Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Курсова робота на
тему:
«Роль дидактичної гри в розвитку зв’язного мовлення»
Студентки 4-го А курса
дошкільне відділення
(заочна форма навчання)
Білгород – Дністровського
Педагогічного училища
ПДПУ ім. К.Д.Ушинського
Свиридової О.Т.
Провідну роль у процесі мовного розвитку дошкільника відіграє розвиток зв’язного мовлення , оскільки речення є одиницею мови.
Існує два типи зв’язного мовлення: діалогічне і монологічне. Діалог – це розмова двох або кількох осіб. Він складається із запитань та відповідей, не потребує розгорнутих речень, тому що їх зміст доповнюється мімікою, жестами інтонаціями, а також ситуацією, обстановкою, окремих слів, коротких повідомлень, проте співрозмовники добре розуміють один одного, оскільки їм відомий предмет обговорення, вони е учасниками спільної справи, перебувають в однакових умовах. Тому в діалозі багато не повних номінативних і окличних речень; значне місце тут посідає розмовна лексика; складне речення зустрічаються рідше, ніж у монолозі.
Монологічне мовлення - складна мовотворча діяльність, якою діти починають оволодівати в дошкільному віці під впливом організованого навчання та на основі збагачення власного життєвого досвіду. Це мова однієї особи, спрямована до слухачів. Вона більш розгорнута, вимагає більшої напруженості пам’яті, напруженішої уваги до змісту і форми мови. Монологічне мовлення спирається на мислення, яке логічно біль послідовне, ніж у процесі діалогу. Для того щоб монолог був зрозумілий слухачам, у ньому повинні використовуватися повні і поширені речення, точні формулювання.
Діти оволодівають монологом поступово. Залежно від вікових особливостей дітей спершу навчають розуміти розповідь вихователя, потім - розповідати самостійно: переказувати невеликі оповідання та казки, описувати іграшку, предмет, картину, складати розповідь за сюжетною картиною, про події з власного життя, виконувати мовнотворчі завдання (наприклад, придумати розповідь на запропоновану вихователем тему).
На кінець старшого дошкільного віку вимоги до розповіді дітей підвищуються. Діти повинні дотримуватися чіткої композиції, логіки розвитку сюжету, правдиво зображувати дійсність у розповідях на реальні теми, давати оцінку життєвим явищам , фактам.
Усне мовлення, як діалогічне, так і монологічне часто супроводжуєтья різного роду рухами, які мають характер жестів, змін міміки обличчя тощо. Це робить мову виразнішою, допомагає кращому розумінню змісту сказаного.
Навчання дітей розмовної мови здійснюється в дитячому садку як у повсякденній роботі, так і під час спеціальних занять. З цією метою використовують розмови з дітьми під час режимних процесів, спостережень, екскурсій, розглядання картин, предметів; бесіди за змістом літературних творів, на теми з досвіду дітей; дидактичні ігри з лялькою та іншими іграшками.
Дидактична гра – гра, спрямована на формування у дитини потреби в знаннях, активного інтересу до того, що може стати їх новим джерелом, удосконалення пізнавальних умінь і навичок.
Дидактичні ігри, ігрові заняття і прийоми підвищують ефективність сприймання дітьми навчального матеріалу, урізноманітнюють їхню навчальну діяльність, вносять у неї елемент цікавості.
Використовують дидактичні ігри у навчанні та вихованні дітей усіх вікових груп у навчанні та вихованні дітей усіх вікових групах за необхідності актуалізувати їхній досвід, повторити, уточнити, закріпити набуті знання і уявлення про природні явища, працю і побут людини.
Як ігровий метод навчання дидактична гра постає у двох видах:
1) Власна дидактична гра. Ґрунтується на авто дидактизмі (самонавчанні) та самоорганізації дітей;
2) Гра-заняття (гра-вправа). Провідна роль у ній належить вихователь, який є її організатором. Під час гри-заняття діти засвоюють доступні знання. У них виробляються необхідні вміння, удосконалюються психічні процеси (сприймання, уява, мислення, мовлення).
У дидактичній грі як формі навчання взаємодіють навчальна (пізнавальна) та ігрова (цікава) сторони. Відповідно до цього вихователь одночасно навчає дітей і бере участь у їхній грі, а діти граючись навчаються. Здатність дидактичної гри навчати і розвивати дитину через ігровий задум. Дії правила О.Усова визначає як авто дидактизм.
Для того щоб дидактичні ігри стимулювали різнобічну діяльність і задоволення інтереси дітей, вихователь повинен добирати їх відповідно до програми дитячого садка для кожної вікової групи, враховуючи пізнавальний зміст, ступень складності ігрових завдань і дій. В кожній групі мають бути різних розмірів ляльки з комплектами одягу, посуд, меблі, транспорт, м’які іграшки (тварини, птахи, комахи), настільно-друковані ігри (лото, доміно, шашки, шахи), дидактичні іграшки (матрьошки, кубики, пірамідки та інші), набори з природного матеріалу, картинки про природу, життя сім*я, діяльність людей, предмети домашнього вжитку тощо.
Важливим методом розвитку зв’язного мовлення дітей є дидактична гра. Вона забезпечує сприятливі умови для розв’язання педагогічних завдань з урахуванням можливостей дітей дошкільного віку. Для розвитку діалогічного мовлення проводяться такі ігри, де мовна активність дітей займає основне місце. В молодших групах це дидактичні ігри з лялькою. Зміст цих ігор в тому, що вихователь розігрує невелику інсценівку за участю ляльки, наприклад, влаштування кімнати для ляльки, святкування дня народження ляльки, зустріч нової ляльки Тані. Протягом усієї гри вихователь веде розмову з дітьми від імені ляльки Тані; діти відповідають хором і поодинці, уважно стежать за діями вихователя, самі беруть участь у виконанні окремих доручень ( накрити стіл для ляльки, одягти пальто на неї, допомогти ляльці сховатися тощо).
Вихователь складає інсценівку за участю не більше як трьох дійових осіб, продумає діалог який буде вести протягом гри, дії, що будують виконуватися. Треба обов’язково передбачити активну участь усіх дітей у розмові з дійовими особами. Сюжети для сценарію треба брати з дитячого життя, з життя тварин. Це можуть бути невеликі інсценізації: «Знайомство», «Зустріч друзів», «У лікарні», «В магазині», «Розмова по телефону», «У бібліотеці» тощо. Дійовими особами можуть бути і герої улюблених казок: Червона Шапочка, зайчик і т. д. Проте це буде не інсценування всієї казки, а розмова дітей з одним героєм.
В основі гри-бесіди лежить спілкування вихователя з дітьми, дітей з вихователем і дітей один з одним. У грі-бесіді вихователь часто діє не від себе, а від близького дітям персонажа і тим самим не тільки зберігає ігрове спілкування, а й підсилює бажання повторити гру.
Цінність гри-бесіди лежить спілкування полягає в тому, що вона ставить вимоги до активізації емоційно-мислительних процесів: єдність слова, дії, думки й уяви дітей. Такі ігри виховують уміння слухати і чути запитання вихователя, запитання і відповіді дітей, уміння зосереджувати увагу на зміст розмови, доповнювати сказане, висловлювати судження.
Наведемо приклад дидактичної гри «Лист хлопчика Чомучці». Вихователь показує дітям великий конверт і говорить: «Коли я йшла до дитячого садка, листоноша передав мені ось цей конверт. Кому ж він і від кого? На конверті адреса нашого дитячого садка і нашої групи! А що в конверті? Лист від Чомучки! Чомучка – хлопчик. Він веселий, добрий, допитливий. Чомучка часто запитує: «Хто? Що? Де? Чому?» Тому його і називають Чомучкою. Може, і нас він про щось запитує? Ось що він пише: «Діти, там, де я живу, не буває зими. Розкажіть мені про зиму. Я буду дуже радий». Щось ще є у великому конверті. Що це? ( Хтось з дітей виймає кольорові конвертики і знаходять в кожному карточку з запитанням). У кожному конвертику Чомучка про щось запитує. Хочете відповісти на його запитання?.. Подумайте і намагайтесь відповідати коротко, але так, щоб Чомучка все зрозумів». Далі вихователь виймає із конвертиків одну за одною картки і читає запитання.
Наприклад: Що таке зима? З якого місяця починається зима? Які звірі живуть взимку в лісі? Які птахи відлітають і які залишаються? Як люди готуються до зими? Яку роботу вони виконують?Як ви граєте взимку? Які взимку бувають свята? І т.д. Діти відповідають на ці запитання.
Але дидактичні ігри проводять після того, як діти вже навчилися розповідати на заняттях. Однією з умов проведення дидактичної гри є її жвавість, певний ритм, активна участь усіх дітей. Якщо ж діти не вміють розповідати про предмети, гра може загубити ці свої цінні якості. В дидактичних іграх можна закріплювати вміння дітей описувати предмет або картинку досить повно, послідовно. За суттєвими ознаками. Це такі ігри: «Чарівний мішечок», «Відгадай, хто це?», «Відгадай, яка квітка (дерево, тварина)», «Пошта», «Школа» тощо.
Ігри мають чіткі правила, які вихователь на початку заняття повідомляє дітям і яких вони дотримаються в ході гри. Дотримання правил вимагає від дитини вольових зусиль, уміння взаємодіяти з іншими, переборювати негативні емоції у зв’язку з невдачами тощо. У дидактичній грі правила є критерієм правильності ігрових дій, їх оцінки.
Основою, сюжетною канвою дидактичної гри є ігрові дії, завдяки яким діти реалізовують свої ігрові задуми. Без підпорядкованих певним правилам дій неможлива гра.
Ігрові дії малюків полягають у перестановці, збиранні предметів, їх порівнянні, доборі за кольором, розміром, імітуванні рухів, голосів тощо. Ігрові дії дітей середнього і старшого дошкільного віку виражають значно складніші стосунки між ними.
Результатам дидактичної гри є її фінал. Відгадування загадок, виконання доручень, ігрових завдань, вияв кмітливості є результатом гри і сприймається дитиною як досягнення. Виявляється він і в задоволенні учасників гри від участі в ній. Для вихователя результатом гри є рівень засвоєння дітьми, знань їхній успіх у розумовій діяльності, налагоджені гармонійних взаємин.
Ігровий задум, ігрові дії та правила тісно пов’язані між собою: задум визначає характер ігрових дій, а дотримання правил допомагає в їх здійсненні та розв’язанні ігрового завдання.
Класифікація дидактичних ігор дає змогу простежити їх сутнісні особливості, використання яких забезпечує відповідний навчально-виховний ефект.
Поширеною є класифікація дидактичних ігор за характером матеріалу, згідно з якою виокремлюють:
1) Ігри з предметами. У таких іграх використовують дидактичні іграшки ( мазїйку, кубики), реальні предмети, різноманітний природний матеріал (листя, плоди, насіння), сюжетні (ляльки, предмети побуту, овочі тощо) і безсюжетні (кулі, циліндри, пірамідки та інші) дидактичні матеріали.
2) Настільно - друковані ігри. Вони передбачають дії не з предметами, а з їх зображеннями. Найчастіше вони зорієнтовані на розв’язання таких ігрових завдань: добір картинок за схожістю (деякі види лото, парні картинки), карток-картинок пі час чергового ходу (доміно), складання цілого з частин (розрізні картинки, кубики) тощо.
3) Словесні ігри. Вони є найскладнішими, оскільки змушують дітей оперувати уявленнями, мислити про речі, з якими на той час вони не діють, використовувати набуті знання у нових ситуація і зв’язках. У молодшому дошкільному віці ці ігри спрямовані на розвиток мовлення, уточнення і закріплення словникового запасу, формування вміння рахувати, орієнтуватися у просторі. У старшому дошкільному віці словесні ігри розвивають самостійність мислення, активізують розумову діяльність дітей. Як правило, дошкільникам доводиться описувати предмети, відгадувати її за описом, за ознаками схожості та відмінності, групувати за властивостями, знаходити алогізми в судженнях, вигадувати власні розповіді.
Класифікація ігор за матеріалом наголошує на їх спрямованості на навчання, пізнавальну діяльність, але вона лише поверхова розкриває основи дидактичної гри: особливості ігрової діяльності дітей, ігрових завдань, ігрових дій і правил, організацією життя дітей, керівництво вихователя. Цій меті підпорядкована класифікація дидактичних ігор, запропоновано О.Сорокіною, за якою виокремлюють:
1) Ігри-подорожі. Відображають реальні факти і події через незвичайне: просте – через загадкове, складне – через переборне, необхідне – через цікаве.
2) Ігри-доручення. Ігрове завдання та ігрові дії в них ґрунтуються на пропозиції що-небудь зробити: «Збери у кошику усі іграшки червоного кольору», «Дістань із мішечка предмети круглої форми» та інші.;
3) Ігри-припущення. Їх ігрове завдання виражене в назвах: «Що було б …?», «Щоб я зробив, як би …?» та інші. Вони спонукають дітей до осмислення наступної дії, що потребує вміння зіставляти знання з обставинами або запропонованими умовами, встановлювати причинні зв’язки активної роботи уяви;
4) Ігри-загадки. Розвивають здатність до аналізу, узагальнення, формують уміння розмірковувати, робити висновки;
5) Ігри-бесіди. Основою їх є спілкування вихователя з дітьми, дітей між собою, яке постає як ігрове навчання та ігрова діяльність. Цінність таких ігор полягає в активізації емоційно-розумових процесі (єдності слова, дії, думки, уяви дітей), у вихованні вміння слухати і чути питання вихователя, питання і відповіді дітей, уміння зосереджувати увагу на змісті розмови, висловлювати судження.
Відповідно до характеру ігрових дій дидактичні ігри поділяють на (В.Аванесова):
- Ігри-доручення. Ґрунтуються на інтересі дітей до дій з іграшками і предметами: підбирати, складати і тощо.
- Ігри з відшукуванням предметів. Їх особливістю є несподівана поява і зникнення предметів;
- Ігри з відгадуванням загадок. Вибудовуються вони на з’ясуванні невідомого: «Впізнай», «Відгадай», «Що змінилось?»;
- Сюжетно-рольові дидактичні ігри. Ігрові дії, передбаченні у них, полягають у відображенні різних життєвих ситуацій, у виконанні ролей (покупця, продавця та інші);
- Ігри у фанти або в забороненій «штрафний» предмет (картинку). Вони пов’язані з цікавими для дітей ігровими моментами.
Ще є правила навчальні – розкривають перед дітьми що і як треба робити, співвідносяться з ігровими діями, посилюють їх роль. Організуючі – визначають послідовність дій і взаємовідносини дітей в грі. Дисциплінуючі - попереджають про те, чого і чому не можна робити. Результат – показник рівня досягнень дітей у засвоєнні знань, у розвитку розумової діяльності.
Із цих правил що до дидактичних ігор витікають такі вимого до гри:
а) кожна дидактична гра повинна давати вправи корисні для розумового розвитку дітей і їх виховання;
б) в дидактичній грі обов’язкова наявність захоплюючих завдань, рішення яких вимагають розумового зусилля, подолання труднощів;
в) дидактизм в грі повинен поєднуватись з зацікавленістю. Жестом, гумором;
г) гра повинна відповідати віковим можливостям дітей.
Процес оволодіння рідною мовою відбувається як під час занять, так і в повсякденному житті дитячого садка. В різні періоди дня з дітьми можна планувати таку роботу:
Ранком: індивідуальна робота з виховання звукової культури та граматичної правильності мови, бесіди на близькі для дітей теми, короткочасні спостереження, дидактичні ігри, словесні доручення, малорухливі ігри із співом та діалогом, розглядання ілюстрацій, настільно-друковані ігри; між сніданком і заняттями – короткочасне спостереження в куточку природи.
На прогулянці: спостереження в природі, в суспільному житті, індивідуальна робота, дидактичні ігри; рухливі ігри із співом і діалогом.
У другу половину дня: після сну – показ різних видів театрів, концерти для дітей силами учнів музичної школи, художня самодіяльність співробітників дитячого садка, самодіяльні концерти дітей, веселі ігри-змагання, інсценований показ забавних іграшок, слухання улюблених казок, пісень; відзначення днів народження дітей; перегляд діафільмів, літературні ранки; у вечірні години – спостереження в природі і в суспільному житті, дидактичні, хороводні ігри, індивідуальна робота, загадування і відгадування загадок, розглядання ілюстрацій, настільно-друковані ігри, перегляд телевізійних передач.
З усіх перелічений видів роботи що дня планується 2-3 види.
Навчання дітей зв’язного мовлення має велике значення для їхнього всебічного розвитку і виховання. Вміння вільно володіти своєю усною мовою К.Д.Ушинський висуває як одне з важливих завдань розвитку мовлення дітей. Це вміння тісно пов’язані з загальним розумовим розвитком дітей, з розвитком їх логічного й образного мислення. Розмови, розповіді, перекази художніх творів впливають на моральне виховання таких рис, як дисциплінованість, товариськість, стриманість тощо. Одночасно формуються творчі вміння дітей, розвивається естетичне сприймання, виховується виразність мови.
Розвиток з ранніх років логічного мислення і зв’язної виразної мови дітей є одним із важливих аспектів підготовки дітей до засвоєння основ наук в школі, коли дитині доведеться користуватися різними формами мови. Вдосконалення вміння користуватися мовою як засобом спілкування С.Л. Рубінштейн виділяє як основне в мовному розвитку дитини. Вміння брати участь у бесіді, розповідати будуть значною мірою зумовлювати успіхи дитини в навчанні.
Однією з основних функцій мови, що розвивається в дошкільному віці, є функція спілкування. В ранньому дитинстві мова дитини, виступаючи засобом спілкування з дорослими та іншими дітьми, безпосередньо пов’язана з практичною діяльністю дитини або з наочною ситуацією, в якій відбувається спілкування.
Встановлено, що ранній і молодший дошкільний вік - це вік діалогічної мови. Маленькій дитині легше розповісти про щось окремими словами, реченнями, відповідями на запитання, ніж зв’язною розгорнутою розповіддю.
Діяльність дитини цього віку здійснюється переважно за допомогою дорослих. Спілкування в конкретній ситуації з приводу тих чи інших дій і предметів здійснюється з допомогою ситуативної мови, яка має переважно діалогічний характер. Ця мова являє собою відповіді на запитання дорослого або запитання до дорослих у зв’язку з утрудненнями, які виникають у ході діяльності: вимоги про задоволення тих чи інших потреб або запитання, що виникають під час ознайомлення з предметами й явищами навколишньої дійсності.
Ситуативна мова цілком зрозуміла співрозмовників, але не зрозуміла сторонній людині, яка не знає ситуації. Вона характеризується тим, що дитина розповідає іншому, так нібито її співрозмовнику вже добре відомо те, про що вона говорить. Замість зв’язного викладу вона обмежується окремими короткими реченнями, широко використовує займенники він, вона, вони, прислівники там, тут, це. Ситуативна мова характеризується підвищеною експресивністю. Дитина жестикулює, приймає різні пози, супроводжує свою мову мімікою. Основною специфічною рисою ситуативної мови є те, що вона має характер розмови.
Під впливом розширення кола спілкування і пізнавальних інтересів дитина оволодіває контекстною мовою. Контекстна мова вимагає повного опису ситуації, щоб бути зрозумілою без безпосереднього сприймання цієї ситуації. Переказ книжок, розповіді про цікаві факти або описування предмета не можуть бути зрозумілі слухачам без зв’язного викладу. Дитина починає сама до себе ставити вимоги і намагається слідувати їм при побудові розповіді.
Нові потреби спілкування і діяльності ведуть до інтенсивного оволодіння мовою, її словниковим складом і граматичною будовою, внаслідок чого мова дитини стає зв’язною. Рівень зв’язності мови залежить перш за все від завдань і ситуації, в якій відбувається спілкування, а також від її змісту. Контекстна і ситуативна мови співіснують, вони не витісняють один одного. Дитина користується то ситуативною, то контекстною мовою залежно від умов і характеру спілкування.
Після трьох років дитина починає оволодівати внутрішнім мовленням. З цього часу мовлення для неї стає не тільки засобом спілкування, а виконує вже й інші функції, насамперед пізнавальну: засвоюючи нові слова і нові граматичні форми, дитина розширює своє уявлення про навколишнє, про предмети і явища дійсності та їхні зв’язки.
Паралельно з розвитком комунікативної і пізнавальної функцій у дитини починається засвоєння мови як регулятора її поведінки, розвивається регулятивна функція.
Особливим типом мови дитини є пояснювальна мова. В старшому дошкільному віці у дитини з’являється потреба пояснити товаришу зміст гри, будова іграшки тощо.
Часто бавить незначне нерозуміння призводить до взаємного незадоволення, до конфліктів. Пояснювальна мова вимагає певної послідовності викладу, виділення в головних зв’язків і відношень в ситуації, яку співрозмовник повинен зрозуміти. Пояснювальний тип зв’язного мовлення має суттєве значення як для формування колективних стосунків дітей, так і для їх розумового розвитку. Цей тип мови в дошкільному віці тільки починається розвиватися, тому дитині дуже важко вислухати до кінця пояснення дорослого. Дитина прагне швидше розпочати гру, відволікається від пояснень умов і правил гри.
Починаючи з 2,5-3 місяців з дітьми, які виховуються в дитячих установах, проводять такі заняття з розвитку мови: показ і називання предметів та іграшок; показ і називання рухів і дій; показ і називання іграшок, різних за розміром, кольором, матеріалом; ігри типу схованок; народні ігри-забави: «Ладусі», «Коза рогата», «Сорока-білобока», «Цей пальчик», «Катя маленька»; заняття з предметними картинками.
Застосовуються відповідні методичні прийоми: показ предмета і називання його, запитання до дітей, перегукування, поєднання слова дорослого з виконанням руху.
На четвертому та п’ятому місяцях життя можна показувати дітям яскраві не озвученні іграшки, називаючи їх. У другому півріччі дитина починає розуміти мову дорослих і це ускладнює методику. Основним методичним прийомом тепер стає «показ з називанням». До 7 місяців дитина на запитання «Де?» повинна шукати і зупиняти погляд на предметі, що знаходиться в певному місці, а на кінець восьмого місяця – відшукувати знайомі предмети, де б він не був.
У віці від 9-10 місяців до 1 року ігри заняття з розвитку мови та наслідування помітно ускладнюються, вводяться групові заняття.
З дітьми від 1року 6місяців до 2 років проводять 3 заняття з розвитку мови і орієнтування в навколишньому середовищі. У першому півріччі другого року проводять : показ з називанням; показ предметів і дії з ними; організовані спостереження за живими об’єктами та транспортом; показ і називання картинок, ігри-доручення,інсценівки. У другому півріччі – такі ж самі, але зміст їх і мета ускладнюються: діти ховають і відшукують іграшки, проводяться бесіди-розповіді про те, що дітям відомо з їхнього досвіду (наприклад, що вони бачили на прогулянці, що робили).
Улюбленим заняттям дітей другого року життя є ігри з лялькою. У збірнику «Дидактичні ігри і заняття з дітьми раннього віку» наводиться система таких ігор: «Лялька Катя співає і танцює», «Лялька Катя ходить», «Лялька Катя показує дітям своє вбрання», «Катання ляльок на машинах», «Укладання ляльки Ніни спати», «Одягання ляльки після сну», «Годування ляльки». Лялька сприймається дітьми як жива істота, і вони із задоволенням розмовляють з нею. На першому занятті дітей знайомлять з новою (дидактичною) лялькою. Діти сидять на стільчиках, вихователька приносить ляльку, загорнуту в ковдру, іграшковий стільчик для неї. Розгортає ляльку і запитує: «Хто це?» - по черзі звертається до кожної дитини. «Це Катя. До нас у гості прийшла Катя. Подивись, Катя, на діток. Це Вова, а це – Валя». Лялька знайомиться з дітьми. Вихователька пропонує дітям сказати: «Сядь, Катю, сядь» - і садовить ляльку на стілець. Далі діти показують у ляльки і по можливості називають ніс, очі, рот, руки, ноги. У кінці заняття вихователька роздає дітям маленьких ляльок і розмовляє з кожною про її ляльку. Далі проводяться ігри з лялькою Катею, які відображають різноманітні дії. Основна мета таких ігор – закріплювати розуміння та вчити дітей розмовляти реченнями.
У першій молодшій групі (3-й рік життя) проводяться такі заняття з розвитку мови та розширення орієнтування в навколишньому: спостереження навколишнього, розглядання картинок з поясненням вихователя, розповідання коротких оповідань, казок, читання віршів з ілюстрованим матеріалом і без нього, дидактичні ігри, сюжетні покази-інсценівки, показ діафільмів, розповіді - бесіди.
Діти молодшого дошкільного віку тим активніше сприймають матеріал, чим різноманітніші заняття, прийоми роботи. В молодшій групі велике значення має застосування ігрових прийомів, які допомагають підтримувати увагу дітей і задовольняють їхню потребу в грі, рухах, діях з предметами. Ігрові прийоми повинні бути не лише забавними. А й навчальними. З елементами загадування і відгадування («Узнай, що в мішечку», «Що змінилось?»).
Діти четвертого року життя ще малоактивні, тому вихователька повинна більше розповідати, пояснювати, залучити дітей до відповіді шляхом допоміжних запитань. Діти повинні не тільки слухати, а й висловлюватись, відповідати на запитання коротко і повно, не відволікатися від теми розмови, говорити спокійно, привітно. Важливо привертати загальну увагу до висловлювання окремої дитини, вчити малят уважно товариша, розуміти його.
Навчання розвитку мови на четвертому році життя, як і на третьому, потребує повторності занять. Тому один і той самий програмовий зміст можна закріплювати в різних формах з деяким ускладненням матеріалів. Наприклад, ознайомлення дітей з посудом: тарілкою, блюдцем, ложкою, чашкою, склянкою; оглянути всі ці предмети, вихователь дав пояснення; через деякий час знання дітей закріплюються в процесі розглядання картинок із зображенням цих предметів, відповідей на запитання вихователя; потім проводять дидактичні ігри «Наш посуд», «Почастуємо нашу ляльку».
Дидактичні ігри з предметами, іграшками і картинками, спостереження, екскурсії-огляди, розглядання предметів і бесіди про них, читання оповідань, казок, вивчення віршів напам’ять, розглядання картин і бесіди за їх змістом, ігри-драматизації, показ діафільмів, настільних театрів – усе це види занять з розвитку мови для дітей 4-го року життя.
На п’ятому році життя розширюється коло уявлень дітей про навколишній світ, ускладнюються взаємовідносини з рідними, знайомими, дитина прагне розповісти про свої враження, поділитися думками. Дітей учать слухати і розуміти запитання вихователя, бути готовими до відповіді, відповідати за викликом.
Оскільки в цьому віці в дітей розвивається вміння помічати в предметах спільне і відмінне, узагальнювати предмети, класифікувати їх, у середній групі вводяться нові види занять з розвитку мови: розповідання за картиною, описування іграшок, предметів і картинок, бесіди, самостійні розповіді дітей на основі спостережень, переказування художніх творів.
При переказуванні літературних творів, описуванні предметів, картинок, розповіді з власного досвіду вихователь звертає увагу на якість відповіді, підказує те чи інше складне речення, потрібне слово. Ведучим прийомом розвитку мови дітей цього віку є зразок розповіді вихователя.
У старших дітей чітко визначається різниця між грою і заняттям . На шостому і сьомому роках життя вводяться більш складні за змістом заняття – прослуховування радіопередач, переглядання телепередач, написання листів, бесіди за репродукціями художніх тварин. Широко використовуються словесні методи роботи, творчі розповіді, бесіди на етичні теми, словесні дидактичні ігри-вправи.
Закріплення, уточнення й активізація словника здійснюється методом дидактичної гри, яка проводиться в усіх вікових групах як самостійне заняття, а в старшій та підготовчій до школи групі може бути частино. Іншого заняття з розвитку мови і тривати 5-10 хвилин.
Часто діти звертаються до вихователя з проханням розповісти їм казку чи якусь цікаву подію. Діти більше люблять розповідь, ніж читання. Є два види розповіді – пізнавальна та розповідь-зразок як дидактичний прийом навчання. Пізнавальна розповідь використовується з метою розширення дитячих уявлень про навколишнє життя; це розповідання казок, переповідання змісту художніх творів, кінофільмів, подій з життя. Розповідь-зразок – короткий жвавий опис будь-якого предмета, явища чи події, доступний для наслідування дітьми як за змістом, так і за формою.
Розповідь-зразок використовується переважно на заняттях з метою навчити дітей розповідати. Вихователь досягне дидактичної мети лише тоді, коли розповідь буде доступна і зрозуміла дітям. Розповідь повинна мати струнку композицію: зав’язку (початок), послідовне розгортання подій (середину) та розв’язку (кінець). Не можна зловживати артистичністю, не треба зайвих жестів, міміки. Розповідати слід спокійно, невимушено. Розповідь вихователя використовується як взірець для наслідування на таких заняттях: розповідання за картиною; описування предметів; дидактичні ігри; складання дітьми розповідей з власного досвіду; продовження розповіді вихователя; складання сюжетних розповідей за іграшкою, групою іграшок чи групою слів.
Навчаючи дітей розповіді, застосовують різні методи. Це описування предметів, іграшок, картинок; дидактичні ігри; переказування художніх оповідань та казок; розповідання за картинами, з власного досвіду, творче розповідання.
Прийоми можуть бути різноманітні, основними з них є: зразок та план вихователя, складання розповіді за частинами, колективний розбір плану, вказівка, оцінка.
Зразок розповіді - це опис предмета або події, доступний для наслідування дітьми як за містом, так і за формою. Розповідь-зразок, яка використовується для наслідування, має бути простішою, ніж розповідь для слухання, тому що слухати і розуміти легше, ніж самому розповідати.
«Педагогічна розповідь, - писав К.Д.Ушинський, - має бути не тільки цікавою, як і всяка інша, але мати в собі ще суто педагогічні якості: вона має бути такою, щоб могла легко відбитися в голові дітей, щоб, дослухавши розповідь до кінця, дитина пам’ятала її середину і початок; щоб подробиці не затемняли головного та щоб головне, будучи позбавлене подробиць, не було сухим».
Зразок повинен мати цінний виховний зміст, в ньому требо описувати добрі вчинки, дружні почуття тощо. Щоб наблизити зміст розповіді до досвіду дітей, вихователька може використати форму спогадів із свого дитинства: «Коли я була маленькою…» Для розповіді требо дібрати конкретний факт чи подію, розповідати послідовно, не відхиляючись від сюжетної лінії, мова має бути живою, образною, речення короткі.
Зразок розповіді є легким навчальним прийомом, він показує дітям готовий результат, до якого вони повинні прагнути, допомагає він відібрати аналогічний зміст для власної розповіді. Він застосовується на початкових етапах навчання розповіді, коли перед дітьми ставиться нове завдання. Як дидактичний прийом зразок використовується на початку заняття, а також у процесі його, якщо діти відчувають труднощі в складанні розповіді. Застосований у кінці заняття, зразок втрачає свою дидактичну цінність. Тут краще прочитати дітям літературний твір.
Щоб добитися від дітей самостійної творчої роботи, вихователька повинна пояснити свою розповідь, так би мовити, показати, як її скласти. Тому попервах зразок розповіді краще поєднувати з планом розповіді.
План розповіді – це 2-3 основні запитання, які визначають зміст і послідовність викладу. Після 2-3 занять із зразком розповіді план стає самостійним, провідним прийомом навчання; він підносить мовні вміння дітей на вищий щабель. У процесі заняття треба поповнювати план новими запитаннями, які активізують увагу дітей, індивідуалізують завдання.
Перед складанням розповідей на початковому етапі рекомендується колективний розбір плану. Картина або тема озонується спільна для всіх дітей, тому зразок може обмежити їхню творчість. Ще до складання розповідей вихователька обговорює з дітьми окремі запитання плану, показуючи можливість урізноманітнення змісту розповіді. На один і той же пункт плану вона пропонує по-різному відповісти кільком дітям. Це допоможе активізувати словник, розвинути ініціативу, що так потрібно для складання розповіді. Для колективного розбору добираються найважливіші з виховного боку питання.
На деяких заняттях можна застосувати прийом складання розповіді за частинами картини або колективне складання. Його використовують при складанні розповіді за картиною, яку можна поділити на певні частини (наприклад, картини «На річці», «Перше травня», «Кішка з кошенятами», «Кури»), а також при складанні розповіді описового характеру з колективного досвіду.
Запитання виховательки – досить поширений прийом навчання, але в процесі розповіді, як правило, він не використовується, і лише після закінчення розповіді його вживають для уточнення або доповнення її. Треба уникати «пустих» запитань ( «Що ще скажеш?», «Більше не про що не розкажеш?»). Вони часто викликають випадкові відповідь.
Коли дитина відповідає, їй можна допомогти, підказавши потрібне слово або речення, виправивши помилку.
Оцінка – також навчаючий прийом. Суть її полягає в тому, щоб діти наслідували те, що схвалив вихователь, і уникали того, що він засудив. Тому оцінки, які даються в кінці розповіді не мають дидактичного значення. І вихователька, і діти не пам’ятають, які були розповіді, діти не зможуть сприйняти зауважень виховательки. Доцільніше давати коротку оцінку в ході слухання розповідей. Вихователька повинна у своїй оцінці відмітити спроби творчості, вдале розкриття сюжету, виразність мови, повноту передачі тощо. В підготовчих групах до оцінювання розповідей треба залучати і дітей.
Під час описування предметів, іграшок, картинок діти вчаться виділяти характерні ознаки предметів, знаходити для опису точні слова і вирази, знаходити відмінне і однакове в процесі порівняння предметів. Заняття-вправи на описування предметів та зображення їх готують дітей до проведення дидактичних ігор на описування. Такі заняття запропонувала у свій час Є.І.Тихєєва, вона надавала їм великого значення в розвитку точності і логічності словника, зв’язної мови, мислення, у збагаченні кругозору дітей.
Заняття на описування предметів проводяться в усіх групах дитячого садка. В молодшій і середній дітей участь описувати предмети, дивлячись на них, з допомогою виховательки, а в старшій та підготовчій групах завдання ускладнюють: діти описують предмети не лише маючи їх перед очима, а й по пам’яті, самостійно. Діти повинні навчитися складати «загадки» про предмет або його зображення – описувати найбільш характерні ознаки, не називаючи предмет, впізнати його за описом.
Протягом року проводяться 2-3 заняття на описування, щоб підготувати дітей до наступних дидактичних ігор, до придумування сюжетних розповідей. Надалі завдання на описування входять до складу інших занять з розвитку мови.
На перших заняттях вихователька використовує загальний наочний матеріал ( 6-8 досить великих предметів або іграшок). Потім можна проводити заняття з індивідуальним роздавальним матеріалом. Для цього треба добирати іграшки не великі, різного типу (але приблизно однакової складності).
Для занять на описування можна рекомендувати такі набори іграшок, предметів або зображень їх на картинках: прапорці різного кольору, дробленні з різного матеріалу (паперові, з матерії); човники – з пластмаси і металевий, човник і пароплав; ляльки в різному вбранні; мат решки різної величини; іграшки – машини різного виду ( вантажна, легкова, пожежна та інші); іграшки, що зображують тварин, - кішка і собака, конячка і корова, качка і гуска, вівця і коза; шматок цукру і шматок крейди; олівець і ручка; стілець і крісло, крісло і диван; гілочки ялинки і сосни, дуба і клена тощо.
Добираючи матеріал для описування і порівняння, слід пам’ятати про його доступність для дітей даного віку, відповідність знанням про навколишнє; у програмі визначено обсяг знань для кожної вікової групи.
На початку заняття вихователька нагадує дітям про те, що вони розглядали багато іграшок, предметів, картинок. Повідомляє, що сьогодні вона також принесла іграшки (предмети, картинки). Далі ставить перед дітьми мету – розглянути іграшки (предмети, картинки) і розповісти про них все, що дитина знає. У середній групі дається зразок опису. Наприклад: « Послухайте, діти, спочатку розповім я про іграшку, а потім розповідатимете ви. Це стіл. Він дерев’яний. Зробили його на меблевій фабриці. За ним можна обідати, працювати, писати, малювати»; або : «Це лялька Оксана. У неї чорні коси, а в них червона стрічка. Одягнена Оксана в плаття – біла з синіми смужками. На ногах біленькі шкарпеточки й сині черевички. Ляльку Оксану можна годувати, складати спати, возити в колясці».
Після цього вихователька пропонує дітям описати аналогічну іграшку чи предмет ( наприклад, ляльку Таню в іншому вбранні), що дасть їм змогу скласти свою розповідь, легко наслідуючи зразок. Викликана дитина виходить до столу виховательки, бере в руку іграшку, розглядає її і, повернувшись обличчям до групи, починає описувати. Крім зразка застосовується також план. У середній групі діти спочатку не можуть утримати в пам’яті весь план опису. Тому в ході описування виникає потреба нагадувати їм питання плану, допомагати навідними запитаннями. Робити це требо спокійно. У старшій і підготовчих групах дітей треба привчати до самостійного описування. Вони повинні будувати свою розповідь логічно, послідовно, відповідно до запитань плану.
У другому півріччі в старшій та підготовчій групах зразка вже можна не давати, а обмежитися лише планом: як називається іграшка, якого вона кольору, форми, з чого зроблена, як з нею можна гратися?
Протягом заняття треба викликати і тих дітей, що вміють описувати, і тих, що не вміють. Якщо викликана дитина не зможе скласти розповідь-опис, можна запропонувати цю ж іграшку для описування іншій дитині. Якщо й для інших це буде важко, варто в ході заняття дати свій зразок опису.
На заняттях слід підтримувати спроби дітей привносити в опис свій досвід. Для описування добирають знайомі предмети, і діти можуть в описі передавати свої враження від них.
Описані іграшки спочатку залишаються на столі виховательки, якщо вони потрібні для порівняння, для класифікації, а потім їх треба сховати, щоб вони не відволікали увагу дітей. Добирати для описування предмет діти можуть як за вказівкою виховательки, так і самостійно. Тут требо враховувати інтереси дітей, їхні уміння. В процесі заняття можна використати хорове звуконаслідування, читання віршів, загадування загадок, гру дітей з іграшкою. Це зробить заняття цікавішим.
Для ускладнення завдання дітям 5 років (друге півріччя) можна давати для описування групу іграшок. Діти повинні не тільки описати їх, а й точно визначати, як вони стоять (спереду, ззаду, зліва, справа). Можна також запропонувати дитині поставити іграшки так, як вона хоче, а потім розповісти про них. З метою ускладнення дітям старшої і підготовчої груп можна давати завдання описати за уявленням, по пам’яті, - наприклад, описати свою собаку або кішку, свої іграшки, кімнату, одяг.
Розвитку логічного мислення, спостережливості, пам’яті, уваги, зв’язної мови значною мірою сприяє порівняння, яке використовується в ході описування на шостому – сьомому роках життя. К.Д.Ушинський зазначав, що порівняння є основою будь – якого розуміння і мислення, що все в світі ми пізнаємо не інакше, як через порівняння.
Старші дошкільники описують два предмети, порівнюючи їх і відзначаючи в описі їхню відмінність та схожість. Можна й окремо описати один предмет, а в другому визначати лише відмінне й спільне.
Після того як діти навчаться добре описувати предмети, можна планувати й проводити дидактичні ігри на описування. Однією з умов проведення дидактичної гри є її жвавість, певний ритм, активна участь у ній всіх дітей. Якщо ж діти не вміють розповідати про предмети, то гра може втратити ці свої цінні якості. У дидактичних іграх на описування закріплюються вміння дітей описувати предмет або картинку досить повно, послідовно, за суттєвими ознаками. Це такі ігри: «Чарівний мішечок», «Відгадай хто це», «Відгадай яка квітка» (дерево, тварина), «Магазин іграшок», «Школа», «Пошта», «Мандрівники», «Що предмет розповідає про себе?», «Опиши картинку», «Що однакове і що різне», «Мандрівка по кімнаті», «Відгадай, кого або що ми задумали» та інші.
Основними навчальними прийомами в дидактичних іграх є план та зразок розповіді - опису. Методика застосування їх така ж, як і в заняттях – вправах на описування. Як приклад можна нависти дидактичну гру: «Відгадай, хто це» (п’ятий рік життя). Обирається ведучий, який сідає біля виховательки і заплющує очі. Вихователька, а потім і діти, описують зовнішній вигляд одного з дітей. Ведучій відгадує. Якщо він відгадав правильно, то сідає на місце, а той, хто загадував стає ведучім. Якщо ведучій помилився, він повинен прочитати на пам'ять вірш, сказати скоромовку, заспівати пісню тощо.
Ігри з наочним матеріалом готують дітей до більш складних словесних ігор на описування у старшій і підготовчій групах («Відгадай, що ми задумали», «Де був?», «Мандрівка» та інші). Ось, наприклад, дидактична гра «Мандрівка» ( сьомий рік життя). Вихователька розподіляє дітей на групи, і всі вирушають у мандрівку. Кожна група домовляється, куди і яким видом транспорту вони поїдуть. Одні – поїздом, інші – літаком чи пароплавом або кіньми. Відповідними рухами діти символізують вид транспорту, який обрали. Всі групи розходяться по ділянці дитячого садка і запам’ятовують те, що зустрічають в дорозі. Через деякий час вихователька «по радіо» подає сигнал повернутися з мандрівки. Діти підходять і по черзі розповідають, де були, що бачили.
Безумовно, ігри типу «Мандрівки» вимагають широкого кола знань про навколишнє життя, вміння відібрати з свого досвіду потрібне найбільш характерне, зв’язно розповісти про це іншим. Дидактичні ігри позитивно впливають на навчання дітей, привчають їх до самостійності.
Розповіді з власного досвіду. Матеріалом для такої розповіді є попередній досвід дітей у вигляді спогадів чи уявлень. Дитині треба виділити найістотніше з пережитого, передати свої враження у зв’язній, зрозумілій для слухачів формі. Треба придумати початок, зв’язку, розгортання дії та її кінець. Для цього дитина повинна навчитися логічно, послідовно мислити, виражати свої думки реченнями, які зв’язані між собою і випливають одне з одного.
Навчання дітей розповіді з власного досвіду на заняттях відбувається в старшій та підготовчій групах.
Обов’язковими умовами для таких розповідей є наявність у дітей яскравих і досить точних уявлень про предмет розповіді та особисто зацікавленість, бажання поділитися своїми думками. Якщо з теми, яку вихователька хоче запропонувати для розповідання, у дітей немає точних уявлень або якщо ця тема не збуджує яскравих переживань, треба, за виразом й Є.І.Тихєєвої, «організувати» їх. Вихователька повинна збагачувати знання дітей про навколишній світ, більше проводити з ними екскурсій, спостережень.
Добираючи тему, вихователька повинна дбати, щоб зміст розповіді не тільки розвивав мислення дитини, а й виховував її почуття, викликав інтерес до навколишнього життя, виховував її в дусі колективізму, дружби.
В основі творчої розповіді лежить творча уява. В нових комбінаціях синтезуються уявлення пам’яті, перетворюються засвоєні раніше знання.
У дітей дошкільного віку переважає відтворююча уява. В практичній, предметній діяльності (грі,конструюванні, малюванні) відтворююча уява широко проявляється вже в ранньому і молодшому дошкільному віці. В словесній діяльності вона виникає лише в кінці шостого і на сьомому році життя.
Продуктом творчого розповідання дітей виступає логічно послідовна розповідь сюжетного чи описового характеру. За змістом вона може бути реалістичною чи з елементами фантазування (придумування казок).
Навчання дітей вмінню придумувати творчі розповіді позитивно впливає на розвиток мови. Діти вправляються в активному використанні словника рідної мови, вчаться граматично правильно будувати речення, логічно поєднувати їх у розповіді. Це допомагає дитині оволодіти усною, а пізніше і письмовою мовою, вчить їх правильно виражати свої думки.
Творчі розповідання виступає як засіб етичного виховання, засіб розвитку художньо творчих здібностей дітей. Дитина засвоює і розуміє прекрасне не лише шляхом споглядання, а, головним чином, в активній творчій діяльності. Процес пізнання навколишнього світу вже з дошкільного віку повинен йти паралельно з формуванням творчих здібностей дітей. В ігровій, трудовій, навчальній діяльності дітям треба не тільки запам’ятати і відтворити певні дії, а й виявити власну ініціативу, вміння по-своєму передати задум, скомбінувати з елементів життєвого досвіду нові образи і ситуації. У такому взаємозв’язку пізнавального і творчого процесу виявляється в дитини розуміння навколишнього життя, її ставлення до нього, особливості сприймання й уявлення, інтереси і здібності.
Творче розповідання має важливе значення для морального виховання дітей. Придумуючи розповідь, дитина насамперед говорить про те, що її найбільше хвилює, цікавить. Це допомагає вихователеві краще вивчати індивідуальні особливості дітей, правильно накреслити необхідні виховні заходи.
Теми розповідей, запропоновані дітям, можуть бути різноманітні і спрямовані на виховання у них позитивних рис характеру і поваги до старших, добрі стосунки з товаришами, любов до природи тощо.
Програма дитячого садка ставить конкретні завдання що до навчання дітей творчої розповіді. Починається ця робота з шостого року життя. В старшій групі треба розвивати уміння дітей складати сюжетні розповіді, казки, дотримуватися композиції викладу, характеризувати персонажів казки або розповіді; придумувати події, які передують тим, що відтворені на картинах або є продовженням їх змістом. Вихователь повинен учити дітей виявляти творчу ініціативу, придумувати продовження і закінчення розповідей, придумувати оповідання на тему, запропоновану вихователем, складати зв’язний сюжет, який послідовно розвивається, застосувати в мови образні слова, епітети, порівняння. Діти повинні вчитися придумувати сюжетні й описові розповіді на основі узагальнень, одержаних при читанні дитячих книжок.
У програмі підготовчої групи передбачається у самостійній творчій розповіді вчити дітей придумувати оповідання і знаходити відповідний стиль розповіді. При цьому використовувати різні варіанти творчих розповідей, придумувати продовження і закінчення розповідей, складати розповіді ч и казки за планом вихователя, за темою, запропонованою ним, до аналогії художнього твору; придумувати розповіді чи казки на самостійно обрану тему. Зростають вимоги до якості дитячих розповідей. Вони повинні мати чітку композиційну структуру ( опис умов, дійових осіб, розгортання дії, кульмінація, розв’язка). Діти повинні правдиво зображувати у розповідях на реальні теми, не відхиляючись від основної теми та змісту розповіді.
Творче розповідання – продуктивна діяльність. Кінцевим результатом її повинна бути зв’язна послідовна розповідь. Тому велике значення в цьому виді діяльності має вміння розповідати, оволодіння структурою зв’язної розповіді.
З перших занять з творчого розповідання необхідно звертати увагу дітей на те, що означає вказівка «придумати розповідь» чи « розповісти про те, що з тобою трапилось». При правильному розумінні цих завдань перше з них активізує роботу творчої уяви, а друге – покращує процес відтворення. Забезпечення названих умов позитивно впливає на творчість дітей.
Придумані дітьми розповіді можна умовно класифікувати залежно від використаного на занятті матеріал на такі види: творчі розповіді на наочній основі – це розповідь за сюжетною ігровою обстановкою, сюжетна розповідь про одну іграшку; придумування початку або кінця до подій, зображених на картині; описові розповіді про природу.
Творчі розповіді на словесні основі – це придумування кінця до початку розповіді чи казки вихователя, розповідь на тему запропоновану вихователем, самостійне складання дітьми казок.
Найлегшим видом занять є розповіді про іграшки. Для занять такого виду можна використовувати образні та дидактичні іграшки: башточки, матрьошки, прапорці та інші. Іграшка як добре знайомий предмет викликає інтенсивну роботу думки, підвищує інтерес до розповідання. В старшій групі починити цю роботу можна із завдання придумати окремі ігрові дії з даною іграшкою. Після опису іграшки треба розповісти, як можна з нею гратися ( наприклад, провести дидактичну гру «Магазин іграшок», «Подарунок»).
Складнішим видом роботи є розповідання за сюжетною ігровою обстановкою ці заняття наближаються до розгорнутого творчого розповідання з опорою на наочний матеріал. Діти повинні скласти невелику сюжетну розповідь про групу іграшок. Це потребує складної аналітико-синтетичної діяльності. Кожну іграшку дитині треба наділити певними якостями, визначити її місце в розповіді, сюжеті. Спочатку варто створювати найпростішу ігрову обстановку з невеликою кількістю іграшок. Наприклад, дітям пропонується тема «В гостях у ляльки Каті». Вихователь влаштовує лялькові кімнату в якій за столом сидять 3-4 ляльки і розглядають книгу. Діти розповідають, хто прийшов до Каті в гості, що нового розповіла чи показала їм Катя. Або ситуація «Лялька захворіла». В ліжку лежить «хвора» лялька. Біля неї сидять на стільчиках ще дві ляльки. Діти повинні придумати і розповісти, чому лялька захворіла, хто прийшов її провідати, про що їй розповідають подруги.
На таких заняття ігрові дії і ситуації створюються самим вихователем. Діти вчаться складати на цій основі зв’язну розповідь. За допомогою наочності можна змінити сюжет, доповнити обстановку новими предметами чи частково замінити їх. Можна скласти цілу серію невеличких розповідей ( «День народження ляльки», «Подарунки на день народження», «Лялька пригощає гостей», «Гості веселяться» та інші). На перших етапах навчання вихователь дає дітям зразок розповіді, надалі обмежується лише темою чи планом.
Якщо в розповідях за сюжетною ігровою обстановкою дитині дається фактично готовий матеріал і вона повинна його лише «оживити», то значно складнішої уяви вимагають творчі розповіді про одну іграшку. Дитина повинна самостійно придумати образні ситуації, дії з даною іграшкою. Тому це завдання ставиться лише в підготовчій групі. Спочатку дітям можна запропонувати різні іграшки. Про одну з них розповідає вихователь, про інші повинні розповісти діти. Доцільно дозволити під час розповіді взяти іграшку в руку, показати деякі дії з нею. Складнішим завданням є складання дітьми розповідей про одну іграшку, але з різними сюжетами. Якщо дітям важко його виконати, вихователька може запропонувати кілька варіантів розвитку сюжету.
Коли діти оволодіють умінням складати реалістичні розповіді, можна запропонувати їм скласти казку про іграшки. Доцільно включити казкові персонажі – Буратіно, Кота у чоботях, Дюймовочку, Червону Шапочку та інші; а також іграшки –тварини, які часто діють у казках, - зайця, ведмедя, лисицю. Наприклад, про ляльку діти можуть придумувати казку про те, куди пішла лялька, з ким вона зустрілася, які пригоди з нею трапилися.
Різновидністю таких занять є розповіді-інсценівки, які придумають самі діти. Специфіка цих розповідей, казок полягає у тому, що дитина одночасно виконує три завдання: придумує сюжет, рухає іграшки по столу, розповідає слухачам про дії іграшки. С початку роль розповідача у дітей труднощі, тому що вимагає швидкої реакції, розподіл уваги ніж показом і словом. На заняттях-інсценівках дітям треба давати більше часу для обдумування завдання, програвання сюжету в уяві. На першому занятті вихователь дає пояснення, як саме розповідати: «Требо розповідати про іграшку і відразу пересувати її на столі. Одного разу маленький зайчик прибіг до своєї мами ( пересуває іграшку) і говорить: «Мамо, а я в лісі бачив якогось звіря. Він був рудий з великим пухнастим хвостом. Можна з ним погратися?» Під час діалогу вихователь трохи рухає ту іграшку яка нібито говорить, і теж показує дії до кінця. Вихователь повторює зразок ще раз, потім викликає дитину повторити. А далі діти розповідають самостійно придумані дії і інсценують сюжети. На наступних заняттях з демонстраційним, а потім і з роздавальним матеріалом можна використати вже дві іграшки, а також елементи декорації (будиночки, тварини, дерева, стіл, посуд тощо).
На заняттях-інсценівках треба трохи уповільнити темп, щоб дати дітям змогу обдумати розповідь, про себе її проговорити. Свої уміння розповідати про іграшки діти переносіть у повсякденне життя, скажімо, при доказі театру іграшок.
За таким самим принципом проводять заняття на складання дітьми творчих розповідей за картинами. Творче розповідання за картиною можливе лише тоді, коли діти навчаться добре бачити і розуміти картину та відтворювати зміст зображеного в зв’язній мові. Творча розповідь за картиною включає в себе: події, які передують зображеним, момент, зафіксований на картині, і наступні події (або тільки два з трьох названих елементів).
У підготовчій групі на одному занятті можна пропонувати одночасно декілька картин (відомих і нових). Діти обирають за бажанням одну з них для складання творчої розповіді. Це розвиває самостійність дітей, підвищує інтерес до заняття, урізноманітнює його хід.
Найскладнішим для дітей є описові розповіді про природу. Тому ця робота проводиться в підготовчій групі. Особливості і методику навчання дітей творчого розповідання про природу дослідила Н.Ф.Виноградова. Спочатку діти розповідають про конкретну пору року. Потім розповіді будуються на порівнянні природних явищ (зима і літо, річка восени і весною).
Перед розповіданням про конкретну пору року треба запропонувати дітям розповісти спочатку про погоду потім про рослини і тварин, про те, як в цю пору року трудяться дорослі і діти, тощо. Можна запропонувати, наприклад, такий план: Яка погода буває весною? Що відбувається весною з деревами і кущами? Як живуть весною птахи і звірі? Що люди роблять на городах і в садах?.
Особливий інтерес являють творчі розповіді на порівняння природних явищ. Такі теми створюють широкі можливості не тільки для того щоб урізноманітнювати зміст, а й для використання різних граматичних і синтаксичних структур, зокрема поширених і складних речень. На таких заняттях можна використати словесні вправи. Наприклад: «Як можна сказати про сніг? Про березу? Про осінь?..»; «Підбери слова, близькі до слова холодний», «Підбери слова, протилежні словам холодний, похмурий, ясний» тощо.
Завдання розвитку мови рішаються і у внеучебноє час. Мова педагога являється тим джерелом, з якого дитина черпає правильність вимови, граматичну оформленість, точність і виразність, зв'язність і змістовність. Педагог повинен уникнути спрощених слів, а у разі використання їх дітьми давати правильну вимову, назви, не порушуючи процесу спілкування.
Під час одівання, умивання, прийому їди та інші , вихователь постійно звертається до дітей, супроводжуючи і свої і їх дії поясненнями. При цьому малюки не тільки учаться одягатися, умиватися, убирати іграшки і т. п., але і засвоюють нові слова - назва предметів, одежі, меблів, посуду, дізнаються з яких деталей полягають знайомі їм предмети (у туфельки є каблук, шкарпетка, застібка, а у черевика - шнурки). Разом з освоєнням назв предметів діти вчаться розуміти і позначати словом різні дії: одні і теж дії з різними предметами - налити (суп, компот, молоко), є (суп, котлету, хліб), пити (чай, компот, молоко), надіти (пальто, шапку, черевики), повісити (пальто, кофтину на вішалку), покласти (ложку на стіл, шапку на поличку); різні дії з одним предметом - надіти, зашнурувати, зняти, поставити (черевики). Дитина опановує умінням розрізняти і називати якості предметів - м'яка, тепла (шапка), теплий, смачний (суп, хліб), круглий, червоний ( м'яч).
Про розуміння малюком мови вихователь може судити по результату виконання дитиною різноманітних доручень. Дитина повинна зрозуміти мову дорослого, утримати доручення в пам'яті і виконати його: посадити мишку на паличку, віднести великий м'яч в ящик, принести ляльку в червоному платті, допомогти однолітку зав'язати шарф і т. д. Якщо малюку важко у виконанні доручення, вихователь прибігає до наочності, показуючи і одночасно розповідає, що і як потрібно зробити.
У повсякденному житті педагог вирішує ще одну важливу задачу - вивчає воспітанників слухати і розуміти мову дорослого, звернену до всієї групи. Якщо виникає необхідність, то за висловом, адресованим всім дітям, слідує індивідуальне звернення, наприклад: " Діти, зараз ми акуратно поставимо всі іграшки, складемо кубики, уберемо книги, а потім будемо одіватися на прогулянку. Все будуть прибирати іграшки. Ігорьок, ти поставиш машину в гараж. Оленька вкладе велику ляльку в ліжко, а Наташа покладе маленьку ляльку в коляску. Ось іграшки і відпочинуть, поки ми будемо на вулиці". Після виконання дітьми дорученнями треба похвалити їх, відзначити правильність виконання тих або інших дій. Корисно розповісти дитині про те що він вже зробив: "Молодці, хлоп'ята, всі дружно прибирали іграшки . Ігорьок поставив машину в гараж, маленька лялька вже спить, книжки лежать на поличці".
Для активації мови дітей вихователь спонукає їх звертатися один до одного: "Лена, покажи шкарпетку, запитай, чия це шкарпетка. Вадик, подивися, Саша сидить сумний. Запитай його: яку іграшку ти хочеш?" Навіть такі короткі фрази дуже важливі для активації мовних контактів дитини з однолітками, оскільки надалі на цій основі сформується звичка звертатися один до одного з різних приводів. А поки діти в різних ситуаціях вчаться промовляти фрази услід за вихователем.
Годинник прийому дітей в групу і прогулянку можна використати для розмови з дітьми та такі дидактичні ігри, як: ігри-доручення, ігри-путішествія, ігри-пропозиції ("Що було б..?"), ігри-загадки, ігри-бесіди (ігри-діалоги).
Ігри-путішествія мають схожість з казкою, її розвитком, чудесами. Ігра-путішествія наслідує реальні факти або події, але звичайне розкриває через незвичайне, просте - через загадкове, важке - через переборне, необхідне - через цікаве. Все це відбувається в грі, в ігрових діях, стає близькім дитині, радує його. Мета ігри-путішествія - підсилити враження, зрадити пізнавальному змісту, трохи казкову незвичність, звернути увагу дітей на те, що знаходиться поряд, але не помічається ними. Ігри-путішествія загострюють уваги, спостережливість, осмислення ігрових завдань, полегшує подолання труднощів і досягнення успіхів.
У дидактичній грі міститься комплекс різноманітності діяльності дітей: думки, відчуття. переживання, сопереживання, пошуки активних способів рішень ігрової задачі, подченені їх умовам і обставинам гри відношення дітей в грі.
Роль педагога в грі складна, вимагає знань, готовності відповісти на питання дітей, граючи з ними, вести процес навчання непомітно.
Ігри-доручення мають таку ж структурні елементи що і ігри-путішествія, але за змістом вони простіше і за тривалістю до. У основі їх лежать дії з предметами іграшками, словесні навчання. Ігрове завдання і ігрові дії в них засновані на предположення щось зробити: "Збери в лукошко всі предмети червоного колір ", "Розклади колечка по величенні", "Дістань з мішечка предмети круглої форми".
Ігри-пропозиції "Що було б..?" або "Що б я зробив..." та інші. Тоді початком такої гри може служити картинка.
Дидактичний зміст гри полягає в тому, що перед дітьми ставиться завдання і створюється ситуація, що вимагає осмислення подальшої дії. Ігрове завдання закладене в самому почині "Що було б..?" або "Що б я зробив...". Ігрові дії розділяються завданням і вимагають від дітей доцільної предпологаємої дії відповідно до поставлених умов або створеними обставинами.
Починаючи гру, вихователь говорить: "Гра називається "Що було б..?" я почну, а продовжувати буде кожний з вас. Слухайте: "Що було б, як би раптом згасло електрічество у всьому місті?".
Діти висловлюють припущення, констатуюче або узагальнено-доказові. До перших відносяться припущення: "Стало б темно", не "Можна було б грати", не "Можна читати, малювати" і т. д., які діти висловлюють виходячи з свого досвіду. Змістовніші відповіді: "Заводи не смог лі би працювати - наприклад випікати хліб", "Зупинилися б трамваї, тролейбуси, і люди запізнилися б на роботу" і т. д.
Ці ігри вимагають уміння співвіднести знання з обставинами встановленнями причинних зв'язків. У них міститься і змагання елемент: "Хто швидше зміркує?". Старші діти люблять такі ігри і вважають їх "іграми важкими", такими, що вимагають уміння "подумати".
Ігри типу "Що б я зробив, якби був чарівником" - це ігри, що звуть до здійснення мрії, що будять уяву. Проводяться вони подібно до попередньої гри. Починає вихователь: "Якби я була чарівником, я зробила б так, щоб всі люди були здорові".
Діти різні, і різні у них мрії: одні хочуть бути космонавтами, інші - лікарями, щоб всі було здорово, треті - віддаючи дань любові до вихователь, хочуть бути теж вихователями. Є і такі, які хочуть, щоб було багато у всіх морозива.
Ігри, в яких зріють паростки майбутнього, корисні. Педагогічна цінність їх в тому, що діти починають думати, вчаться слухати один одного.
Ігри-загадки. Основною ознакою загадки є хитромудрий опис, який потрібно розшифрувати (відгадати і довести); опис цей лаконічно і нерідко оформляється у вигляді питання або закінчується ним. Змістом загадок є навколишня дійсність: соціальні і природні явища, предмети праці і побуту, рослинний і тваринний світ. З розвитком суспільства істотно міняється зміст і тематика загадок. У них отоброжається досягнення науки, техніки, культури.
Головної особливостью загадок є логічне завдання. Способи побудови логічних завдань різні, але всі вони активізують розумову діяльність дитини. Дітям старшого віку подобаються ігри-загадки. Необхідність порівнювати, пригадувати, думати, здогадуватися - доставляє радість розумової праці. Розгадування загадок розвиває здібність до аналізу, узагальнення, формує уміння міркувати, робити висновки, висновки.
Ігри-бесіди (діалоги). У основі гри-бесіди лежить спілкування вихователя з дітьми, дітей з вихователем і дітей з один одним. Це спілкування має особливий характер ігрового навчання і ігрової діяльності. Відмінними його рисами є безпосередність переживань, зацікавлення, доброзичливість, віра в "правду гри", радість гри. В грі - бесіди вихователь часто йде не від себе, а від близького дітям персонажа і тим самим не тільки зберігає ігрове спілкування, але і підсилює радість його, бажання повторити гру.
Цінність гри-бесіди полягає в тому, що вона пред'являє вимоги до активізації эмоцианально-розумових процесів: єдність слова, дії, думки і уяви дітей. Ігра-бесіда виховує уміння слухати і слухати питання вихователя, питання і відповіді дітей, уміння зосереджувати увага на зміст розмови, доповнювати сказане, висловлювати думку. Чимале значення має уміння учавствать в бесіді, що характеризує рівень воспітаності.
Основним засобом гри-бесіди є слово, словесний образ, вступна розповідь про щось. Результатом гри є задоволення, одержане дітьми.
Проведення гри-бесіди вимагає від вихователя великого мистецтва, поєднання навчання і гри. Першою вимогою до керівництва такою грою є визначення "малих доз" пізнавального матеріалу, але достатніх, щоб гра була цікавою для дітей. Пізнавальний матеріал повинен обумовлюватися темою - змістом гри, а гра відповідати можливості засвоєння цього змісту без порушення інтересу дітей і згортання ігрових дій. Однією з умов провидіння гри-бесіди є створення доброзичливої обстановки. Кращий час для гри - друга половина дня, коли відбувається природний спад нових вражень, коли вже немає галасливих ігор, різноманітних емоцій. Маленькі ігри-мініатюри можуть бути використані і під час тривалої прогулянки.
Початком гри-бесіди є заклик, своєрідна приказка, що склалася в народній педагогіці: "Сядемо рядком та поговоримо ладком".
Мова дитини нездійснена: на питання малюки відповідають окремими словами, використовують неправильні угоди і т. п. Вихователь повинен бути уважний до будь-яких відповідей малюка, старатися зрозуміти його. Доцільно задавати ті, що уточнюють питання, доповнюючи відповідь дитини, підтверджувати правильність вислову і у разі потреби повторювати відповідь в виправленням варіанті. Практика показує, що дитина у віці 2-х років ставить мало питань. Проте якщо вихователь часто розмовляє з дітьми, питань стає значно більше, а це стимулює не тільки мовну, але і розумову активність малюка.
Ранковій годинник і прогулянки можна також використовувати і для індивідуальної роботи над вимовною стороною дитячої мови. Корисно пригадати з малюками невеликі казки, розповіді, потікши, з котрими їх знайомили на заняттях, спонукаючи молодших дітей до домовленості слів, фраз, а більш старших - до самостійної вимови. Така робота сприяє вдосконаленню звукопроїзношеннні , уточненню артикуляції, за тієї умови, якщо педагог стежить за чіткістю своєї мови, говорить в злегка сповільненому темпі, а тексти підбирає з урахуванням індивідуальних особливостей вихованців.
Розвиток мови здійснюється також в самостійних дидактичних іграх. Обогощений зміст гри відбувається за рахунок розширення уявлень про те, що оточує. Тому керівництво грою з боку вихователя повинне полягатимуть не тільки в тому, щоб надати дитині матеріал і місце для гри, але і в тому, щоб збагатити, уточнити його знання про предмети і явища оточущего миру, навчити способам дій і умінню вибирати ці способи, розвинути інтерес до дій і потреба відтворювати їх в грі. "Ірочка, твоя дочка вже заснула? Ні? Заспівай їй тихенько пісеньку: баю-бай, баю-бай. Доктор, що болить у зайченяти? Ви зміряли йому температуру?" - з такими приблизно словами вихователь включається в гру. Не порушуючи прийнятої дитиною ролі, він радить, доповнює, радіє разом з малюком.
Поступово дитина починає супроводжувати свою гру словом. Спочатку слово діє за діями , як би підводячи підсумок, потім передує, плануючи його осущесвленія, і нарешті заміщає дію, а з часом і предмет.
Рівень спілкування з тими, що оточують знаходиться в прямій залежності від виховної дії. Розвитку мовного спілкування малюка з однолітками сприяють сумісні ігри, які організує педагог. Крім того, необхідно постійно приділяти увагу активізації мови дітей самостійних іграх. Тоді між дітьми швидше налагоджується мовне спілкування, а ігровий процес обогощається новим змістом. Діти опановують умінням погоджувати один з одним свої дії, домовлятися.
У всіх видах діяльності у дітей накопичується досвід дії з предметами, досвід різноманітних умінь. Цей досвід реалізується і закріплюється в спілкуванні. Поступово мовне спілкування міцно входить в життя дитини, перебудовувавши його поведінку, впливаючи на пізнавальні процеси.
У самостійних дидактичних іграх у дітей формуються емоційні почуття, розвиваються навички спільних дій, уміння своєчасно допомогти товаришеві. Самостійні дидактичні ігри сприяють вияву особистості дитини, сприяють вихованню в неї зосередженості, уваги, пам’яті. Вихователь рекомендує дітям ті дидактичні ігри та іграшки, які допомагають засвоїти знання, визначенні програмою на певний відрізок часу. Наприклад, на заняттях діти дістали знання про дерева. Вихователь підбирає для них гру «Лото», де на картинках намальовані ці дерева. У процесі гри дошкільники мають пригадати те, що їм розповідали на заняттях.
Діти підготовчої до школи групи знають зміст багатьох ігор, у них є досвід їх проведення. Їхнє мислення розвинене, що вони легко сприймають словесне пояснення гри і тільки в окремих складних випадках виникає потреба в наочному демонструванні. Пояснюючи правила, треба враховувати, що обсяг уваги і здатність запам’ятовувати ще обмеженні в дітей. Якщо правила містять багато вимог, то дітям важко всі запам’ятати. Вони легко засвоюють правила з 2-3 вимог. Правила складнішої структури розвиваються дітям поступово, кількома прийомами. Діти шесті-семи років мають індивідуальний досвід гри, вміють самі пояснити товаришеві знайому гру. Наслідування в них вже має с відоміший характер. Ці діти можуть успішно застосовувати принцип взаємонаслідування, а передача ігрового досвіду одне одному є засобом пояснення нової гри. Тому немає потреби для пояснення нової гри збирати всю групу. Достатньо, щоб її добре засвоїли лише кілька дітей, особливо ті, які мають організаторські здібності. Але вихователь повинен простежити, чи правильно ці діти пояснюють гру іншим. Надзвичайно корисними для розумового розвитку дітей цього віку є словесні дидактичні ігри.
Отже, самостійні дидактичні ігри - важлива форма організації життя дошкільників та їхньої поведінки. У процесі гри діти набувають певних умінь, закріплюють знання, що їх розумовому розвитку.
Висновки
Дидактична гра явище складне, але в ній виразно виявляється структура, тобто основні елементи, що характеризують гру як форму навчання і ігрову діяльність одночасно. Один з основних елементів гри дидактичне завдання, яке визначається метою повчальної і виховної дії. Наявність дидактичного завдання або декількох завдань підкреслює повчальний характер гри, спрямованість повчального змісту на процеси пізнавальної діяльності дітей. Дидактичне завдання визначається вихователем і відображає його повчальну діяльність.
Структурним елементом гри є ігрове завдання, здійснюване дітьми в ігровій діяльності. Два завдання дидактична і ігрова відображають взаємозв'язок навчання і гри. На відміну від прямої постановки дидактичного завдання на заняттях в дидактичній грі вона здійснюється через ігрове завдання, визначає ігрові дії, стає завданням самої дитини, порушує бажання і потребу вирішити її, активізує ігрові дії.
Одним з складових елементів дидактичної гри є правила гри. Їх зміст і спрямованість обумовлені загальними завданнями формування особи дитини і колективу дітей, пізнавальним змістом, ігровими завданнями і ігровими діями в їх розвитку і збагаченні. У дидактичній грі правила є заданими. Використовуючи правила, педагог управляє грою, процесами пізнавальної діяльності, поведінкою дітей.
Правила гри мають повчальний, організаційний, формуючий характер, і найчастіше вони різноманітно поєднуються між собою. Повчальні правила допомагають розкривати перед дітьми, що і як потрібно робити, вони співвідносяться з ігровими діями, розкривають спосіб їх дій. Правила організують пізнавальну діяльність дітей: щось розглянути, подумати, порівняти, знайти спосіб рішення поставленою грою завдання. Організуючі правила визначають порядок, послідовність ігрових дій і взаємин дітей. У грі формуються ігрові відносини і реальні відносини між дітьми. Відносини в грі визначаються ролевими відносинами. Правила гри і повинні бути направлені на виховання позитивних ігрових відносин і реальних в їх взаємозв'язку.
Дотримання правил в ході гри викликає необхідність прояву зусиль, оволодіння способами спілкування в грі і поза грою і формування не тільки знань, але і різноманітних відчуттів, накопичення добрих емоцій і засвоєння традицій. Керівництво дитячими дидактичними іграми повинне мати на меті: 1. встановлення правильного співвідношення між грою і миром, знаннями в житті дитини; 2. виховання в грі фізичних і психологічних якостей, необхідних для майбутнього діяча і працівника.
Гра - основна діяльність дітей. Силою уяви, ігрових дій, ролі, здатністю перевоплощається в образ діти створюють гру. У іграх немає реальної обумовленості обставинами, простором, часу. Діти творці сьогодення і майбутнього. У цьому - обояніє гри. У кожну епоху обшественного розвитку діти живуть тим, чим живе народ. Але навколишній світ сприймається дитиною по - іншому, чим дорослими: дитина - "новачок", все для нього повно новизни, значення; дитина в грі робить "відкриття" того, що давно відомо дорослому.
Діти не ставлять в грі якихось інших цілей, чим мета - грати. Але було б неправильно не враховувати повчального і розвиваючого впливу гри і при збереженні в ній безпосередності життя дітей.
Видатний радянський Н. До. Крупська, підкреслюючи особливості дитячих ігор, писала: "Гра є потреба дитячого організму, що росте. У грі розвиваються фізичні сили дитини, твердіше робиться рука, гнучкіше тіло, вірніше око, розвівається кмітливість, винахідливість, ініціатива. У грі виробляється у хлоп'ят організаційні навики, розвиваються витримка, уміння зважувати обставинами і інше". Н. До. Крупська указувала на можливість розширення вражень, уявлень в грі, входження дітей в життя, зв'язки ігор з життям. "Для хлоп'ят дошкільного віку гри мають виняткове значення: гра для них - навчання, гра для них - праця, гра для них - серйозна форма виховання. Гра для дошкільників - спосіб пізнання того, що оточує".
Розвиваючи мисль про необхідність широко використовувати гру як засіб виховання, А. С. Макаренко звертав увагу батьків на те, що "виховання майбутнього діяча повинно полягатимуть не в усуненні гри, а в такій організації , коли гра залишається грою, але в грі виховуються якості майбутнього працівника і громадянина.
Основне завдання керівництва грою - виховувати у дітей колективізм. Думка колективу позитивно впливає на окремих порушників поведінки.
Вміло спрямовуючи гру, педагог навчає дітей усвідомлювати значення норм поведінки в колективній діяльності, виховував в них вимогливе й справедливе ставлення до ровесників, привчає зважати на думку товаришів, погоджувати з ними свої бажання.
Таким чином, дидактичні ігри треба використовувати не лише як засіб навчання, розумового розвитку дітей, а і як засіб їх виховання.
Література
1. Т.І. Поніманська «Дошкільна педагогіка». (2006).
2. Л.В. Артемова, О.П. Янковська «Дидактичні ігри і вправи в дитячому садку «. (1977)
3. Г.Н. Воронько « Конспекти вихователя» (2008)
4. Ф.А. Сохина «Развитие речи детей дошкольного возраста» (пособие для воспитателя детского сада) (1976).
5. А.К. Бондаренко «Дидактические игры в детском саду» (1991).
6. Н.Г. Година, Э.Г. Пилюгина «Воспитание и обучение детей младшего дошкольного возраста» (1987).
7. Сорокина
8. Ф.А. Сохина
9. Янківська
10. Богуш