Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
PAGE 4
Міністерство освіти і науки України
Сумський державний педагогічний університет
імені А.С. Макаренка
Кафедра педагогіки
Курсова робота
на тему 3.2.14:
«Народні традиції та їх роль в
морально-етичному вихованні дітей»
Роботу виконала студентка
ІІІ курсу природничо-
географічного факультету
631 групи
Тесленко І.Ю.
Перевірила:
викладач педагогіки Сенчуріна В.І.
Суми - 2010
Зміст
Вступ…………………………………………………………………………....3
Розділ 1. Cутність морально-етичного виховання учнів на традиційних засадах…………………………………………………..……………………...5
1.1 Організація морально-етичного виховання школярів…………………..5
Розділ 2. Теоретико-педагогічні умови використання народних традицій у морально-етичному вихованні учнів ……………………………………….17
2.1. Виховання школярів на засадах українознавства……………………..17
2.2Народні свята українців - важливий змістовний фактор виховання учнів……………………………………………………………………… …..30
Висновки……………………………………………………………………...42
Список використаної літератури…………………………………………….43
Вступ
Світовий досвід розвитку педагогічної теорії і практики переконливо свідчить про те, що в кожного народу, етносу історично склалася своя власна система виховання й освіти. Правильне й усебічне уявлення про традиційну народну культуру можна набути, глибоко ознайомившись з широкими колом фольклорних явищ, які протягом століть становили саму суть і єство культурного буття українського народу. Навіть з появою і розвитком в Україні професійних мистецьких форм фольклор залишився важливим засобом задоволення культурних потреб.
Інтерес молоді до традицій, свят має здебільшого споглядницький характер і не забезпечує системного пізнання народної творчості. Тому одніє з найважливіших педагогічних закономірностей є та, що, в процесі формування особистості, а отже і підростаючих поколінь, найефективніші шляхи пізнання — від рідного до чужого, від близького до далекого. Система виховання, яка ґрунтується на міцних підвалинах культури рідного народу минулих епох і сучасності, постійно відтворює і поглиблює емоційно-естетичний, художньо-творчий, моральний компоненти свідомості рідного народу, створює умови для розвитку і розквіту природних задатків і талантів кожного громадянина України, формування духовного потенціалу — найвищої цінності нації, держави. Українські календарні традиції, свята, обряди є одним з головних джерел розвитку нашої культури, виховують любов до пісні, до того, що треба любити, шанувати свої традиції, обряди, які передавалися з покоління в покоління. Освіта – стратегічна основа розвитку особистості, суспільства, нації й держави, запорука майбутнього, найбільш масштабна і людиноємна сфера суспільства, його політичної, соціально-економічної, культурної й наукової організації. Вона є засобом відтворення й нарощування інтелектуального, духовного потенціалу народу, виховання патріота і громадянина.
Освіта виховує громадянина і патріота України, прищеплює любов до української мови і культури, повагу до народних свят. Вона підпорядкована формуванню системи національних інтересів як головних пріоритетів світоглядної культури, вихованню поваги до народів світу.
Актуальність теми визначається перш за все тим, що школярі повинні знати народні традиції, і в першу чергу їх вивчення в школі починаючи з початкових класів, формувати в дітей уявлення про значення свят у їх морально-етичному вихованні. Тому й актуальність досліджуваної проблеми й обумовила вибір теми нашого дослідження: «Народні традиції та їх роль в морально-етичному вихованні дітей».
Проблема морального й етичного виховання привертала й привертає увагу багатьох вчених: психологів, педагогів та методистів. Зокрема, розробкою питань морального виховання займалися такі провідні вчені: В. Гнатюк, В. Лозова, В. Сухомлинський, Г. Троцко, М. Стельмахович, В. Ковальчук, О. Матвієнко та ін. Об'єкт дослідження – процес морально-етичного виховання дітей .
Предмет дослідження – українські народні традиції та свята, як засіб морально-етичного виховання школярів.
Мета дослідження – теоретично обґрунтувати ефективність здійснення морально-етичного виховання на засадах народної педагогіки.
Завдання дослідження:
На підставі аналізу педагогічної літератури з теми дослідження розкрити сутність поняття "моральне виховання" та виявити критерії моральної вихованості учнів.
Дослідити історію народознавства та його значення в освіті.
На підставі аналізу наукових джерел з теми дослідження розкрити сутність понять: "українські народні свята" та "обрядовість".
Теоретично обґрунтувати доцільність використання українських народних традицій, свят та обрядовості у морально-етисному вихованні учнів.
І. Cуть морально-етичного виховання учнів на традиційних засадах
Моральне виховання виступає провідним чинником всебічного гармонійного розвитку особистості. Морально-духовні цінності кожної особистості є її найбільшим надбанням. Тому й оцінювати людину передусім необхідно за рівнем сформованості моральних цінностей [5, c.265].
Моральне виховання розпочинається в сім`ї, продовжуючись у процесі соціалізації особистості. Його основу складають загальнолюдські та національні цінності, моральні норми, які є регулятором взаємовідносин у суспільстві. Серед таких норм – гуманізм та демократизм, що відображується в ідеалі вільної людини з високорозвиненим почуттям власної гідності, поваги до гідності іншої людини. Моральне виховання передбачає формування в дітей почуття любові до батьків, справедливості, скромності, милосердя, шляхетного ставлення до жінки.
Отже, моральне виховання – це виховна діяльність школи і сім’ї, з формування в учнів моральної свідомості, розвитку морального почуття, навичок, умінь, відповідної поведінки [2 c.110]. Результати морального виховання характеризуються такими поняттями, як мораль, моральний ідеал, моральний кодекс, моральні переконання тощо.
Саме ж слово «мораль» - це система поглядів і уявлень, норм, оцінок, що регулюють моральну поведінку людей у суспільстві.
Саме ж мораль виконує пізнавальну, виховну функції, а її складовими є моральна свідомість, моральна діяльність.
Моральний ідеал – образ, що втілює в собі найвищі моральні якості, є взірцем, до якого слід прагнути. Це той взірець особистості, який спонукає особистість до саморозвитку і на який зорієнтований виховний процес [2, c.111]. Моральні норми – це система вимог, які визначають обов'язки людини по відношенню до оточуючого світу, зразки, які не тільки орієнтують поведінку особистості, але й дають можливість оцінювати й контролювати її [2, c.111].
Моральні норми закріплені в таких поняттях, як: добро, обов'язок, совість, гідність, справедливість, щастя, зміст життя та інші, які визначають характер поведінки людини [18, c.344].
Поняття "добро" відбиває все те позитивне, що спрямоване на благо людей. Тому добро служить засобом моральної оцінки вчинків, дій, стосунків між людьми. Але по-справжньому вчинок хороший, якщо його мета, мотив, результати є позитивними. Протистоїть добру зло, тобто згубна, ворожа людині діяльність. Обов'язок – припускає певні зобов'язання людини, виконання яких виходить із складних стосунків між людьми, усвідомлення своїх прав і обов'язків по відношенню до Батьківщини – громадський обов'язок, до сім'ї – сімейний обов'язок та ін. Але ці обов'язки повинні бути усвідомлені особистістю і виконуватися за внутрішнім покликом.
Совість – почуття і свідомість моральної відповідальності за свою поведінку та вчинки перед оточуючими людьми. Це внутрішня самооцінка своїх вчинків, емоційне хвилювання, внутрішній суддя, спонукач доброго вчинку.
Честь – визначення вчинків, дій людини, її заслуг, що проявляються в шануванні, авторитеті і в той час у прагненні людини до визначення і високої оцінки з боку оточуючих, похвали, популярності.
Гідність – передбачає усвідомлення особистістю своїх високих моральних якостей і повагу їх у самому собі, тобто усвідомлення особистістю своєї цінності (національна гідність, власна гідність) [5 c.271].
Якщо мораль є суб`єктивним уявленням людини про добро і зло, то практична її діяльність щодо творення добра, спонукана внутрішніми мотивами ( «голосом совісті» ) постає як моральність.
Моральність – втілення у практичній діяльності людей моральних переконань, моральних ідеалів, норм, почуттів. Моральні переконання - стійкі свідомі моральні увлення людини, відповідно до яких вона вважає за потрібне діяти так і не інакше. Моральні почуття – стійкі переживання у свідомості людини, які є основою її вольових реакцій в різних ситуаціях, її ставлення до себе, до інших людей [2, c.111].
Зміст морального виховання учнів визначає тріада: "громадянин – патріот – гуманіст". Кожен з цих компонентів має свої специфічні ознаки:
1. Громадянин:
громадянська свідомість;
громадянська відповідальність;
громадянська гідність;
громадянська освіта.
2. Патріот.
Характерні ознаки патріота:
розуміння і сприймання української ідеї;
сприяти розбудові державної незалежності України;
любов до рідної культури, мови, національних свят і традицій;
збереження і зміцнення власного здоров'я і здоров'я однолітків.
3. Гуманіст:
Характерні ознаки гуманної людини:
доброта;
толерантність;
справедливість;
щирість;
сумлінність;
принциповість;
Основу морального виховання становить етика – філософська наука про мораль, її природу, структуру та особливості походження й розвитку моральних норм і взаємовідносин між людьми [2, c.111].
На сучасному етапі розрізняють дві етичні (моральні) системи. Перша – домінує в Західній Європі та Америці. Згідно з нею, заради досягнень навіть “великого добра” не можна допускати “мале зло” (скажімо, допомагати товаришеві, передавши йому шпаргалку). Для прихильників другої (вона, зокрема, є панівною на пострадянських теренах) поєднання добра і зла цілком прийнятне.
З організацією морального виховання у школі, крім змісту та структури, ще пов'язані форми виховання, а також основні напрями морального виховання.
Поняття "форма" означає "спосіб організації і спосіб існування процесу". Форма в педагогічній науці визначається як "спосіб організації виховного процесу, що відображує внутрішній зв'язок його елементів і характеризує взаємовідносини вихователів і вихованців" .
Форма організації навчання — це зовнішній вигляд організації навчального процесу, який пов'язаний з кількістю учнів, місцем і часом їхнього навчання й порядком його реалізації. В формі організації навчання органічно поєднуються мета, зміст, методи навчання. Основні форми організації навчання у школі:
урок;
екскурсія;
домашня робота;
заняття в навчальних майстернях;
співбесіда;
семінар.
Форми позакласної навчальної роботи:
предметні гуртки;
наукові товариства;
олімпіади;
конкурси.
Структура кожної з форм навчання включає ті самі елементи, що й процес навчання:
цільовий;
мотиваційно-стимулюючий;
змістовий;
операційно-діяльнісний;
емоційно-вольовий;
оцінювально-результативний . Форми та засоби морального виховання дітей:
роз'яснення критеріїв моралі;
бесіди на морально-етичні теми;
обговорення книжок, статей, кінофільмів, радіо- і телепередач, життєвих ситуацій;
вчити аналізувати вчинки людей, визначати їхню моральну сутність, давати її оцінку;
формувати вміння критично ставитися до своїх вчинків і поведінки;
За допомогою форм виховання вчитель організує процес морального виховання у школі за такими напрямками:
Моральна вихованість школяра – результат тривалої систематичної роботи педагога. Звичайно, успіх у вихованості залежить не тільки від виховних впливів дорослого, а й від внутрішньої роботи самого вихованця. Власне, виховні заходи вчителя і спрямовуються на те, щоб сформувати в дитині прагнення орієнтуватися на ту чи іншу моральну норму, перетворити її в дійовий регулятор поведінки. Адже часто трапляється так, що дитина знає моральні вимоги, але в своїй поведінці та діяльності не зважає на них. Це означає, що в дитини не сформовані моральні якості, переконання. Бо лише вони визначають її моральну вихованість.
На основі загальнолюдських морально-духовних цінностей можна окреслити такі якості особистості, які становлять зміст морального виховання.
Патріотизм: інтерес до минулого та теперішнього рідного краю; любов та бережливе відношення до природи; любов до своєї школи [5, c.272].
Товариство: наявність друзів; добровільна участь в колективних заняттях, іграх; прагнення поділитися своїми радощами, прикрощами з товаришами; готовність безкорисно допомогти товаришу; прагнення не підвести свій клас.
Повага до старших: ввічливість; покірність; виявлення посильної допомоги вчителям, батькам, дорослим.
Доброта: дружелюбність; дбайливе відношення до малюків; готовність поділитися іграшками, книгами тощо з товаришами; любов до тварин.
Чесність: щирість; правдивість; звичка не брати без дозволу чужі речі; добровільне зізнання в своїх вчинках; виконання обіцянок.
Працелюбність: сумлінне навчання; сумлінне виконання обов'язків по домашньому господарству; активна участь в колективному самообслуговуванні, в суспільно корисній праці; інтерес до занять по труду.
Дисциплінованість: виконавчість; дотримання правил поведінки в школі, на вулиці, вдома, в суспільних місцях; виконання потреб колективу класу.
Любов до прекрасного: активна участь в художній самодіяльності; інтерес до занять з мистецтва; властивість помічати красу; прагнення все робити гарно.
Отже, ми можемо сказати, що найголовніше завдання школи, сім'ї – виховання особистості, яка, маючи стійкі позитивні мотиви поведінки, діє в будь-яких обставинах у відповідності з моральними нормами поведінки.
1.2 Моральне виховання на традиціях і звичаях українського народу.
В умовах розбудови України як суверенної держави перед школою стоїть скдадне й відповідальне завдання – виховати високоморальне, національно свідоме підростаюче покоління, патріотів своєї Батьківщини, спадкоємців народних традицій, свят. У наш час проблема виховання та освіти підростаючого покоління набуває особливої вагомості, адже від розв'язання її значною мірою залежить майбутнє української держави. Педагогічні колективи освітніх установ України здійснюють це як на уроках, так і в позаурочний час, використовуючи народознавство [3, c.4].
Включення народознавства у навчально-виховний процес сприяє засвоєнню учнями знань про Батьківщину, свій народ, його культуру, виробленню умінь і навичок застосовувати їх на практиці, оволодінню рідною мовою, співробітництву учителів та учнів у виборі видів діяльності, організації патріотичної роботи школярів у позаурочний час. Викладання українознавства має зумовлюватися загальними формами й має взаємодіяти з іншими предметами. Наприклад, при вивченні в першому класі букви «к», доцільно ознайомити дітей з одвічними символами – калина, коровай, рушник, колиска. А вже в старших класає є актуальним доповненням до уроку записи пісень «Ой, у лузі червона калина», гілка калини, її картина. Розповідь віршів про калину, легенд, тобто потрібно зробити урок яскраво насиченим українознавчим матеріалом, що сприяє духовному зростанні школярів. Цікавим на уроці є такі види роботи, як розгадування кросвордів по даній темі [12, c.83].
Морально-етичне виховання починається з перших кроків свідомого життя дитини. Саме в молодому віці, коли дитяча душа дуже вразлива до емоційних впливів, ми розкриваємо перед дітьми загальнолюдські норми моральності, вчимо їх азбуки моралі: «Ти живеш серед людей. Не забувай, що кожен твій вчинок, кожне твоє бажання позначається на людях, що тебе оточують. Знай, що є межа між тим, що тобі хочеться, та тим, що можна. Перевіряй твої вчинки, запитуй сам себе: чи не чиниш ти зла, незручності людям? Роби все так, щоб людям, які тебе оточують, було добре» [5, c.267]. Дитяче серце надто чутливе до прищеплювання цих думок, душа глибоко переживає радість здійснення добра для людей. Якщо таке моральне навчання підкріплюють добрими настановами, спонукання до добрих справ для людей, у серці з малих років утверджуються внутрішні духовні сили, що обмежують примхи та вередування. А це дуже важливо для формування громадської порядності. Отже,проблема морального виховання учнів важлива, як і в початковій школі, адже саме в цьому віці діти починають розуміти, що добре, а що погано, що таке совість, гідність, чуйність, так і в старшокласників, які з самого дитинства і впродовж життя несуть відповідальність за народні звичаї, які стали основою національного виховання.
Саме ж слово "мораль" прийшло з Франції (morale – моральний), а до Франції – з Давнього Риму (moralis – моральний). Проблема морального виховання привертала й привертає увагу багатьох вчених: психологів, педагогів. С.У. Гончаренко дає таке визначення: "Моральне виховання — один з найважливіших видів виховання, полягає у цілеспрямованому формуванні моральної свідомості, розвитку морального почуття і навичок моральної поведінки людини відповідно до певної ідеології. Моральне виховання здійснюється на національному ґрунті шляхом засвоєння національних норм і традицій, багатої духовної культури народу, тих моральних норм і якостей, які є регуляторами взаємовідносин у суспільстві, узгодження дій і вчинків людей" [8, с.108].
Український народ отримав чималу історичну спадщину від своїх попередників – літописних словян, а також трипільців, кімерійців,скіфів, сарматів та інших, що проживали на всій території України. І ніколи не губився зв'язок його поколінь.
Ще в епоху античності, за часів трипільської культури, мали власну писемність, агрокалендар, самобутню міфологію, багатий фольклор, виховні традиції і звичаї. З глибин віків розвивалась сповнена чарівної краси, високої моралі розмаїта народна творчість: пісенна, музична, танцювальна, декоративно-прикладна та ін. Багатогранна за змістом і формою народна творчість була могутнім джерелом поповнення ідей, засобів, методів і прийомів самобутнього виховання.
В епоху Київської Русі система виховання набуває чітко окреслених національних ознак. Функціонували такі її головні ланки: родинне виховання початкові училища, середня і вища школа. Для потреб держави, розвитку культури готувалися літописці, філософи, оратори, письменники, церковні та державні діячі тощо. У часи Київської Русі при зустрічі діти низько били чолом і торкалися руками землі, бажаючи цим самим зустрічній людині здоров'я, сили і щедрості Землі-Матері, Землі-годувальниці [10,c.7].
У наступні періоди зароджувалася і усталювалася традиційна народна виховна мудрість, основними засобами якої були фольклор, міфологія, народний календар, мистецтво.
Значний внесок у розвиток національної системи виховання робили церква, релігія, де відображався життєвий досвід людей, зберігалась ситема емоційно-образних уявлень і переживань, норм людського буття. Релігії виконували одну і ту ж роль, були засобом збереження і упорядкування традицій, звичаїв, обрядів [9, c.241]. При збереженні елементів, традицій релігії дайбожичів у виховному процесі усталювалися християнські ідеї. Служителі культу відкривали нові навчально-виховні заклади, сприяли застосуванню у вихованні історичних, наукових, культурних, літературних ідей, творів, пам'яток, часто були головною рушійною силою розвитку освіти і виховання. Вони розвивали у дорослих і дітей раціональне мислення, уяву, збуджували глибокі почуття, спрямовували енергію душі, волю на ідеї добра, правди, милосердя та інших національних і загальнолюдських цінностей.
Високих успіхів досягла українська національна система виховання в епоху великого національного Відродження (XVI—перша половина XVIII ст.), цей період став «зоряним часом» її розвитку.
В епоху Відродження утверджувалася на очах всієї Європи самобутня українська система виховання молоді. Усталювалася нині діюча структура компонентів народної педагогіки, виникали нові типи навчально-виховних закладів. По всій території України знаходились братські, козацькі, січові, церковні, монастирські шкіли, а також школи народних мистецтв і ремесел. Виникали академії (Острозька — 1576 р., Києво-Могилянська—1615р. та ін.) —перші всесвітньо відомі вищі учбові заклади на території не лише України, а й східних слов'ян. Вони вписали золоті сторінки в історію розвитку української національної системи виховання науки і культури, піднісши їх на рівень європейських народів.
З утратою політичної і державної незалежності України починала слабшати і занепадати українська система виховання в офіційних навчально-виховних закладах. Польський, російський і австро-угорський уряди, загарбавши українські території, прагнули знищити здавна існуючу систему виховання, яка живила національну свідомість і самосвідомість українців, їхню самобутню державність, культуру. Закривалися українські школи, колегіуми, академії та ін., заборонялася рідна мова. Загарбники нав'язували українській молоді чужу мову, культуру, релігію, традиції і звичаї. У таких драматичних політичних умовах українська система виховання зазнавала удару.
Геніальний український філософ, поет, педагог Г. С. Сковорода
підкреслював: «Кожен повинен пізнати свій народ і в народі пізнати себе».
Відстоюючи принцип природовідповідності виховання, необхідність відродження національної системи виховання, він зазначав: «Якщо ти українець, будь ним. Якщо ти поляк, то будь поляком. Ти німець? Будь німцем. Ти француз? Будь французом. Все добре на своєму місці і своєю мірою, з все прекрасне, що чисте, природне, тобто непідробне» [5,c.267].
За відродження національної системи виховання все життя боровся Великий Кобзар України Т. Г. Шевченко, в 1861 році він видав український буквар, наснаживши його ідеями і засобами народної педагогіки, народознавства.
Незважаючи на всілякі перешкоди, на Україні виникали педагогічні товариства "Просвіта", "Рідна школа", "освітньо-виховні організації, молодіжні об'єднання "Пласт" (1912 р.). "Сокіл", "Січ", та ін., діяльність яких ґрунтувалася на вітчизняних культурно-історичних традиціях, в тому числі козацьких.
Сучасна українська національна система виховання ґрунтується як на досягненнях рідного народу, його культурно-історичних традиціях, так і на кращих здобутках інших народів світу.
Протягом віків діти виховувались в національному середовищі, зміст та форми функціонування, якого відображають культурно-історичний досвід рідного народу. З молоком матері діти вбирають у себе той національний дух, який формує з них типових представників свого, а не іншого народу. Національне виховання, яке гармонійно вписується в життєдіяльність рідного народу, поступово формує в підростаючих поколінь всі компоненти духовності, яка передається дітям від батьків, дідів і прадідів і поглиблюється, збагачується в умовах сучасного буття нації. Глибоко оволодіваючи результатами мислительної діяльності своїх батьків, дідів і прадідів, українські діти поступово опановують тим способом мислення, який матеріалізований у цих результатах (пам'ятках історії та культури, виробах мистецтва, художніх творах тощо), що є основою для їх подальшого життя на основах народності.
На даний час школа є культуротворсою установою, яка через навчання та виховання підростаючих поколінь сприяє відродженню національної культури, її збереженню та подальшому розвитку, забезпечує формуванню у дітей та юнацтва загальнолюдських цінностей[10,c.189]. Народоpнавство в школі виконує виконує найрізноманітніші педагогічні функції. Його використовують, як джерело інформації длдя розробки цікавих дидактичних матеріалів, якими доповнюють зміст шкільної освіти на рівні підручників і навчального матеріалу з найрізноманітніших предметів. Так, у процесі вивчення української літератури часто використовують фолькльорні твори, музика – народного пісенного мистецтва [10,c.191].
Нині, в період бурхливого національного відродження, школа, педагогічні колективи покликані творчо осмислити уроки минулого, сутність сучасних суспільних процесів і на цій основі підготувати міцний фундамент для відродження й утвердження українського національного світогляду.
ІІ. Теоретико-педагогічні умови використання народних традицій у морально-етичному вихованні учнів
2.1. Народні свята українців - важливий змістовний фактор виховання учнів
Давні уявлення, культура та язичницька міфологія зумовили ритуальну поведінку праслов`ян, повязану з їх життям та побутом. До появи та у процесі розвитку трипільської культури були сформовані календарно-обрядові традиції, які увібрали в себе особливості природної циклічності, а відтак – різні етапи сільськогосподарської праці [10 с.168].
Традиційними видами господарської діяльності українського народу з давніх-давен були скотарство, рибальство, мисливство, бджільництво. Однак най головнішим завжди залишалося землеробство. Українці — нація зі стародавньою високорозвиненою землеробською культурою. Населення займалося тут мотичним землеробством ще в епоху неоліту — VI—IV тисячоліття до н. е. Сприятливі кліматичні умови: помірно холодна зима, літо з достатньою кількістю як теплих сонячних днів, так і дощів; родючі ґрунти — переважно чорноземи — з великою місткістю поживних речовин; давні землеробські традиції, культурно-господарські контакти з сусідніми народами — все це зумовило досягнення українців у розвитку традиційної агротехніки, значну варіативність їхніх землеробських знарядь.
Календарно-обрядова творчість – це драматично- поетична система обрядів та ритуалів магічного значення, що супроводжуються відповідними поетичними текстами [10, c.170].
Відповідно до чотирьох пір року, а такоє у період землеробства – приготування до сівби, сіяння, витощування, збирання врожаю, - виділені чотири періоди календарно-обрядової творчості: зимовий, весняний, літній, осінній. Кожен з них має свої особливості. Спільним для усіх є нероздільне поєднання слова та дії, виконання сталих обрядів та повязаних з ними традиційних текстів, які ніколи не виконуються відокремлено від цих обрядів чи в іншу пору року. Зараз календарно- обрядова творчість функціонує, як традиція, що втратила своє сакрально-магічне значення, але поза межами системи давніх вірувань вона незрозуміла [10, c.170].
З цього погляду розглянемо кожен із циклів календарно-обрядової творчості.
Осінній цикл - останній у календарно- обрядовій творчості, він виявляє тісний зв'язок з попередніми, будучи їх тематично-функціональним продовженням. Є кільцем річної обрядності і своєрідним приготуванням до зимових свят.
З вереснем приходить осінь. Для хлібороба це пора споконвічних турбот про озимину; дівчата гадають на щасливе заміжжя. Проте за буденними клопотами не забували в народі і про свята. Старі люди казали: «Як нагуляєшся, то лучче й робиться». Вірили, що у свята працювати гріх. Таким чином чергували відпочинок й працю. [10 c.115].
14 вересня святкують Семена Стовпника. Святий Семен за народними явленнями мав вплив на вогонь, птахів, погоду.
На Сумщині на Семена «засиджували» вечір – гостилися в когось із кравців, шевців, ткачів допізна, щоб при прядінні «не дрімалося».
Існують різні легенди, що Семен у цей день розподіляє горобців по селах. Як не відсвяткувати Семена, то нечистий може наслати горобців на посіви, і ті виб`ють чисто все.
На Лівобережжі виганяли ввечері з хати мух, блох. Робили це полиновим віником. На Сумщині вимітали комашню і ставили біля порога віник, щоб назад не вертали, а ще посипали крейдою від печі до порога – щоб у хаті було чисто [10, c.116].
Друга Пречиста або Введення – в цей день нічого не роблять. Святкують з сусідами, родичами. Особливо урочисто святкують в тих селах, де випадає на Пречисту храм, який на Черкащині зветься «мед», а на Поділля – «празник».
У багатьох регіонах України існує повір`я що на другу Пречисту вужі та гадяки «гріються-сушаться», проти сонця біля води та лісових галявинах. Хто бачить як вони сушаться, треба кинути поміж них червоного пояса і вклонитися; зміїний цар скине корону на пояс. Ту корону треба носити в пазусі – тоді все буде добре, і в усьому щаститиме [10, c.117].
14 – жовтня святкують найбільше осіннє свято – Покрови. За народними уявленнями, Свята Покрова опікувалася шлюбом, сім`єю, а також мала вплив на тепло, вітер, урожай. Це свято знаменувало поворот осені до зими.
Коли хтось селився в новій хаті, то вхідчини прагнули влаштувати на Покрову, це вважалося доброю ознакою.
Існувало вірування, що Покрова – заступниця молоді, а, отже, сприяє щасливому одруженню. Цього дня дівчат засилали до старостів. Дівчата молилися Покрові, щоб посприяла в заміжжі. На Сумщині прохали: «Свята Покровонько, покрий землю листочком, мою голову платочком» [10, c.120].
Дівчата, які довго не виходили заміж, звалися «перестарками» їх неохоче приймали до молодіжного гурту. Молодші сестри дорікали, бо, за звичаєм, доки старша дочка не заміжня, не засилали старостів до молодших.
При проведенні цього свята учні розуміють сутність народних звичаїв, особливо, вже учні старших класів, вже з дитячих років виробляються навички до майбутнього життя. Багатовікові спостереження говорять, що погода Покрову сповіщає, якою буде зима. Зокрема , примічали напрям вітру. Якщо він дув з півдня, зі сходу чи заходу – помірну, з півночі – сувору, з морозами [10 c.120].
Зимовий цикл. Святкування Різдва в найдавніші часи виливалиси у послідовні релігійні містерії, що здійснювалися процесіями жерців, перевдягненими у спеціальні маски, які були уособленням духів та божеств.
13 грудня - відзначали Андрія. Святого вважали покровителем молоді, який сприяв щасливим шлюбам. Дівчата пекли пампушки з пшеничного тіста. Для цього кожній дівчині треба принести тричі з криниці воду в роті, щоб замісити свою пампушку. Хлопці підстерігали дівчат, смішили, тому дівчатам треба було й по декілька раз збігати до криниці.
Майже по всій Україні дівчата ввечері на Андрія сіяли біля криниці чи біля межі коноплі, примовляючи:
Святий Андрію!
Я на тебе коноплі сію,
А спідницею волочу,
Бо я заміж хочу[10, c.126].
Були такі й випадки, що й хлопці гадали. Бігли до сусіда на дровітню, хапали оберемок дров, а потім рахували, чи до пари схоплено полін, що означало одруження.
Вже ввечері, коли дівчата вдосталь поворожать, сходилися до них на великі Андріївькі вечорниці – хлопці. На той час вже спечена була й калита – великий корж із медо, горіхами, родзинками. Розігрували кругом нього велике дійство, а потім сідали вечеряти.
Старі люди зауважують прикмету: якщо буде іній на деревах, то буде й добрий врожай на гречку.
6 січня – Святий вечір, який ще називали «Багата кутя». Зранку жінки пекли калачі, хліб, пиріжки. За традицією повинно бути 12 страв. Обов`язково на столі повинні бути такі страви, як кутя, узвар, мед, капусняк, риба, вареники.
…Дванадцять страв… І ми такі багаті,
Бо у серцях палахкотять свічки [11, c.22].
Перед вечерею прикрашали «покуття» (місце у правому куті за столом, під образами). Встеляли стіл, лаву найкращим сіном, у кутку ставили необмолочений сніп, який називається «дідух».
Увечері перед Різдвом, коли на небі загоралася перша зірка, кожна родина сідала до святої вечері, а веселі гурти колядників із осяйною зіркою чи вертепом у руках вирушали від хати до хати, сповіщаючи радісну новину. Діва Марія породила сина!..
Добрий вечір тобі, пане господарю!
Радуйся!
Ой радуйся, земле, –
Син Божий народився!..[4, с. 50]
Наступного дня діти носили вечерю хрещеним батькам, дідові, бабі. Їх частували, обмінювали вечерю, даючи взамін калачі, солодощі, а ще – подарунки та гроші.
Як смеркне починають ходити колядники. Вигукуючи: «Добрий вечір, пане господарю! З Різдвом поздоровляєм, а за цю вість – ковбас шість, лантух вівса, на верх ковбаса. На печі в куточку – гроші в черепочку. Треба їх взяти і колядникам дати! Добрий вечір!»
Серед найдавніших різдвяних містерій, що збереглися й до наших днів, «водіння кози», що відбівається у щедрий вечір. Нині по хатах ходить гурт парубків, один з них виконує роль кози, одягнутий у вивернутий кожух з прилаштованими рогами. Коза є символом добробуту та родючості. Співають щедрівки з побажаннями врожаю, добра, щася в родині. Славлять господаря, його дружину, дітей [10 c.94].
Однією з найпоширеніших колядок є «Нова радість стала», яка залишилася й є відомою й по нині.
Нова радість стала, як на небі хмара:
Яка не бувала:
Зірка ясна над вертепом
Весь світ осіяла…[15 c.38]
На Щедрий вечір хлопці та дівчата знову ходили від хати до хати, бажаючи господарям щедрого вечора і доброго здоров'я на весь рік. На Різдво вони були колядниками, а на Щедрий вечір – щедрівниками.
Щедрик, щедрик, щедрівочка,
Прилетіла ластівочка.
Стала собі щебетати,
Господаря викликати.
– Вийди, вийди, господарю,
Подивися на кошару.
А ягнички народились.
В тебе товар хороший
Будеш мати мірку грошей.
Хоч не гроші, то полова,
В тебе жінка чорноброва.
Щедрик, щедрик, щедрівочка,
Прилетіла ластівочка…[4,с.30].
Щедрівки – це магічні пісні, за допомогою яких намагалися накликати гарний врожай, добробут, багатство. Вони відбили в собі древні вірування і поклоніння наших предків небесним світилам.
15 лютого – Стрітення. Цього дня казали в народі, що зима з літом бореться: «Зима приходить із пирогом, а Літо з батогом» [10 c.94].
На Стрітення святили воду в церкві воду і свічку, яку називали. Її запалювали коли хтось вмирав, і вкладали вмираючому в руки, а ще у грозу, щоб захистити оселю від блискавки.
Весняний цикл. Святкування весняного періоду є продовженням зимових містерій. Основу весняного циклу становить підготовка до сівби, оранки, оспівування польових робіт. Метою таких обрядів було накликати швидкий перехід веcни й тепла і задобрити духів поля та дому, від яких, на думку предків залежав урожай та добробут [10, c.179].
За давньою традицією наш народ зустрічав весну з особливим настроєм, адже його хліборобська душа була надзвичайно чутливою до всього живого, що пробуджувалося з весною до нового життя. Міфічний образ богині Весни поставав в уяві наших предків в образі прекрасної молодої дівчини або молодиці, тому що саме жінка дає початок життю.
Початок зими пов'язували наші предки зі святом Сорока Мучеників. Воно святкується 22 березня. У цей день, говорили в народі, птахи прилітають із вирію і приносять весну. Діти повинні зустрічати птахів, тому на уроках трудового навчання діти виготовляють будинки для птахів, які потім відносять до лісу, чи парку та повішають на дерева. Саме починаючи з шкільних років в дітей закладаються основи дбайливого ставлення до природи, навколишнього середовища. Господині, щоб відзначити цю подію, пекли тістечка у вигляді пташок і роздавали дітям, "щоб птиця водилася". За народним повірям , сорока на Сорок святих зносить сорок прутиків і кладе їх навхрест на гніздо. За легендою сорок святих чистять небо від снігу; кожен з них кине по лопаті, ото й сніг часто йде на свято [10, c.101].
У святах весняного циклу акцент робиться на культ предків, що набуває свого найвищого вияву у Великдень – час поклоніння роду та померлим родичам. Існує безліч звичаїв, традицій та обрядів святкування Великодня. Десь вони ще збереглися, десь лише тліють, якщо взагалі не згасли [10 c.181].
Готувалися до Великодня протягом усього великого посту. Жінки розписували писанки. Крім писанок, на Великдень готували крашанки – варені яйця, зафарбовані в один колір.
До готування крашанок потрібно залучати і дітей, адже відбувається формування світогляду, розвиток естетичних смаків, формування світогляду. Розвивається в дітей мислення, уява.
Дуже важливим і традиційним було великодні пасхи. Їх пекли кілька днів: у четвер пекли "золоті" паски – для воскреслого Христа, у п'ятницю – білі паски – на пам'ять про покійних, а в суботу – з простішого тіста – паски "для людей".
У суботу ввечері господиня ладнала кошик зі стравами, які несла святити до церкви.
Воскресні торжества починалися обходом довкола церкви в супроводі дзвонів. Після утрені відбувалось освячення, і господарі з освяченим йшли додому. Перш ніж зайти в хату обходили із свяченим тричі есе господарство, щоб усе сповнилося радістю Воскресіння. Зайшовши до хати, вітали всю родину, "христосувалися", а потім сідали "розговлятися" [15, c.94].
Потаємні бажання, загадані під час великоднього богослужіння, мають магічну силу. У відповідь на священникове «Христос воскрес!» треба не відповідати «Воістину воскрес!», а загадати заповітне бажання – і воно збудеться [15, c.93].
Здавна вважалося, що українці дуже гостинні та щедрі. Тому, за традицією, пригощали в цей день кожного, хто заходив до хати, влаштовували обіди для бідних, давали щедрі пожерти на добродійні та громадські цілі.
Найефективнішим з виховної точки зору є активна участь дітей разом із батьками, вчителями готуватися до цього свята. В школі провести виховний захід, який сприятиме кращому осмисленню учнів морально-естетичних якостей. На уроках образотворчого мистецтва, зокрема в початкових класах, розмальовувати писанки, а в старших класах провести виховні бесіди, щодо значення Великодня в їх житті, як святкують в їх сім`ях. Це сприятие кращому засвоїнню знань та розумінь учнів про свято весняного циклу, зокрема, Великдень. Літній цикл. Призначення народних літніх урочистостей, фольклорно-календарної обрядовості — уславлення, поетизація розквіту і краси природи, збирання врожаю, турбота про його збереження, побажання і оспівування добробуту людини, її вільної праці.
Велике виховне значення мають звичаї та обряди, пов'язані з "зеленим святом" (інші назви — клечальна неділя, трійця), а також із святом Івана Купала. Скільки життєвостверджуючих і високопоетичних пісень, легенд, переказів оживають у народній пам'яті в дні підготовки і відзначення цих свят! Скільки дотепності і кмітливості, винахідливості, одним словом, творчості проявляється в процесі виконання обрядів на честь цих свят!
На "зелене свято" заквітчують свою домівку (хату, кімнату) квітами, підлогу встеляють рутою — м'ятою, духмяним чебрецем, іншим зелом. Клечальна неділя — це вшанування царств рослин, "зеленого дому", в якому живе людина. Завдяки цьому святу учні глибше усвідомлюють і відчувають свою єдність із природою, красою рідного краю[10 c.183].
Необхідно залучати дітей до вирощування рослин, які застосовуються у процесі святкування цієї дати, щоб не збіднювати флору рідної місцевості. Активна участь учнів у святі виховує в них бережливе ставлення до природи, її краси. На власному досвіді вони глибше відчувають, що затишок, зручність, краса і гармонійність життя залежать від того, якою мірою зберігається природа — наш "зелений дім".
Серед циклу літніх обрядових пісень найвідомішими є купальські та жнивні.
Високої естетики і моралі, глибокого ліризму і життєвого оптимізму сповнене свято Івана Купала, яке святкують з 6 на 7 липня. Готуючись до нього, учні дізнаються, що наші далекі предки відзначали це свято в день літнього сонцестояння, коли природа у своєму розвитку сягала апогею. .
Свято Івана Купала та весільні обрядові пісні готують молодь до майбутнього подружнього життя, утворення сімї. Звичай, традиції, повязані з весільною обрядовістю, зокрема обряди за участю молоді на «дівич-вечорі», які переплітаються з святом Івана Купала, мають велике естетично-виховне значення, наповнене моральним змістом. Як у святі Івана Купала, так і в обряді дівич-вечора спостерігається спільність дій: виплітання вінка, наряджання деревця дівчатами, рубання деревця хлопцями [14,c.50].
Пісні, які виконуються на святі вони легко запамятовуються, діти опановують мораль, яка вміщена в пісні чи в обряді, вони ніжні, мелодійні, їх навіть можна ототожнити з піснями про кохання. Вони вчать дітей поважати традиції минулого, бути гідними, відповідальними перед своєю Батьківщиною.
Це свято чарівної краси, добра, невичерпної фантазії, дотепів, жартів, легенд, пошуку щастя, віри в майбутнє. Співаючи, дівчата збирають квіти і плетуть вінки (з нагідок, ромашок, сокирок, м'яти та ін). У цей час хлопці приносять велику і красиву гілку верби, встановлюють її. Дівчата прикрашають гілку квітами, різнокольоровими стрічками, цукерками. Усі танцюють навколо Купала, водять, хороводи, співають. Хлопці готують хмиз, дрова, розпалюють багаття. Лунають жарти, сміх. Міцно взявшись за руки, з жартами і примовками, хлопці та дівчата парами стрибають через купальське вогнище. Під час стрибка руки не можна розмикати: за народним повір'ям у такому разі дівчина восени не вийде заміж, а .хлопець не жениться [17, c.75].
Потім з піснями дівчата ідуть до річки. Кожна з них запалює свічку, закріплює її на своєму віночку. Настає один із найбільш утаємничених і "доленосних" моментів: кожна дівчина обережно, з внутрішнім тремтінням опускає свій віночок на воду і, затамувавши подих, стежить, що буде далі. З цією миттю пов'язано багато народних повір'їв. Так, якщо хлопець, який любить дівчину, попливе і серед інших зуміє вибрати вінок саме своєї обраниці, він може надія тися, що вона вийде за нього заміж. Якщо ж свічка погасне чи вінок попаде в вир і потоне, дівчина впадає в зажуру: адже це погана прикмета.
Цього дня, увечері і вночі розповідають один одному і в гурті різні прикмети, повір'я, перекази, легенди, бувальщини, пригоди, так чи інакше пов'язані з святом Івана Купала. Учні дізнаються, що в минулому дівчата і жінки збирали в ніч на Купала цілющі трави, а найбільш заповзятливі і відважні, не боячись ніяких страхів, темної ночі йшли в ліс шукати опоетизований народом цвіт папороті. За повір'ям папороть цвіте лише в ніч на Івана Купала, і хто знайде цей чарівний цвіт, той буде щасливий в коханні, у житті [14, c.50].
У процесі підготовки і проведення цього свята учні глибше пізнають духовність попередніх поколінь, дізнаються про їхні надії і сподівання, побут і дозвілля, глибше розуміють творчі основи народного життя. Учні переконуються в тому, що наші предки любили красиве в житті, множили добро, утверджували високу мораль.
Наші предки здавна були хліборобами. Тому пора збирання врожаю була найвідповідальнішою у їхньому житті. Одними з найважливіших віх народного календаря є трудові свята, пов'язані з жнивами. Жнива — найвідповідальніший період у житті рідного народу, який здавна в усьому світі називають Народ-Хлібороб.
Для пісень, що виконувались під час жнив, найхарактернішою рисою є прямий зв'язок їх з працею хлібороба. У цих піснях звучить похвала ниві, врожаю, сонцю, господарям, женцям, дарма що доводилось часто важко працювати і збирати хліб на чужому полі. Жнивні пісні оспівували женців, що "золотими серпами " вижали всю ниву і наклали копичок, "скільки на небі зірочок" [1, c.208].
Найефективнішим з виховної точки зору в цьому світі є активна участь дітей разом із батьками, вчителями. Іншими краянами в жнивах, в тому числі в зажинках і обжинках. Свята зажинок і обжинок естетично обрамляють жнива як найвідповідальнішу подію народного календаря.
Батьки і вчителі мають сприяти, тому, щоб учні брали активну практичну участь у зажинках і обжинках. Крім цього, на уроках і позакласній роботі школи має широко реалізовуватися програма зажинкових і обжинкових пісень, хороводів та інших компонентів цих традиційних обрядів, а також стимулює учнів до трудової діяльності.
Практична участь учнів у жнивах, зажинках і обжинках, у від повідних звичаях і обрядах залишає глибокий слід v душі вихованців.
За народним календарем закінчення літа знаменує день Маковія, "Першого Спаса", (14 серпня). У цей день можна було востаннє робити хліборобські толоки. За народними спостереженнями, починається відліт у вирій ранніх птахів. У храмах освячують воду, квіти, голівки маку. 19 серпня починається другий, або "Великий Спас". Це одне з найбільших народних землеробських свят. Зібрані овочі, фрукти, ягоди, гриби, мед тощо несуть освячувати до храмів. Це і день, поминання померлих родичів [16, c.409].
У таких звичаях кінця літа - гідність господаря землі, гордість за високі врожаї. Народ освячує, поетизує нелегку хліборобську працю і, як дорогоцінну естафету, передає свою працелюбність, хазяйновитість, творчу підприємливість у спадок підростаючим поколінням. Участь учнів, у таких традиціях, звичаях формує в них пошану до важкої хліборобської праці, вчить розуміти її високу красу.
Кожна людина-трудівник, яка не відірвалася від рідного народу постійно використовує прогностичні функції народного календаря, щоб краще організувати своє життя, господарську діяльність, побут і дозвілля. Тим більше це стосується молоді, у, якої обмаль життєвого досвіду. Тому пізнання народного календаря як прогностика вкрай необхідне для учнів. Вивчаючи прогностичні функції народного календаря, учні вчаться творчому мисленню: вони аналізують, зіставляв географічні, біологічні, метеорологічні і астрономічні фактори, відшукують між ними взаємозв'язки і взаємозалежності, роблять узагальнення, доходять самостійних висновків, які збігаються з народними спостереженнями, прикметами.
У житті часто бувають нестандартні, а то й екстремальні ситуації (в лісі, на воді, вночі тощо), тому глибоке пізнання учнями народного прогнозування, методів і прийомів орієнтації в будь-яких драматичних обставинах сприяє зміцненню здоров'я, попередженню трагічних випадків.
Для кожного учня життєво необхідним є вивчення прогнозуючого потенціалу народного календаря, який стосується змін погоди, уміння знати народні прикмети: "Небо над лісом посиніло — буде тепло", "Такий мороз, аж зорі скачуть”, “Зима без снігу – літо без хліба” та ін. [4, с.432].
Народні передбачення сприяють правильному веденню господарства, готують учнів до самостійної трудової, виробничої діяльності. Наприклад: "На стрітення обертається птиця до гнізда, а хлібороб — до плуга", “Якщо у травні дощ надворі, то восени хліб у коморі”, “Де сніг буде – хліба прибуде, де вода розіллється – сіна набереться’’ [4, c.432].
Народний календар як прогностик визначає також строки, в які найдоцільніше і дорослим, і молоді займатися побутовими справами, проводити дозвілля, реалізовувати певні норми, стиль і спосіб поведінки. Наприклад: "З Юрія хороводи, з Дмитра — вечорниці", "Великий піст усім прижме хвіст", "До Миколи не сій гречки, й не стижи овечки" [4, с. 433].
Календарні прогностичні спостереження, мудрі настанови народу привчають учнів все глибше розуміти природу рідного краю, вчасно ставити і розв'язувати природоохоронні завдання, уникати зайвих турбот, ускладнень у житті, не допускати прорахунків у господарських справах.
Матеріали про народний календар як прогностик використовуються на уроках народознавства, рідної мови та літератури, географії, фізики, астрономії, в багатогранній позакласній і позашкільній роботі.
Отже, народні свята є одним з провідних факторів розвитку дитини, її свідомості , формування морально-етичного виховання, вмінь та навичок учнів у навчально-виховному процесі. За допомогою народних свят в школярів формуються уявлення просвята та традиції українського народу. Ми бачимо, що звичаї, обряди існували ще з давніх давен, які дійшли й до нашого часу і становлять невмирущу скарбницю нашого народу.
2.2. Виховання школярів на засадах українознавства
Народна педагогіка пройнята глибокою людяністю. Вона високо підносить гідність людини, її життєву місію. В українському фольклорі оспівуються велич людини, краса її духовних якостей. Педагог послідовно бореться за право кожної людини розкрити свої найкращі риси. Водночас повсякденність не раз спонукала задуматися над тим, чому все те краще, що досягло людство, не завжди властиве окремій особі, чому одна людина добра, а інша — зла, один щасливий, а інший прожив ціле життя, так і не знайшовши щастя. Народ своїм допитливим розумом прагнув збагнути причину цих явищ, заглибитись у духовний світ людини, виявити ті чинники, від яких насамперед залежить становлення людської особистості. Виховання в народній педагогіці розглядається як перша суспільна необхідність: «Камінь шліфують, а людину виховують». Зокрема, наголошується на суспільній значущості виховання, його спрямованості в майбутнє. Народна мудрість говорить: «Якщо твої плани розраховані на рік — сій жито, якщо твої плани розраховані на десятиліття — саджай дерева, якщо твої плани розраховані на віки — виховуй дітей». Той, хто вміє виховати порядну, чесну людину, здавна вважається найкращим майстром на землі — таку думку стверджує народна мудрість [16,c.56]. Перші знання про моральні норми дитина дістає від своїх перших вихователів – батьків. Тут, у родинному колі, через казки, оповідання, відгадування загадок, бесіди та й взаємини з рідними, сімейні традиції вона починає пізнавати суть таких моральних понять, як гарне і погане, добро і зло, справедливість, доброзичливість, чуйність, дбайливість, працьовитість, старанність, співчутливість, мужність, чесність, обов'язок, правдивість.
Високоморальною в народному розумінні може бути тільки та людина, яка живе з своєї праці. Тільки працьовитій людині властиві всі інші якості високоморальної людини: чесність, правдивість, щирість. Ця думка постійно проводиться в творах фольклору. Так в українській казці «Хто найкращий майстер на землі» розповідається, що в одному селі жінки вирішили показати свою майстерність. Домовилися, що в неділю всі прийдуть на сільський майдан і кожна принесе найкраще з того, що вона зробила своїми руками. У призначений день усі жінки прийшли на майдан і принесли безліч дивовижних речей. У тих, кому громада доручила назвати найкращих майстринь, очі розбіглися: тут були і гаптовані золотом і сріблом шовкові покривала, і тонкі мережані занавіски з вив'язаними на них дивними птахами, і вишиті рушники, і чудові скатерки, і одяг. Але переможницею стала дружина бідняка Марія. Вона не принесла ні вишиванок, ні мережив, хоч усе вміла чудово робити Ця жінка прийшла зі своїм п'ятирічним сином Петрусем, який приніс жайворонка, якого він вирізав з дерева. Приклав Петрусь жайворонка до губів — заспівала, защебетала пташка, як жива. Всі завмерли на майдані, всіх зачарувала пісня, і раптом у блакитному небі заспівав справжній жайворонок, якого привабив спів на землі. «Хто творить розумну і добру людину, — найкращий майстер», — таке було рішення найстарших. Чітко визначився в народних уявленнях і такий могутній чинник формування особистості, як виховання, особливо виховання прикладом. Це виражено, зокрема, в народних афоризмах: «Добрий приклад кращий за сто слів», «Бурчання наскучить, приклад научить», «Приклад кращий за правило». У цих висловленнях відбиті результати спостережень над схильністю дитини наслідувати старшого брата чи сестру, матір чи батька, сильнішого чи розумнішого товариша, а також народна виховна практика привернення дітей до наслідування за принципом «роби так, як я». Взагалі слово «виховувати» спільнокореневе із словом «ховати». В українській народній педагогіці воно спочатку вживалося в значенні «оберігати» (виховувати). До речі, первинне значення слова «виховувати» в українській мові повністю збереглося до наших днів. У розмовному обігу маємо «виховувати» — довго ховати, переховувати кого- або що-небудь, таїти що-небудь, «виховуватися» — довго переховуватись, ховаючись, залишитися непоміченим, невикритим, непійманим; таїти що-небудь, не признаватися в чомусь. Згодом це слово набуло широкого й різноманітного змісту, зокрема педагогічного, й стало головним атрибутом не тільки народної, а й наукової педагогіки. У народній педагогіці слово «виховувати» означає вирощувати, навчаючи правил поведінки, даючи освіту, систематично впливати на культурний розвиток, світогляд, моральні принципи кого-небудь у певному напрямі; систематичним впливом викликати, розвивати якесь почуття, рису вдачі, особливість, прищеплювати що-небудь. Звідси постали й інші слова: «вихователь» чи «вихователька» — людина, яка виховує, навчає дітей і молодь, прищеплює їм навички поведінки, певні погляди; педагог, який стежить у певному закладі за поведінкою дітей і відповідно її спрямовує; той, хто спрямовує силу свого впливу на виховання класу, суспільства і таке інше в певному напрямі; «вихованець» чи «вихованка» — дитина або молода людина, яка виховується чи виховувалася ким-небудь або де-небудь; дитина, взята ким-небудь на виховання; людина, яка сприйняла думки, погляди, ідеї певної організації, товариства тощо; людина, яка вчиться або яка здобула освіту в якому-небудь навчальному закладі; «вихований» — який внаслідок виховання набув навичок пристойного поводження; чемний, ввічливий; «вихованість» — властивість за значенням вихований; уміння добре поводити себе в товаристві, володіти своїми почуттями; «виховуватися» — перебувати під чиїм-небудь опікуванням, навчатися правил поведінки, здобувати освіту і таке інше; розвиватися духовно, здобувати знання, виробляти світогляд, моральні переконання завдяки систематичному впливові[3,c.73]. З поняттям «виховувати» в народній педагогіці тісно пов'язане поняття «навчати» — обидва ці слова часто використовуються як рівнозначні, що свідчить про нерозривність навчально-виховного впливу. В українському фольклорі в значенні «виховувати» найчастіше вживається слово «навчати», наприклад: «Ой там в саду, у садочку научала мати дочку...» У Т. Г. Шевченка: «А мати хоче научати, так соловейко не дає» [7, c.56]. В українській етнопедагогіці широко використовуються синонімічні поняття до слова «виховувати»: няньчити — доглядати дитину, колихати — гойдати дитину в колисці, заспокоюючи і присипляючи («Не ти ж мене колихав, не ти ж мене няньчив»); годувати — утримувати, леліяти — оточувати ласкою, піклуванням, пестити, голубити («Годувала, леліяла, потіхи ся надіяла»); доглядати — турбуватися, піклуватися про дитину, забезпечуючи їй нормальні умови для життя і розвитку («Будеш ти в мене хату помітати, малих діток доглядати»); бавити — забавляти, няньчити, доглядати («Як бавитимеш дитину, так вона й ростиме»); пестити — голубити дитину, виявляючи до неї любов і ласку («Добре там дітей пестити, де піч велика і є кому варити»); ніжити — прихильно й тепло ставитися до дитини, виявляючи до неї любов і ласку; викохувати — з любов'ю ростити, дбайливо доглядаючи, добиватися найкращого стану, вигляду («Викохав дитину в добру годину»); учити — впливати в певному напрямі, формувати, виховувати, прищеплювати що-небудь («Пригоди учать згоди») та ін. У народній педагогіці високо цінується правильне виховання. Так, у «Казці про бідного чоловіка і його синів» розповідається, як три сини пішли на заробітки. Старший син приніс додому золото, середній — гроші, а найменший здобув знання і став найщасливішим [16, c.298].
Палка любов до вітчизни, мужність у боротьбі за щастя трудящих, повага до інших народів – одна з основних заповідей народної моралі. Народна педагогіка прищеплює дітям ці чудові риси з малку, через найрозумніше – любов до матері, сім'ї і домівки, рідного краю, де людина народилась, росте й мужніє ("Як матір покинеш, то й сам загинеш", "Негідником той називається, хто рідної домівки цурається") [5, c. 452]. Чудовим засобом посилення цих патріотичних почуттів є українські народні казки та легенди на героїчні теми, де уславлюються ті, хто відстоює честь і незалежність батьківщини . Головна особливість народної педагогіки полягає в тому, що вона покликана будувати навчально-виховний процес так, аби кожен вихованець добре знав свій народ, а в народі пізнав самого себе. У таких умовах діти успішно оволодівають народною культурою, духовним набутком нації, до якої належать, виростають патріотами й поборниками дружби між народами. А допомагають їм в цьому виховні засоби народної педагогіки (рідна мова, фольклор, систематична посильна праця, національні звичаї.
Внаслідок українознавчої діяльності в підростаючого покоління формується історична пам'ять та духовність, виховується почуття відповідальності, дотримання моральних, етичних, правових норм. Максимальне використання кращих здобутків народної педагогіки, звертання до народної мудрості, виплеканої віками, сприяє глибшому осмисленню минулого, пізнанню витоків культури, розумінню звичаїв, вірувань українського народу, розумінню єдності минулого, сьогодення і майбутнього. Відроджується культура рідного народу, входять у життя прадавні ігри дітей. Вивчення фольклору допомагає розвивати творчі нахили учнів, спонукати їх до пізнавальної діяльності. А це і є запорукою виховання любові до рідної української мови [9, с. 20].
Народна педагогіка здавна використовувала рідну мову як провідний засіб виховання дітей. Немає народу байдужого до материнської мови, до рідного слова, рідної домівки, рідної землі.
В перші місяці життя немовляти над колискою схиляється мати і тихо наспівує ніжні мелодії колисанки, кожне слово якої переливається в кровинку дитини, стає її надбанням. Таке емоційне спілкування матері з новонародженою дитиною через рідне слово, втілене у колисковій мелодії, є прикладом єднання поколінь, постійного діалектичного взаємозв'язку минулого і прийдешнього.
Опанування рідної мови, рідного слова починається з раннього дитинства, а вдосконалення її, засвоєння культури мовлення триває протягом усього життя.
У народних прислів'ях відображається система поглядів українського народу на формування моральних якостей особистості. Щоб дитина була сміливою, а не боягузом, їй казали – "На сміливого собака гавкає, а боягуза кусає". Засуджуючи ледачих, в народі казали – "Тяжко тому жить, хто не хоче робить". Застережуючи дітей від брехні, їм казали – "Правда із дна моря виринає, а неправда потопає"[4, с.438]. "За рідний край і життя віддай!" – закликає народне прислів'я, за допомогою якого діти усвідомлюють свої права і обов'язки по відношенню до Батьківщини. Прислів'я "Чия відвага, того й перемога", вчить поважати себе та рідну землю. Народна педагогіка прищеплює ці чудові риси вже з найменшого віку.
До вічних фольклорних джерел, які дарують радість дорослим і дітям, належить українська народна казка. Це своєрідний сплав реальності й уяви, життєвого досвіду і мрій народу. За допомогою казок, які вчитель використовує у виховній роботі, дитині прищеплюється ввічливість, конкретність у стосунках з людьми, працелюбність, любов до рідної землі.
Наприклад, у казці "Сірко" хазяїн виганяє з дому собаку, бо він був дуже старий. У лісі Сірко зустрічає вовка, який допомагає собаці повернутися до дому. А згодом Сірко віддячує своєму помічнику за повернення — запрошує вовка до себе і пригощає його. Таким чином, ця казка виховує доброзичливість: якщо тобі допомогли, той й ти допоможи тій людині, якщо вона потребує допомоги.
Український народ належить до найпісенніших народів світу. У скарбниці його культурних надбань чільне місце займає пісня, яка відображає визначні історичні події, героїчну боротьбу проти соціального і національного гноблення, розкриває глибину ліричної душі людини, її здоровий гумор, передає впевненість і надію на краще майбутнє.
Українські народні пісні характеризуються внутрішнім багатством змісту. Відтворюючи життя народу, народна пісенність України відзначається правдивістю та реалістичністю відображення дійсності, людських переживань і почуттів[17, с. 113].
Народний образ весни - це образ краси, сили, надії. Чим краще зустрічати весну, як не піснями, іграми. Виходячи на вулицю, діти бралися за руки, створювали коло, співали веснянки.
Веснянки та гаївки виховують у дітей інтерес до культурної спадщини українського народу, любов до української пісні, слова, до живої природи. Все це складає основу морального виховання.
Цікавим й різноманітним є фольклор зимового циклу. Святкування Різдва в найдавніші часи виливалось у послідовні релігійні містерії, що здійснювалось процесіями жерців, перевдяганнями в спеціальні маски, які були уособленням божеств та духів.
Колядники в Україні завжди сприймались як гості з потайбіччя, які дарують благополуччя тим, хто їх приймає [10,c.176]. Між колядників були переодягнуті Пастушки, Ангели, цар Ірод, а також славний і відважний Запорізький Козак. У кожній оселі вони показували виставу про народження Ісуса Христа, про те, як злий цар Ірод хотів звести зі світу маленького Ісуса.
Нині поширився звичай святкування Дня святого Миколая. Діти на передодні цього свята активно вивчають звичаї та обряди, яких дотримувалися наші предки. Намагаються робити добрі справи, бути чемними, слухняними. І існує таке повіря, що вночі святий Миколай послушним дітям кладе подарунки під подушку.
Отже, традиційні різдвяно-новорічні обряди - це справжня духовна скарбниця нашого народу, яку потрібно глибоко пізнавати. Вони покликані розвивати у дітей інтерес та повагу до традицій українського народу, виховувати чуйних та гідних громадян України. Найбільшу частину побутових пісень становлять пісну про кохання. В них оспівується багатогранність людського життя, розкривається світ людських переживань і стосунків.
Пісні про кохання відбивали високі моральні якості молоді: щирість, довір'я, взаємоповагу, радість кохання, гіркоту вимушеної розлуки, тугу за коханою чи коханим, зраду – ось основні мотиви, якими пройняті ці пісні [1, с. 67]. Головні герої цих пісень – дівчина і юнак. Дівчина у таких піснях порівнюється з горлицею, а хлопець – з орлом. Наприклад, у дівчиноньки "біле личко, чорні брови", вона козаченьку "вишила сорочку", "серденьком назвала". Відданим у коханні виступає і юнак, що називає дівчину лагідними та ніжними словами: "моє серденько", "рибонько", "дорогий кришталю", "моє золото". Вони мріють про щасливе подружнє життя. Але воно не завжди складається так, як гадалося. Великим горем для молодої дружини була розлука з коханим чоловіком, який змушений був виїжджати у військові походи:
Ой здається не журюся, в тугу не вдаюся,
А як вийду за ворота, від вітру валюся.
("Болить моя головонька") [4, c.239].
Тяжко пережити і зраду коханого:
А я, бідна, гірко плачу –
Зрадив мене милий.
("Ой не світи, мій місяченьку") [4, c.241].
Важливим на уроках трудового навчання є вишивання рушників, серветок, ліплення з глини і пластиліну українського посуду, виготовлення макету української хати [12,c.83]. До українського народного мистецтва належать:
– вишивка;
– ткацтво;
– писанкарство.
Розглянемо ці види.
Ткацтво – один з найдавніших і найважливіших елементів національної культури українського народу. Прядінням і ткацтвом споконвіку жінки, дівчата і підлітки. Ткацький верстат був у кожній селянській оселі. Упродовж століть вважалося, що жінка зобов'язана вміти виконувати ткацькі роботи, інакше вона не вважалася повноцінним членом громади [6, с.45]. Ткацтво виховувало зосередженість на справі, уважність, повагу і любов до традицій свого народу, повагу до української історії.
Вишивка – один з давніх і найбільш розповсюджених видів народного декоративно-прикладного мистецтва. Вона виникла дуже давно і передавалась з покоління в покоління. Але і в наш час це найбільш розповсюджений вид українського народного мистецтва з вище зазначених і, як і раніше, зараз також вишивають рушники. Рушник передавали як оберіг з роду в рід, із покоління в покоління. Без нього не обходиться жодне сімейне свято. Найбільше обрядових сюжетів, пов'язаних з рушниками, збереглося у весільному церемоніалі. Рушники подавали і брали на сватанні, ним пов'язували молодих на заручинах, на рушничок ставали, коли брали шлюб, одружувались.
Важко уявити і сучасну, і колишню хату в Україні без рушників. "Дім без рушників, як сім'я без дітей", – говорить народне прислів'я. Їх вишивають для прикрашення оселі, для домашнього затишку, просто так для душі.
І не випадково рушники вішають над вікнами і дверима, на покуті — це обереги від усього злого, що може зайти в дім. Саме тому цей вид українського народного мистецтва виховує любов до рідного краю, адже техніка вишивання різниться в залежності від території її виготовлення. Також виховується любов до мистецтво, до Вітчизни, свого народу, його культурної спадщини.
З неймовірною насолодою учні ознайомлюються з технікою розпису писанок, крашанок. Традиція розмальовувати навесні яйця у слов'янських народів сягає епохи язичництва. Писанки у слов'ян були пов'язані з комплексом весняної обрядовості. Назва "писанки" походить від слова "писати", в розумінні "прикрашати орнаментом". Писанки розписували переважно жінки та дівчата, дуже рідко – хлопці і чоловіки. Великодні писанки – символ весняного пробудження природи, що сприяє добробуту, хорошому врожаю, яка приносить добро, щастя, достаток, захищає людину від усього злого
Розмальовуючи писанки, діти дістають уявлення про народну символіку, традиції розписування писанок як оберегу, виховується інтерес до декоративно-прикладного мистецтва України, зосередженість, любов до праці. Ігри та забави становлять чималий розділ народної педагогіки. За допомогою народних ігор діти опановують перші елементи грамотності, вивчаючи напам'ять вірші, скоромовки, лічилки. У дитячому фольклорі поширені ігрові пісні, в основі яких лежать найпростіші рухи дітей, що відповідають не тільки змісту, а й ритму пісеньки. Вони сприяють вихованню сміливості, кмітливості, колективізму, розвивають мову та музичний слух дітей. Досі поширені серед дітей такі ігрові пісні, як «Каравай», «А ми просо сіяли», «Мак», «Подоляночка». У хороводних піснях, як про це свідчить найдавніша з них «Ой ми просо сіяли», збереглись залишки різних трудових процесів. Подібними творами в глибокій давнині супроводилась трудова діяльність людини. Поділ учасників цієї пісні-гри на табори також пояснюється історично: колись у танках-хороводах виступали члени різних родів. Своєрідним вступом до колективних дитячих ігор є лічилки – мініатюрні вірші з чітким ритмом і повною римою; вони допомагають визначити роль учасників гри чи розміщення їх за групами. Виконуються лічилки, як правило, речитативом. Авторами та виконавцями цього фольклорного жанру є власне діти. Характерною особливістю народних ігор є навчальний зміст, який подається в ігровій формі. Мати бавить немовля, перебирає його пальчики, приказуючи:
Печу, печу хлібчик
Дітям на обідчик.
– Цьому дам, цьому дам,
Цьому дам і цьому дам...
А цьому не дам, бо цей буцман,
Він дров не носив,
Він діжі не місив,
Він печі не топив,
Діток гулять не водив
– Справжній лежань.
То я цьому не дам [4, с. 176].
Змістом цієї гри забавлянки мати вчила дитину бути працьовитою, не лінуватись. Народні ігри образні, в кожній з них відбивається якась подія або випадок, близький за своїм змістом дитині. Вони вчать шанувати традиції минулого, поважати батьків, бути чесними та гідними громадянами своєї держави. Широко побутує серед дітей дошкільного та молодшого шкільного віку й такий жанр дитячого фольклору, як мирилки – невеличкі пісеньки розраховані на те, щоб забути недавню сварку, відновити товариські стосунки:
Мир – миром,
Пироги з сиром,
Вареники в маслі –
Будем жить прекрасно.
Хоча мирилки простенькі за змістом і формою твори, коефіцієнт їх корисної дії значний. Вони вносять у бурхливе дитяче життя мирне начало, знижують напруження, спричинене конфліктними ситуаціями, що спалахують, як правило, без поважних причин.
Таким чином, аналізуючи українські народні традиції та обряди, а саме:
за допомогою прислів'їв та приказок здійснюється патріотичне, трудове виховання, вони відбивають такі моральні норми, як честь, гідність, обов'язок, щирість, добро та інші;
на основі народних казок виховуються: ввічливість, конкретність у стосунках з людьми, працелюбність, любов до рідної землі, розуміння понять "добро" і "зло";
застосування українських народних пісень у навчально-виховній роботі призводить до виховання у дитини любові до рідної землі, батьків і праці, поваги до старших, щирості, довір'я, інтересу до культурної спадщини українського народу;
за допомогою українського народного мистецтва (ткацтва, вишивання) виховується зосередженість, уважність, повага і любов до традиції свого народу;
під час використання українських народних ігор у навчально-виховному процесі виховується: шанування традицій минулого, повага до батьків, чесність та гідність, розвивається мислення.
Ми дійшли висновку, що українські народні традиції та обряди є основою формування моральної культури та моральних норм школярів не залежно від їх віку чи то молодші школярі, чи старшокласники.. Отже, вплив виховного чинника на формування особистості настільки великий, що врешті-решт визначає навіть долю людини. Усе це говорить про те, що народна педагогіка виробила свою унікальну виховну систему.
Висновки
Народні традиції, свята українського народу – це не додаток до життя, а саме життя, яскравий вияв самобутності світогляду українського народу, його творчості. Оскільки засоби народних свят є формою передачі соціального досвіду та духовних цінностей, моральних норм і принципів від старшого покоління до молодшого, їх потрібно активно впроваджувати у виховання молоді на сучасному етапі. Про ефективність відновлення й активного запровадження народних традицій у сучасну педагогічну практику свідчить активність й одностойне бажання учнів брати в них участь, зацікавленість у традиціях своїх прадідів, їх утілення у життя. Саме тому їх у навчально-виховному процесі є доцільним.
Завдяки традиціям, звичаям і обрядам народного календаря, закладеним у них народної ідейності, моральності, естетики кожен учень, зазнавши на собі благодатний вплив народних духовних скарбів, прагне з честю продовжувати заповіти батьків, дідів і прадідів, утверджувати добрими справами: свій родовід, будувати в собі все життя храм, Добра, Правди і Краси.
Аналіз педагогічної літератури, літератури з народознавства свідчить проте, що народні традиції є одним з головних факторів розвитку морально-етичного виховання, на яких формується уявлення про добро і зло, справедливість, патріотизм, повага до старших, до батьків. Таким чином, засобами народних традицій учнівська молодь розвиває етичні смаки, оволодіє навичками моральної культури. Питання етичного виховання та розвитку національної свідомості учнівської молоді засобами народних традицій буде успішно роз`язуватись, якщо ми будемо залучати молоде покоління до вивчення, збереження й відтворення свят, етичного засвоєння народних традицій.
Список використаної літератури