Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
92
PAGE 4
Лекція 1. Сутнiсть органiзації виробництва.
Предмет і завдання курсу
Основнi питання теми
1. Головнi проблеми i сутнiсть органiзації виробництва.
2. Об'єкт i предмет вивчення.
3. Мета і завдання курсу.
4. Навчальна база i методологiя.
1. Головнi проблеми i сутнiсть органiзацiї виробництва
У суспільстві дiє закон узвишшя потреби, тобто сукупнi потреби випереджають можливостi їхнього задоволення.
У зв'язку з цим у будь-якому господарствi доводиться вирiшувати три головнi проблеми органiзацiї виробництва:
1) що варто робити (який набiр кiлькiсть продуктiв необхідно і можна створити);
2) за допомогою яких матерiальних засобiв людських ресурсiв і з застосуванням якої техніки будуть створюватися корисні продукти;
3) для кого призначаються продукти і послуги.
Курс “Органiзацiя виробництва” спрямований на вивчення теоретичних i методичних питань органiзацiї виробництва, умов i факторiв рацiонального використання ресурсів підприємства, знань та передового досвіду.
На всiх етапах розвитку економiки основною ланкою у вирiшеннi цих проблем є пiдприємство.
Якщо пiдприємство розглядати як складну динамiчну систему, якiй притаманнi декiлька властивостей, що будуть розглядатися пiзнiше, то організація — це одна з найбiльш важливих властивостей даної функцiонуючої системи. Органiзація виробничої системи комплексно характеризує її склад, пропорцiї та взаємозв'язки частин, поєднання в просторі і в часі всіх ланок i елементів виробництва, а також погодженість їхньої взаємодії.
Тому організація становить також одну з найважливіших функцiй управлiння — комплекс дій, що призводять до упорядкованої діяльності підприємства.
Наведені два поняття — організацiя як властивість системи функціонуючого підприємства і органiзацiя як функція управління відповідають двом значенням терміна "органiзація" взагалі:
а) будівля, устрій (улаштування) чого-небудь;
б) дії щодо впорядкування чого-небудь.
Тому розрізняють два поняття — менеджмент виробництва, об'єктом якого є виробничий процес, і менеджмент управлiння виробництвом, об'єкт якого — підприємство в цiлому.
Органiзація в найзагальнішому вигляді має на увазi улаштування, зведення до системи, впорядкування, налагодження чого-небудь конкретно. Організація виробництва забезпечує злагоджену роботу колективу і протікання виробничого процесу в просторі i в часi в заданому ритмi з випуском продукцiї.
2. Об’єкт i предмет вивчення
Процес випуску продукції означає виробничий процес Організація виробництва є частиною економічної науки. Незалежно від належності економічні науки вивчають суспільні сторони виробництва та виробничі відносини людей, що виникають у процесі виробництва, розподілу, обміну й споживання матеріальних благ. Разом з тим, маючи загальний об'єкт дослідження, кожна дисципліна має свій предмет, свої завдання, свою специфіку методів і прийомів наукового аналізу.
Організація виробництва як одна зі спеціальних функціональних наук вивчає особливі закономірності розвитку, властиві процесу організації випуску продукції промислового призначення на різних його етапах, зокрема, на етапі підготовки виробництва та його функціонування. Таким чином, предмет курсу організації виробництва — це вивчення конкретних форм вияву економічних законів в умовах створення і роботи виробництва.
У даному курсі дається уявлення про промислове підприємство як велику складну систему, про його структуру (виробничу, загальну), про різні загальноорганізаційні типи виробничих процесів, їх склад, структуру, класифікації, про форми і методи організації основного виробництва, про технічний контроль, про організацію технічного обслуговування та про оперативне управління виробництвом.
3. Мета і завдання курсу
Мета курсу — формування у студентів комплексу знань про виробництво та виробничі системи, про сутність організації, методи, загальні принципи й форми організації виробництва і на цій основі оволодіння спеціальними знаннями та практичними навичками у прийнятті ефективних управлінських рішень щодо створення, функціонування й реструктуризації виробничих систем в умовах ринкової економіки.
Основні завдання курсу — вивчення закономірностей раціонального поєднання засобів виробництва та робочої сили з метою найбільш ефективного використання в умовах швидких змін. пов'язаних з відновленням продукції і процесами її виготовлення.
Завдання курсу:
1) підвищення ефективності організації виробництва;
2) впровадження досягнень науково-технічного прогресу;
3) мінімізація витрат на виробництво;
4) мотивацій пращ;
5) раціональна організація виробничого процесу;
6) удосконалення організації виробництва;
7) впровадження логістичної системи;
8) скорочення виробничого циклу;
9) впровадження нових форм оплати праці.
4. Навчальна база і методологія
У системі економічних дисциплін, які вивчаються студентами спеціальності "Економіка підприємства", "Організація виробництва" — один із профілюючих курсів.
Даний курс базується на знанні студентами економічної теорії, мікро- та макроекономіки, пов'язаний з плануванням підприємства, загальною теорією управління і припускає розуміння технології виробництва, питань нормування й організації праці, фінансування, прийомів статистики, економіко-математичних методів і т. д. Усі вони визначають зміст відповідних економічних дисциплін. Разом з тим необхідне глибоке уявлення про техніку і технологію виробництва, про його ресурсне забезпечення, специфіку застосовуваних транспортних засобів, про автоматизовану систему управління діяльністю підприємства.
Методологічна основа курсу — це діалектичний матеріалізм, який означає, що всі явища та процеси, що відбуваються на підприємствах, в окремих виробництвах, розглядаються комплексно у взаємозв'язку, у їхньому русі й розвитку.
Наприклад, зміна форм організації виробництва не може бути оцінена без зв'язку з технічним прогресом. Практично неможливо удосконалювати та розвивати виробництво без комплексного вивчення умов створення і роботи виробництва. Тільки при системному підході можлива правильна оцінка досліджуваних процесів і всебічні висновки. В організації виробництва та його оперативному управлінні відбуваються постійні зміни, тому положення й рекомендації даного курсу не можна сприймати як незаперечну істину.
3. Назвіть предмет і об'єкт вивчення цього курсу.
4. Перерахуйте основні завдання курсу.
5. Що є навчальною базою і методологією курсу "Організація виробництва"?
Лекція 2. Промислове підприємство — складна
техніко-єкономічна та соціальна система
Основні питання теми
1. Сутнісна характеристика підприємства.
2. Підприємства та їх класифікація.
3. Основи організації підприємства.
4. Сучасна система поглядів на менеджмент виробництва.
5. Принципи управління виробництвом.
6. Підсистеми, що входять до складу підприємства як виробничої системи. 7. Економічні закони організації підприємства.
1. Сутнісна характеристика підприємства
Організаційно підприємство є виробничою одиницею, як правило, це завод, шахта, фабрика, електростанція, будь-яка організація, підприємство зв'язку, транспорту і т. д., але може містити в собі і кілька заводів, шахт тощо, тобто це вже об'єднання, або комбінат.
Підприємства, незалежно від форм власності, утворюють виробничу й організаційну структуру відповідної галузі промисловості. Роль підприємства як основної ланки у вирішенні головних економічних проблем обумовлює складну організаційну модель його структури, ця модель крім виробничої діяльності включає елементи всіх існуючих видів діяльності (торгової, транспортної, фінансової, соціальної тощо).
Саме це дозволяє визначити промислове підприємство як господарську одиницю, що має господарську, організаційну, юридичну самостійність і здійснює конкретні функції, які полягають у виробництві продукції чи наданні послуг, що користуються попитом на ринку, і вирішенні соціальних завдань колективу.
2. Підприємства та їх класифікація
Розрізняють наступні види підприємств:
1. За характером продукції, що випускається:
підприємства, що випускають засоби виробництва (група А);
підприємства, що випускають предмети споживання (група Б).
2. За розмірами:
великі;
дрібні;
середні.
3. За ступенем спеціалізації:
вузькоспеціалізовані;
універсальні;
змішані.
4. За типом виробничих процесів: підприємства масового виробництва; підприємства серійного виробництва;
підприємства індивідуального виробництва.
5. За організаційно-адміністративною структурою:
промислові підприємства;
об'єднання промислових підприємств;
науково-виробничі об'єднання.
6. За формами власності:
державні;
власні;
колективні;
комунальні.
3. Основи організації підприємства.
Головне завдання промислового підприємства — це найбільш повне забезпечення галузей народного господарства та населення своєю продукцією. Мета підприємства полягає в одержанні максимального прибутку.
Підприємства бувають самостійними, тобто мають свій баланс, включають науково-виробничі чи виробничі об'єднання, і несамостійними.
Усі підприємства характеризуються виробничо-технічною, організаційною й економічною єдністю, а також адміністративно-господарською самостійністю.
Виробничо-технічна єдність означає зв'язок і чітку послідовність технологічних процесів.
Організаційна єдність полягає в тому, що підприємство має єдиний колектив, єдине керівництво, єдиний статут, загальне обслуговування.
Економічна єдність полягає в єдиній системі обліку, в загальних показниках, у єдиній системі планування, в єдності завдань, в єдиній матеріально-технічній базі.
Адміністративно-господарська самостійність означає, що підприємство має права й обов'язки юридичної особи.
В умовах переходу до ринку найбільш характерні особливості діяльності підприємства наступні:
самостійність підприємства в усіх напрямках діяльності;
робота в умовах повного госпрозрахунку, самофінансування та практично трудових колективів в управлінні виробництвом;
наявність різноманітних систем оплати праці і її стимулювання самооплатності;
підвищено роль;
широке використання бригадних, кооперативних і орендних форм організації виробництва та праці;
вирішення питань соціального розвитку, раціональне використання ресурсів і охорони навколишнього середовища.
4. Сучасна система поглядів на менеджмент виробництва.
Ключовими моментами сучасної системи є наступні принципові положення:
1. Відмова від управлінського раціоналізму класичних шкіл менеджменту, який виявляється в переконанні, що успіх підприємства визначається насамперед раціональною організацією виробництва продукції, зниженням витрат виробництва.
2. Використання в управлінні підприємством теорії систем, що полегшила завдання розгляду підприємства в єдності його складових частин, нерозривно пов'язаних із зовнішнім середовищем.
Характеристика підприємства як відкритої системи подана в табл. 1.
Таблиця 1
Підприємство як відкрита система
|
Риси властивості |
Характеристика, обгрунтування |
|
Компоненти |
Система складається з деякої кількості частин, названих елементами |
|
Зв'язки |
Компоненти системи пов'язані між собою |
|
Структура |
Форма зв'язку організаційно закріплена в структурі |
|
Взаємодія |
Компоненти впливають один на одного своїм перебуванням в системі і виходом з неї |
|
Процес |
Зміна, що відбувається в результаті взаємодії |
|
Емерджентні властивості системи |
Система – це цілісність, властивості, що виникають тільки в результаті взаємодії її компонентів |
|
Ідентифікація |
Властивості системи, на підставі яких її можна ідентифікувати і відрізнити від інших явищ, що не входять у систему |
|
Навколишнього середовища |
Представлено явищами, утвореннями, що, перебуваючи у складі системи, істотно впливають на неї, - це навколишнє середовище |
|
Концептуалізм |
Система – концепція, особлива форма якої відбиває цілі та цінності індивідуума чи групи, розробили цю концепцію |
Внутрішнє середовище кожного підприємства формується під впливом змінних, що безпосередньо впливають на процес перетворення чи виробництва продукції. Це структура підприємства, організаційна культура підприємства і ресурси. У їхньому складі значна роль відводиться працівникам, їхнім знанням, здібностям і мистецтву взаємодії.
3. Використання ситуаційного підходу до управління. Відповідно до цього положення вся організація всередині підприємства є не що інше як відповідь підприємства на ситуацію, її центральний момент — ситуація, тобто конкретний набір обставин, що впливають на роботу підприємства в даний період часу. Звідси випливає визнання важливості специфічних прийомів, за допомогою яких виділяються фактори, впливаючи на які, можна ефективно досягти мети.
Основні ідеї, які використовуються в менеджменті виробництва при системному й ситуаційному підході, наступні:
а) розгляд підприємства як системи, що складається із взаємозалежного середовища;
б) визнання значення навколишнього середовища і зворотного зв'язку для досягнення цілей;
в) прийняття управлінських рішень на основі вивчення всіх ситуаційних факторів.
У центрі системного підходу — конкретна ситуація, з якою стикається підприємство в процесі свого функціонування. Управління цією ситуацією здійснюється шляхом виділення найбільш важливих у конкретних обставинах змінних, взаємозалежний розгляд яких дозволяє вирішувати проблеми, що виникають.
4. Визнання соціальної відповідальності адміністрації керівництва як перед суспільством, так і перед окремими людьми, що працюють на виробництві. Нова роль людини як ключового ресурсу виробництва вимагає від менеджерів зусиль зі створення умов щодо саморозвитку робітників. Звідси необхідність звернути увагу на такі фактори, як організаційна культура, різні форми демократизації управління, участь робітників у прибутках, у власності, стиль керівництва.
5. Принципи управління виробництвом.
Історія розвитку менеджменту нараховує кілька тисячоліть і налічує декілька шкіл і напрямків.
Принципи управління виробництвом у процесі розвитку менеджменту неодноразово змінювались.
Для виробництва з адміністративно-командним методом управління характерні:
1) демократичний централізм;
2) єдиноначальність і колегіальність;
3) єдність політичного і господарського управління;
4) галузевий і територіальний підхід;
5) планове ведення господарства;
6) матеріальне і моральне стимулювання праці;
7) науковість;
8) відповідальність;
9) підбір і розміщення кадрів;
10) економічність і ефективність;
11 ) наступність господарських рішень.
Принципи управління виробництвом у 90-ті роки XX сторіччя:
1 ) лояльність до працюючого;
2) відповідальність як обов'язкова умова;
3) комунікації, що пронизують організацію знизу вгору, від верху до низу, по горизонталі;
4) атмосфера на підприємстві, що сприяє розкриттю здібностей працюючих;
5) обов'язкове встановлення пайової участі кожного працюючого в загальному результаті;
6) своєчасна реакція на зміни в навколишньому середовищі;
7) методи роботи з людьми, що забезпечують їх задоволеність роботою;
8) особиста участь у роботі на всіх етапах створення продукції;
9) уміння слухати всіх з ким зустрічається у своїй роботі менеджер;
10) етика бізнесу;
11 ) чесність і довіра до людей;
12) опора на фундаментальні основи менеджменту: якість, витрати, сервіс, нововведення, контроль ресурсів, персонал;
13) бачення організації, тобто чітке уявлення про те, яка вона повинна бути;
14) якість особистої роботи та її постійне удосконалювання.
На сьогодні нова система поглядів на управління економікою полягає в тому. що вона передбачає:
1) гнучке поєднання методів ринкового регулювання, заснованого на зворотних зв'язках, з державним регулюванням соціально-економічних процесів;
2) формування та функціонування ринкових господарських суб'єктів як відкритих соціально-орієнтованих систем;
3) самоврядування на всіх рівнях з переміщенням центру господарювання в регіони.
З одного боку, це призводить до збільшення кількості та складності завдань, вирішуваних у регіонах, а з іншого боку, істотно спрощує систему управління народним господарством у цілому по країні;
4) сполучення ринкового й адміністративного методів управління підприємствами державного сектору.
6. Підсистеми, що входять до складу підприємства
як виробничої системи.
Системою у найзагальнішому вигляді називають ціле,складене з частин безлічі елементів, що перебувають у взаємовідносинах і зв'язках один з одним і творюють цілісність, єдність.
Причому властивості системи якісно відрізняються від суми властивостей її елементів.
Системи розрізняються за ступенем складності. До складних належать великі технічні системи (корабель, літак). Підприємства ж відносять до дуже складних систем.
У будь-якій системі залежно від обраних ознак виділяють різні комплекси систем, що взаємодіють, які самостійно розглядаються як підсистеми.
Промисловість — це велика система, що включає багато підсистем (галузей). Кожна галузь може включати ряд підприємств.
Підприємство, як підсистема в галузі промисловості, в свою чергу, теж є дуже складною системою технічних, економічних, інформаційних. соціальних елементів, тобто підсистем.
Системний підхід до підприємства передбачає, що при дослідженні будь-якого одиночного матеріального об'єкта визначаються і враховуються як його зовнішні, так і внутрішні зв'язки.
Підприємство як система складається з 4-х блоків (підсистем):
1) підрозділу з підготовки та розвитку виробництва, який здійснює науково-технічний розвиток виробництва, у тому числі дослідницькі та дослідні роботи; технічну, матеріальну й організаційно-економічну підготовку виробництва, а на ряді підприємств ще й конструкторську.
2) власне основного виробництва кінцевої продукції, тобто продукції, що має товарну форму, необхідних для цього вузлів, деталей, напівфабрикатів, а також переробки побічних продуктів і відходів, що виникають у виробництві.
3) забезпечення виробництва енергоресурсами, запасними частинами. інструментами, тарою. Загальною вимогою для всіх елементів даної підсистеми є забезпечення основного виробництва запчастинами та ресурсами в необхідній кількості відповідної якості.
4) обслуговування виробництва: транспортного, енергообслуговування, складського обслуговування та соціального.
7. Економічні закони організації підприємства.
Підприємство як система повинне створюватися й функціонувати при дотриманні наступних економічних законів організації:
1) закону внутрішньої відповідності, який передбачає, що організація промислового підприємства повинна відповідати висновкам наук, що вивчають різні сторони виробничого процесу. А всі елементи виробничого процесу повинні відповідати один одному на всіх етапах виробничого процесу в будь-який момент часу. Це досягається соціологічними методами керування діяльністю колективу, системами технічного контролю, власне плануванням та іншими прийомами.
Наслідком даного закону є функціональна відповідність. Зокрема, конструкція та властивості виробів повинні відповідати своїм функціям у процесі споживання. Стосовно підприємства-виробника властивості вихідної сировини і матеріалів повинні відповідати вимогам, що пред'являються до них державними стандартами і нормами, деталям, готовій продукції;
2) закон резервів припускає, що виробнича діяльність підприємства неможлива без наявності резервів усіх ресурсів. Будь-які спроби працювати без резервів не забезпечують досягнення поставленої мети;
3) закон оптимальних величин показників виробничого процесу має на увазі, що величина кожного з них має оптимальне значення, тому організація виробничого процесу повинна мати на меті досягнення ні мінімального чи максимального значення, а їхніх оптимальних величин;
4) закон емерджентності. Він означає що властивості будь-якого об'єкта залежать і змінюються під впливом системи, у яку він включений. Той самий предмет праці залежно від положення в системі може бути використаний з різною віддачею. Наприклад, металорізальний верстат із програмним управлінням може бути ефективно використаний у великосерійному виробництві та зовсім неефективно — у дрібносерійному чи в індивідуальному.
Наслідком цього закону є неможливість створення єдиної цільової функції для різних рівнів ієрархії виробничої системи. Необхідна система цільових функцій, що погоджують інтереси підрозділів підприємств, самого підприємства, галузі, промисловості.
1.У чому полягають сутність цілі й завдання підприємства?
2. Як класифікуються підприємства?
3.Охарактеризуйте основи організації підприємства.
4.Розкрийте особливості сучасної системи поглядів на менеджмент виробництва.
5.Назвіть принципи управління виробництвом.
6.Розкрийте сутність підсистем, що входять до складу підприємства як виробничої системи.
7.У чому полягає сутність законів організації підприємства?
Лекція 3. Організація підприємства в просторі.
Організаційна та виробнича структура підприємства
Основні питання теми
1. Менеджмент виробництва. Поділ управлінської праці.
2. Елементи структури підприємства.
3. Особливості структури науково-виробничого об'єднання.
4. Структура управління підприємством.
4.1. Ієрархічний тип структури управління.
4.2. Структура органічного виду чи адаптована структура.
5. Особливості організаційної структури, що відповідає принципам маркетингу.
6. Сучасні організаційні структури управління.
1. Менеджмент виробництва. Поділ управлінської праці
Поняття менеджмент має дуже широке трактування. У спрощеному розумінні менеджмент - це вміння досягати поставленої мети, використовуючи працю, інтелект, мотиви поводження інших людей.
З погляду даного курсу важливо, що менеджмент визначається як інтеграційний процес, за допомогою якого професійно підготовлені фахівці спочатку формують підприємства, а потім і керують цими шляхом постановки мети та розробки способів їхнього досягнення.
Процес менеджменту виробництва припускає виконання функцій: планування, організації, координації, мотивації контролю, здійснення яких забезпечує умови для продуктивної й ефективної праці зайнятих на підприємстві працівників і одержання результатів, що відповідають цілям.
Важливим фактором підвищення результативності менеджменту виробництва є поділ праці менеджерів, тобто спеціалізація управлінських працівників на виконанні визначених видів діяльності, функцій, а також розмежування їхніх повноважень, прав і сфер відповідальності.
Відповідно до цього на підприємстві існують наступні види поділу праці:
1) функціональний поділ, що ґрунтується на формуванні груп працівників, які виконують однакові функції менеджменту;
2) структурний поділ — базується на таких характеристиках об'єкта, як організаційна структура, масштаби, сфери діяльності, галузева і територіальна специфіка.
З огляду на велике розмаїття факторів, що впливають на структуру праці, вона специфічна для кожного підприємства.
У той же час можна виділити деякі загальні риси спеціалізації, що стосуються, насамперед, вертикального і горизонтального поділу;
3) вертикальний поділ ґрунтується на виділенні трьох рівнів управління (рис. 1):
1) нижчого, об'єкт управління якого бригади, зміни, ділянки;
2) середнього, об'єктом якого є виробничі процеси, функціональні служби, допоміжні й такі, що обслуговують виробництво, цільові програми і окремі проекти;
3) вищого, об'єкт управління якого підприємство,
Рис. 1. Рівні управління вертикального поділу праці
Загальним є те, що на кожному рівні передбачається певний обсяг робіт за функціями управління — це вже горизонтальний поділ праці за функціями менеджменту.
4) горизонтальний поділ праці — за сферами діяльності. Функціональна структура робіт на кожному рівні відмінна від інших.
При русі від нижчого рівня до вищого збільшується кількість завдань із складання планів організації всієї роботи підприємства і контрольної функції.
Спеціалізація менеджерів за ключовими сферами діяльності підприємств, що утворюють підсистеми, визначає поділ менеджменту підприємства на певні види: інвестиційний, фінансовий, стратегічний, виробничий.
5) технологічний і професійно-кваліфікаційний поділ праці враховує види і складність виконуваних робіт. За цими критеріями на підприємстві виділяють три категорії працівників:
керівники;
фахівці;
службовці.
2. Елементи структури підприємства
Розрізняють поняття загальної організаційної, структури підприємства і поняття виробничої структури. На рис. 2 подані основні складові загальної організаційної структури.
Виробнича структура — це форма організації виробничого процесу, що знаходить свій вияв у розподілі підприємства на виробничі підрозділи. Загальна організаційна структура
Рис. 2. Загальна організаційна структура
Вона впливає на техніко-економічні показники виробництва 1 на його прибутковість, тому правильне встановлення і постійне їхнє удосконалення є найважливішими питаннями організації виробництва. Виробничу структуру нового підприємства визначають на стадії проектування, бо вона залежить у першу чергу від типу виробництва.
Фактори, що визначають структуру виробництва:
1) рівень і форма управління, ступінь її централізації чи децентралізації;
2) стан матеріально-технічної бази;
3) економічні особливості виробництва та його технологія;
4) внутрішньогалузева спеціалізація виробництва;
5) рівень автоматизації технологічних процесів і ступінь механізації працівників, які обслуговують виробництво;
6) обсяг переробки сировини, матеріалів, номенклатура продукції;
7) точність обробки металів і глибина переробки сировини.
Напрямками удосконалення структури виступають:
1) вибір оптимальних розмірів підприємств і підрозділів, ступінь забезпечення пропорційності виробничих підрозділів;
2) раціональний вибір для конкретних умов принципу виділення цехів, ділянок, відділень;
3) централізація обслуговуючого та допоміжного виробництва;
4) поглиблення спеціалізації підприємств і підрозділів, розширення кооперування;
5) удосконалення керівного апарату.
Критерієм оптимальності організаційної структури підприємства є мінімальні витрати при досягненні кінцевої мети.
Основним елементом виробничої структури є основне виробництво.
Основні цехи виробництва можуть організовуватися не тільки за предметно-технологічною, але й за змішаною формою.
Виробнича інфраструктура різна в різних галузях промисловості, Вона включає:
допоміжні виробництва;
обслуговуючі виробництва;
побічні виробництва;
підсобні виробництва.
У машинобудуванні цехи, як правило, підрозділяються на 4 групи (табл. 2):
Таблиця 2
Склад виробничої інфраструктури машинобудування
|
Основні |
Допоміжні |
Побічні |
Підсобні |
|
Заготівельні, обробні, складальні |
Інструментальний, нестандартного устаткування, модельний, ремонтний, енергетичний, транспортний |
Цехи утилізації та переробки відходів металу методами лиття і пресування стружки в брикети, цехи з виробництва товарів широкого споживання |
Цехи з виготовлення тари, пиляного лісу; цехи, які виконують консервацію продукції, її навантаження та відправлення споживачам |
У хімічній промисловості цехи підрозділяються на: основні, допоміжні, обслуговуючі, підсобні, побічні. Допоміжні й обслуговуючі виконують функції технічного обслуговування.
У деревообробній промисловості класифікація аналогічна машинобудівним підприємствам, разом з тим вона має свої особливості. Як і в машинобудуванні, функцію технічного обслуговування виконують допоміжні цехи. Ними здійснюється ремонт, технічний нагляд і забезпечення енергоресурсами.
Допоміжні цехи мають свій предмет праці, призначений для забезпечення основного виробництва енергоресурсами.
Їхня особливість—паралельна робота з основним виробництвом.
До підсобних відносять також цехи з матеріального забезпечення: сировинний, збереження і відвантаження продукції, транспорту.
На практиці підсобні цехи відносять до допоміжних, а побічні — до основного виробництва.
До складу загальної організаційної структури, крім виробничої, входять ще три елементи: апарат управління, підрозділи сервісного й спеціального обслуговування.
Апарат управління — це відділи, служби управління на чолі з головними фахівцями; їхнє призначення — здійснення функцій менеджменту.
Підрозділи сервісного обслуговування включають ділянки, станції монтажу і гарантійного ремонту устаткування та сервісного обслуговування працівників підприємства.
3. Особливості структури науково-виробничого об'єднання.
Основні структурні підрозділи науково-виробничого об'єднання
(НВО):
1) науково-дослідні інститути;
2) проектний інститут;
3) дослідний завод;
4) промислове підприємство.
Очолює НВО генеральний директор, йому підпорядковуються директори структурних підрозділів. Основним з них є науково-дослідний інститут, він проводить дослідження, дає завдання на проектування, випробовує дослідні зразки виробів.
Якщо НДІ займається розробкою технології виробництва, самою продукцією й устаткуванням для апаратурного оформлення виробничого процесу, тоді до складу основних відділів можуть входити наступні:
1) відділи різних проектів, що відповідають за розвиток продукту, технічний рівень виробництва, сучасність технології, умови праці і т. д.
2) відділи процесів і апаратів;
3) відділи екології чи яких-небудь технологій. Проектний інститут, крім функціональних, має цілу армію головних інженерів відділів, які керують окремими проблемами, з також включає відділи, назва яких практично відповідає назвам окремих розділів технічних проектів: кошторисний відділ, відділ техніко-економічного обґрунтування (ТЕО), економічна частина, будівельний відділ, макетний, монтажно-технологічний відділ.
До складу НВО входять майстерні загального призначення: склади, відділ збуту і т. д.
4. Структура управління підприємством
Структура становить упорядковану сукупність взаємозалежних елементів, які перебувають у стійких взаємовідносинах, що забезпечують функціонування цих елементів як єдиного цілого.
Елементами структури управління є певні працівники, служби й інші ланки апарату управління.
Відносини між усіма елементами підтримуються завдяки лінійним і функціональним зв'язкам.
Лінійні зв'язки відбивають рух управлінських рішень і інформації між лінійними керівниками, а функціональні — за тими чи іншими функціями управління.
Повноваження працівників, функції та поділ праці повинні відображатися в структурі.
Повноваження визначаються політикою, процедурами і посадовими інструкціями й обмежуються не тільки внутрішніми факторами, але й зовнішніми.
Важливими є принципи відповідності між функціями і повноваженнями, з одного боку, і кваліфікацією та рівнем —з іншого.
4.1. Ієрархічний тип структури управління.
Структури на багатьох підприємствах побудовані на принципах XX століття. Вони зорієнтовані на поділ праці за окремими функціями та відповідність відповідальності працівників управління представленим повноваженням.
Концепцією ієрархічної структури є:
1) чіткий поділ праці;
2) ієрархічність управління, при якому нижчий рівень підпорядковується вищому;
3) наявність правил і норм, що забезпечують однорідність завдань і обов'язків менеджменту;
4) дух формальної знеособленості;
5) наймання на роботу згідно з вимогами до даної посади.
Об'єктивний характер рішення у керуванні виступає гарантом такої структури.
Бюрократичний тип структури має наступні різновиди. Найпоширенішою є лінійно-функціональна організація управління. Основу її складає макетний принцип побудови; ця структура спеціалізується на функціях підсистем, за кожною з яких формується ієрархія служб, що пронизує все підприємство від верху до низу.
Першими, хто розпочав перебудову бюрократичної структури, були корпорації — гігантські підприємства, що стали створювати виробничі відділення, надавши їм певної самостійності в оперативній діяльності, зберігаючи при цьому твердий контроль адміністрації.
4.2. Структура органічного виду, чи адаптивна структура.
Головною властивістю структур, відомих як гнучкі, адаптивні чи органічні, є властива їм здатність порівняно легко змінювати форму. пристосовуватися до нових умов, органічно вписуватися в системи управління. Ці структури орієнтуються на прискорену реалізацію складних програм і проектів у рамках великих підприємств і об'єднань, цілих галузей і регіонів.
Формуються вони, як правило, на тимчасовій основі. Різновидами цього типу є проектні, матричні, програмно-цільові, бригадні форми організації управління.
Проектні — формуються при розробці підприємством проектів, під якими мається на увазі будь-які проекти цілеспрямованих змін у виробничій системі. Управління проектами включає:
1) визначення його цілей;
2) формування структури;
3) планування й організацію робіт;
4) координацію дій виконавців.
Однією з форм проектного управління є створення спеціального підрозділу, спеціальної команди, що працює на тимчасовій основі.
Бригадна форма, її принципи побудови цілком руйнують основи командно-контрольних структур, їх принципи:
1) автономна робота бригад;
2) самостійне ухвалення рішень;
3) координація діяльності за горизонталлю;
4) заміна твердих зв'язків бюрократичного типу гнучкими зв'язками;
5) залучення до розробки та вирішення завдань співробітників з інших підрозділів.
Цей принцип руйнує традиційний розподіл виробничих, інженерних, технічних, екологічних і управлінських служб на ізольовані системи за своїми цільовими настановами та інтересами.
5. Особливості організаційної структури,
що відповідає принципам маркетингу.
На державних підприємствах використовується типова організаційна структура управління за ієрархічним типом. Ця структура зорієнтована на збут уже виготовленої продукції.
Удосконалення типової структури полягає у створенні спеціальної маркетингової служби. Остання функціонує порівняно ефективно, якщо в структурі з'являється маркетинг-директор.
1. Структура підприємства повинна забезпечити створення такого товару, що відповідатиме вимогам ринку в більшій мірі, ніж товар конкурента.
2. Маркетинг вимагає комплексності і цільової спрямованості.
3. Основна мета підприємства — повернення інвестицій, витрачених на його будівництво, оплата праці працівника, соціальні обов'язки перед працівниками даного підприємства і перед суспільством у цілому.
Залежно від призначення створюються різні структури управління підприємством (рис. 3).
Рис. 3. Структура маркетингової служби
Усі підприємства, що працюють на принципах маркетингу, формують 4 служби:
1) маркетингову, що забезпечує ринкову діяльність підприємства; яка відповідає за правове забезпечення відносин
2) юридичну, постачальниками і власниками підприємства із замовниками, підрядчиками, ним персоналом;
3) виробничу, яка займається виготовленням виробів, а також наданням послуг і обслуговуванням виробництва;
4) штабну, що забезпечує функціонування всіх служб. Кожна зі служб має власну організаційну структуру, яка визначається типом продукції, що випускається, масштабом виробництва і збутовою роботою , ринком та іншими функціями.
Щоб зменшити навантаження головного інженера, він звільняється від керівництва науково-дослідними і досвідно-конструкторськими розробками (НДДКР), і в межах його повноважень залишається тільки основне виробництво.
Заступнику головного інженера з виробництва підпорядковуються виробничі цехи, а також відділ закупівель сировини і комплектуючих виробів.
Головний технолог відає інструментальним дослідним чи експериментальним цехом, у якому продукція створюється і доводиться до вимог покупців.
Заступнику директора з НДДКРу підпорядковується центральна заводська лабораторія, експериментальне виробництво (відділ ресурсних випробувань).
Організаційна структура підприємства, спрямована на маркетинг, може бути різна (рис.4).
|
Директор |
Начальник ВТК |
Заст. директора з капітального будівництва |
Юридичний відділ |
|
Маркетинг-директор;відділ маркетингових і патентних досліджень;відділ цін і цінової політики;відділ планування нових товарів і нового сервісу; відділ товароруху; відділ планування;відділ сервісу; відділ планування експортного виробництва; відділ контролю; відділ формування попиту й стимулювання Збуту |
Заст.директора з фінансів: фінансовий відділ;головна бухгалтерія;відділ праці та заробітної плати;відділ контролю маркетінгу |
Заст.. директора з НДДКР : головний конструктор; відділ випробувань; центральна заводська лабораторія; експериментальне виробництво |
Головний инженер;відділ головного механіка; відділ головного металлурга; відділ головного енергетика; відділ винахідництва; транспортний відділ; заст. головного інженера з серійноговиробництва:виробничі цехи; відділ закупівель сировини; експертний цех; заст. директора з кадрів: відділ підбору кадрів; відділ освіти кадрів; відділ техники безпеки |
Рис. 4. Можлива структура підприємства, орієнтованого на маркетинг
6. Сучасні організаційні структури управління.
Найбільш досконалою структурою є концерн:
1) вищим органом є рада засновників; де відбувається включення ради директорів представників усіх галузей, що входять у даний концерн;
2) на чолі окремих підприємств стоять директори:
3) окремі директори відповідають окремим функціям діяльності, тобто директори з виробництва, директори з маркетингу. Це забезпечує виключення недоліків структури збутової орієнтації. У розвинутих країнах велика фірма, концерн, організований у вигляді акціонерного товариства (корпорації), характеризуються 5-ступеневою організаційною структурою управління.
1-й рівень — загальні збори акціонерів — здійснює вищу законодавчу владу;
2-й рівень — наглядацька рада, рада директорів, адміністративна рада — виробляють загальну стратегію розвитку і здійснюють загальне керівництво;
3-й рівень — правління, директорат, адміністрація, комітети і комісії — є вищим виконавчим органом, виконує розпорядження і координаційно-дорадчі функції;
4-й рівень ~ штабні служби — надають послуги (за функціями) і виробляють рекомендації;
5-й рівень — збут, постачання, виробництво, дослідження і розробки — виконує розпорядження.
Деякі корпорації в США, зіткнувшись з новими проблемами, створюють комітети специфічного профілю, наприклад з охорони навколишнього середовища, їхня основна спрямованість — координаційно-дорадча. Вони регулярно (1 - 2 рази в тиждень) проводять збори великої кількості керівників (від 4-5 до 14 - 15 чоловік).
Найбільш складне і найбільш інтенсивне навантаження в промислових корпораціях несуть організаційні структури середнього рівня управління, що в розвинутих країнах мають явно виділені три типи структур управління: функціональну;
дивізіональну;
матричну.
У рамках кожної з них провідною ознакою диференціації організаційної структури (віднесення до конкретного типу) на вищому рівні, тобто на рівні віце-президентів, є поділ відповідальності між керівниками корпорації.
У зв'язку з цим виділяють наступні ознаки диференціації організаційних структур:
функціональну — за сферами виробничо-господарської діяльності; продуктову—за однорідними товарами чи групами;
територіальну — за результатами діяльності;
інноваційну — за фактором часу;
ринкову — за однорідністю сфер збуту.
Сполучені структури також можна класифікувати по-різному, але з погляду аналізу, практики їхнього використання доцільно розрізняти наступні:
продуктові структури — пропонують горизонтальну систему керівництва всією проектно-конструкторською, виробничою, збутовою діяльністю;
проектні — утворюються, коли в складі функцій неявної чи дивізіональної структури здійснюються тимчасові цільові проекти з створення нової техніки;
ринково-стратегічні — ті, де розробляються комплексні програми, що містять перспективну стратегію конкуренції на певному ринку;
фрагментарні — різновид матричної структури, у рамках якої утворюються цільові команди для вирішення окремих технічних та інших проблем, що мають комплексний характер.
Основний недолік апарату управління з домінуючою ознакою функціональної диференціації — відповідальний за прибуток корпорації тільки її вищий керівник — голова ради директорів чи президент. Він же є єдиною людиною, що охоплює усі функціональні сфери діяльності і компетентна в міжфункціональному керівництві.
Інші недоліки: погіршення орієнтації у своїй діяльності; неминуче перевантаження вищого керівництва; повільні темпи ухвалення рішень; вузький відомчий погляд кожного менеджера на проблеми фірми — з позиції своєї функції.
На внутріфірмовому рівні певне удосконалення даної структури — створення в її складі маркетингової служби.
На ефективність діяльності організації впливає багато факторів, питому вагу яких в більшій мірі важко визначити. Маркетинг (стратегічний і тактичний) впливає на всі аспекти діяльності організації. Діяльність любої форми власності повинна починатися з стратегічного маркетингу, а закінчуватися тактичним маркетингом. Від якості нормативів конкурентоспроможності залежить ефективність НДДКР. інноваційної діяльності. Якість реклами в більшій мірі визначає інтенсивність збуту продукції, що виготовлена.
Маркетинг слід відносити до першої стадії життєвого циклу об'єктів і до першої функції менеджменту.
Розбіжності в діяльності підприємств маркетингової та збутової орієнтації показано на рис. 5.
|
Маркетингова орієнтація |
Збутова орієнтація |
|
Керівництво враховує |
|
|
Потреби покупців |
Можливості підприємства |
|
На найвищій посаді |
|
|
Маркетинг-директор |
Головний інженер |
|
Виробляється і продається тільки те, |
|
|
Що буде куплене |
Що вдається зробити |
|
Ассортимент продукції |
|
|
Порівняно широкий |
Порівняно вузький |
|
Обрій перспективи планування |
|
|
довгостроковий |
Короткостроковий |
|
Головна увага звертається на |
|
|
Облік потреб потенційних покупців |
Зниження витрат виробництва |
|
Наукові дослідження спрямовані |
|
|
На аналіз ринку, у тому числі на покупців і конкурентів |
На удосконалення випуску продукції незалежно від діяльності конкурентів |
|
Цінова політика |
|
|
Ціни базуються на ринку з урахуванням діяльності конкурентів |
Основа ціни – витрати виробництва |
|
Розробка нової продукції |
|
|
Основа – аналіз потреб покупця й інших ринкових факторів |
Основа – наявні у підприємства вироби, продукт из одночасним скороченням витрат виробництва |
|
Конструювання нових товарів |
|
|
Провідна роль дизайну, а конструктори зобов’язані зберегти ідею дизайну |
Провідна роль інженера-конструктора, а дизайнери лише по можливості облагороджують товар |
|
Виробничий процесс |
|
|
Максимально гнучкий і його організація починається з конкретних потреб покупців і місткості ринку |
Порівняно стабільний, починається з аналізу того, що підприємство може зробити |
|
Упакування розглядається як засіб |
|
|
Найшвидшої реалізації, засіб збереження товару і забезпечення зручності торгівлі |
Збереження товару |
|
Конкурентоспроможність продукції розглядається через призму |
|
|
Понад споживання, а ціна реалізації відіграє другорядну роль |
Продажної ціни |
|
Філософія керівництва |
|
|
«ми управляємо не заводом, а збутовою організацією, що задовольняє потреби покупців» |
«ми можемо дати покупцю тільки те, що можемо зробити» |
Рис. 5. Розбіжності в діяльності підприємств маркетингової та збутової орієнтації
1. Дайте характеристику процесу менеджменту виробництва.
2. Які існують рівні управління на підприємстві?
3. Охарактеризуйте загальну організаційну структуру підприємства.
4. Дайте характеристику виробничої структури підприємства та її елементів.
5. Що включає виробнича інфраструктура машинобудування?
6. Назвіть особливості структури НВО.
7. Охарактеризуйте ієрархічний тип структури управління.
8. Яка структура органічного виду?
9. Перерахуйте особливості побудови організаційної структури, що відповідає принципам маркетингу.
10. Які сучасні організаційні структури управління вам знайомі?
Лекція 4. Фундаментальні аспекти виробничої системи.Виробничий процес
та принципи його раціональної організації.
Основні питання теми:
1. Основні аспекти виробничої системи.
2. Завдання менеджменту.
3. Організаційні типи виробничих процесів.
4. Основні види аналізу.
5. Складові елементи процесу виробництва продукції.
6. Поняття виробничого процесу.
7. Склад і класифікація виробничих процесів.
8. Операції як первинна ланка виробництва. Структура виробничого процесу.
9. Основні принципи організації виробничого процесу.
Основними аспектами виробничої системи є:
1) мета виробництва;
2) завдання менеджменту виробництва;
3) організаційні типи виробничих процесів:
4) основні види аналізу.
Мета виробництва характеризує два моменти:
а) модель виробництва;
б) основні складові елементи виробництва.
Модель виробництва має наступний вигляд (рис. 6).
Рис. 6. Модель виробництва
Вихід одного підприємства може слугувати входом для інших. Мета менеджменту полягає в забезпеченні необхідних умов для процесу перетворення.
Складові елементи виробництва:
1) устаткування;
2) працівники;
3) виробничі запаси: сировина, незавершене виробництво (НЗВ)і т.п.
2. Завдання менеджменту
До завдань організації належить те, що необхідно зробити, щоб виробнича продукція відповідала вимогам споживачів, і в який спосіб виробник буде виконувати поставлені перед собою цілі.
Виходячи з цього виробничого завдання, можна зазначити, що:
1) сполучна ланка між виробництвом і споживачами — це маркетинг, який доводить потреби споживача до виробника;
2) персонал є сполучною ланкою між виробництвом і адміністрацією;
3) фінанси — сполучна ланка між виробництвом і благополуччям підприємства та його колективу. Фінанси дозволяють підраховувати збитки, ухвалювати рішення про інвестиції.
Для постановки завдання менеджменту на підприємстві можна визначити п'ять умов:
1 ) якість і функції продукції;
2) кількість;
3) ціна:
4) терміни постачання;
5) умови обслуговування.
3. Організаційні типи виробничих процесів.
Розрізняють наступні типи виробничих процесів:
1)масовий (безупинний);
2)серійний (процес виробництва на спецзамовлення);
3)проектний (індивідуальний).
3.1. Масовий процес — найбільш доцільний, якщо на ринку існує стабільний попит на дану продукцію.
Характеристика:
низька змінюваність продукції:
будь-яка продукція проходить через той самий набір операцій;
продукція, що випускається, призначена для задоволення інтересів певного споживача;
устаткування має низьку переналагоджуваність і не може бути легко використане для вирішення інших завдань;
використовується вузькоспеціалізована праця.
Оскільки продукція проходить через всі операції (один набір), менеджеру необхідно організувати безперешкодний рух матеріального потоку і продукції через весь виробничий процес, тому що збій однієї операції може викликати вихід
лінії.
Щоб запобігти збоям менеджеру необхідно вжити заходів — зробити окремі етапи обробки незалежними один від одного. При цьому обов'язково повинні бути виключені вузькі місця, тобто виробничий процес повинен бути збалансованим.
3.2. Виробничий процес на спецзамовлення, чи серійний процес. Виробничий процес на спецзамовлення використовується, коли повинні вироблятися різноманітні товари або коли ринок відносно малий і попит має тенденцію до зниження. Він характеризується тим, що:
має потенціал для екстенсивної виробничої лінії, тобто потужність лінії можна розширити. Не всі одиниці продукції проходять через кожну операцію, тобто є певні розбіжності в технології виробництва різної продукції;
устаткуванню повинні бути властиві переналагоджуваність і універсальність;
включає виконання індивідуальних замовлень; поряд з низькокваліфікованою використовується висококваліфікована робоча сила.
Слід зазначити, що даний тип виробничого процесу в набагато більшій мірі орієнтований на споживача, ніж масовий.
Саме замовлення споживача є сигналом для організаційної діяльності менеджера.
Виконуючи замовлення необхідно віддавати перевагу тим роботам, що швидше за все виконуються.
3.3. Проектний тип — продуктивний — якщо попит на продукцію дуже малий чи продукція модна й унікальна.
Організація такого процесу орієнтована на виконання конкретного проекту, для нього замовляють відразу всі необхідні ресурси.
На практиці буває важко віднести процес до якогось типу, проте класифікація процесів корисна тим, що:
процеси групуються за цілями виробництва;
подає розподіл зовсім різних типів процесів, кожен з яких має свої особливості і повинен бути добре організованим.
Для повсякденної роботи менеджеру потрібно знати ряд питань менеджменту: стосовно закупівлі — краще мало великих замовлень, ніж безліч дрібних; щодо технічного обслуговування — коли його потрібно здійснювати, а коли —зачекати; щодо узгодження робіт —якій з робіт необхідно надати перевагу; стосовно висновку контрактів — самому зробити чи доручити комусь; щодо розміщення підприємства— де краще: біля джерела сировини чи біля споживача; стосовно планування підприємства — за устаткуванням чи за стадіями.
Порівняльна характеристика організаційних типів виробничих процесів подана в табл. 3.
Таблиця 3
Порівняльна характеристика організаційних типів виробництва
|
Ознаки Виробництва |
Типи виробництва |
||
|
масове |
серійне |
індивідуальне |
|
|
1 |
2 |
3 |
4 |
|
Обсяг випуску однойменної продукції |
значний |
серіями |
невеликий |
|
Номенклатура |
один чи декілька виробів |
скільки серій, стільки і виробів |
необмежена |
|
Повторюваність випуску виробів |
постійна |
періодична |
відсутня |
|
Устаткування, що Застосовується |
вузькоспеціалізо- ване |
універсальне, частково спеціалі- зоване |
універсальне |
|
розташування устаткування |
потокове чи ланцюгове |
ланцюгове чи групове |
універсальне |
|
Інструмент |
спеціалізований |
універсальний і спеціалізований |
універсальний і частково спеціалі- зований |
|
Закріплення дета- лей і операцій за верстатами і за устаткуванням |
на кожному вер- статі чи на одиниці устаткування вико- нується одна опе- рація над однією деталлю |
деталі й операції закріплюються за верстатами |
спеціально не закріплюються |
|
Кваліфікація Робітників |
вузька спеціалізація |
середня спеціалізація |
висококваліфі- ковані робітники |
|
Головне завдання організації виробничого процесу |
забезпечення ритмічності |
оперативне регу- лювання порядку чергування замо- влень |
рівномірне завантаження робочих місць |
|
Тривалість виробничого циклу |
невелика |
відносно велика |
велика |
|
Складські площі та запаси сировини |
невеликі |
дещо більші |
великі |
|
Продуктивність Праці |
висока |
нижча |
низька |
|
Собівартість та інші економічні фактори |
низька, висока ефективність виробництва |
збільшення собі- вартості та погір- шення інших показників |
висока собівар- тість і низька ефективність |
4. Основні види аналізу
Основними видами аналізу є:
аналіз процесу виробництва;
аналіз з метою вибору компромісного рішення.
Аналіз процесу виробництва здійснюється для перевірки його збалансованості.
Відомо, що головна мета організації виробництва — це забезпечити погоджений збалансований виробничий процес.
Основні правила аналізу процесу виробництва є загальними для менеджменту в будь-якій галузі. Вони полягають у наступному:
1) складається перелік усіх технологічних стадій виробництва від початку до кінця, у точній послідовності їх виконання. Перелік стадій повинен містити:
рух;
нагромадження;
контроль;
всі операції з процесу виготовлення;
2) рух сировини, напівфабрикатів по стадіях переділу простежується за допомогою спеціальної діаграми та позначається спеціальними символами;
3) визначається виробнича потужність для кожної стадії та вимірюється в загальних одиницях;
4) визначається обумовлений виробничим процесом обсяг випуску продукції у певній відповідності до попиту;
5) аналізується кожна операція, стадія процесу, відповідність розрахунку її потужності методикам, а також рівень погодженості з потужністю інших стадій, і в такий спосіб перевіряється збалансованість процесу;
6) якщо процес виявляється незбалансованим, вживаються заходи для його збалансування. Для цього проводиться аналіз альтернативних варіантів з метою вибору компромісного вирішення.
Алгоритм аналізу з метою вибору компромісного рішення:
1 ) продумати всі можливі альтернативні шляхи вирішення. Цей постулат є для менеджменту фундаментальним;
2) записати різні шляхи реалізації альтернативних варіантів:
3) написати недоліки всіх порівнюваних рішень;
4) написати переваги всіх альтернативних рішень (у якості та кількості);
5) спробувати знайти загальну одиницю виміру для оцінки всіх переваг і недоліків. Дуже часто це викликає труднощі, оскільки не завжди вимірювані параметри, характеристики, переваги і недоліки можуть бути порівнянними та мати однакову спрямованість;
6) вирішити, у якому випадку можна одержати найвигідніший варіант. Вибір рішення буде залежати від об'єктивності пунктів 4 і 5.
Цей вид аналізу використовується для перевірки правильності обраного шляху для вибору будь-якого технічного, організаційного, технологічного рішення.
5. Складові елементи процесу виробництва продукції.
Загальновідомо, що необхідною умовою здійснення трудового процесу є наявність і взаємодія трьох простих елементів: засобів праці, предметів праці та доцільної людської діяльності, їхня сутність і загальна характеристика вивчаються в економічній теорії, тому в даному курсі лише коротко торкнемося тих аспектів, що становлять інтерес із погляду організації процесу виробництва.
Наприклад, у хімічній промисловості предмет праці виступає, насамперед, у вигляді сировини й матеріалів, з яких виготовляється продукція. У той же час у хімічному виробництві застосовуються й такі матеріали, що не входять речовинне до складу продукції, що виробляється, але споживаються в процесі виробництва. Це, в першу чергу, фільтрувальна тканина, необхідна для забезпечення працездатності фільтрів, каталізатори для прискорення протікання процесів (платина, ванадій та ін.), поверхнево-активні речовини, скорочено іменовані ПАР тощо. ПАРи використовуються для поліпшення фільтраційних властивостей розчинів і сумішей, що знаходяться в них. Наприклад, поліакриламід чи сульфітспиртова барда сприяють поліпшенню фільтрації хлориду барію і т. д.
Крім знарядь праці, за допомогою яких робітник безпосередньо впливає на предмет праці, для здійснення виробничого процесу необхідні певні матеріальні умови: виробничі приміщення, будівельні установки, опалення, склади і транспортні засоби. Як відомо, всі вони входять до основних виробничих фондів підприємств і становлять його основний капітал.
6. Поняття виробничого процесу
Процес у широкому розумінні означає послідовну зміну, тісний зв'язок послідовних стадій, що перебувають у постійному русі. При цьому всі стадії являють собою єдність.
Виробничий процес в одних галузях — це сукупність дій, у результаті здійснення яких вихідні матеріали чи напівфабрикати перетворюються на готову продукцію, що відповідає своєму призначенню. А в інших галузях оброблювані матеріали лише змінюють форму, стан та інші властивості в процесі їх перетворення на готову продукцію. Виробничі процеси можуть відноситися:
а) до апаратурних процесів, у яких вплив на предмети праці здійснюється в апаратах з використанням теплової, електричної, хімічної енергії;
б) до машинних процесів, де в основі використання лежить механічна чи теплова енергія.
Організація виробничих процесів, що означає координацію всіх елементів (ресурсів) виробництва для випуску високоякісної продукції з мінімальними витратами, сприяє найбільш повній реалізації економічних законів у діяльності кожного промислового підприємства.
7. Склад і класифікація виробничих процесів
Центральне місце в системі виробничих процесів підприємства посідає безпосередньо процес випуску продукції, заради якого і створюється підприємство. Він називається основним виробничим процесом.
Залежно від складності технології виробництва виробничі процеси можуть бути простими та складними.
Складні — це сукупність координованих у часі й просторі простих процесів, стадій, операцій.
Основним виробничим процесом є технологічний процес. Класифікація процесів у різних галузях здійснюється по-різному. Наприклад, у деревообробній галузі класифікація здійснюється за двома важливими ознаками:
1) за способом формування технологічних процесів, напівфабрикатів: прості; складні.
2) за рухом предметів праці в просторі й часі: перервні; безперервні.
А в хімічній промисловості класифікують залежно від кратності надходження сировини, виду матеріального потоку, кількості стадій і т. д. Особливості організації перервних технологічних процесів полягають у тому, що всю партію виробів накопичують, а потім передають з однієї операції на іншу. При безперервному процесі кожна деталь, виріб чи невелика передатна партія відразу надходять з даної операції на наступну.
Виробничі процеси складаються з багатьох різнорідних часткових процесів, що мають різне призначення, зміст, характер протікання і регулювання.
Сукупний виробничий процес включає весь комплекс часткових процесів, у результаті здійснення яких відбувається не тільки перетворення сировини на готовий продукт, але й виконання всіх необхідних умов виробництва.
8. Операції як первинна ланка виробництва.
Структури виробничого процесу
Будь-який виробничий процес, незалежно від його призначення, складається зі стадій, якщо це складний процес, або з операцій, якщо простий. Операції включають стадії.
Незалежно від належності до виробничого процесу операції можуть бути:
технологічними (основними);
допоміжними:
транспортними;
обліковими;
контрольними.
Структура основного виробничого процесу подана на рис. 7.
Рис.7. Структура основного виробничого процесу
Природні процеси й технологічні операції становлять технологічний процес. Технологічні операції та допоміжні операції становлять робочий процес. Структура сукупного виробничого процесу подана нижче (рис. 8).
Рис.8. Структура сукупного виробничого процесу
9. Основні принципи організації виробничого процесу
Організація виробничого процесу на підприємстві базується на наступних принципах.
1. Принцип пропорційності— передбачає дотримання правильного співвідношення виробничих потужностей усіх взаємозалежних виробничих ланок, рівність, продуктивність стадій процесу.
2. Принцип безперервності—передбачає безперебійність функціонування виробництва і вимагає ліквідації чи скорочення всіх перерв яку русі предметів праці, так і в русі устаткування. У першому випадку — це скорочення тривалості циклу, у другому—поліпшення використання устаткування.
Цей принцип знаходить відображення в автоматизованому безперервному процесі.
3. Принцип паралельності—характеризується одночасністю виконання різних операцій і стадій виробничого процесу.
Це означає безперервне протікання процесу у всіх його частинах (у безперервному процесі) чи безперервне його повторення при періодичних процесах.
4. Принцип ритмічності.
5. Принцип прямотечійності означає просторове зближення операцій, частин виробничого процесу. Це зближення виключає зворотний рух предметів праці та забезпечує найкоротший шлях надходження сировини на всіх стадіях виробничого процесу до виготовлення готової продукції.
Основною умовою прямотечійності є просторове розміщення устаткування по ходу технологічного процесу.
6. Принцип попередження. Випливає зі стійких зв'язків між технологічними установками і з пропорційності їхніх виробничих потужностей. Цей принцип передбачає попередження можливих відхилень у ході переробки сировини, що досягається оперативним управлінням виробничим процесом і проведенням планово-попереджувальних ремонтів.
7. Принцип спеціалізації.
8. Принцип стандартизації.
9. Принцип зворотних зв'язків.
10. Принцип економії часу є результуючим принципом раціональної організації.
1. Що собою являє модель виробництва?
2. Назвіть основні аспекти виробничої системи.
3. Перерахуйте завдання менеджменту.
4. Дайте характеристику масового типу виробництва.
5. Охарактеризуйте серійний тип виробництва.
6. Які особливості має індивідуальний тип виробництва?
7. Розкрийте сутність аналізу процесу виробництва.
8. Як проводиться аналіз з метою вибору компромісного рішення?
9. Назвіть складові елементи процесу виробництва продукції.
10. Що таке виробничий процес, яка його структура?
11. Охарактеризуйте склад виробничих процесів
12. Дайте класифікацію виробничих процесів.
13. Назвіть принципи організації виробничих процесів.
Лекція 5.. Організація виробничого процесу в часі: виробничий цикл та його тривалість. . Форми і методи організації виробництва. Організація основних цехів виробництва та їх матеріально-технічного забезпечення.
Основні питання теми
1. Виробничий цикл і його структура.
2. Методика розрахунку тривалості циклу.
3. Основні напрямки скорочення тривалості циклу.
4. Основні принципи організації.
4.1. Система принципів — основа раціональної організації виробничого процесу.
4.2. Сутність і різна значимість окремих принципів для конкретних виробництв.
4.3. Ритмічність як узагальнюючий принцип.
5. Форми організації виробництва
5.1. Кооперування.
5.2. Спеціалізація.
5.3. Комбінування.
6. Методи організації виробництва
6.1. Потоковий і непотоковий метод.
6.2. Різновиди потокових ліній.
7. Цехова і потокова організація основного виробництва.
7.1. Основні фактори організації основних цехів.
7.2. Класифікація цехів.
7.3. Процес матеріально-технічного постачання.
7. Цехова і потокова організація основного виробництва
Вибір форми організації виробництва як організаційного типу
основного виробничого процесу визначається системою машин.
Залежно від системи машин застосовують різні види організації основного виробничого процесу:
цеховий (непотоковий);
потоковий.
Цеховий припускає, що розташування устаткування і предметів можна подати у вигляді наступної схеми (рис. 10):
Рис. 10. Схема розташування устаткування при цеховій організації
Умовні позначення:
А, Б, В, Г—апарати різних цехів;
1, 2, 3 — проміжні склади.
Основні ознаки цехової організації виробництва:
1) первинна виробнича ділянка на підприємстві — цех;
2) передбачається групове розташування однотипних апаратів чи машин по цехах;
3) переривчастість чи періодичність процесу, коли предмети праці після кожної стадії вибувають із процесу обробки і направляються на проміжний чи склад у проміжну ємність.
Недоліки:
1) подовжується виробничий цикл;
2) утвориться у відносно значних розмірах незавершене виробни-цгво, а це приводить до збільшення виробничих площ;
3) застосовується велика кількість транспортних засобів для переміщення напівфабрикатів;
4) збільшується кількість робітників, керівників, фахівців, а отже, і витрати на оплату праці;
5) зростають витрати сировини й основних матеріалів;
6) обмежені можливості щодо автоматизації.
Більш прогресивною формою є потокова (рис. 11).
Рис. 11. Схема потокового виробництва
Умовні позначення;
А, Б, В, Г, Д— склади, що входять до складу потокової лінії.
Основні ознаки потокової лінії;
1) виробничі ділянки побудовані у вигляді потокових ліній;
2) потокові лінії спеціалізовані за предметною ознакою (тобто на кожній потоковій лінії виготовляється цілий потік чи один виріб);
3) устаткування потокової лінії розташоване поряд;
4) продуктивність апаратів і машин, включених у потокову лінію, є однаковою чи кратною величиною;
5) широко застосовується механічна праця для організації передачі сировини.
Для організації потокового виробництва, замість організованого виробництва в цехах, як правило, потрібно істотно змінювати технологію процесу, конструкцію машин і апаратів.
Для підвищення ефективності непотокового виробництва в ряді галузей впроваджують елементи потокового виробництва.
1. Виробничий цикл і його структура
Тривалість виробничого циклу є важливим показником ефективності та досконалості організації виробничого процесу.
Під тривалістю мається на увазі календарна тривалість виробничого процесу.
Виробничий цикл — це календарний період часу, у плині якого здійснюється виробничий процес випуску продукції чи виробництво будь-якої його частини.
Виробничий цикл включає робочий період і час перерв. Співвідношення часу на виконання окремих складових елементів циклу становить його структуру (рис. 9).
Рис. 9. Структура виробничого циклу
Однак технологічний цикл далеко не повністю вичерпує витрати часу на здійснення виробничого процесу.
Певний час потрібен для передачі продукту, що переробляється, з однієї операції на іншу, для контролю якості сировини, напівфабрикатів, готової продукції, а також на формування чергової партії готової продукції й оформлення документації з відправлення.
2. Методика розрахунку тривалості циклу
Методика розрахунку циклу різна й найчастіше залежить від виду руху предметів праці в просторі, тобто від способу організації операції. Розрізняють послідовний, паралельний і змішаний види руху. При послідовному русі предмети праці надходять на наступну операцію після закінчення попередньої і тому тривалість циклу дорівнює сумі витрат часу на всі операції.
При паралельному русі продукція, отримана від кожного однократного завантаження сировини, відразу передається на наступну операцію без чекання одержання всієї передатної партії продукції, але не раніше ніж завершиться найтриваліша операція.
Основні фактори, що впливають на тривалість виробничого циклу, бувають: 1 ) технічного характеру;
2) організаційного характеру.
Чим вищий ступінь паралельності процесу, тим коротший виробничий цикл.
У виробничому циклі у певній послідовності чергуються різні процеси: основні;
допоміжні.
Тому від організації виробничого процесу в часі залежить ефективність і техніко-економічні показники виробництва.
Можна виділити наступні особливості розрахунку виробничого циклу при складних технологічних процесах:
1) операційний цикл розраховують по кожній операції;
2) установлюють маршрутні зв'язки між операціями;
3) складають маршрутну схему взаємозв'язку всіх операцій;
4) тривалість операцій вказують у масштабі, а просторове розташування операції та транспортних зв'язків наносять довільно:
5) при дуже складному процесі й великій кількості операцій будують сіткові графіки;
6) визначають найбільш тривалий критичний процес і беруть його за основу;
7) установлюють кількість виробів партії, що запускається, а по операціях прийнятого процесу встановлюють кількість виробів, комплектів, деталей;
8) розраховують тривалість технологічного та виробничого циклів за відповідними формулами.
Розрахунок тривалості технологічного циклу. При послідовному русі тривалість технологічного циклу розраховується за наступною формулою:
, (1)
де tц — тривалість кожної операції;
m — кількість операцій;
n — кількість одиниць продукції.
При паралельному русі формула має такий вигляд:
+(n-1) (2)
При послідовно-паралельному русі:
(3)
Наведені вище формули стосувалися визначення тривалості технологічного циклу, а для визначення тривалості виробничого циклу простого процесу необхідно врахувати і всі неминучі перерви:
Tвп = Tтех + T пер+ Tприр (4)
де Tтех — тривалість технологічних операцій;
T пер — тривалість перерв, які обумовлені характером виробничого
процесу;
Tприр — тривалість природних операцій.
Виробничий цикл складного процесу складається з комплексу погоджених у часі простих процесів, що входять у даний складний процес.
Скорочення тривалості циклу досягається шляхом скорочення витрат часу на всіх стадіях виробництва, розширення фронту робіт, удосконалення організації виробничого процесу, скорочення часу на допоміжне виробництво та поліпшення режиму роботи підприємства.
Скорочення тривалості сприяє підвищенню ефективності виробництва, тому що від тривалості циклу залежить обсяг незавершеного виробництва і напівфабрикатів, вартість яких включається в обігові кошти, що впливає на їхню оборотність.
3. Основні напрямки скорочення тривалості циклу
Скорочення тривалості циклу — одне з основних завдань організації та планування виробництва. Його основні напрямки:
1) застосування ініціаторів виробничих процесів (каталізаторів);
2) поєднання в часі технологічних і допоміжних операцій;
3) скорочення витрат часу на транспортування напівфабрикатів міжцеховими комунікаціями, шляхом комбінування технологічних процесів в одній технологічній установці;
4) організація потокового безперервного виробництва з високим рівнем автоматизації управління параметрами процесу;
5) організація механізованої праці допоміжних виробництв.
4. Основні принципи організації
У процесі організації виробничого процесу визначають: раціональну технологічну схему (тип і потужності технологічних процесів, послідовність їхнього розташування, взаємозв'язку); тип і кількість допоміжних процесів; генеральний план; виробничу структуру підприємства.
Головна мета генерального плану—забезпечення технологічної послідовності і потоковості виробництва. Технологічні установки, основні цехи, пов'язані між собою, групують і розташовують поряд. Так. у нафтопереробній і нафтохімічній промисловості установки з виробництва готової продукції та напівфабрикатів, що йдуть на змішання (дуже характерно для цієї галузі), наближають до товарних складів.
4.1. Система принципів — основа раціональної організації
виробничого процесу
Відомо, що виробничий процес у загальному вигляді становить безпосередню взаємодію трьох елементів — праці, засобів (знарядь) праці і предметів праці.
Система організації виробничого процесу повинна бути надійною, здатною протистояти різним перешкодам і відхиленням, що порушують основні принципи. Для цього в системі передбачається механізм саморегулювання.
Під принципами організації виробничого процесу розуміються науковообґрунтовані правила, якими необхідно керуватися як під час побудови виробничої системи, так і в процесі її функціонування.
Організація виробничих процесів на підприємстві базується на загальних принципах: спеціалізації, пропорційності, безперервності, паралельності, ритмічності і прямотечійності, стандартизації і превентивності, принципі економії та ряді інших.
відповідність усіх стадій виробничого процесу за виробничими потужностями;
чітке обслуговування основного виробництва допоміжними;
суворе дотримання технологічних режимів, міжцехових норм, тривалості міжремонтного циклу.
Прямоточнісьть виявляється в забезпеченні найкоротшого шляху проходження сировиною і напівфабрикатами усіх стадій переробки.
Мова йде також про вимоги принципу прямоточності, безперервності, паралельності, пропорційності, надійності, ритмічності, автоматичності, профілактики, гнучкості (останнє характерне для серійних виробництв).
Зокрема, принцип надійності вимагає збереження працездатності протягом заданого часу і за певних умов функціонування, забезпечуючи при цьому виконання виробничої програми з випуску продукції у встановлений термін і її належну якість.
Принцип профілактики передбачає організацію обслуговування нової техніки, спрямовану на попередження аварій і простоїв устаткування, браку продукції чи інших відхилень від ходу виконання технологічного процесу. Принцип превентивності (попередження) випливає з міцних зв'язків між технологічними установками і з пропорційності їхніх виробничих потужностей. Принцип автоматичності, що припускає не тільки максимально можливе й економічно обґрунтоване звільнення робітника від витрат ручної праці, але й автоматизацію управлінської праці.
Принцип гнучкості — це організація випуску нової продукції на устаткуванні, що порівняно легко переналагоджується.
Деякі фахівці також дають визначення й іншим, не менш важливим принципам. Так, мають місце такі принципи, як принцип стандартизації та принцип превентивності (попередження).
4.2. Сутність і різна значимість окремих принципів
для конкретних виробництв
Значимість того чи іншого принципу організації виробничого процесу на кожному конкретному виробництві (підприємстві) неоднакова, що обумовлено специфікою виробництв, які входять до складу підприємства, рівнем їх технічного й організаційно-економічного розвитку та ін. Так, фахівці з питань організації деревообробних підприємств вважають, що при організації виробничого процесу деревообробних підприємств необхідно обов'язково враховувати наступні 4 найважливіші принципи:
1) спеціалізації;
2) технологічності;
3) ритмічності;
4) маневреності процесу.
Маневреність виробництва передбачає можливість підприємства, цехів і ділянок швидко, без значних витрат переналагоджувати виробничий процес у зв'язку зі зміною умов виробництва (випуском нової продукції, впровадженням нової техніки, зміною технології, зміною планових завдань та ін.). За останні роки принцип маневреності виявлявся в широкому створенні гнучких технологій.
Для встановлення співвідношення між потужностями взаємозалежних цехів розраховують коефіцієнти сполученості потужностей (Ксп):
Ксп =Мп /(Мв х Нв), (5)
де Мв — потужність основного цеху (ділянки, агрегату);
Мп — те ж саме для порівнюваного;
Нв— норма витрати (коефіцієнт перекладу) продукції порівнюваного цеху на одиницю продукції основного цеху.
Співвідношення окремих цехів — це співвідношення між кількістю апаратів і машин різних цехів. Щоб визначити це співвідношення, необхідно розраховувати сполученість устаткування в два етапи:
1. Спочатку визначають кількість напівфабрикатів, які повинен виробити кожен цех, відділення, щоб забезпечити заданий випуск продукту на добу, годину.
Випуск продукту обов'язково коректується, по-перше, на суму наявних втрат, у тому числі майбутніх, крім того, коректується окремий вид напівфабрикату в розрахунку на готову продукцію:
Аnj =Аj(1+П/100)Кj (6)
де Аj — випуск готового продукту;
П — сума втрат;
Кj — коефіцієнт, що враховує напівфабрикат, за яким розрахована продуктивність продукції в j цеху;
Аnj— сполученість устаткування, кількість напівфабрикату в готовій продукції.
2. Знаючи потребу в кількості напівфабрикатів, розраховують число робітників, апаратів чи машин Мij що повинні знаходитись в цеху:
Мij = Аij/(nij х Кроб), (7)
де nij — продуктивність роботи устаткування на годину в j відділенні при виробленні напівфабрикату:
Кроб — коефіцієнт робочого устаткування в j цеху, враховуючи планові простої апаратів і машин на капітальний і поточний ремонт, — коефіцієнт екстенсивності. Визначається цей коефіцієнт так:
Кроб = 1-аj/100, (8)
де аj — простої устаткування.
Сполученість потужностей визначає обрана система машин, що впливають на основні техніко-економічні показники виробництва.
4.3. Ритмічність як узагальнюючий принцип.
Якщо всі названі принципи (спеціалізації, стандартизації, прямотечійності, безперервності, паралельності, пропорційності, надійності) реалізовано, то тільки тоді можна досягти ритмічності випуску продукції — узагальнюючого принципу організації виробничого процесу.
Принцип ритмічності вимагає здійснення випуску продукції відповідно до графіка, на основі рівномірного ходу виконання виробництва у всіх підрозділах підприємства, а також своєчасної його підготовки до комплексного обслуговування. Для забезпечення ритмічності встановлюють спеціальні графіки роботи і простоїв установок, випуску готової продукції, визначають оптимальне співвідношення потужностей установок і кількості ємностей.
У нафтопереробній і нафтохімічній промисловості пропорційність, безперервність і ритмічність забезпечуються завдяки безперервності більшості технологічних процесів і короткому виробничому циклу.
5. Форми організації виробництва
Основні форми організації промислового виробництва: концентрація — це зосередження на одному підприємстві та в його підрозділах великої кількості засобів виробництва, робочої сили і випуску продукції;
спеціалізація — закріплення за підприємством, заводом, ділянкою, робітником місцем виробництва певного виду продукції чи виконання окремої операції.
5.1. Кооперування
Кооперування — це організація постійних виробничих зв'язків між підрозділами щодо постачання напівфабрикатів.
У процесі кооперування важлива сполученість потужностей підприємств-співвиконавців.
Серед підприємств, що кооперуються, обов'язково є головне підприємство зі збору деталей, вузлів у готовий виріб.
5.2. Спеціалізація.
Спеціалізація здійснюється одночасно з концентрацією і кооперуванням. Вона створює умови для впровадження передової техніки й технології, для поліпшення якості продукції, для підвищення ефективності виробництва. Спеціалізація може бути:
технологічною;
предметною;
подетальною.
При технологічній виділення підрозділів здійснюється за окремими стадіями, при предметній і подетальній—за випуском окремих виробів.
Технологічна створює сприятливі умови для управління виробництвом і створення його раціональної структури. Недоліки:
1) необхідність організації великої кількості виробничих підрозділів;
2) збільшення кількості внутрішньозаводських передач;
3) збільшення розміру площі, займаної підприємством;
4) можливість порушення пропорції в пропускній здатності окремих підрозділів.
Предметна форма — це виділення цехів, що випускають окремі види продукції.
Ці підрозділи включають усі технологічні стадії з випуску даної продукції.
Порівняно з технологічною предметна спеціалізація забезпечує:
безупинну роботу;
одержання високоякісної продукції;
зменшення кількості виробничих підрозділів;
скорочення тривалості виробничого циклу.
Подетальна — це виділення цеху за виробництвом деталей. У ряді галузей ця форма прийнятна тільки для допоміжного виробництва.
Спеціалізація і кооперування — форми організації виробництва, які доповнюють одна одну.
5.3. Комбінування
Комбінування — це поєднання в одному виробничому процесі різних виробництв.
Комбінування може бути:
внутрішньогалузевим — створення комбінатів, об'єднань на базі одночасного виробництва основної та побіжної продукції чи декількох видів продукції з однієї сировини;
міжгалузевим — створення на підприємстві виробництв різних галузей.
При комбінуванні досягається:
1) безперервність потоків;
2) сполучення частини устаткування;
3) зниження витрат;
4) досягнення економії інвестицій;
5) скорочення довжини трубопроводу;
6) скорочення чисельності робітників (завдяки централізації управління і компактності розташування підрозділів).
6. Методи організації виробництва
6.1. Потоковий і непотоковий методи
З типом виробництва, що визначає параметри виробничого процесу, пов'язаний вибір методів організації. Методи організації виробництва поділяються на потокові та непотокові.
При непотоковому методі організації випуск продукції здійснюється на кожному робочому місці. Здійснюється цей випуск партіями, що чергуються, серіями. Устаткування розставляється однорідними групами без дотримання послідовності ходу технологічного процесу. Саме це визначає переривчастість і непрямотечійність процесу.
До непотокових методів належать одиничні та групові методи організації.
Основними рисами потокового виробництва є:
1. Постійне чи тимчасове закріплення за робочим місцем однієї операції.
2. Розташування робочих місць у суворій відповідності з ходом технологічного процесу.
Методи організації безупинного потоку — механізація й автоматизація всіх процесів — сприяють поліпшенню умов праці.
Умовою успішного застосування потокового виробництва є подальший розвиток стандартизації і технологічної уніфікації.
Потокову форму організації застосовують у виробництвах масового великосерийного та серійного типів.
Використання потокових форм найбільш ефективне при високому рівні автоматизації й механізації.
Залежно від специфіки процесу до виробничих потоків зі складною структурою належать:
а) розбіжний;
б) такий, що сходиться;
в) комбінований.
Розбіжний потік характерний для комплексних виробництв. Розглянемо, наприклад, виробництво каустику (NaOH) електролітичним способом, у процесі якого утвориться Сl2; газоподібний. У цьому процесі підготовка сировини, включаючи електроліз,— це єдиний потік.
А в результаті електролізу, поряд з одержанням NaOH, утворився Сl2, що як шкідлива речовина не може бути викинутий в атмосферу, а обов'язково повинен бути перетворений у товарну продукцію, і тому, поряд з матеріальним потоком доведення розчину їдкого Na до твердої каустичної соди з'являється зовсім новий матеріальний потік одержання рідкого Сl2.
6.2. Різновиди потокових ліній
За номенклатурою продукції потокові лінії поділяються на: одно-продуктові, на яких стійко випускають один продукт (масове виробництво), і багатопродуктові, на яких виробляють кілька продуктів за однотипною технологією.
У серійному виробництві багатопродуктові лінії мають різні організаційні форми:
групові;
змінно-потокові;
серійно-прямотечійні.
Синхронізацією називається процес узгодження тривалості операцій з тактом потокової лінії.
Умова синхронізації може бути подана у наступному вигляді:
t1/C1 = t1/C2 ; ti/Ci = rбп , (9)
де ti - норма часу і-ої операції, виконуваної на лінії в хвилинах;
Ci - кількість робочих місць на і-тій операції;
rбп - такт безперервно-потокової лінії, хв/од.
З погляду організації ці лінії характеризуються тим, що за лінією закріплене одержання одного продукту, а за кожним робочим місцем закріплена певна операція, процес одержання синхронізований, тобто тривалість операції постійна:
ti/Ci = const. (10)
Організація безперервно-потокових ліній залежить від того, який транспортний засіб повинен використовуватися. Залежно від призначення ліній використовуються робочі конвеєри, якщо лінія призначена для збирання виробів.
Особливості організації перервно-потокових ліній
Ця форма потокового виробництва використована в тих випадках, коли неможливо досягти синхронізації процесу.
На практиці це трапляється, коли не розроблено хоча б для однієї якоїсь технічної стадії безупинно діюче устаткування.
7. Цехова і потокова організація основного виробництва
Вибір форми організації виробництва як організаційного типу
основного виробничого процесу визначається системою машин.
Залежно від системи машин застосовують різні види організації основного виробничого процесу:
цеховий (непотоковий);
потоковий.
Цеховий припускає, що розташування устаткування і предметів можна подати у вигляді наступної схеми (рис. 10):
Рис. 10. Схема розташування устаткування при цеховій організації
Умовні позначення:
А, Б, В, Г—апарати різних цехів;
1, 2, 3 — проміжні склади.
Основні ознаки цехової організації виробництва:
1) первинна виробнича ділянка на підприємстві — цех;
2) передбачається групове розташування однотипних апаратів чи машин по цехах;
3) переривчастість чи періодичність процесу, коли предмети праці після кожної стадії вибувають із процесу обробки і направляються на проміжний чи склад у проміжну ємність.
Недоліки:
1) подовжується виробничий цикл;
2) утвориться у відносно значних розмірах незавершене виробни-цгво, а це приводить до збільшення виробничих площ;
3) застосовується велика кількість транспортних засобів для переміщення напівфабрикатів;
4) збільшується кількість робітників, керівників, фахівців, а отже, і витрати на оплату праці;
5) зростають витрати сировини й основних матеріалів;
6) обмежені можливості щодо автоматизації.
Більш прогресивною формою є потокова (рис. 11).
Рис. 11. Схема потокового виробництва
Умовні позначення;
А, Б, В, Г, Д— склади, що входять до складу потокової лінії.
Основні ознаки потокової лінії;
1) виробничі ділянки побудовані у вигляді потокових ліній;
2) потокові лінії спеціалізовані за предметною ознакою (тобто на кожній потоковій лінії виготовляється цілий потік чи один виріб);
3) устаткування потокової лінії розташоване поряд;
4) продуктивність апаратів і машин, включених у потокову лінію, є однаковою чи кратною величиною;
5) широко застосовується механічна праця для організації передачі сировини.
Для організації потокового виробництва, замість організованого виробництва в цехах, як правило, потрібно істотно змінювати технологію процесу, конструкцію машин і апаратів.
Для підвищення ефективності непотокового виробництва в ряді галузей впроваджують елементи потокового виробництва.
7.1. Основні фактори організації основних цехів.
Організація основних цехів залежить від специфіки технологічного процесу, обумовленої обраним способом технології й апаратурним оснащенням процесу, від масштабів виробництва, складу та якості сировини, складу заготівель, умов постачання сировини, заготівель і т. д.
Головним критерієм виділення цехів, технологічних установок чи ліній, а всередині них —ділянок, є подібність технологічного процесу і устаткування, що застосовується.
Додатковими критеріями можуть бути масштаби виробництва і ряд особливих умов, викликаних:
безпекою процесу;
потребою в зосередженні відходів і побічних продуктів для їхньої ефективної переробки;
підвищеною енергоємністю виробництва.
Там, де видається можливим, найбільш ефективно застосовувати вузьку предметну спеціалізацію, бо вона:
дозволяє надійно контролювати технологічний процес;
сприяє організації потокового виробництва;
створює придатні умови для матеріально-технічного постачання у вигляді однорідності сировини, що постачається, і стабільності технологічного процесу.
Ріст рівня спеціалізації виробництва на підприємстві рівнозначний росту ефективності виробництва на підприємстві.
7.2. Класифікація цехів.
Класифікація цехів здійснюється за їх роллю в технологічному процесі:
1) основні цехи. У них протікає основний виробничий процес, і до яких відносять також цех напівфабрикатів, що виготовляють, а в хімічній промисловості і хімікати.
2) допоміжними є цехи, у яких здійснюються побічні та допоміжні процеси. Побічні цехи переробляють відходи основного виробництва, а допоміжні — виготовляють тару.
Розподіл цехів не є остаточним, тому що деякі цехи за одними ознаками можуть бути віднесені до основних, а за іншими —до допоміжних чи обслуговуючих (наприклад, інструментальним називається цех, якщо він виготовляє інструменти).
Основні цехи за необхідності включають:
підготовчі цехи;
переробні цехи;
випускаючі цехи.
Отже, сукупність цехів утворює основне виробництво.
7.3. Процес матеріально-технічного постачання.
Процес метеріально-технічного постачання виробництва спрямований на своєчасну поставку до робочих місць чи на склади потрібних підприємству матеріально-технічних ресурсів. Матеріально-технічні ресурси підприємства — це сировина, матеріали, напівфабрикати, комплектуючі вироби, технологічне оснащення, обчислювальна техніка і под.
Від організації постачання матеріально-технічних ресурсів, своєчасної їх поставки в необхідній кількості, відповідної якості залежить безперервний, рівномірний випуск продукції та кінцеві результати діяльності підприємства.
Розрізняють наступні форми постачання матеріальних ресурсів:
транзитна (матеріальні ресурси переміщаються минаючи посередників); складська;
сировинна біржа;
оптові закупки;
закупки невеликими партіями по мірі необхідності.
Організаційна структура відділу матеріально-технічного забезпечення подана на рис. 12.
Рис. 12. Організаційна структура відділу матеріально-технічного постачання
Організаційна будова служби постачання підприємств різноманітна, На неї впливають масштаб і тип виробництва, обсяг і номенклатура спожитих виробів, рівень спеціалізації й кооперування, наявність інфраструктури підприємства.
Економія матеріальних ресурсів відбувається за рахунок наступних факторів:
зниження маси виробів;
зменшення втрат і відходів;
впровадження нової технології;
ліквідації браку;
повторного використання матеріалів;
забезпечення придатних умов зберігання, транспортування ресурсів; зниження матеріалоємкості продукції.
Стимулювання збуту і реклама
Процес стимулювання збуту має на меті поширення інформації про виробника і його продукцію. Ця інформація ототожнюється з рекламою.
Відділи матеріально-технічного постачання (МТП)
Основною формою МТП повинна бути оптова торгівля. ' Існує ряд проблем, пов'язаних з забезпеченням матеріальними ресурсами в порядку оптової торгівлі, тобто без фондів і лімітів:
1)вартість запасів зростає, а підприємство не отримує прибутків. Тобто у підприємства недостатня кількість власних оборотних коштів.
2) відділ МТП повинен стежити за гнучкими процентними ставками за користування кредитами: збільшити розміри процентних ставок з активних і пасивних операцій, дозволити банкам брати участь у спільних операціях.
3) ввести комерційні ціни, бо багато підприємств, одержавши право планувати виробництво, не беруть до уваги ті замовлення покупців, що пов'язані з виготовленням збиткової та малорентабельної продукції. Тому одна з найважливіших умов для матеріально-фінансової збалансованості — гнучкість.
Таким чином, платоспроможний попит повинен бути реальним обмеженням у придбанні матеріальних ресурсів, необхідні збалансованість і можливість віддачі в найближчому майбутньому позикових коштів.
Контрольні запитання
1. Розкрийте поняття виробничого циклу і його структури.
2. Охарактеризуйте послідовний вид руху предметів праці, методику визначення його тривалості.
3. Дайте характеристику паралельного виду руху та визначення його тривалості.
4. Розкрийте сутність і методику розрахунку тривалості змішаного виду руху предметів праці.
5. Назвіть основні напрямки скорочення тривалості циклу.
6. Що включає процес побудови генерального плану підприємства?
7. Назвіть загальні принципи організації виробничих процесів.
8. Охарактеризуйте принцип безперервності організації процесів.
9. Розкрийте значимість окремих принципів організації виробничих процесів для окремих виробництв.
10. Як встановлюється співвідношення між потужностями взаємозалежних цехів?
11. Який ви можете назвати узагальнюючий принцип організації
виробничих процесів?
12. Що собою становить концентрація виробництва?
13. Дайте характеристику спеціалізації виробництва, назвіть її
різновиди.
14. Охарактеризуйте потоковий метод організації виробництва,
його переваги.
15. Непотоковий метод.
16. Різновиди потокових ліній.
17.У чому полягає сутність цехової організації основного виробництва?
18.Назвіть основні ознаки й переваги потокового виробництва.
19.Назвіть фактори організації основних цехів.
20.Як класифікують цехи за їх роллю в технологічному процесі? 21.Охарактеризуйте організацію постачання матеріально-технічних
ресурсів.
22.Опишіть організаційну структуру відділу матеріально-технічного
постачання.
23.Розкрийте поняття стимулювання збуту і реклами.
Лекція 6. Організація підготовки виробництва.
Основні питання теми
1. Особливості підготовки виробництва на сучасному етапі
2. Управління НТП на підприємстві.
3. Зміст і завдання підготовки виробництва.
4. Етапи підготовки виробництва.
5. Витрати на підготовку виробництва.
6. Організація технічного контролю якості продукції.
7. Види технічного контролю.
8. Шляхи скорочення тривалості проведення контролю.
1. Особливості підготовки виробництва на сучасному етапі
Розвиток сучасного виробництва як складної системи стимулюється безупинним зростанням суспільних потреб у продуктах праці певної кількості та якості. Одним із нагальних завдань розвитку виробництва є створення конкурентоспроможних виробничих систем. Для вирішення даного завдання варто перебороти суперечливі тенденції в розвитку виробничої системи, що полягають, з одного боку, у частій зміні об'єктів і засобів виробництва, а з іншого, — у прагненні до стабілізації виробничої структури у зв'язку з ускладненням техніки, технології й організації виробництва.
В умовах ринкової економіки на підприємстві постійно повинна підтримуватися висока динамічна, готовність наявних інформаційних і технічних засобів, що відповідають науково-технічному рівню, до переходу на випуск продукції, застосування якої буде обумовлено доцільним ступенем новизни самої продукції і потребами більш інтенсивного й ощадливого ведення виробництва на основі новітньої техніки та технології.
У даний час для забезпечення попиту на продукцію, що виготовляється підприємством, а також своєчасності пропозицій нових виробів для задоволення ринку, необхідно володіти достатніми засобами, що забезпечують своєчасну та швидко здійснювану підготовку їхнього виробництва,
Такий попит можливий насамперед при досягненні високої якості продукції і при помірних цінах.
Конкуренція є невід'ємною рисою ринкових відносин. Перемога в конкурентній боротьбі веде до встановлення панівних позицій на ринку. Останнім часом важливу роль стали відігравати такі параметри виробів, як екологічність, енергоємність, естетичність якості, безпека. Набули важливого значення надійність і престижність виробника чи постачальника.
Для забезпечення успішної діяльності підприємства у вирішенні цього завдання доцільно використовувати такі принципи: наявності необхідної та достовірної інформації про ринок; встановлення товарів, що користуються стійким попитом на ринку; виробництва якісної і конкурентоспроможної продукції; постійного планування нових видів товарів; правильної організації реалізації товарів.
Організація підготовки виробництва нових виробів повинна сприяти прискореному впровадженню нових високоефективних виробів v виробництво і постійне підтримання на високого науково-технічного рівня.
Ринок і споживач постійно очікують новий товар. Підприємство також зацікавлене в постійному плануванні й випуску нових товарів, тому що це сприяє розширенню збуту, збільшенню прибутку.
"Новий" — товар, у якого змінився хоча б один із таких елементів, як зовнішнє оформлення, упаковка, ціна, обслуговування, методи реклами і продажу. Ці елементи мають важливе значення для споживача і можуть вплинути на перевагу товарів даного підприємства.
Новий товар має відмінність від уже існуючих товарів, тобто може бути оригінальним, удосконаленим, модифікованим чи бути зовсім новою моделлю.
Найбільше поширення при вивченні запитів споживача одержав метод проведення чи дослідження анкет, що дає можливість визначати зрушення в структурі споживчого попиту. Ці дії сприяють також організації майбутніх планів виробництва.
За допомогою методу спостережень здійснюється фіксація напливу чи відтік споживачів. Цей метод проходить з використанням телекамер, комп'ютерів і сприяє організації збуту продукції підприємства.
Коли принципово новий виріб з'являється на ринку, підприємству-виробнику доводиться мати справу з двома взаємозалежними процесами:
1) поширенням за межі підприємства інформації щодо можливостей його використання і переваг, що новий продукт обіцяє споживачу;
2) схваленням нового продукту споживачем.
В умовах ринку створення нових виробів є неодмінною умовою виживання підприємства.
Розвиток нового товару часто затримується за таких причин: фрагментарності ринку, що розвивається внаслідок конкуренції, коли новий товар краще реалізується на окремих сегментах, а не на масовому ринку, задовольнившись меншим обсягом продажів і порівняно незначною величиною прибутку;
високої вартості процесу розвитку нового товару, що пов'язана з тим, що звичайно планують розробку багатьох нововведень, щоб реально закінчити лише деякі з них;
короткого терміну функціонування капіталу приводить до того, що багато підприємств не можуть обновити основні фонди для виробництва нової продукції, через що змушені лише модифікувати старий товар, а не замінити його цілком;
скорочення часу для успішного просування на ринку пов'язане з тим, що навіть коли спочатку новий товар успішно впроваджується на ринок, конкуренти не дають йому можливості розвиватися з таким успіхом і далі.
Вирішення цих проблем вимагає удосконалення методів організації і управління процесом розвитку товару.
У будь-якій сфері господарської діяльності для успіху в бізнесі, як ніколи, важливо не просто правильно визначити для себе ринок, але й відшукати на ньому ту сферу, місце, ще не зайняте чи недостатньо використане конкурентами. Важливо знайти так звану "нішу" ринку, потрапивши в яку нове підприємство, нове виробництво чи вид комерційної діяльності може бути прибутковим і швидко зростаючим.
Для комерційного успіху недостатньо просто одержати на базі видатних наукових досліджень чи інженерних розробок який-небудь новий продукт, що, можливо, може знайти широке народногосподарське застосування. Потрібно ще зробити так, щоб технологія його практичного застосування, його окремі властивості були необхідні в даний момент конкретним споживачам.
Свою "нішу" ринку можна відшукати також, якщо знайти галузь чи сферу бізнесу, де на якийсь час ослабла конкуренція. Дуже важливо при цьому мати здатність швидко оцінювати й змінювати напрямок своєї діяльності (як з погляду одержання прибутку, так і для успіху у всіх інших її аспектах).
Технічна підготовка виробництва — сукупність заходів, що забезпечують технічну, технологічну, організаційну, економічну готовність виробництва, тобто наявність на підприємстві повних комплектів конструкторської й технологічної документації і засобів технологічного оснащення, необхідних для випуску заданого обсягу продукції з установленими техніко-економічними показниками.
Технічна підготовка виробництва — проектування й впровадження нових, а також удосконалення раніше освоєних виробів і технологічних процесів їхнього виготовлення.
Послідовність етапів конструкторської підготовки при створенні нових виробів подана на схемі (рис. 13).
Технічне завдання — комплекс техніко-економічних і експлуатаційних вимог до створюваного виробу, яких необхідно досягти.
На основі технічного завдання розробляється технічна пропозиція, у якій дається аналіз існуючих зразків виробів, оцінка їхніх техніко-економічних показників і здійснюється вибір основного напрямку розробки виробу.
Рис. 13. Послідовність конструкторської підготовки створення нових виробів
Розробка технічного завдання, з одного боку, повинна ґрунтуватися на вивченні досвіду закордонних фірм, передових вітчизняних підприємств, потреб суспільства в даній продукції, а з іншого, — враховувати реальні можливості розроблювачів, виробництва й експлуатуючих організацій. Прийняті в технічному завданні недостатньо високі якісні показники призведуть до випуску вже із самого початку морально застарілої продукції.
Проектований виріб варто розглядати не тільки як об'єкт виробництва, але і як об'єкт експлуатації, і при його розробці необхідно забезпечити економічність виготовлення й експлуатації.
Забезпечення виробничої й експлуатаційної технологічності проводиться на всіх етапах проектно-конструкторських робіт. Уже при розробці технічного завдання та технічної пропозиції зважуються питання про створення й використання в розробці параметричних рядів машин, що сприяє скороченню розмаїтості і типорозмірів конструкцій, тим
самим підвищуючи обсяги випуску чи виробів окремих складальних одиниць, агрегатів, деталей.
На стадії технічного проектування проводиться остаточна технічна проробка нового виробу, виконуються всі необхідні розрахунки. На цій стадії підвищення точності розрахунків дає можливість знизити запаси міцності конструкцій, а також знизити матеріалоємність.
Після розробки технічного проекту починається розробка робочої документації на виготовлення дослідного зразка і його випробування. Дослідний виріб проходить стендові випробування, їх проводять в умовах, максимально наближених до реальних умов експлуатації виробів. Види стендових випробувань і кількість дослідних зразків, що виготовляються, залежать від призначення виробу, ступеня його конструкторської новизни і складності вирішуваних завдань.
За необхідності після випробувань здійснюється доробка конструкції. Потім починається освоєння виробництва нового виробу.Розробляється робоча документація і здійснюється підготовка виробництва серії нових виробів: розробляється серійна технологія, проектується необхідний інструмент, оснащення, апаратура, устаткування для виробництва серії, здійснюється підготовка кадрів; за необхідності виробляється реконструкція цехів:виробництво забезпечується матеріалами, покупними напівфабрикатами і т. д. Вироби серії піддають випробуванням, які покликані показати, що і при серійній технології новий виріб цілком задовольняє вимоги технічного завдання. Після успішних випробувань настановної серії починається стале серійне виробництво нових виробів і реалізація їх споживачу.
Структура проектно-конструкторських робіт, склад етапів і їхній зміст можуть мати особливості, характерні для галузі і типу виробництва, Основними функціями ТПП є (рис. 14):
1) забезпечення технологічності конструкції на стадіях ТПП:
2) розробка технологічних процесів;
3) проектування та виготовлення засобів технологічного оснащення;
4) організація й управління процесом ТПП;
5) соціально-психологічна підготовка виробництва;
6) матеріально-технічна підготовка виробництва.
Рис. 14. Основні функції підготовки виробництва
Розробка технологічних процесів заснована на пошуку й аналізі аналогічних технологічних процесів, виборі раціонального способу виготовлення деталей і зборки виробів.
Завершується технічна підготовка виробництва випуском настановної партії, налагодженням технологічних процесів, коректуванням конструкторської та технологічної документації.
Підготовка виробництва включає не тільки відновлення продукції, що випускається, але й глибокі перетворення техніки та технології виробництва, організації праці і управління, що є важливим джерелом ефективності виробництва і сприяє досягненню високих економічних результатів.
Особливу роль підготовка виробництва відіграє при формуванні якості продукції, тому що якість продукції народжується на перед виробничому і виробничому етапах її створення, у процесі експлуатації.
Досягнення високої якості багато в чому залежить від удосконалення технології виготовлення, стану устаткування, підготовки кадрів, рівня організації виробництва, тобто ступеня підготовки виробничої системи до випуску нових виробів.
Результатом підготовчих робіт є повна готовність виробництва до функціонування, нова продукція і виробничий комплекс для її виготовлення.
Підготовка виробництва — сукупність взаємозалежних науково-дослідних, проектних, експериментальних і впровадницьких робіт, у процесі яких здійснюється модернізація, створення конкретних видів нової й існуючої техніки і технології.
Підготовка як самостійна функціональна підсистема перебуває в тісному взаємозв'язку з підсистемою управління. Якщо управління виступає як процес цілеспрямованої зміни управлінської системи, то підготовка виробництва — процес, що забезпечує, певні попередні умови для наступних цілеспрямованих змін.
Однак підготовка виробництва може бути пов'язана не тільки зі створенням і впровадженням нової технології, може також реконструюватися сама технічна база виробництва, продукція, що випускається, залишається незмінною, а обсяг випуску освоєного виробу збільшується, може також при тій же продукції змінюватися система організації виробництва та управління.
Швидке моральне старіння техніки вимагає значного відновлення використовуваних машин і устаткування.
В даний час у зв'язку з труднощами в нашій країні процес упровадження нової техніки ускладнюється, конкретні результати поки що не настільки великі, але мають перспективу.
Затягування термінів створення й освоєння випуску нових виробів призводить до того, що вже до початку виробництва та випробування чи експлуатації їхнім споживачем ці вироби стають морально застарілими.
Якщо в народному господарстві, у суспільстві виникають потреби в новій техніці, то, як правило, проводяться наукові дослідження, що визначають можливість створення принципово нових машин чи модернізації, удосконалення існуючих. Результати науково-дослідних робіт оформляються в вигляді технічних звітів, документів, що реєструють відкриття, винаходи.
Ефективність усієї системи створення й освоєння нової техніки визначається не тільки тим, яка кількість відкриттів, винаходів була зареєстрована в результаті НДР, але й тим, які саме з них буде використано в подальших проектно-конструкторських і технологічних розробках.
Науково-технічна інформація — важливе джерело відновлення техніки, технології, організації виробництва. Технічний рівень продукції і виробництва обумовлюється ступенем використання наукових досягнень і минулого досвіду на всіх етапах життєвого циклу виробів.
На різних етапах розробки, виробництва й експлуатації створюються науково-технічні документи, які є засобом фіксації, але й нагромадження та передачі інформації. Науково-інформаційна діяльність включає збір, переробку, збереження, пошук і поширення науково-технічної інформації.
Підвищення ефективності інформаційного обслуговування розроблювачів нової техніки повинне проводитися у трьох основних напрямках: удосконалення інформаційної бази, технічне забезпечення системи науково-технічної інформації і підвищення інформаційної культури споживачів.
В умовах ринкової економіки науково-технічний прогрес сприяє економічному розвитку держави та підвищенню ефективності виробництва. Для успішної роботи підприємство повинне безупинно розширювати номенклатуру продукції, що випускається, що користується попитом на ринку, підвищувати якість нових виробів. Це водночас означає зростання їхньої складності, технічних показників.
В умовах ринкових відносин обов'язковими є відновлення номенклатури виробів, випуск продукції з високими показниками конкурентоспроможності. Отже підприємству варто знаходитися в такому стані, щоб швидко і без втрат перейти на виробництво нової продукції, що відповідає вимогам сучасного ринку і є конкурентоспроможною.
Прискорення темпів відновлення виробництва можливе лише на основі гнучкої організації проектування, системи технічної підготовки виробництва.
При організації гнучкої підготовки виробництва такі структури промислового підприємства, як конструкторське бюро, технологічне бюро, відділ організації і нормування праці, плановий відділ, технічний контроль, система управління підприємством органічно зливаються в єдиний виробничий процес, відбувається паралельне виконання завдань виробництва з метою виготовлення якісної, такої, що користується попитом, продукції.
Рівень організації системи підготовки виробництва повинен відповідати рівню гнучкості організації системи її керування. Це можливо при створенні автоматизованих систем управління технічною підготовкою виробництва.
Гнучкість підготовки виробництва вимагає не тільки значних капітальних витрат, але і певних змін в організації, плануванні виробництва та підготовці кадрів.
Для визначення економічної ефективності гнучкості підготовки виробництва зіставляють капітальні вкладення для усіх видів витрат по базовому і новому варіанту. При цьому необхідно враховувати, що гнучкість забезпечує виконання робіт за мінімальною участю людини, дозволяє вирішити ряд соціальних завдань (вивільнення працівників, полегшення праці і т. д.), а також має здатність до переналагодження.
2. Управління НТП на підприємстві
Однією з найважливіших сторін діяльності прибуткового підприємства є постійне підвищення його технічного рівня й організації виробництва, удосконалення технологічного процесу, випуск продукції на внутрішні та зовнішні ринки.
Масштабне, комплексне та своєчасне застосування досягнень науки й техніки, випуск на цій основі ефективної і високоякісної продукції відповідно до кон'юнктури ринку, що змінюється, є найважливішим напрямком подальшого підвищення прибутковості підприємства.
Здійсненню нового технологічного процесу передує стадія його підготовки.
3. Зміст і завдання підготовки виробництва.
Метою підготовки виробництва є вибір вихідних матеріалів, найкращих прийомів і методів виготовлення продукції заданої якості, забезпечення технологічного процесу необхідними знаряддями праці.
Технічна підготовка — сукупність взаємозалежних процесів, що забезпечують конструкторську й технологічну готовність підприємства до випуску нової продукції заданого рівня якості, обсягу виробництва. витрат у встановлений термін.
Основні завдання своєчасної та раціональної підготовки виробництва:
1) ретельне вивчення намічених змін у техніці, технології і складі продукції;
2) обґрунтування і вибір способів організації виробництва з урахуванням цих змін;
3) укладання договорів на необхідні матеріальні й технічні ресурси, що передбачають попереднє вивчення виробничо-ресурсного забезпечення;
4) встановлення термінів, розробка графіка і контроль за виконанням намічених заходів.
Для вирішення цих завдань необхідно враховувати найважливіші принципи організації виробництва: технологічність, ритмічність, безперервність та інші, а також необхідно передбачити в структурі створюваного підприємством виробництва забезпечення господарських і внутрішньовиробничих економічних відносин.
За змістом і трудомісткістю підготовки виробництва зміни у виробництві можуть бути:
1) незначними, тобто такими що не вимагають великих витрат праці та часу, а отже, оперативно враховуються в ході виробництва. Для них не розробляють план підготовки;
2) такими, що потребують часткового удосконалення виробництва й основного виробничого процесу. Цей вид змін пов'язаний з інвестиціями, зі встановленням нового обладнання, з частковою зміною технології виробництва. Тут потрібна спеціальна підготовка, але з частковим виконанням етапів, наприклад, підвищення якості продукції вимагає невеликих наукових досліджень, створення дослідного зразка;
3) зміни, пов'язані з докорінною перебудовою процесу виробництва (розширенням, реконструкцією і т. д.). Цей вид змін охоплює докорінні зміни в техніці й технології при плануванні значного обсягу продукції, зміни в асортименті, істотні зміни в якості продукції. Тому підготовка повинна здійснюватися в повному обсязі.
Намічуваним змінам частково 2-го виду і цілком 3-го виду передують пошукові та прикладні наукові дослідження, що проводяться, як правило, інститутом, рідше самим підприємством.
Загальна підготовка виробництва включає:
1) конструкторську й технолого-технічну;
2) організаційну й економічну;
3) матеріальну.
Останні три проводяться паралельно з технічною підготовкою.
План технічної підготовки, звичайно, включає декілька етапів:
1) перевірку робочих креслень 1 технічної документації;
2) виготовлення дослідного зразка;
3) доробку робочого проекту для серійного випуску і т. д.
Для здійснення плану на підприємстві будується графік його виконання.
4. Етапи підготовки виробництва
Підготовка виробництва відрізняється великою різноманітністю робіт і різним їхнім сполученням залежно від особливостей її здійснення і цільового призначення.
Послідовність етапів підготовки:
1 ) розробка технічного завдання;
2) лабораторні дослідження: пошук і розробка;
3) при успішному завершенні науково-дослідної роботи проводиться дослідне відпрацьовування;
4) підготовка і здійснення промислового освоєння;
5) організаційно-економічна підготовка;
6) документальна підготовка;
7) матеріальна підготовка.
Технічна підготовка має на меті забезпечити комплекс умов, що дозволяють у встановлений термін у необхідному обсязі здійснити нове виробництво в точній відповідності з запроектованими показниками. Технічна підготовка завершується видачею техноробочого проекту технологічного процесу.
Безпосередньо технологічна підготовка передбачає розробку. затвердження і введення в дію технічної документації, що створює базу для забезпечення технологічної дисципліни. Основний її документ — технологічний регламент, що складається за результатами дослідного опрацювання.
Дуже важливими для забезпечення технологічної дисципліни є технологічні й робочі інструкції. Технологічна підготовка в підсумку зводиться до розробки й удосконалення технологічного процесу, встановлення технічно обґрунтованих норм витрати сировини, матеріалів, енергоресурсів, інструментів, вибору способів технічного контролю, конструювання спеціального інструменту, пристроїв і оснащення.
На основі технічної підготовки здійснюється матеріальна підготовка. Основним її змістом є підготовка й обґрунтування усіх видів норм, норм використання устаткування і споруд, кількості утворюючих відходів і напрямків їхньої утилізації. Ця стадія підготовки покликана також забезпечити виробництво необхідними виробничими ресурсами, інструментом, устаткуванням, сировиною відповідно до проекту.
Організаційно-економічна підготовка — це вибір форми організації виробництва, способів оперативно-виробничого планування і диспетчеризації, підготовка кадрів, встановлення порядку технічного обслуговування, вибір системи обліку.
5. Витрати на підготовку виробництва
Як правило, підготовка виробництва пов'язана з додатковими інвестиціями у виробництво чи нове виробництво і, відповідно з цим, експлуатаційними витратами.
6. Організація технічного контролю якості продукції
Суть технічного контролю полягає в перевірці відповідності продукції і технологічного процесу її одержання встановленим вимогам.
Для перевірки необхідна інформація про стан об'єкта контролю та зіставлення отриманих даних з нормами, критеріями, показниками, передбаченими регламентами чи стандартами технічних умов.
Об'єктом контролю служить усе, що необхідно для здійснення процесу виробництва. Найважливішим видом контролю є технологічний процес усіх видів виробництва, а також отримані при цьому напівфабрикати й готова продукція.
7. Види технічного контролю
За різними ознаками виділяють різні види контролю: за етапами виробництва продукції:
а) вхідний;
б) операційний — у міру виконання окремих операцій;
в) приймальний;
за повнотою охоплення:
а) соцільний — уся без винятку одинична продукція;
б) вибірковий—окремі одиничні продукти;
за часом здійснення:
а) летючий, або раптовий — здійснення у випадкові моменти. Мета — встановити відхилення у веденні виробництва продукції;
б) безперервний — заснований на приладах, датчиках;
в) періодичний — що проводиться через певні проміжки часу;
за можливістю наступного використання контрольованої продукції:
а) руйнівний;
б) неруйнівний;
за методами проведення і застосовуваними засобами:
а) візуальний;
б) вимірювальний;
в) органолептичний;
г) за зразком;
за методом здійснення:
а) стандартний;
б) на робочому місці, де контроль здійснюється за допомогою
приладів, закріплених на робочому місці, чи методом експрес-аналізу;
за впливом на якість:
а) активний (попереджуючий), мета і зміст якого — не допустити
відхилення в якості в ході технологічного процесу;
б) пасивний вид аналізу (здійснюється після виготовлення виробів);
за підпорядкованістю і спеціальними умовами:
а) відомчий, який здійснюється працівниками підприємства;
б) позавідомчий, проведений спеціальною приймальною комісією;
в) інспекціональний, що включає перевірку правильності та дієвості відомчого контролю.
8. Шляхи скорочення тривалості
проведення контролю
Витрати праці й часу на проведення контролю повинні бути мінімальними, тому що це впливає на собівартість і терміни виготовлення й реалізації продукції. Для скорочення часу, призначеного для проведення контролю (що скорочує тривалість циклу), при підготовці технологічного регламенту для всього технологічного процесу необхідно визначити і чітко встановити контрольні точки, методи контролю, види аналізу і прийнятні для цього засобу контролю частоту його здійснення і виконавців. Разом узяті ці характеристики дозволяють скласти карту технологічного контролю і графіки його проведення.
Одним зі шляхів вкорочення є також використання статистичного контролю.
1. У чому полягає сутність і значення підготовки виробництва?
2. Як здійснюється управління НТП?
3. Назвіть основні функції підготовки виробництва.
4. Розкрийте основні етапи підготовки виробництва.
5. Охарактеризуйте організацію технічного контролю, його види.
6. Перерахуйте основні напрямки скорочення тривалості контролю.
Лекція 7. Організація ремонтного та енергетичного господарства. Організація внутрішньозаводського транспорту, тарного та складського господарства.
Основні питання теми
1. Організація ремонтного господарства
2. Організація енергетичного господарства.
3. Організація внутрішньозаводського транспорту.
4. Організація тарного господарства.
5. Організація складського господарства.
1. Організація ремонтного господарства.
Ремонтні служби вимагають значних витрат.
У середньому по хімічній промисловості на ремонтних роботах зайнято приблизно 35% усього виробничо-промислового персоналу.
Ремонтні служби підприємств становлять близько 6 - 7% від загальної вартості основних виробничих фондів.
Завдання ремонтного виробництва полягають:
1) у підвищенні рівня експлуатації готовності основних фондів і
скорочення простоїв устаткування в ремонтах:
2) у зниженні трудових і матеріальних витрат, пов'язаних з виконанням робіт з технічного обслуговування і ремонту основних фондів;
3) у поліпшенні якості технічного обслуговування і ремонту, що забезпечує зниження потреб у ремонті;
4) у механізації ремонтних робіт і підвищенні продуктивності праці ремонтного персоналу;
5) у поєднанні (за необхідності) капітального ремонту устаткування з його модернізацією.
Ремонтне виробництво включає відділ головного механіка підприємства, ремонтні цехи, цехові ремонтні служби, тобто служби цехових механіків, спеціальні складські приміщення.
До ремонтних цехів належать:
ремонтно-механічний цех (РМЦ);
ремонтно-слюсарний цех (РСЦ);
електроремонтний цех;
ремонтна група контрольно-вимірюючих пристроїв;
цех антикорозійних покриттів.
Ремонтні цехи відносяться до допоміжних цехів і є самостійними адміністративно-структурними підрозділами.
Ремонтна служба на підприємствах очолюється головним механіком, що підпорядковується безпосередньо головному інженеру підприємства.
Функції відділу головного механіка:
організація, контроль і підвищення якості робіт, виконуваних ремонтно-механічною службою підприємства з технічного обслуговування, своєчасне і якісне проведення ремонту технологічного та механічного устаткування, вентиляційних систем, будинків і споруд,
Відповідно до цих функцій і особливостей підприємства визначається організаційна структура відділу головного механіка. Відділ головного механіка, як правило, включає наступні сектори:
1)бюро планово-попереджувального ремонту (ППР);
2)бюро матеріальної підготовки і запасних частин;
3)конструкторське бюро.
Ефективність ремонтних робіт у значній мірі залежить від погодженості служби головного механіка з іншими підрозділами, відділами і цехами підприємства.
Від технічного відділу відділ головного механіка (ВГМ) одержує планові завдання на модернізацію і реконструкцію устаткування.
Від планового відділу ВГМ одержує планові завдання за основними техніко-економічними показниками для основних цехів, кошторис витрат на роботи із системи ППР.
Від відділу товарних запасів ВГМ одержує штатні розклади, розмір заробітної плати.
Від відділу постачання ВГМ одержує відомості про надходження, наявність і витрати запасних частин і матеріалів. Від бухгалтерії — звітні дані про фактичні витрати на ремонт і міжрегіональне обслуговування.
Ремонтні роботи на промислових підприємствах можуть проводитися: 1)сторонніми підрядчицькими організаціями;
2)власними силами підприємства;
3)ремонтними цехами системи ВГМ;
4)ремонтними ділянками виробничих цехів.
У практиці роботи підприємств відомі 2 системи проведення ремонтних робіт:
1) ремонт за потребою;
2) планово-попереджувальний ремонт (ППР).
поточний; капітальний – ремонти.
Поточний ремонт — це комплекс планових робіт з ремонту та заміни деталей, що швидко зношуються, або вузлів з метою забезпечення нормальної експлуатації устаткування до наступного планового ремонту.
Поточний ремонт відрізняється незначним обсягом робіт.
Капітальний ремонт — відбудовний ремонт.
Тривалість ремонтного циклу основного устаткування визначається єдиними галузевими нормативами.
Приклад: структура ремонтного циклу суперфосфатної камери безперервної дії (рис. 15).
Час між капітальними
ремонтами (Тм. к. р.)
К — Т — Т — Т — Т — Т — К
Міжремонтний Ремонтний
період цикл (Тр.ц.)
Рис. 15. Приклад структури ремонтного циклу
Тривалість ремонтного циклу (Тр.ц.) визначається за формулою:
Тр.ц. = Тм.к.р. + аtп.р. + tк.р. (13)
де а — кількість окремо виконуваних поточних ремонтів за ремонтний цикл;
tп.р. — простій у поточному ремонті;
tк.р.— простій у капітальному ремонті.
Планування й оцінка виробничої діяльності
і ремонтного виробництва
Основна робота при плануванні ремонтного виробництва на підприємстві зводиться до наступного:
1. Складання оптимальних графіків планового ремонту устаткування.
2. Планування обсягу ремонтних робіт і виготовлення запасних частин.
3. Планування матеріально-технічного забезпечення (МТЗ) виробництва ремонтних робіт.
4. Планування трудових витрат і необхідної чисельності ремонтного персоналу.
5. Складання кошторису витрат на виконання ремонтних робіт. На підприємствах складається річний графік і місячний графік ППР, а також титульний список капітального ремонту основних фондів.
Головними критеріями ефективності ремонтного виробництва е:
1. Забезпечення постійної експлуатаційної готовності устаткування.
2. Узагальнюючий показник відношення прибутку, отриманого підприємством від діяльності ремонтного виробництва, до вартості основних фондів.
2. Організація енергетичного господарства.
Більшість підприємств належать до числа енергоємних. В умовах науково-технічного прогресу (НТП) енергоємність усе глибше проникає в сучасну технологію.
Так, наприклад, питома вага енергетичних витрат у загальній сумі витрат на виробництво хімічної продукції перевищує 13%.
Найбільш енергоємними є:
азотна промисловість— більш 30% у собівартості продукції;
хлорна — близько 20%;
основна хімія — 8%;
окремі види хімічних волокон і ниток — 10 - 20%.
Енергетичні установки, що використовуються на підприємствах, залежно від їхнього місця і ролі в енергосистемах, підрозділяються на:
1 ) такі, що генерують, метою яких є одержання енергії необхідного виду;
2) такі, що приймають той чи інший вид енергії з метою її використання для силових технологічних і господарських потреб;
3) передатні, що служать для передачі енергії до енергоприймача (мережі, підстанції);
4) такі, що акумулюють (електроконденсатори, акумулятори).
Водне господарство також є системою різноманітних інженерних і технічних споруд, що можуть складатися з наступних виробничих об'єктів:
1 ) пристрою для регулювання водяного стоку (греблі, водоймища);
2) водозабірних споруд (бурові, шпари, колодязі);
3) водонапірних резервуарів, очисних споруд, що охолоджують
пристрої (градирні), мережі водопровідних, каналізаційних труб.
В основу визначення потреб в енергії, паливі, воді та ін. покладено:
1)плани виробництва продукції основних цехів (береться по валовому випуску);
2)обсяг послуг допоміжних цехів;
3)питомі норми витрати енергетичних засобів на кожен вид продукції;
4)норми витрати енергії на освітлення, опалення, вентиляцію, господарсько-побутові потреби;
5)витрати енергоресурсів у мережі і трансформації;
6)організаційно-технічні заходи щодо підвищення ефективності енергетичного господарства.
Методика складання планового енергетичного балансу подана в табл. 4.
Таблиця 4
Надходження електроенергії
|
Зі сторони |
Від своєї установки |
||
|
Найменування енергосистеми |
Кількість отриманої електроенергії, тис. кВт/год |
Найменування установки |
Кількість виробленої електроенергії, тис. кВт/год і |
|
Від районної енергосистеми |
47500 |
- |
- |
В табл. 5 подані можливі витрати електроенергії підприємства.
Таблиця 5
Витрати електроенергії
|
Найменування споживачів |
Норма витрати електроенергії на одиницю продукції, кВт/год |
Потреба в електроенергії для випуску продукції, тис. кВт/год |
|
|
Звітний період |
план |
||
|
А. На виробництво |
|||
|
1.На виробництво основних виробничих цехів |
|||
|
2. На продукцію допоміжних і підсобних цехів |
|||
|
3. На вентіляцію |
|||
|
4.На освітлення |
|||
|
Усього на виробництво |
|||
|
Б. На виробничі потреби |
|||
|
В. На власні потреби станції |
|||
|
Г. Відпуск селищу |
|||
|
Д. Втрати в мережі і при транспортуванні |
|||
|
Усього по підприємству |
Потреба в енергетичних засобах визначається відповідними розрахунками.
Розрахунок витрати електроенергії може відбуватися за декількома формулами:
1. За питомими нормами:
Qe = Qрп x Nпв x Квт. (14)
де Qe —кількість енергії;
Qрп — об'єм продукції, що вироблена за розрахунковий період;
Nпв — питома вага втрат енергії на одиницю продукції;
Квт — коефіцієнт, що враховує втрати енергії.
2. Розрахунок за встановленою потужністю:
Q = N x Tср x Квт x Квик.потуж. (15)
де Tср — тривалість роботи устаткування в годинах;
Квик.потуж — коефіцієнт використання потужності;
N — встановлена потужність електродвигунів, кВт.
Управління енергетичного господарства на великих і середніх підприємствах здійснює головний енергетик. Склад і структура відділу головного енергетика залежать від масштабів і складності енергогосподарства. В обов'язки головного енергетика входять:
безпосереднє керівництво експлуатацією всіх заводських енергетичних установок і комунікацій;
контроль за роботою і станом усіх енергоприймачів у виробничих цехах;
керівництво ремонтом усіх енергетичних установок, розробка питомих норм витрат на енергоносії;
планування виробництва та споживання усіх видів енергії.
Можна зазначити наступні шляхи зниження витрат на енергетичні ресурси:
1. Правильний розрахунок норм витрати енергії усіх видів; обгрунтоване планування її витрат по окремих ділянках, чіткий контроль і аналіз цих показників.
2. Своєчасний і якісний ремонт устаткування, добре його змащення та чищення, що дає до 10% економії рухової енергії.
3. Правильна організація енергетичного господарства.
4. Повне використання заявленої потужності.
5. Упровадження нової техніки й технології, що забезпечує зниження норм витрати енергії.
6. Створення менш енергоємних виробництв.
7. Максимальне використання вторинних енергетичних ресурсів.
8. Максимальне повернення конденсату на ТЕЦ.
9. Правильний вибір холодильних установок.
10. Організація належного стану енергетичних і теплових мереж.
11. Вибір раціональних типів світильників.
12. Оснащення виробництв, цехів і ділянок вимірювальними приладами.
3.Організация внутрішньозаводського транспорту.
Важливими завданнями транспортного господарства є:
1) організація своєчасного та безперебійного обслуговування основних і допоміжних цехів, служб матеріально-технічного забезпечення і збуту;
2) правильний вибір і найбільш ефективне використання усіх видів транспортних засобів;
3) механізація й автоматизація транспортних і вантажно-розвантажувальних операцій;
4) зниження собівартості транспортних операцій;
5) забезпечення чіткої узгодженості технологічних процесів і транспортних операцій.
За сферами обслуговування внутрішньозаводський транспорт поділяють на: загальнозаводський;
міжцеховий;
внутрішньоцеховий.
В останній групі виділяють міжопераційний транспорт.
Залежно від режиму роботи розрізняють транспортні засоби безперервної дії (трубопровідні, пневматичні, стрічкові та ін. транспортери) та періодичної дії (автомашини, електрокари, локомотиви).
Транспортні засоби та пристрої розрізняються також за родом переміщуваних вантажів — тверді, рідкі, газоподібні.
За умовами переміщення розрізняють:
рейковий транспорт;
безрейковий транспорт.
Стаціонарні транспортні пристрої складаються з наступних видів транспорту:
трубопровідного (пневматичного);
машинного (конвеєри);
канатно-підвісного (вагонетки).
Пересувні транспортні засоби складаються з:
автомобільного;
авіаційного;
судноплавного;
возового (електрокари);
гужового;
кранового господарства.
Робота залізничного транспорту складається з наступних операцій:
1) приймання — здачі рухомого складу залізниці, з якою межують заводські шляхи;
2) навантаження і розвантаження рухомого складу;
3) внутрішньозаводські перевезення.
Станції загального користування встановлюють для підприємств:
1) порядок і кількість одночасно поданих вагонів на під'їзні колії;
2) тривалість обробки потягів і окремих груп вагонів на шляхах станції і під'їзних колій до залізниці;
3) порядок і терміни прибирання вагонів з під'їзних колій;
4)синхронність у роботі під'їзних колій і станцій примикання з графіком руху потягів;
5) ритмічність виконання вантажних операцій протягом доби.
На ряді підприємств автоматизований транспорт є другим за значенням видом внутрішньозаводського транспорту.
Практика показала, що використання автотранспорту на великих відстанях за наявності залізничного транспорту не економічно.
Значно зростає значення автомобільного транспорту в тих випадках, коли промислове підприємство веде власне капітальне будівництво, має власне робоче селище, підсобне господарство.
Рухомий склад автоматизованого транспорту містить у собі:
вантажні автомашини;
напіввантажні автомашини;
легкові автомобілі;
автобуси;
машини спеціального призначення (пожежні, санітарні).
На великих і середніх підприємствах керівництво транспортним господарством здійснює транспортний відділ, підпорядкований одному з заступників директора чи самому директору підприємства.
Завдання транспортного відділу:
1. Організація безперебійного транспортного обслуговування підрозділів підприємства і підприємства в цілому для забезпечення ритмічної роботи з виконання планових завдань виробництва і постачання продукції при якомога менших витратах.
2. Удосконалення роботи транспортних підрозділів підприємства, поліпшення використання транспортних засобів і підвищення їхньої економічності.
3. Централізована система управління транспортними засобами дозволяє забезпечити їх найбільш ефективне використання: організувати облік витрат за кожним видом перевезень, ефективно і планомірно вести роботу з їх зниження.
План вантажообігу підприємства з виробництва мінеральних добрив подано в табл. 5.
Таблиця 5
План вантажообігу підприємства з виробництва мінеральних добрив
|
Кількість, тис. т |
Кількість вагонів, шт. |
|
|
Відвантаження вантажів (навантажувальні роботи) |
||
|
1. Суперфосфат |
500 |
22000 |
|
2. Сірчана кислота (H2SO4) |
20 |
1100 |
|
Разом |
664,3 |
30340 |
|
Вивантаження |
||
|
(надходження, розвантажувальні роботи) |
||
|
1. Алюмінієвий концентрат |
270 |
15000 |
|
Разом |
593,7 |
29260 |
|
Усього |
1258 |
59600 |
Після того як розрахували вантажопотік і вантажообіг, можна братися до вибору найбільш доцільного виду транспорту. Основними функціями, що необхідно враховувати при виборі транспортних засобів, є:
1 ) потужності окремих вантажопотоків;
2) відстань між початковими і кінцевими точками вантажопотоку;
3) характер матеріалів, що транспортуються;
4) особливості технологічних процесів.
5)особливості окремих способів переміщення на хімічному підприємстві транспортних засобів.
Під організацією роботи транспортних засобів розуміють систему заходів, що забезпечують ефективну їхню експлуатацію, раціональну організацію вантажопотоків і праці транспортних робітників, спрямованих на виявлення та використання резервів у роботі транспортного господарства і поліпшення його якісних показників.
Калькулювання собівартості транспортних засобів
Калькулювання собівартості транспортних послуг здійснюється за видами транспортних засобів і за видами виконуваних ними робіт.
В автомобільному транспорті виділяють окремо:
легковий автотранспорт;
автобуси;
вантажні машини;
дизельну техніку.
Машини групуються за видами палива.
По кожному структурному підрозділу транспортного господарства складається кошторис витрат за видами робіт і розраховується собівартість одиниці робіт шляхом ділення загальної суми витрат на роботи даного виду на загальний обсяг робіт.
Витрати транспортного господарства переносяться на собівартість продукції за наступними статтями:
1. Транспортно-заготівельні витрати (витрати на доставку сировини і матеріалів).
2, Загальногосподарські витрати (вміст легкового автотранспорту, машини сторожової і пожежної охорони).
3. Витрати на внутрішньозаводські перевезення.
4. Позавиробничі витрати (витрати, пов'язані з відвантаженням продукції від складу заводу до складу МТЗ).
Серед шляхів підвищення ефективності роботи внутрішньозаводського транспорту слід назвати наступні:
Розробка схем раціональних вантажопотоків, що є основою раціональної організації транспортних засобів.
Механізація й автоматизація виробничої програми в транспортному господарстві і скорочення витрат ручної праці.
Упровадження засобів ЕОМ, розрахунок варіантів вантажопотоків за допомогою економіко-математичних методів.
Здійснення заходів щодо поліпшення використання транспортних засобів: скорочення простоїв;
прискорення обороту вагонів заводського парку.
Удосконалення організації ремонтної бази, що забезпечує справність транспортних засобів.
Упровадження безперебійних видів транспорту.
Поліпшення взаємодії різних видів транспорту.
Контейнеризація перевезень.
Удосконалення госпрозрахункових взаємин транспортних цехів з виробничими й іншими цехами.
4. Організація тарного господарства.
На будь-якому промисловому підприємстві в обігу є велика кількість одиниць тари різного призначення і конструкції.
При необхідності виготовлення тари організуються тарні цехи.
Значна частина матеріалів, напівфабрикатів, готової продукції передбачає збереження та перевезення в тарі.
Тара — виріб, у який вміщується сировина, матеріали, напівфабрикати, готова продукція для забезпечення їх якісного і кількісного збереження при транспортуванні з місця їхньої заготівлі чи виробництва до місця збереження або споживання.
На підприємствах застосовується безліч видів тари, яку можна згрупувати в такий спосіб:
за призначенням (споживча, транспортна й інша);
за видами вантажів, що затарюються (дрібна, велика);
за міцністю конструкції (тверда, напівтверда, м'яка);
за видами використовуваних матеріалів (металева, дерев'яна, скляна, паперова, полімерна);
за кількістю оборотів (одно- і багатооборотна); за розмірами (велика, мілка); за строками служби (поворотна, безповоротна).
До тари висувається ряд загальних вимог:
1. Тара повинна забезпечити компактність матеріалів і цілість їх при збереженні.
2. Витрати на тару на одиницю продукції повинні бути мінімальні.
3. Матеріали для виготовлення тари повинні не тільки відповідати роду вантажу, але й повинні бути якомога дешевшими. Найбільше застосування знаходить тара з полімерних матеріалів.
Питання про ємність тари повинно вирішуватися з урахуванням різноманітних умов.
Застосування контейнерів позбавляє в ряді випадків необхідності використання тари, а в інших випадках — скорочує потреби в тарі.
Планування потреби в тарі здійснюється окремо:
за видами тари;
за видами вантажів.
Підприємство та його структурні підрозділи несуть відповідальність за неповернення тари, за несвоєчасне повернення й за неправильну експлуатацію тари.
Зниження собівартості тари досягається шляхом:
а) застосування більш дешевих матеріалів;
б) збільшення по можливості місткості одиниці тари;
в) механізації процесів виробництва і підвищення якості тари.
Зниженню витрат на тару, що припадають на одиницю продукції, сприяє конструктивне удосконалення тари та раціональна її експлуатація, що підвищує термін служби тари.
Одним із шляхів зниження витрат на тару є підвищення масовості ЇЇ виробництва на спеціалізованих підприємствах.
5. Організація складського господарства.
Сировина та продукція, що випускається, неодноразово пропускається через складське господарство, зазнає численних навантажень, розвантажень, пересортовувань та інших операцій.
Завдання складського господарства полягає в забезпеченні цілісності матеріальних цінностей з моменту їхнього надходження на склад до моменту видачі зі складу.
На підприємстві розрізняють наступні види складів:
1) основних і допоміжних матеріалів;
2) напівфабрикатів;
3) палива і пального;
4) інструментів;
5) устаткування та запасних частин;
6) готової продукції і відходів.
Розрізняють також склади:
1) матеріальні (постачальницькі). Вони призначені для збереження матеріалів, що надійшли зі сторони (сировини, палива);
2) виробничі. У них зберігаються напівфабрикати власного виробництва, інструменти, запасні частини для устаткування;
3) збутові, призначені для збереження готової продукції і відходів виробництва. За конструкцією склади бувають: відкриті; напівзакриті; закриті.
Функції складів:
1) приймання матеріалів та готової продукції відповідно до технічних умов і супровідних документів;
2) збереження матеріалів і готової продукції в умовах, що виключають втрати від псування, розкрадань, пожежі й інших причин;
3) своєчасне та безперебійне постачання виробництва матеріалами; 4) облік руху матеріалів.
Організація складів, їхнє технічне оснащення й розміщення на території підприємства має істотне значення для роботи й економіки підприємства.
Від раціональної організації складського господарства залежить пропускна здатність складу, трудомісткість і собівартість складських робіт.
Матеріали, що надходять на склад, проходять кількісне і якісне приймання.
Для визначення загальної площі необхідно врахувати додаткову площу за наступними елементами:
1) прийомний майданчик;
2) площа для зважування матеріалів;
3) площа проходів і проїздів (установлюється за нормативами);
4) площа під службові приміщення.
Загальна площа (Sзаг) визначається за формулою:
Sзаг = Sпл х Коп. (38)
де Коп — оперативний коефіцієнт (коефіцієнт перерахування корисної площі в загальну).
Значення Коп при збереженні в стелажах враховується на рівні 2,5 - 4:
у штабелях —1,65-2,5;
у засіках —1,45-2.
Найважливішим показником складського господарства є вантажообіг, під яким розуміють сумарний обсяг матеріальних ресурсів, що надійшли на склад і відпущені зі складу:
Qзаг = Qнад + Qвід . (39)
Вантажообіг з відпуску у вартісному виразі називається обсягом складської реалізації (Q реалізації).
Крім вантажообігу, кожному складу встановлюється обсяг запасів у вартісному та натуральному виразі.
Коефіцієнт оборотності складських запасів показує, скільки разів протягом року відновлювалися запаси матеріальних ресурсів на складі.
Коб= Qвід /Qсер, (40)
де Qсер - середній запас матеріальних ресурсів на складі за той же період.
Оскільки величина фактичного запасу коливається близько величини середнього запасу через нерівномірність надходження ресурсів на склад, то встановлюються мінімальні та максимальні запаси.
Перевищення максимального рівня призводить до нагромадження понаднормативних запасів і погіршення фінансового стану підприємства.
Зниження запасу нижче мінімального рівня призводить до невиконання плану випуску і реалізації продукції.
Рівень запасу продукції в днях називається товарооборотністю чи тривалістю збереження продукції на складі:
tзб = Qсер/Qдоб , (41)
де Qдоб — обсяг добового вантажообігу з відпуску продукції.
Розміри запасу продукції і добового відпуску пов'язані з нерівномірністю надходження продукції на склад і відпуску її зі складу.
Залежно від тривалості аналізованого періоду розрізняють добову, місячну та річну нерівномірність.
Коефіцієнт нерівномірності надходження продукції на склад визначається за формулою:
Kоб = Qmax /Qсер , (42)
де Qmax — максимальний вантажообіг з надходження;
Qсер — середній вантажообіг з надходження.
Потужність складу — це пропускна здатність складу, науково обґрунтований норматив обсягу складської реалізації протягом року в натуральному виразі: коефіцієнт використання потужності — відношення вантажообігу з відпуску (Qвід) до потужності складу (П):
= Qвід /П. (43)
По складському господарству визначається рівень механізації складських робіт.
При оцінці техніко-економічного рівня складського господарства необхідно враховувати ефективність використання основних фондів.
Показниками ефективності використання основних фондів складу є: фондовіддача (ФВ), фондоємність (ФЄ), фондоозброєність (ФО), які визначаються за формулами:
ФВ = Qтп / Фсер
ФЄ = Фсер / Qтп (44)
ФО = Фсер / Чсп ,
де Qтп —обсяг реалізованої товарної продукції;
Фсер — середньорічна вартість основних фондів;
Чсп — середньооблікова чисельність робітників складу.
Фондовіддача та фондоозброєність пов'язані з показниками продуктивності праці (ПП).
ПП= Qтп / Чсп
ФО х ФВ= Qтп / Фсер х Фсер / Чсп = Qтп / Чсп = ПТ. (45)
Основним економічним показником, що визначає фінансову діяльність складів, є собівартість складської переробки 1 тонни продукції (с):
С = Сскл /Qвід, (46)
де Сскл — складські витрати, грн..;
Qвід — річний вантажообіг з відпуску.
Підвищення ефективності складського господарства може бути досягнуте як за рахунок подальшого насичення його новими механізмами, так і за рахунок підвищення ефективності вже створеного технологічного потенціалу шляхом раціоналізації вантажно-розвантажувальних робіт, схем переміщення вантажів та ін.
Основні напрямки підвищення ефективності складського господарства:
1. Підвищення технічної оснащеності складів.
2. Здійснення комплексної механізації й автоматизації вантажно-розвантажувальних робіт.
3. Створення механізованих і автоматизованих складів.
4. Підвищення рівня організації складських робіт.
5. Автоматизація обліку вантажів, що надходять.
При виборі й обґрунтуванні системи показників ефективності допоміжного виробництва необхідно враховувати подібність і відмінність у діяльності допоміжних і основних цехів.
Подібність полягає в:
1) єдиній кінцевій спрямованості роботи підрозділів;
2) необхідному ефективному використанні усіх видів виробничих ресурсів;
3) виконанні виробничих завдань з мінімальними витратами.
Відмінності:
1. Діяльність допоміжного виробництва спрямована не на збільшення обсягу продукції, робіт і послуг, а на створення нормальних умов для протікання основних технологічних процесів.
2. Обсяг продукції, робіт і послуг допоміжних цехів знаходиться в прямій залежності від основного виробництва. Оскільки витрати допоміжного виробництва цілком переносяться на собівартість продукції основного виробництва, то від допоміжних цехів не потрібне збільшення обсягу виробництва, робіт і послуг.
3. Визначення ефективності допоміжного виробництва засновано на кількісній залежності між роботою допоміжного виробництва і кінцевими результатами виробничої господарської діяльності підприємства.
Коефіцієнт ефективності допоміжного виробництва розраховується за. формулою:
Е=Пд/Фд, (47)
де Пд — прибуток, одержуваний в основному виробництві за рахунок скорочення витрат у допоміжних цехах;
Фд — загальна величина виробничих фондів допоміжного виробництва.
Пд=(Вд'-Вд'') х Р'', (48)
де Вд', Вд''— відповідно витрати допоміжних цехів на 1 грн. реалізованої продукції до та після впровадження заходу в допоміжному виробництві;
Р" — обсяг реалізації.
Відповідно до загальноприйнятих методичних вказівок оцінка техніко-економічного й організаційно-економічного рівня проводиться за наступними напрямками:
1. Технічний рівень засобів праці, рівень технології, технічний рівень робіт і послуг.
2. Організаційний рівень виробництва, рівень організації праці, рівень організації управління.
3. Оцінка стану навколишнього середовища.
Контрольні запитання
1. У чому полягає основне призначення ремонтного виробництва?
2. Як здійснюється управління ремонтною службою підприємства?
3. Охарактеризуйте структуру ремонтної служби.
4. Назвіть форми та методи організації ремонту.
5. Розкрийте структуру ремонтного циклу.
6. Перерахуйте показники ефективності ремонтного виробництва.
7. Назвіть функції енергетичного господарства підприємства.
8. Як здійснюється енергопостачання підприємства?
9. Як здійснюється розробка енергетичних балансів?
10. Назвіть шляхи зниження енергетичних витрат.
11. У чому полягають призначення та функції внутрішньозаводського транспорту?
12. Охарактеризуйте види транспортних засобів підприємства.
13. Як здійснюється управління транспортним господарством?
14. Назвіть шляхи підвищення ефективності роботи транспорту підприємства.
Перерахуйте основні функції тарного господарства. Опишіть методику розрахунку потреби в тарі. Назвіть завдання складського господарства. Які існують види складів підприємства?
15. Перерахуйте основні фунуції тарного господарства.
16. Опишіть методику розрахунку потреби в тарі.
17. Назвіть завдання складського гоподартва.
18. Які існують види складі підприємства?
19. Як здійснюється організація роботи складського господарства?
Лекція 8. Організація оперативного управління виробництвом.
Основні питання теми
1. Зміст і мета оперативного управління.
2. Елементи оперативного управління виробництвом.
3. Мета оперативного управління виробництвом.
4. Системи організації оперативно-виробничого планування.
5. Організація диспетчеризації на підприємстві.
1. Зміст і мета оперативного управління.
Управління виробництвом, підприємством включає вирішення завдань, що відносяться як до перспективи, так і до повсякденної роботи.
Управління повсякденною, поточною діяльністю підприємства називається оперативним і відіграє першочергову роль у забезпеченні його злагодженої, безперебійної роботи з досягненням кінцевої мети. Саме з повсякденних результатів складаються підсумки роботи за місяць, квартал, рік.
Поняття "оперативне управління" має відношення до завершальної стадії управління виробництвом і є логічним продовженням організації виробництва.
Оперативне управління виробництвом характеризується прийняттям управлінським персоналом рішень у реально сформованій чи виробничій ситуації, що складається. У цих умовах розроблені планові завдання чи рішення керівників виробничих підрозділів повинні забезпечити строгий і чіткий у часі порядок виконання виробничих завдань (рис. 16). Цьому відповідає розробка оперативно-накладних планів (графіків запуску-випуску деталей) і змінно-добових завдань на рівні цехів, ділянок (бригад) і робочих місць.
Рис. 16. Структура виробничого циклу
2. Елементи оперативного управління виробництвом.
Формалізоване оперативне управління виробництвом є важливою складовою частиною управління виробничою діяльністю підприємства. Системи оперативного управління виробництвом, якістю, матеріально-технічними запасами і технічним обслуговуванням побудовані на тих самих основних принципах. Мета цієї системи — забезпечення економічно ефективної реалізації цілей організації. Будь-яка система оперативного управління підприємством включає наступні основні елементи (рис. 17)
Рис. 17. Загальний процес оперативного управління виробництвом
1. Процес чи параметр, якими управляють, повинні бути визначені найретельнішим чином.
2. Зворотний зв'язок. Необхідно розробити метод для виміру дійсної продуктивності цеху.
3. Порівняння. Значення дійсної продуктивності процесу необхідно порівняти з розрахунковою нормою чи розрахунковою продуктивністю процесу.
4. Коригувальний фактор. Необхідно мати структуру, що вживає коригувальних заходів при прийомі сигналу про відхилення від ходу виробництва за припустимі межі.
5. Планувальна система за участю людини. Необхідно .визначити розрахункову норму продуктивності чи ефективності контрольованого процесу.
Організаційний процес є засобом, за допомогою якого керівництво об'єднує трудові ресурси, матеріали, технологію, інформацію та людей для досягнення поставлених цілей. Ефективна організація забезпечує оптимальне використання ресурсів, мінімізує втрати продуктивності через плутанину в розподілі відповідальності, порушення взаємодії підрозділів і збої в комунікаційних каналах.
Оперативне управління виробництвом включає функції календарного планування та диспетчеризації виробництва, рознарядки робіт і контролю за термінами їх виконання. Оперативне управління має величезне значення як у сфері виробництва, так і у сфері надання послуг. Оперативне управління виробництвом включає визначення обсягу партії продукції, що одноразово виготовляється, видача одягу для виконання робіт, розміщення замовлень на матеріали, контроль за термінами виконання та завершення робіт. У сфері надання послуг оперативне управління покликане визначити, які роботи будуть виконуватися в той чи інший день, у якому порядку і хто їх буде виконувати. Сюди ж відноситься і перевірка якості зроблених робіт і за необхідності внесення коректив до календарних графіків.
Докладніше функції оперативного управління виробництвом будуть розглянуті далі.
3. Мета оперативного управління виробництвом.
На міжцеховому рівні оперативне управління здійснюється для вирішення принципових питань зняття, заміни запущених у виробництво виробів, включення в програму випуску нових виробів, забезпечення зовнішніх постачань комплектуючих виробів, використання внутрішніх матеріальних, трудових і фінансових ресурсів.
Міжцехове оперативне управління пов'язане з організацією взаємодії роботи всіх цехів під керівництвом виробничо-диспетчерського відділу (ВДВ).
Для оперативного управління в цехах характерна чітка регламентація виконання робіт у часі за кожною позицією виробничої програми та номенклатурно-календарного плану залежно від фактичної виробничої ситуації. Внутрішньоцехове оперативне управління припускає організацію виконання завдань всередині цехів під керівництвом цехового персоналу, майстрів. Роботи з оперативного управління виробництвом виконуються в реальному масштабі часу, що не допускає перерв у процесі виготовлення деталей і збирання виробів.
Часова межа оперативності управління для цеху — місяць, для ділянок (бригад) і робочих місць — тиждень чи зміна. Для міжцехового рівня інтервал розширюється від місяця до року.
У даний час процедури оперативного управління все більше переплітаються з технологією і регулюванням (диспетчеризацією) виробництва. Повсякденно виконувані управлінським персоналом функції з оперативного обліку, контролю й аналізу ходу виробництва є основою для вироблення варіантів регулюючих впливів на хід виробництва.
Таким чином, оперативне управління виробництвом здійснюється на основі безперервного (повсякденного) спостереження за ходом виробництва, цілеспрямованого впливу на колективи цехів, ділянок (бригад), робітників для забезпечення безумовного виконання затверджених виробничих програм.
Це досягається завдяки:
чіткому розподілу робіт на короткі періоди часу (декаду, тиждень, добу) у цехах, на виробничих ділянках (бригадах) — у подетальному та вузловому розряді (для серійних виробництв і для масових), а для робочих місць у подетально - операційному;
чіткій організації збору й обробки інформації;
комплексному використанню засобів обчислювальної техніки для підготовки варіантів управлінських рішень;
повсякденному аналізу та володінню управлінським персоналом виробничою ситуацією в кожній ланці підприємства;
своєчасному прийняттю рішень і організації роботи з попередження порушень у ході виробництва для швидкого його відновлення у випадку відхилень від запланованої траєкторії управління.
Оперативне управління як складова частина управління підприємством містить у собі, відповідно до думки ряду авторів: оперативне планування; оперативний контроль;
оперативне регулювання його виробничої та господарської діяльності.
Деякі автори вважають, що оперативно-календарне планування й оперативне регулювання ходу виробництва (диспетчеризація) викличе оперативно-виробниче планування, тобто оперативне управління.
Основний зміст оперативного планування — розробка згідно з цілями підприємства (окремого виробництва) конкретних завдань конкретним виконавцям, установлення термінів, шляхів і способів виконання цих завдань. Оперативним плануванням охоплюється як підприємство в цілому, так і кожен його структурний підрозділ (виробництво, цех, ділянка, зміни, бригада).
Оперативне планування визначає завдання для всіх об'єктів планування на квартал, місяць, добу. Для кожного структурного підрозділу воно повинне включати завдання, що визначають кінцеві результати його роботи: показники якості, ліміти ресурсів, що виділяються, організаційно-технічні заходи. У завданнях виробничим підрозділом повинні бути передбачені взаємні пропорції, що забезпечують безперебійну роботу. Якщо, наприклад, паперовій фабриці завданням передбачене вироблення щодоби 100 тонн паперу, то целюлозний завод цього ж виробничого об'єднання (комбінату) повинен протягом кожної доби забезпечувати рівномірною подачею, виходячи зі встановленої технологічним регламентом композиції з волокна (50% целюлози і 50% деревної маси) і питомих норм, приблизно 50 тонн целюлози, а деревомасний завод — 50 тонн деревної маси. Крім того, фабриці повинні бути також подані каолін, каніфоль, глинозем, інші хімікати і барвники. У свою чергу, з лісового складу протягом доби повинні бути подані целюлозному заводу не менш ніж 250 м3 і деревномасному заводу не менш 130 м3 деревини (при питомих нормах деревини на 1 т целюлози —5 м3 і на 1 т деревної маси — 2,6 м3.
Необхідно дотримуватися й термінів доведення оперативних планів до структурних підрозділів (виробничим підрозділам не пізніше ніж за 10 днів до початку кварталу, а з відвантаження готової продукції — за 60 днів).
Отже, від стану оперативного планування залежить ритмічність роботи окремих виробничих підрозділів і в остаточному підсумку ефективність роботи всього підприємства.
Головне завдання оперативного контролю — збір і передача у відповідний орган управління інформації про хід виконання виробничої програми, техніко-економічні показники (ТЕП), своєчасне встановлення виниклих відхилень від заданих величин і виявлення причин, що викликали ці відхилення. Залежно від змісту контрольованих показників оперативний контроль може бути розділений на:
технологічний: його об'єкти — параметри технологічних процесів, що забезпечують одержання передбачених планом кількості та якості готової продукції, послуг і робіт. Наприклад, у виробництві целюлози такими параметрами є обсяг і міцність варильної кислоти, закачуваної у варильний казан, тиски пари в казані, тривалість кожної стадії і т. д. Для технологічного контролю підприємства використовують широкий комплекс різноманітних засобів технічного оснащення із самозаписом і засоби автоматичного регулювання параметрів;
оперативно-виробничий: його об'єкти — календарні плани-графіки вироблення продукції підприємства в цілому і його основними структурними підрозділами. При цьому особлива увага повинна приділятися контролю за виконанням графіків випуску продукції в натуральному та вартісному виразі й за асортиментом, а також графіків ремонту устаткування, здійснення заходів щодо удосконалення виробництва і т. д. Оперативно-виробничий контроль повинен охоплювати допоміжні й обслуговуючі підрозділи. Тільки в цьому випадку може бути правильно оцінений загальний стан ходу виконання плану;
техніко-економічний: його об'єкти — витрати сировини, напівфабрикатів, матеріалів, палива, енергії на одиницю продукції, виробу; показники інтенсивного й екстенсивного завантаження провідного устаткування, трудові показники, собівартість одиниці продукції і витрати виробництва і т. д. Техніко-економічний контроль покликаний сприяти успішному виконанню плану випуску продукції з дотриманням найважливіших ТЕП прибутковості виробництва.
Логічним продовженням оперативного контролю слугує оперативне регулювання (ОР) виробництва. Як відомо, у діяльності такої складної виробничої системи, якою є промислове підприємство, неминуче виникають ті чи інші відхилення. Завданням ОР (диспетчеризації) є своєчасне вживання відповідних заходів щодо усунення таких відхилень і забезпечення злагодженої роботи з виконання виробничої програми усіма виробничими підрозділами.
В оперативному регулюванні бере участь майже весь персонал підприємства. Більшість параметрів технологічного процесу регулюється робітниками в межах встановлених інструкцій, у складних випадках — змінним майстром, технологом, механіком, електриком чи начальником цеху. Оперативне регулювання з найбільш важливих і загальних питань для всього підприємства здійснюють головний інженер чи директор підприємства, використовуючи при цьому спеціальну диспетчерську службу.
При впровадженні на підприємствах АСУ в її складі створюється підсистема оперативного управління на базі математичних методів і обчислювальної техніки. У рамках зазначених підсистем (оперативного планування, контролю та регулювання) виконуються розрахунки планових графіків вироблення продукції по цехах, завантаження й пропускної здатності устаткування і т, д. При використанні ЕОМ для розрахунків можуть виконуватися кілька варіантів і на цій основі прийняті рішення обґрунтовуються більш глибоко.
Отже, до функцій оперативного виробничого планування входять: деталізація планів випуску продукції за часом (місяцями, декадами, добою, змінами);
за структурними підрозділами: цехами, ділянками, робочими місцями;
розробка оперативно-виробничих нормативів: розміру серій і партій виробів (деталей), продуктивності, такту та ритму потокових ліній, величини виробничого й технологічного циклів, норм завантаження устаткування, заділів деталей, вузлів і напівфабрикатів та ін.;
розробка графіків виробництва деталей, вузлів і виробів з обліком термінів їхнього запуску та випуску; розрахунки по обсягах незавершеного виробництва; оперативний облік і регулювання ходу виробництва (диспетчеризація).
Оперативно-календарне планування й оперативне регулювання (диспетчеризація) утворять оперативно-виробниче планування (ОВП). Його головне завдання — забезпечення рівномірного, ритмічного випуску продукції в заданому обсязі й асортименті при найбільш повному використанні виробничих ресурсів.
За місцем виконання ОВП підрозділяється на міжцехові та внутрішньоцехові.
4. Системи організації оперативно-виробничого планування.
Існує декілька систем організації ОВП. Найбільш характерні чотири: подетальна, комплектна, за замовленням і напівфабрикатна (табл. 7).
Перші три найбільш поширені в машинобудуванні, виробництві гумовотехнічних і пластмасових виробів, меблевих, музичних, столярно-механічних виробництвах та ін., остання —у хімічному, нафтохімічному та нафтопереробному, деревоплитчатому, лісохімічному та інших виробництвах. Найбільш складною є подетальна система, яка використовується при відносно стійкому асортименті продукції та дає змогу найбільш обґрунтовано та ретельно здійснювати й регулювати хід виробництва. При цьому досягається ритмічність випуску продукції і високі техніко-економічні показники.
Оперативно-виробниче планування - завершальний етап внутрішньозаводського планування.
Таблиця 7
Характеристика систем оперативно-виробничого планування
|
Характерні ознаки |
Системи організації |
|||
|
Подетальна |
Комплектна |
За замовленням |
Напівфабри- кантна |
|
|
Планово-облікова одиниця |
деталь |
Комплект або вузел |
Замовлення чи його частина |
Готова продукція чи напівфабрикат |
|
Календарно-планові нормативи |
Величина партії, виробничий цикл, такт, ритм, продуктивність лінії, заділи |
Партії комплектів і вузлів, цикл, ритм, заділи |
Цикл і випередження |
Продуктивність провідного обладнання, агрегатів, ліній потоків |
|
Форма планового завдання |
Квартальна та місячна по детальна програма, графіки запуску та випуску деталей |
місячна програма та графіки випуску в комплектах і вузлах |
Місячне завдання за замовленнями |
Місячна програма зі специфіки продукції |
|
Сфера застосування |
Серійне та масове виробництво |
Від одиничного до велико серійного виробництва |
Одиничне виробництво |
Масове виробництво |
Комплектна система більш спрощена, вимагає менших витрат на планування, облік і контроль за випуском продукції, однак вона передбачає більший заділ деталей і недостатньо контролює число некомплектних деталей.
Система за замовленням найчастіше вимагає особливих форм планування й обліку за кожним замовленням, обмежує використання єдиних форм, але вона менш обмежена у термінах випуску і комплектності продукції.
Напівфабрикатна система проста в частині планово-облікових одиниць, форм планування та контролю, але стадна в частині випуску продукції за спеціалізацією, наприклад, у лісопильному виробництві, тому що ця частина багато в чому залежить від розмірно-якісної характеристики оброблюваної сировини.
Стосовно найважливіших видів продукції (напівфабрикатів) і устаткування цех щозмінно і щодоби звітує перед ПДВ, щодо інших — тільки за декаду чи за місяць. Для певної частини продукції цех веде облік тільки для власного аналізу.
Як було зазначено раніше, складовою частиною ОВП є розробка нормативів, на підставі яких розробляються оперативно-календарні плани і графіки випуску продукції; обсяг і терміни запуску і випуску деталей і вузлів за цехами і ділянками з урахуванням заділів (незавершеного виробництва).
Весь комплекс завдань оперативного управління виробництвом відрізняється надзвичайним різноманіттям, обумовленим характером виробничого процесу (безперервного чи дискретного), специфікою технологічних схем цехів, ділянок, агрегатів, сировинних і продуктових джерел, кількісним складом устаткування і їхніх взаємозв'язків; організаційним типом виробництва й інших факторів.
При масовому, особливо при безперервно-потоковому виробництві нормативно-календарні розрахунки полягають у визначенні продуктивності, такту та ритму потокових ліній, кількості робочих місць на потоці і незавершеному виробництві. При серійному виробництві, коли виготовляють одночасно декілька деталей (виробів) і за робочим місцем закріплюють виконання декількох операцій, забезпечити ритмічність дуже складно. У цьому випадку необхідно знати, якими серіями варто випускати виріб, які партії деталей (у межах кожної серії виробів) повинні бути прийняті, з якими інтервалами необхідно запускати їх у виробництво.
Серія — це число конструктивно однакових виробів, що виготовляють протягом певного часу, після чого випуск цих виробів тимчасово чи зовсім припиняється. При серійному виробництві в обробці можуть знаходиться одночасно декілька серій різних виробів.
Серію розбивають на партії деталей.
Партія деталей — це кількість однакових деталей, що запускаються одночасно у виробництво і безперервно обробляються на тих самих робочих місцях при одноразовому налагодженні устаткування.
У серійному виробництві партії деталей обробляють на кожному робочому місці в порядку послідовного чергування з іншими партіями цих же виробів. Перехід до обробки іншої партії пов'язаний з переналагодженням устаткування. Прийнятий для запуску у виробництво розмір партій деталей має важливе значення в роботі підприємства (цеху). Збільшення одночасної партії деталей, що запускається у виробництво, призводить до підвищення продуктивності праці, поліпшення використання устаткування в часі і скорочення часу на підготовчо-завершувальні роботи.
При обґрунтуванні розміру партії деталей у першу чергу орієнтуються на розмір серії виробу, річну, квартальну та місячну програми випуску виробів. Потім кожен виріб розчленовують на кількість однакових деталей, комплектів чи деталей вузлів, що входять до його складу, для того, щоб скоротити кількість партій і забезпечити комплектність випуску.
У промисловій практиці використовують кілька способів підбору партії деталей.
Перший спосіб розрахунку партій заснований на виборі найбільш трудомісткої деталі чи групи однорідних деталей. За обраною деталлю (групою деталей) встановлюється найбільш трудомістка операція чи сукупність операцій з урахуванням використовуваного устаткування. До уваги необхідно взяти основне, провідне устаткування, для якого потрібно значний час на переналагодження при переході з обробки однієї партії деталей на обробку партії інших деталей.
Розрахунок кількості деталей, що складають партію (Пд) здійснюється за формулами:
Пд=Тn /(tn х kn); (49)
Пд = Всм x kkp (50)
де Тn — час на переналагодження устаткування, хв.;
tn — норма часу на операцію, хв.;
kn — коефіцієнт втрат, що допускаються, на переналагодження, прийнятий для великосерійного до 0,03, дрібносерійного до 0,01;
Всм — середня змінна продуктивність верстата (верстатів);
kkp — коефіцієнт кратності (0,5 зміни, одна зміна, дві зміни і т. д.).
Другий спосіб заснований на періоді запуску у виробництво чергової партії виробу, тобто на визначенні, через скільки днів необхідно запускати чергову партію. Цей термін погоджується з термінами постачання партії виробів споживачам і умовами комплектування партії на підприємстві. Величина партій деталей і виробів розраховується за формулою:
Пд = Aсер х Tпер , (51)
де Aсер — середньодобова потреба в деталях, шт.;
Tпер — періодичність запуску партії деталей, дні.
Передбачається комплектний випуск деталей.
При третьому способі відразу приймається партія виробів у межах місячної програми. На багатьох меблевих підприємствах величину партії виробу приймають на рівні добового завдання. Партії деталей виходять похідними:
Пд =Пвир х а, (52)
де Пвир — прийнята партія виробів, шт.;
а — кількість деталей в одному виробі.
Кількість деталей у партії повинна бути однаковою за всіма операціями та ділянкам виробництва. Це створює ритмічність і комплектність випуску продукції.
Партії деталей запускаються у виробництво через певні проміжки часу. Коли періодичність запуску є похідною, її величину Tпер і кількість запусків n3 визначають за формулами:
Tпер = nд/Aср ; (53)
n3 = Траб/Tпер , (54)
де n3 — кількість запусків на місяць;
nд — кількість деталей;
Траб — розрахункові числа робочих днів, що дорівнюють 20 дням.
Величини Tпер, Траб і nд повинні бути однаковими для всіх деталей, що входять у виріб.
Організація оперативного планування припускає розробку завдань, календарних планів і добових графіків вироблення для кожної галузі, для кожного виробництва за своїми специфічними показниками.
Так, виробниче завдання розроблюване планово економічним відділом (ПЕВ) на квартал, місяць, включає 4 розділи:
1-й — виробнича програма із зазначенням якісних показників;
2-й — трудові показники (ФОП — фонд оплати праці, вироблення, чисельність);
3-й — собівартість продукції (усього випуску й одиниці продукції); 4-й — план оргтехзаходів.
На основі місячного виробничого завдання розробляються добові графіки вироблення продукції для кожного провідного устаткування щодо необхідного асортименту. На целюлозно-паперових підприємствах при складанні планів-графіків важливе значення має правильний розподіл асортименту продукції за машинами, агрегатами (особливо це стосується паперу, для деревообробних — визначення розмірів партій деталей, вузлів і т. д.) з урахуванням термінів і запуску у виробництво і випуску, у лісопильному виробництві — схеми розподілу сировини (це складний процес, тому що в ньому повинні враховуватися спеціалізація потоків, специфікація продукції, найбільш раціональне використання сировини і т. д.). На основі місячного завдання складаються добові завдання та схеми за змінами та потоками.
У лісопильному цеху організація технологічного процесу будується за потоками. З усього різноманіття можна виділити 3 види: розваль-ний, брусовий і фрезерний
У фанерному виробництві тісно пов'язані випуском продукції сушильний і лущильний цехи. Оперативні завдання у взаємозалежних цехах здійснюються приблизно в такій послідовності:
підбирають товщину і шаруватість для всього обсягу випуску фанери у відсотковому співвідношенні;
розраховують годинну продуктивність клеїльних процесів по кожній марці і товщині фанери;
визначають фонд часу одного пресу з урахуванням кількості встановлених;
підбирають співвідношення випуску шпони за товщиною залежно від товщини та шаруватості фанери; розраховують валовий випуск сухої шпони; визначають годинну продуктивність сушарок;
визначають відсоток завантаження сушарок; розраховують норми витрати сирої шпони і т. д.
У зведених показниках відбивають випуск продукції та завантаження устаткування по основних цехах.
У безперервному виробництві в багатьох випадках робота організовується за годинними графіками. Наприклад, у целюлозно-паперовій промисловості при варінні целюлози, у виробництві хіміко-термомеханічної маси й на інших виробництвах технологічний процес для того, щоб надати продукції, що виробляється необхідної якості, передбачає сувору регламентацію операцій за часом.
Оперативно-календарний план є вихідною базою для повсякденного управління виробництвом. Оперативний облік відповідних показників структурних підрозділів дозволяє вчасно виявити та попередити можливі відхилення від нормального ходу виробництва.
Розповсюдженим носієм первинної інформації про роботу підприємства протягом доби є добовий рапорт, який складається диспетчерською службою.
Найбільш розповсюдженою формою розгляду причин виниклих відхилень і доведення вказівок і розпоряджень щодо їх усунення є проведені директором чи головним інженером оперативні наради.
5. Організація диспетчеризації на підприємстві.
Виконання завдань з випуску продукції на основі оперативного планування забезпечується на підприємстві диспетчеризацією.
Диспетчеризація "швидко впоратися" означає централізацію оперативного контролю та управління процесами, засновану на застосуванні сучасних засобів передачі й обробки інформації.
Вона забезпечує погоджену роботу окремих ланок керованого об'єкта з метою підвищення ТЄП, ритмічності роботи, кращого використання виробничих потужностей. Диспетчеризацію здійснює диспетчерська служба, яку очолює головний диспетчер, що підпорядковується директору чи головному інженеру підприємства. Під керівництвом головного диспетчера працюють змінні диспетчери й оператори.
Диспетчерська служба покликана забезпечувати безперебійну, ритмічну роботу виробництва відповідно до затвердженого графіка та координувати роботу всіх підрозділів, що дозволяє йому оперативно оцінювати хід усього технологічного процесу. Зіставляючи планові й фактичні дані. диспетчер установлює відхилення, що з'явилися, від нормального ходу виробництва і вживає необхідних заходів щодо їх усунення. Найважливішим завданням диспетчерської служби є своєчасне забезпечення всіх підрозділів сировиною, матеріалами, енергією.
Облік роботи устаткування проводиться за допомогою різних технічних засобів.
Широке застосування з цією метою одержали диспетчерські пульти. З їхньою допомогою ведеться облік роботи кожної одиниці устаткування.
До розпоряджень диспетчерської служби входять різні засоби оперативного зв'язку. Одним з них є диспетчерський комутатор, що дозволяє одночасно вести розмову з великою кількістю абонентів і одержувати необхідну усну інформацію. У своїй роботі змінний диспетчер використовує також пошуково-викличну сигналізацію: світлову, звукову та комбіновану, за допомогою якої він швидко знаходить необхідного йому працівника. Для здійснення функцій оперативного контролю за роботою провідного устаткування диспетчери використовують дистанційні контрольно-вимірювальні прилади.
Диспетчерська служба широко застосовує самозаписувальні прилади, що дозволяє вести оперативний облік (з мінімальними витратами праці).
Таким чином, на основі використання комплексу сучасної контрольно-вимірювальної апаратури, засобів диспетчерського зв'язку, телебачення, команд, переданих на відстані, диспетчерська служба перетворюється на Орган дистанційного централізованого оперативного управління виробництвом.
В умовах автоматизації виробництва, оснащеного високотехнологічним устаткуванням, оперативне управління проводиться з використанням ЕОМ. З їхньою допомогою встановлюються і вносяться поточні корективи в розроблені плани-графіки і змінні завдання з випуску продукції.
У виробництвах широко впроваджуються автоматизовані системи управління технологією виробництва (АСУТВ) і АСУВ.
АСУВ — більш складна, ніж АСУТВ, система, яка пропонується для вирішення комплексних завдань управління. Вона покликана здійснювати оптимізацію оперативних планів виробництва, матеріальних потоків між його підрозділами, проводити диспетчерський контроль, регулювання технологічного процесу й облік витрат, визначати собівартість продукції, вести аналіз господарської діяльності підприємства і т. д.
З урахуванням розмаїтості покладених на АСУВ завдань, у ній функціонує ряд підсистем. У їхнє число входять і ті, котрі безпосередньо пов'язані з диспетчеризацією — це підсистеми оперативного управління основним виробництвом, управління допоміжним виробництвом, матеріально-технічним-забезпеченням (МТЗ), збутом.
В окремих випадках створюються автоматизовані системи оперативного диспетчерського управління (АСОДУ), що вирішують завдання регулювання виробництва й оперативного обліку продукції, яка переробляється певними структурними підрозділами.
Принципова схема оперативного диспетчерського управління подана нижче (рис. 18).
Рис. 18. Принципова схема оперативного диспетчерського управління великим целюлозно-паперовим комбінатом
Як показано на схемі, оперативна інформація про найважливіші параметри технологічних процесів основних і допоміжних виробництв надходить в ЕОМ. Тут вона піддається обробці за заданою програмою, після чого передається в центральний диспетчерський пульт. Сюди ж іншими каналами зв'язку від диспетчерів (начальників змін) надходить додаткова інформація про роботу цих виробництв, що фіксуються в документах оперативного обліку.
Важливим кроком у справі удосконалення технічної бази управління є створення і використання телекомунікацій.
У ремонтному господарстві виробнича диспетчеризація будується стосовно до системи технічного обслуговування та ремонту устаткування. Тому одним з основних об'єктів диспетчерського контролю є дотримання термінів проведення ремонтних робіт. Важливим нормативним документом у такому контролі служить сітковий графік, розроблений до кожного конкретного об'єкта, де проводяться ремонтні роботи.
Основним завданням диспетчеризації енергогосподарства є оперативний контроль за режимом вироблення та споживання енергоносія.
Диспетчеризація тарного господарства разом з іншими підрозділами управління забезпечує виконання його основного завдання — переміщення тари відповідно до вимог виробничого процесу.
В умовах функціонування АСУТВ, АСУВ і т.д. створюється можливість використання в оперативно-виробничому управлінні обчислювальної техніки та математичних методів. Типовими є завдання оптимізації використання виробничих потужностей, матеріальних ресурсів та ін. В умовах функціонування АСУВ на основі мікромоделей розрахунки можуть виконуватися багаторазово, через невеликі проміжки часу.
Контрольні запитання
1. Розкрийте значення оперативного управління підприємством.
2. Назвіть елементи оперативного управління виробництвом.
3. Як здійснюється загальний процес оперативного управління?
4. Дайте характеристику систем оперативно-виробничого планування.
5. Як організована диспетчеризація на підприємстві?
РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА
Основна
Закон України "Про власність"// Відомості Верховної Ради України. —1991.—№20.—С. 249.
Закон України "Про господарські товариства"// Відомості Верховної Ради України.—1991.—№49.—С, 682.
Кожекин Г. Я. Организация производства. Учеб. пособие / Г. Я. Кожекин, Л. М. Лисица — Мн.: ИП "Зкоперспектива", 1998.—334 с. Фатхутдинов Р. А. Организация производства: Учебник. — М.: ИНФРА-М, 2000.—672 с.
Додаткова
Балабанов Й. Т. Новьіе формы организации предприятий. — Л.: Лениздат, 1991.—128 с.
Бланк Й. А. Инвестиционньій менеджмент. — К.: МП "ИТЕМ" ЛТД, "Юнайтед Лондон Трейд Лимитед", 1995. — 448 с.
Виханский О. С. Менеджмент. Учебник / О. С. Виханский, А. Й. Наумов. — М.: Гардарики, 1999—528 с.
Герчикова Й. Н. Менеджмент. Учебник. — 2-е изд., перераб. й дол. — М.: Банки й биржи, ЮНИТИ, 1995.—480 с.
Голловзй Л. Операционньій менеджмент. —СПб.: Питер, 2001. — 320 с.
Зернов Е. А. Организация, планирование й управление пронз-водством химических волокон й нитей: Учебн. для вузов. — М.: Химия, 1985. — 256 с.
Кириченко Й. С. Организация складских работ на предприятиях материально-технического обеспечения / Й. С. Кириченко, А. Г. Постевой. — К.: Техника, 1989. — 86 с.
Курочкин А. С. Организация производства. Учебное пособие. — К.: МАУП, 2001.—216 с.
Курочкин А. С. Операционньій менеджмент. Учебное пособие. — К.: МАУП, 2000. — 144 с.
Львов Ю. А. 0.сновьі зкономики й организации бизнеса. — СПб.: ГТМ "ФОРМИКА", 1992. — 382 с. Менар К. Зкономика организации. — М.: Зкономика, 1996.—276 с.
Менеджмент организации. Учебное пособие 3. П. Румянцева, Н. А. Саломатин, Р. 3. Акбердин 1995. -452 с,
Мильнер Б. 3. Теория организации: Учебник. -1999.—480 с.
Мугандин С. Й. Организация, планирование й управление на деревообрабатывающих й лесохимических предприятиях: Учебник для лесотехн. вузов / С. Й. Мугадин, В. Й. Мосягин. — М.: Лесная промьішленность, 1990. — 352 с.
Новицкий Н. Й. Организация производства на предприятиях: Учебн.-метод, пособие. — М.: финансьі й статистика, 2001. — 392 с.
Полкова Л. В. Вспомогательное производство: организация й планирование в управлений: Учеб. пособие. — Днепропетровск: ДГУ 1988.—54 с.
Потапов Г. П. Организация й планирование транспортних работ в производственном обьединении. Учеб. пособие. — Ярославль: Ярославльский университет, 1986. —46 с.
Смирнов А. Л. Организация финансирования инвестиционньіх проектов. — М.: АО "Консалт-банкир", 1993. — 104 с.
Солонский В. С. Организация й оперативное управление пред-приятиями целлюлозно-бумажной й деревообрабатьівающей про-мишленности: Учебник для вузов / В. С. Солонский, С. Й. Мугандин, А. П. Иванов; [Под ред. В. С. Солонского. — М.: Лесная промьішлен-ность, 1989.—368 с.
Уваров А. В. Вспомогательное производство: интенсификация й зффективность / А. В. Уваров, С. А. Уваров, 3. А. Циталовский. — Л.: Изд.ЛФЗИ, 1991.—64 с.
Хруцкий В. Рьіночньіе системы й вариантьі структурной перестройки в промьішленности // Зкономические науки. —1992.— №1.— С, 8
Виробничий процес
Перерви
Допоміжні операції
Природні процеси
Робочий процес
Технологічні операції
Технологічний процес
стадії
тарне
лісопильне
збиральне
заготівельне
Основне виробництво
Загальне обслуговування
Матеріальне обслуговування
Сукупний виробничий процес
Технічне обслуговування
Час
очікуван-ня накопи-чення партії
Час очікування звільнення робочого місця
Час, що пов’язаний з пролежува-
ням
Час перерв з організаційно-
технічних причин
Технолог-гічний цикл
Облі-
кові
Кон-трольні
Транс-портні
Час перерв, які передба-чені режимом роботи
Час технологічно необхідних перерв
Час виконання технологічних операцій
Час виконання допоміжних операцій
Робочий цикл
Час перерв
Виробничий цикл
2
3
1
Г
В
В
Б
Б
А
А
А
Г
Г
В
В
Б
Б
А
А
А
Виготовлення серії виробів
Робоча документація
Ескізний проект
Технічний проект
Технічна пропозиція
Виготовлення дослідного зразка
Технічне завдання
Забезпечення технологічності конструкції на стадіях ТПП
Розробка технологічних процесів
Соціально-психологічна підготовка виробництва
Матеріально-технічна підготовка виробництва
Проектування і виготовлення
засобів технологіч-
ного оснащення
Організація і управління процесом
ТПП
Основні функції ТПП
Група
забезпечення робочих місць ресурсами
Група маркетингу постачальників
Планова група
Група контролю
Диспетчерська група
Планова група
Керівництво відділу матеріально-технічного постачання
В очікуванні звільнення робочого місця tп2
В очікуванні накопичення партії tп1
Транспорт-них tтрн
Контроль-них tк
З організаційно-технічних tот
Пов’язаних з пролежуван-ням tпрол
Технологічний цикл
Час допоміжних операцій tВ
Пов’язаних з режимом робочого часу tреж
Час технологіч-них операцій tтехн
Технологі
чно-необ-
хідних tтехн.н
Робочий період Троб
Час перерв Тп
Виробничий цикл Тц
Основне виробництво
Виробнича інфраструктура
Виробнича структура виробництва
Підрозділи соціального обслуговування
Апарат управління
Підрозділи сервісного обслуговування
Загальна організаційна структура
Маркетинговий директор
Ринкові дослідження
Планування виробництва і маркетинг
Управління збутом
Управління сервісом
Споживач
Процес виробництва продукту
Постачальник
Вихід
Перетворення
Вхід
Дис-петчер
Дис-петчер
Дис-петчер
Дис-петчер
Нача-льник зміни
Нача-льник зміни
Дерево-підго-товче вироб-ництво
ЕОМ
Змінний диспетчер
Лісний
склад
Нача-льник зміни
Транспортне господарство
Енергетичне господарство
Ремонтне господарство
Картонно-паперове виробництво
Целю-лозне виробництво
ЕОМ
Головний диспетчер
Центральний диспетчерський пункт
Ресурси
1. Процес – об’єкт управління
Вироблений продукт
4. Коригувальний фактор
2. Інформація зворотного зв’язку
3. Порівняння
5. Планувальна система за участю людини
Складське господарство
Група нормування витрат
1
3
2