Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Лекція Тема:10 Компаративістика на міждисциплінарному перехресті. Постколоніальні студії
Міжнаціональні горизонти компаративістичного дискурсу в царині постколоніальних студій, їхня специфіка. У міждисциплінарному дискурсі постмодерної доби (антропологія, соціологія, культурологія тощо) значного поширення набули постколоніальні, расові та етнічні студії, які вивчають багатокультурність і множинність міжнаціональних контекстів національної літератури в сучасному світі.
Постмодерна теорія деконструює універсальні категорії та бінарні опозиції, тобто піддає сумніву їхню універсальність і демонструє їхню внутрішню суперечливість. Перевертання «силової ієрархії» бінарних опозицій як необхідний крок їхнього деконструювання Жак Дерріда пояснив таким чином: «…у класичній філософській опозиції ми маємо справу з мирним співіснуванням певного взаємного протистояння, але зі силовою ієрархією. Один із двох членів панує над іншим (аксіологічно, логічно тощо), перебуває на вершині. Деконструювати опозицію означає спочатку в певний момент перевернути ієрархію» [Дерріда, Жак. Позиції. – К.: Дух і Літера, 1994. – С. 64].Сьогодні перемагає не ідея синтезу й уніфікації різнорідних елементів, а їхнього плюралізму (множинності) – рівноправного співіснування і взаємодії. Тенденції культурного плюралізму проявилися, зокрема, у тому, що європоцентрична орієнтація в сучасному світовому мистецтві втратила винятковий статус, і міжлітературний контекст розширюється через залучення мистецьких явищ постколоніального письменства країн третього світу – Африки, Австралії, Нової Зеландії, Індії, Вест-Індії та ін., котрі здобули незалежність у середині ХХ ст. Дослідник із Канади Мирослав Шкандрій зазначив, що сьогоднішня англомовна література, написана «неанглійцями» (Салман Рушді, Дерек Волкотт, Джон Кутзее, Відьядгар С. Найпол та ін.), часто цікавіша, ніж творена самими англійцями, і тим самим спрямована на руйнування англоцентризму. У сучасному світі цілком закономірно інтереси дослідників повертаються до цих ті інших постколоніальних літератур. Постколоніальна література – це широкий спектр різностильових явищ, які привернули увагу публіки й критики новим трактуванням філософських, політичних, етичних засад сучасної цивілізації крізь призму історичного досвіду тих етнокультур, які досі були відсунуті на периферію та підпорядковані імперським / великодержавним впливам, перебували в маргінальному, дискримінованому стані. Для постколоніальних літератур притаманні такі ознаки:
специфічна політизованість; митці протестують проти імперського мислення та висміюють його стереотипи; в українській літературі це помітно ще від ХVІІІ ст. («Історія Русів») й особливо яскраво проявилося у творах Т. Шевченка («Сон», «Кавказ» та ін.), митців Празької школи, шістдесятників-дисидентів, Василя Симоненка, Романа Іваничука, сучасних митців-постмодерністів тощо; теперішній постколоніалізм, на відміну від ранішого антиколоніалізму, не протиставляє імперський центр і колишню колонію, тому авторська іронія неоднозначна: спрямована не лише проти колоніальної системи («Московіада» Ю. Андруховича), а й проти власного етноцентризму, національної деградації («Рекреації» того ж автора, «Польові дослідження з українського сексу» О. Забужко тощо);
децентрування, тобто зміщення центру й периферії в політичних і мистецьких орієнтаціях: полюсом тяжіння стає материнська земля й культура, а не «Європа», «Америка», «Москва» чи будь-який інший «центр» (традиція так само давня і гідно продовжена у ХХ ст.: згадаймо Симоненкове: «…Хай мовчать Америки й Росії, / Коли я з тобою говорю!» – вірш «Задивляюсь у твої зіниці…», 1961; поліцентричність, культурна множинність, притаманні сучасному постмодерному мистецтву, забарвили його виразними постколоніальними кольорами);
відхід від стандартів європейського й американського мистецтва (наприклад, від засад європейського модернізму та авангардизму), що стимулює багатобарв’я національних культур, спричиняє розквіт плюралістичного (множинного, багатоперспективного) світобачення – замість одностайності, однорідності, спрощення культурних форм визнається ідея гібридності літературних явищ, їхнього синкретизму, археологічного нашарування культурних впливів, плетива різнорідних елементів, кожен з яких повноправний і невід’ємний у постколоніальній культурі;
самобутній психологізм: постколоніальні письменники витончено й ненав’язливо зображують непомітні для чужого ока, але болючі внутрішні драми своїх героїв, зумовлені зіткненням відмінних культурних орієнтацій та спричинені комплексами національної неповноцінності, почуттям провини перед рідною землею, ностальгією, ненавистю до колонізатора тощо. Наприклад, Відьядгар Найпол (р. н. 1932, Нобелівська премія 2001 р.) у своєму романі «Міґель-стріт» (1959) показує симпатичних диваків і невдах зі свого рідного острова Тринідад, котрі мають різний колір шкіри й різне етнічне походження, однак в одному вони всі справжні тринідадці – мріють за всяк ціну вирватися з острова світ за очі. Роздвоєність психіки героїв, спричинену розбіжністю між їхніми етнічною, культурною, мовною ідентичностями, аналізують чимало сучасних митців, допомагаючи сучасникам позбутися комплексу національної неповноцінності й шовіністичної запеклості через усвідомлення того факту, що колоніальний досвід має більшість націй сучасного світу.
Феномен постколоніального письменства. Формування постколоніальних студій. Формування постколоніальних студій почалося в середині ХХ ст., коли заокеанські, африканські, південно-азійські колонії країн Західної Європи здобули незалежність і їхня література, переважно англомовна чи франкомовна, викликала зацікавлення у публіки не лише на батьківщині, а й у колишніх метрополіях. Вона дивувала гібридністю естетичних форм, вагомістю порушених культурних та політичних проблем, отриманих у спадщину від попередньої доби. На початку 1980-х років термін «постколоніальна культура» перестав усвідомлюватися як «культура Британської співдружності» й поширився на вивчення та порівняння культурних здобутків народів, які раніше перебували під політичним і культурним гнітом колонізаторів. Важливу роль у становленні постколоніальних студій відіграли такі праці, як «Антологія нової негритянської та мальґаської поезії» (упоряд. Леопольд Сенґор; Париж, 1948), книжки «Чорна шкіра, білі маски» (Париж, 1952) та «Прокляті люди землі» (Париж, 1961); публіцистика Франса Фанона, котрий народився на о. Мартиніці в Карибському морі, що належить Франції; й особливо дослідження «Орієнталізм» («Orientalism», 1978) американського літературознавця, уродженця Палестини Едварда Саїда (р. н. 1935; працює в Колумбійському університеті, США).
Спираючись на концепцію Мішеля Фуко про зв’язок форм знання і влади, Е. Саїд у цій книзі, яка швидко стала науковим бестселером, переконливо довів, що західний дискурс орієнталізму, творений упродовж двох століть у науковій та масовій свідомості, поширюваний освітньою системою і закріплений державними інституціями, став інструментом пригнічення й аргументом, що виправдовував асиміляцію колонізованого населення Сходу як нібито нижчої, нерозвиненої форми Заходу. У праці «Культура та імперія» («Culture and Imperialism», 1993), виходячи з ідеї глобалізації та локалізації, Е. Саїд обґрунтував поняття культурного імперіалізму, суть якого полягає у витісненні й підпорядкуванні культурою колонізаторів колонізованої культури, трактованої як імітація. Орієнталізм – це політична, соціальна й академічна конструкція, що стосується Сходу, дискурсивна «реальність», у якій актуальний Схід відсутній – він радше репрезентований заходом. Це – «західний спосіб панувати над Сходом». Величезне етнокультурне розмаїття Сходу уніфіковане в цьому дискурсі за принципом бінарної опозиції «Ми – Вони» в однорідний колективний стереотип з негативним значенням, у кращому випадку – зі примітивно екзотичним забарвленням (гарем, лінощі, тероризм тощо).
Серед інших представників постколоніальних студій помітними є постаті Ґаятрі Чакраворті Співак та Гомі Бгабги. У своїх працях вони спираються на ідеї деконструкції Жака Дерріди та психоаналізу Жака Лакана. Американка бенгальського походження Ґ. Співак, відштовхуючись від положення Дерріди про сприйняття Іншого через розходження з ним, розвинула тезу, що повністю зрозуміти Іншого взагалі неможливо, бо кожний суб’єкт мимоволі перекладає відмінну знаковість на власну мову, на знайомі категорії [див.: Співак Ґ. Ч. В інших світах. – С. 448 449]. Ця теза перегукується з відомими рядками Редьярда Кіплінґа:
Захід є Захід, а Схід є Схід, і їм не зійтися вдвох,
Допоки Землю і Небеса на суд не покличе Бог. («Балада про Захід і Схід», пер. Максима Стріхи) У збірці «В інших світах» («In Other Worlds», 1988) Ґ. Співак уточнила: «Не можна як на теоретичний засновок спиратися на переконання, що тільки підпорядковане може знати підпорядковане, тільки жінки можуть знати жінок і так далі, оскільки воно обґрунтовує можливість знання, виходячи з ідентичності. …знання стає можливим і підтримується завдяки нередукованій відмінності, але не ідентичності. Усе, що відоме, завжди перебуває понад знанням. Знання ніколи не буває адекватним до свого об’єкта» [Співак Ґ. Ч. В інших світах. – С. 448 449].
Англо-американський культуролог, також уродженець Індії, за походженням парс, Гомі Бгабга схильний до універсалізації ідей. Приміром, поняття «світова культура» він трактує передусім як міжкультурну взаємодію, а не традицію кожної окремої культури, оскільки сучасна епоха позначена глобальністю впливів. У праці «Нація і нарація» («Nation and Narration», 1990) він виступив проти тенденцій есенціалізації країн третього світу в однорідну ідентичність і натомість стверджує, що весь сенс батьківщини твориться наративно. У «Розташуванні культури» («Location of Culture», 1994) Бгабга доводить, що культурна продукція завжди продуктивніша там, де вона більш амбівалентна, різнорідна, гібридна.
У царині україністики від кінця 1960-х років й особливо активно в 1990-х з’явилися праці Івана Дзюби, Марка Павлишина, Юрія Луцького, Григорія Грабовича, Мирослава Шкандрія, Юрія Барабаша, Миколи Рябчука, Ярослава Грицака, Олі Гнатюк, Ніли Зборовської та ін., котрі літературну проблематику висвітлюють у політологічному, ідеологічному, культурологічному аспектах, виводячи свої спостереження й висновки на постколоніальні засади. Підстави для такого широкого погляду поважні, адже так звані зовнішні фактори вносять відхилення в лінійну модель будь-якої літературної еволюції: літературний розвиток за колоніальних часів означав постійне повернення на попередні позиції, щоразу знищувані колоніальною системою. Мали місце штучна ізоляція від попередньої вітчизняної і світової сучасної естетичної думки, нав’язане комуністичною ідеологією кружляння навколо безплідних догматів соцреалізму, масові репресії, штучний голодомор, русифікація та інші руйнівні процеси, які переживала й література.
Юрій Луцький (Канада), Юрій Барабаш (Москва), Микола Рябчук досліджують суспільно-історичне та психологічне явище малоросійства, вивчають красне письменство як впливовий чинник у становленні національної самосвідомості. Марко Павлишин (Австралія) підкреслив доцільність розмежування в культурі двох видів протистояння колоніалізму: постколоніальний та антиколоніальний, трактуючи останній як опір, що успадковує структури свого попередника – колоніалізму («Канон та іконостас», 1997). Учений вказав на потенційну можливість розширення ареалу постколоніальних студій розшифруванням культур Російської імперії, СРСР та пострадянських країн, переконаний, що такі проекти важливі для деколонізації як колишніх периферій, так і колишнього центру.
Цієї проблематики, зокрема українських її аспектів, торкаються автори праць «В обіймах імперії» Мирослав Шкандрій (укр. пер. 2004 р.), «Трубадури імперії» Ева Томпсон (укр. пер. 2006 р.), «Прощання з імперією» Оля Гнатюк (Люблін, 2003) та інші дослідники в Україні й за рубежем. Не всі беззастережно погоджуються з концепціями і стратегіями постколоніальної теорії, витвореної на Заході. Наприклад, Стефен Величенко вважає, що Україну варто зіставляти не з країнами третього світу, а з такими колись залежними країнами, як Ірландія, Греція тощо. Зрештою, будь-яка держава на певному етапі своєї історії була залежною, але це не передбачає однакового застосування постколоніального методу для аналізу економічних і суспільних процесів у всіх країнах.
В аналізі польсько-українських міжлітературних взаємин таких позицій дотримується Володимир Моренець. На думку цього дослідника, прочитання українського постмодерного письменства за позиченими, а тому приблизними матрицями призводить до неминучої маргіналізації нашої літератури в контексті світової. Приміром, природа нашого шістдесятництва, «химерної прози» і загалом міфопоетики в українській літературі 1960 1980-х років звужено пов’язується з позитивістськими інерціями – впливом фольклорної традиції та «літературного народництва», тоді коли їх варто прочитувати в координатах екзистенціалістського дискурсу [див.: Моренець, Володимир. Голос у пустелі // Слово і час. – 2006. – № 4. – С. 83]. Тому дослідник наполягає на визначенні такого чинника саморозвитку української літератури у другій половині ХХ ст., як «постгеноцидний стан» – поняття, що його запровадив у науковий вжиток видатний дослідник української історії ХХ ст. американець Джеймс Мейс.
Імперський та антиколоніальний і постколоніальний дискурси. У постколоніальних студіях варто розрізняти категорії колоніального і неоколоніального, імперського (панівного) і колонізованого (підпорядкованого, пригнобленого), антиколоніального (протестного) і постколоніального (діалогічного).
Колоніальний / імперський дискурс творить свій цивілізаційний міф (імперія, мовляв, є оплотом культури й християнства супроти дикості, варварства), плекає наративи про власну миротворчу та об’єднавчу місію (колонії, мовляв, було приєднано добровільно, а не «вогнем і мечем»; асиміляція колонізованого населення відбувалася непримусово, завдяки «вищості» імперської мови та культури; конфлікти породжені зловорожими націоналізмами, а не насильницькою політикою метрополії) [див.: Шкандрій М. В обіймах імперії]. Але цей міф утруднює пізнання реальної дійсності з її непривабливими явищами різноманітних форм дискримінації колонізованих туземців, аж до етно-, лінгво- та геноциду. Етноцид – різновид колоніальної політики, спрямований на знищення етносу через руйнування його культури (культурний геноцид), мови (лінгвоцид), відчуття належності до традиційної культури (акультурація), етнічної самосвідомості (асиміляція), тоді як геноцид означає фізичне знищення людей за етнічними, політичними, соціальними, релігійними, расовими ознаками [Мала енциклопедія етнодержавознавства. – К.: Генеза; Довіра, 1996. – С. 694; див. також у праці: Дзюба І. Духовні спустошення і трансформації в українському суспільстві ХХ ст. // Дзюба І. З криниці літ: у 3 т. – Т. 2. – К., 2006. – С. 687 693]. Етноциди та геноциди набули особливо широкого розмаху у ХХ ст.: нищення вірмен у Туреччині на початку ХХ ст., євреїв та циган – у фашистській Німеччині, українців, кримських татар, чеченців – у СРСР тощо.
На відміну від інших сучасних постколоніальних країн, пострадянські країни пережили останній етап колоніальної залежності за умов тоталітарної комуністичної системи, яка волюнтаристськи владарювала в царині культури. Єдиною моделлю радянського мистецтва став соціалістичний реалізм, заснований на комуністичній ідеології та стильовій еклектиці, упровадженій шляхом адміністративного примусу в СРСР та країнах-сателітах. Як «новомова» (за романом «1984» Джорджа Орвелла) чи дискурс влади (М. Фуко) соціалістичний реалізм був ініційований Й. Сталіним та Максимом Ґорьким у жовтні 1932 р. (постанова ЦК ВКПб), відтак його було легітимізовано на І Всесоюзному з’їзді радянських письменників у Москві в серпні 1934 р., рішення якого проголошували соцреалізм «основним методом радянської літератури».
Цей уніфікований набір схоластичних псевдомистецьких засад поставив літературу на службу радянській пропаганді і зробив її чи не нейважливішим дискурсом влади. Головний принцип радянської літератури – історична правда («правдиве, історично-конкретне зображення дійсності в її революційному розвитку») був позірним, бо разом із принципом партійності (комуністичної заанґажованості) вимагав змалювання дійсності у викривленому відповідно до ідеологічних догм світлі (наприклад, вимагалося закривати очі на голодомор, політичні репресії, русифікацію, катастрофічне для економіки та для народної моралі й культури руйнування селянського укладу через колективізацію, екологічні проблеми і т. п.). Категорія народності заохочувала примітивну стилізацію під фольклор; припис інтернаціоналізму диктував «старшобратську» «дружбу народів» і боротьбу з «буржуазними націоналізмами»; догма «єдності змісту й форми» – стильові та тематичні рамки («форма має відповідати змістові», а значить – запроваджувалося підпорядкування певним тематичним і стильовим приписам) тощо. Актуальною вважалася тематика революційна, виробнича, колгоспна, партійна й т. п.
Соціалістичний реалізм перейняв від середньовіччя та класицизму пристрасть до канонів та ієрархій, від соціально орієнтованих течій ХІХ ст. (їх було названо «революційним романтизмом» та «критичним реалізмом») – заанґажованість, від авангардизму – схематичний, плакатний стиль. Інші риси соцреалізму – велемовна патетика, ілюстративність, безконфліктність, ідеалізація «позитивного героя», витіснення / маргіналізація сатири, трагедії, есею та інших інтелектуальних і документальних жанрів. Жодні заклики не допомагали позбутися цих вад, оскільки митці змушені були заради виживання запобігати перед владним режимом, вдаючись до соцреалізму як форми соціальної мімікрії. «Керівна і спрямовуюча роль» компартії полягала в адмініструванні, цензуруванні й репресіях щодо митців задля «виховання» їх «у дусі відданості радянському народові та ідеям марксизму-ленінізму». Усе, що виходило поза рамки цієї «новомови», таврувалося в партійних постановах як відступництво, формалізм, декадентство, націоналізм. Насильство над творчим духом і совістю митця освячувалося казуїстичними формулами на зразок: «не свідомість людей визначає буття, а суспільне буття визначає їхню свідомість» (К. Маркс), «література повинна стати колеском і гвинтиком» партійної справи (В. Ленін), «радянські письменники пишуть за велінням серця, а серця їхні належать партії» (М. Шолохов) тощо.
Соцреалізм ізолював радянську літературу від світової мистецької практики й естетичної думки. У Радянському Союзі існував свій, особливий канон літератури, своя методологія.
Після розпаду західних (британська, французька, іспанська) та східних (радянська) колоніальних систем народилося явище неоколоніалізму, з яким пов’язують не пряме політичне підпорядкування колишніх колоній, а опосередкований вплив на них через культурну й економічну залежність від метрополій. Неоколоніалізм продовжує існувати у гнучких комбінаціях економічного, політичного, міліарного та ідеологічного впливу. Е. Саїд у книзі «Культура та імперіалізм» висловив спостереження, що спільним фактором для колоніалізму та неоколоніалізму як компонентів імперіалізму є презумпція вищості білого / західного колоніста над чорним / туземним колонізованим і право першого пригнічувати другого, чия роль полягає лише в підтвердженні переваги першого. Неоколоніалізм пов’язаний із глобалізацією та супровідними процесами європеїзації, модернізації, вестернізації, які часто знаходять своє вираження у копіюванні місцевою елітою і тубільним населенням вершків західної цивілізації, поспішному й поверховому засвоєнні культурних цінностей колишніх метрополій, що зокрема в Україні призводить до розколу нації на західників і нативістів (англ. native – рідний; нативізм – стратегія захисту успадкованої місцевої етнічної культури від асиміляційних загроз).
Універсалізм і прагнення до уніфікації (одноманіття), повної асиміляції Іншого, до культурного панування – важливий ідеологічний чинник асиметричних взаємин між центром та екс-центричною околицею як «вищою» і «нижчою» культурами. Він полягає у зверхньому сприйнятті маргіналізованого Іншого, коли метропольний центр трактує іншу культуру як відсталу, недосконалу, «неповну» (за жанровою чи стильовою ознакою), нездатну самостійно розвиватися, і тому вважає правомірним своє прагнення взяти її під «патронат», трактувати як доповнення до культури розвинутої, підпорядкувати й відкорегувати задля її ж блага. Для культури колоніалізованої (або такої, що перебуває під загрозою колоніалізації) можливі такі позиції стосовно культури колонізаторів: добровільно-насильницьке підпорядкування чужій культурі або ж пасивний чи активний опір. Поспішне прилучення до «вищої» культури призводить до зовнішнього її наслідування і денаціоналізації – втрати споконвічно свого, питомого, корінного. Колабораціонізм, тобто добровільна активна співпраця представників аборигенної культури (зокрема в Україні – Олександр Корнійчук, Микола Шамота ті ін.) із насильницькою політикою колонізаторів, руйнує місцеву культуру зсередини і сприяє породженню масового манкуртства.
Вимушеною захисною позицією є пасивний опір – ізоляціонізм – та активний опір – дистанціювання від агресивного Іншого задля самозбереження. Класичним прикладом ізоляціонізму є Японія часів панування династії Токугава (ХVІІ ХІХ ст.), коли існували заборони на в’їзд у країну іноземців, суворі кари за поширення закордонних учень тощо. Розширення зв’язків із Заходом почалося лише після революції Мейдзі 1867 1868 рр.
Антиколоніальний напрям пов’язаний з активним опором і має на меті національне відродження – ті суспільні процеси, які спрямовані на відновлення і розвиток загроженої національної культури. У народів, які зазнали колоніального гніту, національне відродження часто попереджається і супроводжується визвольним рухом (Визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького, війна за незалежність у Північній Америці в кінці ХVІІІ ст., італійське Рісорджіменто ХІХ ст. тощо).
Рух українців за відновлення власної держави пройшов кілька етапів і досі не завершений. Кожен історичний етап характеризувався сплеском літературних талантів, жанрово-стильовим розмаїттям, прискореним ритмом, коли за короткий час мистецтво проходить різні еволюційні етапи. У вивченні української літератури колоніальної доби постає низка дискусійних питань: деформація літературного розвитку і культурного життя за часів царської Росії та радянської влади; проблема «двоколійного» розвитку українського письменства у ХІХ ХХ ст., коли відбувся поділ на літературу «підросійську» чи радянську й західноукраїнську / галицьку, материкову й еміграційну, «задротяну» й офіційну. Згідно з антиколоніальною моделлю, у центрі уваги перебуває література Опору. Одначе, за влучним висловом польської дослідниці Аґнєшки Корнєєнко, традиція такого мислення дещо механістично знецінює явища першої категорії і приписує позитивні властивості лише тим явищам, котрі були дотепер переслідувані [див.: Korniejenko, Agnieszka. Ukraiński modernism: Próba periodyzacji procesu historycznoliterackiego. – Kraków: TAiWPN Universitas, 1998. – S. 16]. Погляд, який пов’язує літературу колонізованого народу з його визвольною боротьбою, має цілковите право на існування, але необхідні й інші критерії – естетичні, стильові, культурологічні.
Антиколоніальна і постколоніальна течії досліджень співіснують у тісному зв’язку, їх нерідко важко розмежувати. Дехто з дослідників оцінює панівні тенденції в сучасному постколоніалізмі як постмодерністичні, політично нейтральні й тому руйнівні для національних культур, оскільки ці культури потребують моральної допомоги, підтримки. Модель постколоніалізму, запропонована індійцем Аруном П. Мукґерджі, передбачає не зацикленість на постмодерному пародіюванні імперських концептів, а заанґажованість у національну традицію, культурно продуктивну й функціональну. Отже, постколоніальний дискурс – це не просто заперечення колоніалізму й обстоювання прав зневаженої нації, а свідоме творче використання досвіду – як колоніального, так і антиколоніального, розуміння відносності цих двох історичних структур. Постколоніальна свідомість не позбавлена політичної заанґажованості, але їй притаманна схильність до плюралізму, толерантності, компромісу та іронії [див.: Павлишин М. Козаки в Ямайці].
Постколоніальна проблематика досліджень надзвичайно різноманітна. Це й питання широкого світоглядного плану, як-от деконструкція метропольних центрів, і вужчі аспекти сучасної культурної політики, скажімо, такі явища, як свідоме або неусвідомлене колаборування, літературне прислужництво державі-гегемону, панівній нації, виправдання або замовчування асиміляторських планів, «цивілізаційних» місій. Хоча сучасний світ, з якого зникли майже всі колишні імперії, вважає себе постколоніальним і демократичним, реальність далека від гармонії. Постколоніальні народи отримали у спадок чимало проблем недавнього минулого, котрі отруюють міжнародні відносини та загрожують спільному майбутньому. У постколоніальних літературах і критиці відбувається переміщення центру з метрополій на периферію, реабілітація політики, ідеології, але не як у народницькій літературі з її беззастережним моральним імперативом, а з використанням елементів гри, одяганням масок (приклад – творчість Миколи Хвильового). Постколоніальна критика вивчає не лише взаємодію двох культур у творі одного автора, а й їх протистояння, а також опір, вагання та роздвоєння авторської психіки. Наприклад, Редьярд Кіплінґ роздвоєний між англійською та індійською частинами своєї душі. Дослідження роздвоєння, гібридизації та синкретизму – одна з провідних проблем постколоніальної літератури.
Міфологічний аспект у постколоніальних студіях. Міленарні міфи та постколоніальна реальність. Дослідники звернули увагу на те, що в несприятливих умовах культура шукає захистку в материнській утробі національної міфології (ненька-Україна, ірландська Кетлін на Уліен, російська Родина-мать тощо), поринає в золотий вік минулого чи майбутнього, в утопійні, міленарні видіння (міленарний – від лат. міленіум – тисяча). Національне відродження ґрунтується, як правило, на ідеології націоналізму й демократизму, живиться романтичними уявленнями про месіанізм своєї багатостраждальної нації, надихається вірою в «золотий вік» – майбутнє духовне відродження рідної країни в новій ідеальній спільноті вільних і рівних народів. Ці утопії мають потужний історіотворчий потенціал. Їхніми речниками є видатні мислителі й митці, як-от німці Йоганн Ґотфрід Гердер та Фрідріх Шеллінґ, італієць Джузеппе Мадзіні, словак Ян Коллар, чех Карел Гавлічек, угорець Шандор Петефі, українці Тарас Шевченко, Іван Франко, Дмитро Донцов і т. д. Міленарний міф про давноминулу епоху суспільної гармонії й очікуване відновлення цього ідеалу в майбутньому втілюють у різних літературах світу образи нового золотого віку – духовного відродження батьківщини і всього людства, становлення утопічної ідеальної спільноти. Б. Бакула виділяє, приміром, деякі колективні міфи у слов’янських літературах (він вживає термін «національний дискурс», вважаючи, що національна література має певні ідеологічні конотації, пов’язані з історичними та політичними ідеями).
Які ж це міфи? «Польська справа», «чеський сон», «українське питання» («українська мрія») тощо. Спільне в них – ідея незалежності. Вона має метафізичний характер, це своєрідний міф, марення, мрія. Згадаймо драму «Весілля» (1901) Станіслава Виспянського, драматичну поему «Сон української ночі» (1903) Василя Пачовського, поезію «Чеський сон» (1953) Йозефа Кайнара. Подібні національні міфи формуються в культурі народів, у підсвідомості яких жила мрія про незалежність – у них відлунює архетип героїчного («сплячий велетень», «розкопана могила»). У той же час міфи «русский вопрос» та «польська справа» мають свої зближення, а саме – психологічний комплекс імперії, комплекс великодержавності («Великая Россия», «Москва – Третий Рим», «Polska od morza do morza» тощо). Цей комплекс був притаманний і англійцям, французам, іспанцям…
Що стається, коли руйнуються колоніальні міфи, стикаючись із постколоніальною реальністю? Вивільнюється людська гідність, особистість переживає оновлене відчуття причетності до історії, знову розквітають зів’ялі мрії. Але й загострюються імперські комплекси: зростає розчарування від сучасності, туга за минулим, за колишньою «єдністю» тощо. У літературі спостерігаємо насиченість місцевим колоритом, гібридизацію елементів рідної, батьківської, і засвоєної мов, всюдисущу іронію, алегоричність тощо.
Межа – центр – маргінес: історична відносність і культурна продуктивність понять. До проблематики мультикультуралізму та постколоніальних студій належить, з одного боку, вивчення наслідків доцентрових уніфікуючих тенденцій (таких, наприклад, як американський «плавильний казан» або політичний концепт «радянського народу» в колишньому СРСР). А з другого – дослідження етнічного й культурного багатоманіття, гібридних форм культури та інших відцентрових і межових явищ. До комплексу культурологічної проблематики належать такі питання, як взаємини культур національних меншин та регіональних (місцевих) літератур із загальнонаціональною літературою; поняття «малої батьківщини» й культурної ідентичності регіону (наприклад, українських лемків у Словаччині й Польщі); культурні потреби співгромадян різного етнічного походження, їхні очікування й стереотипи; зіткнення культур і проблема толерантності.
Центр і маргінес – це основні / керівні й побічні / підпорядковані елементи структури в бінарній системі ієрархізованих нерівноправних відносин (Я – Інший, чоловік – жінка, білий – чорношкірий і т. ін.). Взаємини між «центром» і «периферією» є асиметричними. Сучасні країни є багатокультурними, але переважно за етнічним складом. На презентативному рівні вони залишаються здебільшого гомогенними (однорідними) – у парламенті, уряді, на телебаченні, в освіті. Етнічні культури й літератури в одному державному утворенні часто мають неоднакові умови для розвитку: одна опиняється в ролі основного чинника, лідера, інші їй підпорядковуються. У протиставленні «центру» й «периферії» криється клубок болючих проблем національної та культурної ідентичності людської особистості, гідного її світовідчуття в агресивному суспільному довкіллі.
Одна з таких проблем – вимушена чи добровільна культурна асиміляція – культурне уподібнення особи чи етнічної групи до іншого етносу, засвоєння його мови і звичаїв. Наприклад, асимільовані представники єврейської нації відіграли значну роль у культурі багатьох країн – це Кафка, Й. Бродський, Бруно Шульц та ін. Однак вони стали знаменитими, як правило, лише посмертно або перебравшись до столиці монополії (у випадку Бродського – в еміграцію, тобто в метрополію світового рівня), а не в провінції.
Західна культура поширюється в країнах Африки й Азії як неминучий супровід модернізації. Відповідно, культура тих континентів зазнає болючих процесів трансмутації. Такою була й історія протиріч між вестернізованою Японією та її національною культурною ідентичністю, між модернізацією та традицією, відсталістю й прогресом у будь-якій постколоніальній країні. І все-таки, як зауважують дослідники, модель «традиція / модернізація» може лише частково пояснити вплив західної культури на східну; вона не здатна переконливо витлумачити вплив східної культури на західну. А такий зворотний вплив теж є, і він у культурі безперечний (приклади: вплив східної філософії на М. Гайдеґґера або на творчість Гессе). «Центр» і «маргінес» – відносне поняття, оскільки варто змінити точку зору – і це співвідношення змінюється. Притому саме на часових межах і просторових краях культурних систем відбуваються події, які згодом усвідомлюються як епохальні. Приклади – українсько-російський Гоголь, єврейсько-німецький-чеський Кафка та ін.
Прикордоння, тобто межова чи спільна територія для двох чи більше культур, є зоною високої комунікативності, у якій долається стабільність і замкнутість національних традицій, опозиція етнічних стереотипів, протилежність мистецького канону і масової культури. У сучасній культурології та загалом гуманітаристиці цей напрямок досліджень – дослідження прикордоння / border studies – мультидисциплінарне вивчення взаємодії між культурами і суспільствами, а в широкому розумінні – між мистецтвами і науковими дисциплінами, набуває прискореного розвитку. У 1893 р. американський історик Фредерік Тернер у своїй статті «Значення кордону в американській історії» (“The Significance of the Frontier in American History”) запропонував концепцію фронтиру (американського прикордоння між освоєними землями, передусім Новою Англією, та Диким Заходом), у літературознавстві розвинулося поняття Frontier Literature – американської літератури, яка описує освоєння Дикого Заходу білими поселенцями (Фенімор Купер, Томас Майн Рід, Френсіс Брет Гарт та ін.). Згодом у культурологічній антропології поняття фронтиру почали трактувати метафорично – як зону взаємодії культур, а «фронтир-студії» було поширено й на інші історичні прикордоння та їхні літературні версії, як-от Балкани, канадські, латиноамериканські фронтири тощо.
Українські дослідники й мислителі (Юрій Липа, Іван Лисяк-Рудницький) використали ідею фронтиру для осмислення самобутності українського національного характеру, сформованого впливом Степу та Дикого Поля як зіткнення між Окцидентом та Орієнтом. У Польщі близьке поняття позначають як креси (окраїни, околиці); кресознавство є сучасною галуззю полоністики й компаративістики, яка досліджує міжкультурне й міжлітературне прикордоння як конкретно-історичне явище на землях польських кресів – сучасних Литви, Білорусії, України.
Анклави (тобто території, оточені іншими державами) етнічних меншин хоча й стикаються з політичними перешкодами та іншими складнощами, зате надають національній культурі особливого звучання. Адже письменство, котре функціонує серед літератур інших етнічних груп, отримує специфічний набір проблем і тем, має дещо відмінну філософію, міфологію, характерне мовно-стилістичне забарвлення.
«Хто я?»: ідентичність особи й літератури. Ідентичність – це самототожність особи або цілої спільноти, відчуття власного «я». Вона детермінується різними чинниками, як-от місце народження і проживання, мова, етнічність, раса, громадянство, стать, вік, релігія, фах, сімейний стан тощо. Тому постструктуралістські, постмодерні і постколоніальні теорії розглядають ідентичність як множинну й різнорідну, часто гібридну, коли мовна, етнічна й національно-культурна ідентичність не збігаються, а складно взаємодіють, переносячи конфлікти між тотожністю й відмінністю, Я та Іншим у саму серцевину нашої особистісної самосвідомості.
Є численні літературні приклади складної ідентичності: Микола Гоголь, Джозеф Конрад (Теодор Юзеф Конрад Коженьовський – поляк, народжений на Україні; визначний англійський письменник), Бернард Шоу, Томас Стернз Еліот, Юрій Клен (Освальд Бургардт), Семюел Беккет… Наша національна література знає чимало імен, від яких ми не мусимо відмовлятися, хоча водночас ці люди належать російській культурі: Микола Костомаров, Олександр Потебня, Володимир Перетц тощо. Діоніз Дюришин уводить термін «білітературні» (дволітературні) письменники, котрі водночас перебувають у двох літературах, скажімо, чеській і словацькій: «…таке явище є органічною, невід’ємною частиною обох зацікавлених літератур, хоча й має неоднакове значення в поступовому розвитку кожної з них» [Дюришин Д. Теория сравнительного изучения литературы. – М., 1979. – С. 248].
У сучасному світі є навіть приклади, коли письменник добровільно змінює мову, місце проживання, громадянство: Владімір Набоков, Мілан Кундера, Салман Рушді та інші. Очевидно, змінюється і його самоідентифікація, хоча її по-різному інтерпретують читачі. Однак немає літератур поза- чи наднаціональних, і мовний та етнокультурний фактори – провідні чинники самоідентифікації. Вона має й політичні виміри. Подеколи літературу позначали такими кумедними визначеннями, як «радянська література», в основу чого насправді було покладено наміри ідеологічної уніфікації та поступової культурної денаціоналізації й асиміляції.
Слово як дія: перформативні аспекти національного письменства (перформатив – від англ. performative, дослівно означає «виконувати»). До проблем ідентичності існують два підходи. Перший – есенціалізм – плекає уявлення про незмінне, вроджене, «істотне», «об’єктивне» значення, що нібито має абсолютну ідентичність і не залежить від контексту. Однак чи існує така незмінна сутність, наприклад, української літератури, яка в різні епохи творилася різними мовами, мала в різних державних утвореннях неоднаковий статус і різні історичні назви («руська», «малоруська», «русько-українська», «українська»)? Другий підхід – дискурсивний – зауважує, що ідентичність не є чимось незмінним, закоріненим у нас, і має бути виявлена, відкрита, реалізована, вона продукується актами, які ефективно конструюють цю ідентичність, про яку говорять, що вона виражається чи відкривається.
Термін «перформатив» означає висловлювання, адекватне дії, вчинкові; його запровадив філософ Оксфордського університету Джон Остін у 1950-х рр., вказавши на різноманітність висловлювань, які не просто використовують мову для повідомлень про існування об’єктів, а є перформативними – мовленнєвими діями. Логічні позитивісти зосереджувалися на референції – використанні слів для виділення й позначення предмета у світі; вони вважали, що смисл притаманний відношенню між словом і світом. Якщо ж таке відношення відсутнє, то відсутній і смисл. Натомість, за Остіном, ми використовуємо слова з різними цілями. Окрім референтних висловлювань (твердження, повідомлення, опис), є й такі, що виконують певні дії: привітання, вибачення, прохання, благання, прокляття тощо. Отож Остін розрізняв 1) твердження, котрі відсилають до постійно існуючого стану речей «зовні» і є «істинними» чи «хибними» залежно від їхньої відповідності фактам, і 2) перформативи, котрі не відсилають до існуючого стану справ, а самі творять такий стан справ. Перформативи є мовленнєвими актами, які сприймаються як дії: вони слугують для зміни світу, для творення чогось нового або ж для встановлення певних взаємин між людьми. Вони не є, за Остіном, ні «істинними», ні «хибними». Остін вважав їх радше «вдалими», коли вони успішно встановлюють стан справ, який намагаються створити.
Однак Остін зіткнувся із труднощами, коли взявся за розрізнення перформативів та референтних актів мовлення, бо мовленнєвий акт може бути вжитий у драматичному значенні – вдавано, награно, артистично, несерйозно, риторично (як-от прокляття Сашкової бабусі із «Зачарованої Десни» О. Довженка: «…Бодай тобі руки й ноги поламало!»). У своєму дискусійному прочитанні Остіна Жак Дерріда у 1977 році (праця «Підпис, подія, контекст» / “Signature, Event, Context”) показав, що ця гра може бути узагальнена як цитування чи ітерабільність (повторюваність), які є умовами для всіх типів висловлювання.
Концепція Дерріди зводиться до того, що кожен мовленнєвий акт є успішним лише завдяки тому, що він цитує попередні вживання елемента, який зараз уживається. Іншими словами, мова функціонує, бо мовець має попередні знання про її елементи та їхні усталені семантичні й синтаксичні вживання. Кожен новий мовленнєвий акт є повторенням, використанням існуючих у мові елементів. Однак і точне повторення не відбувається надто часто, адже відомі слова ми вживаємо в новому контексті. Кожне окреме вживання слова обмежує його в тому чи іншому напрямку залежно від контексту, аудиторії, свідомих чи прихованих намірів мовця. Отже, кожен мовленнєвий акт має перформативний вимір: замість повторення чи відсилання до попереднього значення слів він змінює це значення – «творить» його заново за допомогою «цитування» попередньо вживаних елементів мови. Мова відновлюється і функціонує через численні акти вживання, але ці акти також змінюють мову. Мова є перформативною в тому розумінні, що не просто передає інформацію, а виконує різні акти, повторюючи усталені дискурсивні практики чи способи діяльності.
У 1990-х рр. Джудіт Батлер та Ева Коссовскі Сеґдвік відновили поняття перформативу для літературної та культуральної теорії, наголосивши, що ґендерні й інші ідентичності (тотожності) значною мірою творяться через повторювані дії ритуалізованих практик щоденного життя. Бути кимось – це означає повторювати певний зразок, підтверджувати певні сподівання, ніколи не сягаючи ідеалу. Отож перформативна сила мови залежить від повторювання давніших взірців та актів; перформативи набувають сили авторитету завдяки повторюванню попереднього авторитетного комплексу практик.
Очевидно, ідентичність не є природною даністю, а результатом взаємодії наративів. Це стосується як персональної ідентичності, так і суспільної (як стверджується у працях Ернста Ґелнера, Гомі Бгабги та інших дослідників). Література як інституція бере участь у зміцненні колективних ідентичностей – «уявлених спільнот» (Бенедикт Андерсон). Пригадаймо унікальну історичну роль Шевченкового «Кобзаря» не просто в розвитку українського письменства, а й у консолідації української нації. Той шлях, яким інституалізується сама література, є водночас шляхом формування ідентичності літературних текстів у спільноті літературних текстів. Найновіша – постколоніальна – фаза української історії переконує, що культура і свобода нації не є раз і назавжди здобутим благом – як цінності, невід’ємні від громадянських прав і внутрішньої гідності сучасної людини, вони потребують повсякденного свого підтвердження, захисту і розвитку, що є обов’язком кожної свідомої особи і всього суспільства, зокрема елітних його верств і державних інституцій.