Театр як синтез мистецтв
Работа добавлена на сайт samzan.net:
Тема: Театр як синтез мистецтв
Усі види мистецтв служать найвеличнішому
з них — мистецтву жити на Землі.
Бертольд Брехт
Театр — вид мистецтва, особливістю якого є художнє відображення життя за допомогою сценічної дії акторів перед глядачами. У перекладі з давньогрецької театр — це видовище. Актори показують якусь історію (п’єсу), а глядачі спостерігають за їхньою грою. «Драматург — п’єса — акторська гра — глядач» — ось формула театру. Театром також називають заклад (підприємство, установу), що здійснює сценічні постановки певним колективом артистів (трупа), а також саме приміщення, будинок, у якому відбуваються вистави.
Гра, як відомо, притаманна людині з дитинства. Від народження ми вчимося за допомогою гри. Ставши дорослими, також вигадуємо собі різні «ігри» — свята, ритуали, жарти. Гра, таким чином, постає як спосіб діяльності, пізнання світу і своєї ролі в ньому. Акторська ж гра — основний елемент театрального мистецтва.
У театрі відбувається відтворення життєвих подій у формах самого життя. Це твердження умовне, адже сценічна гра є лише їх імітацією, а не точним копіюванням. Водночас зміст вислову, попри всю умовність, є досить влучним, оскільки театральна гра наслідує життя, його різні прояви. Особистості акторів розкриваються на сцені так само, як і в реальній дійсності, — через систему вчинків, емоційні стани, стосунки.
Для допитливих
Мистецтво театру дуже давнє, воно зародилось у Стародавній Греції, де під часритуалу на честь бога Діоніса співали «козлячу пісню» — «трагос оде» — трагедію. Запальні пісні веселих Діонісових супутників — «космос оде» — були прообразом комедії. П’ятірка видатних драматургів Еллади — Есхіл, Софокл, Еврипід (автори трагедій) та Аристофан і Меандр (автори комедій) — ще задовго до нової доби на все майбуття заклала основи світової драматургії і мистецтва театру. Вистави давньогрецького театру були всенародним святом: у величезних амфітеатрах просто неба збиралися десятки тисяч глядачів. Крім професійних акторів, у виставах брали участь пересічні громадяни — учасники хору. У трагедіях створювалися образи легендарних героїв і богів, утверджувалися норми моралі. Комедії гостро висміювали вади античного суспільства.
У давньоримському театрі (драматурги Плавт, Теренцій, Сенека та ін.) розвинулися сценічне втілення вистав, театральна техніка. Виникли нові види вистав, зокрема музично-танцювальні пантоміми на міфологічні сюжети.
Основою театральної вистави є драма, що визначає художні можливості й ідейний напрям театру. При цьому літературний твір має враховувати сценічну дію й специфічну театральну образність: характери, конфлікти драми втілюються в образах дійових осіб та їхніх вчинках. Слово — найважливіший художній
засіб, який театр бере від драми, підкоряючи його законам драматичної дії. В одних випадках мова виступає як засіб побутової характеристики персонажа, в інших — розкриває складні психологічні конфлікти свідомості героя. Мова на сцені може бути звернена до себе або до глядачів (монолог), мати форму розмови між двома або кількома особами (діалог), звучати як міркування наодинці з собою (внутрішній монолог).
У творчості актора втілено сутність театру: здатність захоплювати глядачів художнім видовищем, що відбувається в них на очах, безпосередньо. Акторський образ твориться на основі п’єси та її тлумачення режисером-постановником. Водночас актор не обмежується настановами режисера, а є самостійним художником, здатним передати індивідуальне бачення свого образу на сцені.
Театр — колективне мистецтво, а спектакль — твір, якому притаманна художня єдність, гармонія елементів. Вистава створюється відповідно до режисерського задуму спільними зусиллями акторів, художника-сценографа, композитора, хореографа і багатьох інших працівників театру (освітлювачів, костюмерів, гримерів тощо). В основі спектаклю лежить режисерська інтерпретація п’єси, її жанрове, стилістичне вирішення.
Драматичну дію організовано в часі (темп, ритм, наростання й спадання
емоційної напруги) і просторі (розробка сценічного майданчика, мізансцени, реквізиту, рухів тощо).
Театральне мистецтво є синтетичним за своєю природою. Воно включає в себе практично всі інші мистецтва: літературу, музику, образотворче мистецтво, хореографію тощо, а також використовує досягнення найрізноманітніших галузей науки й техніки. Наприклад, дослідження у сфері психології вплинули на теорію акторської й режисерської творчості.
Першооснову театру становить література у вигляді п’єси — художнього тексту, призначеного для виконання (розігрування) на сцені. Драматургія як особливий рід літератури має драматичну дію і діалогічну
форму тексту.
Неабияке значення для театру має музика. В операх, балетах, оперетах, мюзиклах на ній ґрунтується сценічна мова. У драматичному театрі музика створює відповідне емоційне тло, допомагає розкрити характери, настрої персонажів, інколи яскравіше
за слова.
Театр як мистецтво видовищне, зорове, спирається на образотворче мистецтво. Зоровий сценічний образ створюється художником-декоратором засобами живопису, спеціальної театральної конструкції, костюмів, освітлення, театральної техніки. Наприклад, у театрі ляльок, де дійовою особою є не жива людина, а її муляж, провідного значення набуває скульптура. Декорація може відтворювати обставини дії або ж метафорично розкривати в зоровому образі задум режисера, бути реалістичною або умовною залежно від художніх
завдань постановки, напряму, стилю. Важливу роль відіграє також сценографія.
А яка ж вистава без костюмів і гриму? Це також специфічне мистецтво, що складається з дизайну, моделювання одягу, перукарської майстерності, макіяжу, навіть деяких видів спорту (акробатика, фехтування),
елементів фольклору, декоративного мистецтва (театральні атрибути красномовно засвідчують історичну епоху, відповідні побут і традиції).
Для допитливих
У часи Середньовіччя світський театр Європи занепадав. Акторів жорстоко переслідували. Незважаючи на тиск церкви, театральне мистецтво розвивалося у творчості мандрівних акторів. В Італії їх називали гістріоґнами, у Франції — жонглерами, в Англії — менестреґлями, на Русі — скоморохами. У творчості мандрівних акторів, особливо вагаґнтів—співців3сказителів, переважала соціальна сатира. В описані часи виникли театральні жанри. Вистави на релігійну тематику — містерії — приурочувалися до церковних свят; виконавці, змінюючи один одного, упродовж кількох днів і ночей розігрували сцени на біблійні сюжети. Моралітеґ
мали повчальний характер: смиренність і добро винагороджувались, а вади неминуче вели грішника до пекла. Літургійна драма і міракль («диво») присвячувалися сюжетам з життя Діви Марії чи святих. В італійській комедії масок, першому професійному театрі Європи, дія будувалася на імпровізації. Кожен персонаж тут мав свій особливий костюм і маску карикатурно загостреного характеру, за якими його відразу впізнавала публіка. Оновлення театру відбулося в добу Відродження. Світовою вершиною ренесансного театру стала творчість Вільяма Шекспіра. Датою зародження українського професійного театру вважається 1819 рік, коли в Полтаві було поставлено «Наталку Полтавку» Івана Котляревського. У творчості видатних представників «театру корифеїв» закладалися традиції реалістичної акторської гри. Визначним теоретиком реалістичного мистецтва ХХ ст. був російський режисер Костянтин Станіславський. Згідно з його вченням перевтілення є вершиною акторської майстерності; воно принципово відрізняє акторську школу переживання від школи зображення.
Як уже зазначалося, мистецтво театру має різновиди. Це драматичний і музично-драматичний (опера, балет, оперета, мюзикл) театр, театр ляльок і пантоміми (рух тіла). За цільовою аудиторією розрізняють: театри дитячі, де й актори, й глядачі — діти; юного глядача, де дорослі актори грають для дітей; молодіжні театри; міміки й жесту (для глухонімих); самодіяльні (аматорські) та ін.
Тематичне або жанрове спрямування зумовлює наявність театрів естради, моди, пісні, історичного портрета, детективу, драми і комедії, мелодрами, камерного, фольклорного театрів тощо.
Крім режисера-постановника, в театрі працюють художники: постановник, з костюмів, декоратор, зі світла; балетмейстер-постановник, диригент-постановник, хормейстер-постановник тощо. Сучасний театр важко
уявити без театрального продюсера, який забезпечує фінансування, організацію публічного виконання (показу) театральної вистави, гастролей.
Для допитливих
Театр на Сході завжди був шанованою справою. Попри національну розмаїтість китайського, індійського, японського, корейського, індонезійського театрів, у них є деякі спільні риси, насамперед високий ступінь умовності засобів. Східний театр завжди орієнтувався на «посвяченого» глядача, здатного розуміти складний символічний код пластики, жестів, міміки. Окрім традиційного театру живого актора, на Сході поширені театр об’ємних ляльок і маріонеток, масок, тіней, мистецтво пантоміми.
У Японії виникла театральна професія сейю. Так називають акторів, які озвучують ролі в аніме, відеоіграх, іноземних кінофільмах, на радіо і телебаченні. Є навіть спеціальні курси підготовки сейю, потрапити на які через великий конкурс досить важко. Майбутніх акторів навчають професійно користуватися своїм голосом (змінювати його залежно від віку, статі, настрою персонажа), а також співати.
ОСНОВНІ ПРОФЕСІЇ В ГАЛУЗІ ТЕАТРАЛЬНОГО МИСТЕЦТВА
- Драматург — пише тексти, переробляє літературні твори для театрального виконання;
- Режисер — його задумові підпорядковані всі елементи вистави;
- Актор — доносить до глядачів зміст п’єси за допомогою гри;
- Сценограф — організовує простір сцени за законами живописної композиції (кольори, освітлення, спецефекти, декорації);
- Звукооператор — забезпечує музичне оформлення вистави (звуковий фон, супровід пауз, вступ до дії, музичні антракти)
Історія театру
Витоки театру ми знаходимо у стародавніх обрядових дійствах первісних людей. В єдине ціле поєднувалися ритуальні дійства, ритмічні рухи, замовляння. Всі дійства супроводжувалися ритмічною музикою, специфічними костюмами, масками, татуюваннями і певними сценічними законами. Різноманітні форми видовищ були створені у країнах Давнього Сходу, Індії, Китаю, Індонезії, Японії. В середні віки носіями театральної творчості були західноєвропейські бродячі актори – гістріони, жонглери, скоморохи.
Давньогрецький театр
Вважається, що професійний театр виник у Давній Греції (V ст. до н.е.). Провідними жанрами давньогрецького театру були трагедія (з грецьк. – «пісня цапів»), сюжетами для якої слугувaли міфи про богів і героїв, і комедія («пісня веселих селян»). Театральні вистави йшли під час великих державних свят протягом трьох днів з ранку до вечора і мали характер змагань. Театри будувалися на схилах пагорбів, ураховуючи акустику. Жіночі ролі виконували чоловіки. Герої вистав виступали у пишному одязі, взутті на високих підборах (контурнах), обличчя було закрите маскою, яка відповідала характеру персонажа. Розвиток давньогрецької трагедії пов’язаний із іменами Есхіла,Софокла, Еврипіда. Комедії – Аристофана.
Театр Далекого Сходу: театр Кабукі, пекінська опера
Популярний японський театр мав такі різновиди – театр Но, театр Кабукі; ляльковий театр маріонеток.
Театр Но виник на перехресті кількох жанрів: народних обрядових видовищ, поетичних релігійних містерій, ефектних веселих фарсів. Актори виступають у масках, праворуч сцени знаходиться хор (8 осіб), який коментує п'єсу, веде діалоги,створює емоційне тло театрального дійства. Музичне супроводження здійснює оркестр (флейта – рютекі, невеличкі барабани), який організовує ритм вистави. Сюжети п'єс беруться з відомих міфів і легенд. В антрактах цих серйозних п'єс виконуються розважальні фарси.
Театр Кабукі за своєю формою наближається до європейської драми, в трупах виступають тільки чоловіки. Актори виражають душевний біль, муки, смерть, (особливо часто харакірі), вони прекрасні акробати, фехтувальники, талановиті міміки.
Дзерурі – ляльковий японський театр, П'єси дзерурі ставляться на сцені театру Кабукі. Маріонетки – театральні ляльки, що рухаються за допомогою ниток, якими керує актор-лялькар.
Пекінська національна опера виникла із ярмаркових видовищ. Окрім співу і діалогу, в опері була пантоміма і акробатика, де кожен крок і рух рук мають певний сенс.
Театр Середньовіччя
В культурі Середньовіччя театр став виразником міської культури – відомий популярними новими театральними жанрами містерії, фарсу, міракaлії, мораліте. Релігійний театр ХІV–ХVІ ст. розігрував містерії (сюжети Біблії, Євангеліє) в ярмаркові дні на площах, на довгих помостах, кількість дійових осіб доходила до кількох сотень, а декорації розташовувалися на візках-педжентах та міраклі (з мотивами соціальної сатири) як різновид містерії. В той же час у народному театрі стали популярними фарси (легкі розважальні сценки), які ввaжали початком виникнення демократичних, комедійно-побутових інтермедій. У період Середньовіччя виник театр мандруючих акторів: в Західній Європі – барди, рапсоди, шпільмани, в Київській Русі – театр скоморохів.
Український театр – вертеп
Вертеп – лялькова вистава з різдвяним сюжетом була розповсюджена в Україні з ХVІІ ст. Вистави відбувалися у двоповерховій дерев'яній скриньці, де на верхньому поверсі демонструвалася невеличка вистава на сюжет Євангелія від Луки, а на нижньому – різноманітні комічні сюжети із народного життя.
Театр епохи Відродження
Перший професійний європейський театр епохи Відродження – це італійська народна комедія масок (комедія дель арте ХVІ – ХVІІІ ст..), головні маски якої – Арлекін, Коломбіна, П’єро, Пантолоне, Тарталья, Паяц – добре відомі. Починаючи з епохи Відродження, театр стає літературним. Твори театрального мистецтва – спектаклі – створюються на основі драматичних або музично-сценічних творів у співвідношенні із задумом режисера, під його керівництвом зусиллями акторів, художників. Справжнім відкриттям цього періоду стала італійська опера.
Нові театральні жанри
Поступово у театральному мистецтві виникають нові жанри. Наприклад, у XVII ст. у Франції балет відокремлюється в самостійний жанр із класичними правилами. У ХІХ ст.. в Росії виникає водевіль (комедія з куплетами під музику), у Франції – оперета, а в США виникли мюзикл, вар'єте як форма розважального видовища. Трохи пізніше, в ХХ ст., у США народжується мегамюзикл («Ісус Христос – суперзірка», де є комп’ютеризоване освітлення, складна сценічна механіка, потужні підсилювачі звуку, яскравість видовища), мегамюзикл «Титанік» (із комп'ютерними спецефектами).
МАСКА – це накладка з вирізами для очей, що приховує обличчя учасника маскараду, карнавалу, іноді з зображенням обличчя людини, голови тварини або міфологічного звіра. Маска означає потаємність, таємницю, трансформацію – перевтілювання та небуття.
Ще у первісних культурах учасники культових релігійних обрядів одягали маски, прагнучи уявити себе божеством чи злим духом. Досі існують ритуальні маски африканського культу Вуду. Значення прадавньої символіки маски у тому, що вона виражає надприродну силу. Шаман немов би сам стає духом, коли одягає маску. У багатьох народів у давнину на обличчя померлого клали погребальні маски. Золота маска єгипетського фараона Тутанхамона – це чудовий витвір ювелірного мистецтва. Єгиптяни використовували посмертну маску, щоб життєва сила людини – Ка – змогла повернутися у тіло, впізнати його та воскреснути.
Театральні маски відомі ще з часів античного театру. У грецькому театрі вони символізували трагічну або комічну природу персонажу. Зло – це маска Гopгoни. Маска комічна – атрибут музи комедії Талії, трагічна – Мельпомени. В культових обрядах шамaни одягали маски, щоб поєднатися з силами природи, у театрі – охарактеризувати персонажа.
У японському традиційному театрі НО актори грають в масках, які відображають душевні переживання героїв. Це маски дівчини, старої, демона, вони підкреслюють характери персонажів.
У XVI ст. у Франції розповсюдилась дамська мода на на півмаски із оксамиту чи тафти, які одягали у подорожі та прогулянок. Носили їх як захист від Вітру і пилу та як засіб кокетування, але тільки не в присутності короля.
З ХVІІІ ст. маска стає невід'ємним атрибутом карнавалів. Венеціанський карнавал – найвідоміший і найстаріший карнавал у світі. Саме у Венеції розповсюдилась традиція під маскою приховувати титул та чин свого володаря, щоб не турбуватися за свою репутацію.
У XVIII ст. головними героями стають Арлекіно, П'єро та чарівна Коломбіна.
В Україні маски традиційно одягають на Різдво – ряжені та колядники. Маски бувають: обрядові, культові, театральні, карнавальні.
ХОРЕОГРАФІЯ — ВИД СЦЕНІЧНОГО МИСТЕЦТВА
Хореографічне мистецтво, як і театр, — синтетичне. У ньому в одному художньому просторі співіснують танець і пантоміма, музика і скульптурні пози, драматургія літературного твору.
У перекладі з грецької хореографія означає «запис танцю». Але значення цього слова набагато ширше. Поняття «хореографія» сьогодні включає в себе все, що стосується мистецтва танцю: професійний класичний балет, народні, бальні, естрадні, спортивні танці.
Хореографія має свою художньо виразну мову, за допомогою якої створюється хореографічний образ. Він виникає передусім з музично-ритмічних рухів, системи специфічних засобів та прийомів умовно-узагальненого характеру і розкриває внутрішній стан та духовний світ людини.
З давніх-давен танець прикрашав життя людей. У найпростішому своєму вигляді — це виразні рухи людського тіла, які підкоряються певному ритму. Люди створили танець як засіб вираження своїх думок і почуттів, і він став однією з форм художнього спілкування. Ще в первісному суспільстві існували танці, що відтворювали трудові процеси, копіювали рухи тварин, несли магічний зміст. За допомогою танцю люди зверталися до сил природи, просили вдалого полювання, дощу, сонця, народження дитини чи кари для ворога. З розвитком музики змінювався й танець: із суто ілюстративного перетворювався на витончене мистецтво передавання людських емоцій, настроїв, переживань, думок.
Специфічною особливістю мистецтва хореографії є його безпосередній зв’язок із музикою, яка диктує хореографічний образ.
З історії жанру балету
За доби Відродження в Італії балет представляли під час придворних бенкетів і свят. Звідти його було перенесено Катериною Медичі до Франції, де спочатку балетні вистави поєднували спів, танці й декламацію. Французький балетмейстер Ж. Ж. Новер перетворив балет на самостійний жанр із певним сюжетом і пантомімою.
Світове визнання здобув російський класичний балет, репрезентований знаними іменами танцівниць Ганни Павлової, Галини Уланової, Майї Плісецької і балетмейстерів Вацлава Ніжинського, Михайла Фокіна. Шедеврами світової класики стали балети «Лебедине озеро», «Спляча красуня», «Лускунчик» П. Чайковського, «Попелюшка», «Ромео і Джульєтта» С. Прокоф’єва, «Петрушка», «Жар3птиця», «Весна священна» І.Стравінського.
У XX ст. митці прагнули перебороти стереотипи й умовності академічного балетного стилю минулих століть, істотно розширити коло ідей і образів, збагатити його новими музичними формами, хореографічними прийомами.
В Україні балет як самостійний жанр хореографічного мистецтва виник у ХХ ст., хоча здавна танці входили до народних обрядових ігор, а класичні балети виконувалися ще в кріпацьких театрах. Створення першого українського балету «Пан Каньовський» Михайла Вериківського (Харків, 1930 р.) започаткувало самобутній український національний балет. На основі фольклорних джерел і творів класичної літератури створено різноманітні балети: «Лілея» К. Данькевича, «Лісова пісня» М. Скорульського, «Хустка Довбуша» А. Кос-Анатольського та ін.
Аналізуючи музичне мистецтво, ми говорили про наявність важливого зв’язку «композитор — виконавець». У хореографії цей зв’язок значно ускладнюється, адже між композитором і виконавцем з’являється постать хореографа. Саме цей «потрійний союз» і робить хореографію специфічним видом мистецтва.
Музика — основа хореографічного твору, якій підпорядковується ідейний задум хореографа і яка спонукає його добирати засоби для розкриття образу у всій яскравості і повноті. Прослуховуючи музику, хореограф спочатку уявляє собі музичний образ, потім, після копіткої роботи, з’являється його хореографічний відповідник.
У створенні художнього образу велике значення має світогляд хореографа. Він має бути спостережливим, асоціативно й хореографічно мислити, вдало застосовувати знання з композиційної і драматургічної побудови танцю, уособлювати режисера й психолога. Узагальнюючи весь комплекс накопичених знань і вражень, хореограф виробляє власний підхід, стиль.
Уміння вибрати найістотніше та донести це до глядача зумовлює успішність кінцевого результату роботи — створення хореографічного образу.
«Потрійний союз» композитора, виконавця музики й хореографа буде неповним без артиста танцю. Танцівник — це також майстер, художник, який творить образ. Незалежно від того чи є він солістом, чи виступає в кордебалеті, справжній митець танцю не буде просто механічно виконувати рухи, запропоновані хореографом. Він стає справжнім співавтором, перевтілюється, надає танцю індивідуальності й неповторності. У чому полягає творчість танцівника? Її специфіка виявляється в тому, що думки, почуття, переживання свого героя він передає без допомоги мовлення, мовні засоби тут — рухи тіла, жести рук, міміка обличчя. Від ступеня наповнюваності танцю змістом залежить сила його виразності.
Професійна танцювальна майстерність складається із зовнішньої й внутрішньої техніки артиста. Зовнішня техніка полягає в умінні досконало виконувати рухи, з яких складається танець — класичний, народно-сценічний, естрадний, спортивний. Та одного фізичного вміння танцівникові недостатньо. Щоби бути справжнім артистом, він повинен не тільки навчитися добре танцювати, а й уміти правдиво зіграти (перевтілитися, як театральний актор) на сцені, створити образ. А для цього йому потрібно стати актором. Тому паралельно із зовнішньою технікою танцівник оволодіває технікою внутрішньою — акторською майстерністю.
Балет — вид музично-сценічного мистецтва, зміст якого розкривається в хореографічних образах. Складові балету: музика, танець — класичний і характерний — пантоміма, лібрето, сценографія.
ТЕАТР
- драматичний;
- музично- драматичний;
- ляльок;
- пантоміми.
За аудиторією:
- дитячий;
- молодіжний тощо.
За складом виконавців:
- професійний;
- аматорський;
- камерний.
За тематикою і жанрами:
- драми і комедії;
- опери;
- пісні;
- естради;
- моди тощо.
2. Исходные данные Uг
3. Электрические заряды и закономерности их взаимодействия.html
4. тема Великобритании.html
5. Российский государственный профессиональнопедагогический университет Социальный институт Кафедра т
6. 0701112007 П~н бойынша білімін іскерлігін ж~не да~дыларын ~орытынды ба~алау ~шін ба~ылаушы~лшег
7. Подбор растений для сада
8. по теме Медицинская вирусология Раздел Частная вирусология Задача 1
9. Воно складається з таких етапів передопераційний огляд та оцінка стану хворого підготовка до операції та а
10. тема економічних законів 8
11. цивільне право і цивільний п
12. Казахстанская правда
13. Класифікуйте види тіста для хлібобулочних та борошняних виробів які використовувались для експеримен
14. на тему- ПЕРЕЛИВАНИЕ КРОВИ- ОСНОВНЫЕ ДЕЙСТВИЯ И ПОСЛЕДОВАТЕЛЬНОСТЬ ИХ ВЫПОЛНЕНИЯ
15. і. Климатты~ континенттігі ауданны~ к~п жерінде температураны~ тез ауыт~уынан ауаны~ ~~р~а~ болып жауын ~ ш
16. Апоптоз как регулятор иммунной системы
17. благомыслящие попрощались с Афиной и в сопровождении ее народа устроившего факельное шествие с участие
18. это такая форма организации действий при которой одна последовательность действий повторяется несколько р
19. Вариант 1 Описание задания Колл
20. Европейское право - новая юридическая специальность.html