшим розвитком європейського суспільства змінюється не тільки ставлення до права, а й уявлення про нього. В університетських програмах та курсах пріоритетне ставлення до римського права поступово трансформується у намір формулювати такі принципи права, які були виразом не тільки академічних, а й раціональних начал. Ця нова течія, напрям, школа (теорія, доктрина) природного права остаточно затверджується в університетах Європи в XVII- XVIII ст. Тут розроблялись і реалізовувались нові ідеї, постулати, теоретичні положення, що формували «краще право» «нове право», «справедливе право», виявлялися зв'язки права з філософією, релігією, мораллю.

Третій період, який триває і нині у розвитку системи романо-германського права, який значною мірою був підготовлений школою природного права, асоціюється з посиленням розвитку законодавства в європейських країнах і кодифікацією. Буржуазні революції змінили докорінно або відмінили як такі феодальні правові інститути. Закон стає основним джерелом романо-германського права. Рене Давид констатує, що саме у цей період уперше виникає інтерес до позитивного права. Вперше суверен може створювати право і переглядати його в цілому. Причини, що обумовили підвищення ролі позитивного права, закону і законодавства, визначили також необхідність систематизації нормативного матеріалу, а саме кодифікації. Вона виступала як остаточне завершення процесу формування системи романо-германського права як цілісного явища. Багато з європейських країн приймають кодекси. Так, у Франції (1804 p.), в Німеччині (1896 p.), в Швейцарії (1881-1907 pp.), в інших країнах також приймалися цивільні кодекси. У наступний період - кримінальні, кримінально-процесуальні й інші аналогічні їм нормативно-правові акти.

У наш час кодекси (поряд з іншими правовими актами і насамперед із звичайними чинними законами) регулюють практично всі важливі сфери суспільного життя. Вони в романо-германській правовій сім'ї є основними джерелами права. На вершині піраміди нормативно-правових актів у системі романо-германського права знаходяться конституції та конституційні закони, вища юридична сила яких та вплив на зміст і процес розвитку системи романо-германського права є беззаперечні.

Серед інших джерел права важлива роль належить підзаконним актам, звичаєвому праву, а також судовій практиці.

Публічне право регулює всі ті загальні потреби, відносини, інтереси, без забезпечення яких неможливе як задоволення особистих інтересів, так і загальнозначимих, публічних інтересів у цілому.

Тому публічне і приватне право органічно пов'язані і взаємодіють між собою. За останній період одержує розвиток так зване «соціальне право», яке є засобом гарантування прав громадян, стандартів реалізації їх особистих прав на освіту, охорону здоров'я, безпечне природне середовище, достатній життєвий рівень тощо.

Публічне право знаходить свій матеріалізований, структурно-пізнавальний вираз у побудові правових систем, галузей законодавства, в законах й інших джерелах права, правових актах, у методах правового регулювання.

  1.  Загальна характеристика англо-американської правової сім’ї.

Англосаксонська правова сім’я сформувалась на підставі англійського права, зокрема загального права Англії. У зв’язку з цим її іноді називають сім’єю загального права. Сьогодні англосаксонська правова сім’я включає правові системи майже всіх англомовних країн. Загальне право Англії значною мірою здійснило вплив на становлення та розеток правових систем країн, які політично були пов’язані з Англією. Це - США, Канада, Австралія, Нова Зеландія та деякі інші.

У сучасний період англійське загальне право не можна вважати правом Великої Британії в цілому, оскільки воно застосовується лише на території Англії та Уельсу.

Розглядаючи історичний аспект розвитку англійського права, необхідно відзначити, що воно розвивалось автономно і зв’язки з континентальною Європою здійснили на нього незначний вплив. Рецепція римського права, яка відбувалася в Європі, оминула англійське право.

Англійське право структурно поділяється на загальне право та право справедливості. Загальне право створювалось королівськими судами, і поступово сформувалася однаковість підходів до вирішення аналогічних справ для всієї країни. При розгляді справ намагалися вирішувати їх відповідно до раніше прийнятих судових рішень. Загальне право формувалося як неписане право, що опирається на думки суддів під час вирішення справ.

Право справедливості - це сукупність норм, які створювались судом лорда-канцлера для того, щоб доповнювати, а інколи і змінювати систему загального права, якщо вона втрачала актуальність.

Поряд з англійським правом в англосаксонській правовій сім’ї особливе місце займає американське право, тобто правова система США. Основних своїх рис ця правова система почала набувати ще у ХУІІ-ХУІІІ століттях в умовах колоніалізму і зберегла значну кількість своїх первісних особливостей аж до теперішнього часу.

Право США відрізняється від англійського права, відображаючи різницю в історії формування, географічному положенні, цивілізації, способі життя цих країн. Після здобуття США незалежності виникло питання про національне право цієї держави. Після того, як було прийнято Декларацію про незалежність та Конституцію США, постало питання про кодифікацію. Ряд штатів прийняли Кримінальний, Кримінально-процесуальний та Цивільно-процесуальний кодекси. Проте вплив англійського права на формування правової системи США був настільки значним, що право континентальної Європи не здобуло суттєвого поширення на території цієї держави (крім штату Луїзіана). Загальне англійське право залишилося незмінним тільки до проголошення незалежності, після чого правові системи Англії і США розвивалися самостійно.

У зв’язку зі збільшенням кількості законів в США здійснюється робота щодо їх систематизації. Існують збірники законодавчих актів, які містять федеральні закони чи закони штатів.

Англосаксонська правова сім’я має такі загальні ознаки:

1)    основним джерелом права є правовий прецедент (судове рішення, яке є зразком для аналогічних справ, що розглядаються іншими судами), який має казуальний (індивідуалізований) характер. Отже, норма права переважно є «моделлю» конкретного рішення, а не результатом законодавчого абстрагування від окремих випадків. У зв’язку з цим міжнародне право застосовується до англосаксонських правових систем зі значними проблемами, оскільки міжнародне право побудоване подібно до права, яке використовується у правових системах, що входять до романо-германської правової сім’ї, де основним джерелом права є нормативно-правовий акт;

2)    основним суб’єктом правотворчості є судова влада;

3)    другорядне значення законів і підзаконних нормативних актів зумовлене тим, що вони визнаються джерелом права, як правило, після апробації їх судовою практикою;

4)   процесуальне право домінує над матеріальним. Процесуальні норми, форми судового провадження, джерела доказів складають одночасно і механізм правоутворення, і механізм правореалізації;

5)    як правило, немає писаних конституцій, кодифікованих галузей права, розподілу права на публічне та приватне;

6)  суб’єктивне право домінує над об’єктивним, оскільки регламентація суспільних відносин здійснюється від приватного до загального;

7)    право має переважно охоронний характер, держава починає втручатися, коли між громадянами чи іншими суб’єктами виникає правовий конфлікт;

  1.  Поняття, ознаки та види юридичного процесу.

Юридичний процес є встановлений нормами права порядок здійснення соціальними суб'єктами діяльності зі створення, тлумачення та реалізації правових норм, спрямований на досягнення цими суб'єктами суспільного чи особистого результату.

Сутність юридичного процесу проявляється у наступних змістовних ознаках, притаманних цьому унормованому порядку правової діяльності:

- одночасність виникнення і дії процесуальних норм разом з нормами матеріального права, здійснення яких спрямоване забезпечувати такі процесуальні норми. Затримка у прийнятті або відсутність процесуальних норм може значно утруднити або взагалі перешкодити здійсненню матеріальних норм;

- відповідність законодавчого рівня процесуальних норм законодавчому рівню відповідних норм матеріального права. Оскільки порядок, наприклад, використання права невіддільний від самого права, то норми, які запроваджують у суспільстві саме право та порядок його використання, повинні мати однакову юридичну силу. Недотримання цієї ознаки значно принижує авторитет юридичного процесу, що позначається на його ефективності;

- узгодженість процесуальних і матеріальних норм. Норми процесуального права повинні бути за своїм змістом узгоджені з матеріальними нормами, здійснення яких ці процесуальні норми забезпечують;

- розміщення процесуальних і матеріальних норм в одному правовому акті. В ідеалі процесуальні норми повинні розміщуватись у тому ж правовому акті одразу після матеріальних норм, порядок здійснення яких ці процесуальні норми встановлюють. Коли таке розміщення неможливе, наприклад, через детальність процесуального регулювання, вимоги простоти й економії законодавчого тексту, потрібно у правовому акті, який надає право, передбачає обов'язок чи встановлює заборону, робити відсилку на конкретні процесуальні норми чи акти, які визначають порядок реалізації цього права, обов'язку або заборони;

- відповідність змісту процесуальних норм їх соціальному призначенню. Процесуальні норми мають регулювати порядок діяльності суб'єктів з використання прав, виконання обов'язків, дотримання заборон, понесення відповідальності та не повинні торкатись змісту матеріальних норм, а тим більше суперечити їм;

- багатоваріантність і диспозитивність процесуального регулювання. Процесуальні норми мають встановлювати порядок, який передбачає якомога більше шляхів здійснення норм матеріального права та можливість суб'єктів самостійно обирати ці шляхи;

- демократизм процесуального регулювання. Процесуальні норми мають свій власний зміст, тому їм, як і матеріальним нормам, властива така змістовна ознака, як демократизм;

- доступність юридичного процесу. Процесуальні норми повинні бути інформаційно доступними, соціальні суб'єкти мають бути обізнані про існування певних процесуальних порядків, їх зміст та механізми дії. Мова викладення правового акта, що містить процесуальні норми, повинна бути ясною, чіткою, простою. Доступність юридичного процесу залежить також від простоти і надійності процесуальних форм, механізмів звернення до уповноважених органів та порушення юридичного процесу;

- законність процесуального порядку. Процесуальні норми повинні мати правовий характер, відповідати процесуальним нормам більшої юридичної сили та змістовно не суперечити нормам матеріального права, здійснення яких вони забезпечують;

- системність юридичного процесу. Процесуальному порядку властиві такі системні ознаки, як раціональна достатність регулювання, надійність і гарантованість здійснення процесу, ефективність і оптимальність процесуального регулювання, послідовність (черговість, стадійність) і строковість процесуальних дій.

Види юридичного процесу звичайно групуються по предметній ознаці, коли як підставу класифікації враховуються тільки відповідні галузі матеріального права, застосовувані в діяльності визначених органів держави. Звідси такі різновиди юридичного процесу, як карний, цивільний, адміністративний і т.д. Причому, як правило, самі процеси розуміються винятково в юрисдикційному значенні. Зазначена класифікація в принципі цілком прийнятна, тому що містить визначений матеріал для з'ясування загальних і особливих моментів процесу як комплексу, так і його окремих підрозділів. Однак, вона не дозволяє установити функціональний зв'язок юридичного процесу зі структурою механізму правового регулювання, а також узагальнити юридичний процес не тільки як поліструктурний комплекс, але і як функціональну систему. У дійсності ж основ для класифікації різновидів юридичного процесу більше, наприклад, в узагальнених комплексах по функціональній ознаці, коли виділяються чотири основні комплексні різновиди процесів: установчий, правотворчій, правозастосовчій, контрольний.

Вони розрізняються перш за все за своїм змістом і функціям, характеру спонукальних чи обставин загальних юридичних фактів, специфічності безпосереднього юридичного наслідку.

Установчий процес - це специфічна діяльність уповноважених органів держави, посадових осіб і громадських організацій по реалізації норм матеріального права, що встановлюють їхню правомочність по формуванню, чи ліквідації перетворенню органів держави, посадових осіб і інших керуючих суб'єктів. Дана діяльність виражається головним чином у здійсненні дій по підготовці умов організації, проведенню чи виборів призначенню керуючих суб'єктів і твердженню відповідних установчих результатів, Спонукальними обставинами установчого процесу звичайно є відповідні юридичні чи акти юридичні стани, наприклад, витікання терміну повноважень органів чи держави терміну призначення посадової особи. Установчий процес надзвичайно різноманітний по своєму конкретному змісті. З найбільш розповсюджених його видів можна вказати на діяльність по виборам представницьких органів держави, народних судів, діяльність по призначенню посадових осіб і т.д.

Установчий процес можна розглядати й у плані процесуального режиму, оскільки юридична атмосфера формування органів держави, посадових осіб і суб'єктів права носить різний характер і виявляється в різних умовах. Правомірно виділяти наступні установчі режими: публічний режим - вибори всіх представницьких органів держави; режим призначення посадових осіб в умовах номенклатури; режим порядку утворення юридичних осіб - розпорядницький, дозвільний і явочно-нормативний.

Правотворчий процес - це специфічна діяльність уповноважених органів держави, громадських організацій і посадових осіб, що складаються із системи дій по підготовці, твердженню й офіційному оголошенню нормативно-правових актів. Вона виражається насамперед у тім, що має на меті створення і підтримки системи права в належному стані, що відповідає потребам правового регулювання на тім чи іншому етапі розвитку суспільства.

Спонукальними обставинами правотворчого процесу безпосередньо виступають об'єктивна потреба в правовому оформленні відповідних суспільних відносин, а також прояву права правотворчої ініціативи. У правотворчості легко знайти всі основні елементи процесуальної форми з їхніми специфічними рисами й особливостями.

Правозастосовчий процес- це такий комплекс, що по своєму обсязі є домінуючим у системі юридичного процесу, а по своєму соціальному призначенню уступає лише правотворчості. Правозастосування поширене у всіляких сферах, безпосередньо зв'язано з реалізацією інтересів і насущних нестатків різних суб'єктів права і тому виконує найбільше істотну функцію в механізмі правового регулювання. Правозастосовчій процес - специфічна діяльність уповноважених органів держави, громадських організацій, посадових осіб по розгляду всіляких індивідуальних справ, що мають юридичні значення. Вона полягає в тім, що наділяє одних суб'єктів правомочності, покладанні на інших суб'єктів юридичних обов'язків, дозволі споровши про право, розгляд справ про правопорушення і відповідно до юридичної відповідальності.

Спонукальними обставинами правозастосовчого процесу безпосередньо виступають юридичні факти і фактичні склади. Кінцевими юридичними наслідками є відповідні правозастосовчі акти всілякого призначення, що містять розпорядження індивідуального характеру. Це однаковою мірою стосується характеристики як правозастосовчих проваджень, так і правозастосовчих стадій і режимів.

Контрольний процес - це правова форма діяльності органів держави, громадських організацій і посадових осіб, що виражаються в здійснення юридично значимих дій за спостереженням і перевіркою відповідності виконання і дотримання підлеглими суб'єктами нормативно-правових розпоряджень і припиненні правопорушень відповідними організаційно-правовими засобами:

1) установлення фактичного виконання заданого управлінського рішення;

2) дача правильної об'єктивної суспільно-політичної і юридичної оцінки результатам перевірки стану дотримання правових розпоряджень;

3) прийняття ефективних по змісту рішень, спрямованих на удосконалювання діяльності підконтрольного об'єкта;

4) забезпечення оперативного найбільш повного і якісного виконання прийнятого рішення.

Спонукальними обставинами контрольного процесу є потреба в створенні найбільш сприятливих умов для реалізації нормативно-правових розпоряджень у поводженні, діяльності суб'єктів суспільних відносин, забезпеченні ефективності правового регулювання. Відновлення стану законності і правопорядку у випадках їхнього порушення. Своєрідність контрольного процесу в тім, що він займає самостійне місце в структурі юридичного процесу як комплексної системи, пронизує їх своїм організуючим впливом, сприяє здійсненню названих правових форм на належному організуючому рівні.

Розглянута конструкція юридичного процесу, послідовність розташування окремих їхніх різновидів виправдані самою логікою механізму правового регулювання, у якому як безпосередні генератори юридичного впливу виступають самі різні суб'єкти, утворені в результаті установчого процесу. Реальний юридичний вплив припускає накладене функціонування правозастосовчої і контрольної діяльності, здійснюваної на основі нормативних розпоряджень, що встановлені в результаті правотворчості.

  1.  Поняття та специфічні особливості держави і права перехідного типу.

Типологія держави і права призначена розподіляти держави та правові системи , які існували й існують нині , на певні групи , що дають змогу розкрити їх найсуттєвіші риси. Сутність держави і права полягає в їх здатності задовольняти життєво важливі потреби та інтереси певної спільноти ( класу, народу , соціальної групи ) . Ця соціальна сутність змінювалася з історичним розвитком держави і права. Саме тому їх типи називають історичними.

Історичний тип держави і права являє собою систему суттєвих рис, притаманних тим явищам соціальної дійсності, що виражають їх сутність та історичне призначення.

Історії відомі рабовласницький , феодальний , буржуазний і перехідний від буржуазного до соціально-демократичного (раніше останній називали соціалістичним ) типи держави і права. До основних причин зміни типів держави і права належать зміна виробничих відносин внаслідок розвитку продуктивних сил , зміна соціально-класової структури суспільства . встановлення нового співвідношення соціальних сил, зміна панівної групи суспільства . зміна соціальної суті держави і права внаслідок переходу державної влади до представників іншого класу чи групи .

Однак характеризуючи зміну одного типу держави і права іншим , треба враховувати і їхню відносну самостійність , а саме :

відносну відокремленість від суспільства .

наявність внутрішньої будови.

залежність від зовнішньополітичних умов і необхідність виконувати загальносоціальні функції .

Останній фактор зумовлює існування держав перехідного періоду, а також можливість не лише поступової зміни одного історичного типу іншим, а й революційного переходу.

Однак останнім часом у літературі формаційний підхід до типології держав піддається критиці. Натомість визначаються інші критерії типології держави і права. Так, з точки зору ставлення до поступового розвитку держави класифікують на прогресивні , консервативні та реакційні . За способом здійснення владних повноважень - демократичні та антидемократичні (авторитарні). Залежно від змісту зовнішньої політики розрізняють миролюбні та агресивні держави. За відношенням до права держави поділяють на правові і неправові.

  1.  Позитивістський тип право розуміння.

Вихідна форма буття права - норма права. Право тлумачиться як владне творіння держави, як система норм, викладених у законах та інших нормативних актах, що виражають державну волю ("позитивне право") і відірвані від реальних суспільних відносин. Закон і право ототожнюються; вважається, що владна примусовість є визначальною ознакою такого права; зв'язок між правом і мораллю заперечується. Утверджується, що держава творить справедливі норми права (навіть якщо в них закріплене свавілля), тому оцінювання їх (справедливі чи несправедливі) виключається. Права людини розглядаються як дарування держави, тобто людина ставиться у пряму залежність від держави та її органів.

І хоч прихильники цієї концепції здійснили чималий внесок у розробку структури норми права, нормотворчу техніку, юридичну термінологію, їх підхід до співвідношення права і держави був хибним, пропагував виключну залежність людини та її прав від держави, по суті, узаконював можливе і наявне свавілля державної влади щодо людини. Ця концепція є антиподом до принципу верховенства права.

  1.  Природно-правовий (юснатуралістичній) тип праворозуміння.

Вихідна форма буття права - суспільна свідомість, ідея, уявлення про право, важливою складовою частиною якого є природні права людини. Право і закон розмежовуються, першість віддається природному праву як вираженню справедливості (моралі). Закон, що створюється державою (позитивне право), розглядається як форма права, яка покликана відповідати природному праву, котрий є змістом закону. За цією концепцією, права людини мають пріоритет перед інтересами держави, людина народжується з набором природжених прав, які не повинні відчужуватися державою. Держава, утворюване нею позитивне право (закон), мають захищати природні права людини.

Однак право не можна розглядати як винятково природне явище, котре існує незалежно від суспільства, бо право "народжується" в суспільстві і "живе" в ньому: наскільки недосконале суспільство, настільки й недосконале право.

Разом з тим, природно-правова концепція, що виникла в ХУІІ-ХУІІІ ст. і розвинулася у XX ст., завдяки наголосу на правах людини як природжених правах стала підґрунтям для розвитку принципу верховенства права, формулювання міжнародних стандартів прав людини.

  1.  Соціологічний напрямок в праворозумінні. Концепція «живого право» Ерліха. Школа реалістів.

Соціологічне праворозуміння на відміну від нормативного визнає основою права не сукупність (систему) абстрактних і формальних соціальних норм, а безпосередньо суспільне життя, певним чином упорядковану взаємодію соціальних суб'єктів, «живе» право як конкретне, динамічне, фактично існуюче явище, що лежить в основі створення законів та прийняття інших юридичних рішень. Такий підхід до визначення сутності, змісту, форм існування, призначення права притаманний ліберальним та гуманістичним традиціям у праворозумінні.

Право як «нормальна» соціальна поведінка і право як правила цієї поведінки, узагальнені та сформульовані в законі, співвідносяться як форма і зміст.

Сутністю права є свобода людини, але свобода не будь-яка, а певним чином визначена та забезпечена.

Свобода - це притаманні людині властивість і форма життя, що відбивають її прагнення до самовираження, самореалізації, але це не означає, що свобода є можливістю здійснення будь-яких діянь. Та свобода, яка полягає в можливості робити все, що забажається, є ілюзією свободи, її сурогатом, свавіллям. Справжня свобода тісно пов'язана з необхідністю - об'єктивними законами розвитку суспільства, реалізується на основі їх пізнання і відповідно до них.

Свобода суб'єкта включає свободу вибору певного варіанта діяння, свободу волі як властивість суб'єкта приймати відповідне рішення, свободу діяння як безперешкодне його здійснення. Наявний характер соціальних закономірностей передбачає обмеження лише абсолютної свободи суб'єкта, але зумовлює наявність свободи вибору і здійснення певного розмаїття діянь, що в тому чи іншому випадку відбивають необхідність.

Право і є «царством реалізованої свободи», тієї її сферою, в межах якої соціальний суб'єкт, спроможний приймати адекватні соціальним закономірностям рішення, є вільним у виборі варіанта діяння і безперешкодному його здійсненні. Наявна сфера свободи соціального суб'єкта як сутність права виявляє себе в різних правових явищах - нормах права, суб'єктивних правах і обов'язках, правових принципах, правовідносинах тощо, кожне з яких у властивій йому формі відбиває сферу свободи того чи іншого суб'єкта (суспільства, держави, громадської організації, людини).

Сфера свободи є єдністю протилежностей - свободи як варіантів діянь, що їй відповідають, і несвободи як обмеження кількості цих варіантів. Але й несвобода за сутністю є свободою в тому розумінні, що розглядалося вище. Несвободу як об'єктивно зумовлене обмеження свободи вибору слід відрізняти від абсолютної свободи, бо саме остання є протилежністю дійсної свободи - свавіллям чи несвободою. Тому якщо свобода є проявом необхідності, то несвобода, свавілля - випадковості, хаосу.

Різні соціальні суб'єкти володіють неоднаковою спроможністю пізнавати об'єктивні умови свого життя, діяти на їх основі, тому в суспільстві створюються різноманітні механізми, які притаманними їм засобами сприяють реалізації свободи суб'єктів чи протидіють проявам свавілля (звичаї, мораль, релігія, юридичне право, політичні норми тощо).

Не тільки право, а й деякі інші соціальні явища відбивають сферу свободи соціального суб'єкта, наприклад, мораль, наука, звичаї, політика тощо. Проте кожному з них властиві як «своя» сфера вільного суспільного життя, так і засоби її визначення та забезпечення. Сфера свободи як суттєва риса права набуває втілення:

у правосвідомості у формі правових ідей, принципів, теорій, концепцій, почуттів, поглядів, переконань суб'єктів права;

правоздатності її суб'єктів, тобто їх властивості мати вільну волю, здійснювати вільний вибір;

правовій поведінці у вигляді дій чи бездіяльності, що є результатом свободи вибору і свободи волі суб'єктів, що взаємодіють;

правових нормах-моделях правової поведінки та їх системі як масштабі свободи суспільства і його членів;

законах та інших нормативних актах й індивідуальних рішеннях, що є зовнішньою формою визначення та вираження права як міри свободи;

суб'єктивному праві та обов'язку - форми свободи відповідно як можливості та необхідності певних дій тощо.

Право як міра свободи, її масштаб відбиває характеристики, властивості визначати межі свободи, відокремлювати її від несвободи (сваволі), оцінювати соціальну поведінку з погляду її відповідності об'єктивним закономірностям функціонування і розвитку суспільства. На відміну від інших соціальних визначень свободи право - це її міра, яка є:

формально визначеною, тобто чітко зафіксованою у формі моделей поведінки в нормах і нормативних приписах, які зовнішньо відображені в особливих письмових документах (нормативних актах, договорах, судових прецедентах);

рівною - свобода різних суб'єктів визначається єдиним способом, на єдиних засадах;

справедливою - відбиває об'єктивно зумовлене співвідношення свободи вибору варіантів поведінки та їх обмежень відповідно до досягнутого суспільством рівня цивілізованості, соціального прогресу;

інституціональною - у розмаїтті своїх проявів, форм становить певний соціальний інститут як феномен, самостійне явище;

легітимною - загальновизнаною, сприйнятою суспільством;

універсальною - спроможною врегульовувати різні за природою соціальні відносини.

Євген Ерліх - творець «школи вільного права», основоположник, розробив свою теорію «вільного суддівського знаходження права». Здобув вищу правову освіту у Віденському університеті. За опубліковану в 1893 році в Берліні працю «Мовчазне волевиявлення» був удостоєний звання приват-доцента. Доктор соціології права, професор, ректор Чернівецького університету. Світове визнання серед теоретиків права професору Є. Ерліху принесли дослідження в галузі соціології права, які він виклав у 70 друкованих працях, найвизначніша з яких - «Основи соціології права». Погляди Ерліха зумовлені кількома вихідними засадами.

По-перше, соціоцентричність - визнання соціуму «центром розвитку права».

По-друге, емпіричність (зокрема емпіричність його досліджень) та історичність (знання історії права, закономірностей його еволюції) як засади обґрунтування висновків, зокрема соціальності прав

По-третє, консервативність світогляду самого Ерліха - орієнтованість на збереження традицій, усталеностей, вироблених суспільством, відображене у поміркованості його думки.

Головні праці вченого - «Вільне знаходження права і вільна наука права», яка вважається вихідним пунктом всього вільно-правового руху та «Основи соціології права» («Grundlegung der Soziologie des Rechts»). У своїй теорії Ерліх поєднав суб'єктивні, природно-правові, психологічні та соціологічні чинники. За визнанням самого Ерліха, значну роль у формуванні його поглядів зіграло вивчення реального права тогочасної Буковині. При цьому він приділяв увагу не тільки законодавству, а й дослідженню звичаєвого права, судової практики, явищ господарського життя, зазначаючи, що «центр ваги розвитку права в наш час, як і у всі інші часи, знаходиться не в законодавстві, не в юриспруденції або судочинстві, а у самому суспільстві». В цьому, власне і полягав зміст будь-якої основи соціології права.

У концепції Ерліха право проявляється у подвійному порядку: один порядок містить норми, які виробляються при вирішенні спорів, другий норми, за якими здійснюється повсякденна людська діяльність. Перші він називає нормами рішень, другі - організаційними нормами, або суспільним правом. Суспільне право проявляється безпосередньо через суспільні сили, а правові положення виникають завдяки судовим рішенням і закону. Правопорядок, який створюється самостійно, суперечить правопорядку, який утворюється через правові положення і тільки через діяльність суду та державних установ проводиться в життя. «Тільки ті норми, які містять у собі обидва ці порядки, складають фактично ціле право суспільства», - підкреслював Ерліх.

Під суспільством вчений розумів сукупність людських об'єднань, які він поділяв на самобутні (генетичні) і нові. До перших належать рід, сім'я, родина. Вони зароджуються усередині самого людського суспільства і їхня поява зумовлена певними природними прагненнями. З об'єднання цих самобутніх спілок, які у примітивному суспільстві є єдиними організованими групами, які виконують всі суспільні завдання, будучи одночасно господарськими, релігійними, військовими і правовими спілками, зі спільністю мови та звичаїв, - і утворюється держава. Пізніше ці завдання, писав Ерліх, «приймають на себе інші спілки, що утворюються і які вже є усвідомленими, цілеспрямованими людськими творіннями. До таких належать магістрати, держави, релігійні громади, політичні партії, суспільні групи, які прагнуть досягнути своїх цілей, громадські об'єднання і виробничі спілки у сільському господарстві, в майстернях і фабриках, промислових товариствах, спілках спеціалістів, транспортних виробництвах». Суспільство з точки зору вченого це не сукупність окремих індивідів, а сплетіння людських спілок. Тому, підкреслює він, «щоб зрозуміти витоки, розвиток і сутність права, слід, перш за все, вивчити порядок, який існує у спілках».

Право завжди соціальне. Окремий індивід розглядається правом тільки як одна ланка багатьох спілок, і право вказує йому всередині кожної спілки його місце і завдання. Правом є норми, які самі по собі формуються у суспільстві, воно твориться не тільки законами, а й громадською самодіяльністю. Водночас, він відзначав роль держави у суспільстві, стверджуючи неможливість розвитку суспільства при повній анархії. «Все стає зрозумілим тоді, - підкреслював вчений, - коли держава розуміється не як сутність, яка висить у повітрі, а як орган суспільства… Зрозуміло, що все у суспільстві належить самому суспільству; все, що у суспільстві відбувається, стосується суспільства; тому виникає потреба всім самостійним суспільним спілкам встановлювати єдину правову основу через державу». Розуміючи право набагато ширше, ніж правотворчість держави, Ерліх заперечував примус як обов'язкову і специфічну ознаку права, оскільки правопорядок, як такий, що задовольняє в цілому все суспільство, підтримується ним і без примусу, завдяки «почуттю необхідності правопорядку». Право, зазначав Ерліх, не застигла догма, а мінлива, жива сила, і те, що законодавець мав на увазі вчора, може застаріти сьогодні.

Закон, за Ерліхом, не стільки право, скільки один зі способів забезпечення права. Приписи закону тільки тоді стають нормою права у власному розуміння слова, коли вони дійсно застосовуються, фактично впорядковують суспільні відносини. Шлях від «живої» фактично діючої норми до правового установлення кодексів - дуже довгий, гадав Ерліх. Нормування за допомогою закону, а тим паче кодифікації - пізніша стадія розвитку права. Їй передує право юристів, яке спирається на рішення і прецеденти. Суддя, на його думку, повинен завжди сам відшукати норму для вирішення конкретної справи, незалежно від того, вирішує він дану справу на основі правової норми чи без такої. Вільне правознаходження суддею в момент прийняття рішення щодо конкретного випадку - кращий спосіб для вирішення проблеми правосуддя, [13, с. 140] тому, що «… особиста нота у всі часи була властива судовій практиці й у всі часи на неї необхідною мірою впливали суспільні, політичні й культурні течії». Крім того, «не можна аж ніяк заперечувати той факт, що особи, які покликані застосовувати право, діти свого народу і свого часу, будуть застосовувати право в дусі їхнього народу та їхнього часу, який є і їхнім духом, а не в дусі минулих століть згідно з намірами законодавця». Ерліх писав, що «вільне знаходження права не означає свободу суддів від закону», однак стверджував, що задача суддів і юристів не в тому, щоб логічно виводити рішення окремих випадків з розпоряджень закону. У правосудді вирішальна роль належить не «мертвим параграфам закону», а вільному слову кваліфікованих юристів. Цьому слову вирішальна роль повинна належати й у законотворчості, тому що «право юристів» завжди складається до прийняття закону, звідки ж інакше взятися життєвому закону, - звичайно ж, не з надуманої творчості депутатів парламенту.

Школа «вільного права» не дістала поширення в країнах англосаксонської системи, де судова практика могла досить оперативно реагувати на соціальні зміни без додаткового теоретичного обґрунтування. Однак вчення Євгена Ерліха вплинуло на соціологічну юриспруденцію Роско Паунда, США, а ідеї школи «вільного права» про судову правотворчість були співзвучні ідеям «реалістичної школи права».

Реалістична школа права, один з основних напрямів правознавства в США, що склалося в 20-х рр. 20 ст і істотний вплив, що надав, на подальший розвиток американської правової думки. Найбільші представники: Д. Грей, О. Горбі, Д. Франк, До. Лльовеллін, Е. Паттерсон і ін. Представники Р. ш. п., правильно констатіровав консерватизм, негнучкість, обернений в минуле традиціоналізм правової системи США, вимагаючи її модифікації і пристосування до умов, що змінюються, прийшли до помилкового заперечення принципу стабільності права і підпорядкування судді закону. З точки зору Р. ш. п. норма права - це всього лише думка законодавця про право, яке суддя може прийняти або не взяти до уваги. Всяка правова норма, чи виражена вона в законі або прецеденті, на думку «реалістів», неминуче перетворюється на щось застигле і відстаюче від життя. Право ж повинне змінюватися безперервно, що можливо в тому випадку, якщо правотворчою силою буде суд.(судовий) На думку представників Р. ш. п., право - це те, що вирішує суд.(судовий) Відповідаючи на питання, чим керується суд, виносячи ухвалу, прибічники цієї течії ділилися на дві групи; одна з них зверталася до біхевіорізму (дія зовнішніх чинників на поведінку судді), друга, - до фрейдизму (пошуки дії чинників в глибинній психології). У обох випадках основою поведінки судді, а отже, і твореного їм права, виступали виключно психологічні чинники. Р. ш. п., т. о., прийшла до вульгарного розуміння права, а її нігілістичне відношення до стабільних норм права і вимога необмеженої свободи судового розсуду, по суті, зводили нанівець принцип законності.

  1.  Поняття, види та причини виникнення прогалин в праві.

Нормативно правова прогалина – це часткова відсутність нормативно-правових приписів у межах правового регулювання, зумовлена станом розвитку суспільних відносин та відставання від нього правотворення.

Види нормативно-правових прогалин:

- За зовнішньою формою права:

а) у нормативно-правових договорах

б) у нормативно-правових актах

- За галузевою належністю:

а) конституційні нормативно-правові прогалини;

б) трудові нормативно-правові прогалини;

в) цивільні нормативно-правові прогалини;

- За видами нормативно-правових актів, у яких вони містяться:

а) прогалини в законах;

б) прогалини в підзаконних актах.

- За часом виникнення:

а) первинні (виникають у процесі правотворення)

б) вторинні (виникають після набрання джерелом права чинності як результат розвитку суспільних відносин).

- За елементами норми права:

а) прогалини в гіпотезі; б) прогалини в диспозиції; в) прогалини в санкції.

- За причинами виникнення:

а) об’єктивні (зумовлені розвитком суспільних відносин)

б) суб’єктивні (зумовлені недоліками правотворчої техніки та правотворення).

Засоби запобігання нормативно-правовим прогалинам:

1. Створення ефективної системи джерел права.

2. Наявність досконалої правотворчої техніки.

3. Досконала правотворча діяльність.

4. Соціально-правове прогнозування.

5. Своєчасне прийняття нових і внесення змін до чинних джерел права.

6. Налагоджений автоматизований облік чинних нормативно-правових приписів.

Засоби подолання нормативно-правових прогалин:

1. Усунення прогалин завдяки ефективному правотворчому процесу (своєчасне прийняття нових джерел права).

2. Переборення прогалин за допомогою нормативно-правової аналогії.

Причини виникнення прогалин у праві:

Прогалини у праві виникають внаслідок неякісної законотворчості, у зв'язку з появою нових суспільних відносин та в результаті виникнення потреби суспільства у посиленні правового регулювання існуючих правовідносин.

Проявами неякісної законотворчості є:

Невідповідність нормативно-правових актів усьому різноманіттю життєвих ситуацій, які вимагають правового регулювання;

Відставання нормотворчості від розвитку суспільних відносин як наслідок невміння передбачити появу нових форм та моделей правовідносин, нових схем правозастосування;

Технічні помилки законодавця, допущені при розробці законів і у використанні прийомів юридичної техніки, в тому числі: неповнота, надмірна абстрактність та бланкетність правових норм; відсилки на нормативно-правові акти, які ще не створені або втратили чинність; запровадження суперечливих норм однакової юридичної сили, нагромадження юридичних колізій;

Деформації у процесі нормотворчості, спричинені лобіюванням, включенням або виключенням певних правових норм не в інтересах всього суспільства, а в інтересах вузького кола зацікавлених осіб, наприклад, промислово-фінансових груп, олігархів, тощо.

  1.  Основні шляхи усунення та подолання прогалин в праві.

В процесі правозастосувальної діяльності виникають ситуації, коли необхідно вирішувати конкретні справи, а правової норми, яка б регулювала ці конкретні відносини, немає. Такі ситуації називаються прогалинами в праві. Прогалинами в праві слід вважати відсутність в діючій системі права і законодавства нормативних приписів по відношенню до обставин, які знаходяться в сфері правового регулювання і вимагають юридичного впливу.

Термін «прогалина» має два значення. В першому значенні він вживається як незаповнене місце, або пропуск в друко­ваному тексті. В другому - як упущення або недолік. При цьому упущення характеризується як невиконання необхід­ного, недогляд, помилка по недбалості, а недолік - як недосконалість, вада, погрішність або неповна кількість чого-небудь.

Про прогалини в праві можна говорити переважно в переносному значенні, як про одну із недосконалостей права, відсутності в ньому того, що повинно бути необхідним його компонентом. Разом із тим багато спеціалістів виділяють в праві «умисні» прогалини. Про такі прогалини кажуть тоді, коли законодавець свідомо залишив питання відкритим з метою, щоб воно вирішилось через деякий час або щоб його вирішили практичні органи, посилаючись на звичаї, традиції і правозастосувальну практику. Віднесення подібних явищ до прогалин в праві не дозволяє розмежувати процес їх усунення і конкретизації права, діяльності по тлумаченню норм права.

Оскільки поняття права і поняття законодавства не співпадають, то доцільно говорити про прогалини в системі права

  1.  Правозастосування як особлива форма реалізації норм права.

Однією із найважливіших форм реалізації права є застосування права.

У юридичній літературі існує декілька визначень даного поняття, а саме:

1) це - особлива форма реалізації права, яка здійснюється державними та громадськими організаціями в межах їх компетенції у формі владно-організуючої діяльності з конкретизації норми права;

2) це - владна діяльність органів держави чи інших органів, повноваження яких делегує держава, які видають індивідуальні акти на основі норм права;

3) це - форма реалізації права, яка включає юридично-організаційну діяльність держави з втілення правових норм стосовно конкретних суб'єктів.

Таким чином, застосування права - це владна діяльність компетентних органів держави та посадових осіб з підготовки та прийняття індивідуальних рішень у юридичній справі на основі юридичних фактів та конкретних правових норм.

Застосування норм права має певні особливості:

- це діяльність, яка здійснюється відповідними державними органами чи за їх делегуванням громадськими структурами. (Наприклад: органами законодавчої влади, прокуратури, суду, виконавчої влади, громадськими організаціями.);

- їй притаманний державно-владний характер (акти, що видаються у процесі правозастосування є юридичними, невиконання їх тягне застосування державного примусу);

- вона завжди має активний характер, спрямована на виникнення, зміну, припинення правовідносин;

- здійснюється в особливих процесуальних формах;

- завершується прийняттям правозастосовчих актів, де фіксуються індивідуально конкретні приписи.

За допомогою правозастосовчої діяльності здійснюється два завдання: організація виконання приписів правових норм; забезпечення реакції з боку державних органів за порушення приписів норм права.

Для характеристики правозастосовчої діяльності використовується поняття юридична справа.

Отже, трьом основним способам правового регулювання (дозволи, заборони, зобов'язання) відповідають три різновиди правових норм (уповноважуючі, забороняючі, зобов'язуючі) і три форми реалізації права (дотримання, виконання, використання). Особливістю вказаних форм реалізації є необхідність здійснення учасниками правовідносин приписів правової норми, тобто реалізація їх суб'єктивних прав та виконання юридичних обов'язків.

Однак у деяких випадках у процесі реалізації правових норм виникає необхідність у спеціальному суб'єкті правореалізації. Цим суб'єктом є владний орган держави, без діяльності якого повна реалізація правового припису є неможливою. Необхідність владного органу як суб'єкта правореалізації виникає у випадках, коли:

- правовий припис починає діяти з урахуванням певних обставин, що вимагають спеціального встановлення чи контролю (видача паспорта, призначення пенсії);

- є спір про право чи обов'язок (розподіл спільного майна між подружжям);

- не виконуються обов'язки чи є перешкоди у здійсненні права, що встановлює необхідність вдаватись до примусових заходів (стягнення штрафу як засіб застосування адміністративного покарання);

- виникає необхідність офіційно закріпити певні дії чи перевірити їх законність (нотаріальне посвідчення);

- для виникнення правовідносин потрібне офіційне підтвердження наявності чи відсутності конкретних фактів (визнання батьківства).

Всі вказані випадки передбачають необхідність особливої форми реалізації права - правозастосування.

Процес правозастосування визначається як діяльність, що реалізується у певній послідовності дій, які отримали назву стадії правозастосування.

Розрізняють три стадії правозастосовчої діяльності:

1. Встановлення фактичних обставин справи.

2. Підбір та аналіз правових норм як юридичної основи справи.

3. Вирішення юридичної справи та оформлення прийнятого рішення.

Фактичні обставини справи визначаються як життєві факти та явища дійсності, що утворюють фактичну основу застосування права. Встановлення фактичних обставин здійснюється у процесі діяльності правозастосовчого органу шляхом використання доказів.

Докази визначаються як певні встановлені дані про фактичні обставини справи, що потребують спеціальної форми закріплення (як правило, це протокол).

Із документів, які фіксують свідчення про фактичні обставини справи, та документів, що складаються правозастосовчими органами, утворюється юридична справа як сукупність певним чином оформлених та розміщених документів.

Встановлення фактичних обставин здійснюється шляхом процесу доказування, що визначається як логічно послідовна діяльність з зібрання, дослідження та оцінки певних документів.

Особливість доказування пов'язується із такими категоріями як презумпція та тягар доказування.

Презумпція є припущення про наявність чи відсутність певних фактів. Вагоме значення у процесі доказування у кримінальних та адміністративних справах має презумпція невинуватості, тобто припущення про невинність будь-якої особи, навіть у тому випадку, коли про її винність свідчить багато фактів, особа визнається невинною до тих пір, доки її вина не буде доведена у передбаченому законом порядку та встановлена актом правозастосування.

Тягар доказування - це обов'язок обґрунтування доказів, що покладається на певного суб'єкта. У цивільних справах цей обов'язок розподіляється порівну, тобто позивач доводить факт невиконання чи порушення зобов'язань. У кримінальних справах тягар доказування належить звинувачувачеві, який має довести вину підозрюваного.

При встановленні фактичних обставин справи суттєве значення належить преюдиції, тобто юридичному встановленню наявності чи відсутності, чи істинності певних фактів. Так, якщо суд вже встановив певні факти, перевірив їх та оцінив у певному порядку, то вони визнаються преюдиційними, тобто такими, що при новому розгляді справи вважаються встановленими, істинними і не потребують нової перевірки.

Вибір та аналіз юридичної норми характерний для другої стадії правозастосування та визначає необхідність встановлення юридичної основи справи. Підбір норми права передбачає необхідність критичного осмислення змісту норми у двох аспектах:

- визначення правомірності закону, мети його дії, а у випадку застосування підзаконного правового акта його відповідність закону;

- визначення змісту норми шляхом аналізу її словесного викладу в офіційному документі.

Вказана стадія правозастосування, як правило, здійснюється у три етапи:

- підбір відповідної правової норми;

- перевірка аутентичності тексту норми офіційному її викладу, а також аналіз норми з точки зору її дії в часі, просторі та за колом осіб;

- аналіз норми з точки зору необхідності тлумачення її змісту.

Правозастосовчий орган у процесі підбору норми права повинен відповісти на наступні питання:

- Чи діяла правова норма на момент виникнення фактичних обставин справи?

- Чи діє ця норма на момент розгляду юридичної справи?

- Чи діє вказана норма на території, де справа розглядається?

- Чи поширюється дія норми на суб'єктів, що пов'язані з цією справою?

- Чи відповідає зміст норми тексту її офіційного видання?

Завершується ця стадія правовідносин кваліфікацією, тобто юридичною оцінкою сукупності фактичних обставин справи шляхом віднесення конкретного випадку до певних юридичних норм.

Третя стадія правозастосовчої діяльності передбачає вирішення справи.

Вирішення справи - це діяльність, у процесі якої конкретні факти підводяться під дію відповідної норми права. При цьому суд чи інший правозастосовчий орган відповідно до своїх державно-владних повноважень поширює загальні правила, що містяться у нормативно-правовому акті, на конкретні життєві обставини. Результатом вирішення юридичної справи є індивідуальне державно-владне веління, тобто припис, що має форму певного юридичного документа.

Державно-владне рішення, що є результатом правозастосування, виконує подвійну функцію:

1. Констатацію, тобто визнання певних фактів, встановлення їх правомірного чи протиправного характеру, а також визнання належності права певній особі.

2. Покладання на винного суб'єкта обов'язку чи певного виду юридичної відповідальності.

  1.  Поняття, сутність та джерела правового нігілізму.

Правовий нігілізм є сформоване у громадському чи індивідуальній свідомості стійко зневажливе чи інше негативне ставлення до права, наявність у посадових осіб та громадян установки на досягнення соціально значущих результатів неправовими засобами або гранично мінімальну їх використання в практичній діяльності і характеризується відсутністю солідарності з правовими приписами або виконанням (дотриманням) їх виключно під загрозою примусу або внаслідок корисливих спонукань.

Іншими словами, правовий нігілізм - різновид соціального нігілізму як родового поняття. Сутність його - загалом негативно-негативному, неповажне ставлення до права, законів, нормативного порядку, а з точки зору коренів, причин - в юридичному невігластві, відсталості, правової невихованості основної маси населення.

Одним з ключових моментів тут виступає гордовито-зневажливе, зверхнє, поблажливо-скептичне сприйняття права, оцінка його не як базової, фундаментальної ідеї, а як другорядного явища в загальній шкалі людських цінностей, що, у свою чергу, характеризує міру цивілізованості суспільства, стан його духу, умонастроїв, соціальних почуттів, звичок.

Стійке упередження, невіра у високе призначення, універсальність, можливість і навіть необхідність права - такий морально-психологічний генезис даного феномена. Також ставлення до права може бути просто байдужим, відстороненим, що теж свідчить про нерозвиненому правовій свідомості людей. Дається взнаки відсутність належного правового досвіду, навичок, грамотності.

Але в той же час, слід відрізняти правовий нігілізм, від подібних до нього понять - критикою права та юридичним фетишизмом (ідеалізмом). Правовий нігілізм є заперечення прогресивних ідей, норм, правових ідеалів та цінностей; критика ж спрямована на заперечення хибних норм, ідей, консервативних правових звичок, установок, недосконалих юридичних інститутів. Різниця вбачається і в їх результати (наслідки). Якщо правовий нігілізм підриває правові підвалини суспільства, є гальмом прогресивного правового розвитку, то консервативна критика є умова вдосконалення правової системи, фактор соціально-правового прогресу.

Протилежний за своєю формою, але в принципі дуже подібний з правовим нігілізмом за результатами своєї дії - юридичний фетишизм, що представляє собою перебільшення реальної ролі юридичних засобів у здійсненні соціально-економічних, політичних та інших завдань без урахування їх реальних можливостей. Юридичний фетишизм є дуже поширеним у нашому суспільстві. Досить згадати як часто, навіть з трибуни найвищого органу державної влади країни, звучать наполегливі вимоги прийняти в самому терміновому порядку з того чи іншого приводу законодавчий акт, вважаючи, що саме таким чином можна і потрібно вирішувати будь-яку гостросоціальну проблему - наситити ринок товарами, подолати організовану злочинність, значно підвищити культуру в суспільстві і т. д. 1

Реалізація такого підходу на практиці призводить до надмірного захоплення нормативно-правовими засобами, прийняттю актів, які не викликалися суспільними потребами. У кінцевому рахунку, такий акт втрачає своє значення, залишаючи у адресатів неприємний осад. Отже, юридичний фетишизм веде до правового нігілізму, стимулює його поширення.

Нігілізм взагалі (у перекладі з лат. - «Заперечення») висловлює негативне ставлення суб'єкта (групи, класу) до певних цінностей, норм, поглядів, ідеалів, окремим, а часом і всім сторонам людського буття. Це - одна з форм світовідчуття і соціальної поведінки. Нігілізм як течія суспільної думки зародився давно, але найбільшого поширення набув в минулому столітті, головним чином у Західній Європі і в Росії.

Він був пов'язаний з такими філософами ліворадикального напрямку, як Якобі, Прудон, Ніцше, Штірнера, Хайдеггер, Бакунін, Кропоткін і ін.. Нігілізм багатоликий, він може бути моральним, правовим, політичним, ідеологічним, релігійним і т.д., в залежності від того, які цінності заперечуються, про яку сферу знань і соціальної практики йде мова - культурі, науці, мистецтві, етики, політиці, економіці. Між ними багато відтінків, нюансів, взаємопереходів. Кожна з різновидів цієї течії має свою історію.

Розгорнута характеристика соціального нігілізму, який поширився на початку XX століття в певних прошарках російського суспільства, була дана в знаменитому збірнику «Вехи», що вийшов в 1909 р., і отримав згодом широкий громадський резонанс. Один з його авторів, а саме С.Л. Франк, з особливим пафосом підкреслював, що якби можна було одним словом визначити умонастрій нашої інтелігенції, то потрібно назвати його моралізмом. «Російський інтелігент не знає ніяких абсолютних цінностей, ніяких критеріїв, жодної орієнтування в житті, окрім морального розмежування людей, вчинків, станів на хороші і погані, добрі і злі. Моралізм цей є лише віддзеркалення її нігілізму ... Під нігілізмом я розумію заперечення або невизнання абсолютних (об'єктивних) цінностей ».

Коли нігілізм стає природним (об'єктивним) запереченням старого, консервативного, реакційного, він перестає бути нігілізмом. Наприклад, заперечення багатьох похмурих і навіть трагічних сторінок з нашого минулого, перш за все в державній і політико-правовій сфері життя суспільства, справедливо і виправдано, тому що являє собою неминучий процес оновлення.

Проте в цілому нігілізм, у традиційному його розумінні, сприймається в більшості випадків як явище деструктивне, соціально шкідливе, особливо в наш час. Нерідко нігілізм приймає руйнівні форми. У крайніх своїх проявах він змикається з різними анархічними, ліво і праворадикальними устремліннями, максималізмом, більшовизмом і необільшовизму, політичним екстремізмом. Нігілізм - стереотип мислення будь-якого радикалістів, навіть якщо він цього не усвідомлює.

Характерною ознакою нігілізму є не об'єкт заперечення, який може бути лише визначником його конкретного виду, а ступінь, тобто інтенсивність, категоричність і безкомпромісність, цього заперечення - з переважанням суб'єктивного, частіше всього індивідуального початку. При цьому, як правило, обираються найгірші способи дії, які межують з антигромадською поведінкою, порушенням моральних і правових норм. Плюс «відсутність будь-якої позитивної програми або, принаймні, її абстрактність, хиткість, аморфність».

Соціальний нігілізм особливо поширився у нас в період «перебудови» і гласності. Він виник на хвилі охопила всю країну загального негативізму, коли багато переоцінювалося, переосмислювалося, засуджувалося і відкидалося. З одного боку, було видно очисна функція нігілізму, а з іншого - його побічні наслідки, витрати, бо суцільний потік негативу змітав на своєму шляху і позитивні початку.

Сьогодні соціальний нігілізм виражається в самих різних іпостасях: неприйняття певними верствами суспільства курсу реформ, нового укладу життя, невдоволення змінами; незгоду з тими чи іншими політичними рішеннями та акціями, неприязнь чи навіть ворожнеча по відношенню до державних інститутів і структур влади, їх лідерів; заперечення не властивих російському менталітету західних зразків поведінки, моральних орієнтирів; «лівий» і «правий» екстремізм, націоналізм.

До основних причин поширеності правового нігілізму відносять:

1) історичних корінь, що є природним наслідком самодержавства, багатовікового кріпосництва, що позбавляло масу людей прав і воль, репресивного законодавства, недосконалості правосуддя;

2) теорію й практику розуміння диктатури пролетаріату як влади, не зв'язаної й не обмеженої законами;

3) правову систему, у якій панували адміністративно-командні методи, секретні й напівсекретні підзаконні правовий-правові-нормативно-правові акти, а конституції й нечисленні демократичні закони в значній мірі тільки декларували права й свободи особи, мали місце низька роль суду й низький престиж правий;

4) кількісне і якісне коректування правової системи минулого в перехідний період, кризу законності й неналагодженість механізму приведення в дію прийнятих законів, тривалість процесу здійснення всіх реформ, у тому числі судової. З одного боку, від правового нігілізму треба відрізняти конструктивну критику права, а з іншого боку - прагнути уникати юридичного фетишизму, тобто зведення в абсолют ролі права й інших правових засобів.

  1.  Форми вираження правового нігілізму.

Правовий нігілізм українського суспільства радянського періоду виник не на голому місці: він мав глибокі історичні корені. Багатовікова правова незабезпеченість суспільства, нерівність перед законом і судом, правовий цинізм уряду та інших вищих органів влади, попрання національної самобутності народу - все це, говорячи словами О. Герцена, «вбило всяку повагу до законності» у Російській імперії, до складу якої протягом декількох століть входила значна частина України.

Правовий нігілізм в Україні під час її входження в СРСР - результат певної деформації правової свідомості і правового регулювання того часу.

У СРСР правовий нігілізм проявлявся у двох формах:

1. теоретичній (ідеологічній), коли в унісон з марксистсько-ленінською теорією на державному рівні обґрунтовувалися ідеї:

про відмирання держави і права при соціалізмі - і тим самим істотно принижувалася роль права;

про перевагу всесвітньої пролетарської революції над правами людини;

про перевагу постанов комуністичної партії над законами, вторинність права, його відображеної реальності, яка обслуговує первинні реальності - економіку і політику, та ін.;

2. практичній, коли відповідно до офіційної ідеології:

була накопичена величезна кількість нормативних актів, які або морально застаріли, або містили декларації та заклики, або не мали ясності і чіткості формулювань і суперечили один одному. Поширена порочна практика, відповідно до якої закон не діяв доти, доки він не обростав інструкціями або відомчими наказами, призвела до правової деградації суспільства, породила недовіру в закон, зневагу до нього;

встановлені державою правові норми не додержувалися державними органами, відомчими і посадовими особами, які прикривали порушення законності виправдувальними поясненнями типу «в інтересах народу», «для виконання плану» та ін., що спричинило відомчий правовий нігілізм, а часто і правовий цинізм з боку вищих посадових осіб держави;

правозастосовні та правоохоронні органи діяли відповідно до принципу пріоритету доцільності над правом і законом.

Явища правового нігілізму (невизнання законів, негативне ставлення до права) - найбільш поширена і укорінена форма деформації правосвідомості населення в державах з авторитарним і тоталітарним режимами.

На цей час причинами прояву правового нігілізму в Україні можна вважати:

невпорядкованість законодавства, його нестабільність і суперечливість;

низьку правову культуру;

слабість механізму приведення в дію прийнятих законів та ін.

  1.  Концепція широкого праворозуміння.

Широкий підхід до права є досить поширеним у юридичній науці. Його характерною рисою є те, що всі теорії, концепції і т. д., обґрунтовуючи широке праворозуміння, прагнуть перебороти негативні особливості вузького розуміння права. Однак домогтися цього їм вдається по-різному: комусь у більшій, комусь у меншій мірі. При цьому слід зазначити, що, переборюючи недоліки вузького розуміння права школи, що базуються на широкому праворозумінні, володіють у свою чергу досить серйозними недоліками.

Основні недоліки широкого праворозуміння пов'язані з тим, що в межах теорій, що його формують, дуже часто нівелюють нормативну сторону права (іноді повністю її заперечуючи), а також відсувають державу в правових процесах на другий план (а то й на третій, четвертий і т. д.). А ті школи широкого праворозуміння, які намагаються зберегти такі найважливіші характеристики права, як державно-вольовий характер і нормативність, є внутрішньо еклектичними, суперечливими й складними для розгортання цільної юридичної теорії.

У той же час широке праворозуміння обґрунтовує дуже важливі для суспільства й окремої особистості положення у правовій сфері, і насамперед:

• право по своїй суті й змісту повинно відповідати уявленням суспільства й окремої особистості про належне, тобто бути справедливим;

• право повинно не гальмувати розвиток суспільних відносин, а сприяти їхньому розвитку;

• держава і його окремі представники не можуть порушувати ті норми, принципи, ідеали і т. д. у сфері правової дійсності, які суспільство сприймає як необхідні;

• право - це живий суспільний організм, що розвивається та відіграє самостійну роль у системі суспільних відносин;

• право має не тільки зовнішні механізми своєї реалізації, але воно багато в чому реалізується за допомогою залучення в процеси право реалізації психології відповідних соціальних суб'єктів (як індивідуальних, так і колективних);

• право реалізується не лише у контексті функціонування відповідного державного механізму, а й припускає втягнення в правові процеси недержавних інститутів, таких, як: ідеологія, мораль, культура і т. д. Особливістю сучасного етапу розвитку вітчизняної юридичної науки є тенденція в обґрунтуванні інтегративних або природно-правових підходів до розуміння права. Однак при цьому, крім проблематики праворозуміння, ця тенденція не знаходить адекватного відображення у теоретичних побудовах (у тому числі, трактуванні джерел, форм, механізмів і т. д. права). Вітчизняна загально-юридична теорія загалом продовжує розвиватись у рамках вузького праворозуміння (більш точно в даному випадку вести мову про нормативне праворозуміння).

Представляється, що сучасна еклектичність юридичної теорії не тільки не сприяє розвитку юридичних наук, а й є реальною перешкодою на шляху становлення адекватної сучасним умовам юридичної практики.

  1.  Роль філософських та загальнонаукових методів в процесі дослідження державно-правових явищ.

Самостійність будь-якої з юридичних наук визначається за двома критеріями:  предмет дослідження; метод дослідження. Метод дослідження – система способів та прийомів, за допомогою яких досліджується предмет науки. Сукупність методів складає поняття “методологія”.

Методологія юридичної науки складається з трьох груп методів:

1. Загальнонаукові методи – це способи, що характеризують процес дослідження будь-яких явищ. Вони використовуються всіма науками, а в юридичній складають поняття “філософський рівень юриспруденції”.

Роль теорії держави і права в процесі використання загальнонаукових методів зводиться до надання їм юридичного змісту.

Серед загальнонаукових методів розрізняють:

Матеріалістичний, що визначає залежність державно-правових інститутів від рівня розвитку матеріальної основи суспільства. Застосовується в процесі вивчення співвідношення держави, права та економічних відносин.

Ідеалістичний – характеризує державу і право як першооснову розвитку суспільства. Застосовується в процесі дослідження впливу держави на суспільство, на суспільні інститути.

Діалектичний . Характеризує державу і право як категорії, що розвиваються та вдосконалюються. Застосовується в процесі характеристики еволюції держави.

Метафізичний. Характеризує державу і право як сталі категорії, що мають незмінне призначення – підкорення волі меншості більшості. Застосовується в процесі вивчення конкретного етапу розвитку державності.

2. Спеціальнонаукові методи – система способів дослідження, що використовуються групою юридичних наук відповідно до їх класифікації.

Серед спеціальнонаукових методів розрізняють:

Історичний, що надає можливість визначити історичні умови становлення та розвитку держави, а також прийняття державно-правових рішень.

Порівняльний. Дає можливість визначити загальні та особливі риси подібних юридичних явищ. Він застосовується в три етапи:

a)      Вивчення явищ, що порівнюються, кожного окремо;

b)      Співставлення отриманих характеристик;

c)      Визначення спільних та відмінних рис.

Логічний. Дає можливість дослідити державу і право як логічно завершені категорії, що мають особливий юридичний зміст.

Метод абстрагування. Дає можливість досліджувати державно-правові інститути відокремлюючись від особливостей умов їх існування.

Статистичний. Визначає кількісні зміни в державно-правових інститутах.

Соціологічний. Дає можливість визначити відношення населення до державно-правових рішень шляхом опитування та анкетування.

Метод моделювання – передбачення різноманітних юридичних ситуацій та визначення можливостей їх реалізації в майбутньому.

Мовний метод. Характеризує особливості мовної стилістики в сфері юриспруденції та юридичної техніки.

  1.  Систематизація нормативно-правових актів: поняття та види.

Систематизація нормативно-правових актів - це діяльність щодо впорядкування та удосконалення нормативно-правових актів, зведення їх в єдину внутрішньо-узгоджену систему.

Здійснення систематизації цих актів необхідне для:

• усунення протиріч між нормативно-правовими актами, встановлення та усунення дефектів законодавства;

• підвищення якості та ефективності законодавства;

• забезпечення зручності користування законодавством, доступності його використання громадянами та іншими суб'єктами права;

• полегшення пошуку юридичної норми, яка підлягає реалізації;

• сприяння вивченню законодавства, а також його дослідженню.

Розрізняють такі форми (способи) систематизації нормативно-правових актів:

Облік - діяльність щодо накопичення нормативно-правових актів, підтримання в контрольному стані, а також створення пошукової системи, яка забезпечує ефективний пошук необхідної правової інформації.

Облік нормативно-правових актів може здійснюватися державними органами і недержавними організаціями як для внутрішнього, так і для зовнішнього користування. Основним завданням означеної форми систематизації є допомога в оперативному пошуку необхідної правової інформації.

Кодифікація - це така форма систематизації нормативно-правових актів, яка полягає в їх удосконаленні через зміну змісту (переробки та узгодження) норм права, пов'язаних загальним предметом регулювання, та об'єднання в новий єдиний нормативно-правовий акт.

Така форма систематизації націлена на докорінну переробку чинного законодавства шляхом підготовки та прийняття нового кодифікованого акта. Вона сприяє стабільності законодавства, тому кодифікаційні акти покликані бути основою законодавчої діяльності. Кодифікація у зв'язку з цим може мати лише офіційний характер.

Інкорпорація - це така форма систематизації, яка полягає в зовнішньому упорядкуванні (чи розташовані в іншому порядку) вже чинних нормативних актів без зміни змісту.

При інкорпорації нормативно-правових актів вилучаються положення, що втратили юридичну силу, включаються внесені в них зміни та доповнення, виключаються положення, що не містять норм права.

Види інкорпорації:

1. За юридичним значенням:

• офіційна - здійснюється від імені компетентних органів, збірники є офіційною формою опублікування, на які можна посилатися при вирішенні юридичних питань;

• неофіційна - здійснюється іншими особами: видавництвами, науковими та навчальними закладами, практичними органами, окремими спеціалістами, тому видані збірники мають лише довідковий, інформаційний характер.

2. За обсягом:

• загальна (генеральна);

• галузева;

• міжгалузева;

• спеціальна (за окремими інститутами однієї галузі законодавства).

3. За критеріями об'єднання:

• хронологічна - упорядкування нормативно-правових актів здійснюється відповідно до часу їх опублікування та набрання чинності;

• предметна - упорядкування здійснюється за предметом правового регулювання (за галузевою приналежністю);

• суб'єктна - залежно від органу, яким видано інкорпоровані акти.

Консолідація - це така форма систематизації, яка полягає в об'єднанні декількох нормативно-правових актів, які діють в одній і тій самій сфері суспільних відносин, в єдиний нормативно-правовий акт, як правило, без зміни змісту.

Консолідація використовується там, де немає можливості кодифікації. Вона є уніфікацією нормативних актів, усуває їх множину, позбавляє їх від надмірної роздрібності. Ця форма систематизації сприяє об'єднанню загальних положень поточної правотворчості в однорідні групи, є проміжною ланкою між поточною правотворчістю та кодифікацією.




1. О дополнительных мерах государственной поддержки семей имеющих детей
2. тематично і глибоко оволодівати знанням і практичними навичками
3. Монгольское завоевание Ирана
4. пытается отделить объект от идеи функционализма Э.
5. Социальная помощь детям, находящимся в трудной жизненной ситуации ГУСОСРУН алые паруса
6. рынок; рассмотреть важнейшие исторические условия возникновения рынка
7. Казанский государственный архитектурностроительный университет Кафедра оснований фундаментов дина
8. Плансхема к протоколу осмотра места происшествия 7
9. А ауамен берілетін ауру Б та~амды~ токсикоинфекция В ~ндіріс орнына жа~ын т~ратын адамдарда дамиты
10. Note 3 GT N9005 Qulcomm Snpdrgon 800 226 ГГц