Клуб Сімейного Дозвілля художнє оформлення 2013 ISBN 9789661456869 Електронна версія створена за ви.

Работа добавлена на сайт samzan.net:

Кідрук М. Твердиня.

УДК 821.161.2 ББК 84.4УКР КЗ 8

Жодну з частин цього видання

не можна копіювати або відтворювати

в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва.

Обережно, ненормативна лексика

ISBN 978-966-14-5686-9

Електронна версія створена за виданням:

Кідрук М.

Твердиня : роман / Макс Кідрук ; передм. Г. Пагутяк. - Харків : Книжковий Клуб "Клуб Сімейного Дозвілля", 2013. - 592с. : іл.

ISBN 978-966-14-5686-9

Вирушаючи в легку експедицію-подорож, пятеро друзів не здогадувалися, що зможуть знайти загублене місто інків. Семидесятиметрова Твердиня майже повністю напхана золотом. Та чи буде в цієї історії щасливе закінчення? Адже часом життя набагато цінніше іж золото...

УДК 821.161.2

ББК84.4УКР

Правила поведінки в мурашнику

Не варто думати, що жанр технотрилера почався в літературі з Майкла Крайтона з його розкішним «Парком Юрського періоду». Нове у 99 відсотках — це просто забуте старе. Технотрилери писав ще у XIX столітті Жуль Берн. Ного «20 тисяч льє під водою» — перше, що спадає на думку. Історії небезпечних наукових винаходів, детальні описи тих чи інших місць на планеті, обов’язкова присутність злого генія від науки, боротьба з ним і головне, що робить книгу технотри- лером — тісне поєднання реальності з фантазією. Технотрилер — це коли реальне здається фантастичним, а фантастичне — реальним. По¬дібна література не створюється, а конструюється на основі матриці. І успіх її багато в чому залежить від уміння письменника тримати на¬пругу, як у детективі.

Жуль Верн не подорожував по тих екзотичних місцях, які описував так детально. Він користувався енциклопедіями, довідниками, картами. Сучасні автори технотрилерів також можуть писати про Тибет чи пустелю Сахару, не виходячи за межі власної кімнати. їм легше не ли¬ше тому, що вони мають всю інформацію в Інтернеті, а й тому, щодо них уже робили щось подібне.

А чи було письменнику і мандрівнику Максу Кідруку так само легко виорювати першу скибу на цілині українського технотрилера, коли він написав свій роман «Бот» (2012)? Часто в нас пригодницька та фантастична література створюється людьми, що мають хист, але не можуть назвати українську мову рідною, і від цього тексти вигля¬дають штучними і вбогими. У книгах Кідрука навіть суржик виглядає природним. Його відчуття мови — одна зі складових успіху цього зо¬всім молодого чоловіка, який у той час, коли його ровесники пере¬сиджують у нічних клубах, мандрує світом. Тому образи далеких країв у нього такі живі й насичені. Є мандрівники, а є туристи. По- засмагати на Гаваях — це одне, а подорожувати автостопом по Пе¬ру чи Сирії — дещо інше. Для когось вершиною хоробрості буде ви¬йти протоптаною стежиною на Говерлу, розмахуючи пляшкою пива, а хтось усе життя покладе на те, щоб піднятись на Кайлас, куди ніхто ще не підіймався.

Експедиція п'ятьох студентів зі Стокгольма до Перу з наміром відшукати легендарне золоте місто Паїтіті чимось нагадує сумнозвісну експедицію Ігоря Дятлова 1959 року: начебто досвідчені, начебто все передбачили, однак учасникам довелось зустрітись із чимось Невідо¬мим, і все закінчилося трагічно. Є ситуації, в яких інтуїція важливіша за здоровий глузд. Преамбула до експедиції в Перу в романі Кідрука видається трохи задовгою, доки наприкінці не починаєш розуміти: на¬справді вони туди недуже хотіли. Як і в експедиції Дятлова, один учас¬ник, чех Ян, відмовився від походу, бо захворів.

У «Твердині» сюжет зав’язано на дуже популярній темі — високі технології у стародавніх народів, які навіть не мали власної писемності й не знали колеса. У наш час технології дорожчі за золото, бо саме вони дають реальну владу. Розробка нових чи вивчення старих техно¬логій відбувається в умовах надзвичайної секретності, коли легко жертвують людським життям. Ось на таку територію й потрапляють студенти в цьому романі: українець Левко, росіянин Семен, америка¬нець Грем і японка Саторі. Опинившись у полоні, вони потрапляють усередину гігантської споруди, що обрисами нагадує мурашник, і ко¬жен, хто живе в ньому, виконує певну роботу. Студенти можуть при¬єднатись до цієї мурашиної спільноти, ні, мусять, без права повернен¬ня назад. Така вже психологія людини: якщо їй кажуть, що ведуть на роботу, вона не буде пручатись, хоча її ведуть на смерть, проте, коли їй скажуть, що ведуть на смерть, вона знаходить у собі силу боротися. Подібну ситуацію описує Кідрук. Лише українець Левко розуміє, що живими їх не випустять із цього мурашника, бо історія його країни — це також суцільний обман і фальш. Або ти служиш тій незбагненній силі, що з глибини землі керує мурашником, або ти — мертвий.

Отак цілком несподівано письменник виходить за межі жанру і підводить нас до старої як світ, але все ще усвідомленої істини: що зовні, те всередині. Людина розкривається повністю лише в екстремальних обставинах, і не завжди це приємне видовище. Читаючи роман Кідру- ка, раптом починаєш розуміти, як мало вартують гроші у світі, де тіль¬ки про них і мова.

А про Паїтіті багато є в Інтернеті, хоча ніхто його досі не знайшов, окрім Макса Кідрука.

Галина Пагутяк

Він породив сонце, і місяць, і зорі. Дихнувши на камені, створив людство, проте після першого творіння вийшли безмозкі гіганти, що розчарували Його. Тоді Він знищив їх потопом і створив нових, кращих людей з менших каменів...

Легенда про Віракочу1

_____________________________________________________________________________________________

1. Віракоча — творець світу в міфології більшості народів доколумбової Америки.

Віракоча створив землю, сонце, місяць і зорі, запустив час і приніс людям цивілі¬зацію.

Віракочу-творця інки зображали у вигляді бородатого чоловіка, це при тому,

Що в середині XIV століття до найближчого білого від Анд було приблизно 14000 км, а борода не росте у жодного з представників корінних народів Латинської Америки. (Тут і <)алі прим. автора, якщо не вказано інше.)

El Comercio

БРИТАНСЬКА ЕКСПЕДИЦІЯ МОВЧИТЬ1

(перекл. З ІСГ1.)

Себастьян Цезар Гарсіа, кореспондент

Понад місяць британська наукова експедиція не озивається з джунглів в регіону Мадре-де-Діос. Групу очолює відомий натураліст Пол Холбрук.

Експедиція вирушила вгору по Ріо-де-лас-П’єдрас уранці 1 1 лютого 2008 року. До останнього часу британець підтримував зв’язок із колегами, користуючись супутниковими телефонами. Починаючи з 5 червня Холбрук перестав відповідати на виклики. Із джерел, на¬ближених до організаторів подорожі, стало відомо, щодо кінця черв¬ня по СР5-маячках, вмонтованих в експедиційне обладнання, можна було простежити пересування групи, проте два тижні тому сигнали також урвалися. Відтоді про долю Холбрука нічого не відомо.

Сеньйор Холбрук вирушив у тропічний ліс по рудобородого тіті, рідкісного примата, існування якого досі не підтверджено. Старт екс-педиції був запланований на кінець 2007 року, але кілька разів пере¬носився через відмову носіїв із племені мачігуенга- (іти на північ Мадре-де-Діос. За їхніми словами, в тій місцевості живуть демони.

Місцеву владу в Пуерто-Мальдонадо не повідомляли про експедицію, і це, на думку експертів, може спровокувати скандал між офіцій¬ними представниками Перу та Британії:

Пол Холбрук — вчений-зоолог і мандрівник, автор сорока наукових праць і кількох популярних книг, серед яких

_________________________________

1 Стаття El Comercio за неділю, 13 липня 2008 року. "ЕІ Соmегсіо" — щоденна перуанська газета, заснована 1839 року, одна з найперших газет не лише у Перу, а й усій Латинській Америці. Також є однією з найстаріших досі існуючих іспаномовних газет світу. Щоденний наклад — 549 тисяч примірників.

2. Мачігуенга — індіанське плем'я, що проживає у джунглях Амазонії на сході Перу (територія між Андами та бразильським і болівійським кордонами). Живуть переважно з мисливства і збиральництва. Більшість неписьменні.

світовий бестселер «Люди й пацюки», — під час своїх мандрів відкрив і описав понад сотню раніше невідомих видів. Народився 1965 р. в м. Бангор, князівство Уельс, Велика Британія. У 1981—1989 pp. працював у Джерсій- ському зоопарку (нині Парк дикої природи ім. Даррелла), заснованому всесвітньо відомим натуралістом і письмен¬ником Джеральдом Дарреллом (1925—1995).

Відомий тим, що 1997 р. на перуанському хребті Вілка-бамба, неподалік руїн Мачу-Пікчу, спіймав невідомого науці шиншилового деревного щура (Cuscomys ashaninka) , 2004-го під час дослідження гори Удзунґва в Танзанії відкрив новий вид слонячих землерийок, згодом названий сіролицими сенгу (Rhynchocyon udzungwensis) . Також 2001-го Холбрук першим описав «геніального пристосуван¬ця» — мураху Myrmeconema neotropicum, що вміє перетво-рюватись на ягоду, у такий спосіб привертаючи увагу пта¬хів, які ковтають «ягоду», а разом із нею кілька сотень яєць.

2006-го за видатні наукові досягнення Холбрук був удо-стоєний лицарського титулу.

The Daily Telegraph

Friday, July 18, 2008 No 47,687 70p

ВІДОМИЙ НАТУРАЛІСТ безслідно зник у джунглях Перу1

Тобі Ґроуфорді Беперлі Мелоун

Британське посольство у Лімі, столиці Перу, висловлює занепокоєння долею видатного натураліста й мандрівника сера Пола Холбрука.

П’ять місяців тому сер Пол на трьох човнах вирушив із ГІуерто- Мальдонадо (адміністративного центру найбіднішого і найменш заселеного регіону Мадре-де-Діос) угору по Ріо-де-лас-П’єдрас. В експе¬диції його супроводжувала колега з Австралії біолог Котрій Мупі, перуанець-провідник, а також десять (за іншими даними — п’ятнадцять) носіїв із племені мачігуенга. Мета експедиції, підготовка до якої широ-

__________________________________________________

1.Стаття у The Daily Telegraph - за п'ятницю, 18 липня 2008 року (М> 47687).

The Daily Telegraph — щоденна ранкова консервативно орієнтована британська газета, заснована у 1855 році, середній щоденний наклад — 643 тисячі примірників

ко висвітлювалась у британських та американських ЗМІ: пошук рудо-бородого тіті — невеликого примата, чиє існування до сьогодні науко¬во не підтверджено. Низькоякісну фотографію мавпи, нібито зроблену лроворубами в лісах крайнього заходу Бразилії влітку 2002-го (на цей момент — єдине зображення рудобородого тіті), спеціалісти вважають шімком сумнівного походження. Втім, сер Пол переконаний в існуван¬ні примата і не раз заявляв, що бачив його у 2006-му в колумбійській частині тропічних лісів Амазонії. Британець також стверджував, що ці милі бородаті створіння перебувають на межі вимирання — їх популя¬ція не перевищує 250—300 особин, — тож їх потрібно рятувати.

Кетрін Муні вирушила в ліси Мадре-де-Діос, сподіваючись розшу¬кати Martialis heureka, особливий вид мурах, які, за її твердженням, дожили до наших часів із Крейдяного періоду. 2000 року в околицях містечка Манаус (Бразилія) Муні знайшла лише трьох представників цього виду — на жаль, мертвими. Завдяки незвичайному вигляду цих комах уже відносять до окремої підродини.

Експедиція була чудово устаткована.

Першими на сполох забили, як не дивно, колеги Кетрін Муні з ав-стралійського відділу Міжнародного товариства збереження природи (Conservation International), розташованого у Сіднеї — за тринадцять тисяч кілометрів від Перу. Технічні засоби дозволяли Холбруку і Му¬ні виходити на зв’язок; також за допомогою GPS-локаторів на сайті www.saveredbeardedtiti.com можна було стежити за пересуванням екс-педиції у джунглях. Зв’язок із науковцями обірвався понад місяць то¬му — 5 червня.

Професор Норман Хенке, який до останнього стежив за просуванням експедиції з координаційного центру в Сіднеї, пояснив «The Daily Telegraph», чому не здійняв тривогу раніше: «У цьому немає нічого дивного. Зв’язок часто зникає. Пол і Кетрін опинилися в агресивно¬му середовищі, де немає можливості купити нові акумулятори або за¬нести передавач у майстерню з ремонту радіоапаратури. Можливо, закінчився заряд батарей, можливо, підчас переправи намокли аку¬мулятори, а може, щось скоїлося з передавачем. Усе могло статися. Проте GPS-маяки працювали, експедиція рухалась, а отже, я знав, що з ними все гаразд».

Так тривало до 27 червня, коли GPS-локатори припинили надсилати сигнали на супутник. Коментує професор Хенке: «А ось це зди¬вувало мене, оскільки я знав, що маячків чотири, вони споживають дуже мало енергії і кожен із них обладнаний вбудованою батарейкою, якої вистачить мінімум на вісімнадцять місяців роботи. Мені важко уявити, що мало статися, щоб вони вийшли з ладу одночасно. Я поче¬кав п'ять днів і зв’язався з британським послом у Перу. Гадаю, це бу¬ло правильно».

Крайнє зафіксоване положення експедиції має координати Ю’50'52" гід. ні. 70°54'26" зх. д.

5 червня, під час останнього сеансу зв'язку, сер Пол повідомив Нормана Хенке, що натрапив на руїни, схожі на інкські сільськогос¬подарські тераси в Андах, хоч і більші за розмірами, і вирішив відхи¬литися від курсу, щоб дослідити їх. Дані супутника це підтверджують: 6—7 червня група прямувала на захід. Після цього експедиція повер¬нула на північний схід і дотримувалась раніше визначеного маршруту.

Перуанська влада затримує початок пошукової місії, пояснюючи це тим, що не мають доказів того, що група Холбрука вскочила в халепу. Співробітник МЗС Перу в приватній розмові з представником «The Daily Telegraph» зазначив, що Холбрук подався надто далеко, пошуки коштуватимуть сотні тисяч доларів — ніхто на таке не піде, більше то¬го, сер Пол не повідомляв офіційну владу про експедицію, не отриму¬вав дозволу, а тому, строго кажучи, Перу не зобов’язане його рятувати.

Американський фотограф Гаррі Паллістер, напарник сера Пола під час поїздки в Танзанію у 2003—2004 роках, зберігає оптимізм. За йо¬го словами, сер Пол об’їхав півсвіту, забираючись у найбільш непри¬ступні закутки, і є надзвичайно досвідченим мандрівником, що знає, як ухилятися від небезпек, а також уміє виявляти витримку в критич¬них ситуаціях. Малоймовірно, щоб людина з таким досвідом втратила контроль над експедицією.

«Так, Мадре-де-Діос — це справжня дугіа на тілі планети. Але не варто здіймати істерію і передчасно ховати Пола, — каже містер Пал¬лістер. — Цей хитрий лис не пропаде. Знаю його давно, і часом мені здається, що 1 Іол народився у джунглях і сам перегризав собі пупови¬ну. Не здивуюсь, якщо за кілька тижнів він приповзе до Пуерто-Маль- донадо, голодний і охлялий, з двома видами тропічної лихоманки за па¬зухою, що валитимуть його з ніг двічі на день, і ще одним, третім видом, до сьогодні невідомим медицині, але разом із тим щасливий і усміхне¬ний, і головне — з цілим караваном саморобних кліток за спиною, за¬повнених звірятами, яких іще не бачило людство. Він пішов за рудо¬бородим тіті — і він його дістане. У цьому весь Холбрук».

На запитання, що він думає про згадані в останньому повідом¬ленні руїни, Гаррі Паллістер відповів: «Важко сказати... Пол не ці¬кавився руїнами древніх цивілізацій. Наскільки мені відомо. Котрій Муні теж. Мені не віриться, що Пол міг відхилитися відобраного маршруту заради мертвих каменюк. Хіба то натрапив на дещо справді цікаве».

22 липня 2008 ронц. 13:38 [UTC1 +2] Дубенсьний військовий навчальний полігон 17км на схід від містечна Дубно. Рівненська область. Україна

Левко м’яв губами квітку конюшини, чекаючи своєї черги. Поряд на траві витягнувся Джонік, темноволосий хлопчина з карамельними очима й інтелігентним виразом обличчя — командир 521 -го навчаль¬ного взводу. Нижче від них примостилися ще четверо курсантів — найкращі стрільці 521-го (гіпотетично найкращі, оскільки ніхто з них раніше не брав до рук справжнього АК-742, їх стрілецький до¬свід обмежувався рогатками і — в кращому випадку — підхмеленою пальбою з пневматичних гвинтівок по гномиках у тирі).

Заклавши руки за голову, Джонік апатично роздивлявся хмарки. Левко підібгав коліна до грудей, обхопив їх руками і спостерігав, як шес¬теро їхніх товаришів (передостання шістка з 521 -го) підтюпцем набли¬жаються до вогневого рубежу. Дотримуючись інструкцій, курсанти біг¬ли не навпростець, а строго по розмічених прапорцями хідниках (на полігоні інакше не можна). За мить хлопці вишикувались гіередлінією вогню. Двоє широкоплечих лейтенантів, рясно сиплячи грубою лайкою, викрикували останні настанови. До Джоніка і Левка долітали лиш урив¬ки фраз. «Перевірити запобіжник... вставити ріжок... затвор на... зняти... спочатку, бля, чергою... вийняти ріжок на х... пересмикнути затвор... контрольний постріл... доповісти про завершення стрільби!»

Віддалік за стрільбами спостерігали кілька офіцерів військової час¬тини А2363 3, котрій належав полігон, а також полковники з військо¬вої кафедри Водного університету4.

— Ну що там? — не підіймаючи макітри з трави, спитав Джонік.

______________________________________________________

1 Coordinated Universal Time (UTC) — синхронізований світовий час. Загальноприй¬нята точка відліку локального часу в часових поясах. За опорний UTC взято місце¬вий час на довготі Гринвіча чи Лондона (нульовий часовий пояс). UTC +2 означає, що поясний час на 2 години випереджає поясний час у Британії. 11е так давно син¬хронізований час називався Greenwich Mean Time (середній час за Гринвічем) і по¬значався GMT.

2 АК-74 — автомат Калапіникова калібру 5,45 мм, розроблений у 1970 році М.Т.Калаїнниковим і прийнятий на озброєння армією СРСРу 1974 році. Є моди¬фікацією автомата АКМ.

3 Дубенська військова частина А2363 дислокується у м. Дубію на вул. Космонавтів. 2.

4 Національний університет водного господарства і природокористування (в народі — Водник або Водний) — найбільший (11 тисяч студентів) технічний університет у м. Рівне. Заснований у 1915 році в Києві і лише у 1959-му перенесений до Рівного.

— Лягають, — сказав Левко. Норматив по стрільбі здавали ле¬жачи.

Лейтенант проревів команду. Хлопці попадали на розстелене ряд¬но і стали готуватися до стрільби. Нараз Левко угледів, як якийсь не¬зграба з 2-го відділення, встромляючи ріжок з патронами в АК-74, відвів ствол убік, ледь не на голову свого сусіда. Тієї ж миті лейтенант, плюючись і бурхаючи, немов вулкан, накинувся на хлопця і зацідив ногою під ребра. Далі посипались добірні матюки. Курсант зіщулив¬ся і покірно направив автомат у поле.

— Як з цепу зірвався, — прокоментував епізод Бодя Макаренко, один із тих чотирьох, що сиділи нижче.

— А ти б не зірвався? — став на захист лейтенанта Джонік. — Ці¬лий день марудитися зі шмаркачами, яким уперше за час навчання на кафедрі дали автомат у руки. У половини від збудження слина тече й ерекція така, що хоч дрова рубай, а в очах картинки з «DOOM III» чи «Half Life 2». Так і жди, хтось ошаліє і почне палити вусе, що рухаєть¬ся. — Джонік скрушно зітхнув, подумавши про непросту командирську долю. — Вони ж за нас відповідають. Я «шакалам»1 не заздрю...

Насправді Джоніка звали Геною. Звідки взялося «поганяло» Джонік, не знав навіть сам володар прізвиська. Його сім’я десять років жи¬ла у Сполучених Штатах, де тато працював будівельником. Це аж ні¬як не пояснювало походження клички, оскільки в Америці Джоніка називали по-нормальному — Геннадій (звісно, якщо той дикий про¬нонс «Джіннаді-І» можна вважати нормальним). У 2003-му в Гени¬ного тата щось не пішло і він повернувся до рідного Рівного. Гена, який левову частку свідомого життя провів у Штатах, на диво легко змирився з українськими провінційними реаліями: швидко знайшов собі друзів і включився у навчання. Хоча від американських звичок не відмовився: Джонік обожнював американські молодіжні комедії (ди¬витися тільки в оригіналі!), американський футбол (за півроку підса¬див на нього половину двора) і комп’ютери «Apple» (у 2004-му вони були зовсім непопулярні в Україні). Мабуть, через Штати його й на-рекли Джон і ком, хтозна.

А ще з Америки у Джоніка лишився американський акцент. Хлопець вільно говорив українською, проте навіть після трьох років навчання у «воднику» і після року командування навчальним взводом на військо¬вії! кафедрі не призвичаївся по-українськи твердо вимовляти літеру «р». Весь час викручував її на американський манер: ковтав, з’їдав, зм’як-

_________________________________________

1. Напівзневажливе прізвисько молодих лейтенантів у армії. — Прим. ред.

шував. Через те дзвінка команда «Рівняйсь!» на шикуваннях у дні занять на військовій кафедрі звучала уДжоніка з легким американ¬ським відтінком. «Взвод, гівняйсь!» — кричав Гена. І весь його відда¬ний 521-й взвод інженерно-технічних військ дружно «гівиявся», тлум¬лячи істеричне іржання.

Зате Джонік поняття не мав про російський суржик, і це у певний спосіб вивищувало його над однолітками. Навіть над Левком, який вважався поліщуком у десятому поколінні і російською говорив з та¬ким акцептом, що не сміялися хіба що собаки.

— Скільки вони мають завалити? — поцікавився Джонік.

Левко (заступник Джон і ка у 521 -му) зиркнув на листок, на якому фіксував результати стрільби інших взводів з військової кафедри. Взводи були сформовані з представників різних факультетів, через що між ними точилася запекла боротьба з метою визначити, хто кращий у навчанні, фізичній та стройовій підготовці і (певна річ!) у стрільбі.

1 Іайзапекліше мірялися силами механіки (521 -й взвод зі студентів ме-ханічного факультету) й економісти (121-й взвод факультету еконо¬міки). У 121-му двадцять дев’ять курсантів, сьогодні всі присутні, во¬ни «поклали» двадцять одну мішень, підраховував Левко. Коефіцієнт влучання 0,72...0,73. У 521-му двадцять сім курсантів, троє відсутні, загалом стрілятимуть лише двадцять чотири. Дві найслабші шістки вже відстрілялися, збивши вісім мішеней. Для того щоб гарантовано виграти, двом останнім групам доведеться «погасити» десять цілей.

— Хоча б п'ять, щоб нам почуватися спокійно, — повідомив Левко.

Переконавшися, що всі інструкції виконані, лейтенанти дали до¬звіл відкрити вогонь. Заскрекотали постріли. Дві мішені лягли миттє¬во. За мить з’їхала на землю ще одна. А тоді в один момент скрекіт ви¬чах. Цок! Клак! Лише поодинокі постріли. Курсанти вистрілювали останні патрони.

— Скільки там, Лео?

— Три.

— Ну... — Джонік ривком сів. — Як же так?

Три. Лише три мішені. Левко прикусив губу. Тепер, навіть якщо їх¬ня шістка зіб’є всі цілі, вони все одно програють неформальне змаган¬ня 121-му. Такої ганьби з «механіками» не траплялося протягом останніх чотирьох років. Левко кинув погляд на пагорб, на якому сто¬яв гурт офіцерів. Незважаючи на чималу відстань, замкомвзводу міг заприсягтися, що полковникЖебрицький, куратор 521 -го взводу, ди¬виться 15 їх бік і журно хитає головою. Користуючись армійською тер¬мінологією, 521 -й щойно капітально обісрався.

З вогневого руоежу одна за одною долинали доповіді про завершен¬ня стрільби.

— Каліки, — презирливо просичав Джонік. — Хіба ні, Лео?

Левко мовчав.

Курсанти продовжували лежати на лінії вогню. Вставати заборо¬нялося, поки останній з шістки не закінчить стрільбу і не доповість, показавши пустий патронник. Раптом хруснув іще один постріл. Джо¬нік з Левком витягнули голови. Крайня права мішень гойднулась і... поповзла вниз.

— Фу-у-у... — всі хором.

До хлопців донісся зраділий і надміру схвильований рапорт: «Кур¬сант Гера стрільбу завершив».

— Герич! Маладєц! — ляснув по коліну Макаренко.

— Не поспішайте радіти. Нам тепер доведеться класти всі, — вда¬вано безпристрасно прокоментував Левко.

— Ага, — кивнув Джонік і додав: — Пора, чуваки. Встаємо, ши¬куємось.

Попередня група, поскладавши автомати, звільнила рубіж. Шість курсантів на чолі з комвзводу Геною, так само підтюпцем, поспішили до озлоблених лейтенантів.

— Перші три — чергою по своїй цілі, — на бігу нагадував друзям Левко (курсантам видавали лише по шістьпатронів). — Решта три — одиночними по тих мішенях, які ще не лягли. Зрозуміло?

— Все пам’ятаємо, замкомвзводе. Не дрейф, — надійшло з-за спини.

Добігли до лінії вогню. Джонік відрапортував лейтенантам про го-товність групи. їм роздали ріжки (у кожному було «запаковано» по шість золотавих патронів калібру 5,45 мм). прогорлали стандартні ін¬струкції, наказали лягати. Джонік упав скраю зліва, зразу за ним на рядно приземлився Левко, далі розмістились інші.

Перевіривши положення запобіжника, Левко вставив обойму в кріпильний отвір АК-74. Пересмикнув затвор. Кинувши короткий погляд наліво, зауважив, що у Джоніка щось негаразд. «Америка¬нець» злісно шарпав ручку затвора, той уперто не піддавався. Ме¬ханізм заклинило.

— Товаришу лейтенант... — Гена поклав автомат біля себе й обер¬нувся до офіцера, впираючись рукою і трохи піднявши тулуб над рядном.

— Лежати!!! Б...дь, мудак, якого хера ти встаєш?! — Лейтенант припечатав Джоніка важким військовим черевиком до землі. — Я ска¬зав: лежати, єбла-а-ан!!!

Від удару по спині Джонік харкнув слиною, наче йому влупили в со¬нячне сплетіння. Левко скривився.

Комвзводу витягнув руки, показуючи, ідо не збирається торкатися АК-74, і прохрипів:

— Т-товаришу лейтенант... хе... дозвольте звернутися.

— Б...дь, дозволяю!

— У мене, здасться, автомат заклинило.

Не знімаючи ноги з Джоніка, лейтенант нахилився і підняв авто¬мат. Посмикав затвор — той справді не працював. Потому вийняв рі¬жок, переставив його в інший автомат і подав зброю Гені.

Решта налаштувались до стрільби без проблем.

— Вогонь, салабони!

Левко переставив перемикач режиму в положення АВ1 і затримав дихання. Притулив шоку до прикладу АК-74, навів мушку на ціль. Да¬леко в полі стримів вирізаний із листової сталі контур людини (дідько, яким же він маленьким виглядає звідціля!). Хлопець уперся носаками черевиків у землю і гладко смикнув спусковий гачок.

Та-да-да! Три кулі вилетіли вмить. Левко не встиг навіть кліпнути. Віддача вийшла слабкою, принаймні слабшою, ніж він очікував.

Та-да-да-да! Цього разу зліва. Джонік перестарався і смикнув ку¬рок занадто сильно, випустивши більше половини боєзапасу — чоти¬ри чи п'ять куль.

Левко звів голову над прикладом. Ного мішень хилилася додолу. Крайня ліва стояла на місці. Джонік промазав! Правда, після такого штурхана по хребту нічого дивного. Щойно замкомвзводу зібрався ше¬потом підбадьорити свого товариша, Джонік ще раз пальнув. Бах! Бах!

І цього разу знов поквапився. Не націлившись як слід. Гена послав останні кулі повз ціль.

«Мазило! — подумкн залютував Левко. — Програємо ж на хрін!»

— Fuck! Лео, допоможи, — благально зашепотів Джонік. — Я об- лажався.

Перед тим як перекинутись на крайню мішень, Левко покосився праворуч. З чотирьох височіла незбитою тільки одна. У хлопців іще нібито лишались патрони, значить, покладуть. Мусять покласти. То- (і він повернувся ліворуч і сконцентрувався на мішені Джоніка.

— Я беру, —• сказав голосно. — Ліву я беру!

І Іісля першого влучання цілитися було спокійніше. Левко намацав великим пальцем перемикач і переставив його на поділку вниз -— на

________________________________________

1. Режим вогню АК-74 довгими чергами (автомат).

ОД1. Сумістив верхню точку прицільної мушки з грудьми сталевого манекена, вдруге затамував подих і...

...Не вистрілив. За мить до того, як натиснути на спусковий гачок, у голові спливла химерна думка: «А що, якби замість мішені сто¬яла людина?» Левко заплющився, уявляючи, що в кущах за сотню метрів від лінії вогню вишикувались не ряд кострубатих обрисів, а... живі солдати. Мозок вималював їх напрочуд вправно. Хлопець здриг¬нувся, розплющив очі і... замлів. У чагарнику на місці мішені справді стояла людина. Не солдат. Молодий хлопець у цивільному одязі: сіра сорочка із закачаними рукавами, темно-сині джинси. Юнак поглядав кудись убік, в абсолютно інший бік від вогневого рубежу, схоже, не підозрюючи, що через секунду може попрощатися з життям...

Самонавіювання вийшло настільки вдалим, що Левку довелося кілька разів труснути головою, аби отямитися. «Що за дурня, чу¬вак? — вилаяв сам себе. — Нема там нікого». Він зосередився на ці¬лі і натиснув курок. Коротке «клак!» — і мішень почала опускатися до землі. Хлопець зиркнув направо. Мішені зникли. Жодної не було. Вони «погасили» всі цілі.

Бінго! Перемога!!!

Левко з насолодою відправив дві останні кулі у небо над кущами, відщепив обойму, зробив контрольний постріл, переконавшися, що у стволі не залишилось патрона, поставив автомат на запобіжник і від¬тягнув затвор, гордо повідомивши:

— Курсант Бартош стрільбу завершив!

Один із лейтенантів пройшовся вздовж курсантів, перевіряючи па-тронники, і тільки тоді дав команду підійматись. Зводячись на ноги, Лео непомітно загріб долонею кілька гільз, що рясно вкривали рядно.

Просто так, на згадку.

Хлопці вишикувались у колону по одному. Левко обтрусив спину Джоніку: ♦

— Ти як? Ребра цілі?

— Цілі, — пробурчав Джонік, угвинчуючи обурений погляду не¬нависного офіцера. — Як з цепу зірвався... Хіба ні, Лео?

На загальному шикуванні перед посадкою в автобуси, проходячи повз деморалізовану ватагу «економістів», Левко вибрав момент, ко¬ли в їх бік не дивились полковники, і тицьнув 121 -му середнього паль¬ця. Ловіть гостинець, салаги! З любов'ю від «механіків»! П’ятий рік поспіль взвод механічного факультету кращий у стрільбі. Кращий

________________________________

1.Режим вогню АК-74 одиничними пострілами.

у всьому!.. Йому відповіли понурими позирками. Хтось, заховавшися за спинами товаришів, форкнув:

— Пішов ти! — але на тому все закінчилося.

Зрештою броунівський рух курсантів припинився і взводи вишику¬вались. Крижини хмар потовщали і стали наповзати одна на одну. Сон¬не майже не показувалось. Лиш де-не-де, неначе ополонки, синіли шматки чистого неба. Вітерець зробився зовсім не липневим.

Разом з іншими Левко стояв у строю, краєм вуха дослухався до не-оковирної напутньої промови начальника військової кафедри і пригаду¬вав найяскравіші епізоди стрільбищ. Раз за разом смакував перемогу над «економістами». Якби він не поцілив у мішень Джоніка, вони про¬грали б. Хлопець уже встиг порахувати на телефоні: сімнадцять цілей чають коефіцієнт 0,708, що менше, ніжу 121-го. Вісімнадцята «по¬гашена» мішень воднораз вивела його взвод уперед — 18/24 = 0,75. ІІого вісімнадцята.

Втім, був один спогад, який він старався оминати. Той дивний момент, що передував вирішальному пострілу. Левко гнав його геть, заштовху¬вав углиб свідомості, але ніяк не міг спекатися. Та сама нав’язлива дум¬ка постій но лишалась на видноті. Причеплива, наче реп'ях, вона п’явкою пристала до мозку і дзижчала притишеним тлом за рештою приємних спо¬минів. Що було б, якби на місці мішені стояла жива істота? Чи ви¬стачило б у нього мужності вистрелити? Чи зміг би він так само холоднокровно пустити кулю в людину?

Хоча навіть не це було головним. Якоїсь миті Левко навдивовижу чітко збагнув, що те химерне навіювання — це не продукт його під¬свідомості. Морочливі міркування могли бути хворобливим вихлопом із перенапруженого у критичний момент мозку, але не той хлопець, не гой незрозумілий обрис, що виринув на місці мішені. Він прийшов івідкілясь ззовні. У цьому Левко не мав ані найменшого сумніву.

Бо юнак був темношкірим.

22 липня 2008 рокц.

[UTC-5] Хатина Тора Сандерса

36 км на північ від Пуерто-Мальдонадо1. регіон Мадре-де-Діос. Перу

Тор Сандерс відчував, що вони припливуть. Старий норвежець міг скільки завгодно заспокоювати себе, нібито спускався в таку ранню

_______________________________

1 Пуерто-Мальдонадо — місто на південному сході Перу в амазонських тропічних лі¬сах за 55 км на схід від кордону з Болівією, столиця регіону Мадре-де-Діос. засно¬ване 1902 року. Розташоване нагберегах річки Ріо-Мадре-де-Діос, що є притокою Амазонки, і оточене найбільш дикими й важкопрохідними лісами на планеті.

годину до розхитаного вбогого причалу за кілька метрів від своєї ха¬тини, просто щоб набрати води, та насправді він знав, що сьогодні вранці мусить їх побачити.

Тор боявся. Чоловіка сковував благоговійний жах, а руки і спину обсипало пухирцями завбільшки з мурашині яйця (і такими ж мото¬рошно білими) від однієї короткої думки про те, що невдовзі пропли¬ве повз нього вниз по течії Ріки Каменів, Ріо-де-лас-П’єдрас, або, як називають її місцеві, Такуатіману. Скільки їх спустять сьогодні? Двох? Чотирьох? А раптом більше? Норвежець здригнувся. Бувало і таке. У 2005-му, якщо йому не зраджувала пам’ять. Тоді він встиг нараху¬вати семеро мерців.

Як подумати. Тор Сандерс багато чого віддав би, аби лежати зараз на невигадливому лежаку в спальні на другому поверсі своєї хатини, за-кутавшись улюбленою легкою ковдрою, зітканою з вовни лами (її по-дарувала індіанка з селища Ойянтайтамбо), відмежувавшись від усьо¬го світу: від Ріо-де-лас-П’єдрас, від болісних спогадів, котрим начхати на відстань і час (сорок років... сорок довбаних років!), що відділяли йо¬го віддавно вже не рідної Норвегії, і, звісно, від плота, що от-от мав ви-малюватись у тумані. Водночас Тор не міг не дивитися. Темна сторона свідомості, що поруйнувала йому все життя і яку він змії' упокорити, лиш усамітнившись у найбільш неприступних джунглях Південної Америки, насправді прагнула видовища. Не так багато трапляється у цій глушині (якщо бути відвертим, то взагалі нічого не трапляється... рока-ми), щоб гребувати такою подією. Ті люди й так мертві, він ніяк не до-поможе їм, вони пропливуть повз хатину і повз пляж, що [$Ьтіеняє ха¬щі відводи на протилежному березі річки, незалежно від того,’стоятиме Тор на причалі чи ні. То яка, в біса, різниця? Зате побачене дасть харч для мозку (байдуже, що бридкий), виштовхне з голови інші, ще більш гіркі спогади, і не дозволить з’їхати з глузду безкінечними вечорами про¬тягом сезону дощів. Крім того, було ще дещо. Тор Сандерс не дурень (так завше казав його батько, дубасячи Тора обрубком швабри по но¬гах і спині через якусь дрібну провину, а часто і без неї). Норвежець усвідомлював: хай там хто готує пліт до спуску, він витрачає на це купу зусиль. Треба нарубати дерев, обтесати і зв’язати колоди докупи, роз¬садити «пасажирів». Це цілий ритуал, марудний і нелегкий, а тому ні¬хто не вдаватиметься до нього без вагомої причини. Мерців спускають з невною метою. їх виставляють напоказ. Покійники демонструють, за¬свідчують собою грізне попередження: НЕ ЙДІТЬ ВАМ ТУТ НЕ РАДІ ВАС СЮДИ НІХТО НЕ КЛИЧЕ. А значить, на них треба дивитися. Дивитись і показувати, що розумієш послання.

Тор вступив на причал, що видавався в річку лише на кілька кроків. Дошки жалібно скрипнули, примусивши літнього норвежця неприем¬но скулитись. Сандерс глибоко вдихнув і роззирнувся. Річку Каменів і мангрові зарослі, що заповзали у воду на його боці, застеляв нерухо¬мий туман. За молочною імлою не було видно пляжу на іншому березі (Тор іноді перепливав річку і засмагав там, недовго, наскільки витри¬мувала ніжна скандинавська шкіра, бо тільки там не було комарів). Джунглі довкола хатини стояли мертвотно тихими, так, наче здогадува¬лись, що має незабаром статися. Такими тихими, аж у вухах дзвеніло. «Знову піднявся тиск, — зміркував Тор, прислухаючись до монотонно¬го, майже нестерпного гулу у вухах. — Старію». Він зиркнув скоса на порожнє відро і подумав, що варто було б набрати води (або хоча б вда- і н, що набирає), проте не зміг примусити себе зігнутися.

У тумані над серединою річки безгучно, наче привид, промайнув птах.

Чоловік вичікувально (і в той же час із мукою) вгризався очима у вигин Ріо-де-лас-П’єдрас. Спливло п’ять хвилин, за ними ще п’ять, потім десять, а Тор стояв з відром у правій руці і телющився на північ¬ний захід. Нічого не змінювалось. Здавалося, нетрища залило не ту¬маном, а клеєм. Невже цього разу помилився? Але ж тиша... Така без¬мовність приходить рідко, раз на кільканадцять місяців, щоразу тоді, коли з півночі спускаються небіжчики.

Ще п’ять хвилин — і все так само тихо...

Тор Сандерс не вірив у привидів, духів померлих, віщі сни та ін¬шу окультно-містичну маячню. Він багато недоброго накоїв у житті і, якби вірив у пекло, вже вкоротив би собі віку або принаймні по¬клявся б. Норвежець знав, що мерці пропливуть сьогодні, але не че¬рез те, що вони йому привиділися чи загадковий голос нашептав про них уві сні. Відучора в сельві запанувала тиша: затихли цикади, шовкли птахи, щезли ледь вловні (хоча зазвичай постійно присутні) шерехи щурів і пугикання мавп, що продираються крізь гілля. Гігант¬ські річкові видри, які облаштували кубло під уривистим схилом нище за течією, також не показувалися. Джунглі принишкли, а це означало одне: десь вище по Ріо-де-лас-П’єдрас, можливо, за милю чи дві від хатини Тора Сандерса, хтось валить молоді дерева чула-чу- пл1 і робить із них пліт. Норвежець ніколи не намагався дізнатися, хто

_______________________

1. Quararibea согсіаіа (південноамериканська самото або чупа-чупа) — високо пло¬доносне дерево, що росте в амазонських лісах Бразилії, Колумбії. Еквадору та Пе¬ру. Сягає в висоту 45 метрів. Плоди оранжево-жовті, їстівні.

це (татусь мав рацію: він же не дурень), але усвідомлював, що ті іс¬тоти поряд. Такуатіману страшенно звивиста; щоби пліт досягнув то¬го місця, де вона впадає в Ріо-Мадре-де-Діос, а потім доплив до при¬стані в Пуерто-Мальдонадо, його слід спускати низько за течією, а не з глибини лісів. Гнітюче передчуття не дозволяло старому заснути протягом ночі, проте це передчуття було наслідком спостережень і аж ніяк не голосом інтуїції, що линув ізсередини. Тор був певен: во¬ни прийдуть.

І мерці з’явилися...

Тор здогадався про наближення плоту, бо туман почав рухатися. Спершу це скидалося на банальне мерехтіння в очах, проте згодом з-за вигину річки (надсамою поверхнею води) посунули перші вираз¬ні клубки. Невдовзі крізь них проступив плескатий обрис, що повіль¬но плинув за течією.

Пліт.

Він наближався.

Тор Сандерс зробив крок уперед, ставши на край гіідмостя, ризи¬куючи впасти, якщо подасться тулубом вперед, і дивився, широко роз¬плющивши очі. По спині забігали мурашки, дихання прискорилось. Пліт насувався, як завше ще свіжий (колоди не встигли розбухнути від води і навіть не всюди намокли), коли зненацька норвежець помі¬тив другий силует, що безшумно виринав з-за вигину. -г

«Ого, то сьогодні їх двоє... Брати-близнюки#, — подумав Тор. На¬справді він не надто здивувався (раніше таке траплялося ), просто При¬кинув, що мертвяків цього разу буде більше. Більше ніж чотири.;

На першому плоту їх було троє. Попри густий туман Тор Сандерс роздивився, що всі небіжчики — індіанці мачігуенга. Одного з мерців розіпнули зірочкою, припнувши руки й ноги по кутах прямокутного плота. Голову бідолахи відокремили від тіла і прибили кілком через горло до живота. Понівечена голова була аж чорною від засохлої кро¬ві. Двоє інших тіл лежали з боків від розіпнутого мачігуенга. Одяг по¬шматований, замащений брудом і кров'ю; у кожного покійника не ви¬стачало лівої руки.

Якраз навпроти будинку норвежця річка Такуатіману петляла: над- ходячи з північного заходу, вигиналася спершу на південь, а трохи да¬лі за течією повертала на захід. Кілька секунд Тору здавалося, що ка¬ламутні води женуть пліт акурат до його причалу. Він перестав дихати, відчуваючи, як між пухирцями на шкірі відбруньковуються краплі хо¬лодного поту. Скручені мотуззям колоди повільно, але невідворотно насувалися на Сандерса, та, щойно він зібрався ступити крок назад

( щоб потім плигнути на берег і панічно дременути геть), відбійна хви¬ля спинила пліт і виштовхала назад, на середину річки.

Тор видихнув.

Другий пліт сунув повільніше, бо глибше сидів у воді. Покійників на ньому накидали абияк. Тіла скоцюрбились, переплелися, нагаду¬ючи клубок товстих неоковирних змій. Вниз за течією пливла без¬формна кучугура з людського м’яса, з котрої то тут, то там витикала¬ся нога, рука, чиясь потилиця... Витріщившися, Тор став рахувати.

«Один, два, три, чотири, п’ять... — Пліт рухався, норвежець збив¬ся. — Прокляття! Один, два, три... п’ять... сім... — Зробив паузу, по¬жираючи небіжчиків вицвілими очима. — Вісім?» Скільки ж їх там? Семеро? Восьмеро? Тіла були покалічені, на похідному одязі, наче ні зо рун к и на зміїній шкірі, проступали криваві патьоки. Найбільше познущалися з голів. У всіх, які Тор Сандерс зміг вирізнити з кучу- і урн, невідомі кати повідрізали вуха, губи й носи, викололи очі. На місці очних яблук полискували гладенькі й чорні річкові камінці. Ли- оонь, ті вставлені камені жахали найбільше. Норвежець думав, що мав би відчувати жаль до нещасних, проте чомусь ненавидить їх і бо¬їться. Чорні камені замість очей перетворювали безжально закато- нлних невинних жертв на кровожерних демонів, людиноподібних монстрів з іншого світу, які не заслуговують на співчуття.

Більшість небіжчиків, як і на першому плоту, були бронзовошкі- рими чорноволосими мачігуенга. І тільки тоді, коли пліт проминув при¬чал, Тор помітив бліде обличчя, притиснуте до колод чиєюсь розбух- тю литкою. Також без носа, вух і очей.

Отже, принаймні один із них білий.

Тор не встиг відійти від першого потрясіння (десятеро... цього ро¬ку спустили мінімум десятеро!), коли йому в горлянку вчепилося друге. З північного заходу насувався третій пліт.

Покремсане зморшками лице норвежця збіліло, а порожнє відро випало з рук. Лунко вдарившись, воно затрималось на крайній дош¬ці, гойднулося, наче роздумуючи, падати чи залишатись, а тоді шубовс¬нуло у воду. Тор відступив на крок і вперше за ранок подумав, що кра¬їно було не виходити. Краще було лежати, нехай і без сну, втупившись у стелю і нервово смикаючи закладеними одна на другу ступнями, тіль¬ки б не спускатись до води і не бачити цього пекельного параду.

На третьому плоту було лише двоє тіл. Вони сиділи, повернувшись обличчям одне до одного і гю-турецьки склавши ноги. Обидва — бі¬лошкірі.

Живі? — тьохнуло у норвежця під серцем.

Аби ж то. Як і в попередніх мерців, з облич було видалено губи, ву¬ха, носи і навіть повіки. На місці очей — відполіровані камені. На бі¬цепсах — незрозумілі поздовжні розрізи, що вже почали гноїтись. Од¬не з тіл, схоже, належало жінці. Сандерс не був упевнений на сто відсотків, адже обидва мерці мали короткі стрижки, а лиця були та¬кими понівеченими, що годі розрізнити стать, але на сорочці, на гру¬дях покійниці, проступали багряно-чорні плями овальної форми — так могла виглядати лише жінка, якій відрізали молочні залози.

Перші два плоти трохи розігнали туман, тож, коли третій порівняв¬ся з причалом. Тор роздивився чоловіка й жінку напрочуд чітко. І зро¬зумів, чому вони сидять. Голова чоловіка була закинута назад. Шия надрізана й розчахнута, чимось нагадуючи другий рот — зухвало усміх¬нений, і крізь розрив витикався кінець загостреної палиці. («Немов олівець із пеналу, — подумав Тор і тут-таки здригнувся: — Проклят¬тя! Паскудство! Про що я думаю?!») Чоловіка й жінку настромили на затиенені між колодами палі і в такому положенні пустили в недовге плавання до Пуерто-Мальдонадо.

Останній пліт беззвучно зник за поворотом річки.

«І це вже вшосте за останні десять років...» — якось відсторонено' відзначив Тор. Так астроном проводжає комету, яку давно дослідили.

Одинадцять років тому, взимку 1997-го, вперше побачивши шАт з мерцями, Сандерс страшенно перелякався і... зробив велику помил¬ку. Норвежець приїхав у Перу сорок років тому, покинувши батьків¬щину з причин, про які він уже чотири довбані десятиліття намагався забути. На той час Республіка Перу була цілковито вільною країною. Чи не найвільнішою у світі. Ти міг прожити сорок, п'ятдесят, шістде¬сят років, зрештою — все життя, і ніхто за цей час жодного разу не попросив би тебе показати паспорт. Звісно, якщо жити по-людськи. Тор осів у невеликому містечку Трухільйо на півночі країни, сподіва¬ючись почати все спочатку, але жити по-людськи у нього не вийшло. Причини були різні: зовнішність (перуанки штабелями падали до ніг синьоокого блондина), запальний характер, хороші товариські стосун¬ки з віскі тощо. Після п’яти років у Трухільйо молодий Сандерс влип¬нув у чергову неприємну історію, що поставила його перед вибором: дістати свій паспорт і повернутись у Норвегію, де на Тора чекало до¬вічне ув'язнення, або ж тікати ще далі. Так він опинився у Пуерто- Мальдонадо, а згодом і? амазонських нетрях, де безвилазно киснув уже протягом тридцяти чотирьох років. Часом Тор підсміювався над со¬бою: він тікав, не бажаючи скніти до смерті у в'язниці, а загнав сам себе в глушину, стократ гіршу за одиночну камеру. Сидів би зараз

у НІорвегії, міг би хоч телевізор подивитися... Так ось, узимку 1997 ро¬ку совість напосіла на норвежця з особливим завзяттям. Побачивши мерців, він поплив навздогін, пригнав пліт до причалу, переконався, що серед них немає живих, і тільки після того сам приволік тіла до Пуерто-Мальдонадо. На той час навіть у такій країні, як Перу, без пас¬порта вже не можна було. Тора півтора тижні протримали у буцегар¬ні, протягли через кілька виснажливих, але безглуздих допитів, після яких він почав думати, що вбивства повісять на нього, а потім... від¬пустили. У нього не було паспорта, не було візи, не було дозволу на проживання, а йому доз вол или піти. Відчиняючи камеру, старший офі¬цер майже благально подивився на норвежця і промовив: «Не встрявай. Хай буде як є». Сандерс довго не міг збагнути, в чому річ, поки у 1998-му не наштовхнувся на новий пліт. Він помалу почав розуміти. Мерці спускаються з лісів, їх ховають, і... на тому все закінчується. Іс¬трії, звісно, лишаються, їх потай передають із уст в уста, часом вони навіть вислизають за межі країни, але без печаток і підписів свідків ці кюрії — лише міфи. З 1998-го Тор ніяк не реагував на покійників (певна річ, якщо не брати до уваги перестрах). Поки його не чіпають, і пін не чіпатиме...

Старий норвежець постояв ще трохи, зі щемом у серці вдивляючись у мряку (а що, як буде четвертий?потім розвернувся і, перебо¬рюючи ниючий біль у суглобах, почовгавдо хатини. Ввечері він напив¬ся до безтями.

Через три тижні, скуповуючись на ринку в Пуерто-Мальдонадо, Тор натрапить на старий номер «ЕІ Соmегсіо», з якого довідається, хто са¬ме пропливав повз його причал того моторошного туманного ранку.

"Daily Mail"

THURSDAY, JULY 24, 2008

www.dailymail.uk 50 с

ШОКУЮЧІ HOBИНИ

Тринадцять понівечених тіл

Учасники експедиції сера Пола Холбрука знайдені в Перу мертвими1

Джудіт Тойнбі

Вчора опівдні посол Перуанської республіки в Лондоні Хосе Луїе Біскет підтвердив інформацію проте, що загін британського природознавця се¬ра Пола Холбрука, зв’язок із яким урвався 5 червня, знайшли у Пуерто- Мальдонадо. Всі учасники, в тому числі Пол Холбрук і австралійський біолог Кетріи Муні, — мертві. Виявлено тринадцять тіл, більшість ІЗ'ЯЙіХ жахливо скалічені. Тіла знайшли на плотах, які прибило течією до1 При¬стані Пуерто-Мальдонадо 22 липня приблизно о 9:30 за місцевим часом.

Жорстокі каліцтва, що їх, за попередніми даними, завдали дослід¬никам іще при житті, шокували не лише Британію, а й весь цивілізо¬ваний світ. Серу Полу зловмисники відрізали статевий член, повіки, вуха, ніс, губи, соски на грудях, викололи очі і вирвали нігті. Крім то¬го, Холбруку вибили практично всі зуби, на місце яких вставили шмат¬ки прозорого кварцу. Обличчя Кетріи Муні сплюндрували таким са¬мим чином; на додачу жінці відрізали груди. Обидва науковці сиділи на палях.

Інші знайдені тіла належать індіанцям місцевого племені мачігуен- га, котрі працювали носіям’и підчас переходів по джунглях; вони та¬кож понівечені. У багатьох не вистачає кінцівок.

__________________________________________

1. Стаття у - Daily Маіl за четвер, 24 липня 2008 року. Daily Мail — британська що¬денна газета-таблоїд, заснована 1896 року і розрахована па представників так звано¬го нижчого" середнього класу, друга за загальним накладом ( після <- The Sun - ) га-зета Великої Британії, але перша в історії країни, чин денний наклад перевищив мільйон копій. Щоденний наклад Daily Mail '-— у середньому 1 991 275 примірників.

Ввечері в редакцію «Daily Mail» телефонував невідомий, який спо¬вістив, що це не перша експедиція у верхів'я Рїо-де-лас-П’єдрас, яка завершується трагічно. Раніше у сельву вирушали безіменні шукачі пригод, полюючи на руїни й золото інків, тож їхня загибель проходи¬ла непоміченою. Цього разу ім'я Холбрука надало справі розголосу. 5а словами аноніма, протягом останніх десяти років мінімум шість ра- іів у Пуерто-Мальдонадо припливали плоти, навантажені мерцями.

Наразі ця інформація перевіряється.

Прем'єр-міністр Гордон Браун висловив співчуття сім’ям науков¬ців і пообіцяв, що докладе всіх зусиль, щоб відшукати тих, хто скоїв варварське вбивство, і притягти їх до відповідальності. Водночас Бра¬ун жорстко розкритикував Перу, прямо звинувативши уряд країни у бездіяльності. «Про те, що у них [у експедиції Холбрука — Д. Т.\ проблеми, було відомо ще півтора місяці тому. І що за цей час зроби¬ли перуанці? Нічого! Рятувальники пальцем об палець не вдарили, щоб з’ясувати місцезнаходження сера Пола і його людей. Навіть за¬раз, після виявлення трупів, місцева влада не вжила жодного заходу для того, щоб по гарячих слідах перехопити злочинців», — сказав прем’єр-міністр.

Втім, існує інша думка. Високопоставлений чиновник із міністер¬ства закордонних справ Британії, який побажав лишитися неназваним, заявив у розмові з журналістом «Daily Mail», що британські на¬падки на Перу мають на меті одне: приховати власне безсилля. «Сер Пол поринув у найбільш важкодоетупні ліси на планеті. Він перебу- вав за сотні кілометрів від найближчого житла, схований під непро¬никним покровом тропічного лісу. Можна як завгодно довго винува¬тити перуанців, але річ у тім, що ми — не боги. Ми забуваємо, що навіть найсучасніша техніка має чіткі обмеження. Щоб урятувати лю¬тей, недостатньо вислати за ними гелікоптер. їх потрібно спершу зна¬йти, а для цього знадобляться шість, вісім, може, навіть дюжина гвип- гокрилих машин. Де їх взяти? У Пуерто-Мальдонадо немає жодної. Та навіть якби були, сер ГІол забрів надто далеко. Вертольоти мають певний радіус дії. їм довелося б заправлятись у Пуерто-Мальдонадо, летіти до ймовірного місця перебування експедиції, кружляти там і миттю повертатись, інакше вони зваляться посеред сельви без паль¬ного. Ви мусите розуміти, на планеті існують місця, такі як Еверест, Південний полюс чи Мадре-де-Діос, попершись куди ви не повинні чекати на рятувальний гелікоптер... Навіть якби біля Ліми стояв увесь військово-морський флот її величності, навряд чи ми могли б щось вді¬яти», — стверджує чиновник.

Нагадаємо, сер Пол Холбрук півроку тому вирушив у джунглі Мадре- де-Діос па південному сході Перу на пошуки рудобородого тіті, рідкіс¬ного і донині офіційно не відкритого представника приматів, якого...

The Guardian

хто вои«?

Четверо з тринадцяти знайдених тіл не належали до експедиції Холбрука1 Хадлі Фрімен (Hadley Freeman) спеціально для «The Guardian»

Свіжі подробиці резонансного «повернення» групи Холбрука заганя¬ють слідчих у глухий кут. Чергове відкриття додало таємничості заплу¬таній історії.

Учора стало відомо, що принаймні четверо з тринадцяти тіл, які ран¬ком 22 липня 2008 року прибило течією до пристані селища Пуерто- Мальдонадо, не належали до експедиції Холбрука. Про це на прес- конференції повідомив аташе британського посольства в Лімі Кліффорд. Страттон. Серед незнайомців двоє білих, один представник негроїдної- * раси й один азіат (найімовірніше китаєць). Відомо, що в групі Холбру- ' ка на момент відплиття з Пуерто-Мальдонадо було лише двоє білих; ав-стралійський ентомолог Кетрін Муні і сам сер Пол (чиї тіла наразі пе-ребувають у міському морзі й будуть відправлені рідним найраніще за два тижні), — решта учасників були представниками місцевих індіан¬ців мачіїуенга (їх точна кількість донині не встановлена, та вже зараз зрозуміло, що частина мачігуенга досі лишається в джунглях).

Цілком випадково того ж дня пощастило ідентифікувати одного зі сто-ронніх. Ним виявився італійський мандрівник Лука Молінарі, який зник безвісти влітку 2002-го в джунглях штату Акре на крайньому заході Бра-зилії, майже за півтисячі кілометрів від останнього встановленого місця перебування групи Холбрука2. Сеньйор Молінарі не мав наукового сту¬пеня, був радше авантюристом, який нишпорив уздовж Ріо-Пурусу по¬шуках легендарного загубленого міста інків Паїтіті (що часом ототожню¬ється з Ельдорадо). Судячи зі стану небіжчика, Молінарі був у доброму здоров’ї протягом п’яти років після того, як його перестали шукати.

___________________________________

1 Стаття у - The Guardian - и вівторок, 29 липня 2008-го. - The Guardian; — бри-танська національна суспільно-політична щоденна галета, одна з найвнливовіших у країні, заснована 1821 року, щоденний наклад — 204222 примірники. Бразильський штат Акре межуе з перуанським регіоном Мадре-де-Діос.

Імена інших трьох незнайомців встановлюються.

Ще одна цікава деталь. Серед документі в, які виявили на плотах ра- «>м із небіжчиками (здебільшого карти, описи кількох нових видів, а та¬кож закордонні паспорти Холбрука і Муні), опинилось водійське по¬свідчення на ім'я Ґуннар Іверс. Нам вдалося зв’язатись і поговорити І власником документа. Ґуннар Іверс — маловідомий шведський худож¬ник. Йому 67, останні кілька років він проживає в Амстердамі. Ґуннар був вражений, коли почув, іцо його водійське посвідчення припливло з джунглів разом із трупом сера Пола (о, так, звісно, він чув про експе¬дицію). За його словами, він ніколи не був у Мадре-де-Діос і навіть не наближався до Пуерто-Мальдонадо, а посвідчення загубив у 2003-му підчас візиту в Перу (відвідував лише лінії Наски та Мачу-Пікчу). Ста¬рші швед не уявляє, яким чином його водійське посвідчення потрапило на пліт до сера Пола чи до тих людей, які цей пліт спускали.

Кліффорд Страттон впевнений, що найближчими днями у розслі¬дуванні трагічної загибелі сера Пола Холбрука відбудеться відчутне зрушення. Слідчі наразі розіслали фотографії трьох неідентифікова- них тіл міністерствам закордонних справ відповідних держав, тісно співпрацюють із Інтерполом, а також намагаються вийти на контакт І кимось із тих, хто у 2002-му йшов по слідах Луки Молінарі.

USA Today

FRIDAY, MAY 8, 2009 $1.00

СМЕРТЬ Холбрука: новi загадки.

«Британця не було в тих місцях, із яких надходили сигнали GPS-датчиків», — каже американський орнітолог1

Ричард Хаммет

Недавні відкриття спричинили нову хвилю дискусій навколо загибелі одного з найвідоміших зоологів сучасності, сера І Іола Холбрука, яко¬го по-звірячому закатували в Перу в липні 2008 року.

____________________________________

1. Стаття в - USA Today» за п'ятницю, 8 травня 2009 року. USA Today* — загаль-нонаціональна американська щоденна газета, заснована 15 вересня 1982 року. З 2003-го змагається з The Wall Street Journal* за звання найбільш тиражованого видання США. Середній щоденний наклад USA Today> — 1817446 при¬мірників.

2008-го, якщо вірити супутнику, Холбрук різко повернув, і саме після цього моменту сліди наче вивітрюються. Я пролетів увесь маршрут від повороту до кінцевої точки і не побачив нічого, що свідчило б про перебування людини. Локатори, може, й були там, але Холбрук — ні. Я стверджую, що після 7 червня британця не було втих місцях, із яких надходили сигнали GPS-датчиків».

За альтернативним коментарем ми звернулися до керівника об’єд¬наної слідчої групи Робіпа Левайна, 48 років. Левайн відреагував до¬волі різко: «Повна маячня. Наскільки мені відомо, щоб триматись v повітрі, «Cessna» мае рухатися зі швидкістю щонайменше 160 км/год. Як можна шукати щось у тропічному лісі, коли мчиш над ним у літа¬ку? Ярдлі нічого не бачив, бо не міг нічого бачити. Це все одно що на¬магатися витягнути голку з копиці сіна, гасаючи довкола неї на спор¬тивному автомобілі».

Зауваження, що Ярдлі все ж спостеріг рештки табірних багать, Ро-бін Левайн відмовився коментувати.

Ані британці, ані перуанці досі не спромоглись організувати пошу¬кові загони, котрі пішли б по слідах загиблої експедиції. Охочих немає.

Дороги що ми обираємо

13 березня 2012.18:25 [UÏC+2] Піцерія «Санта-Марія» Рівне. Україна

Незважаючи на будень, простора зала на другому поверсі «Санта-Марії» була вщерть заповненою. Левко приткнувся біля дальньої від схо¬пи стіни і похмуро зиркав на відвідувачів. Навпроти молоде сімейство (.зштовхувало у тлустого п'ятирічного малюка салат із. крабових па¬личок. Малюк мимоволі орудував щелепами, час від часу спиняючись і блимаючи навкруги. Немовби шукав, до чого прискіпатися і заката- I и гарненьку істерику. Зліва (найімовірніше) вершилося перше поба¬чення: худющий студент ( певно, першокурсник) сидів навпроти циба¬тої, коротко підстриженої дівулі. Збоку на столі спочивала непоказна троянда. Студент нервував, невпопад вистукуючи ногою по підлозі. Решта клієнтів виглядали звичайними трудягами, що прийшли на пи¬во після завершення робочого дня.

Атмосфера тиснула на Левка: повітря наскрізь просякло запахом пивних відрижок і неприємним, збудженим гамором.

Потягуючи пляшкове «Stella Artois», хлопець поволі заводився. Він ненавидів чекати. Він видудлив уже дві треті келиха, але який кайф утому, щоб сидіти самотою й цмолити на голодний шлунок теплувате пиво, не маючи змоги замовити піцу? Точніше, замовити він міг, але мусив дочекатися Джоніка. Хлопці не бачились майже два роки, з ча¬су випуску з «водника». І ось тепер, коли нарешті знайшли можли¬вість викроїти день для зустрічі, колишній командир 521-го взводу спізнювався на цілих двадцять п'ять хвилин.

Збігло ще трохи часу. Голод заквилив у шлунку. Левко струснув кистю, вивільнивши з-під манжета сріблястий «Tommy Hilfiger»1, придбанні"! перед минулим Різдвом у duty-iree-магазіші на поромі

_____________________________________

1. Tommy Hilfiger>- — американська компанія, що виробляє одяг, взуття, парфу¬ми, годинники та різноманітні шкіряні вироби. Заснована у 1985 році дизайнером з Нью-Йорка Томасом Хілфіджером.

«Viking Line»1 між Стокгольмом і Гельсіпкі. Глянув на синій цифер¬блат. Пів на сьому. Нехай Гена йде у дупу! Не сидіти ж отак увесь ве¬чір голодному! Він вирішив замовити улюблену «Капрічозу» з убив¬чими червоними перчиками, від якої очі вивалюються з орбіт, а кишки аж куріють(чи навпаки, очі димлять, а кишки випадають — у кого як), і в тієї ж секунди побачив Джоніка. Командир 521 -го підіймався схо¬дами.

Найперше, то впадало в око: з часу їхньої останньої зустрічі Гена конкретно набрав вагу. Погладшав кілограмів на п’ятнадцять, не мен¬ше. З жилавого чорнявого хлопаки (зовні схожого на американця) Джонік перетворився на огузкуватого дядька. Лице покруглішало, під очима з’явилися драглисті припухлості. Він змінився до невпізнання.

Вступивши у залу. Гена роззирнувся і побачив Левка.

— О, Бартош! — вигукнув він, проштовхуючись між столами. — Вибачай, старий, затримався. Ну, ти ж розумієш, — діти...

У Левка зачесався язик спитати: «На ’кий хер ти настругав їх стіль¬ки?» Розважливий Джонік несподівано для всіх одружився перед по¬чатком п’ятого курсу. Переддипломним захистом у нього народився первісток. Хлопчик. За рік з’явилася ще одна дитина — цього разу дівчинка.

Але Левко приборкав бажання. Часи, коли вони могли ставити один одному запитання такого штибу і не ображатись, канули в Лету!

— Та розумію. — Левко підвівся назустріч. — Міг хоча б дзеньк¬нути, що затримуєшся.

Вони замовили салати та піцу і... замовчали. Несподівано після більш як року розлуки старі друзі не знали, про що говорити.

— Ти схуд... — зрештою проморив Джонік.

Левко знизав плечима:

— Байдуже. — Обдивився колишнього командира і вирішив, що не коментуватиме його фігуру. А тоді раптом схаменувся: якого біса? Це ж Джонік, його ліпший друг! — А ти — жирний кабан!

Джонік реготнув.

— Таке життя, чувак. У тебе ще все попереду.

Левко поліз у кишеню і витягнув звідти синій квадратний магнітик на холодильник.

— Це тобі, брате Джонні. — На магніті вирізнялась абревіатура КТН, оточена дугами з білих дубових листків і увінчана короною. Вни-

_______________________________________

1. Viking Line> — фінська поромна компанія, чиї круїзні лайнери курсують між Фін¬ляндією, Олаидськимн островами, Швецією та Естонією. Заснована 1959 року.

знизу під літерами КТН, ішов незрозумілий для Джоніка напис «Vetenskap och konst»1.

— Дякую! Це з твого університету?

— Так, — гордо проказав Левко. — Це герб Королівського тех-нологічного інституту2.

Отримавши диплом у «воднику», Лео подав документи на грант шведського інституту3, через три місяці отримав його і вирушив на на- вчання до Стокгольма, столиці Швеції, в Королівський технологічний інститут. Хлопець уже другий рік навчався на магістратурі в Департа¬менті промислової екології {Department of Industrial Ecology) серед студентів із усього світу, яких зібрали в рамках програми ПЕР — International Industrial Ecology Program4. Власне, навчання добіга¬ло кінця. Влітку Левко мав захищати диплом.

— Круто, — прогудів Гена, обертаючи в руках подарунок.

Було помітно, як хлопець на коротку мить «просів» чи то від нос¬тальгії, чи то від легких заздрощів. В очах зажевріли вогники жалю: то мало бути його життя. Його, а не Левка. Джонік уявляв, що таке навчання за кордоном: інтернаціональне студмістечко, нові друзі з усіх закутків планети, недільні вечірки, відомі професори і зна-а-ачно біль¬ші перспективи в майбутньому. З його головою, математичними здіб¬ностями і знанням мови Джонік більше підходив для магістратури в ЄС. Та доля розсудила інакше. У якомусь місці кілька років тому він повернув в іншому напрямі, обравши іншу дорогу.

— Яку тебе справи взагалі? — спитав Левко. — Бізнес пре чи так собі?

Через рік після випуску з університету Гена організував власну фір¬му, що займалася продажем і встановленням металопластикових две¬рей та вікон. За сім місяців йому вдалось непогано розкрутитися.

_________________________

1. Наука і мистецтво (швед.).

2. Королівський технологічний інститут (швед. Кип^Іі^а Текніяка Іід^коіип, ско-рочено КТН) — провідний європейський університет(14500 студентів), розташо¬ваний у місті Стокгольм, Швеція. Заснований 1827 року. Перший політехнічний університету Швеції і на сьогодні найбільший у Скандинавії вищий навчальний заклад технічного спрямування. Головний кампус КТН розташований па вул. Вал- галлавеген (УаІИаІІах’а^еп), неподалік центру Стокгольма. «Наука і мистецтво» — девіз університету.

3. Шведський інститут (швед. 5Ьепхка іпнШШеі, 51) — шведська державіїа органі¬зація, що займається розповсюдженням інформації про Швецію у світі, а також організацією міжнародної співпраці в сферах культури і науки, в тому числі через гранти студентам.

4. Міжнародна програма з промислової екології (англ.).

—' Не скаржуся. Справи добре, особливо як для Рівного, але діти.,, це як дві маленькі чорні діри, що висмоктують усі гроші, щойно вони в тебе з’являються.

— А що ти хотів? Ви з дружиною хоч кудись їздили відпочивати ми¬нулого року?

Та куди там! — розвів руками'Дшнік.--да.-Для мене відпочи¬нок^ це дві години сну між вечерею і тим моментом, коли у молод¬шої почнуть різатись зубки.

- Жесть...

Офіціантка принесла замовлення, поставила перед хлопцями дере¬в’яні тарілки з піцами.

- А ти кудись збираєшся?

— Ага, — кивнув Левко, витягуючи з розкатаного хрумкотливого коржа паруючий трикутник. — Ми з друзяками закінчуємо навчання і хочемо відзначити кінець студентського життя Великою Поїздкою. Я того й приїхав — щоб вкщіганйти у батьків трохи грошей, бффез стабілізаційного вливання, боюся, самої стипендії на хорошу авантю¬ру не вистачить.

— Уф! Я тобі по-доброму заздрю. В очах Джоніка знову про¬ступили дивні плямки, які наштовхнули Левка на думку про те, що Ге¬нина заздрість не така вже й біла. Можливо, і не чорна, але до сяючої білизни їй теж далеко. — Куди збираєтесь?

— Іще тільки вирішуємо. Я хотів би в Мексику, але є ідеї щодо Ке¬нії, Індії, Ісландії*

— А компанія велика?

— Ні, тільки троє: я, мій одногрупник Сьома (він росіянин, але жи¬ве у Франції) іще Ян, аспірант з мого департаменту. Більше не треба, бо буде балаган.

Джонік хотів щось відповісти, але його перебив дзвінок мобільно¬го телефону. Гена глипнув на екран і вмить посерйознішав.

— Дружина, — прошепотів, зиркнувши на нахмурений лоб товари¬ша. А тоді приклав мобілкудо вуха: — Так, кохана, слухаю... Може, це зубки... Але... Добре... Гаразд, зараз буду... Все куплю, не переживай.

Левко перестав жувати. Джонік припинив розмову.

— Чувак... — винувато потупився Гена.

— Що сталося? ;

— У Юлі піднялася температура. Я думав, це через те, що ріжуть¬ся передні зубки, але зараз уже Тридцять дев’ять, і дружина нічого зро¬бити не може. Схоже, якась інфекція... Вибачай, старий, мушу бігти.

Лео витиснув посмішку і спробував зобразити на лиці розуміння.

—- Все о’кей, командире. Я розумію. Якось іншим разом. ^ У го¬лові'промайнула дуже неприємна думка: він аніскільки не жалкує'че¬рез те, що Джонік йде.

— Дякую, Лео! Удачі тобі! — Гена підвівся, надягнув курку, зро¬бив кілька кроків до виходу і тільки тоді спохватився. Ой, ще раз кажу, пробач! Геть з голови вилетіло! — Він повернувся до столика і поклав біля своєї піци стогривневу купюру.

— Не парся. — Левко взяв банкноту і підсунув назад до1 Джоні¬ка. — Я заплачу.

Секунд десять Гена вагався, потім, не дивлячись на товариша; ви¬тягнув руку і забрав гроші. А що було робити: діти — це ж як дві ма¬ленькі чорні діри;..

Левко з’їв обидві піци, допив пиво і неквапно почимчикував додому.

іі

13 березня 2012.22:42 [UTC +2] Рівне. Унраїна

Левко запустив Skype. Дочекався, коли програма завантажиться, і дві¬чі клацнув мишею по піктограмі користувача Simeon.

Насправді Таким вигадливим Іменем підписався Семен Твардов- ський — по-простому Сьома, — одногрупник Левка, єдиний, крім нього, слов’янин на Департаменті промислової екОЛоА-Семен наро¬дився і зростав у Омську. Коли хлопцю виповнилося чотирнадцять, його батько (на той час доктор математичних наук, завідувач кафедри мате¬матичного аналізу в Омському державному університеті їм. Ф. М. До- стоєвського) отримав запрошення і виїхав на роботу до Факультету наук у Université Paris-Sud1. За два місяці сім’я Твардовських пере¬бралася до Франції. До моменту вступу в КТН Сьома мав французь¬кий паспорт (тобто був повноправним громадянином ЄС), у якому французи записали його як Simeon Tvardovsky.

Якийсь час із динаміків линули довгі гудки, а тоді пролунало клацан¬ня і приглушене шипіння: Skype налаштовував відеозв’язок зі Швецією. За мить екран блимнув, і на ньому виплило опецькувате обличчя Семе¬на: правильний овал з трохи загостреним підборіддям, проникливі не¬спокійні очі кольору висушеного літнім сонцем придорожнього Г1И-

____________________________________________________

1 Університет Париж-Південь — французький державний університеті(2687ß студентів), якийспеціалізується на точнних науках, заснований 1970 року. Згідно з рей¬тингом ARWÜ (Academic Ranking of World Universities) за кількістю публікацій Університет Париж-Південь є №1 у Франції, №'6 у Європі і №37 у світі!—

лу і світле, типово російське волосся. Ледь відстовбурчене праве вухо надавало Сьомі потішного, наче після перекинутої чарчини, вигляду. Хлопець посміхався.

— Сьомо, здоров! — гукнув Левко.

На моніторі Семенового нетбука ввімкнулася картинка з мордякою Лео.

— О-хо-хо, стрілять-колотить! Які люди —Лев Толстой у прямо¬му ефірі!

— Хе-е! ;

— Як ти там?

— Забери мене звідси, я більше не можу стільки їсти.; — Левко зобразив муку на лиці, уважно стежачи за реакцією приятеля.

— От паразит, — витягнув губи Сьома. — Ми тут в умовах край¬ньої півночі мучимося від постійного недоїдання, а він кидається фра¬зами «не можу більше їсти»! — Незважаючи на те що і Лео, і Семен отримували стипендію тисячу двісті євро на місяць (якоївистачало на проживання навіть у недешевому Стокгольмі), з нормальним харчу¬ванням постійно були перебої: хлопці економили на чому могли, щоб заощадити грошей і раз на два-три місяці вибратись у мандри Євро¬пою. За неповні два роки вони встигли побувати у Норвегії, Фінлян¬дії, Італії, Франції, Данії й Німеччині. — Я читав, що на заході Укра¬їни військові склади горять. Твоя робота?

— Та йди ти... — посміхаючись, відмахнувся українець.

— Приїжджай, ми засумували без тебе. Ян уже двічі питав, коли ти повертаєшся.

Чех Ян Фідлер був на шість років старшим за Левка й Семена, остан¬ні вісім років жив у Швеції і вданий момент навчався в аспірантурі Де¬партаменту промислової екології. Попри різницю у віці він за місяць після того, як українець і росіянин почали навчання на магістра, подру-жився з хлопцями (певно, давалося взнаки спільне слов’янське куль¬турне підґрунтя). Чех часто допомагав їм у навчанні, Левко і Сьома брали його з собою в подЬрожі, тож коли у Лео зародився замисел ви¬рушити у Велику Мандрівку після захисту магістерської, Ян із задово¬ленням приєднався до друзів.

—1 Вилітаю з Борисполя післязавтра рано-вранці. Якщо все о’кей, до дев'ятої буду в Стокгольмі.

— Де приземляєшся: в Арланді чи Скавсті?1

— В Арланді.

_________________________________________

1 Арланда, Скавста — аеропорти шведської столиці.

— Зустріти тебе?

Та частина Семенових рук, яку захопила вбудована камера на його нетбуці «НР Міні 2133», ледь помітно смикалась, а з динаміків раз по раз долинало приглушене клацання. Зрідка, вилучаючи момент поміж фразами, росіянин кидав короткий погляд на долоні, яких не було вид¬но, з чого Левко здогадався, що Сьома за звичкою складає кубик Руби¬ка. Семен мав унікальні мізки: знав шість мов (англійську, французьку, російську, іспанську, шведську і трохи українську), міг множити в голо¬ві чотиризначні числа, мав екстраординарні аналітичні здібності, з блис¬кавичною швидкістю виокремлюючи з потоку інформації лише ті пара¬метри, що були справді важливими, і знаходячи між ними зв’язки, про які ніхто не здогадувався. Син талановитого математика, Сьома обо¬жнював вовтузитися з різними ребусами, математичними загадками, іЮ-головоломками, завданнями, що розвивають логічне мислення, а особливо полюбляв задачі, котрі стосуються шифрування та дешиф¬рування інформації. Криптографія1 була Семеновою слабкістю. Ще зі інколи хлопець почав тренувати мозок і за кілька років привчив його до постійної напруженої праці. Якщо його нейрони простоювали годину без роботи, Сьома в буквальному розумінні випадав із життя, занурю¬ючись у депресію. Йому мало було просто читати книгу (навіть якщо то монографія), слухати радіо чи дивитись на зорі — розкручений до не¬мислимих обертів мозок мусив безперервно довбтись над якоюсь зада¬чею (нехай і у «фоновому» режимі). Одним зі способів підтримання си- наптичних зв’язків у голові в стані перманентного збудження став кубик Рубика. Семен складав його всюди, де міг (чи, точніше, всюди, де не бу¬ло можливості зайняти макітру кориснішою діяльністю): їдучи в метро, слухаючи музику, передивляючись фільми і навіть — розмовляючи (як зараз) з друзями.

— На фіга? — відмовився Левко. — Доберусь до міста на екс¬пресі.

— Ну дивись.

— Як там Бенгт?

Бенгт Ецтлер — це старий архітектор, на віллі якого Сьома і Лео винаймали кімнати. Чоловік жив на самоті у старому двоповерховому особняку в Споньї-. Після смерті дружини почав здавати другий по¬верх вілли (великий передпокій, маленьку кухню, ванну і дві спаль-

_________________

1. Криптографія — наука, що вивчає шифровано письмо (тайнопис) і способи його

дешифрування.

2. Спонья (швед. Бранка) — північно-західний район Стокгольма, місце проживан¬ня середнього класу та робітників.

ні) — не так через прагнення заробити, як через бажання мати під боком когось, із ким можна побалакати. Протягом першого року.ма-гістратури Лео і Семен жили у студмістечку в районі Шиста'; під .час літніх канікул довкола кампусу почалося будівництво об’їзної дороги, і декілька будинків довелося знести. Згідно із законом підлості, серед будівель, що підлягали знесенню, опинилися ті, де мешкали росіянин та українець. Оскільки влітку 2011-го вільних квартир у ББЗВ2 не бу¬ло, друзі мусили шукати житло у «приватників^ Вийшло навіть на краще: платячи за спальні, хлопці фактично отримували у своє розпо-рядження весь другий поверх вілли.

— Наш старий? Каже, що теж засумував за тобою. Збирається на тому тижні поїхати до сина в Італію.

— Влаштуємо вечірку? — Левко підморгнув, кутики губ поповзли вгору.

— Вже розсилаю запрошення. — Сьома казав правду. Єдиним мінусом від переїзду на віллу Бенгта Ецтлера стало катастрофічне скорочення кількості студентських вечірок, які в кампусі на Шисті друзі влаштовували ледь не щотижня. — Слухай, — Сьома враз зро-бився серйозним, — ми з Яном учора розмовляли стосовно літньої подорожі.

-Ну?

Росіянин припинив клацати кубиком Рубика, двигнув нижньою ще-лепою, так, наче перекочував між зубами камінчик, і залпом випалив:

— З нами хоче їхати Ґрем.

Реакція Левка була передбачуваною:

— Старий, ну що заділа? Ми так недомовлялись! Ми ж не збира-ємося тягти за собою в Мексику, Кенію чи куди там ми попремось, пів-Стокгольма, правда? Чому б нам не взяти з собою Янового дядь¬ка? Або давай запросимо професора Рональда Веннерштейна. Пре¬красна ідея, як тобі здається? Ми ще не визначилися, куди їдемо, а нас

______________________________

1 Шиста (швед. КШй, читається «шіста» або «міста») — район на північному за¬ході Стокгольма, де розташувались офіси комунікаційних та ІТ-компаній. У Шис¬ті розташований університет інформаційних технологій, організований разом Ко¬ролівським технологічним інститутом і Стокгольмським університетом. Шисту часто називають шведською Силіконовою долиною.

2.SSSB (швед. Stiftelsen Stokholms Studentbostader — Стокгольмський фонд сту¬дентського житла) — приватна компанія, шо здає в оренду помешкання у Сток¬гольмі. Щоб знайти квартиру, потрібно певний час, набираючи кредити, вистоя¬ти в черзі на сайті www.sssb.se (1 кредит = 1 день після реєстрації: якщо з'являється вільне помешкання, в першу, чергу його може забрати той із користувачів, заре¬єстрованих на сайті, у кого найбільше кредитів).

уже четверо. Як так далі піде, то до часу вильоту нам доведеться за-сновувати туристичну компанію.

Хлопець говорив і сам розумів, що каже дурниці. Проблема була не в збільшенні гурту (з цим якраз усе гаразд — що більша компанія, то дешевшою й цікавішою виходить подорож), проблема чаїлась у складних стосунках двох непоступливих самців — Ґрема Келлі і Лев¬ка Бартоша. І ще Лео передбачав, що Сьома і Ян висловляться за при-єднання Ґрема, а значить, якщо американець не передумає, доведеть-ся поступитись і вони подорожуватимуть учотирьох.

Українець пригадав свою першу зустріч із молодшим на рік мулатом.

Жилавий широкоплечий мулат Ґрем Келлі, син доктора психології Джерома Келлі і чорношкірої топ-моделі Мелані Шанклін, якщо й не був плейбоєм у буквальному сенсі цього слова, то принаймні робив усе, щоб про нього так думали (правда, надаючи перевагу терміну метро- сексуал). Зростаючи в багатій сім’ї (і будучи єдиною дитиною), хлопець сприймав світ як місце, де все, що не робиться, робиться для нього. Ґрем переїхав з Чикаго, штат Іллінойс, до Стокгольма у 2009-му, де вступив у Королівський технологічний інститут на відділення медичної інжене¬рії (Division of Medical Engineering), організоване спільно з Каролін- ським інститутом і Університетом Сьодерторнс1. Із собою він привіз ти¬пово американську любов до показного життя, тлустого кімнатного гіавука-птахоїда по кличці Джорджі (скорочене від Джордж Буш- молодший) і презентоване Джеромом Келлі на двадцятиріччя спортив¬не купе «Porsche Cayman» (чия доставка на поромі обійшлась у суму, достатню для купівлі седану «Hundai Accent»). Тато Ґрема (співвлас¬ник солідної консалтингової фірми в Чикаго) свідомо відправив сина по¬далі віддому, щоби той набрався розуму, навчився самостійно прийма¬ти рішення і відповідати за них. Джером Келлі, можна сказати, досяг, чого хотів. Одного дня (навчившися приймати рішення) після п’ятої марної спроби захистити практичну роботу з молекулярної хімії Ґрем виматюкав професора Стефана Иоханссона, завершивши кар’єру ме-дичного інженера. Як виявилося, Джером Келлі, який до цього епізоду справно оплачував рахунки сина за навчання й проживання у Швеції, мав чіткі принципи в житті і — що більш важливо — мав яйця. Ігно-руючи охкання місіс Келлі, батько Ґрема перестав надсилати йому гро¬ші. Ґрем (навчившися відповідати за прийняті рішення) образився, перестав спілкуватися з батьками, навідріз відмовився вертатись в уні-

_________________________________

1 Каролінеький інститут (швед, Karolinska instituted), Університет Сьодерторнс — шведські медичні вищі навчальні заклади.

верситет, але зі Стокгольма не поїхав. За два роки він встиг обзавести¬ся друзями і закохатися у шведок. Взимку 2011 -го, перейшовши на віль¬ні хліби, мулат почав займатися тим, чим займаються всі американці за кордоном, коли у них виникають проблеми з грішми, — викладати ан¬глійську мову на приватних курсах, навчаючи переважно мігрантів із Ефіопії, Туреччини й Афганістану.

До інциденту з професором Йоханссоном Ґрем знімав велику три¬кімнатну квартиру неподалік метро «Карлаплан» і орендував місце на стоянці в підвальному гаражі сусіднього будинку. Після сварки з бать¬ком від такої розкоші довелося відмовлятися. Через SSSB мулат ви- найняв крихітну студентську квартиру в районі Берґшамра на півночі столиці, а стильний «Porsche Саутагі» залишив зимувати на вулиці під студентським гуртожитком. Проте Ґрем не скаржився. Він був аме¬риканцем (що, як показала практика, магічно діє не лише на дівчат зі Східної Європи, а й на скандинавок), мав шикарний «Porsche» (тро¬хи подряпаний і два роки без ТО — та це лиш додавало йому Шарму) і навіть без батька заробляв достатньо, щоб вдовольняти свої заба¬ганки.

Левко вперше зустрів Ґрема Келлі наприкінці січня 2011-го на ве¬чірці, організованій мулатом з приводу переїзду на нову квартиру в ра¬йон Бергшамра. Запрошених було забагато для квартирки, що скла¬далася з передпокою, маленької кухні і просторої зали-спальні, зате випивки й закусок вистачало на всіх.

Компанія була напрочуд різношерстою: колишні одногрупники Ґре¬ма, його дівчина і її подруги, Сьома, Лео, Ян і народ із їхнього депар¬таменту, а також новоспечені сусіди Ґрема.

Сьому, Левка і чотирьох дівчат із їхньої групи на вечірку привів Ян Фідлер, якого Ґрем вважав найкращим другом (принаймні з часу пе¬реїзду до Стокгольма). Американець із чехом познайомились через ме¬режу «CouchSurfing»1 за півроку до приїзду мулата у Швецію.

Українець пригадував, як побачив американця, одягнутого в дизай¬нерську футболку.з британським прапором і банальним написом «What would life be if we had no courage to attempt anything?»2, стиль¬них джинсах, що підкреслювали, але не обтягували міцні ноги, з тату¬юванням на правому біцепсі, яке заповзало на плече, ховаючися під ру¬кавом футболки, з вибіленою голлівудською усмішкою, по-боксерськи

___________________

1 CouchSurfing ( CS) — всесвітня гостьова мережа, що дозволяв учасникам ман¬друвати світом і зупинятись один у одного, економлячи кошти. Реалізована у ви¬гляді онлайн-сервісу www.couchsurfing.org.

2. Яким було б життя, якби у нас не було сміливості пробувати? (англ.)

вибритою потилицею і лискучою, ледь не жіночою шкірою кавового ко¬льору. В переповненій людьми кімнаті, де, крім стільчиків і столика із закусками, нічого не було, Грем сяяв, немов чорна перлина в магазині, де продають зроблену вручну біжутерію.

Левко підійшов до столика з напоями і взяв келих із джин-тоніком. Незважаючи на те що після переїзду Ґрем іще не розбирав речей, на стіні над столом уже висів метровий постер із фотознімком Бар Рафа- елі1 — мулат не соромився показувати, які жінки йому подобають¬ся, — а під ним, спираючись на стіну, стояла фотографія 10 х 15 у рамці. На знімку Ґрем сидів у правому (пілотському!) кріслі верто¬льота, дивлячись перед собою, і недбало, але в той же час упевнено стискаючи руками стійку керування; крізь лобове скло виднівся шма¬ток чистого неба і — в нижній частині — різнокольорові (жовті та зе¬лені ) чотирикутники ланів. Вертоліт летів.

Відпивши джину, Левко нахилився до Семена:

— Тобі не здається дивним, що чувак, ще навіть не розпакувавши шмотки, ставить на стіл власну фотокартку в рамочці?

Лео говорив російською, серед присутніх його могли розуміти ли¬ше Сьома і Ян.

— Мабуть, це через вертоліт, — знизав плечима росіянин. — Ти хіба не афішував би навсібіч, що вмієш керувати гелікоптером, якби вмів ним керувати?

«Ага, — випнув нижню губу Левко, — якби вмів..!»'

У цей час Ґрем Келлі, оточений хлопцями й дівчатами (переважно, звісно, дівчатами), розказував, як інструктор із «Windy City Flyers»*2 вчив його саджати турбопропелерну «Cessna 172» з непрацюючим двигуном. При цьому мулат ніби ненароком взяв до рук бірюзово-си¬нє посвідчення PPL3 завбільшки з кредитну картку і водив ним підчас розповіді перед очима слухачів. *

— ...уявіть, я вже бачу посадкову смугу, помалу розслабляюсь, по- збавляючись дрожі в ногах, і тут він витягує на максимум важіль ке¬рування тягою гвинта і, забравши руки від панелі, вимикає двигун.

_________________

1. Бар Рафаелі (р. н. 1985) — ізраїльська топ-модель, найсексуальніша жінка . 2012 року за версією журналуЙМахїпі»,

2. «Літуни Вітряного Міста»-(англ.) .Льотна школа, яка базується у чиказькому службовому'аеропорту (Chicago Executive Airport, PWK), шоу Вілінґу, Іллінойс, неподалік Чикаго, а також компанія, що надає в оренду приватні літаки. Заснова ¬на 1991 року. Windy City одне з прізвиськ мїеїа Чикаго:

3. PPL (англ. Private pilot license, ліцензія приватного гіШота) ^Сертифікат, що видається пілоту і є дозволом на керування невеликими (приватними) повітряни-ми суднами.

А тоді, посміхаючись, каже: «Саджай». Перша моя думка: ми летимо надто низько, і я не встигну запустити двигун, а друга — чорт заби-рай, ми падаємо! — Дівки, що стояли довкола мулата, ледве стриму¬валися, щоб не заахати.

— Як довго ти вчився? — спитав хтось.

— Півроку, включаючи теоретичну підготовку, хоча зазвичай літа¬ти починаєш за два місяці. До речі, я навчився літати раніше, ніж отри¬мав водійські права. То була мрія татка: виростити з мене військово¬го льотчика, поки матір не переконала старого підпрягти мене до більш спокійної професії.

Несподівано українець відчув напад ревнощів, розгледівши серед Гремової аудиторії Сатомі. Очі японки блищали від захоплення. «Ну, звісно, — подумав хлопець, — перед нею просто ідеал: накачаний, напахчений, прилизаний, з подряпаним «РОГБСИЄ», та ще й умінням керувати літаком і... — Він покосився на фотографію кабіни гелікоп¬тера, — ...вертольотом». Зуби хлопця заскрипіли.

— А я можу срати цементом, — голосно й англійською проказав Левко.

— Що ти сказав? — Посмішка не встигла зсунутися з лиця Ґре¬ма, але брова підозріло вигнулась.

— Згадав анекдот про Чака Норріса.

— |

Сьома скубнув Левка ззаду за сорочку, мовляв, гальмуй, аміґо, але той не відреагував, продовживши (всі, хто секунду тому слухав мула¬та, тепер витріщалися на українця):

— Якось Чак Норріс побачив хлопчика, який пісяв, виводячи стру¬миною своє ім’я в снігу. Чак Норріс подумав, подумав і випісяв своє ім’я в бетоні.

Народ посміявся (принаймні більшість із тих, хто стояв навкруг гос¬подаря вечірки), зрозумівши, що це жарт. Лице мулата скам’яніло.

Попри все Грем був непоганим хлопцем. Його потяг до розкоші, прагнення всебічної уваги, легкий менторський тон у спілкуванні з од¬нолітками були наслідком виховання й тих умов, у яких він зростав, а не проявом тотальної внутрішньої зіпсутості. У Ґремові не було чор¬ноти, й іншим разом він би віджартувався чи просто пропустив випад Левка повз вуха, але того дня все обернулось інакше. Місяць тому Грема виперли зуніверу, він посварився з батьком і, як наслідок, ли¬шився без грошей, після чого йому довелося з’їхати з фешенебельної квартири в центрі міста і переселитись у студентську комірчину... ко¬ротше, Ґрем Келлі не витримав.

— Ти хто? — виплюнув він.

Побачивши грозову хмару над своєю головою, Левко змовчав. Са- томі просвердлила його осудливим поглядом.

— Це Лео, мій товариш із України, — замість нього відповів Ян. — Давно хотів вас позна...

— Слухай мене, Лео. — Ґрем підняв підборіддя. — Ти просто лу- зер із країни третього світу, який може похвалитися лише гострим язи¬ком. А я —І американець із «Роrshe» он там, під вікнами, і ліцензією професійного пілота. Тому раджу тобі заткнути пельку і продовжити срати своїм добірним українським цементом.

Запала мертва тиша. Левко сторопів, не очікуючи на таку відповідь. Він першим «стартонув», і він, безперечно, був неправий, але Грем пе¬реступив усі межі, відреагувавши по-дикунськи агресивно й ницо.

— Це брудно, чувак, — проказав Ян, винувато блискаючи синіми очима і потираючи долонею залисину, що протягом останнього року окупувала маківку.

Сьома отямився першим.

— Нам тре’ провітритись. — І потягнув Левка на кухню. — Що на тебе найшло?

Напруження спало, хоча минуло чверть години, перш ніж гіркота, викликана інцидентом, остаточно розчинилась у повітрі.

Під кінець вечірки Ґрем пішов до Левка миритись. Публічно про-стягнувши українцю руку, мулат посміхнувся:

— Вибач, бадді1, я погарячкував, і мені соромно. Знаєш, певною мірою я фаталіст і вірю, що коли сто тисяч людей в одну мить, поду¬мавши про мене, захочуть, щоб я обісрався, то я обов’язково обісрусь, нахезаю, розумієш, повні штани. А тому я намагаюсь не залишати за собою таких людей. — Рука висіла в повітрі.

Левко розумів, що ці слова проказані більше для публіки, ніж для нього. Якби довкола не було стільки гостей, Ґрем навряд чи вибачився б, швидше за все, він не згадав би про «лузера з країни третього світу». Проте українець не бажав розкручувати конфлікт. Він осягав: якщо не простягне руку назустріч, то перебере вину за інцидент на себе.

Виштовхнувши на обличчя кволу посмішку, Левко потиснув широ¬ку, але гладку, наче атлас, долоню американця.

Секунд п’ять хлопці стояли мовчки, зазираючи один одному у вічі, і українець втямив, що мусить сказати що-небудь, інакше їхнє прими¬рення виглядатиме як зважування боксерів перед поєдинком.

____________________

1. Buddy (англ.) — друг, приятель, друзяка.

— Ти й гелікоптером умієш керувати? — Лео кивнув у бік фото¬графії на столі.

Сатомі стояла неподалік, із невимовним захватом пожираючи му¬лата очима. Левка пересмикнуло, він несамохіть стиснув долоню аме¬риканця сильніше.

— Так. Я відвідував заняття в іллінойській «Helicopter Academy». Довго відмовлявся, але згодом батько переконав мене.

— Круто... — прохрипів українець.

У той момент Левко здивувався б, якби дізнався, що менш ніж за два тижні вони з Ґремом заприятелюють, а ще за місяць їхня ватага збільшиться до чотирьох — американець стане повноправним її членом.

Повноцінне примирення почалось у неділю, 6 лютого 2011 року, в спортивному барі на Гамла-стані1. Сьома, Лео і Ян вибралися ви¬пити пива. Ян перестрів Грема і привів його в паб (від чого українець, певна річ, був не в захваті).

Того вечора по TV 10 показували XLV «Super Bowl»2, головну спор¬тивну подію на Американському континенті. Чемпіон АФК«Pittsburgh Steelers» грав проти кращої команди НФК «Green Bay Packers». Гра відбувалась на «Cowboys Stadium» в Арлінгтоні, штат Техас. Левко з цікавістю спостерігав за матчем (майже не слухаючи, про що гово¬рять Ян і Семен) — не тільки тому, що Джонік чотири роки тому під¬садив його на американський футбол, а й через те, щодо фіналу про¬билась улюблена команда його колишнього командира — «Green Bay Packers» -^«Ґрінбейські пакувальники», єдина некомерційна серед команд НФЛ.

Коли наприкінці першої чверті «Пакувальники» здійснили блис¬куче перехоплення і заклепали другий точдаун, довівши рахунок до 0-14, Левко не стримався і зааплодував. Ґрем вражено покосив¬ся на українця:

— Ти тямиш в американському футболі?

— Так, мій товариш живу Штатах і підсадив мене на НФЛ.

— Респект.

________________

1. Гамла-стан (Garnlu stan, від швед, gamla staden — старе місто) — історичний центр Стокгольма, розташований на острові.

2. «Stiper Bowl» — щорічна чемпіонська гра Національної Футбольної Ліги (йдеться про американський футбол), в якій чемпіон Національної Футбольно? Конференції (НФК) зустрічається з чемпіоном Американської Футббльної Конференції (АФК). ТеЛетрансляція «Super Bowl XLV», проведеного у 2011-му, зібрала найбільшу ау-диторію за всю історію американського телебачення,—г* I I1 млн. глядачів ( «Super B6\vl» поступається по цьому показнику лише фіналу Ліги Чемпіонів UEFA).

— Я не просто тямлю, янкі, «Пакувальники» — моя улюблена ко¬манда.

— Ти жартуєш! — Чорні мигдалеподібні очі мулата округлились.

— Анітрохи.

— Я теж за них вболіваю!

— Ти ж ніби з Чикаго, не?

— Ну, по-перше, «Chicago Bears», як ти помітив, не дійшли до фі¬налу, а по-друге, я народився в Грін-бей1.

Під кінець другої чверті, коли «Пакувальники» вели з рахунком 3-21, Грем і Левко на повну смакували матчем, клянучи суддів, викри¬куючи підказки форвардам і квотербеку2 і вгадуючи, з яким рахунком закінчиться гра. У третій та четвертій четвертях «Пітсбурзькі мета¬лісти» нарешті прокинулись і почали грати. Під кінець останньої чвер¬ті українець і американець пережили кілька неприємних хвилин, ко¬ли «Pittsburgh Steelers» скоротили відставання до 25-28, проте перед фінальним свистком Мейсон Кросбі, гравець «Пакувальників», за¬клепав польовий гол, закріпивши перевагу «Green Bay Packers». В результаті «Пакувальники» перемогли 25-31, учетверте в історії завоювавши «Super Bowl», головний трофей сезону.

Невдовзі з’ясувалося, що Грем є шанувальником професійного боксу і (що незвично для янкі) з повагою ставиться до українських важковаговиків Віталія і Володимира Кличків. Словом, крига скресла...

— І ще дещо...

Голос Сьоми, викривлений колонками комп’ютера, примусив Лев¬ка стрепенутись. Хлопець випірнув зі спогадів, повернувшись до ре¬альності.

— Кажи.

Семен виклав руки перед собою, і Левко побачив затертий кубик Рубика. Деякі секції протерлись так, що було непросто розрізнити ко¬лір. Сьома тримав кубик таким чином, щоб, не піднімаючи очей, ди¬витись поверх нього на екран нетбука. Лео не ображався на товари¬ша, знав, що Сьомі це необхідно. Вовтузіння з кубиком було чимось на кшталт куріння, поганою, але невідчепною звичкою, а ми ж не об¬ражаємось на тих, хто, розмовляючи з нами, курить сигарету?

______________________

1. Грін-бей — місто в штаті Вісконсин на березі озера Мічиган на півночі США, на-селення— 104057 мешканців(2010).

2.Квотербек (QB) (англ. Quarterback) — лідер команди нападу в американському футболі. Квотербек отримує м’яч практично в усіх атакуючих розіграшах, несе від-повідальність за вибір ігрової комбінації та прийняття рішень підчас її виконання.

Кілька блискавичних рухів, і... всі кольори на місці. Сьома покру¬тив у руках повністю складену іграшку. Після того опустив руки і взяв¬ся хаотично перемішувати секції, щоб через хвилину знову почати складати кубик.

— Це з приводу Ґрема і... — Росіянин завагався. — І Сатомі.

Серце Левка хвицнулось, обдавши жаром шию і щоки.

— А що у них? Вони почали зустрічатися?! Скажи мені!

— Та ні, чувак. Але Ґрем... він... ну... — Семен явно темнив.

— Сьома, не викаблучуйся! — Розпалившись, Лео подався до ка-мери, писок зайняв увесь екран на нетбуці в Семена, і навіть попри погану якість зображення росіянин помітив, як розчервонілось облич¬чя товариша. — Викладай усе як е!

— Та нема чого викладати.

— Він запросив японку на побачення, так? Я вгадав?.. Чувак, чо¬го ти мовчиш?!

Побачивши реакцію товариша, Сьома вирішив дати задній хід і не розказувати всього, що знає. Можливо, це неправильно, не по- товариськи, але він не хотів бути тим метеликом, чиї крильця запус-тять ланцюжок подій, що призведе до бурі.

Нехай Лео приїжджає і сам розбирається.

Українець не вгавав:

— Якщо між ними щось є, я нікуди не поїду. Шуруйте собі самі з Яном і америкосом, я вмиваю руки. І я зараз не жартую, чувак!

Не розтуляючи губ, Семен прикусив язика. Він усвідомлював, що без Левка поїздка не відбудеться, розмову треба поспішно згор¬тати, поки Левко не накрутив себе настільки, щоби втілити погро¬зу в життя.

— Не заводься. Нема чого розказувати. — Росіянин опустив очі (як іноді добре мати під рукою кубик Рубика!..). — Просто... вер-тайся швидше і... не тупи.

— Гаразд. Яну привіт. — Левко нахмурився, показуючи, що ба-жає закінчити розмову.

— Передам. А ти — сгіи сухенький!

— Пішов ти.

— Хе-хе... До зустрічі!

— Давай, чувак!

Skype прощально булькнув, і екран потемнів. Левко зчепив руки за головою, чуючи, як тривожно буркоче під серцем.

Відлига у взаєминах із Ґремом Келлі тривала рівно рік — до на-ступного «Super Bowl», у якому «New York Giants» (НФК) виграли у «New England Patriots» (АФК) Із рахунком 21-17. Наприкінці лю-того 2012-го Грем порвав із Аннет, двадцятнсемирічною цибатою шведкою, з якою зустрічався цілий рік, і... почав підкочувати «бата-рейки» до Сатомі.

Винен у тому був тільки українець.

Левко вперше побачив японку у вересні 2010-го, коли приїхав на магістратуру в КТН; вони потрапили в одну навчальну групу. Спочат¬ку Сатомі йому геть не сподобалась. Нижче середнього зросту, з плас¬ким круглим обличчям і розкосими очима, не худа, але далеко не з пишними формами — вона здавалась звичайною, такою, як усі. Весь наступний день хлопець придивлявся до дівчини, щонайменше сотню разів запитуючи себе: що в ній такого? Чому не може викинути її з го¬лови? Прийшовши на заняття третього дня, Лео вже не міг відірвати від Сатомі погляду. Його жбурляло в дрож від одного погляду на ко¬ротке, лиш трохи нижче вух волосся, що тисячами голок спурхувало в повітря, коли японка швидко повертала голову, він насолоджував¬ся її дитячим сміхом, упивався м’яким акцентом, крадькома спостері¬гаючи, як напинаються маленькі груди під кофтиною. Тоді Левко впер¬ше відчув, як поміж ребрами спалахує полум’я ревнощів, — не він один бачив у Сатомі звабливу жінку. Під кінець дня хлопець зловив себе на тому, що намагається вгадати, якого кольору в неї трусики...

Сатомі була не проти зустрічатися з українцем. От тільки Левко че¬рез невпевненість і незрозумілі підліткові комплекси, які ще не витра¬вило життя в Європі, страшно, нелюдськи, безбожно тупив. За півто¬ра роки навчання в Департаменті промислової екології він двічі запросив Сатомі в кіно і один раз — на льодовий каток. Дівчина по-годжувалася, проте жодного разу справа не йшла далі проводжань до студентського кампусу. Приблизно через півроку, втомившися вима¬льовувати Левка у своїх фантазіях, японка почала розглядати альтер¬нативні варіанти.

ііі

11 березня 2012 рони. 09:14 [UTC+1]

Остермаkьм1. Стонгопьм. Швеція

Ґуннар Іверс піднявся на ґанок із напівпідвальної майстерні і розпра¬вив старі, але ще міцні плечі. Яскраво-синє вранішнє небо було чис¬тим, настільки прозірчастим, що здавалося відполірованим дзеркалом.

_____________________

1. Остермальм - один з найпрестижніших районів шведської столиці

Таким чистим небо буває лише над Стокгольмом, звісно, у ті дні, ко¬ли місто не заливає принесеним з Балтики надокучливим дощем.

Ґуннар постояв цілу хвилину, прогріваючи зморшкувате обличчя після затхлої півтемряви підвалу, де він жив і працював протягом останніх тридцяти місяців (якщо бути точним, просто жив — старий художник давно нічого не малював; вряди-годи, не маючи сил опира-тися свербінню в пальцях і миготливим, схожим на німе кіно картин¬кам у мозку, Ґуннар брався за олівець чи пензлі і починав гарячково творити, проте на папері чи на полотнищі завжди проступали похму¬рі чорні галереї з надр Твердині і через три-чотири години після того, як картину чи малюнок було завершено, добряче «накачавшись» шот¬ландським віскі «Sir Edwards», чоловік заливав усе чорною фар¬бою, —^ чи то картаючися спогадами, чи то остерігаючися, що хтось побачить намальоване).

Порив зимного вітру із затоки примусив Гуннара зіщулитись і ми-моволі втягнути шию під захист потертого коміра пальто. Орендова¬на майстерня була розташована на вулиці Strandvägen, яка тяглась уздовж затоки, просто навпроти острова Скеппсхолмен, що затуляв вихід у протоку і далі у відкрите море, і взимку, особливо коли вітер дув із Балтійського моря, на Стрендвеґен було достобіса холодно, на¬віть зважаючи на те, що ртуть у термометрі рідко опускалася нижче від 0 °С.

Проте зима була позаду. За кілька годин (якщо не збіжаться, мов собаки, хмари) сонце прогріє Стрендвеґен, перетворивши вулицю з сирого, відкритого всім вітрам завулка на милу алею, ідеальне міс¬це для прогулянок закоханих.

Ґуннар помалу рушив на захід уздовж набережної. Старий пряму¬вав до супермаркету на Birger Jarlsgatan, неподалік метро, щоб купи¬ти яєць і овочів на сніданок. їсти він не дуже хотів, а тому вирішив, зробивши покупки, пройтись вище по Бірґер Ярлсгатан і погуляти в парку Humlegärden, поки його не заполонили матусі з візочками і тінейджери на великах.

За десять кроків від спуску до напівпідвальної майстерні Ґуннар не-сподівано закляк. Стрендвеген була чисто підметена, але на тротуарі біля бордюру він запримітив два сірувато-зелені листочки, схожі на лаврові листки, що додають у супи та інші страви. Але в тому й про-блема — помічені листочки лише скидались на лаврові, а насправді були чимось іншим, і Ґуннар здогадався про це з першого погляду.

Старий оглянув Стрендвеген попереду себе, тоді зиркнув назад, але не помітив нічого підозрілого. Злодійкувато поглипуючи з-під посивілих брів, підійшов до бордюру, схилився, спираючись рукою на колі¬но, І ПІДНЯВ листки.

Серце важко бухнуло, виплюнувши хвилю гарячої крові на обличчя.

Як він і думав, то були засушені листки коки, які жують для підтри-мання себе в тонусі корінні жителі перуанських Анд. Гуннар подивив¬ся під ноги. Вночі накрапало, однак проти місця, де він стовбенів, сі- ріла прямокутна латка сухого асфальту. До самого ранку тут стояла машина, водій якої мав з собою листя перуанської коки...

Раптово вранішні кольори помарніли. Ґуннар зів'яв, серце затрі¬потіло у грудній клітці. Сонячне світло більше не тішило, натомість вгризалося в очі, а вітер, здавалося, в одну мить похолоднішав на де¬сять градусів.

Розвернувшись, старий художник повернувся до майстерні, пруд¬ко забіг усередину і зачинив двері. Після залитої ранковим сяйвом на-бережної у сутінках кімнати перед очима попливли темні кола.

— А що ти хотів? — надламаним голосом поцікавився він сам у себе.

Моментально художник постарів років на двадцять. Якщо перед виходом він виглядав молодшим за свої роки (не старший за шістде- сятку, а як усміхнений, то навіть на п’ятдесят), то зараз перетворив¬ся на ветхого старця з дряблою шиєю, олив'яними очима і тремором у кінцівках.

Він знав, що це мало статися. Після того як той бісовий ниш¬порка з «The Guardian»... як там його?.. Херлі?... Харлі?.. Хадлі Фрі - мен... ось як... після того як Хадлі Фрімен, його персональний кат, розтрубив ім'я Ґуннара Іверса на весь англомовний світ, старого ра¬ніше чи пізніше мали розшукати. Він не сумнівався, це як двічі два — чотири.

Ґуннар також знав, що після повернення з Амстердама більше не тікатиме. По-перше, він надто слабкий, він постарів і втомився. По- друге, у нього немає грошей. Щоб заховатися, а точніше — захова¬тися так, щоб тебе не вистежили, — потрібно вільно оперувати хо¬ча б п'ятизначними цифрами. Останнім часом Ґуннар Іверс, хай як старався, не міг вибитися за межі тісної (геть як його майстерня) ді¬лянки, обставленої гнітючими написами ТРИЗНАЧНІ. Старий про¬сто не мав грошенят на те, щоб покинути все, задати драла і врятува¬тися — відкупити у долі кілька додаткових років життя...

Сівши за старий дерев'яний стіл із шухлядами (замість одної ніж¬ки підкладена купа альбомів з фотокопіями картин Дем'єна Херста, Мони Хатум, Сесилії Браун, Ервіна Вурма, Роберта Гобера, Ионатана Мезе, Мауріціо Кателлана та інших сучасних художників), Гуннар обхопив голову руками.

Він просидів так хвилин тридцять, після чого витяг із шухляди аль¬бом для малювання, вирвав з нього сторінку і, схопивши перше, що втрапило під руку, — чорну кулькову ручку, — заходився малювати.

Малюнок давався тяжко. Гуннар малював смикано, ривками, роз-качуючись на стільці, гризучи кінчик ручки, часто встаючи й міряючи кроками майстерню, доки зображення не набуло завершеної форми.

Старий поклав листок перед собою і довго дивився на нього. То було перше творіння за багато місяців, розглядаючи яке Гуннар не бажав пошматувати аркуш чи вимастити намальоване чорною акри-ловою фарбою. Можливо, через те що на атласному листку був не малюнок, а карта.

Скільки йому ще залишилося? Тиждень? День? Кілька годин?

Чи вони вже впізнали його?

Він мусить комусь розповісти. Мусить встигнути!

Але кому? У нього є Лінда, з якою він не розмовляє, але втягува¬ти в цю історію дочку старий не збирався. Вона не повірить. Якщо повірить, то не зрозуміє. І навіть якщо зрозуміє, точно не попреться в Перу.

«А що, як у мене справді лише кілька годин?» — відчуваючи, як мертвіє серце, подумав Гуннар. Згорнувши листок із картою вчетве-ро, чоловік залишив його на столі. По тому поліз у найнижчу шухля-ду і витяг звідти стару картонну теку для паперів зі стертими кутами.

По обіді (так і не поснідавши) художник вдруге одягнувся, захопив із собою картонну папку і вийшов на Стрендвеген. Сонце висіло про¬сто навпроти входу в його комірчину, але цього разу він навіть не по¬глянув угору. Незатримуючися, старий швед закрокував на захід. Обі¬гнувши поромний причал, він подався до Гамла-стану, історичного центру Стокгольма. Пробравшися лабіринтом нешироких пішохідних вуличок у західну частину Старого міста, Іверс заскочив у «Wirstrdms Irish Pub», порожній у таку годину, сів за віддаленим столиком і замо¬вив ленч.

«Я повинен комусь розповісти...» — думав він, жуючи машиналь-но, не відчуваючи смаку страви і раз за разом позираючи на папку, по¬кладену неподалік.

Попри малолюдність Гамла-стану в обідню пору, Гуннар не помі-тив, що по дорозі від майстерні за ним ішов чоловік у чорній шкі-рянці до пояса і низько насунутому на очі бейсі, з-під якого виліза-ли пасма рудого, наче іржа, волосся. Підборіддя й вилиці чоловіка

вкривала густа борода кольору міді. Коли художник пірнув у примі-щення «Wirstroms Irish Pub», рудий спинився за рогом. Заклавши за щоку два кокаїнові листки, він став жувати і довго не зводив об-ведених червоними дужками витрішкуватих очей зі входу до забігай¬лівки.

ІV

16 березня 2012 рокц. 19:02 [UTC +1]

«Wifslfoms Irish Рub»

Гампа-стан. Стокгольм

Хлопці нарешті зібралися, щоб визначитись, куди поїдуть влітку. Втім, до обговорень справа так і не дійшла.

Був п’ятничний вечір — «Wirstroms» забитий по вінця, — і офіці-антки в національних шведських костюмах не встигали розносити за¬мовлення. Пиво лилося рікою, в сусідній залі надривалось тріо музи¬кантів (волинка, мандоліна, ударні), заповнюючи бар примітивними, але надзвичайно бравурними ірландськими мелодіями. Ян із Сьомою занурились у суперечку про проблеми моделювання низькочастотних флуктуацій і гемодинамічну реакцію під час функціональної магнітно- резонансної томографії, Грем сьорбав пиво, неуважно ковзаючи очи¬ма по бару і час від часу мрійливо посміхаючись, а Левко, чекаючи, поки чех і росіянин вгомоняться, забрав у американця iPad і поліз уМережу, переглядаючи фотографії місць, куди можна податися: Те- отіуакан і Паленке у Мексиціслони, леви, носороги й інша живність у саванах Кенії; ісландські фіорди...

У Яна Фідлера задзвенів мобільний.

— Алло, — підняв трубку чех.

— Племіннику, я настійливо рекомендую тобі повернутись додо¬му, — пролунало в динаміку.

Ян жив з рідним дядьком, Ніколасом Фідлером, колишнім дипло¬матом, який дев’ять років пропрацював помічником чеського посла у Швеції і після виходу на пенсію залишився жити у Стокгольмі. Ні- колас виділив племіннику вутлу комірчину в гіівпідвальному поверсі свого будинку, північніше від станції «Ропстен», на північному сході міста. Стосунки між дядьком і небожем не вирізнялися теплотою, хо-

_____________________________

1 Теотіуакан — древ и t покинуте місто, розташоване за п’ятдесят кілометрів на пів¬нічний схід від Мехіко. Паленке — руїин великого майяпського міста на північно¬му сході мексиканського штату Чіаиас, політичний і культурний центра майя у III — VIII століттях, столиця Баакульсі.кого царства.

ча Ян тим особливо не переймався — йому вистачало того, що Ніко- лас Фідлер не бере з нього грошей за кімнату.

— Дядьку Ніколасе, я щойно вибрався до міста і... — чех пробігся очима по друзях, хитро підморгнув, — ...і зараз трохи зайнятий.

— Добре, Яне, не буду тобі заважати, — легко згодився дядько (що було на нього не схоже),— просто хочу, щоб ти знав: у підвалі прорвало стічну трубу, і ще одна пара рук мені зараз не зашкодила б.

— Що? — Іскорки згасли в очах аспіранта.

— Що чув, племіннику: тріснула труба, по якій гівно відводиться з будинку.

— І... а... а як моя комірчина?

Голос ніби й не помінявся, але відчувалося, що дядька Ніколаса аж викручує від прихованого злорадства:

— Якщо я скажу, що лайно з каналізації вже майже прилипло до стелі твоєї кімнати, то це не буде перебільшенням.

— Чорт, — простогнав Ян. — Зараз буду.

Він поклав трубку і подивився на друзів.

— Мушу бігти, у мене в підвалі прорвало каналізацію, і... — Чех стиснув кулаки від безсилої люті. — Найближчими днями мене не че-кайте.

— Давай, — махнув рукою Левко. — Ми потім пришлемо тобі стенограму розмови.

— Якщо буде сильно смердіти, приїжджай ночувати до нас, —за-пропонував Сьома.

— Дякую! — Потиснувши всім руки, Ян заспішив до виходу.

Росіянин і українець повернулись до розмови про літню мандрівку,

зосередившись на двох варіантах: Мексика і Кенія. Левко схилявся до Мексики, Сьомі насправді не імпонувала ні перша, ні друга країна. Засівши над планшетом, вони стали шукати, що можна побачити і чим зайнятись у цих країнах, голосно коментуючи все, що надибували. Ґрем майже не брав участі в обговоренні, тим самим замріяним по-глядом роздивляючись відвідувачів «Wirstroms Irish Pub»*

На столі коротко завібрував чийсь телефон. Семен скосив очі, по-бачив, що Ґрему прийшло повідомлення від відправника Satomi. Лев¬ко в цей час занурився у вивчення руїн майянського міста Яшчілан1, розташованих у джунглях на межі між Мексикою і Гватемалою, ато¬му нічого не помітив. Не чекаючи, поки Левко підніме голову йтюба-

____________________

1. Яшчілан (юкатекське Yaxchilan — зелені камені) — місто цивілізації майя вджунглях на півдні Мексики.

чить, що Сатомі пише Ґрему, Сьома штовхнув смартфон американця подалі від центру стола. Мулат схопив його і, побачивши, від кого при¬йшла смс, засяяв. Загальмовану відчуженість, із якою він секунду назад стежив за подіями в барі, наче вітром здуло. Стиснувши смарт-фон у руці, американець підвівся і рушив до виходу.

Семен скосив око на Левка. Українець, нічого не підозрюючи, ві-дірвався від iPad:

— Куди це він?

— По телефону поговорити.

— А... Дивись, — Левко крутнув планшет до росіянина, — це Яш- чілан. Майянський центр на річці Усумансінта, у справжніх джунглях.

Цe не задрипана Чичен-Іца1, де фотку слід вважати вдалою, якщо на ній менше півсотні задниць і голів. На Яшчілан водять тури посім-де-сять чоловік, туди треба на човні добиратися...

Сьома позирав на товариша і не чув його. Він думав про те, чи му-сить розповісти, що у америкоса і японки завертівся роман. Як друг, мусив би давно. Але, передбачаючи реакцію Левка, хлопець стриму-вав себе. Лео майже напевно розсердиться на Грема і зачаїть образу на нього, Семена, оскільки він не сказав про Сатомі раніше. В цьому випадку про великі мандри можна забути. А забувати не хотілося, оскільки за півроку вони роз’їдуться хто куди і не факт, що коли-не-будь побачаться.

Ґрем повернувся швидко.

— Лео, Семе, вибачайте, мені треба їхати.

— Куди? — не бажаючи розставатись із iPad, скорчив невдоволе- ну міну українець.

— Маю справи.

— Які справи у п’ятницю ввечері? — звів брови Левко.

— То довга історія, вам буде нецікаво. — Грем підморгнув това-ришам.

Семен похитав головою, дивлячись кудись під стіл.

Забравши планшет, американець (сяючи, наче щойно відлитий срібний долар) вийшов з бару.

— От і поговорили, — насупився Левко. — Як з ними можна про щось домовлятись? Ми навітьу бар організовано вибратись не може-мо, що вже казати про Мексику чи Кенію.

Сьома мовчки цмулив пиво з бокалу.

_____________________________________

1 Чичен-Іца — політичний і культурний центр майя на півночі півострова Юкатан (Мексика). Одні з найвідоміших і найбільш упізнаваних майяпеькпх руїн у світі.

18 березня 2012 рокц. 19:50 [ІІТС +1]

«Wifslroms Irish Pud»

Гампа-стан. Стонгопьм

Гуннар Іверс.

Представившися, старий всівся на стілець напроти Хлопців, поклав перед собою папку для паперів і поставив келих. Він провів у «Wir- stroms» півдня і до вечора встиг пристойно набратися (що було необ-хідно, інакше старий не зміг би почати розмову).

Левко і Семен здивовано гіерезирнулися.

— Лео, — першим відреагував українець, сторожко обдивляючись чоловіка.

— Симеон, — після паузи відповів росіянин. — Ми знайомі?

— Уже так. — Швед усміхнувся, стараючися придушувати істин¬ні почуття. Вдавалось погано.

Дивлячись на нього, Левко усвідомив, що посмішка роблена. Коли він зазирав в обличчя Ґуннара, склада¬лося враження, наче розглядав глибоку чорну яму, замасковану нару¬баним гіллям. — Чув, ви радилися про те, куди поїхати влітку.

Левко покосився на росіянина. Як довго цей дідуган підслуховує їх? Сьома відповів наляканим позирком: «Псих!»

— О, ні! Не подумайте нічого такого, — замотав сивою головою Ґуннар Іверс. — Я не підслуховував вас, просто випадково почув ва¬шу розмову. Я сидів за отим столиком. — Швед показав за спини хлопців. — Якщо вважаєте, що я набридаю, кажіть одразу, і я піду. Та передтим хотів би розповісти вам хорошу історію і висловити по¬раду стосовно того, куди можна поїхати, щоб знайти справжню при¬году.

— Кажіть, — безпристрасно кліпнув Семен.

— Ви були в Перу?

— Ні, — одночасно сказали хлопці.

— О-о, це щось неймовірне! Фантастична країна! |— Очі старого загорілися, він обвів язиком порепані від холоду губи і смачно виплю-нув: — It will blow out to hell your fucking minds!

Українець посміхнувся. І він, і його однолітки не гребували матю-ками, проте хлопець розумів, що їхня лайка зазвичай не несе експре-сивного чи смислового навантаження. Це лише брудні, майже завжди недоречні сполучники для слів. Лихослів'я ж в устах тих, кому за Шіст-десят, звучало солідно й переконливо. Левку сподобалося, як Ґуннар проказав оте «blow out to hell your fucking minds?».

— Там страх як багато усіляких цікавих речей, — твердив швед. — Ось, наприклад, Саксайуаман.

Порившись у папці, старий витяг фотокартку — практично нову, чудової якості — і поклав перед хлопцями. Левко забрав знімок. На глянцевому фотопапері виступали руїни колосальної споруди, скла-деної з мегалітичних кам’яних блоків. Три рівні заломистих стін сту-пенями здіймались один над одним. Вражало, наскільки щільно — просто з диявольською точністю — припасовані між собою брили. Між ними не було цементу. Між ними, здавалось, ножа не проткнути.

— Це Саксайуаман, — іще раз повторив Ґуннар Іверс. — Гадаю, ви нічого не чули про нього, хоча зараз це не має значення... Це руїни цитаделі в Андах, неподалік Куско, нині простого перуанського міс- гечка, а в давнину — столиці імперії інків. — Старий, плямкаючи, приемоктався до келиха. — Подивіться на брили. Вони різні: як за розміром — від порівняно невеликих до грандіозних багатотонних блоків, так і за формою — трапляються як пласкі, так і вигнуті грані. У той же час між валунами не знайдеться ані просвіту, ані шпарки, ку¬ди б пролізла мураха. Вони настільки тісно підігнані, що нагадують шматочки пазла. Вражає? Але ще більше вражає те, що у нашої ци-вілізації немає засобів, які могли б створити подібне. Жоден сучасний інструмент не здатен обробити камінь аж так досконало.

Лео роздивлявся полігональну кладку Саксайуамана:

— Та ну...

— Це правда! Жоден із відомих методів обробки каміння не дозво-ляє відшліфувати брили так, щоб їхні грані ідеально пасували одна до одної! Припустімо, можна витратити купу часу і наглянсувати два окремі блоки так, що між ними не буде мікронного зазору. Але десять, сотню, тисячу каменів? А цілу стіну? — Художнику запалі ляснув до¬лонею по столу, ледь не перекинувши келих. — Мине мільйон років, перш ніж вдасться створити щось подібне.

Українець переводив погляд із фотографії на Ґуннара і назад.

— Але Саксайуаман усе-таки збудовано...

— Правильно. — Швед загадково посміхнувся. Цього разу по¬смішка вийшла кращою. — У мене є ше кілька знімків. — Ґуннар Іверс видобув інші фотографії, на всіх були руїни Саксайуамана, від¬зняті з різних ракурсів. — Дивіться уважно. Окремі кам'яні блоки ва¬жать шістдесят тонн і сягають розмірів будинку. Але навіть вони об¬роблені так майстерно, наче це пластилін, а не граніт. Хочу, щоб ви усвідомили, наскільки технологічно досконалим є Саксайуаман. На¬віть якщо судити мірками постіндустріальної епохи.

Левко вглядався у фотографії, по черзі передаючи їх Семену. Гуннар вів далі:

— А тепер гляньте сюди. — На столі з’явилося ще кілька світ¬лин. — Це славнозвісне Мачу-Пікчу... — Лео впізнав найвідоміші інкські руїни. — Помічаєте різницю?

Сьома невиразно проказав:

— Ну, камені трохи менші.

— І все?

— Має бути щось іще?

Схилившись надзнімком Мачу-Пікчу, Левко обдивлявся стіни сту-пінчастих святилищ.

— Дивіться уважніше, — перейшов на шепіт Гуннар. — Невже ви не помічаєте, що це зовсім інша стіна?

Брили, з яких складені мури Саксайуамана, не схожі між собою, однак усі вони мають полігональну форму в перетині. їхні грані гла-денькі, наче після обробляння на верстаті. У той же час камені, з яких збудовано храми й тераси на Мачу-Пікчу, виглядали... звичайним ка-мінням. Звісно, їх теж обробляли, обтесували, але обруби лишались нерівними, граней, як таких, не було. Не знайшлося жодного каменя, який би «ліпився» впритул до сусіднього в кладці, як це було на знім¬ках Саксайуамана. Стіна Мачу-Пікчу — і це було цілком очевидно — нагадувала недбало накидану купу каміння.

— В принципі, так, — сказав Левко.

— Це різні технології, — пояснив старий. — Ті, хто зводив Сакса-йуаман, якимось немислимим способом обробляли колосальні брили, після чого складали з них стіну, наче з кубиків конструктора «Lego». Будівники Мачу-Пікчу не мали такої можливості. Вони тулили камені докупи, не маючи цементу, замазували їх глиною чи землею, а нерідко лишали просто так — утрамбовуватись під власною вагою.

— Дивно, у світі знають переважно Мачу-Пікчу і майже ніхто не чув про Саксайуаман, — зауважив Семен.

— Це типово для сучасного суспільства, де цінується зовнішній про-яв і ніхто не хоче докопуватися до суті, копирсаючись у деталях. Мачу- Пікчу стало відомим не через велич храмів і культових споруд, а завдяки розташуванню й величній красі довколишніх Анд. Гляньте на антураж, подивіться на гори навколо — ось що зробило Мачу-Пікчу відомим! Якби місто було розташоване у долині посеред миршавих ланів, а не на гребені важкодоступного кряжу, не нависало надчотиристаметровими прірвами, оточене гостроконечними бескидами, рівних яким іще пошу-кати, про нього у світі знали б не більше, ніж про Саксайуаман, на Ма-

чу-Пікчу не було б і десятої частки тих відвідувачів, які пруться туди ни-ні. — Старий перевів подих. — Зіграло роль ще й те, що до початку двадцятого століття Мачу-Пікчу лишалося цілковито невідомим для ци-вілізованого світу. За чотири століття ні конкістадори, ні їхні нащадки не натрапили на стародавню твердиню. Добрих двісті років після падін¬ня імперії інки спокійнісінько жили і хазяйнували у фортеці посеред хмар. До початку минулого століття ніхто не здогадувався, що в Андах на висоті дві з половиною тисячі метрів ховається ціле місто.

; — Справді? — І Семен, і Левко не помітили, як зацікавились і втягнулись у розмову.

— Ага. Історія виявлення Мачу-Пікчу зробила чималий внесоку йо¬го популярність. Руїни у 1911 -му відшукав Хайрем Бінгхем, професор Єльського університету. Він відшукав їх цілком випадково. Цю роман-тичну побрехеньку переповідають нині на кожному кроці в Куско, проте ніхто чомусь не розказує, що Хайрем Бінгхем насправді шукав не Ма-чу-Пікчу. — Старий перемінився на лиці, та яма, яка уявилась Левку підчас першої посмішки Ґуннара, раптово проступила чіткіше. — Аме-риканець організував експедицію, головною метою якої були пошуки Па- їтіті, золотого міста. Йому просто пощастило надибати індіанця, котрий вивів його до Мачу-Пікчу, взявши за це лише два долари.

Левко несподівано осягнув, що їхня бесіда — тільки довжелезний вступ до чогось більш важливого і таємничого.

— Ну що, вам цікаво?

— Цікаво... — мовив українець, не маючи змоги розплутати клу¬бок суперечливих почуттів, що перекочувався у грудях.

— Тоді йдемо далі. — Очі шведа збуджено поблискували. — Бінг¬хем відразу второпав, що спіймав облизня. Врешті-решт він таки про-славився, навіть написав дві чи три книги про свої експедиції, але ра- 30м з тим чудово розумів, що з точки зору технології будівництва (найдене ним Мачу-Пікчу — не більш ніж бліда тінь Саксайуамана її багатьох інших руїн у Перу. — Старий вкотре поліз до папки.— У мене є чимало інших знімків. Тут і Ойянтайтамбо, і Пізак, і К’єнко, і 1 Іука-Пукара, і Тамбомачай1.

Ґуннар, наче картяр, розклав на столі нові фотографії. Ці були ста-рішими і виглядали потріпаними. Старий розсортував світлини на дві групи. У першій — зліва від Левка— фото Саксайуамана та інших і вердинь із бездоганними стінами, складеними з мегалітичних блоків.

___________________________

1. Ойянтайтамбо. Пізак, Кєнко, Пука-Пукара, Тамбомачай — назви фортець, ру¬їни яких збереглися в Перу. Розташовані в Андах, у провінції Куско.

Праворуч опинилися знімки Мачу-Пікчу та інших фортець, чиї стіни скидались на безладне нагромадження каміння.

— Розумієте, про що я? — Швед прижмурив одне око.

Різниця у стилі будівництва була очевидною.

— Розумію, — трохи сконфужено проказав Сьома. — Але що це значить?

— Почекай, скоро побачиш. Це не все. Споруди, що ви бачите в ку¬пі зі знімком Мачу-Пікчу, насправді зводилися пізніше за гігантів на кшталт Саксайуамана. Точної різниці ніхто не скаже, але можна з пев-ністю стверджувати, що спочатку в Андах з’явилися Саксайуаман, Пі- зак та Ойянтайтамбо, а вже потім — їх менш досконалі... — Гуннар зро¬бив паузу, — копії.

— Як це? — Левко забув про недопите пиво. — Древні розучи¬лись будувати? Тупо втратили свої знання?

— Нічого вони не втратили, — похитав головою Гуннар.

— Як тоді пояснити, що та сама цивілізація будує настільки Техно¬логічно різні споруди? Невже трапилося щось таке, через що інки швидко деградували?

— Егей!:—обірвав його старий. — А хто говорить про ту саму ци-вілізацію? Хто говорить про інків?

— Не второпав...

— Ти робиш ту ж помилку, що й сучасні історики. Хіба я хоч сло-вом обмовився про те, що Саксайуаман і подібні твердині будували інки?

В — Е-е-е... Ні.

— Правильно. Я просто не міг цього сказати. Бо Саксайуаман, Ойянтайтамбо, Пізак і багато інших мегалітичних фортець будували не інки. Все, що створили інки, — це кучугури дрібного щебеню на кшталт Мачу-Пікчу чи Пука-Пукари.

Українець не стримався і посміхнувся, без зневаги чи розчаруван¬ня, але промовисто скептично. Надто категорично, а через це якось по-дитячому наївно прозвучало останнє твердження. Проте Гуннар лишався серйозним і якимось... наче переляканим.

— Розумієш, у чому вся штука, — вів далі він, наче й не зауважив-ши скепсису, — за останні сто років про історію Південної Америки до того моменту, коли туди припхався Пісарро, написано тисячі, може, де¬сятки тисяч статей і монографій. Починаючи з 2000 року до нашої ери цей континент населяло кільканадцять напрочуд розвинених цивіліза¬цій, які в дечому переважали шумерів, китайців і навіть єгиптян. Куль¬тура Моче, культура Чи му; таємнича цивілізація Наски, імперія людей

Уарі, зрештою аймару та інки1 — всі вони в певні періоди досягали ви-сокого розвитку. Та є одна проблема. Жодна з перерахованих цивіліза¬цій не мала писемності. Ніхто не заніс до Південної Америки концепт письма, а самі вони за три тисячі років так і не додумалися, що абстракт¬ні думки можна фіксувати. Це означає, що цивілізації, які я назвав, не ЛИШИЛИ по собі жодної книги, документа чи напису... Спільнота науков¬ців намагається створити ілюзію, наче нам про них усе відомо: якщо не строго хронологічно, то принаймні у загальних рисах. Та це брехня. А правда втому, що на початку шістнадцятого століття, коли до Півден¬ної Америки вдерлись іспанці, на материку існувала одна держава — Імперія інків, найбільша в тогочасному світі. Вона розкинулась на пів- континенту, займаючи землі сучасного Еквадору, Перу, Болівії, Чилі І частково Аргентини. Усе, що створювалося культурами Моче, Чиму,

І Іаски чи Уарі, належало інкам-завойовникам. І що виходить? Усі по¬дії з історії доколумбової Південної Америки, про які ми знаємо, — це Історії, розказані конкістадорами. Конкістадори, своєю чергою, брали ні історії від інків (більше просто не було від кого, адже саме інки ви-явились останніми, кого іспанці застали на Новій Землі). Як ти дума- і пі, Лео, свідчення інків можна вважати правдивими?

- Те, що ви зараз говорите, виглядає логічно, — обережно мовив Левко, — але...

I уннар Іверс далі сипав порівняннями:

- Уяви ситуацію: ти вселяєшся у квартиру; в якій до цього хтось жив. Що ти робиш першою чергою? Правильно — починаєш ремонт. Переклеюєш шпалери, перефарбовуєш стіни, міняєш меблі. Історія доколумбової Південної Америки — це ті ж самі шпалери, наклеєні останніми цивілізаціями, які населяли континент, у цьому випадку — Інками. — Чоловік перервався і залпом допив пиво. — Ви ніколи не шдумувалися, що вся сучасна історія — це історія цивілізацій-пере- можців? Ті, хто програв, зійшов з арени, поринули у забуття, навіть мкщобули більш «просунуті»у порівнянні з агресорами. Завойовник, який підминав під себе якийсь народ, державу чи цивілізацію, нама- і її вся применшити їхні заслуги, але найчастіше — присвоював їх собі.

__________________

1. Моче, або прото-Чиму — доколумбова культура в Південній Америці, що існувала з I по VIII століття на узбережжі Перу, центр — у районі міста Трухільйо. Чиму —високорозвинута культура в Південній Америці, що існувала приблизно з 1250 до

1470 року на узбережжі півночі Перу, столиця — піщане місто Чан-Чан. Наека —доколумбова цивілізація, що існувала на півдні Перу (плато Наека) в 11 ст. до н.е. —

VI ст. н.е. Уарі —'індійська культура доінкського періоду, що існувала у IX—V ст. до н.е. у Центральних Андах і на південному узбережжі Перу. Аймару (аймара ) — Індійський народ в Андах, що живе у високогірних областях у районі озера Тітікака.

Я розумію вашу недовіру, але повторюю ще раз, — у голосі з’явилися нетерплячі нотки, — Саксайуаман, Пізакта Ойянтайтамбо будували не інки. Сини Сонця, відверто кажучи, були хріновими будівничими. Усе, що вони вміли робити, — це воювати.

Сьома демонстративно відсунув фотографії в бік Гуннара і різко спитав:

— А ви хто?

Старий сконфузився, але відповів без заминки:

— Я художник. Я пишу картини.

Семенове запитання збило темп розмови, та через хвилину Левко повернувся до того, що казав швед:

— Гуннаре, думайте, що хочете, але ваші докази непевні. Це лише припущення.

— Це не припущення.

— Це припущення, — стояв на своєму хлопець. — Минули сотні років, нині немає нікого й нічого, що могло б довести правоту або ж хибність ваших суджень. Я певен, можна знайти інше пояснення тех-нологічного провалу в розвитку інків. Гадаю, на сьогодні не існує жод¬ного об’єктивного доказу на користь того, що руїни в Андах належать різним цивілізаціям.

Ґуннар увесь напружився:

— Власне, я підходжу до того, заради чого почав цю розмову, адже йдеться насправді не про Саксайуаман і не про Мачу-Пікчу... Такий доказ існує, Лео. І він не один.

Левко стулив рота.

— Що за доказ? — поцікавився Семен.

— Паїтіті.

— Тобто? Міфічні руїни?

— Не міфічні. Це рештки велетенської Твердині в сельві за Анда¬ми, саме існування якої доводить, що половина з фортець, які нібито належали інками, насправді будувались значно древнішим і більш роз¬винутим народом. Як Мачу-Пікчу — ніщо порівняно із залишками Саксайуамана, так і Саксайуаман видається іграшковим будиночком на тлі Паїтіті.

— Звідки ви знаєте? — не втримався Левко.

— Я був на Паїтіті.

Ґуннар дістав з папки останнє фото, найстаріше серед інших; Єди¬ний знімок, на якому був сам Іверс. Швед стояв, уперши руки в боки, на березі витягнутого озера, а позаду нього здіймалась до неба, ледь не затуляючи сонце, багаторівнева стіна велетенської Твердині. Клад-

ка в стіні чимось нагадувала Саксайуаман. тільки камені (якщо порів¬нювати розміри з Ґуннаром) були в кілька разів більшими. Наймен¬ший серед них був більшим за найбільший блоку стіні Саксайуамана.

Правда, якість фотографії насторожувала. Зображення було нечіт¬ким, безформним.

— Де це? — прошепотів українець.

— У джунглях Мадре-де-Діос на сході Перу. Мачу-Пікчу і Паїтіті розділяє нещасних двісті кілометрів. Штука в тому, що ці двісті кіло¬метрів устелені найбільш дикими, глухими і важкопрохідними лісами у світі. Там можна сховати Нью-Йорк, і ніхто його не знайде.

— Ви стверджуєте, що знайшли Паїтіті? — перепитав Левко.

— Знайшов не я. Я просто там... хм... побував.

— Як? Яким чином ви туди потрапили?

— Випадково... — ухилився від прямої відповіді старий.

Хлопці забирали один у одного фотокартку і не могли надивитись на грандіозну стіну. Зрештою Семен повернув фотографію Ґуннару.

— Фотка розпливчаста, — недовірливо прогудів він. — Звідки нам знати, що вона справжня? Тут на п’ять хвилин роботи для тих, хто ша¬рить у Photoshop. Які ще є докази?

Старий художник враз пожалкував, що не взяв намальовану зран-ку карту з собою. Він зітхнув:

— Писемність. Ті, хто будував Саксайуаман, на відміну від інків, па відміну від усіх інших народів Півден ної Америки, мал и письмо. Але для того, щоб побачити написане ними, вам слід спочатку повірити и Твердиню. Бо Паїтіті — єдине місце, де воно збереглося.

Сьома пожирав старого широко розкритими очима: він не вірив, але йому страшенно хотілось повірити. Левко підозріло захитав головою.

— Не вірите? — Ґуннар опустив голову. Але здаватись не збирав-ся. — Моя майстерня зовсім поряд — на Стрендвеген в Остермальмі. Якщо маєте бажання, можемо прогулятись до неї, і я покажу дещо, що переконає вас. — Старий лукавив, йому просто хотілось віддати карту.

Українець глипнув на Семена. Росіянин прискіпливо вивчав змо-рене обличчя шведа.

- Я наполягаю. — Ґуннар подивився спершу на Левка, потім на Семена! Його руки тремтіли.

Лео мовчав, безмовно віддавши ініціативу в руки товариша. В цей момент Сьома мав би подякувати художнику за розповідь і чемно роз¬прощатися з ним. За півгодини він і Левко доїхали б до хатини Бенг- пі, вляглися б спати і наступного ранку забули б про дивну зустріч у ір¬ландському пабі в західній частині Старого міста. Росіянин саме так

і збирався вчинити, проте щось заглючило на Небесах (писемність... ПИСЕМНІСТЬ!..), і Сьома, облизавши солоні губи, піддався незро-зумілому імпульсу:

— Гаразд, ходімо...

Ґуннар і Семен подались до бармена платити за випивку, Левко ві¬дійшов у туалет.

Вийшовши з вбиральні, хлопець звернув увагу на самотнього від-відувача, який сидів за столиком у темному закуті пабу. Левко відзна¬чив його з трьох причини. По-перше, чоловік нічого не пив: столик стояв порожнім, якщо не рахувати фотокамери, котру, незнайомець притримував рукою (що, певно, свідчило про готовність будь-якої ми¬ті почати фотографувати). По-друге, химерний візитер, витягнувши шию, стежив, як Ґуннар і Сьома, розрахувавшись, прямують до ви¬ходу. Двічі простеживши напрямок погляду, Левко переконався, що не помиляється: незнайомець придивлявся до старого шведа і росія¬нина. І по-третє, чоловік був таким рудим, що складалося враження, наче його голова охоплена полум’ям. Волосся середньої довжини й густа борода, яка обрамляла рот і наполовину ховала щоки, мали ядуче-іржавий відтінок.

Щось заворушилось у Левка під серцем ще до того, як він зауважив, що рудоволосий підглядає за Ґуннаром і Сьомою. Мимоволі українець зауважив, що з місця, яке займає рудий, добре видно столик, за яким вони розмовляли з художником. Хлопець затримався, намагаючись розгледіти незнайомця і підсвідомо вишукуючи інші підозрілі деталі.

Тієї миті чоловік повернув голову і штрикнув Левка поглядом.

Українець рохнув, і борлаку нього сіпнувся. Попри півтемряву, що огортала рудого, він усвідомив, що зазирає в найстрашніші очі з усіх, які доводилось бачити до цього. Баньки рудоволосого мали криваво- червоний колір. Моторошний ефект посилювався полум’яною обля¬мівкою на повіках, що підкреслювала нездорове забарвлення кришта¬ликів і створювала ілюзію кривавих підтьоків довкола очей. Розумом Лео усвідомлював, що очі цілком відповідають волоссю й бороді, що це лише витівка природи, причини у генах чоловіка, проте серцем від¬мовлявся осягати реальність того, що бачив. У півтемряві пабу очі здавалися червоно-чорними жаринами.

Відвівши погляд, хлопець закрокував уздовж барної стійки до ви¬ходу, нутром відчуваючи, як чоловік поглядом свердлить йому спину.

Рудий стежив за Левком, поки той, пропустивши Ґуннара і Сьому, не зник за дверима, потім підхопився і, сплюнувши у попільничку жмут пережованого листя коки, поквапився до виходу.

16 березня 2012 року. 21:00 [UTC +1]

Бергшанра. Стокгольм

Вони стояли біля вікна його квартирки, дивлячись на затоку.

Ґрем провів пальцями по руці Сатомі, по ділянці, не прикритій су¬кенкою, просто щоб перевірити, що вони на одній частоті. Японка не здригнулась і руки не забрала. Його обличчя просяяло, наче в малю¬ка, що отримав бажаний подарунок на Новий рік.

На столі стояли щойно принесені суші, на підвіконні — два бо-кали білого сухого вина «Flagstone Noon Gun» з Південної Афри¬ки, урожай 2009 року, але ніхто з них не думав ні про вечерю, ні про вино. Обоє перебували в сп’янінні іншого типу.

У Сатомі від збудження підгинались коліна.

Опинившись за кілька сантиметрів від Ґрема, вона подалась уперед і поцілувала його, спершу ковзнувши язичком по губах хлопця, а тоді настирливо вклавши язик глибше в рота. Однією рукою вона провела у мулата за вухом, іншу опустила спереду на джинси, граючись із пряжкою... і з тим, що тверділо трохи нижче під неї.

Не перестаючи відповідати на цілунки, Ґрем погладив долонями її стегна. Гаряча кров шугонула по всіх кінцівках, коли він відчув, що дівчина в панчохах. Піднявши поділ вільної сукні, він підчепив пальцями трусики і стягнув донизу. Переступивши з ноги на ногу, Сатомі стала на пальчики і скинула їх на підлогу.

Грем опустив руку між її ніг і торкнувся розпаленілого тіла, не припиняючи цілувати. Знайшовши клітор, стиснув його пальцями, одночасно відриваючись від її губ і опускаючись із поцілунками на шию, а потім ще нижче — на груди.

Тепло від його рук розливалось усім її тілом.

Сатомі відступила на крок, щоб опертись об стіну, інакше про¬сто з’їхала б на підлогу. Ноги тремтіли, ледве тримаючи тіло. Ґрем Ііідчув це; підняв дівчину на руки (вона обхопила його ніжками) і по¬ніс у спальню. Поставивши її перед ліжком, Ґрем через голову зняв сукню, залишивши японку в самих чорних панчохах і червоному кру¬жевному брасьєрі, що ледве прикривав соски.

Після чого легенько штовхнув на матрац.

Цілуючи, Ґрем піднявся вгору по її тілу. Коли дотягнувся до ли-ця, Сатомі з жадобою впилась у його губи. Якийсь час вони грались я піками, потому Ґрем узявся пестити її груди. Його язик закружляв

навколо набухлого соска, і Сатомі, стиснувши в кулачки цупке во¬лосся американця, притишено застогнала.

Мулат ковзнув пальцями по низу живота — раз, другий, третій. Доторкнувся клітора. Сатомі зірвала з хлопця сорочку і почала води¬ти руками по спині від шиї аж до накачаних сідниць, стягуючи нижче його джинси. Коли його великий палець зачіпав винятково чуттєву точку, дівчина скрикувала і впивалась нігтями у спину американця.

На мить відсторонившись від тіла, що пашіло плотським теплом, Ґрем стягнув з себе джинси.

— Ніколи не думала, що я з тих дівчат, які готові віддатись пер¬шої ж ночі... — м’яко сказала Сатомі, насолоджуючись його м’язистим, доглянутим тілом.

Вона побачила його член і замружилась від ущипливого передчуття, що, наче бульбашки газованої води, поплило по втягнутому животу.

Він покосився на неї, ладний наморщити брови, але з виразу об¬личчя побачив, що це лише гра. Дівчина не має на увазі те, що гово¬рить, вона не має наміру зупинятись, і Грем продовжив пестити її (лі¬ва рука між стегон, права — на грудях), відчуваючи, як вказівний і середній пальці долоні стають мокрими.

~— Всьому буває перший раз, — відповів він, поцілувавши вну¬трішню частину стегна Сатомі. Близько. Так близько...

Вона вигнула спину, прикусивши краєчок нижньої губи, і застог¬нала голосніше. Від рухів його пальців спирало подих. Усередині, го¬туючись вивільнитися, згущувалась енергія сотень атомних вибухів.

Грем більше не міг стримувати себе. Забравши долоню від роже¬вої перлини, лагідно розвів її ноги.

— I want to fuck you until you can’t walk anymore... — хрипко про-шепотів мулат і увійшов так глибоко, як тільки міг.

VII

16 березня 2012 рокe. 21:08 [UIC+1]

Майстерня Ґуннара

Остермапьм. Стокгольм

Стокгольмська погода у березні гірша, ніж вередлива жінка, — піс¬ля чудового сонячного дня за вікном дощило. Із затоки віяло крижа¬ною вогкістю.

Ґуннар Іверс підставив Левку й Семену по табуретці, сам сів на дерев’яний стільчик і, не запропонувавши ні кави, ні чаю, розгорнув намальовану від руки карту.

Левко іронічно всміхнувся. Поведінка художника дедалі більше на-гадувала фарс, а сам він перетворювався в очах українця на психічно хворого — не буйного, та все ж із конкретно перекошеним дахом. Сьома німував, здалеку роздивляючись альбомний аркуш, який злегка ви-блискував у світлі лампи.

— Не кажіть нічого, — схвильовано промовив Ґуннар, — спершу иислухайте, а потім вирішите, що з цим робити. — Він провів долонею по листку і ткнув пальцем у точку в нижньому правому куті: — і ось це Пуерто-Мальдонадо, єдине поселення в регіоні Мадре-де- Діос, що може слугувати відправним пунктом для експедиції...

— А хто вам сказав, що ми... — розкрив рота Левко.

'— Я ж просив не перебивати мене, — зморщив лоба старий швед. — До Пуерто від Куско тягнеться асфальтована дорога С30-— за шість-сім годин можна доїхати на рейсовому автобусі. Після Пуерто-Мальдонадо шосе С30 прямує на північ, проходить уздовж кордо¬ну, огинаючи ліси Мадре-де-Діос зі сходу, і приблизно через двісті п’ятдесят кілометрів завертає у Бразилію. Хоча шосе вам не потріб¬ні'. Через Пуерто протікає річка під назвою Ріо-Мадре-де-Діос. Вона

тече із заходу на схід, закладаючи чималий гак біля Пуерто-Мальдо¬надо. Ось тут. — Палець перемістився на вигин річки. — 3 північно¬го заходу в цей «гак» впадає одна з найбільших приток Ріо-Мадре-де- Діос — Ріо-де-лас-П’єдрас, яку місцеві кличуть Такуатіману. Якщо йти проти течії Ріо-де-лас-П’єдрас, то через сто вісімдесят кілометрів від Пуерто-Мальдонадо на правому березі (тобто зліва, якщо зважа¬ти на те, що просуваємось проти течії) натрапите на ґрунтову злітну смугу. Вона обслуговує наукову станцію Прогресо, фактично невели¬ку хатину, де ночують учені, що прилітають на стариці1 Мадре-де-Діос поспостерігати за птахами. Приблизно через двісті шістдесят кіломе¬трів від Пуерто-Мальдонадо із заходу в Ріо-де-лас-П’єдрас вливаєть¬ся безіменна притока. Точну відстань назвати не можу, та це й не важ¬ливо — Такуатіману після кожного сезону дощів міняє русло, —зате я маю глобальні координати місця, де зливаються річки. Я записав їх ось тут. — Палець перемістився навскоси по аркушу.

11°42'47"S 70°22'58"W

— Піднявшись іще на тридцять кілометрів по безіменній притоці, справа від себе ви побачите скелю, схожу на голову папуги, — Parrot’s Head Cliff2. Якщо не переплутаєте притоку, то пропустити Голову Па¬пуги практично неможливо. Цей бескид позначує місце висадки. — Що більше Гуннар говорив, то сильніше хвилювався. Кілька разів він поглянув на вхідні двері майстерні, наче боявся, що крізь них хтось увірветься і не дасть йому завершити. — На півдні від місця висадки сельва ховає два невеликі озера — Аппер-Вінкер-Лейк3(так назива¬ється північне) і Лоуер-Вінкер-Лейк (південне). Аппер-Вінкер-Лейк лежить на п’ять кілометрів південніше від Голови Папуги, а Лоуер- Вінкер-Лейк — ще на три кілометри далі на південь. Коли досягнете Лоуер-Вінкер-Лейк4, на північно-західному березі знайдете покину¬ту кам’яну дорогу, яка вкрай схожа на древні тракти інків і тягнеться на захід крізь нетрі. — Попри всі зусилля старий не міг приховати три¬вогу. — Цей шлях веде до Паїтіті.

______________

1 Стариця — відокремлена від річки ділянка (меандр), озеро, їло лежить у залише¬них річкою річищах.

2. Кліф Голова Папуги (англ.).

3. Аппер-Вінкер-Лейк (англ. Upper Winker Lake) — озеро Верхня Повіка (або Верх¬нє Око).

4. Лоуер-Вінкер-Лейк(англ. Lower Winker Lake) — озеро Нижня Повіка (або Ниж¬нє Око).

Від напруження на лобі Гуннара виступив піт. Пивний віддих зали¬шився, але алкоголь вивітрився з голови старого. Українець м’яв пальцями мочку правого вуха і міркував, на дідька божевільному ви¬гадувати настільки досконало продуману історію. Розповідаючи, ста¬рий швед жодного разу не запнувся.

— А це що таке? — спитав Сьома, показавши пальцем на мапу (але не торкнувшись).

— Це Skull’s Crevice, Розколина Черепів, один із орієнтирів. Кам’яна дорога оминає її з півдня, а від Розколини Паїтіті відділяють дна денні переходи. — Кілька великих крапель збігли по скронях. Ґун- нар узяв карту зі столу, згорнув її і тихо (майже благально) промо¬вив: — Візьміть... це вам.

Семен не поворухнувся.

Лео підняв брови:

— Для чого?

— Подумайте про мою історію на дозвіллі. Подумайте... — Гуннар намагався знайти аргументи, які могли б схилити хлопців на його бік, шіе в голову лізли самі банальності. — Подумайте, чи хочете ви справжньої пригоди.

Левко затих, намагаючися зібрати докупи все, що він почув і поба¬чив за останні дві години. Історія виходила заманливою. Аж надто за¬манливою, чорт забирай. І саме в цьому крилася проблема. Левко здо¬гадувався, що Ґуннар збрехав, говорячи, що випадково натрапив на І Іаїтіті. У той момент хлопець ще не уявляв, що таке Мадре-де-Діос, шіе без того розумів, що людина не може просто так опинитися се¬ред джунглів, щоб випадково щось там знайти. Карти, фотографії, логічність суджень, обізнаність із географією Південно-Східного Пе¬ру — все доводило, що старий цілеспрямовано шукав Паїтіті. Безсум-нівно, хтось колись зацікавив шведа, розказавши історію про Тверди¬ню, — точно так само, як він старався зацікавити їх, Левка й Семена. Та от що дивно: присвятивши пошукам, певно, не один рік, Ґуннар врешті — за його словами — натрапив на Паїтіті, славетну Тверди¬ню, котру безуспішно шукали сотні авантюристів. І ось замість того, щоб увіковічнити себе, прославитись на всю планету, він намагаєть¬ся зіпхнути цю історію випадковим зустрічним.

— У мене є питання... — озвався Левко.

— Ну?

- Якщо ви там були, якщо ви бачили Паїтіті і знаєте, де розташо¬вані руїни, чому самі не розповісте про них світові?

— Я не можу.

— Через що?

Гуннар запнувся, облизав пересохлі губи і з величезною неохотою відрізав:

— Через особисті обставини.

Левко кинув швидкий погляд на Семена і (...це ж просто карта) забрав аркуш із рук художника. Швед заплющив очі з виглядом люди¬ни, що позбавилась важезного тягаря, але за мить поривно відкрив їх.

— І ще одне. — Він звертався до Левка (українець досі тримав лис¬ток перед собою, не знаючи, куди подіти карту). — За тридцять кіломе¬трів від Пуерто-Мальдонадо на лівому березі Ріо-де-лас-П’єдрас я по¬значив місце, підписане «Хатина Тора Сандерса». Тор — це старий норвежець, який, наскільки мені відомо, живе в Мадре-де-Діос понад тридцять років. У нього кепський характер, та загалом він непогана лю¬дина. Перед тим як прямувати в джунглі, раджу вам зупинитись у Сан¬дерса. У його халупі вдосталь місця, часом Тор приймає у себе дослід-ників, що пливуть у джунглі чи спускаються з нетрів по річці. — Ґуннар зазирнув у вічі Левку. — Це важливо. — Трохи відсторонившись, він знову заговорив до обох. — Можете думати що завгодно, думати, що я психанутий старий, звихнутий на скарбах і загублених містах. — Він стишив голос; його очі гарячково світились. — Але прошу, послухайте мене: просто залиште карту. Нехай лежить, їсти вона не просить. Мож-ливо, згодом, плануючи чергову відпустку, ви згадаєте про неї. Прига¬даєте дивакуватого шведа і його неймовірні історії. А тоді, хтозна, рап¬том вам закортить замість валятись навзнак, смажачи животи на вилизаному курорті десь у Туреччині чи Еміратах, влаштувати справ¬жню пригоду і спробувати дізнатись, чи правду говорив пом’ятий жит¬тям дідуган. Тож незалежно від того, чи хочете ви відшукати Паїтіті за¬раз, чи ні, — тримайте цю карту при собі.

— Згода, — кивнув головою Левко, поклавши листок у кишеню пальто.

— Ну, нам пора, — підіймаючись, мовив Сьома. — Уже пізно.

По дорозі додому хлопці мовчали. Сьома бавився з кубиком Рубика,

Левко гриз очима нічну темряву за вікном, час від часу фокусуючись на промислових майданчиках та ангарах, що випливали з чорноти. Одна думка не йшла йому з голови. Протягом усієї розмови, навіть у ті мо¬менти, коли Гуннар Іверс збуджувався, з головою поринаючи у розпо¬відь, із очей старого не сходили розгубленість і... страх. Непомітні й роз¬пливчасті, немов відблиски неба на дні колодязя, вони, втім, ні на секунду не щезали, відтіняючи сторожкістю кожен погляд шведа. Кіль¬ка разів, зачувши різкий та несподіваний звук, Ґуннар здригався, зир-

каючи на двері, ідо вели на вулицю. В такі моменти він скидався на під¬літка посеред середньовічного замку, який чекає появи закривавленого привида, що от-от кинеться на нього з-за стіни. Іверс був міцним чолов’ягою на схилі літ. Грубуватий рихлий голос, кремезний торс, м’язисті ручища на будь-кого справляли враження. Літній художник мав би сам наганяти страху. Але ні. Чоловік сіпався і ледь не підскаку¬вав, коли різкий порив вітру хльостко бив по склу, хтось із перехожих ненароком впускав на бруківку парасолю чи надто голосно кашляв.

І тоді Левко втямив, що насправді не так важливо, чи Гуннар гово¬рить правду. Якщо відкинути непевну легенду про Паїтіті і байки про письмена, відмести намагання переписати всесвітню історію, очевид¬ним лишається одне — неясний та ірраціональний страх старого. У джунглях Перу з Гуннаром Іверсом трапилося щось таке, що напов¬нило мозок жахом. Щось химерне й темне укоренилося в макітру шве¬да і відтоді не відпускає його.

Торкнувшись пальцями складеної вчетверо і захованої в кишеню пальто карти, Левко подумав, що мав він у дупі таку перспективу: їха¬ти і дізнаватись, що то таке.

На жаль — на превеликий жаль для них обох — Семен Твардовський думав інакше.

VІІІ

17 березня 2012 РОКЦ. 01:04 [UTC+1] Вілла Бенгга

Почистивши зуби, Левко заглянув у кімнату до Сьоми:

— Ще працюватимеш?

Годинник показував п’ять на другу ночі. Семен в одних трусах і май¬ці примостився за столом перед відкритим ноутбуком. Ліжко ще не розстелене.

— Та так... Хочу дещо глянути, — не повертаючись, відповів росі¬янин.

— Як знаєш, — позіхнув Левко. — Я валю спати. Добраніч, старий!

— Добраніч, Лео, — неуважно (так і не обернувшись) буркнув Сьома.

Українець відключився через секунду після того, як розпластався на ліжку. В сусідній кімнаті ще довго горіло світло...

Години збігали, а ліжко Семена лишалось неторкнутим. Хлопець по¬ринув у Мережу, з прискіпливістю професійного нишпорки визбирую¬чи крупинки правдивої інформації про Паїтіті. Він почав із Вікіпедії,

але тільки для того, щоб зачепитися за первинні посилання і знайти прізвища тих, хто досліджував і писав про древню твердиню (як май¬бутній науковець Сьома зневажав Вікіпедію, але в той же час не гребу¬вав користатися нею як відправною точкою для розшуків більш досто¬вірної інформації). Таким чином він натрапив на «Паїтіті, ЕльДорадо й Амазонки» — книгу історика Роберто Левілльєра, записки дослідни¬ка Енріке Урбано, який шукав Паїтіті у 1970-х, нотатки священика з Ла- реса1 — отця Хуана Карлоса Полентіні, недавні дослідження росіянки Вєри Тюленевої, і навіть уривки з колоніальних хронік, що містили свід¬чення конкістадорів (зокрема священика Діего Феліпе де Алькайя). Знання іспанської пришвидшувало пошуки.

О шостій ранку, коли Левко почав крутитись, помалу виповзаючи з трясовини сну, Сьома сидів перед комп’ютером, за ніч не склепив-ши очей. На екрані висіло вікно браузера Google Chrome з півсотнею відкритих вкладок зі статтями про викуп Атауальпи, уривками іспан-ських документів з розповідями конкістадорів, google-мапи джунглів Мадре-де-Діос і прилеглих областей Болівії та Бразилії, опис звича¬їв мачігуенга, дані про експедиції Персі Фосетта, Боба Ніколса, Лар- са Хафскйольда й інших мандрівників, які, подавшись на пошуки за¬губленого міста, не повернулися...

17 Березня 2012 ронц. 07:59 [UТС+1]

Віппа Бенгта

Звісившись зі сходів, Сьома перехопив Левка, коли той взувався:

— Лео, прийом!

— Кажи бігом, бо я вже йду. — У столиці Швеції як метро, так і міські електропоїзди курсують із фантастичною пунктуальністю (по них можна годинники звіряти), що дозволяє з точністю до хвилин роз¬рахувати час, потрібний для переміщення до потрібного пункту. Втім, у такої неймовірної точності існує зворотна сторона. Левко знав: як¬що пропустить репсІеН^2, який вирушає зі станції «Спонья» о 8:11, то не потрапить вчасно на лекцію в головний кампус КТН.

— Збирай на завтра пацанів! — гукнув згори Семен.

— О’кей. Адля чого?

______________________

1 Ларес — муніципалітет Пуерто-Ріко, острівної території у складі СШA. Заснова¬ний 26 квітня 1827 року.

2. Pendeltag (читається «пендель'тог») -— міська електричка у Стокгольмі, що спо¬лучає центр міста з передмістями й аеропортом Арланда.

— Поговоримо про Паїтіті.

Левко випростався, лишивши шнурівку незав’язаною. По спині иробігли мурашки, і:— Що ти сказав?

— Що чув, Лео. Треба нарешті розібратися з літньою мандрівкою. Українець задер голову, зазирнувши у сходовий проліт.

— Ти хочеш... — Він не договорив.

— Так, саме те, що ти подумав. Якщо Ян і Ґрем будуть не проти, я... я хот'ів би туди поїхати.

18 Березня 2012 ронц. 15:18 [UТС+1]

Віппа Бенгто

— Лео! Ле-е-о! — гукав Ґрем, грюкаючи удвері. — Семе! Се-е-м! — Тиша. — Де ви, чорт забирай?

За ним стояв Ян. Він не стукав і не кричав, тримаючи в руках і стис-каючи під пахвами різнобарвні пакети з чипсами «OLW»1 і сирними кульками «Estrella»2. Горішків не брали, бо Семен з дитинства страж¬дав на алергію на горіхи. Шматок горіха завбільшки з яблучне зерня міг роздути його макітру до розмірів шкільного глобуса і навіть (без належного медичного втручання) призвести до коми і смерті. Щось подібне двічі траплялося з Семеном у Франції, після чого він припи¬шім дивитись у бік лісових горіхів та арахісу і став завше випитувати, де б не обідав, чи немає у стравах подрібнених горішків.

Грюк! Грюк! Грюк!

— Позасинали чи що?!

Погода справді була сонною»: небо затягнуло сірою тванню, до¬щу ніби й не було, але повітря аж чвакало від вологи. З дерев у садку постійно капало.

Зрештою глибоко з нутрощів будинку долинув тихий голос Сьоми: , — Йду... Не ламайте вхідні двері, варвари.

Минуло ще півхвилини, перш ніж двері вілли розчахнулися.

- Чого так довго? Де Лео? — забурчав Ґрем, але тут-таки забив на те, про що питав, і вирячився від здивування: — Семе, що з тобою?

_____________________

1. Оld London Wasa- шведська компанія, що виробляє легкі закуски. З 2005 ро¬ку належить норвезькому концерну Orkla

2.Estrella- шведська компанія, що спеціалізується на виробництві закусок(чіпси, арахіс, сирні палички та кільця тощо).

Пригадуєте фото-прикол з Мережі, на якому зображено двоє со-венят: одне нормальне, інше — з потішно підігнутою лапою і якогось дідька вивернутою на 90° головою, а під ними підпис: «Я і мій брат- дебіл»? Так ось. Сьома був точно як той брат-дебіл. Голова хилилась під немислимим кутом — праве вухо практично торкалося плеча, а шия, здавалося, дзвеніла від напруги.

— Нічого серйозного, — відмахнувся росіянин.

Ґрем простягнув долоні і спробував поставити голову Семена на місце.

— Ай, ай! — закричав той. — Не чіпай! Болить!

Американець відвів руки:

— Добре, не буду. Але що в тебе з макітрою, бадді?

— Нерв у шиї защемило.

— Знову спав під навстіж розчиненим вікном? — Ян Фідлер, не ви¬пускаючи пакети, стягав кросівки і дивився на Сьому поблажливим батьківським поглядом: «Я ж тобі казав». Семен був фанатичним адеп¬том здорового способу життя. Не курив, знав міру з алкоголем, не їв на¬півфабрикатів тощо. Але іноді перегинав палицю. Це, зокрема, вияв¬лялось у тому, що хлопець спав при відчинених вікнах, укриваючись одним простирадлом. Навіть коли надворі було дуже холодно. Іноді (як- от сьогодні) такі «процедури» закінчувалися неприємностями — ший¬но-плечовим радикулітом.

— Та я завжди так сплю, ти ж знаєш, це не через те, це я крутнув¬ся різко, — бурмотав росіянин.

— Ну-ну. Розкажи мені. Помив учора макітру і вклався нею до ві-кна? — гнув своє Ян.

— Ага, — зітхнувши, здався Сьома.

Чех пирхнув:

— Нlupak1! Тепер днів зо три ходитимеш як підстрелений.

__________________________________

1' НІирак (чех.) — дурень, ідіот.

. — Та нормальок! — посміхнувся Семен. — Уже майже не ще¬мить. Тільки вставати з ліжка важко — залежишся, а потім тільки по-ворухнешся, і клята шия вистрілює блискавками аж до прямої киш-ки... Я через це й не відчиняв так довго. Ледве сповз із лежака.

— А де Лео? Чо’ він не спустився? — зобразив обурення Ґрем.

— Він у ванній сидить, — посміхаючися, сказав росіянин.

Щось у тій посмішці насторожило мулата:

— Якого лисого він там робить о третій дня?

— Помідорки вимочує. — Було видно, що лише завдяки титанічним зусиллям Сьома вдержує істеричний регіт за міцно стуленими зубами.

— Які ще помідорки?

Семен з ляском затулив рота долонею. Через перекошену голову могло здатися, наче росіянин сам собі хоче зламати карк. Утім, ніщо не допомагало: сміх фонтанував уривчастим пирханням через ніс.

Трохи опанувавши себе, хлопець промовив:

— Янкі, ану крикни... спитай у нього: як твої яйця?

— Що? — смикнув бровами американець.

— Що чув.

Ян вирішив не чекати, поки Ґрем розкумекає, що й до чого. Задер голову в проліт над сходами і заволав на всю віллу;

— Leo... Leo! How’re your balls, man?!1

У відповідь із другого поверху долинуло розпачливо-істеричне ве¬рещання:

— Fuck you! FUCK YOU ALL!!!2 — Голос Левка змінився до не- шіізнання.

— Чувак, ну тобі хоч полегшало? — задерши макітру, і собі глу¬зував Сьома.

— Fuck aw-a-a-a-a-a-a-ayü!

Семен зареготав, зігнувшись навпіл. Його губи спершу розтяглись у посмішці, але вже за мить викривилися від болю — простуджений нерв давався взнаки. Розбурханий лайкою, до вітальні ввійшов Бенгт. Що найдивніше, архітектор зовсім не сердився через те, що у його до¬мі безсоромно лаються, —- він також давився сміхом.

— Здрастуйте... — привітався Ян, сором'язливо втягнувши голо¬ву поміж пліч. Чех не знав, що старий удома.

- Привіт, хлопці! — ледве здержуючи пирскання, помахав рукою ІІОИРТ,

______________________________

1. Лео... Лео! Як твої яйця, чувак?! (англ.)

2. Пішли ви! ТА ПІШЛИ ВИ ВСІ!!! (англ.)

— Та що тут у вас сталося? — озвався Ґрем, переводячи погляд з Бенгта на Сьому і назад. — Семе?

— Га-га-га! — більше не стримувався хазяїн вілли.

— Не питай, — застогнав Семен, сповзаючи по стіні на підлогу.

В обох — і у старого, і в росіянина — виступили сльози від сміху.

— Вмерти можна... — Витираючи кулаком вологу з очей, Бенгт почовгав до кухні.

Сьома звівся на рівні:

— Ходімо. Зараз самі побачите.

Хлопці піднялись у вітальню на другому поверсі. Ян звільнився від сирних паличок і чипсів, розклавши пакети на столі. Ґрем відразу по¬прямував до ванної кімнати. Наблизився, машинально простягнув ру¬ку, щоб узятися за ручку, і лиш тоді помітив, що дверей немає. Точні¬ше, вони є, але не там, де належить бути. Двері ванної кімнати стояли обіперті об стіну біля проходу. Завіси — грубо вирвані. В місцях від¬риву повідлітали шматки тиньку. Далі — ще цікавіше. Американець вступив до ванни і побачив Левка.

— Що це за херня?

Українець сидів на підлозі, засунувши гепу в наповнений водою пластиковий тазик. Зліва біля ніг стояла чашка з чаєм. Хлопець леда¬

чо бовтав у ньому ложечкою. У правій руці тримав розкритою книгу Валерія Гуляєва «Забуті міста майя». Читав. Або робив вигляд, що читає. На Левку була лише футболка, підтягнута під пахви — щоб не замочитися.

— Що ти робиш? — іще раз спитав мулат.

— Нічого, — пробурчав Левко. — Я виламав двері ванної... — Він кивнув на вирвані живцем шарніри, потім опустив руку у ванну і витяг¬нув звідти гофрований рукав віддушу. — І ще відірвав шланг віддушу...

Кілька секунд Ґрем мовчав. Він тільки зараз помітив, що метале-вий шланг з насадкою більше не кріпиться до крана. А тоді спитав:

— Хей, бадді... а для чого ти це зробив?

— Чувак, ти що — дебіл? Ти думаєш, я це навмисне?

— Ні... звісно, ні. Я просто поцікавився. Не кожного дня бачиш лю¬дину, яка вирвала живцем шланг віддушу. А чому ти... е... засунув ду- пу в тазик?

— По-перше, я засунув не дупу, а... — Левко опустив погляд і за¬мовк, розсерджено випнувши губу: — У Сема спитай. — Затим від-клав шланг, сьорбнув чаю і демонстративно встромив носа в книжку.

— Семе? — Американець обернувся. Він промовляв приємно, тя-гуче, типово так по-американському: Се’ем.

Але Семен не міг відповісти. Він повзав по підлозі, навперемінки корчачись від сміху та охкаючи від спалахів болю в шиї і плечі. Левко сердито відкинув книжку і заторочив:

— Ти ж знаєш, що цей лохуряка любить валятись уночі під розкри¬тими вікнами.

— Ага.

— Я казав йому, попереджав коня педального: зачиняй вікно або хо¬ча б прикривай його, а то скрутить так, що навіть перднути не зможеш без того, щоб не втратити свідомість! Словом, прокидаюся зранку і чую, як хтось квилить у сусідній кімнаті. Не те щоб волає, а так Щі попискує про допомогу. Заходжу і бачу: лежить цей олень, чудо природи, клешні в різні боки, ногами гойдає, як той жуку Кафки, і пихтить, аж слина з ро¬та пре. Скрутило його — злізти з ліжка не може. Що робити? Підняв, до¬поміг дійти до туалету, стояв там, по-братськи підставляючи плече, поки він пісяв, потім дотягнув назад, навіть сніданок йому зготував.

— До чого тут тазик? І чого ти голий?

— Не перебивай мене! — цвіркнув Левко. — Вважайте, що мене .чгубила жертовність і любов до ближнього. — Останні слова прозву¬чали пафосно і не пасували до картинки, яку бачили перед собою Грем і;і Яном. Гості посміхнулися. — Коротше, виявилось, що в Сема є «Фас- тум гель»1. Видно, не вперше так скручує. Він попросив мене розтерти йому шию, бо зі зрозумілих причин сам себе натерти не міг. Не діста¬вав. І я...

Цієї миті Сьома зареготав як ненормальний. Лео спалахнув.

— Щоб ти здох, скотина! — прокричав він, витягуючи голову в на¬прямку вітальні, але ні на сантиметр не висуваючись із тазика, і тут же погамував себе: — І я погодився.

— Натер?

— Натер.

— Потім що?

- Потім пішов приймати душ. Роздягнувся, включив воду, заліз у ванну, в ліву руку взяв шланг віддушу, а правою — тою, що нати¬рав, — за звичкою... почухав «помідорку».

— Яку «помідорку»? — не втямив мулат.

Ян на той час уже все зрозумів і зігнувся від реготу, опустившись на підлогу поряд із Семеном.

__________________

1. «Фастум гель» — знеболювальний і протизапальний засіб для зовнішнього за¬стосування. Допомагає при травмах, вивихах, розтягах, радикуліті. Препарат має побічну дію — палючий жар, що майже миттєво виникає у місці втирання.

— Ліву.

Ґрем прискіпливо подивився на тазик:

— І що? — Він усе. ще не в’їжджав у тему.

Левко шумно видихнув і нахмурився. Зморщився так, що складки аж на ніс полізли.

— Чувак, ти взагалі знаєш, що таке «Фастум гель» і як він діє?

— Е... в загальних рисах. — Американець затих. І тут до нього по-чало доходити: — О, фак... — Кутики губ поповзли вгору, очі заіскри-лися — він уже ледве стримував сміх. — О, б-а-адді, ти... тією самою рукою?

— Та-а-ак.

— Чому ти не помив її?

У відповідь Левко загорлав що було сили:

— А хто миє руки перед тим, як лізти в душ, йолопе?!!

— Ха-ха-ха! — Ґрем нарешті зліпив докупи всі шматки історії: ви-рваний шланг, тазик з водою і безперервне істеричне хихотання Сьо- ми. — Ну ти даєш, Лео! Ха-ха! Що далі?

— Перших п’ять секунд не пам’ятаю, — похнюплено розказував українець. — Очуняв посеред вітальні з відірваним шлангом у руці. Ну, тобто тим шлангом, що віддушу. А внизу жарило так, що, думав,

очі полопають...

— А ви уявіть мене. — Семен дореготався до сліз. — Лежу, ніко¬го не чіпаю, а тут — тріск, двері ванної залітають на середину віталь¬ні, потім вискакує Лео, мокрий весь, і ричить: «Горю-у-у-у!» Я спо- взаюзліжка, навкарачки клигаюдо вітальні і питаю: «Що таке?» А він знову: «Горю-у-у-у!» А я такий: «Де гориш?!» А він мені: «Пішов на хер!» — і побіг назад у ванну.

Нареготавшись удосталь, Ґрем кивнув на тазик:

— І довго ти так сидиш?

— Та десь із годину. Трохи менше...

Ян протиснувся до ванної, роззирнувся:

— То що, нараду проводитимемо у ванній, чи як?

— Нє, — українець видушив із себе посмішку, — я ще тро¬хи посиджу і буду вилазити — ніби попускає. Ви поки хавку го¬туйте.

— Обмотай «помідорки» вогким рушником, — порадив чех. — Ефект той самий буде.

— Так і зроблю.

Ґрем протиснувся поруч із Яном і вислизнув у вітальню. Перетнув кімнату і підійшов до холодильника.

* — 3 чого почнемо? — розчиняючи дверцята, голосно спитав аме-риканець. — У нас із минулого разу ще «Budweiser» лишився.

— «Bud», — випалив чех.

И*- «Bud», — луною повторив Сьома.

То був справжній чеський «Budweiser Budvar»1, а не, як повторю¬вав Ян, американська підробка. Минулого тижня Фідлер привіз кіль-канадцять пляшок із Чехії, вважайте, прямо з заводу. Проте Левко піддавав перевагу німцям.

— Мені «Paulaner»2!

— О’кей, баддіс, замовлення прийнято. — Грем дістав пляшки і зачинив холодильник.

Тим часом чех розпакував чипси, а росіянин взявся готувати свої фірмові сухарики, обсмажуючи кубики чорного хлібу зі шматками бе-кону та посипаючи їх спеціями. Починався один із найприємніших і од¬нозначно найлегший етап великої подорожі — планування.

ХІ

18 березня 2012 року. 16:26 [UTC+1]

Вілла Бенгтф

— Значить, на цей момент у нас лишилося три варіанти, — почав Сьома; — Ісландія, Мексика і Кенія.

За вікном швидко сіріло. Почався тихий дощ, безшумно цяткуючи шибки сріблястими краплями. Ґрем, Ян і Сьома розсілися на Г-подіб- иому дивані, що тиснувся до перил сходового прольоту. Левко розта-шувався на старезній табуретці з протилежного боку стола. Оскільки кормова частина українця, наче у борця сумо, досі була замотана мо-крими рушниками, на диван хлопця не пустили. Скраю столу висила¬ся така ж ветха, як і табурет, настільна лампа з абажуром (єдине ішімкнене джерело світла у вітальні), в центрі стояли два ноутбуки і лежала ціла купа роздрукованих карт, фотографій і статей. Біля кожного хлопця тулилися тарілки з закусками, а також пляшки з пи-ном. У кімнаті панував затишний півморок і смачно пахло сухою де-ревиною.

__________________

1. Budweiser» торгова марка пива, право па володіння якою вже більше півсто-ліття оспорюють чеська державна пивоварна компанія «Budejovicky Budvar» та американський концерн «Anheuser-Busch». Пиво під назвою «Budweiser» випус¬калося в Чехії щонайменше з 1531 року.

2. «Paulaner» німецька пивоварна компанія, заснована у XVII столітті в Мюнхе¬ні, один із організаторів Октоберфесту.

— Так, три, — підтакнув Ян. — Я за Ісландію. — Глибоко в душі чех не вважав себе справжнім бекпекером. Матрацником він не був, але кайфу від ночівлі в копійчаних хостелах не ловив.

— Що в тій Ісландії? — підняв руки Ґрем. — Я хочу до Кенії, там дика природа, там круто...

— ...і там скажено дорого, —доказав Ян, закидаючи в рот апетит-ний сухарик. — Я дивився по сайтах: одна машина може обійтись у сотню баксів на день. І хостели недешеві.

— Пф-ф... — фукнув мулат, для якого гроші ніколи не були про-блемою.

До вчорашнього дня Левко хотів поїхати в Мексику, особливо на півострів Юкатан — помандрувати по містах, що лишилися від майя, проте зараз мовчав, очікуючи, що скаже Сьома.

— Почекайте. — Семен поставив ліву долоню перед Ґремом, а праву перед Яном. — Я хочу запропонувати четвертий варіант. — Росіянин дістав намальовану Ґуннаром карту, розгорнув її на столі і переповів американцю й чеху подробиці позавчорашньої розмови зі старим художником.

Коли Сьома закінчив, хлопці по черзі взяли мапу до рук і роздиви-лись її.

— Ти гадаєш, це Паїтіті існує? — Мулат із недовірою покосився на Семена.

— Я знаю не більше, ніж ти, Ґреме, — ухильно відповів росіянин. Дістав з файлу, що лежав на столі, три аркуші А4 і роздав друзям. — Тут я стисло виклав достовірні, перевірені факти, що стосуються Па-їтіті. Ознайомтесь.

Левко здивовано глипнув на товариша. Він знав, що Семен ниш-порив по Інтернету в пошуках інформації, але подумати не міг, що все настільки серйозно. Сьома поводився, наче директор ЦРУ на супер- секретному засіданні вЛенглі, штат Вірджинія1. Від цього тягнуло на сміх (особливо зважаючи на смішно викривлену голову), але водно¬час — якимось дивним чином — Семенова статечність налаштовува¬ла хлопців на серйозний лад.

Ґрем, Ян і Левко присунулися ближче до лампи і стали читати:

Паїтіті (Раіі: іііі, РауЬіЬі, РаіріЬе, Раукікіп) — загуб-лене (за іншою версією — міфічне) місто у сельві за Ан-дами, ймовірно розташоване на південному сході Перу

_______________________

1 У Ленглі (неподалік Вашингтона) розташована штаб-квартира ЦРУ

(в лісах Мадре-де-Діос) , на півночі Болівії або ж на південному заході Бразилії. Існування чогось під назвою ІІаїтіті не викликає сумнівів, однак до сьогоднішнього дня через неприступність регіону жодних руїн не зна¬йшли. Деякі експедиції зникли безвісти. Водночас Паї- тіті не ототожнене, з будь-якими іншими відомими руїна¬ми у Південній Америці.

Н іспанських архівних документах часів конкісти Паїті- ті прирівнюється до Ельдорадо через те, що місто було иібито наповнене золотом, навіть будинки й дороги були ’»роблені з дорогоцінного металу. Згідно з легендою, са¬ме в цій твердині інки тримали незчисленні багатства, що не дають спокою дослідникам та авантюристам декіль¬ка століть.

У деяких колоніальних хроніках Паїтіті — це топонім, що позначає східний кордон імперії інків. В окремих випад¬ках йдеться про країну в амазонській сельві, на яку на¬трапили інки під час однієї зі східних експедицій. Ле¬генди стверджують, що після конкісти частина інків мігрувала до Паїтіті, а їхні нащадки жили в сельві про¬тягом усього XVII, а можливо, й XVIII століття далеко під європейців з їхньою жадобою та кровожерністю. Про¬тягом цього періоду в історичних документах трапляють- Ся посилання на Паїтіті як на живу, заселену країну. У XIX столітті вони раптово зникають.

Дочекавшись, поки приятелі попіднімають голови від листків, Сьома продовжив:

— Я виокремив цю інформацію, щоб ви зрозуміли: все, що я гово-ритиму далі, — лише легенди, непідтверджені документально розпо- іііді та припущення. Хай якими реальними здаватимуться мої історії, ІНІ мусите пам’ятати: єдине, що відомо достеменно, зібране на ось цьо¬му листку. — Росіянин постукав вказівним пальцем по роздруківці. — І Іродовжувати?

Він обвів Левка, Грема і Яна поглядом. Перша реакція обнадіюва-ла. Відвертого несприйняття не було. Ґрем і Ян зацікавилися. Трохи довше Семен затримав очі на Левкові, міркуючи, що саме українця слід переконати першою чергою. У Сьоми все чудово на папері, він прораховує все до дрібниць, але в критичних ситуаціях, які часом тра¬плялися підчас поїздок Європою (коли геніальний план, який так гарно

виглядав на папірці, роздрукованому вдома,‘в реальних умовах рап-том переставав працювати), керування перебирає Левко. Сьома розумів, що без українця нічого не вийде; якщо він схилить на свій бік Левка, з рештою вони впораються швидко.

— Так, — коротко відказав Ґрем.

— Почну з історії, котра на перший погляд не пов’язана з Паїтіті. Ви чули про викуп Атауальпи?

Хлопці синхронно замотали головами.

— У 1531 році іспанський авантюрист Франциско Пісарро із дво-мастами добірними головорізами вирушив завойовувати Перу. На той час імперія інків досягла найбільшого розквіту. Її населення, за різни-ми оцінками, коливалося від десяти до дванадцяти мільйонів чоловік, з яких двісті тисяч служили у війську. 16 листопада 1532 року, після року виснажливих сутичок на побережжі та в горах, Пісарро спочат¬ку запросив на переговори, а потім підступно захопив у полон інксько¬го імператора Атауальпу. Знаючи жагу іспанців до золота, правитель перуанців запропонував конкістадорам викуп в обмін на свою свобо-ду. Діставши вуглинку з вогнища, він випростався на повен зріст, про-вів горизонтальну риску на стіні так високо, як тільки зміг дотягнути-ся, і сказав: «Якщо звільните, я заповню кімнату золотом аж до цієї межі». Кімната мала площу тридцять п’ять квадратних метрів. Пісар¬ро спочатку не повірив, що інки зможуть дістати стільки золота, але схитрував, гарантувавши полоненому свободу, якщо той виконає обі-цянку. Атауальпа розіслав в усі кінці імперії гінців з наказом нести зо-лото. Звідусіль до Кахамарки1 потяглися каравани індіанців, наванта-жених жовтим металом. Вони прибували і прибували, заповнюючи темницю Атауальпи золотими виробами. Скептицизм Пісарро посту-пився цікавості, а згодом здивуванню, якому не було меж. На той час жодна людина на Землі, навіть королі, не бачили стільки золота від-разу. Чиста вага металу перевищила шість тисяч кілограмів. Викуп Атауальпи став найбільшим воєнним трофеєм за всю історію людства.

— Що сталося з Атауальпою? — поцікавився Ґрем.

— Франциско Пісарро (цілком у дусі тих часів) не дотримав сло¬ва. Одержавши викуп, іспанці влаштували імператору суд. Атауальпі навішали цілу купу звинувачень у змові проти іспанської корони, єре¬сі та всяких інших капостях і засудили до смерті. Його примусили пу-блічно прийняти християнство, після чого задушили. Викуп Атауаль¬пи призвів до того, що сотні авантюристів кинулись до Перу в пошуках

_____________________

1. Кахамарка — місто на північному заході Перу.

золота (не може бути такого, що Пісарро вивіз усе!), але... нічого не знайшли. Деякі індіанці під тортурами розповідали про місто в сельві на схід від Анд, куди пішла інкська знать, забравши з собою всі скарби. І -— Паїтіті? — встряв Левко.

— Можливо. — Сьома знизав плечима. — А тепер ближче до справи. Ось ліси Мадре-де-Діос, про які говорив Ґуннар.

і Хлопець розгорнув запущену програму «Google Maps» і повернув ноутбук до друзів.

Ґрем з Яном довго роздивлялися супутникове зображення (Левко сидів збоку, і йому незручно було нахилятися). Зрештою американець сконфужено пробурмотів:

— Ти відключив відображення доріг та об’єктів?

‘ — Ні, — заперечив Сьома.

— Тоді що це? — Мулат тицьнув пальцем на екран.

І- — Мадре-де-Діос.

Зазвичай на екран у «Google Maps» виводиться купа інтерактив¬ної інформації (погода, дороги, тривимірні будівлі, фотографії, додані користувачами і позначені на карті тощо), яка відчутно оживляє кар-тинку. На екрані перед хлопцями розпростерлося суцільне зелене тло, помережане звивистими річками. Ніяких доріг, позначок, будівель чи фотографій. У правому нижньому куті було якесь поселення, певно, І Іуерто-Мальдонадо, справа пролягала жовта лінія, що позначала кордон між Перу та Бразилією; і все —- більше нічого.

Джунглі Мадре-де-Діос — супутниковий знімок із «Google Earth»

—- Ґуннар мав рацію: тут можна сховати Нью-Йорк, і дідька лисо¬го його знайдуть... — поправивши рушник, зауважив Левко.

— Та де там Нью-Йорк*1— гаряче заперечив Ґрем. За бажан¬ня в цих нетрях можна поховати Швейцарію.

— Назва мені подобається: Мати-Божа хмикнув Ян.

— Ага, -7 посміхнувся Сьома, потішно потрусивши перекривле¬ною головою. — По-моєму, це слова, якими зустрічали нетрища всі, хто бачив їх уперше.

;—Напевно, у наш час ці ліси назвали б Розтуди-Мою-Маму або Всратись-Я-На-Таке-Не-Підписувався, промовив українець.

' -—Ти хочеш, щоб ми полізли сюди? — вражено спитав Ґрем.

Сьома, потираючи середнім і вказівним пальцями праву брову, за¬дивився на ноутбук і не відповів. Озвавшись, він заговорив про інше:

— Протягом учорашнього дня я сто разів запитував себе, чи Існує Паїтіті і чи правда все те, що розказав Ґуннар Іверс, — Хлопець узяв¬ся За мишку і став пересувати зображення у вікні «Google Maps»->— Я проаналізував карту, після чого «піднявся» проти течії по Ріо-де- лас-ІТєдрас... І ось що виявив.

; Семен спинив прокрутку і «наблизив» землю. По центру, під од¬ним із вигинів річки, проступила рівна, однозначно рукотворна смуга вільної від лісу землі.

— Злітна смуга в джунглях! — Левко не вірив власним очам.

— Маєш рацію, Лео, — стримано прокоментував росіянин. - Причому я натрапив на неї саме там, де вказав старий художник. Грем, Ян і Левко мовчали, витріщаючись на знімок.

К-— Це ще не все, — вів далі Сьома. — Я ввів координати, які дав Гуннар, і опинився у місці, де в Ріо-де-лас-П’єдрас впадає велика при- (І'ока. Просунувшись на захід, я побачив ось це. — Ще до того, як пе- Вестав говорити, хлопець перемістив зображення.

Хрускання чипсів і сухарів затихло. На екрані, на тлі однорідної маси джунглів, то з такої висоти нагадувала ворсистий килим, просту¬пили два невеликі озера: одне на півночі, друге на півдні, майже на лінії з першим, чий обрис повторював водойми, намальовані Ґунна- ром на карті.

— Не може бути! — Левко витягував шию так, що ледь не впав І лави. — Озера! — Хлопець перевів погляд на Семена, несподівана щугадка кинула його в жар. — Паїтіті... ти знайшов його? Чувак, ти зміг відшукати загублене місто через супутник?!

і— Ні. — Росіянин, спираючись ліктем на стіл, далі натирав бро- ну.! Вільною рукою він вернув карту до початкового положення. — Якість фотознімків у західній частині Мадре-де-Діос надзвичайно Низька. Там нічого немає, і супутник не проводив деталізовану зйом¬ку, Крім того, — Сьома обвів пальцем ліву частину екрану, —ця ді¬лянка цілковито затягнута хмарами, наче її навмисно знімали у хмарні

дні, щоб заховати щось; є місця, де важко роздивитись русла річок, не те що об'єкти в джунглях. Я не можу побачити Паїтіті, і я не знаю, чи існують руїни насправді. Зате я знаю, що принаймні частково Гуннар Іверс казав правду: злітна смуга біля Прогресо, Аппер-Вінкер-Лейк і Лоуер-Вінкер-Лейк існують.

— Круто... — Мутні очі Ґрема підсвітилися зсередини, наче хтось у його мозку взявся запускати феєрверки.

— Атому, чуваки, — Семен склав долоні на столі перед собою, — я не відкидаю ваші варіанти, але хочу винести на голосування власну пропозицію: чи не хотіли б ви вирушити в Мадре-де-Діос і спробува¬ти знайти Паїтіті? — Він підняв палець, застерігаючи їх від швидкої відповіді. — Знаю, це обійдеться дорожче, ніж політ до Ісландії чи на¬віть мандрівка Кенією. Знаю, така подорож буде значно важчою. Можливо, ми нічого не відкриємо і повернемося з порожніми руками. Зате ми отримаємо справжню пригоду, ми напишемо історію, подібної І до якої не буде ні в кого, котру ми довго згадуватимемо і з насолодою , переповідатимемо друзям холодними вітряними ночами ще багато ро¬ків після її завершення... Отож, хто за те, щоб організувати експеди¬цію в джунглі на сході Перу?

Мовчанка тривала не більше ніж півсекунди. Про Мексику, Кенію чи Ісландію ніхто не думав.

— За!

— Я за!

— Я теж.

Сьома посміхнувся і тут-таки скривився через блискавку, що про¬стрелила крізь шию. На очах росіянина виступили сльози, та все ж він бадьоро (з дещицею недоречного пафосу) продекламував:

— Отже, джентльмени, ми летимо в Перу!

...Ввечері Левко лежав на ліжку у своїй кімнаті, практично торка-ючись носом стіни, і згадував слова Ґуннара Іверса, оживлював у пам’яті його загадкову фотографію. Історія про Паїтіті баламути¬ла, розбурхувала уяву. Щоправда, вона не вразила Левка по-справж-ньому — не більше, ніж, скажімо, свіжий анекдот може вразити до-свідченого коміка.

Поки що не вразила.

У той же час якесь непоясненне — химерне й незрозуміле — від-чуття неспокою тихо скніло у нього за грудиною. Хлопець не розумів, звідкіля воно взялося. Тоді він ще не знав, що саме слово Паїтіті, невловимий привид древнього міста (котрого, можливо, ніколи й не існувало на Землі), ставав прокляттям для тисяч і тисяч людей, чимало з яких мали твердішу руку та хоробріше серце. Він не знав, він на¬віть не здогадувався, скільки сотень відчайдухів проказували слово Паїтіті з люттю, огидою і з бездонним, мов Маріанська западина, відчаєм — проказували як найстрашніший прокльон — за кілька хви¬лин до смерті. Левко не розумів власного сум’яття, адже поки що не усвідомлював, що перебувае за крок від того, щоб Паїтіті стало і йо¬го прокляттям.

Прокляття Пвїтіті

XII

18 березня 2012 ронц. 23:34 [ÜTC+1]

Остермапьм. Стокгольм

Зайшовши до майстерні, Гуннар відчув, що в кімнаті хтось є. Він здо¬гадався по запаху: серед звичних ароматів акрилових фарб, полотнищ, деревини для рам і старих меблів пробивався легкий чужорідний аро¬мат. Ні, не парфуми, запах був надто слабким. Радше гель для душу чи піна для гоління.

У голові старого крутнулась думка про втечу, але він відкинув її. Ку¬ди тікати? Навіть якби він був на двадцять років молодшим і в живо¬ті не хлюпав вміст двох пивних кухлів, у нього все одно не було б шан¬сів. Якщо хтось із них наважився прокрастися до нього в дім, значить, йому кінець. Вони його не відпустять.

Час настав.

«Сумно...» — подумав Гуннар Іверс і переступив поріг.

Ввімкнувши світло, він завмер, тримаючися спиною до решти май¬стерні. Стараючись не робити різких рухів (тим самим виторговуючи кілька додаткових секунд життя), старий почав повертатися. Розвер¬нувшись впівоберта, зміг окинути поглядом майстерню.

— Ти?.— Можливо, в голосі й було здивування, але його цілком заглушив страх. Іверс раптом усвідомив, що помиратиме довго, та ще й у таких немилосердних муках, що відхід до пекла здаватиметься йо¬му визволенням.

На кріслі-качалці в центрі кімнати сидів рудий, тримаючи в ру¬ках чорну гелеву ручку «Tizo». Він був одягнутий у нейлоновий спортивний костюм (блискавка на куртці застібнута до шиї), спор-тивне взуття ховалось під світло-синіми целофановими бахілами, натягнутими на штани й обмотаними скотчем. На руках були тілес¬ні гумові рукавички, а голову вкривала гумова, схожа на плаваль¬ну шапочка, під яку рудий старанно заправив пасма свого вогне¬нно-червоного волосся. Густа борода була намащена таким товстим шаром гелю, що полискувала у світлі ламп. Він виглядав до неможливого потішним, немов актор якогось придуркуватого ситкому про інопланетян, але Ґуннар не сміявся, розуміючи, що цей маскарад влаштований з єдиною метою — не залишити слідів. Рудий виря-дився наче клоун, щоби бути певним, що на підлогу Ґуннарової май¬стерні не впаде жодної волосини, жодного шматка шкіри чи кра- илини поту з його тіла.

— Як поживаєш, Ґуннаре? — Рудоволосий промовляв з окресле¬ним шотландським акцентом, ледь кривлячи при цьому губи.

Старий художник продовжував стовбичити впівоберта біля вими-кача, витріщаючись на небажаного гостя. І мовчав.

— Холодно у вас туту березні. — Рудий крутив між пальцями ге- Ж'ву ручку. — Я досі не можу втямити, чому ти перебрався в такий клімат. Хіба це не шкодить твоєму старечому тілу?.. Чити передсмер- ііо захотів дихнути рідним повітрям?

Ґуннар нарешті віднайшов сили, щоб повернутись обличчям до чо¬ловіка, який вб’є його в найближчі кілька хвилин. й — Можна я... — почав був художник, але затнувся. Хотів вибла- інги хвилину часу, щоб подзвонити дочці в Бостон. Він не розмовляв і Ліндою понад два роки, а вона, схоже, тим геть не переймалась — нони втратили контакт дуже давно, ще коли Лінді було сімнадцять. За /іиа останні роки їй жодного разу не закортіло зателефонувати, її на¬ши. не цікавило, чи живий він, а тому дзвінок від нього... за хвилину до смерті... просто щоб попрощатись... виглядатиме щонайменше дивно. 1 однаковим успіхом Ґуннар може подзвонити оператору саіі-центру ТеІе2»1 чи порозмовляти з випадковим перехожим на вулиці. Най¬більше, чого він доб’ється, — це налякає її. Хоча головна причина по¬лягала в іншому — художник замовк, бо знав, що рудий не дозволить. |і — Ти комусь розповів? —- спитав рудий.

— Ні, — опустивши голову, відповів Ґуннар.

- Я знайшов у тебе фотокартку. — Чоловік кивнув у бік порож-ньої банки з-під фарби, всередині якої згорнулись почорнілі рештки шаленої фотографії. —Хтось її бачив?

— Ніхто. — «А навіть якщо й бачив, що з того?»

Рудий зітхнув. Він не вірив старому, але розумів, що перевірити ін¬формацію ніяк не може. Так само як не здатен нічого змінити. Лиша¬лись останнє запитання.

____________________________________________

1.ТеІе2» — шведська телекомунікаційна компанія, то надає послуги дротового та мобільного (зв’язку, кабельного телебачення, Інтернету тощо по всій Європі. Заснована наприкінці 1970-х років.

— Вчора у тебе були студенти... — Почервонілі очі примерзли до обличчя старого.

Гуннар без поспіху звів голову.

— Вони заходили подивитись на картини, більше нічого.

Червоний колір очей згустився до багряного, повіки завмерли, по

рухаючись.

— Тим краще для них. Ти ж знаєш, вони пожалкують, якщо їм щосі, відомо.

— Я нічого не розповідав. — Художник з усіх сил старався гово-рити твердо. — Вони ще надто юні.

Рудий зняв ковпачок з ручки, і навіть із відстані трьох метрів Гун- нар Іверс побачив, що заряду з пастою немає. На кінчику замість го-строго пера чорнів триміліметровий отвір.

Рудий випростав руку, спрямувавши ручку на старого.

— Джейсон просив передати вітання, — посміхаючися, сказав чо¬ловік.

Щось сухо клацнуло, і Гуннар відчув, як п’ятисантиметрова сталь¬на голка ввігналась у шию. Зазвичай червоноокий витрачав на роз¬праву більше часу, подеколи катуючи жертв по вісім, десять, двана¬дцять годин (а то й цілу добу, якщо у бідолах витримувало здоров’я), але сьогодні він не міг собі такого дозволити. Художник жив у самі¬сінькому центрі Стокгольма, і один достатньо гучний зойк міг підняти на ноги поліцію в цілому Остермальмі. Тікати по вузьких хаотичних вуличках буде зна-а-ачно важче, ніж якби Гуннар жив на околиці.

— Що... — Гуннар поводив рукою по шиї, але голка ввійшла їм всю довжину.

Закинувши голову, рудий гигикнув:

— Це шпилька з кількома міліграмами отрути острівного ботроп- са1, змії, яка водиться винятково на острові Кеймада-Гранде, що в Ат¬лантичному океані, неподалік Бразилії. Одна з найотруйніших гадюк у світі. На острові немає поживи, крім птахів, тому, щоб вижити, ост¬рівний ботропс навчився вбивати швидко, смерть від укусу настає ско¬ріше, ніж поранена жертва встигає відлетіти. В результаті еволюції у цього унікального виду змій сформувалася найбільш швидкодійиа отрута серед усіх, відомих на планеті, через що я підозрюю, що кінця цієї фрази ти вже можеш не чути...

Так і було. Занімівши, Гуннар Іверс повалився ницьма на підлогу, Через десять секунду старого зупинилося серце.

__________________

1. Bothrops insularis

Ховаючи ручку із замаскованим усередині пусковим механізмом для голок за пазуху, рудий підвівся й озирнув небіжчика. Переступивши мерця, підійшов до вимикача і завмер.

Якого біса? Хоча б у цьому він собі не відмовлятиме.

: Так і не вимкнувши світла, рудий схилився над тілом, легко пере- иорнув його і поволік до центру майстерні. Натягнув гумову рукави¬цю на правій долоні на рукав кофти і примотав її скотчем. Потомудіс- ган з бокової кишені складного ножа і вправним рухом розпоров живіт І уннара. Засунувши руку в черевну порожнину, розштовхуючи нутро¬щі, він заглиблювався, поки не дістав пальцями ще тепле серце. Кров шливала підлогу, розповзаючись безформною плямою. Обхопивши ішіімілий орган, рудий потягнув його на себе. Спершу вени та артерії Не пускали, втримуючи розм’якле серце на місці, але згодом чоловіку іиіалося вирвати його і видобути на поверхню.

Вдруге обдивившись мертвого старого, рудий виколов осклянілі очі ! иидряпав кілька позначок на опалих грудях. При цьому він милував¬ші роботою, неначе скульптор, що виковує статую вродливої жінки.

Серце він поклав у пакет і забрав з собою. Ніякого зашифровано- ю послання в тому не було; символи, вирізані ножем на грудях, теж нічого не значили. Рудий розважався, тішачись від думки про те, як ламатимуть голову над його безглуздою витівкою шведські поліцей- « І.КІ. Підсвідомо він підбадьорював себе, що чинить так через необ¬хідність, посилаючи послання студентам, які відвідували Ґуннара в пе¬реддень смерті. Сюжет про таке вбивство покажуть по телебаченню, про нього, певна річ, напишуть у газетах, і рудий небезпідставно спо- ДІїиївся, що після влаштованого ним спектаклю шмаркачі, якщо вони щось знають про Паїтіті, різко захочуть забути те, що почули від Ґун- нира Іверса. Якби Джейсон спитав у нього, на дідька він розпанахав художника, видер серце і вимазав кров’ю півмайстерні, рудий так би н окязав: щоб налякати. Та це була лиш відмовка. Насправді чоловік

отримував задоволення від того, що робив.

Передтим як вийти на вулицю, рудий сфотографував тіло Ґуннара на мобільний. Тоді зняв рукавиці і стягнув гумову шапочку. Хутко пере- иіуінпи дорогу, він сів у припарковане неподалік «Уоіуо» і поїхав геть...

І ніхто з хлопців, кому адресувалось «послання», не бачив новин. Нони були молодими безклопітними студентами, і стокгольмські кри¬мінальні новини цікавили їх найменше. Ян Фідлер, який прожив у Швеції найдовше, щоранку передивлявся шведські новиннї сайти, ІІ'ІІ\ наштовхнувшись на замітку про дикунське вбивство на Остер- мнлі.мі, ніяк не пов'язав його з розповіддю про загублене місто Паїтіті, яку почув відЛевка й Семена; Четверо друзів продовжували готува-j ти подорож, не підозрюючи, ідо людину, яка дала їм карту, відправили j на той світ.

ХІІІ

2квітня 2012 ронц. 14:22 [UTC +1]

«Hisfa Galleria»район Шиста. Стонгопьм

Левко тупцяв посереддругого поверху супермаркету «ІК.ЕА» біля ме- j талевого кошика, заваленого легкими спальниками в нейлонових мі- і шечках з білими мотузяними затяжками, і телефонував Семену. Про¬лунало клацання, просигналізувавши про встановлення зв’язку.

— Старий, здоров! Говорити можеш?

— Валяй, — відгукнувся росіянин.

— Я зараз в «ІКЕА», знайшов спальники.

— І?

— Легкі, в нейлонових мішечках, дешево коштують.

— Температура? — поцікавився Сьома.

Левко зиркнув на етикетку.

— Мінімальна, на яку розраховані, +7°С.

— Бери. Це саме те, що треба. Сумніваюсь, що в сельві темпера¬тура падатиме нижче від +20°С.

— Я б і так узяв, але дзвоню не через те. Тут акція: один спальник коштує сто двадцять крон2, а п’ять штук віддають за п’ятсот.

ші Тобто п’ятий спальник дають за двадцять крон, мигцем по¬рахував Сьома.

— Істинно! Купляти п’ять?

— Звісно! Чого ти вагаєшся?

Єдине, через що Левко не любив капіталізм* — це різноманітні промоакції та знижки, що примушують людей купувати абсолютно не¬потрібні їм речі.

— Та думаю: нас же четверо...

Менше думай, Лео, — рубонув Сьома. — Де ти ще купиш спальник за два евро?

— Але ж він нам не потрібен... — кволо опирався українець.

:— Бери!

__________________

1. « Kista Galleria » — торгово - розізажа л ьн и й комплексу районі Шиета, що цкиючас різноманітні супермаркети, брендові магазини, кінотеатр, ресторани тощо. Най¬більший у Стокгольмі.

2. Шведська крона (SEK) — валюта Швеції з 1873 року І до цього часу.

Хлопець зачепив пальцями п’ять мотузок, що стягували горлови¬ни Чорних мішечків, висмикнув їх і потюпав до каси.

Всю дорогу додому Левко думав про те, на хріна їм здався п’ятий спальник

ХІV

У Четвер, 5 квітня, після трьох днів прискіпливих вишукувань, друзі Купили квитки.

Дешевих з однією, пересадкою не виявилось. Довелося викопувати А кращі варіанти серед перельотів з двома пересадками. Найдешевшим Інцвився маршрут, запропонований «American Airlines» спільно з «British Mrtoays» і «LAN Peru»: Стокгольм—Лондон-—Маямі—Ліма. Назад у ,«|оротному порядку: Ліма—Маямі—Лондон—Стокгольм. Коштува- ;ц»цс Задоволення тисячу двісті Шістдесят американських доларів.

Виліт запланували на 24 липня (відправлення з аеропорту Арланда і о 7:35, прибуття в кінцевий пункт - Ліму — о 5:40 ранку наступ¬ного дня, 25 липня). Весь переліт, враховуючи час на пересадки, за¬йме трохи більше ніж двадцять дев’ять годин.

mieJul/24^SÖ12г«%~ ^Departure 2 stops Total travel time: 29h 5m

STOCKHOLM LONDON 2h 40m 1

ARN 7:35am LHR9:15am- 867 mi

American Airimes 6525 Operated by British Airways

[Airbus A319 | Meal

l .tyover: 3h 0m

LONDON MIAMI 9h 35m

I.HR 12:15pm MIA 4:50pm 4,430 mi

American Airlines 39

Boeing 777 1 Lunch | Snack

[Layover: 8h 10m

MIAMI LIMA 5h 40 m

Ml A’о :00am + 1 day LIM 5:40am + 1 day 2,626 mi

Departs on Wed Arrives on Wed Jul/25/2012 | Jul/25/2012

American Airlines 7268 Operated by/LANPERU

Boeing 767-300 | Dinner | Breakfast x

Порахувавши необхідний для походу час і наявні фінанси, Сьома з Лев¬ком вирішили, що назад полетять 24 серпня. На те, щоб спробувати зна¬йти Паїтіті, у них буде рівно місяць. З Ліми вирушатимуть о 9:10, а при¬буватимуть до Арланди о 13:45 наступного дня, 25 серпня. Загальна тривалість перельоту — двадцять одна година тридцять п’ять хвилин.

Fri Aug/24/2012 — Return 2 stops Total travel time: 21 h 35m

LIMA MIAMI 5h 45m

LIM 9:10am MIA 3:55pm 2,626 mi

American Airlines 7267 Operated by/LANPERU

Boeing 767-300 1 Breakfast x | Lunch

Layover: 2h 35m

MIAMI LONDON 8h 40m .

MIA 6:30pm LHR 8:10am + 1 day 4,430 mi

Arrives on Sat Aug/25/2012

American Airlines 56

Boeing 777 | Dinner | Breakfast x

Layover: 2h 5m

LONDON STOCKHOLM 2h 30m :

LHR 10:15am + 1 day ARN 1:45pm + 1 day 867 mi

Arrives on Sat Aug/25/2012

American Airlines 6718 Operated by British Airways

Airbus A320 | Meal

Насамкінець Левко і Семен докупили чотири квитки на літак з Лі¬ми до Куско, що потягнуло ще на триста сімнадцять доларів. р

...Розібравши спальники, хлопці домовились, що намети дістануть самії Один візьмуть Лео з Семеном, інший — Ґрем і Ян. По тому за¬мовили через Інтернет дорогий туристичний GPS-навігатор «Garmin (iPSniap 78s»1 (пристрій з доставкою обійшовся в 400 USD, по сотні доларів на брата, що для студентів стало серйозним капіталовкладен¬ням). «Garmin» дозволяв записувати двісті треків, фіксувати в пам’яті координати двох тисяч точок, мав вбудований цифровий компас і аль- іиметр, не тонув у воді і, найголовніше, — живився від літієвих АД-батарейок, а не від акумулятора, що усувало необхідність постій¬ної гіідзарядки, яку в джунглях, звісно, не зробиш.

Покінчивши з квитками, українець із росіянином взялися за деталь¬ні' опрацювання маршруту. План був такий: після прильоту в Ліму во¬ни зразу вирушаютьу Куско, де пробудуть два-три дні, щоб аклімати- .іунатись і подивитись на Саксайуаман та інші інкські руїни, після чого автобусом добираються до містечка Пуерто-Мальдонадо, де ли¬шаються надень, щоб докупити все необхідне для походу й орендува- ін човен з провідником, який доправить їх угору по Ріо-де-лас-П’єдрас до місця, де, за словами Ґуннара Іверса, розташована скеля Голова І Ілнуги (таким чином, більшу частину шляху пропливуть на човні). Да¬лі їм залишиться діяти за інструкціями старого художника і довідатись, куди вони заведуть.

Уважно продивившись карту регіону Мадре-де-Діос, Левко штурх¬ну» ліктем Сьому:

— Чувак, я тут щойно подумав: у нас неув’язка виходить із марш¬рутом.

Семен невдоволено підняв праву брову (як це так: хтось помічає щось таке, чого не помітив він?).

— Кажи.

— До скелі Голова Папуги ми добиратимемось на моторному чов¬ні, який орендуємо в Пуерто-Мальдонадо...

— Так.

А як ми повертатимемось?

— Не зрозумів. — Голова росіянина була заморочена деталями |іп.ірахунку необхідної кількості провіанту, а також тим, яку його час-

______________________________________

1. Garmin» — швейцарська компанія, заснована у 1989 році Ґарі Барреллом і Мін Као; займається проектуванням та випуском туристичних, морських і авіаційних навігаційних пристроїв на основі технології GPS (Globa! Positioning System).

тину доведеться тягти на собі зі Швеції, а що можна купити в Пуер-то-Мальдонадо, і він не помічав очевидних речей. От знайшли ми Паїтіті...

— Припустимо.

—: Вийшли з джунглів, причвалали назаддо кліфу, і... що тоді? Перед нами три сотні кілометрів непролазних лісів, а човен давно відплив — нас же не чекатимуть три тижні.

— Хм... — Зухвало піднята брова опустилася, хлопець став терти її пальцем.

Ага, друже. Які варіанти?

— Можна купити супутниковий телефон і викликати когось із Пуерто-Мальдонадо, коли повернемося з нетрищ.— Іще не договоривши, Семен втямив, що ідея паскудна. Ніхто не чекатиме їхнього дзвіи*| ка, зв’язок може щезнути, сяде батарея за той час, що вони будути у сельві, тощо. — Або... ми можемо домовитись на конкретну датуі щоби човняр повернувся і забрав нас.

Левко заперечно замотав головою:

— Е, ні. А якщо чувак роздумає плисти, бо, скажімо, перебере напередодні? Або г- не приведи, Господи — хтось із нас травмується чи і захворіє задовго до обговореної дати, що тоді? Кукурікати від розпа*| чу біля Голови Папуги?

— Маєш рацію. — Росіянин взявся терти обидві брови відразу. — Я щось придумаю.

ХV

6 квітня 2012 року. 06:09 [UTC+1]

Вілла Бента.

— Лео, вставай! — Сьома ввалився в кімнатудо Левка і безцеремоїн но стягнув з нього ковдру.

— Лео відвернувся до стін и і згорнувся калачиком, намаган ючись таким чином протидіяти агресивному вторгненню.

Росіянин сів на край ліжка, поставив нетбук на ноги і смикнув тоЛ вариша за ногу.

— Давай, давай, нема чого відлежуватись.

Українець поліз рукою під подушку і витягнув мобілку. Подивившись на час, він ледь не загарчав:

І — Сьома, ти орангутанг недоношений,' мені вунівер на першу дня,

— Зате мені на восьму тридцять, так що роздупляйся, маю тобі дещо показати, - )

Скрипнувши зубами, Левко сів і підібгав під себе ноги.

— Показуй бігом, став терти очі.

-— Дивись! — Сяючи, Сьома повернув ноутбук до українця. щНа екрані була фотографія із зображенням синього плавального матрацу «INTEX».

Ну і? почухав розкошлану голову Левко. — Це надувний маnрац.

Сьома злетгка наморщив ніс, засвідчивши, що йому не подобається формулювання.

— Не зовсім.

—Ти хочеш сказати, що це заморожена відбивна з мамонта? в— Це надувний пліт! — Росіянин аж попискував від гордощів. Чува-а-ак... — вирячився Левко, думаючи вщипнути себе, щоб уі^евнитися, що не спить. Семен не може бути таким шибанутим.

— Ця геніальна ідея спала мені на думку передсвітанком. «Геніальна?!!»

— Чувак,повторив українець* — я або ще сплю, або ти обдовбався.

— Лео, ми візьмемо їх із собою, а потім, повернувшись із походу иіжунглі, надуємо і спустимось на них до хатини Тора Сандерса чи, пощастить, до Пуерто-Мальдонадо.

Ключовою в останньому реченні була вставка «як пощастить».

У Левка очі полізли на лоба:

— Ти хочеш проплисти триста кілометрів по Ріо-де-лас-П’єдрас на НАДУВНИХ МАТРАЦАХ?!

На надувних плотах, — уперто підправив Сьома. — Нормальок, я все порахував: ця модель витримує на плаву двісті кілограмів, достатньо буде придбати дві штуки, візьмемо з собою мотузки й кіль- КП мотків будівельного скотчу, примотаємо спорядження і рюкзаки до Дротів, насамкінець виріжемо довгі тички, щоб можна було керувати,

І вперед w- до самого Пуерто-Мальдонадо! Ти сьогодні спати лягав? — покосився Левко на приятеля. .Це вороже запитання, — блимнув почервонілими очиськами Сьома.

(Українець замислився: в Гаразд, ідея непогана. Але чому не купити справжній надувний тжііт? Це ж матраци для відпочинку в басейнах!

По-перше, не в басейнах, а на морі, а по-друге.., — Росіянин поклацав по клавіатурі і показав іншу фотографію, на якій був зображе¬ний, як висловився Левко, справжній пліт. — Ось твій пліт, друже.

На екрані з’явився човен «INTEX Excursion 5 Set», розрахований на п’ять осіб.

— Солідний, — випнув підборіддя Лео.

— Ясний перець, що солідний. У похідному стані він важить два¬дцять шість із половиною кілограмів.

— Скільки?!

— Двадцять сім кілограмів. Ось. — Сьома ткнув пальцем в рядок у списку параметрів, де була зазначена загальна вага човна. — Ми, звісно, можемо його купити, він коштує навіть дешевше, ніж я думав, півтори тисячі крон, але хто тягнутиме його на собі? Ти? Ґрем? Не ду¬маю. Це, вважай, ще один зайвий рюкзак. Якщо ми візьмемо з собою двадцять шість із половиною кілограмів вівсянки, то проживемо в джун¬глях півроку. Крім того, у нас очі полопають, поки ми його надмемо.

— А скільки важить той матрац? — сконфужено поцікавився Левко.

— Пліт, а не матрац. Та мені до вподоби хід твоїх думок, Лео. - Росіянин переможно посміхнувся. — Два кілограми триста грамів — трошки більше, ніж мій нетбук. І коштує якихось сто дев’яносто дев’ять шведських крон. Хіба не пісня?

— Це буде небезпечно, — уявляючи спуск по тропічній річці, хму¬рився українець.

— Це буде весело, — поплескав його по плечу Сьома. — Все, я пі¬шов збиратися.

Х¥І

6 квітня 2012 ронц. 19:51 [UТС+1]

Спонья. Стокгольм

Українець повертався з центрального кампусу КТН додому.

Вийшовши на станції Спонья, Левко не пішов звичною дорогою. Спершу заскочив у супермаркет, де купив буханець хліба, пакет мо-лока і яблук, а вже звідти потюпав до хатини Бенгта. Таким чином, хлопець простував додому не вздовж колій рendeltag'a, а трохи ниж¬че, дворами дво- та п’ятиповерхівок, що скупчилися біля станції.

Зазвичай Левко йшов по Бромстенсвеґен, минав перехрестя, про-ходив під естакадою, після якої направо від головної дороги відгалужу¬валась невелика, але охайно заасфальтована під’їзна вулиця — Спо- нья-чірквеґ(. Приблизно посередині в неї впиралася Стінсбакен, радше стежка, ніж вулиця, на якій і стояв котедж старо¬го архітектора. Вертаючи від супермаркету, хлопець вийшов на Спонья-чірквеґ південніше від Бенгтової вілли. Тож йому довелося піді- йматися — пройти невеликий відтинок Спонья-чірквеґ, куди він |нініше ніколи не заглядав.

Ця частина Спонья-чірквег не відрізнялась від тієї, що впирала- шо у Бромстенсвеґен на сотню метрів північніше. Такий самий ідеально рівний асфальт і щільні зарості, що напирають з боків, цілко- ініго ховаючи довколишні вілли. Через врунисті кущі іноді здається, що йдеш серед лісу, а не в густонаселеному передмісті Стокгольма. Підіймаючись, Левко наскочив на автомобіль, <<Вольво СбО» срібля¬стого кольору з кузовом типу універсал. Дуже стара модель. Маши¬ни приткнулася зліва на дорозі, ледь не в’їхавши в чагарник. Фари Погашені, двигун мовчить.

Лео придивився. Дивно бачити авто на Сгіонья-чірквеґ, де немає ні хвірток, ні входів до помешкань. Низький «Вольво» скидався на розплас-таного леопарда, що причаївся у кущах, вистежуючи здобич. Проходя¬чи повз, Лео нахилив голову і роздивився невиразний обрис на лівому передньому сидінні — за кермом автомобіля хтось сидів. Тієї ж секун¬ди незрозуміла каламуть протяла наскрізь тіло українця. Серцю стало тісно під ребрами, а з-під лопаток на руки потекли струмини холоду. Щось було негаразд. Щось у тому силуеті не просто насторожило, а на ¬лякало хлопця. Він зосередився, але так і не зміг ухопити, що саме.

Діставшися Стінсбакен, вкритої гравієм ґрунтівки, що тяглася до вілли архітектора, Левко пересилив бажання озирнутися. Швидко пройшов до котеджу, відчинив ключем вхідні двері, ввімкнув світло у вітальні. Бенгта вдома не було: замість туфель на тумбі для взуття красувалися домашні капці. Похапцем скинувши кеди* хлопець забіг на другий поверх. Лампу вмикати не став. Зайшов у свою кімнату й обережно підібрався до вікна.

Раніше Левко не звертав уваги на те, що з вікна його кімнати видно Спонья-чірквеґ. У садку довкола вілли була прогалина, крізь неї й про-зирала незначна частина вулиці; Зачаївшися за занавіскою, хлопець прикипів поглядом до просвітку між здичавілими яблунями і цілком очі¬кувано побачив сріблястий «Вольво». Жодного сумніву: машина навмис¬но зупинилась у тому місці, звідки видно хатину Бенгта. Якщо бути точ¬ним — у єдиному місці; звідки видно вікно Левкової кімнати.

Хвилювання посилилося. Що це — простий збіг? Навіть коли так, що той чоловік робить на малолюдній алеї? Чекає Бенгта? Дурниці.

Левко спробував прйгадати обрис за кермом. Що його так занепо¬коїло? Він же не міг розрізнити обличчя в півтемряві. Там було щось інше. Якась риса, що відразу кинулася в очі. Проте візуалізувати, від¬творити її в пам’яті хлопець не міг, хай як намагався.

Забравшися з кімнати, Лео затупотів сходами на перший поверх, Зазирнув на кухню. Пакет зі сміттям був повний. Чудово. Вряди-годи чи Левко, чи Семен допомагали Бенгту по господарству. Старий ар¬хітектор не вимагав цього, але, оскільки орендна плата за кімнати й так була низькою, а вони втрьох спільно користувалися однією кухнею, хлопці вважали за потрібне хоча б іноді виносити сміття або ж надра¬ювати кухню. Якщо не забували, звісно (а таке траплялося частіше, ніж їм хотілося).

Перед тим як іти на вулицю, Левко метнувся нагору і ввімкнув світ¬ло у своїй кімнаті. Нехай горить. Затим сйотивЬя вниз, схопив пакет, у»'громив ноги в кеди і пошурував надвір. Контейнери для сміття містилися на Спонья-чірквег, якраз на перетині зі Стінсбакен. Тричі на Іиждень спеціальна вантажівка приїжджала і вичищала їх. Підкрада- [Ючись до алеї, хлопець тримався в тіні Дерев і дістався сміттєвих ба¬ків непоміченим, принаймні він сподівався на це. Мовчазна «УоІУф» тідпирала кущі за десять метрів від нього.. Левко присів навпочіпки і, ^когось дідька не випускаючи з рук пакета, визирнув з-за контейне¬рів. Він з усіх сил напружував зір, аж у лобі занило, але не зміг про- Йитись поглядом у салон легковика. Небо ще не зовсім посіріло, і на іСпонья-чірквеґ зберігалась непогана видимість, однак у лобовому склі машини відбивалися придорожні кущі й гілляччя, зводячи нанівець усі |спроби зазирнути досередини.

І коли Левко зібрався підвестися й викинути пакету контейнер, до [нього прилинув дивний звук. Наче щось шкрябнуло об асфальт. Хло¬пець висунув макітру далі і... скам’янів. Лише за кілька кроків від ньо- Го|встромивши руки в кишені легкої вітрівки, переминався з ноги на Йогу водій « Volvo». Чоловік підступив до правого узбіччя і роздивляв¬ся освітлене вікно. (Мабуть, побачивши світло, він вирішив, що його Недобачать із освітленої кімнати, і не став ховатися.) На ньому були ннжкі (зовсім не літні) армійські черевики. Човгаючи об дорожнє по¬криття, вони й видавали той звук, що насторожив хлопця.

Спершу Левко не відчув нічого. Цікавість і збудження розбовтали ^Страх, що кислотою пропалював живіт. Просто став спостерігати. Че¬рез мить, вдивившись уважніше, українець збагнув, що наполохало його, коли вперше ковзнув поглядом по обрису водія. Руде волосся. Жовтогаряча шевелюра, яку було помітно навіть у сутінках. Левко ки- Иуи пакет зі сміттям на землю і щодуху дременув назад до вілли.

Він упізнав чоловіка. На дорозі біля старенького «Volvo S60» стояв той самий рудий з криваво-чорними очима, що стежив за Ґуннаром Іверсом у «Wirstroms Irish Pub».

ХVІІ

7 квітня 2012 ронц. 19:39 [UTC +1] Вілла Бенгта

Левко взяв до рук мобільний, що вже півхвилини прокручував примітивну мелодію дзвінка. Телефонував Ян Фідлер.

— Здоров, Яне! —- приклав трубку до вуха.

Привіт! Щойно говорив із Ґремом. Хоче» щоб ми зібралися завтра, треба обговорити дещо. ,

— Що саме?

— Каже, це стосується подорожі в Мадре-де-Діос.

— Хм... — здивувався Левко. — Не уточнював?

— Ні. Але казав, що це сюрприз. Зустрічаємось у кафетерії бібліо¬теки підчас обідньої перерви.

— О дванадцятій?

— Так. Передай Сьомі.

— Обов’язково,

— Це все. Бувай!

— Добраніч.

XVII

8 квітня 2012 рокц. 12:17 [UTC +1] Бібліотека Королівського технологічного інституті! Стокгольм

«Сюрприз» прийшов на зустріч із американцем. За одним столом з Семеном, Гремом, Яном і Левком у просторій залі університетської бібліотеки, безтурботно попиваючи каву, сиділа Сатомі.

— Я їду з вами, — повторила японка з незмінною, трохи знущаль¬ною посмішкою.

— Сатомі, вислухай мене, — пробував напоумити її українець, — ти поняття не маєш, у що встряєш. Це не поїздка на зірковий курорт, де можна дефілювати на шпильках, і навіть не вояж Європою з на-плічником. Ми вирушаємо у джунглі, перед якими нерідко відступали більш підготовлені експедиції.

— Я в чудовій формі і ходила в походи, Не.лякай мене, Лео, А ще в мене модний фотоапарат!

— На дідька ти їй розповів? — Левко штрикнув поглядом Грема.

Мулат знизав плечима:

— Ніхто не казав, що інформація про подорож конфіденційна. Ми ділилися думками, хто як збирається провести літо, і я виклав ідею по¬їхати пошукати загублене місто в сельві. — Американець говорив та¬ким тоном, наче збирався в Диснейленд. І це доконало Левка.

— Йолопи, ви не шурупаєте, куди ми йдемо і що на нас чекає! Ва¬женні наплічники, стовідсоткова вологість, міріади москітів, нетри¬ща, крізь які треба буде рубатись, наче крізь стіну, купа всіляких га¬дів і павуків... павуки! -— повторив він, побачивши, як здригнулась, почувши останнє,слово, дівчина. — Повсюди великі, тлусті, воло¬хаті павучища! І головне — потрапивши в нетрі, ми стаємо жахли¬во залежними один від одного. Якщо ми погодимося взяти Сатомі

з собою, ми хоч-не-хоч переберемо на себе відповідальність за неї, бо, якщо в тропічному лісі з нею щось трапиться, ми всі будемо зму¬шені повернути назад. Сама вона не піде, і лишити її, як ви розуміє¬те, ми не зможемо.

— Ти згущуєш фарби, бадді, — пхекнув Грем.

— Ні, янкі, я не згущую фарби. Я намагаюсь розбавити думками вітер у тебе в макітрі. Якщо ми візьмемо з собою дівчину, ми не дійде¬мо до Паїтіті.

— Це дискримінація, — награно надула губки японка. — Я подам на тебе в суд! — і розсміялася. Попри всі спроби, ніхто не хотів сприй¬мати всерйоз Левкові аргументи.

— Та що з вами, народ... — Українець безсило сплеснув долонями.

— Голосуємо, — відпивши кави, сказав Семен.

; — Я — проти, — різко висловився Левко.

Японка скривилась і показала хлопцю язика, хоча злості в ній не відчувалося. Вона випромінювала впевненість.

— За! — ляснув по столу Ґрем, штовхнувши під столом ніжку Сатомі.

— І я — за! — приєднався Ян.

Спопеляючи чеха поглядом, Левко покрутив пальцем біля скроні.

Семен, зваживши все, заговорив:

— Я, мабуть, буду проти. Це все ж таки джунглі. — Насправді Сьома думав зовсім не про небезпеки тропічного лісу, а про те, що звести разом в одній мандрівці Левка, Ґрема і Сатомі рівнозначно са¬могубству. Це все одно що притягти з собою в Мадре-де-Діос кілька баночок нітрогліцерину і по дорозі витанцьовувати самбу, використо¬вуючи їх замість бубнів.

— Двоє проти двох, — засяяла Сатомі, — а оскільки, джентльме-ни, я претендую на місце у вашій команді, значить, мій голос також повинен враховуватись, нехай і не нарівні з вашими, але хоча б на по¬ловину чи на чверть, гадаю, це буде справедливо. І я голосую сама за себе! Отже, два з четвертиною проти двох, і я їду з вами в Перу.

Ґрем з Яном розсміялись.

Левко повернувся до Сьоми і заговорив російською:

— От уперта коза!

Семен поправив окуляри і зосереджено кивнув.

— Агов! Так нечесно! — обурилась японка. — Ану переходьте на англійську! Що ти сказав? — накинулась на Левка. — Що ви заду-мали?

— Це помилка... — опустивши підборіддя, проказав українець.

— То ви берете мене? — Вона штовхнула Левка кулачком.

— Так, ми згодні, — підсумував Семен. — Ти повинна найближ-чим часом докупити квиток, сама підшукати намет і наплічник, скину¬тись на туристичний СРБ-навігатор і хавку (але то вже перед доро¬гою) ... Спальник у нас для тебе є.

— Ура-а-а! -— застрибала Сатомі, по черзі поцілувавши кожного

з хлопців. — Дякую! От побачите, зі мною не буде проблем.

Сьома і Лео посиділи ще трохи, почекали, поки друзі розійдуться, і тільки тоді встали з-за столу. Вийшовши на широкий ганок бібліоте¬ки, вони, не змовляючись, перезирнулися.

— Що думаєш? — буркнув Левко.

— Це все через той грьобаний п’ятий спальник, — сказав росія-нин. — Нормально так зекономили...

Без дурні: Лео думав так само.

ХІХ

8 квітня 2012 ронц, 20:20 [UTC+1]

Hisfa Galleria», район Шиста. Стокгольм

Левко нетерпляче совав телефоном біля вуха, слухаючи довгі гудки і неуважно водячи очима по вітринах найбільшого у Стокгольмі тор¬говельного центру. Поряд, устромивши руки в кишені, крокував Сьо¬ма. Гудки линули хвилину, після чого мобілка писнула і на екрані ви¬світилось «Абонент Graham Kelly не відповідає». Ґрем третій раз поспіль не відповідав на дзвінок.

— Дивно... — сам до себе прошепотів українець, позираючи на го¬динник.

— Ти чого йому так надзвонюєш? Щось термінове?

Залишивши за спиною зал із фаст-фуд-ресторанчиками, від яких

апетитно повіювало турецькими, тайськими та індійськими спеціями, Левко, не дивлячись на товариша, спитав:

— Що у них із Ґремом?

— Тобто? — придуркувато уточнив Сьома, хоча обоє знали, про що питання.

— Що між Ґремом і Сатомі?

— Ну-у, не знаю. — Семену не хотілося брехати, а думку про те, що напівправда — це та сама брехня, він старанно заштовхував на за¬двірки свідомості.

« Він не сказав “нічого”», — розривною кулею торохнуло по мозку Левка

—Сьома, — голос українця набув вимогливої хрипоти, — не вихляй і не жмакай мені мізки, я тебе, падлюку, наскрізь бачу. Ти ж говорив мені по «Скайпу», що між ними щось є. Ну, принаймні почав говорити.

— Я лиш хотів сказати, що вона й америкос стали більше спілкуватись, і якщо ти й далі будеш тупити, то... — Сьома прикусив язика. Розмова не мала сенсу: Лео вже прогавив усе, що можна. Росіянин був певен, що Грем переспав з дівчиною, можливо, не раз, і через це волів

поміняти тему, водночас усвідомлюючи, що це неможливо: Левко не відстане. Брехати Сьомі геть не хотілося, та він відчував, що мусить приховувати правду: якщо Левко довідається про роман мулата і японки,

їхня мандрівка накриється. А цього Сьома бажав найменше. — Так, Сьомо, ти маєш рацію. — За іронією долі українець поставився всерйоз до слів росіянина якраз тоді, коли той цього найменше

котів. Левко вчетверте став набирати Ґрема, але, почувши кілька довгих гудків, перервав виклик. — Я маю поговорити з ним. Мушу все вияснитй перед подорожжю. Не можна вирушати в таку глушину, не

розібравшись у наших стосунках із Сатомі. Правда? — Хлопець зиркнув на приятеля. — Поїду до нього на квартиру і поговорю віч-на-віч.

Семен був готовий підписатися під кожним Левковим словом, але тільки не зараз. Не цієї миті. Холодний вогник недоброго передчуття спалахнув у мозку: неділя, вечір, Ґрем не відповідає. Можливо, саме в цей час вони з Сатомі кохаються в ліжку, і якщо Левко... «А-а, чорт!»

— Просто зараз?

— Так. Чого відкладати? — Левко завернув до одного з виходів із Kista Galleria», що вів до станції метро «Шиста».

Росіянин замотав головою і, не вигадавши нічого кращого, буркнув:

— Лео, не варто. — Чому не варто? — обернувся українець.

— Не варто, і все!

Левко прискіпливо подивився на товариша:

Сьомо, ти якийсь дивний.

— Я не дивний. Все нормально. Просто... е-е... нетреба йти до Ґрегма зараз. Сьогодні неділя, вже пізно. Давай ви завтра поговорите. —передчуття переросло в упевненість.

Левко дістав із задньої кишені джинсів мобілку і зиркнув на годинник,

— Чувак, зараз тільки пів на дев’яту. Яке пізно?

— Може, його немає вдома.

— Та ну. Сидить, певно, перед компом, а телефон на вібро валяється в іншій кімнаті.

Грем може бути в барі чи...

— Я почекаю його. — Левко пришвидшив ходу. Семен відчув, що втрачає контроль. — Чувак, я не засну, якщо сьогодні ж не розставлю крапки над «і». — Побачивши, що Сьома йде за ним до метро, украї¬нець посміхнувся: — Тобі не обов’язково їхати зі мною, бити мордуя не збираюся.

«Це ти зараз так кажеш, — подумки зауважив росіянин. — А черім годину бажатимеш кокнути Ґрема, наче куклукскланівець».

— Я... — Сьома спробував вигадати яку-небудь правдоподібну при¬чину, щоб поїхати в центр міста, але в останню мить вирішив, що це ли¬ше насторожить Левка, і надумав діяти інакше. —Добре. Тобі видніше.

— Тоді бувай. — Українець змахнув рукою.

— Удачі, старий. — 3 кислою міною Сьома поплескав Левка по спині.

Лео, не озираючись, зник за скляними розсувними дверима, запус¬тивши в тераріумну сухість торговельно-розважального центру трохи квітневої вогкості.

Переконавшися, що товариш віддалився, Семен вихопив мобілку і га рячково набрав номер Сатомі. Пішли довгі гудки. П’ять... десять... двад¬цять секунд... півхвилини. Дзвінок припинився сам по собі — дівчина по відгукнулася. Хлопець почекав і натиснув кнопку виклику вдруге; цього разу... абонент виявився недосяжним. Уже знаючи, що почує, хлопець знайшов у списку викликів номер Грема Келлі і подзвонив йому. Плас кий жіночий голос відповів так, які попереднього разу: абонент тимчасо¬во поза зоною досяжності. І Ґрем, і Сатомі вимкнули телефони.

Останні сумніви щодо того, де зараз японка, розвіялися.

«Стопудово, гицаєзамерикосом», — заскрипів зубами росіянин, ро- зуміючи, що через п’ятдесят хвилин (саме стільки їхати в метро від «Шиє • та» до станції «Бергшамра», біля якої жив Ґрем) перуанська авантюри завершиться, так і не розпочавшись. Хлопець не мав нічого проти любо¬щів Ґрема й Сатомі, просто він дуже хотів поїхати в Мадре-де-Діос і знав, що без Левка мандрівка не відбудеться. Крім того, він уже збрехав свої - му другові і не хотів,-щоб ця брехня виявилась марною.

Швидко перебираючи пальцями, Сьома подзвонив Яну. Чех відгук¬нувся миттєво.

— Привіт, професоре, — бадьоро випорснуло з динаміка.

— Ти знаєш, де Сатомі? — без розшаркувань почав Семен.

— Ні. — Янів голос зазвучав здивовано. — Чому ти подумав, що я...

— А Ґрем? — обірвав його росіянин. — Знаєш, де зараз амери канець?

Пауза.

— Ну-у, не знаю... — Чех відповів точно так само, як Сьома кілька хвилин тому.

Семен миттєво розкусив Фідлера.

— Щось мені підказує, мій слов’янський брате, що ти пудриш мені мізки.

— Чувак, що за наїзди? Ти дзвониш мені в кінці дня і, не вітаючись, берешся закидати питаннями, наче я довідкове бюро чи ясновидець,

потім ображаєшся. Подзвони янкі і сам спитай у нього.

— Він не відповідає.

І .— Вибач, але я не його секретар, і — Ти більше спілкуєшся з Ґремом і мусиш знати, де він.

Ян зітхнув (Семен пожалкував, що не бачить його обличчя) і спокій¬но проказав:

— Я поняття не маю, де Ґрем і чим він зараз займається, г Сьома пішов ва-банк.

— Лео просто зараз їде до Ґрема виясняти стосунки. Знаючи без¬пардонність українця, я майже впевнений, що він увірветься до квар¬тири, не стукаючи. — Росіянин зробив паузу, даючи час чеху перева¬рити інформацію. — А тому, Яне, я питаю ще раз: ти справді не знаєш, де Ґрем?

— О-о-о-от, блін, — протягнув чех. — Ну ви даєте... Коли він ви¬їхав?

— Перед тим як я тобі подзвонив, Лео поскакав на метро «Шиста». і — Значить, сорок... п’ятдесят хвилин.

— Десь так.

— Що я тобі скажу, Сьома... — Ян штучно кахикнув. — Гадаю, Лео прискаче до Ґрема якраз вчасно, щоб потримати свічку в кульмінацій¬ний момент.

— То Сатомі таки в американця?! І — Ага.— Fucking hell... — лайнувся Сьома.

— Чому ти цим переймаєшся? — здивувався чех. і — Я мав би розповісти Левку про янкі та японку, але не ризикнув, не зробив цього, і через те почуваюся трохи винним. Та головне — як¬що Лео довідається про цих голуб’ят, то оскаженіє, наговорить дурниць, Іще більших дурниць наробить, наша компанія розпадеться, і — ніхто по іде в Перу. Отакі справи, Яне.

— Весело...

— 1 тому ключове питання нашої розмови: ти хочеш поїхати в Пе¬ру шукати Паїтіті?

— Таке питаєш, чувак! Звісно, хочу!

— Тоді ти маєш попередити америкоса. — Від Ропстена, де живе Янів дядько, рукою подати до Берґшамри, прикинув Семен. У найгір¬шому випадку чех може рвонути бігом і все одно примчить швидше за українця. — Підривай свою гепу і вперед — рятуй нашу поїздку.

— Тільки я не вдома, старий. Я біля Сканстула1.

— От, бляха, невезуха. — Сьома почав лаятися, що зазвичай тра-плялося з ним рідко. Він відновив у пам’яті карту стокгольмського ме¬тро, вираховуючи, скільки станцій від метро «Сканстул» до «Берґ¬шамри». Менше, ніж від станції «Шиста», але не набагато, крім того, на Т-Централен Яну доведеться пересідати із зеленої на червону гіл¬ку, через що (враховуючи чималий інтервал, із яким курсують потяги у вечірні години) чех може «впасти» на той самий «червоний» поїзд, що й Левко. Це не підходить, але... іншого варіанту наразі немає. - Як далеко ти від метро?

— П’ять хвилин ходу, — швидко відказав чех. — Та це не має зна¬чення, я на колесах.

— Ти на велику?

— Ага.

— О! Скільки знадобиться часу, щоб дістатися будинку на Берґ- шамрі?

Секунд п’ять чех обмірковував маршрут.

— Хвилин тридцять, якщо крутитиму педалі як Армстронґ.

— Тоді крути їх, Яне. Крути їх як два Армстронги, щоб очі на лоба повилазили.

— Стривай, а що мені сказати Грему? Типу, чувак, не трахай Са-томі, бо сюди їде Лео? Навіть якщо все буде о’кей на дорозі, я приїду за лічені хвилини до появи українця.

— їдь! — крикнув у трубку Семен. — За півгодини я щось приду-маю. — І припинив розмову.

Сьома тинявся по «Kista Galleria», забрів у спортивний бутік, але думки витали далеко від того місця, де він перебуває. Через десяті» хвилин він усвідомив, що вчинив нерозумно: якщо їхати не на метро, то «Kista Galleria» ближче до Берґшмари, ніж Сканстул. Йому слід було їхати самому! Хлопець вибіг із торговельного центру і помчав до стоянки таксі. Не пожалкувавши трьохсот крон, вирішив їхати в Берґ- шамру наввипередки Янові.

_____________________________

1 Сканстул -— станція метро, а також район довкола неї в південній частині Сток гольма.

іУ цей час Левко викотився з поїзда метро на найнижчому рівні стан¬ції Т-Централен1 і піднявся на рівень вище, чекаючи потяга, що пря¬мував до «Mörby centrum», кінцевої станції на одній з «червоних» гі¬лок метрополітену.

Сьома подзвонив Янові з таксі:

— Ідеш?

У динаміку чулося натужне дихання чеха, яке зрідка затирав шум машин.

— їду.

— Де ти?

— Проминув Стадіон2. Кажи бігом, що хочеш.

— Я придумав, що треба зробити, коли приїдеш до Грема. — Во¬дій автомобіля, неначе знущаючись, їхав немислимо повільно, насо-лоджуючись кожним вивертом дороги.

-Ну?

— Якщо часу, щоб усе пояснити, буде мало, тобто якщо Лео бук- иально дихатиме тобі в спину... — І Семен коротко виклав суть задумки. Тонко вискнули велосипедні гальма.

— Ти здурів! — обурливо закричав Ян Фідлер. — Я не згоден! Це (Оочення!

— Яне, треба, — стисло аргументував росіянин.

— Йди геть, Сьомо, я на таке не підписувався! — Коли потік по- иітря, що огинав тіло підчас їзди, припинився, на лобі, шиї, спині й ру¬ках чеха рясно висипали краплі поту.

— Чувак, ніхто не дізнається, все лишиться між нами, і колись ми ґіудемо сміятися, згадуючи цю витівку. Для нас головне, щоб Лео до инльоту в Перу не здогадався про шури-мури між Ґремом і Сатомі.

— До вильоту ще чотири місяці! — не вгавав Ян. — І весь цей час усі думатимуть, що я...

L — Ну хто всі? Хто всі, Яне? — Сьома заметляв руками так, що во- ЛІі’і став підозріло коситись на нього. — Думатиме один Лео, решта Оудуть в курсі справи, в ,— А раптом Левко комусь розкаже?

_____________________________

1. Centralen — центральний транспортний вузол Стокгольма, в якому сходяться псі гілки метро (триповерхове підземелля), лінії pendeltäg'iB, автобусні маршру¬ти і міжміські потяги.

2. Метро «Стадіон» знаходиться за три станції від «Бергшамра».

— Не розкаже, Яне, я про це подбаю! Я їду в Бергшамру на таксі, перестріну Лео по дорозі назад і поговорю з ним. Не дрейф.

— Я не знаю, чувак, це якось... дивно.

— Так ти хочеш поїхати в Перу чи ні?

— Хочу, але...

— То не гай часу. Що більше ти стоїш і мнешся, то більша ймовір¬ність, що доведеться застосовувати мій план.

— Добре, — неохоче згодився чех і закрутив педалі.

Сьома нахилився до водія машини:

— Шановний, якби я хотів помилуватися краєвидами вечірнього Стокгольма, то поїхав би на громадському транспорті...

ХХІ

8 квітня 2012 ронц. 21:30 [UTC+1]

Станція метро «Берґшамра»

Коли Левко вийшов зі станції на вулицю, заднє колесо Янового вело¬сипеда зникло за рогом найближчого будинку, а чорний «Mercedes Е class» з жовтими шашками таксі на даху і Семеном на задньому си¬дінні підкотив до станції з іншого боку. Сьома помітив українця і ве¬лів водію спинитися. Шофер, збагнувши, що вони когось вистежують, сильно занервував.

Почекавши, поки Левко віддалиться, Семен розрахувався і вийшов з машини.

В цей момент усе йшло за планом. Ян випереджав українця на ці¬лих чотири хвилини і мав достатньо часу, щоб переконати Ґрема й ви¬вести Сатомі без використання скаженої ідеї росіянина. Якби Сьома просто тюпав назирці за Левком, усе згідно з планом і скінчилося б. Але Сьомі було недостатньо просто спостерігати, він хотів контро¬лювати ситуацію, а тому, дивлячись, як віддаляється українець, діс¬тав мобілку і подзвонив Янові. Ян, подумавши, що Лео його випере¬див і поспішати нікуди не треба, потягнувся за телефоном, на миті, втратив концентрацію, наїхав на бордюр і загримів з велосипеда, ка¬пітально проїхавшись писком по асфальту.

Перевернувшись на спину, відчуваючи, як шкіру обліплює потом і як пульсує жаром подерта щока, Ян Фідлер натиснув кнопку «При¬йняти виклик»..

Сьома очікував почути що завгодно, але тільки не те, що долинуло з трубки.

— A-а... а-а... е-ех... — стогнав чех. Семенова уява мигцем вималювала картинку: Грем, почувши від Яна Семенову ідею, з розмаху валить чехові в гарбуз, не дивлячись на різницю у віці і наукові заслуги Фідлера. — Це... е... це янкі так сприйняв мою пропозицію? — кволим го¬лосом спитав Сьома.

— Ні... а-а... хай тобі! — крякав Ян. — Я впав з велосипеда.

І «Тільки не це! Краще б уже Ґрем бив морду!»

. —Дети?!

— Метрів за триста від Ґремового будинку.

— Лео за квартал від тебе!! — прокричав Семен.

— Звідки ти знаєш?

— Я суну за ним. Давай, Яне, давай, підіймайся, між вами дві хви¬лини ходу, якщо Лео побачить тебе, нашій справі кінець! — Хапнув¬ши повітря, росіянин додав: — І не випускай звідти Сатомі! Він не по¬винен її бачити!

Ян Фідлер, крекчучи й подумки поливаючи росіянина добірною чеською лайкою, став на ноги. Підняв велосипед і пошкутильгав до входу в дев’ятиповерховий будинок, у якому Ґрем знімав квартиру.

Обліплений листям чорний «Porsche Cayman» глипав на нього округлими фарами.

Залишивши велосипед біля під’їзду, чех підійшов до ліфта. На циф¬ровому індикаторі праворуч від кнопки світилася цифра 9 — ліфт сто¬яв на найвищому поверсі. Чекати, поки він спуститься вниз, було ри¬зиковано, Лео міг нагрянути кожної секунди, тому Ян, зціпивши зуби, гайнув на восьмий поверх сходами.

Коли чех зупинився перед квартирою № 31, піт юшив з нього струмками, а подряпане лице пашіло жаром.

XXII

...Поки ліфт спускався з дев’ятого поверху, Левко прокручував у го¬лові варіанти того, що говоритиме Ґрему.

«Янкі, коротше, нам треба поговорити... Ні не так... — Від напру¬ження Левко зіпрів, а вилиці набухли. — Краще отак: слухай, бадді, останнім часом ти підозріло близько трешся біля моєї дівчини... але во¬ни мені не дівчина, і «бадді» казати не треба, а то він подумає, що я йо-

і о копіюю... Треба простіше, типу... Чувак, оскільки ми взяли тебе в свою компанію і вирушаємо разом у нелегку подорож... Чорт! Знову не те...»

Ліфт опустився, стулки роз’їхалися. Хлопець заскочив до кабіни.

«Біс із ним! На ходу щось вигадаю».

Перед дверима № 31 Левко затримався, збираючись із думками, а тоді, двічі легенько постукавши, зайшов досередини, Грем, як і біль¬шість його Сусідів, дверей не зачиняв.

Ґреме, це я, Лео! -

Тиша.

Як ти, янкі?

Американець знімав двокімнатну квартиру, що складалася з неве¬ликого передпокою, що плавно переходив у кухню, і однієї великої кім¬нати, котра слугувала одночасно спальнею й залою.

Зі спальні долинули підозрілі шерехи і поспішливий шепіт.

— Ґреме? — Серце у Левка підскочило. Ось чому Семен не пус¬кав його! Ґрем зараз із Сатомі, вони просто в цей момент кохаються в ліжку, забувши зачинити двері, а він... Ноги самі несли хлопця до проходу в спальню.

Діставшись хідника, Левко по-папужому верескнув і відсахнувся.

« Розтуди мою маму, — прошепотів він, відчуваючи, як до горла підкочує нудота.

На ліжку, просто супроти українця, прикриваючи наготу однією ковдрою, пліч-о-пліч сиділи Ян і Ґрем. Ґрем був лихий, аж страшно дивитися — з очей хіба що іскри не сипалися. Він виглядав так, наче щойно дізнався, що хтось проколов усі чотири шини в його «РоГБсИе». Ян був спітнілий, наче щойно зліз Із велосипедного тренажера, а на щоці виднілися чотири паралельні червоні подряпини.

Перед л іжком валявся одяг. Яна і Ґрема.

Ви... — витиснув Левко. *— Як це? — І все. Відібрало мову.

Ґрем ковтнув слину,-облизав губи і забубонів:

— Лео... Лео... чувак... ти не... це не... не те, що ти... ти не дивись... ми... ні-ні...

— О, так, млосно сказав чех, обнявши спітнілою рукою Янові плечі. І посміхнувся.

Українець відчув у горлі прогірклий присмак блювотиння. Від по¬трясіння в голові все перемішалося, і він не знав, як далі поводитися, що казати.

(У цей час Сатомі, закутавшися рушником, давилася від сміху у ван¬ній, двері до якої були зїа спиною хлопця.)

— Вибачте, зрештою пролепетав Левко і вилетів геть із квар¬тири.

На вулиці він притулився до стіни будинку, щоб осмислити поба¬чене, і зразу помітив Семена. Росіянин стояв за кілька кроків від під’їду і перелякано витріщайся на Левка.

Сьомо, що ти тут робиш?

Я поїхав за тобою. Хотів тобі сказати... розповісти все... про них...;—• Ти знав? — Українець обхопив голову руками. Ж* Як давно? і — Та недавно. Практично вчора дізнався. — Вдивляючись в об- рийчя приятеля, Сьома силкувався розібратись, про кого, чорт заби¬рай, вони зараз говорять: про Ґрема й Сатомі чи про Грема і Я на?

Я хотів тобі сказати, але не знав як...

І Телефон, який росіянин тримав у руках, завібрував. На екрані ви¬світлилось «JAN». Сьома підніс трубку до вуха.

№— Ага, слухаю..; Так... Так, добре... Я потім наберу. — Від серця відлягло. Встигли. Він підступив до Левка і поплескав його по плечу"—Ти як, брате?

- Повірити не можу, ми знайомі більше року, а я навіть подума¬ли не міг. — Хлопець тупився невидющим поглядом у якусь точку над рухом Семена. — Вони були такі... зіпрілі; А ще у Яна — уявляєш? — FHa щоці чотири подряпини від нігтів. Це ж як треба було.». — Він за- [ тих, відчуваючи, як стиснувся стравохід, перешкоджаючи підйому на- іпі^перевареного тіста зі шлунка. — Боже, який кошмар, Сьомо.

-— Поїхали додому, Лео. — І Семен повів шокованого товариша напрямку станції.

XXIII

8 квітня 2012 року. 22:45(1110+1] Tunnelbana. стокгольмське метро

.Хлопці сиділи у поїзді, який мчав по тунелю між станціями «Уазіга Бкодеп» і «Зоїла сепіхит». Окрім них у вагоні їхало троє шведських йГимейджерів з такою кількістю сережок і заклепок на обличчях, що вдавалося, наче біля їхніх голів попідривали осколкові гранати, і Левко вовтузився на кріслі, кидаючи дивні погляди на Сьому. Ро¬сіянин безпристрасно зирив у чорноту тунелю за вікном модернового шігона.

К Зрештою українець набрався духу і заговорив про те, що йому му* Уінло:

Слухай, ти думаєш, це безпечно: йти у джунглі з двома педерас¬тами?

І Сьома подавив смішок.

Ти гомофоб?

^ Та не. — Левко кумедно-насупився. Я не в цьому сенсі. Я про К чи вони!-, ну... тобто... Як вони витримуватимуть навантаження?

— А що не так? т|г підняв брову росіянин.

Українець викинув розчепірені долоні перед обличчям і знавісніло ними затрусив.

Як ти не розумієш, вони ж... вони... — Голос переріс в натуж¬ний шепіт і обірвався. Слів не знайшлося. Суть, яку намагався вира¬зити Левко, була за межею людського спілкування.

А може, вони й не педерасти.*. — обережно зронив Семен.

Його товариш миттю наїжачився.

Як це?! Чувак, я на власні очі бачив, як вони шпокали один одно¬го в задницю! — Лео скривився. — Що це таке, якщо не педерастія?

Ти справді це бачив?

Ну як... вони, звісно, були під ковдрою. Але голі! І Ян був спіт¬нілий, мокрий, як квач. А ще — ти би бачив обличчя америкоса! О-о-о, ти не уявляєш, яким сконфуженим воно було.

Семен уявляв. Уявляв краще за Левка.

— І ще знаєш що? — стишив голос українець, подаючись уперед.

— Що?

— Зник постер Бар Рафаелі зі стіни.

— Правда? — зобразив здивування Семен.

Всратись мені на місці, якщо ні!

Сьома і так знав, що правда. Він також знав, чому Грем зняв по¬стер — через Сатомі. Негоже приводити додому дівчину, коли на сті¬ні висить плакат ізраїльської топ-моделі.

\Думаю, це було просто прикриття. — Лео задумливо втупився у стелю вагону, що гальмував перед пероном у «Solna centrum». — Типу, дивіться, який я плейбой, а насправді... уф!

— Може* це сталося вперше і востаннє* ~г знизав плечима росі¬янин. — Звідки тобі знати?

Протяжне зітхання. Українець у таке ке вірив.

— Дай Боже. —‘ Левко склав руки на грудях і замислився. Довго кмітив про своє. А тоді раптом, коли поїзд метро рушив до наступної станції «Nackrosen», наче прокинувся: — Якщо що, то я з тобою в на¬меті ночую. Затямив?

Семен прикусив губу, щоб не розреготатися.

, Гаразд. За це можеш не переживати. — Витягши з кишені ку¬бик Рубика, він почав перемішувати кольори на гранях.

Куско

XXIV

25 липня 2012 року. 05:21 [UTC-5]

У повітрі над Ліною. Перц.

Літак, що виконував рейс 7268 «American Airlines» із Маямі до Ліми, знижувався, заходячи на посадку до міжнародного аеропорту Хорхе Чавеса, що в Кальяо, на одинадцять кілометрів південніше від перу- інської столиці. Вітер налітав поривами з південного сходу; широко- ■юзеляжний «Boeing 767» робив коло над океаном, щоб наблизитись до посадкової смуги з північного заходу. На сході над горами займа¬лась зоря, з іншого боку — на заході — чимала частина Тихого оке¬ану ховалась у темряві.

Лайнер порівнявся зі смугою, випустив закрилки і, здригаючись на Неспокійному вітрі, сунув до землі,

Левко прокинувся першим (під час сну вони не розщібали поясів Псзпеки, і стюардеси не будили мандрівників перед зниженням) і по¬будив товаришів.

— Ну що? — забуркотав Семен.

- ДИВИСЬ.

Хлопці й дівчина сиділи з правого боку «Boeing’a». З ілюмінаторів [відкривався вид на сонне безмежжя найбільшого світового океану. У кнімому передсвітанковому світлі його гладінь нагадувала шереха¬тий лист сталі. Вдалині над водою проблискувала трійка вогників —- кИйиантажений контейнерами корабель сунув до порту Кальяо.

— Що це? — Росіянин тер очі, не розуміючи, де він.,

Тихий океан, — прошепотів Левко, вткнувшись носом в ілюмі- Нртор. — Сідаємо,

лайнер труснуло. Сьома несвідомо,торкнувся пряжки на ремені безпеки, перевіряючи, чи вона застібнута.

На кріслах попереду них Ґрем, Сатомі і Ян також прихилились до ; ілюмінаторів. Друзі заворожено спостерігали, як темна водяна поверх- II»! насувається, витісняючи з ілюмінаторів горизонт. Літак опустився IjkH'IITIIbO, щоб розрізняти пінисті буруни на хвилях.

— Який же він великий, — позіхнув українець, коли водяний об¬шир закрив більшу частину його вікна.

Сьома знизав плечима, мовляв, а що ти хотів?

Троє з них бачили цей океан уперше. І дехто — востаннє.

XXV

Рейс АА7268 прибув вчасно. Друзі поквапно залишили літак, пройшли паспортний контроль і почесали на стійку реєстрації трансферних па¬сажирів — отримувати посадочні квитанції на рейс LA2011 компанії «LAN Peru», котрий о 8:05 відлітав до Куско.

Менш ніж через півтори години, о 9:25, вони вже стояли в аеро¬порту високогірного Куско, очікуючи багаж. У зоні прильотів їх чекав Девід Ренцо, власник хостела, в якому хлопці вирішили зупинитися. Допомігши з речами, Девід розсадив друзів у мінівені «Toyota» і через п’ятнадцять хвилин привіз до крутої стежки, що тягнулась поміж глу¬хих кам’яних стін, підіймаючись до затишного двоповерхового коте¬джу, який тулився до схилу гори. То був «Samay Wasi Youth» — за-броньований ними хостел.

Першого дня Левко, Сьома, Ян і Сатомі відпочивали, не вилазячи з ліжок. Грем схотів показати, який він герой, і після обіду вибрався до центру міста. Спроба завершилась фіаско: на першому ж підйомі американець видихався, назад йому допомогли дійти двоє перуанців, що проходили повз. Така доля всіх, хто прибуває в Куско з низинної Ліми. Місто розташоване на висоті 3340 метрів над рівнем моря, пе¬репад тиску спричиняє гірську хворобу і для адаптації іноді необхідно два-три дні. Сьома й Левко, знаючи про те, як гори ставляться до но¬вачків, навмисне лишили два дні на акліматизацію перед тим, як по¬лізти на Саксайуаман і їхати далі на схід.

У четвер 26 липня друзі нарешті спромоглися вибратись на обіду піцерію і погуляти центром Куско. Ввечері вони почувались достатньо добре, щоб наступного ранку податись на Саксайуа¬ман та інші руїни, що кільцем оточують колишню столицю імперії інків.

Руїни були по сусідству з «Samay Wasi Youth», відразу за північ¬ною околицею Куско. Попри ілюзорну близькість дістатися до Сакса- йуамана виявилось непросто. Споруда розташувалась на висоті 3701 метр, майже на чотириста метрів вище за центр Куско, і попри те, що на карті фортеця за малим не впирається в місто, підйом до неї виявився нелегким і тривалим.

Гірська хвороба, до якої мандрівники встигли трохи адаптуватися, біля Саксайуамана підступила з новою силою. Низький тиск, розрідже¬не повітря викручували їх на всі лади. Погана прохідність гірських сте¬жок підливала масла у вогонь, висмоктуючи останні сили. Що п'ять хви¬лин хлопці і дівчина спинялися і присідали обабіч широких, подзьобаних часом сходів, що нескінченним полотном здіймалися до таємничих му¬рів. Кожен рух, найменший, найнікчемніший порух рукою, віддавався гарматним пострілом у скронях. Ноги наливалися свинцем, серце трі¬потіло, ганяючи по жилах позбавлену кисню кров. Хоча Саксайуаман був вартий того. Наблизившись упритул, Сьома з Левком роздивлялись височенний мур, Семен водив по ньому руками, не вірячи власним очам: грандіозна кам’яна стіна збудована так, що між окремими брилами не можна просунути листок паперу. Все — як описував Гуннар...

27 липня друзі пройшли пішки майже двадцять кілометрів, підняв¬шися з 3360 до 3765 метрів над рівнем моря, відвідавши, крім Сакса- .йуамана, ще три «інкські» фортеці, частину з яких Левко і Семен ба¬чили на фотографіях Гуннара Іверса: К’єнко (центр поклоніння богам родючості), Пука Пукара (військовий пост, який одночасно правив за склад провіанту) і Тамбомачай (купальні для інкської знаті).

Вони поверталися назад до Куско вже у темряві.

XXVI

27 липня 201В ронц. 19:48 [UТС-5] Хостел «Samay Wasi Youth»

— АйкМітчелл, — простягнув долоню високий двадцятирічний хлоп¬чина з гострим підборіддям і відстовбурченими вухами.

— Грем Келлі. — Мулат потиснув руку. — Ти звідки?

— Броктон1, Массачусетс.

— Чикаго, — випереджаючи запитання, повідомив Грем.

; — Круто, — кивнув Айк.

У загальній залі було галасливо, і це не дозволяло розслабитись.

І Ііч видалась холодною, кусюче крижане повітря погнало народ з від¬критої тераси до кімнат відпочинку на першому поверсі хостела.

Левко, підібгавши ноги, тонув у зручному кріслі, проте почувався некомфортно. По-перше, він ущент вимотався. Тривале лазіння по руїнах, розріджена атмосфера, передозування інформацією вицідили

_________________

1 Броктон — місто у штаті Массачусетс на північному сході США, 94 тис. жителів (2010). Є батьківщиною відомого боксера важковаговика Рокі Марчіано.

всі сили. Не було снаги підняти чашку з чаєм. А по-друге... Перед Лев- ковим кріслом стояв продовгуватий стіл, що займав майже половину І зали; його обліпили вихідці з Північної Америки: канадці й американ¬ці. Які всі, вони пили чай з листя коки, ділилися враженнями, голос¬но сміялися. Серед них були Ґрем і Сатомі. Ґрем — зрозуміло, він американець, цебто «свій», а Сатомі була милою, вічно усміхненою І японкою, яку радо зустрічали в будь-якій компанії.

Левко сидів відособлено.

— Це моя дівчина, Меґан. — Айк представив Ґрему худюще плос- І когруде дівчисько із задерикуватими чорними очима, а потім по черзі показав на хлопців, що сиділи далі вздовж стола: — А це мої друзяки І Ленс та Едді. — На вигляд нікому з них не було більше двадцяти.

— Здоров, чуваки! — підняв руку мулат.

Хлопці відповіли на вітання і повитягали голови, всім своїм вигля¬дом показуючи, що чекають, коли їх новий знайомий представить су- І путницю.

— Це моя подруга Сатомі. Зі мною ще Лео. — Ґрем недбало тиць- І нув рукою за спину; потім розвернувся, намацав поглядом Яна у суміж¬ній залі і нерозбірливо доказав: — Ян і... і Сем, який уже хропе нагорі.

— Привіт, Сатомі! — гуртом привітались Ленс та Едді. Українця і чеха не удостоїли й поглядом.

— Привіт, хлопці! — з потішним акцентом відповіла японка.

Левко сидів відразу за ними, водив пальцем по прохололій чашці І

і скреготів зубами. Хлопцю кортіло підсісти, вклинитись у компанію (це виглядало б нормально у молодіжному хостелі), але він почав І комплексувати: через зовнішній вигляд, через інше почуття гумору, через слов’янський акцент і т. д. і т. п.

У сусідній кімнаті, що була продовженням загальної зали, було трохи вільніше. Кілька бекпекерів дивилися другосортний бойовик початку дев’яностих, вибравши фільм з колекції старих УНБ-відеокасет, доступ- ниху хостелі; якась дівчина, обіпершись на диван, напівлежала на підло¬зі і з навушниками у вухах читала «Мізері» Стівена Кінга (потерте видан¬ня у м’якій палітурці); неподалік двоє дівчат (також на підлозі) грали у настільну гру, яку дістали з шафи на рецепції; а з іншого боку кімнати, попід сходами, що піднімались на другий поверх, троє хлопців приклеїли¬ся до комп’ютерів з архаїчними коробкоподібними моніторами. Один з цих трьох.— Ян Фідлер — писав листи додому. Сьоми не було. Поскаржив¬шись на втому, він піднявся до спільної спальні і, мабуть, спав.

— Чим займаєшся? — поцікавився ҐремуАйка.

Левко несамохіть слухав розмову.

Айк кілька разів знизав плечима.

— Та нічим. Звалив з дому, подорожую. Мій старий після школи мадумав запроторити мене до MIT1, навіть за перший курс заплатив, але воно мені... — Хлопець витиснув криву усмішку і розвів руками. — Знаєш, мені той диплом треба, як друга дірка в задниці. То я й подав¬ся світами. Вже півроку дома не був.

— Ти не схотів до MIT? — Грем здивувався. Для багатьох ровес-ників Айка MIT був недосяжною мрією.

— Предки мають власну фармацевтичну компанію. Зараз справи недуже, особливо через тиск з боку «Пфайзера»2, але старий все од¬но впирається, не хоче продавати. Для нього то справа всього життя, шариш? — Айк сьорбнув чаю. — Але я думаю, що то лиш питання часу. Старому вже довелося продати їм кілька патентів, і' — Патентів на що?

— На ліки. «Bextra». Чув таке?

— Це популярне знеболювальне. Словом, «Пфайзер» так чи інак-ше дотисне старого, і він продасть компанію. Грошей має вистачити до кінця життя. На біса мені вчитися?

— Розумію... — протягнув Грем. — А зараз із бабками як?

— Надсилають. — Айк самовдоволено хмикнув. — Куди вони ді-нуться? Це ж предки.

Левко заскреготів зубами сильніше.

— Щастить тобі, — зморщив лоба мулат.

— А в тебе що?

— Схожа історія. Батько працював у консалтинговій фірмі, коли шільнявся, отримав пакет акцій як бонус. Це, звісно, не власна ком¬панія, але на життя вистачає.

— Геморою менше, — вставив ремарку Айк.

— Стопудово. Коротше, мене запроторили в Королівський техно¬логічний інституту Швеції.

— А, чув про такий. То ти живеш у Стокгольмі?

___________________

1 MIT (читається «ем-ай-ті», англ. Massachusetts Institute of Technology) — Mac- еачусетський технологічний інститут, приватний університет і дослідницький центр, розташований у Кембріджі ( штат Массачусетс, США), один із найвідоміших і най¬більш престижних навчальних закладів світу. 77 випускників MIT є лауреатами Но¬белівської премії, це рекордний показник. Рік навчання в MIT коштує 57 тисяч до¬ларів, включаючи проживання.

2.Pfizer» — одна з найбільших фармацевтичних компаній світу зі штаб-квартирою в І Іью-Иорку. Мас ліцензією на випуск багатьох популярних препаратів, зокре¬ма «Ліпітор» (для зниження холестерину в крові) та «Віагра».

Ні.

— Живу. Правда, на другому курсі я кинув університет.

— I? — очікувально вигнув брову Айк.

Тепер уже Грем розвів руками.

— І грошей мені більше не дають, — зітхнув.

— За що ж ти живеш? — здивувалася Меган.

— Викладаю англійську.

Дівчина хіхікнула:

— Добре бути американцем.

— А шведки як? Класні? — нібито ховаючись від Меґан, підморг¬нув Айк.

— Я все чую! — Вона вліпила хлопцю потиличника.

Айк втиснув шию і засміявся.

— Божественні! — прицмокнув Ґрем (Едді та Ленс затикали). — Але японки кращі. — Мулат покосився на Сатомі.

Сатомі зашарілася.

— Де Нейт? — нараз стрепенувся Ленс, окинувши поглядом залу.

— Мабуть, пішов у місто, — кинув Едді. — Як завжди по пійло.

— О-о-ох, — простогнала Сатомі, — як він може пити на такій висоті?

Меґан з Айком перезирнулися.

— Ну, ми третій день у Куско, — зауважив хлопець. — Адаптува¬лись.

— І ти не знаєш Нейта, — прищурившись, доказала чорноока аме¬риканка. — Він, якщо не увіллє в себе чогось, що горить, робиться скаженим.

—1 Він завжди скажений, — пробасив з-за ЇЇ спини Ленс.

Решта відповіли одностайним реготом.

Левку шалено хотілося спати, але він не йшов, похнюплено спосте¬рігаючи, як Ґрем і Сатомі розважаються, влившись у нову компанію.

Впадало в очі, що, незважаючи на тісноту, люди за столом розділи¬лись на два гурти. До першого входили Айк і його приятелі — вісімна¬дцяти-двадцяти річ ні янґстери1, ще вчора шмаркаті тинейджери, для багатьох з яких подорож у Перу стала першим вильотом за межі Спо¬лучених Штатів. Другий складався з більш зрілих хлопців та дівчат ві¬ком від двадцяти восьми до тридцяти двох років. Ззовні значні відмін¬ності не проступали, і перші й другі були підтягнутими, засмаглими, хлопці — з відпущеними бородами. Розбіжності пробивались у де¬талях: старша група мала дорожчі, хоч і не найновіші смартфони

___________________

1 Янгстери (англ. youngsters) — молодь.

(«iPhone 4S», «SamsungGalaxy S II»), дорогі фотоапарати, планшет¬ці комп'ютери; молодші користувалися дешевими і більш популярними серед молоді телефонами, з їх кишень стирчали звичайні «мильниці», щпланшетів не було взагалі. Різнився також одяг. Молодші шукали компроміс між зручністю і стилем. Одяг мав хай трохи, та все ж підкрес¬лювати належність до тієї чи іншої субкультури. Старшим же було на¬чхати, як вони виглядають. Вони в Андах, у Перу, а значить, вдяганка мусить відповідати двом головним вимогам: зручна — раз, тепла —два. Псе решта не має значення.

Пірсингу й татуювань на відкритих частинах тіла вистачало і в тих,

І в тих.

— А це хто? — Ґрем стрельнув поглядом в інший кут стола.

— Що? — не розчув Айк.

— Вони з вами?

Айк заперечно похитав головою і зневажливо цвіркнув, прикрив¬шись долонею:

— Кануки1.

— А-а. — Грем багатозначно посміхнувся.

— Туристична група. Завтра вирушають по Дорозі Інків до Мачу- I Іікчу2.

Раптово канадці засміялися і заляскали долонями по столу. Кану- кіи було більше; вони здійняли такий галас, що американці надалі не могли перемовлятись, не підвищуючи голосу.

Левко витягнув шию, силкуючись розгледіти причину пожвавлення. [ Канадці схилились довкола сумирного щокатого здорованя двоме- фового зросту, який товстими пальцями відривав прозорий пластик під картонки, видобуваючи з упаковки спрей-балончик розміром тро¬хи менший за лак для волосся. Балончик був білого кольору з чорним ковпачком дивної форми.

— Калебе, я думав, ти глузував! — гигочучи, говорив невисокий кучерявий хлопчина.

— Ха-ха! Він крейзі! — сміялася смагляволиця тілиста чорнявка, циіцадок мігрантів з Індії.

______________________

1. Кануки (англ. canucks) — сленгова назва канадців, що закріпилась за нацією з се¬редини XIX ст., на кшталт «янкі» для американців чи «ківі» для новозеландців. І Іоходжешія слова невідоме.

2. Дорога Інків до Мачу-Пікчу - збудована інками мережа кам’яних доріг в Андах, що веде до Мачу-Пікчу. Вздовж розташову¬ються поселення, тунелі, сільськогосподарські тераси та інші інкські руїни. Нині Популярний маршрут для піших походів (загалом триває 4—5днів).

— Ви ще мені подякуєте, — незворушно гудів здоров’як.

Попри значні габарити, хлоп не виглядав загрозливо. Обличчя -

кругле, плечі — вузькі, руки — без жодного рельєфного м’язу. Він був за кількасот гамбургерів від того, щоб стати забрезклим вайлом.

— Що там? Що то таке? — Не всі з гурту розуміли, над чим поті¬шаються їх приятелі.

— Ось. — Калеб нарешті вийняв балончик з пластику, виставик його на всезагальний огляд і серйозно продекламував: — Газовий ба¬лончик проти ведмедів.

— Га-га-га-га-га! — розреготалась уся зала.

— Ти приволік його з Канади? — знову кучерявий.

— В Андах немає ведмедів, Калебе, — гримнув через стіл Айк Міт- челл.

— Зате є пуми, — ображено прогундосив здоровань.

Противедмежий спрей пішов по руках. Дорослі чоловіки поводи¬лись, мов діти: лякали один одного, імітуючи пирскання, принюхува¬лись до ковпачка, — проте сміх поволі затихав, і збудження вляга¬лось. Інцидент так би й завершився, якби цієї миті у кімнату не ввалився «скажений» Нейт.

— Ола, амігос! Комо естас? — У правій руці він стискав коричне¬вий паперовий пакет. Судячи з форми, всередині була літрова пляш ка. Мабуть, віскі. Або щось інше, що горить.

— Друзяко! — в один голос викрикнули Едді з Ленсом. — Ми вже зачекались!

Нейт був яскравим блондином із закаляним веснянками гостроно¬сим писком. Очі мав кольору зацукрованого меду, колючі й зверхні. Левку він не сподобався з першого погляду.

— Щось роздобув? — спитав Айк.

— Тс-с... — Нейт приклав пальця до губ, а потім тихо додав: - А то! — І під столом передав пляшку Айку. В «Samay Wasi» заборо¬нялося приносити і розпивати щось «важче» за пиво.

— Айку, любий, тільки не треба, як учора, — невдоволено мурк¬нула Меґан.

— А що було вчора? — зобразив дурника американець. Узяв па¬кет, поставивши його на стілець собі між ноги. З обгортки виткнулось горлечко, і Левко по пляшці впізнав віскі «Jameson».

На лихо, саме в цю мить противедмежий спрей опинився біля вес¬нянкуватого Нейта.

— Що за штука? — Хлопець потягнувся за балончиком.

— Газовий балончик проти ведмедів, — повідомив Едді.

— You’ve got to be kiddin’ me!1

— Я тобі серйозно кажу, — замахав Едді. j Побачивши зображення ведмедя, Нейт смикнув бровами. Наступ¬ної секунди в його очах заграв шалапутний полиск.

— Чий це? — Веснянкуватий підняв балончик, стискаючи його, наче гранату, що от-от вибухне.

— Мій, — потупившися, сказав Калеб.

— Будь обережний, не сплутай зранку з дезодорантом.

Дружній вибух реготу.

—- А давайте залишимо його в туалеті замість освіжувача, — під¬хопила нову хвилю Меґан.

— Ха-ха-ха! — Ото комусь буде сюрприз! — хтось із канадців.

— А тебе ведмежа морда не насторожує? — Нейт труснув балон- ЧИ ком

— Тоді требазамалювати етикетку, — Меґан.

— Я тобі завтра підсуну замість лаку для волосся.

Меґан показала Нейтуязик:

— Я не користуюсь лаком для волосся у подорожах, телепню. Несподівано до розмови підключився один з товаришів Калеба. По¬крутивши в руках рештки упаковки, він надибав цінник:

— Калебе, ти заплатив за цей лайномет тридцять п’ять баксів? Бо- чші тебе розірвало, друже!

— А що? — буркнув Калеб. Йому не сподобалось, як усе повер¬нулося. Зрештою, він не зробив нічого ганебного — надмірна обереж¬

_____________________

1 Ви мене розводите! (амер.)

ність ніколи нікому не заважала. Проте вдіяти нічого не міг. Не його ви - на, ідо галаслива компанія завжди знаходить об’єкт для групового висміювання. В іншій ситуації ніхто не звернув би уваги на його ба¬лончик.

— Міг би тиждень не прати шкарпетки, а потім кидатись ними у ведмедя — ефект був би той самий! — набирав обертів Нейт. — Ще й на пральному порошку зекономив би.

— Через тиждень вони вертатимуться назад бумерангом, Нейте, — пробасив Ленс.

Новий, ще більший спалах реготу. Едді з Айком не могли заспоко¬їтися цілу хвилину. Грем реготав з усіма.

— Маєш рацію. — Веснянкуватий кумедно зімітував голос Кале¬ба: — Тоді без цієї бризкалки точно не обійтися.

Пропорційно з жалем до Калеба росла Левкова ненависть до Не- йта. Нейт був з тих, про кого ірландці говорять: «Деякі люди живі ли¬ше тому, що пристрелити їх протизаконно». І щойно українець про це подумав, як почув Сатомі. Схилившись до Грема, дівчина проказала:

— Він такий милий. О, так! Звісно! Десь у Габоні серед орангутангів Нейт був би пер¬шим хлопцем на селі.

— Давайте його випробуємо! — несподівано викрикнув веснян¬куватий, по-бойовому махнувши балончиком над головою.

— Не треба! — сполохано підхопився Калеб. — Віддай мені.

— Не дрейф, канадцю, я не буду випускати все — лишу й тобі на разок пальнути по клишоногих.

— Ги-ги! — Інші кануки, замість підтримати співвітчизника, при¬єдналися до глуму.

— Це може бути н-небезпечно. — Калеб почав заїкатися. — Д-дай сюди.

Нейт відсмикнув руку.

— Це задля твоєї ж безпеки, Кайле. Ти маєш бути впевнений, що антиведмежий спрей спрацює, коли потрібно.

— Я К-калеб, а не К-кайл. — Здоровань почервонів від злості... і від сорому. Він був не готовий до надмірної уваги з боку сторонніх.

— От уяви, — веснянкуватий пропустив зауваження, — швендя-єш ти по Мачу-Пікчу, а тут просто з прірви випурхує розтуди-його- маму цілий грізлі і репетує на тебе, а ти такий —. хопа! — чувак, йди гуляй, у мене bear spray, і дістаєш свою прискавку. — 3 Нейта міг ви¬йти чудовий стенд-ап-комік: народ, пирхаючи, сповзав під стола.— Направляєш її на ведмедя, і тут — клац! клац! — а воно не стріляє.

І що тоді, друже? — Американець скорчив скорботну міну. — Гівно- баласту штанцях буде найменшою твоєю проблемою на той момент. І. Сміх, сміх, сміх. Тільки Калеб, мов гора, мовчки стримів з іншого Соку стола. Нейт глумливо правив далі:

— А так я.все перевірю, так би мовити, переконаюся, що балон¬чик справний. Натисну один разок, і все — зразу поверну твою смер¬тоносну зброю. Не парся!

Левко напружився — Нейт зняв запобіжну смужку зі спускового механізму. Невже не жартує? Схоже, не він один захвилювався: кіль¬ки дівчат налякано запищали, інстинктивно позатулявши роти й но¬сики. Вони не усвідомлювали, що такою реакцією тільки розпалюють неснянкуватого американця.

Широко посміхаючись, Нейт запхав балончик за пояс джинсів і від¬ступив від столу. Вся зала нервово спостерігала за ним.

— Едді, ану зроби нам грізлі, — змахнув рукою американець, і — Едді, не треба, — промовив хтось.

«Зупиніть його! —загорлав Левко (правда, лише подумки). — Він же напідпитку».

Едді, сміючись, прийняв виклик. Виліз з-за столу і перейшов у про- іилежний куток кімнати, тримаючись на безпечній віддалі від Нейта. Між хлопцями пролягло сім метрів: Нейт стояв у проході, що вів до ргцепцп, Едді спинився коло сходів, затуливши хлопців, що сиділи за комп’ютерами.

Калеб зробив останню спробу:

— Юначе, я наполягаю: віддай мій балончик.

Оте «юначе» тільки насмішило інших. Веснянкуватий різко повер¬нувся, виставивши ліву руку вперед, а праву, неначе стрілець із епо¬хи Дикого Заходу, поклавши на запхнутий за пояс балончик:

— Стій на місці, а то зараз будеш замість грізлі!

І знову регіт. Прикусивши губу, канадець відступив; кілька чоло- мік, що сиділи поряд нього, похапцем перемістились на інший бік сто¬ли — подалі від зони обстрілу.

Наступної миті Едді перебрав увагу на себе, взявшись показувати ін’дмедя. Махаючи руками і розхитуючись на напівзігнутих ногах, хло- ІН'ЦЬ смішно, по-дитячому заричав:

Е- В-У-А-А! В-У-У-А-А-А-Р! А-Г-Р-Р-Р!

, — Oh my gosh, — награно зойкнув Нейт, — подивіться, який t ірашний грізлі.

Глядачі вкотре розсміялися. Навіть Левко не стримав усмішки. Американець вихопив із-за пояса балончик і витягнув руку в напрямку «грізлі» (після цього Едді й балончикусе ще розділяло шістьз лиш-ком метрів) ...

Насправді веснянкуватий не мав на думці нічого лихого. Він про¬сто хотів жартівливо продемонструвати, що ведмежий спрей є абсурд¬ним і абсолютно нешкідливим засобом, який у реальних умовах ніза¬що не зупинить ведмедя (хіба що ви вже зійшлися з ним врукопашну). Дійсно, що може вдіяти спрей-балончик завбільшки з долоню проти великого й могутнього грізлі? Нейт сподівався, що пшикне газом не далі як на півметра від себе, після чого вони всі покашляють і посмі-ються з дурнуватого винаходу, чиє основне призначення — витягува¬ти грошву з кишень полохливих відвідувачів національних парків. Так він собі думав. Власне, так думали всі.

— А зараз він мене атакує, — фальцетом проспівав америка¬нець (Едді випростався, замахав «лапами» і загрозливо загудів «У-У-У-У!», втім, ні на сантиметр не підсунувшись до веснянкува¬того). — І я...

І Нейт несильно натиснув на кнопку.

Пш-с-с-с!

Те, що сталося потім, ошелешило навіть Калеба. Балончик виявив¬ся з біса справним. Замість миршавої хмарки газу, на яку всі сподіва¬лися, з отвору випорснула довга, мов спис, брудно-біла струмина. Во¬на витягнулась метрів на вісім, простреливши кімнату наскрізь, і гепнула точно в обличчя Едді. Едді, навіть не пискнувши, розплас¬тався на підлозі.

На секунду в залі встановилася тиша.

«Твою маму», — подумав Левко.

— Упс... — першим порушив мовчанку Нейт і... заливисто розре-готався.

Регіт миттю підхопили інші. Стіни зали затремтіли від розкотис¬того гоготання. Народ гудів, плескав одне.одного, корчився, тримаю- чися за животи. Сльози сміху змішувалися зі слізьми від капсаіцину — активної речовини проти ведмежого спрею, чиї краплини повільно ширилися кімнатою, осідаючи на язиках, усередині ніздрів, в’їдаючись в очі.

— Ти це бачив?! — горлав Айк на вухо Грему. Так наче хтось із присутніх у залі міг не побачити струменя.

— Fuckin’ hell! Як із брандспойта! -— давлячись сміхом, гаркотів Ґрем. Шкіра навколо губ починала неприємно.чесатися.

—- Повідчиняйте вікна, придурки, — бухикаючи, попросила Сатомі.

Левко обвів їх поглядом. Невже вони не помічають?

— Агов! — Українець підвівся. — Ви осліпли? Він лежить непри-томний.

У залі стало тихо (якщо не брати до уваги приглушеного покашлю-вання, що зринало то тут, то там). Погляди прикипіли до Едді. Хло-пець справді не рухався і, здавалося, не дихав.

— Едді? — покликала Меган.

Без відповіді.

— Ти його завалив! — спробував пожартувати Ленс, та цього ра¬зу ніхто не засміявся.

— Він нас розігрує, — несміливо припустив хтось із канадців. — Правда? — Запитання адресувалось Нейту, але веснянкуватий мов¬чав, спідлоба зиркаючи на лежачого приятеля.

Левко розштовхав американців, підійшов до непритомного і... від-сахнувся. Довелося потрусити головою, щоб переконатися, що йому не ввижається. Перед ним лежав не Едді. То був хтось інший. Риси обличчя змінилися до невпізнання: вилиці покруглішали, очі заплили, іуби повивертало, а шия стала чи не вдвічі товщою. Колір шкіри на¬був землистого відтінку. Едді змахував на потопельника, який тиждень пролежав у воді.

— Що з ним? — промовив Левко і похлинувся. В горлі запекло, а по- іііки засмикались, марно намагаючися захистити очі від пекучого болю.

Ліворуч від українця, затуляючи носа футболкою, стояв Ян.

— Він спухає, — сказав чех.

— О Боже, ні! — десь позаду скрикнула Меґан.

— Це все він! — заверещав Нейт, тицяючи на Калеба. — Я не шаю, що він підсунув мені! Я не винен!

Левко безпорадно кліпав, волога мла застилала погляд. Він дивив- оі на Едді наче крізь шматок льоду, та навіть так усвідомлював, що і .американцем коїться щось дуже недобре. Ян Фідлер зорієнтувався швидше за українця і коротко наказав:

— Лео, бігом по Сьому.

Левко перескочив через Едді і рвонув сходами нагору.

XXVII

27 липня 2012 ронц. 20:35 [UTC-5]

Хостел «Samay Wasi Youth»

У спальні було темно. Двоє чи троє бекпекерів уже полягали спати, МИ ТО втомившись після довгого дня, чи то готуючись до чотириденно- ю походу на Мачу-Пікчу.Сьома не спав. Росіянин лежав на верхньому ярусі двоповерхово¬го ліжка і, начепивши на голову налобний ліхтар «LED Lenser Н7», щось клацав на нетбуці.

— Сьомо! — Левко старався говорити тихо, Щоб не розбудити ін¬ших. — Там газовий балончик... Ведмеді...Через рідке повітря й пе¬чію в горлі у голові все плуталося.

— Лео?

І— Якийсь америкос застосував газовий балончик проти грізлі.

Тебе розвели, — не відводячи очей від нетбука, незворушно проказав Семен. — У Перу ведмеді не водяться.

— БЛЯХА-МУХА, ЧУВАК, Я ЗНАЮ, ЩО В ПЕРУ НЕМАЄ ВЕДМЕДІВ! — заволав українець; з дальнього правого ліжка хтось злобно забурчав з-під ковдри. — Внизу хлопчині приснули в лице з проти ведмежого балончика.

Клацання припинилось. Сьома нарешті зацікавився і відірвався від екрану:

— Що ти хочеш від мене?

Промінь налобника засліпив Левка. В очах запекло ще більше.

— Не знаю. Допоможи. Ти ж шариш...

—У проти ведмежих балончиках?

— Той чувак лежить непритомний. І, по-моєму, в( нього розпухає голова.

Семен миттю зрозумів. Зіскочив з ліжка, ледь не живцем ви¬рвав з рюкзака аптечку і, не взуваючись, почесав униз слідом за українцем.

ХХVІІІ

27 липня 2012 ронц. 20:38 [UTC-5]

Хостеп «Samaу Wasi Youth*

Американці й канадці обступили Едді, але, наче стадо овець, нічого не робили. Хтось хрипнув «Call an emergency!1» і тут-таки закашлявся. Всі, як один, закривали носи і роти: хто тканиною, хто просто руками. Незважаючи на різь і не контрольовані сльози, очі у всіх були круглі від переляку.

Вдихнувши просякнуте газом повітря* Сьома скривився:

— Що ви наробили?

_______________________________________

1 Викличте швидку! (англ.)

Левко у відповідь пробурмотів щось нерозбірливе, а росіянин став проштовхуватися до Едді. За неповні три хвилини, протягом яких Лев- Ko фігав нагору, обличчя постраждалого набрякнуло ще дужче. Шкі¬ра ^наї'адувала брудний попелястий мармур. Семен опустився коло ■мбриканця.

— Ти знаєш, що з ним? — Українець тримався за спиною в това-риша.

Сьома мигцем втямив, що ситуація критична.

—Так. Те ж саме, що станеться зі мною, якщо я з’їм горішок за-вбільшки з горошину.^ Хлопець повернув голову до натовпу і пе¬рейшов на англійську: — Чим у нього бризнули? Він алергетик? Ктраждає на алергію?

Відхопили балончик і по руках передали Семену. Про алергію ні- ито не відповів. Не знали, а може, не відважилися. Хлопець прищурився, вчитуючись у напис на банці:

ACTIVE INGREDIENTS:

"Capsaicin and related capsacinoids....2.0%"

I — Капсаіцин1... ідіоти... — сам до себе прошепотів росіянин, тоді знову англійською: — Швидко! Його треба винести з кімнати на чис- Ті1 повітря.

вАйк І Грем взяли Едді за ноги, Ян, який стояв біля голови, підхопив шіопця за тулуб.

На рецепції їх побачив Девід Ренцо, власник хостела:

— Що сталося?

— Девіде, нам треба в лікарню, — скоромовкою проказав Сьома.

— Я викличу «швидку»!

— Ні, — гаркнув росіянин. — Можемо не встигнути. Готуйте мінівен

— О’кей! Тоді подзвоню в «San Jose»2, скажу, щоб готували ба-рокамеру. — власник «Saтау Wasi» припустив, що Едді’знепритом- ÊM Ifчерез гірську хворобу.

Вислизаючи на веранду, Сьома похапцем заперечив:

Не треба барокамери. Будь-яка найближча до нас лікарня. НайбЛижча, Девіде!

________________________________

1. Капсаіцин(ваніліламід8-метил 6ноненової кислоти) —- алкалоїд із палючим сма¬ком, що міститься в усіх різновидах стручкового перцю.

2. Клініка «San José» — одна з найкращих лікарень у Куско.

Девід Ренцо став гарячково гортати довідник з адресами і телефо¬нами.

На веранді було зимно. Едді поклали на холодну підлогу. Голова набрякла так сильно, що зникли риси обличчя. її роздувало зсере-дини. Повіки наплили одна на другу, повністю «проковтнувши» вії. Семен розстебнув аптечку і витягнув звідти приготовлений шприц. Зняв ковпачок з голки, випустив повітря, але тут його руку перехо-пив Айк.

— Що ти збираєшся йому колоти? Ти хто, лікар? Ти ж навіть не американець!

Росіянин спробував висмикнути руку, проте Айк міцно тримав пе-редпліччя.

— Сьомо, допомогти? — Лео і Ян стояли поруч, готові втрутити¬ся і відтягти Айка.

Семен одними очима мовив «ні», після чого наблизив лице до американця і заговорив, спокійно, але швидко карбуючи кожне слово:

— У твого друга ангіоневротичний набряк1. Це як кропив’янка, тільки не на поверхні шкіри, а всередині тіла. Набряк розвинувся че¬рез алергічну реакцію на капсаіцин з газового балончика. Зазвичай підчас набряку колір обличчя не міняється, а твій друг, як бачиш, сі¬рий наче мрець. Хочеш дізнатися, чому це?

Айк послабив тиск на руку і проваленим голосом спитав:

— Чому?

— Тому що доза капсаіцину настільки велика, що набряк став роз¬виватись у гортані, як наслідок виникла блокада дихальних шляхів, Твій товариш посірів, тому що вже кілька хвилин не дихає. Врахову¬ючи той час, протягом якого ви телющились на нього, мов барани, і час, що ми марнуємо з тобою на теревені, хлопцю лишилося жити хвилини дві. Я знаю це, бо сам страждаю на алергію. Я можу склеїти ласти від одного горішка. — Айк відпустив руку і перелякано зирнуи на Едді. Сьома продовжив: — У шприці гормон епінефрин або адре¬налін, якщо тобі так зрозуміліше. Але... ти маєш рацію, я не доктор і тому не можу брати на себе відповідальність.

Американець збілів, наче його борошном обсипали:

— Це... це врятує його?

____________________________________

1 Ангіоневротичний набряк (ангіоедема, або набряк Квінке) — алергічна реакцій на дію різних біологічних та хімічних чинників, проявляється у збільшенні ( напуханні) обличчя, рідше — кінцівок. При стрімкому розвитку ангіоневротичиоіо ни

бряку пацієнт може померти.

— Врятує? Звісно, ні. Йому потрібен апарат штучного дихання Іііівдюжини різних гормонів внутрішньовенно. Це дасть нам шансдо- незти його до лікарні.

Пішовти на хер, Айку! — заричав Ленс.— Нехай коле! — Схо-пивши за комір, він відкинув товариша геть від Едді. — Давай!

Семен всадив голку в квадрицепс1 і вичавив увесь вміст шприца у м’яз. Через секунду Едді бухикнув (очей не відкривав) і став харча- ТИ. Повітря зі страхітливим хрипом проходило крізь набряклий рот І глотку. По звуку було чути, як важко хлопцю дихати.

Відразу після того на веранду вибіг Девід, з жалем і в той же час і і нога но прихованим роздратуванням на обличчі. Воно й не дивно: икіцо в його хостелі відкине копита заїжджий американець, бізнесу кінець.

— Я готовий. За кілька кварталів униз від Плаза-де-Армас є.скром- ІІІІ приватна клініка «Cusco Medical Assistance», — тараторив перу¬анець. — Це найближча. Нас чекають.

— Ідемо, — глухо скомандував Семен.

Вдихи й видихи Едді нагадували передсмертне гарчання поранено- Н) бійцівського пса.

— Він задихається. — Меган заплакала.

Сатомі обійняла американку, сама ледь стримуючи сльози.

— Не зважайте, — сказав Сьома. — Все буде добре. Понесли. І. Хлопці схопили Едді і задріботіли вниз по провулку до мінівена

Toyota». Девід мчав першим. Заскочивши, він миттю завів машину. Оіідом за Сьомою в мікроавтобус увіпхалися Айк, Левко, Грем і Ленс.

XIX

27 липня 2012 ронц. 20:4В [UTC-5]

Авеню Ла-Лас. Куско2

Клінііка «Cusco Medical Assistance» розташувалась у глибині кварта-лу, на стрімкому боковому відгалуженні, що впиралося в авеню Ла-

________________________

1. Квадрацепс — чотириголовий м’яз на верхній (передній) частині стегна людини.

2. Куско — високогірне містечко, сформоване безладним переплетінням великої Кількості вулиць різної довжини, ширини та кривизни. Дати назву всім немож¬ливо. Запис Urb. El Ovalo Av. La Paz В-1» означає, що будинок за цією адре¬сній розташований у кварі'алі В-1 неподалік перехрестя Ель-Овало й авеню Ла- I Інс (інші квартали чи блоки в районі цього ж перехрестя позначаються А, С, D, І І і т.п.). Ель-Овало — видовжена кільцева розв’язка (в плані.мае форму ова- L лу — звідси й назва) у південній частині Куско, відома тим. що посеред неї

Пас під прямим кутом. Знайти її виявилось непросто. На карті прову¬лок був підписаний як «Urb. El Ovalo Av. La Paz В-1 », проте наділі nu знайшлося жодної таблички, що свідчила б про назву.

Сьома першим запримітив вивіску «CUSCO MEDICAL ASSIS TANCE», що промайнула у світлі фар зліва від авеню Ла-Пас і трохи вище по пагорбу.

— Он вона. — Росіянин смикнув Девіда за руку. — Розвертай тесь. — А тоді повернув голову назад, зазирнувши в салон: — Як Едді?

Ґрем, який сидів найближче, тільки насупився, замість того щоО відповісти. Еллі знову перестав дихати: на лице поверталась мертвої на сірість. Хай яким жахливим було хрипіння, але його відсутність ви¬явилася ще жахливішою. Адреналін більше не діяв: хлопець помирян

Щоб під’їхати до входу в клініку, Девід мусив піднятися по Ла-11;ю і розвернутись. Втямивши це, Семен вдруге схопив перуанця за руку,

— Не треба, Девіде, спиняйтеся тут. Буде швидше, якщо ми доно семо його на руках.

Власник хостела «SamayWasi Youth» загальмував і від’їхав назад, спинивши мінівен на перехресті. Вище на пагорбі, навпроти входу в клініку, в жовтуватих плямах світла від ліхтарів вимальовувало»'*! три фігури: одна висока в блідо-зеленому халаті, певно, лікар, і лиі нижчі у білих халатах — медсестри. Як і казав Девід, на них уже чо кали.

Левко сидів найближче до виходу з авто. Щойно мінівен пересип КОТИТИСЯ, хлопець розчахнув відсувні двері і визирнув, спішно перо конуючись, що дорога вільна від машин. По тому заходився тягнути Едді: спершу обережно, а згодом, відчувши, наскільки холодно піл пахвами у хлопця, і зрозумівши, що з кожною секундою шанси пові'ц нути бідолаху до життя катастрофічно зменшуються, засмикав тілі» ривками, абияк — аби тільки швидше.

Українець випростався просто посеред проїжджої частини, втри муючи Едді під пахви (ноги американця лежали на бруківці), і чекян, поки з «Тойоти» виберуться інші хлопці.

— Чуваки, швидше! — не стримався Левко. — Він... такий ХОЛОДІННІ

Мовчазні й нахмурені, постискавши губи до білого, хлопці виспім

ли на авеню. Ґрем і Ленс вхопили Едді за ноги. Айк метнувся на іу

здіймається пам'ятник Пачакутекту — одна з найвідоміших сучасних архітектурних ознак міста. З північного заходу в Ель-Овал о впирається головна магістраль Куско — авеню Сан-Мартін.

стрічну смугу спиняти кілька автомобілів, що їхали з півночі від avenida Peru у напрямку El Ovalo, даючи змогу товаришам безперешкодно пе¬ренести Едді на протилежний бік. Левко, Ґрем і Ленс потягли непри¬томного американця через авеню Ла-Пас і далі вгору по схилу до клі¬ніки. Девід із Семеном трюхикали поруч.

Левко втримував Едді попід руки, а отже, йому доводилося іадкувати. Він не бачив, куди йде, що сповільнювало просування, щте перед його очима лишалась яскраво освітлена ділянка авеню Л;і-Пас, де Девід покинув свій мінівен. Пирхаючи від натуги, Лев¬ко відзначив, що відразу за їхньою «Тойотою» стоїть іще одне ав- Ю. Він не міг не звернути на нього уваги. Здаючи назад, Девід Рен¬ію підпер під самісінький бампер раритетне чорне купе з тих часів, КОЛИ літр бензину коштував удвічі дешевше за літр «кока-коли». Го був «Dodge Challenger» 1971 року випуску (про рік випуску Левко, звісно, не знав, зате модель вгадав миттєво — той «додж» пуп однією з найкращих машин за всю історію американського ав- I on рому).

Ламати голову над тим, звідкіля на покручених вулицях перуан¬ського Куско взявся рідкісний «Dodge Challenger» практично в іде- Шіьиомуі стані, не було часу. Левко вирішив, що помізкує над цим, щойно Едді передадуть лікарям. Проте хлопець продовжував задку- |(іГИ, а тому хоч-не-хоч витріщався на видовжений автомобіль. Він Цичив, як на перехресті завулку, де стояла клініка, і авеню Ла-Пас і'ипився чоловік у короткій (до пояса) шкірянці, чорних джинсах і ру¬їн* ковбойських півчобітках з бичачої шкіри. Чоловік покрутив го-линою в різні боки і став швидко переходити вулицю, прямуючи до •/цоджа».

«Власник?» — устиг подумати Левко, після чого замлів.

До входу в клініку лишалося метрів десять, високий лікар уже піускався їм назустріч, а українець закляк, наче паралізований. Зо- Ж'Ім цього не очікуючи, Ґрем і Ленс зробили ще по двійко кроків Кожен, внаслідок чого бідолаха Едді провис, торкнувшись хребтом (рніуару.

Ворушись! — зашипів Ленс на українця.

Усі троє важко дихали (підйом був типовим для провулків у Кус- Цп градусів під тридцять), а Левко не рухався. Якщо автомобіль Іще міг проігнорувати, то від чоловіка, який прямував до «До- , не здатен був відірвати погляду. Незнайомець саме дістався иіорііншого купе, витяг ключі і відімкнув тонкі елегантні дверцята. ІІ«і секунду він затримався, невдоволено поглянувши на мінівен «То-

йота», чий задній бампер застиг сантиметрів за п’ять від гострою капота «Додж Челенджера». По тому повернув голову ліворуч, встромивши погляд у юнаків, які тягли по схилу непритомного то вариша (в цей момент, незважаючи на те що перед очима повзали сріблясті іскорки, Левко перестав дихати — йому просто перетяли подих). Чоловік, не зауваживши у хлопцях нічого цікавого, опусти ся за кермо, завів купе і став вирулювати на авеню, огинаючи «То йоту».

Левку цього було достатньо. Попри потьмяніле світло вуличних лі.х тарів українець роздивився, що незнайомець мав важку шевелюру й акуратно розчесану бороду, що товстим шаром наповзала на підгор ля. Такої бороди не могло бути в жодного перуанця.

І ще він був рудим.

Таким рудим, що здавалося, начебто світло ліхтарів наливало* н червоним, огинаючи його голову.

— Чого став?! — верескнув Айк, бризкаючи слиною в обличчи Левка.

Помітивши осклянілі очі, американці і собі повернули голоті, намагаючись відшукати точку, до якої примерз погляд Левка, ллє не побачили нічого незвичайного. Нічого, що було б підозрілим для них.

— Лео, що там таке? — торсонув товариша Семен.

— Хе-е... — Левко нарешті видихнув і схаменувся, згадавши нрн Едді. — Бляха... — Через нього згаяли кілька дорогоцінних секунд. -« Я в нормі. Тягнімо далі. — І взявся з подвійно силою волокти непри томного американця.

У цей час до групи підійшов лікар. Високий, як на перуанця, в міру огрядний чоловік середнього віку. Зліва на грудях до халату була при колота табличка. Левко встиг-прочитати: «Dr. Renan Vargas».

— Коротко: що з ним трапилося? — спитав доктор. Його англін ська була хорошою, і це обнадіювало.

— Алергія, — сказав Сьома.

— Причина відома?

— Капсаіцин.

Доктор Варґас не стримався і здивовано смикнув бровами:

— З харчів? Переїв перцю?

Лікар не перепитував, що таке капсаіцин, і це цілковито заспокін їло росіянина.

— Ні. Йому пирснули в обличчя газовим балончиком. — Сем не став уточнювати, яким саме балончиком.

Едді поклали на спеціальні ноші на коліщатках. Перуанець віддав кілька коротких наказів іспанською, і медсестри швидко покотили но-силки. У проході на секунду утворилася товкучка — хлопці спробували разом протиснутись у хол рецепції. Лікарня виявилась зовсім крихіт-кою: триповерхова будівля, не набагато більша за звичайний котедж, і — Я вколов йому одну ампулу адреналіну, — кинув Сьома навздо¬гін лікарю.

— Чудово, — не обертаючись, кивнув доктор Варгас.

Ще на півдорозі до ліфта медпрацівники застромили в гортань Ед- ді дихальну трубку. Хлопець нарешті почав дихати.

— Це нормально? — Айк тицьнув пальцем на приятеля, котрий шикав за громіздкими стулками безшумного ліфта. — 3 ним усе бу¬ло о’кей? Вони впхали якусь хрінь йому до рота.

— Все добре. — Семен видихнув, обтерши спітнілі долоні об джинси. — Ми встигли.

тільки тоді росіянин зауважив дві речі. По-перше, він стояв бо¬сий. Вискакуючи зі спальні, він не натягнув кросівки і весь цей час га¬тив одних шкарпетках. А по-друге, Сьома несподівано усвідомив, що пін сам поміж американців. Левка у рецепції не було.

— Девіде, ви не бачили Лео? — Росіянин торкнув за плече влас¬ника хостела.

— Кого?

— Мого товариша. Нижчий за мене, русявий. Щойно був тут.

— Ні, — відмахнувся Девід Ренцо. У перуанця були важливіші проблеми. Він просто не хотів думати про щось інше.

Сьома ще раз роззирнувся і переконався: українець зник.

XXX

27 липня 2012 року), 20:53 [UТС-5]

Куско

Левко не тямив себе. Десь у надрах свідомості крутилась думка, що у нього параноя і, навіть якщо це не так, він все одно чинить непра-вильно, проте спинитися хлопець не міг. Він біг, задираючи ноги, до Місця, де востаннє бачив рудого. Спускатись до авеню Ла-Пас було дп ко: гравітація допомагала — тільки встигай переставляти ноги і ди- ІМИ'ІІ, щоб не шугнути зі схилу головою вперед.

ДІставшись місця перетину провулку з авеню, хлопець перебіг на інший бік і зиркнув угору. «Додж» зник. А чого він очікував? Проте

параноїдальний вогонь у голові не дозволив Левку встояти на місці. У трьох різних місцях — у пабі на Гамла-стані, біля будинку Бенгта і ось зараз у центрі Куско — він зустрічав того самого рудоволо*, сого незнайомця. Це не може бути збігом! Левко боявся, він понять тя не мав, що буде робити, якщо наздожене чоловіка, але цей самий, страх ультимативно гнав його вперед. Українець помчав нагору nd авеню Ла-Пас.

Утім, уже після кількох десятків кроків хлопець розкаювався че- рез необачне рішення побігти. Не минуло сорок вісім годин після трансатлантичного перельоту з двома пересадками, потім інший лі¬так закинув Левка з нульової відмітки (Ліма) на висоту 3340 метрів над рівнем моря. Боженька, коли нас створював, не відав, що ми придумаємо літаки, а тому не запроектував організм на такі наван¬таження. Зміна часового поясу, перепади висоти, лазіння по горах не могли минути безслідно, і серцевий ритм почав «провалюватись».. Серце Левка дубасило зі скаженою швидкістю, а потім раптово за¬вмирало на секунду чи дві. Після паузи настало потужне компенса¬торне .«бух!» (Левко відчував, як ударна хвиля поширюється орга¬нізмом), після якого серце бралось калатати з іще більшою силою, Перебої повторились іще три рази, і Лео спинився, висолопивши язика і приклавши долоню до грудей. Якби поруч стояв Семен і Леи- ко описав йому симптоми, то дізнався б, що збій у ритмі і компен¬саторний викид крові, який його супроводжує, називаються екстра-систолією1, вони трапляються під час сну навіть у здорових людей і в принципі не є небезпечними. Екстрасистолія — не діагноз, це симптом, що свідчить про граничну перевтому або про серйозніші проблеми з серцем. Проте Сьоми поряд не було, і Левко переля¬кався до всирачки.

«Щоб ти згорів, подумав хлопець про рудого, — разом зі своїм сра ним “Доджем”».

І тієї ж миті він почув гуркотіння двигуна — якийсь автомобіль їхав назустріч. Гуркотіння було особливе, слабосильні двигуни пікапів, на яких їздять жителі Куско, так не звучать. До Левка наближався по¬тужний мотор на багато сотень кінських сил.

Упершись правою долонею в коліно, ліву досі тримаючи на грудях, хлопець скинув голову і побачив, як із темряви наприкінці авеню вихопився лискучий приплюснутий «Додж - Чел е н дже р ». Спершу Лев¬ку вдалося, що рудоволосий пришвидшується, щоб розчавити його, |серце заметушилось у грудях, як перелякана пташка. Після двох но¬вих «провалів», що вдарили один за одним, українцю стало млосно, И)а|рба збігла з обличчя. Він ледь не осів на тротуар. Та вже за мить ІІео зрозумів: прискорення є закономірним явищем, адже авто пря- ііує вниз по схилу; рудий не збирається звертати на зустрічну смугу |з|катувати його в бруківку.

»Через секунду вони порівнялись, чоловік за кермом спортивного купе обернув голову і зустрівся поглядом з Левком.

Це він, я не помилився», — хвилею пронеслось у хлопчачій го-лові

Рудий прижмурився, роздивляючись переляканого хлопця, який, ррИмаючися за серце, дивився на нього з протилежного боку авеню, після чого відвернувся і зосередився на дорозі. Він не здивувався, не Кіохмурнів, узагалі ніяк не відреагував.

Може, не впізнав мене?»

Додж» розмірено котився до ЕльЮвало. Левко, стараючись не [думати про примхливе серце, помчав слідом за ним. Хлопець досягнув Ьерехрестя на кілька секунд пізніше за той момент, коли рудий повер- иув направо, проте машини вже не побачив.

На розі біля туристичного офісу (з крикливою вивіскою «Turismo [Мег») підтоптаний індіанець із порепаним лицем порався коло ятки, Ь яко|протягом дня продавав солодкі боби та інші легкі закуски. Зби- І|)(івся додому. Гарячково жестикулюючи, українець підскочив до тор- ІГОВЦЯ.

Буенос ночес! Е-е...тут... блін, як же йому пояснити? — Левко ! ШІШкрібав з мозку розпорошене знання іспанської. — Coche... el coche ; nugro... a donde? A donde va?1 .

(індіанець на диво швидко зрозумів. Він кивнув (Левко тільки зараз туважив, що ліве око старого затягнуте катарактою), показав витяг- I нутою ру.кою на захід, після чого завернув долоню праворуч.

— Проїхав розв’язку, а тоді повернув направо... — пробурмотів

Левко і додав, уже віддаляючись: — Ґраціас!

Підстаркуватий індіанець усміхнувся і підняв на прощання ліву долоню

Левко думав, що серце або репне саме, або через його скажене гупання луснуть очі. Коли він, лишивши за собою,підперту променями

____________________________

1. Машина...чорна машина... куди? Куди йдеш? (ісп.)

ліхтарів лячну статую Пачакутека1, домчав до авеню Сан-Мартін, пе¬ред очима танцювали тисячі сріблястих паличок. Широке, розділене центральною алеєю авеню тягнулось на північний захід, за кілька со¬тень метрів переходило в авеню Ель-Сол і далі, злегка повернувши, забігало на Плаза-де-Армас. На щастя, цієї пори авеню Сан-Мартін було практично порожнє. Хекаючи, Левко вгризався очима в темря¬ву, що клубочилась між будинками, які підступали справа до дороги, і зрештою нагледів за півтори сотні метрів попереду обтічний силует із акуратними горизонтальними смужками червоних габаритних фар по боках. То міг бути тільки «Челенджер». Автомобіль неквапно пі¬діймався у напрямку Ель-Сол.

Гупнула нова екстрасистолія. За нею — ще одна. Левко пере-став їх рахувати і рвонув за автомобілем. Незважаючи на відсутність пішоходів і майже повну відсутність інших авто, «додж» просував¬ся з черепашачою швидкістю 25 км/год, неначе дражнячи хлопця. Правда, і Левко не міг бігти на повну силу. Коли хлопець досягнув кінця Сан-Мартін (навпроти була автостанція Куско), спортивне ку¬пе піднялось по авеню Ель-Сол і зникло, затесавшися серед інших автомобілів.

До сріблястих іскор додалися темні кола, Левко заледве розрізняв, куди ступає, але не покидав погоню. Пробігши повз автостанцію, хло¬пець нарешті загальмував. Він харчав, наче поранений тюлень. Сер¬це жило власним життям. Здавалося, воно колотиться не в грудях, а десь поза спиною, стріпуючись, наче викинута на берег риба. Укра¬їнець провів передпліччям перед очима, але пульсуючі кола і срібні палички, які, немов жуки, повзали по очних яблуках, не зникли. Йо¬го нудило.

На мить він застиг у нерішучості. Справа стояв готель «Villa Urubamba». За ним йшЛо розгалуження: перед вигином ліворуч від Ель-Сол відділялась менша вулиця, Туллумайо(здається, так вона на¬зивалась, через мерехтіння в очах Левко не міг путньо прочитати на¬пис на табличці). Куди завернув рудоволосий: ліворуч, на Ель-Сол, чи праворуч, на Туллумайо? Достоту українець не знав, але чомусь по-

_________________

1 Пачакутек Юпанкі — дев’ятий правитель імперії інків, що царював у 1438— 1471 рр. Під час його правління невелике королівство з центром у Куско розрослося до величезної імперії, що змогла конкурувати, а зрештою і підкорити Цивілізацію Чиму. Гіача* кутек започаткував еру завоювань, котра через три покоління поширить доміну¬вання інків з долини Куско практично на весь захід Південної Америки. Ня ціональний герой Перу.

думав, що праворуч. Щось підказувало, щОрудий’не наближатиметь¬ся до людного центру містечка.

Тримаючися за стіни будинків, що підступали до проїжджої час¬тини, Левко став підніматись по ТулЛумайо. Машини він більше не бачив. Дійшовши до місця, де Туллумайо перетинає Вулиця Гар- сільясо де ла Веги, хлопець остаточно переконався, що втратив

слід.

Він прислухався. Туллумайо відносно недалеко від центру, но су¬сідству розташувалися два вокзали і залізнична станція \Vanchaq, та Загалом це безмовна вулиця. Попри не зовсім пізній час тут не бу¬ло ні перуанців, ні мандрівників-бекпекерів. Лише кілька німотних машин з погаслими фарами. Було тихо, темно і холодно.

І Левко просунувся ще на сотню кроків на північ по Туллумайо, і пе- Іред ним відкрилось немислиме переплетіння менших вуличок... у кож¬ану з яких міг протиснутися спортивний «Додж Челенджер».

Це усе марно. Рудому вдалося вшитися.

Хлопець безсило опустився на бруківку й обіперся спиною на бу¬дівлю, в фундаменті якої проступали рештки інкської кладки. Він про¬видів хвилин двадцять, перш ніж минуло тремтіння в руках, більш- менш заспокоїлося серце і пройшла нудота.

Поблукавши завулками ще з хвилин десяті, (гонитва загнала його в незнайому частину Куско), Левко вийшов до Плаза-де-Армас, звід¬ки, вирішивши не повертатись до клініки, вже знайомою дорогою по¬плівся до хостела. Він був настільки виснажений, що навіть перестав міркувати про неймовірне спіткання з рудим.

За півсотні кроків від'«Samay Wasi Youth» органїзм не витри¬мав і збунтувався проти фізичних мордувань, що одне за одним на-лягли на нього протягом останньої доби. Українець упав на коліна І став блювати у стічну ринву, що звивалась уздовж мощеної ка¬м'яної дороги.

XXXI

27 липня 2012 рокі]. 22:04 [UTC-5]

Хостеп«Samay Wasi Youth»

Левко доповз до веранди. Крекчучи, звівся на ноги, бридливо втерся ПІЦ блювотиння і, переборюючи запаморочення, зайшов до хостелу.

На першому поверсі царювала півтемрява. Здавалося, нікого; не було і Це було дивно, оскільки хостел мав працювати цілодобово. Ан-

тикварний, подібний на опеньок торшер за стелажем з УНБ-відеока- сетами і відблиски ввімкнених моніторів з-під сходів — оце йусе, що освітлювало головну залу.

Українець навпомацки пробирався до сходів, коли в глибині за¬ли щось заворушилося. За мить із крісел посхоплювались кілька силуетів.

— Лео? — вигукнув один з них.

Левко спершу шарахнувся (нерви були натягнуті до дзенькоту) і тільки тоді впізнав Сатомі. Біля японки стояли Меґан і кілька канад¬ців (Калеб серед них). Нейта— головного винуватця — не було.

— Так, це я.

Хтось клацнув перемикачем — увімкнулось горішнє світло. Хло¬пець затулив обличчя рукою.

В нерівному світлі Левкове лице набуло блідо-зеленого, як моло¬дий кабачок, відтінку.

— Як Едді? — виступила наперед Меґан.

Лео. не відповів. Він ледве стояв на ногах і потребував часу, щоб переварити запитання. Американка помилково сприйняла мовчання і пригнічений зовнішній вигляд за ознаку того, що Едді благополучно врізав дуба, і захникала.

— Він помер? —Дівчина затулила долонями рота. — Боже... Ед¬ді помер?

— Що з хлопцем? — прогудів Калеб. — Не мовчи, кажи як є.

— Де інші? — докинув хтось із-за спини здоров’яка.

— Він... — Левко відчував у роті гіркий присмак перевареної їжі, через що говорити не хотілося. Вони його дратували. Всі. Навіть Са¬томі. — Ми завезли Едді у клініку.

— То він помер? — хлипала Меган.

— Я не знаю, — знизав плечима хлопець.

— Але ти...

— Ми завезли його в лікарню, — повторив він таким тоном, наче казав: «Відчепіться від мене».

— Але чому ти...

— Просто повернувся.

Меґан швидко вгамувалася і, спохмурнівши, повернулась у крісло, їй стало соромно через мимовільний виплеск емоцій. Кілька разів во¬на штрикала Левка хмурими позирками, не розуміючи, як можна бу¬ло покинути клініку, не випитавши хоч якої-небудь інформації про стан Едді. Через секунду американці й канадці залишили хлопця і відійшли, невдоволено шепочучись між собою.

— Ти геть блідий, — без особливого співчуття в голосі промови¬ла Сатомі.

Левко ще раз знизав плечима, мовляв, то все гори.

— Принести чаю?

Хлопець кивнув і безсило завалився на диван. Японка пішла на ре¬цепцію, де націдила з термосу вже трохи остиглого чаю з коки, повер¬нулась до Левка, поставила чашку на стіл і попрямувала в іншу час¬тину зали, де приєдналась до Меґан і компанії. Українець навіть не подякував. Не мав сил.

Потягнувшися за чаєм, Левко намацав пальцями розірвану упа-ковку від «ведмежого» газового балончика. Взяв її до рук. На картон¬ці, під прозорим пластиком, писалося:

Тридцять футів. Дев’ять з лишком метрів. У Едл.і не було шансів. Аби ж то хтось прочитав це до того, як застосовувати в приміщенні...

Левко трьома великими ковтками випив півчашки. Настоянка з ко¬ки діяла практично миттєво. Вже через п’ять хвилин хлопець відчув себе краще, на щоки повернувся рум'янець.

Вмощуючися зручніше, він несподівано натрапив рукою на продо¬вгуватий холодний предмет. Левко миттєво здогадався, що черкнув долонею противедмежий балончик. Спрей наполовину ввіпхався у щі¬лину між горизонтальною та вертикальною секціями дивана. Схоже, після інциденту Нейт закинув балончик на канапу і про нього просто іабули. Замість того щоб відсмикнути руку, хлопець, навпаки, міцні¬ше стиснув знахідку.

Левко витягнув голову, зиркнувши понад столом на зарюмсану американку та її колег по нещастю. Вони сиділи у півтемряві і незвер- тнли на нього уваги. Масивний стіл цілковито закривав його руку і ту¬луб, приховуючи те, що Лео надумав зробити.

Хлопець виколупав спрей зі щілини, хутко підтягнув до себе і пе¬реклав у праву руку. Ще раз звів голову, переконавшися, що ніхто ні¬чию не помітив. По тому заховав балончик у складках кофти.

Весь час перед очима стояло бородате обличчя рудого, коли він спиняєть¬ся, перш ніж сісти у «Додж» і дивиться вгору по схилу на те, як Едді тягнуть до клініки.)

Кількома ковтками прикінчивши чай, Левко став на рівні і попря¬мував до сходів на другий поверх. Серце витанцьовувало так само, як тоді, коли він побачив рудого, але ніхто його не гукнув.

Діставшися спільної спальні, хлопець прослизнув усередину і не¬чутно причинив за собою двері. Ян Фідлер лежав на спині на нижньо¬му ярусі одного з двоповерхових ліжок і завзято схропував. Досі тримаючи противедмежий спрей у складках кофти, Лео опустився на¬впочіпки біля свого наплічника (чех хропів просто за спиною) і роз¬крив рюкзак. Він майже витяг балончик, але наткнувся поглядом на паруочисьок, які недобре зблискували у темряві: через ліжко від Лев¬ка, також на нижньому ярусі, лежав бекпекер із Південної Кореї. Бі¬долаха не міг заснути через добросовісне Янове хропіння і бозна- скільки часу длубав чеха поглядом, подумки напускаючи на хропуна всі, які знав, корейські прокляття. У Яна, мабуть, був імунітет: час від часу він зменшував амплітуду, але ні на мить не затихав.

«Вибачай, приятелю, — опускаючи очі, подумав Левко, — не по-добаються гуртові спальні в хостелі, плати вчетверо більше і шуруй спати у готель».

Хлопець також усвідомив, що не може ризикувати, ховаючи поцу¬плений балончик на очах іншого постояльця. Якщо кореєць запримі¬тить спрей, у Левка будуть проблеми. Кілька секунд українець без¬цільно рився у речах, поки не вигадав, що робити. Витягнувши пакет із зубною щіткою та пастою, він підвівся і пішов до душової кімнати, двері до якої були на лівій від входу в спальню стіні. Зачинився всере¬дині, відкрутив кран над умивальником і нашвидку почистив зуби, пир¬хаючи, спльовуючи і навмисно голосно тручи щіткою по яснах. По то¬му він витягнув спрей «FRONTIERSMAN», заштовхав його в пакет разом із гігієнічними причандалами і переконався, що ведмежа мор¬да не проступає крізь целофан. Повернувшись у спальню, Левко за¬пхав пакет на самісіньке дно наплічника.

Якби у Левка спитали, навіщо він це зробив, він би не знав, що від¬повісти. Так, він піддався незрозумілому імпульсу і взяв балончик. Він порушив найголовнішу заповідь неписаного кодексу поведінки бекпе- керів: присвоїв річ, яка належала іншому бекпекеру. Простіше кажу¬чи, вкрав. Проте докорів совісті Левко не відчував. У глибині душі він знав, що, беручи до уваги вечірню пригоду, Калеб буде тільки ради її позбутись балончика. Навряд чи канадець здійме галас, виявивши

пропажу. Крім того, Лео вважав, що канукам настільки сильний за¬сіб самозахисту, образно кажучи, до задниці. Ще жодного разу з ча¬сів зародження туризму в Перу гірська пума не нападала на бекпеке- рів на Дорозі інків. Канадці йтимуть відомим шляхом, під проводом хороших гідів, в оточенні інших груп. Спрей їм не потрібен. Зате йо¬му, Левку, та його друзям противедмежий балончик може ще ой як стати у пригоді.

Та й зрештою, як казав старий Джордж Карлін1: «If police didn’t see it, I didn’t do it»2.

XXXII

28 пипня 2012 ронц. 00:16 [UTC-5]

Хостеп «Samay Hasi Youth»

«Samay Wasi» спав. Світло горіло лише в одному вікні.

Левко з Семеном сиділи на ґанку хостела, потягуючи пиво «Cus- і|ііепа». Було холодно, проте із зали досі не вивітрився запах газу, тож хлопці вирішили за краще мерзнути.

Приятелі довго сиділи мовчки, потім Сьома озвався:

— Якби він помер, я б скасував експедицію.

Левко подумав, що то був би не найгірший варіант. Не смерть Ед¬ді, ні. А скасування експедиції.

— Поганий знак?

- Типу того. — Росіянин приставив горлечко до губ, перехилив пляшку (центральна частина якої відтворювала кам’яну інкську клад¬ку) і сьорбнув.

— Що кажуть лікарі?

— Сьогодні під наглядом, завтра зранку випишуть. — Помітивши, ик брови українця здивовано полізли вгору, Семен пояснив: — Набряк Квінке — це не хвороба, це криза. Якщо кризу подолали, паці- I ні встає і йде.

— Ясно...

— Куди ти зник... ну, коли ми притягли Едді в клініку?

— А... — Левко махнув пляшкою у повітрі, показуючи, що нема мри що говорити. — Здалося, що побачив знайомого

— Тут? У Перу?

— Ага.

— І що?

Українець завагався, міркуючи, чи не розповісти про свої підозри. Не відважився:

— Помилився.

— О’кей. — Сьома здвигнув плечима, одночасно опустивши кути¬ки губ. Він усе одно не розумів, чому Левко не повернувся в «Cusco Medical Assistance» після того, як усвідомив, що обізнався. — До¬пив?

— Так. — Левко одним махом вихилив рештки «Cusquena».

— Пішли. Завтра рано вставати...

ХХХIII

Рано-вранці 28-го п’ятеро мандрівників сіли на автобус до Пуерто- Мальдонадо, куди успішно прибули в розпал дня, провівши сім з по¬ловиною годин у дорозі. Останні двісті кілометрів вони мали приєм¬ність спостерігати південну крайку лісів Мадре-де-Діос, уздовж якої звивалося шосе СЗО. Подекуди, коли сріблястий триосний автобус ви¬їжджав на пагорб, який здіймався над сельвою, вони могли спостері¬гати безмежний килим тропічної зелені, що тягнувся до горизонту. Ніхто не озвучив думки вголос, але всім п’ятьом від такого видовища ставало не по собі.

Підшукавши нічліжку на одну ніч, вони розділилися. Грем, Ян і Са- томі подалися на ринок докуповувати необхідне для подорожі споря¬дження (продукти, чотири мачете, похідне взуття тощо), а Левко з Се¬меном заспішили на пристань шукати човняра, який знає сельву і який погодився б відвезти їх до скелі, яку Гуннар Іверс позначив як Головл Папуги, чи хоча б достатньо далеко, щоб переконатися, що кліфу в формі папужої голови не існує і вся історія про Паїтіті — вигадка.

Сьома і Лео пішли по хатах уздовж причалу.

Мачігуенга зустрічали їх непривітно (на відміну від більшості інших міст у Перу, де білий турист є основним джерелом доходів місцевого населення і, відповідно, радо вітається, економіка глухого містечка Пуерто-Мальдонадо мало залежить від приїжджих, рідко коли хтосі. шукає човен і провідника, щоб піднятися так високо по Такуатіману, що відчутно позначається на сервісі), вислуховуючи пояснення росі¬янина з відвертою нехіттю. Правда, апатію наче вітром здувало, що-

йно розмова доходила до конкретики й українець показував ксерокопію Гуннарової карти. Очі індіанців дико розширювалися, секунду вони витріщались на мапу, потім на хлопців, а тоді мовчки розверта- I лись і йшли геть. Один з човнярів, який не вшився після першого

погляду на копію, виявився неписьменним. Коли Семен пояснив, І що їх п’ятеро і вони вирушають на пошуки Паїтіті, човняр повівся, і як і його колеги: подивився на хлопців, як на божевільних, і дезерти- I рував від гріха подалі, бурмочучи щось на мішанині іспанської, кечуа І і nomatsigenga, одному з діалектів мови мачігуенга.

— Я зрозумів, — сказав Сьома, провівши індіанця очима, — це 1 через Паїтіті. їх криє від однієї назви.

— Думаєш?

— Упевнений. Сховай копію карти і дістань одну з роздруківок і Googie Maps.

Левко послухався, і наступна розмова вийшла змістовнішою.

— Добрий день, сеньйоре! — привітався Семен іспанською. Невисокий босоногий мачігуенга з круглим лицем і без двох пере-дніх зубів відповів ледь помітним кивком.

— Ми шукаємо човен, щоб піднятись угору по Такуатіману. Індіанець зміряв хлопця поглядом і сплюнув на пісок, не розтуля-ючи рота, крізь дірку в зубах, просто задерши верхню губу:

— Куди?

Левко розкрив роздруківку. Зображення роздрукували на чорно-тілому принтері, тому навіть для людей, що звикли користуватися (ioogle Maps, там було важко щось розібрати. Ліси Мадре-де-Діос ншлядали великою чорною плямою, і,— Сюди, — ткнув пальцем Сьома. ї — Що це?

— Карта.

Човняр розгублено почухав голову.

— А вам далеко? — з підозрою спитав він. і,*— У нас є координати.

І неправді у хлопців були лише координати місця, де слід звернути І праву притоку, але Семен прикинув, що індіанець із Пуерто-Маль- ФИШДО навряд чи має уявлення про глобальну супутникову навігацію, І їм' прогадав: чоловік із колоритною діркою під верхньою губою, хму- ІІНЧІІСЬ, відвів очі.

Як далеко? — повторив він запитання.

Триста кілометрів.

- По Такуатіману?

— І одній з приток.

— Це далеко. Це за Прогресо. Туди ніхто не плаває.

— Чому? — здивувався Сьома.

— Бо небезпечно.

— Ми гарно заплатимо.

— Скільки?

Семен усвідомлював, що це неправильно, але, враховуючи, що на той момент попит на ринку річкових перевезень у Пуерто-Мальдона- до катастрофічно переважав пропозицію, назвав максимальну ціну, на яку вони розраховували:

— Чотириста нуебо-солів, — немислима сума як для Східного Перу.

Чоловік замислився, але згодом заперечно замотав головою.

— Лише один день, — переконував росіянин, — просто відвезе¬те нас, і все.

— Тільки відвезти?

— Так.

Індіанець вагався. Було видно, що йому страшенно хочеться заро¬бити чотири сотні.

— Це далеко... — задумливо повторив він і несподівано сказав фра¬зу, що сконфузила Семена: — Не хочеться повертатись у темряві...

— Чотириста нуебо-солів, аміґо, — напирав хлопець.

— Добре, — погодився мачігуенга, — приходьте завтра о шос-тій. — Він простягнув хлопцям руку: — Я Атаучі.

«Атаучі Беззубий», — миттю нарік його Левко.

— Лео.

— Симеон.

— Ходімо, покажу човен.

Magpe-gе-gioc. Перше наближення

XXXIV

29 липня 2012 року. 16:49 [UTC-5]

Річка Такуатіамаку

266 км угору за течією від Пуерто-Мальдонадо

Сьома відмахнувся і знов заговорив іспанською до човняра:

— Я не розумію, Атаучі...

— Туди не можна, — різко відповів індіанець, блиснувши дірою між зубами.

— Чому?

— Не можна, і все. Або виходите тут, або пливемо назад. Росіянин, який сидів на високому кріслі зліва від Атаучі, повернув¬ся до Ґрема, Левка і Яна, котрі розмістились на задній лаві.

— Він відмовляється везти нас далі.

— Чому? — скинув брови українець.

— Не говорить. Каже, туди просто не можна.

Левко окинув човняра презирливим поглядом.

— То скажи йому, що ми не віддамо другу половину платні.

Сьома переклав, Атаучі ображено плямкнув губами, після чого за«

вів мотор і... став розвертати човен за течіею.

Хлопці попідстрибували.

— Ей!

— Агов!

— Ти що робиш?

— Стій. — Росіянин схопив індіанця з руку. — Почекай. — Мо тор заглух. — Що ти хочеш?

— Ти не казав, що ви пливете далеко, ти не казав, що треба звер¬тати з Такуатіману, ти обманув мене — у протоки ніхто не плаває! І Іі коли.

— Ми докладемо зверху двісті песо, — запропонував Семен.

Він би ніколи не зробив такої пропозиції, не порадившися з това

ришами, якби знав, що Атаучі вимагає надбавки. Але хлопець бачим по очах індіанця, що той думає не про гроші, він боїться.

Атаучі завагався і невдовзі промовив:

— Ні.

Голос був достатньо тихим, щоб росіянин продовжував:

— Триста песо зверху, сімсот за всю поїздку.

Цього разу — довша пауза, але в кінці та ж відповідь:

— Ні.

Сьома знову обернувся до хлопців, заговорив англійською:

— Я хочу запропонувати йому чотириста песо.

- Понад ті, що ми вже заплатили? — розкрив рота Ян.

— Так.

Ти здурів! — обурився Левко.

Інакше він не погодиться.

Річна Танцатіманц 2GG нм цгорц за течією від Пуерто-Мапьдонадо v

Це вона. — Левко обома руками стискав «Garmin GPSniap», дивлячись на притоку, що відгалужувалась ліворуч. — Координати Збігаються.

— Атаучі, — окликнув човняра Семен, — туди! — 1 показав ішльцем на поворот.

Замість спрямувати синій гумовий «BRIG Falcon 570» у притоку, мачігуенга спинив двигун і подивився на росіянина з дивним вира- юм. На обличчі проступала суміш переляку й образи.

— Я туди не поїду, — прогугнявив він іспанською.

Сьома отетерів.

— Ми ж домовились. Ми заплатили тобі, Атаучі!

— Далі не поїду, — мотав головою індіанець.

— Що він каже? — Сатомі обернулась.

Вона сиділа в носовій частині човна перед рульовою тумбою, і за Дгсятьі годин дороги її почало нудити від монотонного полотна ман¬грових заростей, що лише зрідка поступались піщаним пляжам, •“'дине, що запам’яталось на тлі зелено-бурого переплетіння точ-них стовбурів і листя, — це двоповерхова халупа Тора Сандерса, Котру загін проминув, не зупиняючись, о пів на восьму ранку. Ма-лахітові зарості рясно обліпили хатину, здавалося, її готовою вту-лили в непробивну масу джунглів. Колись давно зелень, схоже, під-чищали: то тут, то там проступали сліди сокири й садових ножиць, Проте нині подвір’я виглядало занедбаним. Левко пропонував спи¬ши ись і зазирнути, хоча б переконатися, що норвежець іще живе у хижі, але Сьома наполіг на тому, щоб прямувати до скелі Голова Папуги, не гаючи часу. Проти течії «Falcon 570» розвивав швид¬кість 20—25 км/год, і росіянин небезпідставно сподівався діста¬ти. місця висадки ще до смерку. Часу зупинятись біля житла То¬ра не було.

— Скажи йому, що ми не мільйонери. — Українець безпардонно ііцьиув пальцем на Атаучі. — Скажи цьому здирнику, цьому чорно¬пикому сучому сину, що...

— Не в тому суть, Лео. Він не вимагає, він боїться їхати до Голо¬ви Папуги.

— Зрештою, це не так і багато — вісімдесят песо з чоловіка, — порахував Ян.

— Нічого собі небагато, — фиркнув українець, — майже тридцять баксів!

Левко, Ґрем і Ян швидко обговорили пропозицію Сьоми і нехотя Погодились.

— Вісімсот песо, — коротко промовив Семен. Двісті шістдесят до¬ларів за один день. Хлопець тупо руйнував економіку регіону, такого одноразового вливання готівки за банальне перевезення вантажів І людей вгору по річці тут не знали з часу появи іспанців.

Атаучі подивився на Сьому промовистим поглядом «за що ти зі мною так?», узявся за кермо і повернув моторку проти течії.

Через хвилину вони вже мчали по протоці на захід.

XXXV

29 ЛИПНЯ 2012 року. 17:01 [UTC-5]

Мадре-де-Діос

Ви сумнівались?! — Левко гасав по пляжу мов очманілий. —

Я ж вам казав, що старий говорить правду! Ну скажіть чесно: ви ж не вірили Друзі стояли посередині неширокої смуги піску, оточеної заростя¬ми кущів, а на протилежному березі височіла семиметрова скеля, що нагадувала папугу, який нахилився над водою і зиркає на схід. Перший із орієнтирів, вказаних Гуннаром, виявився на місці. 1 це добряче іАіЩІювало. їх огортав терпкий запах віковічного пралісу, шерхіт лік ТИ й ліан. З гілок довколишніх дерев глипали і сердито клацали іпі.ііОими велетенські папуги, під ногами шмигали ящірки. З хащів до- #|Н під и підозрілий хрускіт гілля, сюрчання цикаді гул ненаситної ко¬ми рн І. Десь там, у глибині нетрищ, ховались ягуари, анаконди і річко-

каймани. Десь там у каламутних струмках плавали електричні вугрі,що генеруютьзаряд, який може запросто вбити людину, а ще піраньї здатні кілька секунд обгризуть людину до кісток...

Не верещи так, — притамовував українця Грем, хоча видно бу- ян ціп ммерикаиець також радіє, — ще невідомо, що нас чекає далі

— Але це означає, що Іверс був тут!

Сатомі, ставши на коліно, фотографувала скелю. Знімки не вихо- І дили, бо доводилося знімати проти сонця, що світило з північного за-ходу.

— Знаєте, що дивно? — сказав Семен, проводжаючи поглядом І «Falcon 570», який на повній швидкості, здіймаючи високу хвилю, і мчав геть. Атаучі, втиснувши голову, схилився над кермом. Індіанець не озирався і витискав із мотора все, наче за ним гналися демони.

— Ну? — покосився на росіянина Ян Фідлер.

— Він не спитав, як ми повертатимемось. — Хлопець за звичкою торкнувся пальцями брови. — Якби він думав, що ми вернемось іі j джунглів, то поцікавився б, як попливемо назад по Ріо-де-лас-П’єдрас,! або принаймні сказав, що не збирається вдруге підніматись за течіею і і забирати нас...

— І ми тоді відповіли б, що у нас є надувні матраци, — в тихій заду'І мі вимовив Левко. «Бісів Сьома... зіпсував кайф від такого моменту..,*!

— Надувні плоти, — поправив Сьома, досі дивлячись туди, до І зник човен. — Та не суть. Він не спитав.

— Ай, — махнув рукою українець, — чувак, ти надто заморочу«! єшся.

Друзі мовчали, оточені горою спорядження і рюкзаками, що на ші-| гляд важили кілька тонн кожен, слухаючи, як віддаляється дирчаїши моторки.

Семен знизав плечима і підняв голову, задивившись на захмарене І небо, що от-от мало розродитися дощем. Мабуть, він справді надміру І фокусується на дрібницях. Чого боятися? З будь-якою природною ІІ;І 1 пастю можна справитися. Природа жорстока, але ніколи не пі/уш І Найбільша небезпека надходить від людей. І в цьому сенсі глухі ліги заспокоювали: людей, на щастя, у Мадре-де-Діос не було.

— Треба ставити намети, а то намокнемо, — опустив погляд |>и<| сіянин.

XXXVI

Напинали намети вже піддощем. Злива зірвалася так раптово, нсмш че нагорі репнула клейонка, що втримувала тонни води серед хмар

Ян і Ґрем розклали своє «шатро» найшвидше. У них був намоН «2 SECONDS AIR II» відомого бренду «Quechua», який вони при І дбали за сотню євро в мережевому магазині «Décathlon». За паспор 1 том цей намет має розкладатися протягом двох секунд, після чого і'нігіі ■

достатньо лише закріпити. Хлопці витратили дві хвилини і були щас-ливі, коли забралися досередини.

Сатомі розгортала надлегкий одномісний намет «Unna» відомої шведської компанії «Hilleberg», який вона придбала на сайті www. hilleberg.se за тиждень до вильоту. Важив він лише два кілограми сто грамів, зате був дуже «практичного» в джунглях рожевого кольору. Навіть крізь зливу москіти бачили його за кілометр.

Сьома і Левко ставили придбаний українцем у Києві безіменний намет із поліестру. Мороки вистачало.

Побачивши фірмовий знак «Hilleberg» на тенті японки і прикинув-ши, скільки таке чудо може коштувати, Левко поцікавився:

— Це «Хіллеберг»?

— Так.

— Скільки?

— П’ятсот дев’яносто дев’ять евро, — не думаючи, відповіла ді- цчина.

— Ти знущаєшся?! — Левко ледь не всівся гепою на мокрий пі¬сок. — Ми за переліт не набагато більше заплатили!

— А ваша скільки? — Сатомі зиркнула на безформну лискучу ган-чірку, якій Семен намагався надати конічної форми.

Левко заплатив за намет двісті сорок дві гривні.

—Тридцять баксів...

Тепер уже японка ледве встояла на ногах, в — І що це за бренд?

— Бренд? — вигнув брови українець. Гигикнув: — Бренд назива¬ні і.ся «китайський».

— Як-як? — Левко промовив слово «китайський» українською, і Сатомі незрозуміла. — Ки-тся-ки?

І— Так, правильно — «китсяки», найпопулярніший бренд в Україні.

Спохватившись, Лео покинув Семена і став допомагати дівчині, крпдіжомз зиркаючи, як звабливо проступають груди під мокрою фут- ОіУїкою. Спочатку «Unna» впала (хлопець і дівчина розреготались: нони й так промокли до тріски, їм було все одно), але за другим разом рожеве шведське чудо гордо напнулось посеред табору. Сатомі пода- |іуішіа хлопцю чарівну посмішку і полізла всередину...

ХХХVІІ

Перший день у джунглях (ЗО липня 2012 року) видався жахливим. Мандрівники рушили пізно, оскільки проспали, а потім довго пакували речі.

У другій половині дня двічі налітала така злива, що потоки води в буквальному сенсі припинали до землі. Дощовики порвалися протя-гом десяти хвилин, взуття промокло і стало муляти, мокрий одяг лип-нув до тіла і тягнув до землі. За шість годин вдалося пройти трохи біль¬ше від трьох кілометрів.

Ввечері хлопці й дівчина почувались настільки втомленими, що на¬віть не готували їсти. Повечеряли беконом і крекерами, сяк-так на-пнули намети і повалилися спати. Москіти не дошкуляли, тому «Лев¬ко, підстеливши каремат і закутавшись у спальник, ліг під відкритим небом. Провівши вчорашню ніч «під одним дахом» із Семеном, він геть не виспався. Лігши, українець увімкнув «Garmin GPSmap» і за¬ніс у пам’ять координати першої стоянки. То було останнє, що він за пам’ятав перед тим, як відключитись.

ХХХVIII

31 липня 2012 ронц. 02:S3 [UTC -5| Magpe-ge-діос

Пітьма була цупкою й вогкою. Просякнуті чорнотою нетрища стялись, ущільнились під навалою темряви, але не затихали ні на мить. Десь хруснула гілляка, в іншому місці щось зашурхотіло килимом з підгіш лого опалого листя, востаннє пискнув гризун у пазурах нічного птахгі, Зрідка тишу порушували різкіші звуки: рипіння дерева під вагою во ликого хижака або відчайдушний, але недовгий передсмертний лемічп тапіра чи коати1. Ближче... Далі... Іноді над головою. Пітьма робили реальність пласкою, розчиняла об’єм. І тільки нічні звуки, хоч і мою рошні, повертали відчуття простору. Хащі не мовчали. Вони дихали боязкими, ледве чутними схлипами, немов беззахисна жінка, ув'язненії в темній кімнаті з маніяком.

Левку знадобилося трохи часу, щоб збагнути, що він прокинути і лежить із відкритими очима. Хлопець раз чи два лінькувато клііінук і переконався: великої різниці нема. Так чи так — сама чорнота. Ато ді замислився. Зазвичай він спить добре. Прокидається рідко, та й ю через настирний поклик сечового міхура або ущипливий свербіж у .іа лежалих кінцівках. Зараз у туалет не хотілося; ані в руках, ані в мої не відчувалося свинцевої важкості застояної крові. Його розбудили щось інше. Що?.. Левко прислухався..

____________________

1. Коата - широконоса мавпа з родини чіпкохвостих. Інша назва — павукоподібна мавпа.

Нічні джунглі — не вельми комфортне місце навіть для людей зісталевими нервами. Форкання, шелест, шкряботіння, що линули звідусіль, могли навіяти що завгодно. Через хвилину, начебто не виявив- » ши нічого підозрілого, хлопець почав засинати.

і Занурившись у перехідний стан, де розмиваються межі між реаль- f ністю і сном, Левко побачив майстерню Ґуннара Іверса. Цілі стоси за- пилюжених, переважно бездарних картин, пензлі, вимазані фарбами ганчірки, трухляві мольберти. У свідомості воскрес момент, коли ста-рий художник уперше підсунув йому карту зі шляхом до Паїтіті. Хло-пець пригадав, що попервах ледь не розсміявся, але згодом узяв папі¬рець до рук. По тому він узявся розпитувати Ґуннара про Перу, про руїни, про шлях до Твердині, але у теперішньому сновидінні (чи то в на¬півсвідомому маренні) Левко відштовхнув листок назад, тим самим від¬городжуючись від Паїтіті, інкських таємниць і поїздки до Мадре-де-Діос.

А далі покривало хмар над нетрями потоншало, а тоді нечутно по-рпалося, відразу в кількох місцях. Крізь прогалини з розпливчастими краями на землю ринуло місячне світло. Надломлюючись об гілки, на- I икаючись на колючки, воно стікало ліанами вниз, заповнюючи галя- ну, на якій отаборилися хлопці і їхня подруга. Левко з подивом вия- Иіиі, що його очі досі розплющені. Тепер крізь напівопущені повіки він р<> ірізняв стіну заростей, що оточили табір. На кілька секунд дві кар- Тнмки наче наїхали одна на одну: хлопець зиркав на посріблені міся- іи'М джунглі крізь стокгольмську майстерню Ґуннара. Із загрозливо- ю, вкутаного чорним туманом муру, немов вузлуваті лапи лісових іикручів, стирчали гілки. Вони прохромлювали Ґуннара наскрізь, за¬ли ні,/пі йому в груди, черево. Старий намагався щось говорити, про- иі Лео його більше не чув, а наступної миті швед побляк і щез. Слі¬пім ш ним розтанула художня студія.

Несподівано біля підніжжя нетрищ щось заворушилося. Пливкий » и,мус і відділився від суцільної стіни дерев, випростався і почав руха¬ми н Левковауява вималювала монстра з нашпигованим іклами ро- ШІМ І шматками відвислої плоті на лиці. Хлопець ледь не закричав, бо ніичпіку постать посунула просто на нього. На щастя, желейна І н тії' 11», яка сковує нас у снах, не дала розкрити рота, а через секун- *у Лічиш зметикнув, що при млявому освітленні зір просто не здатен (Ииріїїінги деталі. Наступної миті примара звернула наліво, набли- Ціиііші'і, до зваленого в купу спорядження і наплічників.

Це сон?

Левко затамував подих, учепившись долонями в підкладку спальникаі. Серце клацало часто й дрібно, як механізм ручного годинник

Чорна фігура пересувалась безгрйш, пливла у повітрі, часом прова¬люючись у тінь, часом проступаючи чіткіше. Коли проява,підібралася ближче, хлопець вгадав у ній людину— невисокий чоловік із прямим тулубом і короткими руками. Або щось дуже подібне на чоловіка.

«Я сплю чи це насправді? Чорт забирай, я сплю?!»

Левка від кучугури спорядження відділяло заледве три метри. Си¬лует схилився, потім опустився навпочіпки й обережно, стараючись не шарудіти, став нишпорити в наплічниках. Лежачи на боці, зовсім поряд із рюкзаками, хлопець з-під приспущених повік бачив, як хтось чи щось, що вийшло з джунглів, порпається у їхніх речах.

«Це несправжнє. Не наяву. Це просто сон!»

Тихе вовтузіння з наплічниками тривало хвилин п’ять. Що він там шукає? Хто він? У якийсь момент Левку знову захотілося закричати, але він боявся поворухнутись і тим самим видати себе. Боявся пере-! свідчитися, що таєйничий гість йому не верзеться,

Левко так і не відкрив на повну очі. Він просто не захотів. Що більше він намагався, то реальнішою видавалася ситуація. І це лякало до чор¬тиків. Простіше переконати свідомість, що все це не по-справжньому, все це уві сні, аніж здійняти тривогу і зійтися віч-на-віч із тим, хто вкляк¬нув біля рюкзаків. Людський мозок — великий майстер ігнорувати все, з чим не хоче боротися.

Склепивши повіки, хлопець із головою зарився у спальний мішок, Через хвилину він відключився, поринув Ні У повноцінний сон...

...Потривожений шурхотом, силует завмер. Повернув голову. По¬дивився на спальник. У щільній темряві обличчя годі було роздивите¬ся. Не розбереш навіть, чи є воно, те обличчя. Почекавшій якийсь часу незнайомець підвівся і позадкував до лісу. Небавом він зникнув там] звідкіля прийшов.

XXXIX

31 »2012 року, 07:32 [UТС—5]

Мадре-де-Діоі

Левко заспав. Його розбудило брязкання ложок і шипіння сирих дрої під чайником. Вилізши зі спальника, хлопець довго не згадував іічнш кошмар, І тільки кинувши погляд на гору спорядження, пригадав сио* видіння. Обди ви вій ись рюкзаки, частково складені намети, спальний ки, він пішов чистити зуби.

- Повернувшись, Левко відважився спитати:

— Нічого дивного вночі не помітили?

— Ти про що? — звела очі Сатомі.

Мені здалося, хтось лазив по табору.

— Ти серйозно? — спитав Ян.

Сьома перестав шнурувати кросівок і завмер, дослухаючися, що Українець скаже далі.

— Не знаю, може, приснилося, — невиразно пробубнів Левко.

Я вставав відлити о пів на четверту ранку, ФЬ випростався Семен.

— Мабуть, то був ти, — кисло всміхнувся Левко. Його підмивало Іспитати, чи Сьома наближався до наплічників, чи присідав і нишпорив [у них, але язик не повернувся. Так іноді легше. Хоч і неправильно.

— А ти злякався?

— Ледь не перефарбував штани в коричневе.

Ніхто не відреагував на жарт, мабуть, через тон, яким він був про¬казаний.

Сатомі розливала окріп по чашках. Левко пройшовся по табору, не ізамислюючись над тим, що робить, аж поки не усвідомив, що стоїть |на тому місці, до якого наблизився Силует у його сні. Хлопець оПус- Ітився навпочіпки і подумки зазначив, що його рюкзак лежить згори.

Левко глипнув на товаришів. Ніхто не звертав на нього уваги. Він [розкрив наплічник і обстежив його нутрощі. Запасна пара взуття, »Зв'язані вузлами шкарпетки, чисті футболки, одні шорти, білизна, за¬рядний пристрій для телефону, пригодницький роман Вілбура Сміта рКрик диявола», засоби гігієни (в окремому відділенні), навігатор, рротиведмежйй балончик, сокирка. Трохи безладно,та у пацанів так [завжди. «Тобто у нормальних пацанів, — подумав Левко. — Не у та¬ких, як Ян чи Ґрем».

Головне, що все на місці.

Левко збирався відкласти наплічник, коли спинився, згадавши де- вщо. У задній частині рюкзака розташовувалась кишеня для паперів, где він зберігав обидва паспорти (закордонний та український), недо- Іторканний запас грошей, дебетну картку VISA банку «Nordea», а та- ікож різноманітні документи, пов’язаніз подорожжю (роздруківки з !н- Ітернету, карти, бронювання хостелу в Куско). Левко розстебнув і блискавку і засунув руку у відділ для паперів. Перебрав вміст руками, 1 НО надто приглядаючись. Ніби все гаразд, хоча...

Стоп!

Чогось йе вистачало.

Хлопець витягнув футболки, книгу і згорток із білизною, щоби кра¬ше бачити кишеню. Паспорти, роздруківка, виписка з адресою й телефоном посольства України -1- все на місці, крім... льодяна брила

сповзла по стравоходу й бухнулась у шлунок... не було характерного глянсуватого альбомного аркуша, вкрай важливого аркуша, з якого почалася ця авантюра.

Не було карти.

«Чорт забирай, зникла мапа Гуннара!»

Непокоїла не так відсутність листка (карта не вирізнялась точні¬стю і не була критично важливою), як усвідомлення того, що вночі хтось реально виходив із джунглів, рився у їхніх рюкзаках і поцупив малюнок, по якому вони намагаються знайти Паїтіті.

Дідько, цього не може бути! У такій глушині не може бути людей.

«Можливо, я віддав карту комусь, наприклад Сьомі, і просто не пам’ятаю?»

У Семена зберігалася ксерокопія, зроблена у Швеції, тож йому не було сенсу забирати оригінал у Левка, проте українець мусив спитати.

— Сьомо, ти не... — Голови піднялись на українця, і він затнувся. Щось підказувало: не слід розповідати про зникнення карти, особли¬во про те, як вона зникла, поки він в усьому не розбереться. Левко на ходу переформулював запитання: — У тебе є копія карти, правда?

— Якої карти? — туманно перепитав росіянин.

Левко нашорошився. У них не картографічна експедиція, щоб Сьо¬мі не розумів, про яку мапу йдеться.

— Карти, яку накреслив Ґуннар. Здається, я віддав тобі копію в Пуерто-Мальдонадо, коли ми домовилися з Атаучі за човен.

Семен збентежився, і це зауважили всі, не лише Левко. На кілька секунд встановилася ніякова мовчанка.

— Ну так... — пробубнів Сьома.

— З нею все добре? — Лео в’ївся очима в лице приятеля.

Росіянин піджав губи і лупнув на українця:

— Ні.

— Що значить «ні»? — «Невже копію теж забрали?» Одну кар ту Левко міг загубити, але якщо зникли обидві...

— «Ні» значить, що з моєю картою не все добре.

— Що з нею?

— її нема.

— Сьома, я пам’ятаю, як давав ЇЇ тобі на при...

— Я нею підтерся, Лео.

Сатомі пирснула. Лиця Ґрема і Яна підсвітились посмішками Левко зберігав серйозну міну, не тямлячи, сміється Семен з ньоіо чи

. — Розумію, що моє питання прозвучить просто дико, але. Сьома, чувак, ти не міг би пояснити, якого хера ти підтерся власною копією карти Ґуннара Іверса?

Ян Фідлер, гойднувшись назад, розреготався.

— Ну, туалетний папір весь намок, і я подумав... — буботів Сьо¬ма. — Більше нічого не було... Просити серветки у Сатомі я посоро¬мився... Не буду ж я виривати сторінки з твоєї книги? Ну реально, чу¬вак, хіба нє? Я схопив перший-ліпший листок з наплічника і пішов у кущі. Було трохи темно... Я помітив, що то за папірчик, тільки після того, як використав його з однієї сторони. Я тільки потім перевернув і побачив, що то карта...

Ґрем, Ян і Сатомі за животи хапалися від реготу. Чех дореготався до сліз. Зате Левку було не смішно. Йому здалося, що він зараз лусне.

— А шо? — правив далі Семен. — Ну не кластиму ж я її назад со¬бі в наплічник? От я і використав папірець до кінця, тобто з іншого боку також...

— Твою мать! Твою мать!!! — Левко зопалу перейшов на росій-ську. — Ти не вигадав нічого кращого, як підтертися картою??? А лис¬точки, розтуди твою маму, ЛИСТОЧКИ!!! Ти ж у джунглях, Сьомо! Мені що, треба було зрубати дерево, щоб ти підтерся?

- Але ж то була копія твоєї карти, чорт забирай! — спробував Зііхищатися Сьома. Настала черга Левка нітитись. — Навіщо вчиня¬ти ,» цього скандал? У тебе ж є оригінал. — Помітивши, як змінилось обличчя українця, Семен вигнув брови. — Чи... — Зненацька він усві¬домив, що розмова виникла неспроста, і з місця попер у наступ. — Де оригінал, Лео? — спитав цілком серйозним тоном.

Левко осягав: якщо розкаже, що його сон — імовірно, ніякий не t on, то автоматично визнає, що за ними спостерігають, ба більше — щось шастає табором посеред ночі, а це доконає команду. Після пер¬шої доби у справжніх хащах народ на межі. Хлопець відчував, що му- ічіп. (брехати. І тоді він обережно, зважуючи кожне слово, проказав:

- Я загубив її...

секунд десять усі ошелешено мовчали.

- Як то загубив? — зронила Сатомі.

Ну отак, загубив.

- Де?

Не знаю.-

Чому ти не сказав нам про це? — поцікавився Ґрем.

Я думав, що у нас є копія.

У тебе з собою тільки одна копія?

Так, інша лишилась у Стокгольмі.

— Почекайте, — стрепенулась Сатомі. — Якщо я все правильно розумію, ми зараз заглиблюємося в надра найбільш неприступних не¬трищ на Землі у пошуках ефемерних руїн, не маючи на руках навіть карти? Куди ми йдемо, хлопці?

— То не карта, радше схема, впораємось і без неї, — заспокоїв друзів Левко. — Крім того, у нас є GPS-навігатор. — Він узяв до рук сіро-чорний пристрій. — Ми легко визначимо своє місцезнаходжен-ня, ми ж знаємо, де лежать озера, і...

Навігатор тихо «нявкнув», сповістивши про критично низький рі-вень супутникового сигналу, екран потьмянішав, а карта стала неак-тивною.

— Чува-а-ак... — розвів руками росіянин.

Доля знущалася з них.

— Чорт. — Левко сконфужено потрусив масивний «Garmin GPSmap»;, наче від того сигнал міг посилитись.

Незважаючи на те що вони перебували за двісті кілометрів від найближчих гір, щось блокувало сигнали з супутника. Крутий «Gar-min GPSmap 78s» перетворився на просто коробку, начинену елек-тронікою.

Друзі розташувалися півколом обабіч пригаслого багаття й радились.

— Нам не потрібна карта, — доводив Левко.

— Ми не можемо рухатися без навігатора, — перечив Ґрем.

— До біса навігатор, лишилось кілька кілометрів! Сьомо, скажи йому, — гарячкував українець, кидаючи багатозначні погляди на ро¬сіянина (я попереджав, що так буде, не слід було брати з собою гомосексуал іст ів!).

— Зате яких кілометрів... —^ хитав головою Ян, косячись у бік джунглів.

Левко цокав язиком і зітхав з виглядом людини, яка втомилася спе¬речатися з розумово відсталими.

Сьома мовчав, по черзі повертаючи голову на того, хто брав (чи то пак перехоплював) слово.

— Ти впевнений, що ми дійдемо до Аппер-Вінкер-Лейк без допо¬моги «Garmin’a»? — Сатомі зазирнула в очі Левку.

— Абсолютно. — Хлопець стукнув кулаком по нозі. — Бляха, ви наче в похід ніколи не ходили. Достатньо компаса.

— А що далі? Як ми вийдемо до нижнього озера? Як знайдемо І І кам’яну дорогу? — не заспокоювався американець.

— Забудьте про карту. Озера Є, вони там. — Левко витягнув ру- іку на південь. — Ми це знаємо, ми бачили їх у «Google Earth», і, щоб дістатись туди, нам не потрібен GPS-навігатор. Не шукайте проблем ■там, де їх немає. Скільки разів за минулі три дні ви зазирали в кар¬ету? — Хлопець обвів поглядом товаришів, вони помовкували. — Отож бо й воно. Бо то не карта, а ілюстрація до інструкцій, як дійти до Паїтіті.

— Але ж навігатор... Ми можемо прошляпити озеро і не дізнаємось про це.

Українець скорчив презирливу міну.

— Half empty bottle man1. — Це він про Ґрема. — Навігатор запра¬цює, я впевнений. Гадаю, проблема зі зв’язком тимчасова. — «Garmin GPSmap 78s» лежав перед українцем, на екрані перманентно блимав напис «CONNECTING ТО A SATELLITE...», проте з’єднання не вста-новлювалось. — Навіть якщо сьогодні-завтра зв’язок не відновиться, до Лоуер-Вінкер-Лейк якихось п’ять кілометрів!.. О, боги, не кажіть мені, що ми пролетіли пів-планети, щоб відступити за крок від мети. І «Ну, не за крок, — подумав росіянин, — але...» Він не поділяв Лев- кового ентузіазму. Магнітний компас — ненадійна штука, і в таких нетрищах вони можуть почати намотувати кола навіть на десяти ква-дратних кілометрах простору. Враховуючи, що ні в кого з них немає інсобів зв’язку з цивілізацією, такий розвиток подій, м’яко кажучи, небажаний. Водночас Сьома не хотів згущувати фарби.

— Не сваріться, — втрутився він.— Не встигли відійти від Ріо- де-лас-П’єдрас, а вже кидаємось один на одного. Давайте так: виру¬шаємо на південь, щоб якнайшвидше досягти Аппер-Вінкер-Лейк І Лоуер-Вінкер-Лейк. Біля нижнього озера шукаємо початок кам’яного шляху, який описував Ґуннар. Якщо не знаходимо тракту і GPS-наві- кігор не вмикається, ми повертаємося. Згода?

— Так, — сказав Левко, г — О’кей, — знизала плечима японка.

— Добре, — після паузи погодився Ян Фідлер. і— Пообіцяй, що дамо задній хід, якщо біля Лоуер-Вінкер-Лейк Кінгіпіп» не ловитиме сигнал, — прискіпався Ґрем.

— Обіцяю, — стримано всміхнувся Семен.

- Тоді я в ділі.

_________________________________________

1. Людина, дня якої келих завжди наполовину порожній (англ.).

XLI

31 липня 2012 ронц. 10:00 [UTC-5]

Мagpe-ge-Діос

Небо затягувала однорідна попеляста імла, протискаючи сонячні про-мені у вигляді розсіяного світла, але не пускаючи у верхні шари атмо-сфери парникове тепло. Мандрівники в буквальному сенсі стікали по-том. Якщо на шию чи на тулуб під пахвами всідався москіт, бідолаха ризикував втопитися.

Друзі поскидали наплічники на землю; ніхто не подивився, що під ногами чвакає. Ян, Грем, Сьома і Сатомі розстелили каремаг | і безсило повсідалися на нього. Перехід тривав лише дві години, але вони вимучились гірше від рабів на будівництві єгипетських ні рам ід.

І тільки Левко стояв на ногах, наприндивши губи і переможно по-зираючи поперед себе. Перед хлопцем, витягнувшись із північного сходу на південний захід, розкинулось овальне озеро — Аппер-Вінкер- Лейк. Вони добрели до нього без проблем (якщо не брати до уваги м’язів, що починали тремтіти від однієї думки про рух — ще до того, І як мозок слав команду на скорочення).

— Бачите? — Хлопець переможно зиркнув на товаришів. — Про стіше простого.

— Ага, — прохрипів Ян, відпиваючи води з пляшки. Відзадушлп ! вої спеки його шкіра зблідла, а очі, навпаки, стали червоними.

Озеро простягалося метрів на чотириста і, судячи з кольору воли, І було неглибоким. Низькі береги вкривала трава, де-не-де розбавлю на невисокими деревами. Високі з якихось причин біля води не росли, Можливо, воду перенасичували солі й мінерали, що їх відлякували, І

Українець став спиною до приятелів, затуливши собою «Garmin і ввімкнув пристрій.

CONNECTING ТО A SATELLITE... Усе працювало, але зв’язку не було.

— Пропоную на честь нашої маленької перемоги, -— вперши ру ки в боки, Левко ступив до змучених тіл, що сиділи плече до плеча І Ці карематі, — відкрити коробку печеньок, яку ми тягли аж від Ліми, І і відсвяткувати.

— Є-є-є-є-є! — заплескала в долоні Сатомі.

Ґрем і Сьома теж не протестували. Харчі були рівномірно розпилі 1 лоні між хлопцями, і Ґрем, який пам’ятав, що впаковував корооку| з шоколадним печивом, придбаним в аеропорту Ліми під час переел і

ки, потягнувся до свого рюкзака. Через хвилину, переривши полови¬ну наплічника, мулат підняв сконфужений писок: і — Його нема...І— Де воно? Хтось украв? — щиро здивувалась японка (Левко пе- ресіпнувся).

Ян зітхнув і сказав: к— Не бийте, це я його з’їв.

— Бадді, ти зжер усе печиво? Нахабна слов’янська морда! Коли? І — Вчора вночі. Я думав, у нас є ще. Я ж не знав, що це остання ко¬робка.

— Безсовісний, — надула губки дівчина.

— Пробачте, я їсти хотів...

— їсти хотів? — розійшовся американець. — Чого ж ти вівсянку Ні* гриз? Чого поліз по бісквіти, скотино? Я ніс їх на горбу від самого Мальдонадо!

— Янкі, не наїжджай, це ж просто шоколадне печиво.

— Ти уявляєш, чого варта одна печенюшка в такій дупі, де ми зараз? І* — Ну чого ти хочеш від мене? Хочеш, після повернення куплю ТО¬ЛІ квиток на Бібера?

Сатомі розреготалась.

— Пішов ти! — Ґрем почервонів. — Пішов до свинячої матері! І Левко махнув рукою і потюпав до замуленого берега озера. Про- /ігршись крізь високу (до пояса) траву, присів навпочіпки і зачерпнув йоду рукою. Вода була тепла й масна, по ній шмигали якісь комахи. Під озера тхнуло прілою цвіллю.

Незабаром до українця приєднався Семен. За їхніми спинами Ґрем іСнтомі шпетили Яна за безпардонне нищення колективних запасів. Про що думаєш? — спитав Сьома.

Ловко дивився на південний берег озера.

- Через півгодини рушаємо. Маємо завидна дійти до Лоуер- Иінкор-Лейк... А ти?

Росіянин смикнув плечима: к Та ні про що...

Насправді він думав, що печиво — це тільки початок.

XLII

На той час, коли вони приплелись до Лоуер-Вінкер-Лейк, усі п’ятеро Ні рисувались, як поламані роботи або як люди, яким років десять тому потрощили кості і всі кістки зрослись неправильно.

Нижнє озеро також витягувалось на чотириста метрів, але здава¬лося більшим за верхнє, бо було круглішим. На південному заході за озером відкривалась вільна від нетрищ галявина, в усіх інших місцях тропічний ліс підступав майже до берега.

Було ще рано, до сутінків лишалося три з половиною години, але Левко не ризикнув пропонувати друзям іти далі, справедливо побою ючись, що його заб’ють до втрати пульсу. Нічого не вигадуючи, про¬сто втому місці, де вийшли до нижнього озера, мандрівники стали об* лаштовувати табір. Сатомі розклала свою лялечку «Unna», Грем і Я и напнули «Quechua», а Сьома з Левком порались над речами, збаг¬нувши, що доведеться викинути половину з того, що несуть, інакше вони не дійдуть до Паїтіті.

Левко перевірив GPS-навігатор (зв’язку, як і раніше, не було) і, незважаючи на втому, мовив до Семена:

— Я хочу її пошукати.

Росіянин збагнув, що йдеться про кам’яну дорогу.

— Ризикнеш піти сам?

— Не переймайся. Я нікого не прошу йти за мною. Просто відчу ваю, що вона поряд.

Семена цілковито вимучила, просто знищила кількагодинна рубки крізь сельву, йому було байдуже.

— Роби, що хочеш, Лео, — махнув він рукою.

— О'кей. До вечері повернуся.

Захопивши пляшку води і мачете, українець став на ноги. М’язи гу діли, наче високовольтні лінії, але запалу в крові було більше, і він рі шуче подався в напрямку джунглів.

— Ти куди? — змученим голосом окликнула Сатомі.

Хлопець розвернувся і дещо придумав.

— Можна взяти фотоапарат?

Дівчина здивувалась, але відповіла ствердно:

— Бери.

І простягнула маленький рюкзак з «Nikon’oM».

ХLІІІ

31 ЛИПНЯ 2012 ро, 18:05 [UTC - 5]

Magpe-ge Дюі

Левко вповзав у табір навкарачки. Він уперше в житті осягнув, ши фраза «валитися з ніг від утоми», може бути не метафоричною. Перед табором хлопець намагався встати і йти — хай не як людина, хоча о

як пітекантроп, — але сила тяжіння згинала і ставила його рачки. Хло¬пець приповз до вогнища на колінах.

Ян і Сьома кинулись до Левка, допомогли стати на ноги і підтягну¬ли до наметів. Грем нашвидкуруч спорудив ложе зі спальників, куди иклали хлопця.

Насамперед він присмоктався до пляшки з водою, випивши за раз мпйже півлітра.

— Пригальмуй, — сказав Сьома, — у нас закінчується вода, н озерну, дивлячись на те, що в ній бовтається, ми не питимемо.

Потому Левко змолов тарілку каші, закушуючи її смужками беко-ну. Коли він наївся, американець сів поруч, поклавши хлопцю на ко¬ліна СРБ-навігатор.

— Зв’язку нема, — сказав і затих, спостерігаючи за реакцією українця.

Левко мовчав, віддихуючись після трапези. Хвилини через дві він підтягнув до себе фотокамеру, ввімкнув її в режимі перегляду фото- ір.іфій і хрипко промовив:

— Як вам таке, чуваки?

Його очі шалено ятрилися.

Па картці пам’яті було лише два знімки — того самогомісця — " Один зі спалахом, другий без. Під аркою, утвореною переплетінням буро-зелених крон, розгортався широкий кам’яний тракт, сформова¬ний з чорних брил неправильної форми. Він був нерівним, більш не- ЙІИНЙМ, ніж автентична довоєнна бруківка в Україні, та все ж — то ШЛИ дорога, жодного сумніву. Акуратна мозаїка каменів тягнулась ІАШіпну й завертала, зникаючи вджунглях. Хай якою густою була рос- міпшість довкола, дорога була збудована так добротно, що не зарос- <ін протягом віків. Дерева, кущі і трава випирали з боків, немов при¬мни,ноні каменями, тягнулись угору і змикались на висоті півтора-два ||Три над кладкою, формуючи подобу тунелю.

- Неймовірно... — прикривши рот долонею, прошепотіла Сатомі.

- Вона існує, — прохрипів Левко, очі палали, як дві жарини. -— Гуннар не брехав.

Сьома, який за ті дві години, поки Левко тинявся, шукаючи поча¬ти мощеного тракту, непогано відпочив, висунув пропозицію пере- ни пі габір до початку кам’яниці, на що Левко відповів заразливим Цкшінням. На той час споночіло, і ніхто не виявив особливого бажан- ЙИ перетягувати намети й спорядження вглиб лісу.

А марма. Оскільки місце для табору вони вибрали паскудне.

Гірше просто не буває.

ХLIV

1 серпня Є012 РОНЦ. 00:19 [UTС - 5]

Мадре-де-Діос

Левку сниться, що він крокує галереєю в надрах велетенських руїн. Ліворуч і праворуч тягнуться ряди пощерблених часом гра А нітних колон. Зі стелі звисають ліани і рваний мох. По долівці в'ються химерні візерунки. Він намагається знайти вихід із га¬лереї, щоб окинути оком, осягнути, як виглядає споруда (піраА міда?.. фортеця?., укріплений храм?..), але бачить лише ходи\ що розбігаються в різні боки.

Невдовзі хлопець потрапляє в кімнату з вогнем. Він довго ди» виться на язики полум’я і думає, що вони дивні (якийсь час не розуміючи чому), а потім усвідомлює, що витріщається на лоа гонь, але не чує запаху диму. Левко заворожений. Вогненні щу> паЛьці повзуть кімнатою, підбираючись до хлопця, і він розу-1 міє, що серед руїн починається справжня пожежа...

/ ось вогонь дістає його. Левко витягує руку (безглуздий жест), | щоб захиститися, і відчуває, як дивний вогонь без диму і запаху обпалює спочатку пальці, потім долоню і врешті передпліччю,

Жар наростає. Левко хоче втекти, але не може зрушитиі з місця.

Він чує крики.

«Пожежа! Горить! Усе палає!»

Повертає голову і бачить Сатомі. З японкою на перший п(Ш гляд усе добре, але крики повторюються, і Левко усвідомлюся що вони вилітають із рота дівчини.

«Рятуйте Я горю!»

На його очах по тілу Сатомі розповзається полум’я, що /щ*І ніше лишалось невидимим, так, наче своїми вигуками дівчпнШ матеріалізувала вогонь.

«Вогонь! Я ГОРЮ! ДОПОМОЖІТЬ!!!» — заходиться вереском і японка.

Між тим жар, що охоплює руку, стає нестерпним. ЛенкЩ відвертається від укритої вогнем Сатомі й озирає кімнати 1 (в першу секунду не помічаючи заграви, та згодом вогонь з ядЯ ллється). За мить він сам кричить від болю (шкіра пузириіпьщ ся, лопається...) і...

...прокидається’ ‘

— Пожежа! Я горю!

Хлопець заснув під відкритим нёбом, його так і лишили, накривши згори чиїмось спальником, замість перетягнути в намет. Левко повер¬ив голову на голос, але не побачив нічого, крім нафтової пітьми. Зір Іе було, небо затягували розкатані в один великий 'млинець хмари. В Я вся палаю! Допоможіть мені!

Кричала японка.

- Сатомі? — окликнув Левко, гадаючи, чи це не продовжен- I НЯ сну.

— Лео, допоможи!

— Що з тобою?

Українець скочив на задерев’янілі ноги і вмить зрозумів, що не за- I Шадить Сатомі, адже сам горить. Права рука, якою він уві сні закри¬вався від вогню, палала.

— А-а-ар-р, чорт! — заричав він, струшуючи передпліччям, і тіль¬ні тоді збагнув, що не бачить полум’я. Левко відчував, як вогонь об- I Шалює шкіру, пробираючись углиб руки, як здуваються пухирці по всій І довжині від кисті до ліктя, але Самого вогню не бачив. Рука була тем- | іою, як і все довкола. — Що за...

— ЛЕО!!!

Галас розбудив Сьому. Левко почув, як роз’їжджається блискавка І ми Вході до намету, після чого зсередини висковзнув промінь світла. Кемен присвічував собі ліхтарем.

— Чого кричите? Що сталося, Сатомі?

— Мої ноги! Я вся горю!!!

росіянин освітив голі ноги японки, на яких не було ані жаринки. В — Я не розумію...

— Сьома, вона говорить правду. Я відчуваю те ж саме, у мене «па- Мпє» Передпліччя.

Семен перекинув промінь на Левка, і українець жахнувся. Рука виглядала так, наче її обпалили вогнеметом: м’язи роздулися, шкіра почервоніла і вкрилася пухирями.“ Чувак, що ЦЕ?

К Сьома підійшов ближче й одночасно з Левком помітив комах. По Передпліччю повзали бурі п’ятиміліметрові істоти з товстими задніми ^В^и,',ами- Росіянин опустив промінь під ноги, освітивши видовище, »Ід якого волосся стало сторчака. Земля пульсувала від крихітних ті- Щ9іш — весь табір заполонили кусючі комахи.

МУРАХИ! — мов ошпарений заволав Семен, впізнавши напад¬ників,

- Що?

— Вогненні мурахи! Ґреме, Яне, вставайте! Fire ants'! ТІКАЄМО!

Зрозумівши, в чому проблема, Сатомі стала збивати мурах з міг,

Левко струсив комах з руки, але вони полізли на литки.

— Ці падлюки геть скусали мене.

— Вони не кусають, а жалять, Лео! До озера, мерщій!

— Аякже табір? — вирячився Левко.

— Якщо ми лягли ночувати на шляху колонії, то НЕМА ВЖЕ 1II ЯКОГО ТАБОРУ!

Ян і Ґрем, вскочивши у самісіньку гущу мурашиного війська, мив цем зорієнтувалися, що й до чого, і за мить четверо хлопців і дівчині мчали берегом до Лоуер-Вінкер-Лейк.

Забігши у теплу воду, вони поприсідали, лишивши на поверхні ли| ше очі й носи. Отак і сиділи в цілковитій темряві.

— Довго вони будуть безчинствувати? -—спитав Лео.

— Не знаю, — булькнув Сьома.

— Народ, а крокодилів тут немае? — полився крізь пітьму стур| бованйй голос Грема.

— Які крокодили в такій ковбані? Ти б іще про акул спитав, ч прогудів Левко, але, подумавши, для певності уточнив у Семена: Н Правда, Сьомо? '

Сьома витримав багатозначну паузу (міркуючи, чи не заверещав і не почати бовтатись, вдаючи, що за ногу вхопив кайман), але вигв дав дещо краще.

~ — Ясне діло, що каймани тут не водяться. Вони не живуть у закря тих водоймищах, та й їжі в озері небагацько для підтримання хоч якої їсь популяції... — Знову пауза. — Зате тут є сомик кандиру. — І <на мовк.

Минуло півхвилини, Ґрем заворушився:

— Семе... чувак... а що таке «сомик кандиру»?

- Рибка.

— Рибка?

— Ага. Маленька така рибка, не більше віддвох сантиметрів у де вжину...

З боку Ґрема надійшло полегшене зітхання. Двохсантиметрова рц| ба — це не страшно. Сьома правив далі:

— ...яка на запах аміаку з сечі забирається в сечовий міхур...

! Куди???

________________________________-

1 Вогняні, або червоні, мурахи — група мурах, які, окрім міцних щелеп, мають у нижній частині отруйне жало. Дія отрути схожа на опік від полум’я (Звідси й назва).

-— ...в пісюн, Ґреме, і присмоктується до його стінки. Через день сомик клеїть ласти, благополучно забувши відсмоктатися, І починає нигти. Діло закінчується операцією, яка...

-— Та пішли ви всі в сраку! — заверещав Грем, вискакуючи з во- Іди. — Ви вже дістали з вашими нетрищами, кайманами, мурахами

Сомиками-розтуди-їх-маму-смоктунцями.

Ян, Сьома і Левко від душі розреготалися.

XLV

Наслідки нічного набігу були приголомшливими.

Уранці нового дня четверо хлопців і дівчина, мокрі, голодні й невиспані, тинялись по спустошеному табору, не вірячи власним очам. Та- Вбір виглядав так, наче його всю ніч дерли на шматки хворі на сказ со- ■баки. Намети здулись, опавши на землю рваними ганчірками. Два

новенькі спальники з «ІКЕА» (ті, якими кутався Левко) перетвори- I лись на лахміття, подібне до решток повітряних кульок, що луснули К від надмірного тиску. Вогняні монстри погризли три з чотирьох каре- I матів, І тепер поверхня, яка ще вчора була гладенькою, нагадувала К Макет марсіанського рельєфу. Всі харчі (рівно як і все, що пахло ■Харчами), не запаковані в металеві банки чи герметичні упаковки, му- ■рахи з'їли або забрали з собою. Зрозуміло, добираючись до їжі, вони ■розгризли наплічники. Дивом уціліли рюкзаки Левка, Яна і сумка з ре- ■чами Сатомі. Наплічник Сьоми також виглядав непошкодженим, але К Щойно росіянин узяв його за лямки, дно прорвалось і все, що було все- ■редині, висипалось на землю.

Ноги Сатомі розпухли і страшенно свербіли. Праве передпліччя В Левка роздулось і стало схожим на перекачану руку армреслера.

- Жесть, —^ прокоментував Левко, дивлячись на купу Семенових вечей.

- Ага, — підтакнув Ян, перебираючи продукти. — У нас більше І немає м’яса. Взагалі.

— ^ сухофруктів теж, — додав Сьома, ногою розгорнувши вміст І Лишеного рюкзака.

Зате вівсянка на місці, — продовжував інвентаризацію чех. г — Хоч щось...

Хотіли зменшити вагу наплічників?і— насміхався мулат. — Ось і набудь ласка.

Аде моя «Unna»? — Сатомі сконфужено водила очима по міс- I цю стоянки.

Левко пройшовся поглядом по табору. Яскраво-рожевий надлег¬кий одномісний тент компанії «Hilleberg» безслідно щез.

— Вони зжерли «Unna». — Дівчина шоковано кліпала. — Ви тільки вдумайтесь — ці потвори ум’яли намет за шістсот євро!

— І я впевнений, навіть не подавились, — гигикнув Левко.

— Не смішно! — огризнулась японка.

— Добре, хоч печиво їм не дісталось, — косячись на Яна Фідлер;і, зіронізував Грем.

— Де я тепер спатиму?

— Візьмеш наш. — Українець спаковував свою «китсяку» за дві¬сті сорок дві гривні. На наметі не було навіть дірочки: чи то через ці¬ну, чи то через токсичність матеріалу мурахи погребували ним. — Він цілісінький, наче щойно з магазину. Ми з Семом спатимемо під від¬критим небом. Намети все одно від москітів не захищають.

— Це ваш не захищав, — бідкалась дівчина, — а моя «Unna».

— Ну й де тепер твоя «Unna»? — скалячись, обірвав її Левко.

Тим часом американець витягнув з-під намету свої похідні кросів¬ки, точніше підошви від своїх похідних кросівок, і його жартівливіш настрій вгас. Ненаситні санітари лісу зжерли всю шкіру, лишивши тільки підметки і металеві кільця, крізь які проходили шнурівки. С;і мих шнурівок не було — їх теж зжували.

Напад вогняних мурах заполонив думки мандрівників, і ніхто білі, ше не звертав уваги на те, що «Garmin GPSmap» уперто відмовля еться ловити супутниковий сигнал.

...Того дня знову вийшли пізно. По-перше, довелося наново готув;і ти кашу, оскільки залишене звечора їдло мурахи «підмели». По-друге, потрібно було дати лад запасам, визначивши, на скільки часу їх виста чить, і перепакувати речі. Сатомі відтепер несла тільки намети (Левко ву «китсяку» і Ґремовий «Quechua», добряче згризений, та все ж при датний для користування) і вцілілі спальники. Хлопці розподілили продукти між трьома рюкзаками й однією сумкою (лишилася переваж но вівсянка, при економному використанні її вистачить на десять дні в); пляшки з водою обв’язали мотузками, щоб нести, перекинувши через плечі та шию, — місця для них не було. Сьома поділився парою кедів із Ґремом. Кросівки муляли, але нічого ліпшого не було.

Прогілентавшися залишеним з учора проходом, яким повертався з розвідки Левко, п’ятеро мандрівників дісталися початку кам’яного тракту. Довго тупцяли, не насмілюючися ступити на перші камені, бо ячися, що дорога розчиниться в повітрі, немов пустельне марево, на стільки нереальною вона здавалася серед джунглів.

Хто її будував? Коли? І навіщо?

— Це від інків? — Грем стомлено покосився на Сьому.

— Схоже на те. — Тракт справді нагадував інкські дороги, та по¬мри це в голосі Семена не чулося певності.

Сатомі дістала фотоапарат і зробила кілька знімків.

Незважаючи на виснаження, серця хлопців і дівчини радісно кала¬тали. Дороги просто так не будують. Дорога завжди кудись веде.

Левко, підтягнувши перемотаний скотчем наплічник і поправивши іЧОтири пляшки, що теліпалися на шиї (по дві з кожного боку) і стра¬шенно заважали просуванню, вступив на кам’яницю.

...Йшли повільно. Ґрем мучився із замалими кедами, Сатомі потер¬пала від мурашиної отрути, що в’їлася в ноги, Левко і Ян насилу втри¬мували речі в потріпаних наплічниках, що розлазилися на очах. Бруд¬ні й невиспані, вони нагадували зграйку бомжів, що повертаються ;і нальоту на міське сміттєзвалище.

Спочатку кам’яний тракт прямував на північ-північ-захід, і тільки через три кілометри завернув на захід. Незабаром справа від дороги стали з’являтися нагромадження гранітних брил, що поступово зрос- іалисьу суцільну стіну. Кам’яниця звивалась, повторюючи контур не- ішсокого плато, що простягалося з півночі.

Переборюючи біль у ногах, Левко крокував попереду і думав ви-нятково про те, що їх чекає. Сьома крокував за ним, майже не дивля¬чись під ноги, безперестану крутячи в голові одне питання: чому?

Виявлення дороги в джунглях на схід від регіону Куско, колиски ци- нілізації інків, є відкриттям світового масштабу. Дуже мало мандрів¬ників, дослідників чи істориків можуть похвалитись такими досягнен¬нями, тим більше на початку XXI століття, в еру «Google Earth» І супутникових навігаторів. Той, хто повідає світовій науці про ка¬м'яний тракт у джунглях Перу, миттєво стане знаменитістю і зможе спочивати на лаврах до кінця своїх днів.

Отож чому ?

Чому Ґуннар Іверс нікому не розповів про дорогу?

Чому послав сюди їх?..

XLVI

1 серпня 801S рокц. 14:26 [UTC—5] Magpe-дe-діoc

Лев ко загальмував так різко, що Сатомі налетіла на нього, ледь не збивши з ніг

— Ой. — Японка визирнула з-за плеча і тієї ж миті позадкувала. Вона б побігла геть, якби Ґрем із Семеном не перетяли їй шлях.

Вони згуртувалися посеред кам’яного тракту і втупилися поперед себе (Сатомі обома руками схопилася за передпліччя мулата), нама¬гаючись осмислити побачене.

Було два нюанси, що змусили їх зупинитись. По-перше, дорога обривалась. Останні кілька сотень метрів кам’яні глиби піднялися зліва від шляху, в результаті чого мандрівники опинилися поміж стін неглибокої ущелини (бескиди здіймались над головами на висоту від восьми до десяти метрів). Дорога петляла по дну розколини (стіни поступово звужувались), точно повторюючи її вигини. І тепер перед хлопцями й дівчиною виник глухий кут — обидві кам’яні стіни зі* мкнулись, перегородивши ущелину.

А по-друге, вони заклякли, бо місце сходження бічних бескидів па висоту чотирьох з половиною метрів було завалене людськими чере пами.

— Мда... — сказав Левко.

— Skull’s Crevice, — як зачарований промовив Ґрем.

— Я... я не знав, що тут... черепи, — Сьома часто дихав, — стілі. ки черепів...

Ніхто з них уявити не міг, що Розколина Черепів насправді ви явиться... розколиною черепів.

Кучугура кісток починалась за двадцять кроків від занімілих мап дрівників і під кутом 45° підіймалась до середини стіни ущелини. Міс цями її присипало землею, з боків вилазила трава.

— Скільки їх там? —| спитала Сатомі.

— Важко сказати. — Росіянин провів пальцями по брові, і то Оуи єдиний рух на всю групу. — Не менше ніж кілька сотень. — Вималю вавши в уяві об’єм, який займатимуть десяток голів, хлопець зроіу мів, що помилився. Тисячі. Десятки тисяч.

— Як думаєш, звідки? — озвався Ґрем.

Сьома задер голову, обдивившись край прямовисної стіни, що фор мувала глухий кут.

— Можливо, на плато відбувалися жертвоприношення, а сюди скидали жертв.

— Як у ацтеків, — докинула японка, отямившись від шоку.

Я читала про те, що у них часом вбивали тисячі людей на втіху бої ам

— Ага.

Левко першим переборов заніміння і рушив до кучугури. Нахилни шись, узяв один з черепів до рук.

— Не чіпай! — зашипіла на нього дівчина.

і — Чого? — Шок поволі минав, вони розуміли, що перед ними зви¬чайні кістки, та ще й дуже-дуже древні. —Був би нівроку сувенір. — Черепу в його руках не вистачало половини зубів, але загалом він ви¬глядав непогано.-Як на череп, звісно.

— Цікаво почути, що б ти лопотів митнику в аеропорту Ліми, по¬яснюючи, звідки взяв костомаху, — оскалився американець.

— А це що? — справа від Левка Сьома помітив присипаний зем¬лею шкіряний мішок.

'у Хлопці оточили Знахідку.

— Відкривай, — сказав українець Семену. «Ти відшукав, ти в ньо¬му йдлубайся».

Росіянин став навколішки і потягнув лантух на себе. Роз’їдена во¬логою шкіра миттю порвалася, і між пальців Семена посипались... людські зуби.

— Фу-у! — Сатомі закрила рота долонею.

— Бридота. — Левко теж скривився.

Перед ними лежав чималий (літрів на двадцять) мішок, ущерть за¬повнений зубами.

— Тут точно здійснювали жертвоприношення. — Українець по¬клав кілька зубів на долоню і став роздивлятися.

— Боже, як ти можеш? — відсахнулась дівчина. — Лео, Семене, ци якісь збоченці!

Левко відступив, роззираючись. Кістки відійшли на другий план.

І Liкавило інше: де дорога? Він прочісував очима прямовисні стіни, але ті бачив жодного місця, куди могла б завернути кам’яниця.

Зненацька хлопець відчув незрозумілий дискомфорт. Неприємне поколювання огорнуло руки, зацебеніло з пліч на лопатки і далі на по- порек. Воно не було пов’язане з купою черепів — то лише кістки, ста¬рі і етрухнявілі. Збуджену сверблячку викликало інше. Просто... йому шилося, наче щось з’явилося поряд.

Нони не самі — хтось іще є в ущелині.

Лео тримався трохи позаду товаришів. Бачив їх усіх одразу. Ян,

Сатомі, Ґрем і Семен завмерли, не ризикуючи наближатися до по¬рі н'лого травою нагромадження кістяків. Хлопець поводив головою їм,піно і направо. Зі щілин у скелях на нього перло кущисте гілляч- •і*і. рясно завішане лахміттям ліан, підперте стовбурами бамбуку. А годі, підкоряючися незвіданому внутрішньому поштовху, Лев¬ки тіп голову, обнишпорив очима краї розколини і... нагледів над ПІГИІІО людину. То не був обман зору, хлопець готовий був запри-

сягтися: на краєчку скелі, просто над ним, стояв і дивився вниз сма¬глявий чоловік зі строгими рисами обличчя і короткою, зовсім не перуанською стрижкою. Кілька секунд вони не рухались, витріща¬лися один на одного, а тоді незнайомець відступив, і нетрища зі¬мкнулись над ним, ніби вода над пожбуреним в океанську глибінь каменем.

Левко замлів, наче в судини замість крові увілляли клею. Задерши голову, він стояв, поки не запекло в очах і не занила шия, але навіть після того не ризикнув відвести погляд. Він бачив джунглі, над ними — затягнуте вічною мармуровою плівкою небо, на тлі якого штовхалися нижчі й брудніші сірі хмари. Джунглі були нерухомими.

— Лео...

Ян, помітивши, що щось негаразд, підійшов до нього:

— Лео!

Ніякої реакції.

— Що там таке? — і собі задер голову. Порожньо.

І тільки коли чех скубнув Левка за руку, хлопець опустив голову.

Нічого.

То був перший раз, коли Левко подумав, що їм не варто було сю¬ди їхати.

Відтоді ця думка не полишала його ні на мить.

ХLVII

Привал у Розколині влаштували не для того, щоб відпочити, просто не було куди йти. Сьома шастав довкола купи черепів, вишукуючи не черу чи хідник, що вивів би їх із глухого кута. Безрезультатно - з трьох боків мандрівників оточували прямовисні стіни.

Левко сидів осторонь, міркуючи над тим, що бачив. Двічі він боя.г ко зводив обличчя, але нагорі не було нічого, крім затягнутих зелен¬ню бескидів. Підсвідомо хлопець намагався переконати себе, що чо ловік йому привидівся, та це не допомагало.

Українець трохи поспостерігав за товаришем, після чого опустим голову, втупившись під ноги. Несподівано помітив продовгуватий циліндричний предмет завдовжки з половину вказівного пальця, що лежав у траві біля лівої ступні. Гладенька поверхня предмету вказу вала на штучне походження. Підчепивши пальцями, Левко підням знахідку.

Під серцем кольнуло, але подиву хлопець не відчув.

Він тримав у руці гільзу від 5,45-міліметрового патрона до АК-74.

Левко покосився на товаришів, переконавшися, що за ним ніхто не підглядає, і став обережно розгортати руками траву довкола місця, де сидів. За півхвилини він знайшов п’ять гільз від куль того ж калібру, і жодна з них не лежала в землі, всі — на поверхні. Це означало, що потрапили гільзи на землю після минулого сезону дощів, іншими сло¬вами — протягом останніх дев’яти місяців.

Підійшов Семен, і Левко поспіхом сховав гільзи під себе.

— Проходу немає, — скрушно промовив росіянин.

— Не розумію... Ґуннар казав, що кам’яна дорога обходить Розко¬лину Черепів і веде навпростець до Паїтіті.

— Я думаю, вона там, — Сьома показав рукою нагору, — на пла¬то над нами.

— Зверху?

Так, продовжується.

— І?

— Поліземо і знайдемо її.

XLVIII

1 серпня 2012 року. 16:07 [UТС-5]

Мадре-де-Діос

Вони полізли, але дороги не знайшли. Натомість потрапили у найбільш густі зарості з початку подорожі. Прошиті ліанами дерева сто¬или передними суцільною багатометровою стіною. Протягом години Клоп ці просунулись не більше ніж на сотню метрів від прірви, і ця сот¬ий метрів ледь не доконала одного з них...

Абсолютно несподівано першою видихалася не Сатомі. За годину /Кі того, як ставати табором (загін продряпувався через особливо щільні хащі), Ян Фідлер закректав і опустився на коліна.

— Що з тобою? — підскочила до нього японка.

Чех глитав повітря дрібними й частими ковтками, майже не надимаю грудей. Він заклав руку за лямку наплічника, наче збираючись Мит .шімати, але завмер і не рухався, втупившись перед собою оскля¬нілим поглядом.

Допоможіть йому.

Стомі взялася стягувати з хлопця рюкзак. Ян остаточно сів, випроставши ноги

Я більше не можу... — прохрипів він. — Я далі не піду...

Здавалося, що то не Ян промовляє. Анемічні слова вилітали наче з нізвідки, настільки відсутнім був погляду хлопця.

— Ще цього не вистачало, — злизавши піт з верхньої губи, Лев¬ка подивився на чеха.

Сьома несхвально зикнув на українця, а тоді разом з американцем майнув допомагати Сатомі. Через півхвилини Яна звільнили від на¬плічника і всадовили на більш-менш чистому й сухому місці.

— Ти як, друже? — Сем усівся навпроти. — Нормальок? Попий води. Все буде добре.

Чех не дивився на росіянина. Міцно зчепивши долоні, він упирав¬ся поглядом у груди Семена, але зіниці не фокусувалися, неначе про¬зирали крізь плоть. Сьома скосив погляд униз і зненацька зауважив, що Ян якось дивно стискає долоні. Він тримав їх так, ніби намагався всією правою долонею потиснути основу великого пальця лівої.

Помітивши, що Семен дивиться на його руки, чех повернув їх тиль¬ними сторонами догори. Немовби приховував щось. От тільки ховати йому не було чого, крім...

— Яне, що ти робиш? — якомога м’якше вимовляючи слова, спи-тав росіянин.

Сьома ще раз покосився на руки товариша і нараз усе зрозумів. Як би Ян не повертав долоні, одна річ лишалася незмінною: пучка вели¬кого пальця лівиці незмінно торкалася ямки на правому зап’ястку бі¬ля закінчення променевої кістки. Пучка не рухалась, наче приклеєна. Семен добре знав, що означає відсутній погляді і «приклеєний» до зап’ястка палець, оскільки його тато також страждав через проблеми з серцем: ні на секунду не розчіпляючи долонь, Ян Фідлер рахував свій пульс.

— Дай сюди. — Сьома торкнувся долоні чеха.

Ян відсмикнув руки (продовжуючи тримати долоні в замку).

— Дай мені руку, —тихо, але твердо наполіг росіянин.

Чех опустив долоні. Семен акуратно взяв його за праве зап’ястя і приставив великий палець до точки, де міряють пульс. Сила ударіи була слабкою, ледве промацувалася, але темп був скаженим. Віль-ною рукою росіянин схопив мобілку, що теліпалась на шворці на шиї, і у програмах відшукав Секундомір. Запустив відлік часу і став рахува ти, з жахом відмічаючи, що кількість порахованих скорочень серця зростає більш ніж удвічі швидше за кількість відлічених Секундоміром секунд.

: — Г'осподи. друже, що з тобою таке? — пополотнів Семен.

І в цей момент Ян Фідлер знепритомнів.

XLIX

Полилась вода, полетіли ляпаси, Сатомі кинулась допомагати Семе¬ну, Грем і Левко тримались осторонь, сконфужено спостерігаючи за ітим, ідо відбувається. Левко очікував, що мулат більше переймати¬меться станом здоров’я свого «коханця», проте американець ніяк не реагував, зберігаючи безпристрасний вираз обличчя.

Через хвилину Ян опритомнів, обвівши друзів затуманеним погля¬дом.

—- Що з ним? — злякано спитав українець.

— Пульс понад сто вісімдесят ударів на хвилину, — пригніченим [голосом відказав Семен.

— Чорт. — Левко переступив з ноги на ногу. — Це через наван-таження? Він зможе йти?

— Ні, Лео, він не зможе йти далі з пульсом під двісті!

— Не гарчи на мене, чувак. Я питав не про далі. — Від найближ¬чої клініки їх відділяло півтора десятка кілометрів по джунглях і май¬же триста по Такуатіману.

— Як ти? — Сатомі притримувала руками бліде обличчя Яна.

— Недуже... — Що мовою «сердечників» означає «препаскудно», і —Таке у тебе вперше?

Чех заперечно замотав головою:

— Вибачте... я не... у мене були проблеми з серцем... але я не ду¬мав... не хотів, щоб ви...

— Чорт, ти ж знав, куди перся! — не витримав Левко.

І— Заткнись, Лео! — осадив українця Семен.

Левко обхопив руками голову і відійшов на кілька кроків назад по прорубаній просіці.

«Оце так вляпались...»

Через п’ять хвилин тахікардія вляглася, і на обличчя Яна Фідлера іюиернулися рожеві фарби. Сьома підійшов до Левка. Хлопці довго мончали, штрикаючи один одного хмурими позирками.

— Оце підстава, — зрештою видихнув росіянин.

— Ага.

- Вибач, що підвищував голос, я трохи здрейфив. — У хлопця до- I І тремтіли руки.

І ти мені пробач, — м’якше сказав українець,

і — Проїхали...

Маємо довезти його назад... — Левко чверть хвилини вагався, мерці ніж сказати останнє слово у фразі, — ...живим.

Сьома, смикнувши кадиком, голосно глитнув слину.

Вранці Яну покращало достатньо, щоб він міг іти без допомоги. Хлопці поділили між собою його покладу, спустилися з плато в Розколину і неспішно вирушили назад.

2 серпня 2012 року. 10:11 [UТС—5

Мадре-де-Діос

Почався дощ. Джунглі наповнилися пришерхлим лопотінням крапель по листю; звук, який фанати фентезі, певно, сприйняли б за оплески ельфів.

— Привал, — скомандував Семен.

Ніхто не заперечував. Група тепер зупинялась щогодини, даючи Яну відпочити.

Чех виглядав цілком здоровим, хоча, почуваючись винним, ні з ким не розмовляв. Він розумів, що, оскільки вони загубили дорогу, втрати ли дві третини спорядження і половину харчів, їм у будь-якому разі до-велося б відступити, та попри це мучився від кислого почуття провини.

Злива посилилась. Менш ніж за хвилину друзі промокли до тріски.

Левко сів на наплічник, відпив води і, закручуючи пляшку, неспо¬дівано побачив хід, що відгалужувався від кам’яної дороги і вів на пів¬день. У суцільній товщі заростей праворуч від тракту (якщо стояти спиною до Розколини Черепів) виднілася стежка. Втоптана трава, об¬ламане гілляччя (що формувало виразний коридор висотою півтор.і метри) свідчили про те, що доріжкою користуються.

— Сьома, — покликав Левко.

Семен неохоче підійшов і сів поряд.

— Он — показав пальцем українець. — Бачиш?

Росіянин байдуже огледів стежку.

— Стежина. І що?

— Що це може бути?

Сьома довго придивляся до проходу в масі джунглів.

— Мабуть, звіряча стежка.

— Ти думаєш?

— Дикі кабани чи щось таке.

На тому розмова обірвалась, але перед тим, як рушити далі, Сьо ма пропустив друзі в уперед, асам, ставши на початок стежки, іазир ііун у нетрища. Ретельно обдивившись траву і зламані гілки, хлопець пітон наздоганяти приятелів...

Через три з половиною дні, 5 серпня 2012 року, два надувні плоти торкнулися берега обабіч причалу навпроти хатини Тора Сандерса. Сьома не помилився: матраци витримали.

Ґрем першим вискочив на пісок і, похитуючись від знемоги й недо-сипання, витягнув матраци на пологий берег. Левко з Семеном по-скидали речі на пісок і відтягли їх від води.

1 Американець подивився на двоповерхову, оточену заростями хати¬ну і пробуркотів:

— Якщо у нього є душ і гаряча вода, я поставлю йому в Швеції пам'ятник.

Послання Ґуннвра

5 серпня 2012 року. 15:44 [UTC—5]

Хатина Тора Сандерса

Двері рипнули, з приміщення війнуло солодкавим запахом цвілі. Лев¬ко протиснувся першим і ширше розкрив вхід, пропускаючи всереди¬ну інших.

Вони опинилися у квадратній вітальні, що нагадувала залу невели¬кого ресторанчи ка. Більшість простору займали довгі столи з незграб¬но обструганих дощок, оточені плетеними стільчиками. З боків під сті¬нами стояли лави, накриті барвистими перуанськими ковдрами, а біля дальньої стіни розташувався чи то кухонний стіл, чи то імпровізована барна стійка. За столом — дві шафи, що висвічували пустими, але чйстими полицями. Під стелею на грубому дроті висіла електрична лампочка. Попри запустіння і дух мертвечини, яким просякнув кожен куток, відчувалося, що в хатині хтось живе. Столами і кріслами корис¬тувалися — на них не було ні пилу, ні павутиння.

— Агов! Є хтось живий? — крикнув Ґрем англійською.

Віконце було одне, рясно заліплене зеленню, тому в залі царював

півморок. Левко пошукав вимикач біля дверей. Безрезультатно.

- Hay algjuien aqur? l.yr повторив Семен іспанською.

Тиша.

Ян Фідлер, відсунувши одне з крісел, скинув наплічник і присів. Си¬діння рипнуло під його вагою.

— Можемо продовжити спуск по річці і спробувати досягнути Пу- ерто-Мальдонадо до темряви, — запропонувала Сатомі.

Місцина не здавалась аж такою похмурою, разом з тим відсутність жильців і відносний порядок у вітальні наштовхували на думки про привидів, що ночами виходять із лісів і засідають у цій кімнаті.

Спробувати, звісно, можемо, — згодився Левко, зі® та я сум¬ніваюсь, щодо заходу сонця ми догребемо до Пуерто. Більше схиля-

____________________________________

1 Є тут хто? (ісп.)

юсь до думки, що перед настанням темряви ми будемо знайомитися з кайманами десь посередині шляху між цим фешенебельним котеджем і селищем, оскільки наші плоти розлізуться до дідькової матері, в*— Він має рацію, — сказав росіянин, опускаючи свої манатки на іерев’яну долівку. — Плоти геть кепські. Здуваються через годину. ІИи не допливемо. Треба відпочити^а завтра подивимося, що можна ІЬобити.

Ян поглянув на Семена й Левкасі Вдячно кивнув.

— Цікаво, де Тор Сандерс? — уголос міркував Левко. — Може, він уже склеїв ласти?- Хто тут хоче моєї смерті? — Голос долинув настільки несподі¬вано, що всі п’ятеро скрикнули, Грем і Сьома інстинктивно відскочили до виходу, а Ян хапнув повітря з таким звуком, наче вдавився персиковою кісточкою. Від однієї з шаф біля дальньої стіни відколовся силует дебелого чолові ка з геть білою чуприною. Він ступив крок уперед, поклавши ліву Вуку на стіл, праву тримаючи під столом. Між Передпліччям і стегном Витикався приклад мисливської рушниці.

«Він стояв там увесь час, а ми його не бачили», — відзначив Левко. В— Ти о’кей, брате? — спитав Семен, тремтячою рукою торкнув¬шись Янового плеча::

Той кивнув, хоча колір обличчя свідчив про протилежне-;

- Хто такі? - долинуло від силуету

Ми мандрівникиз...зі Швеції,відповів українець,вирішив¬шій, що зараз не час підкреслювати, хто якої національності.

Заразом він роздивлявся чоловіка. Вище середнього зросту з овальним нордичним обличчям, що досі н е з в и кл о до тропічного сонця, довгим, але не занедбаним волоссям, яке при більш прнскіпЛиво- іМУ огляді виявилося сивим, і колючими світлими очима, котрі, мов дві [люмінесцентні цятки, світились у мороці вітальні. Левко гнав геті» гіро- | н<»вате питання про те, що могло загнатй симпатичного здоров’яка V гвку глушину. Загнати навіки, що ви тут мандруєте?

Ви ж чули, —спокійно провадив Левко,;— ми вертаємось до Пуерто-Мальдонадо після походу в джунглі.'

Хлопець очікував запитання про те, куди конкретно вони ходили, Иф помилився. ЛЮмінесцентні цяткИ покругліщ&ли і стали виразні¬шими — чоловік вирячив очі й перепитав:

То ви повертаєтесь із лісів?

Так, — підтвердив Левко.

— А скільки вас було, коли ви йшли в ліси?

— П’ятеро, а що?

— П’ятеро пішло, п’ятеро повернулось? —-У голосі чулася недо¬віра.

— Саме так.

Чоловік ковзнув непривітним поглядом по ватазі, спершу затриму¬ючись на кожному з хлопців. На кінець його погляд дістався Сатомі, і старий трохи потеплішав.

— Ви — містер Сандерс? — ніяково посміхнувшись, спитала японка.

— Тор Сандерс, до ваших послуг. — Він відставив рушницю до стіни.

Хлопці безгучно видихнули.

— Ми хотіли б переночувати у вас, — озвався українець.

— Вам пощастило, ще хвилин двадцять — і ви б мене не застали.

— Чого?

— Сьогодні неділя, я їду в Пуерто дивитись футбол і осушити кіль* ка кухлів пива. Хай хтось із вас дасть паспорт, я занотую дані, достат¬ньо одного.

В Куско перемовини в хостелах вів Сьома, оскільки лише він знай іспанську, а тому зазвичай саме Семен давав паспорт. Цього разу Лев¬ко вирішив дати свій документ. Хлопець підступив до стола і, порившись' у натільній сумці, що висіла на поясі, витягнув закордонний паспорт,

— Ось, будь ласка. Скільки берете за ніч?

— П’ятнадцять баксів з людини.

Забагато як для Перу, та ще й для такої відлюдної глибинки, вирі*] шив Левко. Разом із тим, беручи до уваги, що конкурентів у Тора бу*1 ло аж нуль, ціна виглядала людською.

Тор дістав із шухляди замотаний у целофан зошит для запису пан жильців (який, судячи з того, як злиплися аркуші, востаннє відкри* і вали щонайменше кілька років тому), а іншою рукою розгорнум паспорт. В українських закордонних паспортах ім’я та прізвище пиа шуться спочатку українською, а потім у тому ж рядку через слеш (ко¬су риску) англійською:

ЛЕВКО БАРТОШ/LEVKO BARTOSH

' Ае... Аебк;.. Аебко? — з трудом проскрипів Сандерс.

Кириличні літери завжди бентежать іноземців. Тор наморщив ло*| ба. З ім’ям він сяк-так упорався, сприйнявши кириличну «Л» за ан«|

мінську «А», але літера «Б» на початку прізвища зовсім сконфузила його. Не забираючи документ із руки норвежця, Левко прикрив паль- іем частину рядка, надруковану кирилицею.

— Читайте звідси.

— Я б і сам розібрався, — форкнув Сандерс, зауваживши слеш. Ввін розкрив зжовклий від часу журнал реєстрацій. Левко помітив, шо заповнені лише три сторінки. Останній запис датувався 3 березня ■D09 року.

Старий повернувся до паспорта, вчитався у прізвище, а тоді знена- цька викрикнув:

— Лео Бартош? — і рвучко скинув голову.

Левко розгубився, не знайшовши що відповісти. Вилинялі очі ста¬рого апожи рал и його. Тор Сандерс глипав на українця з благоговійним агіціиенінням, наче перед ним постав Джон Траволта чи — хай йому Грець! -Й^ Джонні Депп власною персоною.

— Срань Господня, ти — Лео Бартош? — повторив запитання старий.

Ледь почервонівши, Левко кивнув:

— Yep1... А що?

—- Подумати не міг, що зустріну тебе, — з непідробним здивуванням прошепотів Тор. — Я навіть не вірив, що ти існуєш.

- Я... е-е... Хіба ми... Звідки ви мене знаєте?

Старий відновив самовладання, прибравши подив з лиця. Очиська хитро зблиснули.

Ге-ге, — реготнув він, насолоджуючися справленим вражен¬ням. — Я не знаю тебе.

Тоді чому ви так зреагували? Чому ви думали, що маєте зустрі¬ли мене?

Семен, Ґрем і Сатомі позамовкали, дослухаючись до розмови. Ян відсторонено зирив убік. Тор Сандерс витримав паузу, наче вагаюсичь чи говорити далі, чи ні, а тоді проказав;

У мене для тебе лист.

LII

Лист?

Лист?! — Сьома і Ґрем уже стояли пручч, визираючи з-за спи¬нни українця.

_______________________________________

1. Так (англ.. сленг.).

— Так, — витиснув губами посмішку Сандерс.

— Від кого?!

Замість відповіді Тор поліз рукою в шухляду і витяг звідти стандарт¬ний ОНЬ'івський пластиковий пакет для кореспонденції. Пакет був пом’ятий як чортзна-що і розірваний.

— Це прийшло кілька місяців тому. — Норвежець витрусив зсере¬дини продовгуватий блакитний конверт. — Конверт і записка. У запис¬ці відправник просив передати конверт у руки Лео Бартошу або... - Тор зиркнув на підпис у кутку блакитного пакета, — ...Симеопу Твардовському. Коли б вони не з’явилися.

Хлопці мовчали й не рухалися, мову ступорі. Старий прискіпливії поглянув на Грема, перевів погляд на Семена. Прикинувши, що прі- звище'Твардовський навряд чи пасуватиме мулату, тицьнув на Сьому і промовив:

— Ти, мабуть, Симеон.

— Семен, — півголосом поправив росіянин. — Ну, тобто так.,, Симеон.

— Покажи паспорт.

Хлопець слухняно витяг документ із нагрудної кишені й показам першу сторінку Тору.

— Си-ме-он, — по складах прочитав Сандерс, після чого підсумуй до хлопців конверт і упаковку: — Забирайте, це ваше. — Зауважив ши вагання, додав: --- Я відкрив лише зовнішній пакет, самого лис І;І не чіпав.

Сьома потягнувся за ОНЬ’івським пакетом. Левко взяв до рук бла¬китний конверт. Він справді був нерозпечатаний. На лицьовій сторо¬ні у верхньому лівому куті був підпис дрібними літерами:

to Leo BARTOSH or Simeon TVARDOVSKY till called forx

Крім цих слів, нічого.

— Це від Ґуннара, — сказав Семен, вчитавшись в адресу відправ ника.

Тор стрепенувся:

— То це той шведський щур, що розповідав, ніби він художник, на правив вас сюди?

— Визнаєте Ґуннара? — прижмурив око росіянин.

______________________________________

1 До запиту (англ.).

— Були часи, він зазирав у наші краї, — розпливчасто відповів Тор Сандерс.

—- Але цей лист... — Українець провів пучками пальців по блакит¬ному конверту.

— Я тут не при ділах, — посміхнувся норвежець. — Вам краще знати, звідкіля старий швед довідався, що ви завітаєте до моєї нічліжки.

— Подивись на дату відправлення, — нахилився до пакета Ґрем.

— 17 березня, — прочитав Левко. — На другий день після нашої розмови...

за добу до смерті, хоча ніхто з хлопців цього не знав...) Семен задумливо покивав, після чого боязко покосився на блакит¬ний конверту руках Левка:

— Відкривай, друже.

— Ні, давай краще ти. — Лео тицьнув конверт Семену, так, наче той був охоплений полум’ям. Він відчував незрозуміле хвилювання, дивлячись на лист. Чуття підказувало йому, що з посланням щось не¬гаразд, хоча, певна річ, хлопець не здогадувався, що тримає в руках лист із потойбіччя.

До хлопців приєдналися Сатомі і Ян Фідлер. Росіянин розкрив кон¬верт і витягнув два складені втричі аркуші паперу й фотографію. На одному був написаний від руки текст, на другому — карта.

— Карта? — гмикнув Ян.

— Нова карта. — Сьома зробив наголос на слові «нова».

— Дивно, — відзначила Сатомі. — Вам не здається це дуже дивним?

— Хочеш сказати, художник передбачав, що Сем підітреться останньою копією? — пожартував Ґрем, але ніхто не засміявся.

— Вона інша... — Левко не міг сказати, що саме не так з малюн-ком (порівнювати не було з чим, а пам’ять — вельми ненадійний по¬радник, коли йдеться про точні зображення), але інтуїтивно вловлю- нав, що ця версія карти відрізняється від попередньої.

— А що на знімку? — витягнула шию японка.

Коли Сьома розкривав конверт, фотографія впала на стіл і лежа-ла лицьовою стороною додолу. Українець згріб пальцями фотокартку і перевернув її.

— Глянь, — тут-таки штовхнув ліктем росіянина.

— Письмена! — ледь не підскочив Семен.

Фотографія на відміну від знімка, який Ґуннар Іверс показував хлопцям у Швеції, була чудової якості. На ній проступав фрагмент іемно-сірої гранітної стіни, заповненої щільними рядами невідомих

символів. Знаки були стрункими й рівними, немов витиснені велетен¬ським пресом.

Ґрем і Сатомі схилились над фотокарткою.

— Ти знаєш, що це? — Мулата здивувала реакція Сьоми.

— Ці символи не схожі на жодні з бачених мною. — Росіянин сти¬шив голос до півшепоту, але не зміг позбавитися схвильованого трем¬тіння. — Якщо Ґуннар мав рацію, то в руїнах, які ми намагалися від¬шукати, є зразки писемності якогось древнього народу. — Сьома обвів поглядом товаришів. Його очі металися. — Єдиної писемності на всю Південну Америку!

Американець спочатку нічого не відповів, забрав фотографію, по¬крутив у руках, підніс до очей:

— Ніби справжня...

Семен повернувся до листа.

— Хто буде читати? — спитав він, розгортаючи списаний аркуш.

— У мене акцент, — замахав руками Лео.

Не було у нього ніякого акценту. Вже давно не було. Втім, україи цю страшенно не хотілося зачитувати вголос послання Ґуннара, хло пець немов відчував, що вимовлятиме слова людини, котра вже кілі, ка місяців спочиває у землі.

— Читай уже, — сказав Ґрем, штовхнувши Сьому ліктем.

Сьома поправив окуляри і, досі під враженням побаченого на фо¬тографії (Ґуннар знав, що слати, щоб зацікавити хлопців), затягнук анемічним голосом:

— Лео... Симеоне... Я вас вітаю... Якщо ви читаєте цього листа...

— Бляха, перестань! — форкнув американець. — Ти гугнявиш, наче диктор у передачі про паранормальні явища. Попустися трохи, Семе. Швидше за все, у листі банальне напутнє привітання. — Він вирвав аркуш із рук росіянина: — Дай сюди!

І став читати яскравішим голосом, більш підхожим до того настрою, з яким писався лист:

Лео! Симеоне! ,

Я вас вітаю! Якщо ви читаєте цього листа, значить, ви ргаки відважилися. Значить, ви послухали старого маляра, плюнули на все і погналися за справжньою пригодою. Це добре. Принаймні цс точно краще, ніж гаяти час серед затоптаних туристами ар хеологічних сайтів на Юкйтані чи в Єгипті.

Мені трохи дивно писати листа. Справжнього, не електрон ного листа, де не можна повернутися на рядок вище й од

ним натиском відредагувати написане. Хех. За останні роки навіть я, старий шкарбун, відвик від ручки і паперу. Проте я мушу...

Можливо, цей лист читає тільки один із вас. Байдуже. Я все і одно звертатимусь до вас обох, як тоді, у майстерні на Остер- мальмі весною 2012-го. Ви ж пам 'ятаєте?

Можливо, вам уже під шістдесят. Цебто ви надумали пода¬тися в Перу, коли нічого цікавішого в житті не лишилося. 1 це а біса погано, оскільки шлях попереду непростий. Але навіть якщо ви два старигані, у яких від ложки гострого соусу чилі на ранок випадає пряма кишка (як-от у мене сьогодні вранці — пардон) і які підриваються по двадцять разів за ніч, щоб ви- пісяти кілька крапель рідкого скла, я все одно закликаю вас не підступати. Якщо ви пришкандибали до Сандерса самі, зна¬чить, зможете піти й далі. Ні, ви мусите піти далі. Ви муси¬те знайти Паїтіті... Точніше, переконатися в його існуванні. По відшукали Твердиню задовго до вас.

Безперечно, вас цікавить, із якою метою я вислав листа на ттередження. Мушу дещо уточнити по карті, яку дав вам Стокгольмі, перед тим як ви заглибитесь у сельву...

Ну не йо... — вилаявся Левко. — Він би ще після повернення нам їді сказав.

— Не перебивай, — втрутився Сьома. — Ґуннар не при ділах, ста¬рші наголошував, що ми повинні зупинитись у Тора перед тим, як іти Н метрі, самі винні, що не послухали, ш*— Але для чого було тицяти нам неправильну карту?

Семен відмахнувся і кивнув Ґрему:

— Читай.

Перед тим як ви заглибитесь у сельву. Кам ’яний тракт, що тяг- ШНіїчся від Лоуер-Вінкер-Лейк, обходить Розколину Черепів і ні- Оіііц веде до Паїтіті, насправді є тупиковим. Дорога впирається

в розколину й обривається. Далі за Розколиною — найбільш не- И/юхідні хащі з тих, що мені довелось бачити в житті. Порівня¬но .і ними решта території Мадре-де-Діос нагадує Кунгстрад- іч/чіі'н'. Колись давно ті, хто населяв Твердиню, влаштовували и тим у глухому куті засідки для ворогів. Ви можете зазирнути

_____________

1. Штучно насаджений прогулянковий парку центральній частині Стокгольма.

туди (це займе день), але я радив би утриматись — тільки згаєте час. Крім укритих цвіллю і сточених червами черепів, там нічого немає...

(«Та що ви кажете», — промайнуло в голові Левка.)

До Паїтіті веде інша дорога, що починається просто посеред джунглів, і проходить південніше від шляху на Розколину Че¬репів. Якийсь час дороги йдуть паралельно, але друга сягас глибше в нетрі. Вона обривається в сельві за десять кіломе¬трів від Паїтіті. До місця, де починається південна кам’яниця, веде непомітна стежка. Стежина відгалужується від північ¬ного шляху приблизно на його середині. Вам доведеться пому¬читись, поки знайдете її, бо майже напевно вона заросли й стала геть непомітною. Якщо ж не вдасться відшукати, звертайте на південь неподалік Розколини і рубайтесь на впростець крізь сельву, поки не наштовхнетесь на південнії дорогу. Так вийде довше, але промахнутись не зможете.

Після того як південна кам’яниця обірветься, йдіть стро¬го на захід —джунглі там не дуже густі, — і протягом дня ви дійдете до руїн. Для наочності надсилаю оновлені/ версію карти, а також фотографію, котра підкріпить ва ше бажання податись на пошуки, якщо раптом воно підупч ло після того, як ви вперше побачили ліси довкола Пуерто Мальдонадо.

Ще дещо...

По дорозі навкруг вас можуть коїтись дивні речі. Іноді вам здаватиметься, що чуєте голоси. Ви будете бачити те, чого насправді немає. Такі вже особливості тих земель: у тій час тині Мадре-де-Діос нерідко трапляються тумани, настільки щільні, що викривляють не тільки візуальні образи, а й звуки, котрих у тропічному лісі завжди достатньо. Нічого не бійтс ся — просто не звертайте уваги, хай що діятиметься довко ла. Запам 'ятайте: всі речі мають пояснення. Хай що вам вчи жатиметься, осмислюйте побачене раціонально. Ніяких думи, демонів і привидів. Ніякої містики.

Мабуть, вас також цікавить, чому я з самого початку т1 розказав про другу дорогу і чому сам не рвусь до Мадре-<)с Діос. Я занадто старий, а на все інше... є причини... багато всіляких причин... Повірте, я не мав на думці ошукувати чи

збивати вас з пантелику. Все, чого я хотів, — це бути пев¬ним, що карта і — найголовніше — моя історія не потра¬пить до поганих рук.

На цьому все.

Бережіть себеІ

І нехай удача буде з вами до кінця.\

Щиро ваш Ґуннар Іверс 17 березня 2012 Стокгольм

Левко з Семеном перезирнулись.

— Оце так пояснив, — скептично відзначив Ян. — «Ви мусите І знайти Паїтіті...», «на на все інше є причини...», бла-бла-бла. Ти ма- I ла рацію, дідок стрьомний.

— Ти теж вважаєш, що швед їздить нам по вухах? — Ґрем відклав І аркуш.

—- Ще й як, — підтакнув чех.

Українець і росіянин продовжували витріщатись один на одного, паче грали в гру «Хто кого передивиться».

— А я так не вважаю, — повільно промовив Левко.

— І чому це? — Ян саркастично скривив рота.

— Тому що Розколина Черепів, Голова Папуги, Аппер-Вінкер- I .Лейк, Лоуер-Вінкер-Лейк і мощена дорога існують, причому саме

у тих місцях, про які писав Гуннар. Швед не брехав, і я не бачу при- I чин, чому йому брехати зараз.

— Не забудь про фотку. — Грем торкнувся фотографії.

Левко мав рацію...

- Думаєш, це вона? — смикнув бровою Сьома, так і не відвівши Очей від лиця Лео.

Українець мигцем збагнув, про що йдеться.

— Я впевнений, — рубонув він.

— Ви про що? —• нашорошився Ян.

— Стежка, про яку сказано в листі, існує, — пояснив Семен. — Ми її бачили.

- Чому я вперше про неї чую? — з відтінком обурення прискіпав¬ся американець.

Бо ми не думали, що це важливо. — Сховавши очі, Сьома злукавив— Я гадав, то звіряча стежка.

Друзі примовкли. Розмова велась англійською, і Тор усе розумів. Норвежець слухав хлопців зі значно більшою цікавістю, ніж Належало б

відлюднику, уважно вивчав їхні лиця, проте ні Левко, ні Ян, ні Ґрем цього не помічали.

— Що значить «ніякої містики»? — вклинилась у розмову Сато- мі, пробігши очима послання Ґуннара.

Хлопці всі разом втупили погляди в дівчину.

— Мабуть, південна дорога тягнеться реально далеко в сельву, проходить неймовірно дрімучі нетрі. Підчас походу люди виснажують¬ся, от їм і ввижаються дурниці, — спробував пояснити росіянин.

«Як, наприклад, той чувак, що стежив за нами зі стіни Розколини Черепів, — подумав Левко. — Е, ні, Сьома, я не був виснажений...»

— Дурниці зараз говориш ти, Семене, — палко заперечила дівчи-на, тіпнувши перед носом росіянина розгорнутим листом. — «Іноді здаватиметься, що чуєте голоси... будете бачити те, чого насправді не¬має» — такі речі так просто не пишуть! У тих нетрищах щось є, і... — Японка зробила паузу, оббігши поглядом хлопців: — Невже ви не ро¬зумієте? Ґуннар не застерігає, він лиш натякає, при цьому не кажучи всієї правди, бо боїться нас налякати.

— Це не має значення, — м’яко обірвав її Грем. — Ми все одно повертаємось.

— Якого числа у нас зворотній літак? — задумливо пом’явши не-голене підборіддя, спитав Левко.

Сьома при цьому здригнувся: бульбашки ущипливої радості по-пливли під шкірою по спині. Левко читав його думки.

— Ні-ні-ні-ні-ні, — насупився мулат. — Ти що це задумав, бадді?

— 24 серпня, — не слухаючи американця, відповів Сьома.

— День у Лімі, день на дорогу до Куско, три дні на спуск назад по Ріо-де-лас-П’єдрас, — перераховував українець, загинаючи палі, ці. — У нас є час до 18—19 серпня. Два тижні від сьогодні. Можемо спробувати, якщо завтра зранку рвонемо назаддо Голови Папуги.

— А як же Ян? — пручався Ґрем.

— Поїде в Пуерто-Мальдонадо без нас, — висунув пропозицію українець. — Ти ж не проти? — Чех знизав плечима. — Гадаю, Тор із радістю його підкине. — Левко глипнув на норвежця. — Він може1 поїхати просто зараз і ввечері вже спати у нормальному ліжку.

Тор Сандерс повільно кивнув, підтверджуючи, що доправить чеха в столицю регіону (але при цьому обличчя старого зберігало дивний вираз — думав він явно не про дорогу до Пуерто-Мальдонадо).

— Ти досі віриш, що Паїтіті існує? Що це не вигадка? — не вга вав Ґрем.

Після слова «Паїтіті» Сьома кинув швидкий погляд на Тора. Ста- I рий, роздувши ніздрі, пожирав американця очима. Сьома готовий був І битись об заклад на піврічну стипендію, що Тор знає, про що йдеться, В а також знає щось таке, що їм невідомо, але навряд чи скаже, коли його запитають. їм не слід розмовляти про такі речі перед сторонніми. І Точніше, перед тими, хто здавна живе в цих краях, бо «сторонніми» В в даному випадку був він сам і його друзі.

— А що змінилося за тиждень, янкі? По-моєму, ми виявили до- щстатньо, щоб повірити в розповіді Гуннара. Питання не втому, чи ві- В рю я в Твердиню. Особисто я переконаний, що руїни існують, також В я не маю сумнівів, що описана Іверсом дорога виведе до них. Питання в тому, чи віримо ми вчотирьох, — Яна він більше не врахову- | вав, — що ці руїни варті того, аби лізти за ними в місця, де «навкруг

нас можуть коїтись дивні речі».

— Ми маємо порадитись, — відчеканив Семен, недвозначно по- В косившись у бік Тора.

Грем невдоволено зітхнув, спідлоба зиркнув на Сатомі, гадаючи, чи стане вона на його бік, і хлопці з дівчиною повернулись до крісел у цен- В трі кімнати.

Тор дістав із шухляди ключі.

— Як завершите, я покажу вам апартаменти. — І знову затримав І погляддовше, ніж того вимагали правила гостинності. — І якщо хтось 1 із вас збирається в Пуерто-Мальдонадо, то хай поквапиться — за І чверть години я виїжджаю.

LIII

Після нетривалого обговорення рішення повернутись у Мадре-де- [ Діос і спробувати знайти південний тракт прийняли одностайно: чоти-ри голоси «за», нуль — «проти», Ян не голосував.

В основному за другу спробу агітував Семен. Хлопець підкреслив, що з дорогою вони знайомі, а значить, пройдуть її швидше, крім то-го, як зазначав Левко, у них достатньо часу, і головне — вони не настільки втомилися, щоб відступати. Проти повернення в ліс ви-словлювався Ґрем, але ніяких змістовних аргументів, окрім власно-го небажання лізти в джунглі, мулат не навів. Коли дійшло до голо-сування, американець розраховував, що Сатомі пристане на його сторону і за рахунку 2:2 йому вдасться відмовити друзів від примхли- иої ідеї шукати Паїтіті. Проте японка несподівано підняла руку, ко¬ли Сьома спитав: «Хто за те, щоб продовжити експедицію і піти назад

у ліси?-ж — і мулату нічого не лишалось, як докласти своє вимучене «за» до решти (Ґрем не хотів, щоб Сатомі подумала, що він спасу¬вав чи злякався).

Сатомі, як це часто трапляється у дівчат, не змогла б пояснити мо¬тиви свого рішення. Так, вона була дівчиною, і перспектива пертись назад у глушину, де вони ледве не втратили Яна, через якийсь лист і фотографію з незрозумілими закарлюками їй недуже імпонувала, од¬нак в останній момент щось забурувало в її голівці, і дівчина виріши¬ла піддатись химерному імпульсу. Можливо, вона досі прагнула до¬вести хлопцям, що вони недарма взяли її з собою. Можливо, вона несвідомо хотіла показати Левку, що він втратив, не захотівши зустрі¬чатися з нею (Сатомі вважала, що недостатня наполегливість при за¬лицянні пояснювалася не невпевненістю й комплексами українця, а її ефемерними недоліками, думала, що Лео просто не схотів її добива¬тися; показна байдужість Левка, особливо після того, як він почав під¬озрювати про упадання Ґрема, ранила її). Хай там як, Сатомі спершу бовкнула, а потім подумала, а коли додумалася, що втнула дурницю, міняти щось було пізно — голосування завершилося, Сьома офіцій¬но оголосив результати.

4:0 — рішення прийнято — і четверо друзів повертаються на до¬рогу, щоб увібгатися ще глибше в дикі нетрі і таки піймати легенду за хвоста, щоб розшукати руїни, чий привид після попередньої невдачі несподівано повернувся на їхній горизонт.

LIV

В серпня 2012 року. 16:41 [UTС-5)

Хатина Тора Сандерса

Лео і Сьома підійшли до норвежця, який пакував невелику наплічну сумку біля дверей вітальні. Почувши кроки, чоловік випростався.

Ви збираєтеся повертатись, Щ радше Ствердив, ніж спитав Тор,

промацавши очима лиця хлопців.

— Так, — підтвердив Сьома.

Ґрем, який сидів, заклавши ліву ногу на коліно, не стримався і ввіг нав сердитий погляду спину росіянина. Ян Фцуіер, тягнучи свій на¬плічник по підлозі, чалапав у напрямку Тора і хлопців.

— Не наситилися ще... — скорчив усмішку Тор Сандерс. А тоді знизав плечима і, не стишуючи голосу, додав: — Йолопи...

— Я поважаю вашу думку, Торе, але вона мені нецікава, — жор стко парирував Семен.

— Ет, байдуже, — прокректав у відповідь старий, ховаючи за за¬розумілою гримасою власне здивування. Ці двоє слов’ян виявилися першими урвиголовами на його пам’яті, котрі добровільно поверта¬лися у нетрища Мадре-де-Діос.

Розчинивши двері, Тор пропустив уперед Яна. Затримався, пова¬жався, озирнувся через плече і зрештою промовив: j — Я радив би вам, хлопці, двічі подумати перед тим, як пертися на-рад у selva negro\. Але якщо ви все ж таки не передумаєте, не зава¬дило б оновити реманент.

Погляди приятелів зійшлись на купі розкислих від вогкості, подер¬тих колючками і наполовину згризених мурахами рюкзаків. Тор мав рацію: після наскоку вогненних мурах третина спорядження стала не¬придатною, шкіра на бутсах розлазилася, мов туалетний папір, а біль¬шість одягу нагадувала вогкі марлі.

і Левко і Семен напівголоса перекинулись кількома словами. Лео розкрив рота, збираючися сказати, та Сандерс випередив його:

— Я можу купити все необхідне. Тобто все, що зможу знайти в Пуерто-Мальдонадо. Завтра до обіду спорядження буде тут.

— Ми самі хотіли про це попросити, але... у нас майже не лишило¬ся готівки. Лише картки. — Левко безпорадно розвів руками.

— Нехай хтось поїде зі мною. В Пуерто є відділення «Banco de la Nncion»2. Якщо поталанить, у банкоматі може виявитися кількасот нуебо-солів.

— Я поїду, — не чекаючи, визвалась Сатомі. і — Тобі не можна самій, — повернув голову Левко.

— Я поїду з нею, — докинув американець, для підтвердження сво- I* намірів зробивши кроку напрямку дверей.

Левко застиг ні в сих ні в тих. Насумрився. Він волів би поїхати за¬мить Ґрема.

— Нехай їдуть, — втрутився Сьома, поглядом спиняючи Левка від ні-иродуманих дій. Повернувшись так, щоб його бачив лише українець,

СЬома прошепотів: — Є розмова.

Тоді вирішуйте, що маєте купити, і в дорогу, — переступивши Пиріг, доказав Тор.

Хлопці й дівчина швидко обговорили, що слід докупити: один на- м»'Г, два спальники, три пари похідного взуття, розпалювачі для вог- HIIIIU1 й деякі інші, менш важливі елементи екіпіровки.

________________________

1 Чорна сельва (ісп.).

2. Національний банк Перу.

Вийшовши на подвір’я і побачивши припнуту біля причалу, місця¬ми заляпану іржею плоскодонку, Левко спохватився.

— Домовся з човнярем, — сказав він Сатомі (на Грема намагав-ся не дивитись). Можна було попросити човен у Тора, але його плав- засіб не викликав довіри. Вчотирьох вони його потоплять на раз-два, навіть не допливши до середини річки.

— З Атаучі?

— Так. Можна й з ним.

— На коли?

— Затягувати не варто. Нехай завтра зранку піджене човен до причалу коло халупи Сандерса. Щойно повернетесь, відпливемо, добре?

Дівчина була не в захваті від того, що попливе в нетрища не ви спавшись, але заперечувати не стала.

— Гаразд, — кивнула японка. — Щось іще?

Сьома метнувся назад до хатини і повернувся із записником у ру ках. Видерши аркуш, він написав на ньому електронну адресу й пері' дав його Сатомі:

— Це мейл моїх батьків. Напиши, що з нами все гаразд і що па ступного разу вийдемо на зв’язок десь за два тижні.

— О’кей, Семе.

— Я залишаю генератор увімкненим, — озвався Тор Сандерс. Заряджайте камери і що там іще у вас із техніки. Душ за будинком, ту алету кущах. Якщо маєте продукти, можете скористатися плитою кухня на першому поверсі, відразу за вітальнею.

Прощаючись, Ян простягнув Левку руку:

— Бувай, друже, і... не ображайся, що зіпсував вам усе...

— Це ти мені пробач. — Українець почувався дивно, адже, яким не Ян, вони ніколи не зазирнули б до хатини Сандерса і не дізналися П про послання Ґуннара.

— Все добре.

— Ти зразу в Ліму чи зависнеш у Куско?

Чех невесело всміхнувся:

— Одному сумно. Шурую напряму в Ліму і спробую поміняти ким ток, щоб вилетіти якнайшвидше. Якщо не вдасться, куплю на НЙГІ ближчий рейс.

— Зрозуміло. Тоді гарної дороги. Не хворій!

— Дякую! А тобі... — Очі Фідлера потьмяніли. — Бажаю розшу кати цю гниду.

Левко сяйнув короткою, мов виблиск сонячного зайчика, усмішке їм і

Підійшов Семен, хлопці по черзі обнялись. Тор Сандерс завів дви¬гун старезного «Jeep Cherokee», сигналізуючи, що час рушати.

— Давайте сфоткаємося, — запропонував Ґрем, — усі разом. Зні- шете нас. Торе?

Не глушачи мотор, Сандерс вийшов із машини і зашкарублими пальцями взяв камеру з рук японки. Хлопці й дівчина стали пліч-о- Інліч і обнялись. Зліва Сьома, за ним — Ґрем, обоє посміхаються. |В центрі — Сатомі, зосереджено тупиться у вічко фотоапарата. Заді- Івчиною стоїть Ян, не сфокусований, майже розгублений, думками він Ьалеко за межами сельви, він бачить себе в чистій сухій кімнаті з кон¬диціонером над головою і головне — в кліматичній зоні, в якій від спе¬ки піт не ллється з усіх бісових пор твого тіла, так, наче ти підгузок,

І який не міняли цілий день. Справа прилаштувався Левко. Українець хмуриться, думаючи про те, що мав би зреагувати першим і поїхати І японкою замість Ґрема. Тор Сандерс зробив два знімки і віддав «№коп» Семену.

Поставивши всі телефони, навігатор та акумулятор від «Nicona» за¬ряджатися, Левко засів за ноутбук Семена і спостерігав, як копіюють¬ся на жорсткий диск зроблені за останній тиждень знімки. Процес ішов повільно: чи то БО-картка у Сатомі була старою, чи то Семенів нет- йук ледве дихав від спеки.

і Обкрутившись рушником, Сьома зайшов до вітальні. Щойно з душу.

— Як вода? — не піднімаючи голови, спитав українець.

- Чудова! Там чорна бочка з північного боку будинку, за день нагріло добряче. Хоча за такої погоди я був би не проти крижаного душу.

То лізь у річку, Пф-ф. Думаєш, там набагато холодніше?

Росіянин підтягнув плетене крісло і всівся біля Левка,

Ну як фотки?

Українець знизав плечима:

Ще не переглядав, копіюється поки.

Добре. — Семен зітхнув і, дивлячись убік, притишено спитав Ти реально хочеш туди пертись?

Левко скинув голову, але не зміг відшукати очі товариша: Семен відвернув лице, наче розмовляв із кимось іншим. «І це питає людина,

котра півгодини тому вмовляла Ґрема й Сатомі, доводячи, що вони скусають лікті від жалю, якщо не скористаються шансом і не виру¬шать на пошуки Твердині?» Хлопець замислився. Згадав обличчя над Розколиною, сон, після якого щезла карта, знайдені гільзи. Зрештою коротко, але невпевнено відповів:

— Хочу.

— Ти завагався, — зауважив Сьома.

— Який ви спостережливий, Шерлоку!.. А ти не вагаєшся?

— Пам’ятаєш ту стежку, правда? — різко, наче спортивний болід, змінив тему Семен.

Левко не відповідав і не кивав (росіянин усе одно не бачив — йо¬го очі досі блукали по дальній стіні), та й питання було риторичним - за мить Сьома продовжив:

— Як гадаєш, чия вона?

Відчуваючи, що запитання не таке просте, як здається, українець обережно відповів:

— Ну, ти ж казав, що її, певно, проклали дикі свині.

Семен витягнув губи і підняв внутрішні краї брів надпереніссям. Він завжди робив таке обличчя, збираючись виголосити очевидні речі, які він не виголошував бозна-скільки часу, щоб остаточно переконатися, що ніхто до них самотужки не додумався і, відповідно, всі навкруг повні ідіоти. Сьома нахилився, зазирнув просто в очі Левку і проказав:

— А де ти, Лео, бачив свиней півтора метра зростом?

Несподівано до Левка дійшло, що він справді ідіот.

— Ти хочеш сказати...

— У джунглях немає тварин, які робили б такі проходи. Це алої h но. Безглуздо. Таку стежку треба постійно підтримувати. — Мок|і(і після душу голова повернулась у попереднє положення. — Вона ми же бути потрібного тільки для нас — прямоходячих приматів.

— Гм... — відреагував Левко.

— От і я кажу — гм.

Копіювання фотографій завершилось.

— Перекинь собі на флешку, — порадив Семен, показавши п;і.пь цем на нетбук. — Хай буде. А то раптом мій апарат у воду шубоиоіЦ чи щось таке.

Зауваження мало сенс. Сатомі звільнить картку, щоб вмісти і и ній ві знімки, тож, поки вони мають доступ до електроенергії, слід СКОІІІІ ювати фотографії на якомога більше носіїв.

Українець підвівся, пройшов кілька кроків до кучугури рюкимн, які, полінувавшись, вони вирішили не заносити на другий поверх

усе одно завтра зранку зносити назад), і витяг зі спеціальної кишеньки ірозсувну флешку «Kingston» у формі запальнички. Покопавшись, хлопець дістав з бокової кишені ще дещо і повернувся за стіл.

Вставив флешку в USB-порт на нетбуці і, дочекавшись відкриття »спеціального вікна, перетягнув у нього папку з фотографіями. Пере- Ізапис на «Kingston» відбувався чи не втричі швидше, ніж копіюван¬ня з SD-картки, що стояла в фотоапараті.

І тільки після того Левко виклав на стіл поруч із нетбуком п’ять ав¬томатних гільз.

— Що це? — звів брову Семен.

— Гільзи відАК-74.

— І?

— Я знайшов їх у траві обабіч кам’яної кладки неподалік Розколи¬ни Черепів. — Про побачену людину українець вирішив поки що амовчати. — Там були ще. Багато,

— А, — якось розчаровано видав Сьома, взяв одну з гільз і покру¬тив її, короткозоро щурячись.

— Що думаєш? — по-змовницьки притишивши голос, мовив Ловко.

Росіянин потішно нахмурився: в — Ти зіпсував мій сюрприз.

— Який іще сюрприз?

— 3 біса великий сюрприз, Лео.

Сьома нахилився, підтягнув до крісла наплічник і витяг із кишені шинковий мішечок, у якому зазвичай возив окуляри. Тільки зараз у НЬОму були не окуляри. Розтягнувши шворку, він висипав на стіл зо тім десятки людських зубів.

— Що за? — Від несподіванки Левко схопився руками за бильця І НІЛ рину в від друга. Очі покруглішали. — Бляха-муха, Сьома, це те, щи и думаю?— Ага, — апатично підтвердив Семен, так, наче щойно розсипав Ці іуби, а фішки для гри в нарди.

Розтуди твою маму, ти забрав з собою зуби з Розколини Черепів?!!!

- Як бачиш, не всі, але — так, це зуби зі Skull’s Crevice.

Там були лише кутні. Жодного різця чи переднього зуба.

Ти ненормальний! Це тебе в Сибіру навчили? їх в Омську замість перлів носять, так?

Це не сувеніри, Лео. Візьми їх і роздивись.

Пішов на хер, чувак! Ти хворий !

— Я сказав: візьми їх, — наполіг Сьома.

Пересиливши відразу, Левко згріб кілька зубів на долоню і... оте¬терів.

— Ну що, побачив? — зронив росіянин.

— Пломби... — прошепотів Левко. — Чорт забирай, тут усюди пломби.

— Насмілюсь зауважити, Лео, сучасні пломби. — Росіянин за¬брав лише запломбовані зуби.

— І що це означає, чувак? — Задерев’янілий язик насилу про¬штовхував слова крізь губи. «Чи означає це, що засідки в Розколині робили не лише ті, хто населяв Паїтіті, а й ті, хто його... населяє? »

— Я не знаю, Лео... — Сьома відкинувся на спинку крісла і виста¬вив худі ноги. — Не знаю... — Насичена вогкістю атмосфера відмов¬лялася сушити шкіру — краплини вологи досі блищали на його гру¬дях і руках.

Левко зненацька усвідомив, що вони самі у ветхому двоповерхово му котеджі посеред здичілих джунглів, за тридцять кілометрів від ня її ' ближчого житла, без жодного транспортного засобу, який міг би їх ;ю цього житла доставити. А ще він подумав, що коли Сьома надумає по-вторити своє найперше запитання, те, з якого почалася розмова, - чи справді він хоче знов попертись у Мадре-де-Діос? — відповіли цього разу буде іншою.

Проте Сьома нічого не сказав.

LVI

6 серпня 2012 року. 08:57 UTC-5)

Хатина Тора Сандерса

Хлопці одночасно почули наближення моторки і вибігли на причал (Левко з зубною щіткою за щокою і рушником, що після джунглів нагадував ганчірку для підлоги, на плечі, а Сьома взагалі невмиваний) Проржавіла плоскодонка стояла на місці — розкотисте гудіння нал ходило з півдня. Якийсь човен (судячи з сили звуку, на максимальнії! швидкості) плив до хатини Тора.

Погода була кепською: накрапав дощ, розмазані хмари затягували небо, правда, спека не дошкуляла.

Невдовзі моторка випірнула з-за вигину річки, і хлопці від злину вання пороззявляли роти (українець ледь не впустив щітку в річку) Вони очікували побачити що завгодно, але тільки не Ґрема й Сатомі на темно-синьому надувному човні із закріпленими вздовж бортів мг

італо-пластиковими веслами і підвісним мотором. Сатомі сиділа на.пе¬редній лавці І махала друзям руками, Грем тримав праву руку на руч- іці керування підвісним двигуном і вів човен до дерев'яної пристані.

Коли моторка підпливла достатньо близько, щоб її можна було чу- : ти, Сатомі гукнула:

— Чого стоїте, лежебоки? Тягніть на причал манатки, через три [хвилини вирушаємо! — І голосно розсміялась.

За хвилину тупий ніс надувного човна м’яко ткнувся в одну з опор ’причалу.

— Що це таке? — синхронно спитали Лео і Сьома.

Японка аж сяяла:

— Це надувний човен «BRIG ВЗ10» із підвісним мотором «Tohatsu». І Грем також щасливо всміхався.

— Де ви його взяли? — Левко вражено водив очима по плавучо¬му засобу. Моторка була в непоганому стані, особливо зважаючи на те, в якій глушині її роздобули. — Човен практично новий.

— Та-а-ак! — задоволено проворкотала Сатомі, а тоді, задерши носик, випалила: — Я його купила.

— Купила? — вирячився Сьома.

—.На дідька? — спохмурнів Левко.

— Атаучі відмовився везти нас.

— Навідріз, — підтакнув американець, і Левко з Семеном перезирнулись.

— Довелося на ходу вигадувати інші варіанти. Ми знайшли іншо- Го човняра з оцим. — Дівчина провела долонею по тугому прогумо- и.июму боку. — Але бідолаха, коли дізнався, що треба підніматися ви¬щі* від Проґресо, повівся, як Атаучі: ледь не знепритомнів і дав задній ЛІД. Ми з Ґремом старались, як могли, згвинтили ціну до небес, але мпчігуенга відмовлявся. Тоді я запропонувала продати човен разом Я мотором і двома каністрами. Поторгувавшись, індіанець погодив- і'и — Японка вкотре показала зубки. — У мене не було вибору. — А очі так і промовляли: «А ви ще сумнівалися, чи брати мене. Що б ви |й|шз робили, розумники?» і Лео і Сьома виглядали сконфуженими.

- Скільки тобі обійшлося... — Сьома оглянув човен, зауваживши ии шсмальцьовані каністри, вкладені під другою лавою, новий намет, І'ІІІІЛЬНИКИ і кілька пакунків із покупками, — ...оце все щастя?

Ну, новий човен коштує тисячу двісті баксів, я дивилась в Інтернеті додайте ще десь п’ятсот на підвісний мотор і сто на каністри

— Дівчина витримала паузу і доказала: — А я взяла все за тисячу! — Вона дзвінко засміялася. — Вигребли всю готівку в «Banco de la Nacion».

Левко присвиснув. Поміж них існувала домовленість: усі неособисті витрати діляться порівну. Оскільки їх тепер стало четверо, кожному до¬ведеться викласти двісті п’ятдесят доларів за останнє придбання (це що не беручи до уваги грошей за взуття, спальники та інше споряджен¬ня), що катастрофічно перекошує бюджет поїздки. Особливо для Левка. У нього цих зайвих двох з половиною сотень просто не було.

— Це було... е... трохи необдумано, — потупившися, сказан українець.

Сатомі вискочила на причал.

— По-перше, дозволь спитати, чи ти бачиш інший вихід із ситуа¬ції? Не думаю. — Дівчина пальцями стерла рештки зубної пасти з нижньої губи українця. — А по-друге, не переймайся, Лео. Це мій вам подарунок.

— Так не можна, — забуркотів Семен. — Це великі гроші.

— Вони все одно не мої, а батькові. — Вона нахмурилась і вгіср ла руки в боки. — Та що з вами таке? Ви хочете до Паїтіті чи ні?

Левко з Семеном вдруге перезирнулися. Хороше запитання.

Не чекаючи відповіді, Сатомі правила далі:

— Щоб ви не терзалися, зробимо так: після повернення продамо човен, якщо він стане дешевше, різницю розділимо порівну, сумніші юся, що там вийде більше тридцяти баксів на людину. Згода?

— А якщо не продамо? — блиснув очима Левко.

Японка відмахнулась:

— Значить, затопимо під Пуерто-Мальдонадо в пам’ять про нашу велику подорож.

Вона по черзі обняла Сьому й Левка, поцілувала обох у щоки і ді ловито закрокувала до хатини. Українець вставив до рота підсохлу .іуп ну щітку, пожував ворсинки, насторожено глипнув на Сьому і попри мував слідом за дівчиною — збиратися.

— А де Тор? — спитав Семен у Ґрема.

— Має приїхати в обід. Він допоміг нам учора скупитися, порско мендував непогану нічліжку, а потім напився до чортиків у барі. 1 ро ші за вас двох ми йому залишили, можеш не перейматися.

— Добре, дякую.

— Допомогти з речами?

— Не треба. Будь у човні, ми самі впораємося. — Росіянин put вернувся, але, ступивши два кроки, обернувся назад і спитав: — А пін конкретно сказав Атаучі?

Американець зморщив лоба, пригадуючи:

— Насамперед він злякався, і то дуже сильно, наче побачив мер¬ців. Руки тремтіли так, що втримати нічого не міг. Він реально не міг повірити, що ми повернулися. Коли я сказав, що ми вирішили вдруге полізти в нетрі і нам потрібні його послуги, Атаучі замотав головою і сказав: «Не піду».

— І все?

— Не все... Потім він зробив отак, — Грем постукав пальцем по скроні, — сказавши, що ті місця, куди ми йдемо, кишать демонами, які роблять дивні речі з людськими головами. І вдруге вони нас не ви¬пустять.

Мвдре-де-Діос. Друге наближення

LVII

6 серпня 2012 року. 15:51 [UTC-5]

Річка Такутіамаку

176 км вгору за течією від Пуерто-Мальдонадо

— Що шукаєш? — надриваючи горлянку, поцікавився Лео.

Останні півгодини Сьома щось прискіпливо видивлявся на право¬му березі Ріо-де-лас-П’єдрас, час від часу звіряючись то з GPS- навігатором, то з припасеною ще у Стокгольмі і до цього часу геть рол лізлою картою.

Росіянин відповів, але Левко не розібрав ні слова. Після семи з лишком годин поряд із «Tohatsu», який працював майже безперерп но, вони всі нівроку так оглухли.

Левко і Сьома сиділи на носі човна, Грем кермував, а Сатомі, ро* зіславши на пласкому днищі спальник, вклала голову на задню лану й куняла.

— Шукаєш де заночувати? — Українець підсунувся ближче, щоЛ краще чути Семена. — Ще рано.

Сьома зиркнув на товариша.

— Хочеш до смеркання дістатись Голови? — Хлопці підрізали важковимовне Parrot's Head. Cliff до «Голова Папуги» чи вже зовсім короткої версії — «Голова».

Українець, опустивши долоню в потік води за бортом, смикнув шю чима.

— Не вийде, — заперечив Сьома, — у темряві проскочимо при току.

Двоциліндровий «Tohatsu» працював надійно, але його потужно сті (п’ятнадцять кінських сил) вистачало, щоб розігнати човен маком мум до 20 км/год. При такій швидкості вони в кращому разі допливу п. до Голови о першій ночі (і це за умови, що їм на голову впадуть при лади нічного бачення).

— Та все одно рано, — подивився на годинник Левко.

Притримуючись рукою за нагрітий на сонці гумовий борт (дощ ущух іще до полудня), Семен перебрався на корму.

— Давай я покерую, — запропонував Гремові.

Перші три години американець кайфував від руління «BRIG’OM». За останню годину він тричі замислювався над тим, чи не виштовхати мотор за борт. Шум кислотою роз’їв вуха, вібрація, передаючися че¬рез руку на плече, розтрусила нутрощі. Мулат із радістю погодився на пропозицію Семена.

Сьома присів біля «Tohatsu», швидко освоївся з керуванням (у всіх моделях навісних моторів «Tohatsu» лише три передачі: вперед, ней¬траль і реверс) і зменшив газ, одночасно спрямовуючи човен ліво¬руч — до правого берега річки.

«BR1G» помалу сунув уздовж стіни з тропічної рослинності — де¬рев, кущів, повзучих рослин, — що нависала над каламутною водою. Коли траплялися чистини, Сьома спиняв мотор і, притримуючи ручку коліном, продивлявся їх у бінокль. Левко остаточно впевнився, що йо¬го приятель щось вишукує.

О 16:05, востаннє звірившись із навігатором, росіянин повів «BRIG» навпростець до берега.

— Що там? — Левко ненавидів моменти, коли Семен обкутував власні дії сакральною таємничістю, напускав на себе поважнючого ви¬гляду і нікому нічого не пояснював — поки не настане час. Але не спи¬тати не міг.

— Стаємо на ночівлю, — незворушно розтовкмачив Семен.

— То ти на сонці перегрівся чи від шуму в очах потемніло? — по¬цікавився Лео.

— Знайдемо місце, розіб’ємо табір і відпочинемо, — наче й не чув товариша.

— Чувак, ти оглух? Ми тринькаємо час. — Сонце не пройшло й по¬ловини шляху від зеніту до горизонту на заході. — Ми спокійно відмо¬таємо ще півсотні кілометрів, перед тим як ти перестанеш розрізняти, де кода, а де земля, і, я впевнений, знайдемо місце, краще за це.

Перед носом моторного човна росло хаотичне переплетіння гілок І роелин-паразитів, що тільки на вигляд здавалися тонкими і кволи¬ми, а насправді без мачете їх було не розірвати.

Сьома міг пояснити причини свого рішення, але вирішив зіграти нечесно:

Давайте проголосуємо. Хто за те, щоб знайти чистину, поїсти і полежати?

Дві руки в центральній частині човна метнулися вгору. Левко припнув зубами. Сьома переможно посміхнувся:

Навіть якщо я утримаюсь, ми стаємо на нічліг, брате.

Вони заштовхали «BRIG» у мангрові зарості і прив’язали його там. По тому, орудуючи мачете, стали розчищати дорогу до берега.

Коли після десяти хвилин махання здоровенними ножами під нога¬ми все ще хлюпала вода, Ґрем спинився, витер піт рукою і сказав:

— Можна відкликати свій голос?

Семен не зреагував. Смішно вимахуючи ножем, він уперто врубу¬вався у прибережні зарості.

— Семе, я з тобою розмовляю, — підвищив голос мулат. — На біса ми сюди полізли? По дорозі було повно місць, де можна прича¬лити до берега.

Раптово Сьома зник, наче провалився підводу.

— Се’ем? -— насторожено покликав американець.

— Він упав? — визирнула з-за Ґремового плеча Сатомі.

— Сплеску не було, — промовив Левко, витріщаючись туди, до щойно стояв Семен. — Його наче... джунглі наче проковтнули його... Сьо-о-ома!

У кущах заворушилось, і крізь гілля долинув спокійний голос:

— Ідіть сюди, плаксії.

Відхиляючи руками незрізані гілки, Левко, Ґрем і Сатомі заспіши¬ли до того місця, де востаннє бачили росіянина.

Першим крізь зарості пробрався Левко і несподівано усвідомив, що нетрі скінчилися, він стоїть на початку довжелезної просіки, обабіч якої здіймаються високі дерева. Росіянин тупцяв поряд, витираючи хусточ¬кою (сраний інтелігент, механічно зауважив Лео) обличчя.

— Ух ти, — лаконічно виразив здивування українець. — Що це?

— Ти не здогадуєшся?

На початок просіки видерся Ґрем, за ним — Сатомі.

— Злітна смуга? — тихим від невпевненості голосом припустив Левко.

Збивала з пантелику висока, майже по пояс трава, що встеляла розч и ще ну діл я н ку.

— Тобі пора на шоу «Розумник», — підколов Ґрем, роззираю¬чись. — Он літак.

Піддеревами, в іншому кінці посадкової смуги, вткнувщись носом у зарості, стояла біла «Cessna» з червоними смугами на боках і по¬фарбованими у червоне кінчиками крил та рулів висоти.

Семен не відповів, прискіпливо вивчаючи вільну від рослинності смуіу.

Ти навмисно йшов сюди, правда? — спитав Левко.

— Гадаєш, тут є люди? — Українець кивком показав на одномоторний літак за кілька сотень метрів від них.

— Не думаю. Той літак покинутий і, мабуть, давно не літає.

— Тодїщо ми тут робимо?

— Тут бувають люди, — скоса зиркнувши на Грема і Сатомі, Сьо¬ма різко перейшов на російську: — Если вдруг мои запломбированные

. в навороченной парижской клинике зубы окажутся среди тех,

I что мы нашли в Расщелине Черепов, я не хочу, чтобы это сошло им с рук, тем, кто завалил Расщелину черепами. Если вдруг со мной... с нами что-то произойдет, я не хочу, чтобы это прои¬зошло напрасно. Понимаешь? — Семен помарширував уперед, роз¬совуючи траву руками. — Поставите намети, о’кей? — попросив японку й американця, повернувшися до англійської. — А ми з Лео на¬збираємо дров на багаття.

LVIII

Літак, як і казав Сьома, виявився старим. Можливо, він ще міг літа¬ти, але те, що його довго не піднімали в повітря, не викликало сумні¬вів: колеса вгрузли в землю, рулі висоти й елерони кволо обвисали, колись давно сніжно-білий фюзеляж посірів від дощів, заклепки на листах «підтікали» іржею.

Левко обійшов «СЄЗБП’У», обдивившись із усіх боків, поки Сьома, скинувши рюкзак і присівши навпочіпки, дописував послання.

Закінчивши, росіянин простягнув товаришу листок.

— На, читай.

Українець став спиною до сонця і поринув у текст, виведений аку¬ратними, ледь не друкованими буквами.

Сьогодні понеділок, 6 серпня 2012 року, і ми вирушаємо вглиблі- сіи Мадре-де-Діос на пошуки загубленого міста Паїтіті.

Пас четверо, ми маємо карту і вичерпні інструкції, як діста¬тися Твердині, що нібито захована в джунглях на захід від Та- кцшпіману.

Не так важливо, хто ми є, звідки прийшли і де взяли карту, що веде нас крізь сельву. Важливо інше: існує ймовірність, що пиши експедиція з причин, які від нас не залежать, може не по- пі'рнутися з Мадре-де-Діос.

Літак, яким ми плануємо покинути Перу, відлітає з аеропор¬ти Ліми 24 серпня 2012 року. Це означає, що найпізніше 18 серпня

2012-го лш пропливатимемо повз цю злітну смугу, вертаючись до Пуерто-Мальдонадо, і — якщо все буде гаразд — заберемо записку.

А тому:

а) якщо ви читаете це послання і 18 серпня 2012-го не на¬стало, будь ласка, покладіть записку в пакет, переконайтеся, що він герметично закритий, і лишіть там, де знайшли;

б) якщо ви натрапили на це послання після 18 серпня 2012-го, значить, з нами скоїлося лихо і ми не повернулися, відтак ми люб’язно просимо вас повідомити посольства Франції, США, Японії та України про зникнення їх громадян у тропічному лісі.

Усвідомлюючи безмежжя просторів, які займають ліси Мад- ре-де-Діос, ми лишаємо вказівки, де нас шукати:

від цього місця ми продовжуємо шлях на північний захід і піднімаємося по Ріо-де-лас-П’єдрас (Такуатіману) до точки з координатами 11 °42'47"пд. ш. 70°22Ъ8"зх. д., де завертаємо у праву (наскільки нам відомо, безіменну) притоку;

просуваємось угору за течією приблизно на ЗО км до своє¬рідної скелі, що має форму голови папуги, біля неї залишаємо чо¬вен і вирушаємо крізь джунглі на південь;

південніше від бескиду Голова Папуги розташовуються два малі озера, відповідно на відстані 5 та 8 км від місця висадки, ми плануємо досягти нижнього (південного) озера, там завер¬нути і далі рухатись виключно на захід, сподіваючися дістатисі> мети нашої експедиції протягом двох-трьох денних переходів.

Наперед вдячні за допомогу, якщо вона, звісно, знадобиться.

Сімеон Б.

Левко Б.

Ґрем К.

Сатомі Х.

06/08/12'

Хмурячись, Левко віддав аркуш Семену.

— Ну що, як тобі? Бачу, незадоволений.

Послання було кострубатим, надміру офіційним і водночас наді о кіношним, якимось сурогатним. Хоча не це турбувало українця.

— Ти справді думаєш, що це потрібно? — Він почувався як люди на, що потрималася за хрест над власною могилою. — Ми наче як са мі накликаємо біду.

Сьома знизав плечима:

— Поховавши, як страуси, голови між ніг, біду ми не відвернемо. Хочеться вірити, що лист не знадобиться, по дорозі назад ми забере¬мо його, посміємось самі над собою і спалимо. Проте я хочу перестра¬хуватися.

— Чому ти не зазначив прізвища?

— Нам невідомо, що за суб’єкти тут вештаються, Лео. Я подумав, якщо ми реально вступимо в якесь гівно і хтось знайде цей лист, пра¬цівникам посольств вистачить імен, щоб нас ідентифікувати. Якщо ж усе буде гаразд, я не хочу, щоб хто-небудь у Мадре-де-Діос знав наші повні імена.

— Логічно. І ще: чому ти не написав про кам’яні дороги? Принай¬мні одна з них точно існує.

Сьома поклав листок перед собою, дістав іще один і почав пере¬кладати повідомлення іспанською. Відірвавшися, пояснив:

— Хто б не знайшов послання, сумніваюся, що він помчить за на¬ми в джунглі, навіть якщо повірить у те, що я написав. Це дорого і не¬безпечно. Найбільше, на що можна сподіватися, — це на те, що за мами пошлють літак, такий, як оцей, типу, на розвідку. Я вказав орі¬єнтири, які легко помітити з повітря: Голова Папуги, Лоуер-Вінкер- Лейк, Аппер-Вінкер-Лейк. Якщо розвідник залетить достатньо дале¬ко на захід, то знайде те, по що ми йдемо, і тоді, можливо, знайде нас. Дорогу вони нізащо не побачать.

Росіянин говорив так, наче точно знав, що лист віднайдуть, тобто що ним доведеться скористатися. Це не подобалося Левкові, хло¬пець іще більше насупився.

Сьома завершив переклад, згорнув обидва листки вчетверо, збоку мпписав жирними друкованими літерами «READ THIS»1, потому вклав йркуші в целофановий пакет і скотчем приклеїв до останньої шибки на праному борті літака. На запиленому темному тлі складений учетверо мипірець відразу кидався в очі... якщо стояти поряд із «Cessna».

— .Думаєш, помітять? — нахилив голову Левко, скептично роз- иішшючнся приклеєний стрічкою пакунок.

В» Той, хто тут уперше, — Семен зиркнув на протилежний крайзліт- інії смуги, де Ґрем і Сатомі витоптували місце для багаття і розпинали Мпмсїм, — навряд. Але той, хто постійно літає, помітить відразу.

t «мер знизав плечима Левко. Не вірилося. Напис «READ THIS» ижшмеи надто маленьким, його вдавалося прочитати, лише порівняв¬шії! »і і краєм крила.

_______________________

1. Прочитайте це (англ.).

Росіянин сховав ручку в кишеню і накинув на плечі рюкзак.

— А тепер можна й по дрова.

LІХ

Наступного дня (а то був вівторок, 7 серпня) хлопці й дівчина виру¬шили в дорогу до світання. До обіду вони досягли кліфуГолова Папу¬ги і вивантажили спорядження на берег.

Левко дуже поспішав, поводячись так, наче від швидкості руху за¬лежало, чи знайдуть вони Паїтіті, ніби Твердиня (якщо вона існує)

з дня на день могла провалитися крізь землю.

Перед тим як заглиблюватись у ліси, українець наполіг на тому, щоб зробити привал. Виявилося, що мотор «Tohatsu» може працю¬вати в режимі генератора. Пального було більш ніж достатньо на зво¬ротну дорогу, тому хлопці'лишили двигун ввімкненим і підзарядили всі наявні акумулятори. Особливу увагу Левко приділив GPS-навігатору «Garmin GPSmap 78s», сподіваючися, що цього разу він пропрацює довше.

Зарядивши батареї, хлопці зняли «Tohatsu», закріпили його на дні поряд із каністрами, після чого замаскували човен у прибережних за¬ростях. Узявши найнеобхідніше, подалися на південь.

Прорубана три дні тому стежка встигла зарости, проте пагони й лі¬ани були свіжими, неміцними і не затримували просування. О пів на третю Лео, Сьома, Грем і Сатомі вийшли до Аппер-Вінкер-Лейк, верх¬нього озера. Шлях, на який підчас першої спроби Змарнували майже день, цього разу зайняв не більше двох годин. За годину вони дістали¬ся Лоуер-Вінкер-Лейк і, обігнувши його з півночі, вийшли на велику кам’яну дорогу. По тракту можна було рухатися швидше, але, прой¬шовши кілометр із лишком, Сьома й Лео вирішили збавити темп, щоб не прогавити бокову стежину.

Коли перевалило за п’яту і під кронами почали згущуватися тіні, Семен запропонував припинити пошуки й вибрати місце для ночівлі, розуміючи, що у півтемряві тропічного лісу вони точно проморгають путівець.

-— Може, ми вже його прогледіли, — пробурчав Ґрем.

Таке також могло бути. Той факт, що хлопці легко помітили стеж ку минулого разу, не означав, що вони так само просто виявлять її вдруге, адже тоді натрапили на неї ненароком, рухаючись із заходу па СХІД, під Розколини Черепів, а не зі сходу на захід, як зараз (та сама міі'іігик' і її і і різних напрямків виглядає по-різному).

Українець, який чимчикував першим, спинився, розвернувся і, тримаючися за шлейки наплічника, зиркнув на Семена. Сьома, сьорбнувши води через трубочку, що тягнулася від пляшки, схова¬ної в рюкзаку, смикнув головою, мовчазно запрошуючи Левка гово¬рити. Левко зробив кілька глибоких вдихів і нарешті сказав (росій¬ською):

— Чувак, може, ну його на фіг? — У голові роїлися думки про те, що казав Семен про стежку...

(...де ти, Лео, бачив свиней півтора метра зростом?)

...а також про гільзи, запломбовані зуби і таємничого чоловіка, який, цілком можливо, саме в цей момент стежить за ними крізь при¬ціл автомата Калашникова. А тоді хлопець зненацька усвідомив, що витріщається просто на стежку. І перш ніж Сьома встиг розкрити ро¬та, рука Левка піднялась, а з губ злетіло схвильоване:

— Он вона...

Семен, Грем і Сатомі подивились у той бік, куди він показував. У пе¬реплетінні тонких стовбурів і гілок проступало втиснення, за яким чор¬ніла порожнеча. Прохід був невеликим, людина могла йти по ньому, иіегка пригнувшись і нахиливши голову. Це чимось нагадувало кори¬дор у підводному човні.

Сьома переступив з ноги на ногу:

— То як: стаємо на ніч чи йдемо подивимося, що там?

Темрява стрімко зсідалася, тіні заковтували віддалені об’єкти, але

Левко, пройшовши повз товаришів, пірнув у прохід. Почасти через те, що добре розрізняв навколишні предмети, а почасти — побоюючися іалншатись на мощеному тракті. Після того як зустрівся очима з тим, к ю стежив за ними у Розколині Черепів, Левко не мав бажання но¬чувати на дорозі чи поряд із нею. Це було все одно що розкласти на- міч посеред шестисмугової автостради.

Грем пробурмотав: «Дякую, що поцікавився нашою думкою», — нахилився і шаснув слідом за Левком. Третьою прилаштувалась Са- юмі. Сьома, востаннє зиркнувши на дорогу, що вела до Розколини 1 Іорепів, потупав за японкою. Потривожені рухом, у .повітря здійня¬лись ескадрильї москітів. Через кілька метрів хлопці й дівчина муси¬ли тинятись і оббризкуватись репелентом, та навіть після цього зна- йіініла мошва пхалася в очі, вуха, ніс і рот.

Хижина була занедбаною. Подекуди вони ставали на коліна і по¬шли, у деяких місцях доводилося застосовувати мачете. Протягом фндцяти хвилин друзі віддалилися від кам’яної дороги на кілометр — ж* набагато далі, ніж якби дерлися навпростець крізь нетрі, — і Левко

вирішив ставати табором. Через сотню метрів вони надибали віль¬ну від кущів ділянку поміж двох товстенних бавовняних дерев і ста¬ли облаштовувати нічліг. Місце було не з найкращих, та ліпшого ні¬хто не шукав — на першій стоянці після відходу від Ріо-де-дас-П’єдрас і води, і їжі було достатньо.

Сатомі діставала з рюкзаків усе необхідне, щоб розігріти вечерю. Сьома збирав дрова, а Ґрем возився з наметами. Левко, чекаючи, по¬ки Семен притягне сухих гілок, ввімкнув СРБ-навігатор (сигнал над¬звичайно слабкий) і зафіксував їхнє місцезнаходження.

Невдовзі стало геть темно.

За чверть години багаття шипіло на підстилці з вогкого листя, і в казанку закипав чай. Хлопці й дівчина мовчки сиділи довкола вог¬ню. Сьома присипав дрова свіжою зеленню, щоб пустити дим і розі¬гнати комарів. Дим пішов, але москіти вирішили не здаватися. Го¬стре дзижчання виїдало мізки. Під листям копошилися сотні інших комах. Якоїсь миті японка зойкнула, струсивши з руки десятисанти- метрову стоніжку.

І знову встановилася мовчанка.

Від репеленту всі відкриті частини тіла стали липкими, наче їх об¬мастили солідолом. Шкіра на обличчі свербіла від ядучої протимос- кітної речовини. Усім — і Левку, й Семену, і Ґрему, і Сатомі — було бридко, вогко й гірко від міркувань про те, що вони тут роблять. їсти не хотілося. Втома схиляла до сну, та від усвідомлення, що доведеть¬ся сунутися в спальники з липкими як чортзна-що руками й лицями, тягнучи за собою, неначе весільну фату, сірий шлейф мошкари, ста¬вало геть кепсько.

Четверо друзів, як це часто буває, думали, що гірше вже бути не може, поки не почули бумкання. Звуки надійшли із заходу. Розмірені й важкі, вони прилинули з темряви, крижаною дрожжю пробравши кістки і залоскотавши нерви.

Пум-м... пум-м... бан. Коротка пауза. Бан. Ще коротка пауза. Пум-м-м. Потім перерва, і знову: Бан... пум-м... Пауза. Бан... пум-м... пум-м. Пауза. Бан... пум-м. Пауза. Пум-м... бан... пум-м... пум-м.

Вода закипіла й, розхвилювавшися, стала виплескуватись; вогонь зашипів і заметався, оживлюючи корчі й дерева, що охоплювали та¬бір, але ніхто не простягнув руку, щоб зняти казанок.

— Що це? — притискаючи коліна до тіла, прошепотіла Сатомі. - Це ті «дивні речі», про які попереджав Ґуннар?

(...іноді вам здаватиметься, що чуєте голоси...)

Хлопці мовчали, втиснувши голови й несвідомо повернувши лиця |На захід. Загадкові сигнали не припинялися.

Пум-м... ум-м.). бан-н.

Бан-н.

Пум-м-м.

. Бан... пум-м. і Бан... пум-м... ум-м. і Бан... пум-м.

Пум-м... бан... пум-м... ум-м.

— Схоже на церковні дзвони, — намагаючися не видавати стра-ху, прохрипів Семен.

Було нелегко визначити природу звуків. Вони не були схожі ні на f>iii барабанів, ні на тужливий стугін примітивних духових інструмен¬ти (на'кшталт гуцульських трембіт). Сьома віднайшов найкращу ііналогію— церковні дзвони, хоча як для дзвонів звук видавався над¬ій податливим і шовковистим. Та й звідки дзвонам узятися в Мадре- дг-Діос?

— Може, якась тварина? — припустив Ґрем, коли звуки влягли- гн так само раптово, як і почались.

— Та ні, — заперечив українець.

Бумкання, безсумнівно, мало штучне походження. Інтенсивність лиуків не опадала і не наростала. Вони увірвались у пітьму, не розши- |іі<ііочись, відразу, наче хтось увімкнув «Play» на величезному програ- іиічі, а через три хвилини обірвались, наче на магнітофоні натиснули fc Slop».

Дикуни? — спитала Сатомі, обводячи поглядом хлопців і запи¬туючи себе, чи це їм не примарилось.

Мабуть, яке-небудь плем’я, — нехотя погодився Левко, всоте з того часу, як зійшов з кам’яної кладки, згадуючи обличчя, яке бачив над Розколиною.

- Але ж вони далеко? Далеко, правда? — пробелькотіла дівчина. Хлопець, щоб заспокоїти японку (й заразом самого себе...) кивнув. Бумкання справді долинало звіддалік. Проблема полягала в тому, ній прокочувалось воно на заході, якраз у тій стороні, куди Левко і К° Ширилися прямувати.

8 серпня четвірка мандрівників наполегливо пробивалася на південь. Нинліонаїїня, що раніше шпигало лише Семена і Левка, відучора

перекинулось на Грема і Сатомі. Друзі йшли, не розмовляючи, лама¬ючи голови над імовірним джерелом вечірніх «дзвонів». Стежку вони загубили (може, це й на краще, думав Левко), але, пам’ятаючи на¬станови з листа Ґуннара, не звертали з південного напрямку, сподіва¬ючись рано чи пізно вийти на меншу дорогу.

Щогодини робили п’ятихвилинний привал, підчас якого Левко за¬пускав навігатор і переконувався, що вони не кружляють по сельві.

Ліс на південь від великого тракту був не таким густим, як на під¬ходах до Розколини, але й легким для просування його назвати не мож¬на було. За годину мандрівники проходили кілометр, якщо щастило - півтора, але при цьому страшенно виснажувались.

У другій половині дня хлопці змінили напрям руху з південного на південь-південь-захід, побоюючися, що, втративши прорубану стеж¬ку, можуть пропустити початок другої кам’яниці.

Українець повсякчас озирався, несвідомо очікуючи появи переслі¬дувачів (дикунів?., перуанців?., привидів?..). Сьома прискіпливо, але так, щоб не насторожити Ґрема й Сатомі, видивлявся сліди люд ської присутності, проте безрезультатно. Прогонисті дерева (чиї кро ни ховали сонце), епіфіти, вогкий мох, тисячі видів папороті, мавпи, великі жуки — тропічний ліс виглядав таким, як завжди.

Під час однієї з передишок Левко натрапив на струмок, біля яко го хлопці поповнили запаси води. Сатомі нарешті з насолодою вми лась чимось чистішим за суміш власного поту і протимоскітної ріди ни, щоправда, лише для того, щоб за хвилину знову обляпати себе репелентом.

За чверть до четвертої група наштовхнулась на південний тракт чи то пак на те, що від нього лишилося. Грем, який після обіду мар ширував на чолі загону (з єдиної причини — похизуватися перед С.і томі), спіткнувся об схований підлистям валун і полетів сторчака, леді* не розбивши голову об інший камінь, що причаївся за метр від пер шого. Підводячись, американець розгріб шар зіпрілої листви і натр.і пив на брилу неправильної форми з пласкою верхньою частиною. Ми же, він не звернув би на неї уваги, якби поряд у землі не лежали мій одна. У тих місцях, де камені дотикались, контури цілковито збігали ся. Вони були як два великі шматки тривимірної головоломки і могли мати лише штучне походження.

— Не вбився, янкі? — підсміюючись, ляпнув Левко. — Це тої не Мілленіум-парк1 у Чикаго.

_______________________________________

1 Один із трьох найвідоміших парків Чикаго.

— Подивіться, — спираючись на витягнуті руки, промовив мулат.

Сьома визирнув з-за спини Ґрема.

— Що там? — спитав українець.

— Камені. — Семен опустився на коліна і взявся гарячково роз-грібати листя.

Очі Левка заблищали, коли він побачив брили.

— Оброблені. Але чому лише два?

Одночасно з Семеном вони подивилися спершу на схід, потім — нц захід. Це справді між деревами вгадується просіка чи їм лише Мається? І на сході, й на заході стіною стояли зарослі, а проте во¬ни були іншими, не такими, через які вони йшли. Придивившись, Левко зрозумів відмінність: ліворуч і праворуч від того місця, де пе¬речепився Ґрем, росли лише кущі і трави, там не було дерев зі стов¬бурами, які не можна було б охопити однією долонею. Щось не Да¬нило їм рости.

Привал, — скомандував Сьома, скидаючи наплічник. Його очі ііндали, як і у Левка. — Ти давай туди. — Кинувши погляд на україн¬ки, показав на захід. Лео кивнув. -— Я піду на схід.

Левко не встиг віддалитися й на десяток кроків, як уже гукав: Сюди! Бігом до мене! Я знайшов її!

Ломлячись крізь високу траву, як слони на водопій, Семен, Грем

Сатомі прибігли на заклик. Левко сидів навпочіпки, водячи руками Ми ігмлі. Біля його колін починалась кам’яна кладка, сформована з не¬цінних, але добре припасованих каменів площею не більше залів ква¬кші них метра, зі старанно вирівняною верхньою кромкою. Брил бу¬ли іии а го, складене з них полотно стікало на захід, де-не-де цілковито мінкночи під землею.

Яка ж вона стара, — оглядаючи дорогу, відзначив Семен.

У тих місцях, де тракт не засипало Землею, окремих брил не вистало з дірок, наче з клумб на тротуарах, витикалися деревця.

Прикинь, ми майже прогавилй її, — схвильовано сказав Левко.

Південна кам’яниця справді виглядала значно давнішою за північ¬ний факт, подекуди вона була цілковито зруйнована (напрямок позначали кілька розкиданих на значних віддалях самотніх брил). Ман- Д|іІі»ннк.ім пощастило, що Ґрем спіткнувся, інакше вони могли пройти |МІн< рм прощену ділянку, не зауваживши тракт і продовживши за- ■КЬноиаіись у джунглі.

Знайдений шлях підняв настрій і розвіяв невеселі думки. Запекло ^іімнірюючн, що було б, якби вони проминули кам’яницю, і наскільки далеко зайшли б, мандрівники швидко просувались на захід. Час

від часу дорога «провалювалась», іноді цілих п’ятдесят метрів від неї не було й сліду. Доводилося ходити зигзагами, поволі просуваючись уперед, поки хтось не натрапляв на «обірваний» край тракту, і загін продовжував простувати прямо.

Протягом години хлопці й дівчина просунулись на два кілометри, після чого дорога зникла. Вони петляли, вишукуючи продовження, Левко не вимикав GPS, слідкуючи, щоб не відхилятись від західного напрямку, але камені щезли. Перед ними простягався незайманим тропічний ліс.

— Гуннар писав, що друга дорога сягає глибше в нетрі, — нагада¬ла Сатомі.

— Мабуть, так і є, — підтакнув українець, — але сьогодні мм про це не дізнаємося. — Простір під кронами насочувався тем-рявою.

— Стаємо табором? — СьомшрЬззирнувся, шукаючи місце для ІІ;І метів.

— Давай, — згодився Левко.

За півгодини (попри те що над верхніми ярусами тільки починався вечір) у нижній частині нетрищ настала ніч. Друзі цього не бачили, а,по зорі поволі затягувала плівка з хмар.

Наминаючи сушене м’ясо і запиваючи його чаєм, вони гомониш, згадуючи насичений подіями день. У казанку доварювалась вівсян ка, більшу частину якої залишать на сніданок. Сатомі демонструва¬ла хлопцям відзняті протягом дня фотографії: Грем, що стоїть рачки над двома першими каменями, Левко з кумедно випнутою щелепою нишпорить по кущах у пошуках зниклої дороги, Сьома пере в потім ку посірілу від поту, бруду й репеленту хусточку. Настрій у всіх бук піднесений: Левко, тихо мліючи, разів п’ять ловив погляди Сатомі (відмовляючись помічати, що Ґрем разів двадцять торкався до неї й один раз непомітно вщипнув за те місце, за яке так приємно ску¬бати дівчат), думаючи проте, щоб відважитися і нарешті розповіси! їй про свої почуття, Сьома взявся розказувати непристойні анекдо ти, від яких іноді червонів навіть Левко, — прагматична натура рп сіянина досягла найвищого ступеня розслаблення й одухотворенос¬ті. Друзі веселились, беззлобно кепкували один з одного, аж доки „

...поки не зазвучали дзвони-

Пум-м... ум-м... бан-н.

Бан-н.

Пум -м-м.

Бан... пум-м... ум-м.

Бан... пум-м.

Пум-м... бан... пум-м... ум-м.

Цього разу бумкало ближче. Точно по їхньому курсу.

LXI

Мине час, та ніхто з них чотирьох так і не усвідомить, що після 8 серпня, коли вони знайшли південний тракт, коли вечір був таким прекрас¬ним, з прийнятною їжею і практично без москітів, вони більше не смі- ились.

і майже не бачили сонця.

LXII

9 серпня 2012 року. 07:37 [UТС—5]

Мадре-де-Діос

Усе почалося з туману.

0 7:37 Левко розплющив очі і ще цілу хвилину думав, що спить. Нін нічого не бачив. Нічого.

Точніше, не так. Не нічого. Довкола розстелилась молочно-сіра ізотропна порожнеча.

І ще — було важко дихати, наче в горло запхали мокру ганчірку.

! Місце, яке вчора обрали для нічлігу, дивом оминали основні удар¬ні дивізії москітів, через що хлопець ліг біля вогнища, для перестра- кшіки вимастивши частини тіла, не прикриті спальником, протимос- ЦІ1ІІ0Ю рідиною. Не вилазячи зі спальника, українець викрутив голову н шркнуву напрямі, де стояли намети (де вчора ввечері стояли на- НІ'ІШ/, подумки виправився він), і не побачив нічого, крім однорідної ИмГі,никлої сірості. Щось подібне відчуває метелик шовкопряда, про- ин'пночись у герметично запакованій лялечці.

Левко перевернувся на спину, підняв руку і... не побачив руки.

«Сплю»; — вирішив хлопець. Інакше ніяк.

А годі він опустив руку і суттєво здивувався, побачивши долоню за пять сантиметрів від носа. Не очікуючи, що рука так раптово матеріалізується з білості, Левко «не справився з керуванням» і заїхав вка- нінінм пальцем просто в праве око.

Під несподіванки він тихо зойкнув:

- Ой око масльозилось.

«По ходу, не сплю...» — Гілочки, що продавлювали каремат і встром¬лялись у спину, підтверджували, що останнє припущення було ближ¬чим до істини.

Левко підніс долоню до носа і почав повільно віддаляти її, спо стерігаючи, як пальці розчиняються у білому просторі. На від¬стані тридцяти сантиметрів від очей він бачив лише край перед¬пліччя.

«Туман», — нарешті дійшло до українця.

Хоча слово «туман» не зовсім точно описувало погодні умови того ранку. То був не туман, то було тотальне вибілення.

Збоку, де стояли (де мали би стояти) намети, захрустіло Хтось обережно крокував у напрямку багаття. Левко повернув го* лову й завмер, дослухаючись. Як і раніше, він нічого не бачив. Хло* пець помітив ногу за півсекунди до того, як вона надавила йому ми живіт.

— А-а’ррр! — загарчав він.

— Ай! — То була Сатомі. — Лео, це ти?

— Ні, це колода, що вночі відпала віддерева і зараз не хоче, щоЛ ти на неї ставала.

— Вибач. — Дівчина забрала ногу і присіла коло Левка. — Ін щось бачиш?

—* Було б дивно, якби я бачив зараз більше за тебе, не?

— Це такий туман?

— Це не туман, — долинув звідкілясь голос Семена, -— це повний триндець.

Сатомі пирхнула, але Левко відчув, як у грудях підіймається тегідй хвиля паніки. Він раптом уявив, що трапиться, якщо ця поволока ми сітиме тиждень... два тижні... чи місяць. У них скінчаться припаси, і ІІ|МІ цьому вони не віддаляться від табору далі ніж на сотню кроків. Пмиї нувши слину, хлопець подавив хвилю в зародку.

— Де ми? — 3 намету виборсався Грем.

— Там, де були вчора ввечері, — голосно відповів Левко. Його голос зрикошетив від заростей і повернувся абсолютно невпізнаним відлунням.

— Це ти, Лео? — Відчувалося, що мулат насторожився.

— Так.

— А що з голосом?

- 1 Іе все туман.

Сьома навпомацки (ледь не навкарачки) пробирався до згаслого вогнища

Прив’язуйте себе до наметних кілків, коли йдете в туалет, — бубонів росіянин, — бо я щойно ледь не заблукав. Якби не крик Са¬томі, я буже шурував у протилежному від табору напрямі.

Це могло би бути смішно, якби не було правдою.

— Ми зможемо йти в таку погоду? — спитала японка.

— Навряд, — Левко вибрався на землю і навпомацки скручував спальник.

— Розпаліть вогнище, — порадив Семен. Голос надходив уже з ін¬шого боку табору.

— Чувак, ти куди знову забрів? — повернув голову українець.

— Твою маму... — вилаявся Сьома і поповз назад.

— Що будемо робити? — поцікавився Ґрем, попередньо ледь не моваливши Сатомі.

— Можна зіграти в квача, — саркастично промовив Левко. — Бу¬де весело.

LXIII

Вимушена бездіяльність гнітила. Друзі розсілися коло багаття, чека¬ючи, поки сонце підніметься достатньо високо, щоб пропарити сельву її розчинити туман. Спливла година, а видимість не покращувалась. Погнані з ночі хмари до ранку тільки згустилися, захищаючи насиче¬ну пологою атмосферу біля землі від пекучих променів. Джунглі зали¬ли імлою, немов цементом, молочний серпанок скував усе навкруг, їм,ііавшм рослинність в однорідну масу і притлумивши звуки. Здава¬лися, навіть час зупинився.

Погонь догорав. Ніхто не збирався підкидати галузок. Користі від полум’я не було ніякої — світло розчинялось у краплинках вологи, пін іависли у повітрі, а сивий дим лише погіршував видимість.

Why1?.. — чийсь шепіт донісся до українця зліва.

— Що чому? — перепитав Левко.

ІІауза.

Що ти сказав? — Голос Семена доходив з протилежного боку ннніїнгаслого вогню (їх розділяло не більше двох метрів, та хлопці не НмЧНЛИ один одного), просто навпроти.

Хтось із вас спитав «чому?», от я й уточнюю: що чому?

Я мовчав, — мовив росіянин.

» Я теж нічого не говорив. — Голос Ґрема напливав справа.

— Сатомі?

— Я тут. — Японка сиділа між Сьомою і Гремом. — Я нічого по казала.

Левко і так знав, що то не вона, голос був чоловічий, просто хотім розібратися з тим, хто де сидить. Він усвідомив, що хлопці й дівчина розташувались навпроти, тоді як питання надійшло... зліва.

Заморожені майже до нуля Кельвінів мурашки висипали на спішу й передпліччя.

— Ви мене розводите? — натужно процідив Левко.

— Що трапилось, Лео? Що ти почув? — Семен нахилився, і йоін лице на якийсь час вималювалось над пригаслим вогнищем.

Українець мо

(...іноді вам здаватиметься, що чуєте голоси...)

Нетрища приглушено шумували, але в їхньому шепоті не було мі чого загрозливого.

Приверзлося?

Е, ні. Левко пересунувся праворуч, де між наметами й багатям лежали наплічники. Навпомацки відшукав свій рюкзак, блисканнч но висипав на каремат усе, що в ньому було, і дістав з самого /ін| противедмежий балончик «Frontiersman». Стиснув його у пранії руці.

— Ви точно нічого не чули? — Мурахи повзали під шкірою ЛгиЦІ вже по всьому тілу. Навіть у пальцях ніг і під нігтями.

— А що ми мали чути? Ти ж не...

За табором голосно хруснула гілка. Сьома недоговорив. Українець розвернув голову в напрямі, з якого надійшов хрускіт. Дві хвилини Левко не чув нічого, крім власного дихання і скапування волоці КІ лйсті високо в кронах. Він думав, як з біса моторошно сидіти отак, МІІІ сліпець, коли від молочної білості починає мерехтіти в очах, і КО/КІШ секунди чекати, що з найближчих кущів на тебе кинеться щось iillfl й лихе, а ти не встигнеш не те що зреагувати, а навіть роздиші і ич. я пуття те, що вискочило з туману.

Спливло ще три хвилини. З іншого боку вогнища щось заворушилося.

— Хто це? — кинув у білу безмовність українець, а уява домалювала картини того, як невідомий науці хижак, безшумно рощн вившись із його друзями, ласує їхніми теплими нутрощами.

— Я, — обізвалась Сатомі.

— Ти куди? — Левко почув стурбований голос американки

— Хочу відлучитися.

— Куди? — наполягав Ґрем.

— Уте місце, куди Сьома радив виходити, прив’язуючись до наме¬ту, — невдоволено буркнула японка.

Сатомі чула хрускіт гілки, проте не надала йому значення. Гілки тріскали й раніше, і нічого страшного не відбувалося. Крім того, їй справді припекло в туалет.

— Не відходь далеко, — заклопотано попрохав українець.

Якби не туман, хлопці побачили б, як дівчина червоніє від сорому і обурення.

— Годі вам! Випроваджуєте, наче у відкритий космос.

; Сатомі взяла Семенів світлодіодний ліхтар «Outwell Vektor» і по¬гупала в кущі. Хлопці чули, як шелестить трава під її ногами і поскри¬пують, відхиляючись, гілки.

За десять кроків японка спинилася, шелест стих. Обернулася — тбору не було видно. Втім, вона досі була близько. Постоявши се¬кунду й освітивши клубки туману, що ніби наповзали один на одного, Дівчина пішла далі. Сатомі не могла дозволити, щоб хлопці чули, як ЙМіа дзюрить. Просто не могла.

Шарудіння і поскрипування, відновившися, стали віддалятися від іиґюру. Почувши їх, Левко гукнув;

- Сатомі, не відходь дале...

І в цей момент японка пронизливо заверещала:

А-а-а-а-а-а!!! Допоможіть! Тут хтось є! А-а-а!!!

Українець не усвідомив, як скочив на ноги. Попереду тріщало галуззя Ґрем і Сьома рвонули навпростець до Сатомі, чиї крики стихли Поступившись гучним схлипуванням. Сам він вирішив не перти на- НПолом і подався праворуч, обходячи місце, де стояла дівчина. Якщо В|Міі пн бачить, значить, і його не бачать теж.

Американець із росіянином добігли до Сатомі.

Що з тобою?

Хто тут?

Я бачила... бачила... когось, — затинаючись, говорила японка- ось там... просто попереду.

Кого?

Левко чув, як тремтить голос Семена, але зберігав спокій. Українець радше напружений, ніж нажаханий. їх хочуть налякати. Якби їх хотіли повбивати, то давно перерізали б горлянки. Стараючись ступати обережно; хлопець заглиблювався в ліс.

- Не знаю Сьома... там хтось стояв... у тумані...

Хто ут?! — оглушливо скрикнув Ґрем. — Що вам треба?

«Правильно, покричи, янкі, — скрушно похитав головою украї¬нець, — покажи їм, де твоя макітра».

У відповідь — ні звуку.

— Тобі приверзлося, — трохи сердито проказав росіянин.

У тумані попереду нікого не було.

— Але я бачила...

— Там нема нікого. Пішли до табору, — обрубав Семен.

Левко почув, як тихо зашаруділо гілля за кілька метрів від нього.

— А де Леб? — спохватився Ґрем.

— Лео, ти в таборі? — гукнув росіянин.

Українець вирішив не відповідати. М’яко пригинаючи ступнями траву, він посувався до місця, де Сатомі засікла невідомий силует.

— Лео, що за жарти? — Мулат намагався говорити строго, але голос розколювався від перестраху.

Пригнувшись, Левко дивився під ноги, щоб ненароком не наступи ти на суху галузку й не накоїти шуму. Піднявши очі, він помітив, що туман трохи розійшовся, оголивши просіку, оточену двома рядами схо жих на бамбук рослин. У кінці просіки, за десять метрів від Левк;і, хтось стояв. Серце похлинулося скаженим клекотом. Сірий силує і проступав крізь туман, наче накритий білим рядном мрець на столі у моргу. Стояв і не рухався.

Українець не бачив обличчя, воно було сірим, пливким, як і віч і, обрис, але, судячи з положення голови, очі були спрямовані просто ми нього.

Хлопець відчув, як унизу живота зціпило м’язи, а в кишках ш нуртувало. Сміливість вивітрилась, і він ледь не закричав, як Оі томі хвилину тому. Пальці похололи, а на долонях виступив холод ний піт. Саме завдяки останньому Левко згадав, що тримає денні в правій руці.

Мізинцем лівої руки переконавшися, що направляє балончик пус ковим отвором від себе, хлопець витягнув руку, прицілився і натиску! на ковпачок. «Frontiersman» спрацював, видавши агресивне «пшс-с-с* і біла струмина, практично злившися з туманом, полетіла до загадко вого силуету.

Обрис незнайомця, який секунду тому виглядав лячним і заї ром ливим, враз втратив усю моторошність, захистившись типово лип ським жестом: він підняв передпліччя, затулив ним рот і ніс і відеіуі пив у туман.

«Принаймні ти людина», — відзначив Левко. Руки тряслися, а,# усвідомлення того, що силует матеріальний, що він — хай як це банально звучить — із нашого світу, перекинуло місток над прірвою па¬ніки, яка розверзласьу хлопця під ногами.

— Лео? — ліворуч пискнув Сьома. — Це ти?

— Я.

— Що це за запах? — Росіянин вловив суху вато-ядучий присмак отруйного газу.

Українець не відповів і пішов назад до табору.

Біля вогнища Сьома нахилився до Левка і проказав на вухо: г — Чомусь мені здається, що ти не хочеш, щоб я питав, звідки в те¬бе газовий балончик Калеба. — Він не бачив, як приятель ховав «Frontiersman» назад у рюкзак, але впізнав запах і, поміркувавши, склав усі частини історії докупи.

? — Не зараз, Сьомо. Нам треба йти.— Яким чином?

'—Я ввімкну GPS-навігатор.'Просуватимемось, як літак у хма-рі, — по приладах. Буде важко, але ми мусимо забиратися звідси, г — «Garmin» ще ловить?

L Так, Ми зможемо йти.

«Ага, — подумав Семен, — поки хтось не наштрикнеться на гіл¬ку, залишивши на ній своє око». Проте вголос не перечив.

LХІV

Перед полуднем туман відступив, але хмари залишились, утримуючи Під покровом тропічного лісу депресивну півтемряву.

Коли повітря очистилось достатньо, щоб продовжувати похід без ііііиігатора, Левко відімкнув його і спробував відшукати кам’яний фнкт. Але не знайшов нічого. Дорога зникла, наче й не було її. Хло- I |ЄIII> відхилявся щораз далі то на південь, то на північ від маршруту, н і «по безрезультатно. Мощений шлях наче крізь землю провалився.

І Іорадившись, хлопці вирішили не повертатись до місця останньої шиитки, натомість продовжувати йти на захід. Довелося знову вмикати GPS-навігатор. До вечора на індикаторі сигналу супутника зали¬шились одна поділка.

Опів на шосту, коли стали табором, Семен вилучив момент, коли it!НІН були самі, і спитав Левка:

Ти щось бачив у тумані? — Питання гризло його весь день. Він І Не покладався на свідчення Сатомі, дівчина надто швидко заспокої- У)Ж ь, повіривши, що їй примарилось, а Левку був схильний вірити. — І 1н гк цс просто так застосував ведмежий балончик?

Українець знизав плечима:

— Важко сказати. Все було біле. Ми були налякані. Що завгодно могло привидітись.

Сьома лишився незадоволеним відповіддю:

— Тоді знай: я питав у Ґрема, що йому сказав Атаучі, мотивуючи відмову.

— І що?

— Індіанець сказав, що ми всі загинемо. Тут нібито живуть демо¬ни, що роблять дивні речі з людськими головами, і нас вони не випустять.

Вони крокували пліч-о-пліч, розсуваючи руками низькі гілки.

— Тоді й ти знай. —І Левко косував убік, уникаючи очей прияте¬ля. — «Демон» закрив носа рукою і драпонув, підібгавши хвоста, ко¬ли я пальнув по ньому з балончика.

Сьома шумно видихнув і прикусив нижню губу.

LXV

9 серпня 2012 року. 18:03 [UTC—5)

Мадре-де-Діос

«Дзвони» вдарили рівно о шостій.

Пум-м... пум-м... бан.

Бан.

Пум-м-м...

Почувши перші удари, Сьома схопився і непомітно віддалився під наметів.

У Швеції росіянин носив мобілку на шиї на спеціальній торочці, ча сом закидаючи її в нагрудну кишеню сорочки, іноді лишаючи простії теліпатись. Попри те що в Мадре-де-Діос телефон став непотрібним, Сьома й надалі тягав мобілку на шиї.

Ставши поміж дерев, куди не долітало потріскування багаття і ро і мови Ґрема, Левка й Сатомі, Семен узяв телефон, відкрив папку «Програми» і запустив додаток «Диктофон».

Пум-м... пум-м... бан. Коротка пауза. Бан. Ще коротка паузи Пум-м-м. По тому триваліша перерва, і знову... Бан... пум-м...

Бан... пум-м... пум-м. Пауза. Бан... Пум-м. Пауза. Пум-м... бан»\ пум-м... пум-м.

За дві хвилини він мав на мобілці цифровий запис вечірнього бум кання.

Тієї ночі Сьома майже не спав, замість симфонічних опер чи Виси цького раз за разом прокручуючи записані звуки.

LXVI

Ніч з 9-го на 10 серпня видалася спокійною.

Вранішній туман у п'ятницю був не таким густим, як минулого дня. Мандрівники змогли рушити відразу після сніданку, несвідомо стара¬ючись якнайскоріше забратись подалі від місця ночівлі.

По дорозі Левко чотири рази наштовхувався на камені, які лише З великою натяжкою можна було вважати штучними. Крім них — жодного сліду зниклої дороги. Друзі прямували на захід через неза¬йманий тропічний ліс.

О четвертій годині на індикаторі сили супутникового сигналу наві¬гатора не лишилося жодної поділки.

Точно о шостій — наче куранти — прозвучали «дзвони». Бумкан¬ня лунало в стороні і дивним чином страху не викликало. За три дні хлопці й дівчина призвичаїлись і перестали вбачати у загадкових «дзвонах» приховану небезпеку, сприймаючи їх за невід’ємний, хоч і незбагненний атрибут подорожі.^

LXVII

10 серпня 2012 року. 18:59 [ОТС—5]

Мадре-де-Діос

Левко вмощувався на ніч, витрушуючи зі спальника павуків та всяку Іншу повзучу наволоч. Семен піднявся схилом від струмка і став на МежІ табору, знишка спостерігаючи за Левковими приготуваннями.

В одній долоні хлопець стискав зубну щітку й тюбик з пастою, іншою Шумливо м’яв велетенський лист папороті.

Лео, — зрештою покликав він.

Українець обернувся. Йому вистачило одного погляду, щоб посерйознішати

Що? — самими вустами вимовив він, здогадуючися, що Сато- мі н Грому краще не чути подальшої розмови.

Треба поговорити.

Ловко запитально звів брови. Семен мовчки махнув головою в бік джерела, мовляв не тут

Друзі опустилися до потічка. Лео всівся на порослий мохом чорний камінь, зняв кеди і спустив ноги у воду. Глибина сягала десяти сантиметрів Сьома примостився на поваленому дереві навпроти. Один кі- ■іиіі отовбура торкався землі, інший, заплутавшись у ліанах, немов і(і!!|Міо і прмати, тягнувся до неба.

— Викладай, що в тебе, — наготувався слухати Левко.

Мовчки поклацавши щось на мобілці, Сьома зняв апарат із шиї

і подав українцю.

— На, послухай.

-—Що там?

— Я записав бумкання.

Піднісши телефон до вуха, Левко ввімкнув запис. До звукового файлу «поналипало» чимало завад: жебоніння нетрів, подмухи вітру (котрі на записі перетворились на скрипляче шипіння), віддалене пу¬гикання мавп, — проте загалом таємниче бумкання було добре чути. «-Пум-м... ум-м... бан. Пауза. Бан. Пауза. Пум-м-м...» — і так далі. Левко пильно вслухався, але не відзначував нічого підозрілого. Нічо¬го такого, на що б він не звернув уваги раніше. Він не міг знати, що помиляється, силкуючись розчути щось-поза поєднанням звуків, за¬мість того щоб вникати в суть їх послідовностіЦ

Запис закінчився.

— Ну? — Лео нічого не розібрав.

— Це не простий набір звуків, — упівголоса повідомив Семен.

— Я вже здогадався.

Як?— У голосі Сьоми проступив щирий подив з домішками розчарування.

— Інакше ти б мене сюди не кликав.

— Хе-хе. Правильно. Щовечора повторюється те саме. П’ять ра* зів. Та сама послідовність.

Семен затих на кілька секунд, давши товаришу час переварити по¬чуте. Левко цокнув спересердя язиком. Як він раніше не докумекаю' Це ж так просто! Послідовність. Зиркнув на росіянина — із захоп¬ленням, але в той же час із заздрістю. Вже, мабуть, всоте він почу вався цілковитим бевзем поруч із Семеном. Може, в цьому й полягаї геніальність: помічати речі, що лежать на поверхні, але при цьому ли¬шаються невидимими для більшості?

— Код?

—- Ага, — майнув зарослою головою Сьома. — Помізкувавши, я вирішив відобразити послідовність на папері, так би мовити, пред ставити ЇЇ графічно. Глянь, що вийшло.

Росіянин розгорнув передЛевком смужку паперу:

—Довгі й низькі звуки я позначив рисками, короткі й високі — крам ками. Невеликі паузи відповідають малим пробілам, довші — великим

— Це ж азбука Морзе... — вражено прошепотів українець.

— Не квапся з висновками, друже. Ще не факт. Далеко не кожен код, сформований з коротких і довгих символів, є азбукою Морзе.

— Але ж ти мусиш її знати! — не стримавшись, Левко схопив това¬риша за плече. — Ти ж займався цією... як її... криптологією? Ні... Крип¬тографією! Ти мусиш знати азбуку Морзе і можеш усе перевірити!

— Маєш рацію. Колись я вивчав морзянку, але це було давно... Ро¬зумієш, код Морзе безнадійно застарів. Він ніде не використовується. Я недуже ним захоплювався, а тому... не пам’ятаю й половини літер.

Левко похнюпився.

— Не кисни, Лео, — правив далі Семен. — Дещо я все-таки при¬гадую. Семюел Морзе створював шифр так, щоб найпростіші коди — іі, що складаються з одного-двох знаків, — відповідали найчастіше иживаним буквам. Це щоб зменшити загальну кількість символів, які передаються по радіо. Зрозуміло, що саме найкоротші коди найлегше шпам’ятати, саме вони найдовше тримаються в голові. Приміром, и точно знаю, що Е позначається однією крапкою, Т — однією рис¬кою. Ще я пам’ятаю коддля букви А — вона найперша, її просто не¬можливо витравити з пам’яті — це крапка і тире. — Хлопець провів Мильцем по смужці. — А тепер дивись: у нас є і одиночна крапка, і оди¬ничне тире, і комбінація крапки й тире.

Росіянин дістав із кишені завчасно припасену гелеву ручку, стягнув іугілми ковпачок і акуратно вималював під кодами відповідні їм букви.

— —. . — .— .—— .— —.——

e t a a

— А решта? — Левко завертівся з нетерплячки. Зрештою зліз із Йймсня і випростався навпроти Семена. Струмок, муркочучи, огинав ЙіМо босі ноги.

- Ось тут починається найцікавіше. — Сьома звично смакував Ииіужністю власного інтелекту. — В цьому шифрі є дві літери, чиї коди симетричні один відносно другого. Це перша буква у першому сло¬ні і друга у другому, та, що між літерами А. Дивись, — хлопець показав пальцем, — «тире-тире-крапка», а тут — «крапка-тире-тире». I tiMiiiii?

бачу. І що з того?

У Семенових очах затеплився лихоманковий полиск.

Скажу так: нам з тобою пощастило. У таблиці, за якою я вчив англійську морзянку, букви з відповідними кодами розташовувалися двома стовпчиками. У першому йшли літери з А по Р включно.

а в другому — з Q по Z. Чисто випадково при такому поділі дві букви з симетричними кодами — «крапка-тире-тире» і «тире-тире-крап ка» — опинились на одному рядку, одна напроти другої, розумієш? Саме через це вони відкарбувалисьу пам’яті.

— Що за букви?

— G та W. Але, — Сьома застережно підняв вказівний палець, - я не можу згадати, яка з них «тире-тире-крапка», а яка «крапка-ти ре-тире».

—Так підстав! — ледь не загорлав Лео. — І подивися, що вийде!

Росіянин зміряв друзяку співчутливим поглядом (так ми зазвичай дивимося на значно молодших братів чи сестер, коли ті втнуть якусь несусвітню дурницю), безмовно запитуючи: невже ти міг подумати, що я ще не зробив цього?

— Вже підставив. Для початку припустив, що «крапка-тире-тире» — це «джі», а «тире-тире-крапка» — це «дабі».

— Замість до писати букви хлопець зобразив їх умовно, не знімаючи ковпачка. Перше слово буде «wet».

——. . — .— .—— .— —.——

e t a a

— Мокрий.

— Сам знаю. Не перебивай. А от друге — «aga». — Сьома шморгнув носом. — Я не native speaker1, але знаю мову достатньо, щоб стверджувати, що в англійській немає слова з чотирьох букв, яко по чиналося б на «aga». Коротше — глухий кут.

Тоді я поміняв (G та W місцями. — Хлопець знову зняв ковпачок і цього разу впевнено домалював літери.

——. . — .— .—— .— —.——

g e t a w a

—А остання? — ледве ворухнув губами українець.

— «Тире-крапка-тире-тире». Її я не пригадую, Лео, але..

— Але...

Я майже певен. В азбуці Морзе достатньо букв, що кодуюся чотирма символами. Це В, С, L, Р... здається, Q... якісь інші. Це не важливо.

Я добре пам’ятаю ці літери, оскільки саме з ними мучиш И найбільше, намагаючися запам’ятати відповідні комбінації.

Коди, певна річ, забув — за стільки часу все перемішалося. Зате я точно при

_______________________________________

1.Людина, що знає певну мову від народження.

гадую, що останні три букви англійського алфавіту — X, У і Z. — кодуються чотирма графічними знаками кожна.

Ще задовго до того, як Семен сягнув середини свого пояснення,

Левко збагнув, якою є остання літера.

— у?

— Так, мені здається, що «тире-крапка-тире-тире» — це Y. Сем дописав останню букву на листку і передав його другові.

——. . — .— .—— .— —.——

g e t a w a y

Небо швидко меркнуло. Темрява скапувала з дерев і осідала поміж

— Get away1, — похмуро озвучив Левко, а тоді скептично гмикнув: — Ти впевнений, що розписав усе правильно? Маю на увазі послідовність звуків, проміжки між ними...

— Лео, я сумнівався, поки вираховував тривалість інтервалів. Але сумніви розвіялися, щойно взявся за розшифровку. Це не може бути

збігом. За всі літери, окрім Y, я ручаюся.

Українець м’яв руками смужку:

- І що ти про це думаєш?

Сьома кумедно вигнув ліву брову:

Принаймні — хто б то не був — вони розмовляють англійською.

Левко кисло посміхнувся. Трохи позаздрив бравурному настрою товариша, оскільки у самого жижки трусилися.

Якщо серйозно, схоже на те, що нам уже третій день намагаються втовкмачити: нам тут не раді. — Семен помовчав, після чого

озвався: — А ти що скажеш?

Левко відвернув обличчя, зробив незрозумілий порух губами (чи то скривився, чи то випнув щелепу) і проказав:

Я думаю, Сьомо, ми вже близько...

Твердиня

LXVIII

11 серпня 2012 року. 18:01 [UTC-5)

Мадре-де-Діос

Левко підсів до Сатомі. Дівчина ворухнулася, посуваючись убік, аш очей не підвела.

Передними шкварчало багаття, пережовуючи в’ялими язиками жм кі гілки. Українець зачерпнув пригоршню мокрого листя і кинув у вогонь. Полум’я ображено засичало, але, підігріте знизу палаючШ брикетом твердого розпалювача, не загасло. Листя, чадячи сірим іщ мом, чорніло; Лео закашлявся, Сатомі теж бухикнула, проте від ба^И тя не відсунулась. Навпаки щУ обнявши коліна руками, дівчина юрм лася до вогню. У джунглях, обираючи між уїдливим димом і хмарами® більш уїдливої мошви, перевагу зазвичай віддають першому.

— Привіт, — дурнувато бовкнув хлопець. — Ти як?

Нормально, — дисонуючи з відповіддю, Сатомі знизала плеЦ^Н

— Втомилася?

А ти хіба ні?

Левко кинув швидкий погляд за спину, переконавшися, Грем відпочиває у наметі, а Сьома ввіткнув у вуха навушники, і підсунувся ближче.

— Не знаю. Не так, щоб дуже.

Дівчина не стала підтримувати розмову. їй кортіло спитати, го їм ще тинятися цим смарагдовим пеклом, але вона змовчала знаючи, що наперед знає відповідь. Українець не відступиться, ікжнЯ паси не дійдуть до кінця. (Насправді Сатомі помилялася; Лсо^Н подумував про те, щоб повернути назад, але через гордість Мі^Н озвучувати це першим.)

Хлопець присунувся ще на кілька сантиметрів і пошепки прошептав

— Сатомі, знаєш, я... ем... ну... давно хотів з тобою погоноворити

Він спробував надати голосу еротичної хрипоти, натомість прозвучало так, наче благав шпаргалку на екзамені.

— Кажи. — Сатомі незворушно дивилася на вогонь.

У ній не було байдужості, радше підкреслена апатія. Левко знітив¬ся іприкусив язика. Після хвилинної паузи він демонстративно відсунувся й озвався знову:

—Як буде японською вогнище? — штрикнув пальцем у вогонь.

—-'Ти маєш на увазі багаття чи конкретно вогонь?

В —Багаття.

—-Можна говорити takibi, але це означає швидше «вогнище у буде , тобто камін, як «багаття »'воно не вживається.

И- «Тоді як краще?

Whr Kyanpufaia.

— Кі-ян-пух... Ні... Ю-ян-па-хуря?

Японка посміхнулась і нарешті повернула голову. В мерехтливому світлі вогнища ямки на її щоках стали запаморочливо рельєфними.

Лфіка кинуло В дрож від одного погляду на них. Йому страшенно захотіл ося її поцілувати.

Та ні! Kyanpufäia.

Кіампіфайя.

Ось так правильно! — Посмішка поширшала. — До речі, ти маєш знати це слово. Воно запозичене з американської— від Camping fite'1

Українець вирячив очі, а тоді, подумки прокрутивши слово, і собі засміявся

Не може бути!—Комизливе kyanpufaia виявилося вимовленим на японський манер англійським словосполученням «cämping

Так. Я не обманюю!

Справді? Дивина. Ніколи не думав, 'що Японці щось запозичили в американців.

Ми багато чого запозичуємо. — Сатомі на мить замислилась виправилася — Ми багато вчимося.

,Зрозуміло. -Лео задер голову. — А як по-вашому буде... небо? f Itoshi. г Хінні.

Ага.

А як... як будуть зорі?

Небо над табором було гнітюче-чорним. Де-не-де Левко ще розрізняв віттявисоких дерев, проте понад ним, хай як напружувався бачив лише розжирілу масу пітьми; крізь неї з космосу не пробивалося (та й не могло пробитися) жодного промїнчИка. Ані сліду від зір.

Хмари були грубими й товстими ,-?- такими, що навіть із гармати не про¬стрелити.

— Sora.

— Сора, — повторив він. — Майже як українською — зорі.

Сатомі затихла. Левко не знав, як далі вести розмову, за що заче¬питися, як повернути діалогу потрібне русло. Його ледь не тіпало від власної незграбності. Раптово він усвідомив, що мимоволі повторює неоковирні дії головного персонажа стрічки «Той, що пройшов крізь вогонь» — пластмасового фільму, в якому за неперервною чергою режисерських ляпів було важко не те що насолодитися, а навіть про¬стежити за сценарієм. Режисер Іллєнко двічі за фільм втягував свого героя у лінгвістичні дискусії штибу «а переклади мені*.» з героїнями: спершу із закоханою в героя росіянкою, а згодом, у Канаді, з так само^ закоханою індіанкою. На думку Михайла Іллєнка, така «любовна» бс-1 сіда мала неминуче закінчитися, надзвичайним, приголомшливим сек-і сом. Левко розумів, що в житті воно трохи інакше, через це нітився ще більше, а проте... продовжував дурнувату гру в слова.

— А «зоряне небо»?

Якщо, Сатомі й набридла забава, вона тактовно цього не показувала^

— Hoshizora.

— Хошісора, — папугою повторив українець.

— Чудово, Лео. Майже без акценту. — Звично по-японському ч без жодного виразу на лиці прокоментувала дівчина.

Нарешті хлопець наважився і, відчуваючи, як холонуть руки, иия дихнув:

Як буде «я тебе люблю»?

Японка змінилась на обличчі. Ворухнула бровами і кокетливо зирнула на хлопця.

— Японці не кажуть «я тебе люблю». Слово «тебе» у нас майже не використовується. Ми говоримо просто «люблю» — aishteimasiA

Багаття відбивалось у її чорних очах. Вона була гарною, запам® рочливо гарною, хоча в той момент смолянисті зіниці практично иіці вались із чорнотою лісу, що оточував табір. Завдяки цьому Сатомі с киї далася на героїню фільму жахів, у яку вселився злий дух. Не нилщ романтично, та Левку було байдуже. Зараз або ніколи!

Він прохрипів

— Айштеймас... — і наліг на дівчину.

Його порух вийшов смиканим і майже хамським,.він,.більше нагадував лобову атаку, а не обійми. Сатомі різко подалась назад. Розпалений Левко, вирішивши не здаватися, викотив очіт висолопив язика і посунувся слідом, аж поки не притисся губами до губ японки:

Втім... язик наштовхнувся на непробивний мур із міцно стулених зубів. Форкаючи, дівчина сховала підборіддя. Затим відпихнула українця

І з розмаху врізала по писку долонею. Водночас з гучним «лясь!» із боку намету долинуло:

— Хей! Мазефакер! Ти що там робиш?! — Грем стояв на ногах.

—Ану відлипни від моєї дівчини!

Від ляпасу Левко ледь не заточився у вогонь. Йому почулося?

— Що значить «відлипни»?’ Що... що значить «твоєї дівчини»?!!

СатомІ розгублено кліпала. Ґрем безшумно ковзнув у темряві і затулив її, нависнувши над українцем. Семен нічого не чув, із заплющеними очима слухаючи музику.

— Тільки спробуй ще раз до неї наблизитися!

Левко випростався і розвів руки, демонструючи, що не мав на думці нічого лихого. Шкіра на вилиці палала, витискаючи з правого ока пекучі

шьози. Проте гірше за щоку паленіло серце. Дівчина... То йому почулося чи ні? Спитати він боявся. У шлунку, мов чорнило, розтікалося

Недобре передчуття.

— Охолонь, друже.

-Вони стояли ніс до носа з Ґремом. Левку це не сподобалося. Він відступив. — Ти сказився?

— Ти більше не торкнешся її, бадді.

— Це не Тобі вирішувати.

— Заткнись! Вона моя дівчина. 1

І І знову: girlfriend. Тепер уже без сумнівів. Виходить, перший раз теж не почулося.

Яка, в біса, дівчина? — вигинаючи брови, пирхнув Левко. —

Ти ж довбаний педик!

Ґрем кинувся вперед і грубо схопив Левка за футболку. Правий кулак підняв до щоки, наготувавшися до удару.

Ще раз назвеш мене геєм, я тебе поб’ю!

Ґреме, будь ласка... не треба, — одним порухом вуст попросила Сатомі.

Ощирившися, Левко відірвав від себе руку американця. Ґрем не розтиснув кулак, і футболка затріщала.

Та ти Українець за малим не гарчав від люті. Безперечно, він був слабшим за мулата, але недумав про це, готовий будь-якої миті кинутись у бійку,

Я спав з нею; бадді!

Що?

Ґреме, ні, — застогнала японка.

Левко хитнувся. Кістки ніг ніби розтанули, а в тілі раптово утвори¬лася порожнеча. Здавалося, внутрішні органи зникли, розчинилися самі у собі, хлопець почувався як мертвий жук, усі нутрощі якого ви¬їли мурахи.

—'Цього не може бути... ти ж...

.—- Я тебе зараз точно відлупцюю!

Та ішов ти!

—Сам пішов! Ми з Сатомі зустрічаємося.

Хлопець відступив ще на крок. Він не боявся, просто підсвідомої віддалявся від вогню, приховуючи власну розгубленість.

. Сьома..:-»— Левко не повірив.

Спершу Семен не відреагував на поклик, зав’язнувши у хвилях клеї сичної музики.

.— Сьомо, твою мать!!: — загорлав російською Лео.

Росіянин відкинув навушники і звівся на лікті. Зрозумів усе з пері шого погляду.

—: Скажи мені чесно. —- Левко тицьнув пальцем на Грема. — Він голубий?

- Чувак..;.

— Сьомо! І

Лео, все непросто...

Левко відмахнувся, повернув обличчя до Сатомі і перейшов на ан глійську: -;І.

Це правда?

Лео, я тобі не казала;,. — Дівчина стояла за спиною Грема, на половину затуливши обличчя долонями, -Я не думала, що це нажі ливо для тебе, я... — І затихла.

— Бляха, але ж я на власні очі .бачив! Він був з Яном Фідлерія у ліжку! Голий! Обоє голі!

Ґрем поблажливо посміхнувся.

Того вечора у мене справді був секс. Тільки не з Яном, а з Сатомі. — Через відверто знущальний тон Семену нестримно захотів зацідити Грему в писок.

— За хвилину до того, як ти приперся, до ми не заскочив спітнілий від бігу чех і переконав зробити те, що ти бачив залізти І під одну ковдру, яг г Американець зверхньо випнув підборіддя.

Це все твої друзяки придумали.

— Що придумали? р

— Не говорити тобі. Нарозповідати-про мене й Сатомі. Не хотіли тобе травмувати.

Але чому?!

— Боялися, що розсваримося і поїздці кінець. Думали, без тебе нікуди не виберемося.

Краще б і не вибиралися.., — розпачливо вставила Сатомі.

— Ян заштовхав Сатомі у ванну і вскочив у ліжко якраз перед тим, Як ти ввалився. Я був проти, але змирився — та й то лише через те, що попросила Сатомі.

Лео позадкував глибше в тінь, гамуючи зрадливе тремтіння нижньої губи. Внутрішня порожнеча розширилася.

- Ти знав про це? — ледве ворушачи губами, спитав він.: Семен, похнюпившись, мовчав.

— Сьомо, відповідай... — зовсім тихо.

—Так, — іще тихше мовив росіянин.

— Як ти міг? Увесь цей час... — Левко боявся говорити, відчува- Вючи, що за кожним наступним словом може розридатися. Хапнувши Вговітря, він усе ж вичавив: — Я вірив тобі.

Семен знову змовчав, низько схиливши голову.

Постоявши кілька секунд, Левко рвонув уперед. Розкидав ногами Вогнище, розтоптав головешки і кинувся геть із табору. Страшенно В хотілося втекти, забігти кудись далеко, де він не чув би і не бачив сво- 1 їх товаришів. Чи то пак тих, кого вважав товаришами. Проте Левко І був у пастці. Всюди, куди б не поткнувся, його піджидали наїжачені НМллям і липким листям джунглі.

Через кілька метрів хлопець ускочив у сельву. ГіллЯччя боляче захльостало по ногах, тулубу, обличчю. Пітьма була нестерпною, ще чорнішою за ту, що розрослась у його грудях, і Левко злякався. Бігти

перехотілося. Власне, бігти не було куди. Ще кілька невпевнених кроків, і хлопець спинився.

У той же час повернутись він не міг. Вибравши місце, де гілки не штрикали під боки, Левко опустився на землю, Ґрем, Сатомі і Семен лишились у темному таборі.

У теплому повітрі дотлівали рештки розкиданого вогнища.

LXIX

Зібравши розкидані дрова, Сьома старанно роздмухував багаття.

Ти вважаєш, розказувати не треба було? — Грем стояв у хлопця за спиною. Японка тулилась до американця, зрідка кидаючи неспокійні погляди в той бік, де зник Левко. їй було некомфортно, Семен припинив дмухати, повернув голову,

Не знаю.

— А ти? — Ґрем ткнувся кінчиком носа в щоку дівчини.

Сатомі стенула тендітними плечима:

— Все одно він колись дізнався б. Ми мали йому сказати...

— Але не тут, —: буркнув Сьома.

— Він залицявся до Сатомі, — наїжачився мулат.

— Греме, не починай. Ти міг розрулити все інакше.

Під конусом з гілок умить виразно прорізалось полум’я. Сьома хек¬нув і примружився: теплом обпекло очі. Вогонь прудко розростався, радіючи, що вибрався на волю.

— Ти вважаєш, було б краще, якби я просто стояв і дивився?.. Се¬ме, не мовчи.

— Міг би викласти все делікатніше. Ти був грубий, як селюк.

— А, — махнув рукою Ґрем, — начхати.

«Мудак», — подумав росіянин із невластивою для себе жовчю.

Японка й американець, не розчіпляючи обіймів, присіли на каре- мат коло вогню. Семен відсунувся. Хвилин десять усі троє мовчали, спостерігаючи, як гарячі язики витанцьовують на чорних гілках.

— Хочу додому, — шморгнула носом Сатомі.

Ґрем поцілував її волосся, а. тоді прискіпливо подивився на росін нина:

— Що скажеш? Валимо?

Сьома підклав у багаття кілька галузок. Вони були сирими. Вогомі. засіпався, зашипів. Росіянин навмисно не відповідав, тягнучи час, щоб подратувати мулата. І так було зрозуміло.

— Враховуючи те, що тільки-но сталося, — взявся доводит Ґрем, — невже ти будеш наполягати на...

Семен не дослухав його:

— Зранку вирушаємо назад.

Вибору не було. Продовжувати експедицію в такому настрої боя глуздо і небезпечно.

Сатомі не втримала полегшеного зітхання, і знову запала мовчан ка. Багаття догризало головешки. Ґрем заколисував японку. Дівчини придрімувала. Сьома, не кліпаючи, телюшився на вогонь. Коли їм« коли росіянин скидав голову і водив нею навкруги, промацуючи очн ма морок. Немовби чекав на щось, що мало з'явитися з джунглів. І Іо> тім заспокоювався і знову втуплювався у багаття.

Так просиділи ще з півгодини. Левка до кісток обгризали москіт, але він уперто не вилазив із кущів.

Зрештою Семен підвівся:

іду поговорю з ним.

— О’кей, — байдуже муркнув американець.

Перед тим як рушити у бік, де засів українець, Сьома вкотре роз- зирнувся і напружено прислухався. Нетрища були моторошно мов-чазними. З темряви не долітало нічого: ніяких шерехів чи перегуку¬вання мавп. Не чути галасу птахів. Жодного звуку. І це гнітило.

Семен увімкнув підсвічування на годиннику і стривожено зирнув на циферблат. 21:20. По тому витягнув з рюкзака світлодіодний ліхтар «Outwell Vektor» і, присвічуючи під ноги, подався шукати Левка.

LXX

— Прибери світло! — несподівано рявкнув українець.

Семен знав, що Левко десь поряд, проте здригнувся, непристойно іучно клацнувши зубами: Лео сидів на землі, скорцюбившись у фор¬мі ембріона. Він закривався рукою від світла і хмурився, роздратова¬ний тим, що його потурбували. Через тривале перебування у темряві зіниці не встигли звузитися, і очі були моторошно багнистими, яку де¬мона. Хлопець змахував на монстра, що все своє життя провів у під¬земеллі й оце щойно виповз на поверхню.

— Ти ще довго тут сидітимеш? — Сьома відставив ліхтар убік, спрямувавши промінь угору.

— Залиш мене.

— Не дурій. Вони вже лягають. Ходімо назад до вогнища, поки тебе не зжерли комарі.

— Не хочу.

— Нехай жеруть?

— Нехай жеруть.

Семен зітхнув і присів навпочіпки коло товариша. Він передбачав, що розмова буде важкою і, швидше за все, марною. Але не почати її їм? міг. Не заради себе — заради них усіх.

— Вибач мене.

Йди на хер.

Чувак...

—- Я сказав: залиш мене!

— Лео, мені дуже шкода, що все так склалося. Мені прикро, що м я не сказав тобі раніше. Страшно навіть думати про те, що ти... що ми ! більше не будемо друзями. Але... — Росіянин неспокійно озирнувся:

у скупих відблисках багаття Грем і Сатомі вкладалися спати в наметах — Зараз є одна річ, думати про яку ще страшніше.

У лісі було тихо, мов у покинутій шахті.

— Та невже, Бруте?

— Ображайся скільки хочеш. — Семен проковтнув закид. — Вза-галі не розмовляй зі мною аж до повернення у Швецію, я тебе зрозу¬мію — заслужив. Але зараз хочу попросити дещо.

Відмахуючись від комах, українець звів очі. Приваблені яскравим сріблястим світлом, над ними металися комарі, жуки й нічні метели¬ки. Деякі вдарялися в голови й шиї, сповзали хлопцям під футболки. Окремі могли й до рота залетіти. Бридота.

— І що це?

Відпльовуючися, Семен відставив ліхтар подалі. Комах від того не поменшало.

— Нам краще відступити. Завтра зранку ми мусимо вирушити назад.

Левко опустив голову і нічого не відповів.

«Тільки не це, навіть не думай, — подумки заклинав Семен. — Не роби цього, Лео».

Все марно.

— Завтра зранку ми розділяємося, — рівним, якудиктора, голосом промовив Левко. — Ви вирушаєте назад. Я продовжую пошуки Паїтіті.

«Чорт!» — якраз те, чого Семен боявся.

— Лео, змирися! Треба якомога швидше вшиватися звідси. Аван тюра скінчилась. Усе — баста! Завтра підіймаємось, пакуємо манат¬ки, чешемо до Ріо-де-лас-П’єдрас і звідти, не озираючись, униз до Пу ерто-Мальдонадо. Будь ласка, послухай мене!

— Не заговорюй мені зуби.

— Я не заговорюю. Нам слід повертатися. Негайно!

Семен промовляв настільки жорстко і розважливо, що Левко ші якийсь час викинув із голови Ґрема і Сатомі. Сьома не говорив би таким тоном, якби не мав підстав, і не наполягав би так запекло, якщо тільки.,,

— Чому?

Метелик завтовшки з великий палець ударився об верхню губу, кілька менших жуків зрикошетили від щоки — росіянин не зверііуи уваги.

— Сьогодні перша ніч, коли не чути дзвонів.

Через мильну оперу, що заварилась між ним, японкою й америклн цем, Лео не помічав нічого, і лише тепер усвідомив: звичного бум кап ня цього вечора не пролунало.

- Е...

їх не було сьогодні.

І що? — Левко занепокоївся. — Що це означає?

По моєму, ми перейшли Рубікон, — похмуро доказав росіянин

LXXI

Удвох вони повернулись до вичахлого вогнища.. Сьома підкинув кіль-ка останніх гілок і роздув вогонь. Довкола панувала нереальна тиша.

Грем перевальцем підійшов до хлопців:

— Що вирішили?

- Сатомі, сівши на коліна, визирала з намету і дослухалася.

Росіянин покосився на Левка. Українець узяв до рук галузку і по-ворушив нею дрова.

— Я залишаюсь. Ви — робіть, що хочете.

З уст Семена зірвалось сердите «ц!». .«Клятий упертюх! Пиндюч-ний баран!» Проте насправді росіянин не надто здивувався. Він сам був такий, а тому здогадувався, що зламати Левкову гординю буде не¬просто.

Зате американець ніяк не очікував такого повороту:

— Що?!

— Зранку ми розділимо припаси. Я заберу четверту частину. — Хлопець обвів очима табір. — Також візьму компас, «Outwell Vektor», сокирку, дещо з аптечки. Намет лишайте собі, мені вистачить одного опальника.

— Ти здурів, — промимрив мулат.

— Лео, ти не можеш, — зойкнула Сатомі.

- Я чув, про що ви говорили. І не прошу нікого йти за мною. Ми ж дорослі— розділяємося. —Левко говорив короткими речення¬ми, цідячи слова крізь стулені зуби. З губ не сходила награна саркас¬тична усмішка.

Ти ідіот! —змахнув руками Грем. — Кому ти ставиш ультиматум, йолопе? Що ти намагаєшся довести? h — Я нікому нічого не доводжу.

— І що ти будеш робити?

- Шукатиму Паїтіті. Твердиня десь поряд. — Левко сам не йняв віри тому, що казав. На той момент він із більшою ймовірністю повірив би в існування вампірів у Мадре-де-Діос, ніж у реальність Паїті- п Гн й залишатися, відверто кажучи, не хотілося — він боявся не- і|»нін, Чого йому хотілося, то це примусити Грема і (особливо) Сатомі »і'|иіітися. Картати себе. Хай відчують себе винними. Нехай блага¬ти и> його передумати.

Ти не можеш лишитися, — заперечив Ґрем- — У нас тільки один човен То й що?

— Як ти повернешся? Ми заберемо його.

— Збудую пліт і тягтиму вздовж берега.

— Будь ласка, Лео. — Японка таки почала упрошувати. — По¬їхали назад разом.

— Слухай, бадді. — Американець посерйознішав. — Припиняй це. Я без жартів. Ти ж можеш загинути... Лео, хай там що між нами сталося, я хочу сказати, що досі вважаю тебе другом і...

Левко показав Ґрему середній палець:

— А оце все, що я хочу сказати тобі.

Мулат стулив рота і відвернувся. Якийсь час вагався, ніби готую- чися знов заговорити, але так нічого й не вимовив і пішов до намету. Сатомі щось жалісно зашепотіла, не пускаючи хлопця в намет. Той зашипів у відповідь, відтіснив дівчину і поліз усередину.

До намету підійшов Семен. Опустився навпочіпки і, не зазираючи, відчеканив:

— Я лишаюся з ним.

— Що ти сказав? — висунувся американець.

— Я піду разом із Лео.

Мулат грубо вилаявся. Ще один.

Куди ви, в дідька, підете?

— Шукати Паїтіті.

— Ви сказилися! Ти нічого кращого не міг придумати?

— Він не передумае, я знаю Лео. У нього горДиня заввишки з Бурдж-Халіфа у Дубаї.

— Але це не причина лишатися з ним у цій немислимій гущавині!

— Це я винен. Потрібно було розповісти йому все ще до початку поїздки. Можливо, ми б не поїхали, але точно уникнули б цієї ситуа ції. Я не можу покинути його напризволяще.

Зненацька Грем відчув лоскотання в животі. До такого він виявим ся геть неготовим. Левко з Семеном були беззаперечними лідерами в усьому, що стосувалось вибору маршруту й організації експедиції. Но¬ни приймали рішення і відповідали за них. Залишитись наодинці озня чало взяти на себе всю відповідальність. Грем сумнівався, що зможе самотужки вивести Сатомі з лісу. А що, як вони заблукають? Або чон на не виявиться на місці? Або... Та яка, в біса, різниця: чого тільки ні’ може трапитись у цьому смарагдовому пеклі?! Мулату, більше ніж Лей ку, не хотілося лишатися сам-на-сам із джунглями.

— Семе, це неправильно,— стараючись не видавати хвилюваи ня, заторочив Грем. — Не відступайся. Давай ще раз спробуємо йо го переконати.

Поруч із американцем вигулькнуло кругле личко Сатомі.

І — Я теж залишаюся.

— Ти?! What the fuck?! Ти при своєму розумі?

— Сем має рацію. Ми не можемо покинути Левка самого.

— О Господи... У вас від спеки скипілися мізки, та ви просто...

Семен підвівся і почовгав назад до вогню. Він сказав усе, що мав сказати. А далі — хай буде як буде. За його спиною американець щось запально доводив своїй дівчині. Сатомі час від часу не менш запекло протестувала.

Сьома присів коло українця. Безмозкі жуки один за одним пікірува¬ли в полум’я. Деякі влітали просто у пурпурні вогненні язики і луска¬лись, видаючи чудний звук, схожий до попкорну, що репає на сковорід¬ці. Інші падали неподалік, але продовжували, плавлячись і агонізуючи, отупіло повзти до вогню — назустріч смерті.

Переказувати розмову не було сенсу. Левко і так усе чув.

— Ти знаєш, куди йти?

— На захід. Якщо Твердиня існує, то вона десь там...

— Добре. Я лягатиму. До завтра.

Левка терзали суперечливі відчуття. Він перекрутив епізод на свою користь, лишив за собою останнє слово, але... не відчув ані крихти ра-дості. Вони лишаються у Мадре-де-Діос. Чорт забирай, невже во¬но того варте?! Він подумував гукнути Сьому, спитати, чим той пояс¬нює зникнення дзвонів, чи справді вважає, що їхня ватага забралась іпідто далеко, і ще багато речей, які неабияк бентежили. Але не нава¬жився. Натомість сказав:

^— На добраніч.

Семен поліз у спальний мішок. Стало тихо.

То була їх точка неповернення. Остання мить, коли вони ще могли Кі(ЛИвати на подальші події.

LXXII

12 серпня 2012 року. 04:17 [UТС-5]

Мадре-де-Діос

Ламаючись затріщало гілля. Хтось, не криючись, проривався до табору.

Грубо вирваний зі сну, Левко вивільнився зі спальника і сів. Подекуди над головою проблискували сріблом зірки.

Хмари відкотилися за обрій, здається, вдруге за час подорожі оголивши небо, проте місячного сяйва не вистачало. Гіллясте склепіння сумлінно охороняло

темряву при землі-. Тримаючи витягнуту руку перед собою, Левко не бачив далі ліктя.

Через секунду після пробудження його серце заскочило в глотку й зірвалось на галоп. Що це?

Тріск не стихав. Ближчав.

Зліва вжикнула блискавка спальника.

Лео? Українець не бачив лиця, лиш за голосом упізнавши Семена. — Ти чуєш?

Страх лляним клоччям закбнопатив дихальні шляхи. Левко Мовчав. ^- Лео?! — Семен Задихався.

Левко простягнув руку вбік і схопив росіянина за передпліччя.

Не кричи. Я тут.

Що це? Голос тремтів,"начеросіянина били дрижаки від хо¬лоду.

— Не знаю. Треба розбудити Ґрема і Сатомі.

Нікого будити не довелося. Справа долинув шурхіт, хтось виповз із намету.

—- Хлопці, ви це чуєте? — То була японка.

— Так.

Мені страшно:"'

Нам теж.

Слідом за дівчиною з-під тенту вибрався американець. Сонно по-крутив головою:;'

— Це хтось із наших? — спросоння він подумав, що то Левко зно¬ву подерся в нетрі.

Сатомі заперечно замотала головою. Мулат радше відчув, аніж по¬бачив, те мотання. І тут до нього дій шло: Лео і СеМ поруч із ним у таборі. З джунглів протискається щось чуже.

Грем зойкнув. Він переполохався, як ніколи до цього в житті. До страху домішувалося бридке відчуття безпорадності: їм нема куди тМ кати, нема де заховатися, абсолютно марно відбиватися в такій пітьі мі. Мулат метнувся тёть від палатки і впав навколішки за хлопцями, ЇЩ, What’s that? What’s that? — заторочив він. — WHAT IS ТНАш

— Заткнись! — цитьнув Левко.

Ґрем не вгамовувався:.

— Що це може бутй?

— Замовкни!

- Це не тварина, — прошепотів Сьома. — Звірте робитиме стільки шуму.

Дайте світло — крикнула японка.

. Левко відчув недоречний у такій ситуації укол ревнощів. Сатомі бо-їться не менше за них, але не скиглить і не панікує. Інша на її місці давно захлиналася б в істериці. І ця дівчина —дівчина, яку він прак¬тично вважав своєю, — спить з мулатом! Він готовий був задушити американця.

— Точно, ліхтар. — Схаменувшися, Семен взявся нишпорити ру¬ками навкруги. Як на зло, дїодний ліхтар не потрапляв під руки.

— Ти ж останнім тримав у руках «Vektor», -7 прошепотів Левко. » — Я знаю, Лео. Знаю! Але зараз не можу його знайти!

Не минуло й двадцяти секунд після пробудження, а звуки наблизи¬лися впритул. Хруст гілок і страхітливе притлумлене рохкання луна¬ли на самісінькій межі табору. Левко раптом згадав про противедме- j жий спрей; наплічник лежав поряд, і, запустивши руку всередину, илопець дістав балончик і стиснув його в руці.'

— Швидше! — цокаючи від страху зубами, підганяв українець. І — Світло! і— благала Сатомі.

— Треба тікати. — Ґрем кинувся в бік, протилежний тому, звідки долинали звуки, але тут-таки повернувся назад.

Самому пірнути в таку темряву? Нізащо! — Чого ви сидите? Побігли! k Ніхто не звернув на нього уваги. Семен намагався знайти ліхтар.

«Vektor’a» немає! Не можу... не знаю, де він.

Чорт! — Від шаленого припливу крові думки Левка понеслись

галопом, наче стадо наляканих мустангів. Він згадав: — Headlamp1!

— Що?

Твій налобний ліхтар, ь Сьома згадав про ще один діодний світильник «LED Lenser Н7», який за допомогою спеціального ременя кріпився на голові.

— Точно!

Росіянин хутко підтягнув спальник і обнишпорив його руками. Через секунду пальці наштовхнулися на налобник.

Є!

Несподівано тріск і рохкання обірвалися. Довкола стало настільки L tu ко, що хлопці без зусиль розрізняли дихання одне одного — поквап- ні нішорошені схлипи.

О Боже... — застогнав Ґрем.

Що б там не було, воно щойно пробилося крізь зарості і зараз сто- Іи. не межі табору. За кілька метрів від них. Мовчки.

— Вмикай, — затерплим голосом попросив Левко.

_____________________

1. Headlamp (англ) — тут: налобний ліхтар.

Тремтячими руками Сьома дістав ліхтар. Спершу начепив його на голову і тільки тоді ввімкнув батарейку. Лампа виявилась достатньо потужною, прорубала у темряві виразний коридор.

Наступної миті троє хлопців і дівчина хором заволали:

— А-а-а-а-а-а-а-а!!!

Серця всіх чотирьох збивалися з ритму від тваринячого жаху.

Чоловік. На краю лісу стояв темношкірий чоловік. Промінь трьох- ватного світильника охоплював його всього. Попервах Левку здало¬ся, що передними мрець. Попри те що проява трималась у вертикаль¬ному положенні, в очі кидалися деталі, які наштовхували на думку про небіжчика: здутий живіт, сині плями на руках, вирячені очі (у моно-хромному діодному сяйві Левко чітко розрізнив зжовклі білки без зі¬ниць), та головне — у потвори не було нижньої щелепи. Замість неї під верхньою підковою зубів звисали скривавлені шматки шкіри і... язик. Потемнілий язик вивалювався просто з горла і теліпався, наче ганчірка. Підозри вивітрились напрочуд швидко, оскільки чоловік во¬рухнувся. Розчепіривши пальці, викинув руки вперед. Став ними во¬дити у повітрі. Рухи були смиканими, конвульсивними, як у ляльки- маріонетки. Голова хиталася, брудно-білі очі блискали у світлі. Но примружившись і не закриваючись від насиченого сріблом променя, чоловік зробив крок до центру табору.

Левку здалося, що його очі повипадають із орбіт. Немовутрансі, він підняв праву руку і затиснув кнопку на балончику. Струмина дострели¬ла до потвори з язиком, що розхитувався з боку в бік при русі. Хлопець пам’ятав, як минулого разу, в тумані, непрошений гість закрив облич чя рукою і відступив, та цього разу... нічого не сталося. Левко злегка ви вернув кисть, направивши струмінь просто в понівечене обличчя, але темношкірий монстр, який вийшов із нетрів, не кинувся навтікача. Він навіть не відвернувся. Натомість зробив іще один крок до табору.

«Це не людина!» — Від жаху українець насилу втримався, щоб по задзюрити штани.

Першою зірвалася Сатомі. Затуливши рот рукою (щоб спинити :<;і ливисте верещання), дівчина помчала геть.

Слідом, не озираючися, рвонули хлопці. Розвернувшися, Семен ли шив темношкірого у темряві.

Хлопці бігли настільки швидко, наскільки дозволяли джунглі. Гром і Левко старалися не відставати від росіянина, орієнтуючись на світ ло ліхтарика. Семен біг навмання. Йому не було на кого орієнтуй.і тись. Він просто мчав туди, де було менше гілок.

— Вируби його, — через якийсь час хрипнув Левко.

Семен зрозумів. Світло налобника видавало їх. Росіянин простяг¬нув руку до потилиці і відімкнув батарейку.

Тримаючись один за одного, хлопці пробігли ще трохи, а тоді пова-лились на землю. В темряві бігти.далі було неможливо. Можна було запросто вивихнути ногу або виколоти око.

Стікаючи потом і адреналіном, вони віддихувались і прислухалися, готові дременути будь-якої миті — щойно зачують щось підозріле. Проте ловити особливо було нічого: сельву закутала гнітюча тиша, і — Що то було? — нахилившись до Семена, прошепотів Левко. Газ у проти ведмежому балончику, схоже, скінчився, але він продо¬вжував стискати його в руці. Пальці побіліли від напруги.

— Цить... — Сьома приклав вказівний палець до губ українця.

— Звідки в тебе газовий балончик? — спитав Грем, але йому ні¬хто не відповів.

Минуло п’ять хвилин. Нічого не мінялося. Напруга не сходила і м’язів, але хлопці принаймні перестали тремтіти.

Може, це якийсь мандрівник? Просто вийшов до нас... — при¬пустив Левко.

і— Ага, — відрубав росіянин. — Посеред ночі, та ще й із закоче¬ними очима без зіниць.

—Ти теж бач и в...

— Ще б не побачити.

— Фак! Мені страшно.

У цій частині тропічного лісу крони були не такими густими: світло ЦІрок проникало глибше в сельву. Призвичаївшись до пітьми, хлопці Могли бачити один одного, розрізняли кущі папороті, велетенські лист¬ки міконії1 й обвиті ліанами стовбури невідомих дерев. Ґрем окинув Іпипришів поглядом, а тоді, занімівши, спитав:

— А де Сатомі?

LXXIII

Розчавлені страхом, приголомшені власною безпорадністю хлопці за- чііілнсиу хащах. Попервах Левко рвався на пошуки Сатомі, проте Се¬мен вгамував товариша. Навіть зі світлом налобника в такій глушині ІІПОНКу не розшукати. Можна пройти за півметра і не побачити дівчини.

________________

1. Міконія (лат. Місопіа саіиехсепх', також оксамитове дерево) — квітуче дерево з родини Melastomataceae. Росте у Центральній та Південній Америці. Одна з найбільш агресивних рослин у світі. Міконія поширюється надзвичайно швидко: цві- IXі кілька разів на рік, може плодоносити навіть підчас цвітіння.

Крім того, яскравий діодний промінь умить видасть їхнє місцезнахо-дження тому, хто вийшов із нетрищ.

— Швидше за все, Сатомі десь поряд із табором. Залягла, як і ми, і вичікує.

— Сьомо, ми не можемо сидіти, склавши руки.

— Дочекаємося сходу сонця, тоді вирішимо.

Ґрем не втручався, тихо радіючи (якщо в такій ситуації хоч чомусь можна радіти), що пітьма приховувала панічні судоми, котрі раз за ра¬зом прошивали все його тіло, а також мокру пляму спереду на шортах.

LXXIV

12 серпня 2012 року. 07:37 [UTC—5)

Magpe-ge-Діос

На ранок у сельву почали повертатися звуки: подмухи вітру, цвірінь кання птахів...

Ґрем і Левко лежали із заплющеними очима, по-собачому згорнув шись калачиками на купі підгнилого листя. Вони не заснули. Вони від-ключилися, сягнувши крайнього нервового виснаження. Семен по склепляв очей, прискіпливо озираючи довколишні нетрі. Серце гупл ло так, наче він уже встиг накачатися кавою.

Сонце зійшло о 6:01, проте по-справжньому розвиднілося лише на початку восьмої.

Уночі хлопці забігли в особливо густу частину тропічного лісу. До вкола громадилися товстенні стовбури бавовняних дерев1. Деякі ся гали трьох метрів у діаметрі. Біля підніжжя вони товщали — завдяки вертикальному корінню, котре нагадувало стабілізатори космічних ра кет. Крони годі було роздивитися.

Росіянин розштовхав товаришів:

— Піднімайтесь.

Левко щось муркнув у відповідь, спросоння не усвідомлюючи, до він. Зате Ґрем умить підхопився.

,— Вставай. — Сьома поплескав українця по спині.

Левко підвівся. «Frontiersman» валявся біля ніг.

— Я що, заснув?

— Так, — кивнув Сьома.

— А ти?

_____________________________

1 Ceiba pentandra — тропічне дерево родини мальвових, Одне з иайвищих у тропічних лісах. Кропи сягають 60—70 метрів. Інша назва — калок.

— Я не спав.

Тручи очі, Ґрем із Левком роздивлялись навкруги. Майже повсю¬ди погляд упирався в сірувато-коричневі колони стовбурів. Левко по¬думав, що за такими можна заховати танкову колону — запросто, один 'За одним, — і, поки не обійдеш, нічого не побачиш. І — Нам треба повернутися в табір, — сказав Семен. — І оскіль¬ки у нас на руках немає ніякої зброї, це треба зробити тихо. Розу¬мієте?

Левко і Ґрем кивнул и. Про себе українець здивувався. Дивлячись на Сьому, він не міг повірити власним очам: як виявилося, серед них трьох шведський «ботанік» має найбільші яйця. Звідки така витримка?

— Тоді пішли.

Почали скрадатися: попереду Семен, за ним Левко, американець позаду.

Коли вийшли з-поміж бавовняних дерев, довкола посвітлішало. Іідалині проступила чистина, на якій розташувався табір. Крізь листя кущів і нижчих дерев проглядалась яскраво-жовта крівля намету.

Сьома припав ледь не до землі і задріботів до табору. За десять ме- фів від намету він упав на черево і поповз. Американець із українцем інк'лідували його приклад. За хвилину всі троє лягли в кущах навпро- іи вогнища.

— Щось бачиш? штрикнув ліктем товариша Левко. Які підчас перебіжок, він тримався трохи позаду Семена, г— Намет, рештки вогнища, спорядження... ніби все на місці.

— Ні. Я не про те. Щось незвичайне?

Росіянин не відповів. Лео підповз ближче і тієї ж миті одночасно і < і.омою побачив силует. З іншого боку вогнища, якраз у тому місці, вчора з’явився чорношкірий, хтось стояв.

Бля, — затремтів Левко. —Ти бачиш?

силует стримів нерухомо.

Тс-с... Бачу.

- Це той самий?

Не певен. Може бути.

Тікаємо.

Спершу Сьома теж перелякався, але його критичний розум остудив переляк, швидко розклавши усе по полицях.

" Стій. — І він схопив українця (котрий уже готовий був дати дра¬ли І пі футболку. — Не може бути.

- Чого не може бути? — істеричним шепотом видав Левко, ви- иніуіочи перед собою порожній балончик з газом.

— Це той самий негр, подивись на надутий живіт, але... він не міг стояти там усю ніч.

— Але... — Левко не мав що сказати. Очі вилазили з орбіт.

Роздивившись обриси людини, Ґрем запхикав і зарився обличчям у листя.

Семен тим часом поповз уперед. Левко не рушив з місця, не відва-жуючись окликнути товариша. Незабаром росіянин сягнув краю за¬ростей і вистромив голову.

Лео думав, що в нього розірветься серце.

— Він мертвий, — несподівано голосно проказав Сьома.

Для мулата й українця слова пролунали немов гарматні залпи.

— Чого ти горлаєш, бевзю? — засичав Левко.

— Цей хлопчина мертвий, а більше нікого немає.

«Ага, хлопчина, — подумав Лео, — ти б його ще друзякою назвав».

— Але він стоїть!

Семен придивився уважніше:

— Він не стоїть. По-моєму, його повісили.

— Що ти плетеш?

Росіянин підвівся і вступив на територію табору. Левко і Ґрем пе-речекали кількадесят секунд, після чого також підвелися і несміливо виткнулися з лісу.

За ніч із табором нічого не сталося. Усі речі лежали на місцях. Усе було так само, якщо не зважати на чорношкірого мертвяка, підвіше ного вертикально за кілька метрів від залишків багаття.

Хлопці обережно підбиралися до тіла. Левко і Ґрем косилися по сторонам, несвідомо чекаючи наскоку невідомого ворога. Сьома зи рив тільки на негра.

Невдовзі стало зрозуміло, що підвісили мертвяка не за горло. Мо-тузка проходила під пахвами, стискаючи груди і трохи розводячи в боки захололі руки. Значно тонша поворозка на рівні лоба обвивала голову і припинала її до основної мотузки. Завдяки цьому голова не звішув.і лась на груди і моторошно закочені очі дивилися просто вперед.

— Він не міг прийти сам, — сказав Левко (все ще пошепки).

Звівши брови, Сьома покосився на українця.

— Браво, Ватсоне.

— Я не про те. Сьома. Я маю на увазі, що він був мертвим до то го, як його почепили на дерево.

Семен, погоджуючись, кивнув.

- Не схожий на перуанця, — знову озвався Левко. Хлопець при гидив обличчя, котре запримітив у Розколині Черепів. Той незнайомець змахував на перуанського індіанця, цей, безсумнівно, належав до негроїдної раси: кучеряве волосся, товсті губи, широкий плаский ніс і довгі, як у мавпи, руки. — Негр. і. — Ага.

— Як думаєш, для чого? — Українець мав на увазі «для чого його тут повісили?», але Семен І так зрозумів.

— Для того ж, для чого дзвони і все інше.

— Останнє китайське попередження, — перейшов на російську Лео. Грем усе одно їх не слухав.

—І Думаю, так.

> — Але це безглуздя: вбивати негра, виривати йому щелепу і ви-смикувати ним, наче лялькою, перед табором лише для того, щоб на-лякати нас.

Левко нарешті відважився підійти впритул. Одяг чорношкірого ні Про що не свідчив: штани з легкої водовідпорної тканини, похідні кро¬сівки і чорна сорочка з довгими рукавами. Одяг сучасний, трохи по¬дертий, але не старий. Обстеживши мертвяка, українець глипнув на Сьому:

— Що вирішуємо?

Ґрем розкрив рота і незрозуміло хекнув, наче захлинувся повітрям, її годі закричав:

- Що тут думати, ідіоти грьобані?! Треба валити на хрін звідціля!!! Хтось підкинув нам мертвото чорного, а ви ще радитеся, що роби¬те! — Американець заледве не вищав. Від його самозакоханості не Лишилося й згадки. Здавалося, навіть риси обличчя змінилися: очі по¬круглішали від страху, підборіддя більше не випиналося щелепа По шольно обвисла, і —- Перш за все треба розшукати Сатомі, — дивлячись під ноги, Проказав Семен.

ВІН розумів, що на ділі варіантів у них небагато. їхня групка нага¬дили йому самотнього короля на шаховій дошці, якого сильніший во¬їни ні ганяє в кут. Відтепер їхні рішення, плани чи задуми не мають іМіїчення, а всі можливі ходи визначені наперед тими, хто притягнув уночі чорношкірого і хто бив у дзвони всі попередні дні. Ці ревні хра¬ми млі таємниць Паїтіті зараз поряд, спостерігають за ним і товари¬шами — у цьому Сьома не сумнівався жодної миті.

І ром прикусив губу. Мулату стало соромно, що він не згадав про дівчину.

Левко сказав:

Спочатку знімемо його і... і відтягнемо кудись.

— Для чого?! — знову завівся американець. Він важко дихав, три-маючи рот широко відкритим. Так, наче боявся, що втратить контролі, і почне цокотіти зубами, щойно стулить щелепи докупи. — Може, ви йому ще поминальну тризну влаштуєте?!

Українець схопив мулата за плече і стиснув.

— Греме, заспокойся. — Він двічі струснув Ґрема, поки не спій мав його погляд. -— Чувак, якщо Сатомі повернеться сюди без нас, я не хочу, щоб першим, що вона побачила, був дохлий нігер із вирва ною щелепою, підвішений на бразильському горіхові.

Американець іще більше знітився. За інших умов він би вилаяв Левка за слово «нігер». Правда, за інших умов Левко навряд би його вжив. Наразі було не до політкоректності.

— Ми можемо лишити когось у таборі, — промимрив мулат. Сема, наприклад. Або я лишусь.

— Ні! — гаркнув Левко. — Відтепер ми постійно триматимемося разом. Навіть сцяти ходитимемо, тримаючися за руки!

Семен пішов у табір і повернувся назад із похідним ножем.

— Підсади мене, — тихо попрохав. Він поводився адекватно, але якось загальмовано, ніби пацієнт, який іще не відійшов від операцій ного наркозу.

— Залазь. — Левко присів навпочіпки, зануривши руки у вогкі* і глизяве опале листя.

Росіянин заліз йому на шию.

— Тримаєшся?

— Так.

Балансуючи руками, Лео став підійматися. Сьома був худим, але дебелим хлопчиною і важив не менше за Левка. Якоїсь миті україїн іп. усвідомив, що от-от утратить рівновагу і разом із товаришем беркій п. неться долі.

— Допомагай мені... тримайся... вхопися... за нього... — хрипнув пін,

— Не буду, — аж зашипів Семен. — Я не торкатимусь йою!

Левко напружився до краю. Квадрицепси на ногах затріщали. Лінії

литка завібрувала, сигналізуючи про наближення болючої судоми. І ІІІ жаль, усі старання були марними —і Лео з Сьомою почали завалити тись. В останній момент українець пересилив відразу і схопився обомо руками за здутий живіт. Тіло виявилось холодним, вогким і на диво піл датливим. До горла підкотила хвиля нудоти. Зате вони вистояли.

Ґрем тупцяв за кілька -кроків від них і отупіло спостерігав.

— Все о’кей? -^ бевкнув згори росіянин.

— Ріж давай!

Сьома почав різати. Мертвяк задриґався, немов живий. Кучеря¬ва голова колихалась, наче довбешка ганчір’яної маріонетки, точно надЛевковими очима. З мертвого рота досі смерділо. Та найстрашні¬шим був язик, який вивалювався з горла. Нічого страшнішого Левко не бачив за все своє життя. Хлопець відчув, що у нього підгинаються коліна — цього разу не від напруги. Стало млосно. Перед носом за¬мелькали червоно-сірі цятки, руки заніміли, а на спйні, шиї та щоках в одну мить засріблилася кольчуга з краплин холодного поту.

— Швидше, — благально вичавив Левко.

Линва зі штучного волокна не піддавалася.

— Не можу!

На півсекунди — не більше — в очах у Левка померкло. Він відпус¬тив негра, хапнув ротом повітря і став осідати. Тієї ж миті Сьома пере- іяв мотузку. Зашурхотівши, вона зникла в плетиві ядуче-зелених епі¬фітів1, а тіло посунуло додолу. Росіянин не встиг навіть зойкнути, тільки відкинув подалі ножа, а через секунду вони втрьох повалились іш вимокле смердюче листя: внизу — Левко, над ним — мертвий негр, у і кнувшись оголеним горлом хлопцю в потилицю (зі сторони могло зда¬тися, що мертвяк прагне з’їсти голову українця), а нагорі — Семен.

- Встань з мене! От бля! Злізь! — борсався українець, відчува¬ючи, як мертвий язик заплутується у волоссі.

Сьома хутко сповз із трупа, але не став допомагати товаришу. Сидів, відкинувшись, спирався руками об землю і загальмовано дивився ни бездиханне тіло. Ґрем також не рвався допомагати.

— Зніміть його з мене! Стягніть на хер! — кричав Левко. Негр був і біса важким.

Семен так і не торкнувся чорношкірого. Навіть відповз трохи.

Зрештою Левко виборсався з-під тіла. Завмерши навкарачки, переводив подих. І саме в цей момент його вирвало. Власне, хлопець більше кавкав, ніж спорожняв шлунок, позаяк блювати особливо було нічим.

Трохи часу вони посиділи, порозповзавшись у різні кутки табору. Приходили до тями. Зрештою Левко піднявся і потягнув мертвяка геть ИІ’І пібору. Семен мовчки приєднався до нього. Разом вони відволокли ініГрн в ліс, уклали між двома пласкими коренями і закидали листям.

— От і все, — хрипко сказав українець.

-Так. Тепер ходімо по Сатомі, вона не могла далеко забігти.

__________________

1. Епіфіти — рослини, що живуть на інших рослинах, але на відміну від паразитів отримують поживні речовини не з рослини, на якій проростають, а з навколишнього середовища. Наприклад: орхідеї, лишайники, усі види папороті, дерево баньян тощо.

Хлопці озброїлися мачете і подалися туди, де вчора ввечері востан¬нє бачили дівчину.

Грем простував попереду.

LXXV

12 серпня 2012 року, 08:56 [UТС-5]

Мадре-де-Діос

Знайти японку виявилось не так просто, як здавалося. Налякана по-баченим, вона бігла напрочуддовго, в шоковому стані ігноруючи піть¬му і колючі гілки. Хлопці здогадувались, у якому приблизно напрямку вона подалася. Проблема полягала втому, щодо ранку більшість слі¬дів щезли. Шукаючи обламане гілля і шматки одягу на колючках, Лев¬ко, Грем і Сьома повільно просувалися на південний захід.

Після двадцяти хвилин пошуків слід остаточно загубився. Сатомі ніде не було. Хлопці порадились і розділилися: вирішили йти пара¬лельними курсами, тримаючись на відстані тридцяти метрів один від одного. Так їм удасться захопити більшу територію.

Ще через якийсь час по черзі почали гукати:

— Сатомі! Сато-о-омі!

Ховатися від невидимого ворога не було сенсу. Зараз головне — зі іа йти дівчину. Крім того, вигуки слугували своєрідним сигналом, що давав знати іншим членам гурту: «зі мною все гаразд, продовжую пошуки»,

Крайню ліву позицію займав Левко. Через тридцять метрів від ньо¬го простував Сьома. Справа від росіянина вів пошуки Грем. У такому порядку вони й гукали.

Левко:

— Сатомі!

Секунд через п’ять Семен:

— Сатомі-і-і!

1 через такий самий проміжок озивався Грем:

— Заіотпі!!

Українець настільки звикся з такою послідовністю, що не зра іу усвідомив, що під час чергового (мабуть, десятого за рахунком) раун¬ду перегуків Сьома не відповів. 1 лише зрубавши кілька ліан, Левки спинився. Подумки порахував до п’яти. Потім до десяти. Нічого. З пн го боку, де рухався росіянин, не долинало ні звуку.

— Сьомо, — неголосно покликав хлопець.

Мовчанка.

— Семене!

Майже відразу у відповідь:

— Ану тихо!

То був голос Сьоми. Явно чимось Стурбований.

— Ти щось знайшов?

— Що у вас таке? — насторожений тишею, долучився американець.

— Замовкніть! — наказав росіянин.

Левко не послухався:

* — Сьома, все гаразд?

— Ідіть сюди.

Лео став пробиватися праворуч.

У тому місці, де просувався Семен, зарослі були не такими густими. Йому майже не доводилося орудувати мачете. Протиснувшись, Левко .іастав товариша з опущеним ножем і високо задертою головою.

— Чуєш? — підняв палець росіянин.

— Нє...

Із заростей вибрався Ґрем. Сьома приклав палець до губ, прохаю¬чії хлопців не шуміти.

І врешті-решт вони почули.

- It cannot be1. — В очах американця мелькнула недовіра.

— Це не галюцинація, — сказав Левко.

Сьома швидко закивав головою:

L— Так, це вертоліт.

Тепер до них чітко доносилося характерне чахкання: в-вух-фух- I. в-вух-фух-фух. Лопаті стрімко розсікали повітря. Звук набирав піди, вертоліт швидко насувався з півночі.

У Ґрема затремтіли губи, а лице неначе підсвітили зсередини ліхтарем — із землисто-сірого воно набуло звичного кольору какао з молоком.

Нас урятують.

Семен косо зиркнув на товариша і невдоволено вигнув брови. Від- ІІинІгти росіянин не встиг, оскільки в цей час хлопці помітили гелікоптер. Його майже повністю закривали крони бавовняних дерев, утім, це Ні1 ииажало визначити місцезнаходження гвинтокрилої машини: потік І ІНШОГО до землі повітря кошлатив верхівки, стріпував листям, поро- іи ч'іочи на тлі неба строкаті візерунки з мерехтливих світлових плям.

Хлопці закам’яніли, не знаючи що думати. То було неймовірно: забравшись чортзна-як далеко від цивілізації, вони несподівано натрапилина один із її найбільш технологічних продуктів!

_________________

1. Не може Гіути (англ.).

Вертоліт наблизився, зависнувши за півсотні метрів від того міс¬ця, де, позадиравши голови, застигли хлопці. Він сунув надзвичайно низько, іноді здавалося, що полози черкають найвищі гілки. Передня, опукла, частина кабіни була скляною, і пілот міг бачити, що відбува¬ється внизу. Корпус, гвинти і вікна були повністю чорними, але не то¬го блискучо-кітчевого кольору, що властивий піжонському транспор¬ту (представницьким седанам, яхтам чи приватним літакам) і свідчить про бажання власників виділитись. Вертоліт був незвично матовим, він не давав жодного відблиску. Здаля його було непросто помітити. Іноді гелікоптер зупинявся над певним місцем, помалу обертаючись навколо вертикальної осі.

— Хто це? Що вони тут роблять? — крикнув Левко.

— Може, це... — почав Сьома.

— Що? — не розчув українець.

— Я не знаю... не знаю.

Хлопці не опускали голів. Грем зібрався вискочити на відкрите міс це і закричати, коли Семен зненацька потягнув товаришів за коміри у ліс — глибше й подалі, під захист заростей.

— Що ти робиш? — Мулат легко вирвався і люто відштовхнув ро-сіянина. — Ти що, не розумієш? Це наш порятунок! Десь тут є люди, цивілізація.

— Пф-ф... — Сьома вишкірився, відкопиливши нижню губу. — І Ы цивілізація кілька годин тому підкинула нам мертвого негра. Не забувай,

Левко не мігупізнати Сьому. Він іще ніколи не бачив товариша ти ким. За три тижні джунглі виліпили з росіянина нову істоту. Хлопець нагадував загнаного звіра: переляканий, але в той же час готовий вгри і тися в горлянку кожному, хто лиш посміє наблизитися. Лихий. їм пули сивний. Нарваний. Він знову схопив американця за футболку, не дані чи тому піти.

Рев лопатей розривав атмосферу зовсім поряд.

— Пусти!

Хай там як, але серед них саме Семен найкраще шурупаву тому, що діється. Хлопець правильно припустив, що люди в гелікоптері, — це 11 самі, що підкинули їм мерця (або ж їхні спільники). Ці люди небезпід ставно сподівалися, що після нічної колотнечі їхня четвірка миттю виш ється геть. Інакше кажучи, вирушить на схід у напрямку Ріо-де-ллс П’єдрас. Вони не могли передбачити, що Сатомі забіжить у джут мі і решті загону доведеться її шукати. На заході. «Схоже, — по;іум.іи Сьома, — після того як ми заглибились у нетрі, вони загубили нас, і ці значить, що ми...»

— Не смій висовуватися, — закричав він на вухо Грему, — вони шукають!

— Що шукають?

— Не що, а кого.

— ?

— Нас.

...Вертоліт кружляв навкруги ще декілька хвилин, опускаючись так иизько, як тільки міг, занурюючись у кожну виїмку багаторівневого тропічного лісу. Один раз він підсунувся настільки близько, що хлоп¬ці бачили, як обрубані лопатями гілки спадають на землю. З такої від¬далі за тонованим склом кабіни можна було розгледіти контури піло¬та і пасажира. Двоє. Здається, їх було лише двоє.

Не знайшовши нічого, чорний гелікоптер набрав висоту і подався на захід...

LXXVI

12 серпня 2012 року. 10:24 [UТС-5]

Мадре-де-Діос

Левко помітив її першим. Хлопець хвилин п’ять продирався наосліп, дивно втративши слід, чуючи, як десь справа й позаду борсаються в за-ростях Ґрем із Семеном, коли зненацька хащі розступилися. Власне, го була ілюзія — нетрища не розступалися. Левко сам вивалився з них іш пологий схил, наче шматок старого тиньку, що відстав від стіни. Де- ж.нію — перше, що спало на думку, коли він піднявся. Він уже бачив їм1 місце. От тільки де? Цього не може бути, адже він тут уперше...

Схил тягнувся до поплямованого ряскою й лататтям видовженого п іі’ра і був укритий рідкою рослинністю: переважно дрібнолистими кущем і тонкою травою, що сягала поясу. Обличчя обпекло сонячним світ¬лом. 1 Іісля одвічної тісноти й мороку тропічного лісу Левко розгубився. Ітллося, наче його телепортували у просторі; він озирнувся, шукаючи ичима ліс. Упевнившися, що джунглі нікуди не зникли, хлопець подивив- і'М ініиз і... запримітив Сатомі. Зіщулившись, підтягти коліна аж до гу¬сни, японка лежалау вим’ятому в траві заглибленні поряд із водоймою.

— Я знайшов! Знайшов! — загукав українець. — Он вона!

Зліва виднілася смуга прим’ятої травні поламаних кущів. Схоже,

Сатомі котилась по схилу, поки не зупинилась, наштовхнувшись на ції і а ІТІЬО густу масу росл инності.

— Де вона?.. Лео, де ти є?.. Де?...— притишено долинуло з тро-

- Сюди! Йдіть на мій голос! Тут озеро!

Левко почав спускатись, не чекаючи появи товаришів. Тонкі й го¬стрі стебла, попри те ідо були невисокими, немов щупальця спрутів, обмотували литки і пришпилювали до землі. Хлопець спробував біг¬ти, підстрибуючи і задираючи ноги, але ще більше заплутувався.

— Сатомі! — закричав він. Я йду!.. Чуєш мене?!

Японка не рухалася.

-і-Сатомі!!!

Раптово Левко усвідомив, що недооцінив крутизну пагорба. Один раз І він спіткнувся, другий раз ступня провалилась глибоко в траву, і, так і не відчувши під собою твердої землі, хлопець сторчголов полетів по схилу. 1

Негнучкі гілки роздирали одежу. Левко підняв обидва передпліччя і втягнув голову, захищаючи ліктями лице (головним чином очі). За¬рості нещадно кромсали шкіру, розривали її живцем. Хлопець нама¬гався терпіти, кусаючи губи, проте надовго його не вистачило. Через секунду Лео став кричати від болю. Коли падіння припинилося, він по- | чувався так, наче його вибатожили. Цілу хвилину хлопець лежав, від¬дихуючись. 1І

— О Боже, ні! —: розпачливий крик повернув українця до реаль¬ності. — Сатомі!.. — Ґрем стояв на межі джунглів і розмазував рука¬ми. — Хей! Чому ти нічого не робиш?! Чому не допоможеш їй?!

Наступної секунди американець почав спускатися.

— Обережно... — хрипнув Левко. Для крику в легенях забракло повітря.

Ґрем не почув. Через кілька кроків він перечепився і,"зойкаючи, покотився схилом. За мить мулат простятся ницьма біля українця. За-стогнав. Левко підняв голову. На вигляд Грем постраждав більше зі нього: з кутика правого ока збігала товста цівка крові, немов у боксе» і ра при розриві шкіри (ще трохи лівіше, подумав Левко, і мулат вико») лов би на хрін очне яблуко), верхню частину правого вуха наскрізь проштрикнула колючка завтовшки як цвях, біцепси обплітало ряси# мереживо кровоточивих порізів. Незважаючи на пошкодження, амм риканець скочив на ноги. Не встояв —- упав. Зрештою на колінах діс^ тався до японки і взяв її на руки.

— Баіоті, — схлипував він.—- ОИ ту ОосІ, Баіогпі!

Левко скривився. Цього разу не через біль. Квиління Ґрема нагй* дувало нерозторопне варнякагіня героїв із американських мелодрам Воно дратувало.

Левко піднявся на руках. Американець тим часом відповз назад уі'Інгм па тропу і став термосити дівчину.

—Прокинься! Я благаю... Сатомі, ти чуєш мене?

Несподівано Ґрем завмер і притулив вухо до губів дівчини. Щойно мулат нахилився, японка поворухнулась і застогнала.

— Вона жива! Дякувати Богу!

Сатомі кілька разів кліпнула, розплющила очі. Зажмурилася, спро-бувала затулити лице лівою рукою, потім відкинула лівицю геть. По- Ідяд поволі зробився осмисленим.

— Ґреме... — прошепотіла вона. — Лео... — Левко вже стояв на [повен зріст. — Де я?

- Ти жива. — Американець зарився носом у її волосся, не помі- Ьаючи, як кров із ран скапує на обличчя дівчини.

Запустивши руку в темні кучері, Сатомі пригорнулась до мулата. ШЛевка перекосило від злості. «Суки...» — палахнуло жаром у го¬лові. Хлопець відчув, як серце обкладає кригою, неначе його «насос» ■вштовхують до морозильної камери.

— Що сталося? Як ми тут опинилися?

—-Вночі на нас...

г — Замовкни! — Левко урвав американця, смикнувши за рештки футболки. — Вона не пам’ятає, то й не варто нагадувати.

Японка справді не пам’ятала. Спогади обривались на подіях учорашнього вечора. Вона пригадувала сварку між Левком і Ґремом,

А після неї — нічого. Внаслідок перенесеного шоку утворився провал у Пам’яті — короткострокова ретроградна амнезія.

Інакше кажучи, мрзок, захищаючи себе, стер усі спогади, що передували нічному нападу і спричинили небезпечний для ментального здоров’я стрес.

- ТИ маєш рацію^*г збуджено закивав Ґрем. — Не треба.,

Але я... —апробувала пручатися Сатомі.

Яр- Нічого. — Американець іще Міцніше обійняв її і став погойдува¬ли НІ колінах, гладити по голові. — Нічого не було, сонце. Вже все га- І'й иі Ми повертаємося. Просто зараз. Сьогодні ж вирушаємо назад. —

кинув лютий погляд на Левка. — Ми ж повертаємось, Лео?

Злостиво скрививши рота, українець мовчав. Стиснуті кулаки побіліли від напруження. Можливо, він і хотів щось сказати, але в цей момент в улоговину звалився Сьома. Росіянин, як і його товариші, не ШШі' втриматися на підступному схилі. Щоправда, Семен примудрив- |В|Ірнатись ногами вперед. Замість.того щоб, прокотившись, упасти ^Ншннки, він,з усієї сили ввігнався кінцівками в землю.

Гуч-х! Хрусь! і А-а!.. Д-а!..

Сатомі зойкнула і сховала обличчя на грудях у Ґрема.

Левко крутнув головою. Щільна трава огортала ноги Семена, хо-ваючи все, що нижче колін, але, судячи по звуку, який супроводжував приземлення, а також по тому, як зсудомило обличчя хлопця, нічого хорошого там не було.

Простір згустився навколо українця. Він раптом подумав, що спить. Інакше й бути не може. Все, що сталося за останні дванадцять го¬дин, — сварка з американцем, нічний напад, поява мертвого негра, втеча Сатомі — все цемусить бути сном, довбаним кошмаром!

— А-а!.. А-а!.. А-а!.. — не переставав кричати Сьома. — Моя но¬га! О Господи, нога-а-а!

Не дихаючи, Левко відступив на два кроки, потім нахилив тулуб, що¬би поглянути на ноги товариша. Права на вигляд здавалася непошко- дженою. Зате ліва... Стопа стирчала під прямим кутом до великої гоміл¬кової кістки, при цьому ще й викривлялася набік. І то був не вивих. З першого погляду Левко зрозумів, що має справу з переломом: місце страхітливого згину було на двадцять сантиметрів вище від щиколотки.

Перелом був закритий. Нахилившися ближче, хлопець побачив ве-лику опуклість зліва в передньому гомілковому м’язі — зламана кіст¬ка могла будь-якої миті прорвати плоть.

— Ги-и-искте! рявкнув українець, підносячи кулаки до скронь.

Семен перестав кричати. Він звівся на лікті, хрипло дихав і виря-ченими очима телющився в небо.

— Допоможи йому, — пролепетала СаТомі.

—Та пішла б ти! — проричав Левко, маскуючи за грубістю пані¬ку і розпач.

— Лео... чувак... — Росіянин відкинув голову і намацав очима очі товариша. — Що робити?..

Левко присів за його спиною:

— Ти зможеш йти?

— Ні! — розпачливо рявкнув Сьома. На губах запузирилася піна. З очей витекли дві сльози. — Ти що, на хер, сліпий?! Ти не бачиш, що з моєю ногою?! А-а, Боже, як болить!..

Українець подивився вліво. Сатомі досі сиділа, згорнувшися клу-бочком, на руках у Грема. Тепер їм точно доведеться повертатися, І всю дорогу тягти на собі Семена: Можливо, і Сатомі теж. Японку, безперечно, нестиме американець... Від цієї думки хлопця перекоси ло. Зіниці хижо звузились; він несвідомо стиснув сорочку на грудях Семена. Чому Семен? Якби ногу зламав американець, вони б його за.

«Чорт, про що я думаю?!» — осмикнув сам себе Левко. Він ішвид «о іншим і шкліпав очима, стараючись не дивитись наі мулата і японку,

женучи геть зловорожий туман з голови. Туман відступив, натомість спалахнув здогад про те, що, можливо, індіанці мачігуенга мали рацію: ці ліси кишать демонами, що роблять дивні речі з людськими головами.

— Ні... Господи... ні! Тепер ми здохнемо тут... — хлипав росія¬нин. — Су-у-ука-а-а! Ми не зможемо дійти назад!

— Заспокойся. — Левко відпустив сорочку. — Ми виберемо¬ся. — На жаль, у словах не було ні впевненості, ні заспокійливої рі¬шучості. Він не знав, що робити. Що ще гірше — він не розумів, що коїться у нього в голові.

— Заспокойся?! — верескнув Грем. — Подивись на це, кретине! Ще хвилину тому ми були по коліна в лайні, а тепер вгрузли по самі-сінькі яйця і продовжуємо занурюватися, і при цьому довкола немає жодної грьобаної трісочки, за яку ми могли б ухопитися!

Левко хрипло дихав і тупився під ноги. Бісів америкос мав рацію. Вони вляпалися.

Сатомі встала і підійшла до Семена (Грем пробував затримати її, але дівчина жестом показала, що з нею все гаразд). Тримаючи доло¬то біля рота, зиркнула на ногу.

— Йому треба вправити кістку, — з акцентом промовила вона, — а потім накласти шину. Інакше кістка прорве м’язи і він спливе кров’ю ще до заходу сонця.

Лео подивився на неї так, наче бачив уперше. Звідки така витрим-ка? Мабуть, вона справді не пам’ятає жодної секунди з нічних подій. І а навіть зважаючи на амнезію дівчина поводиться так, як мав би (чи радше хотів би) поводитися він. Сором кольнув його під горло, і Лев¬ко порачкував до росіянина.

Сьома засопів і, впершись підборіддям у груди, злякано косився на їламану кінцівку.

- Ні, — замотав він головою. — Ні, ні, ні! Не торкайся мене! Краще здохнути.

Підсунувся Грем. У його вусі досі стирчала колючка, неначе якась дикунська сережка. З ран на обличчі юшила кров.

— Триматимеш його за плечі, — кивнув йому Левко. — Я знерухомлюю кістки тазу. — А тоді подивився на дівчину. — Зможеш?

Японка зблідла. Не прибираючи долоні від губ, кілька разів швидко кивнула.

- Не робіть цього, — зашипів росіянин. — Не смійте!

Давай, — скомандував Лео.

Американець скорився механічно, не задумуючись над тим, що робить, Поклав руки на плечі Сьоми і притулив хлопця до землі. Для

певності стиснув голову росіянина коліньми. Семен несамовито бри-кався здоровою ногою. Українець переступив через хлопця і наліг на ногу.

— Ні-і-і!

— Швидко.

Сатомі опустилась навколішки. Правою рукою натиснула на колі¬но Семена. Глибоко вдихнула, після чого безжальним ривком пере¬містила викручену частину ноги в нормальне положення.

Точніше, спробувала перемістити.

— А-а-а-а-а-а-агр-р-р!!! — Сьома нелюдськи загарчав і вигнув¬ся дугою, неначе крізь нього пустили електричний струм. Очі закоти¬лися. Він кричав так, що японка відсахнулася, перекинулася на спи¬ну і поповзом спробувала відсунутися. Левко силкувався втримати ноги товариша на місці.

Враз Семен затих — відключився. Левко послабив натиск, Ґрем відпустив плечі.

— Що з ним? Він помер? — забелькотіла дівчина.

Українець приклав вказівний палець до шиї, нащупав артерію. Сер-це билося слабко, але рівномірно.

— Знепритомнів.

— А що з ногою? — Сатомі не мала сил подивитися ще раз на кіп цівку.

— Краще.

Стопа все одно стирчала неприродно. Проте гомілка вирівнялася, а головне — зникла ота страхітлива гулька на передньому гомілково му м’язі. Кістка сховалася всередину.

— Тепер треба чимось зафіксувати, — сказав Левко.

— А раптом там внутрішня кровотеча? — кинув Ґрем.

— Не знаю...

— Ти вмієш накладати шину?

— Я не знаю, Ґреме! — люто огризнувся українець. — Я вперше в житті бачу людину з поламаною кінцівкою!

Левко відповз, затулив лице руками і замружився. Провів долоня ми вниз; спинив під щелепою, обхопивши шию.

Тепер він сидів, упер ши лікті в коліна, направивши лице до небо. Повільно розкрив повіки.

Небесний купол був чистим, але не блакитним. Він не палахкопи приязною синню. Був блідим, якимось сивим, вицвілим. Ґрем і Camомі німували.

Атмосфера пропарювалася, з озера тягнуло солодками ми випарами. «Це повітря отруєне, — подумав Левко, — а нетрі прокляті. Атаучі мав рацію: ми всі здохнемо. Ми забрели надто далеко, і демони не відпустять нас назад... А перед тим, як здохнути, збо-жеволіємо. І заради чого?! Якихось руїн — довбаної кучугури каменів з фотографії бездарного художника».

Хлопець хрипко розсміявся. Японка косо зиркнула на нього і неса-мохіть відповзла ще далі по траві.

Небо остаточно втрачало колір, розжарюючись до сліпучого біло¬го. Зненацька Левко насторожився. Над головою не було хмар, не бу¬ло навіть туманної паволоки, але він чомусь не відчував жару відсон¬ня. Хлопець телющився просто в розпашілу білість, проте в очах не пекло. Не було того приголомшливого ефекту від навали теплого сяй¬ва, котре огорнуло його, щойно він вирвався з нетрів і побачив озеро. Нін сидів у тіні.

Українець роззирнувся. Вони були на відкритій галявині, але... в той же час у тіні від чогось.

І знову — дежавю. Він був тут. Так. Чи ні?

Не може бути...

Що за чорт?!

Було щось неправильне у розташуванні тіней біля озера. Лео довго не помічав цього, оскільки після стількох днів під покровом тропіч-ного лісу

(куди світло не проникало, а якщо й пробивалось, то тільки І»«».»сіяне, не здатне породжувати тіні) мозок відвик від правильного і симетричного розподілу світла й тіней.

Хлопець підвівся. За місцем, и цім знайшов Сатомі, тяглася смуга високого очерету. Комиші за-

унали озеро і те, що було за ним. Розгрібаючи руками цупкі стебла, українець взявся продиратися до водойми. Крок, другий, третій...

Під ногами захлюпала вода. Очерет ущільнився, лихо заскрипів, не підда¬ючись, Але Левко не відступав.

Скоро вода сягнула колін, у кеди по¬ли і .»пінистий намул, а тоді... комиші скінчилися.

Левко стояв по коліна у теплій воді і, не змигуючи, зирив перед собою на протилежний берег прямовисно злітав до неба. Вертикальний

схил сягав заввишки п’ятнадцяти метрів і був рясно вкритий рослинністю. Лео посунувся ще на крок уперед, не вірячи власним очам.Щелепа відвисла.

Крізь діри у зелені пробивалися частини кам’яної сті- ЦИ. ню повторювала мури Саксайуамана: прямі лінії, закруглені кути, щільно припасовані одна до одної грані.

Все точно таке саме, за винятком одного: брили були устократ більші за й без того немалі каме-ні Саксайумана

Хлопець повів очима вгору, всюди спостерігаючи те саме: колосальні і майстерно оброблені моноліти. Це не схил пагорба. І не спад урвища, перед ним — стіна.

Нагорі стіна обривалася рівною горизонтальною крайкою. Левко не так побачив, як інтуїтивно осягнув, що це лише перший виступ. Над ним здіймається ще один, а далі — ще і ще. Українець стояв надто близько, через що не міг їх бачити, але припускав, що саме верхні щаблі муру, котрий налічує десятки метрів у висоту, заступали сонце. Те, що він сприйняв за улоговину з продовгуватим озером, на ділі виявилося ро¬вом перед височенною кам’яною твердинею. їхньою Твердинею.

Ззаду заплюскало. З очерету вийшла Сатомі.

— Що тут? — почала вона і затнулася. — Ой...

Левко проігнорував її.

Зацікавлений, до них пробрався Ґрем. Американець виткнувся з мі мишів і завмер, не насмілюючися йти далі. Всі троє стояли шоковані, викинувши з голів усе, крім руїн.

— Це те, що я думаю? — порушив мовчанку Ґрем.

Українець поворухнувся. Запустив пальці у відросле волосся і н

мкнув їх на потилиці.

— Знайшли... — тільки й пролепетав він.

На більше йому не вистачило сили.

LХХVІІ

Коли Семен отямився, хлопці сяк-так зафіксували ногу (Ґрем подерна шмаття свою сорочку — її використали замість бинтів, а Левко пошукав більш-менш рівну гілляку) і потягли його до табору.

Дорога назад зайняла більше години. Один раз на початку шліца (під час дряпання на схил) Сьома знепритомнів. Кожен рух чи нсоГм режний доторк до ноги викликав вибух несамовитого болю, від якоці спирало легені і спинялося серце. Решту часу Ґрем і Лео несли и ній« риша на плечах.

Був майже південь, коли вони повернулись у бівуак. Ста раючи« щоб Сатомі нічого не запідозрила, Левко обійшов табір по перим» тру, зазирнув під кожен кущ, проте не виявив слідів чиєїсь присуши сті. За час їхньої відсутності наплічників і намету ніхто не торкаїцИ

В першу чергу зайнялися Сьомою. Знайшли кращу палицю для фіксації кістки; Сатомі підготувала холодний компрес і дала хлопцю цього разу три знеболювальні таблетки (Семен, не глянувши, прокотиш усі). Поки японка перебинтовувала ногу, Левко вистругав костур IU4 цього вирубав довгу гілляку з V-подібним роздвоєнням на кінні Ніг обрі їли сучки, як міг відшліфував задирки, після чого перевірні» < м і>п у ми міцність. 1 Іасамкінець обмотав роздвоєння на кінці оціниш

своїх футболок, щоб Сьомі було м’якше спиратися пахвою на костур. Краї підкладки зафіксував скотчем.

Нова шина вдалася значно краще, ніж попередня, тимчасова, во¬на повністю знерухомила зламану гомілкову кістку. Нижній кінець примотаної до ноги палиці підв’язали шворкою до пояса на Семено- вих штанах. Таким чином травмована нога втримувалась у напівзігну-тому положенні. Ні Левко, ні Сатомі не знали, чи то правильно, але з напівзігнутою ногою Сьома міг сяк-так пересуватися, спираючись на костур і не черкаючи ступнею землю. Втім, навіть таке пристосуван¬ня не дозволяло росіянину дертися крізь джунглі — він міг дибуляти лише на відносно рівній і чистій від заростей території. І це означало одне: незалежно від того, що хлопці надумають, Сьома залишаєть¬ся у джунглях.

Приємне, профільтроване зеленню сонячне світло і дрімотний спо¬кій розімлілого на сонці лісу помалу заспокоювали нерви. Певна річ, хлопці не могли позбутися думок про труп чорношкірого і пов’язані цим таємниці, проте шокове напруження минуло, відкривши шлях д/ія інших почуттів, першим із яких сплив на поверхню голод. Тільки ілкінчивши перев’язку, Левко згадав, що з учорашнього вечора нічо¬го не їв.

— Треба підкріпитися.

Ґрем кивнув і взявся чаклувати над вогнищем. Хвилин за десять чай шиїтів] Хлопці й дівчина поснідали сухими крекерами і шматками в'яленого бекону, заїдаючи це все курагою. Потім пили чай. Сиділи мовчки. Лиш вряди-годи тишу розтинало чиєсь гучне сьорбання або Гонке, майже беззвучне зітхання. Знеболювальне почало діяти, і Се- мічі розслабився; блідість стекла з його обличчя, щоки порожевіли.

— Що сталося вночі? — перервала мовчанку Сатомі. Хлопці пе- ринодили погляд один на одного, але, схоже, ніхто не збирався відпо- НІДІІТИ. — Чому я прокинулась у кущах за кілька кілометрів від табо-ру'.. Ви так і будете мовчати?

— Ти реально нічого не пам’ятаєш? — уточнив Левко.

— Я отямилась на руках у Ґрема за хвилину до того, як Сем зва- 'ІИВГН зі схилу.

Левко з Ґремом одночасно подивились один на другого. Наїжачились.

А вчорашній вечір?

Сатомі вмить пожалкувала, втямивши, що так необачно загнала И'Пі' на тонкий лід. . •

Вечір? Я... ну... пам’ятаю, що трапилося... між вами. Але потім Ми лягли спати, а ви з Семом лишилися сидіти біля вогнища...

У психіатрії це явище називається синдромом уникання, коли трав-матичні спогади витравлюються зі свідомості. Реальність виявляєть¬ся настільки кошмарною, що свідомість відмовляється її сприймати. Уникання буває настільки тотальним, що в пам'яті «стирається до¬ступ» не тільки до ситуації, що спричинила психічну травму, а й до всього, що з нею пов’язане. Уникання може стосуватись і думок, і по¬дій, і людей, які певним чином пов’язані зі стресом: так, приміром, по¬терпілий відмовляється впізнавати тих, хто потрапив з ним в аварію, або ж забуває, де і коли все відбулося.

— Ми теж незабаром лягли. — Левко поспішив закрити цю тему. — А посеред ночі прокинулись через дивний шум біля табору. — Розпові¬даючи, хлопець уважно вдивлявся в лице дівчини; він хотів і одночасно не Хотів, щоб вона згадувала. — Ти злякалась і побігла в джунглі.

Сатомі скулилась від лихого передчуття. За останні дванадцять го¬дин стільки сталося. Грем посварився з Левком, Левко зненавидів їх усіх, уночі на них щось напало, а потім вони знайшли Паїтіті. Усі ці події викликали бурю суперечливих і цілковито різних за амплітудою відчуттів. Ця буря породжувала неймовірне сум’яття у думках. Дівчп на просто не знала, за що в голові зачепитися.

— Ось так: просто взяла і побігла? — Обличчя японки недовірли во витяглося. — Чому я не лишилася з вами? — Вона зазирала спін розмовникам в очі; хлопці відводили погляди. — Що такого я поб;і чила, щоб дременути серед ночі в хащі?

— Сатомі, — різко урвав її Левко. — Яка різниця, що ти там по бачила? Зараз важливо вирішити, як діяти далі.

Усі крадькома косували на забинтовану кінцівку. Сьома відтепер ставав проблемою. Величезною проблемою.

— Він має рацію, — м’якше промовив американець. — Нічні по дії вже в минулому. Нам треба придумати, як вигрібатися звідси „ Отож, що маємо?

— Ми відшукали Паїтіті, — зірвалося з язика у Левка.

— Чудово, бадді! — саркастично форкнув мулат.

— А я який радий, — додав Сьома, кивнувши на ногу. Помовчнн ши, він додав: — Йти я не зможу. — В голосі не було відчаю. Росіянин уже тоді розумів, що це кінець. їхні рішення більше не мають значення Не так через його ногу, як через тих, що стежили за ними весь цей чиї*,

- Може, змайструємо волокушу і тягнутимемо його? Нам головне дійти до човна, — висунув пропозицію Ґрем.

Ідіотство — спересердя Левко сплюнув. — Як можна бути таким шибанутим? Ти забув, черезякі нетрі ми дерлися? Ми не зможемо ані тягти його, ні навіть нести на руках, як фараона. Це нере¬ально!

— Що ти пропонуєш? Покинути його? Ти цього хочеш? Та взага¬лі, якби не ти, ми б тут зараз не сиділи!

— Вгамуйтеся! — замахала руками Сатомі.

Левко з шумом випустив повітря з легень і заговорив стриманіше:

— Ніхто нікого не покине. У нас один-єдиний шанс вилізти з цьо¬го лайна: ми ділимо провіант, хтось залишається з Сьомою у джун¬глях, решта двоє йдуть до Голови Папуги, спускаються вниз по річці на човні і повертаються з допомогою.

Встановилася мовчанка. Кожен аналізував почуте, розгортаючи за-пропонований план якомога далі в майбутнє. Результати аналізу за¬галом були невтішними. Не факт, що тим, хто залишиться в лісі, ви¬стачить провіанту. Не факт, що рятувальний загін відшукає місце, де їх покинули, адже наразі СР5-навігатор не працює і точні координа¬ти невідомі. Не факт, що взагалі вдасться організувати хоч якусь по¬шукову групу, адже Перу — це не Швеція чи Німеччина. Та найголов¬ніше — зважаючи на останні події, залишенців уже може не бути її живих, коли по них прийдуть... У тому плані було забагато «але» і ще більше «якщо», проте ніхто не відважився озвучити їх.

— Згода, — опустивши очі, мовив американець. — Хто залишить¬ся лСемом?

— Лишайся ти, — попросив українець.

Грем вперіщив лютий погляду Левка і поволі, наче бик, похитав і боку в бік головою.

Нова проблема. Сатомі лишитись не могла, їй буде важко доглядати за Семеном (крім того, враховуючи мізерні шанси на успіх, було нелогічно кидати у джунглях дівчину). Левко не міг лишитися, адже мни найвищі серед них шанси відшукати шлях до Ріо-де-лас-П’єдрас. Ииходило, що вирушити по допомогу мусять Левко і Сатомі. Украї- інчіїї разом із японкою. А цього Грем не міг допустити.

Навіть не думайте. Я не залишусь і Сатомі не дозволю лишитися.

-Ти впевнений, що знайдеш дорогу до човна? — спитав Левко, краєм ока зиркаючи на Семена і чекаючи, що росіянин стане на його бік.

Мулат сердито засопів. А Сьома не вимовив ні слова, відстороне¬но і ці нтерігаючи за хлопцями. Левко списав Семенову апатію на галь- мииіу дію пігулок.

Ти усвідомлюєш, що через власний егоїзм ставиш під загрозу наші життя? Якщо ти не надибаєш човен, нам усім кінець!

— Хто б казав тут про егоїзм.

Левко скреготнув зубами і скубнув росіянина:

— Сьомо, не мовчи. Скажи йому.

— Це вже не має значення... — Сьома промовляв так, наче пере-мелював у роті купу розбитого скла.

— Тобто?

— Пішли до Паїтіті.

Кількасекундна пауза.

— Що ти сказав?

Росіянин байдуже обдивився товаришів. Він не збирався їм нічого пояснювати. Вони не зрозуміють. Або зрозуміють, але запізно. Він, як завше, був на крок попереду них.

— Я хочу, щоб ми подалися до Твердині, яку знайшли сьогодні вранці.

Левко повернувся до Сатомі:

— Ти що йому за таблетки дала?

— Знеболювальне.

— Часом не те, що приймаєш у критичні дні?

Японка показала українцю середній палець.

— Ти мене геть за дурепу маєш?

Сьома зітхнув. Спробувати пояснити? Ні, надто довго. І він вирі шив підіграти:

— Нехай ідуть Грем і Сатомі. Вони впораються, Лео. Але перед тим я хочу, щоб ми всі разом перетягли намет і решту провіанту до Па їтіті. Там є відкриті галявини, є вода. Ми з Лео облаштуємо табір і че катимемо вас під стінами.

LХХVIII

12 сепня 2012 року. 12:43 [UTC-5]

Мадре-де-Діос

Сьома шкандибав, однією рукою спираючися на костур, другою три маючися за Левка. В сорока метрах попереду Грем і Сатомі розчища ли для них шлях. Вони ж тягнули на собі складений намет і більшій і, спорядження.

— Чому ти не переконав його? Це самогубство! — хекаючи й об ливаючись потом, бурчав українець. — Він уночі підтертися не може, бо не здатен знайти дірку в своїй задниці, а ти хочеш, щоб він вибрлн ся з лісу і відшукав човен!

Це вже не має значення.

— Не розумію.

— ТИ справді хочеш почути відповідь на своє запитання?

Левко помалу здогадувався, до чого хилить його товариш.

— Чувак, ти лякаєш мене.

— Лякаю? Попустись, Лео. Зараз не мене треба боятися... не мене...

LХХІХ

12 серпня 2012 року. 13:02 [UТС-5]

Мадре-де-Діос

Що ближчими ставали руїни, то більша нетерплячка охоплювала хлопців. Мимоволі вони пришвидшували крок, і тільки стогони Семе-на примушували збавляти темп.

Коли ліс розступився і вони вдруге в житті побачили побачили Твердиню, їх охопила справжня гарячка. Цього разу загін вийшов до руїн із північного боку, де хащі були не такими щільними, і цитадель було чудово видно. Як і припускав Левко, Паїтіті складалося з бага- ГЬОХ рівнів. Він нарахував сім. Перший, найвищий, сягав у висоту від п’ятнадцяти до двадцяти метрів (де-не-де зі стіни першої площадки иипирали п’ятикутні виступи з суцільних каменів; у верхній частині во¬ші мали вузькі вертикальні прорізи, схожі на бійниці для велетнів). Решта були по десять метрів, і тільки найвищий, сьомий, щабель зді-ймався на три чи чотири метри. Наскільки міг судити Левко, рівні и плані не були еквідистантними, тобто кожен наступний не повторю¬єш у точності периметр попереднього. Подекуди пристінки верхньої платформи відступали від кромки нижньої, утворюючи акуратні тера-си полігональної форми. На двох таких терасах зяяли чималі отвори нходів, що вели вглиб Твердині.

По-собачому висолопивши язики, хлопці витріщались на грандіоз-ну споруду.

— Фу-у-ух... Повірити не можу, — ошелешено пробелькотів Грем.

Навіть Семен забув про ниючий біль у нозі. В його допитливій ма- кіірі невгомонними зміями завертілися тисячі запитань. Звідки в пе- Іринжно рівнинному тропічному лісі, від якого до найближчих гір дві ЙНІНІ кілометрів, узялись монолітні гранітні блоки, що важили понад ІНІ ячу тонн? Як їх транспортували? Якими інструментами обробля¬ли 1 Яким чином витягали на найвищі рівні? Хто це робив? Для чого?

Ошелешувала не так висота, як об’єм споруди. Розмірами вона від¬чуто переважала і піраміду Хеопса у ЄГИПТІ, І піраміду Сонця вТео- Уіунмші.

— Неймовірно. — Американець посміхнувся, по-дитячому тиця¬ючи пальцем на руїни. — Саксайуаман порівняно з оцим — усе одно що вігвам на тлі Вілліс-тауер1.

— Ви думаете, це Паїтіті? — склавши долоні і притуливши їх до губ, спитав Левко.

— А ти сумніваєшся? — покосився на нього Сьома.

— Сьомо, глянь: он ті брили в зовнішньому мурі, вони більші за моноліти Баальбеку2.

З півночі на певній відстані від основної твердині тягнулась лінія мегалітів, формуючи зовнішню огорожу. Стіни основної споруди де- не-де затягувала зелень, через що було важко оцінити на око габари¬ти каменів: незрозуміло, де закінчувався один і де починався другий. Зате зовнішній мур був чистим. Брили в ньому мали форму паралеле¬піпедів з основою 7x7 метрів і довжиною метрів тридцять. Вони чіп¬ко дотикалися основами, але місцями у блоках були висічені проходи, через що рядок мегалітів нагадував абияк складені Г-подібні фігурки з тетрісу.

— Ага.

— Скільки в них?

Семен прикинув: основа — приблизно 50 м2, довжина — ЗО м, оі же, об’єм — 1500 кубів. При густині граніту 2,5...2,7 тонни на кубіч ний метр це дасть...

— Орієнтовно чотири тисячі тонн. Кожен.

Левко присвиснув:

— Здуріти...

— Хтось дуже постарався, тягнучи їх сюди.

Приблизно посередині між другим і третім рівнями в’юнка повзу ча рослинність, що ховала нижню частину мурів, закінчувалась. Ви ще йшли голі стіни — за винятком невеликих гаїв, які росли в місцях, де кромка нижнього рівня відступала на значну віддаль від стіни верх нього, таким чином формуючи тераси.Лише в одному місці Сьома пі

__________

1 Willis Tower — хмарочос (108 поверхів, 442 метри)у Чикаго, штат Ілліноййс, ним вища будівля США. На момент спорудження у. 1973-му Вілліс-тауер була найвищою будівлею світу й утримувала це звання протягом майже 25 років, до 1 998 і п,

2. Баальбек — древне місто в Лівані за 80 км на північний схід від Бейрута на шичн ті 1130м над рівнем моря. Славиться колосальними монолітними блоками (800-1000 т), що стоять у його основі (для порівняння ш найбільший блок у нірпмі її Хеопса важить «лише» 80 т). До сьогодні точаться суперечки стосовно похо.ммн ня міста і того, хто міг збудувати настільки монументальну споруду. Залипни їм t певияспеним спосіб, який древні будівничі могли пересувати й ставити одна на (їй ну настільки великі брили.

примітив самотнє дерево, що, здавалося, витикалося з прямовисної стіни просто над хлопцями. Він звернув увагу саме на це дерево, по-перше, тому що воно росло вище за інші, а по-друге, через великі жов-

ті квітки, що рясно обсипали крону.

Семен придивився. Дерево здавалося знайомим. «Невже бруґманс і я ? » — зауважив він.

...Хлопці сяяли. Попри всі незгоди чоловіки лишаються чоловіками. їх розпирало від гордості. Несподівано виявилося, що їхні жертви мають сенс. Паїтіті існує! Голодні, обдерті й виснажені, з однією зла-

маною ногою, вони таки знайшли Твердиню. Вони зробили те, що не вдавалося десяткам інших експедицій... Ніхто з них не думав у той мо-

мент, що побачити Паїтіті — це навіть не півсправи; головне після

цього — повернутись назад і розповісти про знахідку.

— Спирайся на мене. — Ґрем підставив Семену плече. — А ти притримуй з другого боку. Українець обхопив росіянина зліва, той підігнув ноги, і вдвох із аме-

риканцем вони понесли хлопця вниз. Сатомі кинула спорядження в лісі і заспішила слідом.

Через хвилину друзі спинились біля проходу в одному з блоків зовнішнього муру. У вирубаний отвір без зусиль могли пройти два слони, плече до плеча. Левко відпустив Сьому і з роззявленим ротом підступив до моноліту.

- Господи, це... це ж Паїтіті. Не вірю власним очам... Загублене

місто інків хоча... — Хлопець розсміявся. — Які, в біса, інки? Ґуннар

мав рацію, таке не могли збудувати інки. Ви розумієте, що це означає? — Левко притулив долоні до чорного каменю. Не обертаючись,

Він звертався до товаришів. —Ми зробимо переворот в історії. Тут

справді хтось був задовго до інків. Не просто хтось. Цивілізація! І подивіться... — Він захлинувся, слів не вистачало, щоб виразити захват. — Це розриває мій мозок.

Уявляєте? Сьомо, ти можеш такеуя-

им ги? Ми — не вінець творіння. Зусіма нашими літаками, айфонами,

сімпсонами і ядерною зброєю. За тисячі й тисячі років до нас на планеті жила значно більш просунута цивілізація...

Лео, — тихо покликав Семен.

Українець не реагував, ошелешено водячи руками по гладенькій поверхні мегаліта:

Чуваки, ми станемо знаменитими...

Лео! — гукнув Ґрем.

Нуль реакції. Левко стояв до них спиною, дощенту поглинутий руїнами.

І тільки коли Сатомі істерично прокричала: «Лео!!!» — хлопець обернувся.

І усвідомив, що зазирає точнісінько в дульний отвір АКМ1, модер-нізованого автомата Калашникова. Характерна скошена цівка легень-ко тремтіла за сантиметр від його носа — до того близько, що він влов¬лював легкий запах зброярського мастила і різкіший дух порохових газів. З-понад мушки витріщалось перуанське обличчя: кругле, сма¬гляве, з випуклими вилицями і високими дугами брів.

Сюрпри-и-из!

Левко не став зачіплятись очима з агресором і покосився вправо. Відразу троє чоловіків тримали під прицілом Грема Келлі, повстром -лявши дула автоматів йому поміж лопаток. Ще один за шию притри-мував Сатомі. Зважаючи на забинтовану ногу, в Сьому ніхто не цілив ся, хоча біля росіянина також стояли двоє перуанців.

Левко сказав:

— О’кей... — і почав поволі піднімати руки. Дурнуватий жест, ніх то його не просив, проте він мусив якось показати, що не збирається чинити опір.

Перуанець, який наставив на нього АКМ, щось прокричав іспан ською, відхилився і з розмаху вгатив прикладом Левку по обличчю Щелепа зсунулася далеко вбік, перед очима вискочили пульсуючі мп линові кружальця. Останнє, що встиг осмислити Лео, перед тим як червоні плями розрослись у суцільне непроникне тло і стали чорнії ми, — на нападниках був європейський одяг і химерні браслети, їм яких ритмічно блимали сині лампочки.

Свого зіткнення із землею Левко вже не відчув.

_________________________________

1 АКМ — 7,62-міліметровий модернізований автомат Калашникова, який у 1959 році замінив на озброєнні Радянської армії АК-47.

Всередині. В полоні

LXXX

12 серпня 2012 року. 14:48 [UTС-5]

Паїтіті. Мадре-де-Діос. Перу

Левко оговтався від тряски. Двоє перуанців, тримаючи підпахви,тягли його темним переходом углиб Твердині. Голова хлопця розгойдувалася з боку в бік, по черзі стукаючись підборіддям то в праву, то в ліву клю¬чицю. Руки були туго стягнуті пластиковим фіксатором за спиною. Тон¬кий, але міцний білий пластик боляче врізався у шкіру. Українець від¬чував, що з порізів на долоні вже сочиться кров.

Ноги вільно волочились по підлозі.

Левко напружив шию, підняв голову і роззирнувся. Коридор мав не- шичайну форму. Попід стелею через кожні три-чотири метри висіли видовжені, сполучені дебелим дротом лампи.

Ліхтарі були в пилюці, зали¬шиш галерею слабким брудно-блакитним світлом. Деякі блимали.

Стіни і стеля проходу були кам’яними -— зі значно менших, ніж зовнішні, та все ж немалих блоків; більшість — завбільшки з шафу для одягу, хоча виднілися й менші — такі як телевізор.

Долівка була ґрунтовою і горбкуватою (особливо у порівнянні зі стінами), але добре втоптаною. Вона ницого здіймалась у тому напрямі, куди його волочили.

Стеля була не Плискою, а ступінчатою: протягом кількох метрів проходила рівна, стро-мі іорилонтальна ділянка, після чого вона різко, уступом, «підскакува¬ли

Через це під час просування вперед постійно здавалося, що стеля намагається втиснути тебе у підлогу; після винятково довгих (шість-сім метрів)

горизонтальних відтинків перуанцям доводилося нахиляти голо¬ву, нон пройти до наступної «секції».

Стеля змахувала на перевернуті до-гори ногами гігантські сходи, і, незважаючи на реактивний гул у голові,

Левко здогадався, що цей конструктивний атрибут пов’язаний з особли¬вішими спорудження цитаделі: переходи формувались завдяки тому,

що будівничі певним чином розміщували мегалітичні гранітні блоки, лишаючи в «тілі» Твердині порожнечі. Щоб порожнечами можна було пересуватися, нижню частину коридору

засипали землею і втрамбовували (та¬ким чином, вирівнюючи виступи), а верхню — лишали такою як є.

Довго втримувати голову піднятою не виходило — шия боліла. Левко озирнувся через праве плече, але тут-таки вилицю заціпило від пекучих вибухів болю. Щелепа спалахнула, а з очей зацебеніли сльо¬зи. Втім, короткого позирку вистачило, щоб переконатися: його дру¬зі поряд. Сьому тягли відразу за ним; росіянин тихо постогнував, на¬магаючись якомога вище підтягувати ногу. Судячи з придушених зойків, що прохоплювалися крізь стогін, це не завше вдавалося. Грем і Сатомі, оточені озброєним конвоєм, похнюплено плелися слідом за тими, хто ніс Семена.

Двічі після того, як Левко отямився, загін змінював напрям руху, проминаючи похмурі, слабко освітлені зали з кількома входами й ви-ходами. Приміщення (наскільки міг розгледіти Левко) мали в плані форму рівносторонніх шестикутників, от тільки стіни були не гладень¬кими, як у галереях, а... хлопець чималий час не міг дібрати підходяще слово... якимись тривимірними. Вони складалися з відносно невели¬ких (площею не більше двох квадратних метрів у перетині) блоків, які витикалися зі стін на різну довжину: деякі — на ширину долоні, ін¬ші — на півметра і навіть більше. Виступи мали різну форму, через що стіна була схожа на кристал чи радше на спрощений тривимірним макет нью-йоркського кварталу, щільно забудованого хмарочосами. Ребра тих блоків, що виступали від стіни, були заокруглені.

Сходів не було. Конвой, як і раніше, простував нагору похилою ґрунтовою дорогою. Звідкись із надр Твердині пробивалося приглу¬шене аритмічне гупання.

Третя зала виявилася суттєво більшою. Світла від розвішаних па стінах світильників не вистачало, конвоїри ввімкнули кишенькові лі.ч тарики. У цій залі «тривимірними» були не лише стіни, а й підлот Єдиною відмінністю долівки було павутиння ходів. Поміж блоками, що піднімалися з долівки (деякі на два з половиною метра), розкину лася мережа сполучених «траншей» — загалом інтер’єр мав футу ристичний вигляд, але разом із тим відгонив моторошною сірістю со редньовічних замків. Ширина проходів не перевищувала метра, чере і що нести полонених було незручно. Левко спробував підвестися, по казуючи, що здатен іти сам, але конвойникам це не сподобалося, ко трийсь із них втихомирив українця стусаном у вухо.

Біля однієї зі стін блоки розійшлися, і Левко побачив освітлений вхід до суміжної зали. Вхідний отвір був затулений двома шматками тоне п і го поліетилену, але завдяки світлу, що пробивалося з приміщення, хлопцю вдалося роздивитись обладнання. Сучасне обладнання: столи, і'рії 'Ні, о гол і їжі і серверами, настільні лампи, комп’ютери. Здається,

навіть мікроскоп. Із прилеглої зали долинали спокійний гул голосів і ледь вловиме фонове гудіння комп’ютерів, властиве офісам великих компаній. Левко вловив навіть характерний запах серверних кімнат: су-

міш озону та пригорілого пилу з вінчестерів і друкованих плат. А тоді він здригнувся. Поліетилен розійшовся, випустивши смуж- ку світла, і з кімнати вийшов чоловік — білий чоловік! — у блідо-зе-

леному лабораторному халаті, окулярах і гумових рукавичках.

— Ей! — не стримавшись, крикнув Левко. Серце підскочило. Він білий, значить, він мусить зупинити цих пе-руанських варварів. Він допоможе їм!

Чоловік завмер і зацікавлено глипнув на Левка. А тоді зняв рукавички, заштовхав їх у кишеню халата, дістав цигарку і незворушно за-

курив.

Українець похолов. Він дивився на чоловіка у халаті, поки його не затягли за черговий поворот кам’яної «траншеї», а той лише курив,

байдужим поглядом проводжаючи колону з полоненими.

«Що за чортівня? Куди ми потрапили?»

За хвилину перуанці зайшли у нову галерею і спинились. Підйом ставав крутішим, відтак тягти Семена і Левка буде важче, і вони вирішили перепочити. На ділянці коридору було зовсім темно. Конвої-

ри віддихувались у пітьмі. Хтось дістав цигарку, спалахнув вогник за-пальнички, і Левкові ніздрі защипав запах дешевого тютюну.

Вони зупинились навпроти ще одного підземного відгалуження. Левко здогадався про це через протяг, що зимним струмком споліс-

кував ноги, а згодом, коли очі призвичаїлися до темряви, зауважив ліворуч і трохи вище хідник із трапецієвидним склепінням, подібним до

видовжених арок на ритуальних спорудах у Чичен-Іці й Паленке (так зване ступінчасте, або фальшиве, склепіння в архітектурі Юкатану).

В проході також царювала пітьма, та незабаром Лео помітив невиразні сплески світла. Спершу вони видалися відблисками ламп, що пога-

но працюють, утім, придивившися, хлопець зрозумів, що помилився.

Світло здавалося бляклим не через те, що було слабким, а через те,

що його джерело розташовувалося надзвичайно далеко. Ступінчасте склепіння відкривало шлях не до бічної галереї, за ним поставав велетенський зал, стелі якого не було видно, а бічна стіна була метрів

« Тридцять від входу. Левко примружився, стараючися чіпкіше придивитися до світлових плям. Зіниці розширювалися, пристосовуючись

до пітьми, очі кожної миті розрізняли все більше відтінків сірого. І тоді він розгледів: попід стіною зали похитувались причеплені на тросах

платформи, точно такі, як ті, з яких прибиральники миють вікна хмарочосів. Левко розрізняв лише дві, бо через прохід йому відкрива-лась незначна ділянка стіни. На кожній платформі вовтузилось по чо-ловіку. Підсвічуючи лампою, встановленою на тринозі, вони фрагмент за фрагментом фотографували стіну.

Ні, не стіну, несподівано осягнув хлопець. Символи. Завдяки зблис-кам фотоспалахів Левко побачив, що бічна поверхня порожнини ряс¬но всіяна невідомими письменами. Вони вкривали всю стіну, від до¬лівки до стелі.

ПИСЬМЕНА!

Пересилюючи більу щелепі, українець покосився на Семена. Про¬те Сьома, впершись підборіддям у груди, лежав із заплющеними очи¬ма і ні на що не реагував.

— Vamos!-1 — Перуанець докурив і наказав рушати далі.

Утробне гупання стало віддалятися.

LХХХІ

Проминувши ще кілька поворотів (просторих приміщень більше не тра-плялося), загін потрапив до галереї верхнього рівня: над нею стелі не було — коридор стрімко вибирався на сонце. Конвоїри вивели бранців на відкритий простір. Уперше з моменту виїзду з Пуерто-Мальдонадо друзі позбавилися тягаря всюдисущих дерев, побачивши стільки неба відразу.

Мружачись, Левко роззирався. Вони стояли на самісінькій верхівці Твердині. Верхня площадка була ідеально рівною. Подібно до інкських сільськогосподарських терас, уся площа була наповнена землею, повен > ди росла трава. Де-не-де пробивалися дерева, оточені рідкими кущами.

Горішня тераса мала форму сильно витягнутого прямокутника. У до вжину вона була якдва футбольні майданчики, ширина ж становила три п’ятих від ширини футбольного поля.

Посередині тераси, з південною її боку, здіймалася ступінчаста піраміда з напіврозваленою церемопі альною будівлею на вершині.

Будовою вона відрізнялася від інкських пірамід, більше нагадуючи піраміди майя. Блоки були витесані з яко гось дивного каменю, який полискував на сонці, мов метал.

Левко ні- коли такого не бачив. З боків тулилися дві менші піраміди, їхні діагої Ілі були продовженням діагоналей великої. Зміщене відносно поздовжш.оі осі тераси розташування пірамід

(усі три ліпились до південного, ліво го від Левка краю тераси) робило горішній рівень Твердині надзвичайно

________________

1. Ходімо (ісп).

схожим на палубу авіаносця: піраміди правили за палубні надбудо-

ви, а видовжена поверхня тераси нагадувала злітну смугу для літаків. Коло пірамід розмістилися дерев’яні бараки з бляшаними дахами,

пофарбованими у колір хакі. Навпроти них — два навіси, що ховали від сонця столи, розкладні стільчики, якісь дошки зі схемами, комп’ютери

й іншу цифрову апаратуру. Поруч із навісами височіла щогла зі схожим на корабельний радаром, що обертався на вершині. Зразу за щоглою

розкинулась велетенська тарілка супутникового зв’язку. У траві поміж навісами зміїлися дроти. Більшість вели до масивної жовтої будки (по-

над три метри завдовжки і майже два метри у висоту), в якій Левко впізнав дизель-генератор британської фірми «JCB», про що свідчив харак-

терний жовто-чорний логотип компанії. Ще далі стояло кілька струганих дерев’яних столів і один здоровенний військовий намет, який нагадував

циганське шатро. З іншого боку від пірамід (на західному кінці тераси) чорнів силует гелікоптера, того самого, який Левко і друзі бачили вранці. То був «ЕС120 СоїіЬгі»', одномоторний вертоліт виробництва фран-

цузької компанії «Eurocopter», укритий особливою фарбою, що не відбивала сонячне проміння.

В найдальшому, західному кінці тераси вимальовувалися цилін дричні ангари. До них тягнулися протоптані стежки. Що здивувало

Левка найбільше — це дюжина кудлатих лам, котрі мирно паслись уздовж платформи.

Усе вкупі — навіси, бараки, металеві ангари, супутникова тарілка і навіть гелікоптер — було запнуте камуфляжними сітками. Дах од-

ного з бараків (певно, найстаршого)у норвезькому стилі був засаджений мохом.

Ким би вони не були, ці хлопці дбали про маскування. Семен крекнув від полегшення, коли його поклали на траву. Сатомі опустилась біля росіянина і заходилася гладити його по голові (япон-

ка була єдиною, кому перуанці, певно, не вбачаючи в ній загрози, не звязали руки). Ґрема й Левка відволокли трохи далі і поставили на

коліна.

Левко спробував поворушити щелепою. Губи розпухнули, з.очей цвіркнули сльози, але, на щастя, кістка не була зламана і, схоже, стояла на місці. Грем налякано глипав на Лео.

,— Чого ти так дивишся на мене?

___________________

1. Eurocopter ЕС120 Colibri» 77 легкий и’ятимісний одномоторний багатофункціональний гелікоптер, розроблений спільно компаніями «Eurocopter», «China NationalAero-Technology Import & Export Corporation», «Harbin Aviation Industries» та

Singapore Technologies Aerospace». Серійно випускається з 1998 року.

— Тобі вибили зуб.

Українець презирливо скривився. Так, наче це була найбільша їхня проблема на той час. Та все ж ковзнув язиком і переконався: таки точно, одного нема — передній зліва, зразу перед верхнім різцем. «Почекай, ще й тобі перепаде», — роздратовано подумав хлопець.

— Амаро! Амаро-о! — загукав один із конвоїрів.

З дальнього намету виборсався потворний карлик і заспішив до по-лонених. Коротун був непристойно бридким: приблизно півтора метра зростом, горбатий, ноги криві. Левку ще не доводилось бачити настіль¬ки недоладно збудованих людей. Штани були закочені кілька разів, при цьому в районі талії ледве сходилися; крізь нижню частину сорочки ко¬льору хакі випирав волохатий живіт, зате плечі провалювались, і рукав починався на середині біцепса. Та найбільше вражала голова. Сплюс¬нута й витягнута, звіддаля вона нагадувала «дзьобате»фицарське за¬брало. Лоб, плескатий ніс і підборіддя лежали на одній скісній лінії під кутом 45°до горизонталі. Через це макітра виглядала сплющеною і зда¬валася постійно закинутою назад, а вуха були на одному рівні з гострим виступом нижньої щелепи. За винятком чорних жмутків над вухами й на зашийку, недоросток не мав волосся. Сорочку підперізував широкий шкіряний пояс, до якого кріпилася кобура з автоматичним пістолетом «Sig-Sauer», довгий ніж із визубнями і дві осколкові гранати.

Коротун підскочив до полонених. Зблизька проступили інші ґанджі: заломисті пальці, почорнілі зуби, що скидалися на прогнилі пенькп, по-ведмежому завернуті ступні. Навіть накачані передпліччя, що свід¬чили про немалу фізичну силу пігмея, виглядали недоречними, бута¬форськими на його тілі. Щось конкретно зсунулося підчас його утроб¬ного розвитку, Боженька дав маху, не до ладу склеївши хромосоми, і пігмей це усвідомлював. Розуміння читалося в його очах — мигот ливих, глибоко втоплених в очницях плямках кольору міцної кави, за свавіллям і скаженістю котрих таїлися гори розмаїтих комплексів.

Карлик віддав наказ іспанською, і один із перуанців узявся нишпо рити у принесених наплічниках бранців. По тому тицьнув пальцем па ногу Семена і щось спитав. Інший конвоїр, розводячи руками, замо лотив язиком: певно, розказував, що вони до того не мають стосунку. На Сатомі погляд куцана затримався — очі затягло хіттю. Він обли зав губи, демонстративно схопився за пах, після чого забулькотів дур куватим сміхом і штовхнув долонею голову Грема. Американець леді, не впав, викликавши вибух грубого реготу в решти перуанців.

Закінчивши патрати рюкзаки, конвоїр передав пласкоголовому чо тири паспорти.

Коротун постійно рухався. Запихав руки в кишені, витягав їх назад, крутив головою, гріб п’ятою землю, тицявся з боку в бік, по-мавпячому шкрібся. Саме через це Левко не зразу помітив, що у пласкоголово- го постійно смикалася нижня повіка на лівому оці. Здавалося, він

намагався підморгнути, але у бідолахи ніяк не виходило. «Якщо цей тип тут головний, — подумав хлопець, — нам гайки.,.»

Левко силкувався осягнути, хто ці люди. Загін повстанців? Мало-ймовірно. Для чого повстанцям лабораторія з робочими станціями і лаборанти у стерильних халатах? Навряд чи у звичайних бунтарів на-береться достатньо грошей, щоб тримати у робочому стані вертоліт. Може, наркоторговці? Вирощують коку, роблять кокаїн і переправ¬ляють його до Мексики чи США? Теж навряд...

За секунду до того, як побачити сивочолого, Левко подумав, що ліпше ці хлопці були б повстанцями. Бо наркоторговці живими їх точ¬но не випустять.

Із дальнього кінця тераси, широко розмахуючи руками, до бранців прямував високий чоловік. Не перуанець. Білий. На вигляд — іще не старий, років п’ятдесят, може, п’ятдесят п’ять, але вже сивий. Сиви¬на цілком захопила чуприну, залишивши неторкнутою незначну (за¬вширшки у два пальці) смугу, що оббігала потилицю знизу. На сиво- чолому були потерті сині джинси, дешеві кросівки і футболка зі стилізованим під графіті афоризмом Джорджа Карліна: «The planet is fine, the people are fucked»1. Він був одягнутий невимушено, майже недбало; схожим чином одягався Стів Джобс. Загалом здавався при¬ємним! можливо, дещо незграбним і сухуватим, але симпатичним.

Ніякої зброї на ньому не було. Попри це Левко зустрічав сивочо¬лого з осторогою, не даючи надії передчасно розгорітися.

— Чого вони на колінах? — наблизившися, спитав чоловік. Ви мова — американська, спокійна й ненапружена.

Плоскоголовий карлик «моргнув» і подав знак. Двоє перуанців ки-нулись до хлопців, поставили їх на ноги, а потім акуратно посадили на траву.

— Ви говорите англійською?

Хлопці закивали.

— Де їх знайшли? — кинув чоловік через плече.

Хтось із вартових відповів. Сивочолий невдоволено мотнув голо* вою. По тому він довго мовчав, задивившись у небо над терасою.

Левко тихцем вивчав його, поволі усвідомлюючи, що сподіватись їм нема на що. Про це свідчили очі чоловіка. Вони безповоротно псу вали враження від нібито приязного лиця. Безбарвні, водянисто-мо торошні, з проникливими закляклими зіницями, котрі, немов дві аи трацитові скалки, прорізалися крізь очні яблука.

_______________________________________

1 3 планетою усе гаразд, то люди в повній дуні (англ.).

Здалося, минула вічність, перш ніж він заговорив.

— Добрий день, пані... — чоловік награно вклонився Сатомі, — ...і панове. — Хлопці удостоїлися лише погляду. — Радий вітати вас у надрах цитаделі, котра колись давним-давно — набагато давніше, ніж можуть уявити собі більшість сучасних істориків, — була центром могутньої цивілізації... — Він звів голову, заклав руки за спину і за¬мріяно поводив очима по терасі. — Чудовий день, чи не так? — Ви- цвілі очі опустилися. — Сонце. Приязний вітерець. І комарі не до¬кучають... Велика рідкість. Правда, мої друзі? — Він дивився на полонених, але відповідей не чекав. Він грав, проте не на публіку, грав сам для себе, упиваючися власними жестами і власним імпро¬візованим монологом. Сивочолий був одним із тих самозакоханих, хоч і (ніде правди діти) геніальних мерзотників, котрі знають ціну показ¬ним учинкам. Левку чомусь спав на думку ексцентричний португаль¬ський футбольний тренер Жозе Моурінью. Такий самий зверхній, за¬розумілий і... харизматичний. Вони навіть зовні схожі. — Я страшенно перепрошую, друзі, що забираю ваш дорогоцінний час. Мені прикро через те, що затримую вас, не даючи насолоджуватися красою джун¬глів такої прекрасної днини. Я не мав на меті відволікати вас від тих милих дурниць, якими ви займались у тропічному лісі. — Тут він по¬косився на ногу Семена. — Чесно. Але так уже склалося, що наші шляхи перетнулись, і я попрохав привести вас сюди, оскільки хочу по¬чути відповідь на одне... дуже... просте... запитання... — Останні слова пін чеканив неначе пресом.

Чоловік подивився собі під ноги, поворушив губами, пройшовся кіль¬ка кроків в один бік, повернувся назад. Вирішивши, що витримав до¬статню паузу, він схилився над Левком (сприйнявши його за головно¬го) і, не розчепивши долонь, прокричав простісінько хлопцю в обличчя:

— ВИ ХТО, БЛЯДЬ, ТАКІ?!

Левко спостерігав, як просто над його носом губи чоловіка витяг-нулись у тонкі риски, оголивши пожовтілі відвіку зуби. Зуби були не-рівними, але щільними, і — на диво — з рота не поперло неприєм¬ним запахом. Сивочолий слідкував за собою.

Левко закрутив головою, шукаючи підтримки. Зачепив поглядом Семена.

— Сьома, что дєлать? — заговорив російською.

— Ей! Дивись! Дивись! — схопився карлик, побачивши, що поло¬нені перемовляються незнайомою йому мовою. — Не дозволяй їм!

Плоскоголовий рвонув уперед, наміряючися зацідити Левку в пи¬сок. Він говорив англійською з нестерпним акцентом.

—Нехай порадяться, —жестом спинив його чоловік.

Невдоволено випнувши щелепу, коротун відступив.

Росіянин ворухнувся, намагаючись послабити пута і разом з тим не рухати ногу:

— Розказуй усе як є.

— Ти певен?

— Що це змінить, Лео? Для чого нам вигадувати?

— Добре.

Левко стул ив рота, перевівши погляд на сивочолого. Той незворуш¬но чекав, зігнувши пальці на лівій руці і вивчаючи нігті. Черговий гіпер-болізований сценічний жест. Недоросток хмурився за його спиною.

Левко довго збирався з думками. Поняття не мав, з Чого почати. В останню мить йому'перешкодив Сьома, обізвавшися своїм фірмо¬вим «я-знаю-що-кажу» тоном (російською):

Тільки не розповідай їм про Яна.

— Чому? —Українець звів брови, намагаючись осягнути, Що б цс могло значити, і тієї ж миті високий чоловік підступив до нього.

— Нізащо не згадуй про Яна, — жорстко відкарбував Семен.

— Гаразд. Поговорили і досить, —- урвав їх сивочолий. -— Почне-мо заново, згода?— Він схилив голову і вдавано приязно підморгнув Левку. — Моє ім’я Джейсон Х’юз-Коулман, я археолог, підприємець

і експериментатор. Паспорт у мене американський, хоча сам вважаю себе громадянином світу. — Чоловік звів брови і розвів долоні, пока¬зуючи: ось я весь перед вами — бачите, який чесний.

Левко задумався, що означає «експериментатор» — над чим він експериментує? — проте спитати не відважився. А ще йому не спо-добалося, що сивочолий відкрито назвав своє ім'я. Хорошого в тому було мало. Не опускаючи рук, Джейсон зробив півоберта вліво:

— А ось мій компаньйон — містер Амаро Kiene. Він перуанець, хоча, як видно з його імені, має кечуанське1 коріння. Ви вже мали при-ємність із ним поспілкуватися.

Чоловік, наче диригент, змахнув рукою і наказав:

— Амаро, посміхнись нашим гостям.

На юродивому лиці перуанця не ворухнувся жоден м’яз. Джейсон не звернув на це уваги і продовжив:

А тепер, мої друзі, я повторюю своє запитання: хто... ви... такі?

_______________________________________

1. Кечуа - індіанський народ, то живе у Південній Америці, чисельність —- 25 мли. Є культурним спадкоємцем держави інків Тауантінсуйу. Кечуа складають 47 %населення в сучасному Перу.

Левко перелякано кліпав очима. Ініціативу вирішив перехопити ІСемен:

— Джейсоне, ми не хочемо проблем. Ми вже збиралисяійти геть Із лісу. І якби не...

— SHUT UPÜ!1 — заричав сивочолий. — Я не до тебе звертався, ииблядку! Я наказав, щоб говорив він. — Джейсон тицьнув пальцем на Левка. — Чого ти. взагалі розкриваєш свого брудного рота?! Сука, ^ти що собі думаєш? Якщо ти хоч перднеш без мого дозволу, я зламаю Ьгобі другу ногу! Тй хочеш, щоб тобі поламали другу ногу, шмаркачу?

Сьома змовчав, відвівши погляд.

— Я не чую?!

Левко збагнув, що помилився. Передним не самозакоханий геній. ІПсихічні проблеми цього типа не обмежуються однією лише манією ьвєличі.

- Н-ні, — промимрив Семен,

— Відповідати слід «ні, сер»!

Ні, сер.

— Що «ні, се-е-ер»?

— Ні, сер, я не хочу, щоб мені ламали другу ногу.

Обличчя Джейсона розслабилось. Він посміхнувся, fc-’- От і прекрасно. Але раптом передумаєш — звертайся, я завжди ідо твоїх послуг. — Лице знову скам’яніло. Чоловік повернувся до Лев- I к;і, одночасно випростуючи ліву руку до Амаро (коротун вклав у неї кпаспорти): — Говори.

Українець облизав губи (забита щока паленіла, мов ядерний реак- I тоді якомога спокійніше почав:

Мене звати Лео Бартош, я українець, здобуваю ступінь магі¬стра у Королівському технологічному інституті, скорочено — КТН, це І у Стокгольмі, Швеція.

— Магістра чого? — Сивочолий переглядав документи.

— Інженерії. Masterof Science in Engineering.

Не підводячи очей від паспортів, Джейсон кивнув.

— А цей?

Це мій товариш — Семен Твардовський, він росіянин, він та-КОЖ навчається у КТН.

Росіянин? — Чоловік труснув синім документом,із написом i^Union Européenne/République Française».

«От чорт!»

___________________________

ЗАТКНИСЬ (англ.).

— Він живе у Франції... жив тобто, бо зараз живе у Швеції... а... але його батьки...

— Не бреши мені, українцю.

— Я кажу правду, ви ж бачите по прізвищу. Він — росіянин.

— Гаразд. Далі.

— Дівчина — японка, звуть Сатомі, вона .навчається на одному де¬партаменті зі мною. А це — Ґрем Келлі, ваш співвітчизник... тобто він теж із США. Грем... е... — було важко у двох словах передати історію мулата, — він викладає американську в спеціалізованій школі у Сток¬гольмі.

Джейсон нахилився і простягнув Ґремові руку:

— Здоров був, земляче! — Пауза. — Хелоу, фелла! Ти чого це не подаєш мені руку?

Мулат затремтів.

— У нас руки зв’язані, — проторохтів Левко.

Не прибираючи правої руки, сивочолий змахнув лівою кистю.

— Джейсоне, не варто... — незадоволено проскрипів Амаро Кіспе.

— Амаро, не дратуй мене.

Коротун обійшов хлопців і неохоче розрізав пута. Ґрем боязко по-тиснув простягнуту руку. Джейсон зобразив розчулену усмішку, по¬плескав згори по долоні мулата і півголосом спитав, повернувши го¬лову до українця:

— Що ви робите у моїй цитаделі?

Левко розгубився.

— Ем... нічого.

— Нічого?! — Брови полізли на лоба, кутики рота холерично за¬смикалися. — Хочеш сказати, що ви пропливли триста кілометрів по річці Такуатіману і продерлися ще п’ятдесят крізь Мадре-де-Діос, най більш тривкі джунглі на планеті, просто від нічого робити? — Губи Джейсона витяглись, як у Скруджа. Він набув кумедного, ба навіть придуркуватого вигляду, а тоді рвучко повернувся до плоскоголово¬го: — Амаро, зламай Семену другу ногу.

— Ні! Ні-і! — заволав Левко. — Не треба! Ми шукали Паїтігі!

— Ва-а-а-ау... — протягнув Джейсон. — Не поспішай, Амаро. Ти бачиш: студентики прийшли підготовленими. Вони навіть знають, як називається моя Твердиня.

Левко важко дихав. По щоках збігали сльози. Він уже не знав, чи то через біль, чи від страху. Він не міг повірити, що таке відбу вається з ним. Семен отупіло телющився в землю. Росіянин уже прощався з життям.

— Звідки ви дізналися про Паїтіті?

Думки злиплись у Левка в голові, він не міг одним реченням розповісти про те, з чого виникла задумка їхньої триклятої подорожі. Хло-

пець тихо хлипав і морщив лоба, розуміючи, що не варто затягувати з відповіддю.

Цього разу сивочолий не став заводитись.

— Гаразд, зекономлю трохи часу, спитаю інакше. Хто всучив вам ось це? — Джейсон дістав із кишені оригінал старої карти і легень-

ко ляснув українця по носі. Усі, крім Левка, вражено витріщились на папірець. — Ми почули про Паїтіті від шведського художника, — нарешті

спромігся вичавити з себе українець. — Це він намалював карту.

ї —Художника? — Ну, він назвався художником,

— І звали цього художника...

і— ...Гуннар Іверс.

Чоловік ніяк не відреагував на ім’я. Він знав про Ґуннара і хотів лиш упевнитись, що Левко не водить його за носа. Зате Амаро багатозначно хмикнув.

— Чудово. У вас є ще копії?

— Так, дві. — Цього разу хлопець відповів без заминки.

— Я можу дізнатись, де вони, Лео?

— Одною підтерся Семен. — Українець чекав, що Джейсон розсміється, але чоловік лишався незворушним. — І викинув. Друга у ме-

не в рюкзаку.

Х’юз-Коулман схопив Левка за підборіддя, повернув лицем до себе. Чоловік і хлопець схрестили погляди.

— Ще копії?

— Ні, — твердо проказав Левко, — більше немає.

Джейсон розслаблено зітхнув, подивився на карту, скуйовдив ру-

кою волосся. Було важко вгадати, що він має на думці. Було неясно,

чи повірив він.

— Якою мовою ви розмовляли? —дружньо (так, наче й не горлав

нещодавно, рвучи рота і бризкаючи слиною) поцікавився сивочолий.

— Е... російською.

'— Це твоя рідна?

— Ні, моя рідна — українська. Але ми обоє розуміємо російську.

— А іспанська? Іспанську знаєш?

— Ні... сер.

— Добре. — Джейсон передав паспорти назад у руки Кіспе.

— Давай уб’ємо їх, та й по всьому, — сказав Амаро. Повіка засми-калася сильніше. — Проблеми не буде!

— У-у, — мотнув головою X'юз-Коулман.

— Чому? Старигань мертвий, прикінчимо цих, і все.

Джейсон проігнорував плоскоголового. Тримаючись упівоберта, він недбало кинув:

— З вами був іще хтось?

І тут Левка осінило. По-перше, карта. Джейсон боїться, чи не потрапили копії ще до чиїхось рук. І по-друге, йому конче необхід¬но дошукатися, хто ще, крім Левка, Сьоми, Грема і Сатомі, досте¬менно знає про мету їх поїздки. їх не прикінчать, принаймні доти, поки цей псих не відстежить усі канали, якими була поширена ін¬формація про Паїтіті. Левко також збагнув, що Джейсон навмисно розігрує спектакль, ставить малозначимі запитання про мову, націо¬нальність, навчання і пильнує за реакцією, аби потім порівняти її з реакцією на справді важливі й несподівано підкинуті запитання. Останнє належало до таких. Мабуть, то ключове питання всієї роз¬мови.

— Ні... Нікого більше. — Українець подумки відзначив проникли¬вість Сьоми. Бісів росіянин, він наче справді передбачає майбутні-.

— Ти певен? — Х’юз-Коулман свердлував хлопця пронизливим поглядом.

— Нас четверо... — Не встиг Левко стулити рота, як його обсипа ло мурашками. Він згадав перуанця, якого бачив у Розколині Черепін (безсумнівно, то був один із людей Амаро), бачив до того, як їхній загін відступив до хатини Тора Сандерса.. І це було погано, страх як недобре, адже тоді їх іще було п 'ятеро.

Джейсон блискавично зауважив сум’яття, брови випрямилися стрі лами:

— Щось не так, Лео? Говори!

Хлопець гарячково пригадував. Невдовзі після Розколини Черепін Яну стало зле, тож вони відступили, попрямувавши назад до річки Перуанці засікли їх до того, це поза всяким сумнівом. Та чи допові¬дали про це Амаро чи Джейсону? Напевно, так. Чи казали, що група складалася з п’ятьох? Можливо. Одначе Джейсон розпитував, а зпа чить, сумнівався. Може, він та Амаро помилково вважають подвійіпиі штурм Мадре-де-Діос за вилазки двох різних експедицій? Або взага лі нічого не знають про інцидент у Розколині, оскільки на той час Лео і товариші були ще далеко від Паїтіті, а потім завернули. А проте, як що Х’юз-Коулман знає, що їх було п’ятеро... їм кінець.

Левко звів очі, доклав максимум зусиль, щоб придушити хвилю-

вання, і пішов ва-банк:

— Нас лише четверо, і ви це знаєте. Ви стежили за нами всю до-

рогу від річки. Розмову перервав шум вертолітного гвинта. Левко, Сьома і Грем

одночасно повернули голови направо, проте крихітний «Колібрі» мертво стояв на землі з обвислими нерухомими лопатями.

«Ще один?» — пронеслось у голові українця.

Наступної миті вони втупились на південний захід, трохи піднявши голови, — звідти надходило чахкання лопатей і стугін двигуна. В той

же бік, мружачись від сонця, дивилися Джейсон і Амаро. Ще до того, як вертоліт виринув праворуч від піраміди, по силі зву ку й насиченості стугону Левко здогадався, що цей гелікоптер чима-

лий, значно більший за «Колібрі». І хлопець не помилився. З південного заходу заходив на посадку двомоторний семитонний «Мі-17»

російського виробництва, один із найбільш масових вертольотів за історію авіації. Гелікоптер був-пофарбований у піщано-сірий камуф-

ляжний колір (що робив «Мі-17», на відміну від чорного «Колібрі», блідо-жовтим більмом на тлі темно-зелених джунглів). На корпусі Левко не побачив жодного напису чи символу, що свідчив би про на-

лежність вертольота до якоїсь організації чи армійської частини. Нічого, крім лаконічного числа 742, виведеного чорною фарбою у хвос-

товій частині, зразу за кабіною. Воно було єдиним маркуванням, яке видалося розгледіти.

Спостерігаючи за приземленням гелікоптера, Джейсон лишався незворушним, Амаро, навпаки, помітно нервував.

— It’s a gunship!1 — несподівано вигукнув Грем.

— Що? — Левко перестарався з вигуком: щелепа палахнула таким болем, що хлопець ледь не знепритомнів.

— It’s a gunship, — вражено повторив американець.

Проте Левко не питав. Він знав, що означає слово gunship, і не міг

повірити.

— Не може бути... Звідкіля?

________________________

1. Це ганшип! (англ.). В англійській мові термін «gunship» використовуються в різних значеннях, але всі вони стосуються концепції легкого Повітряного засобу, на¬діленого значною вогнепальною потужністю. Цей термін, зокрема, використову- і гься для позначення озброєного важкими кулеметами та гарматами літака

Lockheed АС-130» на базі «С-1 ЗО Hercules», військового вертольота «Boeing AI 1-64 Apache», а також російських військових гелікоптерів на базі «Мі-8» чи Мі-24».

ТВЕРДИНЯ

Блок Б-8В20А для запуску некерованих авіаційних ракет С-8

— Подивись: пускові ракетні бокси.

І справді, придивившись, українець помітив, що з боків «Мі-17» зви-сає по пусковому блоку для стрільби некерованими ракетами. Ті блоки маркувалися Б-8В20А і виготовлялись під 80-міліметрові реактивні снаряди С-8 (по двадцять у кожному боксі). Блоки були старі, але на дійні, ще радянських часів (за Союзу їх не чіпляли хіба на «кукурузіні ки» Ан-2). Левко захотів присвиснути від подиву, але через розквашс ний писок йому вдалося тільки хукнути й пустити цівку теплої слини и;і підборіддя.

Хлопець повернувся до думки, що вгніздилась у мозок іще під час підйому підземними переходами: це не просто ватага наркоторгошпп чи спільнота різношерстих і відлюдькуватих вигнанців, що з тих чи ім ших причин опинились поза законом. Тут щось значно серйозніше, н.і багато глобальніше. Два вертольоти, лабораторія в скелях, здоровом ний генератор, радар і т. п. — усе це тягне на десятки, якщо не соті мільйонів доларів. Один лиш «Мі-17» вартує двадцяти мільйонні, а для нього ще потрібні пілоти, пальне, запчастини, обслуговування

Наступної секунди вертоліт опустився, і його майже повністю ні тулила одна з менших пірамід. Після того як «Мі-17» торкнувся ко лесами тераси, а двигун став затихати, збавляючи оберти, Левко ш уважив те, що раніше лишалося поза увагою: в західній частині тераси, по діагоналі від місця стоянки «Еигосоріег ЕС120 СоїіЬгІч, розташовується ще одна вертолітна площадка.

Дверцята з правого боку розчинилися, і на посадковий майданчик висипали четверо одягнутих у камуфляжні штани й футболки гевалів. Троє були дебелими, мов бугаї, останній виглядав худішим, але був вищим за решту. Всі четверо мали по-воєнному короткі стрижки і були однаково озброєні: у кожного на поясі австрійський пістолет «Glock 17», а за спиною — американська штурмова гвин¬тівка МІ 6.

Чоловіки, регочучи й перегукуючися, заспішили до Джейсона, і сивочолий кожного по-батьківськи обійняв. Амаро Кіспе з перуан¬цями понуро м’ялись обабіч.’Левко переводив погляд з одних на дру¬гих і дещо ухопив. То був перший момент, коли хлопець зауважив, що між Амаро й перуанцями з одного боку і Джейсоном Х’юз-Коул- маном та чотирма гевалами з іншого пролягає незрима, але відчут¬на межа, що не закінчується відмінностями у зброї, одязі та кольорі шкіри. Це дві цілковито різні громади, що співіснують (можливо, и дечому навіть співпрацюють) у межах Паїтіті, але не є і ніколи не були одним цілим.

Один із гевалів заговорив до Джейсона, показуючи на полонених. Сивочолий відповів, а тоді, розвернувшись, голосно наказав Амаро:

— Забери їх.

Коротун своєю чергою кивнув своїм хлопцям, і ті грубо поставили «студентів на ноги.

.Левко відважився і крикнув:

— Джейсоне, що буде з нами?

— Тобто? — Чоловік подивився на нього так, наче бачив уперше. І — Що ви збираєтеся з нами робити?

Х’юз-Коулман посміхнувся, начепивши приязну маску на лице: І!“ Сумніваюся, що ви зможете кудись помандрувати, поки у тво¬їм друга не зростеться кістка. Я пришлю Ірландця, нашого штатного Лікаря. Не певен, шо йому вдасться накласти в польових умовах гіпс, ПЛо принаймні він зробить усе, що може. До того часу ви будете мої¬ми гостями.

«До якого часу? Поки в Сьоми не зростеться перелом?..»

— А потім?

— Потім я вас відпущу.

LХХХІІ

12 серпня 2012 року. 15:56 [UТС-5]

Паїтіті

Амаро і двоє озброєних автоматами Калашникова перуанців провели Левка, Сьому, Ґрема і Сатомі в підземелля. Вони спустилися двома переходами вниз і потрапили в широкий коридор, з обох боків якого тягнулись входи в темні, схожі на печери приміщення. Коридор бун сяк-так освітлений лампами.

Група пройшла майже в кінець галереї. Карлик зайшов до одної з печер і, пошаривши рукою по стіні ліворуч від входу, ввімкну» світло.

— Ось, — сказав він, пропускаючи хлопців і дівчину всередину.

— Що за діра? — роззираючися, прошепотів Левко.

Приміщення було штучно висічене в суцільній кам’яній брилі, а но

сформоване з граней окремих брил (як інші, бачені хлопцем по доро зі нагору), і, судячи по рівню майстерності, з якою рубали стіни, лю ди, що висікали кімнату, не мали нічого спільного з тими, хто зводим Паїтіті. Місця сколів були жахливо нерівними, у стелі дірки, наче и рівняли динамітом, сама форма приміщення видавалась кричуще не правильною. Над входом під стелею висіла лампа, захищена гратч.і стим забралом. Справа від входу стояли два переносні ліхтарі, на ми гляд подібні до гасових світильників, якими користувалися шахтарі ни початку минулого століття, але при уважнішому ознайомленні стлій ло зрозуміло, що ліхтарі електричні. Проте загалом світла лампи ми стачало.

Вікон у кімнаті не було.

— Це ваше. — Амаро з нарочитою гостинністю обвів кімнату ру кою. — Ваша «нора».

Через нерівності стін і підлоги було важко визначити, яку форму мала «нора» в плані: чи то прямокутник, чи то неправильний багато кутник. Левко на око визначив площу — двадцять п’ять — тридии 11* квадратних метрів, небагато, але їм чотирьом має вистачити. Від /ю лівки до стелі (у найнижчих точках) було чотири метри. Лівіше за ми микачем світла він побачив ряд із чотирьох розеток.

— Нора... це точно, — пробурмотів Сьома.

— Вам зараз принесуть матраци й подушки, на яких спатимете. — Левко бачив, як сіпається око Амаро. — Біотуалети далі по коридо¬ру, в самому кінці. Там є й душ. Можете хлюпатися скільки влізе, во¬ди у нас достатньо. — Коротун надприродним чином розривав суть своїх слів з їхнім звучанням: тон і зміст сказаного разюче не пасували іодин одному. Він говорив нібито приємні речі, виявляв гостинність, але промовляв слова голосом, від якого мурашки бігли по спині. Тим самим голосом він міг розказувати засудженому до страти, де є туалет і душ, щоб той зміг справити нужду і востаннє помитись перед смер¬тю. — Ліхтарі тут на випадок, якщо зникне централізоване освітлен¬ня, коли трапиться яка біда з генератором нагорі. — Він обвів погля¬дом бранців і, підсміюючися, сказав: — Ну, розташовуйтеся. Скоро прийде лікар і підлатає вас... студентики.

Перуанці вийшли.

Троє хлопців і дівчина не рухались, роззираючись і час від часу лов-лячи розгублені погляди один одного. Печера була похмурою, гнітю-чою і... ворожою. Першим ворухнувся Семен. Хлопець пошкутильгав до стіни і обіперся на неї стіною.

— Нора... — ще раз прошепотів росіянин, р «Темниця», — подумав Левко.

' — Хоч би вікна прорубали, — промовила Сатомі.

Слова глухо шурхотали в заллятій жовтим світлом порожнечі. Від-луння не було.

Ми зараз далеко від зовнішньої стіни, — припустив Левко, — п і вікон товщиною двадцять метрів світла проходило б не більше, ніж Крізь суцільний мур.

— Я буквально відчуваю, як стіни тиснуть на мене. — Японка ,з острахом обдивлялась стелю.

Невдовзі до «нори» спустились шестеро індіанців-мачігуенга, МО і веро з них принесли по матрацу, двоє тягнули оберемок подушок сумнівної чистоти. їх ескортував озброєний перуанець, одночасно показуючи дорогу. Не виявивши зацікавлення, індіанці скинули но¬шу посеред кімнати і забрались геть. Перуанець ліниво поплівся за ними.

Левко і Ґрем розібрали принесені матраци. З двох спорудили по¬добу дивану, інші три склали біля стіни, наваливши на них подушок. І її »всідалися (Сьома вмостився на «диван»),

Сатомі діставала колючку з вуха мулата, коли до приміщення зазирнув приємний на вигляд чоловік років сорока в шортах і футбол¬ці і підірваними рукавами. Поставивши біля ніг прозору упаковку

з шістьма півторалітровими пляшками з водою, він постукав кула¬ком по кам’яному одвірку. Звуку з того не вийшло ніякого, але при¬наймні чоловік зобразив, що дотримується правил пристойності.

— Хелло! Дозволите зайти?

Ніхто не відповів. Чемно почекавши секунду-півтори, незнайомеш. вступив до «нори».

— Щось мені підказує, що вам потрібна моя допомога.

Побачивши чималу сумку з червоним хрестом на тлі білого кола,

що висіла на шлейці, перекинута через праве плече чоловіка, Левко здогадався, що перед ними той, кого Джейсон назвав Ірландцем.

— Мене звати Мел Барр, я лікар. Я приніс вам трохи води, а ще...

о-о-о... — Чоловік присвиснув, і цей свист стосувався Сьоми. Пов’язка на нозі росіянина частково розповзлася, відкривши страхітливу під пухлину. Мел скрушно похитав головою.

Сатомі не знати чого схлипнула.

— Ірландець? — обізвався Левко.

Чоловік, що вже починав лисіти і помалу запливав жирком черо.ч малорухливий спосіб життя, підштовхнув до центру приміщення упа ковку з пляшками, а сам сів навпочіпки біля Семена.

— Так, Ірландець. Якщо вам так легше, називайте мене Ірланд цем. — Не торкаючись, Мел роздивлявся розпухлу литку. Вдру ге покрутив головою з боку в бік. — Кепські справи, друже. Кічі ські... Я спочатку підлатаю твоїх приятелів, а тоді займусь тобою Потерпи.

Розкривши сумку з медикаментами, лікар моторно й вправно об робив і перев’язав (де це було необхідно) рани хлопців і дівчини, по реконався, що в Левка не зламана щелепа, дав усім по дві табло ткн аспірину і ще якесь легке знеболювальне. По тому піднявся і промо вив, дивлячись на Сьому:

— Старайся не рухатись. Мені знадобиться півгодини, щоб усе під готувати, і потім я повернусь.

І зник у коридорі.

Хвилин п’ять хлопці мовчали. Левко рухав м’язами обличчя, аги нав і розгинав руки, намагаючись позбавитись сверблячки продсмін фікованої шкіри навколо ран.

— Він сказав неправду, ;— порушив мовчанку Сьома.

— Ти про Ірландця? — повернув голову Левко.

— Ні, — заперечив росіянин, — я про посивілого «комедіанти- з тераси — Джейсона.

— Не розумію тебе.

— Нас не відпустять. — Сьома скривив губи. — Подивись на це. — Показав долонею на литку. — Пройде щонайменше п’ять мі¬сяців, поки я зможу ходити. За цей час наші батьки здіймуть тривогу. Нас шукатимуть. Сумніваюсь, що знайдуть, адже навіть ті, хто знає, томи поперлись у джунглі, не зможуть зайти так далеко.

— До чого ти хилиш?

— Чувак, ці люди переймаються конспірацією. Невже ти гадаєш, що нас відпустять через п'ять місяців? Ти не думав, що розповідати¬меш батькам після повернення? Казочки, як ми заблукали у тропіч¬ному лісі? Так чи інакше, нам доведеться розповісти, де ми тинялися, у що втрапили. А ці хлопці, Лео, — Семен ткнув пальцем угору, ма¬ючи на увазі верхню терасу і всіх, хто на ній, — не настільки дурні, щоб не усвідомлювати: неможливо вигадати історію, котра правдопо¬дібно покриє довбаних п’ять місяців. Якби нас збирались відпускати, то вже повантажили б у вертоліт і відвезли в Куско. Це півтори годи¬ни льоту, не більше. Але цього не буде, бо Джейсон і К° страшенно бо¬яться, щоб їх не викрили.

— Але ж нас не вбили і навіть намагаються підлікувати, — запе¬речив українець.

і Сьома скептично хмикнув і знизав плечима.

— Про що ви говорите? — забурчав Грем. — Так, наче у нас є ва¬ріанти для дій. Ми в полоні і цілковито від них залежимо.

Росіянин парирував, не задумуючись:

— Варіанти завжди є. Ми маємо стати для них потрібними.

З коридору долинуло тупотіння. Хлопці позакривали роти, ро¬зуміючи, що то не може бути Мел Барр, оскільки лікар щойно їх поки нув.

У вхідному отворі вирішувались три силуети. Перуанці. Ті ж самі, піп конвоювали їх з нижніх рівнів Твердині на верхню терасу. Вони принесли наплічники і частину спорядження, мовчки поскладавши все у проході.

Щойно вартові пішли, Левко, Ґрем і Сатомі кинулись передивля- інгі> речі.

- Ну що там? — нетерпляче витягував шию Семен. — Усе на Місці?

» — Ага, чекай і сподівайся, — буркнув Левко і перерахував: — За¬лишили твій нетбук, весь одяг, спальники, засоби гігієни, навіть те¬лефони, — Хлопець витягнув батарею зі свого «Балтику», — але Пі* і чіт'ок.

- Мій фотоапарат на місці, — додала Сатомі.

— А знімки? — поцікавився українець.

— Що знімки?

— Витерли?

— їх там не було. SD-картка у мене в кишені.

— Добре, тримай при собі. — Левко продовжив інвентариза-цію: — Лишили дещо з аптечки, зате забрали ножі, сокирку, ліхтарі, намет...

— Намет ми лишили в таборі, — підказав Грем.

— А, точно. Забув... Немає також газового балончика, GPS-наві- гатора і... паспортів.

Порившись у відділенні для паперів свого рюкзака, американець докинув:

— Авіаквитки теж відібрали.

— Знайшов проблему, — форкнув Левко, — у мене збереглись копії всіх квитків на флешці. — Хлопець поплескав себе по кишені, де лежав чорний USB-диск «Kingston», з яким ніколи не розлучав¬ся. — Проблема — дістатися туди, де ми зможемо ними скориста¬тися.

-— Є щось, що можна використати як зброю? — несподівано по-цікавилася Сатомі.

Ґрем і Левко озирнули безладно накидану в проході купу речей і спорядження.

— Нічого...

Підготовка Ірландця зайняла більше часу, ніж він розраховуван. Лікар повернувся до «нори» через сорок хвилин, принісши з собою каструлю з гіпсовим розчином, кілька мотків бинтів, хірургічні іж.тру менти і сталеві шини. Вколовши Семену знеболювальне, Мел Барр вправив кістку і почав накладати справжній гіпс. Лице Ірландця при цьому лишалось кислим і невдоволеним.

— Перелом важкий, — з вибачливими нотками промовляв він до Сьоми. — Тобі слід було б зробити рентген, гарно порівняти кістку, вкрутити штифти, але це складна операція, і в тих умовах, що я маю, виконати її неможливо. Такі тут правила: хай що сталось, вирішуємо все самі. — Закусивши губу, Сьома пихтів, зі скам’янілою маскою від чаю спостерігаючи за роботою Ірландця. — Я зроблю все, що можу Кістка зростеться, не переживай, але, боюсь, нога лишиться кривою і перелом нагадуватиме про себе болем до самої старості.

За чверть до шостої гіпс був готовий.

- Я бачив, у вас є аптечка. Маєте якесь знеболювальне?

Кетанов», — кволо промовив росіянин.

— Тиждень можеш приймати одну-дві таблетки на день. Якщо за¬кінчиться, скажеш, я принесу «Новрил», але більше десяти днів не даватиму — наркоманів нам тут не треба. І нікуди сьогодні не ходи. Нехай твої друзі принесуть вечерю сюди.

— Дякую, — витиснув Семен.

— Було б за що дякувати. — Мел Барр обернувся до Ґрема і Лев¬ка. — Маю кілька слів до вас... до вас усіх. їх просив передати містер X’юз-Коулман.

— О’кей, — безбарвно промовив Лео.

— Навряд чи ви в захваті від свого помешкання. — Чоловік обвів [рукою «нору». — І я вас розумію. А тому вам люб’язно дозволили І,вільно пересуватись по Паїтіті за умови, що ви надягнете на зап’ястки |ось це. — Барр видобув з сумки чотири браслети з випуклими синіми [лампочками. Півсферичні індикатори були неактивними.

— Що це? — спитала Сатомі.

— Радіомаяки, що посилають безперервні короткохвильові сигна-ли, відмічаючи ваше місцезнаходження на загальному радарі. Вони

-:у всіх. — Ірландець, труснувши долонею, продемонстрував ліву ру¬ку: зап’ястя обжимав такий самий браслет, тільки лампочка блимала якось особливо (світло не зникало й появлялося, воно «висихало», ІЗіущуючись до туманного густо-синього, після чого розгоралось до сліпуче блакитного кольору). — Це задля вашої ж безпеки, к «У нас є вибір?» — зміркував Левко. А ще лікар казав неправду. Українець пам’ятав, що у гевалів із американськими штурмовими І шштівками браслетів не було. Як і у Джейсона.

— Ми справді зможемо йти куди заманеться? — примружив око хлопець.

Так.

Левко першим простягнув праву руку. Мел начепив браслет на чіГиеток і застібнув замок. Тієї ж миті лампочка спалахнула. Секунд йн ять вона горіла рівним синім світлом, після чого стала пульсувати, ни І га, що на руці Ірландця. Забравши руку, українець оглянув брас- /ір і Защіпка нагадувала замок на наручниках. Сумнівно, що її вдасть- р розстебнути без спеціального ключа.

Грем, Сатомі і Семен без нарікань дозволили надягнути на себе браслети.

и- Чудово, — закінчивши, Мел Барр холодно всміхнувся, — про- те є одне обмеження стосовно вашого пересування по Паїтіті.

Чувак, ти передбачуваний, як жарти у містера Біна», — скрипнув зубами Левко.

Більшість коридорів всередині споруди освітлюються стаціо-нарними джерелами світла, як, скажімо, ось ця галерея, -**? Чоловік махнув рукою за спину, вказуючи на вихід з «нори».: — Однак у під-земеллі під нами, набагато нижче за житлові приміщення, склади й ла-бораторії, є ходи, що обладнані сенсорами руху. Світло в них вмика-ється лише тоді і лише там, де є рух. Більшість часу коридор огорнутий темрявою, і тільки тоді,, коли хтось вступить у галерею, автоматично вмикається світло. Так ось, вам суворо забороняється заходити в та¬кі галереї і наближатись до приміщень, у які вони ведуть.Це наказ; Джейсона, і він попросив наголосити, що за його порушення ви буде* те жорстоко покарані. — Лікар перевів подих. — Це зрозуміло?

Замість відповісти Левко виплюнув чергове запитання:

Чи можемо ми виходити за межі Паїтіті і якщо так, то наскільки далеко?

— Якщо дотримуватиметеся згаданого обмеження, то ніколи іш досягнете найнижчих рівнів, а значить, не зможете вийти до лісу.

— Це означає, що вибиратися за межі Паїтіті нам забороненої

— На жаль, так.

Я зрозумів.

Ірландець кивнув і підвівся.

— І ще дещо...

Хлопці й дівчина звели очі.

— Ви вже зустрічалися зі «службою безпеки» містера Х'иш Коулмана? — Промовляючи «служба безпеки», Ірландець зобразив пальцями лапки.

: — Хто це? — насупив брови Сьома.

— Род, Луїс, Роджер і Боб — чотири гевали, озброєні до зубів. Ми іронічно називаємо їх службою безпеки чи цереушниками, і (М Джейсон кличе хлопців «стрільцями», Мел Барр вишкірився, і як у кіно про ковбоїв. — А тоді різко посерйознішав: — Іноді корчать із себе туполобих качків, але насправді такими не є. ОоЯ'Щ гайтесьїх, будьте з ними дуже обережні... — Чоловік обвів сту;и^Н поглядом, зупинившись на обличчі кожного. — І це не наказ Л/ИЦВ сона, це порада особисто від мене. Пропоную вам її запам’ятпті^И ви тут надовго.

Щойно лікареві кроки стихли в глибині галереї, Сьома повернувся до Левка:

— Я тобі казав: нас не відпустять! — Дивно було чути, наскільки розмаїту гаму звуків видавав росіянин крізь стиснуті зуби і майже не розтуляючи губ.

Лео ПОДИВИВСЯ на товариша і несподівано для самого себе про¬казав:

- Я бачив письмена.

— Що? Сьома не знав, чому дивуватись більше: почутому від 'Левка чи разючій, просто вбивчій переміні теми.

—По дорозі, поки нас тягли нагору, я бачив письмена на стінах, ауннар мав рацію: ці хлопці — які вибехкали оце все — вони мали

Власну писемність.

LXXXIII

13 серпня 2012 року. 12:18 [UTC—5]

Паїтіті

З найпершого дня Левко заходився шукати способи для втечі. Грем, побачивши, куди спрямований погляд українця, підійшов до Левка і мовив:

— Це «Eurocopter EC 120 Colibri».

Лео окинув американця зневажливим поглядом:

— Звідки ти знаєш? і — Я літав на такому, — заявив мулат. — В «Helicopter Academy» Едва основних типи тренувальних вертольотів: «Robinson R44»1 і І «іEC 120 Colibri». ft Вони стояли біля намету-їдальні за півсотні метрів від вертольота. Iі — Він долетить до гір? До Кус ко? it Мулат довго думав перед тим, як відповісти:

Якщо бак заповнений хоча б наполовину — так. ’

[— Тй кажеш, що літав на такому. Значить, ти зможеш підняти його у повітря?

Ґрем здригнувся, вирячившись на українця:

Що ти задумав?!

Я поставив запитання, Ґреме: чи зможеш підняти «Colibri » в по-вітря, якщо випаде така нагода?

Очі американця забігали.

— Так, •— проказав він. — Я на «Colibri» починав навчання, г На верхній терасі завше чергують два перуанці: один у східній ^ВТині біля входу в галереї, другий — у західній, коло ангарів. Учора

______________________

1. Robinson R44 легкий багатофункціональний чотиримісний комерційний гелікоптер виробництва американської компанії «Robinson Helicopter». Серійно ви-пускається з 1992 року.

їх змінили о 20:00. Сьогодні зранку була нова пара, котру поміняли двадцять хвилин тому — о 12:00. Можна зробити висновок, що вар-тові змінюються що вісім годин: о 4:00, 12:00 і 20:00.

— Для чого ти розповідаєш це мені? — пополотнів Грем.

Левко випнув губу і промовив, не дивлячись на мулата:

— Ні для чого... Лише хочу, щоб ти знав: я зараз з’ясовую, хто меш¬кає у Твердині, хто чим займається, хто коли відпочиває, куди ходить чи відлучається. Все, що потрібно від тебе, янкі, — це підняти верто¬літ, коли я буду готовий. Зрозумів?

Очі Грема розширилися, але він ствердно кивнув, беззвучно ворух¬нувши припухлими після вчорашніх перипетій губами.

Зрозумів.

LХХХІV

13 серпня 2012 року. 23:28 [UТС-5] Паїтіті

Левко, Грем і Сатомі спали — це було чути по диханню.

Семен, безшумно зісковзнувши з матраца на кам’яну долівку, не реніс вагу на здорову ногу і, балансуючи в повітрі руками, випростав ся. Він тримав костуру руці, але не спирався на нього, остерігаючий., що той рипне і розбудить товаришів. Навпомацки, притримуючись ру кою за стіну «нори», росіянин підібрався до виходу і застигу проході

Визирнув, тримаючись у тіні.

Галерею заливало світло, неяскраве, але рівномірне, не лишаючи темних згустків по кутах.

Сьома взявся уважно вивчати стелю й верхні частини стін кориди ру, обнишпорюючи очима заглибини, місця скупчення дротів, ніші, в яких кріпилися лампи. Він шукав камери. Якщо за освітленими цс реходами ведеться спостереження, він заспокоїться, повернеться ни матрац, проковтне дві пігулки знеболювального, котрі після вечері приніс Мел Барр, і засне. Якщо ж камер немає... і якщо він не помп лився, припустивши, що охоронці пильнують лише за верхньою Т( І м сою... то він...

(...ці хлопці... що вибехкали оце все... вони мали власну писем ніспгь)

...він спуститься в найнижчі галереї і подивиться, просто глянс, пні там таке.

Після двох хвилин прискіпливого огляду хлопець переконався, пні камер нема (хіба що вони завбільшки з зернину, як у фільмах про Борна). Він ступив у коридор, просунувся вздовж стіни і тільки тоді став на костур. На секунду повернувся назад, сів навпочіпки біля купи ре-чей, наосліп відшукав фотоапарат Сатомі, начепив його на шию і від-ступив назад у галерею. Чуття підказувало, що «ІМікоп» йому знадо-биться.

Серце несамовито калатало, гупаючи об ребра неначе псих об сті-ни кімнати для біснуватих. Сьома як міг швидко зашкутильгав у кі-нець коридору, протилежний від того, що вів на поверхню. Завер-нувши за ріг, притулився до стіни і затримав подих. Груди вібрували під футболкою — серце влаштувало справжній землетрус. До всьо¬го сильно розболілась нога (Сьома навмисно не ковтав увечері пігу¬лок, не бажаючи, щоб знеболювальне загальмовувало свідомість, коли він буде внизу).

«Нормальок... Заспокоїтись... Треба заспокоїтись... Ніхто мене не помітить, вони всі сплять». Але заспокоїтись не виходило.

(забороняється... це наказ... за його порушення ви будете жорстоко покарані)

Віддалившись від «нори», хлопець завагався. На дідька він це ро-бить? Він удруге в житті в цих переходах і запросто може заблукати. Крім того, Джейсон...

(...хочеш, щоб тобі поламали другу ногу, шмаркачу?)

, ...якщо Х’юз-Коулман дізнається, йому каюк. Злостиве скривлене обличчя з тонкими губами і розтріпаним, посрібленим сивиною волос-сям постало перед очима, скупчившись із окремих точок, немов зо-браження на екрані комп’ютера. Невже воно того варте? Що такого може бути в тих письменах, щоб так...

(... будете ЖОРСТОКО покарані...)

, ...ризикувати?

А проте, щось невблаганно тягло, кликало хлопця вниз. Поклик бук настільки сильним, що відчувався фізично, немов сила тяжіння. Подекуди думки про це лякали Сьому більше, ніж обличчя Джейсона, 1140 не сходило з перед очей, і вартові-перуанці, яким раптом могло за-поїн іти зазирнути в глибини Паїтіті, однак опиратись таємничому по-мну хлопець не міг, навіть якби хотів. Ми ж не в змозі опиратись і и и немного тяжіння, правда?

Сьома зробив потужний видих, женучи геть образ Джейсона. В очах і іи ршу темніло, та врешті-решт затримка дихання допомогла: серце Міч і не заспокоїлось, але перейшло зі скаженого галопу на розміре- Іііін плюр. Притримуючи рукою фотокамеру, хлопець поквапився вниз Ми коридору.

Відлуння кроків не було. Чорні камені у незнаний спосіб поглина¬ли всі звуки.

Мешканці Паїтіті називали ці ходи підземними, а надра Паїтіті —| підземеллям, хоча, говорячи строго, галереї були над землею, у товщі Твердині. Водночас, зважаючи на пітьму, що царювала в надрах спо-руди, а також на задушливу печерну важкість, що сковувала груди, щойно ти сходив з верхньої тераси в глиб Паїтіті, прикметник «під-земні» якнайкраще пасував тим ходам.

Росіянин швидко проминув житловий блок (порожні «нори» сусі¬дили з акуратними апартаментами, схожими на готельні номери) і два рівні ходів зі складськими приміщеннями (чимало стояли незайняти¬ми, проте більшість були закриті розсувними дверима з прозорого пластику і магнітним картковим замком). По дорозі хлопець зазирнув у п’ять таких кімнат; у чотирьох із них один на одному розташувались ящики з чорними скельними уламками (на кожному висів шматок кар¬тону з цифрами і написами, схожий на етикетку на брендових джин¬сах), і тільки одна кімната була заставлена гірничодобувним облад¬нанням — переважно понівеченим.

Усі переходи освітлювались стаціонарними лампами.

Досягаючи розвилок, Семен завжди обирав відгалуження з най- крутішим спуском. Він вважав, що завдяки цьому досягне глибинних рівнів найшвидше. Коли спусків не було, або усі були пологими, він ставав спиною до проходу, яким збирався спускатися і фотографував «розв’язку» так, щоб хід, яким треба буде повертатись, був точно по центру знімка. Він сподівався, що по дорозі назад матиме достатньо часу, щоб звірятися з фотографіями.

Невдовзі Сьома опинився у залі з «тривимірною» підлогою і застиг у нерішучості. В холі було темно, і він зауважив щонайменше десять ходів, які відгалужувались по периметру. Вибрав перший справа і про-довжив спуск.

Сліди доглянутості щезли. Долівка стала нерівною, то тут, то там валялись обривки дротів, розбите скло, поламані інструменти (кай¬ла, заступи, лопати), подовжувачі, трифазні розетки, що оплави¬лись від надмірного виділення тепла. Траплялись кімнати, правда, зовсім крихітні, наче келії монахів-самітників, і порожні. Галерея звужувалась, петляла, цілком збиваючи відчуття напрямку, і не¬ухильно сповзала вглиб Твердині. Тонкі лампи тягнулись по всій її довжині.

Діставшися чергової розвилки, Сьома вирішив піти праворуч і на¬далі повертати лише направо (стіни стали цілковито безформними,

і фотографування йому більше не допоможе). Він не знав, куди це при-веде, але тільки так міг не заблукати в лабіринті.

Після третього чи четвертого розгалуження хлопець (як і слід бу¬ло очікувати) вперся в глухий кут.

«Зараза!.. І що тепер, розумнику?»

Коридор обривався глухою, ледь вдавленою стіною, так, наче гі-гантський кам’яний черв’як (...якщо він гризе камінь, його треба називати кам 'яним, хіба ні?), що прогриз його, доповз до цього міс-ця і здох. Лампи доходили практично до кінця галереї (принаймні світ-ла вистачало, щоб бачити глухий кут, не наближаючися).

Сьома розвернувся і пошкутильгав назаддо попередньої розвилки.

І Іостоявши трохи, він завернув у наступне відгалуження справа, за-глушаючи панічні заклики здорового глузду. «Не роби, не роби, не ро¬би цього! Це небезпечно, так можна заблукати». Ні — так в\н май- же напевне заблукає. Але ноги самі несли хлопця вперед.

Десь через тридцять кроків кбридор вирівнявся і поширшав. І в са-мому кінці росіянин побачив чорноту.

Від несподіванки Сьома прикусив язика і спинився. Якщо там чер-говий глухий кут, то він мав би бачити стіну. А він не бачив нічого. Світлова сфера тягнулася вздовж коридору і... розчинялася в мороці, ;і якого тягнуло холодом.

Нерви знов пришпорили серце, проте цього разу Семен вирішив не звертати на стукіт у грудях уваги. Стуливши губи (ліва рука на костурі, права стискає об’єктив фотоапарата), хлопець повільно посунув уперед. Підступивши до розмитої межі світла й темряви, Сьома вп’явся очима в чорноту. Він відчував, що коридор продо¬вжується, проте реально не бачив нічого. А що як там, у мороці, глибокий колодязь посеред шляху? Хлопець виставив руку і пома¬хав долонею.

Нічого. Світло не ввімкнулося.

Відпустивши «ІЧікоп», присів, намацав пальцями камінець і по-жбурив його у пітьму. З чорноти надійшло сухе постукування: камін-чик, відбиваючись, пострибав по галереї.

Все, як і було, — темрява.

і тоді, відважившись, Сьома рушив уперед.

На третьому кроці над головою тихо клацнуло і простір на три ме¬три спереду і ззаду затопило яскравим світлом лампи, підвішеної під стелю просто посередині коридору.

— ГА! — попри те що готував себе до цього, Семен не стримався: з рота вивалився безформний вигук. Інстинктивно, не осягаючи, що робить, хлопець метнувся до стіни, притисся до неї тремтячим тілом. Світло...

( вмикається лише тоді і там, де є рух...)

...було яскравим, примушуючи Сьому підсліпувато мружитись. Він крутнув головою, очікуючи, що з’являться перуанці або хтось зі «служби безпеки» Джейсона і його схоплять, а потім катуватимуть, але через кілька секунд, тихо клацнувши, датчик руху вимкнув лампу, Росіянина огорнула пітьма.

«Я дійшов! Я в забороненій зоні!» Думка збадьорила (хоча страху не поменшало). Відштовхнувшися правицею від стіни (клац! — новий спалах), хлопець закрокував уперед. Повітря стало сухішим і суттєво прохолоднішим. Коридор, не петляючи, похило йшов униз.

Клац! Світло. Клац! Темрява... Клац! Світло. Клац! Темрява...

Клац... Клац... Клац... Сьома рухався у бульбашці світла, що ривка¬ми посувалась по галереї, наче хом’як у пластиковій сфері для бігу. «Цікаво, я досі в Паїтіті чи цей хід уже під землею?»— Він уявлення не мав, наскільки глибоко спустився.

Стіни коридору були ідеально рівними, лише де-не-де траплялись непомітні сірі риски, що вказували на стики між мегалітами. Сьома вів по стіні долонею, таким чином борючись із панікою, що клубком підтискала горло щоразу, коли зникало світло і весь коридор — і зза¬ду, й попереду — занурювався в темряву. Коли праворуч вигулькнув прямокутний вхід у якесь приміщення і під рукою виявилась порож¬неча, Сьома заточився і ледь не впав у той хідник.

Відновивши рівновагу, він зайшов досередини. За звичкою пошукав вимикач зліва на стіні й незмірно здивувався, відчувши його під пальця¬ми. За формою той був такий самий, як і в їхній «норі». Хлопець натис¬нув, і по приміщенню поширилось тихе дзижчання. По всьому об’єму спа¬лахували фіолетові вогники. Сьомі скрутило подих. Замість очікуваного верхнього освітлення ввімкнулось підсвічування десятків — та де там! — сотень відкритих металевих шаф. Приміщення сповнилось фантастично¬го бузкового світла. Вражали розміри кімнати: в довжину вона витягну¬лась метрів на десять-дванадцять, в ширину мала не менше за сім. Уся площа була тісно заставлена стелажами (у кожному — по п’ять полиць, обладнаних лампами, що випромінювали розсіяне фіалкове світіння).

— Ого... — прошепотів росіянин.

Він наче потрапив на знімальний майданчик підчас зйомок фантас-1 тичного фільму.

Сьома підійшов до найближчої шафки і здивовано звів брови: на всіх полицях лежали акуратно викладені в ряд... камені. Звичайність-

кі шматки граніту з вкрапленнями кварцу та інших мінералів. До кож¬ного уламку капроновою ниткою кріпилась картонна бирка.

Хлопець узяв до рук шматок завбільшки з людське серце, гладень- кий з одного боку і зернистий, пришерхлий з іншого. Покрутив, зва¬жив на долоні. Насамкінець навіть понюхав. Камінь як камінь — ні¬чого особливого. Тоді зиркнув на бирку. Знизавши плечима, поклав зразок на місце.

Обійшовши кілька стелажів, Семен вимкнув світло і залишив «фі¬олетову» кімнату. Нічого, крім вичищених і пронумерованих уламків, у пій не було.

Наступне приміщення розташовувалось на три метри далі з лівої сторони коридору. На" відміну від складу зі стелажами, вхід у цю кім¬нату грубо видовбали в монолітній стіні: у гранітній товщі залишились к;шали від свердел, за допомогою яких пробурювали отвори для за¬кладання вибухівки, а також сліди від інструментів, якими сколювали породу, розширяючи прохід.

Гарячково водячи очима, Сьома пірнув у горбкуватий прохід. Під ногами зашаруділо: пил, пісок, дрібне каміння. Потягнувся рукою ліворуч, провів по стіні і на одному з виступів знайшов недбало за¬кріплений вимикач. Переставив його у положення «увімкнуто». На¬горі скрипнуло, чотири продовгуваті кварцові лампи заблимали, роз- жарюючися; три зразу згасли, і тільки одна продовжила блимати, ніби роздумуючи, вмикатися їй чи ні. Хоча навіть такого миготливо- непевного джерела світла вистачило, щоб Сьома побачив, що в тем¬ряві за кілька кроків від нього хтось стоїть. Якийсь гігант не менше

чотирьох метрів у висоту вилупився на нього моторошно порожніми 1 зіницями.

Хлопець вереснув, проте звук, що линув з горлянки, вмить урвав-Я ся: його заблокувало серце, яке вскочило‘просто до рота і затріпотРИ ло, перекривши доступ повітрю. Сьома вдруге за останні дві хвилини а видав горлянкою щось недоступне розумінню: закоротке для перел^Н каного репету і задовге для зойку. Він відстрибнув, перечепився черея І поріг і гепнувся куприком об долівку, почувши, як хруснули хребців і глухо стукнувся об камінь гіпс. Так він і застиг: гепа в коридорі, сту^И ні ще в кімнаті.

«Не вистачало тільки зламати хребет!»

Проковтнувши серце і нарешті хапнувши повітря, Сьома зауважи|^И що силует гіганта якийсь... плаский. Надто плаский, щоб належати живому створінню. Наступної миті лампа розгорілась, і Семен ахнуц 1 (одночасно від полегшення і від захвату... більшою мірою, певно| від 1 захвату), усвідомивши, що злякався барельєфу, висіченого на прямо*И кутній плиті висотою п’ять з лишком метрів. Захват викликав не розЯ мір плити, яка спиралась на стіну кімнати, а матеріал, з якого вона І зроблена.

Золото.

Сьома сидів, відхилившись на випрямлені руки, і витріщався на втричі вище за нього рельєфне зображення, виконане зі щирого золота.

«Ахай мені...» — секунд десять він навіть не пробував розрізнити,« що намальовано на плиті, лиш водив по ній очима, думаючи, як багщШ то людей на цій планеті мали можливість спостерігати стільки жонйИ того металу воднораз.

Росіянин відшукав милицю, звівся на ноги, підступив до плитИш і впізнав малюнок.

— Віракоча, — вражено прошепотів хлопець.

Зображення верховного божества інків траплялося в Перу на кои<Н ному кроці: на одязі, предметах побуту, автентичних прикрасах, суве^И нірах. Всюди той самий малюнок: бородатий чоловіку латах, що стисД кає в руках чи то стріли з пташиними головами, чи то громовиці. ЦяЯ ілюстрація без змін проходить через усі культури, що населяли захіЯ Південної Америки до прибуття іспанців.

Сьома замислився. Звідки тут цей барельєф? Невже від інків? На*Я вряд. Скоріше інки (як і ті, хто населяв долину Куско та пустелю СеЯ чуру до них) перейняли віру в бога Сонця, а з неї і «трафаретне» з&Ш браження Віракочі від будівничих Паїтіті. Чи. був він богом узагалі?!

Адже той, хто інкам здавався божеством, для жителів Твердині міг бу¬ти кимось на кшталт інженера вищої кваліфікації.

Від цих питань хлопця охопило холеричне тремтіння.

Однієї лампи не вистачало, щоб освітити всю кімнату (яка не по-ступалась розмірами «фіолетовій»), проте світла було достатньо, щоб Сьома побачив незчисленну кількість інших виробів Із золота, що ва-лялися просто на підлозі. Статуетки, сережки, браслети, ланцюжки* чаші, вироби неясного призначення, що могли належати лише іншій цивілізації, цілковито не схожій на сучасну культуру, все це хао- ітично громадилось у півтемряві зліва від Семена. Деякі кучугури по¬під стінами сягали двометрової висоти.

Хлопець і вірив, і не вірив у те, що бачить. Перед ним було, не про-сто золото. Перед ним лежали ТОННИ ЗОЛОТА. Його кольнуло від-чуття дежавю, він.почувався Франциском Пісарро, який постав із мо-гили, щоб удруге забрати викуп Атауальпи.

Росіянин шанобливо торкнувся плити з барельєфом. На.пальцях щось лишилося. Він підніс їх до очей і розгледів щ.подушеїчках шар сірого пилу. Торкнувся в іншому місці ти" те саме сухеоксамитове від-чуття. Пил. Нахилившися, Сьома побачив, що плита вкрита,товстим шаром незайманої порохняви. Хлопець протиснувся вглиб приміщення,

топчучи розсипані витвори із золота, і до чого б не торкався, відчуваи під пальцями пилюку. В «золоту» кімнату багато тижнів (якщо не мі¬сяців) ніхто не заходив.

Критичний розум узявся швидко зіставляти факти. Пил на золоті, зате маркування на кожному камені, виколупаному зі стін Паїтіті. Єди¬на лампа (та й та, здається, от-от згасне), зате поруч — вичищенні! до блиску склад, де кожна «етажерка» має індивідуальне джерело світ ла. Що за безглуздя? Що це, в біса, за єресь така? Чому вони ігноруй ють мільйонні запаси золота, але носяться з убогими каменюками^

А тоді раптово Сьома осягнув, що кімната із золотом — зовсім ні те, через що йому і його друзям заборонили спускатись у низинні ги* лереї. Хлопець відчув, що далі по коридору, в іще глибших надрах, є дещо важливіше, потужніше, щось таке, що примушує Джейсона іг¬норувати незчисленні багатства Твердині.

Сьома розвернувся, гадаючи, чи не сфотографувати плиту, про¬те швидко роздумав (це лише шматок металу!) і прибрав руку з «ІМікоп’а». Хлопець вислизнув з кімнати, забувши вимкнути єдину справну лампу.

Клац! Світло. Клац! Темрява...

LXXXV

Через збудження й перенасичення враженнями Сьома проґавив кри¬тично важливий момент. Незважаючи на виняткову прозірливість, ро¬сіянин не подумав, що датчик руху, який посилає сигнал на причепле¬ний під стелею світильник, з легкістю може відсилати цей самий сигнал кудись іще, скажімо, на спеціальний комп’ютер, що стоїть під навісом на горішній терасі. У той момент, коли Сьома залишив кім¬нату зі скарбами і продовжив спуск по галереї, один із вартових-по* руанців знавісніло грюкав у двері котеджу, будячи Джейсона, а дру¬гий з автоматом напоготів і затиснутим у зубах ліхтариком уже мчав углиб Твердині, збираючися затримати порушника...

LХХХVI

Третє приміщення виявилось іншим. Сьома зрозумів це, ще навіть по наблизившись.

Вхід був прямокутним, як і до «фіолетової» кімнати, але обкладе* ний світлим каменем.

А ще з приміщення надходило химерне світін¬ня. Щосьусередині кімнати наповнювало повітря перед хідником хвилями м’якого зеленкуватого світла, як планктон, що фосфоресціює, наповнює люмінесценцією води океану. Хлопець завмер, почекавши, поки згасне лампа над головою, і переконався, що йому не ввижаєть- оі: хвилі стали об’ємнішими, світло — густішим.

Кілька кроків, і Сьома потрапив у кімнату з білого мармуру. При-міщення мало форму куба, всі грані якого облицьовували відполіро- нпні плити лілейного кольору. Лише де-не-де на стінах та стелі тра¬плялися жовті прожилки. Дивовижна урочиста білість, здавалося, шітискає геть чорноту, що заповзала з коридору.

На висоті трьох метрів від підлоги по контуру стін тягнулася про-кладка з невідомого зеленого матеріалу, що був джерелом фосфорес- ційного світіння.

Проте найбільше захоплення викликало інше.

Заскочивши в кімнату, Семен вперся поглядом у малозрозумілий м.ілюнок, що займав більшу частину протилежної до входу стіни. На гнлому мармурі двома суміжними колонками розташувались вісім пар гірувато-чорних відбитків людських долонь. Між кожною парою про- і іупав чорний символ. Вгорі над колонками розмістилися поряд чор- м 11 її кружечок і щось, що змахувало на відбиток великого пальця.

На стінах зліва і справа проступали безліч інших написів, наскіль¬ки міг судити Сьома, сформовані виключно з восьми символів, розмі¬щених поміж парами долонь.

Семен наблизився впритул і побачив, що відбитки не намальова¬ні. Він не уявляв, як їх могли нанести на таку тверду поверхню, але

розрізняв плетиво ліній на внутрішній поверхні і розумів, що це НЯ картинки, а відбитки долонь живої людини.. Складалося враженняЛ що зображення випалили на мармуровій плиті. Щойно подумавши пря це, Сьома тихо реготнув. Ідея відгонила бородатими анекдотами про Чака Норріса. Хто здатен випалювати долонями по відполірощ ваному каменю}\

Затим хлопець переключився на символи. Спершу подумав, що ї| висікали з іншого каменю, після чого вставляли в акуратно підігнані виїмки в мармурі, але, пріойівши пальцем по кількох знаках, не зная йшов стиків. Чорні символи виявилися частиною мармурової плити! так наче вони були в камені ще до того, як монолітний блок розрізи ли на плитки.

«Неймовірно...» — він забув про біль у нозі, пориви якого час від] часу здіймалися по стегні і досягали промежини, примушуючи яйця] хворобливо стискатися.

І тільки потім Сьома зауважив чорні кружечки в проміжках між] пальцями долонь, що відпечатались на мармурі (кількість кружечйИ була різною для кожної пари).

Росіянин відступив на три кроки, схопив камеру і почав фотограя фувати. Він настільки захопився, що не почув, як по коридору прибій охоронець. Сьома дізнався, що його спіймали на гарячому, тількйтої ді, коли перуанець ударом приклада АКМ ззаду по потилиці повали!» його додолу.

LХХХVII

14 серпня 2012 ронц. 00:07 [UТС-5] ПаїШ

Джейсон і перуанець, який його розбудив, чекали на Семена і кон¬воїра в переході, що вів до виділеної бранцям «нори». Грем і Левко розбурхані шумом, повиставляли голови в галерею. Сатомі теж ніг спала.

Побачивши Джейсона зі скам’янілим виразом на лиці і срібним блиском в очах, Сьома затремтів, нога підкосилася. Якби не гіпс і миі лиця, Хлопець осів би на долівку там, де стояв.

X’юз-Коулман жестом наказав вести порушника до «нори» (аімеі риканець із українцем шаснуДи всередину). Вартовий: штовхав СемЛ на перед собою, трохи віддалік ішов Джейсон, а’замикав колону друї гий охоронець. Роблячи навмисно маленькі кроки, немов засуджений] що підступає до ешафота, Сьома раз за разом озирався за спину. Ця

йому ввижається чи очі Джейсона справді видаються мертвими? Звід¬ки той застиглий срібний відблиск? Невже гра світла в коридорі?

Перший вартовий вштовхнув росіянина в кімнату і відступив убік, Звільняючи дорогу Джейсону. Другий вартовий прослизнув повз си-вочолого, звів Сьому на ноги і заламав йому руки за спину. Джейсон ввімкнув світло.

Ґрем і Сатомі притислисьдо стіни в дальньому кутку «нори». Лев¬ко з побляклим обличчям сидів на матраці найближче до Джейсона.

— Де ти був? — зронив він у бік Семена.

— Заткнись. — Х’юз-Коулман приклався ступнею до грудей укра-їнця і відштовхнув його, відкинувши на матрац. — Тут я ставитиму за-питання. — По тому склав руки за спиною і з облудною посмішкою ,зиркнув на Сьому: — Ірландець передавав мій наказ не спускатись у неосвітлені галереї?

— Так, сер. — Хлопець буквально цокотів від страху зубами. Він не сумнівався, щодо ранку не доживе.

— Чому не послухався?

Фальшива посмішка неприродно викривляла обличчя. Лице Джей¬сона змахувало на фоторобот, склеєний з різних знімків: нижня час¬тина — від усміхненого чоловіка, верхня — від якЬгось трупака al сріблястими райдужними оболонками.

— Я... хотів... побачити написи, — пробелькотів Сьома.

— Що? — Джейсон скинув голову і звернувся до вартового: — Де ти його знайшов?

— En la Sala Bianca1 — шанобливо відповів перуанець.

— Справді? — Сивочолий здивувався.

— Так, сеньйоре.

— Обшукав?

—Так, сеньйоре.

— І?

— Лише фотоапарат. — Вартовий простягнув Джейсону камеру.

Чоловік узяв «Nikon» до рук:

— А золото?

У нього не було з собою золота.

Джейсон Х’юз-Коулман спідлоба роздивлявся Сьому. Ввімкнув фо-тоапарат і запустив режим перегляду знімків: у камері збереглося чо-тири фотографії кремової мармурової стіни з чорними долонями і кіль-ка знімків притемнених розгалужень.

__________________

1. У Білій кімнаті (ісп. ).

— Я наскочив, якраз коли він фотографував, — докинув вартовим,

— Чому ти не взяв золота? — не піднімаючи очей від «Нікона, тихо поцікавився Джейсон. — Чому пішов далі?

— Навіщо воно? — проскиглив росіянин і повторив: — Я хотіи побачити письмена.

Несподівано Джейсон пожбурив фотоапарат Левку (українець лед-ве встиг зреагувати, піймавши камеру за сантиметр від долівки), піс¬ля чого звелів другому перуанцю, який тримав Сьому:

— Відпусти його.

— Просто відпусти. -

— Він же порушив...

— Ти наполовину дерев’яний, аміґо? — У голосі задеренчали металеві нотки.

— Слухаюсь. — Вартовий забрав руки від Семена, а для не реконливості позадкував до стіни, хоча не зміг приховати розчару вання.

— Лягайте спати, — порадив Джейсон хлопцям і дівчині. — За втра у нас багато справ. Добраніч... — І погасив світло.

Сьома колодою повалився на матрац.

LXXXVIII

— Що це було? — надійшов з глибини здивований голос Грема. ‘

— Я думала, він уб’є тебе на місці. — Зв’язки Сатомі досі тремтіли. — А він навіть не сказав, щоб ти більше туди не потикався.

— Що це було? — передражнив мулата Левко. — Хочеш, твою маму, дізнатися, що це було? — Він повернувся до Сьоми і заши-л пів: — А я хочу знати, якого ти хера поліз у ті ходи?

Пауза. Сьома, склавши руки, мовчки тупився під ноги. Левко оска-женів:

— СУЧИЙ ТИ СИН! Ти смердючий кавалок собачого лайна!

— Чувак... — спробував захищатися Сьома.

— Не кажи мені «чувак», придурку! — Левко нахилився вперед і стишив голос. — Я гепу рву, щоб придумати, як нам утекти, а ти... — Руки зі скорцюбленими пальцями потяглись до Семена, він був гото-вий задушити товариша.

— Я не зможу втекти, — огризнувся Сьома. — Ти забув, що я в гіпсі? Я не зможу йти через джунглі, навіть якщо ми виберемось із Паїтіті.

— Е?!

Українець присунувся впритул і заговорив іще тихіше (Грем і Са- Німі його ледве чули):

- Я зараз кажу не про джунглі, йолопе. Ґрем знає, як підняти в повітря той вертоліт, що стоїть біля котеджу. Розумієш, що це означає?

І І.ім залишається придумати, як відволікти вартових, вибрати момент, коли ніхто не заважатиме, і фу-у-х...

Хлопець показав рукою, як вони злітають у небо.

Сьома підняв голову:

- Вибач, чувак, я не знав про це...

- Нам дозволили вільно пересуватись по Паїтіті, Ти хоч усвідом-люєш, яке це щастя? Я міг вільно вештатись терасою, спостерігати, планувати... Зате тепер, через твою безмозку вихватку, до нас при- гіавлять вартового, а може, взагалі посадять під замок і годуватимуть крізь ґрати, немов звірят у зоопарку. І тоді, друже, ми хором говори¬мо «прощавай» надії на щасливе визволення.

— Вибач...

— Досить, — втрутилась Сатомі, підсунувшись до хлопців. — Не кричи на нього. Все владнається. Якби Джейсон хотів поставити вар-тового, він лишив би його просто зараз.

Японка мала рацію. Та й Лео, виговорившись, заспокоївся. Йому кортіло спитати, що Сьома бачив у глибині споруди, але він стриму^ на вся, розуміючи, що це попсує весь ефект від його гнівної тиради.

Розумом Семен осягав, що закиди Левка небезпідставні. Подав-шись у підземелля, він підставив їх усіх. Але серце нашіптувало інше. Росіянин згадував м’які барви Білої кімнати (як назвав її один із перу-анців) і безпричинне піднесення, що переповнило груди, щойно він зайшов усередину. Він пам’ятав, як хвилі вразливого зеленого світла огинали його, лагідно торкаючися шкіри, і несподівано зловив себе на думці про те, що... не хоче тікати. Навіть на вертольоті.

— This guys are fucking billionaries', — задумливо проказав Сьома.

— Блін, і що з того? — Українець струснув долонями з розчепіре-ними пальцями біля голови. — Нам треба придумати, як звалити звід-ціля.

— Я б не поспішав з висновками.

— Що?

— Думай, Лео, думай. Я не впізнаю тебе, — повільно проговорив Семен.

_______________________________________

1 Ці хлопці — довбані мільярдери (англ.).

— Для чого ти це розказуєш? Я не розумію.

Сьома зітхнув.

— Лео, ці люди знайшли золото інків. Може, й не інків, зараз на це начхати. Не знаю, скільки в них жовтого металу, але точно не мені ше, ніж вивіз звідціля Пісарро п’ять століть тому. Це мільярди доле рів. Мільярди сраних доларів, які не потрібно відмивати, адже ме^ тал — він і є метал! — Росіянин перевів подих і повів далі: — КожеІ із них є мільйонером. Кожному вистачить грошей на три життя, навіту якщо вони, не озираючись, витрачатимуть їх на дівчат, наркоту й’неч скінченні вечірки.

Так.., — Зненацька у Левка все похололо всередині. Здається! він зрозумів, до чого підводить Семен.

— А тепер скажи мені, Лео, чому вони досі не звалили звідціля?, Чому сидять у цій глушині?

Кімната з Білого мармуру

LXXХІХ

14 серпня 2012 року. 08:40 [UТС- 5]

Паїтіті

Розставивши ноги, Джейсон стояв посеред «нори». На ньому були широкі джинси, похідні бутси і легка вітрівка.

У коридорі спинився один зі стрільців.

— Сьогодні допомагатимеш Марко на кухні. — Чоловік показав пальцем на дівчину.

— Хто такий Марко? —т підозріло зиркнула на чоловіка Сатомі.

— Наш кухар. Не бійся, красуне, кулінар буде чемним, обіцяю, інакше я використаю його яйця замість м’ячиків для гольфу. Можеш йому так і сказати. Головне, аби робила все, що він накаже по кух¬ні. — Джейсон повернувся до мулата, оцінюючим поглядом ковзнув по мускулах на руках і грудях. Завдячуючи спеці і паршивому харчу-ванню (особливо вдні, що передували полону), вони здулися, та все ж вражали. Сивочолий задоволено гмикнув. — Тебе, ніґґа, сам Бог Ве¬лів послати на плантацію.

—' Яку плантацію? —так само насторожено, як і японка мить то¬му, поцікавився Грем.

Джейсон роздратовано клацнув зубами, з боків міцно стиснутих губ концентричними півмісяцями скупчились зморшки. Ніздрі віддулися, над ними проступили дві ямки, так його заціпило. Левко зміркував, що чоловік, мабуть, більш вибухонебезпечний, ніж нітрогліцерин. Спалахує від найслабшого непродуманого посмику. Спопеляючи по-глядом мулата, Джейсон озвався, і звучав він так, наче проштовхує вгору по стравоходу печінкові камені завбільшки з перепелині яйця:

Ви з мене знущаєтесь, шмаркачі? Ви гадаєте, у нас тут клуб «чо- мучок» чи зібрання дошкільнят, які можуть до безкінечності дістава¬ти запитаннями?

— Очі химерно пульсували, переливались сріблом, але від цього чоловік не змахував На божевільного.

Він помовчав, пройшовшись поглядом по хлопцях та дівчині, а тоді прогарчав, бриз-каючи слиною:

—Ви не ставите запитання — ви робите, що я наказую! Вдовбайте це в свої тупі казанки, бо, дупою присягаюся, двічі паш вторювати я не збираюсь. — Він тицьнув пальцем на Ґремаї промовив \ абсолютно рівним і спокійним голосом: — Якщо я сказав, що ти йдеиР на плантацію, ти маєш викрикнути «з радістю, сер!» і почати збиратисЯ

Ніякої реакції. Хлопці мовчки витріщались на Джейсона, СаТоіда прикипіла очима до долівки. Джейсон розвернувся впівоберта до ге*| вала, чий силует вимальовувався у галереї:

Він якийсь загальмований. — Після чого ривком підлетів до Ґрема (Левко сахнувся, здавалося,'сивочолий почне шматувати мулгЯ та голими руками) ізнову перейшов на крик: — Я сказав: ти маєш ви-І крикнути «з радістю, сер!» і почати збиратися!!

Ґрем спершу відсахнувся, як і Левко, але тут-таки поквапно під-| вівся і став ритись у наплічниках. Він безглуздо перебирав речг, не знаючи, що саме треба «збирати».

Джейсон повернув голову до українця:

— Лео, ти полетиш зі мною. Назад до незворушного, стрима-' ного тону. Складалося враження, що говорить зовсім інша людина! якої ще секунду тому в «норі» не було.

Левко здригнувся і тільки потім усвідомив, що озвучив запитання «куди?» подумки.

— Так, сер. — Пом’явшись трохи, він ледве ворухнув язиком: — Можна я спитаю?

— Ну, що знов?

— Мені щось брати з собою?

Х’юз-Коулман посміхнувся:

— НІ. Хіба візьми теплу сорочку чи легку кофту. В пустелі зранку? прохолодно.

— В пусте... почав українець, але прикусив язика, побачивши! як метнулись угору брови Джейсона, віщуючи близькість нового шквалу.

Через п’ять хвилин чекаю нагорі.

Сивочолий розвернувся і вийшов. Стрілець посунув слідом, деліі катно тримаючись на крок позаду.

Ґрем нарешті перестав ритись у наплічнику.

— Він не згадав про мене, — озвався Сьома, зиркаючи на друзів і безмовно питаючи: що це може означати?

— Ти через ’це комплексуєш чи що? поставив риторичне зап#1 тання Левко.

— Я теж думаю, що це привід радіти, — долинув з кутка надлом-? лений голос мулата.

Певна річ, Сьома не радів, але чомусь подумав, що мовчан«а Джей- еона прозвучала як запрошення. Запрошення повернутися до Білої кімнати.

Ґрем стояв на терасі, спостерігаючи, як Лео зникає в порожньому че¬реві гелікоптера «Мі -17», і чекав, поки Амаро Кіспе відбере мачігу¬енга, які підуть на плантацію. Почувався американець кепсько, неви¬значеність душила його, але ще більше пригнічував той факт, що їх розділили: Сьома лишається в підземеллі, українець летить невідь-ку- ди, а Сатомі заслали гарувати на кухню до прилизаного італійця.

Зрештою карлик визначився. Разом з Премом вирушали п’ятеро перуанців і восьмеро індіанців мачігуенга. Перуанці вирушали без зброї, лиця були похмурими, і американець здогадався, що «похід на плантацію» вважався серед ним чимось на кшталт принизливого, але невідворотного обов’язку, якимось різновидом кріпацької повинності. Обличчя індіанців нічого не виражали: важка фізична праця була невід’ємним атрибутом їхнього існування. Ґрем вразився, помітивши, що мачігуенга босі. Він уявити не міг, як можна ходити по сельві не-взутому.

Гурт, що вирушав до плантації, мав конвоювати один зі стрільців Джейсона, той, що спускався з сивочолим у «нору» кілька хвилин то¬му. Стоячи на відкритій ділянці,,попри ранню годину починаючи пітніти, Ґрем роздивлявся його. Височенний, майже під два метри, відносно худий (принаймні він здавався худим на тлі інших трьох гор¬лорізів великого боса), з дуже крупними кістками. Плечі, лікті й колі¬на випирали, немов шарніри грубо зібраного механізму. Довгі пальці з опуклими суглобами нагадували маніпулятори японських роботів. Очі сіро-сині, волосся світле. Відчувалася скандинавська кров. Коли чоловік стояв і не рухався, то справляв враження довготелесого не¬зграби (геть чисто, опора високовольтної лінії в людській подобі), та щойно він починав рухатись, незграбність дивовижним чином зника¬ла. Рухи були стрімкими й спритними, м’язи вигравали, а маслаки, які так жахливо випирали в нерухомому стані, виглядали цілком гармо¬нійно. На відміну від колег зі «служби безпеки» Джейсона, він був жилавий, як столітній дуб. Не роздутий на.стероїдах.у,тр|нажерному залі, а по-справжньому м’язистий.

14 серпня 2012 року. 08:47 [UТС—5]

Паїтіті

Найпомітнішою ознакою були вилиці, що етовбурчились у стороч ни, роблячи довгасте лице схожим на череп з натягнутою на нього мас¬кою і штучними очима.

На вигляд довготелесому було років тридцять. Він був єдиним, хто йшов до плантації озброєним. На правому плечі, стволом донизу, ви¬сіла штурмова гвинтівка МІ 6, на лівому — недбало накинутий одно- шлейковий рюкзак з логотипом охоронної компанії «Blackwater» •:« чорний ведмежий слід в овальному, сплюснутому згори і знизу, при¬цілі бордового кольору.

Помітивши лого «Блекуотера», Ґрем оживився. Хай там що про неї розказують, але це американська компанія. Ймовірно, власник наплічника — теж американець. Хоч-не-хоч у серці мулата зажеврі¬ла надія: якщо співвітчизник виявиться хоч трохи приязнішим за Джейсона, тоді, можливо...

Роздуми перервав хрипкий оклик:

— Ходімо!

Довготелесий говорив скриплячим голосом, подібно до Клінта Іс- твуда зі старих вестернів. Голос пасував стрільцю на сто відсотків.

Першими рушили мачігуенга, за ними, досі ображено бурмочучи, роззброєні хлопці з ватаги Амаро Кіспе, слідом — Ґрем, довготеле¬сий стрілець замикав колону. Двоє індіанців тягли на собі кошелі з їжею, інші четверо несли порожні кошики. Вони зійшли донизу Па¬їтіті (наскільки міг судити мулат, іншими ходами, не тими, якими їх ве¬ли нагору) і вибрались у джунглі крізь замаскований заростями лаз у східній стіні. Не змінюючи порядку, кавалькада ступила на вузьку, але добре втоптану стежину, що вилася по сельві, і подалася на пів¬нічний схід. Мачігуенга чудово знали дорогу.

Просувались повільно; довготелесому довелося кілька разів при-крикувати, підганяючи індіанців. Мачігуенга пришвидшували темп, але за хвилину знову плелись наче на каторгу. Хоча, мабуть, так во¬но й було.

Двічі мулат обертався до стрільця з широкими вилицями й синіми очима і за другим разом навіть відважився заговорити (збираючись

_______________

1 «Вlаскwater» — американська приватна військова компанія, заснована у 1997 ро¬ці. У 2007-му у зв’язку з кількома міжнародними скандалами була переймено¬вана на «Хе Бетсез ИХ», за два роки — на «Асасісті». Працює на замовлення переважно уряду Сполучених Штатів, а також приватних <)ріб. Забезпечувала за¬хист американських дипломатів підчас війни в Іраку, була найнята для допомоги в ліквідації наслідків урагану Катрина, зараз бере участь у війні в Афганістані то¬що. «Віаскшаїег» («Аса<1етг»-) має чимало дочірніх компаній, деякі з них займа¬ються розробкою спеціалізованої військової техніки.

бовкнути щось на кшталт «хелло, бадді, я Грем»), але чоловік його иііпередив, жорстко урвавши:

— Не озирайся. Вперед.

О пів на десяту дерева порідшали, і незабаром група дісталась до- ижелезної відкритої галявини. Уважно придивившися, Ґрем припус- і ив, що чистина не є природною, ЇЇ вирубали в тропічному лісі. Вона мала форму прямокутника шириною вісімдесят і довжиною кілька сотень метрів. Хоча про штучність свідчила не так форма ділянки, як рівні ряди насаджених за метр один від одного кокаїнових кущів1. Рослини нагадували кущі терну і були вищими за людський зріст, ча¬сом ледь не вдвічі. Кидалося в очі, що доглянуті: гілки рівні, місця¬ми підрізані, земля спушена, волога. Тонке зелене листя пашіло ідоров’ям.

У південно-західному куті кокаїнової плантації висилась халабуда (чи радше навіс) з дахом з висушеного пальмового листя і трьома сті¬нами з довгих, грубо обструганих гілок. Усередині виднілась костру¬бата, увінчана кріслом дерев’яна конструкція, схожа на вишку, з якої судді спостерігають за тенісним матчем. Накриття захищало відсон¬ня, а «вишка» давала можливість продивлятись (а також, мабуть, прострілювати, подумав Грем) усе поле.

Довготелесий почепив наплічник на стіну халабуди і зронив:

— До праці, хлопці.

— А що мені робити? — кліпнув мулат.

Мачігуенга поскладали в тіні халабуди кошики з їжею. З одного ко¬шика дістали купу потертих сумок і стали вішати на плечі, пускаючи шлейку навскіс по тулубу. Кілька чоловіків лаштували до пояса пляш¬ки з водою.

— Агов, ти, — гукнув стрілець одного з перуанців, — ти ж ніби говориш англійською. Поясни цій дамочці її задачу на найближчі чо¬тири години.

Молодий перуанець із лицем, проораним глибокими слідами від чи¬ряків, мовчки подав Грему наплічну сумку і кивнув, кличучи за собою. Хлопець був молодим, на рік молодшим за мулата, але через подзьо¬бане вм’ятинами обличчя здавався чи не вдвічі старшим. Разом з ін¬шими перуанцями і мачігуенга вони попростували вздовж джунглів до південно-східного краю плантації.

Ґрему та його напарнику дістався другий поперечний ряд кущів.

_________________________________

1 Кокаїновий куш (лат. Erythroxylum coca) — вид кущоподібних рослин з роду Ери- троксилум, родини Еритроксилові. Сировина для виготовлення наркотику кокаїн.

— Це кущ коки. — Хлопчина лагідно торкнувся видовженого, за- і гостреного на кінці листочка. Він говорив, розтягуючи слова, певно, І щоб зменшити акцент.

— Я знаю, що це, бадді.

— Ти будеш іти, і рвати листя, і складати його в сумку. В ось цю.

Я буду йти з одного боку, ти — з іншого. Рви акуратно, контролюй, щоб не пошкоджувати гілку. — Перуанець показав, як правильно: не смикати, а перегинати, ламаючи черешок. Листки коки мали товсті й короткі ніжки, що міцно сполучалися з гіллям, рвучи абияк, можна залишити без кори всю гілку. — Відділяй... як його?., як це буде ан-1 глійською?.. патичок?., ні... еі ресіоіо1.

— Черешок, — підказав мулат.

— Так, черешок... відділяй його, щоб не здирати кори. Верхні лист- ' ки не зривай, вони потрібні, щоб кущ не загинув.

Американець неуважно кивав, задивившись в інший бік поля, де його співвітчизник, діставши з рюкзака глянцевий журнал, вмощував-ся у кріслі на вершині сторожової «вишки». Штурмова гвинтівка ле-жала поряд.

Прослідкувавши за його поглядом, перуанець насупився.

— Не думай про це. У головоріза локатор, який спіймає тебе по цьому. — Хлопчина торкнувся браслета з лампочкою на руці мула- - та. — Він наздожене і пристрелить тебе.

Проте Ґрем не думав про втечу, він дивився на сіро-зелений напліч¬ник із вишитим на ньому логотипом «ВІасІ^аіег». Той чоловік — аме¬риканець. І він найманець.

Хлопці взялись обривати листя. Якби не спека, роботу можна бу¬ло б вважати легкою. Якийсь час працювали мовчки, поволі просува-ючись упоперек плантації, коли раптом Ґрем почув, як з-за куща до-линуло несміливе:

— Ти американо?

— Так, — неохоче відповів мулат.

Трохи помовчали, а потім Ґрем вирішив, що не варто відштовхува-ти перуанця, якщо той хоче погомоніти. Він нагнувся, зазирнувши під гілля.

— Хей, бадді, чуєш мене? — Від довготелесого їх відділяло півсо-тні метрів, але мулат все одно говорив пошепки.

З іншого боку висадженого рядку кущів вигулькнула коричнева голова.

_____________________________

1 Еl ресіоlо (ісп., ботан.) — черешок.

- Як тебе звуть?

- Хесус.

- А мене Ґрем. — Не даючи оговтатись, американець закидав Клопця запитаннями: — Чим ви тут займаєтесь, Хесусе? Вирощуєте коку і робите кокаїн?

- Ні, — замотав головою перуанець. — Кокаїн — це складно. Ми лише готуємо... як його?., сировину. Так? Я правильно сказав?

Продукт. Сирець. А кокаїн роблять у Колумбії.

За останні тридцять років світовий кокаїновий бізнес дуже змінив-ся. У 1970—1990 роках на ринку домінував Меделянський картель, яким заправляли Пабло Ескобар1 і брати Очоа. Завдяки діяльності пнркокартелю Колумбія стала світовим центром виробництва кокаї-ну. Всередині вісімдесятих картель зріс настільки, що почав вплива- іи па політичне життя всієї Південної Америки, його дохід оцінювали

двадцять-тридцять відсотків сукупного ВВП Колумбії, Перу та Бо-лівії. У 1984 році уряди названих країн за підтримки США почали активну боротьбу з наркокартелем, його лідерів цілеспрямовано знищу-вали. 1984—1990 роки ввійшли в історію континенту під назвою кокаїнової війни. Під кінець декади Меделянський картель зазнав по-разки — усі осередки були розчавлені, лідери ліквідовані або ж аре-штовані (внаслідок руйнації монополії підчас кокаїнової війни на роз-дрібному ринку відбулося здешевлення одного кілограму кокаїну в п’ять разів: з трьохсот до шістдесяти тисяч доларів, що тільки по-сприяло розширенню ринку). Після занепаду Меделянського кар¬телю на його місце прийшов картель Калі, який очолили брати Ро- іірігес. До середини дев’яностих вони вже контролювали вісімдесят відсотків поставок кокаїну в США і дев’яносто відсотків поставок у Єв¬ропу. Враховуючи досвід попередників, браття Родріґєс інтенсивно ви- діляли кошти на фінансування політичних партій і лояльних кандида¬тів (включно з кандидатами у президенти). Втім, у 1995-му по картелю Калі також нанесли удар, лідерів запроторили у в’язниці, а матеріали, що потрапили на публіку, викликали низку скандалів у Колумбії. на початку XXI століття розпочався новий етап у розвитку кокаїно¬вого бізнесу: всі серйозні гравці були знищені, їх місце посіли дрібні, не пов’язані між собою наркокартелі. Як показала практика, навіть

_____________

1. Пабло Ескобар (1949— 1993) — колумбійський наркобарон і терорист, який за-робив на торгівлі наркотиками більше, ніж Білл І ей тс на програмному забезпе-ченні.

Один із найжорстокініих убивць і злочинців XX століття, який у середині 80-х фактично контролював усі сфери життя Колумбії.

Застрелений бійцями ко¬лумбійського спецназу підчас облави 2 грудня 1993 року.

наймогутніший наркокартель не спроможний протидіяти скоорДино* ваним зусиллям кількох держав.

— Це поле належить містеру Х’юз-Коулману?

' Кому? — Хесусузяв один зі щойно зірваних листків, протер від 4 пилюки, заклав за щоку і розжував.

— Джейсону.

— А-а, ні. Це плантація Амаро Кіспе. Я і мої друзі також маємб частку з прибутку.

Плантація Амаро була однією з сировинних баз скромного (з об(Я ротом трохи біл ьше ніж чотирнадцять мільйонів доларів на рік) колу® бійського картелю.

— Наскільки велику, якщо не таємниця? — Хлопці повернулись до збирання листя, але продовжували перемовлятись через кокаїнЛ вий кущ, не бачачи один другого.

— Одна доля на кожного.

— А скільки забирає собі pudge1?

Хесус посміхнувся сам до себе, почувши, як Ґрем обізвав АмарЛ

Дев’яносто доль.

«Логічно», — подумав мулат.

— Це, мабуть, з біса прибутковий бізнес для тебе, бадді.

Перуанець розреготався і сміявся так довго, що на них почали за*

дивлятися з інших рядів.

— Не глузуй з мене, американо. Зі ста кілограмів свіжого листя коки після первинної обробки лишається приблизно кілограм пасти насиченої алкалоїдами. — Хесус, який майже напевно не вмів писаі ти, досконально знав процес приготування кокаїну і, мабуть, краще за Ґрема міг пояснити, що таке алкалоїди. — Після вторинної обробки, із двох з половиною кілограмів пасти виходить кілограм креку2 чи кої каїну. Як гадаєш, скільки він коштує, Ґреме? Питаю: скільки він коя штує тут, не в Америці, де ви платите по п’ятдесят баксів за один грам? Га? Собівартість одного кілограму кокаїну трохи більше ніж чотири ста доларів. Колумбійці дають нам сто баксів за кілограм пасти. ПоІ дивишся в кінці дня, скільки насмикаємо листя, і прикинеш, що вийде в грошах. Часом за місяць кожному з нас не перепадає й шістдесятії? доларів. Зате Амаро загрібає до п’яти тисяч. Ми більше заробляєм#! охороняючи Твердиню і підсобляючи вченим.

— А Джейсон? Його стрільці? Вчені? Що вони тут роблять?

_______________________

1. Недоросток (англ., ірон.).

2. Крек (англ. Crack) дешевша версія кокаїну, призначена для куріння.

— Я не знаю..; Хесус затих, Ґрем подумав, що перуанець фільтрує, шо можна, а що не варто казати. — Джейсон прийшов сюди давно, ду¬же давно, я ще був маленьким хлоп’ям, Кіспе відібрав мене на вулиці і за-брав у джунглі, але пригадую, що люди Джейсона і банда Амаро ледве не Перестріляли одне одного, реально почали війну в джунглях, і ніхто не хо- іін відступатись.: Кіспе прагнув відстояти плантації, а Джейсон:..:-йому Прсь потрібне було в Мадре-де-Діос. Зрештою вони пішли на: перемо¬вини й уклали мирову, домовились про щось. Відтоді Амаро вирощує ко¬ку і прикриває Джейсона, а Джейсон приплачує йому за це, а також ді¬литься... нібито ділиться..: тим, що знаходить у надрах Твердині.

— Чим? — Ґрем перестав зривати листки.

— Цього я не знаю, Ґреме.

Отак перемовляючись, вони дістались іншого краю поля. Хесус, чи То злякавшися,що забрів надто далеко по території заборонених тем, Ми то просто остері гаючися довготелесого, більше не поновлював роз-мову. Але й мулат також цього не прагнув. Наближаючись до халабу- іди, хлопець почав вигадувати, як би розговорити співвітчизника.

З відстані п’яти метрів Ґрем роздивився, що за глянець читав стрі-лець. «Penthouse»..З обкладинки, задерши руки і виставивши каву¬ни, млосно позирала бронебійна білявка Алексис Форд1. Судячи зі стану журналу, номер був зовсім свіжий. Посмакувавши фотографі¬єю пишногрудої Алексис. Ґрем укотре перевів погляд на наплічник із нашивкою. ,

Коли між ним і «вишкою» залишилося три метри, хлопець випро-стався (футболка була геть чорна від поту ) і голосно, достатньо голос-но. щоб його почули, промовив:

- Хелло! Мене звуть Ґрем.

Чоловік ледь нахилив журнал, виставивши над верхньою кромкою хо¬лодні сині очі. поглянув на мулата і повернувся до споглядання глянцю.

Ґрем не відступав:

— Ти з «Блекуотер»? Очікувальна пауза, і... нічого, hft Я знаю компанію... тобто знаю про компанію. Мій батько у 2006-му працю¬вав із Еріком Принсом.

Ерік Принс, колишній офіцер військо-морського спецназу США(ві- домого як SEAL, «морські котики » ), заснував «Blackwater» у 1997-му. Спочатку планувалося, що «Blackwater» буде звичайною охоронною організацією, проте лише за кілька років «Blackwater» виросла у справ-жню приватну військову компанію, здатну самостійно проводити як

____________________

1. Алексис Форд 6pa <<i?et of the Month» у червні 2012 року.

невеликі, так і крупномадштабні військові операції, що вимагають знаЦИ ної кількості людей (скажімо, для контролю певного регіону). Основний і тренувальний центр для підготовки своїх спеціалістів, а також сцецная зі в ці в армії США Принс відкрив у 2001-му на спеціально придбаному І шматку землі площею двадцять вісім квадратних кілометрів у північно« східній частині штату Північна Кароліна. У підготовчому центрі фулв споруджено кілька площадок, щр дозволяли відточувати навички ведеш ня бою в умовах різного ландшафту, в щільно забудованих житлову масивах, у приміщеннях різноманітного призначення. Там було штучЛ озеро і навіть спеціальний трек, де моделювалися атаки на рухомі колш ни. Центр і так вважається найбільшим у США, але через п’ять рокіі Принс розкрутився настільки, що цього стало мало. В листопаді 200Я го «Blackwater» почав підшуковувати нову ділянку для зведення другЯ го тренувального комплексу. Принс обрав наділ площею тридцять дві гектари за сто п’ятдесят миль на захід від Чикаго в Маунт-КерролЛ (штат Іллінойс) і збудував підготовчий центр під назвою «Impact Training Center», який всі називатимуть просто «The Site»,. Батько Ґрема на той час працював у «VBS Consulting», і саме він асистував при купівлі дії лянки для того, що згодом стало відомим як «The Site»,

Високий чоловік мовчав, продивляючися статтю про електромоі біль «Tesla», що от-от мав увірватись на ринок,,Чистий «електрик»! не гібрид, седан «Tesla», обіцяли розробники, стартуватиме з нуля др сотні за шість з половиною секунд і розвиватиме максимальну швиді кість. 1 Ю миль/год. Слабкувато, хоча, якщо врахувати, що це на roJ лих акумуляторах, то виглядало навіть незле. Що справді вразило довготелесого, то це дизайн. Седан виглядав по-суперкарівськи стиля ним і агресивним, чимось скидаючися на «Maserati GranTurismo«

— Мій старий допомагав вибирати землю під «Impact Training Center» в Іллінойсі, — правив далі Грем. Кажуть, ви звете йога просто «The Site». — Пауза. Я сам із Чикаго. — Знову пауза. —*3 Ти бував там? Ну, в тому «Impact Training Center».

Стрілець поклав журнал на коліна і втупився в мулата.

— Не був, — відрізав він. — Мене вже не було в компанії, коли почали будувати той тренувальний центр.

Ґрем зрадів — довготелесий зволив відкритиррта! — але не знав, за що вчепитися, щоб розвинути успіх. Несподіванр довготелесий общ звався сам:

— Боб Марголіс, мабуть, бачив «The Site»* Він тут найпізніше з’явився.

Мулат здогадався, що Ма.рґоліс — один зі стрільців Джейсона.

— То ви всі, хлопці, перейшли сюди з «Хе Services»? Чоловік взявся за журнал, показуючи, що балачку завершено. На

читання настроїтися не зміг, тому розгорнув розворот на тридцять шостій сторінці, підписаний «Smooth sailing»1, де пікантна морячка

Кетті К- з Блекпула, Англія, рачкувала по яхті і демонструвала всі свої

принади. Але Грем відчайдушно чіплявся:

— Чому ти покинув «Blackwater»? Через скандали? Через певні аспекти, пов’язані з роботою компанії «Blackwater»,

Гремів татко не любив на людях базікати про співпрацю з Принсом, проте вдома цю тему зачіпав не раз. «Blackwater» за останні п’ять років

Існування нахапали одних тільки урядових контрактів на суму мільярд

доларів, і платили вони, як королі. —Які Скандали? — Синьоокий не прикидався, він дійсно не розумів, про що мова.

Пояснюючи мету заснування компанії, ЕрікПринс зазначав: «Ми робимо для апарату національної безпеки те ж саме, що “FedEx”2 зробив для поштової служби». Дуже влучне порівняння, правда, неточ-

не. Воно відповідало б дійсності, якби співробітники «FedEx» час від часу напивались і розстрілювали поштарів із поштової служби. Як кажуть американці just for fun

У квітні 2004-го, через кілька днів після влаштованої іракцями засади в Ель-Фаллуджі (четверо працівників «Blackwater» були вбиті, над їх- німи тілами познущалися), група найманців з компанії обстріляли чоти-

риста мирних іракців, які протестували біля штаб-квартири Тимчасової Коаліційної адміністрації в Ад-Наджафі. 24 грудня 2006-го п’яний спів-

робітник компанії застрелив охоронця тодішнього віце-президента Іраку. Найманця звільнили, депортували з країни, і... все. 16 вересня 2007-го

бійці «Blackwater», конвоюючи чиновників Державного департаменту

США, влаштували стрілянину на площі Нісур у центрі Багдада, порішивши сімнадцять і поранивши вісімнадцять цивільних. Серед убитих були

діти. Насамкінець у вересні 2010-го п’ятьом членам керівництва тоді вже «Хе Services» пред’явили звинувачення в незаконній торгівлі зброєю.

— Ну, я про розстріл мирних іракців у 2007-му... і контрабанду зброї.

Довготелесий витріщився на Ґрема, а потім насмішкувато гмикнув.

Це скандали? Чхати вік хотів на такі скандали. Після інциденту в Багда¬ді Конгрес США розпочав розслідування, в результаті якого було вста-

___________________

1 Гладеньке плавання (англ).

2. « FedEx» — велика приватна американська корпорація, що надає кур'єрські та поштові послуги по всьому світу; заснована 1971 року в Ліітл-Рок, штат Аркан¬зас. Власний авіафлЬт компанії нараховує 670 транспортних літаків.

новлено, що співробітники «Blackwater» за останні два роки були втяг¬нуті у сто дев'яносто три інциденти із застосуванням вогнепальної зброї, причому у вісімдесяти чотирьох відсотках випадків вони відкривали во* гонь першими. Але це ВІЙНА, і на війні ти стріляєш першим ЗАВЖДИ, інакше якийсь немитий араб продовбає вентиляційний отвір у твоєму че-репку. Краще сидіти перед телевізором, цмулити пиво і слухати, як кра-їна захлинається, поливаючи тебе лайном через дюжину пошаткованих на капусту арабів, ніж витати на небесах і чути поминальні промови про те, яким ти був кльовим пацаном і як за цим пацаном усі сумують.

Після процесу (довготелесий уже працював на Джейсона, але слід-кував за перипетіями в газетах, які Х’юз-Коулман привозив з вилазок), найманця дивувало одне: де вони відкопали шістнадцять відсотків ви-падків, у яких бійці «Blackwater» палили другими.

— Тут краще платять, — відповів він.

Ґрем обернувся ізиркнувутой бік, звідки вони прийшли. Чим аж та¬ким прибутковим займається Джейсон Х’юз-Коулман, що може плати¬ти своїм людям більше, ніж їм платили у «Blackwater»? Золото, що знайшли в тайниках Паїтіті? Але на дідька його тратити на те, щоб без¬вилазно сидіти у Твердині?..

Хесус гукнув мулата. Вони переходили на новий ряд кущів, далі від халабуди. Ґрем зітхнув і востаннє глянув на стрільця. Чому він тут? Для чого марнує час на плантації? Якщо перуанці мають частку від продажу кокаїнової пасти (бодай і мізерну), значить, поле умовно належить і їм також, вони зацікавлені працювати. Принаймні зацікавлені втому, щоб слідкувати за мачігуенга і підганяти індіанців, коли це потрібно. Навіть якщо це не так, то яке до цього діло Джейсону та його стрільцям? Цим має перейматись Амаро Кіспе.

Довготелесий заштовхав журнал під пахву, витягнув з кишені со¬рочки чорний девайс, схожий на кишеньковий комп’ютер, які були популярні на початку двохтисячних. Клацнув пальцем по екрану. «Локатор», — механічно відзначив Ґрем. І тут він зрозумів. Джейсону начхати на сировину для кокаїну! Він поставив свою людину, щоб пиль¬нувати, що ніхто не дремене з Паїтіті. Стрілець тут для того, щоб не да¬ти нікому втекти.

Мулат зібрався йти за Хесусом, коли почув скрипучий голос на-йманця:

— Я — Род Холмгрен. Можеш звати мене просто Род. — Ґрем розплився у посмішці: все ж старався не марно. — Не посміхайся ме¬ні, бо ти й твої друзі в повній задниці. 1 якщо ти хочеш це почути, то ні — я не зможу тобі допомогти.

КІМНАТА з аппгп МАРИУРУ

XCI

14 серпня 2012 ронц. 09:12 [UTC-5]

Паїтіті

Роботи небагато, не лякайся.

Виразний італійський акцент. Його відчувала навіть Сатомі.

Японка кивнула, не піднімаючи очей. Дівчина тупцяла посеред на-мету, що слугував кухнею, крадькома розглядаючись.

Чорнявий чоло¬вік середнього зросту, що привітався, коли вона ввійшла, стояв з ін¬шого боку широкого кухонного стола і витирав руки рушником. На ньому був заляпаний різними соусами блідо-рожевий кухарський фар-

I ух до колін, футболка і короткі шорти (все разом виглядало кумед¬но).

Акуратно вичесане назад темне волосся ледь кучерявилось на кін¬чиках, пасуючи до рельєфного лиця (заглиблення на підборідді, ямки під щоками, випуклі вилиці, широко поставлені глибокі очі) і абсо¬лютно не пасуючи до решти: одягу й довколишньої-обстановки зага¬лом. Якщо не зважати на куці шорти, з яких стирчали волохаті тілисті ноги, і дивитись виключно на вимиту і старанно викладену феном чуприну, чоловіка можна було сприйняти за бармена в елітному дис¬ко-клубі, а не за кухаря, що варить невибагливе їдло для якихось при- блуд, горлорізів і індіанців-мачігуенга. В дальньому лівому куті наме¬ту двоє індіанців сиділи, схилившись, над тазиком і чистили картоплю нереально великими ножами (леза — щонайменше по тридцять сан¬тиметрів).

Попри ранню годину під прогумованою крівлею намету починало парити. На скронях кухаря в рожевому фартусі висіли мутні краплі по- гу. Над мийками була поличка з двома сітчастими колонками, до яких через немислиме переплетіння зелених і червоних дротів був підклю¬чений потріпаний CD-плеєр «Walkman».

Грала «Metallica», боляче шарпаючи й без того натягнуті нерви Сатомі. Джеймс Хетфілд роко^ гав низьким приємним голосом:

...and the road becomes my bride

1 have stripped of all but pride

So in her I do confide

And she keeps me satisfied

Gives me all I need1

________________

1 ...і дорога стане моєю нареченою / Я позбавився усього, крім гордості / їй я дові¬ряю / Вона задовольняє мене / Дає мені все, що потрібно (англ.) — перший ку¬плет пісні «Wherever I May Roam» («Де б я не блукав») з «чорного» альбому «Metallica» за 1991 рік.

— Зараз домиються тарілки. Темноволосий чоловік поверну* вибрите підборіддя в напрямку доістор^мої посудомийної' машинЯ «Lady Кеппюге» зі схожим на піаніно рядком білих кнопок на панели керування і стилізованими під темне дерево передніми дверцятамиЛ випущена наприкінці 1960-х машинерія тряслась і буркотала. Ти! їх витреш і поскладаєш отуди. А потім ми чекатимемо, поки ці два не« вмиванні, — кухар покосився на мачігуенга, — дочистять картоплю® і почнемо готувати суп. Згода?

Дівчина вдруге кивнула, ніяково переступивши з ноги на ногу. ЗирКв нувїйи на неї, він потягнувся рукою і виключив плеєр. Без « Meta Пій’и *1 в наметі стало якось порожньо, але ніби не такснекотно.

Не бійся, — чоловік сяйнув посмішкою, — ніхто тебе не скривдить

Японка звела голову і твердо проказала:

— Я не боюсь.

—От і чудової Ти перша дівчина в комплексі за... м-м-м... за веош час, що я тут, тому не думаю, що тобі щось загрожує. — СатдмІтак не вважала.

—• До речі, мене звуть Марко. ^ Чоловік ще раз тепл® посміхнувся, і— Марко Молінарі, хоча сумніваюся; що когось із дармоїдів, які щодня з обох рук наминають мої кулінарні шедеври цікавить моє прізвище.

Мене кличуть кухар Марко, та й усе.

Мабуть, про «кулінарні шедеври» ?— це був жарт, адже на поли*цях із продуктами японка бачила лише макарони, боби, пакети з борошном і дуже мало спецій, але вона не засміялась. Щось гстб смішно було. Провагавшись секунду, дівчина назвалася:

- Я - Сатомі...

— Радий познайомитись, Сатомі. — Марко нарешті припинив тері ти руки рушником, похопився і підставив японці табурет. Сіда» машина працюватиме ще хвилин двадцять.

Сатомі сіла, склавши руки на колінах.

— Ти трохи, той во, подряпана. — Він здвигнув бровами, зиркакЯ чи на вкрите порізами лице.

— Це з джунглів. На нас щось напало вночі, я тікала крізь хащм а тоді... не пригадую. Страшенно перелякалася.

Італієць співчутливо прицмокнув губами.

^ ~ Не дивно. Вони підвісили вам Ерла Лембе. Я б сам дуба врізав із перестраху.

і- Кого підвісили? Хто такий Ерл Ле... Лембе?

Кухар відвернувся і буркнув:

— Не зважай.

Сатомі нічого не зрозуміла, але вирішила не повертатися до цієї те-ми. Просидівши хвилину чи дві, вона відважилася запитати:

— Марко, що ви збираєтеся з нами робити?

І Молінарі уважно подивився на дівчину.

— Нічого... Наразі нічого. Звісно, було б краще і для нас, і для вас, якби тебе й твоїх друзів тут не було, і поки що я не уявляю, як вирішити цю... м-м-м... проблемку, але ми не вбивці, не якісь душогуби,

Сатомі, ніхто не збирається навмисне вас кривдити. — Японка не вірила жодному слову.

— Пильнуй за тим, що говориш, спілкуючись із І Джейсоном і його стрільцями. — Пауза. — Ти ж знаєш, про кого йдеться? Чотири амбали, обвішані зброєю, які нічого не роблять і вештаються Твердинею. — Дівчина ствердно махнула головою.^*- От Н)з ними краще не жартувати. Решта — звичайні наймані працівники, Вцо працюють тут за контрактом. — Марко практично слово в слово

повторив застереження Ірландця; принаймні цій частині його промо- I ші японка схильна була вірити.

— Карлик пропонував нас убита, — зауважила вона. — Казав, ми тільки заважаємо.

Кухар стенув плечима:

— Той пігмей психований, не слухай його. Він чваниться, хоча насправді нічого тут не вирішує. — Чоловік задумався. — Розумієш, одна з

особливостей цього проекту в тому, що про нього не повинен знати ні- Ьто, крім самих учасників. Наймаючись на роботу, кожен із нас підписав І купу паперів про нерозголошення всього, що стосується роботи і цьо- I ці місця. Я думаю, щойно Джейсон вигадає варіант, прийнятний і для ■нього, і для вас, ви з ним мирно розійдетесь. Просто він мусить знайти ■спосіб примусити вас... — Марко прикусив язика і швидко переформу- I лишав речення, —: ...мусить упевнитись, що ви нікому не розкажете.

— Ти італієць? — перескочила на інше Сатомі.

— ОЙ, по, по! — смішно замахав руками Молінарі. й* Уепегіапо!

І Я венеціанець! Це велика різниця.

— Як ти тут опинився?

Марко раптово спохмурнів, погляд застиг, втупившись у порожнечу.

Сатомі заспішила виправитись:

— Вибач, якщо я щось не те спитала. Як не хочеш, можеш не роз- I казувати.

Чоловік потер рукою щоку:

— Та ні, все добре, все нормально. — Перед очима постало об- I личчя брата, давнє, ще з дитячих років, затерте, на'Іе чорно-біла фотографія.

Собі на сором Марко не пригадував, як виглядав Лука за тиждень чи за місяць до смерті. Хоча таке чаісто буває: кухар навіть не пам’ятав останніх слів, проказаних братом: коли вчені винесли Луку з підземелля, бідолаха був мертвий. — Мене забрав сюди брат Лум у 2005-му. Я мав у Венеції крихітну піцерію, а разом з нею купу бор гів. Не уявляв, коли зможу розгребтися. Ну, ти знаєш, зараз народугг більше на швидку їжу переходить чи на якісь заморські делікатеси, як оті... — Він ледь не сказав «як оті довбані японські суші», але вчасно проковтнув кінець фрази. — Словом, ніхто більше не бажає традн ційної італійської лазаньї, пасти чи піци. — Розповідаючи, Молінарі далі задумливо тер щоку і тупився на ноги Сатомі. — Мій брат Луки був шукачем пригод. У 2002-му поїхав до Бразилії, зв’язався з чорній* ми археологами, двічі чи тричі ходив у джунглі на заході країни і підчас останнього походу зник. Не повернувся. Я вважав його загиблим, ко* * ли несподівано у 2005-му отримав e-mail, у якому брат пропонував найнятись на роботу кухарем для групи науковців у джунглях Перу, 1 Лука був пройдисвітом, і я не повірив йому, але, коли братуха покрмн усі мої борги і заплатив за квиток до Ліми, я вирішив летіти. І ось я тут

— Уже сім років.

— Так. Платня як у президента Сполучених Штатів. От тільки І з рідними поговорити не дають... Сумую.

— А твій брат? Він...

Марко зітхнув:

— Лука помер.

— Через що?

— Нещас-ний випадок.

Кухар брехав. Він чудово знав, що Лука не помирав, Луку вбили..Л На поверхні брат виглядав жахливо. Мел Барр згодом розповів Мар-Я ко, що в Луки стався страшний крововилив у мозок, лопнула легеня, ! розірвалася селезінка, були зламані обРідві руки і сім ребер, а також 1 жахливо потрощена нижня щелепа. То було що завгодно, але не нещас-‘Я ний випадок. Марко здогадувався, що вбивця — один зі стрільців Джей-И сона, але хто конкретно, не знав. Що він знав напевно — так це те, щоЯ мусить брехати, щоб не вирушити слідом за американцем Джеймсом І Деваром і китайцем Сун Чі, випадковими свідками вбивства...

Усе сталося 20 липня 2008-го, за дві доби до того, як Амаро Кіспе 1 зі своїми хлопцями за наказом Джейсона збудували плоти і спустили і по Ріо-де-лас-П'єдрасусе, що лишилося від експедиції британського щ натураліста сера Пола Холбрука.

Джейсон Х’юз-Коулман жорстко слідкував за дисципліною у своїх І володіннях. На Паїтіті не було жінок, заборонялося розпивати спиртне

і вживати наркотики (індіанці гнали самогон, але пили потай, ли- МИ' V неробочі дні, ховаючись, мов мавпи, на деревах у джунглях;

Ама- Іи> К jene часом нанюхувався кокаїном, але теж таємно відДжейсона, f tu рі нажно в ті дні, коли сивочолий вирушав у вилазку). Чи не єдиною і и> інолених розваг був покер. Майже кожної неділі чоловіки засіда¬нні ні техаський холдем1, граючи на пристойні суми. Оскільки готівки ні и кого на руках не було, перед грою чоловіки йшли до Джейсона (він і нм вів усю бухгалтерію і був єдиним, хто достеменно знав, Скільки

1н її цей на рахунку в кожного з мешканців Паїтіті) і просили «виділи- іи чи «зарезервувати» ту чи іншу суму: дві, три, часом десять тисячдола. Якщо на рахунку прохача було достатньо коштів, Джейсон /пиши йому розписку, де зазначав суму, на яку той може розраховува¬ні підчас ставок. На основі цих розписок гравці передпочатком пар¬ні рімбирали фішки, і гра починалась. Після закінчення підбивались іит умки, хтось один знову йшов до Джейсона і казав, з якого на який |Ч\уіІОК скільки перевести грошей.

неділю 20 липня за столом у одній з кімнат у надрах Паїтіті зібра-ний. п'ятеро: двоє стрільців, двоє науковців і Лука Молінарі. Грали по- ируппому. Під час однієї з партій (котра, як згодом виявилось, стане їй і линьою партією в покер на території Паїтіті) ставки сягнули захмар¬них величин. Після флопу на столі лежали чирвова дев’ятка, хрестова лима і чирвовий валет. На момент відкриття четвертої карти (терн) у Гіанку вже набралося фішок на двадцять три тисячі доларів. Четвер¬тю вийшла чирвова вісімка; пішло передостаннє коло торгівлі, в ре- іу,/її,таті якого двоє скинули карти, вийшовши з гри. П’ятою на стіл ля- і /пі пікова дев’ятка. Після останнього кола торгівлі у банку набралось п'ятдесят одна тисяча,

а в грі залишилось двоє: Лука Молінарі і один зі прільців —- Роджер Зорн (чийого імені Лука навіть не знав).

Карти, що лежали на столі

Настав час відкривати «кишенькові» карти, роздані підчас пре- флопу.

__________________________

1 Найпопулярніший у світі різновид покеру.

У Роджера Зорна були чирвові десятка і король, що разом із трьо<ма чирвами зі столу дало флеш.

І це виглядало нівроку, стрілець уже потирав долоні, готуючися загребти півсотні тисяч баксів.

Під час торгівлі Роджер поводився агресивно, оскільки його комбінація була близька до стрейт-флешу

Якби замість пікової дев’ятки вийшла чирвова дама, стрілець виграв би, як кажуть у футболі, з роа громним рахунком.

Але й без цього чирвовий флеш був серйозною за-явкою на перемогу.

Проте доля розсудила інакше...

Критики не тямлять себе, буквально шаленіють, коли подібні мо-менти трапляються в голлівудському фільмі (наприклад, у якомусь вестерні чи черговій серії з безкінечних пригод Джеймса Бонда). Во* ни розтирають на порох сценариста, рвуть на шматки режисера, за* пекло доводячи, що підчас справжньої гри у покер — партії в реаль¬ному житті — нічого подібного ніколи не станеться. Бо це нереально!

У книзі «Історія Лізі», розводячись на цю ж тему, Стівен Кінг згадучЦ вав газетну вирізку про коллі на кличку Ральф, який загубився, коли хазяї відпочивали у штаті Флорида (східне узбережжя). Як же вони здивувались, коли через три роки побачили на порозі свого будинку в Юджині, штаті Орегон (західне узбережжя) схудлого, але в той же час зміцнілого Ральфа, який зраділо метеляв хвостом. Собацюра про¬йшов по діагоналі Сполучені Штати Америки, повернувшись додому до-j рогою, яку ніколи не знав і не міг знати.

Ще один злободенний приклад — катастрофа рейсу AF447 компа¬нії «Air France» на шляху з Ріо-де-Жанейро до Парижа. Новенький (чо¬тири роки на службі) і повністю справний «Airbus АЗЗО» розбився, впавши в океан. Перетинаючи Атлантику, лайнер потрапив у бурю, в результаті чого відмовили, покрившись льодом, сенсори, що визнача-

___________________________

1 Друга гю силі комбінація в покері — п’ять карт однієї масті по порядку. Вищим за стрейт-флеш є лиш роял-флеш — старші (туз, король, дама, валет, десятка) — п’ять карт однієї масті.

ють швидкість руху повітряного судна. Без коректних показів швидко- ги відімкнувся автопілот.

Зазвичай у такій ситуації пілоти не вживають ніяких заходів — просто продовжують політ і чекають, поки розмерз- нуївся сенсори.

Проте П’єр-Седрік Бонін, один із трьох пілотів, що ве¬ли рейс AF447 тієї злощасної ночі, невідь-чому вирішив потягнути джой¬стик па себе, задерши ніс літака. 330-й набрав висоту, видряпався вище, ніж дозволяли його технічні параметри, стрімко втратив швидкість і зва¬лився у плаский штопор. Навіть у цьому випадку не все втрачено. Лай- ні'р на дванадцятикілометровій висоті; все, що вимагається від П’єр- < '.едріка Боніна, — нахилити джойстик уперед, опустити ніс літака, /шти йому набрати швидкість і повернутись до нормального польоту. Але пі, месьє Бонін, маючи поруч себе надзвичайно досвідченого 58-річ- ного капітана месьє Дюбуа, чуючи, як кабіна розривається від сигналів проте, що літак у звалюванні, продовжує невтомно відхиляти джойстик1 їм під. Невдовзі сигнали про звалювання припиняються, оскільки ком¬п’ютер просто не розуміє, що, в біса, діється з літаком.

Через три хвили¬ни борт AF447 валиться в океан (о, так, П’єр-Седрік до останнього не НІЛІ іускає джойстик), водну мить відправляючи на той світ двісті двадцять вісім життів...

А тепер уявіть, що було б, якби якийсь письменник наду¬мав написати роман про авіакатастрофу, в якій літак розбивається через що троє винятково досвідчених пілотів звалюють лайнер у штопор, і гримають його у штопорі, і не роблять нічого, щоб вивести його ЗІ што-пору, позаяктупо не в’їжджають, що відбувається? Писаку обкидали б ллйном» критики обплювали б його з ніг до голови, з піною на губах і і верджуючи, що такого бути не може, бо це нереально.

Нереально? Та невже? Як же часто ми забуваємо, що таке реаль-ність.

Бо реальність — це Ральф.

Реальність — це П’єр-Седрік Бонін із трьома тисячами налітаних годин за плечима, який смикає джойстик на себе і тримає його так протягом трьох хвилин падіння, зі швидкістю по 600 км/год, заганяючи себе і двісті двадцять сім інших пасажирів у водяну могилу.

Реальність — це... фул-хаус, який опиняється на ру¬ках, коли у твого суперника, що виклав на покерний стіл усе до остан-

_______________

1 На всіх літаках компанії «Airbus» замість традиційного штурвалу й педалей, якими управляють літаками «Boeing», «Еmbrаег», «Антонов» тощо, використовується джойстик: один розташований зліва біля крісла капітана, і ще один — справа біля крісла другого пілота.

Пілот «Airbus’a» не повинен давати окремі команди на еле¬рони й рулі висоти (через штурвал) і на вертикальний стабілізатор (через педалі), він лиш відхиляє джойстику потрібному напрямку, а бортовий комп’ютер сам роз¬раховує необхідні для здійснення маневру параметри і передає їх на регулювальні площини літака. Це одна з основних особливостей технології «fly-by-wire».

ньої копійки, склався чирвовий флеш (у цій ситуації, мабуть, краще сказати: всього лиш чирвовий флеш).

...На руках у Луки Молінарі виявилися хрестовий валет і бубноїш дев’ятка, що разом із трьома картами зі столу сформувало симпатич ний фул-хаус — три дев’ятки й пара валетів, — комбінацію, що є ви* щою за флеш.

Лука виграв. Італієць в один момент став багатшим на п’ятдеслі тисяч баксів.

А потім помер. Бо левова частка з тих п’ятдесяти тисяч у банку прийшла від Роджера, і розлучатися з ними стрілець не збирався. Не буч ло звинувачень у махлярстві, пустопорожніх слів і погроз. Зорн про-І сто забив Луку до смерті, навіть не відтягнувши від стола...

Марко вимагав у Джейсона знайти і покарати винного, але сивочо* лий обмежився тим, що заборонив азартні ігри і вишпетив своїх стріль¬ців. Він пообіцяв кухарю поховати Луку, проте наступного дня передуі мав і наказав Амаро Кіспе сплавити тіло до Пуерто-Мальдонадо разом

із носіями сера Пола Холбрука і двома вченими, що мали нещастя сидіти того вечора за одним столом із Роджером Зорном: американським інженером Джеймсом Деваром і китайським ученим-матеріалознавцем Сун Чі.

— Співчуваю, — тихо сказала Сатомі, зауваживши вологу на очах Марко.

— Та пусте... Але дякую.

Дзенькнула посудомийна машина. Італієць підняв голову:

— Все, є робота. Пішли.

XСІІ

14 серпня 2012 року10:29 [UТС-5] Паїті

Захопивши ліхтар, Сьома спускався до Білої кімнати. Дорогу він пам’ятав слабко, але сподівався, що інтуїтивно відшукає шлях, коли

потрапить-до найнижчих галерей. Крім того, у нього з’явився орієн- і нр — хай лише звуковий, та все ж це краще, ніж ніякого — до хлоп¬ця долинало деренчання відбійних молотків та притлумлене гупання молотів. Щось підказувало йому, що звуки надходять із порожнин близьких (якщо не суміжних) до Білої кімнати.

Крім електричного світильника, Сьома запасся фотоапаратом, блок¬нотом, кульковою ручкою і мобільним телефоном (останній узяв через калькулятор, що був серед установлених програм). Фотокамера телі¬палась на шиї, решту «спорядження» він розштовхав по кишенях.

На межі між освітленою та неосвітленою частинами коридору Сьо¬ма спинився (стукіт звучав геть як серце велетенського чудовиська; хло¬пець почувався біблійним персонажем, що потрапив у черево кита, і протискується стравоходом поміж легенями... нерівномірність стуко- іу не викривляла, а навпаки посилювала ефект, породжуючи здогади, що серце монстра хворе, засмикане безкінечними аритміями). Семен витягнув з джинсів мобілку і покосився на екран. 10:32. Його не ціка- нив час, просто він мусив чимось зайняти руки, поки відважиться.

Формально заборону спускатися Джейсон не відміняв, але зараз си- іючолого нема на Паїтіті: він уже півгодини як полетів кудись разом з Лео.

«І що? Блін, що це міняє? — міркував Семен. — Якщо мене засі-чуть, то схоплять і без Джейсона». Ате, що його засічуть, не підляга-ло сумніву: протягом дня в підземеллі тинялось достобіса індіанців і учених.

«Але й стовбичити тут до обіду я також не можу». — Його тягло вниз наче магнітом.

(...ми ж не в змозі опиратися силі тяжіння, правда?..)

Хлопець ще раз зиркнув на мобілку — 10:33 — і заховав її в ки-шеню. Облизав губи й повільно видихнув. Виштовхавши думку «для чого я це роблю?», що панічно колотилась у мозку, за межі активної частини свідомості (так, саме так, це десь приблизно в задниці), він рішуче переступив рубіж між монохромним світлом і пітьмою.

Клац — світло. П’ять кроків — клац! — і за спиною темрява.

«Нормальок», — підбадьорив себе Сьома, пришвидшуючи крок (щоб світло попереду вмикалось раніше, ніж зануриться в темряву секція коридору, що лишається позаду). Клац... Клац... Клац... Клац... Світлова бульбашка повзла за ним по коридору.

За одним із поворотів хлопець несподівано побачив освітлену ді-лянку на іншому кінці галереї. «Чужа» бульбашка рухалась назустріч.

«Фа-а-ак!» — подумки лайнувся Семен, відскочив назад і зачаїв¬ся за рогом.

На щастя, перед поворотом була одна з вузьких келій, які хлопець помітив підчас нічного візиту в підземелля. Сьома заховався у заглиб-ленні і завмер, коли лампа згасла.

«Побачили чи ні?» — слова скакали в голові у такт з ударами серця,

Невдовзі з-за повороту з’явились двоє мачігуенга. Індіанці, понуро опустивши немиті голови, несли дерев’яний ящик довжиною метр і шириною півметра, з горою навантажений камінням, тримаючи йо¬го за прибиті цвяхами вздовж бортів нестругані дошки. Бідолахи аж згинались під вагою ноші. Мачігуенга пройшли повз, не глянувши в бік, де принишк Семен.

«Фух, пронесло...» — від серця відлягло, проте тремтіння в ногах не зникло. Трохи почекавши, хлопець продовжив спуск.

. Через хвилину Сьома впізнав галерею, де розташувались Біла кім¬ната і приміщення з «фіолетовими» шафами. Відбійні молотки торох¬тіли зовсім поряд (схоже, в кінці коридору, куди він учора так і не дій¬шов), а сам перехід застилала крицево-молочна імла. Вдихнувши, Семен відчув її смак — сухий кам’яний пил. Зелене люмінесцентне світло, яке роїлось уночі біля входу в Білу кімнату, зникло, так, наче пилюка поглинула, всотала його.

Хлопець проминув облицьований мармуром вхіддо кімнати з напи-сами, вирішивши спершу зазирнути в приміщення, звідки долинав тур-! кіт молотків. Вхід був метрів на десять нижче по коридору, позначе¬ний плямами світла (штучного... цього разу штучного світла, подумав Семен) і хмарами порохняви, що раз за разом вривались у коридор.

Досягнувши проходу, Сьома спинився і зазирнув досередини.

Зн кострубатим входом відкривалась простора зала з високою стелею, більш-менш рівними стінами і підлогою, що нагадувала поле танко-4 вої битви.

Долівка знаходилась на півметра нижче порогу і, судячи по тому, що робили індіанці, надалі ставатиме ще нижчою.

Четверо ма-і чігуенга розтрощували підлогу відбійними молотками. Ще шестеро розбивали виламані шматки граніту на уламки, орудуючи кирками і велетенськими чавунними молотами.

Просто під порогом сидів хтось Із науковців (білявий чоловік років тридцяти п’яти), проробляючи над кожним уламком дивну процедуру.

Він брав шматок, відколотий від підлоги, зважував на лівій руці, а потім водив над ним правою.

Після цього в більшості випадків уламок летів до дерев’яного ящика (бра- та-близнюка того, що несли індіанці, з якими зустрівся Семен на під¬ході до низинних галерей).

І тільки поодинокі шматки приковували до себе більшу увагу. Вчений роздивлявся їх крізь лупу, а тоді клав на примітивні ваги, що стояли біля його лівого стегна. От тільки клав не на площадку для зважування (на якій стояла кілограмова гирька), ;і під неї, і дивився, що буде. Звісно, нічого не відбувалося, і камінь летів у ящик до решти.

Попри те що білявий чоловік сидів буквально під ногами Семена, хлопець не помічав його. Він зауважив чоловіка лише тоді, коли той підняв голову і привітався:

— Хелоу! — Рот закривала захисна пелюстка.

Сьома сконфужено кивнув, тамуючи бажання дременути геть. На-уковець не закричав, не став кликати охоронців. Він навіть не здиву-вався, побачивши хлопця. Робота тривала, так наче Семена там не було. Або вони не знають про наказ Джейсона, або ж Джейсон сьо- і одні вранці видав нове розпорядження: не чіпати чувака з поламаною погою. Сьома цілу хвилину переминався з ноги на ногу, але ніхто біль¬ше не звертав на нього уваги. Учений повернувся до марудної роботи і не здіймав голови. Хлопець відчув себе дурнем, згадавши, як ховав¬ся від мачігуенга кілька хвилин тому.

Трохи нижче від входу в «каменоломню» галерея впиралась у чо- і ириметрові сталеві ворота з масивним навісним замком.

Зрештою росіянин розвернувся і попрямував до Білої кімнати. За-йшовши, увімкнув електричний світильник, поставив його на підлогу і веівся, підклавши незагіпсовану ногу під стегно, навпроти стіни із зо- браженням долонь і загадкових символів.

Повернулось уже знайоме відчуття полегкості. Сьомі здавалось: якщо він заплющить очі і набере в груди багато повітря, то злетить ієн під стелю кімнати. Від однієї думки про це у шлунку залоскотало.

І Іроте лоскіт був приємний, він зовсім відрізнявся від свербіння ну¬трощів під час почуття страху чи хворобливих позивів до блювання.

Сьома вивчав малюнок. На першій парі відбитків у верхньому ліво¬му куті був один кружечок у впадині між мізинцем та безіменним паль¬цем лівої долоні. На другій парі, що розташувалась під першою, —два кружечки. Один — між мізинцем та безіменним, і другий — між безі-менним та середнім пальцями. На третій парі було три кружечки. На четвертій — чотири, вони заповнили всі проміжки між пальцями на лі¬вій долоні. Наступна пара відбитків знаходилась у верхньому правому куті, і на ній з’явився п’ятий кружечок — між великим та вказівним пальцями правої долоні. У найнижчій парі долонь (восьмій за рахунком) було вісім кружечків.

— Це цифри. — Сьома не усвідомив, що вимовив здогадку вголос; стіни проковтнули звук, що зісковзнув з його губ.

Він був упевнений у правильності припущення. Про це свідчила не тільки кількість кружечків. Ковзнувши поглядом угору, хлопець прикипів до найвищої точки зображення, де поруч з випаленим від-битком великого пальця розташувалося кружальце більшого діамо- тру. Символів було вісім, і останній з них, що проступав між восьмою парою долонь, являв собою поєднання першого символу і кружечки більшого діаметру. Це спостереження підштовхнуло Семена до на ступної здогадки.

— Вісімкова система... Якщо припустити, що кружечок більшого ді-аметру позначає «нуль», значить, творці Паїтіті користувалися вісім- ковою системою.

Наша цивілізація користується десятковою системою при лічбі, іншими словами, у нас є набір із десяти цифр: 0, 1,2, 3, 4, 5, 6, 7, Н і 9. Решту чисел ми записуємо, комбінуючи їх. Скажімо, число де¬сять (перше з наступного після цифр розряду) формується поєднан¬ням 1 та 0—10. Більшість народів, що населяли й нині населяють Землю, використовують десяткову систему. Це пов’язано зі звич¬кою рахувати на пальцях (яких є десять... ну, принаймні в більшо¬сті з нас). Але були й винятки. Розміщення кружечків на долонях підказувало Сьомі, що цивілізація Паїтіті рахувала не по пальцях, а по проміжках між ними, значить, ближчою і зрозумілішою для них була вісімкова система числення, де було лише вісім цифр: 0, 1, 2, 3, 4, 5, 6 і 7.

Незалежно від того, скількома цифрами користується та чи інша ци-вілізація (шістьма, вісьмома, десятьма чи більше), перше число з на-ступного після цифр розряду записується як комбінація цифри, що від-повідає одиниці, та нуля. Якщо цивілізація Паїтіті користувалася вісімковою системою, значить, окремих символів для вісімки і дев’ятки не існувало. В такому разі вісімка запишеться як одиниця й нуль і ста-не першим числом наступного розряду, дев’ятка позначатиметься дво-ма одиницями, і так далі:

(позаяк цифри вісім у вісімковій системі немає, то десятко- ііе число 16 позначається не як 18, а як поєднання двійки і нуля)

Система числення не міняє суті числа, лише його представлення. Сьома опустив погляду правий нижній кут зображення на мармурі:

Це ніщо інше, як позначення вісімки у вісімковій системі, а отже,' весь малюнок являє собою таблицю символів, що позначають цифри місімкової системи.

«Мабуть, ця кімната слугувала залою для занять із арифмети¬ки», — жартома подумав Семен. А тоді зметикнув, що його насміш¬ка цілком може відповідати дійсності.

Він підсунув світильник ближче до себе, дістав скручений трубоч¬кою блокнот і почав перемальовувати символи.

Приблизно через двадцять хвилин він мав акуратно виведену та-блицю відповідників між символами, що належали цивілізації Паїті¬ті, і арабськими цифрами.

Вдовольнившись результатами роботи, Сьома повернув тулуб і за-ходився розглядати ту частину мармурової поверхні, яку раніше спе-ціально оминав увагою. Ліву від входу стіну Білої кімнати вкривали написи, серед яких виділялися два блоки випуклих цифр, виконаних зі схожого на хром металу.

Семен затиснув блокнот колінами, зняв з шиї «ІЧікоп» і почав фо-тографувати. Цього разу ніхто йому не заважав.

16 10=208

17 І0=218

18 ІО=228

64 10= 1008

XCIII

14 серпня 2012 року, 11:37 [UТС-5]

У повітрі над пустелею Наска1

Під кінець третьої години польоту «Мі-17» залишив за хвостом остан¬ні відроги Анд і понісся над всіяною бугристими скельними виступа¬ми сірою пустелею.

У кабіні посвітлішало. Відразу після рівнинного Мадре-де-Діос по-чалися гори. Вкриті лісом Анди потягнулись гострими піками до небес, тож пілоту «Мі-17» доводилось активно маневрувати, пробиваючись на захід по глибоченних ущелинах, часом опиняючись у місцях, де кру-тобокі скелі наступали з трьох сторін. При цьому вертоліт жодного ра¬зу не підносився вище за найближчий гір«. ,кий кряж. І не тому, що не міг перелетіти через нього; Левко знав, що у двомоторного «Мі -17» до-статньо потужності, щоб перемахнути найвищий хребет, що розділяє сельву і пустельне західне узбережжя Південної Америки, залишивши загрозливі піки внизу. Причиною, що примушувала трьох пілотів гелі-коптера працювати в поті чола, никаючись лабіринтом розколин, була скритність. «Мі-17» ховався не так від людей, як від радарів цивільних аеропортів і станцій протиповітряної оборони, що не могли не зверну¬ти увагу на невідомий літальний апарат, якби засікли його. Внаслідок цього протягом останніх двох годин пасажири вертольота, куди б не по-вернулись, бачили лише прямовисні, посічені світлом і забризкані хи-мерними тінями кручі; вони наступали зліва, справа, спереду, часом хо-вали за собою небо. Додавали перцю висхідні та низхідні потоки повітря, що іноді кидали гвинтокрилу машину на добру сотню футів вгору чи вниз.

Щойно гори залишились позаду, Джейсон Х’юз-Коулман розслабив¬ся і повеселішав. Він перекинувся кількома жартами з молодим (на ви¬гляд молодшим за Левка) штурманом Джимом Ломбарді (його місце в кабіні було найближче до Джейсона), розреготався, ляснувши по що¬ці й спостерігаючи, як очунює його стрілець, що закуняв через хитави¬цю в салоні, і безперестану, щирив доглянуті зуби. Крім нього й Левка в салоні сиділи троє: два амбали зі «служби безпеки>? й один молодий перуанець.

Левко сидів у кріслі біля правих дверцях (навпроти сивочолого) і ди-вився на пустелю крізь круглий ілюмінатор. Зненацька він помітив іде-

_______________________

1 Наска — пустельне плато на південному заході Перу, відоме велетенськими геогліфами (зображеннями на землі) — прямими лініями, геометричними фігурами та ма-люнками тварин (кит, птахи, мавпа, павук тощо). Малюнки завдовжки від п’ятдесяти до ста метрів, їх можна побачити лише з висоти пташиного польоту.

пльно прямі лінії, що перетинали плато в усіх напрямках, подекуди утво-рюючи прості геометричні фігури: трикутники, трапеції. «Мі-17» ішов достатньо високо, щоб бачити, що лінії тягнуться на кілометри. Хло¬пець ніколи не був у цьому місці, але одразу впізнав його.

— Це Наска?

- Ага, — кивнув Джейсон і без причини підморгнув Левку. Якби українець не сидів поряд із ним весь політ, то подумав би, що сивочо- дшї заклав за комір кілька келихів віскі або ж нюхнув добрячу порцію кокаїну.

Левко повернувся до споглядання візерунків на землі, коли Джей¬сон посмикав його за футболку. Хлопець зиркнув на чоловіка. Той жестом попросив Левка нахилитись (через шум двигунів і чахкання лопатей потрібно було напружуватись, щоб чути один одного).

- Це, щоб ти знав, Віктор Шако, — промовив чоловік, показу¬ючи пальцем на пілота. — Він, як і ти, українець.

Левко кліпнув, а тоді, зважаючи на піднесений настрій сивочоло- і о, вирішив підіграти:

— Без дурні?

— Без дурні, пацан! Чого б то мені тебе обманювати? Віктор на-родився в Штатах, але батьки приїхали з України.

Джейсон замовк. Почекавши, Левко набрався духу й озвався:

— Джейсоне!

— Га?

— Можна я дещо спитаю?

— А якщо я скажу «не можна», то ти, типу, не питатимеш?

Хлопець попервах схотів витиснути з себе мляву посмішку, але вчасно схаменувся, згадавши вранішню лекцію...

(ви не ставите запитання — ви робите, що я наказую!)

...і подумавши, що панібратські загравання можуть погано скінчи¬тись.

— Ні, сер, не питатиму.

Офіційна відповідь отверезила Джейсона, і він начепив на облич¬чя звичну зневажливо-глумливу маску.

— Валяй, українцю.

— Це ви підвісили мертвяка біля нашого табору?

Секунду чоловік стримувався, а потім зморшки довкола очей за-танцювали, а з рота порснув нестримний регіт:

— Ха-ха-ха-ха-ха!

— Чому ви смієтеся? — Левко пожалкував, що спитав. «Він на- правду псих».

— Ха-ха-ха! — 3 язика злетіли тонкі цівки слини і впали на підбо-ріддя. Джейсон стер їх долонею і тільки після цього перестав регота¬ти. — Ти, мабуть, думаєш, що ми якісь психи, і грохнули нещасного негра, тільки щоб налякати студентів? — Загалом він був недалеким від істини: Левко саме так і думав. — Чорт, Лео, невже я схожий на ідіота?

«Ви схожі на дуже небезпечного ідіота, який не далі як позавчо¬ра хотів зламати ногу моєму приятелеві просто через те, що той не¬вчасно розкрив рота».

— Ні.

— Якщо ти справді хочеш знати, то так: це ми підкинули вам ніґе- ра.— Х’юз-Колуман двічі пирхнув, не стримався і знову залився го-готанням. — А що, гарно вийшло? Ви ж там повсирались, ге?

Хлопець скулився, згадавши, як побачив понівечену чорну голову з виваленим язиком у промені Семенового налобника.

— Збіг обставин, — сказав чоловік, наче це щось пояснювало. — То був Ерл Лембе, працівник, що відповідав у нас за водогін та елек-трику. Ерл помер 10 серпня, трохи більш ніж за добу до того, як ми його вам... показали, хе-хе.

— Чому? — занімілими губами витиснув Левко. Щелепа в місці, де вибили зуб, досі боліла.

— Що «чому»? Чому помер чи чому показали? |— Джейсон насу-пився, міркуючи, якби краще пояснити. — У Ерла були камені в жовч-ному. Якщо камені маленькі, людина може жити, не підозрюючи про їх існування, лише зрідка, після порядної трапези, відчуваючи біль у пра-вому підребер’ї. На жаль, камені в Ерла були великими. Тижні два то¬му один з камінців закупорив канал, по якому жовч поступає в черевну порожнину; Ерл їв, печінка виробляла жовч, а та, не маючи виходу, на-копичувалась у жовчному. їжа не перетравлювалась, печінка витиска¬ла ще більше жовчі, яка, своєю чергою, ще сильніше тиснула на стінку міхура. Спитаєш у Ірландця, бо я не пам’ятаю, він скаже, якого тиску може досягати жовч у жовчному. Якби такий тиск прикласти до очних яблук, вони повистрелювали б на три метри з очниць. Круто, ге? Сло-вом, Ерлу боліло. Ерл землю гриз від болю. Ірландець почав колоти йому наркотики, і це на якийсь час знімало біль, але не вирішувало проблеми: камінь не проходив. Почалось запалення, жовчний міхур на-повнився гноєм і болів уже так, що бідоласі не допомагав навіть геро¬їн. Зранку 10-го гній прорвав стінку жовчного, вилився у порожнину між органами, і до обіду Ерл Лембе врізав дуба.

— Чоловік плямкнув губами, як дитя над зламаною іграшкою. — Ввечері ми з Амаро придумали, як із користю використати тіло Ерла (хлопцю вже було все одно). Для ліпшого ефекту Роджер виламав йому нижню щелепу, після чого ,/Іуїс і Боб вночі притягли Ерла до вашого табору... Як бачиш, збіг об-ставин, — повторив Х’юз-Коулман, — якби Ерл помер на день рані¬ше, ми б, напевно, просто його поховали, якби протягнув ще два дні, ти мав би приємність побувати на його похороні.

.Левко притисся до ілюмінатора, даючи зрозуміти, що не хоче продо- ижувати розмову, і не думаючи, як цей рух сприйме Джейсон. Чоловік нахилив корпус іще далі і уперся ліктями в коліна. Він не все сказав.

— Здогадуюся, що в тебе на думці, — вів далі сивочолий, — але не раджу сприймати ситуацію чорнішою, ніж вона є насправді. Ерл Лембе розумів, на що йшов. У контракті, який підписав кожен учас¬ник проекту, є окремий пункт, у якому до відома найманого працівни¬ка доводиться, що в разі смертельного поранення, тяжкої травми чи хвороби, що нестиме загрозу життю, на професійну й невідкладну ме-дичну допомогу розраховувати не варто. Так, я знаю, що Ерла можна було врятувати простою операцією з видалення каменів із жовчного міхура (зараз їх проводять малоінвазивним способом, спеціальними маніпуляторами, навіть не розрізаючи черевної порожнини), але я не міг завезти його до хірурга в Куско і поставити під загрозу таємність проекту. Так само я не можу утримувати в гарнізоні Паїтіті операцій¬ну на всі випадки життя. Це надто дорого. Лембе знав про камені у се¬не під ребрами і знав, шоу випадку загострення хвороби буде кепсько, і а все ж підписав контракт. Хай яким жорстоким здається тобі моє рі-шення, я діяв згідно з домовленостями. Все чесно, Лео.

«Цікаво, а в угоді було вказано, що після смерті Ерлу вирвуть ще-лепу, а його самого повісять на дереві, щоб налякати чотирьохдурну- натих студентів, які приперлись у джунглі з іншого кінця світу?» — зі злістю подумав хлопець, утім, тримаючи рот міцно стуленим.

Джейсон відхилився до лівого борту, покосився у вікно і просяяв:

— Здається, прилетіли.

Левко відчув, як вертоліт сповільнився, завис над землею і почав неквапно обертатись навколо своєї осі, вишукуючи місце для посад¬ки. Вони знижувалися під кряж, що півмісяцем випинався з пустелі, у найвищій точці підносячись над плато на тридцять п’ять метрів. Лев¬ко встиг розгледіти, що за кряжем простягається неторкана пустка, а потім огляд закрила пелена здійнятої лопатями куряви. Менш ніж за півхвилини колеса гелікоптера торкнулись землі.

Першими, не чекаючи, поки осяде жовто-сіра пилюка, з «Мі-17» вискочили стрільці. Притискаючи гвинтівки до грудей, ґевали кинулись по різні боки від вертольота, відбігли на двадцять кроків, обсто* жили пустелю в біноклі і тільки після цього дозволили вийти ІНШИМ,

Джейсон потягувався, розминаючи ноги. Перуанець м’явся в сторо-ні, явно почуваючи себе некомфортно вдалині від джунглів і своїх по-братимів. Штурман Джим Ломбарді і другий пілот Гордон Лі Купер, ви-ждавши, коли спиняться лопаті, заметушились довкола вертольота.

Левко зіскочив на землю і миттю відчув, як пилюка в’їдається в очі. Він закашлявся і став швидко кліпати, щоправда, це лише посили¬ло різь.

До хлопця наблизився Джейсон, недвозначно подзвякуючи срібля-стими наручниками.

— Я можу тобі довіряти, Лео? — Джейсон говорив дивним тоном, немов запрошував Левка до втечі,#Давай, Лео, давай, чувак, ти ж май-же на волі, зривайся й біжи, а ми всадимо кілька куль у твою гепу, і на одну проблему стане менше». (А потім Х’юз-Коулман полетить назад і розказуватиме Семену, Грему і Сатомі, що не хотів Левку зла. «Так сталося, вважайте, збіг обставин: хлоп побіг, надумав утекти, і тим са-мим поставив під загрозу таємність мого проекту. Все чесно, згідно з до- • мовленостями...») Сивочолий покрутив наручники на пальці. — Я взяв тебе сюди, щоб помалу залучати до спільноти Паїтіті; допомагатимеш вантажити гелікоптер. Оскільки ти новенький і поки що, так би мови¬ти, не освоївся з нашими звичаями, я переживаю, щоб ти не взявся ви¬кидати коники. Я можу ускладнити тобі життя, начепивши «браслети»:* ти будеш виконувати ту саму фізичну роботу, тільки зі скутими руками. Втім, якщо пообіцяєш не ускладнювати життя мені і не робитимеш па¬костей, можемо обійтись без брязкалець.

— Я не тікатиму, — твердо промовив Левко.

— Гм-м... — Джейсон знову взявся за театральні жести: підкрес-лено вагаючись, він переводив погляд із наручників на хлопця і назад.

— Там, — хлопець кивнув на схід, де були джунглі, — лишились мої друзі.

Не такі вже й друзі, зважаючи на останні події, але кидати їх напри-зволяще хлопець не збирався. Навіть якщо випаде стовідсоткова нагода.

— Добре. Але затям: те, що відбулося вночі з Семеном, — відбу-лося востаннє. Більше поблажок не буде. Якщо спробуєш драпонути, здеру з тебе шкуру живцем. — Х’юз-Коулман пошукав очима стріль¬ця, що пильнував східний сектор. — Луїсе! Агов, Лу! — Почувши своє ім’я, ґевал обернувся. — Наглядай за цим шкетом, — звелів чоловік.

Стрілець відсалютував босу стуленим вказівним і середнім пальця-ми, після чого штрикнув поглядом Левка, мовляв: без фокусів.

Левко роззирнувся. Курява спала, відкривши очам схожий на гігант- і і.ку коричневу бородавку кряж, що захищав місце стоянки «Мі-17» з трьохсторін: заходу, півночі й сходу. На півдні розляглася пустеля, аб- і олютно рівна, якщо не брати до уваги кількох віддалених кряжів, що ірі'мтіли й переливались у висхідних потоках розігрітого повітря, і пе¬ри иіетених слідів, які лишились з часів сходження останнього льодови- мі і нагадували скошлане волосся велетенської мумії, розстелене по н'млі. Куди не глянь — жодного натяку на присутність людини. Шосе, яке помітив Левко з повітря, вони проминули кілометрів двадцять на- ,шд, тож навіть якби хлопець хотів, тікати не було куди.

Місце для приземлення обрали не випадково: все вказувало на те, що »Джейсон і його люди тут не вперше. Джим і Гордон Лі вже розчис- ііїли від піску горизонтальні двостулкові ворота, що вели до підземно- и) сховку. Розкривши важкі металеві дверцята, вони витягли на поверх¬ню паливний насосі купу з’єднувальних шлангів. Неподалік сантиметрів іі;і двадцять над землею витикалась ляда закопаної в пісок і замаскова¬ної каменями велетенської паливної цистерни. Поки Джим Ломбарді не розгріб каміння і не почав розкручувати кран на кришці, пофарбо- напій, як і гелікоптер, у жовто-сірий хакі, Левко цистерни не бачив.

Останнім з вертольота вибрався Віктор Шако.

— Починайте заправку, —для проформи розпорядився Джейсон.

— Усе зробимо, босе, — кивнув пілот.

Віктор заземлив вертоліт і поставив під колеса упорні колодки. Гор-дон Лі «обв’язав» шлангами польовий електронасос, підключив дро¬ги живлення, що тягнулись з розетки «Мі-17» (розташованої на пра¬ному борту між дванадцятим і тринадцятим шпангоутами), і також заземлив насос. Джим заштовхав всмоктувальний шлангу цистерну, нагнітальний — у заливну горловину паливного баку, і переконався, що обидва заповнились пальним.

— Пускаємо? — спитав Гордон Лі, тримаючи палець на вмикачі електронасоса.

Віктор Шако зиркнув на наручний годинник і притримав другого пілота:

— Почекай, хай охолонуть двигуни.

Цієї миті з заходу долинув хриплий голос стрільця:

— Автомобіль на десятій годині, прямує до нас,

— Бачиш, що за тачка? — задерши голову, гукнув сивочолий.

— Як завжди, босе, чорна «Тоуоіа Нііих».

— Це рудий, — посміхнувшись, мовив Джейсон.

Левко здригнувся.

ХСІV

14 серпня 2012 року. 11:43 [UТС-5]

Сьома зробив півсотні фотографій, дев’яносто відсотків яких було не відрізнити одну від одної, але навіть тоді не заспокоївся. Джейсон* чий. настрій мінявся швидше, ніж погода в тропічних широтах в сезон урав ганів, міг передумати, відіграти назад, після чого фотокамеру, швидше за все, відберуть, а знімки знищать. Улаштувавшись якомога зручніше (хоча в цій ситуації було б правильніше вжити фразу «влаштувавшись так, щоб якомога менше боліло»: «Кетанов», який Сьома ковтнув зраня ку, вивітрювався, пошматовані м’язи литки просинались і починали свою болючу пісню), хлопець старанно перемалював опуклі хромовані знаки до блокнота.

Сьома вирішив зосередитися на двох найбільших групах символі лів на лівій від входу стіні Білої кімнати. Ці символи виділялись не лише тим, що були найбільшими, вони єдині з усіх зображень були опуклими, на два пальці виступаючи над мармуровою поверхнею^ Крім того, на відміну від інших написів дві найбільші групи символів були металевими, виконані з матеріалу схожого на відполірований хром. Хлопець здогадувався, що їх би не виділяли так, якби вони не були важливими.

Завершивши перемальовувати, росіянин залишив Білу кімнату і пошкутильгав нагору. Наближався обід, і Сьома не хотів, щоб його відсутність привернула ще більшу увагу.

По дорозі йому трапилися- двоє індіанців, що несли в підземелля порожній ящик, але вони лиш

ковзнули по ньому апатичними поглядами і пройшли повз., не виявивши ані занепокоєння, ані здивування.

Вибравшись на поверхню, хлопець узявся гарячково розміркову-вати. Походжав туди-сюди, спираючись однією рукою на милицю, ін-шою безперестанку тручи лоба, скроні, носа. Відчувалося, що не ви-стачає кубика Рубика (хоча навіть якби він був під рукою, Сьома не мміг би його складати, постійно тримаючись однією рукок) за костур).

У тому, що будівники Паїтіті користувалися вісімковою системою Мислення, Семен не сумнівався. Він витягнув з кишені блокнот і вко-тре уважно передивився змальовані символи. Якщо його припущен¬ня правильне, значить, обидва блоки складаються лише з цифр. Тоб- »о з великою імовірністю можна припустити, що ці блоки є числами. А числа, як правило, щось означають.

Хлопець перегорнув кілька сторінок, відшукавши листок, на яко¬му зобразив таблицю відповідників між нашими цифрами і цифрами З цивілізації Паїтіті. По тому відкрив чистий аркуш і, дивлячись на екран «Мікоп’а», куди виводилась одна з останніх фотографій, замі¬нив «хромовані» символи арабськими цифрами. Вийшло таке:

І що? Якщо це числа, то що ними позначили? Дати? Кількість во¬яків у війську? Суму сплачених податків з різних регіонів? Це може бути що завгодно...

У глибині душі росіянин відчував, що числа мають фундаменталь¬не значення. Інакше їх би не робили настільки великими.

Збивало з пантелику те, що групи були різними. В тому сенсі, що в першому блоці в обох рядках було по п’ять цифр, а у нижньому ряд¬ку другого блоКа на одну більше шість.;

Сьома не міг не зауважити, що обидва блоки нагадують звичайні математичні дроби. Спосіб запису цифр практично тотожний до того, яким користуються теперішні математики. Наприклад, Зу або 81-^-, не вистачає тільки рисочки. Хлопець не надто радів такій гіпотезі, по- заяк рідко коли в реальному житті у знаменнику трапляється число 100516 або 20540. В такому разі ми зазвичай користуємося десятко¬вими дробами, як-от 81,07296.

«А раптом вчені древнього Паїтіті не знали десяткових (чи то пак, у їхньому випадку, вїсімкових)дробів?.

«Варто спробувати», Семен вирішив привести записані числа /ш зрозумілого йому десяткового вигляду і подивитися, що з того ВИЙЛЯ Зрештою, інших ідей не було. Хлопець дістав з кишені мобілку, під* і шукав у додатках калькулятор і... спинився.

Чорт! — лайнувся вголос.

Він несподівано осягнув, наскільки важко представити дробову чабя тину вісімкового числа в десятковому вигляді. Числа 11117 і 100516! записані у вісімковій системі числення; і це означає, що їх аж ніяк НЦ можна ділити одне на одне на калькуляторі, запрограмованому для обрахунків у десятковій системі.

Добре поміркувавши, Сьома прийняв рішення перевести вісімко*! ві числа у десяткову систему, а потім поділити. Конвертувати вісімко« ве число в десяткову систему надзвичайно просто. Достатньо скоривЯ татися формулою:

і=0

де а-, — цифра числа, що підлягає конвертуванню, і — порядковий номер цієї цифри у вісімковому числі (починається з нуля і відраховД ється справа наліво). Наприклад, ось так вісімкове число 274 перевбі диться у десяткове:

2748=2 • 824-7 • 8'+4 • 8°= 188І0

Отже, число 274 у вісімковій системі числення відповідає числу; 188' у «нашій», тобто десятковій системі.

Сьома взявся похапцем переводити два числа, які вважав чисеЛи ником і знаменником дробової частини змішаного вісімкового дроб^і в десяткову форму, записуючи результати у блокнот:

111178=1 • 84+1 • 83+1 • 82+1 • 847 • 8°=4679|0 1005168=1 -85+0 • 84+0 • 83+5 • 82+1 • 8і +6 • 8°=3534210; '

Це зайняло трохи більше хвилини. Ще три хвилини хлопець витратив на перевірку, вивіряючи кожну дію і цифру: він давно не проводив обраі хунки вручну і боявся проґавити помилку. Переконавшися, що все праІ вильно, росіянин поділив 4679 на 35342 їдо результату додав трійку.

На екрані мобільного телефону висвітилось число 3,132392.

Семен розчаровано зітхнув. Воно нічого не означало. Нічого! Жод-ної асоціації.

Для чого було карбувати на кам’яній стіні півметровими символами иисло, яке нічого не значить? Він іще раз перевірив обрахунки і вдруге мюреконався: помилки не було. Та й-де їй'там бути? Хлопець спробував «погратися» окремими цифрами: міняв їх місцями, попарно додававсу- кідні тощо. Як параноїк шукав приховані смисли... Все марно.

Росіянин заскрипів зубами. Відповідь проста: він схибив на само-му початку. Символи на стіні — це не дріб і взагалі, мабуть, не число. Це щось інше.

ХСV

Пілоти заправили «Мі-17», опустили польовий електронасос і шлан¬ги назад у сховок, замаскували закопану в землю цистерну і байдику-вали. Стрільці розташувались на західному схилі кряжу, задля захис-ту від сонця спорудивши з футболок сміховинні подоби тюрбанів і повкладавшись на взяті з вертольота рюкзаки. Зі сторони складало¬ся враження, що ґевали, як і пілоти, били байдики. Але то лиш на пер¬ший погляд. Насправді чоловіки, не відриваючись, спостерігали за рів-ниною на заході,

Левко сидів у тіні за хвостовою рампою гелікоптера і стежив за стрільцями.

Джейсона не було. Щойно чорний пікап «Тоуоіа Нііих» підкотив до стоянки, чоловік заскочив на пасажирське сидіння. Незважаючи на то¬новані вікна, Левко роздивився і впізнав водія — за кермом сидів той самий рудий бородань, що стежив Гуннаром Іверсом, швендяв непода¬лік хатини Бенгта і дивовижним чином опинився в Куско в той самий час, коли туди прилетіли українець і його друзі. Рудий і сивочолий по¬тиснули руки і, схилившись над Тим місцем, де розташовується важіль коробки передач, обнялися. Левко спостерігав за ними з холодною бай¬дужістю. Хлопець не дивувався, як не дивується людина, що вставляє останній пазл у картинку, адже задовго до цього бачить, що за малюнок перед нею. Перекинувшись кількома словами з Джейсоном, рудоборо¬дий повернув голову і втупився в Левка. Ось тоді, не раніше, українець відчув, як його кишки намотуються на вертел. Не відриваючи погляду, рудий щось проказав сивочолому. Той розтягнув губи в посмішці і по¬плескав приятеля по плечу, неначе промовляючи «розслабся». Про¬те рудий не розслабився. Він продовжив щось запекло доводити Джейсону, аж поки той не обірвав його, роздратовано махнувши рукою.

Не витримавши погляду, Левко відвернувся і зайшов завертоліт. ЗічЯ дом Джейсон висунувся у вікно, прокричав останні настанови Віктощ ру й стрільцям, і «Toyota», круто розвернувшись, помчала на північний і захід.

О 13:06 сієста закінчилась. Один зі стрільців випростався, приЛ клавши бінокль до очей. Віктор Шако, краєм ока помітивши рух у за*І хідній частині каменистої гряди, також підвівся.

—Щось бачиш, Луїсе?

М’язиста фігура стриміла нерухомо, і тільки через п’ять секундіпов рив вітру доніс відповідь:

Їдуть...

Стрільці стали спускатися. Левко спершу подумав, що то повертаєте ся Джейсон, але з подивом відмітив, що гевал и тримають М16 наперевМя (стволами донизу), а не за плечима. Наступної миті з «Мі-17» вискочйіі Віктор, несучи в кожній руці по штурмовій гвинтівці. Пілот передав гвинтівки Джиму Ломбарді й Гордону Лі Куперу, а сам озброївся пі сто« летом «Glock», попередньо перевіривши кількість набоїв у обоймЙИ

— Заповзайте у вертоліт і не висовуйтесь, поки вас не поклиЯ чуть. — Віктор загнав Левка й перуанця в гелікоптер і зачинив за;ни*1 ми дверцята.

Невдовзі до «Мі-17» підкотили два вантажні автомобілі: стара ав«| томобільна цистерна на колісний базі «МАЗ-500» (що збереглась у Перу з часів співпраці з Радянським Союзом) і легка китайська ваиЯ тажівка «Foton OLLIN» з відкритим кузовом і невисоким бортамиJ Левко прикипів до ілюмінатора, спостерігаючи за тим,'що відбувалщ ся на стоянці.

Один зі стрільців залишився на кряжі, спостерігаючи, чи не причеі пився за вантажівками хвіст, інший підлетів до кабіни «Foton’a»ii ти-і цяючи штурмовою гвинтівкою в салон, схопив простягнуті докумейИ ти. Смаглявий водій-перуанецьз пощербленим лицем і пожовтілими від тютюну й коки зубами, нахиливши корпус, поклав руки на кермоі Джим і Гордон Лі тримали під прицілом автомобільну цистерну: П^І ревіривши паспорт першого водія, стрілець перебіг до цистерни, воі дій якої так само, як і його колега, підкреслено витягував руки над п4| неллю. Ґевал забрав і його паспорт теж.

Схоже, з документами все було гаразд. Стрілець дав знак Віктору^ ІИако,,і той разом з Джимом заходився розкручувати зливний шланг] автоцистерни. Вони діяли швидко, але без поспіху, а Гордон Лі в цей час не зводив М16 з кабіни вантажівки. Водії-перуанці сиділи й не во| рушилися, неначе два роботи, в яких після вилучення паспортів ви-І

микається живлення. Віктор і Джим упорались за хвилину — авіацій¬не пальне з автомобільної цистерни потекло в замасковану підземну ємкість

У кузові «китайця» стояло п’ятнадцять менших цистерн діаметром п’ятдесят з половиною сантиметрів і висотою один метр. Кожна єм¬ність вміщала двісті літрів рідини. Придивившись до маркування, Лев¬ко з’ясував, що в них розлите дизельне пальне, певно, для електроге-нератора та інших потреб Твердині — загалом три тисячі літрів.

Стрілець, що перевіряв документи, обійшов навколо вантажівки і двічі махнув рукою Гордону Лі. 2-ий пілот кивнув, підступив до «Мі-17» і розкрив вхідні дверцята.

— Виходьте, ледарі, — кинув у салон.

Левко, а слідом за ним молодий перуанець зіскочили на пісок.

— Туди. Гордон Лі показав дулом штурмової гвинтівки в на¬прямку вантажівки з двохсотлітровими цистернами. Ворушіться.

Ґевал, тримаючи М16 у одній руці (стволом у небо), іншою розкрив замки і відкинув задню кришку кузова. Джим Ломбарді, лишивши Ві¬ктора наглядати за наповненням великої цистерни, підбігдо «Рокт’а», дістав з-поміж цистерн дві дерев’яні дошки, одними кінцями приста¬вив їх до кузова, а іншими впер у пісок. У цей час підоспіли Левко з пе¬руанцем. Джим заскочив у кузов, повалив крайню цистерну на бік і зі¬штовхнув її донизу. Важенна металева ємкість, злегка прокручуючись, зісковзнула по дошках, вдарилась об землю і покотилася під колеса «МАЗа». Левко насилу встиг ухилитися — металева бочка прослиз¬нула за сантиметр від пальців правої ступні.

— Ловіть їх, бовдури! — сплюнувши на землю, гаркнув Джим Ломбарді. Хлопець був приблизно однакового з Левком віку і ко¬мандний тон разюче не пасував йому. Лео пригадав кривоногого коротуна Намчука, полковника з військової кафедри, чий зріст не перевищував метра п’ятдесяти п’яти сантиметрів і який завжди на¬магався страшно горланити під час шикувань, хоча навіть якби він ричав наче лев під час сезону злучок, ефект від того був би ніякий: голосові потуги горе-полковника звучали непереконливо (це ще м’яко сказано) й смішно — курсанти потішались над Намчуком. Хай там як, але українець збагнув, що зараз краще виконувати, що на¬казують, і скорився. — Спиняйте і відкочуйте вбік! У нас сто секунд на розвантаження! Давай! Давай! Не здумайте піднімати, нам їх ще у вертоліт заштовхувати.

Наступне двохсотлітрове барильце вони з перуанцем вправно спі-ймали, розвернули і відкотили вбік.

У сто секунд вони, звісно, не вклалися, та загалом розвантаження двоосного «Foton’a» не зайняло більше віддесяти хвилин.

Коли велика цистерна наповнилась, стрілець всучив паспорти воді-ям і недвозначним жестом показав, що їм слід забиратися геть і то як-найшвидше. Автоцистерна і легкий «Foton OLLIN» розвернулись і, тяг-нучи за собою пухнасті пилові хвости, заторохтіли пустелею.

Протягом наступної години Левко і перуанець вкочували чере.ч розкриту задню рампу розкидані по піску цистерни в багажний від¬сік «Мі-17», де ставили їх сторчма. Котити було легко, найважче було ставити барильця, що важили більше двох центнерів, у вертикальне по-ложення. Після того як остання цистерна стала в вантажному відсіку, Левко ледве стояв на ногах. Віктор Шако дав хлопцеві води й чотири санд¬вічі (які наситили його приблизно так само, як ранкова роса насичує пус¬тельну землю вологою), після чого загін повернувся до байдикування,

Вони чекали Джейсона.

ХСVІ

До сутінків Х’юз-Коулман не з’явився.

Температура швидко падала. О 18:00 вона скотилась до +19°, а чере.і дві з половиною години опустилась ще на 10 °С. Холод відчутно діймав.

Джим і Гордон Лі викопали неглибоку яму, розпалили вогнище і ро-зігріли вечерю. Після трапези перуанець заліз у спальник, підсунувся під днище вертольота і майже зразу захропів. Стрільці, повернувшись від кам’яної гряди, повечеряли і також стали готуватися до сну. 1 Лев-ко раптом збагнув, що сьогодні ніхто на Джейсона не чекав — чолові¬ки знали, що ночуватимуть у пустелі.

Віктор Шако, нап’явши на голову налобний ліхтар (точно такий, як у Сьоми, подумав Левко, а придивившись, зрозумів, що то і є Се-менів налобник; схоже, ревізію в їхніх речах проводили всім гарнізо-ном, і кожен брав собі, що хотів), підсунувся до вогню, що згасав, і чи-тав книгу — хорор-роман Мелісси Марр «Хранителі могил»1.

Підбадьорений загуслою темрявою Левко підійшов до багаття й опус¬тився навпочіпки з іншого боку від пілота. Віктор не зреагував, цілко¬вито поглинутий книгою.

— Джейсон сказав мені, що ви з України, — несміливо почав хло-пець.

Пілот неохоче відірвався від «Хранителів могил».

___________________________

1 Melissa Marr «Graveminder», 2011 рік.

- Він сказав неправду.

- Але...

- Я не з України. Мої батьки з України.

- А... — багатозначно гмикнув Левко. Пом’явся, пом’явся і знову иговорив: — Ви розмовляєте українською?

Віктор метнув на хлопця незадоволений погляд — ну чого тобі і цс? — і рубонув:

— Ні, — перегорнувши сторінку.

Хлопець зрозумів, що розмову слід припинити, але несподівано йо- го погляд примерзло рук пілота, якими той тримав розкриту книгу. По-первах Левко не усвідомив, від чого його пересмикнуло, а потім осяг-нув: на зап’ястках Віктора не було браслета з синьою лампочкою. Пілот виявився єдиним (якщо не брати до уваги «службу безпеки» Джейсо- на), хто ходив без маячка. І це підштовхнуло хлопця продовжити роз-питування.

— Звідки ваші батьки?

Віктор закрив книгу і поклав її на коліна. Левко несвідомо відсунув-ся, подумавши, що нарветься на грубощі, але пілот довго мовчав, за-думливо спостерігаючи, як витанцьовують вощенні язики. Спливла хви-лина, перш ніж він відповів:

— З Броварів... це під Києвом, знаєш? — Спогади про батьків віді-гнали агресію.

«Цікаво, скільки місяців... чи років... він не спілкувався з ними?»

— Знаю, — підтвердив українець.

— Батько мав родичів у штаті Айдахо. У 63-му, під кінець хрущов- ської відлиги, йому дозволили виїхати. Я народився у 72-му, тому не вва¬жаю себе українцем.

— Як довго не буде Джейсона? — спитав Левко. — Ми ж його че-каємо?

— Та звісно, — криво посміхнувся Віктор. — Колись він доїздить¬ся до того, що нас тут накриє перуанська армія, сплутавши з повстан¬цями чи торговцями коксом. Має приїхати завтра.

— Це щось настільки важливе, що він ризикує вами всіма?

Пілот пирхнув.

— Аби ж то! Поїхав в Іку1, заліз у якийсь барліг і трахає свою по-дружку... котрусь із них.

_________________

1. Іка — місто на південному заході Перу на узбережжі Тихого океану, столиця од¬нойменного регіону, з населениям приблизно 220 тисяч жителів. Засноване 1563 року.

Левко смикнув бровою, показуючи, що

— А ти що думав? —прищурив око Віктор Шако. — Типу, бос німі перся на зустріч із президентом Перу домовлятись про поставки лота? -— Чоловік скупо реготнув. — Я не раз попереджав ДжейсоїіЙ, що дограється. Якби моя воля, ми тут не затрималися б на довше, ніж потрібно, що заповнити баки й напакувати вантаж у багажний иіЛСІЯ Але бос думає інакше, часом ми «зависаємо» на добу, а то й на двІ.Л Віктор розкрив «Хранителів», показуючи, що збирається повернутися до читання, і наостанок промурмотів: — Ну, йому видніше...

XCVII

Ґрем Келлі повернувся з плантації настільки виснаженим, що не мав сил переповідати, що з ним сталося протягом дня. Семен Твардовський теж не розмовляв, але з іншої причини: він не хотів нічого рої« казувати (і навіть якби хотів, все одно не ризикнув би переповісти^нц^ вдруге спускався в підземелля і що його при цьому бачили). .

Левка не було, і Сатомі засинала в обіймах мулата.

Ранком наступного дня (середи, 15 серпня) Ґрема знов повели не кокаїнову плантацію, Сатомі подалась на кухню до Марко, а СеменЛ практично повністю позбувшися страху, на півдня щез у підземелля Того дня він уперше вголос привітався з одним із науковців, яког<^пе*| рестрів у галереях.

Джейсон Х’юз-Коулман прибув на стоянку о третій пополудни пом’ятий і замріяний, схожий на кота, якого випустили надвір уперше! після довгої зими. Він майже не розмовляв, нікого не підколював і прої спав більшу частину польоту над Андами.

«Мі-17» торкнувся колесами посадкового майданчика на верхній терасі Твердині о 19:50, приземляючись у глибоких сутінках. Левка примусили допомагати з розвантаженням, і він змучився ще більша ніж у пустелі, оскільки довелось тягати цистерни до ангарів.

Ґрем, Сатомі, Сьома і Лео зібрались разом під час вечері. Кожеій мав чим поділитися з іншими, але ніхто так і не розкрив рота. Вони їли, не дивлячись одне на одного й думаючи про своє. І що вже гетк погано — ніхто з них не ламав голову над тим, чому за два дні вони стали чужими один одному.

Така ж безмовність супроводжувала хлопців і дівчину, коли вони* лягали спати (цього разу Сатомі завбачило лягла окремо; Ґрем не заІ важав). За винятком Семена Твардовського, всі спали мертвим сном.

1 тільки Сьома спав неспокійно. Росіянину снилися цифри.

XCVIII

16 серпня 2012 року. 15:09 [UТС-5]

Паїтіті

9,132392... 3,132392., 3,132392...

Сьома готовий був відкласти блокнот, коли щось дзенькнуло у голо- НІ. 3,132392 — це число неправильне. Телепень! Не можна відірвати дробову частину від вісімкового числа, перевести її в десятковий дріб І Приєднати до цілої вісімкової частини. Трійка у десятковій системірг це не те ж саме, іцо трійка у системі вісімковій. Під час конвертації пев¬нії частка дробової частини може «перетікати» в цілу, і навпаки. Він по¬винен працювати відразу з усім числом, а не з його «уривками». Інакше кажучи, він повернувся у відправну точку: йому досі потрібно конвер-тувати змішаний дріб з вісімкової у десяткову систему числення. На жаль і собі на сором, Семен поняття не мав, як це зробити.-.. :.*

Звісно, алгоритми для цього існують, але, не маючи під рукою спе-ціальної літератури і — що важливіше — засобів для реалізації цих алгоритмів у вигляді програми, можна було затратити тижні, щоб «ви-тягнути,» з вісімкового дробу його зрозуміле значення.

Сьома ще раз подивився на число, яке безрезультатно намагався розкодувати:

А що як перевести його у неправильний дріб? (Зу можна предста¬вити у вигляді у; цей дріб називатиметься неправильним, оскільки йо¬го чисельник більший за знаменник.) Маючи неправильний дріб, мож¬на конвертувати чисельник і знаменник у десяткову систему, після чого поділити одержані числа на звичайному калькуляторі. В цьому випадку результат вийде коректним. Сьома вставив ручку до рота, впер погляду траву і напружив мізкидо краю. Щоб знайти чисельник не¬правильного дробу, слід помножити 3 на 10051 б і до результату дода- ти 11117. Ніби все просто, але... перед носом знову зринала вихідна проблема: Семен не знав, як множити вісімкові числа. ■

«Зараза!» ^хлопець стиснув ручку так, що на пластику «лишили¬ся вм’ятини від зубів.

На горішню платформу, накульгуючи, піднявся Левко. М’язи спи¬ни й рук досі боліли після перекочування й підіймання двохсотлітро- вих цистерн. Українець радів, що цього дня не потрібно нікуди летіти не доведеться нічого вантажити.

— Сьомо, де твій нетбук? — спитав він.

Росіянин шпигонув товариша роздратованим поглядом. Левко від-волікав, заплутуючи і без того сколошкані й незв’язні думки.

— Не знаю. Для чого він тобі?

— Хочу подивитися фільм.

— Лео...

— Ну будь ласка.

Сьома сердито чмихнув, розуміючи, що Лео не відступиться, поки не отримає бажане.

— Він тут чи в нашій «норі»? — уточнив українець.

— У «норі».

— Добре. То я візьму?

Семен махнув рукою, показуючи: йди вже. Голова українця зникла в галереї.

Сьома спробував повернутися до головоломки, але думки, наче по¬тік води під вітром, відхиляло в іншу сторону. Може, його гіпотеза хиб¬на в самій основі? Що, як ті вісім знаків — зовсім не цифри, і в Паї- тіті була не вісімкова система числення?

«Комп’ютер...»

Навіть якщо символи зображують базові цифри, їхня кількість зо-всім не означає, що цивілізація Паїтіті користувалася вісімковою сис-темою. Цілком імовірно, що система була змішаною або ж при лічбі користувались абсолютно невідомим для нас способом, подібним до інкської кіпу1 чи юпани2.

«Нетбук», — раз за разом із підсвідомості Сьоми викочувались туманні образи, грубо порушуючи хіддумок.

Він зиркнув у той бік, де хвилину тому зник Левко, і виматюкав українця. Клятий комп’ютер тепер не ліз із голови. Замість того щоб ламати голову над символами...

Нараз Сьома стрепенувся. Він думав про нетбук перед тим, як узя¬тися за розрахунки, але вирішив, що калькулятора на телефоні виста¬чить.

Чесно кажучи, він просто полінувався спускатись до «нори». Ро-

____________________________

1 Кіпу (кечуа кИіри — «вузол», «зав’язувати вузли», «рахувати») — древня ра-хункова система інків та їх андійських попередників (племена кечуа, аймару), з

а деякими припущеннями також і своєрідна писемність. Кіпу являє собою складне переплетіння мотузок і вузликів, виготовлених з шерсті лам чи альпак.

2 Юпана (кечуа уирапа — «рахівниця») — різновид абака (рахівниці для арифме- тичних обчислень), яким користувались інки.

Принцип використання до сьогодні невідомий. Одні вчені стверджують, що при обрахунках на юпані застосовувалась система числення з основою 40.

Інші схиляються до того, що в юпані використо¬вувалась система числення заснована на числах Фібоначчі.

Росіяним наморщив лоба. Щось не так. Щось не давало йому спокою.

Нетбук... «Windows»... Калькулятор... Зненацька його очі округлили¬ся. Хлопець збагнув. Він підскочив на місці, ледь не випустивши ми¬лицю з рук. КАЛЬКУЛЯТОР! Ось чому мозок відмовлявся зосере¬джуватися на закодованих цифрах!

Сьома крутнувся на місці і підстрибом, по-пташиному підги¬наючи ногу, помчав углиб цитаделі. Коли він влетів до «нори», Лев¬ко саме вмощувався на матраці. Йшло завантаження операційної системи.

— Лео, мені треба нетбук.

— Але я...

— Він потрібен мені заразі

— Ти ж щойно дозволив, — відкопилив губу Левко.

— Дай сюди! — рявкнув Сьома, висмикнув комп’ютер з рук това-риша і пошкутильгав нагору, до сонця.

По дорозі «Windows» звично пискнув, повідомивши про завер-шення завантаження. Семен дочовгав до найближчого навісу і опус-тився в полотняне крісло. Костур пожбурив у траву. Через «Пуск» чпйшову папку зі стандартними програмами і запустив калькулятор. І\а екрані з’явилось вікно звичайного арифметичного калькулятора ОС «\^ЛПСІО\У&».

Посміхаючись, Сьома виконав команду меню «Вид Инженерный»,

і вікно програми миттєво поширшало вдвоє. Стали доступними нові, складніші функції та операції (тангенс, синус, косинус, десятковий та натуральний логарифми, факторіал...),

але найголовніше — хлопець аж руки потирав від задоволення — інженерний калькулятор дозво-ляв перемикатись між системами числення.

У верхньому лівому куті програмного вікна, під полем виведення результатів, з’явився пере-микач з чотирма пунктами:

Hex (тобто hexagonal) — шістнадцяткова система числення;

Dec (з англ. decimal) десяткова (цей пункт встановлений по: замовчуванню); v

Oct (octal) — вісімкова система числення;

Bin (binary) — двійкова система числення. >

Росіянин перемкнувся на Oct, вісімкову систему. Миттєво зроби^лись недоступними тригонометричні функції (cos, sm, tg) — відповідні кнопки стали неактивними. Не біда — вони йому не знадобляться! Також перейшли у неактивний стан клавіші з цифрами 8 і 9. У вісім! ковій системі вони зайві.

«І треба було стільки мучитись?» — Сьома відчув, що у нього змокріли долоні. Кілька натисків, і він отримає відповідь.

Він хвилювався, розуміючи, що результат підтвердить або спростує його гіпотезу.

Отже, потрібно обрахувати чисельник неправильного дробу. Сёмен натиснув трійку, потім «помножити», ввів 100516, клацнув мишею «дорівнює»

і до отриманого числа швидко додав 11117. У полі виведення висвітилось 313071 — правильний вісімковий чисельник. Усе, що лишалося, — поділити його на 100516.

Серце забухкало швидше. Сьома натиснув «поділити», набрав 100516 і, затамувавши подих, клацнув по кнопці з символом «дорівнює»:

У рядку результатів з’явилась одна єдина цифра -3.

Трійка? І все? Серце впало. Безглуздя! Не буває такого, щоб у результаті маніпуляцій з дробу вийшло ціле число.

Семен у розпачі відкинувся на спинку крісла, вставив ручку до ро¬та і почав несвідомо жувати. Ейфорія випарувалась. Хлопець зніяко-віло пощипував кінчик носа, збагнувши, що накрутив сам себе на рів-' ному місці.

Від нічого робити росіянин (не виходячи з вісімкового режиму) по¬ділив 7 на 2. У полі виводу неждано-негадано вигулькнув аналогічний Із попереднім результат — трійка.

Рука Семена зависла над клавіату¬рою, а зуби мертво вп’ялись у ручку. Що за фігня? Сім поділити на два не дорівнює трьом навіть у вісімковій системі числення.

Чому там ці¬ле число, коли результат має бути дробовим?

Сьома поділив 5 на 2 і в підсумку отримав... двійку!

«Бути такого не може. — Хлопець підсунувся до нетбука, почухав потилицю. — А що, як 3,5 помножити на 2?»

Він набрав трійку, після чого почергово натиснув клавіші з роз-ділювачем (комою) та цифрою п’ять. «Windows» видав характер¬не «дзень!», сигналізуючи про те,

що користувач намагається ви¬конати недопустиму процедуру, а в полі вводу зависло число 35. Не 3,5, а 35!

«Не зрозумів:»

Семен відмінив операцію, похапливо ввів довільне число, а тоді клацнув по кнопці з розділювачем. І знову пролунав той самий звук — «дзень!».

Він продовжив вводити цифри, але коми не з’явилося. Система не дозволяла задати для операцій дробове вісім- кове число.

Хлопець ляснув себе по лобі: інженерний калькулятор у вісімково- му режимі оперував лише з цілими числами.

Либонь, хлопці з «Microsoft» полінувались довести його до пуття або, швидше за все, не хотіли забирати хліб у розробників «MathLab» та інших програмних пакетів для математичних-обчислень. Як наслідок, під час ділення процесор вида-вав лише цілу частину від результату.

Знову глухий кут? Ні. Відповідь знайшлась миттєво. Передним правильний (у сенсі вісімкових значень) неправильний (у сенсі форми за-пису) дріб.

Нічого не зміниться, якщо він конвертує і чисельник, і зна-менник у десяткову систему, а потім поділить їх у режимі Dec! Власне,

з самого початку він так і планував.

Сьома не помічав, що, працюючи з калькулятором, і далі стискає зубами ручку. Щоб перевести число з вісімкової у десяткову систе¬му достатньо набрати його у полі вводу, а потім перейти у десятко¬вий режим (клацнувши на перемикачі Dec). Чисельнику 313071 н від¬повідало десяткове число Ю3993і0, а знаменнику 1005168—33102,0. Семен, відчуваючи, що серцебиття знову набирає обертів, заноту¬вав значення у блокнот. А тоді — виконав ділення в десятковому режимі.

В рядку виведення результатів вискочило число 3,141592653011903.

Ручка випала із зубів, а рот застиг розкритим від зачудування. Три — чотирнадцять — п'ятнадцять — дев’яносто два. Цю послідовність Семен знав напам’ять із восьмого класу.

Ось воно!

Росіянин записав результату блокнот, потім натиснув кнопку пі на калькуляторі і чисто для формальності порівняв числа:

3,141592653011903 3,141592653589793

Знайдений ним дріб до мільярдної долі (дев’ять знаків після коми) відтворював число пі.

«Боже, це ж так просто! Це ті! Записане до божевілля точним змі¬шаним дробом, та ще й у вісімковій формі, але поза всяким сумні¬вом— це ті. Розумаки з Паїтіті були збоченцями, проте знали вели¬чину числа ті!»

Лихоманкова дрож прокотилась тілом хлопця. У голові запамо¬рочилось від екстазу. Він скочив на ногу, ледь не впав, нахилився, підняв з трави милицю, і кілька разів пройшовся назад-вперед по те¬расі. У грудях клекотало, кулаки самовільно стискались і розтиска-і лися. Сторонньому така реакція може видатись дивною, однак той, хто жодного разу в житті не знаходив елегантного рішення наукової проблеми, над якою довбся тижнями, ніколи не розгадував карко¬ломний математичний ребус або ж не доводив до ладу запаморочли¬вий програмний алгоритм, ніколи не зрозуміє, від чого так перло Се¬мена. Оргазм із нічого — це прерогатива програмістів, аспірантів і задротів-ботаніків.

«Вони знали пі! — не міг заспокоїтися Сьома. — Я дурень! Ці хлоп¬ці вміли пересувати й обточувати кам’яні блоки вагою по чотири ти¬сячі тонн, звісно, вони знали число пі...» Насправді головне полягало в іншому. Йому вдалося дібрати ключі Він розшифрував метод коду¬вання, принаймні в тій частині, що стосується чисел, а це вже нема¬ло. Відтепер усе, що зафіксовано в числах на каменях Твердині, він зможе прочитати і зрозуміти.

— Перше число, — нараз спохопився хлопець.

Виставляючи костур далеко вперед, він пострибав назаддо нетбу¬ка. У нього було ще одне число. Всівшись, він зазирнув у записник.

13771

20540

що цього разу? Алгоритм уже відомий, тож обрахунки не зайнялий тридцяти ти секунд.

спочатку чисельник:

205408-28+137718=552718

Далі — перехіду десяткову систему:

552718=23225,0 205408=854410

І насамкінець — ділення:

= 2,718281835205992

Побачивши результат, Семен не здивувався. Фактично підчас процеу обчислень він здогадувався, що отримає у кінці. То була основа натурального логарифма — число е — одна з основоположних і най¬менш пояснених математичних констант.

Хай там що, але задоволення від того не поменшало. Сьома ні¬коли не вживав важких наркотиків, але зараз почувався так, наче був під кокаїном. Усе єство нуртувало; закриваючи очі, він уявляв, що летить.

Встановлення того факту, що вчені Паїтіті знали е, багато про що свідчило. Число ті трапляється всюди, починаючи зі звичайної триго-нометрії і закінчуючи квантовою теорією. Проте присутність л досте¬менно свідчить тільки про одне: людям, що висікли його на стіні, бу¬ло відоме співвідношення між діаметром і радіусом кола. Було б помилкою припускати, що вони також знали, скажімо, сталу Планка. І Іа противагу цьому, число е відіграє важливу роль у диференційному і а інтегральному численні, а це з великою імовірністю означає, що цивілізація Паїтіті розуміла суть інтегрування і вміла розв’язувати ди- ференційні рівняння. Це надзвичайно великий стрибок уперед. Якщо судити по нашій, європейській цивілізації, то між відкриттям ті і пер¬шою згадкою числа е в наукових роботах пролягло три з половиною тисячі років (наближене значення ті було відоме ще у 1900 р. до н. е. у Вавилоні та Єгипті; перша згадка константи едатується 1614 р. н. е.). І Семен це розумів.

А тоді він осягнув одну просту річ: йому потрібні числа. Всі чис¬ла, які тільки можна видерти зі стін цієї бісової цитаделі.

Лишивши нетбук, він подибуляв до входу в підземелля. Зустрів у переході охоронця і поцікавився, де зараз містер Х’юз-Коул¬ман. Перуанець ткнув рукою в напрямку підземелля. Сьома заспі* ] шив туди.

За кілька хвилин він спинився на порозі зали, з глибин якої доли¬нало безперервне гахкання молотів та зубодробильне деренчання від» і бійних молотків. Через пил майже нічого не було видно. Вдалині лед¬ве позначались промені чотирьох прожекторів.

Семен не наважувався зайти до зали. Він і так забрів надто далеко, Заборону ніхто не відміняв. Але нетерплячка під’юджувала.

— Містере Коулман! — закричав хлопець. Горлянку обпекло сухим пилом. Семен закашлявся. — Кхе... кхе... Містере Х’ю.«- Коулман!

Пневматичні відбійники стихли. Молоти працювали далі.

— Хтось гукав мене? — долинуло з туману.

— Це я — Семен. Ви можете підійти?

Джейсон, наче примара, матеріалізувався з хмари порохняви і дріб¬них уламків. Увесь брудний і змокрілий. На ньому були важкі чоботи, довгі гумові рукавиці й захисні окуляри. Ніс і рота затуляла пелюст¬ка. Футболка стала сірою від пилу, котрий помалу перетворювався ни багнисту кашу під пахвами та на грудях.

— Якого біса? — проричав сивочолий, стягнувши пелюстку і про-тираючи рукавицею скло захисної маски.

Сьома кліпнув і випалив:

— Джейсоне, я хочу вам дещо показати...

ХСІХ

16 серпня 2012 ронц. 15:33 [UТС—Б)

Паїтіті

— Перекладай, — наказав Джейсон, виклавши на стіл папку з фотографіями.

Сьома розумів, що від нього вимагається, але не поворухнувся.

— Я... — Сивочолий привів Сьому до себе в котедж, і росіянин по-чувався не в своїй тарілці. Левко якогось біса замість дивитись кіно вибрався на поверхню і бачив, як вони з Джейсоном пліч-о-пліч пе-ретинали терасу.

— Хлопче, — Х’юз-Коулман несильно торсонув Сьому за пле¬че, — у мене немає часу дивитись, як ти гальмуєш.

Я й без тебе знав, що цивілізація Паїтіті користувалась вісімковою системою, але ніколи не міркував про дроби. У папці — знімки з написами із різних частин Твердині, вибери будь-який і доведи, що твоє припущення пра- мнльне. Витягни хоча б одне число, яке я впізнаю.

- Але... — Хлопець хотів сказати, що у світі надзвичайно мало унікальних констант, які були б однаковими в математичних системах різних цивілізацій, але язик наче заіржавів.

Холодна хвиля страху про-котилася з грудей на голову, коли він осягнув, що, крім числа пі та основи натурального логарифма е, більше не здатен згадати подібних чисел навіть у нашій цивілізації.

Джейсон перевів долоню з плеча на шию Семена і несильно на- і ін’ііув:

- Якщо хочеш подумати, можу підвісити тебе за здорову ногу на рлдарній щоглі. Як тобі ідейка? Кажуть, це реально покращує приплив крові до мозку.

Семен виштовхав геть думки про Левка, якому доведеться досто- ґііеи всього пояснити, і струснув заціпеніння. Розкрив папку і почав перебирати фотокартки.

На знімках були написи зі стін, золоті пластинки й циліндри з ви-мішеними цифрами, траплялись фотографії пожовтілих від чаСулист- мн паперу із записаними вручну символами. Левова частка записів пули однорядковими, цебто не підходили Семену. Чисел у дробовій формі запису, після того як він перебрав половину знімків, набралось лише сім.

- Досить, — спинив хлопця Х’юз-Коулман. — Почни з цих.

Сьома підтягнув до себе ноутбук Джейсона і взявся конвертува-

і и дроби з вісімкової у більш зрозумілу десяткову форму. Перші два числа (одне висічене на чорній гранітній стіні, друге витиснене на ниютому циліндрі завдовжки десять і завтовшки три сантиметри) дали десяткові дроби 8,511714 та 40,001974. Ні перший, ні другий не викликали асоціацій.

Сьому пройняло потом, футболка вкрилась вологими плямами.

На третьому знімку був сфотографований напис:

Манера написання символів дещо відрізнялась від тих, що у Білій кімнаті, хоча Сьома все одно їх розрізняв. Звіряючись із записником, щомить більше тремтячими руками хлопець занотував відповідник:

Джейсон Х’юз-Коулман нависав над ним. Росіянин відчував поти-лицею його теплий, але безбарвний віддих, боячись озирнутись і по бачити срібний відблиск у вицвілих очах.

Користуючись калькулятором, Семен перевів отримане число в не правильний дріб. У чисельнику отримав число 36033138, знаменник ли-шився без змін 22445638. Записав обидва числа у десятковій формі:

36033138=98477910 22445638=608627ІО

виконав ділення:

984779

608627

= 1,61803371

1,618... Ще один десятковий дріб без усякого смислу. Сьому накри-ла чадна слабкість. Руки стали ватяними, груди затопило важкістю, що розповзалася по тілу і відбирала бажання рухатися. Він відклаи блокнот убік, відчуваючи, що не здатен конвертувати числа на решті знімків. Усе марно.

— Ану зачекай. — Джейсон узяв блокнот до рук. — Це часом но

золотии перетин

Слово «золотий» збило хлопця з пантелику, він згадав кімнату з зо-лотом у підземеллі Паїтіті і не зрозумів, про що говорить чоловік.

— Золотий?..

— Золота середина, золота пропорція, золоте число, — збуджено пе¬рерахував чоловік. — Ти маєш це знати, чорт забирай, згадай алгебру!

Раптово Сьома опинився в космосі, важкість зійшла, і він почував-ся, яку невагомості.

________________________

1 Золотий перетин — ділення будь-якої величини (довжини, площі, абстрактної цифри) на дві частини таким чином, що менша частина відноситься до більшої так само, як більша частина до всієї (вихідної) величини. Відношення більшої до мен-

шоі частин гцд час цього поділу описується ірраціональним виразом — і до-рівнює 1,61803399... (це відношення називається «золотим числом»).

Уперше зо-лотий перетин згадується в «Началах» Евкліда (300 р. до н. е.). Лука Пачолі, сучасник і друг Леонардо да Вінчі, називав це співвідношення «божественною про¬порцією».

На основі золотого перетину створено чимало архітектурних і культур¬них пам’яток, зокрема піраміда Хеопса в Єгипті.

- О, — тільки й видушив він і з надією глипнув на Джейсона.

- Ти пам’ятаєш, як воно визначається?

Хлопець кивнув (він сам здивувався, але потрібний ірраціональний вираз виринув при першому натиску на пам’ять):

- Корінь з п’яти плюс один, і все поділене на два.

- Ну... — Х’юз-Коулман нетерпляче постукав долонею по столу — Рахуй давай.

Росіянин повернувся до калькулятора і обчислив значення —

1,1)1803399. Від серця остаточно відлягло.

- Таки вона, — прошепотів Джейсон. — А ти, я бачу, розумник, ге.

Сьома покосився на чоловіка і вперше зауважив на його лиці щось

схоже на повагу. Хлопець швидко перевів чотири записи, що лиши-лися, у десяткові дроби, але жоден із них не виявився числом, яке він імігби ідентифікувати:

— Лише золоте число, решта — порожняк.

Джейсон вперся гепою об стіл і задумався, склавши руки на грудях.

- Я не здивований, — промовив він. — Решта чисел теж щось зна-чать, і це важливі числа, просто ми їх «не бачимо». — Чоловік пово¬див долонею перед очима, як часом роблять перед обличчям сліпця, пе-реконуючись, що він незрячий, а тоді знову склав руки на груДях.

— Але ж число пі, е і золоту середину ми «побачили».

— Невже не розумієш?

— Ні, — признався Сьома.

— Числа, які ти перерахував, — безрозмірні. — Цієї миті хлопець усе збагнув. — Вони однакові в усіх частинах Всесвіту, не залежать від гого, як їх виміряють. Інші константи — прискорення вільного падін-ня, гравітаційна стала, швидкість світла у вакуумі — залежать від осно¬воположних категорій, таких як одиниця часу, маса, спосіб вимірюван¬ня відстані, і ці категорії є унікальними для всякої розвинутої цивілізації. Суть, скажімо, гравітаційної сталої не міняється, але її представлення, спосіб запису, зовнішня форма, що виражає цю суть, буде цілковито різною у нас, — Джейсон показав пальцем на себе, — і у них, — ви¬простав руку до вікна, маючи на увазі цивілізацію Паїтіті. — Тепер ти розумієш?

Замість відповіді Сьома випалив запитання, що невідчепно гризло ного з того моменту, коли він побачив кімнату із золотом:

— Чому це так важливо? У вас же стільки золота! Чому ви скніє¬те в Мадре-де-Діос?

Х’юз-Коулман провів тильною стороною долоні по неголеному під-боріддю.

— Хтось робить гроші, хтось робить історію. Рауль Амундсен, Персі Фосетт, Роберт Скотт — ці люди помирали за ідею. Для них не існувало нічого іншого в житті, окрім бажання перемогти, крім неиерг борної жаги зробити щось, чого ще ніхто не робив до цього. КолумО сконав у злиднях, зате його ім’я ввійшло в історію. Кука вбили тупи*] лобі дикуни, але пам’ять про нього живе досі. Поглянь на біографію великих людей,. Семе. Серед них ти не знайдеш жодного, чиїм весни глинаючим прагненням було збагачення. Всі, хто шукав гроші, зр« І штою здобували багатство і поринали в небуття. Ті, що не зраджунд ли своєї віри, живуть і будуть жити вічно.

«Понесло.,.» — повівши бровами, подумав Сьома, проте рота ці розкрив. Джейсон продовжив:

— Тільки не думай, що я — пришелепуватий фанатик, який зби рається киснути в цій Богом забутій дірі до самої смерті. Я — нор мальний чоловік, як і всі, хочу будинок на Лонг-Айленді, «мерседес*! у гаражі і двійко-трійко вродливих панянок щовечора у ліжко. Колін і, я покину це мракобісся і повернусь у Штати, одначе перед цим... -<■ Сивочолий затих, погляд затуманився.

— Перед цим що? — підштовхнув його Семен.

— Треба завершити. Треба все тут завершити. Не всі загадки Паїтіті розгадані.

—: А ви можете їх розгадати?

Джейсон роздратовано вигнув брови, але переборов гнів, розумі¬ючи, що питання має сенс: він тут уже два десятки років, і може про¬сидіти ще двадцять, не посунувшись уперед ні на міліметр. Знизавши плечима, він проказав:

— Я завжди можу повернутись на батьківщину як простий уче-ний і ввійду в історію, розповівши світові про Паїтіті. Сюди мигцем прискаче американський спецназ і перестріляє всіх цих обдовбаннх перуанських мартишок, потім прийдуть будівельники, вирубають кілька гектарів лісу і збудують аеропорт. За кілька років місцина стане Меккою Південної Америки, другим Мачу-Пікчу. Точніше, Мачу-Пікчу стане другим після Паїтіті. Але... це не те, чого я праг¬ну. Тут, на Паїтіті, відбувається багато дивних речей, як із каменя¬ми, так і... з людьми. Я хочу показати світові, чого я тут навчився. Я вже можу чимало, проте більшість із того, що дала мені Тверди¬ня, стає неможливим, варто віддалитись від споруди на кілометр чи два. Не знаю, чому так. Та попри це хочу більшого, хочу наблизи¬тись упритул до таємниці, хочу... — Сивочолий закусив губу, несфо- кусовано туплячись у стіну кімнати.

- І що тоді, коли ваша таємниця буде розгадана?

Наступні слова Сьома прокручував у голові сотні разів, одначе ні

у вигляді Джейсона, ні у виразі-його обличчя, ні в тому, як він їх про¬калив, не було навіть натяку на насмішку чи іронію.

— Мабуть, тоді я володітиму світом.

«Прибацаний», — подумав Семен, слідкуючи, щоб скепсис не про- ішкнув на обличчя. Він не вникав у суть сказаного, вважаючи слова чоловіка повною маячнею.

— Числа важливі. — Джейсон повернувся з небес на землю. — Ми цілковито відрізняємося від тих, хто населяв Паїтіті, і числа — єдине, що може нас поєднати. Наша цивілізація пішла шляхом роз-питку знарядь праці. Ми пристосовуємо світ під себе, змінюючи і руйнуючи його. Це неприродно. Ми викривляємо, вульгаризуємо суть речей. Задовго до нас, задовго до інків тут жила інша цивілі-зація. Цивілізація, що розвивалась іншим шляхом: ці люди прони-кали у сутність речей, вивчали природу такою, якою вона є, не змі-нюючи і не ламаючи її, а потім пристосовували знання і вміння до свого побуту. Не навпаки. Розумієш, Семе?.. І їхні знання викарбу- иакі ось тут, — чоловік тупнув ногою, — в надрах Твердині.

Сьома змовчав.

— Скажу відверто, ти молодець. Ти менше ніж тиждень на Паїтіті і спромігся на ривок, на який мені не вистачило двадцяти років. Шко¬да, — в голосі сивочолого забринів щирий жаль, — що все даремно. Ти зробив грандіозне відкриття, тепер ми знаємо не лише про вісімко- ву систему, а й про запис дробових чисел, можемо «витягти» всі числа, проте це не наближає до розгадки таємниці. — Х’юз-Коулман зі¬тхнув. — Уся проблема в базових категоріях. Що таке секунда? 30400 частка земної доби. Але було б помилкою припускати, що одна секунда-з-Паїтіті дорівнює секунді в нашій цивілізації. Хто скаже, скільки «годин» було в їхнійлобі? Вісім? Шістнадцять? Тридцять дві? А скільки «хвилин» у годині чи «секунд» у хвилині? А раптом у них бу¬ли субсекунди — мікроскопічні інтервали, на які ділилася секунда?.. Та ж ситуація з вимірюванням довжин. Що таке метр? Це просто пла- тиново-іридієвий пруток у Міжнародному бюро мір і ваг1 (на сьогодні, по суті, музеї), еталон, із яким порівнюємо решту розмірів. Але у того, хто створив Всесвіт, довжина не обов’язково вимірювалась у метрах,

____________

1 Еталон метра, виготовлений зі сплаву 90 % платини і 10 % іридію у вигляді про¬фільної рейки з поперечним перерізом у формі літери X, зберігається у французь¬кому Міжнародному бюро мір і ваг, що у місті Севр неподалік Парижа. Там же зберігається еталон маси (кілограм) і багато інших еталонів.

правда, Семе? Цивілізація Паїтіті порівнювала довжину з іншими еталонами, через це при тій самій суті, при тій самій величині, числа вихо-

дять різними. Аналогічно з масою. Кілограм? Це циліндр із уже згаданого платино-іридієвого сплаву з діаметром і висотою, що дорівнюють

39,17 мм. Це абстракція! І в цьому вся заковика. Ми по-різному міряли й обчисляли цей світ. Відтак, у нас із ними цілковито різний набір

фундаментальних фізичних констант. Якби існувала константа, безроз-мірна і в той же час глобальна, яка дала б змогу зачепитись за...

— Знаю таку, — випалив Сьома.

— Що? — Джейсон не очікував, що його перервуть. Очі забігали, він наче не тямив, де перебуває.

— Постійна тонкої структури '.

— Що це, в біса, таке? — Джейсон бридливо скривився. Його страшенно роздратував той факт, що перед ним сидить шмаркач —

незмірно молодший шмаркач, — який знає щось, чого не знає він сам.

— У вас є довідник із фізики? Хоч якийсь.

Джейсон відірвався від столу, зник у сусідній кімнаті і через хвилину приніс Семену дві книженції: страшенно потріпану «Handbook of

physical constants»2 (під редакцією Сідні П. Кларка) з незрозумілою яскраво-червоною діаграмою на матовій твердій обкладинці, і другу —

у кращому стані, але також далеко не нову — Thomas J. Ahrens «Global Earth Physics: A Handbook of Physical Constants»3 із костру-

бато намальованим темно-коричневим глобусом. Погортавши перші сторінки, росіянин дізнався, що книга Сідні П. Кларка видана у 1966 році,

a «Global Earth Physics» Томаса Дж. Аренса — у 1995-му. Хлопець

зупинився на останній, новішій. Відшукав потрібний розділ, швидко

перегорнув кілька сторінок і ткнув у розкриту книгу.

— Ось.

Палець впирався у статтю підзаголовком «Fine-structure constant».

е2 е2 ч

а=—-=—— = 7,29735 • 10~3

4 пе0їгс 2 e0hc

Нижче йшло пояснення кожної величини, що входить у формулу: е — елементарний електричний заряд, 1,602 10— 19 Кл; h — h/2л —

_______________________

1. Постійна тонкої структури — фундаментальна фізична константа, що характеризує силу електромагнітної взаємодії, безрозмірна величина, що є комбінацією інших переважно розмірних фундаментальних констант. Введена у 1916 році фізи-ком Арнольдом Зоммерфельдом.

2. «Довідник фізичних констант»>:<(англ.).

3. Томас Дж. Аренс «Глобальна земна фізика: довідник фізичних констант» (англ.),

приведена стала Планка, 1,054 • 10_і4 Дж-с; с — швидкість світла у вакуумі, 299792458 м/с; є„ — електрична константа, 8,854 110“І2Ф/м.

— Вона точно безрозмірна?

Хлопець провів нігтем під значенням 7,29735- 10—3:

— А ви не бачите?

Джейсон телющився в книгу і... нічого не робив. Вдруге за день Се¬мен загнав його в малознайомий і незвичний емоційний стан, цього разу — в розгубленість.

— І що тепер? — невиразно пробуркотав він.

Постійна тонкої структури а є однією з найбільш загадкових кон¬стант. її ввів у фізику Зоммерфельд у 1916-му при створені теорії тон - кої структури енергії атома. Спочатку а була визначена як відношен¬ня швидкості електрона на нижчій борівській орбіті до швидкості світла. З розвитком квантової теорії стало зрозуміло, що таке спро¬щене бачення не розкриває суті постійної тонкої структури. Донині походження цієї константи, як і її фізичний зміст, не розкрите.

Сьома переписав значення а в блокнот, прибравши експонентську частину.

— Я «пережену» цю константу у вісімковий вигляді запишу циф¬рами з Паїтіті, після чого ви накажете всім, хто працює під землею, шукати схожий набір символів на стінах, на виробах із золота тощо.

— Ти думаєш, вони були аж настільки розвинутими, що знали цю константу?

— Я можу лише сподіватись.

— Гаразд. А далі?

Росіянин подивився на Джейсона.

— Поняття не маю. Але хіба це не те, чого ви прагнули? Постійна тон¬кої структури дає можливість зачепитись, відштовхуючись від неї, мож¬на спробувати витягнути значення елементарного заряду — таке, яким ноно було в розмінностях Паїтіті, — і далі одну за одною видобувати ві¬домі нам фізичні константи, а за ними... — Сьома зробив паузу, обдуму¬ючи, що збирається сказати, — ...а за ними також ті, що нам невідомі.

Помучившись хвилину, хлопець видав на гора «вісімкову версію» постійної тонкої структури:

І лише відсторонившись і зиркнувши на запису блокноті звіддалік, він усвідомив, що всі його потуги можуть завершитись фіаско.

— А-а-а-а-ай... — Хлопець видав звук одним горлом, не розтуля¬ючи щелеп.

— Що не так? — занепокоївся Х’юз-Коулман (він більше ні’ силкувався встигнути за лавиною думок росіянина, просто спосте¬рігав).

— Цей дріб, він... — Сьома не знав, як пояснити. — Скажімо, те ж

• 99 223 35е}

ті можна подати у вигляді -у», -ур, -щ-або вже відомим співвідношен¬ням -, щоразу поліпшуючи точність. Якщо дробова частина чис¬ла неперіодична, то кількість наближених «дворядкових» дробів буде як завгодно великою. Це, своєю чергою, означає: якщо науковці Паїтіті не користувались однорядковим способом запису дробових чи¬сел, постійну тонкої структури ми шукатимемо до кінця часів.

Джейсон заплутався.

— Я... не... я не розумію. — Здавалося, ще трохи, і він почервоніє,

— Нам не відомо, чи знала цивілізація Паїтіті однорядковий спо¬сіб запису дробів, чи записувала дробові числа лише дискретно, типу «ціла частина — чисельник — знаменник», — терпляче розтлума¬чив Семен. — На жаль, у нас лише однорядкова версія постійної тон¬кої структури, другої ми просто не знаємо, і якщо вчені уми Паїтіті за¬писали цю константу тим самим способом, що й ті та е на стінах Білої кімнати, тобто через чисельник і знаменник, то ми будемо дивитись на неї впритул і... ніколи про це не дізнаємось, бо не уявляємо, якими є ці частини.

— І що тепер? — удруге за останні п’ять хвилин поцікавився си¬вочолий.

— Треба підшукати іншу константу. Велику. Тобто з великою ці¬лою частиною. Таку, де були б сотні або ще краще — тисячі.

— І в той же час безрозмірну, — скептично докинув Джейсон. 1

Сьома ствердно покивав: «Ясне діло».

— Маєш щось на прикметі?

Цього разу росіянин замотав головою заперечно.

— На цей час нічого. Треба думати. — Він згріб довідники зі сто¬лу і лиш після того спитав дозволу: — Я візьму їх собі, о’кей?

— Бери. І думай. Часу маєш вдосталь. А мені пора повертатисі у підземелля.

Чоловік попрямував до виходу, показуючи, що розмову заверше но.

Сьома на хвильку затримався, витягнув з підставки для ручок тов стий чорний маркер «Сегйгореп» і дещо вивів на чистій сторінці. Ви рвавши листок, він наздогнав Джейсона.

— Візьміть ось це.

— Що це?

— Накажіть робітникам видивлятись цей фрагмент. Це 00357 — шматок «вісімкової» версії постійної тонкої структури. Такої, яка є, іншої не маємо... Можливо, нам пощастить.

Потримавши листок у руках, Х’юз-Коулман заштовхав його в за¬дню кишеню джинсів.

— Гаразд. — «А чому ні? Втрачати нема чого...» Все ж краще, ніж топтатись на місці.

Вже надворі, зачинивши двері, покинувши Семена на порозі коте¬джу і відійшовши на десяток кроків, Джейсон раптово обернувся:

— Семене...

— Га?

— Ти не втомлюєшся все знати?

Сьома посміхнувся:

— Ні, сер.

— Бережи свою голову, хлопче. Вона тобі знадобиться...

17 серпня 2012 року, 16:04 [UTС—5] Паїтіті

Як він і думав, Левко чекав, встромивши руки в кишені шортів.

Українець стояв біля початку похилого спуску в надра Твердині, Сьома, неспішно переставляючи костур, наближався по стежці, що йшла вздовж фронтальних граней пірамід; обоє з останніх сил вдава¬ли, що зустріч вийде цілковито випадковою, паралельно вигадуючи відмовки, щоб уникнути розмови.

— Ну, привіт, — підійшовши й спинившись, обізвався Семен.

Левко обмежився кивком: вони сьогодні не раз бачились.

— Можеш узяти нетбук, якщо треба, —тільки щоб не мовчати, вимовив росіянин. — Він мені більше не потрібен.

— Дякую. — «Як і мені». — Ти як? — Українець спробував за¬зирнути Сьомі у вічі, але в нього нічого не вийшло: росіянин вправно вивернувся, перевівши погляд на гіпс.

— Та нормальок, майже не болить. тге Росіянин вдав, що не розу¬міє, про що насправді спитав товариш.

— Що за книжки?

— ДОВІДНИКИ З фізики.

А.

Вони ще ніколи так не розмовляли. Вони ніколи не стояли пору*ш почуваючись мов два електрони, що з шаленою силою намагаються \ відштовхнутися один від одного.

«Як ми до такого докотились? Через що це? Через Сатомі? — думав Левко. —1 Невже причина в ній? Чи... в мені? — Він не виключав ; такої можливості. Можливо, це свідчило про об’єктивність, та аж ніяк ) не про бажання змінюватись. Левко хотів змінювати ситуацію, а не се¬бе. — Чи це через Джейсона? Про що вони говорили в хатині?» Хло-І пець злився і водночас побоювався Семена через те, що у такий криЯ тичний момент, коли вони мали би згуртуватись і виступити разом проти спільної загрози, їх розвело на світлові роки один від одного. Так,(І саме побоювався, хоча не міг докопатися й з’ясувати, звідкіля взялось' це бридке почуття, що гарячою струною вібрує між животом і грудьми.1

Мовчанка затягувалася. Семен уже ніби відважився оминути Леве ка, а проте, уявивши, що лягатиме спати і прокидатиметься з ним в од¬ній кімнаті ще багато-багато дні в і постійно бачитиме його мовчазно* докірливі сині очі, передумав і вирішив поговорити просто зараз. її

— Слухай, Лео, я мушу пояснити стосовно вилазок у підземелля ! і того, що я там...

— Допоможи мені, — хрипким голосом обірвав його Левко,: од* ночасно з приятелем вирішивши, що краще припинити гру в менталіШ ні піжмурки.

— Допомогти з чим? — Прохання застукало Сьому зненацькаіЯ З головоломкою, відказав Левко. Семен сторожко зирнув на!

очі співрозмовника, але не побачив навіть тіні насміху. — Ти ж лю-і биш розв’язувати ГОЛОВОЛОМКИ;

— Я не в’їжджаю, Лео.

Українець знизив голос до ледь чутного шепоту, але голови не схи-| ляв, щоб зі сторони ніхто не запідозрив, що вони обговорюють щось] дійсно важливе.

— Мені начхати, про що ви гелгочете з тим сивочолим психом,! я хочу, щоб ти допоміг мені втекти.

.. Семен несильно зблід і смикнув кадиком. Він відвів очі, можливо,! щоб поглянути,,чи їхнщо н^ підслуховує, але швидше за все, не ВИ-.: тримавши загострений погляд Левка.

—- Нувак... — сказав росіянин і затнувся. У голові була каша. І

Лео почекав секунд п’ять, після чого, збагнувши, що Сьома не про-довжуватиме, дістав із кишені зіжмаканий папірець зі схемою.

— Ось тобі вихідні дані: на Паїтіті дев’ятнадцять індіанців, більшість шпортається в надрах Твердині, решта працює на кокаїнових плантаці-ях.

Вони тут найнижча каста. Є шестеро науковців, докторів наук: гео¬лог, хімік, два археологи, здається, історик і хтось на кшталт мовознав¬ця чи спеціаліста по древнім писемностям.

Точно не знаю, бо вони нечасто з’являються на поверхні. Більш-менш на одній сходинці зі вче¬ними в цій ієрархії кухар Марко Молінарі, лікар Мел Барр і пілоти;

Ві¬ктор Шако, Гордон Лі Купер і Джим Ломбарді. Пілоти, я підозрюю, «котуються» трохи вище, бо Віктор — єдиний, хто, крім стрільців; неї носить браслет з локатором. Над усіма ними стоять четверо ґевалів, ко-1 лишні Найманці з приватної компанії «Blackwater», місцева версія ЦРУя вони стежать, щоб ніхто не звалив, не базікав зайвого і не зв’язувався із зовнішнім світом. По суті ці хлопці наділені необмеженою владоКЯ Головний над усіма —Джейсон Х’юз-Коулман. Перуанці На чолі з Кіс<1 пе є чимось на кшталт автономії. Мені здається, вони лише формально підпорядковуються Х’юз-Коулману, хоча, як і інші мешканці Паїтіті, не можуть самовільно покиДати проект, — Сьома уважно слідкував, як Левко водить пальцем по намальованій від руки схемі. — Індіанці пом вний день на роботі, ночують у бараках, що на схід від пірамід. Двоє бій«| ців Кісгіе безупинно — І вдень, і вночі — несуть вахту на верхній терамі сі. Обидва озброєні АКМ. Патрулі змінюють один одного кожні вісім годин: о 12:00 дня, о 20:00 вечора і о 4:00 ранку. Один вартовий пере« буває в східній частині тераси, наглядаючи за спуском у катакомби i(raJ даю, це головне) за радаром. Другий сидить на західній частині •— сто* рожить вертольоти й ангари. Амаро Кіспе, перуанці, що не стоять на-; чатах, стрільці Джейсона й науковці ночують у Твердині. Єдиний, хто! нагорі протягом ночі (крім мачігуенга і вартових), це Джейсон. Він живе в хатині, в якій ти мав приємність побувати. Загалом сорок -фі шісТь чоловік... не рахуючи нас, звісно.

‘ЙР Звідки ти все це знаєш? не зміг стримати подиву Семен. І

-1- Я не б’ю байдиКи, поки дехто обтирає павутиння в підземел^ і студіює довідники з фізики.

Ти нарвешся. За нами спостерігають.

Левкб скривився:

Це мені говорить людина, котра, ні з ким не порадившись, по! лізла у катакомби і щойно провела півгодини віч-на-віч із психом, який ' тутусім заправляє? '

Росіянин прикусив губу:

— О’кей, що ти хочеш від мене?

— Допоможи нейтралізувати їх усіх. ^ Левко ненавидів себе заі благальні нотки, що плакучою скрипкою полискували у голосі. — Весь гарнізон. Хоча б на годину. — Без Сьоми йому не впоратися.

Семен несвідомо замотав головоіо з боку в бік. просто?

Це встигли слова випурхнути з рота, як хлопець уже перебирав у голові варіанти «нейтралізації», розмірено, по-шаховому розкручу¬ючи стратегії набагато ходів уперед.

«ТеореТичнО стрїльщв іперуан- ців можна заблокувати уліі$емелліІ.. вони поза грою.... вчених можна

їм брати до уваги... як і мачігуенга (попри те що каменярі сплять на Тгр.ісі )... якщо вдасться, лишаються двоє вартових і Джейсон...

Джей- який, знову ж таки гіпотетично, може бути відсутнім, скажімо, вдатись у вилазку... в результаті — за інших сприятливих умов _ Миємо лише двох перуанців...»

А потім він згадав дерево з жовтими квітами;

«Дерево. Чорт!»

- Якби це було легко, я б тебе не просив, — проказав українець.

Левко не дурень. Звісно, він петрає не так швидко, як Семен, і три-має в голові значно менше, але все чудово схоплює. Українець усвідом¬лював, що мусить припинити спілкування Семена з Джейсоном, відчу- и.ін, наскільки це небезпечно... загрозливо для них усіх. І заразом

шопець розумів, що єдиний реальний спосіб, яким він може це зроби- ІТИ, — забрати Сьому з Паїтіті.

- Потрібно все гарно зважити, я не можу так зразу щось запропо-нувати, але...

«ДЕРЕВО!»

— Що «але»? — скинув брови Левко, відчуваючи, що його приятель вислизає, немов слизька рибина, що зірвалася з гачку за півметра

ВІД берега.

— Це божевільна затія, і вона... нереальна. — Семен лукавив, йому знадобилось п’ять секунд, що вияснити, що теоретично «погасити» гар-нізон Паїтіті можливо. І не на годину, як просив Левко, а на час достат-ній для підйому в повітря тисячі «Колібрі». — Я не хочу марно обнадію-вати тебе. Ми не зможемо. На Сатомі не варто розраховувати, у мене зламана нога, якщо Грем поратиметься з «Колібрі», тобі, Лео, доведеть-ся самому опікуватись ситуацією на терасі. Якби не мій міг гіпс, ще мож¬на було б, а... г— Хлопець опустив очі, відмовка звучала непереконливо.

Левко розвернувся і, не сказавши ні слова, закрокував геты Семен дивився йому вслід знеохоченим поглядом, дивився з жалем, проте не відчуваючи бажання погукати товариша.

Вони обоє розуміли, що проблема не в зламаній нозі. Сьома не хо¬тів тікати.

17 серпня 2012 року. 17:04 [UTC - S]

— Для чого ви мене покликали? — Семен йшов назирці за Джейсо¬ном. На чоловіку досі була брудна футболка.

— Щоб показати ось це. Подумав, ти маєш це знати.

Х’юз-Коулман спинився і підніс ліхтар до стіни коридору. Вони

з Семеном стояли на десять метрів нижче входу в Білу кімнату. Біля лівої стіни.

— Що там?

Хлопець спочатку нічого не побачив. І лиш нахилившись, розріз¬нив багряно-чорні лінії, що проступали на сірій гранітній поверхні,

— Підійди і стань поруч зі мною, — порадив чоловік, — тоді по-бачиш.

Сьома послухався і моментально побачив зображення — все від-разу, цілком. Так наче його намалювали спеціальною фарбою, що стає невидимою, перестаючи відбивати світло, як тільки промені потра-пляють на неї не під прямим кутом.

— Вау, — не зміг погамувати захоплення росіянин. — Що це?

— Це ти мені скажи, — хитро зиркнув Джейсон.

— Я?

— Так. — Чоловік знав, що викарбовано на стіні, але хотів при-мусити Семена думати. Так було краще. Так було потрібно.

Сьома ступив крок назад, щоб краще осмислити малюнок. Перед ним постав круг, а точніше — кільце, розділене на вісім секторів. Сек-тори пронумеровані цифрами від нуля до семи. У верхньому лівому ку-ті стояв символ, що відповідав числу вісім, у верхньому лівому — циф¬рі п’ять. Нульовий сектор був поділений на менші сегменти в поки що незрозумілому співвідношенні. В центрі кільця древні художники роз- і містили вісімкове число — 555 — три п’ятірки. Саме воно проступа¬ло найчіткіше. І в самому низу зображення проходив напис, в якому, крім незнайомих символів, Семен розрізнив «п’ятірки» й «вісімки».

Хлопець наморщив лоба. В іншій ситуації він зразу здогадався б, що перед ним, але того вечора з голови не йшла остання розмова з Левком.

(я не б’ю байдики, поки дехто обтирає павутиння в підзе-меллі... )

Росіянин не міг ні про що інше думати.

— Я не... Джейсоне, я не можу...

— Подивись на число в центрі. — Сивочолий підніс ліхтар до чис¬ла 555. — Відповідь на поверхні, Семене.

Сьома зрозумів натяк. Дістав ручку й блокнот, щоб дізнатися, що ховає вісімкове 555.

— Триста шістдесят п’ять! — вигукнув він. І тут же: — Це календар!

— Бінго! — крекнув Джейсон.

— У них було вісім місяців у році і... і... — Хлопець спробував по-ділити 365 на 8 і, не отримавши цілого числа, розгубився. Голова геть не варила. — Вісім місяців по... гм. — Він затих. Надовго.

Джейсон вичікував, а коли заговорив, голос його звучав розчаро¬вано:

— Вісім місяців по сорок п’ять днів у кожному, плюс п’ять відособ¬лених днів у році. Бачиш? — Чоловік торкнувся пальцем п’яти заго¬стрених виступів на сегменті, що відповідав останньому, сьомому мі¬сяцю. — Вони позначають п’ять неврахованих днів, що не належать до жодного місяця.

— А в місяці?

Х’юз-Коулман перевів палець на нульовий місяць, чий сектор був розграфлений на тижні й дні.

— П’ять тижнів по вісім днів у кожному, плюс знову ж таки п’ять неврахованих днів. Ось тут усе розмічено, можеш перерахувати.

— А як з високосними роками?

Джейсон знизав плечима:

— Мабуть, як і ми, додавали по одному дню раз на чотири роки. А може, відразу п’ять днів — раз на двадцять років.

— Це так дивно... — сказав Сьома.

— Що саме?

— Те, що кількість діб у земному році — 365 — у вісімковій сис-темі відповідає числу 555. Фантастично просто.

— Взагалі розподіл напрочуд симпатичний. Вісім місяців, п’ять тижнів, вісім днів — усе крутиться навколо вісімок та п’ятірок. У та¬кі моменти я починаю думати, що греки, чи єгиптяни, чи шумери, чи хто там перший вигадав прототип сучасної математики, поспішили з вибором десяткової системи числення.

Притримуючи блокнот долонею, росіянин занотував:

365

45*8+5

(5*8+5)*8+5

рік=8 місяців по 45 днів +5 днів

місяць = 5 тижнів по 8 днів + 5 днів

— Ось цей запис унизу... виходить, це формула, що описує весь календар. — Семен показав Джейсону записник, притримуючи па¬лець на рядку з формулою (5 • 8+5) • 8+5, а тоді перевів погляд на рядок з символами внизу малюнка. Тон у нього був радше питаль¬ним, ніж ствердним.

Чоловік покосився на росіянина:

— Ти не зосереджений.

— Та ні, все гаразд, — неуважно відповів Сьома.

Джейсон пригасив всезнаючу посмішку, що норовила вискочити на лице.

— Це через те, що ми спілкуємось? — Росіянин смикнувся і по-дивився на сивочолого надто поспішно, щоб говорити «ні». — Твоїм друзям це не подобається, так?

— Левку, — вперши погляд назад у стіну з круглим календарем, промовив хлопець. — Лише Левку. Іншим начхати.

— Українець не здається... — в нікуди промовив Джейсон. Він ди-вився тепер в одному напрямі з Сьомою — на центр календаря з трьо¬ма однаковими символами, що відповідали п’ятіркам.

Семен здвигнув плечима, не подумавши, що в цій ситуації будь-яка реакція означає відповідь «так».

— Хочеш, я його приберу? — запропонував Х’юз-Коулман.

Сьома здригнувся. Якби він зараз дивився кінофільм, у якому під

Джейсоном-актором виплили титри зі словами «Хочеш, я принесу мо-розива?», то повірив би титрам, а не власним вухам, настільки буден-но й гладко звучав голос сивочолого.

— Ні, Джейсоне! Господи, ні!!

— Як знаєш. Просто мені здалося, що він заважає.

У Сьоми нарешті прорізались очі. Невже він вірив, що колись змо-же порозумітися з цим монстром? Невже не розумів, який він насправді? Семен різко перехотів спілкуватися з Джейсоном. Не хотів його олчити чи чути. Шкода, але тепер уже Джейсон не хотів обривати спіл¬кування.

— Хай там як, це лише прелюдія. — Щось сіпнулось у горлі сиво- чолого. — Не зовсім те, заради чого я тебе кликав. — Він підібрав¬ся, риси обличчя загострилися. Х’юз-Коулман виставив долоню, і Се¬мен розгледів на ній ключ. — У кінці коридору е великі двері, закриті масивним навісним замком. Бачив їх? — Хлопець кивнув, не зводячи очей з ключа. — За ними — Чорна кімната. Зазирни до неї, коли ма- і имеш настрій.

Сьома взяв ключ і стиснув його в кулаку, боячись, що Джейсон за¬боре його.

— Що там?

— Дати.

— Дати?

— Так. — Чоловік забрав ліхтар від стіни і, втупившись поперед себе, попрямував до виходу. — Тільки не заходь туди вночі, — кинув він через плече.

— Чому?

Відповідь Джейсона надійшла наче крізь товщу води:

— Бо якщо щось станеться — я не встигну тебе витягти.

...Ввечері Джейсон довго не міг заснути. Згадка про Чорну кімнату

розбурхала його. Він не заходив туди вже два з половиною роки, навіть не спускався в кінець коридора, здригаючись від одного погляду в бік чотириметрових дверей. Зрештою чоловік поринув у напівзабуття, яке, втім, не принесло полегшення. Джейсону снилися липка й похмура піть¬ма Чорної зали й отвір в підлозі, з якого долинав загадковий зривистий шепіт. Отвір, із якого піднімалось щось мутне, розпливчасте й несамо¬вито чорне. Чорніше за темряву, що огортала Джейсона вві сні.

Янгольські Сурми

17 серпня 2012 ронц. 17:044 [UТС—5]

Паїтіті

Росіянин не спав усю ніч і на ранок страшенно змучився. В голові ца-рював тотальний безлад: раз за разом у свідомості прохоплювались уривки фраз...

(мені начхати, про що ви ґелґочете з психом...)

(хочеш, я його приберу?..)

...а перед очима спливали яскраві палички, схожі на збудників смер-тельних хвороб під мікроскопом. Семена лякало не бажання залиши-тись на Паїтіті. Це він міг пояснити, він легко прийняв цей факт і знав, що зможе жити з ним, не шукаючи виправдань. Хлопець боявся іншо¬го. Збрехавши Левку, своєму найкращому другові за останні два ро¬ки, він не відчув жалю, жодних докорів совісті. Страшно було, що він не відчув узагалі нічого.

(допоможи нейтралізувати... хоча б на годину...)

(...затія нереальна...)

(українець не здається...)

(хочеш, я його ПРИБЕРУ?)

Те, що не давало Семену спати, не мало нічого спільного з совістю. Химерне відчуття, від якого злегка млоїло у шлунку, було радше гіпер- трофованою формою цікавості, змішаною з безжальним усвідомлення того, що він достеменно знає, як організувати втечу. Мабуть, йому вда¬лося б заснути, якби не спогад про заквітчане дерево, яке хлопець поба¬чив того дня, коли вперше опинився перед Паїтіті. Триметрове кущопо¬дібне деревце з жовтими квітками, що тулиться до прямовисної північної стіни Твердині приблизно на середині між основою і вершечком. «Янгольські Сурми... без дурні... то були Янгольські Сурми».

Під ранок Сьома прийняв рішення допомогти Левку.

Росіянин підвівся і наскільки дозволяв гіпс швидко одягнувся. По¬тім дошкандибав до матраца, на якому похропував Левко, і поторсав українця.

— Лео...

Левко щось муркнув і відмахнувся.

— Лео, прокинься. — Сьома говорив російською.

— Чого тобі?

— Вставай.

Левко розплющив праве око. Темні кола під очима і стиснуті до бі-лою губи Семена насторожили його, правда, не настільки, щоб роз-плющувати ліве око.

— На фіга? Ще ж рано.

— Я знаю, як нейтралізувати весь гарнізон.

Українець без жодного слова сів на ліжку. Сьома приклав палець до губів і поманив його за собою. Левко вскочив у джинси, натягнув кросівки і навшпиньки вислизнув з «нори».

Хлопці вийшли на терасу. Сонце щойно зійшло, розпластавши ков¬дру з променів над сельвою. Повітря було свіжим, а кольори настіль¬ки насиченими, що здавались нереальними, наче з картини. На стіль-чику біля бараків, задерши голову й висолопивши язика, схропував перший вартовий. Другого не було видно. Мабуть, досипав десь по-між ангарів.

Семен повів Левка до північної кромки і спинився на самісінькому краю платформи. Зазирнув униз і... переконався, що не помилився.

— Бачиш оте дерево?

Росіянин тицьнув на кущоподібне триметрове деревце, рясно всі¬яне блідо-жовтими видовженими квітами. Воно притулилось у розко¬лині між каменями на три рівні нижче верхньої тераси. Площадки під ним не було — в цьому місці стіни різних рівнів майже дотикалися, -— деревце росло з розколини, в якій протягом століть назбиралось до-статньо ґрунту. Воно в буквальному сенсі висувалось із прямовисної стіни.

Левко позіхнув і перепитав:

— З жовтими квітками? — У тих квітах було щось до болю знайо-ме. Українець десь зустрічав їх, і то не один раз. Але де? Він же впер¬ше у джунглях.

— Ага.

— Бачу.

— Це -— Янгольські Сурми. Angels’ Trumpets.

— І що? — Українець знову позіхнув, аж щелепи хруснули.

— Наукова назва цієї рослини — Brugmansia Candida, тобто бруґ- мансія деревовидна. Це дерево, а особливо його квіти, є одним з най- сильніших галюциногенів у світі. Шамани багатьох народів Південної

Америки використовували бруґмансію для ритуальних обрядів, спим кування з духами, пророцтв і тому подібної чорної магії.

Левко туго кліпнув і покосився на Семена. Він ще не відійшов від сну і не міг в’їхати, якого дідька Сьома потягнув його в таку рань дивитись на задурливі квіточки і розповідати про чорну магію.

— Не розумію...

Росіянин зітхнув:

— У журналі «Psychiatry and Clinical Neuroscience»1 був описи ний випадок, коли після однієї чашки чаю, завареного на пелюстках бруґмансії, хлопчина ампутував собі пеніс і язик.

— Та ти що... — сонно пробурмотав Левко. — Для чого він по зробив?

Сьома не витерпів і з силою ляснув товариша по лобі:

Прокинься, Лео! Той хлопчина був у нестямі. Алкалоїди, які міс-тяться у бруґмансії, настільки потужні, що внаслідок вживання наспіс цілковитий розрив з реальністю. Людина марить і не усвідомлює цьо¬го, все здається напрочуд реальним. Якщо галюцинації, викликані ін¬шими наркотичними рослинами, описуються переважно як приємні й безневинні, то всі, хто вживав бруґмансію, в один голос твердять: видіння, спричинені Янгольськими Сурмами, неймовірно моторошні й бридкі.

— Відколи це ти став біологом? — спитав Левко і тут-таки змір¬кував, що «біолог»,; мабуть, не зовсім доречне в такому разі слово,

— Глянь уважніше на квітки. Вони тобі нічого не нагадують?

Левко закивав (хоч і не зміг пригадати), а Семен продовжив:

— Вони нічим не відрізняються від квіток дурману. Нашого звичай-ного дурману. Хіба що пелюстки дурману не такі яскраві, більш бліді.

— Точно! — Перед очима у Левка враз постали подібні рослини, які він не раз бачив у бабусиному селі на Кіровоградщині (тільки там вони мали вигляд великих трав, а не дерев).

— Так я дізнався про бруґмансію. Років два тому надибав у Мере¬жі інформацію про види дурману з більшою концентрацією алкалої¬дів, ніжу тих, що ростуть у Росії чи Україні. Зацікавився, став читати. Потім натрапив на згадку про інший рід рослин з тієї ж родини, що й дурман (пасльонові), але з іще більшим вмістом галюциногенів, які зростають переважно у Латинській Америці. Це й була бруґмансія.

_____________________________

1 «Психіатрія і клінічна неврологія» — англомовний науковий журнал, що виається японською Спілкою психіатрії та неврології. Станом на 2012 IF(impact factor) журналу складає 2,133.

Здається, в тому самому «Psychiatry and Clinical Neuroscience» писа¬лись, що за 1994 рік в одній тільки Флориді сто дванадцять підлітків потрапили до реанімації через споживання бруґмансії, деякі померли. Рослина спричиняла глибокий транс із кривавими й бридкими ефек- іпми, що іноді призводили до тимчасового безумства. Дерево завдяки яскравим квітам я зауважив першого ж дня, як ми підійшли до Паїті- N. — Семен показав пальцем на деревце, а тоді розвернув Левка до себе: — Чувак, бруґмансія — це ключ до втечі.

Левко нарешті вхопив ідею, але вона йому не сподобалась. Ні разу.

— Як ти пропонуєш...

Росіянин недослухав і відповів, випереджаючи запитання:

— Підкинути в їжу перед обідом. Сатомі допомагає на кухні, вона іможе це зробити. І тоді ти... тобто ми... отримаємо день, щоб вшити¬ся з Твердині.

— Цілий день? — не повірив Левко.

Семенові очі недобре зблиснули:

— Якщо правильно визначитись із дозою, наслідки інтоксикації відчуватимуться на третій день після отруєння. Бругмансія «погасить» гарнізон мінімум на дві доби. Повір, Лео, ця рослина — страшна і не-безпечна штука.

Левко закліпав (тепер значно швидше) і, витягнувши шию, став роз-дивлятись далеке кущисте деревце, завішане, мов ялинка новорічними іграшками, біло-жовтими квітами. Таке мирне й незагрозливе на вигляд.

— Бляха, до дерева двадцять п’ять метрів. — Українець остаточ¬но проснувся.

— Я знаю. Але якщо ти не хочеш...

— Хочу. Що треба робити?

Сьома якось дивно (приречено?..) посміхнувся.

— Для початку нарвати квіток.

CII

18 серпня 2012 року. 06:27 [UTC—5]

Паїтіті

Спускаючись до «нори», Левко поцікавився у приятеля:

— Чому передумав?

Семен спинився і довго мовчав, вдаючи, що зручніше вмощується на костур. Зрештою він сказав:

— Я не передумав. Просто раніше не вірив, що у тебе... що у нас усе вийде.

Слова були далекими від правди. Семен брехав. Росіянин почу-< вався винним перед Левком через те, що не сказав про Ґрема і Са- томі. Проте головною причиною зміни рішення стало усвідомлення, що його товаришів, якщо вони залишаться в Паїтіті, раніше чи піз¬ніше вб’ють. Сьома підозрював, що Х’юз-Коулман лиш вичікує. Він дочекається реакції з Європи з приводу зникнення чотирьох студен¬тів у Перу, подивиться, наскільки активно вестимуться пошуки, піс¬ля чого зробить усе, щоб скерувати рятувальників (якщо такі будуть) по хибному сліду. Можливо, тоді Джейсону знадобляться тіла Ґре¬ма, Левка і Сатомі, — щоб підкинути на шляху пошукової групи (певна річ, десь дуже далеко від Паїтіті) й інсценувати трагічну за¬гибель мандрівників. Можливо, до цього не дійде. Пошукових заго¬нів може й не бути (хоча Сьома вірив, що Ян зробить усе, щоб спо¬рядити рятувальну експедицію), але навіть якщо будуть, вони не зайдуть далеко. Джейсону лишиться трохи потерпіти, поки пошуки не вщухнуть самі по собі, після чого він з легкою душею позбудеть¬ся студентів. Вони стануть зайвими. Його, Семена, зважаючи на не¬щодавні відкриття, майже напевно лишать живим, проте решта так чи інакше помре.

Сьома знав, що ніколи не пробачить собі загибель товаришів, то¬му мусив допомогти. Чи тікатиме сам? Він іще не вирішив. Аби не катуватись роздумами, Семен постановив, що остаточне рішення при¬йме в останній момент, що передуватиме втечі.

Звісно, якщо до такого моменту дійде.

— То ти з нами? — сяючи, Левко потиснув друзяку за плече.

Зневіра щезла: Семенів задум давав значно більше за хисткі спо-дівання чи надію — він пропонував реальний шанс вирватися з поло¬ну. Українця сповнювало п’янке піднесення — він рвався у бій. Він готовий був пробачити приятеля. Ні, не так — він просто викинув з го¬лови історію з Сатомі і розмови з Джейсоном. Левко посміхався, по¬сміхався по-справжньому. Вперше з того моменту, коли побачив Твердиню.

— Не знаю...

— Ти не хочеш тікати?

— Я не знаю, чого хочу.

— «Якщо не знаєш, чого хочеш, помреш в купі того, чого не хо¬тів». Це «Бійцівський клуб», друже. —Левко зазирнув у обличчя то¬вариша. — То ти з нами чи ні? — повторив запитання.

— Так, я з вами, — коротко відповів Семен.

— Прекрасно! Давай швидше.

Хлопцю не терпілось поділитись з Гремом. Тобто ділитись йому зовсім не хотілось, він би не дуже бідкався, якби мулат згнив у цих руїнах, але усвідомлював, що тільки американець може підняти гелікоп- і'гр у повітря, а без гвинтокрилої машини він вартував стільки ж, скільки одноногий каліка на позиції центрального форварда у профе¬сійній футбольній команді.

Опустивши голову, Семен понуро дибуляв за Левком.

СIII

18 серпня 2012 року. 07:06 [UТС-5]

Паїтіті

Ні, — категорично заявив Ґрем Келлі.

- Що-о?! — за лічені секунди Лео став червоний як помідор.

— Ні, — стояв на своєму мулат. — Я не згоден, бадді.

— Чому?! — «Сука».

- Бо нас перестріляють на хер. Якщо не під час лазіння по стінах Твердині, то підчас самої втечі — точно.

— Краще так, ніж сидіти, склавши руки! — Левко заледве контро¬лював себе. Відмова Ґрема за мікроскопічну долю секунди довела його по шаленства. Він як ніколи гостро відчув, наскільки сильно ненавидить лмериканця. — Ти запропонуєш щось краще? — вслід ледь не зірва¬лось образливе «ніґере», хоча слово легко читалось по губам українця.

— Ян найближчим часом зрозуміє, що ми пропали, і заб’є на спо¬лох, — огризнувся мулат.

— Тс-с! — зашипів Сьома. — Ніяких розмов уголос про чеха.

Левко відмахнувся від росіянина:

— І що? Хер нас хтось знайде. — Він спопеляв Грема поглядом. —

Навіть коли так, ти думаєш, Х’юз-Коулман віддасть нас рятувальни¬кам? Дуже сумніваюсь. Він боротиметься за Твердиню. А нас тоді точно перестріляють, тільки вже як рабів: на колінах, із зав’язаними за спиною руками і чорними мішками на головах.

Американець замахав пальцем перед носом Левка.

— Ні-ні-ні! Ти не хочеш розуміти, наскільки все нереально. Яким чином ти спустишся по стіні Паїтіті? А що робити з нічними вартови¬ми? — Випльовуючи кожне запитання, Ґрем загинав по пальцю. — Далі — навіть якщо тобі вдасться нарвати тієї бургомістрі!', чи як там її, і ти накришиш її пелюстки у каструлі з їжею, хто дасть гарантію, що всі без винятку жителі — інженери, пілоти, науковці, охоронці, ро¬бітники — скуштують обід? А якщо хтось матиме того дня розлад

шлунка? А якщо подадуть рис, а хтось хотітиме гречки? І чому ви думаєте, що галюциногени подіють на всіх однаково? Раптом хтось ви блює обід до того, як отрута почне діяти?

Контраргументи могли б пригасити віру Левка, якби вона не підН ' грівалася зсередини палючою ненавистю до мулата.

— Ти не хочеш тікати? — несподівано спитав Семен.

Мулат здригнувся, і росіянин втямив, що влучив у яблучко. Громо¬ві зауваження мали сенс, проте Сьома відчував, що американець не надає їм значення. Його голос тремтів, а очі злодійкувато метушили¬ся — за озвученими перепонами, що пояснювали, чому запропонова¬ний план не може бути втілений у життя, ховалося щось глибше. Ро¬сіянин не мав сумніву: мулата налякала сама пропозиція втечі. Ґрем, як і Семен, не хотів тікати, от тільки причина цього була незрозу-І міла Семену. І вона турбувала росіянина більше, ніж навіть власно небажання залишати Паїтіті.

Не зрозумівши запитання, Левко переводив поглядз Сьоми на Гро¬ма і назад.

— Не в тому річ, бадді... — опустивши голову, промимрив амери-канець.

— Все, що від тебе вимагається: підняти вертоліт і посадити його за триста кілометрів на захід, десь біля Куско, — сказав Сьома: —І Будь-де, де є цивілізовані люди й поліція.

Левко вхопився за запропоновану Семеном думку:

— Сем має рацію. Можеш не брати участі ні в чому іншому. Вза¬галі не втручайся! Ми все зробимо самі. Але пообіцяй: коли я підведу тебе до «Колібрі», ти зробиш усе, що треба. Обіцяєш?

Мулат зиркав спідлоба, наче загнаний у пастку звір.

— Я не... — почав він, але недоговорив.

— Давайте проголосуємо, — вперше за розмову озвалась Сато¬мі. — Як завжди.

Українець озирнув товаришів, мигцем зваживши шанси, і залишив¬ся задоволеним.

— Чудово! Так і зробимо. — Левко випростав ліву руку, а згори на долоню вмостив правий кулак з піднятим великим пальцем (наче в грі у «Мафію»): — Я — за!

Секунд десять нічого не відбувалося, і Лео засумнівався в тому, що правильно оцінив настрої приятелів, коли Семен тихо промовив:

— За... — і так само, як Левко, виставив кулак з відстовбурченим пальцем.

Зразу за росіянином пожвавішала Сатомі:

— Я погоджуюсь із усім, що ти казав, Греме. Ми беремося за ри-зиковану справу, що може закінчитися трап... кгм... не так, як ми пла-нуємо, але... — дівчина з шумом видихнула, — я підтримую пропози¬цію Лео і Сема. — Крихітний кулачок став на ліву долоньку, і лише після того японка боязко вистромила палець із давно обламаним ніг¬тем. — Я хочу спробувати.

— Гаразд, — несподівано легко здався мулат, —- хай буде по- нашому.

Семен приклеївся до Грема поглядом. Чому так швидко передумав?

1 Іерез Сатомі?

— Допоможеш? — Левко здивувався не менше за Сьому, але не копав аж так глибоко.

— А як же «взагалі не втручайся», «ми все самі»? — Мулат пе-редражнив українця, майстерно пародіюючи слов’янський акцент. -— Не геройствуй, Лео. Ти ніби збираєшся лізти по квіти? — Лео кліп¬нув. — Не думав, хто триматиме мотузку? Може, він? — Американець тицьнув на загіпсовану ногу Семена. — Чи вона? — Показав паль¬цем на тендітну японку. А тоді додав спокійніше: —Воля ваша, я до¬поможу, але хочу, щоб для протоколу зафіксували мою офіційну по¬зицію: ви щойно проголосували за смертний вирок самим собі.

На останні слова Левко не зважав: нехай базікає зараз настав час діяти. Хлопець повернувся до Семена:

— Чувак, мені потрібні будуть дві мотузки: одна — метрів на три, друга — метрів на двадцять п’ять, можна й на тридцять. Дістанеш?

— Поцуплю у робітників.

— Добре. Спробуй роздобути їх сьогодні.

— Лео, я не знаю, чи...

— Постарайся. Я не хочу скніти тут до Різдва. А ти, —^ Лео повер-нувся до Сатомі, — візьми, будь ласка, чиюсь футболку І зший з неї торбинку, таку, щоб на шию повісити.

Японка відповіла беззвучно, самими лише очима..

СІV

Погода мінялась. Ранкова прохолода швидко вивітрилась, на зміну їй при¬йшла задуха. Тиск упав, а ртуть у термометрах поповзла вгору. За якусь годину повітря перетворилось на розплавлене скло і стало жирним від гарячої вологи. Вітру начебто не було, проте на відкритому просторі від¬чувався рух. Повітряні маси пругкою стіною повзли над сельвою, нака¬чуючись мокречею і розпарюючись, мов у топці парового котла.

Перепад тиску був настільки відчутним, що у Твердині утворились стійкі протяги. Повітря з підземелля мчало коридорами і з потойбіч¬ним шамотінням випорскувало на поверхню. Щось назрівало...

18 серпня 2012 ронц. 12:33 [UTС-5]

Паїтіті

— Ось, — насилу вичавив Семен, скидаючи на підлогу «нори» два мотки мотузки.

— Треба було покликати нас, ми б допомогли, — сказав Левко.

Мотки були різними. У першому була скручена так звана сІітЬіп£

горе, альпіністська мотузка зеленого кольору з легкого і міцного не-йлону, десь із палець завтовшки. Весь моток важив не більше двох з половиною кілограмів. Зате другий представляв собою скручену бух¬ту грубого канату і тягнув кілограмів на двадцять. Такі в Україні ви¬сять по шкільних спортзалах. Лео уявити не міг, яким чином Сьома, шкандибаючи на одній нозі і кривій милиці, спромігся самотужки при-волокти другий моток з каменоломень. Семен аж хилитався від зне¬моги. Він був увесь мокрий і блищав, наче начищені блиском для взут¬тя лаковані туфлі. Під очима відтінились глибокі коричневі кола, такі чіткі, немов наведені фломастером.

— Ай, — відмахнувся росіянин, з останніх сил показуючи, що три-мається. — Забий.

— Ти ледь на ногах стоїш.

— Ви тільки привернули б зайву увагу. Ви ж туди ніколи не спус-калися.

— А ти? — Левко несвідомо зиркнув Семену за спину, наче осте- рігаючися, що звідти хтось з’явиться. За росіянином протяг гнав по слабо освітленому коридору холодне підземне повітря. Воно терлося об стіни, шурхало і шепотіло, мов живе.

— А я прошмигнув непоміченим. Майже всі каменярі потяглись на терасу обідати.

— Величезний, — пробурчав Грем, копнувши носаком більший з мотків.

— Вибач, чувак, іншого не було.

— Агов, друзяки, — очі американця забігали, — їх же десь захо¬вати треба.

Левко машинально потягнувся до перемикача і погасив світло. Ні¬хто не запитав, для чого. Відблисків, що заповзали з коридору, вистачало

щоб розрізняти силуети один одного і розкладені по кутках і кромиі пожитки.

- Тоншу й гладеньку можна під матрац, — півшепотом запропо¬нував українець.

- Давай.

Р’азом з мулатом вони як могли розрівняли зелену мотузку (щоб займала менше об’єму) і запхали під один із матраців.

- Думаєш, не видно? — скептично покосився Грем. Матрац ви¬ті упав над сусіднім на два пальці.

- Розсуньте матраци, — порадив Семен.

За мить матраци розштовхали по «норі», і різниця у товщині ста¬ли непомітною.

- А з цим ворсистим удавом що робити? — Мулат присів коло ювстішої мотузки. — Така під матрац не ляже.

- Покладемо у той куток, — Левко показав у дальній кут пече¬ри, — за наплічники.

Грем пирхнув. Зобразив, зрушивши губи вліво, not impressed face, го сперечатися не став. Удвох хлопці перетягнули канату найдальший кікуток «нори», після чого замаскували його власними речами.

— Ну як? — спитав Лео, відходячи.

— Херово, — чесно сказав Сьома.

Речей було небагато, і всі вони були надто малі — як не тули, не-озброєним оком видно, що в кутку лежить складена бухтою дебела мо-тузка. Її можна прикрити матрацом, але поставлений сторчма матрац приверне ще більше уваги, ніж просто моток канату.

— Біс із нею, — махнув рукою українець.

— Якщо її помітять, нам каюк, — прокаркав американець.

— Не помітять, — упевнено проказав Левко. — Сьогодні вночі ми її використаємо... і зразу позбудемось.

— Притримай коней, ковбою, — вихопилось у Ґрема. — Ти не за-надто поспішаєш?

— Назви хоч одну причину, чому ми маємо зволікати.

— Щоб усе обдумати.

— У тебе з цим настільки туго, що на роздуми треба кілька днів? — Левко знущально посміхнувся і розвів руками, мовляв, то твої про¬блеми, чувак.

В очах мулата розцвів гнів. Вони й п’ятьма фразами не могли пе-рекинутись, щоб не наїжачитись один на одного.

— А як щодо вартових, бадді, тих красенів, які всю ніч блукатимуть терасою?

— Я про них подбаю, — хижо вищирив зубй українець.

«Ага, розказуй мені...» — Ґрем недовірливо ворухнув бровами^ і вийшов із «нори».

Твердиня скиглила від протягів. Здавалось, у підземних ходах, десь ’ глибоко в надрах Паїтіті загубилось доісторичне чудовисько, і заразі осліпнувши, усвідомило, що приречене блукати в Пітьмі до кінця ча-і сів, марно шукаючи вихід на поверхню, і застогнало. Тягуче, утробні й озлоблено.

СVІ

Решту дня хлопці трималися разом, наче побоювались, що, коли хо-і дитимуть нарізно, хтось прочитає їхні думКи. Після обіду, стараючись не привертати уваги, вони зібрались біля північного кракі горішньої’ тераси, навпроти великої піраміди. Розсілись, звісивши ноги з краш і якийсь час вдавали, що насолоджуються краєвидами безмежної роз-4 кошланої сельви. Втім, перестороги були марними — попри чезбдщ ненне пожвавлення, що сповнювало терасу того спекотного суботі нього пообіддя, бранців ігнорували.

Заспокоївшися, хлопці заходились вивчати місцевість, закарбовуя ючи найменші деталі, Що можуть стати у нагоді підчас нічної вилазкиа В тому місці, де вони сиділи, край шостого рівня відступав від стіни тераси (Тобто сьомого рівня) метрів на три-чотири. Далі вниз аж до! бруґмансії, що приліпилась на боці четвертого уступу Твердині, тягч нулася практично прямовисна стіна. Навіть на найширший виступ наг4 вряд чи помістилася б людська ступНя.

- Тут нагорі прив'яжемо зелену climbing горе, по ній ми з Ґремом спустимось на шостий рівень. Потім Ґрем стане Над місцем, де рост« бруґмансія, обмотається канатом і триматиме так, поки я спущусь і на! рву квітів,— окреслив план Левко. — Ви з Сатомі пильнуватимете! на терасі.

Росіянин жував травинку і, прищурившись, водив очима навкругйа Сатомі, уткнувши підборіддя в коліна, з тугою дивилась удалечінь. |

— Спускатись краще там. — Сьома показав праворуч: навпроти великого намету, що слугував їдальнею, кам’яний схил був пологим. Крутизна в цьому місці нё перевищувала 45е.

— Мотузку Прив’яжемо, до одного з кілків, на яких тримається намет. І винувато: — Я нё зможу її втримувати.

Українець уважно обдивився запропоноване Семеном місце спусі ку. Ухил виглядав ідеальним. По ньому можна було запрбсто спуститися без страховки. Навіть піднятися, якщо вночі не піде дощ і на но- ІЧіх буде неслизьке взуття. З мотузкою підйом (хай і у зливу) займе лічені секунди. Єдиний недолік означеного місця полягав у тому, що бругмансія росла метрів на двадцять західніше.

— Ти тоді не над нами стоятимеш, зауважив Левко. Як подаси знак, якщо хтось наближатиметься?

Поміркувавши хвилину, Сьома знайшов відповідь:

— Блимну ліхтарем. Згори промінь не буде видно, а ви знатимете, що треба залягти і перечекати. Нехай один раз означає небезпеку, Я потрійне блимання — що все минуло і вам можна продовжувати.

— Чув? — Левко повернув голову до Грема.

Мулат неуважно кивнув, більше прислухаючись до шарварку, що долинав від великої вертолітної площадки.

— Там щось затівається, — сказав американець, та Лео вже від- иернувся.

Багато робітників-мачігуенга, які в цей час ще мали би бути під землею, безперестану снували між виходом на терасу та ангарами. Обливаючись потом, вони носили ящики, порожню тару. Звідти, від Вертольотів, їх постійно підганяли криками.

— Думаєш, довжини вистачить? — спитав Левко у Семена.

Сьома нахилився над проваллям і витягнув шию:

— Було б добре спершу проміряти, — від площадки шостого рів¬ня до дерева було метрів двадцять. На око. — І канат, і стіну. Але га¬даю, має вистачити.

Хоч вітру, як і раніше, не було, небо затягувало плівкою. Атмосфе¬ра витискувала її із себе, розмазуючи, наче якийсь наліт, по небесній 1 сфері. Спека ставала нестерпною.

— Що робити з канатом, коли вилізу? — Українець намагався прорахувати всі деталі наперед. — Скинути вниз?

— Нє..І Тфу... — Сьома виплюнув травинку.— Десь зачепиться і буде теліпатись, як шмаркля на лобовому склі. Помітять. Краще за¬лиш. Розтягни вздовж стіни на 6-му рівні і присип землею.

— А на шостому, типу, не помітять? — саркастично хмикнув Левко.

— Під самим носом? Ні,

Несподівано зліва й позаду пролунало кілька різких, але утробних вилясків, слідом за якими повітря розітнув рівномірний гул. Семен і Лео повернули ГОЛОВИ.

— Я так і знав,'»- промовив Грем.

— Що то? — спитала японка.

— Вертоліт, — відповів мулат. — Що ж іще?

— Це не «наш», — сказав росіянин. «Colibri» непорушно стояв менш ніж за півсотні метрів від того місця, де сиділи хлопці.

— Знаю, — з досадою буркнув Ґрем.

Лопаті великого «Мі-17» розкручувалися, спочатку повільно й без-1 шумно, згодом усе швидше, і скоро повітря наповнилось поки що хо-| лостим вертолітним чахканням: фух-фух-фух. Біля відкритих багажних дверей «Мі-17» Джейсон Х’юз-Коулман підганяв мачігуенга, які, боя-гузливо пригинаючися під струминами з-під лопатей, пакували порож¬ні ящики. Час від часу він невдоволено позирав на небо, що помалу ста- \ вало білим, мов молоко. На блідому тлі розпухали перші, моторошно нерухомі (схожі на нервово-паралітичний газ над полем бою) хмари.

— Я зараз, — кинув через плече американець, рвучко підскочив і побіг до пірамід.

Ґрем подався до місця, де наповзали одна на одну велика і мала пі-раміди. Неподалік лінії дотику розкинула листя присадкувата пальма.« Мулат видряпався і заліг у виїмці між пірамідами. З боку вертолітно-і го майданчика його затуляв конус меншої західної піраміди, від тих, хто прямував до спуску в підземелля чи простував від нього, його хо¬вала пальма.

— Що він робить? — Сатомі покосилась на Семена.

Довантаження тривало ще чверть години. Потому вантажний від¬сік зачинили, мотори заревли, переходячи на злітний режим (мачігу¬енга сипонули врозтіч), і порожній семитонний «Мі-17» легко віді¬рвався від землі.

Ґрем спокійною ходою повернувся до хлопців і дівчини.

— Полетів Джейсон, троє пілотів (ну, це зрозуміло), двоє зі служби безпеки і четверо перуанців. Останні одяглись так, як одягаються горя¬ни в Куско. Зброю, крім Джейсонових «цереушників», ніхто не брав. 1

— Значить, за припасами, — резюмував Семен.

Левко довго дивився в той бік, де зник «Мі-17» (вертоліт летів низько, а тому щез із поля зору раніше, ніж віддалився звук його ло¬патей), а тоді опустив погляд на Сьому:

— Що скажеш?

Очі українця палали.

Росіянин відразу здогадався, що крутиться на думці у товариша:

— Пригальмуй, Лео, — тепер навіть Семен вважав, що вони над¬міру квапляться, — ми не готові.

— Цієї ночі у нас на руках буде мішок бруґмансії. Десятеро людей полетіло геть. Що ще потрібно?

— Я правильно зрозумів: він хоче драпати завтра? — вискнув мулат.

- Завтра неділя, — взявся доводити Левко, — мачігуенга не пра-цюватимуть, тобто обідатимуть разом з людьми Кіспе і вченими.

— Лео, має рацію, — схилилась до хлопців японка, іноді в буд¬ні робітникам подають на годину пізніше.

- Ні! — відсахнувся Грем Келлі( Сьома знов зауважив страх у його очах). — Ідіоти.

- Заткнись! — гримнув українець, крутнувся до Семена і повто¬рив запитання: — Що ти думаєш?

Сьома гарячково міркував. Була одна проблема, котру вони всі усві-домлювали, але не хотіли обговорювати: Джейсон Х’юз-Коулман рід¬ко обідав за одним столом із усіма. Вчені також іноді не з’являлись на сніданок чи обід, уникаючи компанії грубуватих солдат Кіспе, і тоді їжу їм приносили в лабораторію. Проте жодного разу Семен не бачив, щоб хтось носив їжу Джейсону. Або йому готували окремо, або ж він готу¬вав собі сам. Що в будь-якому разі означало: сивочолий американець пеїстьзі спільного казана. Через відліт Джейсона думка пришвидши- і її початок операції не виглядала аж такою навіженою.

Нарешті росіянин заговорив:

— Плюс: оскільки Джейсон рідко хаває разом зі своїми підлегли¬ми, нам не доведеться вигадувати, як його... м-м... нейтралізувати. Мі¬нус: ми не знаємо, коли вони повернуться.

— Минулого разу вилазка тривала два дні, — зиркаючи то на чор¬ний «Колібрі»* то на Сьому, сказав Левко.

— За весь час, що ми тут, вони лиш один раз вилітали кудись, — засичав на українця мулат, — і тому абсолютно нерозумно припуска¬ні, скільки часу займе ще...

— Тоді вони літали за пальним, — суплячись, відмахнувся Лео. — І Іа цей раз вилазка за продовольством. Я впевнений, вона триватиме довше: треба стягнути в одне місце багато різних продуктів, перевіри- ііі їх, завантажити те-се...

Сьома відчув, як кольнуло під серцем. Раніше, завдяки розвинутій дедукції, хлопець бачив своє життя щонайменше на кілька годин напе-ред. Якщо на горизонті вигулькували неприємності, він чітко і. Головне, евоєчасно знав, що робити, аби їх спекатися. З нинішнього ранку події етали розвивалися занадто швидко, і Семен більше не усвідомлював, до чого все йде. Віднині цілісної картини майбутнього не існувало, во¬на розпливалась, наче акварельний малюнок під дощем. І невідомість лякала.

— Чувак, вони полетіли у бурю. — Росіянин підняв очі на хмари, котрі, набрякаючи, важчали і підсувались до джунглів. — Вони можуть повернутися будь-коли. Вони можуть у буквальному сенсі завтра

сісти нам на голови.

Левко також усе зважував. Так, ймовірність несподіваного повернення додасть справі перцю. Але якщо вони відступляться, доведеть-

ся чекати прильоту Джейсона два, три, може, чотири дні. Бруґмансія зачахне, а він сам згорить від хвилювання.

— Завтра, — жорстко відкарбував українець. — Завтра в обід ми

починаємо.

Він підхопився, тим самим показуючи, що тема закрита, і... здригнувся. На стежці, що йшла повз піраміду, розставивши ноги, стопи

Амаро Кіспе. Він хижо вищирився, нагадавши хлопцям, хто тепер головний у Паїтіті. Дочекавшись, коли всі голови повернуться в його

бік, коротун випустив у напрямку бранців довгу цівку жовтої слини, розвернувся і, задерши носа, закрокував геть.

СVІІ

18 серпня 2012 року. 21:14 [UТС-5]

Паїтіті

Здавалося, з настанням темряви спека тільки подужчала. Хмари опустились настільки низько, що, стоячи на верхній терасі і ввімкнувши

навіть найслабший кишеньковий ліхтарик, можна було штрикати їх променем.

Вітру, як і раніше, не було.

Сатомі повернулась з кухні, де допомагала Марко Молінарі вимити тарілки. Хлопці сиділи в темряві, борючись з неприємним бурчанням

у животах. Відчуття були, наче перед важливим екзаменом в університеті: мандраж, цілковитий вакуум під ребрами і дика срачка. Левко

і Ґрем за останню годину ганяли у вбиральню по два рази. Активоване вугілля і навіть протипроносні пігулки не діяли. Вони ніколи не діють,

коли причина психологічного, а не фізіологічного характеру.

— Ви спите? — шепотом спитала японка.

— Ні, — долинув з чорноти напружений голос Левка.

— Я щойно з кухні. —Дівчина присіла на краєчок матраца. — За¬втра на обід буде рис, салат із залишків зелені, курячі стегенця з дво¬ма соусами на вибір, точніше, буде один соус і якась підливка, мабуть, із-під тих самих стегенець, а також чай і узвар із сухофруктів.

— Кидай вусе, крім рису, — порадив українець. — Особливо по-старайся, щоб листя потрапило в каструлі, де варитимуться соус і ку-рятина. І ще, звісно, чай.

«Ще нема чого кидати», — подумав Сьома, але промовчав.

— Чому не рис? — відсторонено прокоментував Грем: Це ж і .ірнір, його їстимуть усі.

— Бо в білому рисі жовті шматочки пелюсток кидатимуться в очі і можуть викликати підозри. Крім того, нам доведеться обідати з усі¬ма, а значить, маємо щось поїсти. Ми сточимо рис, решту непомітно ппкинемо з тарілок.

— Що з вартовими? — нагадав Семен.

Левко нахилився до росіянина і зашепотів на вухо. Сьома спершу почервонів, потім кисло всміхнувся, погойдуючи головою з боку вбік, і неохоче спитав:

— Зараз?

— Ні. Давай за дві години. Нехай мачігуенга полягають.

СVIII

18 серпня 2812 року. 23:12 [UTC—5]

Паїтіті

Сьма і Левко вибрались на терасу і, присвічуючи ліхтарем, переваль-цем посунули до навісів. Біля ангарів горіло півдесятка підвісних сві-тильників — решта верхньої платформи куталася темрявою. Після 22:00 у бараках, наче в армійських казармах, гасили світло.

Українець стискав під пахвою нетбук, а в руці ніс зарядний пристрій до нього.

Здійнявся вітер. Він налітав короткими, але сильними поривами, хлопаючи навісами, розтріпуючи листя пальм і примушуючи сельву хвилюватися, немов штормове море. Один раз Семен відірвав промінь від землі і посвітив угору. В небі клекотало, наче в казані. Хмари ски-дались на клапті шерсті, видерті з хутра гігантського сірого звіра.

Спека не спадала.

— Ей! Ви куди? — окликнув їх вартовий, що розкинувся на роз-кладному кріслі між пірамідами та кухнею.

— Buenas noches, sefior! — привітався Сьома іспанською, а потім чомусь удав, що не розмовляє, хоча насправді знав castellano1 не гір¬ше за англійську. — Estamos aqui... porque по podemos alli. —- Хло¬пець висолопив язика, зобразивши, як унизу жарко. По тому показав

_____________________________________

1 Castellano (ісп. кастильська мова) кастильський діалект Іспанської мови, який у багатьох регіонах ототожнюється з самою іспанською. Зокрема назві casteilanö

віддають перевагу повсюди в іспаномовній Південній Америці (за винятком Ко-лумбії), вважаючи цю назву рівнозначною назві espanol (Іспанська).

двома пальцями собі на очі, а тоді на нетбук під пахвою Левка. — PeHcula... ver peliculas1.

На терасі було не набагато прохолодніше, ніж у Твердині, проте охоронець дозволив.

Хлопці всілись, розкрили нетбук і ввімкнули звук на повну потуж-ність. Через кілька секунд по терасі рознеслось непристойне охкан¬ня — Сьома запустив фільм для дорослих. Упізнавши звуки, охоро¬нець розвернувся і застиг у нерішучості. Хлопці зацокали язиками, заахали і заляскали долонями по столу, показуючи, як їм до вподоби карколомні й далекі від реальності сцени на екрані. За мить, ніби не-нароком примітивши вартового, що переминався з ноги на ногу за кілька метрів від них, Семен махнув рукою:

— Давай, підходь, — і недвозначно тицьнув пальцем в екран.

Перуанець наблизився. Через хвилину він уже цокав і ахав голос-ніше за хлопців.

Почувши галас, із іншого кінця тераси причвалав другий вартовий, котрий, як і його колега, вже багато тижнів не бачив жодної жінки (як-що не брати до уваги самиць приматів з лісів Мадре-де-Діос). Йому заборонялося залишати ділянку, довірену для патрулювання, але Джейсона не було, а Амаро спав, та й узагалі — що, в дідька, може трапитись у цих нетрях?

Сьома дав їм подивитись «кіно» хвилин сорок, виждавши, поки бі-долахи дійшли до кондиції, а тоді почав позіхати. Небавом Левко при¬єднався до нього.

— Сон... ми спати, — сказав росіянин, показуючи, що вимикати-ме нетбук.

У перуанців хіба що дим з вух не пішов. Вони стали репетувати і щось одночасно затараторили, не в лад упрошуючи Семена лиши-' тись. Сьома був непохитним.

— У’у, — мотав головою хлопець. — Ми спати, — позіхав і ти¬цяв пальцем на вхід у надра Паїтіті.

Вартові підвищили голоси. В діло пішли погрози, почувши які Се-мен підкреслено хряснув кришкою нетбука. Один з перуанців (той, що підійшов до стола першим ) хапонув Сьому за передпліччя, грізно по¬дивився у вічі і промовив ламаною англійською:

— Атпустіть калькулятар тут.

Суперечка була безглуздою, адже у перуанців були автомати, про¬те росіянин взявся заперечувати: показував на небо, на комп’ютер,

____________________

1. Доброї ночі, пане! Ми тут... бо там не можемо... Кіно... дивитись кіно (ламана ісп.).

сказав про дощ. Зрештою, вони домовилися: Семен залишає нетбук, иле вартові дивляться кіно не під навісом, а в якомусь затишному й су-хому місці. Наприклад, в ангарі.

— О’кей? — востаннє перепитав Сьома, випроставши праву руку н напрямі ангарів, чиї сталеві боки чорніли за вертолітною площадкою.

Перуанці радо заремигали, тицькаючи вгору великим пальцями:

— О’кей, о’кей!

І Семен віддав їм нетбук.

Досягнувши галереї, що вела у підземелля, хлопці не стали спус-катися. Спинились і вимкнули ліхтарик. Чекали, щоб пересвідчились, що вартові не повернуться.

— Вони сперечалися, де краще заховатись від дощу, — сказав Сьома. — Думаю, вони не в’їхали, що ми їх розвели.

— Чудово. Значить, іще півгодини — і починаємо, — прошепотів Левко.

На годиннику було десять хвилин до півночі.

СІХ

13 серпня 2012 ронц. 00:23 [UTС-5]

Паїтіті

Вітер розійшовся, і сельва зловісно шуміла. Хмари повзли низько: мо¬торошні кошлаті моцаки проступали навіть без ліхтаря. Пахло озоном.

Щойно хлопці й дівчина виткнулися з галереї, буревій став тіснити їх до бараків. Йти, не пригинаючись, було неможливо. Левко ніс тор-бинку, зшиту з клаптів футболки і моток тоншої альпіністської мотуз-ки, Грем тягнув на плечі канат, а Сьома тримав у руках ліхтар. Вони пройшли повз навіси (стільці перекинуло вітром і позносило на стеж-ку) і без пригод дістались до намету-їдальні.

В цей момент торохнула перша блискавка.

Небо розірвалось із оглушливим тріском. Крізь залляту крицево- синім світлом прогалину вихопились голки гострого полум’я. Блис-кавки розкремсали на шмаття кипляче небо, і одна з них, корчачись, провалилась у ліси за сотню метрів від Твердині. На секунду стало світло, як удень, і друзі побачили, що половина центральної піраміди повністю вгрузнула в сіру імлу, а найнижчі клапті хмар, немов кущі перекотиполя, котяться по терасі.

Сатомі скрикнула і схопилася за Ґрема. Хлопці поприсідали ще нижче і повтягували шиї. Відголоски грому висіли над сельвою ще се- кунддесять, поки не розчинилися у вітрі.

Левко повернув голову, спробувавши в темряві зазирнути в облич¬чя Семену, проте розрізнив лиш невиразний контур. Хлопці думали про одне й те ж: якщо почнеться гроза, то височенна туша Паїтіті, що здіймається посеред рівнинної сельви, буде чи не єдиною ідеальною мішенню для блискавок. Вони лупитимуть в усе, що можна і не мож* на, на терасі. Якби в цей момент росіянин запропонував скасувати спуск за бруґмансією, Левко з радістю погодився б. Усе з самого по-чатку пішло не так, як він собі уявляв. Натомість Семен намацав у тем-ряві плече українця і сказав:

— Давай мотузку.

— То мені йти? — озвалася Сатомі. Судячи по голосу, бажання починати операцію в таку погоду в неї було не більше, ніж у Левка.

— Так, — промовив Сьома, — заховайся біля меншої піраміди і слідкуй, чи не йтиме хтось від ангарів. Але на саму піраміду не лізь.

— Чому? — Японка несвідомо горнулась до мулата.

— Так треба, — буркнув росіянин.

Ґрем поцілував дівчину в скроню і без вагань (можливо, занадто легко, як на Сатомі) відпустив її. Гнана вітром у спину, японка швид¬ко щезла в темряві.

Семен тим часом, присівши на одній нозі (загіпсовану виставивши вбік), прив’язував мотузку до крайнього правого кілка (якщо дивитись від входу) намету-їдальні. За півхвилини все було готово для спуску на площадку шостого рівня.

— Один виблиск — ховайтесь, три підряд — все гаразд, — нага-дав росіянин.

— О’кей.

— Удачі.

Першим, ледь тримаючись за линву, з’їхав Левко. Ґрем скинув йо¬му канат, після чого спустився сам. Підхопивши моток, хлопці задрі¬ботіли на захід уздовж стіни.

Семен лишився сам і, не втримавшись, взявся гризти нігті. В пев-ному сенсі йому випала найважча роль у цій операції — чекати. Від- ' тепер тупо чекати.

Через хвилину, коли хлопець догризав до м’яса ніготь на вказівно¬му пальці лівої руки, торохнула друга блискавка.

Цього разу небеса тріснули віддалік Паїтіті, але один з розрядів, простреливши верти-кально метрів на вісімсот на південь, увігнався точно у велику пірамі-ду.

Здавалось, на терасі підірвали бомбу. Твердиня загуділа. Не так вібрація, як пекельний гуркіт повалив Сьому навзнак.

Наляканий си¬лою удару і сліпучим світлом хлопець впустив ліхтар і затулив облич-

чя руками. В цей момент з шостого рівня, з тієї ділянки, куди попря-мували хлопці, долинув відчайдушний крик: «Бля-а-а-а!»

Коли Семен забрав руки, на його лице впали перші краплі дощу.

Сатомі навпомацки пробиралась до центральної піраміди. Незва¬жаючи на неймовірну задуху, її тіпало, а спину, руки і ноги вкрива¬ла «гусяча шкірка». Дівчина думала, що їй ще ніколи не було так страши#

Хай там як, але Сатомі була дитям цивілізації. До поїздки на на-вчання у Швецію вона нічого, крім Японії, не бачила. І навіть потім, мандруючи з колегами-студентами Європою, вона обмежувала свій досвід лише культурними й розвиненими місцями. На самому по¬чатку японка сприймала поїздку до Перу чимось на кшталт черго¬вої вилазки в Європу. Не більше. Але ось реальність: вона в полоні у шаленців, що вдень і вночі викопують із землі каміння, змушена в розпал грози чеберяти, виставивши руки, мов сліпець, щоби ста¬ні на чати і дати можливість її товаришам нарвати отруйного зілля. ('атомі проклинала себе за легковажність, із якою встряла у цю аван¬тюру. Вона розуміла, що хлопцям більше не було кого послати до пі¬рамід, та все одно ненавиділа їх за це. На півдорозі дівчина розпла¬калась, однак із затятістю і самовідданістю, властивою її нації, йшла вперед.

Ось і піраміда. Японка спіткнулась, і вітер притис її до гладенької, мов скло, чорної грані. Вона пройшла праворуч, вперлась у меншу пі-раміду і присіла біля її кута.

У цьому місці вітер буквально оглушував. Маса повітря, що роз-бивалась об північну грань, розламувалась на два потоки і прорива-лась крізь виїмки між ребрами великої та малих пірамід, створюючи несамовитий протяг. Сатомі не чула нічого, крім стугону бурі, і май¬же нічого не бачила, адже вітер нестерпно колов очі. Вона не поміти¬ла б вартових, навіть якби перуанці пройшли за три кроки від неї.

«Для чого вони послали мене сюди? Чим я тут зможу допомогти? — злилась японка, щоправда, в душі розуміючи, що ні Семен, ні Левко не сподівались на таку негоду. — Так, візьми себе в руки», — нака¬зала вона собі. А тоді в голові прохопилась думка про підвітряну сто¬рону меншої піраміди. Там не так дме. І бачити вона зможе більше.

Сатомі навпомацки подалась назад і видряпалась на місце перети¬ну двох пірамід(з цієї точки кілька годин тому Ґрем спостерігав за відльотом «Мі -17»), Дівчина підтягнулась на руках і перекинула прану ногу через ребро, коли вловила спалах світла за спиною. Вслід пролунай розкотистий удар (у вуха наче спиці повстромляли) і сяйнуло вже злі* ва, сильніше. Піраміда задрижала — японку підкинуло і потягло вздовж західної грані. Сатомі заверещала. Вона закричала так голо¬сно, як тільки могла, але не почула себе. Після спалаху вона не чула нічого.

Секунду Сатомі здавалося, що вітер утримає її і викине за межі Твердині, та зрештою сила тяжіння перемогла. Дівчина впала: спер¬шу на грань, а потім з’їхала вниз, ударившись плечем і головою об зем¬лю. Раптова тиша шокувала. Буря не припинилась, але навколо ста¬ло тихо, наче в соборі перед молебнем. Не змінюючи положення, японка доторкнулась рукою до лівого вуха. Волосся злиплося, шкіра була вогкою. Дівчина також відчула, як щось схоже на шмарклі ска¬пує з ніздрів. Висолопила язик і лизнула верхню губу. По роті розі¬йшовся кислуватий металевий присмак. «Кров...» — подумала Сато¬мі. Піднесла до очей руку, котру прикладала до вуха, і побачила, що вона аж чорна від крові.

Так і не зрозумівши, що її оглушило ударом блискавки, дівчина зне-притомніла.

Об землю застукотіли великі краплини.

СХІ

Бідолахи стомились, але не наситилися. Хіть ніяк не минала.

Якийсь час вартові-перуанці соромилися один одного і просто ди-вились «кіно». Та зрештою бажання взяло гору: хлопці поскидали штани і запрацювали кулаками. За півгодини вони понатирали члени до крові, їхні передпліччя набухли й боліли, але спинитись не могли. Стількох голих жінок вони не бачили за останні десять років. Та де там! За все своє життя. Ще й яких жінок! Красуні з «Virgin» не йшли ні в яке порівняння з проститутками в Пуерто-Мальдонадо. Хтозна, коли ще випаде таке щастя...

Лупнула блискавка. Перуанці не звернули увагу, знаючи, що в ан-гарів є громовідвід. Вони налаштовувались на нове коло, коли крізь скигління вітру, пригаслі розкати грому, що, немов купа каміння, ко-тився сельвою, і поскрипування розхитаної металевої балки вглиби¬ні ангара розчули жіночий крик.

— Ти чув? — спитав один.

Другий чув, але не вважав за потрібне перериватися.

— Ні, — збрехав.

— Мені здалося, хтось кричав. Жінка.

— Там нема нікого. У тебе галюцинації. На сексуальному грунті.

Га-га-га!

— Це може бути тільки маленька японка. — Інших жінок у Паїті і і не було. Зненацька перший вартовий заправив труси і став застіба¬ні ширинку. — Піду подивлюся.

Невідомо, що підштовхнуло його — спогад про симпатичну Са- гомі й бажання втілити фантазії з реальною жінкою чи несподіва¬ний докір совісті через самовільно покинутий пост, — але перуа¬нець, затягнувши пояс і захопивши з собою ліхтар, потюпав до виходу.

— В таку погоду? — кинув услід другий. — Як знаєш. — Він не ібирався витрачати час на подібні дурниці. Наразі були й цікавіші речі.

Перший охоронець відчинив двері і пірнув у темряву, сутулячись від кількох краплин, що впали за комір, а другий тим часом відмотав кіно» назад — до свого улюбленого епізоду — і продовжив натира¬ти мозолі.

CXII

- Погано, що дме з півночі, — пробубнів Левко.

— Ага, бадді.

«Ясне діло, то ж не туди тобі лізти...» — зморщив носа українець.

Хлопці спинились біля місця, яке кілька годин тому обрали для спуску.

Вітер налітав на прямовисну стіну Паїтіті, відбивався, кидаючись па зустрічний потік, і закручувався у небувалі по силі турбулентні ви¬хори. Хлопців смикало то назад, то вперед, заледве не звалюючи з те¬раси. Левко вдруге пошкодував через свою гарячковість: операцію слід було відкласти — гіршої погоди ДЛЯ того, щоб лізти вниз, годі бу¬ло придумати. Стоячи лицем до півночі, було неможливо дихати — буревій набивав вітром горлянку, не випускаючи з легень вуглекис¬лий газ.

Ґрем розмотував канат. Левко підступив до краю, зазирнув униз і не розгледів нічого. Товста ворсиста мотузка зникала в пітьмі.

— Втримаєш мене? — Українець повернув голову до мулата. — Тут добряче смикає.

Американець не відповів.

— Ти зможеш мене втримати? — повторив Левко, подумавши-, щаЯ Ґрем не розчув.

За кілька сотень метрів від них розчахнулось небо, сипонувши врізЯ нобіч поламаними фіолетовими блискавками. Одна з них кресонула !

з півночі на південь, промайнула точно над головами хлопців і скину« ла на них лавину тріскучого гуркоту. Твердиня задвигтіла. Несильно,'! немов палуба океанського лайнера підчас крутого повороту, та все ж •] відчутно.

І мулат, і українець присіли, причавлені гуркотом, й одночасно по?! думали про Сатомі. Вони були на кілька метрів нижче верхньої терая си і через те не бачили, що блискавка квігналась у велику піраміду* інакше покинули б усе і помчали рятувати дівчину.

- Бля-а-а-а! — з перестраху закричав Лео. щ Я не буду туди і лізти!

Один із вихорів зачепив своїм мацаком Грема і штовхнув його На і українця.

— Ти мені недовіряєш? — апатично промовив мулат. — То не лізь, і

І щось у тому «не лізь» боляче різонуло Левка. Грем, попри те, що!

йому не потрібно було повзти вниз і теліпатись над п’ятдесятиметровоіо З прірвою, явно не хотів продовжувати. Боїться? А може, ще гірше - не хоче тікати? Хлопці зчепились поглядами, забувши, що нині не чаа виясняти стосунки. У Левка нуртувало у серці, а в голові кублилисЛ недобрі думки, серед яких проскакувало навіть хворобливе бажаніш зіпхнути американця в безодню, раз і назавжди поклавши край їхньо« му суперництву.

По траві залопотіли поодинокі краплі дощу, і Левко першим відвів! погляд.

Розкручуй далі. — Українець торкнувся рукою канату і розпряЯ мився.

Останні два метри мотузки Ґрем обмотав навколо пояса і зав’язай спереду вузлом.

— Не дрейф, Лео, — з тим самим відстороненням (навіть байдуя жістю) сказав мулат..— Я втримаю.

По тому американець відступив на крок і обома руками перехопив1 мотузку нижче від вузла.

— Вперед!

— З Богом.., — прошепотів Левко, почепив на шию зшиту Сатеї мі торбинку і ступив у прірву.

Перші три-чотири метри спускатись було легко. Вільний кінець каІ ната розгойдувався під поривами вітру і норовив висмикнутися з рука

та українець приловчився гамувати його колінами. Левко незчувся, як, лишивши-аш собою середину ІВОЄТОГО'рівня, віддалився віл муру. Ноги більше не торкалися каменю» 1 відбитий потік повітря миттю під¬хопив його і відтягнув іде далі.

— О’о-о! — вихопилось ухлопця.

Він пролетів ло дузі над прірвою, після чого новий зустрічний по¬рив бурі жбурнув його назад на стіну.

ТОРОХ! Левку здалося, що на.долю секунди всі кістки в його тШ| зсунулися зі своїх місць, а потім повернулись назад. Хоча, повернули¬ся, мабуть, не всі. Під ребрами підозріло закололо. Хлопець глибоко вдихнув* роздумуючи, що краще — розтиснути коліна, повиснути лише на руках і спробувати знайти ногами опору чи далі триматись за мотуз-ку, — коли його вдруге понесло від стіни. Чіпляючись за-канат, наче мав¬па за. ліану, Левко секунд двадцять розгойдувався над прірвою. А тодІ44% новий порив, болісне зіткнення і зірочки перед очима. Від удару коліна розтислись, і Лео, обдираючи шкіру на долонях, з’їхав на кілька метрів.

«Все — баста подумав українець і випростав ноги. Руки на¬пружились до краю, злившись воєдино з мотузкою. Долоні пекли. Хлопець знав,.що під кулаками вже голе м’ясо, але думав про це від¬чужено. Теліпаючись над проваллям, на такі дрібниці не звертаєш уваги. За мить він натрапив нота ми-на вщїуп п’ятого рівня.

Притримуючись носками кросівок-за виступ, Левко почекав кіль¬ка секунд і продовжив спуск. .

Дощ стих, так і не почавшись, г

Уздовж п’ятого рівня Твердині хлопця ще кілька разів роз- гойдувало, :наче маятник-, проте він уже приловчився: віддаляючись від муру,, обвивав ногами канат, коли ж його несе# назад — вистав¬ляв ледь зігнуті і міцно зіставлені ноги перед собою. Зіткнення були не дуже болючими, можна терпіти. «Це як приземлятися з парашу¬том, — думав Левко,гіщ двадцять разів підряд».

Наблизившись до четвертого рівня, Левко став виглядати бругман- сію. Двічі, зазирав униз, але в суцільній темряві нічого не бачив. Упер-шись ногами ш десятисант-и метровий виступ четвертого-'рівня, він опустив, голову втретє і нарешті помітив дерево. Он воно! До бругман- сії лишалось метрів п’ять. Продовгуваті квітки, згорнувшись, сіріли в потемках.

Підбадьорившись, Левко вирішив прискорити спуск: розслабив но¬ги і став з’їжджати на одних, руках. Ще зовсім трохи, і він зануриться в кущисту крону дерева, де пориви вітру не :^щкуадтимуїь і де мож¬на буде перепочити.

Хлопець надто пізно зрозумів, що означає відсутність тремтіння мо-тузки. Він осягнув це тільки тоді, коли в руках опинився розтріпаний кінець каната.

Левко охнув від несподіванки, а потім видав нечленороздільний на-ляканий крик. До бруґмансії лишалось не менше трьох метрів, а він завис над заповненою вітром порожнечею, відчайдушно чіпляючись за самісінький краєчок каната. Пальці побіліли від напруги, а канат потоншав відтиску. Торбинка теліпалась на шиї.

«Короткий! Закороткий!» — бухкало в голові. Мотузка мала ме¬трів двадцять чотири — двадцять п’ять у довжину, але (враховуючи, що Ґрем тримав її навстоячки та ще й обмотав навкруг пояса) не діс-тавала до бругмансії.

Левко не знав, що робити. Потрібно було перехопити канат вище, втім, відпустивши руку, він зірветься вниз. На одній руці ніяк не втри-матися. Разом з тим, довго висіти на двох він теж не міг — долоні піт-ніли від страху.

Зрештою, дочекавшись моменту, коли черговий порив вітру при-тиснув його до скелі, українець уперся колінами в гладеньку прямо-висну поверхню, підтягнувся на обох руках і... вчепився в канат зуба-ми. Тепер, маючи чотири точки опори (ліву руку, зуби, і коліна, котрі, щоправда, постійно зісковзували), він наважився звільнити праву ру¬ку і перенести її на півметра вище.

Закручені вихори знову відсторонили його від муру. Намертво впнув¬шись зубами й руками, Левко закрутився навколо своєї осі, наче дурну¬ватий пітбуль, що вчепився за шину, підвішену на дереві. Підчас наступ¬ного зіткнення зі стіною хлопцю вдалось перенести ліву руку. Таким чином він зміг піднятись по канату, поки знов не вперся в нього ступнями.

Цілу хвилину Левко висів, скорцюбившись, як ембріон, на кінці ка-нату. Віддихувався. Потім поліз нагору.

— Так швидко? — здивувався мулат, побачивши червону від напру¬ження голову Левка над виступом.

Українець виліз з ногами на терасу, простятся на спині і тільки тоді сказав:

— Довжини не вистачило.

— Скільки?

— Метрів три.

Левко підвівся на ліктях. То йому почулося чи мулат справді зітхнув з полегшенням?

— Що будеш робити? — Ґрем щось відчув і поспішив розвіяти Лев-кові сумніви.

— Заберемо у Сьоми альпіністську, зв’яжемо разом, і ти спустиш мене знову.

— О’кей, — сказав американець.

CXIII

- Пс-с...

Сьома насторожився і повернув голову. Вітер, віддалений грім і більше нічого. Ніби.

— Пс-с! Пс-с!

«Не може бути. Вони не могли повернутись так рано». — І тут він по-бачив, як хтось смикає мотузку, прив’язану до металевої палі намету.

Налігши на костур, Семен підступив до краю платформи. Внизу стояли Грем і Левко.

— Що таке?

— Відв’язуй зелену мотузку, — прошепотів українець. Світла тор-бинка, що висіла у нього на шиї, змахувала на слинявчик.

— Навіщо?

— Канат закороткий. Не вистачило.

— А хто то кричав?

— Я! — В голосі Левка задеренчала нетерплячість: — Відв’язуй давай.

Сьома похитав головою і зашкутильгав до намету-їдальні. За чверть хвилини мотузка звільнилась і зашурхотіла по траві — хлопці, не че-каючи, потягли линву на себе.

Повернувшись до спуску, Сьома побачив, що товариші зникли. Він хотів розповісти про злощасний удар блискавки, бо непокоївся за Са- томі, проте хлопці пішли, не сказавши ні слова. «Мабуть, так кра¬ще», — вирішив Семен.

Подумки провівши друзів уздовж тераси, Сьома крутнув головою. І по¬мітив, як хтось прямує до нього від пірамід. На коротку мить хлопець зра¬дів, зміркувавши, що з Сатомі все в порядку, але зразу ж похолов і ледь не зойкнув, усвідомивши, що в японки не було з собою ліхтаря.

Ризикуючи видати себе і тим самим занапастити всю операцію, Сьома став спиною до силуету, що наближався, приклав ліхтар до жи¬вота, спрямувавши вічко в тому напрямі, де зараз мали бути хлопці, і один раз блимнув. Він сподівався, що його тулуб хоч трохи сховає промінь від незваного гостя.

Розвернувшися, Сьома ненароком впустив на землю ліхтар. Нахи-лятись не було коли, і хлопець заспішив під захист намету-їдальні.

СХІV

Левко самотужки намагався зв’язати дві мотузки. Виходило недуже; в першу чергу через різну товщину альпіністської мотузки і канату, але головним чином через те, що Лео нічого не тямив у вузлах. ВІН з’єднав линви прямим вузлом (невідь чому подумавши, що він само- затяжний), а вільні кінці вирішив для надійності скрутити між собою,

Грем довго мовчав, та зрештою не витерпів:

— Це прямий вузол, бадді. Він небезпечний.

— Чому?

— Тому що ненадійний. Він має здатність проковзувати і роз-в’язуватись. Ти уявити не можеш, скількох людей він відправив на той світ.

Американець мав рацію: прямий вузол забрав життя не одного аль-пініста. Мулат узяв обидві мотузки в руки і заходився сплітати їх на¬ново.

— Я скручу їх вузлом під назвою ґрейпвайн1. Він самозатяжний, під дією ваги тільки дужче затягується. Так буде краще.

Левко уважно спостерігав за тим, що робить мулат.

Якраз тоді, коли Лео і Ґрем зосередились на в’язанні вузла, Сьома блимнув ліхтарем, сповіщаючи про небезпеку. Домовившись про сиг¬нал, хлопці не врахували одного нюансу: Семенів ліхтар був не надто потужним — щоб зафіксувати спалах, Грему слід було постійно диви¬тись на схід. Що ще гірше: Сьома блимнув коротко, мерщій погасив¬ши світло. Росіянин і так ризикував, знаючи, що з-за спини підходить охоронець. Левко краєм ока помітив, що на мить на терасі посвітлі¬шало, проте сприйняв виблиск за відсвіт далекої блискавки. На той момент він більше переймався негодою і навіть не думав про те, що їх

___________________________

1 Ґрейпвайн {англ. grapevine), або подвійний рибальський вузол — самозатяжний вузол, що в альпінізмі або підчас рятувальних операцій найчастіше використову-ється для зв’язування двох мотузок. Один з небагатьох, що підходить для з’єднання мотузок різної товщини.

можуть застукати. На всяк випадок українець кинув швидкий погляд

у той бік, де мав би бути Сьома, та росіянин у цей час уже заповзав під Презент намету-їдальні. Сигнал лишився непоміченим.

- Ось, готово, — сказав американець.

Наступивши ногою на канат, він смикав зелену мотузку — переві¬ряй на міцність вузол.

По тому він зіштовхнув канат у прірву, тоншу линву накрутив на іЧ'бе на рівні пліч (ставши схожим на раба-втікача, якого піймали і скрутили за допомогою ласо) і відступив до стіни сьомого рівня.

Левко намацав тонку линву і став спускатися. Мотузка губилась у пітьмі, через що хлопцю здавалось, наче він тримається руками за порожнечу. Він зрадів, коли дістався вузла і поліз далі по канату. Гру¬бий і м’який, канат був уже як рідний. Врахувавши досвід першої спро- Гіи, українець наловчився протистояти вітру, \ за весь спуск його тіль¬ки раз відірвало від стіни і протягнуло над проваллям. Через хвилину нім занурився у крону бруґмансії і взявся хапливо рвати квітки.

Дерево дивно пахло. Запах йшов від квіток і був неприємно масля-ним, гидким, якщо відверто, хоч і терпимим.

По тому, як послабшав натяг мотузки, Ґрем зрозумів, що Лео дістав¬ся дерева. Мулат видихнув (цього разу тримати українця було важче: тон¬ка нейлонова линва боляче врізалась у тіло, аж згинаючи хлопця) і роз-слабився, припавши спиною до муру. Довго байдикувати йому не випало.

()бернувши голову праворуч, Ґрем запримітив, що хтось стоїть на те¬расі — точно на тому місці, де ще п’ять хвилин тому зміїлась альпініст¬ська мотузка, — і нишпорить променем по площадці 6-го рівня.

«Семен? Щось шукає?» Попервах американець лише насторожив¬ся, та вже зовсім скоро посірів від переляку. То не був один з умовних сигналів, а Семен не настільки дурний, щоб висвічувати щось на шос-тому рівні в той час, коли Лео спустився за квітками бруґмансії.

Ґрем втиснувся в стіну, з жахом усвідомивши, що поняття не має, ані хто то такий, ані що йому треба серед ночі на терасі шостого рівня.

CXV

— Joder!1 — лайнувся охоронець, побачивши, наскільки низько роз-пласталися хмари.

Він покрутився коло вертолітних площадок, обійшов хатину Джей¬сона і подався до пірамід. Крики більше не повторювались, натомість

_____________________

1 Йопт! (ісп., лайливе)

мав початись дощ, та й на відкритому просторі, без захисту громовідводу, що не кажи, було невесело, тому хлопчина хотів якнайшвидше завершити обхід. Буревій жахливо стугонів, і вартовий засумнівався, що міг щось почути, сидячи в ангарі.

Хіба що кричали дуже голосно.

Біля пірамід теж нічого не знайшлося (зазирнути за підвітряну грань меншої у хлопця не вистачило клепки). Присвічуючи ліхтарем, він про- | топав ще трохи на схід і спинився.

«Якого біса? — розсердився перуанець. — Мабуть, справді при-верзлося. Педро з мене сміятиметься». Він уже збирався йти назад — навіть розвернувся і направив промінь на захід уздовж стежки, — та несподівано нагледів короткий, але яскравий сплеск світла неподалік намету-їдальні. Якраз над прірвою. Ошелешив не так спалах, як те, що на його тлі проступив виразний силует людини, котра стояла спи¬ною до охоронця і дивилась на сельву.

У перуанця волосся дибки стало. Хто то був? Кому може знадоби-тися далеко за північ стирчати на краю платформи і мертво телющи- тись на затоплені ніччю джунглі? Що то був за спалах? Хлопчині рап-том сильно захотілось пісяти. Бажано в яскраво освітленому місці без усяких там перегородок і темних закутків.

Зрештою почуття обов’язку переважило забобонний страх. Виста-вивши поперед себе промінь ліхтаря, вартовий посунув до намету. Крапель більше не було, хмари ніяк не могли розродитись дощем, але бідолаха тремтів, аж зубами стукав. Він наступив на щось кругле і ледь не зойкнув. Не опускаючи променя, прйсів, намацав руками знахідку і підняв ЇЇ. Ліхтар. Охоронець поклацав вимикачем, переконавшись, що той працює. Тоді обережно підступив до крайки, за якою починав¬ся пологий спуск до шостого рівня Твердині, і, затамувавши подих, спрямував промінь униз.

Нічого не надибавши, він став крок за кроком просуватись на захід.

CXVI

Торбинка була чималою, проте Левко затявся, що не полізе нагору, поки не наповнить її всю. В .такій справі, як кажуть, мало не буває.

За п’ять хвилин хлопець обірвав усі квіти, до яких міг дотягнутися, і взявся за листя. Сьома, як завше, намагався все передбачити і до-бре постарався, готуючи приятеля до спуску.

Він розповів Левку, що алкалоїди сконцентровані в усіх частинах бругмансії: квітах, листі, гіл¬ках, корі (невідомо, можливо, в листі отрути навіть більше, ніж у квітках тому українець не вагався, напаковуючи в торбу цупкі овальні листки із загостреними відростками по краях. Правда, коли росіянин наголошував, що вся бруґмансія отруйна, він мав на увазі дещо інше.

Сьома хотів застерегти Левка: в жодному разі після контакту з росли¬ною не можна торкатися пальцями язика, губ, очей чи носових пазух.

Навіть невелика доза може «заглючити», і Левко беркицьнеться вниз і оловою зі стіни Твердині. Лео пам’ятав цю настанову: тримав рот міц¬но стуленим, акуратно відгортав листя від носа й очей, слідкував за і им, щоб пальці не зачепили губ чи ніздрів. На жаль, був один нюанс, який ні Сьома, ні Левко не змогли передбачити і врахувати: ніхто з них не знав, що у бруґмансії отруйний навіть запах.

Спочатку Левко заспокоївся. Заспокоївся настільки, що подальші прояви інтоксикації не викликали тривоги. Тремтіння в руках зникло, м’язи розслабились (після першого спуску, підчас якого Лео гойдав-ся над прірвою, немов бульдог вчепившись у канат зубами, судоми не підпускали, дістаючи аж до м’язів живота, а руки тіпалися, як у алко- і оліка з десятирічним стажем, котрий раптом надумав виходити з півріч¬ного запою). Долоні перестали пітніти (ось це мало б насторожити найбільше). Серцебиття стишилось, припинивши гатити об барабан¬ні перетинки. А запах... Солодкавий запах щез. Точніше, Левко біль¬ше не відчував його.

Потому віддалився стугін бурі. Гілки бруґмансії і далі шарпало за-вихреннями (сила вітру не зменшилась), проте виття відступило. Зда¬валось, наче негоду відтіснили невидимим звуконепроникним склом кудись на південь від Твердині. Шию помалу обволікало теплом. Те тепло, неначе чиїсь гладкі пальці, пульсуючи, повзло вгору до вух, ви¬лиць, очей.

Левко згадав якийсь анекдот і пирснув, інтуїтивно затуливши рота долонею. Він усе ще пам’ятав, що повинен поводитись тихо, сміятися не можна, та вже не розумів чому. Через мить хлопець з подивом усві¬домив, що не здатен пригадати, над чим сміявся секунду тому. Він пам'ятав, як спускався по мотузці і страшенно боявся... Але чого?.. Чого боятися?.. Тут так затишно, спокійно і тепло... і... і...

Левко перестав рвати листя і тихенько загиготів. Просто так, без причини. Затим він спустився нижче, влаштувавшись на товщих гіл-ках так, щоб обіпертись спиною і випростати ноги. Ігноруючи скаже¬ні пориви вітру, геть.забувши про тридцятиметрову прірву, чия паща розверзлась під ногами, він розслабився. З подивом глипнув на май-же повну торбу з квітами і листям, привішену до шиї. Що це?.. Він що збожеволів?.. На дідька йому стільки листя?.. Колись у нього вдомг

були хом’ячки, і на початку кожної осені він рвав і сушив їм траву, з якої протягом зими робив кубельця в акваріумі. Трава хом’якам по¬добалась більше за газети і навіть більше за м’яку деревну стружку. Але листя? Для чого йому листя?.. І тут-таки забув, позбувся незруч-1 них думок, перемкнувшись на туманний образ у голові, що викликан новий напад притлумленого сміху.

Задерши голову, Левко спостерігав, як гілки бруґмансії тіпаються під натиском бурі, і несподівано відчув мелодію. Саме відчув, а не по* чув, оскільки наспів линув зсередини нього. Хлопець незчувся, як за¬мугикав ту мелодію, легко перейнявши мотив, що бринів у наскрізь просякнутій отрутою макітрі:

ХЕЕ-НЕ-Е-А У-А-І-И НІ-А-А-НІ-О-ОО-А ХЕЕ-НА-БА-А У-А-І-ИИ У-МІ-Е-А-ОО-Я ГИИ-У НА...

Замугикав достатньо голосно...

CXVII

Ґрему Келлі страшенно не хотілося помирати.

Мулат горбився, втискаючись у стіну, і тремтів. Від страху перед очима все пливло, шлунок скорчився, готовий першої ліпшої миті ви¬вергнути рештки ще неперетравленої їжі. Якщо вартовий помітить мотузку, їм кінець. їх розстріляють на місці. Для чого було сюди ліз¬ти? Він мусив зупинити тих придуркуватих слов’ян! Він із самого по¬чатку знав, що задум приречений, навіть якщо їм удасться...

Промінь спинився. Закляк на місці: ні назад, ні вперед. До тієї по¬зиції, де під стіною причаївся Ґрем, лишалося метрів вісім, а охоро¬нець закляк. Раптово американець зрозумів, чому саме — з прірви доносилось бравурне мугикання:

ХЕЕ-НЕ-Е-А У-А-І-И...

Ґрем не вірив у те, що чув: обриваючи отруйні квітки, зависнувши на кущоподібному деревці посеред прямовисного муру Паїтіті, Левко наспівував пісеньку. Подеколи мугикання губилося в оскаженілих поривах буревію, та, оскільки вітер дув з півночі, чималі фрагменти наспіву все ж пробивалися до верхніх терас.

ХЕЕ-НА... У-А-І-И... У-МІ-Е-А...

Серце мулата вкрилося крижаною кіркою.

«Божевільний!!! — Страх помалу, але неухильно переброджував па лютощі. — Ти ж поховаєш нас усіх!»

Вартовий не рухався, ввіткнувши промінь, наче важкий середньо- пічний с,пис, у терасу шостого рівня. Не задумуючись над тим, що робить, Ґрем рвонув до прірви. У темряві провалля не було видно, юж на півдорозі американець упав на коліна і підповзав до краю на- икарачки. Досягнувши обриву, він на мить затримався — зіщулив¬ся, очікуючи, що промінь посунеться на захід і вихопить його з піть- ми. Проте охоронець стримів нерухомо, мов статуя. Зрештою мулат підважився і, перехилившись, опустив голову якомога нижче в чор¬ноту.

— ТИ ДОВБОНУВСЯ, КРЕТИНЕ? — Якщо можна кричати по-шепки, то Ґрем, схоже, саме це й робив (американець розумів, що пе¬руанець також може його почути, але не думав про це тієї миті... на¬магався не думати).

Не встиг він стулити рота, як небо на сході розтріснулося і сипону¬ло пучком жилавих блискавок. Відстань була незначною, і грім при¬котив миттєво. Від несподіванки Ґрем ледь не звалився у прірву. Він не закричав тільки тому, що в легенях на той момент не лишалось ані крихти повітря. Оговтавшись, Ґрем повернув голову і в останніх спа¬лахах наелектризованого неба встиг розгледіти силует перуанця, що вимальовувався на горішній терасі.

Вартовий дивився точно на нього.

СХVІІІ

Охоронець почувався вельми некомфортно. Він штрикав променем на захід, але раз за разом повертав голову в інший бік, на схід. А що як він помилився і той силует — той, який він помітив на краю тера¬си, — лишився позаду, за спиною?

Вітер шарпав за одяг, відштовхував від провалля і постійно норо¬вив відкинути руку геть, спрямовуючи промінь на ангари. Так наче сам буревій підказував перуанцю, що йому слід повернутись туди, звідки прийшов.

Зненацька вартовий закляк. Йому почулось, наче з того боку, ку-ди він прямував, крізь завивання бурі щось долинуло. Не рухаючи ліхтар, хлопчина витягнув шию і прислухався. Наступної миті до ба¬жання спорожнити сечовий міхур додалось нове — ще більш пеку¬че. Вартовому здалося, наче все лайно, яке тільки є в його організ¬мі, раптово, наче по команді, скупчилось у нижній частині тулуба,

налаштувавшись одним махом прорватися через задній прохід. Бідолаха зціпився і несвідомо підігнув коліна.

ХЕЕ-НЕ-Е-А У-А-І-И НІ-А-А-НІ-О-ОО-А ХЕЕ-НА...А У-А-І-ИНИ...

Хтось співав. Хтось співав у проваллі.

На сході сліпучим феєрверком бризнули кілька блискавок. Грім, злившись у суцільну канонаду, прокотився терасою.

— Ой-а! — не стримався охоронець.

Важкість зсунулася вниз по кишках, примусивши його стулити ко- ліна і зігнутись у попереку. Досі спрямовуючи ліхтар униз, перуанець витріщався наліво — туди, звідкіля доносились співи, — і у світлі блискавок розгледів... Він не знав, як описати побачене... На краю прірви, скрючившися, стояла навкарачки людиноподібна істота. її ОЧІ хижо блищали, відбиваючи спалахи громовиць. Вона наполовину зви-сала надчорною порожнечею (так, наче збиралась повернутись у піть¬му, з якої прийшла), але дивилась на нього!

Блискавки згасли, й істота щезла. Вартовий був за крок від того, щоб уперше в житті знепритомніти. Він застогнав. Йому знадобило¬ся секунддесять, щоб опанувати себе і, переборюючи жах, тремтячою рукою спрямувати ліхтар туди, звідки витріщалась покарлючена по-твора. Промінь ковзнув по краю провалля і... висвітлив порожнечу. Тераса шостого рівня стояла порожньою.

Охоронець відступив, кавкаючи, наче астматик. Спочатку жіночий крик, потім чийсь силует, нерозбірливі співи з безодні і ось тепер — загадкова потвора, що заповзає у прірву! Це занадто навіть для неду¬же забобонної людини.

-— Мати Божа! — Хлопчина втратив останні подихи хоробро¬сті, які кволо ворушились у грудях і примушували його триматися. А ще він зрозумів: якщо лишиться тут, то втратить не тільки хо¬робрість, але й рештки здорового глузду. — О, мати Божа, поря¬туй мене!

Дощ остаточно доконав його. Нова блискавка розпорола небеса, і на сельву одночасно вивергнулись тисячі тонн сконденсованої воло-ги. Злива, неначе цунамі, стіною налетіла на Твердиню. Видимість упа¬ла до нуля. Струмини води розсікали, заломлювали і немислимо ви¬кривлювали промінь, не даючи змоги бачити далі ніж на метр від джерела світла.

Вартовий розвернувся і, навіть не світячи ліхтарем під ноги, гало-пом помчав назаддо ангару.

ЯНГОЛЬСЬКІ СУРНЫ

CXIX

Невідомо яким чином ледве вловні Ґремові слова досягли свідомості Левка. Українець розчув, як згори надійшло запитання: «Ти довбо-нувся, кретине?», — і, що найдивніше, попри густий солодкавий ту-ман у голові зрозумів, що питання адресується саме йому.

«Згори? Чому воно прийшло згори? — мелькнуло в одурманеній макітрі. — Зі мною що, говорить Господь?»

Лео перестав співати, задер писок і пробурмотав:

— Господи, прийом... прийом...

А потім подумав: «Це я щойно мугикав гімн України чи як?»

Вибух блискавок і гарматний виляск грому, що супроводжували скинуту згори фразу, на мить повернули його до свідомості. Левко по¬бачив, що сидить на тоненькій гілляці, ні за що не тримаючись рука¬ми і безтурботно звісивши ноги у провалля.

— Ох ти бля! — Хлопець перейшов на рідну українську й одним ривком видерся вище.

«Щоб я всрався! — додав уже подумки і знавісніло затрусив толо-кою. — Що це було? Що зі мною сталося?» Викид адреналіну дозво-лив ще кілька секунд опиратись наркотичному запамороченню.

Попервах на думку спадали містичні пояснення. Твердиня не хоче, щоб вони тікали і якимись бісівськими чарами протидіє їм. Згодом хло¬пець відчув, як знайомий масний запах залоскотав ніздрі, і припустив: в усьому винні квітки бругмансії. Вони труять його смородом.

Через кілька секунд здійнялася злива, притлумивши аромат пелюс¬ток (котрий знову норовив затягти поволокою свідомість), «змивши» ного, і цілковито повернувши хлопця до свідомості. «Треба забирати¬ся. І то швидко», — зметикував Левко, похапцем заштовхав у торби¬ну кілька останніх листків і посмикав мотузку. Домовленості не було, що американець тягнутиме його нагору, Левко мав лізти сам, але во¬ни погодили сигнал, який свідчитиме, що нагорі все в порядку і Лев¬ку можна підійматись: Лео один раз шарпоне мотузку, на що Ґрем від¬повість таким самим шарпанням.

Нічого не відбулось — Ґрем не відповів на сигнал. Вода лилась важким неперервним потоком, через неї українець не чув і не бачив, що діялось нагорі.

«Заснув там чи що?»

Свідомість примерхала. Це точно квіти, зрозумів Левко, жахнув-шись від того, з якою швидкістю наростає запаморочення. Півтора ро¬ки тому під час однієї з численних поїздок на поромі зі Стокгольма до

Гельсінкі Ян Фіддер (вони тоді тільки-но познайомились) дав Левку скуштувати снюсспецифічний різновид тютюнових виробів. Попри безневинну назву ця штука викликає серйозну залежність, у багатьох країнах вважається наркотиками, через що заборонена в Євросоюзі (крім Швеції та Голландії). Ян тоді шукав щось, як він висловився, «для генеральної прополки мозкових звивин» і підсів на снюс (щось середнє між жувальним і нюхальним тютюном), який навіть у Швеції було непросто купити. Почалось усе як жарт: Ян запропонував, Лев¬ко легко згодився. Чех витяг із пласкої круглої картонної коробки (під¬пис на лицьовій стороні «General — White Portion», на тильній — за¬стереження шведською, що снюс шкодить здоров’ю і спричиняє звикання) сірий пакетик завбільшки з крайню фалангу вказівного пальця, що пахнув прілими спеціями, і українець, недовго думаючи, заклав його під верхню губу. Півхвилини Левко нічого не відчував, а тоді йому так «просапало звивини», що ледве спам’ятався. Море бу¬ло спокійне, два-три бали, не більше, а хлопець плазував по палубі лайнера «MS Mariella»2, наче за бортом бурував дев’ятибальний шторм. При вживанні снюсу доза нікотину, що потрапляє в організм, значно вища, ніж при викурюванні цигарки, позаяк при курінні біль¬ша частина нікотину згорає. Незвичний навіть до простих цигарок ор¬ганізм Левка в буквальному сенсі викрутило навиворіт: нікотин через язик і ясна напряму прослизав у кров. Сидячи в гіллі бруґмансії, укра¬їнець відчував щось дуже близьке до блискавичного сп’яніння після «подушечки» бронебійного шведського снюсу.

Намагаючись не вдихати отруйного повітря, Левко витримав паузу і смикнув удруге (давай... давай же... будь ласка... відгукнись). Зно-ву ніякої реакції. «Що за чорт?» Хлопець з силою поволік канат на се¬бе, і тільки тоді линва натяглась. Левко скубнув — Ґрем скубонув у від¬повідь. Українець для певності повисів трохи на линві, переконуючись, що американець тримає міцно, і тільки тоді подерся нагору.

Підніматись було напрочуд важко. Струмини дощу змішувались з потоками води* що стікали з країв терас, і все це неслося донизу,

______________

1 Снюс — різновид тютюнових виробів, що являє собою подрібнений зволоже-j ний тютюн, який закладають між губою та яснами на довгий час (від 5 до 60 хви¬лин). З 1992 року в ЄС продаж снюсу заборонено. У Швеції продається снюс двох видів: порційний (запакований у подобу чайних пакетиків) і нефасоваиий (розсипний).

2 «MS Mariella» — круїзний пором фінської компанії.«Viking Line»,‘збудований «Wartsila Shipyard» у 1985 році на верфі в Турку (Фінляндія), що нині курсує між Стокгольмом та Гельсінкі. До 1989 року був найбільшим круїзним лайнером сві¬ту. Водотоннажність — 37799 тонн.

з кожним метром набираючи маси й швидкості. Ноги час від часу зі-сковзували по вогкій стіні, через що розраховувати можна було тіль¬ки на руки. Відчуття було таке, наче повзеш нагору всередині Ніагар- ського водоспаду. Траплялися моменти, коли у Левка тьмяніло в очах від нестачі кисню. Подекуди потік ширшав настільки, що навіть від-штовхнувшись ногами, хлопець не міг набрати в легені повітря — рот забивало водою. Доводилось притискатись губами до стіни і коротки¬ми ковтками (неначе витягнута на повітря рибина) всмоктувати жив¬лющий кисень.

Діставшись місця, де канат з’єднувався з тоншою мотузкою, Лев¬ко геть знесилів. Альпіністська линва була надто тонкою і ковзкою, він не міг повзти по ній угору, не маючи під ногами опори. Хлопець спробував, раз, удруге, втретє, але щоразу з’їжджав до канату.

На щастя, Грем здогадався, що й до чого, і взявся тягнути Левка, накручуючи мотузку на себе. Через кілька хвилин українець, відпльо-вуючись, мов опритомнілий потопельник, вишкрібся на терасу шос¬того рівня. Американець підхопив його, силоміць поставив на ноги і замість того, щоб підтримати, прокричав:

— Ти ненормальний! Якого біса ти співав? Мік Джаґґер, розтуди твою маму!

Левко лише похитав головою. Згадавши щось, стягнув з шиї торбину з квітами і листям бруґмансії і сунув її в руки мулату. По¬тому гойднувся, наче п’яний, і повалився на залиту дощовою водою траву.

Грем відклав торбу вбік і взявСя витягувати канат із прірви.

CXX

19 серпня 2012 року. 01:15 [UTC-5]

Паїтіті

Дощ стишився, але не перестав.

— Чому ти не попередив? — накинувся Ґрем на Семена, щойно вони з Лео вибрались на верхню терасу. Канат, як і домовлялись, за-маскували травою й брудом на шостій терасі, зате тоншу нейлонову линву Семен вирішив забрати з собою і сховати в «норі».

Росіянин (він був з ніг до голови вимазаний глиною) припинив скру-чувати мотузку і витріщився на американця.

— Я попереджав! Один короткий виблиск, як і було домовлено. Мулат спересердя ляснув руками по стегнам. Зі спортивних шта¬нів навсібіч порснули краплини.

— Я не бачив твого сраного виблиску! — прогавкав Ґрем.

-Я дізнався про вартового тільки тоді, коли помітив його на закрай¬ку тераси!

— Сюди приходив охоронець? — вирячився Левко.

— Так! — Мулат із такою силою вивергнув останнє слово, що но¬но розвіяло краплини дощу навколо його рота. — Якраз у той момені, коли тобі заманулось поспівати!

— Не кричи, — опустив голову українець, — побудиш мачігу-енга.

— Він там співав? — Настала Семенова черга дивуватись.

— Так! — Американець не стишував голосу. — Твоєму приятелю Бог виділив мізків на кілька грамів менше, ніж ховраху.

— Чувак, — розвів руками українець, копнувши носком кеда тор¬бинку і звертаючись більше до Семена, ніж до Ґрема, — це все ті б\М сові квіти. І я не співав, я просто мугикав.

— Дупоголовий, — процідив мулат. — Ви обидва дупоголові.

— Заспокойся, Ґреме, — сказав Сьома. — Присягаюсь, я попе-реджав про наближення вартового.

— Але я теж нічого не бачив, — глухо докинув Левко.

— Я не міг світити довше, — почав виправдовуватися Сьома, —. я сам помітив його, коли той чувак уже перетнув половину відстані між пірамідами й наметом.

Американець несподівано схопив Семена за передпліччя:

— А Сатомі? Хіба вона...

— В тому то й річ, її не було... — Сьома зам’явся. — Забув сказа¬ти: ота блискавка... ну, найперша... вона...

— Що?

— Вона вдарила в піраміду.

Ґрем з Левком перезирнулись, а тоді, не змовляючися, чкурнули в напрямку великої піраміди. Незважаючи на тотальне виснаження, Левко не відставав.

Дощ привів Сатомі до тями, і хлопці перестріли її, дезорієнтовану і скривавлену, якраз біля сходів, що тяглисьдо вершини піраміди. По¬бачивши американця, японка кинулась до нього і повисла на шиї (Лев¬ко в будь-якому разі був надто слабкий, щоб ловити дівчину, але, по¬бачивши, що японка пригорнулася саме до мулата, почорнів від злості). Ґрем узяв Сатомі на руки і поніс до галереї, що спускалась у надра Твердині. Левко похмуро плентався позаду.

По дорозі Сатомі знову знепритомніла, і мулат закрокував швид-ше, притискаючи її, наче малу дитину, до грудей.

CXXI

У норі» було тепло й сухо, якщо не зважати на калюжі, що поволі |ннпливалиея в тих місцях, де стояли хлопці, а також під торбинкою (її ретельно замотали — щоб не пахтіла — і заштовхали в дальній за- і уіок, під наплічники). Сатомі, неприродно вигнувшись, лежала на ми граці посеред кімнати. Які раніше, непритомна.

Що... що робити? — хапаючи повітря, пролепетав американець.

Вій перевернув японку і витягнув ноги, сподіваючися, що їй так буде зручніше.

- Закопати її в землю., — сказав Левко.

Мулат різко випростався і без попередження заїхав кулаком у щелепу українцю. Лео лантухом повалився на підлогу.

- Ти чого?! — підскочив Сьома, стаючи на захист товариша. — Киї діло говорить: людей, в яких ударила блискавка, треба закопува- і и в землю.

- Вперше про це чую, — фиркнув американець.

- Я серйозно. Так завжди роблять.

Ґрем похитав головою, грізно зиркаючи то на українця, то на росі¬янина:

— Поки вона жива, ніхто не буде її закопувати.

Семен не перечив. Левко лежав на підлозі, тручи долонею щелепу і набряклу вилицю.

— Я тебе вб’ю, ніґере, — неголосно, але чітко вимовив хло¬пець. — Я б тебе вже вбив, виблядку, якби від тебе не залежала на¬ша втеча.

Американець почув і жахливо повільно (так наче вона трималась на давно заіржавілих шарнірах) повернув голову до українця.

Сьома побілів, розуміючи, що зі зламаною ногою не зможе захис¬тити товариша, якщо Грем раптом вирішить кинутись на Левка. Про¬те Ґрем здивував. Каламутні очі перелякано забігали, а лютий вираз .ийшов з лиця. Мулат згорбився, наче поклав на плечі важезний тя¬гар (насправді тягар уже давно лежав там, просто він щойно згадав про нього...), втягнув голову і, підсунувши матрац, сів навпроти Са¬томі.

— Семе, зроби хоч щось, — благально звернувся мулат до Семена.

Росіянин відкрутив кришечку плаєтикової пляшки з водою, змочив

один з шматків футболки, що лишився після того, як Сатомі зшила торбинку, і заходився протирати обличчя дівчини. Наразі нічого біль¬ше зробити він не міг.

Левко, не міняючи пози, продовжував лежати на тому місці, куд його вклав правий прямий американця, і одними губами шепотів:

— Я тебе вб’ю, нігере... Невдовзі я тебе вб’ю.

СХХІІ

Сатомі опритомніла через півгодини.

Семен оглянув японку і за винятком подряпин на лиці та рани у лі¬вому вусі, 3 котрої постійно сочилася кров не виявив інших зовнішніх пошкоджень. Росіянин примусив Сатомі випити дві таблетки аспі¬рину й одну — парацетамолу.

Дівчина не пригадувала нічної вилазки. Усе, що трапилося після того, як чверть по дванадцятій вона з хлопцями вийшла з «нори», стерлося з пам’яті. Грем коротко переповівїй про буревій, спуск за бруї • мансією і злощасний удар блискавки.

Невдовзі дівчина заснула (чи то ще раз знепритомніла, хтозна). і

По тому Сатомі ще шість разів прокидалась і щоразу здивовано запитувала, що з нею сталося. Попервах Грем терпляче описувгш (повторюючи слово в слово) події нічної вилазки, проте за третім ра¬зом нерви в американця стали здавати. Він розумів, що дівчина по винна, що її пошкодження значно серйозніші за подряпини і прокол у вусі, та попри це, коли японка прокинулася вп’яте і вп’яте поста¬вила те ж саме запитання — що з нею трапилося? — Ґрем не ви¬тримав і, давлячися слізьми, розпачливо стискаючи Сатомі в обі*5 ймах, став на неї кричати.

— Боже, невже ти не пам’ятаєш?! Я десять хвилин тому розказу¬вав тобі! Я...

Сатомі починала плакати. А потім знову відключалася.

Сьома здогадувався, що дівчині слід було б дати снодійне (або хо¬ча б заспокійливе), але, складаючи подорожню аптечку, росіянин по¬думати не міг, що виникнуть обставини, за яких доведеться когось при¬сипляти.

О 04:10 японка нарешті заснула по-справжньому.

Лео-поринув у сон за годину до того, забившись у куток неподалік того місця, де Ґрем відправив його у нокдаун. Українець заснув про¬сто на долівці, підклавши під голову руку. До самого ранку бачив яскраві сни. Не про те, як живцем здирає шкуру з Ґрема. Левку снив¬ся матово-чорний гелікоптер «Колібрі», що спурхує з посадкового майданчика на північному заході горішньої тераси і на максимальній швидкості мчить до гір, лишаючи громаддя Твердині далеко позаду.

Американець відключився разом із Сатомі, але спочивав тривож¬но, прокидаючись від кожного схлипу чи сонного поруху своєї дівчи¬ни Йому не снилося нічого. Він лише благав, щоразу ледь розтуля¬ючи повіки, подумки благав Господа, щоб Сатомі не прокидалась і не і.нінтувала у нього, що з нею сталося вночі.

Один тільки Сьома не спав, прокручуючи, обсмоктуючи й аналізу¬ючи події буремної ночі. Він сидів, не склепивши очей, обхопивши коліна руками, і чекав світанку. Ймовірно, останнього світанку у своє¬му житті. Він був майже в цьому певен.

Бо з самого початку все пішло не так, як вони планували.

Втеча

СХХIII

Того ранку з гір прийшов холод.

Стовпчик термометра скотився до позначки 12 °С (що є великою рідкістю для сельви) і безпомічно завмер, не маючи сил вишкрябатись вище, зате стрілка барометра повернулась на звичну позицію. Буре¬вій, затихаючи, сповзав у напрямку Болівії.

Вітер змінився. Хмари відтиснулись від землі, лишаючись щільни¬ми й покошланими. Нижній їх шар, що був нерівним і зібганим, часом розповзався, оголяючи верхні — ще більш важкі й грубі. Блідо-сірі, попелясті, подекуди суцільно чорні щупальці переплітались між со¬бою і стрімко неслись на південний схід. У сонячних променів не було жодного шансу пробитись крізь таку запону.

Повсюди на горішній терасі стояла вода.

СХХІV

13 серпня 2012 року. 08:19 [UТС-5]

Паїтіті

Левко насилу розплющив очі. Хотілося спати, але голова стугоніла, наче перегрітий трансформатор; протяжне гуготіння не давало роз¬слабитись і знову поринути в сон. Хлопець ворухнувся (стугін порив¬часто посилився) і жахнувся тому, якою важезною здалася макітра. Складалось враження, наче Боженька замінив його довбешку чавун¬ною бовванкою, такою важкою, що, варто тільки спробувати підвес¬тися, і вона розтовче хребет. Все тіло ламало від болю.

Лео піднявся на лікоть і здивувався, чому він не на матраці. Кинув¬ши погляд уперед, розрізнив Грема й Сатомі, що сплелись у обіймах, і все пригадав. Не стримався, з шипінням випустивши повітря крізь зуби. Потому спробував встати, обіперся долонею об підлогу, але тут- таки, стримуючи стогін, повалився на бік. Долоню обпекло вогнем, наче він торкнувся неізольованої стінки парового котла. Шкіра була обдерта до м’яса.

Українець полежав ще трохи, а тоді ривком, допомагаючи собі і нльними сторонами долонь, сів. По-перше, він відчував дикий голод, а по-друге, не мав ані найменшого бажання лишатисьу «норі», чека¬ючи, поки прокинуться Грем із Сатомі.

Семена не було.

Перед тим як підніматись на терасу, Левко затримався. Насамперед переконався, що бругмансія на місці. Біла торбинка, дбайливо обмота- м,і футболками і сорочками, лежала там, де її вчора покинули. По тому, прикусивши від болю губу, стягнув брудні футболку й шорти і вдягнув¬ся в чисте. Насамкінець відчистив кеди від засохлого бруду й трави.

Оглянувши себе, хлопець лишився задоволеним і, потроху розро-бляючи задерев’янілі м’язи, почовгав нагору.

Вибравшись на терасу, Левко зіщулився від холоду. Тіло вкрилося гусячою шкіркою. Після перманентної спеки й задухи, +12 °С відчу-вались як +2 °С. Проте за кофтою не пішов — холод освіжав, приму-шуючи кров швидше струменіти по залежалих венах.

На великій піраміді, правіше лінії сходів, чорнів слід від удару блис-кавки. Внизу на стежці стовбичили двоє ґевалів; схоже, про щось спе-речалися. Ковзнувши поглядом уздовж пірамід, Левко переконався, що «Мі-17» досі не повернувся. Він не знав, добре це чи погано.

Від намету-їдальні апетитно пахло спеціями.

Хлопець закинув голову, з насолодою ковтаючи крижане повітря, і задивився на небо. Хмари неслись з неймовірною швидкістю. Якщо довго дивитися, починало паморочитисьу макітрі...

— Buenos d'as! — Левка вивів із задуми робітник-мачігуенга.

— І тобі доброго ранку, аміґо, — відірвавшись від неба, відповів на вітання Левко.

Розпатланий індіанець зі скромним черевцем був одним із небагатьох мачігуенга, який мав звичку чистити зранку зуби. Хлоп саме повертався, закинувши рушник на плече і сяючи, немов перлами, вичищеними зуба-ми, після гігієнічних процедур до свого барака. Та щойно він зустрівся по¬глядом з Левком, його посмішка зів’яла. Індіанець не просто відсахнув¬ся, він відскочив на цілий метр і щось забубонів своєю мовою.

— Агов, привіт, — помахав рукою українець, витискуючи губами посмішку.

Мачігуенга позадкував, не зводячи з хлопця перелякано викочених очей.

— Та що з тобою?

Індіанець щось зашепотів сам до себе, зірвався з місця і підстрибом побіг до бараків. Біля хідника його перепинили троє одноплеменців,

що курили самокрутки, загорнувшись у яскраві різнобарвні ковдри,і Мачігуенга взявся запекло жестикулювати, час від часу тицяючи то собі на очі, то на Левка. Потому всі четверо витріщились на українця,! Хлопець насупився, знизав плечима і пішов на апетитний запах, я

Марко вже роздавав сніданок. П’ятеро робітників і один з перуанціи із загону Амаро Кіспе наминали їдло — аж за вухами лящало. Лео по* косився на металеві підноси: вівсяна каша, котлета, якийсь салат і ком* сервовані фрукти. Непогано. Нагнувшись, він вступив до намету, взяїі чисту тацю і примостився в кінець черги. У черзі тупцяло півтора десят* і ки (як не більше) чоловіків: вартові, мачігуенга, кілька вчених. До при¬ходу Левка чоловіки жваво балакали, здебільшого обговорюючи нічиє і влучання блискавки, але щойно хлопець ввійшов, розмови стихли. Леи* ко глитнув слину, усвідомлюючи, що всі телющаться на нього.

«Бляха, що не так?» — подумав хлопець. Покосився на одяг. Чис*І тий. Зиркнув на кеди. Брудні, але не брудніші ніж взуття на перуанцях. Мовчанка затягувалась, і Левко втямив, що народ переважно припля* І дається до його обличчя. «Волосся! — несподівано зрозумів він. — Ма* ] буть, на ньому лишився бруд або... — ось тут він похолов, — пелюст*! ки бруґмансії». Він запустив праву руку в чуприну і двічі підряд провій пальцями від лоба до потилиці. Волосся було жирним і кучматим, але без бруду, і найголовніше — не було ніяких пелюсток, листків чи гіло- ] чок. Певно, це через синець від удару, припустив Левко.

— Спіткнувся і впав у темряві, — сказав він, торкнувшися двома пальцями припухлої вилиці. — Нічого серйозного.

Йому ніхто не відповів.

Коли Левко підійшов за своєю порцією, кухар Молінарі затримав черпак з кашею.

— З тобою все гаразд? — спитав італієць.

— Все чудово, — промовив Левко.

— Ти захворів?

— Зі мною все нормально, — твердо повторив хлопець.

Марко глянув униз, помітивши обдерті до м’яса долоні. Українець

хребтом відчув це. Наступної миті вони схрестили погляди, і Левко збагнув, що кухарю дуже не сподобалося те, що він побачив.

СХХV

Присвічуючи електричним ліхтарем. Сьома стояв посеред Чорної кім-нати. Власне, то була не кімната, а величезна зала, найбільша з баче¬них ним у Твердині.

Хлопець викрутив на максимум регулятор на лампи але світла все одно не вистачало: стеля ховалась у темряві, як І далека від входу стіна. Чорна кімната однозначно знаходилась під зем-лею, оскільки громаддя Паїтіті, хоча й здавалось великим, просто не Могло вмістити в себе такий об’єм.

І попри це Семена оточували кам’яні брили, а не сирий ґрунт.

Хлопець стояв, не відійшовши й метра від прочинених воріт. Щось тонуло на нього. Не пітьма, щось поза нею, якась безформна химе¬ра, що ховалась за межею освітленої сфери, сахаючись і задкуючи, щойно він підносив ліхтар вище, але ніколи не відступаючи повністю. На відміну від полегкості, що хвилями пронизувала груди в Білій кім- паїі, у Чорній панувала брудна важкість, що проїдала тіло наскрізь.

Сьоома зіщулився, стримуючи бажання шмигнути за ворота. Звідкись виринуло ідіотське відчуття, що стіни витріщаються на нього; зирка¬ють, наче звір із засідки, готовий кинутись на жертву, вкусити, впус- і и ги отруту і пошматувати; а ще шепочуть огидними голосами, витис¬каючи з чорної товщі ледь чутне, проте, категоричне застереження:

Геть... геть... ге-е-еть... е-е-е-е-е-т-т-ть».

(я не встигну тебе витягти...)

За мить до того, як піддатись натиску чорноти, що одурманювала, (і вислизнути із зали, Сьома помітив рівні ряди символів, що тягну¬лись вгору по стінах. У голові мимоволі спливло чергове порівняння і Білою кімнатою: написи були дрібними й похмурими, наче епітафії на надгробних каменях, їхня монотонність дико контрастувала з вира-зистими й розбірливими знаками на гранях з білого мармуру.

«Що там?» — згадав росіянин.

«Дати...» — відповів Джейсон.

«Дати?..»

Хлопець пересилив себе і залишився на місці.

Волочачи за собою ногу в гіпсі, Сьома підійшов до стіни і обереж¬но нахилив обличчя, роздивляючись знаки. Страх не зник (хлопець не здивувався б, якби з пристінку прорізався ікластий монстр і скочив на нього), але цікавість відтіснила боязнь і вернула самовладання. При-наймні на якийсь час.

Символи були всюди. Цифри, але не лише вони. В Чорній залі зна-ходилися справжні записи: десятки, сотні й тисячі рядків, що розбі-гались в усі боки. На темних гранітних стінах не було клаптика, до яко¬го можна було б прикласти долоню, не накривши принаймні один символ. З першого погляду Сьома усвідомив, що розшифровка пись¬мен триватиме відчутно довше, ніж життя середньостатистичного на¬уковця — надто хаотичними, невпорядкованими виглядали написи.

янннн

ТВЕРДИНЯ

В той же час відчувалася система. Проникливим оком людини, яки багато часу приділяла декодуванню різноманітних шифрів, Сьома по*] мітив, що всі рядки, котрі збігали вглиб кімнати, починались ЧИСЛЇІ'І ми...

(дати... дати?)

...числами, розділеними подвійними вертикальними рисками.

Чорнота душила, згущувала кров, сповільнюючи серцебиття, закупорювала легеневі альвеоли, перепиняючи доступ кисню. Сектор огляду звузився, стиснутий пітьмою, так наче на очі начепили невиди*! мі шори. Хлопцю вдруге довелося тамувати бажання дременути геть, Дивлячись, як дрижання долоні передається на ліхтар і сповзає на кон*| тури тіней довкола, він поставив ліхтар на долівку і сфотографувяі» фрагмент стіни — частину над самою підлогою. Роздивився знімок, стараючись не думати про освітлений коридор, Білу кімнату і горіш* ню терасу, де скоро подадуть сніданок.

Неслухняними пальцями Сьома дістав блокнот і переписав чотири рядки, замінивши всі знаки відповідними арабськими цифрами.

«О’кей, що у нас вийшло?» — звів брови докупи.

5 6 2 5641

8+5+1 5 в 7-ОЧ5 ?

І З 4 7?02 З^И

4 2 І 7103 ?

П’ять стовпчиків. У перших трьох — цифри (у другому рядку —1 арифметичний вираз зі знаком додавання; росіянин запам’ятав згак з «формули календаря»). Для зручності Семен відразу перевів їх у де»! сяткову систему, міняючи 108 на 8,0. Далі йшов стовпчик з великими числами (поки що хлопець лишив їх у вісімковому вигляді). Ці числа меншали з висотою: що вище розташувався рядок, то меншим було число у четвертій колонці. Останній стовпчик виглядав найбільш не-зрозумілим: у деяких рядках чисел не було, а в інших вони видавались абсолютно довільними.

«Дати?» — Семен ще раз пережував запропоновану Джейсоном гіпотезу. Спробував уявити Чорну кімнату чимось на кшталт історич¬ного кабінету, меморіальної зали, на стінах якої зафіксовані знакові

для Паїтіті події, проте не зміг. Натомість перед очима малювалось видіння тисяч надгробків.

Хлопець підняв ліхтар, пославши промінь так високо, як міг. Цифра в четвертій колонці може позначати рік, а може... що завгодно. Піс¬ля хвилини прискіпливого вивчення стрічок, до яких діставало світло, росіянин збагнув, що в другому стовпчику зустрічаються винятково цифри від 1 до 5. Жодної шістки.

(п 'ять тижнів по вісім днів...)

«Це номер тижня в місяці, — здогадався він і тут же виправив-

- Припустимо, що це порядковий номер тижня...» От тільки що нони записували першим: номер дня в тижні чи номер місяця в році?

Сьома задер голову вище. Вирази зі знаком плюс у першій колон¬ні траплялись рідко: раз на десять-двадцять записів.

За три метри від долівки він зауважив фрагмент, в одному з рядків якого розташував¬ся запис «8 + З»:

Нижче (просто над сфотографованою раніше ділянкою) знайшов Іще один подібний — у першій колонці було «8 + 1»:

Зразу під ним — рядок з виразом «8 + 5»:

Записник наче сам скочив у руки, і над чистою сторінкою застри¬бала ручка — Семен «переганяв» символи Паїтіті з вибраних фраг¬ментів у зрозумілі йому цифри.

1 4 3 7024 10427

8+3 5 7 7024 712

2 1 8 7033 ?

1 3 2 7037 532

8+1 5 2 7042 1107

2 2 4 7044 421

8+5 5 4 7064 766

Ще не закінчивши строчити, хлопець зробив три висновки, які занотував тут же, під матрицями чисел:

а) вирази зі знаком «плюс» трапляються винятково в рядках, де число, зафіксоване в першій колонці, більше восьми;

б) перший доданок — завжди вісімка, другий доданок — менше або дорівнює п’яти;

і в) найважливіше — вирази трапляються лише в рядках, де вдру«| гій колонці стоїть цифра 5.

Сьома навів «п’ятірки»...

(...п ’ять тижнів по вісім днів у кожному, плюс... п ’ять невра- V хованих днів)

...і усвідомив, що означають складені вирази. Цифра 5 із другого стовпчика відповідає п’ятому (цебто, останньому) тижню місяця в ка¬лендарі Паїтіті, і запис на кшталт «8 + 3» чи «8 + 1» позначає «не« І враховані» в цьому тижні дні. «8 + 3» — це вісім днів п’ятого тижня, плюс 3 дні з тих, що не входять у жоден тиждень, іншими словами, 43-й день місяця. Це свідчило про правильність першого припущен-1 ня і проясняло формат запису дат.

В одному з рядків, що тяглися над підлогою і які хлопець конвер*! тував найпершими, в першій колонці містився запис з двома плю«1 сами — «8 + 5 + 1». Подумавши, росіянин знайшов пояснення. Остання одиниця вказує на перший з п’яти додаткових днів, що йдуть за останнім місяцем у році. На користь цього свідчила вісімка втре-І тій колонці, котра найбільш імовірно відповідала восьмому місяці в році.

— Отже, день-тиждень-місяць-рік, — прошамотів Семен.

«Так просто? — в мозку заметушились сумніви. — Альо, друже, І ти справді віриш, що протягом десяти хвилин спромігся розгадати фор¬мат запису дати, яким користувалися ті, хто населяв Паїтіті?»

Перевірити можна в єдиний спосіб — розшифрувати кілька дат і глянути, що з того вийде. Хлопець повернувся до першого записаного фрагменту і перевів усі числа в десяткову систему числення:

5 4 6 3642 2977

8+5+1 5 8 3645 ?

1 3 4 3650 228

4 2 1 3651 ?

Впер погляду найнижчий рядок: 4—2 — 1 —3651. Четвертий день другого тижня першого місяця 3651 року за календарем Паїтіті.

«На рік можна зразу забити», — не знаючи події, від якої почина¬лось літочислення в Паїтіті, буде важко визначити, яким саме був

3651-й у світі, де роки рахують в обидва боки від народження Ісуса Христа. Сьома сумнівався, що це взагалі можливо.

«Гаразд, пограємось хоча б із днем...»

Як встановити, якій даті відповідає цей день в сучасному григорі- лпському календарі? Четвертий день другого тижня першого міся¬ця... — це значить, що з початку року пройшов один повний восьми- деннйй тиждень і чотири дні другого тижня, загалом —- дванадцять днів.

— 12 січня... — Семен не помічав, що «думає» вголос. — 12 січ¬ня 3651-го.

Це вже щось. І в той же час — нічого. З однаковим успіхом це мог¬ло бути 13 січня чи 7 лютого, він не має змоги перевірити.

Сьома взявся за другий знизу рядок. 1—3 — 4—3650. Перший день третього тижня четвертого місяця... і потім іще незрозуміле чис¬ло 228.

— Нормальок, — ручка опинилась поміж зубів, хлопець загугня¬вив, — з початку року минуло три повні місяці... це 135 днів... два по¬вні тижні... плюс ще 16... і настав перший день третього тижня. В су¬мі, — він подумки склав 135, 16 і 1, — 152... Перший день третього тижня четвертого місяця за календарем Паїтіті дає 152-й день з по¬чатку року.

Росіянин відклав блокнот, схопився за мобілку і розкрив календар. Січень — 31 день, лютий — 28, березень — 31, квітень — ЗО, тра¬вень -— 31... Гортаючи місяці, він додавав:

31+28+31+30+31 = 151

Перші п’ять місяців григоріанського календаря містять 151 день. Отже, 152-й — це 1 червня.

1 червня 3650 року. Хоча рік все одно нічого не значить.

«Ага, — раптом згадав Семен, — і ще 228...»

1 червня казна-якого року... 228...

І тут...

Хлопця пробрало морозом, аж зуби клацнули. Телефон затіпало так, що Сьома мусив сховати його до кишені. Моторошні відчуття по¬силились, коли він.зрозумів, що причина не в астматичній чорноті кім¬нати. Щось крилося в розшифрованій даті, щось таке, що він... знає.

Пам’ятає?

1 червня... якогось року... сталось щось таке, що... 228...

228...

СХХVI

19 серпня 2012 року. 08:28 [UТС-5]

Паїтіті

Ґрем здригнувся, спершу відчувши, а вже потім почувши, що Сатомі сухо покашлює. Розклепив повіки і швидко покліпав, проганяючи сон. Японка піднялась і сіла, спираючись руками на матрац.

— Як ти? — спитав мулат, ніжно гладячи її по спині.

— Добре... — хрипко відповіла дівчина. — Тільки у вусі дзвенить.

— Сьома сказав, що в тебе може бути пошкоджена барабанна пе-ретинка.

— Але я чую добре.

Ґрем стенув плечима.

— Ти пам’ятаєш... — Він недоговорив, розуміючи, що не витри¬має, якщо Сатомі знов почне розпитувати.

— Що? — Круглі очі японки зупинились на обличчі Ґрема.

-Пригадуєш, що було вчора?

— Не розумію.

— Можеш відновити у пам’яті події минулої ночі?

Дівчина вигнула ріжками брови.

— Після дванадцятої ми піднялись на терасу, ви з Лео спустились на рівень нижче, я пішла до пірамід, а потім вдарив грім і я, здається, зне¬притомніла. Очуняла, коли почався дощ, і... ви знайшли мене. Щось іще?

Американець відчув, як відпускає серце, і на радощах здушив Са-томі в обіймах.

Японка випручалася, простягнула руку вбік і ввімкнула ліхтар. Пе-чера заповнилася жовтим світлом.

— Ти брудний. І я теж. Ми наче дві свині, що вивалялись у калю¬жі. — Розчепіривши пальчики, вона з відразою роздивлялась одяг. — Ми що, спали, не роздягаючись? — Ґрем промовчав, дівчина звелась на ноги. — Треба переодягтись.

Мулат спробував їй допомогти, але Сатомі рішуче відхилила його руки. Вони швидко скидали пом’ятий і закаляний брудом одяг.

Натягуючи через голову чисту футболку, японка несподівано спи-нилась і запитала:

— У нього вийшло?

— Що ти маєш на увазі? — подивився на неї Ґрем.

— Лео. Йому вдалось нарвати бругмансії?

Мулат спохмурнів, зиркнув у той бік, де з-під навали речей визи¬рала торбинка, і дуже неохоче промовив:

— Он там, у кутку.

Він нахилився, зашнуровуючи кросівки. Через хвилину випростав¬ся і задерев’янілим голосом спитав:

— Ти досі хочеш тікати?

Сатомі зиркнула на нього так, наче бачила вперше, наче перед нею раптом опинився хтось із чужих, Амаро Кіспе наприклад, або хтось із персональних охоронців Джейсона, і той колючий погляд зробив Ґре- ма геть нещасним:

— А ти хіба ні?

СХХVІІ

Левко, тримаючись осібно від решти чоловіків і намагаючись ігнору-вати їхні позирки, закінчував снідати, коли до їдальні підійшли Грем, ('атомі і Сьома. Українець нервував. Він переконував себе, що трем-тить від холоду, та попри те, що гаряча каша давно зігріла нутро, дріб-не тремтіння не минало.

Побачивши американця, японку і росіянина, хлопець зрадів, прав¬да, радість тривала недовго. Левко напружився і ще більше затрем¬тів, спостерігаючи, як розширюються від жаху очі Грема і Сатомі. Об¬личчя Семена довший час лишалося нормальним (серед них трьох він мав найслабший зір), проте, наблизившись і придивившись. Сьома спіткнувся і ледве встояв, провиснувши на милицях. Спинним мозком відчуваючи, що зараз вся увага прикута до них, росіянин узяв себе в руки і вдав, що закашлявся. Коли він випростався, лице набуло звич-ного відстороненого і злегка насмішкуватого вигляду.

— Добрий ранок усім, — кинув Сьома, проходячи повз столи.

На Левка він намагався не дивитись, але пробігся поглядом по при-сутніх, шукаючи Кіспе. Він не сподівався, що без Кіспе все минеться саме по собі — надто вже кидався в очі Лео, та й Сатомі була не в кра¬щій формі (страшенно бліда й обачлива у ходьбі — вона крокувала, ледь розставивши руки, наче боялася, що в голові замакітриться і до-ведеться спішно хапатись за першу ліпшу опору), — але відсутність карлика давала час обміркувати ситуацію і придумати, як відбріхува-тися. Бо від пояснень їм не відкрутитися.

На щастя, пласкоголового не було.

Росіянину відповіли напрочуд стримано. Лео навіть не підняв голо-ви, зіщулившись, наче в очікуванні удару.

Проминувши столи, Ґрем непомітно смикнув Сьому за кофту,

— Ти бачив? Що це з ним?— прошепотів мулат.

— Поняття не маю, — не ворушачи губами, видав Семен.

— Він схожий... —^ підборіддя Сатомі смикнулось, — він схожий на диявола.

— Тс-с... Вдавайте, що все гаразд.

Сказати легше, ніж виконати. Сьома відчував, як паніка набирає обертів, кришачи його мозок, наче капусту, перемелюючи, розрива¬ючи всі думки, і таким чином лишаючи беззахисним. Він давно нічого не контролював, а тепер — це вже взагалі баста! — він переставав розуміти.

І ще оте число — 228 — не давало спокою. 1 червня... 228...

Трійця ввійшла до намету-їдальні, де не лишилось нікого, крім ку¬харя.

— Вільна каса! — викрикнув італієць, побачивши хлопців і дів¬чину.

— Добрий ранок, Марко, — махнув п’ятірнею Семен.

— Привіт, професоре! Як спалося?

— Кепсько.

— Ви щось сьогодні пізно. Я вже збирався прикривати контору.

— Заспали через бурю.

Сьома старанно зображав безтурботність, виставивши на крок по-переду тривимірну копію самого себе. Сатомі й Грем стояли за його спиною, все ще мовчазні й розгублені після того, як побачили Левка.

— А-а... — Кухар по-італійському замашисто скинув руки. — Фай- но вчора колотило.

— Та так, нічогенько.

— О’кей, друзі, що будемо, замовляти сьогодні? Хрусткі курячі шматочки? Смачний і поживний біґ-тейсті? Може, класичне меню? — Марко спробував відтворити акцент, із яким розмовляють мешканці південних штатів США. — Якщо серйозно, мої друзі, салату більше нема, зате котлет лишилось по дві порції на рило. Як вам таке? Мо¬жу поклястись на кучугурі Біблій, ви не сподівались, що таке щастя очікуватиме лінюхів, які сплять ледь не до півдня.

— Валяй! — Росіянин (а точніше, його безклопітний двійник) під-ставив тацю. — Заради цього варто було не спати півночі.

Грем здригнувся. «Що він плеще?»

Мені без котлет, будь ласка, — попросила Сатомі.

—Слухаюсь, ме’ем.

Семен захопився важкими думами і не помічав, що Молінарі (як і він сам) лише вдає хороший настрій. Приязність італійця була штуч¬ною, аж пластмасовою. Він не був схожим ані на мешканця півдня, ні

навіть на продавця з «McDonalds». Кухар скидався на шуліку, що під-пирається до зграї горобців, стараючися тьохкати по-солов’їному.

Насипаючи кашу, Марко уважно роздивлявся хлопців і дівчину. За-сохла грудка крові на лівому вусі японки. Синці на бокових поверхнях біцепсів американця, що визирають із-під рукава теплої футболки і тягнуться аж до ліктя (певно, страшенно болючі синці, якщо їх по¬мітно на темній шкірі мулата). Всі в чистому одязі, проте з немитими й розкучманими головами. Вже згодом, коли вони виходили (мулат притримував поділ палатки, пропускаючи Семена і дівчину з тацями), італієць помітив, що гіпс на нозі росіянина почорнів від вологи й бру- ;іу. Марко ледь чутно присвиснув: «Оу... малята виходили погуляти вночі». Додавши до цього страхітливі очі українця, він зрозумів, що минулої ночі сталось багато значимих подій і буревій чи навіть влучан¬ня блискавки в піраміду — далеко не найважливіші з них.

Хлопці й дівчина поставили таці на стіл і сіли. Семен — коло Лев¬ка, Грем і Сатомі — навпроти. Більшість мачігуенга вже поснідали і подалися займатися власними справами (як-не-як неділя), але час¬тина лишилась, допиваючи чай. Кілька перуанців, які, зважаючи на відсутність Джейсона, приплентались без зброї, докурювали само¬крутки. І перші, й другі тримались осторонь від хлопців, позираючи на них з таким виглядом, наче ті наминали лайно, а не кашу. Науковці на сніданок не прийшли. Інтелігенція. Відсипаються.

Хвилину жували мовчки (Левко просто сидів, затиснувши ко¬ліньми долоні). Зрештою українець не витримав і штрикнув Семена ліктем:

— ГЦо зі мною не так?

— Я не знаю, Лео. — Сьома підтримував на губах посмішку (во¬на призначалась для інших, показувала, що все нормально; чуваки, не партесь, нічого дивного не відбувається), але загальний вираз облич¬чя відчутно дисонував із задертими кутиками губ. Та усмішка не ося¬вала лице, вона нагадувала тінь величезної хмари, що накрила галя¬вину. — У тебе щось із очима.

— Що з ними? Кажи!

Останнє слово Левко викрикнув голосно й нетерпляче, знову при-вернувши увагу. Мачігуенга зашепотілись, люди Кіспе багатозначно переглянулися.

— Не зараз, Лео, — просичав Сьома, — у «норі».

Далі снідали в тиші, аж поки, не піднімаючи очей від тарілки, Сатомі пробурмотіла:

— Нам не треба було сюди приходити.

З боку піраміддо їдальні наближався Амаро Кіспе. Похмурий і не-виспаний. Зеленаво-чорні водянисті мішки під очима, що після сну проступали особливо сильно, цього ранку нагадували додаткову пару витрішкуватих, але цілковито мертвих очей. Амаро Кіспе не спав усю ніч, ставши схожим на чотириокого гостродзьобого павука.

Сьома здоровою ногою наступив на ступню Левка:

— Звалюй! Підривайся і вали звідси. Якщо він тебе побачить, нам усім хана.

Українець послухався. Певна річ, його відхід не лишився непоміче¬ним (люди Амаро довго проводжали хлопця поглядами), та з коротуном вони таки розминулись. Сьома втямив, що виграв іще трохи часу.

— Доїдайте, швидше! — сиплим голосом наказав він, на що Ґрем кисло всміхнувся і розслаблено похитав головою.

— Пізно, бадді. Це кінець.

СХХVІІІ

19 серпня 2012 року. 09:31 [UТС-5]

Паїтіті

— Що це таке? — Сатомі ледь не з кулаками накинулась на Левка, щойно зайшла до «нори» (у той же час лякаючись «диявольського» вигляду хлопця). — Ти підставив нас усіх!

— Я...е... — Лео такого не очікував. — Я навіть...

Він подивився на американця, що стояв, спираючись спиною на кам’яну стіну праворуч від входу. Він міг очікувати такої реакції від Ґрема, але мулат не втручався, навіть не дивився в їхній бік.

— Важко було глянути у дзеркальце перед виходом? — не вгавала японка. У потилиці пекло, наче хтось приклав туди гірчичник і забув зняти, коли треба, а у вухах, як і раніше, гуділо, посилюючи агресію.

— Я змінив одяг, як і ви, і...

— Тихо, заспокойтеся, — зажадав тиші Сьома. — Ніхто не ви¬нен. — А тоді: — Сідай, — наказав Левку.

Сьома, як завше, непохитно дотримувався системного підходу: спершу — розібратись із українцем, опісля — вирішити, що робити далі.

— Ти скажеш нарешті, що з моїми очима? — Левко опустився на матрац.

— Твої баньки червоні, наче стиглі вишні. — Росіянин зауважив недовіру в погляді Левка і підкреслив: — Це, бляха, не метафора.

— Що? Чому?

Семен казав правду. Очі Левка стали неприродно червоними. Не почервонілими, як буває після сну, а криваво-багряними, наче радянський прапор. Каламутний колір повністю розчинив у собі зазвичай насичену синь райдужних оболонок. Крапки зіниць, що тривожно ме- іались, фокусуючись то на Сьомі, то на Сатомі, плавали на суцільно¬му густо-червоному тлі.

- ІДе не знаю. — Сьома схилився над товаришем і зазирнув, при- і римуючи пальцями повіки, спочатку в праве, потім у ліве око. — Ясно. Я гак і думав. У тебе полопали капіляри, очні яблука по вінця набрякли кров’ю, що зробило тебе... е-ем... схожим на демона з фільму жахів.

І Іерше, що пхалося в голову, після погляду на закривавлені очі Лев-ка: в чувака щось вселилося — щось недобре і точно не з нашого світу.

— Чорт, — Лео почав терти лоба долонею, — я не знав.

— Чим це може бути викликано? — Сатомі покосилась на Сьо¬му. — Перепад тиску? Хвороба?

Семен залишив японку без уваги, продовжуючи дивитись на Левка:

— Це виглядало б ефектно, Лео, якби не... наша ситуація. Там, — росіянин тицьнув пальцем у стелю «нори», — всі тільки й гудуть про тебе.

— Я знаю, через що це, — з болем промовив Левко. — Під час першої спроби канату не вистачило, я дізнався про це лиш тоді, коли кінець майже вислизнув з рук. Щоб не впасти, довелося чіплятись за мотузку зубами. Це через перевантаження.

— Ти висів на одних зубах? — не повірила Сатомі.

— На руках. Але не міг вилізти вище, поки вчепився зубами.

— Таке буває, — заспокоїв японку Семен. — У моєї двоюрідної сестри після затяжних пологів трапилося щось подібне, причому не лише з очима, а й з лицем. Була як помідор.

— Тобі не треба було виходити. — Сатомі заговорила спокійно, але все ще з осудом.

— Я ж не знав, — скинув голову Левко і...

— Не знав про що?

Голос примусив усіх підскочити. З несподіванки Сьома випустив костур і впав на руки поряд із Левком, Грем сахнувся, забившись у темний куток, а Сатомі заверещала. Дівчина змогла перервати крик, лише затуливши рота долонею.

На порозі печери, заклавши руки за спиною, стояв Амаро Кіспе. Чорні очі вигравали в півтемряві. Світло вони не відбивали, бо відби¬вати не було чого; ті тьмяні відблиски йшли зсередини.

— Чого сидите в темряві? — виплюнув пігмей.

Ґрем ввімкнув лампу. Посуваючись до вимикача, він опинився зй спиною Амаро.

— Стань так, щоб я тебе бачив. Щоб бачив твої руки, нігереіБія гом! морщачи лоба, рявкнув перуанець.

Мулат скорився, прудко відійшовши від проходу.

Рахуючи натужні удари серця, Левко намагався розгадати, яку часД тину їхньої розмови чув коротун і що з неї зрозумів. Сьома переверш нувся на спину і сів, чи не вперше в житті не думаючи ні про що. ЄдиИ не, що, немов попсована платівка, звучало в голові росіянина, — цеі останні Ґремові слова: «Пізно, бадді. Це кінець».

Амаро Кіспе обвів їх важким поглядом. По тому підійшов до украй® ця, безцеремонно схопив за підборіддя і підсмикнув до себе. Довго розЛ дивлявся очі. При цьому лоб коротуна безперестану пульсував: то стй<Я кався, покриваючись зморшками, то розтягувався, спихаючи шкірні складки на щоки й тім’я. У перуанця дико боліла голова, і тільки зморі щування лоба дозволяло на якийсь час відволіктися від несамовитого] болю. Здавалось, хтось нарізає його мізки кубиками, а потім підсмажу* на сковорідці. Амаро нездужав, щось жерло його зсередини, і Левкої раптово усвідомив це, підборіддям відчувши, як тремтять долоні жовні ного карлика, і зблизька помітивши, що нездорове, наче протухле,юб 1 личчя куцана рясно обсипало прищами.

;гч~г Що ти там робив? — недомірок вертів головою, придивляючись! до Левкового обличчя то з одного, то з іншого боку, ліва повіка безки нечно смикалась, око під нею сльозилося; один раз хлопець спробував випручатись, але перуанець тільки міцніше вчепився в підборіддя; —і Ти що, дрочив на піраміді, коли в неї влупила блискавка?

На коротку мить українця сповнила ущиплива хвиля полегшений! перуанець не чув, принаймні не чув нічого такого, що наштовхнуло б на здогади про заплановану втечу. Амаро Кіспе вважає, що вигляд Левка! якось пов’язаний з великою пірамідою та ударом громовиці. Схоже, він' навіть не здогадується, що вночі на терасу виходив не лише українець! Поки що не здогадується.

Полегкість швидко минула, бо час збігав, а хлопцю слід було вида! ти правдоподібну відповідь.

Кіспе заплющив очі і скривив рота (біль хвилями наступав і відходив,

і ось саме зараз на його бідолашну голову налетів винятково потужний вал, аж у зубах защеміло). Перуанець перечекав приступ і прогарчав:;

- Відповідай. Чому ти виходив посеред ночі на терасу?

' Я... я не... — Лео похапливо перебирав варіанти, і очевидно, щс| нічого путящого на гадку не спадало. Усвідомлення, що від відповіді,?

імовірно, залежить їхня свобода, тільки погіршувалоситуацію. Нейро¬ни розганялись до скаженої швидкості, але метались по мозку вхолос¬ту. — Я не пам’ятаю.

— Пф-ф-ф! — форкнув Амаро. — Я не вірю тобі. І можу побитись об заклад, аміґо: щойно розчавлю твоє яйце табуреткою, ти зразу все пригадаєш. — Говорячи, він наслідував Джейсона.

«Чорт!» Він справді може. Хлопець не зовсім ясно уявляв процес (як це — табуреткою прищемити одне яйце?..), але не сумнівався, що той псих на таке здатен.

— Я... не...

Лео засмикався і ще раз спробував відсунутись. Кіспе зловив хлоп¬ця за футболку вільною рукою.

— Вінсновида, він ходить у ночі! — несподівано вигукнув Сьома. — А потім нічого не пам’ятає. Це правда!

Амаро повернув голову, відчуваючи, що й без того немилосердний біль посилився, — цього разу хвиля не відступила, і Кіспе став морщи¬ти носа. Підпухлини вполовину закривали очі, Семен розтікався. На мить біль Став настільки нестерпним, що витіснив думки з голови. Кар¬лик навіть забув, задля чого спустився до хлопців: Отямившись трохи, Амаро більше не міг ні про що думати, крім одного — КОКАЇН. Усе, що йому зараз треба, — це хороша доза кокаїну. Закласти ніздрі і від-ключитись, витурити до дідькової матері клятий біль з макітри. А сту-дентики нікуди не дінуться. Розбереться з ними пізніше.

«Може, він і правду каже», — подумав коротун.

Новий приступ. Недоросток застогнав, спохватився і відштовхнув Левка від себе:

— Все одно не вірю тобі, шмаркачу, але;., мушу... мені треба... болить... болить!.. Гос поди, як вона БОЛИТЬ!. — Після обіду ти прийдеш до мене і... — (швидше... не гай часу... БІЛЬ НЕ */£/0467), ц— ...і все розповіси. Якщо відмовишся, влаштую тобі водні процедури, піс¬ля яких... після яких... гр-р-р... — Амаро збирався сказати «...після яких ти здохнеш або ж навчишся дихати задницею», але не зміг. Від думки про наркотики організм збунтувався. Тряслись тепер не лише руки, а й дзьобоподібна голова і навіть губи. Перуанець вишкірився, цвір¬кнув: — Після обіду, ’— все, що зміг витиснути з себе, після чого, важ¬ко дихаючи, ретирувався, і

Ґрем підступив до порогу і визирнув у галерею. Провів горбатий си-лует очима: <

Пішов.

Семен і Левко синхронно зітхнули з полегшенням.

— Дякую, — сказав Лео росіянину. — Спасибі, що втрутився і до-і поміг.

— Та нема за що. То була твоя ідея, — знизав плечима Сьома. — Я лиш розвинув її. — Насправді ідей у Левка було рівно нуль, він про¬сто ляпнув «не пам’ятаю», а Сьома вхопився за фразу.

— Що з ним таке? — поцікавилася Сатомі, киваючи на прохід, у якому зник Амаро.

— Може, абстинентний синдром, простіше — наркотична ломка, а може, він хворий, — механічно, без жодного виразу на лиці, пояс¬нив Сьома.

Українець рвучко перевернувся, проповз навкарачки по матрацу в інший кут «нори», розкидав наплічники і дістав білу прим’яту тор¬бинку.

— Заділо!

— Яке діло? — поблажливо і трохи знущально озвався Грем (так батьки напоумляють юних, але вже амбітних дітей, що беруться зводи¬ти повітряні замки). — Нас викрили, і після обіду...

Левко скочив на ноги і випростався так стрімко, що американець за¬мовк. Семен знизу вгору позирав на приятеля і бачив, як шалено пала¬ють закривавлені очі. Ось воно — те, через що такі люди необхідні у по¬дорожах, люди, яким не потрібне лідерство заради лідерства, але які завжди переберуть штурвал, коли в інших безсило опустилися руки. Люди, яким життя, даючи копняка під зад, ламає собі ногу. Придивля¬ючись до українця (і незважаючи на те, що в глибині душі Сьома досі сумнівався, чи хоче тікати), росіянин вирішив спробувати. Паїтіті ніку¬ди не дінеться. Паїтіті зачекає.

— Я срав з високої гори на те, що нас викрили, як і на те, що станеть¬ся після обіду, — слова поскрипували, вилітаючи з наелектризованої глотки Левка, — бо після обіду нас тут уже не буде. — Хлопець виклич¬но подивився на мулата (той майже відразу сховав погляд), зробив паузу і напористо, наче релігійний проповідник, доказав: — Якщо інших про¬позицій немає, тоді до роботи! Маємо подрібнити це чортове зілля.

СХХІХ

Ґрем стояв на чатах, стежачи, щоб їх вдруге не застукали зненацька, поки Сатомі, Семен і Левко рвали квіти і листя бругмансії на дрібні шма¬точки. Приблизно через півгодини закінчили. Годинник показував чверть на одинадцяту — саме час для Сатомі йти до Марко й допома¬гати готувати обід.

— Як мені його пронести? — спитала дівчина, відчуваючи легке за-паморочення відусе ще тривкого аромату квіток.

Сьома хотів нагадати їй, щоб не торкалася руками до губ чи рота, але, побачивши, як Сатомі тримає розчепірені пальці (наче немовля, що за¬черпнуло ручками пригоршню власних какашок, внаслідок скрупульоз¬ного аналізу осягнуло ґрунтовну хибність своїх дій і тепер, виставивши долоньки якнайдалі від себе, чекає маму, яка прийде і все вимиє), пере¬думав.

Левко поліз у свій рюкзак і витягнув звідти сумку-кенгуру, що чіпля¬лася на пояс. Підчас мандрів він тягав у ній гроші і документи, в найде¬шевших хостелах не знімаючи навіть під час сну. В Паїтіті вона стала непотрібною.

— Візьми ось це. Надягни на голе тіло, а зверху прикрий футбол¬кою і кофтою. Ніхто нічого не запідозрить, бо сьогодні холодно.

Японка кивнула, приладнала сумку, підтягнула ремені. Тоді разом з українцем стала наповнювати її шматочками бруґмансії. За хвилину сумка була повною, а на матраці лежало ще мінімум три чверті від за¬гальної кількості покришених листків і пелюсток.

Стоячи пліч-о-пліч, вони дивились на купку блідо-жовтих і зеле- иих шматків рослини. Може, однієї сумки досить? А якщо ні, то скіль¬ки треба?

— Я ще можу в рукави напхати, — запропонувала Сатомі.

Манжети толстовки міцно облягали зап’ястки. Українець посмикав

за них і погодився.

— Добро, наштовхуй. Тільки не переборщи, щоб не випирало, як у Шварценеггера.

Та навіть після цього у них лишалось половина того, що Левко на¬рвав із дерева.

— Я, до речі, давно хотіла спитати: скільки мені кидати? — озва¬лась японка.

— Сьома? — Лео зиркнув на росіянина.

Той розвів руками.

— Не знаю. Концентрація алкалоїдів залежить відпори року, кіль¬кості опадів тощо. Це основна причина отруєння бруґмансією — ніко¬ли не знаєш, коли спинитися.

— Значить, кидай усе, що є, — жорстко промовив Левко.

— Лео, хтось із них може померти, — зиркнув спідлоба Сьома. Він не збирався труїти на смерть чотири десятки невинних людей... Ну га¬разд, відносно невинних. Та все одно не бажав їм смерті. — Це дуже небезпечно.

Дівчина переводила погляд з одного хлопця на другого, чекаючи, що вони вирішать.

Мені начхати. Я переживаю лиш за те, щоб доза не виявилась малою. Якщо хтось з них відкине копита... — Лео стиснув зуби і під¬тягнув верхню губу. — Ну що ж — така їхня доля. — Він оглянув рештки отруйної рослини і обернувся до Сатомі: — Викинеш усе, все до останнього клаптика, потім повернешся — скажеш, що йдеш у ту¬алет чи щось таке, — і забереш решту. Зрозуміла?

Дівчина ствердно мотнула головою.

Семен прикусив краєчок нижньої губи і не перечив. У такому ста¬ні суперечити Левку було марно.

CXXX

19 серпня 2012 року. 10.36[UTC—5]

Паїтіті

— Я допоможу, — граційно нагнувшися, Сатомі впірнула до намету- їдальні.

Марко Молінарі, напнувши на голову велетенські навушники «Panasonic», не почув її. CD-плеєр «Walkman» лежав поряд на сто¬лі. «Fear of the dark... Fear of the dark... I have a phobia that someone’s always there1», — бубнів італієць, підспівуючи Брюсу Дікінсону2, хо¬ча виходило у нього просто препаскудно. Пританцьовуючи, він витя¬гав тарілки з допотопної посудомийної машини.

— Марко! Агов! — гукнула японка.

Кухар обернувся, ледь не впустивши стопку мисок. Притиснув та¬рілки до живота і стягнув вільною рукою навушники на шию. Музика лунала так гучно, що навіть з відстані п’яти метрів Сатомі могла роз¬різнити мелодію.

Have you ever been alone at night Thought you heard footsteps behind And turned around, and no one’s there3?

_________________________

1 Страх темноти... Страх темноти... У мене фобія, що завжди хтось там є(англ.) — слова з лісні «Fear of the Dark», культової композиції британського метал-гурту'«Iron Maiden» з однойменного альбому за 1992 рік.

2 Брюс Дікінсон (р. н. 1958) — співак, композитор, пілот комерційної авіації, во¬каліст «Iron Maiden» (1982—1993, 1999 — до цього часу).

3. Ти колись бував на самоті вночі? / Думав, що чув чиїсь кроки позаду /1 повертав¬ся, а там нікого не було? (англ.)

- хрипко витягував патлатий Дікінсон. У 1992-му він був кудлатий, як американський кокер-спаніель).

— О, привіт, східна красуне!

На мікроскопічний відрізок часу подив у очах Марко змінився чи¬мось гнітючим і чорним, мов венозна кров, чимсь таким, що разюче відрізнялось від тваринячої хіті, яку Сатомі не раз зауважувала в по-глядах чоловіків із ватаги Амаро Кіспе чи у найбільш нахабних мачі- гуенга. Та вже за мить тінь збігла з лиця, і Молінарі посміхався най- приязнішою усмішкою у всесвіті.

— Я допоможу тобі з обідом, — сказала дівчина.

Марко вимкнув плеєр і зиркнув на наручний годинник.

— Ще рано. Я збирався починати десь після одинадцятої. — Ку-хар, ледь вигнувши брови, прискіпливо вивчав обличчя японки, сте-жив за кожним м’язом. — Двоє мачігуенга допомагатимуть мені, оскільки картоплю чистити не треба, я ризикну і довірю їм плиту. Крім того, сьогодні неділя... коротше, — італієць підморгнув їй, — можеш відпочивати.

— О’кей, — знизала плечима Сатомі (але не відступила ні на крок). — просто...

-Ну?

Дівчина ворухнулась, рукава напнулися. Він уважно дивився і вра-зився: що у неї під кофтою? Ще одна кофта? Невже круглолицій так холодно?

— Не хочу вертатись туди. — Кивком голови вона показала на вхід у підземелля.

— Чого?

— Сваряться, — на ходу вигадувала дівчина.

— О-о... чоловіки. — Марко прицмокнув язиком. — Тоді заходь, візьмемось за салат, до обіду не прокисне, а коли прийдуть ті два вар¬вари, будемо просто командувати. — Сатомі хіхікнула. Кухар спитав, не дивлячись на неї: — А чо’ сваряться?

— Та через усе потроху. — Японка зробила невиразний жест ру-ками і... зашарілася. — А тепер ще й через мене.

— Хто? — Італієць знову підморгнув, витягаючи на стіл ножі і за-лишки овочів.

— Лео і Ґрем.

— Я так і думав. Це підчас подорожі почалось чи раніше? — Мар-ко розклав перед собою кілька капустин, прижухлий щавель, петруш-ку, поморщені огірки і цибулю (також не першої свіжості). Сатомі під-сунув огірки, сам узявся за капусту.

— Навіть не знаю, ідо тобі відповісти. Для Грема раніше, а для Левка, мабуть, підчас поїздки. Лео взагалі спочатку думав, що Грем голубий.

— Бути такого не може!

Застукотіли ножі, і Сатомі взялась переповідати історію про те, як Левко «застукав» у одному ліжку Грема і...

(ось тут її наскрізь пропекло жаром, а ніж затремтів у ру¬ці — загравшись, вона ледь не вибовкала про Яна)

...і одного іншого хлопця, який також не хотів, щоб Лео дізнався про стосунки мулата і японки. Попри певні невідповідності й не зовсім зрозумілі моменти, дослухавши оповідь до кінця, Марко реготав мов навіжений.

— І коли в того телепня прорізались очі?

— Тижнів за два після вильоту зі Стокгольма.

Сатомі закінчила з огірками і перейшла до щавлю.

— Що Лео робив уночі на терасі? — несподівано (ще ніби й не пе-реставши сміятися) спитав кухар.

Японка на секунду довше, ніж слід було, притримала ніж над до- і шкою для нарізання овочів.

— Він ходить уві сні. Схоже, вчора бідолаху ледь не вбило блис- ] кавкою.

Марко зміркував, що це аж ніяк не пояснює, чому в хлопця очі та- ] кі, наче він усю ніч видавлював із прямої кишки хокейну шайбу, але 1 вголос про це нічого не сказав, поставивши інше запитання:

— Що з твоїм вухом?

Сатомі занервувала, і він це помітив.

— Не знаю... десь вдарилася.

Дівчина напружилася, чекаючи нових запитань, проте кухар змінив і тему розмови.

Стругати силос (як сказав би Левко) для салату вони закінчили вже V після одинадцятої. Обіцяні мачігуенга в наряд по кухні не з’явилися Я (давалася взнаки відсутність Джейсона), тож Марко, витерши руки | рушником, сам пішов їх виловлювати.

Японка лишилась у наметі сама і повірити не могла своєму щас- І тю. Інгредієнти салату досі лежали окремими купками на столі. Ді- | вчина відшукала на стелажах достатньо містку миску, поскидала в неї З капусту, огірки, цибулю і зелень, а тоді, трясучись і пітніючи, стала Щ похапливо витягувати з рукавів покришені листки й пелюстки бруґ¬мансії. Услід їм полетіла бруґмансія з сумки на поясі. За хвилину ді¬ло було зроблено.

Коли італієць повернувся, ведучи за собою, мов рабів на каторгу, двох пригнічених і сонних індіанців (це ж треба, яке щастя — працю¬вати на кухні в неділю), салат стояв на столі повністю готовий: посо¬лений, перемішаний і политий олією.

— Я доробила салат, — похвалилася Сатомі, розминаючись із ку¬харем перед виходом з намету.

Марко кивнув, подарувавши їй посмішку.

— Ти куди?

— Мити руки. — Японка делікатно уникнула фрази «йду в туалет».

— Ось же умивальник.

— Ну, Марко...

Чоловік ненароком кинув погляд на миску з салатом і спохмурнів. Його наметане око миттєво вихопило жовті вкраплення у загалом од¬норідній блідо-блідо-зеленій масі. Подумки він перебрав усе, що ки¬дав у салат, і усвідомив: нічого жовтого там бути не може.

— От чорт! Я — тугодум! Так би й сказала. — Марко вигнітив з себе посмішку. Цього разу невдало: кухар з нього був кращий, ніж актор. Сатомі відчула, що він її підозрює. — Гаразд, іди.

— Я повернуся.

Рукави її толстовки звисали на плечах, немов здуті повітряні кульки.

СХХХІ

Сатомі повернулася, і рукави знову надимались, наче під ними була ще одна кофта.

Мачігуенга у величезному казані домивали рис перед тим, як по¬ставити його на плиту варитися. Марко обсмажував моркву й цибулю для соусу. На стільниці розмерзалися курячі стегенця.

Роботи для японки не було, але вона все одно крутилась на кухні, і Марко припустив, що дівчина не зробила всього, що хотіла. Кмітли¬вий італієць вирішив дати їй можливість. Кілька разів виходив з кух¬ні, нібито у своїх справах, щоразу лишаючись поблизу намету і підгля¬даючи, то крізь щілину у вході, то через вікно. За п’ятим разом він таки побачив те, що очікував. Не зважаючи на індіанців, які розбира¬лись у приготуванні їжі десь так само, як і в теорії відносності Ей¬нштейна, Сатомі висипала спершу в каструлю, де булькав соус, а зго¬дом і на тацю зі стегенцями жовтувате зілля. Поки вона витягала його з сумки на поясі, Марко ще дозволяв собі сумніватися (раптом це якась мегасмачна спеція), але коли дівчина заходилася витрушувати

зілля з рукавів, чоловік журливо похитав головою. Ой-йо, приправи не носять у рукавах кофти.

«Срати мені й плакати, малята хочуть потруїти нас усіх, — заува-жив Молінарі; трохи поспостерігавши і поміркувавши, він прийняв рішення: — Треба сказати Амаро».

СХХХII

19 серпня 2012 року. 11:54 [UTC-5]

Паїтіті

«Марафет»1 не допомагав.

І Амаро втомився його втягувати. Після затяжки його попускало секунд на тридцять, щонайбільше — на хвилину, а потім біль (три-клятий... сраний... довбаний... грьобаний... і такий БЕЗЖАЛІС¬НО-НЕСТЕРПНИЙ!) повертався.

Ніздрі розпухли й палали. Перуанець більше не розрівнював поро- шоку доріжки, не подрібнював грудки — просто черпав його довгим нігтем на мізинці і закладав у ніс. З лівої ніздрі стікали мутнуваті шмар- клі. Під правою шмарклі змішувались з кров’ю. Кров капала на стіл, змочувала кокаїн, перетворюючи його на бурі кавалки (після такого, по суті, непридатні для вживання), але недоростку все було по цим¬балах. Біль (...бог«, за що мені ЦЕЙ БІЛЬ? II) не відступав.

За останні півгодини він вдихнув чотириста міліграмів порошку2, що для людини зі слабшим серцем мало б закінчитися стрімким про¬валом у кому і смертю. Траплялись моменти (налітав особливо боліс¬ний вал), коли Амаро був не проти померти, але той самий біль, що так мучив бідолашного коротуна, втримував свідомість на плаву.

Зрештою перуанець здався. Притримуючись за стіну своєї просто-рої кімнати в надрах Твердині, чоловік почовгав до металевої скрині в кутку. Тремтячими руками видобув ключа, відімкнув кришку і дістав зсередини пенал зі штучної шкіри, що застібався на блискавку. Прова- гався кілька секунд, думаючи, що, може, не варто цього робити, може, минеться саме по собі (або кокаїн нарешті почне діяти), але новий спалах болю зігнув його навпіл і розвіяв останні жалюгідні рештки осмисленої волі. Не розгинаючись (голова боліла найбільше, коли він тримався у вертикальному положенні), Амаро дістався до ванної, де

__________________

1 Одна з багатьох сленгових назв порошку гідрохлориду кокаїну,

2. Летальна доза кокаїну для людини — 1 — і ,2 грама. Щоправда, цифра залежить від індивідуальних особливостей організму і часом може опускатись аж до 20 мг, що навіть менше, ніж одинична «вулична» доза.

і металевої коробки з-під набору для бриття (леза, гель, одеколон) ви- добув целофановий пакетик завбільшки з невелику сливу, перетягну¬ти резинкою. Пакетик виглядав Точно так само, як і той, з якого годи¬ну тому карлик розсипав по поверхні стола «марафет». Тільки порошок був не білого, а сіро-коричневого кольору.

Героїн.

Кіспе повернувся до столу і заліз на крісло, ледве дістаючи ногами до горбкуватої, вкритої лінолеумом долівки. Розкрив пенал. Всереди¬ні, дбайливо закріплені у спеціальних нішах, лежали два шприци (від¬носно чисті, використані лиш кілька разів), гумовий джгут, запальнич¬ка у вигляді зенітної гільзи, шматок вати і десертна ложка — все, що необхідно.

Обдивившися приладдя, коротун розплакався. Попри біль і слоня¬чу дозу «марафету», втертого в слизові оболонки, він осягав, що сі¬дає дупцею на лезо ножа. Поєднання кокаїну з героїном породжує най- пебезпечніший наркотик у світі. У цих речовин неоднаковий принцип дії (героїн — це опіат, кокаїн — психостимулятор), але вони не по-слаблюють, а навпаки — підсилюють один одного. Перехресна взає-модія опіоїдного героїну й алкалоїдного кокаїну здіймає надзвичайний приплив задоволення й ейфорії та водночас може викликати серйоз¬ні ускладнення з серцево-судинною системою. Хай який був обдовба- ний, Амаро розумів, що героїн — це пологий і безсумнівний шлях до загибелі. Кокаїн розвиває у наркомана потужну психічну залежність; відмова від «марафету» зумовлює тривожність, дратівливість, безсон-ня, спричиняє глибоку депресію, а все через те, що свідомість (і тіль¬ки вона) вимагає «сніжного» кайфу. З героїном усе інше. Все зна-а- ачно гірше. Окрім психічної він викликає фізичну залежність. І коли при відмові (чи просто через затримку введення наркотику) у нарко¬мана починається нестримна блювота, тахікардія, спазми шлунка, озноб безперестанку змінюється жаром, а м’язи викручує неперерв¬ною низкою судом, то це не через те, що свідомість прагне кайфу, ні, це через те, що організму потрібен героїн, він більше не може пере-будуватися так, щоб жити без опіату.

Руки потяглись до пеналу. Клацнула, відкинувши кришку, гільза- запальничка; вогонь підтримувався сам по собі, нічого натискати не по¬трібно, тому короїун поставив її торцем на стіл і залишив горіти. Втер шмарклі і тремтячими руками розкрив пакетик з героїном. Героїн більш розчинний у воді, ніж кокаїн, через це його найлегше вводити в орга¬нізм через слизові оболонки (вдихаючи, як і «марафет»), проте Амаро знав, що для цього потрібен очищений героїн, який непросто дістати

навіть у Афганістані1. Оптимальний спосіб — внутрішньовенні ін’єкції, при яких досягається найшвидший ефект. Кіспе сипонув тридцять-со- рок міліграмів коричнюватого порошку на ложку, залив водою і став тримати над вогнем. Скоро героїн розчинився,і розчин закипів, укрив¬шись сіро-брунатними бульбашками. Акуратно, щоб не розплескати вмісту (тремтіння посилилось), перуанець поклав ложку на стіл і, ко¬ристуючись ватою як фільтром, всмоктав мутнувату речовину у шприц. Обв’язати руку джгутом і «накачати» вену зайняло лічені секунди...

Коли Марко Молінарі (попередньо тричі постукавши), вступив у покої Амаро, пігмей уже з’їжджав на підлогу, останнім усвідомленим зусиллям висмикнувши голку з руки.

— Ам... Амаро-о? — Марко застиг, роззявивши рота. — Що ти,- в сраку, робиш?

Італієць знав, що патрон перуанців полюбляє кокаїн, але те, що він колеться, побачив уперше. Кинувся до недоростка, підхопив на руки і спробував всадовити назад на крісло. Той з’їхав униз — Амаро став м’яким, наче плюшева іграшка. Напівприкриті повіками очі злегка сми¬кались, нечасто, з великими інтервалами. Притримуючи Кіспе, Марко пальцями розкрив повіки на одному оці. Зіниця звузилась, ставши май¬же непомітною, і кухар усвідомив, що не помилився: перуанець штрик¬нувся героїном (від кокаїну зіниці навпаки розширюються).

— Амаро, прокидайся! Дітлахи хочуть нас потруїти! — Молінарі став трусити куцана. — Амаро, чуєш мене? Я на власні очі бачив, як азіатка підкидала щось у обід.

Кіспе відреагував мляво:

— Ст... ст... студентики... п-п-почекають...

— Ні, Амаро, ні хера вони не почекають. Вставай давай! Вони десь лазили всю ніч, а тепер збираються потруїти нас, як щурів.

Безрезультатно — Амаро Кіспе впірнув у нірвану, і в найближчі три-чотири години не варто було очікувати, що він із неї випірне. Як-що, судячи по введеній дозі, випірне взагалі.

Марко вголос вилаявся італійською.

Що робити? Розказати людям Амаро? Паскудна ідея. У них гуртом мізків набереться менше, ніж у найтупішої мавпи звідси й до атлантич¬ного узбережжя. Вони не повірять йому, а якщо повірять, то без Ама¬ро і Джейсона лінчують студентів на місці. З грамотіїв, що днями й но¬чами сидять під землею, взагалі толку ніякого. Лишаються тільки

__________________

1. На сьогодні 90 % світового героїну (380 тонн на рік) виробляється у гірських про-вінціях на півдні Афганістану.

головорізи Джейсона. А от з ними Марко хотів спілкуватись найменше. Згадавши про брата, італієць несвідомо стиснув губи й нахмурився.

Кухар подивився на перуанця. Очі більше не смикались, недорос- юк скидався на труп. Марко приклав палець до шиї, намацавши со-нну артерію. Серце Амаро Кіспе штурхалося неквапом і слабко. Мо-же, він у «відключці», а може, на порозі глибокої коми.

Що ж робити?

Потримавши долоню на шиї пласкоголового, Марко підвівся і по-прямував до дверей. Байдуже, що станеться з Амаро; італійцю потріб¬но вирішувати власні, важливіші проблеми. Ще раз із жалем поду¬мавши про Луку, він штовхнув двері і тихо вислизнув у коридор.

СХХXІІІ

19 серпня 2012 року. 11:58 [UТС-5]

Паїтіті

З рук досі капала вода. Кофта і навіть штани були мокрі. Сатомі до-бряче постаралася, змиваючи з себе рештки бруґмансії.

— Впоралась? — побачивши дівчину, Левко підхопився на ноги. За ним випростався Семен. Грем напівлежав на матраці, він навіть не ворухнувся, лиш ледь повернувши голову в бік японки. Останню го¬дину американець провів у безвольному напівзабутті. Він нібито був поруч, але в той же час витав десь далеко, тотально відсторонившись від реальності. Сьома припускав, що причиною цієї відчуженості ста¬ли випари бруґмансії, але інтуїція, яка потроху приходила до тями піс¬ля потрясінь минулих днів, підказувала росіянину, що це не так. Гре¬ма щось краяло зсередини.

— Так, босе, — всміхнулась японка. Посмішку злегка викривля¬ли залишкові ефекти від недавнього нервового збудження, але зага¬лом Сатомі була в нормі. Нічні пригоди минули без наслідків.

— Ніхто нічого не запідозрив? — пошепки допитувався українець.

— Ні! Підсипала в салат, у соус, у підливку і додала в стегенця.

— Чудово. А чай?

— І в чай накидала. Казан іще не ставили кип’ятитись, але пелюст¬ки вже всередині. — Її очі блищали, вона часто дихала, розчервоні¬лась. Після тижня апатії Сатомі вичунювала і (хотіла вона цього чи ні) повертала свою сексуальність.

Левко відчув, як унизу живота згущується кров. Перед внутрішнім зором замерехтіли уявні картинки (зовсім недоречні, зважаючи на те, що за півтори, максимум за дві години мала настати розв’язка).

— Впевнена, що кухар не помітив нічого дивного? — Він бажав, щоб вона говорила, просто стояла навпроти і нікуди не йшла. І чхати він хотів на мулата.

— Лео! —Дівчина звела брови докупи^тш Він кудись пішов. Біль¬шість часу зі мною були лише двоє індіанців, але вони точно нічого но побачили.

— Обід за розкладом? — спитав Сьома.

— Так. О першій почнуть скликати.

— Я залишуся тут, — сказав Левко, — щоб не «світити» очима, Ти попросиш у Марко кілька порцій, які занесеш науковцям.г Са¬томі без заперечень кивнула.— А ви з Ґремом почекаєте хвилин де¬сять, а тоді підніметесь до їдальні.

— Для чого? — ворухнув бровами росіянин.

Левко не стримався і на радощах вищирив зуби. Для чого? Впер¬ше за весь час дружби Семен йому, а не він Семену поставив таке за-питання.

— Для того, Сьомо, щоб стежити, хто не їстиме за обідом або їс¬тиме мало.

Сьома клацнув зубами, не дозволивши ще одному придуркуватому питанню («і що тоді?») спурхнути з язика. І що тоді? — це вже не має сенсу. Хай як страшно їм буде, хай які неприємні речі доведеться ро¬бити, вони мусять перти до кінця. Вони вже стали на рейки і розігна¬лися. Назад вороття немає.

СХХХIV

19 серпня 2012 року. 18:03 [UТС-5] Паїтіл

Назустріч йому хтось спускався.

Марко повільно підіймався галереєю до виходу, досі не знаючи, як | йому вчинити, коли з-за рогу вигулькнули дебелі двометрові фігури. «Спецназівці» Джейсона.

То були Боб Марґоліс і Роджер Зорн, хоча З Марко не знав цього.

У таке важко повірити, але у невеликому і цілковито замкнутому світі Паїтіті між групами людей пролягали глибоченні прірви, часом італійцю здавалося, що вони ще ширші й глибші

за провалля, які розділяли плебеїв і вождів у первісних племенах.

Попри те | що Марко працював кухарем на Твердині сім з лишком років (відтоді як його покликав брат), він, по суті, не спілкувався з ґевалами, що становили найближче оточення Джейсона, і досі не знав їхніх імен. Марко 1 сумнівався, що хтось, крім Амаро Кіспе і, можливо, Ірландця, знає.

Один зі здорованів (Роджер) тримав у руці майже порожню літрову пляшку віскі «Red Label». Італієць подумав, що вміст пляшки навряд чи відповідає бренду на етикетці. Якщо не брати до уваги бар у хатині Джей¬сона, найближчий хороший алкоголь знаходиться кілометрів за п’ятсот під цього місця. Швидше за все, у пляшці самогон, який потайки женуть м;ічігуенга в одному зі своїх бараків. Ясне діло, його смакові якості лиша¬ють бажати кращого, але градус лупить як треба. У бурштиновому світ¬лі галерейних ламп очі Зорна і Марґоліса посоловіло виблискували.

Марко спинився. Зумисно, щоб хоч на кілька секунд відтягнути час іустрічі і зважити все. Він вагався. З одного боку на шальках терезів розташувалася любов до брата і ненависть до його вбивць (один із цих двох товстолобиків цілком може виявитись тим, хто чотири роки тому через придуркувату партію в покер забив на смерть Луку Молінарі).

З іншого — тяжіло почуття відповідальності. Хай якою різношерстою і недружною виглядала спільнота Паїтіті, вони працювали над спільною справою (подекуди, правда, не зовсім зрозумілою), а четвірка студентів зі Швеції — це чужаки, навіть більше — агресори, що насмілилися за-зіхнути на життя кожного члена їхньої громади. Зрештою спогади про брата переважили б, якби не одне але: до почуття відповідальності до-давався інстинкт самозбереження. Бранці несли загрозу їм усім, в то¬му числі і йому, Марко Молінарі, а значить, він мусив захищатися.

«Біс із ним, — італієць стиснув кулаки і рішуче попростував назу¬стріч підхмеленим здоровилам, — як-не-як ми на одному човні, а лю¬дям в одному човні треба гребти в одному напрямі.»

Марґоліс угледів його першим (Зорн, схоже, був геть п’янючим і телющився під ноги, щоб не заточитися).

— Оп-па, глянь, Роджере, диви — це ж макаронник!

Судома стиснула щелепи кухаря, а почуття відповідальності швид¬ко стікало з грудей, наче оте «макаронник» торпедою пробило в ньо¬му величезну пробоїну. Він знову завагався, але не спинився. Він по¬винен розповісти.

Зорн скинув голову. Шия його була товста як поліно, настільки вульгарно розкачана, що голова постійно випиналася, надаючи Зорну зухвало-задирливого вигляду і роблячи його схожим на динозавра, — велике тіло, крихітна макітра.

— Привіт, — сухо сказав Марко, спинившись за крок від ґева- лів. — Ви маєте мене вислухати.

— Хочу піци, — вдумливо прогугнявив Роджер. Його крихітні очи¬ці пробіглись по італійцю і засвітилися. Засвітилися впізнанням.

Боб голосно відригнув, обоє розреготалися.

— Ти чув, що сказав мій друг? Зроби нам піцу!

— Я б теж не відмовився, — Молінарі старався притлумити пре-зирство, але воно так і цвіркало з голосу, — та не сьогодні. Раджу вам трохи розтрусити голови і послухати, що я кажу. Дівчина, азіатка, сьо-годні допомагала мені по кухні, і я...

— Ти що, не чуєш? Ми вже заї...лись їсти твій рис! Давай піцу! — Марґоліс штовхнув кухаря в груди, примусивши позадкувати (інакше він би просто впав). — Принеси піцу, зараз Же! Ти ж, бля, італієць чи хто? Чи ти хер з вушками? Відповідай!

«Як же невчасно полетів Джейсон», — з гіркотою подумав Мар¬ко. Навряд чи італієць відчував до сивочолого повагу абощо. Він сто¬ронився американця, подеколи побоювався, раз на місяць (коли Джейсон перераховував платню на рахунок Молінарі в італійському банку) відчував щось схоже на вдячність. Все. Для нього Джейсон був чимось на кшталт верховного божества з чужої релігії — цілковито стороннім, що, втім, не заперечувало його могутності. До нього мож¬на звернутися, коли власні справи йтимуть геть уже кепсько. От як, наприклад, зараз.

Але Джейсона не було.

Тупцяючи на місці, Зорн відпив з пляшки. Марко не здавався:

— Та вислухай же мене, здоровило! А потім я тобі подам, що хочеш, навіть гівно на паличці, якщо забажаєш.

— А якщо я не слухатиму, то що ти мені зробиш? — задер кутик гу¬би Боб.

— Мені доведеться розповісти про все Джейсону.

Італієць бовкнув на автоматі, не замислюючись, він навіть не встиг пошкодувати про сказане, осягнувши сенс своїх слів лиш тоді, коли во¬ни влетіли у вуха. Боб Марґоліс і Роджер Зорн миттєво переродились: погляди загострились, п’яний полиск щез із очей, обличчя напружились і стали злими (не такими вже вони були й п’яними).

А тоді Боб з усієї сили ввігнав свій кулак кухарю у сонячне спле¬тіння.

Молінарі відлетів до стіни і, кавкаючи, опустився навкарачки. Він щосили намагався заковтнути повітря: судячи по відчуттям, від удару легені зсохлися, мигцем перетворившись на шкіряні кульки завбільшки з тенісні м’ячики, в яких не лишалось місця для кисню.

Роджер підійшов до Боба. Марко помітив відблиски ламп на грубо¬му склі і зіщулився, чекаючи, що ґевал зараз розтрощить пляшку з-під «Red Label» об його голову. Проте Роджер нічого не робив, просто сто¬яв і дивився.

- Друзяко, мені раптом перехотілось піци, — схилившися, прори- чав Боб. — Знаєш, чого я зараз хочу? — Досі задихаючись, кухар під¬няв обличчя на кривдника. — Намотати твої кишки тобі на вуха. І як¬що ти щось бовкнеш босу, я так і вчиню. А тепер геть звідси! — І ґевал копнув італійця, поціливши ногою акурат під ребра.

Приклався Марголіс добряче: Марко болісно хекнув, виплюнувши назад ту жалюгідну кількість повітря, яку з таким трудом всмоктав у ле-гені, і проїхався добрих три метри вздовж стіни. Підводячись, італієць палав від сорому й безсилля. В очах запекло, а губи затерпнули (так бу-ває, коли дантист перестарається з новокаїном). Та попри образу, по¬при розтоптану гідність, навіть попри кров, що цівкою вальнула з рота, він усе ще прагнув свого: розказати про підозри і перешкодити студен¬там, хай там що вони замислили.

Правда, лише до того моменту, коли Роджер Зорн твердим, зовсім не п’яним голосом, стоячи за спиною Марко і глумливо кривлячи губи, проказав:

— Твій брат скімлив, як баба, благаючи його не вбивати.

СХХХV

19 серпня 2012 року. 12:58 [UТС—5]

Паїтіті

Мачігуенга, наготувавши ложки і тарелі, вишикувались у колону, го¬лова якої зникала в наметі-їдальні, і терпляче чекали. Вони кутались у ковдри (хтось один приплівся у взятому бозна-де драному пухови¬ку), натягували на голови різнокольорові в’язані шапки і від нічого робити пускали, витягуючи губи трубочкою, клубки пари. Жителям низинної сельви нечасто випадає спостерігати, як з рота валить «дим». Марко сновигав усередині кухні, але накладати наїдки не поспішав. Кухар, злегка горблячись (так наче на місці завданого Бобом Мар- юлісом удару на рівні впадини в нижній частині грудей зринула кри¬хітна чорна діра, що стягувала його, намагаючисьзібгати тулуб в од¬ну точку), снував між паруючими каструлями. Зазвичай відкинуте назад і ретельно розчесане волосся спадало на лоба, наполовину за¬криваючи очі.

Двоє індіанців (які допомагали готувати обід) пішли по галереях скликати перуанців. Охоронці виповзали з надр Паїтіті на терасу, і вер-вечка охочих пообідати помалу довшала.

Спитавши дозволу (Марко впирався, як міг тягнув час, та зре¬штою неохоче дозволив), Сатомі заспішила до тих рівнів Твердині,

де були лабораторії, сейфи з аномальними зразками і лаунж-кімші ти вчених. Троє з шести науковців не вилазили з ліжок, і всі як однії, почувши, що нагорі панує собача (за мірками Мадре-де-Діос) холод неча, висловили бажання обідати (снідати?) у своїх кімнатах. Один з археологів, Джеррон Старкс, визвався допомогти японці. Він під¬нявся нагору і допоміг їй принести в підземелля таці з шістьма по рціями для себе і своїх колег (Марко ду-у-уже повільно накладнії страви...).

Коли Сатомі повернулась, Грем і Сьома, неспокійно зазираючи в намет, переминались вкінці черги, що вже почала обкручуватись до¬вкола столів, а мачігуенга невдоволено гуділи: попри те що все було готово, Марко Молінарі досі не роздавав порції, відповідаючи на обур ливі заклики хмурим мовчанням.

— Що сталося? — Сатомі зазирнула у вічі Грему.

— Не знаю. — Мулат неспокійно переступав з ноги на ногу, ні Кухар, схоже, надумав з’їсти все без нас.

— Він якийсь дивний. — За винятком невиразних плям рум’янцю, що проступали на щоках, Сьома був страшенно блідий. Він відчуваїї, що затримка пов’язана з отрутою в їжі. Хлопець покосився на япон¬ку: — У тебе там все гаразд?

— Так. — Вона інстинктивно покосилась на вхід у Твердиню, на¬че остерігаючись, що звідти виповзе хтось із науковців, ригаючи влас* ною жовчю. — Вони вже починають їсти.

Росіянин стиснув губи і видав звук, що нагадував притлумлене гар-чання.

— Погано. Ми поспішили.

— Не розумію, чому він тягне...

Несподівано Марко визирнув з намету, збуривши нову хвилю при-тлумлених нарікань. Дивився він не на колону роздратованих індіан¬ців, а в тому напрямі, де знаходився спуск до галерей, куди за секунду до того косувала Сатомі. Вилиці напружені, губи розтягнуті, ледь від¬криваючи стиснуті зуби, очі приховані чолкою. Постоявши секунд п’ять, він щез у наметі.

Вигляд італійця насторожував.

— Що ти про це думаєш, бадді? —г спитав Семена американець.1

— Боюся, що він уже покуштував страви, і... і... його почало плю-щити.

— Ні-і... — Сатомі приклала долоню до губ. — Тільки не це.

13:10... Хтось із перуанців залементував іспанською, погрожуючи ку-харю покликати Амаро Кіспе. Відразу потому до намету наблизилися Зорн І Марґоліс. Зверхньо обдивившись вервечку робітників-мачігуенга й охо- |мщців, ґевали протиснулись під брезентом (вони завше приходили і бра-ли їжу без черги). Через хвилину здоровані вийшли назад, несучи в ру¬ках по таці. Марко Молінарі розщедрився — порції цих двох гівнюків пули величезними, навіть як для таких гігантів: гірка салату здіймалася і антиметрів на десять над краями таці, решта таці була так рясно зали- іа підливкою, що крізь коричнюватий соус не було видно рису.

Грем, Семен і Сатомі провели ґевалів очима.

Черга заворушилася. Мачігуенга видихнули і втішено загомоніли.

о()дин за одним вони висковзували з намету, ставили повні таці на сто¬ли під відкритим небом і бралися до їжі.

СХХХVІ

Молінарі скам’янів, пильнуючи, як вони їдять. їдальня була справа від нього, столи витягнулися просто попереду. Холод розбудив у людей почуття голоду. Організм мав компенсувати енергію, потрачену на об¬ігрів тіла, і він висмоктував її з шлунка. Всі до одного — індіанці, пе¬руанці, два здоровили і лікар-ірландець — з обох рук наминали рис і курятину, густо вимочуючи м’ясо у соусі. Над столами царювала мов¬чанка; чути було лиш плямкання і сумбурне вистукування ложок по металевих тацях. Марко не хотів труїти усіх, особливо вчених, але... не мав вибору. Або Зорн і Марголіс разом з усіма, або нікого. Він по¬чекає, поки ґевали відключаться, стануть недієздатними, а потім...

(...твій брат скімлив, як баба, молячи його не вбивати...)

...розправиться з ними. Все решта — почекає.’

На загальному тлі разюче виділялися два хлопці й дівчина, які не-охоче копирсались у стравах, що парували на холоді.

Кухар підійшов і спинився за два кроки від них.

— А ви чого не їсте? — єхидно поцікавився. — Хіба несмачно? Я так старався.

Сьома саме закінчив рахувати. Разом з ним, американцем і япон¬кою за столом сиділо тридцятеро. Марко — тридцять перший. Його Семен рахував окремо, тому що Марко нічого не їв.

— Ми не...

Він хотів сказати ,«не голодні», але від одного погляду на італійця слова намертво засіли в стравоході. «Він знає! — гримнуло у хлопця ® голові.

— Сатомі спалилася, і кухар викрив нас». Сьома на хвиль¬ку обернувся і кинув швидкий погляд на дівчину.

Японка не відривала очей від таці, старанно відділяючи чисті зернятка рису від салату й соусу. Спершу Семену здалося, наче Сатомі не осмислює, що відбува-, ється, а потім він побачив, як судомно вона вчепилась вільною рукою в бортик металевої таці, і второпав, що дівчина все чудово розуміс-, просто не відважується підняти погляд, щоб зустрітись із ним очима, З ним або з Марко.

— Чого ж це ви один рис жуєте? — далі глумився Молінарі. -ні Спробуйте підливку, друзі. Чудовий рецепт... із Японії.

Грем перестав длубатись у тарілці і завмер, набравши у груди гю«, вітря.

Зненацька Марко усвідомив, що погляд Семена спрямований ку¬дись не туди. Сьома досі наляканий, але дивиться не на обличчя, по зазирає йому в очі (як мало би бути), а... тупиться нижче. Кухар опустив підборіддя, прикипівши очима до тієї точки, куди витріщався Семен.

Чай.

Перед собою на напівзігнутих руках він тримав чашку чаю.

Двічі італієць, і вірячи й не вірячи лячній здогадці, що крижаною па¬лею ввігналась у мозок, зводив очі на Сьому й опускав їх назад, на ве¬лику білу чашку із запашною коричневою рідиною (дві третини якої вж* хлюпали в його животі). За третім разом він не потупив очей, схрестив¬ши погляд із росіянином. І йому на жах, підтверджуючи найстрашніші припущення (о-о-о-о-о чорт!., як можна було не здогадатися про чай?!), лице Семена більше не відтіняв переляк. Одну коротку мить ро¬сіянин придивлявся до Марко зацікавлено, з надією, але скоро на зміну боязкому сподіванню прийшла злісна і тверда, мов граніт, упевненість. «Ми взули тебе, макароннику, — промовляло те обличчя, — студен-1 тики дрюкнули тебе в зад».

Відсахнувшись, Марко Молінарі витиснув одне слово:

— Fuck.

І шоу почалось.

СХХХVІІ

За іронією долі Марко Молінарі, ЄДИНИЙ зі спільноти Паїтіті, хто знав про підкинуте «студентиками» отруйне зілля, першим випробував на собі його дію.

Він усе врахував, але, засліплений ненавистю до стріль¬ців Джейсона, випустив з уваги, що Сатомі сипнула отрути не лише в основні страви, а й у чай.

Гарно прокип’ячений і настояний узвар із бруґмансії(як і будь-яка рідина) напрочуд швидко засвоюється шлунком. Алкалоїди миттю рознеслися організмом, і за той час, поки Мар¬ко дурнувато переводив погляд з чашки у своїх руках на напружене (але' в той же час зраділе) обличчя Семена, проникали у мозок.

Марко впирає порожній погляду землю. Губи стулені міцно, май¬же1 судомно, ніздрі роздуті. Холодний піт проступає на його лиці. Чо¬ловік блідне.

Через секунду артерії на шиї страшно набрякають, стаючи товсти¬ми, мов пальці. Він хрипить, тихо і ритмічно, у такт тому, як надима¬ються й опускаються груди.

Через дві секунди чашка випадає з долоні (в цей момент усі, хто си¬дить за столами, відриваються від таць і дивляться на кухаря), руки безвольно обвисають вздовж тіла.

По тому його очі затуманюються і сповнюються вологою, що вели¬кими краплинами скочується по щоках. Артерії починають пульсува- ги, це помітно навіть із відстані двох-трьох метрів, вони здригаються, немов мотузки, які хтось смикає зсередини тіла італійця, дихання при-швидшується, частково сховані волоссям очі починають обертатись незалежно одне від одного. Такі прояви тривають чверть хвилини, а то¬ді раптово посилюються.

Семен, розуміючи, що мусить якимось чином прибрати кухаря .«-перед очей перуанців і мачігуенга, підхоплюється з-за столу і яко¬мога рівніше говорить англійською:

— Спокійно! Це початок епілептичного приступу. Я знаю, що ро¬бити, не зважайте і продовжуйте їсти.

А тоді, нахилившись до Грема, квапливо шепоче:

— Забираємо його, нехай вони доїдають.

Милицю Семен кидає біля столу, підпірнає італійцю під пахву і, стрибаючи на одній нозі, тягне його під брезент. Грем незграбно до¬помагає росіянину.

Перед тим як скочити у намет, Сьома озирається через плече, силкуючись осмислити, чи всі мешканці Твердині зібрались за сто¬лом. Він не може сказати напевне, але точно знає, що принаймні одного немає — Амаро Кіспе, пласкоголовий коротун, не прийшов обідати, — і Сьома холоднокровно відзначує, що, розібравшись із Марко Молінарі, треба буде поспішити до Левка. Насамкінець ро¬сіянин помічає здивований вираз на обличчі Мела Барра (що, втім, не заважає ірландцю інтенсивно жувати), який старається пригада¬ти, чи бачив за десять років роботи з Джейсоном X’юз-Коулманом епілептичний нападу когось із команди, розуміє, що нічого подіб¬ного не було і якщо з кимсь стався перший приступ, то саме він,

а не Семен має подбати про хворого. I Барр починає замислюватись над простим, але цікавим питанням: а що, в біса, коїться?

Грем з Сьомою прослизають до намету-їдальні, де Марко бухаєть- ся їм до ніг. Його очі тепер сухі, але неприродно червоні, вони крутять¬ся ще швидше, надзвичайно швидко, часом цілковито ховаючи зіниці під повіками, лишаючи на виду лише покремсані капілярами білки. Густа біла піна сочиться крізь напіввідкриті губи. Розбухлі, наче не¬рівності стовбура, артерії тіпаються настільки швидко, що кількість скорочень годі порахувати. Серце працює на межі смертельно небез¬печної фібриляції. Товстий шар липкого поту покриває тіло, що дри- гається так, ніби підключене до джерела електричного струму. Це на¬віть не піт, розуміє Сьома, це незрозумілі виділення білого кольору, що сочаться з усіх пор. Спереду на штанях італійця розпливається тем¬на пляма.

Десь за хвилину конвульсивне обертання очей припиняється, Мар¬ко вилуплює їх і... починає нелюдськи кричати. З губ випорскує дика суміш мурмотання, завивання, ричання і безумного вереску. Гірше за все — він зводиться на ноги.

Цієї миті до намету зазирає Мел Барр і, даремно намагаючись пе-рекричати Марко, каже Семену, що це не епілепсія. Це припадок, але точно не епілептичний. Між тим Кухар хапає кухонні меблі і трощить їх, росіянин кидається наввипередки, думаючи про те, щоб не допус¬тити італійця до ножів, а Грем, широко вирячивши очі, мовчки спо¬стерігає.

— Це не епілепсія! — кричить Ірландець, притримуючи рукою край темно-зеленого брезенту, і раптом... замовкає. Очі скляніють, щелепа відвисає, а погляд впирається в одну точку. Мел валиться ницьма — кажемо спасибі бругмансії і Господу Богу, завдячуючи Чи¬їй мудрості’маємо таких чудових представників рослинного царства.

Марко наскакує на шафу з тарілками і буквально вгрузає в неї. На підлогу сиплються керамічні уламки.

Знадвору долинають гамір боротьби і бридкі звуки, що нагадують гарчання собаки, яка намертво вчепилась у здобич. Потім сплескує постріл, услід якому зривається несамовитий гул. Тридцять дорослих чоловіків, які десять хвилин тому мирно сиділи за одним столом, по-чинають вити, немов зграя вовків. Чути брязкіт перевернутих підно¬сів, удари,стогони.

Крізь брезентові стулки влітає Сатомі, бачить Мела Барра, який корчиться Так, наче крізь його оболонку вибивається інша істота, і са-хається, відстрибує вбік.

— Що там, люба? — придуркувато питає Грем.

Мулат наляканий. Сьома дивиться на нього і усвідомлює: амери-канець до останнього сподівався, що бруґмансія не спрацює. Грем не иірив, щодо такого дійде. Хоча Семен, як і американець, не хоче, щоб японка відповідала, не хоче бачити, що їй довелось побачити. І Сато¬мі, певно, розуміючи їх без слів, не розтуляє рота.

От тільки нижня губа зрадливо трясеться.

СХХХVІІІ

- Ти ж казав, воно їх вирубить... — пробелькотів Левко.

Семен, Грем і Сатомі наштовхнулись на хлопця біля входу в надра Твердині. Очі українця (все так само моторошно червоні) лізли на ло¬ба, а губи ледь помітно тремтіли.

Сьома мовчав і безпорадно кліпав. У тридцяти метрах за його спи¬ною, біля громадини генератора «ЛСВ», троє робітників-мачігуенга (навісніло дубасили один одного. На доріжці, якраз навпроти навісів, лежав підстрелений вартовий (якби Семен мав час зазирнути йому в обличчя, то впізнав би хлопчину, що вчора ввечері забрав у нього нетбук) і повільно спливав кров’ю. Боб Марґоліс, видершись на стіл, вкритий рештками салату й курячими кістками, задер голову в небо і нечленороздільно мурмотів. Час від часу він голосно скрикував і бив себе кулаками по грудях. Марко Молінарі, таки діставшись до ножів, розпоров бокову стіну на мету-їдальні і, все ще дико волаючи, відби-вався від невидимих ворогів. Італієць вимахував руками так запекло, що покремсав би на капусту будь-кого, хто підійшов би ближче ніж на метр. По траві за навісами качався ще один перуанець; він кричав, за-дихаючись, і лупив себе долонями по обличчю, грудях, стегнах, нена¬че збиваючи невидимих комах. Краєм ока Левко побачив, що бідола¬ха докотився до краю тераси і, не перестаючи верещати, зірвався вниз на 6-ий рівень. Якийсь мачігуенга, горлаючи, неначе за ним гнались усі демони з католицького пекла, дряпався на вершину великої піра¬міди. Невідь-чому він був геть голий. Незважаючи на холод, темне ті¬ло блищало від поту й виділень, що покривали його немов тонкий шар інею.

— Ти ж говорив, воно їх просто вирубить, — з докором (намага¬ючись глушити нотки страху й відчаю) повторив українець.

— Що... там... сталося? — Сатомі розколола фразу на фрагмен¬ти, немовби раптово забула англійську, через що, говорячи, мусила

пригадувати кожне слово. Вона дивилась на пологий спуск, за яким чорнів вхід у підземелля.

— Бруґмансія подіяла, — не знати кому сказав росіянин.

— Вона подіяла, але вони не відключились. Сьома, вони НЕ від- \ ключились, — вперто твердив Левко. — Якщо ти називаєш це «по-1 гасити гарнізон», то я, бляха, онук Че Гевари. — Хлопець раптово повернувся до Сатомі. — Один з археологів... той, що допомагав при- ] нести таці з їдлом, — («Джеррон, — згадала дівчина, — його ім'я Джеррон Старкс», — приємний тридцятип’ятирічний чоловік, що ввічливо затих, коли вона в самому зародку обірвала його тюхтіюваті залицяння), — він промчав повз нашу «нору», прямуючи до виходу, Мені страх як не сподобалось, що хлоп’яга, який мав би лежати у від- ключці і пускати ротом слину, — Левко штрикнув поглядом Сьому, — І) галопом поскакав по галереї, тож я вирішив піти за ним і подивитись, що він робитиме. Я пройшов до першого повороту, і там він чекав ме-ч не. Він... — хлопець облизав губи і ковтнув слину, — археолог якось дивно дивився на свій живіт. Поки дядько не розпоров собі черево і не почав виймати власні кишки, я не помічав, що він стискає у руках якийсь інструмент, затискач для пробірок чи щось таке.

Дівчина охнула, піднявши брови на цілий дюйм від звичного місця.

— Так, Сатомі, він лежить отам, практично за рогом. Бідолаха за-] валився на спину і, навіть помираючи, намагався відповзти від вики¬нутих на долівку нутрощів, так, наче то були живі змії. — Українець втягнув носом повітря. — Ви уявляєте, що треба відчувати... або не відчувати, щоб розпанахати власний живіт інструментом, зовсім для того не придатним?

Росіянин піджав губи і змигував, дивлячись крізь українця. Обер-татись не хотілося. Скільки ще бідолашних мачігуенга і вартових по-розпорюють собі черева чи відітнуть статеві члени?

— Добре. Фу-у-у-ух, — видихнувши повітря, Левко опанував се¬бе. Ще раз повторив: —Добре. — І глипнув на Семена: —Давай до справи. Порахував, скільки сиділо за столом.

— Так. — Погляд сфокусувався на лиці приятеля. — Без настам обідало двадцять сім чоловік... Ну, двадцять вісім, якщо рахувати Мар¬ко, але Марко не їв і за столом не сидів, він лише випив чаю, тому...

— Сьома! — гаркнув українець. — Плювати на те, хто їв, а хто пив. Назви загальну кількість тих, хто наковтався пелюсток із твоїх Янгольських Сурем.

Росіянин замислився на хвильку і чітко проказав:

— Двадцять вісім чоловік.

Левко зібгав шкіру на лобі в пучок зморшок. Загалом без них на Паїтіті живуть сорок шість. Десятеро відлетіли на Мі-17'*. Шестеро вчених пообідали в підземеллі. Значить, за столом мало сидіти три-

дцять чоловік.

— Двох не вистачає, — зблиснув червоними очиськами Левко.

— Один — це карлик, — згадав Сьома.

— Так, це правда, — підтвердила Сатомі, — Амаро не було.

— Ще один лишається, — підсумував українець. — Хтось, кого ми не знаємо. Про кого навіть не підозрюємо.

— Я ж вам казав, — докинув Грем таким голосом, наче Семен

і Левко були в винні в тому, що хтось із мешканців Паїтіті не прийшов

на обід. — Цим мало скінчитися.

— Заткнись! — агресивно відреагував Левко. — Це не має значення. Найімовірніше, це якийсь каменяр-мачігуенга, що заспав

у бараку, — «/ Господи, будь ласка, зроби так, щоб він не прокинувся в найближчі тридцять хвилин»ї — Він нам не зашко-

дить.

Ніхто з них чотирьох, включаючи самого українця, у це не вірив.

«А якщо це охоронець? Озброєний охоронець? Охоронець з авто-

! матом АК-47, який кількома чергами «приземлить» крихітний «Колібрі», не давши вертольоту набрати висоту», — подумав Сьома, про-

те вирішив не переганяти думки в слова. Гівна, яке їм слід розгребти

найближчим часом, і так вистачало.

— Час ‘збігає, — продовжив Левко. — Ви вдвох, — він мав на

увазі Ґрема і Сатомі, але звертався виключно до японки, — прослиз-

ніть до хатини Джейсона і розшукайте ключ від ^Колібрі», а ми з Семом подбаємо про Амаро Кіспе.

Заклавши великі пальці за пояс джинсів, мулат роздивлявся траву у себе під ногами.

— Де нам їх шукати?

Левко спалахнув, насилу стримавшись, щоб не вдарити амери¬канця:

— Я не знаю де! Зорієнтуйся на місці! Вийми нарешті голову з за- дниці і починай нею думати.

— Ти певен, що ви впораєтесь? — перебила хлопця Сатомі, по-косившись на Семенів гіпс. — Давай краще я піду з тобою замість Сема.

— Я впораюсь, — вищирив зуби Левко, ставши неймовірно схо¬жим на вампіра з тої босяцької саги про кровопивць і підліткові шмар- к.лі. — Тобі туди краще не соватись.

— Скільки вам знадобиться часу? — Сатомі логічно припускал«*!, | що пошук ключів у порожній віллі триватиме менше, ніж приборкання карлика.

— Хвилин десять щонайбільше, — задумавшись, відгукнувся українець. — За чверть години зустрічаємось біля вертольота, — і пересиливши себе, поклав руку на плече мулата: — Не підведи, і чувак.

Ґрем не відповів.

СХХХІХ

Левко перескочив через тіло Джеррона Старкса, а Семен затримав* І ся, обходячи його стороною.

— Давай швидше, — підганяв українець.

— Не можу, Лео. У мене зламана нога, якщо ти забув. — Лишив¬шись на самоті, вони стали розмовляти російською і через це відчува* і ли непоясненний дискомфорт. Звиклі до м’яких «г», шепелявих «ЇЙ» і і <^1п», вони спотворювали слова. Власні голоси здавалися чужими.

З надр Твердині долинали лячні верески. Здавалося, когось із вчених там катують, але джерело криків рухалось, то затихаючи, то по-1 силюючись, і помалу ближчало. Хтось ходив і горлав, просто блука» і рикав, лякаючись власного відлуння.

— Чувак, я не знав... — почав Сьома, — ...не знав, що бруґмансія так подіє. Я досі думаю, що вони вгамуються. Мабуть, зовсім скоро,І

— Байдуже, — не обертаючись, кинув Левко. — Головне, щоб мулат підняв «Колібрі» в повітря. Більше мене нічого не цікавить. Я

Вони вийшли на галерею, де знаходились покої Амаро, і українець пришвидшив крок. Він не думав ні про що в той момент, збираючись діяти імпульсивно, приймаючи рішення на льоту. Думати — означає вагатись. А вагатись — це те ж саме, що відчувати страх.

Не зупинившись, навіть не збавивши ходу, Левко влетів у кімнату коротуна. Очікував побачити що завгодно, готував себе, що перуа-1 нець чекатимеїйого з пістолетом у руці, і не повірив власним очам, за «і стукавши Амаро Кіспе скоцюрбленого й закляклого на підлозі. Спер-І шу хлопець подумав, що карлик все ж пообідав, а потім побачив пакетики з героїном і кокаїном і приладдя для ін’єкцій.

— Він мертвий? — зазирнувши в кімнату, спитав Семен.

— Ні. Під кайфом. Таке, либонь, не вперше.

Відшукавши в гардеробі Амаро три шкіряні паски, хлопці зв'язали недоростку ноги, скрутили за спиною руки, а потім третім поясоммз’єднали перших два, стягнувши ступні й долоні докупи. Перевіривши нузли, Сьома і Левко заспішили нагору.

Крики в підземеллі припинилися.

СХL

По дорозі хлопці забігли в «нору», щоб захопити з собою найнеобхід- ніше, і неочікувано наштовхнулись на Грема й Сатомі. Американець і японка віддихувались, хапаючи повітря широко роззявленими рота¬ми. Щойно прибігли.

— Чому ви тут? — вирячився Левко. — Знайшли ключі?

Ґрем люто зиркнув на українця. Відповіла Сатомі:

— Ні. Ми навіть не заходили в хатину.

— Чому?

— Добрі новини: ми знаємо, хто другий. —Дівчина озирнула хлоп¬ців і пояснила: — Той, хто не прийшов на обід. — Лео нетерпляче мотнув головою, показуючи, що розуміє і підганяючи дівчину. — По¬гані новини: це охоронець.

— Лайно! — Сьома скинув угору затиснуті кулаки.

— Все пропало, — глухо, але водночас із притлумленою полегкі¬стю промовив Ґрем.

— Заспокойтесь. —Левко тремтів від збудження, не від страху. — Де цей хлоп? Що він зараз робить?

— Спить у гамаку, підвішеному між пальмам на крайньому захід-ному кінці тераси аж за ангарами. Від вертольота до нього рукою по¬дати. Він прокинеться.

Вартового й епіцентр подій (їдальню, навіси й бараки) розділяла понад сотня метрів, а тому, коли почали проявлятись перші ознаки ін¬токсикації і на терасі здійнявся гармидер, перуанець продовжував спа¬ти. Його не розбудили ні крики, ні постріли.

— Озброєний? — спитав українець, одночасно уявляючи, де саме лежить охоронець і як до нього непомітно підібратися.

— Так. У нього автомат.

— Лежить на грудях чи поставлений поряд? — не переставав роз-питувати хлопець.

— Лежить поряд з ним.

— О’кей. — Левко один за одним робив глибокі вдихи, щоб хоч трохи приборкати тремтіння. — О’кей...

— Що о’кей, бадді? — передражнив мулат.

Сьома кинув здивований погляд на американця.

— Спробую усунути його, — тихо промовив українець.

— Як?!

— Чекайте тут. Через п’ять хвилин виходьте на терасу.

— А що як... — почала японка, проте Левко її недослухав. Побіг до виходу.

Семен, Сатомі і Грем не послухали його. Вони не просиділи в кім¬наті й півхвилини. Якоїсь миті, не змовляючись, двоє хлопців і дівчи¬на випорснули на коридор і поспішили за товаришем.

CXLI

19 серпня 2012 року. 13:55 [UTС-5]

Паїтіті

Вибравшись на відкритий простір, Левко роззирнувся. Семен мав ра¬цію: потруєні чоловіки помалу заспокоювались. Більшість досі були притомні, повзали, корчачись і бурмочучи, по траві, але ніхто більше не стріляв і, що найголовніше, — на видимій частині тераси хлопець не бачив нікого, хто розпоров би собі черево чи завдав фатального.ка- ліцтва.

Хлопець кілька разів глибоко вдихнув і видихнув, накачуючи кров киснем, і рвонув з прискоренням до західного краю тераси. Пробіга- ючи повз велику піраміду, він запримітив на одній з нижніх сходинок тіло голого мачігуенга. Індіанець зірвався з вершини і розтовкся так, що його доведеться відшкрібати від чорних каменів. Піддеревом біля меншої піраміди сидів Роджер Зорн. Колишній спецназівець розкачу¬вався, наче лялька на пружинці, скімлив і безперестану поривчасто водив руками по голові.

Проминувши «Колібрі», українець стишив біг, а перед другим ан¬гаром, витягнутим уздовж лінії північ-південь, спинився. Відразу за ангаром розташувався пальмовий гай, що підступав до краю тераси.

Визирнувши з-за циліндричної споруди, Левко без проблем відшу¬кав гамак. Вартовий лежав нерухомо і, схоже, досі спав. Автомат за- тиснутий під боком. Навряд чи його вдасться вихопити, перш ніж пе-руанець прокинеться. Треба діяти інакше. Українець навшпиньки обійшов пальмовий гай з південного боку і завмер між перуанцем і прірвою (в цьому місці тераса з усіх боків прямовисно обривалась донизу, причому не лише на горішньому, але й на нижчих рівнях; лиш із західного боку, біля самого кута на шостому рівні був невеликий ви¬ступ, на якому можна втриматися; наступний приступок знаходився на добрих двадцять метрів нижче — аж на четвертому рівні).

Левко підійшов до провалля, глянув униз і залишився задоволеним побаченим. Шанси вижити при падінні з цього місця мізерні.

Затим опустився на коліна і взявся гучно бухикати й відхаркувати,

подібно до людини, що має от-от спорожнити шлунок. Він поняття

не мав, чи його задум спрацює, але не мав часу вигадувати щось

іще. Хай там як, ця ідея здавалась кращою, ніж пробувати вирвати АКМ із-під сплячого вартового.

Кашляв він як міг голосно, і невдовзі перуанець прокинувся.

Рвучко скинувши голову, сонний вартовий першим ділом переконався, чи автомат на місці. Мацнувши п’ятірнею рідний АКМ, охоро-

нець заспокоївся і перевів погляд на Левка. їх розділяло шість метрів.

В затуманених очах зринуло здивування.

— Amigo, que te pasa? Te sientes mal?1

Левко не відповідав і не дивився в його бік. Тільки закашляв сильніше, а у перервах між «приступами» почав стогнати.

Перуанець сів у гамаку, ледь не впустивши на землю автомат,

і підозріло прищурився. Потому встав, зробив кроку перед, зупинив-

ся, недовірливо схилив голову.

— Esta bien?2

Бічним зором українець помітив, що вартовий закинув АКМ за спину. Серце радісно затокотіло. «О так, аміго, давай, зроби ще одну помилку... підійди ближче... »

— Те sientes mal?

Кілька кроків назустріч. Замість здивування в очах затеплилось

співчуття (чи радше якийсь його закостенілий замінник).

У відповідь Левко прохрипів одне з небагатьох слів, що знав іспан-

ською:

— Ayüdeme.,.31 .

Ось вартовий уже поряд, починає схилятися і витягує руку, щоб торкнутись хлопця...

В цю мить з боку центральних пірамід долинув нелюдський ве¬реск. Хтось із тих, кого ще не здолала бруґмансія, подерся, ми¬наючи сходи, прямо по гладенькому схилу піраміди, при цьому вивергаючи з рота безглуздий набір звуків, який нагадував поєд¬нання воронячого каркання і підсиленого гучномовцем ремиган¬ня віслюка.

_________________

1 Друже, що з тобою? Тобі зле? (ісп.)

2. Ти в порядку? (ісп.)

3. Допоможіть мені (ісп.).

Перуанець озирнувся, на лице набігла тінь. Він уперше з часу про-будження задумався не про те, чому українцю погано, а про те, чому той прийшов сюди, до пальмового гаю.

Щойно він відвернувся Левко підтягнув ноги під себе і розпрямив¬ся, наче відпущена пружина. Від несподіванки вартовий відступив. Убік, не назад. Левко стрибком перемістився до нього, притискаючи хлопця до прірви.

— Прикро, але в мене немає іншого вибору, — процідив хлопець українською.

— Que?1 — Вартовий ще не розумів, що відбувається, але вже по-тягнувся по АКМ. Це стало фатальною помилкою. Слід було відштов-хувати українця, а не хапатися за зброю.

Левко по-звірячому вишкірився, набрав у легені побільше повітря і щодуху заревів:

— THIS IS SPARTA-A-Aü! — після чого потужним стусаном но¬гою у живіт скинув вартового з тераси.

Перуанець полишив автомат і інстинктивно опустив руки, шукаю¬чи опори. Але опори не було. Він шугонув у прірву. Левко неабияк по-старався: після того, як вартовий промайнув повз пристінну терасу шостого рівня (єдину більш-менш широку на даній ділянці Твердині), шансів зачепитись у бідолахи не було. Вартовий, перекидаючись, по-котився вниз, пролетів двадцять п’ять метрів і гримнувся об трапеціє-подібний виступ, що випинався з четвертого рівня.

Ґрем, Сатомі і Семен підбігли до Левка.

— Fucking idiot! — Американець затулив долонею рота. — На дідька ти це зробив?

Левкові груди надимались* як волинка, очі вилазили з орбіт.

— Ти волів з ним погомоніти і спитати, чи не проти він потримати дверцята, поки ми розсідатимемось у «Колібрі»? — затинаючися, промовив він.

— Для чого ти кричав про Спарту? — спитав Семен.

— Не знаю. — Левко направду не знав. — Мабуть, щоб підхльос¬нути себе. Інакше я не зміг би.

— Довбаний ідіот, — повторив Ґрем, — ти щойно вбив людину. По-справжньому. Це не кіно!

Обоє, перенісши вагу на ту ногу, що знаходилась далі від краю прі-рви, нахилились, щоб зазирнути в провалля.

— Бачиш його? — спитав Левко.

______________

1 Що?(іспл. )

— Там дерево, — сказав мулат.

На приступку четвертого рівня справді росло самотнє дерево, яке українець раніше не помітив. Вартового ніде не було.

— Де він?

Левко нахилився ще далі, і тієї ж миті по них із Гремом пустили чер¬гу з АКМ. Перуанець гепнувся з висоти семиповерхового будинку і ди- вом уцілів. Навряд чи стан його здоров’я був близький до того, що пе¬редував падінню, але він не загинув.

— Дерево! — рявкнув хлопець, падаючи на траву.

Американець моментально розпластався поряд. Сатомі і Семен від-сахнулись подалі від прірви.

— Гілки врятували його!

На щастя, кут був гострий, та й після жорсткого приземлення вар-товий був не в змозі вести прицільний вогонь: 5,45-міліметрові кулі вдарялись об стіну сьомого рівня і рикошетили, злітаючи прямовисно вгору перед очима хлопців.

Вартовий кричав, кличучи на допомогу, і осатаніло палив з АКМ. Шкода, що на той час на Твердині не було нікого, хто міг йому допо-могти.

Левко і Ґрем відповзли від краю тераси і підвелися.

— У нас вийшло! — Очі українця блищали, наче два шматочки слюди під пустельним сонцем. — Ти чуєш мене, грьобаний янкі? Ти не вірив, але заціни — у нас усе вийшло!

— Але... — почав мулат.

Голос у нього був химерний, він проказав лиш одне слово з трьох букв, та прозвучало воно зривисто, скалічено, наче промовляло одно-часно троє різнихлюдей, один із яких був давно мертвий, другий зачи-тував свої останні слова перед стратою, та ще й за злочин, який не здійснював, а третій... третьому було жахливо боляче.

— Забий на нього. — Левко махнув рукою в бік провалля, звідки час від часу долітали автоматні постріли — перуанець не здавався, стріляючи по стінах і в повітря. — Цей йолоп не завадить, облетимо Паїтіті зі східного боку. Йому нас не дістати.

Американець перевів погляд на Сатомі.

— Але... — Цього разу голос був такий, наче шкребли пальцем по вогкому склу.

Японка краще відчувала Ґрема. Вона здійняла брови, безгучно за-питуючи: що таке?

Сьома в цей час витріщався на південний схід, дослухаючись до гу-пання в скронях і міркуючи над тим, чому, незважаючи на те, що у них справді все вийшло, передчуття в нього просто паскудні. Єдине, ЩО

могло перешкодити їх відльоту, — це повернення Джейсона на «Мі-17 »,,

Росіянин задивився в той бік, звідки міг з’явитись великий гелікоптер.

Небо все ще затягували хмари, але висіли вони високо, і з сімдесяти-

метрової Твердині відкривався огляд на багато кілометрів. Горизонт пустував: «Мі -17» не було.

— Пішли, — поквапив Сьома.

CXLII

19 серпня 2012 року. 14:05 [UTC-5] Паїтіті

— Стійте. — Ґрем закляк, зіщулившись. Вони спинилися за крок від ґанку котеджу Джейсона. Десь вдалині, з іншого боку тераси, хтось знову закричав, крик перейшов у вереск і захлинувся. — Я маю вам дещо сказати.

— Що б це не було, давай ти розповіси о-он там, — Левко тиць¬нув пальцем на лупату кабіну чорного «Колібрі», що вимальовува¬лась за якихось десять метрів від них, — в кабіні цього крихітного красеня.

— Я маю вам дещо сказати, — повторив американець, пройшов¬ся поглядом по лицях товаришів і втупив очі собі під ноги.

Вони дивились на нього зацікавлено (поки що навіть не занепоко¬єно), а він поник, зіщулився ще більше, наче його пропекли гіркими докорами.

— Чувак... — Левко простягнув руку, збираючись струснути му¬лата, примусити його отямитись (можливо, трохи різко, та все ж з до¬брими намірами).

— Нехай говорить. — Сьома на льоту перехопив руку українця. Підступив до Ґрема і нахилив голову, намагаючись зазирнути в карі очі: — Кажи.

— Пригадуєте, я казав, що закінчив курси «Windy City Flyers» у Чикаго?.. Це справді так.

Моя ліцензія прострочена, на PPL потріб¬но кожні два роки здавати екзамен, та все одно я міг би підняти в по¬вітря «Cessna 172» чи «Beechcraft Bonanza»'. — То був голос мерт-

__________________________________

1 «Beechcraft Bonanza» — легкий одномоторний шестимісний літак виробни¬цтва компанії «Наwker Beechcraft». У серійному виробництві з 1947 року (ви¬пущено понад 17000 одиниць). На сьогодні випуск продовжується, що робить «Бонанзу» єдиним літаком світу, який безперервно випускається протягом 65 років.

вяка. «Боже, — подумав Сьома, — він говорить так, ніби помер і усвідомиш, що розповіді святош про геєну вогненну чистісінь¬ка правда». Ґрем.тримав кулаки на рівні живота і знавісніло м’яв фут- оолку. — Ви також запитували мене колись, чи вмію я керувати гелі¬коптерами. — Питав насправді Левко, і всі це добре пам’ятали, просто американець не бажав вголос промовляти ім’я українця. В той момент він його боявся. — Я відповів, що відвідував уроки керуван¬ня гвинтокрилими машинами в іллінойській «Helicopter Academy».

Сатомі й Семен кивнули, Левко, примруживши праве око і підняв¬ши брову над лівим, пожирав Ґрема поглядом. Він усе пам’ятав.

І Іам’ятав також фотографію, на якій Ґрем Келлі в навушниках і кру- тяцьких темних окулярах сидів у пілотському кріслі вертольота, впев¬нено стискаючи руками рульову стійку. Фотографія була останнім, що приборкувало думки Левка, не даючи їм вирватись і потекти непра¬вильним руслом. Той знімок, наче дамба, стримував щось дуже недо¬бре в його голові, щось таке, що, прорвавшись, змете останні захис¬ні механізми і накоїть чимало лиха. А Ґрем завзято цю дамбу добивав:

— Це правда. Я справді почав брати уроки, але... — Американець «вів голову і подивився прямо, не на приятелів, погляд протинав їх на¬скрізь, як рентгенівські промені, і плинув у далечінь.

Після останнього «але...» і довгої паузи, що його супроводжувала, Семен заспокоївся. Він уже знав, що Джейсон не нагряне, не приле¬тить, принаймні не в найближчі кілька годин. А навіть якщо й приле¬тить, це не матиме значення. Проблема не в Джейсоні.

В очах мулата стояли сльози.

— Що за лайно лізе в тебе з рота? — Губи у Левка пересохли, очі досі полискували, але виблиск також став сухим, атрофованим. Так сонячне світло раннім ранком відбивається від білої і цілковито мерт¬вої поверхні солончакової пустелі і саме стає неживим.

— Я не зможу... — Ледь чутним подихом слова зірвалися з губ аме-риканця.

Перш ніж вони досягли вух українця, у Сатомі вихопився різкий, наче постріл із рушниці, вигук:

— Ні! — Вона в заперечному жесті замахала руками. — Навіщо ти це робиш з нами?

Якось інакше робити він не міг. Уже не міг.

— Замовкни! — гаркнув Левко на японку і зробив крок до мула¬та (Сьома підсунувся, щоб бути готовим при першій необхідності вкли¬нитись між цими двома), відчуваючи, як у животі затріпотала поране¬на пташка: — Що ти не можеш?

Грем зібрався з духом і спромігся витиснути фразу цілою, не пере-риваючись:

— Я відвідав лише три заняття в «Helicopter Academy», я ніколи в житті не піднімав вертоліт над землею, я не знаю, як його поверта¬ти, нахиляти, примушувати рухатись уперед. Я мав учитись якраз на такій машині, — він безвольно виставив руку вправо, — на «Колі¬брі», але не схотів. Весною я вам частково сказав неправду, бо поду¬мав... бо хотів... — «...хотів здаватися кльовим, кращим, ніж насправ¬ді, тому що я лузер, кінчений невдаха, все моє єство вглибині забито комплексами, про які ви навіть не здогадуєтесь, а ви такі цілеспрямо¬вані, впевнені в собі, ви РОЗУМНІ, чорт забирай, ви досягли всього самі, ваші батьки не платять за навчання в університеті, а згодом ви матимете шикарні посади і відчуватимете задоволення, створюючи, вибудовуючи самих себе, досягаючи перемог, те задоволення, на яке я ніколи не заслуговував, бо я лузер, зі мною спілкуються лише через те, що я американець, і у мене “Porsche”, і батьки багаті, та навіть во¬ни вважають мене лузером... а я лише хотів відповідати вашій ком¬панії». Звісно, нічого цього вголос Ґрем не проказав, його в букваль¬ному сенсі оглушила Сатомі.

— Чому ти раніше не сказав?!! — закричала дівчина. Без істери¬ки, зате зі злістю. — Чим ти взагалі думав? Ти ж не дитя, Ґреме! Що ти весь час корчив із себе?!

— Я... — Ґрем безпорадно подивився на японку. — Вибач. Про¬бачте мені...

— А як же фотографія? — скрадливим тоном спитав Левко (так батько, намагаючись передчасно не налякати, розпитує у сина про те, що він накоїв і ще не розказав, перед тим, як взятись за пасок і нада¬ти ніжній синівській дупці відтінку злегка розведених чорнил). — Та, де ти керуєш вертольотом? — Як розібратись, саме з фотографії все й ііочалось. Якби Левко не побачив її, не спитав би про пілотування, якби не було запитання (і Сатомі поряд), Ґрем би не збрехав, а якби не було брехні, задумка втечі з використанням «ЕС 120 Colibri» ніко¬ли не зародилася б у голові українця. Якби... якби... якби...

— Мені дали потриматися за стійку. Я не керував гелікоптером. Мені шкода.

— Тобі шкода?!! — вибухнув Левко. — Запхай своє «шкода» гли¬боко в анус! Чому ти не спинив нас, поки все не зайшло настільки да¬леко?!

Семен задер голову, втупивши погляду хмарне небо. Він волів би опинитись подалі від цього місця, не обов’язково аж у Швеції чи

в батьківському будинку на півдні Франції, достатньо просто відійти на інший кінець тераси, щоб побути на самоті, проте він лишався, ро¬зуміючи, що у Левка може вибити пробки.

Ґрем навпаки опустив голову:

— Я думав, у вас не вийде...

Американець не вірив розповідям Сьоми про дурман і бруґмансію. Вік сподівався, що отрута не подіє або подіє не на всіх, сподівався, що діло не дійде до захоплення вертольота, а значить, його брехня не спли¬не на поверхню.

Так завше: людина до останнього сподівається на краще, не поміча¬ючи, як павутиння власної брехні удавкою обкручується навколо гор¬ла. Підчас нарад, що передували втечі, Ґрему було соромно, совість не¬щадно гризла його, сточувала нанівець, немов черви дерево, але в той же час чийсь вогкий голос шепотів над вухом: «Не дрейф, у них нічо¬го не вийде». Довгий час американець переконувався, що обставини складаються на його користь. Раз чи два збирався признатись, що не здатен відірвати вертоліт від землі, але щоразу передумував. Навіщо ганьбитись, виставляти себе брехуном, коли план і так безнадійний? Вирубити сорок чоловік? Нереально. Ймовірність того, що їм безпере¬шкодно дадуть сісти в гелікоптер, була зникаюче малою (швидше за псе ти навіть не встигнеш запустити двигун, шепотів голос). За¬те великим, мов Гімалаї, був страх осоромитися перед друзями і осо¬бливо перед Сатомі вже зараз. І Ґрем пустив усе самопливом.

Тепер, дивлячись на колишніх друзів, мулат проклинав себе за без-вільність. Він віддав би півжиття, щоб повернути час назад і вчасно зі-знатись. Але час — то найбільш незговірлива штука у всесвіті, чий потік не підвладний навіть Богові.

— Ти просто не хочеш! — закричав Левко. — Таксамо, якіти! — Він ткнув пальцем у Сьому. — Ви змовились! Скоти, ви здуріли в цій чортовій цитаделі і тепер не хочете летіти, але я знайду спосіб вас при¬мусити.

Сьома чекав, що Лео вріже Ґрему (навряд чи той відбиватиметь¬ся), проте українець не зробив цього. Левко відчував, що після нічної вилазки надто слабкий, крім того, він нічого не їв, а тому тямив, що ефектного удару, який звалив би американця (як американець звалив його минулої ночі), не вийде. Та найголовніше — він не збирався ко¬лошматити мулата. Він хотів його убити.

Українець відстрибнув від ґанку і взявся гарячково(й мовчки)огля- дати терасу. Семен відчув, як по спині сипонуло голками, здогадав¬шись, що видивляється його товариш.

— Лео, не дурій.

Між котеджем і пірамідами лежало кілька індіанців мачігуенга. Не-притомних, а може, й мертвих. Левко швидко пробігся по них погля¬дом: чоловіки були неозброєні. Тоді хлопець зиркнув далі і побачив ті¬ло Роджера Зорна, що витяглось уздовж основи меншої піраміди. У нього мав бути пістолет. Левко закрокував до піраміди.

— Стій! — Семен пошкутильгав слідом, але на милиці і з важен¬ним гіпсом на нозі не міг змагатись у швидкості з українцем.

Коли від Левка до найманця залишалось п’ятнадцять метрів, із-за піраміди вискочив перуанець. Левко і Семен спинились одночасно (ро-сіянин на десять кроків позаду). Хлопці з очима на півобличчя витрі- ; щались на вартового, який стискав у правій руці автомат (ствол дони¬зу, палець на гашетці), а вартовий зирив на них. Перуанець стояв рівно, і в голові Сьоми прострелила страхітлива здогадка, що це один із тих, на кого бруґмансія взагалі не подіяла, а потім він одночасно з Левком запримітив, якпотілу охоронця прокочуються судоми, аз-під широких штанин виплескується рідке лайно. Бідолаха стояв стовпом, поки його кишківник вивергав у штани все, що в ньому накопичило¬ся за останній тиждень, по тому розреготався, задер руку і відкрив во¬гонь, розмахуючи Калашниковим в усі сторони. Кулі смертоносним градом засвистіли над терасою.

Сьома метнувся під захист «Колібрі», Левко впав долілиць там, де стояв, Грем і Сатомі шарахнулись за хатину Джейсона.

Перуанець строчив, поки не розстріляв обойму. Потому ще секунд тридцять кружляв, оскаженіло смикаючи спусковий гачок, після чого вмить відключився. Гепнувся обличчям у траву і затих.

Левко не рухався. Сьома скочив на ноги і підстрибом помчав до то-вариша.

— Лео, ти поранений?

Українець мовчав.

— Твою мать, ти живий?!

Росіянин плюхнувся на коліно біля нерухомого приятеля, незграб¬но виставивши гіпс убік. Обдивився спину Левка, потім траву навко¬ло, але крові не побачив. І тільки тоді Сьома зауважив, що кулаки українця судомно стискаються і розтискаються.

Хлопець лежав, увіткнувшись носом у холодну траву, з безсилою люттю загрібаючи пригоршнями землю. Цілий і неушкоджений.

Семен відсунувся, всівшись зручніше. Він сидів так доти, поки Левко не піднявся і, не промовивши й слова, навіть не озирнувшись туди, де залишилися Ґрем із Сатомі, поплентався геть.

СХLІІІ

19 серпня 2012 року. 16:22 [UTС-5]

Паїтіті

Минуло дві години. Твердиню огорнула гнітючв безмовність. Зникло і аласливе нашарування, породжене невпинним заклопотаним снуван¬ням людисьок: учених, індіанців, охоронців. їх тіла валялись на по¬верхні без жодної ознаки життя, немов трупи, залишені на полі бою.

Надра Паїтіті заповнились чудернацькими звуками, які раніше зати-рались гамором людської діяльності: з глибини долітали протяжні сто-гони, по вентиляційних каналах гуляло тонке дзижчання, схоже на зву-чання камертона, камені порипували, немов перемовляючись між собою. Звуки були ледь чутними, але пролежавши в «норі» більше години, Левко добре їх розрізняв. Його слух загострився настільки, що він почув Семена, щойно той вступив у найвищу галерею. Через півхвилини силует росіянина вималювався у вході в «нору». Синя лам¬почка на браслеті блимала, немов флуоресцентне око глибоководної рибини.

— Ти тут? — тихо зронив Сьома в пітьму (світло було вимкнене).

Галерея підхопила запитання і покотила підземеллям, відбиваючи

від стін, наче гумовий м’ячик. «Ти тут?.. Ти тут?.. Ти тут?..» Росіянин аж підскочив з несподіванки. Раніше в коридорах відлуння не було. Зда-валося, наче відсутність людей (поправка — відсутність притомних лю-дей) пробудила зі сну привидів Паїтіті, які, повилазивши зі стін, підхо-плювали кожен звук і несли його вглиб Твердині, щоб передати комусь.

Левко не відповів.

Зрештою очі Семена призвичаїлись до півтемряви і він розрізнив українця (темнота стала сіруватою і мерехтливою, як зображення у те-левізорі при втраті сигналу). Левко лежав на матраці, заклавши руки за голову, накривши ноги ковдрою, і роздивлявся стелю. Сьома за¬йшов, відставив костур і сів на матрац навпроти.

Вони німували хвилин п’ять. Левко навіть не ворухнувся.

— Як ти? — вирішивши, що достатньо намовчався, поцікавився Сьома.

Лео зітхнув, випустивши повітря зі звуком, що нагадував стогін.

— Сатомі не зачепило? — відповів питанням на питання.

— З нею все гаразд, — запевнив Семен. — Нормальок. — Хотів додати, що Грем теж в порядку, але не відважився. І знову замовчав.

Спливло трохи часу. Левко ще раз зітхнув і промовив, не поверта¬ючи голови:

— Ти ж не просто так прийшов.

— Так, друже, — не забарився з відповіддю Сьома.

— Ну то кажи.

Сьома прокашлявся:

— Гаразд. Хай як тобі це неприємно чути, але життя триває. Наш план... хех...

— Ми обісрались, чува~к.

— Так.

-— Ми обісрались через сраного янкі.

— Так, Лео, погоджуюсь з тобою, ми обісрались. І це означає, що ми всі лишаємось на Паїтіті. Розумію, ти переймаєшся, що... ем... що робити з Гремом, як нам далі спілкуватись, і це важливо, без базару'. Та зараз я хотів би, щоб на якийсь час ти притлумив особисті образи і зазирнув на крок уперед. Хоча б на один крок.

— До чого ти хилиш? Викладай напряму. Ненавиджу твої слиняні прелюдії! — Левко дійсно терпіти не міг, попри те, що росіянин за¬вжди так робив: збирав загальновідомі факти, розкладав їх, наче кни¬ги на полиці, в алфавітному порядку, показував усім, а потім — раз! —у і підкидав власну ідею, здогадку чи висновок, після яких співрозмовник витрачав рівно одну секунду, щоб подумати про те, який Сьома голо¬вастий, і приблизно півмільйона наступних секунд на прокручування у голові різноманітних варіацій дошкульної думки: «Чорт забирай, який же я телепень!»

— Добре, не кип’ятись. У нас два питання на порядку денному. Пер¬ше: що робити з чуваком, якого ти скинув на терасу чёртвертого рівня?

— Він живий, — не то спитав, не то ствердив Левко.

— А чого б йому помирати?

І лише тоді українець помітив, що Сьома прийшов не з пустими ру¬ками. Біля милиці, впершись прикладом у кам’яну підлогу, а стволом на матрац, лежав автомат Калашникова, підібраний біля одного з не¬притомних вартових.

— Це ти мені приніс? — кивнув він на АКМ (вони достатньо про¬сиділи в потемках, щоб розрізняти жести й міміку).

Тепер настала черга Сьоми скрушно зітхати:

— Ага.

Замість того щоб спитати, для чого, Левко видав інше запитання:

— Ти не боїшся, що я...

Семен перебив його:

— У мене немає вибору. Я ніколи не стріляв з автомата. Я навіть обо-йму вийняти не здужаю. Тільки ти зможеш... — Хлопець не договорив.

— А як же чиказький бойскаут? Він не схотів? Здрейфив?

Росіянин мовчки похитав головою.

— Що ти хочеш, Сьомо? — Левко відкинув ковдру й сів. Він чу¬дово розумів, що від нього добивається Семен, але вимагав, щоб то¬вариш озвучив проблему вголос.

Сьома запустив руки в копну відрослого волосся, під яким майже повністю сховались вуха, і, фиркаючи, чи то від безсилої злоби, чи то від відчаю, скуйовдив його.

— Думаю, решта мешканців Паїтіті після пробудження слабо пам’ятатимуть події, що передували отруєнню. Навіть якщо хтось по¬мітив нашу неадекватну поведінку і згадає про це, швидше за все, спо¬гади виглядатимуть частиною марення. Але той хлопчина... що заспав на гамаку... — Семен заговорив уривчасто, спотикаючись через кож¬ні три-чотири слова, — він не споживав бруґмансії... він точно знає, що на нього напали... і також знає, хто напав.

— Ти хочеш, щоб я вбив людину?

Росіянин прикусив губу, замислився. Так наче у такого простого питання могла бути складна відповідь.

— Я не хочу, щоб ти когось убивав, Лео. Я лиш кажу, що варто¬вий знає, що цю кашу заварили ми. Коли прилетить Джейсон, перу¬анця обов’язково витягнуть, і він усе розкаже. Якщо ми хочемо збе¬регти шанс — шансдрапонути іншим разом, іншим способом, — з тим хлопчиною треба щось вирішувати.

Сьома також усвідомлював, що проблема може бути не лише з охо-ронцем. Лікар Мел Барр увірвався в намет-їдальню якраз тоді, коли стало зле Марко, і, можливо, щось запідозрив. Щоправда, хлопець небезпідставно сподівався, що після пробудження Мел забуде все, що бачив, а якщо й пам’ятатиме, то думатиме, що йому приверзлося. Про кого Семену зовсім не хотілось думати — це про кухаря Марко. Чи справді той щось запідозрив чи то тільки здалося? А якщо запідо¬зрив, то як багато італійцю вдалось дізнатися? З іншого боку, заспоко¬ював себе росіянин, якби Марко знав, що Сатомі підкинула отруту в їжу, він би не став годувати весь гарнізон. Розуміючи, що поки що не може нічим зарадити проблемі, хлопець відштовхнув її, збираючись подума¬ти над цим згодом, і не став нічого говорити Левку. Наразі були важли¬віші питання. Левко дивився просто на обличчя товариша. Він добре бачив розгублені очі, але пітьма ховала від нього неприродно червоний колір обличчя. Сьома страшенно хвилювався. І зовсім не через те, до чого схиляв Левка. Росіянин розумів, що це лиш перше невідкладне пи¬тання з порядку денного. Найлегше. І однозначно найбезпечніше.

Українець підвівся, беручи до рук АКМ:

— Гаразд. Я зроблю це. Ходімо.

— Пішли.

Пліч-о-пліч хлопці вибрались на терасу, гидливо відвернувшись від розпанаханого тіла Джеррона Старкса. Дивно було почуватись без-роздільними володарями Твердині. В ті кілька годин, які лишались до прибуття Джейсона, вони могли робити все, що їм заманеться. Сум¬нівна приємність та все ж...

Сатомі сиділа під пальмою справа від виходу з підземних галерей, і Одна нога зігнута в коліні, друга випростана, лікоть на коліні, розсія¬ний погляд блукає по горизонту, де хмари (ближче до вечора вони роз-гладились і позбавились чорноти) сповзали з небесного купола. Лев? ко покрутив головою, шукаючи Грема, але мулата ніде не було,,' Вирішив, що росіянин звелів американцю не показуватись.

За дві з половиною хвилини-хлопці перетнули терасу і підійшли до пальмового гаю, з краю якого Левко зіпхнув перуанця. Українець ліг на живіт, підповз до кромки і, тримаючи АКМ під рукою, обережно зазирнув у прірву. Сонце давно проскочило зеніт, і, незважаючи на те, що небо затягували тужаві хмари, в той момент західний бік Тверди¬ні був освітлений найкраще. Хлопець повів головою наліво, потому направо, придивився до крони самотнього дерева на виступі четвер¬тої тераси і відчув, як корені волосся твердішають, примушуючи чу- і прину ставати сторчма.

Охоронця ніде не було.

CXLIV

— Може, він за стовбуром? — припустив Сьома.

Семен і Левко, ледь не наполовину звісившись з кромки, зазирали в провалля.

— Кажу тобі, його нема.

Дерево було не настільки великим, щоб цілком заховати дорослу люди ну.

Незграбно відштовхуючися, Сьома відкотився від краю тераси.

— І що тепер?

Левко відщепнув обойму, переконавшись, що вона набита патро¬нами, вставив назад в автомат і пересмикнув затвор.

— Повертайся до Сатомі і не відходь від неї ні на крок. — Украї¬нець заклав приклад під пахву і зняв запобіжник, готовий будь-якої миті схопити АКМ і вистрелити. — Зрозумів мене?

— Добре, — кліпнув росіянин, але в голосі не вистачало твердос-

і і. — А раптом він уже там? — Хлопець махнув рукою в бік централь¬них пірамід, повз які доведеться пройти, прямуючи до японки. — Він же озброєний.

— Не думаю, Сьома. — Левко промацував очима об’єкти, які міг бачити з пальмового гаю: циліндричні ангари, загорожу з ламами, верхню частину великої піраміди. — Хлопчина не дурний. Він знає, що вертоліт повернеться. Боюсь, перуанець заліг де-небудь, збира¬ючись перечекати. Він діждеться прильоту Джейсона, після чого... — Хлопець піджав губи і шумно втягнув крізь стиснуті зуби повітря.

Левко уявив себе на місці вартового. Очунявши після падіння, він якийсь час горлав і безладно стріляв із пристінку, але так чи інакше невдовзі зрозумів, що нагорі щось сталося і рятувати його не будуть. Якщо його логічне мислення хоч на порядок більш розвинуте, ніжу ін- фузорії-туфельки, хлопчина на терасу не полізе. Швидше за все, по-сидівши на виступі, він став шукати способи спуститися вниз зі стіни, прошмигнути в джунглі і там зачаїтись. Левко повернув обличчя до Сьоми, і проникливий росіянин, наче лазерний сканер, зчитав по очах припущення українця. Якщо Левко має рацію, якщо перуанець уже спустився з Твердині — їм кінець.

— Бігом до Сатомі, — наказав українець. — Не відходьте від паль¬ми і не спускайтеся вниз.

Семен пошкутильгав і скоро зник за ангаром. Левко, приставивши прикладдо плеча, почав обходити терасу з півночі. Він сподівався, що перуанець запізно здогадався, що треба злазити з пристінка, і ще не встиг пірнути в непроглядні тропічні зарості.

Дуже швидко хлопець переконався, що з північного боку на четвер-тому рівні протиснутись уздовж стіни неможливо. Надто вузькі уступи. Зістрибнути нижче охоронець також не міг. (Точніше, міг, але тоді без-сумнівно доламав би всі кістки, які не потрощив підчас першого падін-ня.) Левко підтюпцем перебіг до західного краю і зазирнув униз. Зліва від виступу, на який звалився злощасний перуанець, знаходилось одне вузьке місце, та загалом пролізти можна. Навіть пораненій людині.

Хлопець відчув, як у животі знов ожила й затріпотіла перелякана пташка. Подумав, що години, які передують повернення «Мі-17», на-певно, останні у його житті. То ще добре, що він не знав, у якому ста¬ні «поверталися» з сельви експедиції на кшталт загону Холбрука, а то¬му не підозрював, на що здатен Джейсон Х’юз-Коулман, інакше вигорів би, наче шматок газети, у вогнищі власної паніки. Та навіть без цього страх і відчай, мов газові бульбашки, що піднімаються крізь

товщу води, протинали тіло, розслабляючи м'язи. Хлопець опустив АКМ, але, постоявши трохи, останнім зусиллям зібрав волю в кулак,] А може, він встигне? Може, вартовий не відійшов далеко?

Левко побіг уздовж західного краю горішньої тераси, обминув за*] горожу з ламами, які мирно пощипували траву, і досягнув південно«] західного кута Паїтіті. Відрахував униз три рівні і ретельно продивив¬ся всю платформу. В різних місцях камені відступали від муру на різну довжину, та загалом по терасі четвертого рівня можна на інвалідному візку кататися. Було й дещо, що обнадіювало: четвертий рівень всю*- ди, куди не глянь, прямовисно обривався до третього, не існувало жод¬ної ділянки, де можна спуститись, не зламавши собі карк. Придивив¬шись, Левко помітив місце, де схил п'ятого рівня виглядав достатньо пологим: крутизна не набагато більша ніж там, де він і Грем зісковзу* вали вночі на шостий рівень. У тому місці можна було б піднятись з четвертого на п’ятий... Хлопець став вивчати терасу п’ятого рівня і миттєво зауважив безмірно вузьку ділянку якраз під тією точкою, де стояв. Наближаючисьдо південно-західного кута Паїтіті, платфор¬ма п'ятого рівня звужувалась до кількох сантиметрів, стіни четверто¬го і п’ятого рівня практично зливались одна з одною. З іншого боку, на сході, платформа (як і всі, що під нею чи над нею) впиралась у бо-кову грань великої піраміди. Отже, навіть якби перуанець піднявся нгі рівень вище, він не зміг би нікуди подітись. То де він зараз?.. Левко безпорадно закрутив головою, озирнувся, прослідкувавши весь ймо¬вірний шлях вартового і тільки тоді помітив деталь, яка давно мали би впасти в очі. За деревом, що врятувало життя перуанцю підчас падін¬ня, спуск до третього рівня також був пологим. Виступ третього рів¬ня був вузький і різко обривався, цебто, той, хто ризикнув би спуска¬тися, міг запросто проскочити його й шугонути в провалля, а проте, якщо охоронцю пощастило зачепитись... Лео пробігся очима по тре¬тьому рівню до кута і далі, вздовж південної стіни Твердині; жахнув¬ся. Бульбашки страху вдруге поплили крізь живіт, груди й шиюдо-го- лови. По-перше, на третьому рівні він вирізнив з десяток придатних для спуску аж до самої землі місць, а по-друге, на третьому рівні за¬кінчувалась піраміда — тераса огинала її основу з півдня. Останнє чо¬мусь розтривожило найбільше.

«Якщо перуанець досі на Паїтіті, то він там, за пірамідою», — під¬казувала інтуїція. З того боку стіни всіх рівнів (до шостого включно) бу¬ли більш-менш похилими, а після полудня загусала найщільніша тінь.

Українець поставив АКМ на запобіжник і кинувся до піраміди. Він не став оббігати меншу і з розгону подерся на велику. Захекавшись,

видерся на найвищу площадку, обійшов з півдня руїни церемоніаль¬ної споруди (після удару блискавки впали кілька колон, обвалились рештки даху, щодо цього тримались на чесному слові) і спинився у пів- денно-східному куті. Вид відкривався чудовий. Було зовсім мало місць па колосальній південній стороні Паїтіті, які ховалися від погляду.

Перш ніж шукати сліди перуанця, Левко зиркнув ліворуч і під на-половину затуленою навісом пальмою побачив три силуети. «Янкі приєднався до них», — індиферентно відмітив він. Грем, Семен і Са¬томі також помітили його і вичікувально дивились на вершину вели¬кої піраміди. Хлопець завагався, чи не помахати їм, але прожогом позбувся несвоєчасної думки: в нинішній ситуації подібний жест ви¬глядатиме безглуздо.

Левко перевів погляд на стіну. Від сельви його відділяла добра со¬тня метрів. Він наче стояв на вершині хмарочоса і попри збуджений стан нервової системи зауважив, що вперше видерся так далеко, аж до храму на найвищій площадці піраміди.

Те, що він помітив наступної миті, примусило хлопця викинути з го¬лови все зайве, рвучко присісти і, виставивши АКМ перед собою, пе¬реставити перемикач у положення АВ, автоматичного вогню.

«Ятаки помилився щодо інфузорії-туфельки». — У голові пе-ремішались злорадство, полегшення і страх. Страх від усвідомлення невідворотності того, що йому зараз доведеться зробити.

Молодий перуанець, втиснувшись у впадину між двома мегаліта-ми п’ятого рівня, дерся нагору. Здаля він нагадував чотириногого па¬вука, що суне по стику між гранітними блоками: дві лапи на одному камені, дві лапи на іншому. Поверхня кам’яних брил була гладень¬кою, але, чіпляючись водночас усіма чотирма кінцівками, йому вда¬валось втримуватися на стіні. Автомата Калашникова з охоронцем не було.

Левко простежив напрямок підйому і припустив, що вартовий пла¬нував вилізти на терасу відразу за бараками перуанців. Можливо, хо¬тів сховатись у них. Хоча яка різниця?

Опустившись на лікті і випроставши ноги, хлопець ліг на живіт. Чорний камінь пропік холодом. Крихітні гострі уламки вп’ялись у жи¬віт. Порив вітру, який суттєво діймав на такій висоті, сипонув камін¬цями в щоку.

Нічого цього Левко не відчував.

Він розставив ноги, вперся носаками кедів у чорну поверхню бри¬ли, втулив прикладу плече і нахилив голову, відчувши щокою корпус автомата. Прищурив око. Прицілився. Ц

А що, як замість мішені стоятиме людина? Чи вистачить мужності вистрелити? Чи зможеш так само холоднокровно пустити кулю в ЛЮДИНУ?

Голос прозвучав настільки розбірливо, що Левко здригнувся. Озирнувся. То були його слова, точніше, його думки, що вироїлись у голові під час стрільбищ на військовому полігоні під Дубном чотири роки назад, проте голос належав комусь іншому.

Певна річ, за спиною нікого не було.

Досі дивлячися через плече назад, хлопець пригадував стрільбища. Одна за одною в пам’яті спливали яскраві картинки, наче карти, що відриваються на останньому раунді гри в покер. Він згадав полковни¬ка Жебрицького, який хитав головою після того, як відстрілялась пе¬редостання шістка, промах Джоніка, останню мішень, що сповзає до землі після влучання, власні морочливі думки і радість після закінчен¬ня стрільби. Проте було ще щось. Між тим моментом, коли промазав Джонік, і влучанням в останню мішень на рубежі. Щось таке, що Лев¬ко (він дуже добре відчував це) не хотів воскрешати в пам’яті.

«До дідька все! Кляті нерви...»

Крутнув голову назад, сумістивши зіницю з мушкою на скошеному стволі. Перуанець видерся на два метра вище і втиснувся плечима між мегалітами. Відпочивав.

«Я мушу... мушу... мушу... це зробити», — повторював українець у такт з ударами серця, що глухо відлунювали в голові.

Але ж він не озброєний.

«Ямушу... МУШУ...»

Все так само, як і чотири роки тому: затримуєш дихання, щока до прикладу, мушка на ціль. І тиснеш на курок.

Та-да-да! Да-да!

Автомат Калашникова — один із найнадійніших різновидів вогне¬пальної зброї за всю історію людства. Йому не страшні бруд, пил, во¬лога й екстремальні температури. В цьому його перевага над амери¬канською штурмовою гвинтівкою МІ6, яку часом заклинює від двох пилинок, що потрапили усередину порожнини ресивера. Недолік АК — у катастрофічно низькій кучності стрільби. Після двох-трьох пострілів автомат «веде» так, що наступні кулі летять куди завгодно, але тільки не в ціль.

Чотири кулі пролетіли мимо. Перша вдарилась у мегалітичний блок за метр від плеча охоронця і, бризнувши кам’яними скалками, зрико- шетила геть. Наступні три взагалі майнули повз, зарившись у терасу двома рівнями нижче. І лиш остання куля в черзі цілком випадково

(так-так, саме завдяки сумнозвісній низькій кучності пальби чергами) влучила в перуанця.

Хлопчина скрикнув. Спробував піднятися і з’їхав на терасу четвер¬того рівня. Випростався. Ліва штанина почорніла від крові нижче ко¬ліна. Куля влучила в литку і пробила ногу наскрізь, не затримавшись у м’язі. Він стояв, майже повністю перенісши вагу тіла на праву ногу, і водив очима навкруги, намагаючись визначити точку, звідки стріля¬ли. Не знаючи, де заліг стрілець, перуанець не знав, куди тікати.

Левко вдруге прихилив голову до корпусу АКМ, наміряючись по-кінчити з вартовим. На цей раз перуанець стояв рівно, не притискаю¬чись до скелі, і являв собою легку мішень. Та щойно українець зібрав¬ся потягти курок, руки заніміли, в нижній частині живота зародилось колюче почуття подиву змішане з жахом. За мить воно докотилось до горла і вийшло назовні переляканим зойком.

Левко пригадав. Він бачив перуанця за мить до вирішального по-стрілу на полігоні підДубном! ВІН БАЧИВ ЙОГО!..

Знадобилося трохи більше секунди, щоб Левко усвідомив, що це лише вибрики його свідомості. Навіть якщо йому справді за мить пе¬ред пострілом, що поклав останню мішень у липні 2008-го, привиді¬вся якийсь перуанець, він не мав жодної підстави стверджувати, що це той самий хлопчина, якому він щойно прострелив литку. Людям на¬прочуд важко пригадати обличчя тих, з ким вони стикались чотири ро¬ки тому. Ще важче через чотири роки згадати, що тобі марилось. Це нереально. Хай там що Левко бачив, він просто не здатен відновити це в пам’яті. Його мозок зіграв з ним злий жарт.

Недовга втрата концентрації дала перуанцю шанс. Він почув зойк, вмить визначив положення Левка і припустив, накульгуючи й лиша¬ючи по собі кривавий слід, під захист піраміди. Українець пальнув на¬осліп, але промахнувся. Через секунду охоронець прилип до грані і став зісковзувати на третій рівень. Зі своєї позиції Левко не міг йо¬го дістати. Де там — він навіть не бачив перуанця.

Хлопець вилаявся українською, як не лаявся з дев’ятого класу. По¬ставив автомат на запобіжник, не роздумуючи, сів на гепу і поїхав униз по східній грані. Гранітні брили, що на вигляд здавались гладко відпо-, лірованими, при прискореному ковзанні дерли Левку задницю як круп- нозернистий наждак. Дрібні камінці лізли під футболку. Отак скочу¬ючись, він краєм ока помітив, що Грем, Сьома й Сатомі квапляться назустріч, устиг замислитись, чи вони не заважатимуть, але тут-таки прогнав їх із думок. Голову, котру ще хвилину тому розкраювали сум¬ніви з приводу того, стріляти чи ні, зараз заполонило єдине вогняне

бажання: за будь-яку ціну дістатися до верхньої тераси раніше, ніж поранений перуанець спуститься з Твердині і щезне в джунглях.

CXLV

19 серпня 2012 року. 1G:32 [UTC—5]

Грунтова злітна смуга неподалік наукової станції Прогресо

Мадре-де-Діос

Ернесто Флоріо віддер згорток від скла «Cessn’n». Його власний лі¬так — такий самий, тільки новіший «Cessna 172R» — стояв поруч з по¬кинутим турбопропом, що втикався носом у зарості. За тринадцять дні в напис «READ THIS» вицвів, практично зникнувши, сам пакет підмок, а скотч у багатьох місцях відклеївся, тому пілот попервах збирався ви¬кинути його, подумавши, що це сміття, яке налипнуло на старий аеро¬план під час буревію. Перед тим як закинути згорток у кущі, він все ж роздивився прохання «ПРОЧИТАЙТЕ ЦЕ» і насупився.

Перуанець став обережно розгортати пакунок, але, подумавши, спинився.

— Еріко! — покликав він.

— Що, Ерні? — надійшло з-за «Cessn’n».

— Можеш підійти? Я дещо знайшов.

Тридцятидворічна, сухоребра й задерикувата американка Еріка Мі- джетт була з сезонних учених, котрі прилітали на станцію Прогресо спостерігати за птахами. Вона була не першою, кого Ернесто Флоріо возив у Мадре-де-Діос, на перших порах ставлячись до своєї місії на¬прочуд відповідально. Згодом він зрозумів, що ніякої «великої науки» в Прогресо не робиться. Сюди, отримавши чималі гранти, прилітають аспіранти, що от-от мають захищати дисертації, роблять кількадесят фотознімків на старицях і за тиждень-два вертаються назад у Штати, їм потрібен не результат, не відкриття чи реальні спостереження, а згадка про Мадре-де-Діос в науковій роботі. Це тупо, але сам факт того, що докторант побував у отакій глушині, надає ваги та серйознос¬ті «дослідженням»; молодий учений тепер може писати, що заманеть¬ся, навіть якщо він надряпає у статті, що синьо-жовті ара1 під час се¬зону парування длубаються один у одного дзьобами в задницях, ніхто не сперечатиметься, аби тільки автор особисто потинявся кілька днів у глиняних болотах довкола Прогресо і потім згадав про це разів со¬рок на сторінках дисертації.

_________________

1 Синьо-жовтий ара (лат. Ага ararauha) — птах родини папугових.

Еріка пірнула під крило літака, на якому прилетіла, і підступила до Ернесто.

— Що в тебе?

— Дивися. — Він подав їй згорток.

Жінка неспішно розгорнула пакет і видобула зіпрілий від тепла й вологи лист. Папір погано пахнув. Зі згортка вибігло кілька мурах, і Еріка струсила їх у траву.

Розгорнувши послання, вона стала читати:

Сьогодні понеділок, 6 серпня 2012 року, і ми вирушаємо вглиб лі¬сів Мадре-де-Діос на пошуки загубленого міста Паїтіті.

Нас четверо, ми маємо карту і...

Закінчивши, Еріка підняла очі на перуанця:

— Де ти це знайшов?

— Пакет приклеїли до скла на старій «Сєзбп’і».

— Що скажеш? Думаєш, правда?

Ернесто замість відповіді знизав плечима.

— Сьогодні дев’ятнадцяте серпня. — Жінка ще раз пробігла лист очима. — Розумієш, що це означає? Вони не повернулися!

«Звідти багато хто не повертається», — подумав пілот, але нічого не сказав.

— Ми маємо полетіти й знайти цих хлопців. Ти зможеш відшука¬ти вказане місце?

— А як же робота, Еріко?

— Забудь про неї! Я встигну.

Ернесто Флоріо раптово пожалкував, що не викинув згортоку кущі.

— Це буде непросто, і...

Він не знав, як пояснити безцеремонній американці, яка свято ві-рить, що гроші й перламутрова посмішка можуть вирішити все, що не варто пертися вглиб Мадре-де-Діос. Навіть на літаку. Перуанець не міг бути певним, але внутрішній голос підказував: якщо телепні, які пішли в джунглі, не повернулися, щоб забрати свою писульку, значить, їх уже немає серед живих. Ще більше насторожували вичерпні інструкції, за якими він справді міг відшукати... що б там не було в джунглях. За трид¬цять з лишком років у Пуерто-Мальдонадо в підсвідомості Ернесто від¬клалась проста істина: ті, хто нічого не знаходять у нетрищах, поверта-ються живими; є й інші, яких спускають на плотах; оскільки спускають їх у такому стані, що розповідати, де були, вони не в змозі, стверджува¬ти з певністю Ернесто не міг, але відчував, що оці інші відшукали щось

у джунглях. Відтак у голові перуанця мухою крутилась думка, що, ма буть, не варто бачити те, дорогу до чого так детально розписали автори послання.

— Ерні!

— Еріко, сьогодні пізно, і я не думаю...

— У нас є паливо?

— На Прогресо е достатньо каністр, — неохоче признався пілот,

— Значить, завтра ми полетимо шукати зниклих мандрівникіи! А дисертація почекає, може, мені нарешті випала нагода зробити щоеі. по-справжньому корисне в житті?

Ернесто кинув лютий погляд на пожмаканий листок у руках жінки і процідив:

— Як скажеш, міс...

Торкнувшись ногами трави, Левко помчав уздовж південного краю тераси. Підборіддя тримав біля правого плеча, через що ледь не на-скочив на кут крайнього бараку. Вдарившись плечем і одночасно за-примітивши ворога, хлопець спинився.

Грем, Сьома і Сатомі по одному протиснулись між огорожею гене-ратора й бараком і також завмерли. Не кліпаючи, дивились на укра-їнця. У Сатомі чи то від частого дихання, чи то від хвилювання відви-сла щелепа.

Перуанець, стікаючи кров’ю, в паніці метався по третьому рівню і шукав місце для спуску. На щастя для Левка і на превеликий жаль для охоронця, штучно висічений пристінний спуск з тераси був на шістдесят метрів східніше від великої піраміди. В усіх інших місцях другий рівень від третього відділяла десятиметрова вертикальна сті¬на. Щоб урятуватись, вартовий мусив просуватись на захід, туди, звід¬ки прийшов. Побачивши Левка, поранений закричав зі злості й від¬чаю і рвонув до піраміди.

Левко скинув АКМ до плеча, легко прицілився і смикнув спуско¬вий гачок, пустивши дві короткі черги потри постріли кожна. Він стрі¬ляв стоячи, але хвилювався менше (у нього не було часу вагатися), а тому добився кращого результату. В той момент усе вирішилось. За мікроскопічну мить до того, як перуанець добіг до південно-східного ребра піраміди, дві кулі вп’ялися йому в спину і звалили ницьма. Лев-

СХLVI

19 серпня 2012 рону. 16:35 [UTС-5]

Паїтіті

ко полеплено фукнув: якби промазав, вартовий.забіг би за південну грань і став би цілковито недосяжним (щобзнову взяти його на муш¬ку, слід було дертись назад аж до руїн храму).

Ледь опустивши зброю, хлопець спостерігав за супротивником. Пе-руанець лежав на животі, по спині розповзались дві темно-червоні плями. Секунд за двадцять після влучання бідолаха заворушився: ви-ставив у сторони лікті і поповз в напрямку піраміди. Левко знову ски-нув АКМ (він не відчував ані жалю до вартового, ані відрази до себе, незважаючи на те що розстрілював беззбройну людину), переставив перемикач на режим вогню одиночними пострілами, ретельно приці-лився і став натискати на гашетку, рівняючи ствол після кожного по-стрілу. За шостою спробою він вгатив кулю акурат перуанцю у вухо.

Тиша, що встановилася після того, здавалась нестерпно гучною.

Левко опустив автомат. Повернувся до мулата, росіянина і японки.

«Ну от, — подумав хлопець, — перше питання на порядку денно¬му вирішено, Сьомо. Ти задоволений? Ви задоволені?» Думка була сі¬рою, без жодного чуттєвого відтінку.

Кілька хвилин назад (якихось кілька хвилин, а ввижається, ні¬би то було інше життя) Левко міркував, що, розправившись зі злощасним вартовим, розридається, очікував, що його знудить, думав, що з розпачу пожбурить автомат якомога далі в джунглі. Нічого подіб¬ного. Пустота. Порожнеча. Ніякого щему в грудях. Він не відчував ні¬чого. Саме відсутність різких емоційних проявів, а неусвідомлення то¬го, що вбив людину, лякала найбільше.

Ґрем, Семен і Сатомі осклілими очима витріщались на Левка. По-гляди променилися складною гамою почуттів, в якій теплилася вдяч-ність, проскакували повага і затаєний страх. Проте поза ними весь вільний простір заповнювало нереальне відчуття, що зародилось у той момент, коли Левко відкрив вогонь з вершини піраміди, і остаточно зміцніло, коли українець холоднокровно добивав перуанця одиночни¬ми пострілами, — тверде усвідомлення болючого факту, що вони біль¬ше не єдине ціле. Незважаючи на сварку між хлопцями, незважаючи на стосунки Ґрема і Сатомі, навіть попри epic fail1 ідеї драпонути на «Колібрі», до останнього моменту вони діяли спільно, були всі разом, нехай уже давно не друзями,та все ж командою, яку об’єднують спіль¬ні інтереси. Та щойно з дульного отвору АКМ вилетіла перша куля, цей зв’язок розірвався. Левко більше не був одним з гурту, адже зробив те, на що жоден з них не відважився б навіть за кричущої необхідності.

________________

1. Епічний провал (англ.).

Короткий натиск на гашетку поставив хлопця осторонь, незрозумілим для них чином посунув його в бік тих, хто розпоряджався на Паїтіті. Вони всі це розуміли. Левко в тому числі.

Українець ловив на собі їхні погляди, по черзі зазираючи в сухі не* кліпні очі японки, американця і росіянина, і відчував, як між ними чо-тирма виростає прозора стіна. Вони все ще можуть чути один одного, можуть торкатись, потискати руки, але стіна нікуди не зникатиме. По» ява невидимої роздільної лінії гнітила Левка, разом з тим хлопець ося¬гав: колишні друзі мають право так поводитись. Він не знав, як вира¬зити свої почуття словами, але інтуїтивно усвідомлював, що ОДНІЇ справа — скинути перуанця в провалля, будучи впевненим, що він є останньою перешкодою на шляху до свободи, і зовсім інша — хо¬лоднокровно пристрелити пораненого й беззбройного бідолаху з ав¬томата АКМ. Хай як ірраціонально це прозвучить, але вбивство мо¬же бути різним: у першому випадку до смерті призводить зіткнення з землею на великій швидкості, в другому — навмисно випущена ку¬ля. Якщо пощастить, у першому випадку років за п’ять вдасться пе-реконати пам’ять, що ніякого поштовху не було, хлопчина сам пере-чепився й шугонув у прірву (і потім чіплятися за вигадку до Самої смерті). В другому випадку... навряд чи можливо, не розлучившись лі здоровим глуздом, переконати свідомість у тому, що автомат випад-ково опинився у руках, а куля вилетіла здула за власним бажанням...

Зрештою Левко рушив їм назустріч. Помітив, що Сатомі тривож¬но позирає на АКМ, і відкинув автомат убік, до стіни барака. Спинив¬ся за крок від них, майже фізично відчуваючи присутність незримої пе-регородки.

— Яке друге питання? — поцікавився українець у Сьоми.

Левко очікував, що Семен перепитає, що він має на увазі, і йому

доведеться нагадати про розмову в «норі», але росіянин чекав на за-питання і цього разу обійшовся без затяжної преамбули:

— Ми всі маємо випити узвар з бруґмансії.

— Що?!

Левко отетерів. Але лише він. Сатомі й Ґрем ніяк не відреагували. «Вони вже знають і... погодилися», — здогадався хлопець.

— Ми лишаємось у цитаделі, — інертним тоном лектора, що роз-повідає про плівкове кипіння в парових котлах, пояснив Сьома. — Це прикро, але факт. І якщо ми хочемо дожити до вечора того дня, ран-ком якого очуняє все це осине гніздо, ми маємо зняти з себе підозри. Ми мусимо бути у відключці або хоча б «накачаними» дурманом, ко¬ли вони відійдуть. Або коли прилетить Джейсон.

— Я все одно не розумію: для чого? Чому ми не можемо просто си-мулювати отруєння?

— Що тут розуміти? — Сьома йдалі говорив спокійно. — Після та-кого рейваху Джейсон зробить усе, щоб дізнатися, хто його затіяв. Ми не знаємо, чи є у лабораторіях засоби, щоб зробити аналіз крові у всіх, хто був у цей день на Твердині, і визначити вміст алкалоїдів, але ризи¬кувати не можемо. Крім того, є багато інших способів визначити, чи справді людина перебуває у безпам’ятстві. Не скидай з рахунку Мела Ьарра, він може все забути, а може щось запам’ятати і після пробуджен¬ня ставитиме неприємні запитання. Те саме з Марко Молінарі, мені зда¬ється, він щось підозрював, я не впевнений, але... краще нам бути та¬кими самими, як кухар, як лікар, як усі решта, коли вони прокинуться. Лео, нам потрібне алібі, і ми не можемо симулювати отруєння.

— А ти не боїшся, що ми... — Українець недоговорив.

— Вип’ємо меншу дозу.

Роздувши ніздрі, Левко вгризався очима в зіниці росіянина.

— Ти гівнюк, — тихо промовив він.

— Ну чувак... — розвів руками Сьома.

— Ти гівнюк, що завжди має рацію.

Семен посміхнувся, ледь піднявши кутик рота, хоча очі лишалися сумними:

— Так, я знаю, Лео. Я гівнюк, що завжди має рацію.

XLVII

19 серпня 2012 року. 17:13 [UТС—5]

Паїтіті

Кожен сам собі налив півчашки охололого чаю, після чого вервечкою вони подались до «нори». Левко з Семеном розсудили, що краще «причаститися» до Янгольських Сурму печері, щоб ніхто з них, буду¬чи в безпам’ятстві, не звалився з Паїтіті абощо. Минаючи тіло Джер- рона Старкса, Сатомі спинилась, на нижніх повіках зібралась волога, а губи затремтіли. Семен злякався, що японка відмовиться, виплесне вміст своєї чашки, розвернеться і побіжить геть, або ще гірше — вла¬штує істерику, але за хвилину дівчина опанувала себе. Принаймні на якийсь час.

Хлопці й дівчина ввійшли до «нори», ввімкнули світло і розсілись на матрацах (мулат забився у найдальший куток).

— П’ємо по півчашки, більше не треба, але заковтуємо залпом, — мовив Сьома.

Сатомі кавкнула, глибоко вдихнула і лише тоді спромоглася озиа- і тись:

— Пообіцяйте, що стримаєте мене, якщо... якщо захочу зробити те ж саме, що й він. — Вона мотнула головою в той бік, де лежало ті¬ло археолога. Волосся воронячими крилами злетіло в повітря і впало, частково закривши збіліле лице. Несподівано дівчина заходилась го¬лосно хлипати: — Це ж я... я... я власно-о-оруч п-принесла йо-о-ому о-отруєну...

Цього разу наближення істерики було безсумнівним.

— Цить! — різко наказав Левко. — Я подбаю про тебе. Я обіцяю,

Дівчина перевела погляд на росіянина.

— Я теж, — кивнув Сьома і додав: — Звісно, якщо буду притом- І ним.

«Козел, — стрельнув очима Левко, — міг би підіграти»,

Сатомі схлипнула, втерла рукою носа, але остаточно заспокоїтись не змогла: сльози неперервними цівками струменіли з очей.

— П’ємо всі разом. Чули? — Сьома розумів, що треба поква-питись.

Ніхто не відповів.

— На рахунок три. Я рахуватиму, — відкарбував Левко. — При¬готувались! — Чотири пари рук судомно стиснули чайні чашки. — Раз... два... — Українець пробігся поглядом по лицях хлопців і дівчи¬ни, подумав, що буде, якщо хтось з них виплюне отруєну рідину, після чого випалив: — Три!

Секундна пауза — і вміст чашок полився в горлянки.

Сатомі розридалася. Рідина виплескувалася з чашки, лилась між губів на щоки, ніс і шию, та все ж таки більша частина узвару з Ян¬гольських Сурм потрапила до стравоходу.

Левко випив «чай» кількома розміреними ковтками, поволі пере¬хиляючи чашку.

Сьома і Ґрем, позадиравши голови, перехилили чашки одним ма¬хом, так, наче пили горілку.

— Покажіть порожні чашки, — тоном, що не допускав запере-чень, попросив Левко.

Росіянин осудливо зиркнув на нього (як ти міг таке подума-ти?), але нічого не сказав і демонстративно перевернув чашку до¬гори дном, засвідчивши, що вона порожня. Кавкаючи, Сатомі поста¬вила свою чашку біля Левка. Ґрем із усього маху жбурнув чашку Левку під ноги. Та розбилася, розлетівшись на скалки. На місці уда¬ру вологи не з’явилося.

Українець відсунувся, прихилився спиною до стіни і став чекати.

Хвилин п’ять нічого не відбувалося. Левко придивлявся, гадаючи, н кого проявляться перші ознаки інтоксикації, коли враз зауважив, що «нора» наче побільшала. Раніше він міг дістатися до Семена, сту- іііпини три-чотири кроки, тепер росіянин виглядав так, наче лежав за іридцять-сорок метрів від Левка. Хлопець подивився на стелю. її не Гіуло. Точніше, вона була, адже неба не видно, але піднялась так ви¬соко, що годі розгледіти.

«Тридцять-сорок метрів?.. Та бути такого не може!»

— Сьомо, чувак! — покликав Лео товариша, показуючи пальцем ІІ;І стелю, що втекла.

— Ей! — не знати кому гукнув Сьома. Голос долинав звіддаля. Ду¬же звіддаля.

Українець опустив голову і з переляку вчепився в матрац. Перед тим, як він звів очі, «нора» була завбільшки з танцювальний клас.

()пустивши їх, Левко подумав, що знаходиться в приміщенні, що не поступається розмірами міжнародному терміналу аеропорту Шарля де Голля1. Сьома був завбільшки з муху, стояв удалечині, здається, вимахував руками і кричав:

— Ей!.. Ей!.. Ей!..

Левко хотів щось відповісти, але не зміг: шия задерев’яніла. Він насилу міг повернути голову. Серце запрацювало дивно: спершу на¬бухало, неначе жаб’яче воло, а тоді — шух! — скорочувалося до роз¬мірів яєчного жовтка, викликаючи відчуття хворобливої порожнечі у грудях.

«Срань...» — подумав хлопець і скулився відхолоду, що став про¬биратись угору по кінцівках.

Коли стіни затрусились, а підлога покрилась тріщинами, наче льо¬дова кірка на річці перед відлигою. Левко вже забув про те, що випив узвар з бруґмансії, і сприймав усе за чисту монету.

«Тільки цього нам не вистачало/»

— Землетрус!,— зарепетував він. — Тікайте! — Долівка витан-цьовувала, щирячись гострими краями.

Нелюдськи горлаючи, він кинувся геть із «нори». В коридорі, який також роздувся в розмірах, гасали, з гулким «ум-м-м...» відскакуючи від стін, вогненні кулі. Левко закричав ще голосніше і помчав до поверхні. За рогом він наткнувся на Джеррона Старкса. Археолог стояв, простягаючи до українця руки (кишки й інші органи черевної

______________________

1 Головний паризький аеропорт, один з найбільших у Європі.

порожнини волочились за ним, мов парашут за парашутистом, який щойно приземлився). Левко сахнувся. Джеррон посміхнувся і промо¬вив голосом Джейсона Х’юз-Коулмана:

— Не бійся, у мене також червоні очі. — Язик то тут, то там про¬слизав між губами і роздвоювався на кінці, мов у змії.

І справді, очі науковця набули криваво-червоного забарвлення,

Левко виблював. Замість блювотиння з рота порснув потікультра- маринових лискучих жуків. Вони падали на кам’яну долівку і розбіга¬лись, швидко перебираючи лапками. Хлопця не здивувало, що в його череві жуки, хвилювало лише те, чому вони досі живі? Він заходився нещадно топтати комах, коли зненацька усвідомив, що товчеться по нутрощах Джеррона.

«Бляха, НІНІ»

Левко відстрибнув, крутнувся на місці і почесав до виходу з підзе¬мелля. Сині жуки бігли за ним, завзято попискуючи.

Горішня тераса змінилась до невпізнання. Велика піраміда плава¬ла в повітрі. Трава переливалась багряно-чорними кольорами, нена¬че згарище. Дерева поінакшали. Вони стали цілковито чорними, все листя зникло. Стовбури походили на бугристі жили, в яких у такт із Левковим серцем пульсувала кров. Стовбури бухкали і надималися, бухкали і надималися. Горизонт на півдні й на півночі підіймався, на¬гадуючи дуги щелеп, що прагнуть зімкнутися у хлопця над головою і проковтнути Твердиню.

А тоді Левко почув сурми. С початку дале ко. Згодом ближче. Пото¬му під самісіньким вухом. І насамкінець — просто в голові. Звук ски¬дався на щось середнє між гулом трембіти і стогоном неправильно ви¬гнутої труби. Тисячі невидимих горністів гнали повітря крізь сурми небачених розмірів, примушуючи кожну молекулу Левкового тіла ві¬брувати. Хлопець упав на коліна, обхопив руками голову і розридав¬ся від жаху.

Бо сурми ті були не від янголів. Точно не від янголів...

Флешка

CXLVIII

20 серпня 2012 рокц. 11:21 [UTC-5]

В повітрі над Мадре-де-Діос

— Босе, дим. — Віктор повернув голову так швидко, що в шиї хруснуло.

Джейсон задрімав, прихилившись до перегородки, що відділяла ка¬біну від вантажного відсіку «Мі-17», але, розчувши крізь стугін дви¬гунів і шум лопатей «босе...», стрепенувся.

— Що?

— Бачу дим над Паїтіті, — напружено повторив Віктор Шако.

На північному сході, прямо по курсу «Мі-17», в небо здіймались

клубки густого смолянистого диму.

— Що за?..

Джейсон, двое стрільців і четверо хлопців Амаро Кіспе тулились купи наділянці вільного простору шириною не більше двох метрів, що лишилась після того, як вертоліт завантажили продуктами. Сивочо- лий скочив на ноги і протиснувся в кабіну. Гордон Лі Купер (другий пілот) і штурман Джим Ломбарді з тривогою косували на боса, відзна¬чаючи, як губи чоловіка розплющуються в малопомітний ліловий шрам між носом і підборіддям.

— Хтось розпалив чимале вогнище на терасі, — ще раз сказав Ві¬ктор. Твердиню наразі не було видно, але він не сумнівався — кури¬лось звідтіля, де вона розташовувалася. — Хтось... не знаю...

Дебелий стовп чорного диму наводив на думку про.сигнал SOS, роз¬пачливий заклик допомогти, запущений купкою вцілілих після кора¬бельної катастрофи з безлюдного острова. Здавалося, він так і гор¬лає: «Знайдіть! Знайдіть нас!»

— He’s god damn motheriucking stupid piece of shit1, — прогар¬чав Джейсон, після чого зловісно додав: — And he’s already dead, whoever he is2.

___________________________-

1. Він — триклятий, довбаний, безмозкий шматок лайка (англ. груб.).

2. І він уже мертвий, хто б то не був (анг.і.).

Вертоліт наближався. Проступив масив Паїтіті, поки що нсвира.і ний, нагадуючи обліплену зеленню гору. Невдовзі стало видно цен¬тральну піраміду.

— Босе, — покликав Віктор.

Джейсон стояв у нього за спиною вчепившись збілілими пальцями за спинку пілотського крісла, але нічого не відповів. Пілот правив далі:

— Я от що думаю: може, це не через недогляд, може... у них там щось сталося.

Гордон Лі і Джим закивали головами. Гнів миттю щеззочей Джен¬сона, змінившись настороженістю. В критичні моменти казанок у чо¬ловіка працював як годиться.

— Опускайся. Спускайся, швидше! — загарячився він. — Пірнай у сельву!

Задерши ніс гелікоптера, Віктор погасив горизонтальну швидкість і став знижуватись, сторожко слідкуючи за тим, щоб не загнати ротор в режим кільцевих вихорів1 і не втратити керування. Нерівна непро¬глядна поверхня джунглів швидко насувалась. Він спинив «Мі-17» тільки тоді, коли лопаті почали збивати листя й гілки з найвищнх дерев.

— ГЦо далі, Джейсоне?

Х’юз-Коулман зазирнув до вантажного відсіку.

— Приготувати зброю! Здається, у нас гості. — Повернувся на¬зад до пілота: — Підберись якомога ближче до Твердині, а тоді на по¬вній швидкості прошмигни з північного боку, щоб я оглянув усю те¬расу.

— Ми зараз заважкі для трюків вищого пілотажу.

В череві гелікоптера було понад три тонни продовольства.

— Вікторе!

— О’кей, о’кей, зроблю все, що можу.

«Мі-17» трохи піднявся і понісся до Паїтіті. Сельва розходилась хвилями (мов океан) під потужним потоком п’ятилопатевого гвинта, Часом гілки шкреблись по днищу.

_________________

1 Режим кільцевих вихорів (ингл. VRS, Vortex Ring State), або режим тороїдальних вихорів — надзвичайно небезпечна ситуація, що трапляється підчас пілотування вертольотів, зокрема при високій швидкості зниження і низькій або нульовій поступальній швидкості. Проявляється в тому, що значна частина створеного ло¬патями потоку «перетікав» горизонтальну площину ротора, закручуючись вер} ти кальним и кільцевими вихорами спочатку На краях лопатей, а згодом — по всій площі ротора. В режимі тороїдальних вихорів вертоліт оперує виключно у влае^ ному ниехідному потоці замість гнати повітря вниз, обкручуючи його навколо ро¬тора, швидко втрачає підйомну силу і падає.

— Подай МІ 6, — наказав Джейсон.

Род Холмгрен передав босу штурмову гвинтівку. Х’юз-Коулман за-

мотав головою.

— З гранатометом.

Довготелесий схилився і витяг з-під відкидної лави спеціальну гвин-тівку з вбудованим підствольним гранатометом М203. Джейсон при¬йняв зброю, відсунув дверцята і став ліворуч від отвору.

Штурмова гвинтівка МІ6А2 з 40-міліметровим підствольним гранатометом М203

На підході до Твердині Віктор Шако знизив машину настільки, що стрільці Джейсона побачили крізь бокові ілюмінатори джунглі. Зу-стрінься на шляху міцніше дерево — і їх політ стане останнім. Дивля-чись на мавп, що драпали, задравши хвости, вони лиш сподівались, що Віктор знає як діяти. За сотню метрів до південно-західного кута споруди пілот витиснув повний газ, але різко набрати висоту не ви¬шило. «Мі-17» розганявся, наче вагітна корова під гірку. Злетівши на вісімдесят метрів над землею, вертоліт посунув уперед. Перед са¬мою Твердинею «Мі-17» пришвидшився до 145 км/год — далеко не гранична швидкість для машин даного класу, але більшого Шакоз'Ку- ! пером витиснути не могли.

Джейсон вклав штурмову гвинтівку під пахву (палець на спусково¬му гачку), виставив ногу і, притримуючись плечем, щоб не вивали¬тись, визирнув крізь вхідний отвір. Віктор вів гелікоптер уздовж пів¬нічного боку Паїтіті, на кілька метрів вище горішньої тераси.

Найперше Джейсон помітив тіла. Руйнувань у західній частині не було, зате на терасі в найрізноманітніших позах валялись індіанці.

Мертві?» — звів брови Х’юз-Коулман, хоча крові не примітив. Він шукав очима Амаро Кіспе, проте бачив одних мачігуенга.

Вертоліт промайнув повз піраміду. Джейсон аж рота роззявив, ко¬ли на очі трапилась нерівна чорна підпалина справа від лінії сходів.

Що це? По ній стріляли? Хтось намагався її підір...» Потікдумок пе-рервав дзвінкий викрик Гордона Лі, другого пілота:

— Там Роджер!

Сивочолий скрутив голову в напрямі руху. Під ногами проплилп вщерть поруйнована їдальня і потрощені столи. В середньому бараку щось горіло, полум'я вже пробивалося крізь дах. У східній частині те¬раси з’явилася кров. Багато крові. Принаймні один із людей Кіспе мертвяк, вирішив Джейсон, оцінивши розміри трав’яної латки під ті¬лом, що змінила колір з насичено смарагдового на тьмяно багряний, А потім він побачив Роджера Зорна. Наполовину голий здоров’як сто¬яв неподалік від входу в підземелля і дивився на вертоліт. Він не ма* хав, що занепокоїло сивочолого більше, ніж усе побачене до цього, Зорн поводився так, наче не розумів, що з ним і де він знаходиться,

Неподалік Зорна, розпластавшися зірочкою, з відкритими очимі лежав українець. З галереї на поверхню навкарачки виповзав один з науковців, здається, Метт Подольські. Водночас Джейсон не поба чив нікого, кого можна було б ідентифікувати як ворога.

«Що ж це за хрінь така?»

Чоловік відступив на крок від отвору і крикнув у кабіну:

— Вікторе, чуєш мене?

— Так, босе!

— Розвертайся! Ми приземляємося. Саджай «Стегно»1 навпрощ піраміди.

— Буде зроблено.

«Мі-17», знову збавляючи горизонтальну швидкість, розвернувся і підлетів до центру тераси. Віктор вирівняв гелікоптер паралельно до лицьової грані піраміди і став його спускати в захищену з трьох сторін нішу.

— Ви четверо заляжете коло вертольота, — стуленими вказівним і середнім пальцями Джейсон тицьнув на перуанців, — хай двоє залі¬зуть на менші піраміди. Нікого не підпускати до машини. Ви мене зро¬зуміли? НІКОГО.

Охоронці закивали головами і похапали автомати Калашников«),

— Лу і Роде, йдете зі мною.

Стрільці були напоготові, стискаючи в руках чорні штурмові гвим• тівки.

Гелікоптер м’яко торкнувся землі, ледь не причавивши колесом мертвого індіанця, що зірвався вчора з вершини піраміди. Перуанці, згинаючись, пострибали на траву і розбіглись на позиції: двоє — на малі піраміди, і двоє — на стежку, попереду й позаду «Мі-17».

_______________________

1 Згідно з класифікацією НАТО, вертоліт «Мі-17 / МІ-8М» маркується як Нір, що в перекладі з англійської означає «стегно».,

— Не вимикай двигуни! — наказав Х’юз-Коулман, востаннє схи- лившисьу кабіну. У відповідь Купер показав «о’кей», склавши у фор¬мі літери «о» великий та вказівний пальці.

— Босе, — спинив Джейсона Віктор, стягнувши навушники і сів¬ши впівоберта.

— Чого тобі?

— Хочу, щоб ти знав: у нас мало палива. Раптом що, без дозаправ¬ки ми не дотягнемо навіть до гір.

Сивочолий роздратовано відмахнувся і вистрибнув з вертольота.

CXLIX

20 серпня 2012 року. 11:27 [UТС-5]

Паїтіті

Біп... Біп... Біп...

Левка привели до тями ритмічні сигнали, що надходили зліва. Дже¬рело — невідомий пристрій, який невпинно витискав з себе короткий пискливий звук кожної секунди (чи трохи більше) —- розташовува¬лось за кілька метрів від нього. Судячи з частоти повторень, сигнали поки що не свідчили про тривогу, але настійливо вимагали звернути увагу на пристрій.

Біп... Біп... Біп„.

Хлопець відкрив очі і побачив небо: скошлані, наче неприбрана по¬стіль, білі хмари, крізь дірки в яких випирала сліпуча синява. Хвилин п’ять українець не міг згадати, де він і чому... чому все так дивно.

Біп... Біп... Біп...

Серце билося слабко, видаючи не більше п’ятдесяти скорочень на хвилину. Либонь, саме резонанс з сигналами пристрою викликав збу¬рення в нервовій системі, яке й примусило Левка розплющити очі.

Він спробував поворушитись, але ні ноги, ні руки не слухались. Паралізований. Втім, переляку це міркування не викликало: нерво¬ві закінчення також були паралізованими.

Левко почувався, наче оклигував від наркозу після затяжної операції. Страшенно хотілося в туалет;

пекучий біль у переповненому сечовому міхурі сильніше за оніміння в кінцівках породжував ілюзію післяопераційного віднов¬лення.

Виходячи з наркозу, організм має заново ввімкнути чимало функцій, таких як травлення, робота нирок чи кишечника.

Не всі функції вмикаються відразу (скажімо, шлунок починає працювати не раніше шостої години після операції).

Іноді після наркозу орга¬нізм «забуває», як розслабляти м’язи сечового міхура. Буває, мине

день, перш ніж хворий зможе самостійно позбавлятися сечі. У тако-му разі в член пацієнту вставляють спеціальний катетер, по якому сеча відходить самопливом. Щось подібне сталося з Левком після отруєння бругмансією, от тільки (і це зрозуміло) на катетер розра-ховувати не доводилося.

Хлопець спробував розслабитися і уявив, що стоїть над нужником. Начхати йому на те, що він у джинсах. Він хоче відлити, відлити, від¬лити просто тут і зараз! Різь посилилася, стала просто нестерпною, але... полегкість не прийшла. Штани залишалися сухими.

Біп... Біп... Біп...

Левко скреготнув зубами. Облизав сухі губи. І усвідомив, що мо-же рухати головою. Повернув обличчя наліво, побачив навіс над на-громадженням якоїсь апаратури. «Біпкання» долинало саме звідти. Крутонув голову в інший бік, упершись поглядом у Роджера Зорна.

«Я десь його бачив, я... — спогади повернулись одним пломени-стим спалахом, — я лежу паралізований на горішній терасі, а пе- реді мною стоїть один зі стрільців Джейсона».

Зорн легенько гойдався з боку в бік, туплячись поглядом в одну точ¬ку поперед себе.

Біп... Біп... Біп...

Левко знов перевернув голову ліворуч. «Це радар, — хвиля радіс-ного тепла затопила онімілі груди, — сигнали надходять з рада¬ра...» — хлопець не розумів чому, але ця думка сповнювала мозок вті¬хою. І ще йому страшенно не хотілося, щоб ґевал, який погойдувався, неначе дебеле дерево, справа від нього, вийшов з вегетативного ста¬ну і почув сигнали.

Нараз Левко вловив характерне чахкання і здогадався про набли-ження вертольота. Звуки різко посилились, коли пілот вивів двигуни на повну потужність і підняв машину над сельвою. «Мі-17» прома-йнув уздовж північної кромки тераси. Хлопець впізнав гелікоптер. Він навіть розрізнив чоловіка, який стояв у відкритому вхідному отворі, тримаючи стволом донизу американську штурмову гвинтівку МІ6.

Вертоліт зробив коло і зависнув над терасою. Шум лопатей заглу-шив сигнали радара.

«Джейсон повернувся, — відзначив Левко, відчуваючи, як щось слизьке ворушиться в животі. — Джейсон прилетів, і це погано. Адже радар...»

Наступної миті хлопець забув про все на світі, бо організм «прига¬дав», як розслабляти м’язи сечового Міхура. Тепла рідина полилася між ніг. Левко заплющив очі і застогнав від задоволення.

СL

Політ «Мі-17» над терасою розбудив Сьому.

Росіянин лежав біля листяного дерева позаду однієї з менших пі-рамід, зовсім поряд із місцем, де тридцять шість годин тому впала, зне¬притомнівши після удару блискавки, Сатомі.

Сьома легше відходив після отруєння, ніж Левко. Він зразу зрозу-мів, де знаходиться, хоч і не пам’ятав, як залишав «нору» і що робив на терасі. Відкривши очі, хлопець осягнув, що лежить лівому на боку, поклавши голову на витягнуту вгору ліву руку. Поруч з обличчям на ще вогкому після позавчорашньої бурі грунті він побачив три слова, розділені широкими горизонтальними рисками:

АТОМ — ПРОТОН — ЭЛЕКТРОН

Літери вивели пальцем: де-не-де на краєчках букв виразно просту¬пали відбитки.

Попри абсолютну амнезію (останні дев’ятнадцять годин укривала тотальна чорнота), Сьома припустив, що слова написав він. Наскіль-ки йому відомо, тільки двоє людей в Паїтіті знають російську: він і Лев¬ко. Якби послання лишив українець, слово «ЭЛЕКТРОН» було б на¬писане українською, через «Е»;

Сьома спершу не надав значення написаному. Згодом, повівши очи - ма вгору, натрапив на грань меншої піраміди і сіпнувся. На чорному тлі невідь-чиєю кров’ю (але, безсумнівно, його — Семеновою — ру¬кою) була вималювана та сама фраза:

АТОМ — ПРОТОН — ЭЛЕКТРОН!!!

її завершували три знаки оклику, що мали підтверджувати важли-вість чи щось таке.

На цьому послання не закінчилися. Ледь піднявши голову, росі-янин спостеріг за три метри від себе великі, викладені з деревної ко¬ри літери. Перед тим як читати, він покосився вбік (враховуючи, що все ще лежав на боку, це було радше вниз, ніж убік), відмітивши, що з усіх трьох дерев, що ростуть у цій частині тераси, дочиста обдерто кору.

«Це ж треба, щоб так гребло», — подумав він, після чого, за-дерши голову, зиркнув на напис. Першим йшло слово АТОМ. Далі Семен міг не читати.

Що він хотів цим сказати? Адже це неспроста. Він ніколи нічого не робить просто так. Щось трапилося, поки він був піддією алкалоїдів, щось таке, що конче слід було зафіксувати і донести до того моменту, коли дурман вивітриться з голови. От тільки спробуй розбери, що йо¬му там приверзлося. «АТОМ — ПРОТОН — ЕЛЕКТРОН», — що це може бути? А раптом це результат галюцинацій і ніякого змісту в ньому немає?

Ухкання «Мі-17», що спускався на захищену з трьох сторін пло-щадку перед великою пірамідою, перервало роздуми. Сьома вигнув¬ся, щоб поглянути на вертоліт, і застогнав від скаженого болю, що прострелив крізь ногу аж до грудей. Вперше з часу пробудження він опустив підборіддя і зиркнув на ногу. Гіпс розламався у чотирьох міс¬цях. Нога стирчала під ще гострішим кутом, ніж після перелому, лит¬ка розпухнула, збільшившись удвічі, і посиніла. З-поміж уламків гіп¬су стікала в’язка кров.

Медицина — одна з галузей, в яких Семен петрав найменше, про-те йому вистачило поверхового погляду, щоб усвідомити, що при та¬ких пошкодженнях ходити рівно — так, як ходив раніше, — він ніко¬ли не зможе. Та й чи ходитиме?

Росіянин захотів перевернутись на спину, щоб вмоститись (наскіль¬ки дозволяв його стан) зручніше. Йому це вдалося, проте нижня час¬тина лівої ноги залишилась лежати так, як лежала. Вона здавалась мертвим відростком, який з’єднується зі стегном лише шкірою. Біль, який вибухнув під час перевертання, виявився таким скаженим, що свідомість превентивно відімкнулась, погасла, наче екран телевізора, чий штекер висмикнули з розетки. )

Сьома прикусив язик, на секунду відчувши, як кисло-солодка кров потекла по зубах і щоці, а тоді поринув у темряву.

СLI

Японка тихо плакала, скулившись у кутку «нори» і втупившись в од-ну точку.

Грем відкрив очі і прискіпливо вивчав заґратований світильник на кам’яній стіні, не розуміючи, де він. Якби не пхикання Сатомі, він поду¬мав би, що все ще перебуває уві сні, в якійсь печері з романів Толкієна.

Коли плач привів його до тями, мулат згадав розмову біля хатини Джейсона, вбивство перуанця на південному схилі Твердині і узвар з бруґ- мансії. Момент, коли він розбив чашку під ногами Левка, був останнім, що вдалося витягти з мозку. Далі йшла суцільна порожнеча. Спогади

не просто затерли (адже затерте має властивість раніше чи пізніше від¬новлюватись), а безповоротно вирізали, наче шматок кіноплівки.

Американець із острахом обдивився себе, але переконався, що ці¬лий. Ноги затерпнули й огидно свербіли, коли він намагався ними по¬ворушити, та це швидко мине. Боліла голова, як підчас похмілля, але з цим також можна жити. Він зітхнув з полегшенням, упевнившись, що не випустив собі кишки, як той археолог, і нічого не поламав під час безпам’ятства.

Ґрем поповзом підібрався до Сатомі й обійняв її. Дівчина відреагу- вала дивно.

— Хто це? Хто тут?! — завищала вона, вирячивши очі і відбива-ючись. — Не чіпайте мене... будь ласка.

Хлопець відпустив японку і швидко оглянув її, не помітивши видимих травм. «Певно, вона досі марить», — припустив мулат. Сатомі поверну¬ла голову на Ґрема (лице було на відстані тридцяти сантиметрів відлиця американця), але дивилася крізь нього. Погляд був не просто розфоку- сованим, він був порожнім. На щоках блищали свіжі краплини сліз.

Приглядівшись уважніше, Ґрем зрозумів, що помилився: ушко-дження таки були. Руки японки рясно покусані. Спершу вирішив, що на неї напали великі пацюки, але скоро втямив, що всі сліди від уку¬сів мають правильну форму — нагадують розміщені поряд матема¬тичні дужки. Під час інтоксикації Сатомі покусала сама себе. Най- огидніші рани, обрамлені бузково-жовтими синцями, з яких сочилася кров, вкривали передпліччя від кистей до ліктів. Окремі сліди розта¬шовувались аж на плечах. Ґрем прикинув, чи зміг би він викривити го¬лову так, щоб вкусити самого себе за передню частину плеча...

Дівчина продовжувала глухо пхинькати.

— Сатомі, це я. — Мулат удруге торкнувся її, цього разу акурат¬но провівши долонею по спині. — Це я, не бійся.

— Ти, Ґреме? — Очі округлились, але... порожнеча не зникла.

В американця тривожно засмоктало під ложечкою. Судячи з голо-су, японка давно відійшла від алкалоїдів, поза тим щось із нею було негаразд. Щось було дуже, дуже погано.

Це я. — Він поклав на стегно другу долоню.

Дівчина незграбно скинула руки, схопила мулата за голову, глибоко зануривши пальці в кучеряве волосся, після чого кинулася Ґрему на шию.

— Це ти! Ти! Як добре, що це ти! — Здавалося, слова прорвали невидиму мембрану, що стримувала сльози й квиління, і японка голос¬но розридалась. — Як... ти... м-мене... з... знайшов? — переборюючи щеняче скімлення й плач, спитала вона.

|Що значить знайшов?;» — насупив брови Грем.

— Дівчинко, заспокойся. Що б не трапилось, то був лиш сон. — Обіймаючи, хлопець відчував, як швидко колотиться її серце.

— Сон?! — верескнула Сатомі.

— Так, усе це с...

— Це не сон! Я нічого не бачу!!!

Інстинктивно, не задумуючись на тим, що робить, мулат відсторо-нився, а тоді зиркнув на лампу на стіні. Світла в «норі», було достат¬ньо. Вона не може не бачити.

— Сатомі? — нервово зірвалося з його губ.

Зазвичай зір людини — це щось на кшталт відрізка, який сполучає око з об’єктом, чиє зображення передається в мозок. Він починаєть¬ся в зіниці і закінчується, впираючись у яку-небудь характерну точку об’єкта. Грем із жахом усвідомив, що погляду японки більше не є від¬різком. її погляд став променем, що виточується з кришталика і ле¬тить в нікуди.

— Я втратила зір! — Чіпляючись у відчаї за його руки, дівчина за-ридала ще сильніше.

CLII

20 серпня 2012 року. 11:36 [UТС-5]

Паїтіті

Вискакуючи з «Мі-17», Джейсон Х’юз-Коулман накидав три основні версії того, що відбулося: 1) бунт мачігуенга з метою захопити золото і втекти, 2) витівка студентів з метою просто втекти (чомусь він був певен, що вони на таке здатні — чи не в останню чергу через те, що розумів: росіянин розумніший за нього) і 3) вторгнення або атака ззовні.

Першим, до чого він наблизився, стало тіло перуанця з ватаги Ама¬ро Кіспе. Хлопчина помер давно і встиг задубіти. Біля голови лежали засохлі рисові зернята, недожовані шматки курятини і салат. Він вихар-кував їжу вже після того, як його поранили. &Отже, все сталося вчо¬ра під час обіду.,,» Джейсон ковзнув поглядом по почорнілій вогнепаль¬ній рані на животі вартового (Род і Лу стриміли по боках, тримаючи М16 напоготові) і потюпав далі. Підходячи до Роджера (гевал тупцяв на міс-ці, втупивши погляд у землю), сивочолий сповільнив кроки.

— Якого хріна ти голий? — витиснуті крізь натягнуті губи слова зі свистом розсікали повітря. Не зовсім ті слова, якими Джейсон хотів би зустріти відданого стрільця, але інакше він не міг.

Чоловік шалено дратувався. Він боявся, але не за себе — за Паїті¬ті, боявся, що все накриється мідним тазиком якраз тоді, коли справа зрушила з мертвої точки (росіянин копнув дуже глибоко, глибше ніж Джейсон насмілювався сподіватись...), боявся, що налагоджена й ви¬школена ним структура розпадеться через... він уявлення не мав, через що. І це дратувало ще більше.

Лу і Род кидали занепокоєні погляди на товариша.

— Ти мене чуєш, Роджере? — спокійніше звернувся Джейсон. — Що тут сталося? — зважаючи на шум вертолітних лопатей, говорити доводилось голосно.

Роджер Зорн повільно повернув голову.

— Я... не... зна... ю... — по складах промовив стрілець.

Зустрівшись із ним поглядом, Джейсон насилу переборов дрож, що

шугнула по тілу. З обличчя Роджера відгонило розгубленістю й пере¬ляком. Що могло статися, щоб перелякати стокілограмового здоро¬ваня, який воював із «Blackwater» в Афганістані? У мозку Джейсона зародилась четверта ймовірна версія вчорашніх подій: щось кошмар¬не і древнє прорвалося з надр Паїтіті, щось таке, чому навіть назви не¬має, і відтрахало всю його групу. Обдивившись Зорна, він не знайшов на ньому жодної подряпини.

Перемістившись ліворуч, сивочолий став над Левком. Опущений ствол МІ6 цілився точно в груди українця. Джейсон помітив мокру пляму спереду на джинсах, з чого зробив висновок, що хлопець жи¬вий. Мертві не пісяють. Копнув його носаком похідного черевика з ви¬сокими бортами, який завше надягав підчас вилазок у пустелю, і гру¬бо проказав:

— Hey! Do you fucking hear me'?

Левко відкрив очі і намацав очима овальне обличчя Джейсона. Х’юз-Коулман копнув хлопця ще раз.

— Ти чого тут розлігся? Відповідай!.. Що з тобою сталося?

Левко поворушив губами, проте нічого членороздільного витисну¬ти йому не вдалося. Кожна губа рухалась сама по собі, унеможливлю¬ючи осмислене мовлення.

— Де твої друзі?

Хлопець похитав головою, мовляв, не знаю. Щось таке майнуло в Левкових очах, що Джейсон повірив йому.

Сивочолий віддалився, думаючи, що другий з вигаданих ним варі¬антів відпадає. Якщо українець на Твердині, та ще й у такому ж не-

________________________________

1 Ти, на хер, чуєш мене? (англ.)

збагненно-пониклому стані, як і Зорн, значить, студенти ні до чого, Чоловік змінив би свою думку, якби обернувся і зауважив, як збудже¬но переливаються очі Левка, поки він крадькома стежить за тим, ку¬ди далі посуне Джейсон. Очі людини, що нічим не переймається, по можуть так світитися.

— Джейсоне, — крізь шум «Мі-17» долинув рипучий голос РОДІЇ Холмґрена, — треба з цим щось робити.

Джейсон звів голову. Род показував на середній барак, крізь дах якого ліз чорний дим. Швидко оцінивши ситуацію, чоловік прийняв рішення:

— Лу, лишаєшся тут і прикриваєш нас. Роде, бігом за мною.

Вони кинулись до дерев’яного ящика з вогнегасниками, що стони

поруч з генератором «ЛСВ С500<ЗХ». У ящику були чотири вогнегас-ники, досить потужні, щоб загасити тритисячолітровий дизельний бак генератора, якби той загорівся. Схопивши по одному, Род і Джейсон ввірвались у барак. За п’ять кроків від входу висилася грандіозна (аж до стелі) купа палаючих матраців. Хтось постягував матраци з дво-ярусних ліжок, наскладав з них піраміду і підпалив. Поблизу кучугури ницьма лежав індіанець.

Від жару тріскалися губи і здавалося, що займеться волосся. Мру-жачись і покашлюючи, чоловіки пішли на полум’я. Густі білі струми¬ни полетіли на червонясті язики. Вогнегасники, заллявши добряче об-вуглену матрацну конструкцію піною, за лічені секунди збили вогонь. Пригорілі матраци ображено шипіли, барак наповнився сизим димом.

Тручи висохлі очі й кашляючи так, наче збирались вихаркнути ле-гені, Род і Джейсон вибрались надвір. Род Холмґрен зиркнув нагору і побачив, що дах усе ще палає. Не чекаючи, поки бос прийде до тя¬ми, стрілець помчав за третім вогнегасником. Кинув його на траву бі¬ля першого, не підпаленого барака, заскочив усередину і заходився виштовхувати назовні одне з ліжок. Джейсон секунд п’ять здивовано спостерігав за Родом, а тоді, второпавши, що й до чого, взявся допо-магати. Разом вони витягати двоповерхове ліжко і підставили його до стіни палаючої будівлі, трохи віддалік від місця, де, апетитно хрумка¬ючи й потріскуючи,'вогонь поглинав дах. Род Холмґрен виліз на по¬крівлю і загасив полум’я піною. Одного вогнегасника вистачило, про¬те для певності стрілець приволік четвертий, вдруге видерся на дах і залив усе піною.

Барак перестав диміти. Стовп диму, схожий на брудну чорну пупо-вину, що тягнулась до розріджених хмар, повільно розсмоктувався в атмосфері.

Поки Род розправлявся з пожежею, Джейсон обстежив кілька мачігуенга, що покотом валялись довкола бараків.

Покійників він не (найшов, всі до одного були непритомні. Більша частина — із заги-дженими штанами, один був голий, в іншого прикриті повіками очні яблука часто сіпались,

але на жодному з індіанців не проступало слі-дів від насилля. Отже, перший варіант також не підтвердився. Джей-сон міг уявити що завгодно, але тільки не картину того, як обдристані до колін мачігуенга намагаються захопити Паїтіті. Ніякого бунту не було.

— Босе! — з-за бараків надійшов оклик довготелесого Рода Холм- і рена. — Сюди.

Джейсон підбіг до краю тераси і спрямував погляд туди, куди пока¬зував рукою Род. *

— Що там? — примружився він. Роки, коли сивочолий міг похва-литися добрим зором, давно минули.

— Ще один хлопець із загону Амаро.

— А... — Джейсон охрип віддиму. — Думаєш, він живий?

— Мертвий, босе. І наскільки можна судити з такої відстані, око- лів він не через те, що звалився туди.

— А через що?

— Його застрелили.

«Що ж це за хрінь така? — вдруге спитав себе Джейсон. — Вторгнення?.. Але де, в дідька, нападники?»

— Бери Луїса, спускайтесь у підземелля, — розпорядився Х’юз- Коулман. — Виведіть на поверхню всіх наших, хто лишився в жи¬вих... — Замислився. — По дорозі гляньте,. чи на місці золото, і що в лабораторіях. Я обстежу західну частину тераси. — Насправді Джей-сона цікавив тільки котедж. Якщо це вторгнення, і нападників нема, значить, вони взяли все, що їм було потрібно, і вшилися. Гроші, до-кументи, записи і дев’яносто відсотків аномальних зразків зберігались у нього в хатині.

— О’кей, Джейсоне, — РодХолмґрен переступив з ноги на ногу.

— Виконуй! — нетерпляче рявкнув Х’юз-Коулман.

— Босе... — незграбно ворухнув маслакуватими плечима Род. — А що тоді?

Не розтуляючи губ, Джейсон видав горлянкою химерне хурчання і промовив:

— Спочатку треба знайти, когось, хто пояснить, що сталося. — Подумавши про Кіспе, Джейсон скреготнув зубам:и. «Я залишив не-доростка наглядати за Твердинею... На два дні... Всього лише на ДВА

ДНІ!» — Чоловік завівся, але своєчасно схаменувся, погамувавши лють у зародку. По-дурному когось звинувачувати, поки не знаєш, що скоїлося насправді. — Там буде видно, Роде.

І вони розійшлися. Лу з Родом із гвинтівками напоготів підтюпцем побігли в галереї, а Джейсон заспішив повз «Мі-17», що невпинпо молотив повітря лопатями, до свого будинку.

Левко провів сивочолого поглядом і відчув, як відступає оніміння, Він міг згинати й розгинати пальці (майже всі, крім мізинців) і рухати ступнями. Повернулось відчуття голоду, що також було добрим зна¬ком. Він лежав, розплющивши очі, шарпав пальцями траву, водии ступнями і безмовно тішився, пильнуючи, щоб радість не виплесну¬лась на лице і не задерла кутиків губ. Радів він зовсім не тому, що па¬раліч спливав з організму. Левко втішався, бо за шумом вертольоти ні Джейсон, ні його стрільці так і не розчули сигнали радара.

СLIII

20 серпня 2012 року 11:41 [UТС-5]

В повітрі над Мадре-де-Діос

— Ти впевнений, що це правильна притока? — Еріка озирнулась на місце, де річка, над якою Ернесто повів літак, впадала в Такуа- тіману.

— Біс його знає, — знизав плечима пілот, — тут GPS погано пра- цює. Але ніби вона.

— Тепер шукай кліф, схожий на голову папуги.

— Еріко, з такої висоти скеля може бути зовсім не схожою на па¬пугу, це може бути сірий камінь, що змахує на коров’ячий пляцок.

— Без скелі ми не знайдемо озер.

Ернесто Флоріо, стримуючи поблажливу посмішку, похитав го-ловою:

— Тих озер може й не існувати.

— Ти думаєш, над нами пожартували? Це ж Мадре-де-Діос, кому таке потрібно?

— Я так не думаю, але ці історії про Паї...

В цей момент вони обоє побачили на горизонті дим, що витягнув¬ся над незрозумілим підвищенням, схожим на наперсток, поставле¬ний на зеленому рядні.

— Глянь, Ерні!

— Бачу... — пілот нахмурився, — бачу.

Стовп чорного диму повільно розсмоктувався у повітрі.

— Схоже, вогонь щойно загасили, — задумливо відмітив перуанець.

— Забудь про Голову Папуги, — загорілася жінка, — лети про-сто туди.

Зафіксувавши напрямок, Ернесто Флоріоскоригував курс «СЄБЗП’И»...

CLIV

20 серпня 2012 року. 11:42 [UТС-5]

Паїтіті

Джейсон задумливо тер пальцями лоба. Перед ним на стіні кабінету чорніли дві дірки від куль, по краях котрих відлущилась штукатурка. Половини шибки у вікні не вистачало. Проте на цьому все. Він не знайшов слідів зламу, меблі та речі знаходились там, де їх залишили, до сейфа ніхто не наближався — аномальні зразки, записи, товсті пач¬ки доларів і перуанських нуебо солів лежали на місці.

Кулі залетіли ззовні, і швидше за все — випадково.

Чоловік спробував згребти побачене докупи і виліпити єдину кар¬тинку. Підпалений барак, зруйнована їдальня, двоє мертвих вартових, череда непритомних мачігуенга, тотально загальмований Роджер Зорн, паралізований Левко і психічно-пригнічений Метт Подольськи. І ще — непоясненна підпалина на піраміді. Хоч ти лусни, а єдиної кар¬тинки не виходило. Він почувався так, наче тулив докупи шматки паз¬ла з десяти різних коробок. Несподівано гостро Джейсон відчув, що йому не вистачає Семена. Той би щось придумав. Хоч щось.

— Джейсоне! — долинуло знадвору.

Чоловік визирнув крізь обстріляну шибку. До ганку широкими кро¬ками простував РодХолмґрен, штовхаючи перед собою Амаро Кіспе. Карлик втискав голову між пліч (і без того коротка шия зараз наче провалилась у тулуб) і сполохано зиркав навсібіч, марно силкуючись зрозуміти, що сталося за час його відсутності. Руки недоростка були скручені за спиною.

Джейсон вийшов назустріч стрільцю.

— Перекинуто кілька столів, щось скляне розбито, та в цілому об¬ладнання на місці, — доповів Род. — 1 золото теж. Ми також знайшли Ірландця, кухаря і двох студентів: ніґера і дівку.

— Науковці?

— Цей... здається, археолог... не пам’ятаю, як його...

— Джеррон Старкс, — хрипко підказав Кіспе.

— Ма’ть, він, — кивнув довготелесий. — Коротше, той розумака лежить біля поверхні з розпоро'гим черевом. — Джейсон не стримався

і зачудовано смикнув бровами. — Реально тобі кажу, Джейсоне, хтось конкретно постарався: кишки хіба що зі стелі не звисають. Решта об-і довбані, але живі, поволі оклигують. — Помовчавши, він додав: —| І я питав: ніхто нічого не пам’ятає.

— Для чого ти зв’язав Амаро? — Х’юз-Коулман подумки відзначив, що Кіспе поки що єдиний, хто постав перед ним у притомному стані, на своїх двох.

— Я його не зв’язував.

— Умг? — видав сивочолий.

— Лу знайшов еі региапо зв’язаного. Він кричав і лаявся аж пін.і з рота йшла.

— Що кричав?

Амаро німував, низько опустивши голову, так, наче ця розмова йо¬го не стосувалась.

— Кликав на допомогу. Але більше все-таки лаявся.

Джейсон спустився з ґанку і підступив упритул до карлика. Той не

ризикнув глянути на сивочолого.

— Що тут сталося, Амаро? спокійно (аж надто незворушно) по* цікавився Джейсон. Коротун розтулив рота, з-поміж губ зірвалось ко-ротке схлипування, і тут-таки його закрив. — Аміґо, тобі хоч-не-хоч доведеться розповісти.

Кіспе підняв голову, і по його очах Джейсон Х’юз-Коулман здога- < дався про відповідь за секунду до того, як вона прозвучала.

— Я не знаю, Джейсоне, — хрипко каркнув пігмей.

Та ви, в дідька, знущаєтесь з мене»;"

— Хтось спалив барак, намагався підірвати піраміду, порішив що-найменше двох твоїх хлопців і одного мого вченого, а ти нічого не зна-; єш?—Джейсон з роздратуванням втискав у повітря слова. — Що ти робив увесь цей час? Хто зв’язав тебе?

— Я не пам’ятаю. Клянусь!

Род Холмґрен дістав із задньої кишені напіврозстебнутий пенал з усім необхідним для ін’єкції героїну.

— Він лежав на підлозі зі скрученими руками і ногами, а на столі було ось це.

Х’юз-Коулман зиркнув на пенал, побачив шприц і здивовано ворух¬нув губами. Нова деталь, яка ще більше заплутує історію. На хвильку він відчув себе персонажем детективного роману Джеймса Паттерсона1,

__________________________

1 Джеймс Б. Паттерсон (р. н. 1947) — американський письменник, автор низки тралерів про психолога Алекса Кросса, а також серії книг про детектива Майкла

в якому напруга досягається не психологічними прийомами, а штучним нагромадженням непов’язаних між собою і часто безглуздих фактів, які нереально звести докупи.

— Тебе накололи наркотиками? — Збентеження Джейсона три¬вало недовго: налякане блимання витрішкуватих очей Амаро говори¬ло саме за себе, і сивочолий усе зрозумів. — Ах ти сучий сину! — з ро¬та полетіли краплі густої білої слини. — Sucker! Shithead!!! Шматок собачого лайна-а!!! Ти ж мав за всім наглядати! Чорт забирай, я ли¬шив тебе на нещасних два дні! Ти...

Джейсон більше не стримувався, відставив праву ногу вбік, замах-нувся лівою і врізав носаком черевика в живіт низькорослому перу-анцю. Недоросток огидно харкнув і, не маючи змоги обіпертись на ру¬ки, похилився набік, немов підпиляне дерево.

Від удару Амаро розклало вуха, після чого в голову миттєво повер-нувся біль. Карлик вишкірився. Джейсон, сприйнявши оскал на свою адресу, знову переніс вагу на праву ногу і вдруге зацідив перуанцю лі¬вою ногою, цього разу приклавшись сильніше.

— Нетреба! — верескнув Амаро. Від однієї думки проте, що вна-слідок побиття біль (той дикий, надлюдський, нестерпний біль) повернеться, Кіспе ледь не напудив у штани. — Благаю, не...

Третій стусан під ребра розвернув його і вклав на землю за три кро¬ки від Джейсона. Трава впереміш із землею впхалась до рота, заглу¬шивши слова.

Х’юз-Коулман скипав всередині, зуби скреготали, немов заіржавілі зубчаті коліщатка, що не прокручувались сто років, але не затумане-ною частиною мозку чоловік усвідомив, що поява Амаро мала й пози-тивний ефект. Пенал з джгутом і голкою несподівано запропонував правдоподібне тлумачення тому, що відбулося. Авжеж, Джейсон доду¬мався б до пояснення сам, трохи пізніше, у спокійній обстановці, але Амаро Кіспе примусив здогадку випурхнути з-поміж інших, переважно нісенітних припущень, наче поплавок, що вигулькує понад водою: меш¬канців Паїтіті потруїли. Ніхто не вчиняв бунту, не було ніяких на¬падників ззовні — ворог поміж них. З якою метою здійснили отруєння Джейсон ще не знав (він припускав, що кінцевої мети зловмисники не досягли — можливо, завадило повернення «Ми-17»), але не сумнівав¬ся, що агресор перебуває всередині Паїтіті. Обвівши наїжаченим

________________

1. Беннета. Попри надзвичайну комерційну успішність (загальний наклад його книг — понад мільярд примірників) Паттерсона часто критикують, називаючи «млявим автором трилерів», а також вважаючи його успіх більшою мірою фено¬меном маркетингу, ніж літератури.

поглядом частину тераси, згадавши про мертвого перуанця з рештка¬ми не проковтнутої їжі довкола голови, Х'юз-Коулман упевнився: лю-; дей отруїли (чи то наркотиками, чи чимось іншим, зараз це не має зна-чення), а з тими, кого не вдалося приспати, жорстоко розправились. ;

Зиркнувши на південь, чоловік помітив Семена. Амаро, який, кор-чачись, намагався підвестись, миттю вилетів у нього з голови.

— Метнись до гелікоптера і скажи Віктору нехай глушить двигу-; ни, — наказав Роду. — А тоді бігом до мене. — Джейсон кивком вка¬зав у напрямку дерев, під якими простятся Сьома. —Допоможеш пе-ренести росіянина в мою хатину.

Амаро Кіспе, збагнувши, що його на якийсь час залишили в спо¬кої, припинив спроби піднятися і притих. Ігнорування його цілковито влаштовувало. Біль у голові поволі нишкнув, і коротун волів би лежа¬ти отак, не рухаючись, цілу вічність. Байдуже, що під ребрами ниє, а в роті повно трави і землі. Аби лиш у голові не боліло.

Поклавши голову набік, лівою щокою до землі, Амаро несподіва¬но помітив довгастий чорний предмет перед кінчиком носа. Сфокусу-вавши на ньому витріщені і вкриті жилками очі, він розпізнав флеш¬ку — невеликий розсувний иБВ-диску формі запальнички з написом «ОаіаТгауеІег» на боку. Амаро поворушив дуплистими ^ніздрями і за-мислився...

CLV

Марко перевернувся на спину і сів, підтягнувши коліна до грудей, коли шум лопатей «Мі-17» став затихати. Він глипав по сторонах, не зовсім усвідомлюючи, де перебуває, поки не втямив, що сидить на терасі шос¬того рівня спиною до прірви і обличчям до стіни. Поряд, увіткнувшись носом у траву і витягнувши руки вздовж тіла, лежав мачігуенга. Очі від¬криті. Його поза викликала асоціації з боксером у глибокому нокауті. Італієць придивився до очей індіанця і несвідомо відсунувся, подумав¬ши, що той мертвий, та через секунду мачігуенга кліпнув. Живий.

Провалів у пам’яті Молінарі щасливо уникнув. Кухар вмить згадав усе, що сталося до того, як знепритомнів,

і прекрасно усвідомлював, чому опинився на рівень нижче верхньої тераси. «Кляті шмаркачі пе-рехитрували мене», — розпачливо зміркував він.

Перемкнувшись на стугін двигунів, що затихали, італієць зрадів, здогадавшись, що то Джейсон повернувся з вилазки.

Допомагаючи руками, чоловік звівся на задерев’янілі ноги. В голові наморочилося; він підійшов до скелі і вперся об неї рукою, побоюючись, що звалиться в прірву. «Швидше! Треба поспішати, треба розповісти Джейсону, можливо, ще не пізно піймати студентів, поки вони не загубились у сельві... Вони не могли далеко зайти, росіянин же зі зламаною ногою»:

Ковзаючись, двічі з’їжджаючи назад до тераси, Марко подерся на найвищий рівень Паїтіті. Схил був пологий, шерехатий і сухий (за кіль¬ка метрів від того місця, де стояв намет-їдальня ), за інших умов під¬йом не викликав би значних труднощів, але руки й ноги кухаря пога¬но слухалися сигналів мозку. М’язи нагадували стару задубілу гуму, що давно втратила здатність пружно згинатись. Останні кілька метрів він плазував немов ящірка — на животі.

Діставшись верхньої тераси, Марко побачив, як Род Холмґрен і Джейсон, підхопивши на руки, несуть когось до котеджу. їх розділя¬ло більше півсотні метрів, тож італієць не міг бачити, хто саме на ру¬ках чоловіків.

Кухар спробував піднятись, але переоцінив свої сили. Підйом ви-смоктав рештки сил, що лишились у організмі після отруєння, через що м’язи трусились, мов желе, тарілку з яким поставили на пральну машинку, котра працює на максимальних обертах. Молінарі лантухом повалився на землю. Він розкрив рота, наміряючись закричати, але видав лиш незрозуміле булькання, з подивом виявивши, що язик під-коряється голові ще менше, ніж ноги.

— А-гу-га! Е-е’е! Гу-у!

Віктор Шако, який стояв біля «Ми-17», виконуючи післяполітний огляд гелікоптера, бачив кухаря, але не звернув на нього уваги: до-вкола було повно інших мешканців Твердині, які ворушилися, нама-галися звестись на ноги і щось натужно белькотіли. І тоді італієць став навкарачки і поповз.

Позаду Марко один зі стрільців Джейсона, Лу Данкович, виводив з підземелля Сатомі і Ґрема. Дівчина скімлила, шарахаючись від най-меншого звуку, і чіплялась пальцями за футболку мулата. Кілька вчених сиділи біля виходу на поверхню, ляскаючи себе по щоках, тручи лоби і хмурячи брови. Вони понуро глипали один на одного і тихо перемовлялися, почуваючись так, наче оклигували після сто-річної сплячки.

Біля бараків приходили до тями перші мачігуенга.

Поволі серед жителів Паїтіті розносились перші здогадки і скупі уривки інформації про масштаби вчорашнього інциденту: їх отруїли невідомим галюциногеном... двоє хлопців Амаро розстріляні... один із учених лежить у галереї з розпоротим черевом... дівчина, схоже, осліп¬ла... один барак згорів, а кілька індіанців зникли.

CLVI

Вирівнюючи дихання, Джейсон дивився на Сьому. Росіянин лежав без свідомості, але груди надимались і опадали із заспокійливою ритміч-ністю. «З ним усе гаразд», — подумав Х’юз-Коулман, перевів погляд на фіолетово-чорні набряки на нозі Семена і жахливо скривив губи. Кого він обманює? У хлопця халепа. Страхітний колір набряків свід-чить про серйозне запалення; синюваті язики сповивали нижню час-тину ноги, практично дістаючи до коліна, готові перекинутися на стегно. Джейсон присів на край ліжка (слідкуючи за тим, щоб вигии матраца не зрушив зламану ногу) і провів долонею по лобі росіянина, дивовижно інтимним, батьківським жестом прибравши пасма злипло- го волосся. В погляді затеплилось співчуття зазвичай непритаманне сивочолому, щоправда, отруєне безпорадністю, що межувала з сірим відчаєм. Джейсон не боявся жорстких заходів, він, не вагаючись, від-дав би наказ ампутувати ногу Семена, проблема полягала в тому, що, хай яким майстерним вважався Ірландець, він не міг провернути таку операцію в польових умовах. Стиснувши губи в малопомітну риску, Х’юз-Коулман дивився на бліде обличчя Сьоми і усвідомлював, що за будь-яку ціну мусить спинити просування тієї огидної чорноти вгору по нозі. І все, на що він може покладатись, — лише антибіотики.

— Приведи сюди Мела Барра, — зітхнув сивочолий, ледь повер-нувши голову до Рода. — Звісно, якщо він може ходити і якщо він при пам’яті... Розумієш, про що я?

Род Холмґрен ствердно кивнув. Стрільцю було незвично (і навіть неприємно) бачити боса таким розчуленим. Весь гарнізон Твердині потерпає від наслідків невідомо чого, а він кличе Ірландця на допомо¬гу полоненому студенту.

— Що робити з Амаро?

Почувши ім’я карлика, Джейсон зморщив носа.

— Розв’яжи. Нехай допоможе тобі й Луїсу приводити до тями інших.

Довготелесий стрілець вдруге кивнув і заспішив до виходу. В две-рях він розминувся з Віктором Шако. Примітивши сивочолого на ліж¬ку біля Семена, пілот гелікоптера нерішуче застиг у передпокої. Під-ступив до входу в кімнату і постукав по дверній рамі.

— Босе...

— Чого тобі, Вікторе? — не підіймаючи голови, озвався Джейсон.

— Нір заглушений. Хочеш, щоб я з Гордоном і Джимом узявся йо¬го розвантажувати?

Х’юз-Коулман на хвильку замислився, а тоді заперечно мотнув го-ловою:

— Ні. Припаси почекають. Краще допоможи моїм хлопцям розі-братися з... з усім цим лайном.

— Як скажеш, босе. — Віктор розвернувся, ніби налаштовуючись вийти, проте погляд не відлипав відсивочолого. — Джейсоне, ти зна-єш, що тут сталося?

Джейсон нарешті звів очі на пілота. У відсвітах з вікна райдужна оболонка здавалась срібною і неживою. Він довго мовчав, з чого Ві-ктор зробив висновок, що поставив питання несвоєчасно, і вже навіть налаштувався піти, буркнувши щось вибачливе, але йому завадив но-вий гість.

Вхідні двері розчахнулися і в проході вималювався силует Марко Молінарі. Італієць тримався лівою рукою за одвірок (судячи по випу-клому біцепсі й здутим жилам передпліччя, то було єдине, що втриму¬вало кухаря від падіння) і, не ворушачи губами, самим лише ротом ви¬давав дивні звуки:

— Ейсн... Ейсн...

CLVII

Склянка води освіжила Марко. Він осушив ЇЇ одним махом, булькаю-чи і покашлюючи, і нарешті відновив здатність говорити. Джейсон і Ві¬ктор нависали над ним, і першим, що він видав, відставивши порож¬ню склянку вбік, стало нервове запитання:

— Він тут? — Кухар шоковано тицьнув на Сьому. — Як це... чо-му? — М’язи обличчя ще не відновились від оніміння, через що гово-рити було важко.

Джейсон смикнув бровами і нахилив голову. Віктор Шако перево-див погляд із боса на Молінарі, який неспокійно совався на стільчику в центрі спальні.

— Не зрозумів, — буркнув Джейсон.

— Чому росіянин тут? — з надривом виштовхуючи з горлянки ко-жен склад, запитав Марко.

Ліжко з Сьомою було на відстані метра від нього.

Х’юз-Коулман не вловлював, про що говорить Молінарі.

— Бо хлопець тяжко поранений, — грубо відповів він. — Не ба-чиш, яка у нього нога?

Очі італійця розширились, він часто закліпав і вперіщив погляд у Джейсона.

— А його товариші? — здивування й розгубленість наповнили го¬лос млявістю.

— Сидять на терасі біля виходу з підземелля, — замість Джейсо¬на відповів Віктор. — А чого питаєш?

Марко перестав кліпати, через що став виглядати ще більш скон¬фуженим.

— Бо це вони! — скрикнув він, знову тикаючи пальцем на непри¬томного Семена. — Це все вони влаштували!

— Що? — Джейсон наблизив лице до італійця.

— Не знаю, мабуть, хотіли дати дьору, а може... може, щось іще, — взявся сумбурно пояснювати Марко. — Вночі була буря, і вони ку¬дись виходили, всі вчотирьох, бо в оцього, — він втретє показав на Сьому, — на ранок був мокрий гіпс, в українця — червоні, наче в ди¬явола, очі, а у дівчини з вуха йшла кров. А потім я на власні очі бачив, як японка підкидала в казани з обідом якесь зілля.

На крихітну мить в очах Джейсона прошмигнув сумнів. Раз чи два, озираючи терасу, він запитував себе: чи не Семенових рук це справа? Адже Сьома з його прискіпливістю до дрібниць і нестандартністю мис¬лення міг запросто організувати цей бедлам. Лише Семен міг прора¬хувати все таким чином, щоб «відключити» всіх без винятку мешкан¬ців Твердині. Втім, думки ні до чого не приводили. Джейсон не простежував мотивів, а тому припущення лишались припущеннями.

І найголовніше — ось він, Семен, лежить перед ним непритомний, з розламаною в двох місцях гомілковою кісткою, з пошматованими на ганчір’я змертвілими м’язами литки, — в буквальному сенсі однією ногою на тому світі. Х’юз-Коулман не осягав, для чого хлопцю знадо¬билось калічити й труїти самого себе.

Зауваживши недовіру, що заступила короткочасний сумнів у очах Джейсона, Марко гарячково залопотів:

— Джейсоне, я присягаюся, — язик заплітався, — можеш кату-вати мене, але я скажу те саме: це вони. ВОНИ! Повір мені! Вузько-ока сучка попросилась допомагати з обідом і, скориставшись моєю відсутністю, підсипала щось у казани з рисом і в підливку.

Ефект вийшов цілком протилежним бажаному: що більше й швид¬ше Марко говорив, то менше вірив йому Джейсон.

— Півхвилини тому ти казав, що бачив на власні очі, як вона під¬мішувала отруту.

Італієць затнувся, метнувши спішний погляд на Віктора Шако, на-, че шукаючи у пілота підмоги. Вперше з моменту пробудження він за¬мислився над тим, що, можливо, не слід буііо квапитись. Потрібно бу-

ло зважити все, обдумати, що говорити X’юз-Коул ману, адже історія не така проста, як здається. Ця мікроскопічна пауза виявилась фа¬тальною: відчувши вагання, Джейсон роздув ніздрі і відсторонився від кухаря. Тонка ниточка довіри — останнє, крізь що Марко міг досту¬катись до Джейсона, — розірвалась.

— Я стояв за наметом і стежив за японкою через вікно. — Молі- нарі варнякав замість того, щоб говорити впевнено, і сам себе зага-няв у могилу. — Я... я бачив це, клянусь мамою, Джейсоне. — Най-гірше було в тому, що Марко сказав правду. — Клянусь!

Х’юз-Коулман крутонув обличчя до Віктора і запитально звів бро¬ви. Пілот повільно провів підборіддям зліва направо й назад. Він теж не вірив.

— Японку вивели з підземелля перед тим, як я завершив огляд вер¬тольота і вирушив сюди, — сказав Віктор. — Вона осліпла.

Погляд Джейсона неначе цвяхами пришпилив італійця до крісла.

— Що? Як? — Марко Молінарі опустив голову і затулив обличчя руками, ховаючись від погляду сивочолого. Зненацька він уторопав: студенти вдруге перехитрували його. Цього цілком і повністю — шах і мат. — Сволота... — прошипів він, відводячи долоні і всаджуючи спо¬внений ненависті погляду Сьому.

— А скажи-но мені, друже Марко, — почав Джейсон, поклавши руку на плече кухаря; голос звучав спокійно й невимушено, заледве не привітно, — чому, підгледівши, що Сатомі підсипала зілля в каструлі з їжею, ти роздав страви моїм людям, хлопцям Амаро й індіанцям?

Італієць здригнувся, нарешті спостерігши, яка прірва розверзлась у нього під ногами. Через поспіх він загнав себе в пастку. Воістину правду кажуть: хорошими намірами встелена дорога до пекла. Він зміркував, що мусить розказати про брата, про Амаро Кіспе і героїн, про бажання отруїти Зорна й Марґоліса і про багато інших речей, от тільки Джейсон навряд чи стане його вислуховувати.

— Я поставив питання, друже Марко. — Той самий спокій і від-вертість, але голос уже не був рівним — зв’язки Джейсона тремтіли від напруження. — Раджу поквапитись і відповісти, якщо тільки ти не пориваєшся дізнатись, які на смак твої яйця.

Марко скинув голову і побачив холодні відблиски в очах сивочоло¬го. Сріблясті диски райдужок якимось незвичайним чином робили очі мертвими: Х’юз-Коулман не виглядав на мертвяка, в той же час нали¬тий сріблом погляд породжував ілюзію, що в нього вгніздилося щось неживе, бездушне, бездиханне, безформний демон, що керує тілом людини з далекого похмурого місця, куди не долітають нічиї молитви.

— Джейсоне... — видихнув Марко.

Кадик конвульсивно смикнувся, але більше кухар нічого не сказав.

Починаючи з тієї миті проблеми посипались на них щільним непе¬рервним потоком, так, наче десь на небесах вщент розірвало залізо¬бетонну греблю, що загороджувала сховище неприємностей.

Спочатку заворушився Сьома. Скрегочучи зубами, хлопець виги¬нався, інстинктивно підшукуючи позу, в якій не дошкуляв би біль. Без¬результатно: через секунду він розплющив очі і застогнав.

Віктор, Джейсон і Марко перевели погляди на росіянина.

А тоді вхідні дверцята розчахнулись від потужного удару ззовні. Жа¬лібно скрипнули завіси, двері описали півколо і гуркнули об стіну перед¬покою. Чоловіки, немов по команді, повернули голови. В прохід ввалився довготелесий Холмґрен, збуджений («Він переляканий, — шмигнуло в голові Віктора. — Невже він переляканий?») і розпашілий від бігу.

— БО-О-ОС! — проревів стрілець.

Х’юз-Коулман зморщився: він сам полюбляв підвищувати голос, отримував насолоду від переміни тембру, коли витриманий штиль мит¬тєво переростав у вербальний ураган, проте ненавидів, коли хтось гор¬ланив поруч з ним. Чоловік розкрив рота, збираючись гримнути на Ро¬да, та стрілець випередив його.

— РДДА-А-АР!!! — вивергнув він, заледве не оглушивши чоловіків.

Сьома остаточно прочунявся.

Джейсон відштовхнув Марко Молінарі (італієць мусив допомогти собі руками, щоб не перекинутись разом зі стільцем) і підскочив до Рода Холм грена.

— Що?!

Довготелесий заковтнув повітря.

— Літак... З південного заходу наближається літак!

— Відстань? — Віктор Шако стояв за Джейсоном і свердлив Ро¬да очима.

— Віку... близько... — Стрілець важко дихав, відсапуючись, наче олімпійський бігун після найпотужнішого спурту в кар’єрі. — Віку, він ду-у-уже близько.

— Скільки?! — нетерпляче рявкнув Віктор.

— Тридцять миль. Уже менше.

Ледь піднявши краї брів, Віктор поспіхом підраховував. Якщо це турбопроп1 (а інших у цій глушині не буває), який летить з крейсер-

__________________________

1 Йдеться про турбопропелерний (або турбогвинтовий ) літак. Турбогвинтовий авіа-ційний двигун — це тип газотурбінного двигуна, у якому основна частина енергії гарячих газів

використовується для привода повітряного гвинта (пропелера) і лиш незначна частйна енергії становить вихлоп реактивної тяги.

Більш економічний за турбореактивні двигуни на малих швидкостях, відповідно, їх і використовують на легких літаках.

ською швидкістю 110—120 миль/год, значить, у них трохи більше ніж чверть години, щоб підготувався. Якщо ж пілот літака знає, куди пря¬мує, і витискає з мотора максимальну потужність — у них немає й де¬сяти хвилин.

— Вікторе...

Джейсон повернувся до пілота. Він виглядав розгубленим. У голо¬ві все перемішалося. Х’юз-Коулман не вірив, що поява незнайомого літака є простим збігом, відтак вважав всі свої попередні висновки хибними. Це справді вторгнення, і чоловік уже не знав, що тепер ду¬мати, кому йняти віру.

Віктор Шако торкнувся пальцем скроні, показуючи, що міркує. Йо¬му знадобилося дві секунди, щоб проаналізувати обстановку. Коли він вимикав двигуни «Мі-17» в основних паливних баках лишалось двісті літрів пального (приблизно десять відсотків), у резервному — чотири¬ста п’ятдесят літрів (менше половини від об’єму додаткового бака). Та¬кої кількості в кращому випадку вистачить на сімдесят кілометрів по¬льоту. Поки Гордон Лі і Джим запустять гелікоптер, літак підлетить достатньо близько-, щоб бачити Паїтіті. А це означає, що Віктору дове¬деться його доганяти. Ситуація ускладнюється тим, що Нір стоїть біля пі-рамід з повним «черевом». У вантажному відсіку більше нід три тонни вантажу, який не вдасться викинути за чверть години, — і це скорочує дальність польоту до жалюгідних п’ятдесяти кілометрів, а маневреність до нуля. Навіть дуже старому турбопропу вистачить дванадцяти-три- надцяти хвилин, щоб відірватись від погоні.

«Чорт! Гіршого часу для відбиття атаки годі вигадати!»

— Вікторе, — ледь не благально окликнув Х’юз-Коулман.

Пілот заглянув Джейсону у вічі. Він міг пояснити, що в баках не¬достатньо палива. Міг повідомити, що не може заправити «Мі-17», оскільки той стоїть не на стоянці, а біля пірамід (підігнати вертоліт до заправних насосів не є проблемою, проте перед заправкою дове¬деться знову глушити двигуни і вижидати п’ять хвилин... в такому ра¬зі незваний гість встигне зробити почесне коло навкруг Паїтіті і вши¬ється, а Джим і Гордон Лі все ще накачуватимуть «Мі -17» паливом). Віктор міг би поскаржитись, що заповнений барахлом вантажний відсік робить неможливим маневрування і прицільний вогонь не са¬монавідними ракетами (хай там скільки палива буде у вертольоті).

Проте чоловік нічого цього не сказав. Вистачило одного-єдиного слова:

— Лайно.

І Джейсон відчув, як серце, що гулко вдарялось об ребра, вкрива-ється кіркою льоду. Вперше вжитті він по-справжньому перелякався.

CLVIII

20 серпня 2012 ронц. 12:25 [UTС-5]

Паїті

— Ненавиджу! — кричала Сатомі. — Ненавиджу вас усіх!

Ґрем сидів віддалік, безвольно схиливши голову на плече. Левко намагався обійняти дівчину, одночасно борючись із потрясінням від усвідомлення, що вона осліпла. Ослаблені отрутою руки не слухались, японка пручалась.

— Це через вас! — ридала Сатомі, і українець не мав що заперечи¬ти. Не полишаючи спроб пригорнути дівчину, він кидав злостиві погля¬ди на скоцюрблену фігуру мулата. «Це твоя вина, ніґере. Винен ти. Не Сьома, а ти. І ти за це заплатиш». — Якби ви не примусили... якби я не...

Переляк від того, що Сатомі з розпуки вибовкає про бруґмансію і спробу втечі, додав Левку сил. Він притиснув дівчину до себе і зри-висто зашепотів їй у вухо:

— Сатомі, дорога моя, я співчуваю тобі... уявляю, як ти зараз по-чуваєшся. — Нічого він, звісно, не уявляв, просто розумів, що, хай як це грубо звучить, мусить заткнути їй рота. — Але довкола нас повно чоловіків з банди Амаро і один з людей Джейсона. Благаю, опануй се¬бе і... не говори зайвого.

— Яке це має значення? Я сліпа, Лео! Зовсім нічого не бачу! Я... — Вигуки заглушила низка безутішних схлипів.

Морщачись від волосся, яке лоскотало носа й губи, Левко вів далі:

— Я витягну тебе звідси. Чуєш? Присягаюся. І зір повернеться. Просто потерпи. Будь ласка, заспокойся і перестань ридати.

Промовляючи ці слова, хлопець почувався огидно. І річ навіть не в тому, що він не вірив у те, що говорить. Просто відчував, як Сатомі несильно, але настійливо відштовхує його руки, і розумів, що стіна між ними тільки товщає.

— Я не можу, Лео... Це вже занадто.

Його увагу привернув шум, що доносився із західного боку тераси. Хлопець повернув голову і побачив Джейсона, Віктора Шако і довго¬телесого стрільця, які неслись — чесали, як очманілі — в його на¬

прямку. Пробігаючи повз велику піраміду, Віктор щось прокричав, і до гурту приєднались другий пілот і штурман «Мі-17». Левко ніко¬ли не бачив, щоб чоловіки так бігли: лиця перекошені, очі широко розкриті, земля летить з-під ніг — геть тобі енсьєрро з Памплони Спершу він злякався, що аферу з бруґмансією розкрили і чоловіки мчать, щоб розправитися з ним і японкою. Хлопець затамував подих і міцніше обійняв Сатомі.

За десять метрів від Левка чоловіки завернули й забігли під навіс; зі¬брались навколо радара. «Радар!» — стрепенувся хлопець. Втішаючи Сатомі, він забув про сигнали тривоги, що сповіщали про наближення до Паїтіті невідомого літального апарата, а тепер з гіркотою усвідомив, що незнайомця засікли. Відсторонившись від дівчини, Левко гіробігся очима по горизонту. Літака не було видно. Значить, він усе ще далеко. Шкода. Якже шкода!.. Хлопець став стежити за чоловіками, перебува¬ючи достатньо близько, щоб чути, про що розмовляють під навісом.

— Holy shit! — випалив Джим Ломбарді, зиркнувши на екран ра-діолокатора.

Джейсон нахилився над монітором, обіпершись руками об стіл. Йо¬го обличчя набуло сірого відтінку, такого ж моторошного, як перед¬світанковий туман. Віктор Шако виглядав не краще: пілот «Мі-17», вперши руки в боки, стримів поруч з Джейсоном, морщив лоба і ку¬сав нижню губу.

— Двадцять п’ять миль! — нервував молодий Ломбарді. — Джей-соне! Віку! Чого ми чекаємо?

Гордон Лі Купер, другий пілот, як і Левко, виїдав очима небокрай.

— Мали б уже його бачити, — зронив він.

— Йде низько, — не своїм голосом (цілком механічно) відгукнув-ся Віктор. — Понад самими кронами.

—? Можеш щось зробити? —Джейсон повернув голову до лівого плеча і подивився на Віктора. Через мертвецько-сірий колір обличчя Х’юз-Коулман скидався на актора, що наклав забагато тонального крему, причому не лише на шкіру, але й на губи.

— Треба розвантажити вертоліт! — змахнув руками Джим Лом-барді.

Штурмана проігнорували. І Віктор, і Гордон Лі, і Джейсон чудово усвідомлювали, що не встигнуть витягти з черева «Мі-17» навіть де-

__________________________

1 Енсьерро (ісп encierro, від ісп. encerrar — замикати) — іспанський звичай, що

полягає в утіканні від спеціально випущених на вулиці міста биків. Найвідоміше в Іспанії енсьєрро відбувається в місті Памплона, столиці автономної області На¬варра, під час свят Святого Фермїна (7— 14 липня).

сяту частину вантажу. До Джима Ломбарді поволі дійшло, наскільки серйозні у них проблеми.

Віктор тер скроню, дивлячись на круглий локатор і не бачачи його.

— Треба піднімати, як є, — запропонував Гордон Лі.

— Тоді ми його не зіб’ємо, — розпачливо заперечив Джим, пока¬зуючи рукою в той бік, звідки наближався незваний гість. — Якщо «пташка» вціліє після першого залпу, дідька лисого ми за нею вже¬немося!

Хлопець мав рацію. «Мі-17» непогано озброєний — два блоки Б-8В20А по двадцять 80-міліметрових реактивних ракет у кожному. Цього більш ніж достатньо, щоб перетворити на металобрухт десяток найсучасніших танків. Штука в тому, що ракети С-8 призначені для знищення малорухомих точкових чи площинних цілей на землі; вер¬тольоти майже ніколи не оснащуються самонавідними ракетами для повітряного бою. Некерованою С-8 можна збити порівняно повіль¬ний літак (яким є, скажімо, «СевБпа 172»), хоча зробити це напрочуд важко, оскільки доводиться «чіпляти» ціль, що є на порядок манев- ренішою за техніку на землі, і яка до того ж рухається не по площині, а в тривимірному просторі. По суті знищити літак можна, накривши його потужним залпом з близької відстані. Джим Ломбарді правиль¬но зміркував: з першого разу вони можуть не влучити (майже напев¬но не влучать), після чого літа к-заблуда кинеться навтьоки, ухиляти¬меться, і ганятися за ним з трьома тоннами харчів у вантажному відсіку — винятково безглузда затія.

Джейсон Х’юз-Коулман не слухав другого пілота і штурмана, чека¬ючи, що скаже Віктор. Він не підганяв пілота, знаючи, що той зробить усе правильно. Якщо взагалі ще можна щось зробити.

Спливло кілька секунд, і Левко помітив, що Віктор Шако поворух¬нувся. Пілот поклав руку на плече Джейсону, криво всміхнувся і впів¬голоса промовив:

— Будеш моїм боржником.

Розвернувся і рішуче закрокував до вертольота, на ходу віддаючи команди:

— Джиме, розчохляй пускові блоки! Гордоне, розкручуй двигуни! Роде, бери щось гостре і давай за мною!

— Що ти придумав? — на бігу спитав Джим.

— Стули пельку і роби, що кажуть! — обрубав його Віктор.

— Він же порожній, — ввернув Гордон Лі, маючи на увазі палив¬ні баки «Мі-17».

— Довірся мені...

Останніх слів Віктора Левко вже не почув. На його очах четверо чоловіків підбігли до затиснутого між пірамід велетенського вертольо¬та і стали квапливо готувати його до зльоту (Джейсон лишився біля радара, загіпнотизовано спостерігаючи за світло-зеленою, розмитою по краях цяткою, що невблаганно підсувалась до центру екрана). Джим Ломбарді позривав чохли з пускових блоків і повиймав запо¬біжні чеки, підготувавши ракетні бокси до стрільби. Гордон Лі ввів у дію двигуни — головний ротор почав плавно набирати оберти. Ві¬ктор і Род розчахнули задні дверцята і щось робили з клумаками у ван¬тажному відсіку (що саме Левко не бачив, оскільки «Мі-17» був роз¬вернутий носом на схід, задньою частиною від нього).

Українець, витягнувши шию, підглядав за шарварком довкола «Мі-17». З розмови він збагнув, що справи кепські, і хотів розгада-ти, що задумав Віктор. Левко настільки захопився спостереженням, що не помічав, як Джейсон Х’юз-Коулман, наполовину розвернувши тулуб, уважно слідкує за ним.

Сивочолий намагався переосмислити ситуацію. А що як Марко Молінарі каже правду, і саме студенти влаштували цей бедлам? Рап¬том їм вдалося зв’язатись із зовнішнім світом і викликати клятий лі¬так? Дим... Стовп чорного диму, щоздіймався над терасою, — це та¬кож неспроста...

Лео, прищурюючись, вглядався в те, що робиться біля вертольо-та; японка трималась позаду, вчепившись обома руками за футболку хлопця і втупивши погляд у траву. «Сліпа? — розмірковував Джей¬сон. — А може, лиш удає?.. Росіянин лежить зі зламаною ногою, але хто сказав, що він заодно з американцем, українцем і японкою?» Х’юз- Коулман придивлявся до Левка і те, що бачив на лиці хлопця, збуджу¬вало неприємне заніміння в лівій частині його грудей. Райдужні обо¬лонки чоловіка палахкотіли сріблом.

CLIX

12:31... Мотори заревли, ротор перетворився на прозорий диск.

Нір гойднувся. Раз, другий, третій, і нарешті відірвався від землі.

«Важко... Як же важко...» î— позираючи на вертоліт, Джейсон від¬чував, яку животі все перевертається. Жодного шансу: двигуни над¬ривались, а «Мі-17» ледве набирав висоту.

Спостерігаючи те саме видовище, Левко насилу стримував радість. Посмішка лізла на досі заніміле лице. Твердиню викриють, сюди при¬шлють людей — нормальних людей — і їх урятують.

Зненацька сталося щось незрозуміле. Обличчя Джейсона видові вжилось від переляку, а серце Левка застукало ще швидше. «Мі- і 7*1 високо задер носа: за секунду площина ротора піднялася на кут* 3 5*1 до горизонталі і продовжувала відхилятися назад. Щось було'не«І гаразд, чи то з гелікоптером, чи то з Віктором, який, схоже, цілком вито втратив керування. Вертоліт кожної миті ризикував зіском знути з потоку і врізатись хвостом у землю. Висоти, на яку 'він злетів над терасою, явно не вистачало, щоб відновитися в разі втрач ти контролю.

Перуанці, двоє стрільців, Джейсон, Левко і Ґрем спостерігали за «Мі-17», роззявивши роти.

Тяга гвинта, що забивав ревом усю терасу, поволокла гелікоптер на захід. Він майже не набирав висоту, задерши носа під страхітливим кутом і посуваючись задом уздовж тераси. Вертоліт балансував ні межі можливостей. Левко не розбирався в особливостях керування гвинтокрилими машинами, але розумів: гелікоптери так не літають! Навіть не тому, що їх не проектували на такий політ, а через те; що. при такому положенні кабіни Віктор Шако бачить.лише голе небо і уявлення не має, куди скеровує машину.

Наступної миті «Мі-17» шарпнувся, дверцята багажного відсіку розчахнулись, і на землю полетіли мішки, ящики, коробки І папероаі пакети з продуктами. Роти спостерігачів розкрилися ще ширше, про« те страх і подив на обличчях поступились місцем розумінню.

— Сучий ти сину, га! — прогарчав сивочолий, переможно вишкіч рюючись.

Він радів. Тішився, що має поруч людей на кшталт Віктора, людей з головою на плечах, незрадливим герцем у грудях і залізобетонними яйцями поміж ніг.

А Левко збагнув, чим займалися Віктор Шако і Род Холмґрен у верч тольоті: чоловіки розрізали мотузки, що кріпили вантаж.

— Він розвантажує його! — долинув від пірамід рипучий голос Рої да. — Розтуди його маму, викидає все до дідька!

— Неї! уе-е-е-БІ — прокричав у відповідь Джейсон.

Левку здалося, хтось гарячим дротом проштрикує йому живіт. Вій не міг осягнути, як таке можливо: щойно він ледве стримував тріумфі а за одну секунду все помінялося — якась незрима сила викачала всКЙ ейфорію і вприснула її в груди Джейсона, і тепер тріумфував уже сиі вочолий.

— Чому вони кричать? — Сатомі смикнула хлопця за футболку. — \ Що відбувається?

Левко не відповів.

Вертоліт пришвидшувався. З отвору в задній частині корпуса ви-кочувались бутлі з горошком, консервовані фрукти, пакунки з си¬ром, свіжі помідори, капуста, огірки, банки з джемом, картопля. Продукти сипались немов з рогу достатку, залишаючи на західній частині тераси широченний слід. З лунким «дзинь» розбивались пляшки з вином й інша скляна тара; мішки з борошном падали мов бомби, розриваючись від удару і розпорошуючи білу пудру; кілька десятків консерв з рибою й тушкованим м’ясом зіграли барабанну арію на металевій поверхні ангару, коли «Мі-17» промчав над кра¬єм тераси. Консервні бляшанки, вдаряючись, рикошетили і залиша¬ли на циліндричній поверхні вм’ятини, неначе снаряди на танковій броні,. ;

Невдовзі гелікоптер вилетів за межі Паїтіті; продукти, мотлошачи гілля, висипалися просто в сельву. О 12:33 з вантажного відсіку ви¬сковзнув останній пакетик з приправами.

Віктор перевів стійку керування циклічним кроком гвинта вперед (віддавши від себе). «Мі-17» вирівнявся, потому нахилив ніс і, заклав¬ши крутий віраж, скажено ревучи моторами (ручка «крок-газ», що регулює потужність двигунів і, відповідно, підйомну силу гелікоптера, залишалась у крайньому максимальному положенні), понісся на пів¬день. Коли він пролітав над великою пірамідою, Род Холмґрен і Луїс Данкович привітали його радісними викриками.

Джейсон, відчуваючи, як груди розпирає від викиду адреналіну, під-ступив до радара і натягнув на голову навушники з мікрофоном.

СLХ

20 серпня 2012 ронц. 12:34 [UТС—5]

Паїтіті

— Маю тебе на моніторі, Вікторе. Вести прямо на нього? На екрані радіолокатора з’явилась ще одна світло-зелена цятка.

— Ні. Хочу зайти... — скрип електричних завад, —- ...і відрізати шлях до відступу. Найближчі злітні смуги були на півдні регіону

Мадре-де-Діос. — Веди на південь, але так, щоб я не віддалявся.

— На південь, о’кей... Тримай один-сім-нуль.

— Курс 1-7-0, підтверджую, — цятка посунула до нижньої части¬ни радарного кола.

Минуло трохи більше хвилйниі, і Джейсон, поправивши мікрофон, [знову озвався:

— Вікторе, прийом...

— Так, босе.

— Повертай 0-9-0... Ти вже маєш його бачити. — Сивочолий схопив бінокль, що завжди лежав поряд з радаром, і спрямував скельця на південний схід. Проте не бачив ні Віктора, ні літака — мабуть, обоє йшли низько.

— 0-9-0, — підтвердив зміну курсу Віктор Шако. — Поки не бачу.

Джейсон нетерпляче вистукував пальцями по поверхні пластико¬вого столу, на якому розташувався монітор радара. Точка, що позна¬чала невідомий літальний апарат, наближалась до Паїтіті. Не витри¬мавши, він викликав Віктора:

— Вікторе... е... між вами одна миля.

Секунд двадцять у навушниках лунало зловісне шипіння. Чоловік відчував, як зростає роздратування, коли «Мі-17» нарешті відповів:

— Ми притислись до «зеленки». — Так між собою чоловіки на-зивали тропічні зарості. — Я не хочу, щоб вони побачили мене рані¬ше, ніж я їх, але... —Джейсон уявив, як вертоліт «вгрузнув» у вм’ятині поміж верхівок дерев, причаївшись, наче звір на полюванні. — ...Але ні я, ні Гордон нікого не бачимо.

— Бляха, вони скоро зайдуть вам за спини. Продеріть очі. Це ж лі¬так, а не...

— Заткнись, Джейсоне, — обірвав тираду пілот. — У мене «го-лі» баки, і ми чекаємо на гостя, який цілком може виявитись озброє¬ним. — Наступні слова Віктор промовив тоном, яким раніше ніколи не звертався до сивочолого: — Повір, ми продерли очі, продерли так, як, чорт забирай, ніколи до цього в житті.

Джейсон прикусив язика.

Крізь навушники прорвались збуджені вигуки, і відразу потому Ві¬ктор сказав:

— Босе...

Голос став як раніше.

— Так?

— Є візуальний контакт, триста-чотири метрів на північ від нас. —

І зразу за цим: — Чо-о-орт...

— Що там?

— Це науковці.

— Які ще науковці? — не зрозумів Джейсон.

— Біологи з Прогресо... Я впізнав літак. Це «Сеэзпа» з наукової станції в джунглях.

— Е... Що вони тут роблять?

— Мабуть, летять дивитись на птахів чи ще якусь чортівню.

«Ідіоти». Віктор Шако підсвідомо очікував побачити військовий

розвідник, можливо, турбопропелерний «Тисапо», що стоїть на озбро¬єнні ВПС Перу, в гіршому випадку — вертоліт (він давно запитував себе, чому за стільки років — майже за два десятиліття з того часу, яку Пуерто-Мальдонадо стали припливати мерці, — ніхто з перуан¬ського командування не послав сюди гелікоптер?). Але науковці... Пі¬лот не горів бажанням збивати цивільний літак, який випадково опи¬нився не в тому місці.

Джейсон Х’юз-Коулман завагався. Якби в нього спитали «чому?», він би не відповів. Ще один пазл, який нікуди втулити. Глянувши в бі¬нокль, він уперше помітив білий силует на тлі зелених джунглів, що мчав просто на нього. Якщо він спостеріг літак на фоні пістрявих не¬трищ, значить, з літака вже давно видно Твердиню, що здіймається на тлі неба.

— Вогонь на ураження.

Віктор тягнув час, похапцем шукаючи інші способи вирішення про¬блеми, але, певна річ, нічого не знаходив.

—Там невинні люди, Джейсоне. Я думаю, вони не замислили ні-чого лихого.

— Навіть якби той літак був напхом напханий монашками, Вікто¬ре, монашками, які летять на зустріч із самим Папою Римським, ме¬ні було б начхати... Вибий з них усе лайно.

— Як скажеш, босе.

«Мі-17» випурхнув зі схованки поміж дерев і, нахиливши носа, ки¬нувся навздогін за жертвою.

— Тобі не здається, що ця гора попереду... вона... — Еріка силкува¬лася підшукати правильне слово. «Рукотворна?.. М-м-м... Ні». — ... Вона неприродного походження?

Ернесто Флоріо ніяк не відреагував. Він давно придивлявся до кам’яної формації, що вигулькнула посеред рівнинної сельви і спо-чатку здалася йому виходом породи на поверхню. Вона поки що бу¬ла далеко (Ернесто не розрізняв пірамід на пласкій вершині), проте перуанець уже зрозумів, що перед ним не скеля чудернацької форми, а руїни. Руїни споруди, котра древністю і монументальністю переважає

CLXI

20 серпня 2012 ронц. 12:40 [UTС-5]

У повітрі над Мадре-де-Діос

все, що до цього часу знайдено й відкопано в Перу. Втім, пілот не відповів на зауваження Еріки. По-перше, надто нереальною вида-валася споруда,’що стриміла посеред зеленої сельви, немов боро-давка на гладенькому тілі ящірки. А по-друге, Ернесто Флоріо не да¬вав спокою дим. Не так дим, як його раптове зникнення, що може свідчити лиш про одне — руїни не порожні, там є люди. Ернесто більшу частину життя провів у регіоні Мадре-де-Діос і, безперечно, знав про експедиції, що не вертались з нетрищ. Він також знав, що вони там шукали, і був майже певен, що, сам того не бажаючи, зна¬йшов Паїтіті. Тепер, поміркувавши трохи, Ернесто небезпідставно припустив, що плеяда трупаків, яких два десятиліття поспіль сплав¬ляють по Такуатіману з джунглів, якось пов’язана з тими, хто зага¬сив вогнище. (А ще він подумав, що анітрохи не здивується, якщо в найближчі кілька тижнів почує від приятелів з.Пуерто-Мальдона- до про чотирьох безмозких студентів, чиї імена їюповнили список принесених течією тіл.)

Сонце вийшло з-за хмар, і споруда проступила чіткіше.

— Ерні, поглянь, — вражено проказала жінка, показуючи паль-цем уперед. — Це щось неймовірне! Ти колись бачив щось подіб¬не? Це...

— Ану тихо! — скомандував Ернесто.

Літаки модельного ряду «Сessna172» негерметичні (вони не під¬німаються вище від чотирьох тисяч метрів, а на такій висоті людина не потребує спеціальних пристроїв, щоб нормально дихати). Рев мо¬тору вільно проникає в кабіну, через що перемовлятись у «Се5- Бпа 172» надзвичайно важко, яку навушниках (через мікрофон), так і без них. Зазвичай, єдиний звук, який чути підчас польоту, — гуркіт пропелера. Та цього разу Ернесто Флоріо розчув незнайомий шум, що вплівся у звичний рев його мотора. Він не впізнав його, проте сам факт, що він почув щось стороннє насторожував.

Пілот окинув поглядом небо перед кабіною, покрутив головою по сторонах. Нічого. «Сеssnа» підлітала до Твердині з південного сходу, «Мі-17» мчав навперейми з напрямку південь-південь-схід, тримаю¬чись вище літака, і широке прямокутне крило затуляло Ернесто той сектор, з якого насувався вертоліт.

Проте шум не зникав. І він надходив з-за меж кабіни.

Несподівано пілот помітив сіру пляму, що мчала ліворуч від літа¬ка. Крутнув голову, сфокусував погляд і... здригнувся. Неспокій вмить ущільнився, скипівши тривогою. Сонце світило з півночі, і на суціль¬ному килимі з верхівок дерев Ернесто виразно розрізнив тінь, що мча-

ла напереріз його літаку. Тінь то підскакувала, потрапляючи на осо¬бливо високе дерево, то зникала, провалюючись у виїмку між крон, але неухильно наближалася.

— Прокляття! — крило заважало огляду.

— Що таке? Щось із літаком?

— Еріко, будь ласка, ти не могла б перелізти в салон на заднє си¬діння і подивитись на небо зліва від літака?

— Що?.. Не розумію. Я не...

— Перелізь на лівий борт і подивись, що над крилом. Я через ньо¬го нічого не бачу.

— Подивитись на крило?

— НАД КРИЛОМ! — прокричав Ернесто.

Жінка не до кінця осягнула, що від неї вимагається, але, взявши до уваги тон пілота, слухняно полізла в задню частину салону. Притис¬нувшись до шибки, вона зрозуміла, що мав на увазі Ернесто. Щонай¬більше в сотні метрів від «Cessna», нахиливши лупату кабіну, нісся вертоліт. Віктор Шако і Гордон Лі Купер навмисно вели «Мі -17» на тридцять метрів вище за літак, який наздоганяли, щоб мати можли¬вість одночасно вести вогонь і гнатися за «Cessna» (вертоліт летить уперед нахиляючи корпус, якби пілоти переслідували літак на його ви¬соті, то мусили б перед кожним залпом'зависати і рівняти вертоліт).

Гелікоптер летів навперейми і знижувався.

«О, Господи! Ми зіштовхнемось у повітрі», — подумала жін¬ка, домалювавши в уяві траєкторію вертольота. Наступної миті вона запримітила дещо з боків вертольота, і це дещо скерувало думки в аб¬солютно іншому напрямі. За іронією долі Еріка Міджетт, роздивив¬шись у сонячному світлі гелікоптер без розпізнавальних знаків, що виринув з нізвідки, вигукнула те ж саме, що й Ґрем Келлі, вперше зі¬ткнувшись з «Мі-17»:

— It’s a gunship!

— Wha-a-at?! — повернув голову Ернесто Флоріо.

— За нами вертоліт... з ракетами!

— Не може бу...

Ернесто недоговорив, бо несподівано довкола його літака витягну¬лось кілька димових смуг. За мить попереду й праворуч від «Cessna», сельву розірвали чорно-червоні вибухи.

Еріка закричала; Ернесто залементував:

— Ой-йо-йо-йо-йо-о-ой! — не контролюючи звуки, що вилітали з рота.

Ракет було чотири, і лише дивом жодна з них не влучила в літак.

Тепле повітря торсонуло й підкинуло «СеБзпа». Вилетівши з димуа Ернесто завернув праворуч, підсвідомо відчуваючи, що мусить зійти з лінії стрільби. Розвернувшись на 180°, він побачив свого переслідуй вача «Мі -17» російського виробництва без жодних написів на бора тах. Розкриті двері багажного відсіку теліпались з боку в бік. Ернее* то примусив себе двічі глянути в тому напрямі, щоб упевнитись, що>! йому не приверзлося: по ньому щойно пальнув ракетами старезний gun$hip з розчахнутими навстіж стул ками задніх дверцят.

«Це якесь божевілля!»

Ернесто розганяв літак, прямуючи туди, звідки прилетів. Вертоліт насідав на п’яти.

— Що це було? Чому вони по нас стріляють? — кричала Еріка МИ джетт.

Максимальні швидкості «Сеssnа» і «Мі-17» практично однакові (відповідно, 226 та 250 км/год)?' і перуанець розумів, що втекти по прямій від нападника не вдасться. Вгледівши справа звивисту, але неї глибоку улоговину, що лишилася з часів льодовика* спрямував літак туди, різко поклавши його на праве крило.

Жінку відкинуло до лівого борту.

— Що ти робиш?

Крізь міцно стулені губи Ернесто не випорснуло жодного слова.,,,

Вертоліт не відставав, але, як і раніше, тримався на сотню футів вище літака.

Ернесто Флоріо опустив «Се55па» в роздолину і гнав на висоті п’ятнадцяти метрів над землею, скажено маневруючи. Він програвав у швидкості «Мі-17», але таким чином вберігав себе від ракет. ¥де| які моменти Віктор і Гордон Лі втрачали його з поля зору.

Улоговина, звиваючись, тягнулася на схід.

—* Якщо він дотягне до Ріо-де-лас-П’єдрас, ми його втратимо, —я сказав у кабіні «Мі -17» Гордон Лі Купер.

— Знаю, —“ хижо задерши верхню губу, відрізав Віктор Шако.Я

Вони спостерігали за літаком, чий силует мелькав крізь зарості.

Наразі не могли його підстрелити, але раніше чи пізніше «ЄеБЗпаі» доведеться піднятися над сельвою, ітоді вони наздоженуть втікача.

Звісно, якщо до того часу в баках лишиться пальне.

Віктор підняв «Мі -17» ще вище і відвів його на південь,.щоб пере« тяти шлях літаку, якщо його пілот раптом надумає рвонути до Проґресо чи Пуерто- Мальдонадо.'

На превеликий жаль, Ернесто Флоріо вважав, що перевага цілком і повністю на боці переслідувачів. Літак прямував на схід, що не влаштовувало перуанця. В тій стороні не було нічого, крім диких безлюд¬них лісів. Помітивши, іцо гелікоптер віддалився на південь, пілот ви¬рішив ризикнути: задер штурвал на себе, вивів «Cessna» з улоговини і різко повернув на північ. Зробивши повний розворот, він дременув у бік гір — на захід.

Маневр став несподіванкою для Віктора і Гордона Лі. Поки чоло¬віки розібрались, що й до чого, крихітний літак примудрився відірва¬тись на цілий кілометр. Вони надалі відтинали втікача від рятівного півдня (де були посадкові смуги, радіозв’язок і нормальні люди), про¬те відчутно відставали. «Мі -17» кинувся навздогін.

Ось тут Ернесто Флоріо зробив найбільшу і, хай як заїжджено це прозвучить, останню помилку у своєму житті: сподіваючись досяіти місць, де хтось зловить по радіо його заклики про допомогу, він завер¬нув на південь,. Флоріо достатньо було гнати літак вперед, зберігаючи вправно завойовану фору, і через п’ять (максимум, через десять!) хви - лин його переслідувач звалився б у сельву з сухими, мов пісок у Саха¬рі, баками. Але перуанець нічого не знав про проблеми з пальним на «Мі-17».

Через сорок секунд, зрізавши кут, гелікоптер наздогнав «Cessna». Віктор наблизився практично впритул, і Гордон Лі випустив по втіка¬чу дві пари ракет. Перша пройшла повз, надувши дві чорно-червоні вогненні кулі в товщі тропічного лісу. Зате одна з ракет з другоїлари (випущена з правого блоку Б-8В20А) влучила в хвостову частину лі¬така посередині між кабіною і вертикальним стабілізатором. Вибух розколов «Cessna» на дві частини і кинув передню просто під другу ракету, що вирвалася з лівого пускового блоку. Реактивний снаряд увігнався в кабіну і розірвав її на друзки. Складалося враження, що літак розтанув у вибуху: відносно цілими на землю падали два уламки крил і хвостове оперення.

— Хей-хо, Вікторе! зазвучав у навушниках радісний голос Джейсона. — Мені не привиділось? Ти справді підрум’янив їм зад?

— Ціль ліквідовано, — стомлено засвідчив Віктор Шако.

CLXII

20 серпня 2012 року. 12:49 [UTC-5]

У повітрі над Мадре-де-Діос

Віктор піднімав гелікоптер, навіть не зиркнувши на покажчики рівнів палива убаках. Він знав, що нічого не змінить,, і не хотів на них дивитися. Гордон Лі,таДжим;зо©ереджено;мовчали-безіПоясненьрозуміючи,

чому перший пілот так поквапно набирає висоту: Віктор Шако готував «Мі-17» до авторотації1.

Режим авторотації є аварійним, проте саме завдяки йому вертоліт 1 може м’яко сісти з непрацюючими двигунами. Щоб зрозуміти, що таке Я авторотація, достатньо згадати паперові (іноді пластмасові) пропелери 1 на паличках, з якими ми бігали у дитинстві, примушуючи їх обертатися 1 на вітрі під час бігу. В штатному режимі гвинт розкручується двигуна- Я ми і ніби «вгризається» в повітря (працює пропелером). При відмові І двигунів вертоліт знижується: тепер повітря потрапляє на лопаті гвин- 1 та знизу і тисне на них, примушуючи «ковзати» по потоку і крутячи їх І у томуж напрямі, що й при робочому двигуні (гвинт працює, як вітряк), і Обертання гвинта при авторотації не дозволяє гелікоптеру впасти, за- 1 безпечуючи можливість плавного зниження, а також (через спеціаль- 9 ний редуктор) підтримує роботу циркуляційних насосів гідравлічної сис- 1 теми і генератора змінного струму — вертоліт зберігає керованість, І пілоти мають живлення в кабіні. Втім, для успішного здійснення м’якої посадки необхідне виконання кількох умов, головною з яких є висота: І в момент переходу на аварійний режим вертоліт повинен мати достат- 'І ній запас висоти, щоб гвинт встиг розкрутитись і аеродинамічні сили, ,] що діють на лопаті, досягнули величин, достатніхдля переходу від убив- ] чого падіння до аварійного спуску. Віктор Шако подумував над тим, щоб приземлити «Мі-17» уже зараз, поки двигуни працюють, проте не ба- і чив жодного підходящого місця — сельва під ним була надзвичайно гус- і тою, — власне, через це Віктор не мав вибору, він мусив летіти в на- і прямку Паїтіті і набирати висоту, надіючись, що, коли мотори стихнуть і він почне авторотаційний спуск, таке місце знайдеться.

— Вікт’ре, чуєш‘ене? — проскрипів у навушниках голос Джейсо¬на. — Як ви?

— Прямуємо додому, — сухо відреагував пілот.

— Усе гаразд?

Віктор нарешті кинув погляд на циферблат паливоміра. Нуль в осно¬вному баку, нуль у додатковому. На секунду його огорнуло несамовите ] відчуття нереальності всього того, що відбувається. Чоловік розумів, і що датчики рівня палива розташовуються понад днищем баків, іншими і словами, у паливних ємкостях завжди лишається трохи пального, на- | віть коли стрілка паливоміра спадає на нуль, крім того, якийсь об’єм па- 5

____________________

1 Авторотація режим обертання повітряного гвинта гелікоптера, при якому енер¬гія, необхідна для обертання, відбирається від потоку, що набігає на гвинт, інши¬ми словами»! це обертання несучого гвинт® без участі двлгуна чи турбіни.

лива є в з’єднувальних трубопроводах і в самих двигунах, та попри це Віктор почувався, неначе вві сні. Він уперше за двадцять років польотів на вертольотах опинився у машині з порожніми баками. Не вірилося, що двигуни скоро заглухнуть, груди затоплювала ідіотська впевненість у то¬му, що він зможе долетіти до Паїтіті навіть зі стрілкою паливоміра, що мертво впирається в нуль. Відчуття протрималося секунду, а тоді зник¬ло. Це реальне життя, а не голлівудський фільм. Чуда не буде.

— Скільки до Твердині? — відповів питанням на питання пілот. Він бачив громаду Паїтіті, але не хотів покладатись на чуття і визна¬чати відстань на око.

— Дев’ять... десять миль, — повідомив Х’юз-Коулман.

«Сімнадцять кілометрів, — перерахував Віктор — без варіан-тів».

— Тощо, Віку? Всео’кей? — з надією обізвався Джейсон. —До-тягнете?

— Unable1, — нестерпно спокійним тоном актора, що озвучує комп’ютерні програми, промовив пілот. We can’t do it, Jason2.

— Чорт. Я- я можу чимось допомогти?

Віктор більше не озивався, то були його останні слова; він зняв на¬вушники з голови. Ані Джейсон, ані будь-хто інший більше не зможе йому допомоги, ніхто, крім нього самого, не здатен врятувати гелікоп¬тер, відтак розмови тільки заважатимуть.

— Ми загинемо? — У голосі штурмана клекотали чуттєві нотки: не так страх, як невдоволення й сум через усвідомлення, що доведеть¬ся помирати молодим, по суті не побачивши толком життя.

— Заткнись, Джиме, —тим самим незабарвленим тоном відповів Віктор. — Гордоне, шукай чистину, де можна приземлити Нір... у ра¬зі чого.

У «Мі -17» два двигуни ТВЗ-117, вироблені українським підприєм¬ством «Мотор-Січ», і першим зупинився правий.

— Падіння потужності у двигуні номер два, — зафіксував Гордон Лі.

Джим Ломбарді нервово смикнувся у штурманському кріслі. Лице

зблідло, і це стало відмінним індикатором внутрішнього стану Джима, зважаючи на те, що від природи хлопець смаглявий.

Підйом різко сповільнився — підкоряючись силам інерції, нутро¬щі пілотів полізли у верхню частину грудей. Навантаження по розкру¬чуванню гвинта лягло на лівий двигун, і той не справлявся. Все, на що

_____________________

1. Виключено, нездійсненно (англ.).

2. Ми не зможемо цього зробити, Джейсоне (англ.).

вистачало двох тисяч кінських сил з одного ТВЗ-117, — це підтриман¬ня горизонтального польоту.

Через три чверті хвилини заглух двигун номер один. Перед зупин¬кою він почав вібрувати і пирхати, немов живий, а тоді раптово став, наче його відірвало від гондоли потоком повітря. Кабіну залляли зву¬ки аварійної сигналізації.

— Engine #1 has failed. — Другий пілот згідно з інструкцією поін-формував про відмову лівого двигуна (так наче хтось із них міг не по¬мітити цього).

— Вимикай його, Джиме.

Віктор Шако зреагував блискавично: «крок-газ» — на нижній упор, ручку керування циклічним кроком — вліво на «малий газ». Вертоліт спочатку вирівнявся, потому задер носа і шугонув униз.

— Приготуватись до аварійної посадки! — перекрикуючи аварійне бемкання, наказав Віктор. —Джиме, відключи цю бісову сигналізацію.

Сигнали обірвались.

В момент зупинки двигунів «Мі -17» знаходився на висоті тисяча чо¬тириста метрів, що більш ніж достатньо для безпечного зниження в ре¬жимі авторотації. Поставивши «крок-газ» на нижній упор, Віктор змен¬шив до мінімуму крок гвинта, розмістивши площину лопатей практично паралельно до потоку повітря, підйомна сила зменшилась, і гелікоптер помчав у напрямі землі. Фактично в цей момент він падав, але тільки так пілот міг розкрутити двадцятидвохметровий п’ятилопатевий гвинт.

— Віку, швидкість... швидкість... — безперестану повторював Гор¬дон Лі, нагадуючи Віктору про вертикальну швидкість. Швидкість зни¬ження не повинна перевищувати 25—ЗО м/с, щоб перед приземлен¬ням її можна було погасити, збільшивши крок гвинта.

— Я слідкую, не дрейф. Шукай чистину. — Пілот зиркнув напра¬во і, побачивши, що Г'ордон Лі Купер з лицем вкритим краплинами поту вчепився побілілими пальцями в сидіння під своєю гепою, повто¬рив: — Знайди мені прогалину, Гордоне!

Другий пілот відпустив крісло і, витягнувши шию, став шукати міс-це, куди можна було б втиснути гелікоптер. Як на зло, всюди, куди не глянь, простягалася глуха пелена джунглів.

— Чорт, — лайнувся Гордон Лі.

Друга строго необхідна умова для м’якої посадки вертольота з не¬робочими двигунами — наявність вільної ділянки для приземлення.

Підчас авторотації гелікоптер приземляється «яклітак», знижуючись і одночасно рухаючись уперед, а не спускаючись вертикально.;

( при вертикальному спуску швидкість в останні моменти буде завеликою, і енергії гвинта не вистачить, щоб погасити її перед землею). Перед посадкою пілот різко збільшує крок гвинта, гвинт сповільнюється, під¬йомна сила росте, і вертикальна швидкість скочується до нуля. Вер¬толіт м’яко сідає з короткою горизонтальною пробіжкою — як літак. Якщо ж чистої й відносно рівної смуги немає, безпечне приземлення є малоймовірним.

Коли швидкість спуску сягнула 26,5 м/с, Віктор помалу збільшив крок гвинта. «Мі-17» сповільнив падіння (цього разу нутрощі чолові¬ків сплющились у нижній частині тулуба). Через секунду гелікоптер більше не падав, він плавно знижувався, несучись уперед. Віктор не¬сильно відхилив стійку керування циклічним кроком гвинта (так званий, cyclic) праворуч, перевіряючи, чи вертоліт слухається його. «Мі-17», ледь подригуючи (неначе сонний собака, що відганяє мух), відхилився вправо. «Все добре», — машина під контролем.

І тільки після цього пілот підняв голову, визирнувши крізь лобове скло.

«Лайно».

— У нас проблеми, — сказав Гордон Лі.

— Бачу.

Розкошлана сизо-зелена поверхня сельви наближалася. Віктор крутив головою, марно вишукуючи прогалини в кронах дерев. На де¬сятки кілометрів навкруг землю встилала ковдра з тропічного лісу. Пі¬лот зважував можливість відшукати пагорб, якесь місце, де верхівки дерев будуть близько до землі, щоб спробувати «продавити» рослин¬ність при посадці, проте нетрища виглядали настільки щільними, що годі роздивитися, де та земля. З наростаючою тривогою він міркував, що доведеться садовити «Мі-17»., де-небудь. А потім несподівано зло¬вив себе на іронічній думці: «Садовити?.. Оце оптиміст».

Гордон Лі Купер озирав джунглі справа від курсу і, сам того не усві¬домлюючи, щирив зуби. Повсюди триклятий ліс. Джим Ломбарді ту¬пився викоченими очима в стелю кабіни і, захлинаючись, белькотав:

— О, Господи..; Господи... Господи...

Від найвищих дерев вертоліт відділяло не більше ніж двісті метрів.

Віктор відчув, як долоні стають липкими.

Сто п’ятдесят...

З безпристрасним подивом Віктор Шако зауважив, що в таку кри-тичну мить міркує про цілковито сторонні, подекуди несусвітні речі.

Він раптом почав підраховувати, у скільки обійшлася Джейсону витівка зі скиданням харчів крізь задні дверцята.

Самих лише продуктів у вантаж¬ному відсіку було тисяч на сім-вісім доларів. Крім того, враховуючи, що година польоту «Мі -17» коштує три — три з половиною тисячі баксів (пальне, сервіс, те-се), своїм екстреним розвантаженням Віктор «ви¬дув» у трубу понад тридцять тисяч доларів. Слідом прийшла ще більш дивна думка: «Що вони тепер їстимуть? Адже... вертольота більше не буде. Нір сьогодні не повернеться. Більше не буде на чому літати за хар¬чами чи пальним для генератора». Звісно, у Джейсона лишається ма¬ленький «Колібрі», який на перших порах замінить «Мі-17». Принай¬мні харчі той карапуз зможе тягати. Але щось підказувало Віктору, що він помиляється: «Колібрі» не допоможе. Пілот якийсь час не розумів чому, і знадобилося кілька секунд, щоб мозок віднайшов причину: «Ко¬лібрі» не підстрахує, не виручить, тому що він, Віктор Шако, також не повернеться на Паїтіті. Сьогодні він загине.

Сто метрів...

«Паскудство...»

— П’ятдесят метрів, — відзначив Гордон Лі. Слова звучали так, наче рот другого пілота був набитий землею.

Нерівна зелена поверхня мелькала менше ніжу п’ятнадцяти ме¬трах під днищем «Мі-17».

Сорок метрів... Окремі гілки черкали днище.

Віктор опустив руку, намацавши пальцями важіль «крок-газ» з лі¬вого боку від крісла. Збільшення кроку гвинта, що є завершальним етапом авторотаційного спуску, на жаргоні вертольотчиків називаєть¬ся «підривом гвинта»: лопаті повертаються навколо поздовжньої осі, забезпечуючи найбільший можливий кут для потоку повітря, що на¬бігає («спираються» на повітря), підйомна сила стрімко зростає і...

— Brace yourselves for impact!1 — закричав Віктор і смикнув руч¬ку «крок-газ» на себе.

Він зробив усе правильно. Набрав висоту, «спустив» гелікоптер униз, коли заглухнули двигуни, тим самим розкрутивши ротор, вчас¬но виконав «підрив гвинта». Не його вина, що приземлятися довелось у непролазній сельві.

Шум лопатей поінакшав, поважчав, і вертоліт завис, викликавши почуття ущипливої порожнечі в животах Віктора, Джима й Гордона Лі. Швидкість зниження впала до 1 м/с, що було ідеальним для по¬садки... певна річ, якби було куди сідати.

Дві секунди «Мі-17» нісся просто вперед, зминаючи носом нещіль¬ні крони найвищих дерев. Лопаті чіплялися за гілки, гнулись і з див¬ним звуком (так наче лопає туго натягнутий дріт) ламалися. Щось

___________________

1 Готуйтесь до удару! (англ.)

дзвінко заскреготало в автоматі перекосу1, стійку керування цикліч¬ним кроком гвинта вирвало з рук Віктора. Ще за секунду, лишивши ,){| собою широкий тунель, вертоліт повністю зник У заростях, пішов, наче субмарина під воду. На коротку мить «Мі-17» зупинився, не по¬суваючись ні вперед, ні униз (Віктор устиг зміркувати, що, можливо, гуге переплетіння гілок втримає вертоліт і вони зможуть вибратися, спуститись на землю по ліанах), але порожній «Мі-17» важить сім тонн, і це занадто навіть для найтовстіших дерев на планеті. Пролу¬нав оглушливий тріск — затріщало зразу звідусіль, — і гелікоптер зі¬рвався.

В момент удару об землю Віктор побачив, як неприродно вигнулась шия Гордона Лі. Ліва ключиця зламалась, прорвала шкіру і, висунув¬шись практично на всю довжину, в’їхала у підборіддя. Другий пілот ,шахував на ляльку, якій невидимий малюк намагається відкрутити го¬лову. Ця думка стала останнім, що промайнуло у голові Віктора перед тим, як свідомість облягло чорнотою.

СLХІІІ

20 серпня 2012 року 13:00 [UТС-5]

Паїтіті

І Джейсон Х’юз-Коулман стояв біля ліжка і з сумом дивився на Семе-на. Біля розпухлої ноги росіянина порався Мел Барр. Сьома, знову І підключившись, лежав без свідомості.

— Що скажеш, костоправе? — придавлено спитав сивочолий.

— Кепські справи. — Після отруєння Ірландець говорив розтягну- I то, слова виповзали з рота однорідною клейкою масою. Руки, що бин- I тували ногу, час від часу смикались, і бинт вислизав з-поміж пальців.

— Наскільки кепські?

— Я дав йому антибіотики, але, боюсь, це не допоможе. Хлопцю І потрібна операція.

Джейсон підібгав губи. Стільки лайна звалилось на голову — ди- I версія, спалений барак, втрата «Мі-17» з усіма пілотами, тепер іще І Семен — і все, чорт забирай, в один день!

______________________________

1. Автомат перекосу — вертолітний механізм, що забезпечує управління вертикаль¬ним переміщенням, а хакож нахилами вертольота по крену (вліво, вправо) і тан- гажу (назад, вперед). Для цього автомат періодично змінює кут встановлення кожної лопаті залежно від того, де вона перебуває під час обертання. Стійка ке¬рування циклічним кроком гвинта (один з трьох основних важелів управління пе-реміщенням вертольота у просторі) безпосередньо регулює автомат перекосу.

— Ти зможеш ампутувати йому ногу?

Мел Барр випростав спину і повернув голову на боса:

— Ти питаєш, чи зможу я ампутувати йому ногу так, щоб він піс¬ля цього вижив? — відповіді він не ждав. Питання було риторич* ним. — Скажу так: «Jacksonville Jaguars»1 мають більші шанси виграти наступний «Super Bowl», ніж цей хлопчина — опритом* ніти після того, як я відітну кінцівку в тих умовах* що зараз ІМІ Паїтіті.

Сивочолий роздратовано форкнув і зиркнув у вікно. Більше за си туації, які він не міг контролювати, чоловік ненавидів лише ситуації, в яких він не міг нічого змінити.

Через хвилину Джейсон поцікавився, показуючи пальцем на не-притомного Сьому:

— Як думаєш, він міг організувати оце паскудство?

Ірландець здивовано звів брови:

— Хто — студент? Для чого?

— Можливо, їм вдалось зв’язатися з зовнішнім світом і... вони зна - ли про літак.

Але яким чином?

Джейсон знизав плечима:

— Не знаю... Може, вони знали, що їх шукатимуть, якщо вони не повернуться вчасно.

— Подивись на пацана, Джейсоне. Якщо не брати до уваги тих, хто врізав дуба, він найбільше постраждав.

Сивочолий прискіпливо обдивлявся нерухоме лице Семена з сіро- синіми колами під очима.

— Хіба не міг він сам хильнути отрути, наприклад, побачивши, що щось пішло не за планом, і таким чином зняти з себе підозри? НІ Джейсон морщив лоба. — Треба гарненько допитати Марко і Ама.„

В цей момент, потривожений маніпуляціями лікаря, Сьома очуняв, Лице перекривила гримаса болю. Побачивши сивочолого, хлопеці. вирячив очі.

— Джейсоне... Джейсоне...

— Говори, -— сказав чоловік.

— Я знайшов, — прохрипів росіянин. Перед очима стояли слова, викладені корою на землі.

_____________________________

1 «Джексонвільські ягуари# — одна з двох команд американської Національної фут« больної ліги, Kofpa за весь час існування НФЛ жодного разу не грала у фінально« му матчі за «Super Bowl» і не вигравала титул.

АТОМ — ПРОТОН — ЭЛЕКТРОН

Це ж так просто! Як він не додумався раніше? Потрібно було на-качатись до повного потьмарення галюциногенами, щоб усвідомити очевидне.

— Що знайшов?

— Константу... — слова давались Семену з трудом. — Велику...

— Що? — Сивочолий попервах не збагнув, про що говорить хло-пець.

— Відношення маси протона до маси електрона.

Обличчя Джейсона витягнулось. Вдруге за день усе перевернуло-ся в його голові. Не міг Семен організувати диверсію, а тоді, проки-нувшись, думати про глобальну константу, що дасть можливість до-копатися до таємниць Паїтіті.

— Зараз не час, Семене. — Сивочолий зм’якшився.

— Дайте мені листок паперу, — кривлячись, попросив хлопець.

— Послухай...

— Я наполягаю.

Джейсон потягнувся до стола, що стояв біля іншої стіни, і витягнув з шухляди чистий аркуш. Разом з ручкою передав росіянину.

— Відношення маси протона до маси електрона становить 1836. — Повернувшись на бік, Сьома написав число на листку.

— Це не точне значення, в числі є дробова частина, але вона нам не потрібна1. Ціла частина — 1836 — достатньо велика й безрозмірна,

а значить є одна¬ковою, що у нас, що в Паїтіті. — Хлопець перевів її у вісімкову систе¬му числення.

— У вісімковій системі 1836 дасть число 34548, — зна¬ючи на пам’ять цифри цивілізації Паїтіті, Семен намалював у нижній частині аркуша чотири символи:

Неслухняними пальцями відірвав шматок листка і подав Джейсону:

— Ось що треба шукати. Звеліть своїм людям — ученим, каменя-рам, усім, хто працює з каменями чи золотом, — хай шукають подіб¬ний напис у надрах Паїтіті.

Нічого не розуміючи, Мел Барр переводив здивований погляд з хлоп¬ця на чоловіка. Х’юз-Коулман забрав папірець і промовивддова, яких Ірландець не чув від боса за весь час роботи у Твердині:

— Все зроблю, Семене.

Сьома безсило повалився на спину і застогнав. Від болю із запали» очей струменіли сльози.

— Ти дав йому знеболювальне? — строго спитав Джейсон.

— Знеболювальне йому не допоможе.

Сивочолий схилив голову до плеча, намагаючись не дивитись ни хлопця.

— Зроби ін’єкцію кокаїну. Найкращого, який тільки є у Амаро. 1

— Добре, — кивнув лікар.

CLXIV

20 серпня 2012 року.

13:18 [UТС-5]

Паїтіті

— Він, — твердо заявив Амаро. — Це він мене зв’язав. — Коротун тицьнув пальцем на Марко Молінарі.

— Ам... А... — Колір збіг з обличчя кухаря, він став сірим, мов мрець

Довкола них згуртувались Джейсон Х’юз-Коулман, Мелл Барр, І'од

Холмґрен і Луїс Данкович. Віддалік за групою, що зібралась навпро ти піраміди, назирали Левко і Ґрем.

— Ти впевнений? — перепитав сивочолий.

— Абсолютно. — Повіка двічі смикнулась, Амаро вишкірився, щ Визнаю, Джейсоне, я винен, я був під кайфом, але нічого б не сталоен якби не цей італійський запроданець. Я точно пам’ятаю, як перед при ходом він увірвався в мої апартаменти, стягнув мене зі стільця І зв’язав. — Насправді недоросток пригадував лише те, як Марко тор сав його, відразу після чого він відключився, зате, прокинувшися її скрученими мотузкою руками й ногами, Амаро зробив висновок, що винен в усьому італієць. Хто ж іще?

— Я приходив, щоб розповісти про студентів! — закричав Молі нарі. — Щоб сказати тобі, що японка підкинула отрути в їдло!

Кухар зробив рух у бік Амаро, чи то збираючись штовхнути пігмея, чи то замахуючись, але Род Холмґрен випередив його, вдаривши по саком черевика під коліно. Марко скрикнув і став на коліна. Його Іо> лова опинилась майже на рівні з головою куцана.

— Ти хотів попередити Амаро, а потім дозволив усім, хто стільки років жив пліч-о-пліч з тобою, зжерти отруєну їжу? — просичлн Джейсон.

— Я... е... — Італієць затремтів, зрозумівши, до чого все йде.Джейсоне, нетреба, — почав благати, — ти робиш помилку. Прися¬гаюся, в усьому винні студенти.

— Віддайте Амаро його зброю, — наказав Х’юз-Коулман.

Довготелесий Род дістав з-за пояса пістолет і віддав його Амаро

Кіспе. Карлик зраділо вищирився.

— Ти знаєш, що робити. — Джейсон кивнув, показуючи на Мар-ко Молінарі.

Пістолет, здавалося, вистрелив сам по собі. Перша куля поцілила в обличчя кухарю, понівечивши його до непізнаваності. Поки тіло опа¬дало, розпластуючись по траві, Амаро встиг всадити в нього ще дві кулі.

Сатомі скрикнула, Грем з Левком несамохіть заплющили очі. Про¬вина за смерть італійця лежала і на них також.

— Може, варто було спитати, для чого він це зробив? — обереж¬но сказав Ірландець.

— Яка різниця? — відрубав Джейсон. — Хороший зрадник — мертвий зрадник. — І закрокував до свого котеджу.

Мел Барр знизав плечима. Різниця була. Попри те що він почував¬ся як після перепою, лікар пам’ятав, що найперші ознаки отруєння проявились саме у Марко Молінарі. А ще Мел чудово пригадував див¬ну поведінку Семена, який почав кричати про те, що в кухаря напад епілепсії, і потурбувався, щоб якомога швидше прибрати італійця з-перед очей тих, хто сидів за столами.

Ірландець провів поглядом Джейсона, а тоді розвернувся і зиркнув на трьох студентів, які, до кінця не отямившись, сконфужено тупцяли віддалік.

До вечора Род і Лу оцінили масштаби диверсії і доповіли Джейсо¬ну: спалено барак, зруйновано кухню, потрощені комп’ютери й інстру¬менти в одній з лабораторій, кілька куль прошили «Colibri», але ушко¬джень несумісних зі стабільним польотом не виявлено, загинуло двоє вартових-перуанців (обоє — від кульових поранень), один мачігуен- га звалився з великої піраміди, ще один — зник безвісти, археолог Джеррон Старкс випустив собі кишки. Загалом вісім (враховуючи пі¬лотів) трупів за один день — такого не було з часу заснування коло¬нії на Паїтіті.

У ніч з 20-го на 21 серпня кількість загиблих, хай як це дивно про¬звучить, зменшилася.

О пів на третю ночі з сельви виповз Віктор Шако. Він почав кри-чати, кличучи людей на допомогу, вартові розбудили Джейсона, і всі разом вони притягли пілота на терасу.

Віктор народився в сорочці: після аварії «Мі-17» чоловік відбувся переломом одного ребра і подряпинами. Гордону Лі Куперу і Джиму Ломбарді пощастило менше. Значно менше.

СLXV

Вівторок, 21 серпня 2012-го, став особливим днем.

Спочатку один із мачігуенга, якого поставили перебирати золоті прикраси, в пошуках наданих Семеном констант, притягнув Джейсо¬ну золотий ролик.

— Не зовсім схоже, там ще цятка і риска попереду. І в кінці трохи є. Але частина ніби збігається, — винувато пояснював індіанець.

Вихопивши ролик, Джейсон помчав до Сьоми, який другий день по¬спіль відлежувався у котеджі.

Навіть будучи під кокаїном (інакше він не міг, біль був настільки сильний, що Семен постійно непритомнів), хлопець втямив, що перед ним постійна тонкої структури, записана однорядковим вісімковим дробом. Риска, схожа на недомальований знак інтегралу, схоже, слу¬гувала розділювачем між цілою та дробовою частиною.

Не встигли росіянин з американцем усвідомити значення знахідки, як заявився ще один мачігуенга. Цього разу із золотою табличкою, на якій також був витиснений вісімковий дріб.

На табличці було зафіксовано число 3454,116124674, яке при кон¬вертації у десяткову систему давало величину 1836,1526675, котра з точністю до мільярдної долі відображала відношення маси протона до маси електрона.

Сьому ледь не розірвало від емоцій. Джейсон теж не стримував збу¬дження.

— Чорт забирай, хлопче, скільки тобі платили у Швеції?

— Ну... в мене була стипендія.

— Так скільки?

— 1200 евро в місяць.

— Я платитиму тобі 12 000, якщо ти працюватимеш на мене.

Семен стримав посмішку і простягнув Джейсону руку. Чоловік потиснув її. Всередині у хлопця все палало.

Хай йому грець, він був готовий працювати безкоштовно.

СLXVI

22серпня 2012 року. 11:08 [UТС-5]

Паїтіті

Віктор Шако повернувся з вильоту о дев’ятій ранку, привізши трохи провізії і спеціальне замовлення Джейсона — електричне крісло-ко-

ляску «іСІїаіг МСЗ 1.612» для пересування як у приміщеннях, так і надворі. Напхане всілякими функціями (підйом сидіння, нахил спин-

ки в будь-який бік, незалежно від висоти підйому, спеціальна програ-ма маневрування у вузьких коридорах тощо) крісло більше нагадува-

ло сидіння пілота надсучасного винищувача, ніж інвалідний візок.

Коштував «іСИаіг» недешево — 6000 евро, але Х’юз-Коулман вважав його цінним капіталовкладенням.

Презентувавши подарунок Семену, Джейсон посадив його в крісло,

повіз підземними коридорами і через якийсь час викотив у ліс, залишивши Твердиню через один з виходів на північній стіні першого рівня.

— Куди ми їдемо, Джейсоне? — спитав Сьома.

— Ти не бажаєш прогулятися? Освоїтись із новим транспортним засобом? Крім того, я хочу просто поговорити.

— Чому ви безперестану трощите граніт? — Після ранкової порції кокаїну росіянин почувався чудово. Біль відступив. — Нащо вам

стільки каміння?

— Це і камінь, і не камінь водночас.

Вони спинились метрів за сто від Твердині, не заїжджаючи в джунглі. Х’юз-Коулман показав хлопцю, як повертати крісло. Хлопець і чо-

ловік розвернулись обличчями до руїн.

—Тобто?

— Я Видовбав перші зразки з мурів Твердині років вісім тому, бо вважав, що натрапив на унікальну сировину — невідомий матеріал з не¬звичайними властивостями.

Каменоломень у сельві немає. Найближче місце, з якого теоретично можна видобути кам’яний блок такого розміру, — Джейсон показав рукою на перший ліпший камінь зі стіни ниж-нього рівня, — лежить у Андах за триста кілометрів звідси. Поглянь на них: дві, дві з половиною, три тисячі тонн! Це за межею раціональної ін¬женерії. Хай якого захмарного розвитку сягне цивілізація, вона не мо¬же вправлятися з брилою, що важить, як... як... — чоловік затнувся, на¬магаючись добрати слушне порівняння, — як сто літаків. Це безглуздо! Не на цій планеті, і не з нашими фізичними законами. Я довго думав, і єдиний спосіб, який зміг собі уявити для будівництва подібних стін, по¬лягав у тому, що мегаліти не висікали і не перетягували. їх робили на місці. Будівничі Паїтіті виліплювали їх чи, якщо хочеш, виплавляли. Інакше кажучи, ці люди вміли робити суміш, яка, застигаючи, перетво¬рювалась на камінь, я в це вірив і сподівався знайти секрет.

— Як бетон, — подумавши, вставив Сьома.

— Ага. Тільки це не бетон. Що більше зразків я діставав, то біль¬ше переконувався — мегаліти таки висікали.

— Але де?

— Метт Подольські, геолог, проаналізував складі дійшов висно¬вку, що не знає, звідки походять камені.

— То вони... звідти? — І вірячи й не вірячи самому собі, хлопець тицьнув пальцем у небо.

— Ні. Якби брили мали позаземне походження, Метт сказав би. Все, що прилітало до нас «звідти», має конкретні характеристики. Камені Паїтіті не є екстраординарними з точки зору геологічної будови, але вони по-своєму унікальні: до цього часу нічого подібного нам не тра-плялось ні на планеті, ні за її межами. Метт припускає, що порода, з якої вирубували мегаліти, походить з девонського періоду1, тобто її вік на¬раховує чотириста мільйонів років, а тому гіпотетично такі пласти мо¬жуть залягати десь дуже глибоко під поверхнею Землі.

«Чотириста мільйонів років!» — Сьома тихо присвиснув.

— І ось, — правив далі Джейсон, — підчас одного з експериментів над зразками ми виявили... ми... — сивочолий став затинатися і зазвучав, мов подерта плівка, — аналізуючи зразки, мої хіміки... зіткнулися з де¬чим... незвичайним... неймовірним... я б навіть сказав: фантастичним. З чи¬мось, що абсолютно не вписувалось у сучасне бачення світобудови.

Росіянин зрозумів, що не дихає, лиш тоді, коли серце боляче смик-нулось. Хапнувши повітря, він одним махом випалив:

— Що то було, Джейсоне?

________________________________

1 Девон (девонський період) — четвертий геологічний період палеозойської ери, який почався приблизно 420 млн років тому і закінчився 360 млн років тому.

Джейсон стрепенувся, неначе злякавшись, що наплескав зайвого, і заговорив звичним сухуватим тоном:

— Бачиш оту сіру глиняну формацію, схожу на видовжену купку слонячого лайна? — Конічна сіро-коричнева споруда, що витикалась із землі за три метри від Семенового візка, більше скидалась на пе-черний сталагміт, проте Сьома не став прискіпуватись до порівнян¬ня — місцями оповідач із Джейсона був нікудишній. — Це термітник.

Термітник здіймався серед кола чистої землі, сягаючи півтора ме¬три у висоту. Трава не підбиралась ближче, ніж на крок, до його шка-рубких попелястих боків.

Росіянин кивнув. Сивочолий продовжив:

— Великий, майже як людина зростом, ге? Він, певно, вдвічі стар-ший за тебе, Семене. Термітник збудований з глини, піску, перетрав-леної целюлози, шматків деревини тощо. Все це скріплено слиною й ви¬порожненнями термітів-робітників. Деякі бувають настільки міцні, що їх не зруйнувати, навіть увігнавшись на повній швидкості вантажівкою. Обивателю може здатися, що термітник порожній, але це не так. На відміну від мурах, терміти намагаються не контактувати з повітрям: во¬ни вразливі до сонячного світла і їх кутикула1 надто тонка, щоб утриму¬вати вологу. Якщо термітам треба кудись дістатися, їм легше вирити ту¬нель, ніж йти по відкритій місцевості. Зовні термітники виглядають мертвими, проте там, усередині, вирує життя. — Джейсон відійшов на кілька кроків і присів коло глиняного конуса. Дістав з кишені кулькову ручку, ввігнав її в термітник і став безжально розколупувати стіну. За хвилину на його долоні опинилось кілька розтертих шматків, серед яких копошилися білі робітники — крихітні істоти зі схожою на перлину сфе¬ричною голівкою без очей і тендітними, майже прозорими лапками. Джейсон показав вміст долоні Семену. — Бачиш?

Між тим навколо утвореної пробоїни завирувала робота. Назовні вилізло півсотні солдат. У них було подібне до робітників тіло (не довше за десять міліметрів), але значно більша голова, увінчана гіпертрофо- ваними щелепами. Солдати вишикувались фалангою, налаштовані від¬бити напад будь-якого ворога, поки робітники спішно залатуватимуть дірку. Ворога, звісно, не було, та солдати й без того були приречені: піс¬ля поновлення стіни воїни не зможуть повернутись у термітник і заги¬нуть на сонці.

— Тобі відомо його справжнє призначення?

___________________________________-

Кутикула (від лат. сuticula — шкірка) — у безхребетних: багатошарова зовніш¬ня структура, що формує їх екзоскелет.

— Кого? Термітника?

— Так.

Сьома заперечно похитав головою. Сивочолий струснув термітів з долоні.

— Терміти не живуть у термітниках. Насправді, крім робітників і солдат, ти нікого не знайдеш у цьому конусі. Запаси їжі, личинки, ко¬ролева колонії, інші репродуктивні особини — вони всі не тут.

— А де?

Х’юз-Коулман опустив вказівний палець:

— Під землею. Термітник — це надбудова, яка захищає підземне гніздо. Він оберігає гніздо від тварин, що можуть ненароком наступи¬ти й провалитись або ж навмисно підкопати колонію.

Відверто кажучи, Сьомі було начхати на термітів. Він ледь не бо¬жеволів через інше —Джейсон не розповів, що дивного було в зраз¬ках із мегалітів.

— Джейсоне, скажіть, що було в тих каменях!

На диво, сивочолий не примусив себе впрошувати.

— Деякі уламки стіни змінювали вагу.

— Що? — зморщив лоба хлопець. — Як це? Вони ставали нева-гомими? Маса не може змінюватись.

— Ні. Камені змінювали вагу інших об’єктів. Принаймні так це ви¬глядало спочатку. Ми вимріювали вагу зразків на електронному при¬строї, коли виявили, що вага одних і тих же уламків, зважених двічі, разюче розходиться. Спершу вирішили: щось негаразд з вагівницею і замінили її. Та вже через день невідповідність стала помітною навіть без вимірювальних пристроїв. Приміром, лаборант після зважування фіксував у журналі, що в коробці сімсот шістдесят грамів породи, а но- сій-мачігуенга ледве втримував ящик обома руками. Варто було під¬нести зразок до шальок вагівниці, як він парадоксальним чином втра¬чав у вазі. — У цьому місці росіянин недовірливо скривився. — Тоді ми очистили лабораторію, викинули все зайве, залишивши тільки ва¬ги, понаставляли купу сенсорів. Я вибрав один зі зразків, який пово-див себе дивно, і!..

— І?

— Нічого. Провели сотню експериментів, у жодному з яких зміна маси не перевищила похибку вимірювання.

—Джейсон підійшов упри¬тул до Семена, заступивши термітник.

— І я зрозумів, що причина не в каменях. Тобто не в тих каменях, які ми зважували, а в чомусь, що бу¬ло поряд із вагами.

Я наказав повернути в лабораторію всі винесені предмети — меблі, комп’ютери, довідники, канцелярське начиння, до¬

слідні зразки — і вилучав їх один за одним, поки не натрапив на причи¬ну. Нею виявився гладкий чорний камінець завбільшки з гусяче яйце. Добряче порившись, я відшукав ще двійко менших: один як ґудзик, ін¬ший — не більше горошини. Ці камінці, перебуваючи поряд із вагами, впливали на все, що зважувалось, полегшували предмети.

— Камені зменшували вагу інших каменів? — «Bullshit». Сьома мотав головою, лише з міркувань власної безпеки стримуючи зневаж¬ливу посмішку."

— Не тільки. Потім ми клали на шальки чайник, лептопи, стоси книжок. І щоразу вага зменшувалась. — Джейсон змахнув рукою, ні¬би манячи хлопця, і відкарбував: — Семене, ті камені впливали не на об’єкти на вагівниці, а на те, що надає ваги всім об’єктам на Землі.

Семенів борлак смикнувся:

— На силу тяжіння?

— Так.

— Я не вірю вам.

— Я знав, що ти не повіриш. — Сивочолий посміхався. — Ма-буть, знову думаєш, що я божевільний. — Він нахилився, залізши ру¬кою в кишеню за спинкою крісла і витягнув звідти дванадцятифунто- ве1 гарматне ядро. — Тримай. Це подарунок мого колеги з Італії, підводного археолога. Він дістав цю «кульку» з якогось корита, що за¬тонуло біля берегів Сицилії років двісті тому. — І він вклав чавунний снаряд хлопцеві в руку.

Ядро було чорним, шкарубким, відчищеним від іржі. В одному міс¬ці виступав затертий рельєфний символ, що, мабуть, був підписом майстра або ж свідчив про належність снаряда до певного корабля чи флотилії. Ядро легко поміщалосьу долоні, правда, Сьомі довелось на¬пружувати руку, щоб втримати його.

— А тепер візьми ось це. — Джейсон дістав з кишені джинсів ка¬мінець... такий само чорний, як і ядро, але завбільшки з гусяче яйце, і поклав його в іншу долоню Семена.

Камінець нічим не вирізнявся. На дотик — звичайний уламок від¬шліфованої скелі.

— Це він? — одними губами запитав Сьома.

— Ти ж мені не віриш, — лукаво зблиснув очима Джейсон.

Хлопець знав, що мусить робити, проте вагався. Через секунду він

може впевнитись, що Джейсон — кінчений шизофреник, і тоді... Але в тому-то й проблема: він тупо не знав, що тоді.

________________________________

1. 12 фунтів = 5,44 кг; діаметр такого ядра — 120 мм.

Швидким рухом Сьома сумістив долоні, розташувавши ліву (в якій лежав камінець) під правою. В ту ж мить:

— О, блін... FUCK!!!

«Або ми обоє шизофреники, або я сплю, або я обдовбався в гів-но, або...»

Гарматне ядро полегшало. Хлопець легко, не напружуючи перед-пліччя, підтримував його долонею. Спочатку йому здалося, що він три - має на руці більярдну кулю, а згодом і того легше — порожнисту ди¬тячу іграшку, зроблену з пластмаси. Сьома перекотив ядро вперед, поставивши його на кінчики вказівного і середнього пальців, і... май¬же не відчував ваги. Що найдивніше — Сьомі приверзлося, що рука теж стала легшою, немов наповнилась повітрям.

По тому він обхопив шерехате ядро всією долонею, і прибрав ка-мінець. Снаряд знову став дванадцятифунтовим.

Цілу хвилину Сьома, наче приморожений, дивився на камінчик. Зрештою жбурнув на траву коло візка і слідкував, як той падає. Нічо-го незвичайного: уламок не спланерував і не завис у повітрі. Хлопець підібрав його і, зафіксувавши правий лікоть на коліні, розташував ка-мінець над ядром. Снаряд поважчав, та не набагато. При такому по-ложенні пропорційного зростання ваги не відбулося.

«Стоп! Стоп! Стоп! Не піддавайся, — подумки накручував себе Се-мен. — Це просто фокуси і нічого більше. Лишайся критичним і не вір усьому, що плеще цей чувак. Це можна пояснити... гм-м... це може бути... магнітне поле. Так! У камінці схований потужний магніт, який відштовхує ядро!»

Щоб перевірити здогадку, Сьома взявся наближати камінчик збо¬ку до снаряда. На цей раз нічого не змінилося. Він підсунув уламок упритул до ядра, але той не відштовхнувся і не прилип, не полегшав і не збільшив ваги.

«Без паніки, чувак! Тільки без паніки. Це можна якось поясни¬ти», — але серце більше не слухалось мозку і нарощувало темп.

— Це не магніт, хлопче. — Джейсон пильно спостерігав за мука-ми Семена (подумки підсміюючись над ним). — Можеш узяти в доло-ню відламану гілку, інший камінь чи навіть пригоршню землі. Нічого не зміниться. Зараз ти на хибному шляху.

Росіянин і сам збагнув, що камінчик і ядро ніяк не взаємодіють. Ефект зменшення чи збільшення ваги настає тільки тоді (Сьома ще раз повторив найперший дослід), коли чорний камінь опиняється на шляху силових ліній гравітаційного поля: знизу він їх відтинає, а звер¬ху — викривляє вниз, спричиняючи незначне збільшення ваги.

— Ох, блін... — облизав пересохлі губи Сьома.

— Ти второпав, що це означає? — розсміявся Х’юз-Коулман. — Камінь діє на поле, а не поле на нього. І вони, — він ще раз тицьнув на Паїтіті, — про це знали.

— Е... у... — Семен тільки очима кліпав, а говорити не міг.

— Чомусь так поводяться лише поодинокі камені. Якщо взяти по масі — приблизно 0,006 % від загальної маси видобутої породи. — На¬ступні кілька речень Джейсон випалив на одному подиху з їдким роз¬дратуванням: — Я до цього часу не можу виявити закономірність. Ось цей зразок на 55 % складається з польового шпату №[А15і308], на 28 % — з чорного моріону (різновиду кварцу) і на 17 % — з темноко-лірного мінералу біотит; він має густину 2798 кг/м3 і твердість 90 НИА за шкалою Роквелла'. Я можу витягти з Твердині тисячу ідентичних ка¬мінців, проте жоден не взаємодіятиме з гравітаційним полем. Тобто не взаємодіятиме інакше, ніж взаємодіють усі інші тіла у відомій нам частині Всесвіту. — Чоловік зітхнув, придушивши хвилю обу¬рення. — Звідтоді ми стали шукати, Семене. Щодня довбаємо стіни, виймаємо з надр Твердині тонни породи і вилучаємо шматки, що зміню¬ють гравітаційне поле. Потім фотографуємо, визначаємо їхній склад, вимірюємо магнітний момент, густину, теплопровідність. А ще опромі¬нюємо, розігріваємо, заморожуємо. А ще роздивляємось під мікроско¬пом, пропускаємо струм, поливаємо кислотами, поміщаємо у вакуум. Намагаємось зрозуміти чому. Поки що — безрезультатно.

Джейсон простягнув руку і забрав чорний камінець у Семена. Ядро лишалось у руках у хлопця.

— Чотири роки тому в Чорній кімнаті знайшли діру. — Зненацька він стишив голос, немов остерігався, що Твердиня підслухає і не дасть поділитись своїми таємницями; хлопцю довелось витягувати шию, щоб чути. — Каменярі сколювали породу з долівки і натрапили на отвір ді¬аметром 11,6 см, що вів углиб. Хоча правильніше буде сказати, що вів нагору, бо він йшов знизу, з надр Твердині. Та циліндрична порожни¬на починалась (чи то пак обривалась) у глухій каменюці на відстані со¬рок шість сантиметрів від долівки Чорної кімнати. Складалося вра¬ження, наче хтось бурив свердловину з-під землі — знизу наверх, пробиваючись на поверхню, — а тоді раптово покинув роботу, зупи* нившися за сорок шість сантиметрів від цілі.

_________________________________----

1 Твердість — властивість матеріалу опиратися проникненню в нього іншого, більш твердого тіла. Твердість по Роквеллу визначається відносною глибиною вдавлен¬ня алмазного конуса в поверхню матеріалу, що тестується. Максимальна твер¬дість по Роквеллу (шкала А) — 100 одиниць.

ТВЕРДИНЯ

Говорячи, Х’юз-Коулман дивився вбік. Здавалося, він не помічав Семена і розмовляв сам із собою.

— Перший раз, коли мені її показали, я не надав дірці ніякого зна¬чення. Вирішив, що то технологічний отвір, який проробили, запиха- ючи особливо великий мегаліт у фундамент Паїтіті. Наступного дня я посвітив у неї ліхтариком. Потім кинув п’ятицентову монету і... не почув нічого. Мій «нікель»1 летів настільки довго, що, коли досягнув дна, звуку від падіння не було чути. — У цьому місці Джейсон затих.

— І що ви зробили? — Сьома нетерпляче і безцеремонно смик¬нув чоловіка за штани.

— Наказав роздовбувати його. Порода не піддавалась, відбійні мо¬лотки перегрівались і горіли, свердла ламались, та попри все санти¬метр за сантиметром ми розширювали отвір, вгризаючись у надра Па¬їтіті. Спаливши кількадесят тонн дизельного пального, ми видовбали колодязь глибиною тринадцять метрів, а отвір і далі йшов у глибину: строго вертикально, і з незмінним діаметром 11,6 см. В певний мо¬мент я припинив усі роботи. Чорна кімната лежала найглибше серед усіх, що розкопали, і я втямив, що під нею не мегаліт, а суцільний пласт, на якому спочиває вся Твердиня. Каменярі повернулись до стін, які піддавались легше, проте та чортова діра залізла мені в голову і не давала спокою. Мені стало цікаво: наскільки вона глибока? І куди (а точніше — звідки) веде? Я опустив у неї линву і дна не дістав. Взяв довшу — метрів на сто — результат той самий. Тоді зв’язав докупи всі мотузки, що мав на той час, причепив тягар на один кінець і став спускати в отвір. Я витратив усю довжину — більш ніж триста ме¬трів, — але тягарець і далі теліпався підвішений.

Семен слухав, не перебиваючи, і відчував, як у животі спурхують метелики.

— Тоді я замовив у Лімі сталевий трос діаметром чверть дюйма2 і найбільшою довжиною, яку тільки могли забезпечити на заводі-ви-робнику. Бухту доставляли на «Мі-8»; «Colibri» не міг її підняти. Дерев’яну котушку насилу заштовхали в Чорну кімнату. Потому за¬фіксували вільний кінець і стали розкручувати трос.

— Вистачило?

Джейсон скрипнув зубами, але спробував посміхнутись.

— Ні. Трос обірвався.

— Тобто? Його щось обрізало там, у глибині?

_____________________________

1 Сленгова назва п’ятицентовика в США.

2 6,35 мм.

— Він обірвався підвласною вагою.

Сьома несподівано втямив, що його щелепа відвисає, геть як у ляль-ки-маріонетки, що випала з рук ляльковода, але він не може нічого зробити, щоб це припинити.

— Скільки ж ви...

— Трос був хороший, міцний і відносно легкий — погонний метр важив 162,4 грама. Загалом той пучок дротів був номінально розра¬хований утримувати три тонни і двадцять кілограмів.

Хлопець зробив спробу підрахувати, скільки метрів було в стале¬вому канаті, якщо він розірвався під власною вагою, але жахнувся піс¬ля першого ж наближення.

— Наскільки ви його опустили? — він таки озвучив до кінця своє питання.

— Трохи більше за номінал — у дірці теліпалося три тисячі п’ят¬десят кілограмів.

— Срань Господня. — Семен обома руками схопився за голову.

— От і я так сказав, коли трос дзизнув і шугонув униз. На той час ми спустили в діру 18780 метрів. Дна не було.

Дев’ятнадцять кілометрів! Це глибше за найглибшу свердловину, пробурену на Землі. Навіть якщо свердлити з дна Маріанської впадини.

Х’юз-Коулман вчепився за ручки інвалідного візка і розвернув Сьо¬му обличчям до входу на північній стіні Твердині.

— От я й думаю, Семене, що вся ця триклята конструкція — всьо¬го лише термітник. Грандіозний, прекрасний, досконалий з інженер¬ної точки зору, але загалом — непотрібний. Термітник, який звели з єдиною метою: захищати те, що лежить під ним...

СLХІІ

23 серпня 2012 року, 07:52 [UТС-5]

Паїтіті

Левко прокинувся і здригнувся. Сьома лежав на боку, незграбно ви¬тягнувши зламану ногу, і свердлував його поглядом. Очі пломенили- ся сріблом. Біля матраца стояла ввімкнена електрична лампа — єди¬не джерело світла, якщо не брати до уваги відблисків стаціонарних коридорних світильників.

— Чого вилупився? — прохрипів українець. Горлянка була сухою після сну.

— Доброго ранку, — рівним голосом привітався Семен.

— Добрий... — Левко сів. — Ти повернувся з котеджу?

«Очі... Що, в біса, з його очима?:

Повільно, наче дайвер на вісімдесятиметровій слибинй повернувши голову, росіянин глипнув на годинник.

— Так. Годину тому.

Лео не стримався і покосився на «іСЬаіг», який стояв біля Семе-нового матраца. Потім встав, потягнувся і почав натягувати джинси й футболку.

— Я вмиватися.

— Ти кудись виходив уночі? —раптово поцікавився Семен. ,

- Ні, — без заминки відповів українець, щ Чого питаєш?

— Побачимося за сніданком, — закінчив розмову Семен.

Українець сконфужено знизав плечима:

— Гаразд.

. Вийшовши на терасу, Левко потягнувся. По тому пройшовся долонями по переднім кишеням і раптом виявив, ЩО ВОНИ порожні.; Поплескав по них, розгладив складки, зрештою заліз долонями всередині ну. Ні, не помилився |g§ кишені пусті, v Де ж вона?.. — пробурмотів хлопець.

ВІн рромацав пальцями задні кишені там також нічого не було.

Обдивився довкола себе, але не знайшов того, що шукав.

Нашвидку почистивши зуби і розтершись вогким рушником, Лев-ко спустився назад у «нору». Сьома збирався йти (чи то пак їхати) на сніданок.

Ти не бачив мою флешку?. - спитав українець.

— Яку? .

Ну, мою звичайну флешку. Чорна така, розсувна, у вигляді зЩ пальнички «Kingston» на 4 гігабайти.

—і Ні, не бачив, — буркнув Семен, ввімкнув електродвигуни і поі дався нагору.

Левко передивився свої речі. Згодом, скориставшися тим, що у «норі» нікого не було, зазирнув у наплічники Ґрема І Сатомі.

Флешки не було.

СLХVІІІ

Через сорок хвилин Джейсон Х’юз-Коулман і троє стрільців (Боб: Марголіс, Роджер Зорн і Луїс Данкович) повантажились у «Колібрі» і вирушили на захід.

Треба було вирішити купу питань, налагодити nt>$j ставку їжі й пального, і найголовніше знайти- новий вантажний вертоліт.

Четвертий «спецназівець» (довготелесий Род Холмґреп) повів індіанців на кокаїнові плантації. Збір коки не припинявся: і Джейсон, і Амаро потребували грошей. Багато, багато грошей.

Науковці повернулись до роботи, колючи, плавлячи й роздивляю¬чись крізь мікроскоп аномальні уламки, видовбані індіанцями-каме- нярами зі стін Твердині.

Під час сніданку Сатомі виявила, що до неї повернувся зір. Поки що не повністю, але зіниці почали реагувати на світло, і японка роз¬різняла рухомі силуети. До вечора того дня (а то був четвер, 23 серп¬ня) зір відновився повністю.

Левко так і не знайшов своєї флешки.

CLXIX

24 серпня 2012 року. 06:47 [UTC-5] Паїтіті

«228».

Сьома сів так різко, що мусив виставити руки, щоб не скотитися з матраца.

— О, Боже... — прошепотів він, і вірячи й не вірячи тому, що пе¬режив уві сні за мить до пробудження. Не може бути..:

. У нозі пульсував жар, під час рухів стегном узагалі здавалось, на¬че в м’яз застромили розігріту до білого кочергу, страшенно хотілося пити, хотілось знеболювальних пігулок чи... кокаїну, проте всі ці по¬чуття були затушовані, проступали наче через целофан, і Сьома міг

з ними миритися. Набагато гіршим (і важливішим) видавався після- смак сновидіння. А снилося хлопцю, як він...

сидить у батьківському котеджі на півдні Франції, ліворуч від нього розчинене вікно (вітер гойдає фіранки), крізь яке постає дивовижний вид на гори. Він дивиться телевізор. Йому не подо¬бається те, що бачить, він переЛикає канал, раз, другий, тре¬тій, і все марно, бо скрізь показують одне й те ж екстрений випуск новин. Зрештою він кидає пульт на диван, намагаючись відмежуватись від зображень, що миготять у телевізорі, але мо¬зок хоч-не-хоч всотує інформацію з «ящика». На екрані з’яв¬ляється велетенський авіалайнер: білий корпус, гострий ніс, си¬ньо-червоні навскісні смуги на горизонтальному стабілізаторі (Сьома розуміє, що лайнер належить «Air France»). Картинка не статична, проте літак не рухається — камера «повзе» над фо¬тографією.

В лівому нижньому куті телевізора ріже очі крикли¬вий червоний напис «BREAKING NEWS», відразу за яким йде фраза,

набрана меншим кеглем: «Air France Flight 447 disappears over Atlantic»1. Справа, в правому нижньому куті, стоїть дата — / червня 2009 року. І сторожкий, немовби придавлений голос дик¬торки за кадром промовляє:

— ...очікуваний час прибуття рейсу 447 в аеропорт Шарля деГолля 9:10ранку. Зараз 12:47, лайнер не з’явився. Уламків та¬кож не знайдено. З оперативного штабу, який засідає в одно¬му з терміналів, надійшла інформація, що востаннє пілоти зв'язувались з бразильським диспетчером о 2:10, перебуваючи над Атлантикою приблизно посередині між узбережжям Бра¬зилії та Сенегалом. На борту літака перебувало двісті шіст¬надцять пасажирів і дванадцять членів екіпажу. З кожною хви¬линою шанси на те, що хтось із двохсот двадцяти восьми людей вижив, катастрофічно меншають...

Двісті двадцять вісім людей...

Сьома гикнув від несподіванки й переляку.

1 червня 2009 року в Атлантичний океан упав літак, на борту яко¬го було двісті двадцять вісім людей. Семен не міг пригадати, чи справ¬ді почув про це, сидячи у вітальні батьківського будинку (швидше за все, то був антураж, зітканий підсвідомістю), але не сумнівався, що кількість пасажирів, дата й голос дикторки були справжніми — про зникнення рейсу 447 трубили понаддва тижні як по французьких, так і по світових телеканалах. То була найбільша катастрофа не просто з моменту заснування «Air France», але й за всю історію французької авіації. Голос, кадри з літаком, напис «BREAKING NEWS» і дата йо¬му не приснились — він пригадав їх у сні.

Пройшло трохи часу і хлопець заспокоївся.

«Маячня. Цього не може бути. Звідки цивілізація, що жила тисячі (альо, друзі, давайте будемо відверті — можливо, десятки тисяч) років назаду світі, де не було не те що літаків, а навіть коліс, могла ді¬знатися про катастрофу збудованого в 2005 році лайнера? Зрештою, що в тій катастрофі особливого? Рейс 447 — не перший літак, що зва¬лився з небес, закинувши на той світ кілька сотень життів. Для чого викарбовувати дату смерті двохсот двадцяти восьми пасажирів на сті¬нах непривітної кімнати, похованої під колосальною товщею тисячо¬тонних мегалітів? — Сьома відкинувся на лікті, дивуючись, з якого дива підірвався хвилину тому, і посміхнувся темряві. — Це навіть не збіг, число 228 — надто просте, це не л, не константа е, воно може

______________________________

1 Air France рейс 447 зник над Атлантикою (англ.).

позначати будь-що: двісті двадцять вісім лам, двісті двадцять вісім платників податків, двісті двадцять вісім одиниць-маси-в-цивілізації- Паїтіті... Дідько, я навіть не певен, чи правильно розкодував дату!»

Попри це сповна поновити самовладання не вдалося. Щось муля¬ло, не відпускаючи думку про двісті двадцять вісім загиблих з рейсу АР447. Невдовзі Семен зрозумів, у чому причина.

«Рік... — зметикнув він. — Хай яким безглуздим здається припу¬щення, воно дозволяє зачепитись за рік. А там... — Він згадав, як занотовував рядки символів зі стін Чорної кімнати. — Там були інші записи».

Подумки підсміюючись над собою, хлопець потягнувся крізь піть¬му до свого рюкзака і навпомацки відшукав блокнот. Узяв до рук.

Налобника не було, а лампу вмикати не хотілося, щоб не побуди¬ти хлопців і дівчину, тому Сьома, намагаючись не звертати уваги, як скипає в нозі біль, поліз у коридор.

Млявого світла було досить, і ро¬сіянин розкрив записник на сторінці із записом, де в п’ятій колонці бу¬ло число 228.

5 4 6 3642 2977

8+5+1 5 8 3645 ?

1 3 4 3650 228

4 2 1 3651 ?

Він згадав першу розкодовану дату: 12 січня 3651 року (нижній рядок).

«Якщо припустити... чорт! це ж несусвітня дурниця, але гаразд... як¬що повірити, що 3650 рік із календаря цивілізації Паїтіті відповідає 2009 року нашої ери григоріанського календаря, то... — Сьома швид¬ко вирахував різницю — 1641 рік: — ...то 3651 -й буде 2010 роком на - шої ери».

12 січня 2010-го...

І що? Нічого. Росіянин не пригадував, щоб щось жахливе сталось того дня1.

Наступний рядок — третій знизу. 8 + 5 + 1—5 — 8—3645. Се¬мен мусив напружитись, щоб пригадати, як «перегнати» дату в сучас¬ний формат. Вісімка у третій колонці свідчить про восьмий місяць ка¬лендаря Паїтіті. П’ятірка в другому стовпчику позначає п’ятий тиждень восьмого місяця. Запис «8 + 5 + 1» показує, що минули вісім днів останнього тижня, п’ять відособлених днів у останньому місяці і пер¬ший з п’яти незв’язанихдніву році. Разом — вісім місяців плюс один день, що дає 361-й день року.

_______________

1. Цього дня стався землетрус на Гаїті.

Це 27 грудня, ледь чутно видав Сьома. Поглянув на число,і що позначало рік, і відняв від нього 1641: 2004 року,

«Ну?» — подумки запитав себе хлопець.

Відповідь була така сама, як попереднього разу: нічого.

Несподівано він звернув увагу на важливу деталь: 2004-й був високосним роком, у лютому замість двадцяти восьми було двадцять дев’ять днів, тобто 361-й день року відповідатиме не 27, а 26 грудня. •,

26 грудня 2004 року...

Сьома відчув, як заворушилось і затвердло волосся, наче хтось провів над головою наелектризованим предметом. Він підібгав губи і секунд двадцять не дихав. Бо знав цю дату. .

26 грудня 2004 року на узбережжя Індонезії налетіло цунамі, що забрало тисячі життів. Хлопець добре пам’ятав той день, бо в убивчих < хвилях загинула його однокласниця, Карла Лукас, наполовину фла- ; мандка, наполовину алжирка, чия сім’я вирішила провести різдвяні1' канікули в Індонезії. Сьома був закоханий у неї по вуха. Карла стала його Першим Великим Коханням, і попри те, що почуття було одно¬стороннім і потаємним, смерть дівчини вибила його з колії на цілий мі¬сяць.

«Не може бути... — втретє за ранок повторив росіянин. — Я сплкш я марю... я...»

На думку спала репліка з якогось голівудського фільму: люди зна¬ходять залежності в абсолютно непов’язаних між собою числах, бо' звикли, а тому хочуть їх знаходити. Хлопець не міг згадати ані назву фільму, ані те, про що він, однак пам’ятав, що репліка стосуваласШ шизофреників.

«Ти божеволієш, друже...»— подумав він і скривився* усвідомив¬ши, що звернувся до себе у третій особі.

На сторінці залишався найвищий рядок: 5—46—3642. П’ятий день четвертого тижня шостого місяця 3642 року. Семен підрахував: «5 повних місяців по 45 днів... це 225 дні... З повних тижні... ще 24 дні... плюс 5 днів 4-го тижня... 225 плюс 24 плюс 5... разом 254».

254-й день року.

Склавши докупи кількість днів у перших восьми місяцях григоріан¬ського календаря (з січня по серпень), Сьома отримав число 243. Ви¬йшло, що 254-й день року -т це 11 вересня. По тому від 3642 він від-; няв 1641, і... блокнот випав з його рук.

2001.

П’ятий день четвертого тижня шостого місяця 3642 року — це

11 вересня 2001 року. А 2977 Семен більше не сумнівався —'

кількість жертв, що загинули внаслідок терактів у Нью-Йорку й Пен¬тагоні.

Довгих п’ять хвилин росіянин не ворушився, не розкривав рота і ні про що не думав, боячися, що варто видати звук, і довбешку рознесе вибухом. Згодом притомні думки почали повертатися.

«Це якийсь жарт? Може, то Джейсон видовбав ті дати... всі ті да¬ти... Але для чого?»

Сьома посидів нерухомо хвилину, після чого, не думаючи, що мо¬же розбудити Левка, Ґрема чи Сатомі, залетів у «нору», схопив ліх¬тар, блокнот і ручку, всівся в електричне крісло і почесав коридорами вниз до Чорної кімнати.. Він усвідомив, що дати — це не вихватка, не черговий коник Джейсона. Безглуздо вкривати письменами сотні ква¬дратних метрів каменів у кімнаті глибоко під землею, а потім ховати цю кімнату за броньованими дверима, бажаючи просто позбиткува¬тися з нікчемного студента. Чорна кімната справжня.

А ще він осягнув, що записів багато, і що розшифровані ним дати далеко не останні, і серед сонмища інших, тих, котрі поки що лиши¬лись поза увагою, безумовно знайдуться такі, де цифра в колонці «рік» буде більшою за 3653.

Дати, що дозволять зазирнути за 2012-й...

CLXX

Біля металевих дверей Сьома завмер, подумавши, що забув ключа.

На щастя, він помилився: на ньому були якраз ті шорти, в кишені яких лежав ключ від Чорної кімнати.

Хлопець відкинув замок, відкрив важенну стулку і протиснувся все¬редину. У грудях засвербіло як при стенокардії (Сьома, звісно, не знав, як почувається людина, що слабує на «грудну жабу», але припускав, що хворий відчуває щось подібне до тої важкості, що облягла його сер¬це і ділянку спини за грудниною, щойно він занурився в чорноту кім¬нати з датами).

Він ввімкнув ліхтар і обдивився стіни, так наче боявся, що записи можуть щезнути. Подивився туди, де за темрявою таїлась роздовбана підлога і діра, що тягнулась з бозна-якої глибини. Скажена думка осі¬ла у мозку: «А раптом звідти щось вилізе?» Хлопець скулився і ид« тіснив її, поставивши візок так, щоб не бачити місця, де знаходився отвір. Потому дістав блокнот, ручку і заходився записувати все під¬ряд — усе, що бачив, починаючи з найвищих рядків (куди дотягува¬лось світло) і помалу спускаючись додолу.

Семен заповнив дрібним шрифтом цілу сторінку, перегорнув лис¬ток і списав знаками ще півсторінки, коли ліхтар тихенько дзизнув, за¬блимав і, поморгавши секунд шість, згас. Тієї ж миті Сьома почув за спиною шепіт...

(аш-ш-г-х-х-р... ро-хо-ш-ш-р-р-р-а-а-а-ах... ш-ш-шекхр...)

...і відчув, як щось сухе й холодне торкнулося шиї.

СLХХІ

Росіянин заверещав. Закричав як ніколи в житті, бо осягнув: хай там що лапнуло його за шию, воно було неживе, більш мертве, ніж стіни, що його оточували, ніж навіть чорнота, з якої та нечисть піднялася.

І шепіт. Якби Семен розрізнив хоч слово, він би подумав, що галю¬цинує і не злякався так сильно. Можливо, навіть озирнувся б. Але ше¬піт був незнайомий — рваний і сухий, — несхожий на жодну з відо¬мих хлопцю земних мов, часом виливаючись в утробне ричання.

Очі вилазили з орбіт, але хлопець не бачив нічого, крім попелястої смужки, на півтону світлішої за довколишню пітьму, в тому місці, де знаходився вхід у залу.

«Господи, допоможи мені...»

(аш-ш-г-х-х-р...)

Покинувши згаслий світильник, не обертаючись, Сьома витиснув до упору ручку газу, думаючи про одне: якнайшвидше забратися з Чор¬ної кімнати.

(...боякщо щось трапиться —я не встигну... ніхто не встиг¬не тебе витягти...)

Протискаючись у нешироку щілину між стулками воріт, електрич¬ний візок зачепився заднім колесом за торець лівої половини хідника. Сьома наліг на ручку газу з такою силою, що міг її зламати, електромо¬тор надривно загудів, але крісло не зсунулось ні на сантиметр. По спи¬ні метнулись мурашки, ноги й руки заніміли від токсичного жаху. На се¬кунду хлопець зіщулився, очікуючи, що потвора з пітьми дістане його, і цього разу не просто доторкнеться, а схопить, здушить і потягне в чор¬ноту, в дальній кінець кімнати, куди Семен не ризикував зазирати на¬віть при ввімкненій лампі. Останнім вольовим зусиллям він заглушив паніку, примусив себе здати назад, впершись руками у двері, ривком зсунув візок убік і вирвався в коридор. Клацнувши, спрацював датчик і залляв ділянку перед Чорною кімнатою яскравим світлом.

Дверей Сьома не зачиняв. Він знав, що не зможе розвернутись обличчям до того, що нагрянуло в Чорній кімнаті. Витиснув повний газ і, нахиливши корпус, направив «іСИаіг» до виходу з підзе¬мелля.

Клац! Світло... Клац! Темрява...

Рівномірно дзизкаючи, електричний візок повз коридором нагору. Росіянин витискав з «іСИаіг» усе, на що той був здатен, але швидкість крісла не перевищувала 5 км/год — легка прогулянкова хода.

Шепіт стих, щойно Сьома віддалився на десять метрів від воріт.

Діставшись повороту, він дозволив собі спинитись і зиркнути назад.

Нічого — тихо й порожньо. Він сам у галереї.

Справді? Хлопець поглянув на руки, що тремтіли яку неврастені¬ка. Тоді чого його так тіпає?

«Примарилось, — подумав він, заспокоюючись. — Дожились... Реально божеволію».

Семен спостерігав за напіввідчиненими дверима Чорної кімнати, що ледь проступали вкінці коридору. Стулки стояли на тому місці, де він їх лишив. Ніхто не проривався з пітьми, ніхто за ним не гнався.

Клац! Лампа, що освітлювала ту ділянку галереї, де він спинив «іСЬаіг», згасла. Сьома здригнувся, опинившись у повній темноті, проте страх пройшов. У той момент він почувався безпечніше, лиша¬ючись невидимим.

Перевівши подих, хлопець обхопив пальцями регулятор газу, го¬туючись продовжити підйом, коли раптом...

Клац! Ввімкнулась лампа, але не над головою, а в глибині коридо¬ру — в найдальшій секції біля дверей Чорної кімнати. Сьома закляк.

Клац! Лампа погасла, коридор занурився в пітьму.

«Раз... два... три... — хлопець рахував удари серця, — чотири... п...»

Клац! Загорілась наступна лампа — друга від входу до зали з да¬тами.

Пауза.

Клац! Знову темрява.

«Що за чорт?» — Сьому затрясло. Слідом за ним від воріт Чорної кімнати рухалась світлова сфера.

Клац! Світло... Клац! Темрява... Ще на одну секцію ближче.

Клац! Світло...

АЛЕ ТАМ НІЧОГО НЕ БУЛО. Світлова сфера насувалась по¬рожньою!

Семен, немов паралізований, сидів і спостерігав, як «бульбашка» світла підбирається до нього по коридору. Несподівано накотилось паскудне відчуття безпомічності, наче він у тунелі метро, по якому

з темряви мчить поїзд, а довкола немае жодної ніші, жодної «келії», куди заховатися.

Клац! Світло... Клац! Темрява...

їх розділяло чотири темні секції.

Клац!.. Клац!.. Уже три...

Дві...

Одна...

На Сьому війнуло сухим (мертвим!)холодом, і шепіт відновився.

(аиі-иі-г-х-х-р... аиі-иі-ш... сла-а-иі-ш-с-с-с...)

Подумавши про те, скільки ходів і розв’язок відділяє його від по¬верхні, скільки тонн каміння висить над головою, вперше за весь час у Твердині відчувши щось схоже на приступ клаустрофобії, росіянин закричав, закричав ще голосніше, ніж від доторку в Чорній кімнаті:

— Не чіпай мене-е-е!!! — Ручка газу до упору, проте два моторчи¬ки по 220 Вт кожен не здатні на чудеса; вони швидше вибухнуть від перевантаження, ніж розженуть візок до 7 км/год. — Допоможіть! Рятуйте! — Сьома нагинався вперед, нібито це могло пришвидшити підйом.

«іСЬаіг», ігноруючи передінфарктний стан свого наїзника, розмірено сунув нагору.

CLXXII

Йому вдалося вибратись.

Протягом наступних трьох годин Сьома залишався на терасі, на¬віть не наближаючись до спуску в лоно Паїтіті, яке йому більше не су¬дилося побачити, і чекав Джейсона.

Саме там, на найвищому рівні Твердині, Семен помітив Амаро за чиїмось ноутбуком і по виразу обличчя зрозумів, що пігмей затіває ли¬хо. Нечутно підібравшись і підглянувши, що конкретно видивляється недоросток, росіянин ледь не збожеволів від розпачу.

Розвернувши інвалідний візок, хлопець помчав до «нори».

ного двигуна «іСИаіг». І було в них щось таке, що сполошило Левка.

СLХХІІІ

24 серпня 2012 року. 11:13 [UТС- 5]

Лео! — кричав Семен. — Ле-е-е-о!

Його крики розносились коридором, глушачи дзижчання електрич-

Українець, заклавши руки за голову, розлігся на матраці у «норі». Ґрема й Сатомі не було (мулат і японка воліли з ним не бачитись). Він згадував, де і як святкував попередні Дні Незалежності. Почувши роз¬пачливі вигуки Сьоми, Левко підвівся і ввімкнув світло.

— Лео! — Росіянин ввірвався в кімнату, і з першого погляду Лео зрозумів, що справи серйозні. — Як добре, що ти тут. — Бдідий лоб Семена скремсали зморшки, під очима висіли темні кола.

— Що трапилося? — Стараючись накачати голос збайдужінням, заговорив Левко. До коліс інвалідного візка прилипли травинки, він здогадався, що Семен приїхав з тераси.

Сьома віддихувався. Чотири години назад, тікаючи з підземелля на горішню терасу, хлопець прагнув позбавитись того, що йшло за ним від Чорної кімнати, хотів опинитися на вільному просторі, побачити сонце і... не підозрював, що нагорі очікує ще більша халепа.

— Джейсон відлетів учора, забравши трьох стрільців. Род Холм- ґрен, четвертий, зараз на плантаціях, і на Твердині тільки люди Ама- ро Кіспе.

— Я знаю. І що?

Росіянин замотав головою:

— Не важливо. У мене мало часу. — Він кинув швидкий погляд у коридор, після чого дістав з-за спини потріпаний блокнот, перегор¬нув кілька сторінок і показав Левку таблицю, де під символами циві¬лізації Паїтіті тяглись відповідні їм арабські цифри. — Дивись, у них була вісімкова система, лише вісім цифр від 0 до 7, ось так вони по-значалися... Ти ж маєш мати поняття, що таке вісімкова система, — зиркнув на українця Семен.

— Ну-у так... — Левко задумався, прикинувши, чи зможе пере¬вести вісімкове число в десяткове і навпаки. — Гадаю, так. Зможу ро¬зібратись.

— Зможеш, я точно знаю. А ось тут, — листки зашелестіли, — їх¬ній календар.

— Що?

Сьома показав формулу, що описувала розподіл сонячного року на місяці, тижні й дні у цивілізації Паїтіті.

— У них було вісім місяців, у кожному по сорок п’ять днів, і ще п’ять, так би мовити, неврахованих чи незв’язаних днів, що розташу¬вались вкінці року. Кожен місяць... — Семен докладно розтлумачив Левку принцип організації календаря і формат запису дати в Паїті¬ті. — Вхопив? Зможеш запам’ятати?

— Звідки ти це знаєш? — здивувався українець.

Просто знаю, повір, зараз немає часу на теревені.

Росіянин вдруге насторожено покосився на вихіддо коридору. Хлої пець чекав... ні неправильно... не чекав, а боявся чиєїсь появи.

— Для чого ти це розказуєш мені?

— Лео, будь ласка! — хрипко викрикнув Семен, схудлі руки тру<| силися, тремтіння передавалось на аркуші записника. — Не гай чяЯ су! Не став запитань, просто вислухай мене і спробуй запам’ятати все, що розказую.

Левко стулив рота і кивнув.

— Глянь сюди. — Сьома відкрив сторінку, заповнену датами, і на ходу перевів кілька відомих йому в формат григоріанського календа-! ря: катастрофа рейсу АР447, індонезійське цунамі, теракти 11 ве-'; ресня.

На обличчі Левка зринула скептична усмішка.

- Ці записи тобі приснилися?

— Ні, — розважливо відповів Семен. — Я переписав їх зі стін Чорної кімнати.

— І ти хочеш, щоб я повірив, що якісь аборигени, котрі жили в пе-руанських джунглях тисячі років тому, спрогнозували день атаки на Пентагон та будівлі Всесвітнього торгового центру?

Так. І не лише дату, але й точну кількість загиблих. Поки сидів на верхній терасі, я розшифрував ще кільканадцять рядків. Тут є 26 квітк ня 1986-го, 1 вересня 1939-го, 15 квітня 1912-го...

— А що було 15 квітня 1912-го?

— Потонув «Титанік».

Усмішка не сходила з губ українця:

— Ти помилився.

— Тобто? — не зрозумів Сьома.

— На декого бругмансія діє довше, ніж дві доби.

— Не віриш мені...

— Ти передивився голлівудських фільмів, Сьома. Пам’ятаєш «Знамення» з Ніколасом Кейджем1? Та ж сама бодяга з цифрами, що віщували катастрофи.

Стрічка слабенькою вийшла, навіть Кейдж не допоміг, критики порвали її на німецький хрест.

Але.?— Семен не знав, як передати те, що відчував у Чорній кімнаті, як описати інцидент, що стався сьогодні вранці.

____________________

1 «Знамення» (в англ. прокаті «Knowing» —«Знання») — американсько-брич танський фантастичний фільм-катастрофа за участю Ніколаса Кейджа, знятий 2009 року. Режисер — Алекс Пройас.

— Джейсон підсміюється над тобою або... — Несподівана здогад¬ка вжалила Левка: — Він дає тобі кокаїн?

Байдуже.

Сьома насупився. — Думай, що хочеш, просто ві¬зьми ось це. — Один за одним він вирвав три листки із записника — таблиця відповідників, формула календаря, переписані дати.— і всу¬чив Левкові руки. —1 Бери їх і тікай. Сьогодні.

Українець сторопів.

— Як? -

— На терасі шостого рівня досі лежить мотузка. Спустись по ній на нижчі рівні, далі — по скісних рампах на землю, і вшивайся крізь джунглі.

— А як же ось це, розумнику? — Левко потрусив браслетом з си¬ньою лампочкою.

Сьома потер лоба.

— Не знаю, але завтра буде пізно. Забирай аркуші, розберешся з ними потім, і вали...

— Чувак, у тебе геть дах поїхав. І це була не метафора, Левко справді так вважав.

Семен нестямно замотав головою, силоміць заштовхавши листки в кишеню шортів приятеля.

— Послухай мене. Почуй мене! — Він благав. — Я не встигну роз¬повісти достатньо, щоб ти повірив мені. Проте ти мусиш. Джейсона немає, його людей теж, ніхто не захистить нас.

— Захистить від чого?

— Від кого, поправив Семен. — Від Амаро Кіспе.

— А що з ним?

— У нас із ним проблеми. Вже зараз. Лео, повір мені! Ти ж знаєш, я ніколи нічого не кажу просто...

Цієї миті у коридор пробрався галас: крики, рубане дихання, тупіт ніг і... клацання затворів. Левко витріщився на Сьому, безмовно за¬питуючи: що це таке?

—’ Пізно... — прошепотів росіянин.

Кутики очей безвольно опустились, рот розм’як. Він відкинувся на спинку інвалідного візка, безпомічно склавши руки між колін.

— Пізно для чого? Що за херня, Сьома? Що ти наробив?!

— Це не я. Це все ти, Лео...

В «нору» заскочило четверо перуанців. Вони ввалились усі відразу; перший ударом приклада АКМ по потилиці вибив Сьому з інвалідного крісла. Двоє інших налетіли на Левка, перевернули його обличчям до землі і заламали руки. Не зв’язуючи, вартові потягли хлопців нагору.

CLXXIV

24 серпня 2012 року. 11:24 [UTC-5]

Паїтіті

Ґрем і Сатомі стояли навколішки в східній частині тераси, навпроти спаленого бараку. Перед ними, заклавши ліву руку за пояс штанів, ди¬буляв Амаро Кіспе; у правій він тримав велетенський ніж. Недорос¬ток крутив лезом, спостерігаючи, як воно проблискує в сонячних про¬менях.

Двоє перуанців, розставивши ноги, стриміли за спинами мулата і японки, вперши між лопатки стволи автоматів.

Перед хлопцем і дівчиною, лівіше від Амаро, розташувався плас- тиковий розкладний стіл. Кіспе наказав винести його з-під навісів і встановити перед бранцями. На столі стояв ноутбук, повернутий екраном до пірамід: так, щоб ніхто — ні Амаро, ні вартові, ні Грем із Сатомі — не міг бачити, що на моніторі. Збоку об невисокий стіл спи¬рався важкий чавунний молот, яким мачігуенга дробили гранітні бри¬ли в підземеллі, і обабіч нього — начищений до блиску автомат АКМ.

Четверо охоронців витягли Левка й Семена на поверхню і заспі¬шили до Амаро Кіспе. Сьома стогнав, кусаючи губи від болю. Коро¬тун вдавав, що не бачить, як наближаються його люди, волочачи по¬під руки двох студентів.

Перуанці поставили Левка на коліна поряд з Ґремом. Сьома на ко¬ліна стати не міг, тому його повалили на бік справа від японки.

Кіспе нарешті відвів погляд від ножа і зобразив здивування:

— О, аміґос, ви тільки подивіться — сеньйор Лео і сеньйор Симе¬он зволили завітати до нас. Як почуваєтеся, хлоп’ята?

У Левка в очах потемніло від спопеляючого відчуття дежа-вю. Си¬туація нагадувала їх перший день у Паїтіті: те саме місце, майже ті са¬мі пози.

— Щось ви дуже бліді.

Спершу Левку здалось, що Амаро пародіює сивочолого, але зго¬дом він зрозумів, що коротун всерйоз наслідує сивочолого, копіюючи не лише слова, але й жести.

Сьома застогнав. Сатомі безгучно плакала.

«Коло замикається, — подумав українець. — Цей день стане на¬шим останнім днем на Паїтіті».

Коротун, піднявши загострене підборіддя, ковзнув поглядом по ро¬сіянину і японці. Він виглядав карикатурною, шаржовою копією Джей¬сона. Зненацька пігмей різко крутнувся і підступив до Левка.

— Пам’ятаєш свій перший день тут, ґрінґо? — Вилуплені очі на- віжено зблискували, повіка дриґалась. Амаро водив у повітрі своїм но¬жищем, але замість наганяти жах викликав асоціації з карликуватим дітлахом, що бавиться татовим мисливським ножем. — Скільки, ти сказав, вас тоді було?

Левко відірвався від споглядання довгого ножа (на Амаро не ди¬вився, боявся, що не втримається від недоречної посмішки) і перевів погляд на ноутбук, що стояв на столі за два метри від нього.

— Четверо, — відказав хлопець. — Нас і зараз четверо, Амаро. — «Чи ти думав, що ми почнемо тут розмножуватись?»

— Це добре. — Коротун забрав руки за спину, сховавши ножа. — Бо я теж пригадую, що ти казав про чотирьох.

Українець придивлявся до ноутбука, намагаючись розгадати, для чого Кіспе приволік сюди лептоп, коли раптово побачив таке, що про¬палило нутрощі вогнем.

З одного з USB-порталів стирчала чорна флешка «Kingston Data Traveler».

Його флешка.

За секунду він усе збагнув. Серце немов облицювали кригою, а по¬тім обвили колючим дротом. Кров, здавалося, зупинилася.

— Хе-хе, — прокректав Амаро, цього разу вдало відтворивши Джейсона. — Щось не так? Що з обличчям, ґрінґо?

Левко покосився на товаришів, проте ніхто з них, схоже, не розу¬мів, що відбувається. Семен здогадувався, але не розумів.

— Якщо ти стверджуєш, що ви подорожували вчотирьох, — недо¬росток відступив на два кроки, опинившись біля столу, і лівою рукою неспішно розвернув ноутбук монітором до хлопців та дівчини, — то, може, скажеш, хто це такий? — Кіспе постукав кінчиком ножа по м’якій поверхні екрану.

На монітор виводилась фотографія. Остання, яку вони відзняли пе¬ред розставанням з Яном Фідлером. Вони стоять, обнявшись; на задньо¬му плані — не в фокусі — двоповерхова хатина Тора Сандерса, за нею — кудлатий ліс, ледь сповитий сирою імлою. Стоять уп’ятьох. Сьо¬ма і Ґрем посміхаються; обличчя Яна Фідлера змучене, проте в очах про¬свічує радість від усвідомлення того, що він залишає сельву; лице Са- томі нічого не виражає, японка дивиться точно в об’єктив, витягнувши губи немов професійна модель; Левко зирить убік і хмуриться, думаю¬чи про те, що Сатомі поїде в Пуерто-Мальдонадо з Ґремом, а не з ним.

Уп’ятьох.

Амаро тицяв ножем в голову Яна.

Побачивши знімок, Сатомі скрикнула, а Грем низько опустив го-| лову.

, Виставивши ножа перед собою, коротун підійшов доЛевка.

— Хто це?

Хлопець мовчав, втупившись невидющим поглядом у рештки цен¬трального бараку. Якийсь сенс щось казати? їм чотирьом що так, що інакше гайки, а промовчавши, він вбереже Я на від проблем.

Ти заснув, грінґо?— Кісне відкопилив губу. — То я тебе,«д я сильно поколочу тебе, щоб ти проснувся.— Голос і характерні жес¬ти карлик міг зімітувати, а от словник перчених синонімів був явно слабший, ніж у Джейсона. — Відповідай: хто це?

Левко німував.

— О, як... як... — недоросток знову загубив потрібне СЛОВО, —

як романтично! —мабуть, він хотів сказати «як героїчно», «як само¬віддано», «як по-товариськи» чи щось таке, але не справився. — Українець прикриває власного товариша. Ну що ж...

Амаро піджав губи, з сичанням втягнувши в горло повітря, потому повернувся до стола і по-джейсонівськи театральним жестом скинув ноутбук додолу. Леіітоп гепнувся, перекинувся, вперся кришкою в землю, ставши схожим на витягнуту літеру «Л». ;

Пігмей дав знак одному з вартових. Хлопчина схопив Семена, по¬ставив його на ноги і вклав кучмату голову на пластикову поверхню стола. Амаро взяв у ліву руку молот.

«Азараз ти схожий на гномика з “Володаря перснів”»^подумав. Левко.

— Будь ласка, не треба... не робіть цього... Амаро, я прошу... — зал скиглив росіянин.

Йому потрібно виграти час до прибуття Джейсона. Проте Кіспе іг¬норував його.

— Востаннє запитую, українцю: як звуть того, хто стоїть між вами на фотографії біля халупи Сандерса?

Жоден м’яз не ворухнувся на обличчі Левка. Тієї миті він розгля¬дав молот, чия ручка сягала майже до плеча Амаро, і не думав про те* що станеться через секунду.

Пласкоголовий коротун схопив кувалду обома руками, неочікуваі но легко піднявши її в повітря.

Ні-і!!!- г~ верескнув Семен.

Сатомі закрила рота долонею, Трем, вирячившись, звів голову; я

Масивний набалдашник описав дугу і опустився, з огидним хрус¬котом заїхавши в ліву щоку росіянина. Алюмінієві ніжки підігнулись, поглинувши частину енергії удару (інакше хлопець не вижив би), і стіл розвалився. Росіянин опинився на землі.

щ Як тобі таке, ґрінґо?! — писклявим голосом загорлав недорос¬ток, витріщаючись на Левка.Що скажеш тепер?!

Останні слова потонули у криках Семена. Ліва сторона його облич¬чя була жахливо понівечена. Удар молота зламав обидві щелепи, за¬лишивши на місці лівої вилиці страхітливу виїмку. Шкіра щоки порва¬лась у кількох місцях, оголивши кістку і потрощені зуби. З рота витікала, змішуючись зі слиною, кров.

-Не ‘би’айте! Бу’ ‘аска! ‘и ‘о’ите ‘оми’ку, А’аро...

#&£ Як звуть п’ятого, українцю?! Я не чую тебе! — Голос деренчав як поламаний дверний дзвінок. Штани під поясом набухли від збудження.

Левко отупіло мовчав. Амаро Кіспе переставив долоні, міцніше об¬хопивши держално молота, і почав відводити його за спину.

— Ч-і-і!!! захникав Сьома. З рота вилізли закривавлені уламки вибитих зубів. — Не вби’айт’! НЕ ‘БИ’АЙТЕ! НЕ ‘БИ’АЙТЕ!!! ‘Е ‘БИ’А...

Амаро замахнувся і вдруге опустив кувалду на голову росіянина. Цьо¬го разу хисткого стола, що прийняв би на себе основну силу удару, не було. Пролунав лячний тріск, уламки черепа полізли крізь шкіру, голо¬ва в одну мить потоншала вдвічі. Ліве око вилізло з очниці, потягнувши за собою закривавлені шматки мізків. Крик обірвався. Сьома більше не кричав, Сьома відтепер ніколи не кричатиме, бо його череп лопнув, наче мильна бульбашка на вітрі, і тільки незагіпсована нога тіпалася, підкоряючись хаотичним імпульсам, що надійшли з пораненого мозку за секунду до смерті.

Як тобі?! — бризкав слиною Амаро. —- Як тобі, ґрінґо?!— Мо¬лот утретє здійнявся над дзьобатою макітрою карлика і опустився на рештки Семенової голови. — Кажи, як його звуть, сука! Він знає, де ви зараз?!

Третій удар розкидав рештки черепа по землі. На місці, де ще де¬сять секунд назад лежала хай понівечена, та все ж голова, не лиши¬лось нічого, крім бридкої суміші волосся, мізків, крові і потрощених кісток. Незважаючи на це, нога Семена досі здригалася.

Левко почув дивні звуки, що вихоплювалися з рота Сатомі і повер¬нув голову. Японка смикала нижньою щелепою, як викинута на берег рибина. Гаряче повітря ходило вгору-вниз по стравоходу, не знаходячи сил вирватися вереском. Карі очі стали завбільшки з невеликі персики.

«Кричи, — подумки наказав їй Левко. — Кричи... Інакше ти збо¬жеволієш».

— Is he dead?1 — радше сторопіло, ніж налякано, спитав Ґрем.

Лео подивився на мулата.

«Що за ідіот? Ти думаєш, Сьома приліг відпочити?» Щ

—: Is he dead? — смикнувшись, повторив американець.

Найдивніше, що сам Левко не відчував нічого: ні жалю, ні страху. Він втупив погляду тіло Семена й усвідомлював лиш легке зачудуван¬ня, спричинене відсутністю емоцій. В мозку запанував чуттєвий ва¬куум, емоційна ядерна зима.

— IS НЕ DEAD?!! — заволав Грем те ж саме запитання.

Мулат став вириватись. Він зміг підвестись, але двоє перуанців по*

валили його долілиць, притиснувши ногами до землі. Ґрем стискав й розтискав кулаки, вгризаючись пальцями в землю, марно намагаю*) чись повзти геть, і безперестану повторював одне й те ж: він мертвий? Сьома більше не живий?

— Чому ти мовчиш?! — Амаро оскаженів, але Левко не міг витис-< нути й слова. Тепер це не мало значення.

Зненацька пігмей підскочив до японки, схопив її за волосся і пова¬лив на траву. В лівій руці він досі тримав закривавлену кувалду (на¬балдашник волочився по землі, лишаючи по собі сірувато-багряні слі¬ди). Тіло Сатомі стрясалось від безгучних ридань, ноги загрібали по землі й тремтіли. Якоїсь миті Левку здалось, що вони дриґаються так само, як нога мертвого Семена, і він уявив японку без голови.

— Стій! — Українця прорвало.гг*- Зупинись! Його звуть Ян Фід-. лер! Він із Чехії, і він подорожував з нами! Тільки не займай її

Амаро відпустив голову дівчини і випростав спину. Маленькі груди часто надимались і опадали. Недоросток переможно щирився, став*) ши схожим на гієну.

— ХА-ХА-ХА-ХА-А!заіржав він.

Сатомі нарешті виштовхала повітря з горлянки і розпачливо закри¬чала.

Її крики швидко поглинуло рівномірне чахкання лопатей. Над піра-г мідою вигулькнув чорний «Колібрі», пролетів по дузі над місцем роз¬прави і став опускатись навпроти пірамід.

Джейсон повернувся. Майже вчасно.

Майже.

Задерши голову, Амаро посміхнувся і помахав чорним вікнам вер¬тольота. Ліва повіка смикалася, створюючи ілюзію неперервного дружнього підморгування.

Наступні півгодини врізались у мозок Левка так сильно, наче їх ви - палили паяльником.

СLХXV

24 серпня 2012 року. 11:44 [UТС- 5]

Паїтіті

Джейсон Х’юз-Коулман вискочив з «Колібрі» до того, як полози торк¬нулися тераси. Троє стрільців висипали слідом. Навіть з відстані трид¬цяти кроків Левко бачив, як сіпається лице Джейсона. Віктор Шако, вимкнувши двигун гелікоптера, висковзнув з кабіни і рвонув навпе¬рейми босу. Пілот перехопив сивочолого на середині шляху між «Ко¬лібрі» і вартовими на чолі з Амаро Кіспе; почав щось затято доводи¬ти Джейсону. Стрільці скупчились довкола, хмурячись, напружено дослухаючись до того, що говорить Віктор, і тримаючи М І 6 стволами донизу. Час від часу хтось із них косо позирав на перуанців. Сивочо- лий не реагував на пілота (невідомо, чи сприйняв він хоч слово), вче¬пившись очима в усміхненого недоростка.

Сатомі й Ґрем лежали на траві обличчями до землі. Японка при¬нишкла і не рухалась, волосся закривало обличчя, через що було не¬можливо встановити, чи притомна вона. Двоє охоронців досі притис¬кали мулата, наступивши ногами на спину. Скориставшись тим, що за ним ніхто не спостерігає^ Левко підвівся з колін. Тіло Семена (ляч¬не здригування нарешті припинилося) стікало кров’ю.

Дивлячись повз Віктора, Джейсон щось проказав — тихо, але зло¬стиво процідив крізь зуби. Відштовхнувши пілота, він упевнено по¬прямував до перуанців. Стрільці не відставали. Віктор побіг назад до вертольота. Через секунду Левко побачив, що він наздоганяє стріль¬ців, стискаючи в руках штурмову гвинтівку.

В повітрі запахло свинцем.

«Семеро проти п’ятьох, — прикинув українець. — АКМ проти М16».

Три лопаті маленького «Колібрі» зробили останній оберт і неміч¬но обвисли. На терасі запанувала тиша.

Джейсон Х’юз-Коулман спинився за два кроки від Амаро. Недорос¬ток не вирізнявся хорошим зором; Кіспе не розрізняв виразу обличчя боса, аж поки той не спинився навпроти. Його посмішка зів’яла.

Роджер, Боб і Луїс розташувалисьшироким півколом позаду Джей¬сона, так, щоб їх не зняло однією чергою з автомата. Віктор тримав¬ся за спиною сивочолого. Гвинтівка в руках пілота помітно тремтіла.

— Привіт, Амаро, сказав Джейсон.

— Привіт, Джейсоне. — Коротун спробував посміхнутися, але срібний полиск в очах чоловіка навпроти заморозив м’язи лиця.

Стрільці мали перевагу, тримаючи штурмові гвинтівки в руках, го¬тові першої ліпшої миті відкрити вогонь на ураження. У чотирьох з шес¬ти людей Амаро автомат Калашникова висів за спиною, двоє мали АКМи на руках, однак лише один вартовий утримував палець на гашетці.

— Розкажеш, що тут сталося? — лінивим, ледь не сонним голо¬сом запитав Джейсон.

— Ясне діло, босе, розкажу. — Амаро Кіспе намагався бадьори¬тися, і поки що в нього непогано виходило. Поки що він не усвідом¬лював, що наробив. — В обід після отруєння, ну, коли згорів оцей ба¬рак і ти якраз повернувся, я знайшову траві біля котеджу USB-флешку, що належала комусь зі студентиків. Знаю, це негарно, але я вирішив подивитись, що на ній. Було багато файлів, і всі підписані якимись за¬карлюками, але я...

— Ближче до суті, Амаро, — підхльоснув Джейсон.

— Е, — розгубився пігмей. — О’кей. Зараз ти усе зрозумієш, бо¬се. — Він нахилився і підняв із землі ноутбук. На щастя, лептоп не відключився після падіння. — Коротше, дивись, що я знайшов. — Амаро показав чоловіку фотографію.

Джейсон не глянув на знімок. Його очі блукали по тілу Сьоми.

— Це ти його?

Недоросток покосився на мертвого росіянина і затараторив:

— Глянь на фотокартку, Джейсоне. Малюків було п’ятеро. Розу¬мієш, що це означає? Десь є шмаркач, який знає, куди прямували на¬ші студентики, і — що вже геть погано — який знає, що вони звідті¬ля не повернулись.

— Для чого було вбивати? — Джейсон не зводив металевого по¬гляду з бездиханного тіла Семена.

Кіспе ощирився:

— Хе, Джейсоне, як ти любиш казати — вимушені заходи, я ж му¬сив дізнатись ім’я п’ятого і таки зміг його витягти. Хлопця звуть...

— Ян Фідлер, — випередив його Х’юз-Коулман.

— О, — вражено роззявив рота пігмей, втямивши, що його голов¬ний козир виявився пустушкою.

— Я знав про нього з самого початку.

— Як? — Пігмей розгублено і якось по-дитячому ображено заклі¬пав. — Звідки?

— В їхніх речах знайшли бронювання зворотного рейсу. На п’ять прізвищ. Останнє з яких було Jan Fidler. І якби ти виймав голову із задниці, Амаро, перед тим як нею думати, то здогадався б, що зараз я від-літав, щоби вирішити цю проблему.

Несподівано Левко зауважив, що від гелікоптера відділилась іще одна фігура. Хлопець здригнувся, відчуваючи, як м’якшають коліна. То був рудий. Чоловік віддалився на десять кроків від «Колібрі» і за¬стиг, дослухаючись до розмови.

— Для чого було вбивати? — повторив Джейсон.

— Джейсоне, аміґо, не розумію, через що стільки галасу. Це ж бранці, чужаки, ми все одно збирались їх...

— Таки збирались, — знову обірвав його сивочолий. — їх. — Він показав пальцем на Лео, Сатомі і Грема. — Не його. — Перевів па¬лець на тіло Семена.

Амаро набурмосився.

— А тому я повторюю своє запитання: для чого було вбивати саме його? — Джейсон говорив спокійно, але щось проривалось у голосі, якесь притлумлене шипіння, що видавало лють, яка пожирала його зсередини. Амаро відчув це і втямив, що переборщив. — Чому не ян¬кі? Чому не українця?

— Джейсоне, якщо для тебе це так важливо, я кажу «вибач», але не можу зро...

Х’юз-Коулман не слухав коротуна:

— У цього хлопця мізків більше, ніжу всіх твоїх предків, почина¬ючи, ні, не з Адама, і навіть не з мавп, Амаро, починаючи з довбаних одноклітинних організмів, разом узятих. Цей пацан за два тижні роз¬шифрував більше написів, ніж я особисто і вся моя зграя очкариків, які длубаються в носах у підземеллі, — чоловік спрямував палець під ноги, — за останні шість років... і ти його вбив, Амаро. Я хочу знати: чому?

Джейсон повільно дістав з-за пояса пістолет «Glock», підсунувся на крок і приставив ствол акурат поміж очей Амаро.

— Я- не... х-хотів... — Х’юз-Коулман надавив сильніше. — Я про¬шу, н-не роби цього...

«Тепер ти знаєш, що відчував Сьома кілька хвилин тому», — змірку¬вав Левко, проте думка вийшла безбарвною, без емоційного відтінку.

Один з вартових (той єдиний, хто тримав палець на спусковому гач¬ку) скинув автомат до плеча.

Поки стрільці Джейсона підняли штур¬мові гвинтівки і спинили будь-які посмики застережними вигуками, двоє людей Амаро встигли зняти

Калашникови і вперти приклади у плечі. Чотири проти чотирьох (якщо не брати до уваги Джейсона, який так сильно натиснув стволом на скошений лоб пігмея, що піддулом сформувався блідо-рожевий відбиток). Двоє інших перуанців шщ реминалисьз ноги на ногу, не ризикуючи витягувати АКМи з-за спин.,

— Джейсоне, *— Кіспе опанував себе і розвів руки, показуючи, що не збирається різко рухатись, — давай не будемо вчиняти дурниць... давай будемо домовлятись... як ми робили завжди.

Левко переводив погляд з охоронців на стрільців. Першій пони¬клі, бліді й налякані — пітніють, переступають з ноги на ногу, трима¬ють голови піднятими, не думаючи про те, щоб цілитись. Другі зо-і середжені й упевнені в собі, справжні професіонали, які не вперше діють під дулами кількох автоматів Калашникова^.стримлять мерт-, во (голови притиснуті до прикладів, очі сфокусовані на мушках), го-| тові по сигналу відкрити прицільний вогонь.

Хлопці Амаро не мали ані найменшого бажання вв’язуватись у стрі*| лянину. їм начхати на низькорослого Кіспе. Водночас вони були як ні* коли настроєні серйозно. їм остогиднуло скніти в Паїтіті, вони давно втямили, що зможуть покинути чужий і цілковито незрозумілий їм «проект» просто у вигляді скалічених мертвяків на плотах, що сунуть за течією Такуатіману. Вони дбали не про карлика, вони захищали са¬мих себе.

У голівудських фільмах такі моменти зазвичай завершуються ре¬тельно прописаними діалогами, в результаті яких напруження згасає і конфліктні сторони зачохляють стволи. Але то в кіно. В реальному житті все інакше, навіть тоді, коли жодна зі сторін по-справжньому не рветься затіяти стрільбу.

— Давай без дурниць, босе... — прошепотів коротун, відхиляючись підтиском руки сивочолого. — Ми домовимося, правда?

Амаро, — спокійно сказав Джейсон, — найбільшу дурницю у своєму житті ти вже зробив!Эгг І смикнув за гашетку «Сіоск’а».*^!

Бах! З такої відстані 9-міліметрова куля пробила голову Амаро на¬скрізь, вирвавшись з потилиці хмарою крові й мізків. Кіспе закинув макітру назад (немов від ляпасу, з тим самим відстороненням поду¬мав Левко) і повалився на траву мертвий.

Перуанці (либонь, від етраху) зреагували першими. Троє з тих, хто тримали автомати Калашникова напоготові, пустили короткі черги по стрільцях. Без толку. Свинець прошив повітря; кулі застукотіли яо грані малої піраміди, дві чи три вп’ялись у металеву поверхню генера¬тора.

Наступний хід за стрільцями. Двома одиничними пострілами з М16 Роджер Зорн і Боб Марґоліс «прибрали» двох перуанців. Охоронці повалились на землю (один упав на Сатомі) з дірками в лобах. Жертв

було б троє, якби не халепа, що сталася з Лу Данковичем: у стрільця заклинило штурмову гвинтівку. Луїс був найбільш неохайним і безвід-повідальним з людей Джейсона, часто «забуваючи» розбирати й чис¬тити зброю. Як наслідок, напрочуд точна МІ 6, яка секунду назаддозво- лила напарникам Луїса зі снайперською точністю «зняти» перуанців, відмовила. Лу Данкович оскаженіло втискав гашетку, чув клацання ударного механізму, але не чув головного — пострілу. Вартовий, що перебував найближче до бараків і якого, власне, й мав ліквідувати Лу¬їс, миттю усвідомив, як йому пощастило. Він не дав стрільцю часу, щоб оговтатись і придумати, як викрутитись: довжелезна черга з АКМ вці¬лила в Лу, струсонувши його і поцяткувавши майку багряними пляма¬ми. Продовжуючи з безсилою злістю натискати курок, Луїс Данкович осів на траву. Через кілька секунд передня частина його сірої футбол¬ки стала цілковито чорною від крові.

Crap!1 — скрикнув Віктор Шако (він не стріляв, побоюючися зачепити Джейсона). — Вони підстрелили Лу! Чорт забирай, мавпи встрелили Луїса! — Атоді, глянувши вперед: — Лягай, Джейсоне! — Сивочолий.стояв, грізно вигнувши брови (спина ідеально рівна), над мертвим коротуном, але дивився не на Амаро, а на Сьому, що лежав неподалік. — ЛЯГАЙ!!!

Усвідомивши, що опинився між молотом і ковадлом, Левко припав до трави. Мабуть, якби не Джейсон, що стояв навпроти, його б давно підстрелили. Вже з лежачого положення хлопець помітив, як ушива¬ється під захист вертольота рудий.

Двоє охоронців, що до цього часу стояли з автоматами за спинами, усвідомивши, як усе обертається, схопились за зброю і, відступаючи до входу в підземелля, відкрили безладну пальбу. Одна з куль вдари¬ла Джейсону в плече, поваливши його на землю. Чоловік заричав. Схоже, пострілом зачепило артерію, бо кров хлистала немов з поли¬вального шлангу.

— Джейсоне! ^ з розпачем вигукнув Віктор і заходився полива¬ти свинцем перуанців.

Роджер Зорн кинувся під захист крайнього барака, на ходу спробу¬вавши підстрелити вартового, що вбив Луїса, але промахнувся. Боб Марґоліс, чортихаючись крізь стиснуті зуби, відступив до генератора «ЛСВ» і заліг за дерев’яною тумбою з піском та вогнегасниками.

Четверо вцілілих перуанців, відстрілюючись, забігли в заглиблен¬ня, що підводило до надр Твердині; стрілянина на якийсь час стихла.

_____________

1 Лай но! (англ.)

Подивись, як Лу - наказав Віктор Бобу Марґолicy, а сам підскочив до Джейсона. — Як ти, босе?..

Лівий бік Х’юз-Коулмана став червоним. Чоловік морщив лоба і скрипів зубами.

— Тримайся! — Пілот повернувся до стрільців: — Приведіть Ір«? ландця!

— Ірландець там. — Роджер показав рукою в підземелля, де що¬йно зникли хлопці, що лишились від ватаги Амаро.

— То підіть і витягніть мені його! — гаркнув Віктор, пальцями пе-ретискаючи артерію над плечем, ближче до шиї Джейсона.

Боб і Роджер перезирнулись.

— Лу мертвий, — констатував Марґоліс.

Зорн дістав нову обойму і перезарядив МІ6:

— Пішли,. ?*- прохрипів він.

Приставивши приклади до плечей, стрільці задріботіли до входу в підземелля.

CLXXVI

Левко з Ґремом відтягували Сатомі під навіси з апаратурою, що розташувалися справа від місця перестрілки. Українець, крім того, воло¬чив за собою АКМ, відібраний у мертвого1 перуанця.

На півдорозі, голосно зойкнувши, Сатокі опритомніла. Левко при¬крив її рот долонею, втім, їх і так ніхто не почув.

— Що тепер? — спитав мулат.

Українець подивився на американця. Голова лишалась навдивовижу ясною, ніби й не було цих смертей, і кулі не свистіли, наповнюючи повітря шепотом смерті.

Японка тремтіла всім тілом і припадала до Ґрема. іШІ Посидь із нею тут. — Хлопець розвернувся, не відпускаючи ав¬томат, навприсядки підібрався до північного краю тераси і зісковзнув униз — на шостий рівень.

Через дві хвилини Левко видряпався назад, тягнучи за собою мотузку, по якій лазив за бруґмансією.

— Треба тікати.

— Аякже він? — Ґрем кивком показав на Віктора, який намагався власною сорочкою перев’язати плече Джейсона і спинити кровотечу.

Українець став на коліно і підняв АКМ. Три сухі постріли (амери¬канець здригнувся), і Віктор Шако, стогнучи, валиться у траву біля свого боса. Пілот спробував повзти, але скоро затих.

Ніяк, — відрубав Левко.

Хлопці допомогли японці підвестись, і Левко повів їх через терасу до південного краю Паїтіті.

— Куди ти? — шарпнувся мулат.

— По північному боці ми не спустимось, не вистачить довжини мо-тузки.

— А там? — Грем показав на південь.

Левко згадав, як намагався втекти по південному схилу інший пе¬руанець, котрого він спершу скинув на пристінок четвертого рівня під пальмовим гаєм, а потім застрелив на виступі третього біля піраміди.

—- Там буде видно.

Трійця швидко перетнула відкритий простір (Левко схопив ще один АКМ) і укрилась за бараками. Потрібно було поквапитись: якщо стріль¬ці повернуться і знайдуть тіло Віктора, Левку і К° стане непереливки.

За бараком українець віддав один автомат американцю і попросив:

— Допоможи,— потому присів і вперся рукою об землю, вигина¬ючи кулак так, щоби браслет з синьою мигалкою нависав над зем¬лею. — Пристав ствол сюди.

— Що?

Левко взяв АКМ за ствол і впер дульний отвір у браслет.

,— Стріляй.

- Ти здурів! Тобі відірве кисть...

— Стріляй, кому кажу!

Ґрем зажмурився і натиснув на спусковий гачок. Г-гах! Розжаре¬ний ствол обпік руку, браслет рвонуло так, що він до крові порізав зап’ястя, але куля не зрикошетила* зарившись у м’яку землю, і най¬головніше т лампочка погасла, а розламаний наручний передавач легко зісковзнув з руки.

—- Тепер ти. — Левко поманив Сатомі.

Дівчина без нарікань погодилась.

Через хвилину всі троє позбавились браслетів з локаторами.

— Значить так,,

- заговорив Левко, — план такий: я тримаю мо¬тузку, ви з Сатомі по черзі спускаєтесь на п’ятий рівень, довжини якраз вистачить, з п’ятого на четвертий є перехід, он там. — Хлопець пока¬зав східну частину південного схилу, де п’ятий та четвертий рівні спо¬лучала рампа. — 3 четвертого на третій переходів нема, але можна перебратись, просто з’їхавши по схилу, він тут не настільки крутий, щоб зламати карки. Діставшись третього рівня,

біжіть за підніжжя пі¬раміди, із західного боку є місце, де можна злізти на другий, а далі аж до самої землі є похилі переходи.

— Ти певен? — Грем недовірливо покосився у провалля.

— Абсолютно. Я бачив це коли переслідував того перуанця, який... — «якого я вбив». Неважливо. У нас немає часу на теревені. — Укра¬їнець обкрутив мотузку навколо себе.

— А ти? спитала Сатомі.

— Я спробую спуститись по стиках між стінами терас і східною гранню піраміди.

— Зможеш?

— Так. Почекаєте мене в кущах за ровом. Якщо не появлюсь про¬тягом десяти хвилин, піднімайтесь і йдіть геть без мене... Я впораюсь, просто це займе трохи більше... — хлопець недоговорив. Його пере¬рвали відчайдушні й розлючені вигуки, що линули від того місця, де стояв «Колібрі».

— Сюди! Швидше! Вони вбили Віктора! Обережно, ті шмаркачі за бараками!

«Чорт. Рудий». Він геть забув про нього. І, судячи по вигуках, Ро¬джер і Боб вийшли на терасу.

Наступної миті на очах у Левка стіна бараку почала розлітатись на шматки, і тільки потім він почув звуки пострілів: стрільці залягали бИ ля спуску в підземелля і обстрілювали їх з МІ6.

— Пригніться!

Наказ був зайвим: Ґрем і Сатомі і без нього розпластались по землі.

Опинившись на траві, українець підтягнув АКМ до себе і випустив чергу у відповідь. Нехай не розслабляються.

Левко важко дихав. Двічі він намагався підвестись, але вогонь ав-томатичної гвинтівки клав його назад. Ідеї вичерпались, хлопець не знав, що тепер робити. Вони могли спробувати спуститись обабіч пі¬раміди, але тоді стрільців ніхто не стримуватиме, вони розстріляють їх підчас спуску, як він колись розстріляв вартового-перуанця. Лежа¬ти він також не міг. Левко був певен, що на спуску лишився лише один зі стрільців, інший зараз обходить їх з іншого боку бараків.

Ґрем підповз і вклався збоку від Левка. Американець тримав у ру¬ках АКМ.

- Спускай Сатомі і лізь униз по піраміді, — сказав він.

-Вони перестріляють нас, заперечив українець, і

- Лізь. Я їх стримаю.

— Ти?

— Я вмію вести вогонь, не переживай. Протримаю їх достатньо щоб ви вбігли у хащі.

— Я не про те питав, янкі. — Левко докладав макфшум зусиль, щоб не дивитись в очі мулату. Голос його кришився, наче пересохле печиво. — Як же ти? Що буде з тобою?

Не думай про це. Бери дівчину і тікай.

Ґреме.., — Очі Левка розширились.

Давай без сліз, грінго. Я її не виведу, я не відшукаю човна, я навіть довбаної річки знайти не зможу.

їх перервала нова стрімка черга зі сторони спуску до галерей. Ґрем загарчав і пальнув у відповідь.

— я...

Українець поклав руку на плече мулата. Він не знав, що казати. Він не був розчулений, але безмірно здивований — так. Шокований навіть.

— Не гай часу,— гарикнув Ґрем. І тут-таки прикусив губу, на очі полізли сльози. — Я не зможу, Лео. Якщо спушусь я, то не зможу про неї. подбати...

Сатомі чула їх. Але навіть якщо й розуміла, що говорить америка¬нець, то після смерті Семена ніяк на те не реагувала.

— Дякую, — прошепотів Левко. Мабуть, цього було недостатньо, але більше слів не знайшлося.

' Торкнувшися Сатомі, він став відповзати до південної крайки те¬раси, Тримаючись під захистом бараків, Левко випростався, обмотав навколо плечей мотузку і скинув її у прірву.

— Лізь униз, —запропонував дівчині. — Тільки тримайся міц¬ніше.

Японка перебувала в загальмованому трансі, але послухалась. Ко¬ли ноги зісковзнули з краю, хлопець додав:

Як спустишся, не чекай мене. Зразу біжи на схід уздовж стіни до похилого спуску на четвертий рівень. Він отам, бачиш?

Спираючись ногами на стіну, дівчина посунула вниз. Через хвили¬ну вона ступила на терасу п’ятого рівня і подивилась угору на Левка. Хлопець нахмурився і двічі підряд махнув рукою, показуючи на схід.

«Біжи, давай! Не затримуйся».

Постоявши секунд десять, японка стала просуватись по пристінку до похилої рампи.

Українець зіпхнув мотузку з тераси, закинув автомат за спину І га- зонув до піраміди.

Допомагаючи собі руками й ногами, з’їхав униз по стику між південним муром Твердині та східною гранню великої пірамі¬ди.

Його ступні торкнулись трави на п’ятому рівні у той момент, коли нагорі заджеркотіли постріли.

Хлопець втиснув голову, злякавшися, що стріляють по ньому, але за мить схаменувся. Звуки пострілів ли¬нули з верхньої тераси; сухе потріскування високотехнологічних М16 розбавляло грубе торохтіння автомата Калашникова — Ґрем вліз у перестрілку з головорізами Джейсона. Притримуючися рукою за сті¬ну, Левко попрямував до місця, де його чекала Сатомі.

Невдовзі українець і японка спустились на третій рівень і забігли за піраміду. А ще через хвилину, ігноруючи гілки, що батогами пері¬щили по руках, грудях та обличчю, продирались крізьджунглі, пряму¬ючи геть від Паїтіті...

СІХХVІІ

1 вересня 2012 року. 09:52 [UTC—5]

Хатина Тора Сандерса

...Тор заспішив на ґанок, розчувши шум човнового двигуна. Розкрив двері хатини і раптово усвідомив, що мотор затих. На піску біля при¬чалу, задерши тупого носа, покоївся гумовий човен «BRIG ВЗ10». На плоскодонці розпласталось два нерухомих тіла.

«Мертвяки?» ;— від несподіванки Тор Сандерс відступив на крок, ударившись плечем об одвірок, проте заспокоївся, розсудивши, що мотор хтось вимкнув, а значить, пасажири моторки живі. Принаймні були живими секунду тому.

Загрібаючи замученими артритом ногами пісок, він наблизився до човна. Опустився на коліна і, перехилившись через гумовий борт, пе¬ревернув одного з пасажирів. Знадобилась хвилина, щоб Сандерс^ упізнав молодого мандрівника, який зупинявся у нього в хатині кіль-] ка тижнів тому.

«Лео... здається, українець, — подумав Тор, намацуючи пульс на шиї.— Той, кому маляр прислав листа зі Швеції».

Поруч із хлопцем лежала дівчина. Її ім’я норвежець пригадати не зміг, але пам’ятав, що вона з Японії. Біля голови японки валявся за¬ляпаний кров’ю автомат АКМ, який розвіяв останні сумніви: парочка бачила те, що їм категорично не рекомендувалось до перегляду.

І хлопець, і дівчина були худі й замурзані, наче в’язні з концтабору. Потемнілу шкіру вкривали сотні слідів від комариних укусів.

Пульсуючої жилки Тор не відшукав, проте необхідністьу цьому від¬пала сама по собі від доторків зашкарублих пальців до зарослого підгорля українець очуняв.

Ґрем... — прошепотів він, — там лишився Ґрем... ми повинні витягти янкі...

Чоловік мовчки дививсь на змарніле, наче у хворого на рак на останній стадії, обличчя Левка. Він хотів сказати щось підбадьорли¬ве, але губи,заніміли. Не варто лукавити.; Ніхто не буде нікого витя¬гати.: Ці двоє мають дякувати небесам, що їм дозволили спуститися вниз по Ріоі- де- лас-П’ єдра с живими.

Та чи дозволили?

Тор Сандерс нашорошено, немов ховрах, що помітив тінь шуліки на траві, озирнувся. Потім перевів погляд назад на хлопця і дівчину, напрочуд ясно відчувши, що відтепер щось зміниться. Ці двоє запус¬тили вервечку подій, що більше їм не підвладна і яка розгортається далі сама по собі. Не підвладїйц мабуть, нікому.

«Все зміниться», — подумав норвежець, відчуваючи, як наростає бажання поїхати в Норвегію і подивитись, як там справи. І чхати він хотів на довічне ув’язнення.

Японка лежала, не рухаючись. Сандерс -провів долонею по її спи¬ні, переконавшись, що вона жива; про це свідчив шалений жар, що плинув від тіла. Дівчина палала в гарячці.

Старий перевірив, чи удосталь в баку палива, виштовхав гумовий човен назад у річку і повів його до І Іуерто-Мал ьдонадо. Звідти спеці¬альним літаком Сатомі й Левка доправили до Ліми. Того ж дня — 1 ве¬ресня 2012-го — про знайд, що видерлись із джунглів, повідомили по¬сольства України, Японії і Сполучених Штатів*/Світова спільнота отримала підтвердження того, що Паїтіті існує...

Три ночі поспіль Тор Сандерс ночував одягнутий, сидячи на,стіль¬чику серед вітальні, стискаючи руками старезний дробовик, чекаючи, що з джунглів прийдуть ті, від кого втекли Левко і Сатомі |

:; Але ніхто не прийшов.

CLXXVIII

7 вересня 2012 року. 08:01 [UТС-5] Паїтіті

—Що робити з твоїми записами? — роздивляючись нігті, спитав рудий.

Сховаєш у джунглях. — Джейсон скидався на напівзогниле яблуко: ЩОКИ обвисли, ДОГЛЯД ПОТЬМЯНІВ,; зморшки поглибшали, і ста¬ли виразнішими, так наче вглибині накопився бруд. Обличчя нагаду* вало.стару потріскану маску. — Закопай. Тільки ж подалі відДаїтіті. — Чоловік зітхнув. — Зафіксуй координати, а... е... як усе уляжеться, я повернусь за ними.

— Можна спробувати вивезти, — не піднімаючи очей, запропо- новував червоноокий.

Х’юз-Коулман повільно похитав головою.

— Пізно... Без Віктора ми наче каліки на інвалідних візках. — Джейсон несподівано згадав Сьому. В очах спалахнули мутні вогни¬ки; в них не було ані волі до життя, ані тіні від звичної ексцентрично¬сті, лише злоба змішана з безмежним відчаєм. Вогні згасли швидше, ніж рудий устиг їх помітити. — Не хочу, щоб у когось із них у Пуер- то-Мальдонадо знайшли папери, що викликатимуть запитання.

За кілька кроків від них, навпроти дверей котеджу, поверх яких прибили дві широкі дошки, згуртувались рештки тих, хто протягом останніх років населяв Паїтіті: троє стрільців (Боб, Род і Роджер), лікар Мелл Барр і п’ятеро вчених. Останні виглядали перелякани¬ми — кожен з них розумів, що в нинішній ситуації є непотрібним баластом. Ближче до вертолітної площадки лежала чимала купа на¬плічників, коробки з камінням, ящики із золотом та різне споря¬дження. Поруч з кучугурою речей зі зв’язаними за спиною руками стояв Грем Келлі.

Рудий знизав плечима:

— Як знаєш.

— Коли все заспокоїться, я повернусь по них.

Криваво-червоні очі підскочили і вп’ялись у пом’яте обличчя сиво-чолого. В ту мить рудий усвідомив, що бачить Джейсона востаннє. Не-приємна млосна хвиля протнула його з голови до п’ят.

— Джейсоне...

— Йдіть. Вам уже час.

Стрільці переминались з ноги на ногу, спідлоба зиркаючи на боса. Ніхто не розумів мотивів його дій. Ситуація й без того кепська, а він вперто силкується зробити її ще гіршою.

— Джейсоне, це не останнє таке місце, — спробував рудий.

— Паїтіті було найбільшим. — Джейсон мимоволі здригнувся, усвідомивши, що став говорити про Твердиню в минулому часі.

— Так, воно найбільше, але не єдине, — повторив рудий, зробив¬ши наголос на словах «не єдине» і обвівши рукою рештки зруйнова¬ного табору. Все, що не могли забрати з собою, чоловіки потрощили.

Тепер уже Х’юз-Коулман знизав здоровим плечем, мовляв, тобі не зрозуміти. Раптово нахилившись, повернувши голову так, щоб його не чули вчені, він швидко заговорив:

— Розумників прибереш, щойно заховаєш аномальні зразки і зо¬лото. — Джейсон міг би перестріляти науковців зараз, але без них

стрільці не змогли б забрати все цінне. — Тіла розчленуй і розкидай по джунглях. Цього разу нам не потрібна зайва увага.

— А мулат?

Сивочолий вигнув ліву брову і подумав, перш ніж відповісти:

— Не чіпай. Я потім вирішу.

— Добре, Джейсоне.

— Рушайте. — Чоловік підійшов до стрільців і по черзі потиснув кожному руку. Вони мовчали, хмурячись від того самого огидного пе-редчуття, що хвилину тому облягло рудого.

— Босе, ви б пішли з нами... — Якби не хриплий голос, Род Холм- грен скидався б на малюка, котрий просить батька залишитися з ним у дитсадку .

— Не переймайся, Роде, я вас наздожену.

Усі знали, що це брехня. Вони йтимуть, замітаючи сліди, а в Пуер- то розділяться: хтось попрямує до Ліми, дехто подасться до Болівії, ре¬шта спробують злиняти через Бразилію. Якщо Джейсон не вирушить зараз, він їх нізащо не знайде. Зауваживши скептичний вираз на об¬личчі стрільця, чоловік поспішив додати:

— Якщо не наздожену, то побачимось у Niutoua1.

— Так! — Род зрадів, СХОПИВШИСЯ за запропоновану Джейсоном ідею. — Побачимось на острові!

Роджер Зорн і Боб Марґоліс допомагали вченим надягти на спину рюкзаки й коробки. Хтось спробував висловити незадоволення, але його миттю примусили заткнутись, гепнувши кулаком у зуби. Ґрему довірили нести чорний мішок із золотими виробами з підземелля.

За хвилину кавалькада витягнулась вервечкою в напрямку входу в підземелля. Род йшов першим, за ним тюпачили науковці (горбля¬чись від незвичної ноші) й мулат, замикали колону Боб з Роджером.

Рудий затримався біля Джейсона. Х’юз-Колуман задумливо тер пальцями пов’язку на плечі. Секунд тридцять обоє мовчали, а тоді си-вочолий озвався:

— Ти коли востаннє зв’язувався з Лімою?

— Вчора ввечері. 211-й Escuadron Aereo три дні назад передисло-кували з Арекіпи в Пуерто-Мальдонадо. Я стримував їх, скільки міг, але більше вони не чекатимуть. Навіть якби ми засипали золотом усе командування 3-го авіаційного крила, 211-й раніше чи пізніше виру¬шить у сельву... Українець і японка здійняли забагато галасу.

_______________________

1. Невелике поселення на півночі острова Тонгатапу в архіпелазі Тонга, Тихий оке¬ан. — Прим. ред.

Що за 211-й? -.насправді Джейсона де не цікавило, він лиш хотів потягнути час. Рудий лише здогадувався, а от Джейсон точно знав, що вони розмовляють востаннє.

— Два, Мі-35П» І щонайменше шестеро «МІ-25Д» у повній бо¬йовій. готовності.

— Зрозуміло... — безбарвно витиснув Х’юз-Коулман.

— Є ще дещо, — Рудоволосий невдоволено вигнув брови, — Хо¬дять чутки, нібито до узбережжя Перу з Сан-Дієго вирушив амери¬канський авіаносець. .

— Що?! — Цього разу зацікавленість була щирою.

— Може, неправда. А Може, це через мулата. — Рудий кивнув, услід колоні, вказуючи на Ґрема Келлі. — Інформатор повідомив, що твої співвітчизники самі захотіли втр^итись. Урщ Пфу видав фор¬мальний запит про допомогу в операції, і ось — US Navy на всіх па¬рах мчить сюди.

— Через мулата? Слати сюди.цілий авіаносець? Маячня! Він ли: ше прикриття... Щось пронюхали... — процідив Джейсон. Губи вима¬лювали злорадну усмішку. — Дзуськи вам! — Він різко повернув під¬боріддя до співрозмовника: — ,^/іе що вони зможуть зробити зі своїм сраним авіаносцем? Звідси до узбережжя п’ять сотень кілометрів, між нами Анди... вони не дістануть мене, вони не зможуть сюди висадитись!

— Не знаю... Я пе.реповів тобі все, що. зміг довідатись. Ти просто мусиш.усвідомити, що над Твердинею збираються недобрі хмари. Хай що ти там задумав, завершуй свої справи і вшивайся звідціля.

— Я,встигну. — Посмішка, згасла, Джейсон наче просів. Голова поникла, що надавало йому вигляду згорбленого старця. smj Це не за - йме багато часу. ...

Рудий знов відчув.укол під серцем. Якщо ця таємнича «справа » займе так мало часу, то чому, не було зробити її давно І піти разом з усіма?

— Ти ж не будеш... — Рудоволосий нарешті відважився спитати напряму, але Х’юз-Коулман обірвав його.

Прощавай, — не дивлячись у вічі, простягнув руку.

Рудий потиснув долоню. .

— Удачі тобі, Джейсоне. — Він хотів додати «До зустрічі!», але биріцшв Не КрИВИТИ:СЄрЦЄМ, ніякої зустрічі не буде, і підтюпцем побіг навздогінза кавалькадою.

Джейсон стояв і довго дивився їм услід. Потому підійшов до кром¬ки горішньої тераси і спостерігав, як десятеро навантажених важен¬ною. ношею чоловіків виходять з Твердині й зникають у джунглях.

Останнім йшов рудий. Перед тим, як пірнути в хащі він озирнувся і розрізнив на тлі неба силует Джейсона. Рудий здійняв руку і пома¬хав. Х’юз-Коулман ніяк не відреагував.

Постоявши, Джейсон розвернувся і поплівся до ангару. Лишив¬шись на самоті, чоловік остаточно розслабився. Зазвичай випнуте під¬боріддя впало на груди, руки безвольно обвисли вздовж тіла і майже не рухались при ходьбі. Пасма сивого волосся сповзли на лоба, част¬ково ховаючи розмазану сірість очей.

Усередині було пусто, якщо не брати до уваги низки металевих шаф, відгороджених дротяною перегородкою у дальньому куті. Вго¬рі кожної шафки красувалась жовто-чорна, вицвіла від часу наклей¬ка з малюнком черепа і написом «DANGER!!! Do not open without permission!». Спрощене зображення черепа виглядало смішним, а не зловісним.

Джейсон попрямував до шаф, на ходу дістаючи з кишені ключі. Роз¬мірені кроки гучно відлунювались від циліндричного даху ангара. Зву¬ки скапували на бетон, відбивались і знову летіли до стелі, створюю¬чи ілюзію, нібито чоловік у ангарі не сам.

Підступивши до крайньої шафи, Джейсон Х’юз-Коулман відімкнув навісний замок І розчахнув дверцята. Всередині було чотири полиці доверху закладені сірими брикетами з підписами «С4 expolsive». Плас¬тична вибухівка. Чоловік покрутив головою, шукаючи сумку чи пакет, що дозволить за один раз забрати більше вибухівки. Нічого підходя¬щого не було, але неподалік від шаф він помітив порожнє відро для прибирання, що лежало на боку. Він підійшов, ногою поставив відро вертикально, нахилившись, прискіпливо обдивився дно і лиш тоді пе¬ретягнув його до відчиненої шафи. Наповнивши відро плаетиковими брикетами, Д жейсон забрав з верхньої полиці пучок дротів і п’ять циф¬рових детонаторів (усі, що були у шафі).

Ще більше горблячись, час від часу перекладаючи відро з однієї ру¬ки в другу, чоловік вибрався з ангара і попрямував до спуску в підзем¬ні галереї.

CLXXIX

7 вересня 2012 рокч. 08:17 [UTC—5]

11*52' 28“ пд. ш. 77*24‘46“ зх. д.

Тихий океан: 40 км до Ліми. 570 км до Паїтіті

Авіаносець CVN-70 «Карл Вінсон» військово-морських сил США (саме той, на який у 2011 - му привезли труп Осами бін Ладена і з якого тіло лідера «Аль-Каїди» поховали у водах Аравійського моря) спинив¬ся в океані за сорок кілометрів від узбережжя Перу. Колосальна 330-метрова громадина водотоннажністю 97000 тонн застигла, ані¬трохи не гойдаючися, серед бірюзових, помережаних кучерявими ба¬ранцями вод. Грізний корабель класу «Німіц»1 з пласкою, наче прас¬ка, палубою і циліндричною боковою надбудовою сто двадцять годин, не збавляючи ходу, йшов від Сан-Дієго, свого порту приписки, до Лі¬ми, столиці Перу.

CVN-70 відрядили на південь щойно командування ВМС США отримало дозвіл від уряду Перуанської республіки на інтервенцію в ліси Мадре-де-Діос. ЦРУ давно одержувало повідомлення про іс¬нування руїн невідомого походження у сельві на сході Перу, а також про групу громадян США, котрі, ймовірно, проводять незрозумілі екс¬перименти на цих руїнах. Агенти розвідки доповідали про вірогідну (безпосередню або ж опосередковану) причетність даної групи до зникнення в амазонських джунглях кількох десятків людей, серед яких були американські громадяни. За допомогою супутників-шпигунів від¬шукати щось схоже на руїни в сельві не вдалося, і про рапорти сгіеца- гентів на якийсь час забули. Приводом для того, щоб витягти справу з-під сукна, стало зникнення дослідниці Еріки Міджетт (не маючи до-статніх доказів, ЦРУ все ж пов’язало це щезнення з діяльністю таємни¬чої групи), і головним чином — розповідь Левка Бартоша та Сатомі Хі- генорі (власне, розказував переважно Левко, Сатомі відновлювалась у лікарні після жорсткої лихоманки). Українець надав американсько¬му послу в Лімі докладну інформацію про місцезнаходження руїн і роз¬повів про Ґрема Келлі, котрого (нібито) силою утримують на Тверди¬ні. Фахівці з ЦРУ та Пентагону нарешті роздивились на супутникових знімках щось схоже на мегалітичні руїни і замаскований табір на їх вершині, а Грем Келлі став формальною причиною, завдяки якій влас¬ті Перу (цілком усвідомлюючи, що самі не впораються) впустили на свою територію американських військових.

Що може зробити авіаносець — хай навіть найкращий у світі — зі схованими в нетрях далеко від узбережжя мегалітичними руїнами? За¬звичай авіаносці класу «Німіц» несуть на собі до 90 літаків, серед яких основну ударну силу складають винишувачі-бомбардувальники « F/A-18 Hornet». Усе, що можуть зробити три ескадрильї «F/A-18» з руїна¬

__________________

1 Авіаносці типу «Німіц» (англ. Nimiiz class) — тип американських авіаносців із ядерною силовою установкою. Авіаносці цього типу є найбільшими військови¬ми кораблями сьогодення. Збудовано десять суден, усі на службі.

ми, розташованими за п’ятсот кілометрів від берега, — це стерти їх з лиця землі, закидавши бомбами. Але це.точно не те, чого добива¬ються США і Перу. Твердиню слід було захопити, якомога швидше і по можливості нічого не пошкодивши. Саме через це на широченній палубі «Карла Вінсона» не було жодного «F/A-18». Перед відплит¬тям з військової бази «NAS North Island» в бухті Сан-Дієго літаки зня¬ли з корабля, натомість завантаживши авіаносець конвертопланами1 «V-22 Osprey» — унікальними літальними апаратами, що поєднують у собі можливості літака і вертольота. Завдячуючи конструктивним особливостям, «V-22 Osprey» легко (в літаковому режимі) перемах¬нуть через Анди, після чого приземляться довкола Твердині як верто¬льоти, висадивши десант і при необхідності забезпечивши йому вог¬неву підтримку.

Враховуючи унікальність запланованої операції, в командній руб¬ці «Карла Вінсона» зібралось чи не все вище командування ВМФ США: командуючий спеціальними операціями адмірал ВМС Ерик Ол¬сон, начальник військово-морських операцій адмірал Гаррі Роуґхед і особисто командувач Тихоокеанським флотом США адмірал Патрік Волш.

О 8:29, попередньо зиркнувши на дорогий наручний годинник, Па¬трік Уолш стримано спитав:

— Починаємо, джентльмени?

— Поїхали, — підтакнув Ерик Олсон.

Гаррі Роуґхед просто кивнув.

— Починайте операцію! — повернувши голову до Клайва Оуена, капітана авіаносця, наказав адмірал.

__________________

1 Конвертоплан літальний апарат із турбогвинтовими двигунами, що можуть повертатись підчас польоту у вертикальній площині від кута 0°до 90—100° до горизонталі. Під час зльоту двигуни спрямовані вгору (кут 90°) і працюють як підйомні — конвертоплан злітає подібно до вертольота. Підчас польоту на ви¬соті двигуни встановлюють горизонтально і працюють як тягові — апарат ле¬тить як літак, підйомна сила забезпечується крилом літакового типу. Конверто- плани дозволяють поєднати переваги літака й вертольота: для зльоту й посадки їм не потрібна злітна смуга, разом з тим підчас горизонтального польоту вони розвивають більшу швидкість і здатні підніматись значно вище, ніж гелікопте¬ри (більшість вертольотів розвивають швидкість не більше ніж 200 км/год, конвертоплан у літаковому режимі розганяється до 450—500 км/год; макси¬мальна висота для більшості вертольотів обмежена 400 м, конвертоплани піді¬ймають до 7600 м). Через надзвичайну конструктивну складність таких машин американський «V-22 Osprey» є єдиним у світі конвертопланом, що випус¬кається серійно. Стоїть на озброєнні морської піхоти та військово-повітряних сил США.

— Слухаюсь, сер! — Клайв узявся за переговорний пристрій і пе¬редав наказ далі: — Командуючому операцією, НМХ-1 у повітря... по¬вторюю: НМХ-1 у повітря!

Тієї ж миті тридцять два двигуни «Rolls-Royce Т406» утробно за¬гуділи, розкручуючи чорні лопаті над куцими крилами « V-22 Osprey». Шістнадцять конвертопланів з 1-ї морської вертолітної ескадрильї (Marine Helicopter SquacLron One або НМХ-1 ) один за одним відри-вали шасі від палуби авіаносця і вгризались у небо. У чотирнадцяти «V-22» розташувалось по 24 морських піхотинця, ще два несли на зо¬внішній підвісці баки з паливом та спорядження для облаштування тимчасової бази в джунглях. Набравши висоту, конвертоплани виши¬кувались двома широкими рядами і, помалу перевівши двигуни в го¬ризонтальне положення, полетіли на схід в напрямку Твердині. Над Сечурою, пустелею, що оточує перуанську столицю, їх зустріли два «МіГ-29» перуанських ВПС, які ескортуватимуть ескадрилью аж до джунглів.

Майже одночасно з конвертопланами з ґрунтового летовища біля Пуерто-Мальдонадо здійнялись у повітря шість військових гелікопте¬рів «Мі-25». Ледь позадиравши тупі носи, вони помчали над сельвою на північ — назустріч американським «V-22 Osprey».

ÇLXXX

7 вересня 2012 року. 10:01 [UTC—5] Паїтіті

Джейсон Х’юз-Коулман сидів, підклавши ноги під себе, спиною до великої піраміди і лицем до джунглів. За дві години він ще вісім ра¬зів піднімався й спускався до підземелля, перетягнувши й розклав¬ши по галереях кількадесят кілограм пластикової вибухівки. Через тяжку фізичну роботу погано оброблена рана на плечі почала кро- вити, м’язи довкола палали вогнем, проте Джейсон знав, що це вже не має значення.

Ніщо більше не мало значення.

Американець поставив усі таймери на 10:30, але не збирався до-жидатись вибухів. Він знав, де розташовувати С4, — у щілинах най-більших монолітів, уздовж найтонших бокових стін, в кавернах, які лишились після сколювання зразків граніту, —а тому не сумнівав¬ся, що Твердиня не вистоїть. І попри це ризикувати не хотів. Хай яки¬ми сильними будуть вибухи, він може вижити. А жити Джейсон біль¬ше не хотів.

Рудий мав рацію: Паїтіті — не єдине таке місце. На острові Тонгатапу є конструкція з трьох мегалітів під назвою Хаамонга-а-Мауї (Ноша Мауї), котра, як і Твердиня, має невідоме походження. От тільки Хаамонга-а-Мауї — це піщинка у порівнянні з громадою Па¬їтіті. Що гірше— на каменях у Тонгатапу немає написів. Максимум, що Джейсону вдасться добути — кілька аномальних зразків, завбіль¬шки з квасолину кожен, які ні на йоту не наблизять його до розгад¬ки. Сьома загинув, менш ніж через півгодини щезнуть усі написи в надрах Твердині (Джейсон навіть не думав над тим, щоб залишити їх), перестане існувати Чорна кімната. Все, чому він присвятив останні двадцять років життя, швидко і невідворотно котилося під три чорти, все, що мало сенс і примушувало сивочолого почуватись особливим (врешті решт — Обраним), провалювалось у прірву.

Джейсон міцніше стиснув шорстку і теплу на дотик рукоятку «Glock’а». Підставивши дуло під нижню щелепу, він якийсь час ви¬тріщався на крони дерев, які ледь ворушились під подмухами воло¬гого вітру, і думав про те, з чого все почалося. Коли все пішло на¬вкосяка? Коди п’ятеро затятих, студентів висадились біля Голови Папуги? Коли його люди прогавили Яна Фідлера? Ні. Все почалося за багато років до цього, коли він дозволив Гуннару піти.

«Клятий шведський маляр...»

Чи варто було взагалі починати проект? Зараз сивочолому зда¬валось, що він з самого початку знав, що наприкінці його чекає фі¬аско. Банальне правило, котре Джейсон сотні разів чув протягом життя і котрим тисячі разів легковажив: не варто братися за те, що не можеш втримати. Не зазіхай на речі, котрі не в змозі захистити, будь то жінка, великий бізнес чи... Твердиня. «Дивно, — думав він, — що розуміння прописних життєвих істин приходить ось так — в «епохальну» мить, коли ти сидиш, підпираючи підгорля дулом «Сіоск’а»,, і коли всі без винятку життєві істини безповоротно втра¬чають сенс”.

Чоловік кволо посміхнувся і напружив палець, готуючись натисну¬ти спусковий гачок, і зненацька почув шум. Лопаті. Турбогвинтовий двигун. Багато турбогвинтових двигунів.

«Перуанські гелікоптери?» — зринув у голові байдужий здогад. Проте звук видавався інакшим., крім того, він надходив із заходу.

Джейсон повернув голову наліво і зразу помітив два ряди сірих то¬чок, розсипаних по бірюзовому небу. ;

«Що за чорт?» Рука з пістолетом несвідомо опустилася. Вони не можуть летіти з того боку.

Х’юз-Коулман чекав, спостерігаючи за наближенням літальних' апаратів. Ось перші з них підібрались зовсім близько і стали сповілкщ нюватись, аж поки не зависли на одному місці. Джейсон ніколи не ба-?і чив конвертопланів, але меткий розум миттю розкусив принцип дії за4| гадкових машинерій. щЩ Мазефакери.

Він стулив брови докупи, водночас і обурюючись, І захоплюючись співвітчизниками. Усвідомлюючи, що морські піхотинці в найближчі' дві хвилини висадяться на терасу і візьмуть її під контроль, чоловік рвд| ко впер дуло пістолета в м’якоть під щелепою, якраз над Кадиком.

У цей час із переднього «У-22» заскрипів гучномовець.

— Говорить майор ВМС США Джеффрі Лонґ! — Рев моторів затушовував голос, але Джейсон усе одно розумів слова. — Сер, Про¬шу вас покласти зброю на землю і підняти руки над головою.

— А якщо я не послухаюся, що ви зробите? — вищирився Джей- ’ сон. — Пристрелите мене? -— І натиснув на спусковий гачок.

Куля прошила голову наскрізь, пошматувавши мозок. Х’юз-Коулман загинув миттєво, завалившись набік, немов маріонетка, якій підрізані ли нитки, що ними ляльковод утримував її вертикально.

Джеффрі Лонґ прикусив губу і стиха вилаявся. Хороший початок.

Шеренга перших конвертопланів перелетіла руїни і знизилась над сельвою, обираючи місце для тимчасового табору (хоча, дивлячись на розгромлену терасу, майор Джеффрі Лонґ здогадувався, що необхш ність у таборі відпадає). Два «У-22» наблизились до західного краю терасу, готуючись висадити морських піхотинців.

У цей момент в надрах Твердині прогуркотав перший вибух.

Тераса задвигтіла, наче під час землетрусу. Майор скомандував припинити висадку, та було вже пізно. Низка нових вибухів примуси¬ла кам’яну громадину вібрувати. Раптово центральна частина прова¬лилась (піраміда схилилась набік, немов покинута дитяча іграшка), випустивши в небо хмару диму, вогню й розпеченого кам’яного пилу. З боків Твердині раз за разом, подібно до сонячних протуберанців, ви¬ривались язики розкошланого полум’я. Один із зарядів розірвав на шматки західну частину двох верхніх рівнів. Тераса вибухнула хмарою кам’яних уламків, яка зачепила лівий двигун найближчого конверто- плана.

— Назад! Назад! — кричав майор Лонґ по рації. — Набирайте ви¬соту.

Рій розпеченого каміння шрапнеллю протнув двигун, спинивши йо¬го майже миттєво. Правий двигун пошкодженого «У-22» продовжував працювати. Конвертоплан повело вліво, він круто завалився на ліве крило, перекинувся і через секунду шугонув у роззявлену пащу кратера, що утворився на тому місці, де хвилину назад здіймалась ве¬лика піраміда.

Цього разу майор не лаявся. Побліднувши, він спостерігав, як два¬дцять шість чоловік з ввіреного йому загону загинули, розтанувши се¬ред розплавленого каміння. Решта «У-22» поспішливо віддалились' на безпечну віддаль. В ефірі запанувала тиша. Двісті спецназівців, прикипівши до ілюмінаторів, похмуро спостерігали, як загадкові руї¬ни, які миттєвість тому велично здіймались на нетрищами, перетво¬рюються на купу почорнілого каміння, схожу на згарище після веле¬тенського багаття...

Р. S.

СLХХХІ

Після 7 вересня 2012 року Левко нікому не розповідав про Паїтіті Останнім, ідо доконало хлопця, стала звістка про зникнення Яна Фід- лера. Прилетівши до Києва,, українець подзвонив чеху, збираючися розповісти про той кошмар, На який обернулась поїздка. Не додзво^| нивщись на мобільний, він зателефонував на міський номер до будин¬ку Ніколаса Фідлера, від якого довідався, що його небіж зник безвь. сти 2.5. серпня (того дня, к^ди Левко, Семен,, Грем і .Сатомі мали повернутися з подорожі... тобто коли Ян мав дізнатися, що вони не по¬вернулись). Ян Фідлер вийшов із будівлі Департаменту, промислової екології за адресою Текнікрінген, 44 о пів на шосту вечора, і більше його ніхто не бачив...

Левко Бартош покинув Швецію, не захищаючи магістерську роботу Тупо не з’явився на захист.

Професор Рональд Веннерштейн, голова Департаменту, особисто' дзвонив українцю, вмовляв-передумати, просив приїхати, обіцяючи поставити оцінку формально, без захисту. Коли це не подіяло, Рональд виклав останній козир, повідавши, що не проти взяти Левка в аспі¬рантуру,. наразі є кілька грантов их місць (РИй-студенти з СІ ІД пра¬цюють за двох шведів, при цьому задовольняючись втричі меншими стипендіями).

Лео вислухав професора, подякував і делікатно відмовився. Він не міг залишатись у Стокгольмі жодної секунди.

Після повернення ніхто, навіть батьки Левка, не зрозуміли, що трапилося. Хлопець наглухо замкнувся в собі, ні з ким не спілкував¬ся і майже не виходив з дому. За півроку він так і не знайшов по-* сщнрї. роботи ( н§ дуже й щука^, якщо, чесно),, Xа найголовніше -— вінчвернувся без диплому,, і цей ганебний в очах, багатьох факт помалу, подіир^вся серед ррдичів і друзів. Не знаючи реальних при¬чин, люди почали плескати язиками. Головних версій булр.дві.

Пер¬ша: Левко з кимось побився, в процесі бійки його схопила шведська

поліція, після чого хлопця, певна річ, депортували. Друга: Бартош напився і став натхненно ригати під час міжнародної наукової кон¬ференції (в найбільш трешових варіаціях — на захисті диплому і аку¬рат на стіл голові Департаменту). Кінцевий результат той самий — депортація.

Одного дня на мобільний подзвонила американка, представившись Мелані Шанклін, і, поки Левко згадував, де чув це ім’я, жінка, схли¬пуючи, сказала, що шукає сина, якого звуть Грем Келлі, і, можливо...

Левко кинув трубку, не дослухавши, наче зі слухавки витикались осині жала.

Про його походеньки в джунглях Мадре-де-Діос мало хто чув, а ті, хто знав, нічого не розпитували. Значно більше родичів і знайомих ці¬кавило незрозуміле рішення звалити зі Швеції без диплому КТН, по¬ставивши жирний хрест на блискучій кар’єрі. Левку доводилося боро¬тись зі своїми демонами наодинці.

На початку 2013-го, через п’ять місяців після.повернення з Мадре- де-Діос, страхітливі спогади поблякли. Хлопець потроху віддалявся від чорноти, повертаючись до нормального життя. Він покинув мірку¬вати про Ґрема, перестав у передсвітанкові години бачити мертвого Семена. Аж поки одного дня наприкінці січня...

СLХХХІІ

24 січня 2013 року, 18:55 (UТС +2]

Рівне. Україна

...з привезених зі Швеції паперів, яких Левко не торкався з часу при¬їзду, висковзнув складений учетверо блокнотний аркуш.

Хлопцю здалося, що його серце вирізали лазером, воно випало з грудей і гепнулось до ніг, на підлогу, лишивши в грудях акуратну ци¬ліндричну дірку.

Він розгорнув аркуш. На ньому з обох боків йшли рівні ряди незро¬зумілих символів. Левко впізнав почерк Семена, хоча відчувалось, що росіянин поспішав — значки виходили не такими акуратними як за¬вжди. В декількох місцях, гублячи рядок, який переписував, він по¬хапцем замальовував і виправляв символи на нові, такі, що вважав правильними.

Спогади наплинули нізвідки й почали душити Левка. Він почував¬ся так, наче плавав у герметичній кімнаті, яку поступово заповнюва¬ло водою, підбираючись ближче й ближче до стелі, і знаючи, що рані¬ше чи пізніше він усе одно захлинеться.

На другій стороні листа символи обривались посередині. Схоже, Семену не вистачило часу записати все, що хотів.

Хлопець спробував пригадати хоча б слово з того, що казав йому товариш, віддаючи аркуші, але не зміг. Щойно в голові починала про¬ступати картинка, як її, немов лавиною, зносило геть, а на її місці ви¬пирало видовище розбризканої по траві сірої мозкової речовини і роз¬киданих уламків черепа.

(не ‘би’айте! бу’ ‘аска! ‘и ‘о’ите ‘оми’ку, А ’аро...)

Раптово Левко стрепенувся. Він подумав «аркуші». Не аркуш, а аркуші. Справді, у Сьоми було кілька аркушів!

Хлопець кинувся пе¬ребирати документи (рекомендації, розклад занять, останні захищені практичні роботи, фрагменти магістерсько

і невдовзі відшукав іще два аркуші, на одному з яких була таблиця відповідників між арабськими цифрами і знаками цивілізації Паїтіті, а на другому — формула ка¬лендаря, що дозволяла перекодовувати дати.

Левко замислився. Навіщо це йому? Чи не краще викинути арку¬ші в смітник і забути про них, забути про все? Чорт забирай, йому зна¬добилось півроку, щоб відновити здоровий сон, для чого знову ятрити рани, які затяглися такою тонкою кіркою?

А тоді Левко згадав Семена. Востаннє, коли бачив росіянина жи¬вим. Фрази відновити не вдавалося, проте в голові пролітали, наче осколки після вибуху, уривки того, що говорив Семен за кілька хви¬лин до жахливої смерті.

(будь ласка... просто візьми це)

(бери аркуші й тікай)

(послухай мене!.. ПОЧУЙ мене!..)

Він мусить розкодувати дати. Навіть якщо це фарс, вигадка сиво¬чолого фанатика, що кількадесят років длубає камені в надрах найза- гадковіших руїн на планеті. Навіть якщо не спатиме ще півроку. І на¬віть... якщо з’їде після цього з глузду.

Бо таким було передсмертне бажання його друга.

Витративши півгодини, Левко створив таблицю в «Microsoft Excel», яка автоматично переганяла дати з формату, що використовувався людьми Паїтіті, у григоріанський календар, і один за одним ввів у неї рядки з Семенового аркуша.

Більшість дат були незнайомими. Хлопець запустив «Google» і взявся шукати. Обирав будь-яку з дат, вводив у пошуковому рядку і натискав «Enter». Після кожного натиску сервер видавав скупчен¬ня статей та фотографій про ту чи іншу катастрофу. Наприклад, у рядку N° 2 справді стояла дата 15 квітня 1912-го, що було днем, коли потонув «Титанік», а число 1514 відповідало кількості заги¬блих на кораблі. У 17-му рядку стояла дата 27 березня 1977-го — цього дня в аеропорту Тенеріфе під час зльоту зіштовхнулися два «Boeing 747», загинуло 583 людини. За № 20 ховалось 1 вересня 1983-го, коли радянський перехоплювач збив авіалайнер «Korean Air Lines» (рейс 007), який випадково відхилився від курсу і залетів на територію СРСР. 269 пасажирів — усі, хто був на борту, — мерт¬ві (у п’ятій колонці було саме це число — 269).

Що далі Левко просувався по списку, то більше сум’яття охоплю¬вало його. Він більше не читав статті, просто вводив дати і дивився, що за ними криється.

Рядок № 5 — 6 грудня 1917-го — вибуху канадському місті Галіфакс — французький транспортний корабель «Монблан», завантажений одною вибухівкою (піроксилін, тротил і пікринова кислота), зіштовхнувся з норвезьким кораблем «їмо», в результаті пожежі стався вибух, який розніс на друзки весь порт і більшу частину Галі- факса, загинуло близько 2000 людей.

Рядок № 7 — 16 грудня 1920-го — жахливий землетрус у Ганьсу'.1*4 чи не найбільш смертоносний за всю історію спостережень, си¬ла поштовхів сягнула максимуму — 12 балів, а кількість жертв пере¬вищила чверть мільйона людей.

Рядок № 9 — 26 квітня 1942-го — вибух на вугільній шахті «Веxihu», Китай, що вбив 1549 шахтарів, — найбільша трагедія в історії вугільної промисловості.

Рядки № 10 і № 11 — відповідно, 6 та 9 серпня 1945-го — бом-бардування атомними бомбами Хіросіми та Нагасакі.

Рядок № 12—9 травня 1960-го — вибух вугільного пилу на тах¬ті «Laobaidong» біля міста Датонг, Китай згоріло живцем і отруї¬лося чадним газом 682 робітники.

Рядок № 23 —12 жовтня 1985-го — катастрофа рейсу 123 «Japan Airlines?, — в польоті у «Boeing 747» відірвало, вертикальний стабі¬лізаторні лайнер,,втративши керування, впав у горах на півдні Японії, загинуло 510 людей,

Рядок № 24 — 26 квітня 1986-го — катастрофа на Чорнобиль¬ській AEjC. s «

Рядок № 26 — 4 червня 1989-го — залізнична катастрофа під Уфою в Росії через аварію на трубопроводі «Сибір—Урал—Поволжя» хмара вуглеводнів заповнила долину, крізь яку йшов залізничний пе¬регін «Аша і—; Улу-Теляк», в момент зустрічного проходження двох потягів, Jsfb 211 «Новосибірськ—Адлер» та № 212 «Адлер—Новоси¬бірськ» проскочила іскра, що спричинила вибух колосальної сили, за¬галом загинуло 575 пасажирів, серед яких 181 дитина.

Рядок № 27 29 червня 1995-го ? обвал торгового центру «Sampoong Department Store.» в Сеулі, Корея, під завалами заги¬нуло 502 людини.

Рядок $2 29 — теракти 11 вересня 2001-го...

Левко подивився на привезений з джунглів блокнотний листок. Звід¬ки Сьома узяв усі ці дати? На Паїтіті не було Інтернету, і хлопець був певен, ,що росіянин не міг.знати точну дату й кількість загиблих у ката¬строфі, скажімо, рейсу 981 «Turkish Airlines» 3 березня 1974 року. ЦІ видше за все, це витівка Джейсона. Але для чого? І яким чином? Що потрібно було вигадати, щоб людина з настільки, розвинутим ана¬літичним мисленням, як Семен, повірила в подібні несусвітні байки?

А раптом?..

Ні, це не може бути правдою. Хоча...

Левко зиркнув у кінець списку на зворотній стороні аркуша. Є мож¬ливість перевірити, ,,

На жаль, лише два останні рядки стосувались майбутнього: Семе¬ну завадили, щойно він узявся занотовувати дати, які (ймовірно) опи¬сували катастрофи на Початку 2013-го.

. То були рядки № 34 і № 35. Третій день .четвертого першо¬го місяця і восьмий день третього ТИЖНЯ третього місяця 36ЕІ4 року, В останній колонці рядка № 34 було число ^ 36І^у вісімкові сист;€- міг,*р що, як.припускав Сьома, віддо^іда,до кількості загиблих,.

Програма перегнав іформат, григоріанськогр .календаря, і Левко записав їх на окремому листку:

27 січня 2013 (241) 24 квітня 2013

Чекати до першої з них лишалось недовго — якихось три дні.

«Три дні... Через три дні загине двісті сорок одна людина...» — по¬думав Левко, і волоски на шкірі здибились.

CLXXXIII

27 січня 2013 року. 22:54 [UTC +2]

Рівне, Україно

Хлопець просидів перед телевізором цілий день, не пропустивши жод¬ного випуску новин, але... нічого не сталось. Показували звичний фарш з низькопробних новин: політика, кримінал, спорт. Були одиночні вбивства, відносно невелика автомобільна аварія, пожежа, кілька фа¬тальних випадків, спричинених необережністю у побуті чи на вироб¬ництві, але не сталося нічого, що одним махом відправило б на той світ двісті сорок одну людину. Не було вибухів на шахтах, не розбивались літаки, нічого великого не втопилось у океані.

Левко востаннє подивився на листок з датами, потому зіжмакав його, розкаюючись у тому, що накрутив себе на рівному місці, до¬зволивши огидним спогадам знову заполонити думки, і викинув ар¬куш у смітник.

Хлопець не подумав про те, що катастрофа могла скоїтись пізно ввечері, і новини про неї не встигли поширитися світом. Він також не врахував розбіжність у поясному часі між різними регіонами Землі: наприклад, американський континент довгих сім годин після того, як Україна вступила в 28 січня, був у 27 січня...

Приблизно між 2:00 та 2:30 ночі в бразильському місті Санта-Марія, штат Ріо-Ґранде-до-Сул, у дискоклубі «Kiss» (у якому повним хо¬дом йшла вечірка під назвою «Aglomerados», організована студента¬ми місцевих вузів) внаслідок використання заборонених піротехнічних засобів розпочалась пожежа. У клубі на момент займання відпочива¬ло понад тисяча людей. Коли зал затягло димом, здійнялася паніка,

і молодь ринула до виходу, створюючи жахливу давку. Невдовзі один за одним хлопці й дівчата осідали на землю, щоби більше не піднятись, наче безликий ангел, який зійшов з-під землі, торкався їх і вкладав на підлогу. Вони вмирали не від вогню чи від жару (багаття палало на сцені, далеко від виходу),

вони задихались від надзвичайно токсично¬го диму, що виділявся при горінні звукоізоляції, якою були обкладені

стіни клубу. Загинуло двісті тридцять п’ять молодих людей. Ще шес¬теро померли протягом тижня в лікарнях, довівши кількість жертв до двохсот сорока однієї.

Хоча це не мало значення, адже вкрай мало світових каналів пока¬зали новину. Навіть якби Левко весь наступний день не відлипав від екрану телевізора, він міг прогавити сюжет про трагедію в Санта-Ма- рії. Кілька українських сайтів розмістили повідомлення про нещастя в клубі «Kiss», та загалом подія набула розголосу лише в Бразилії.

Що було справді прикро, то це те, що Левко зігнорував останню із записаних Семеном дат — 24 квітня 2013 року. Цього дня у місті Са- вар (неподалік Дакки, столиці Бангладеш) обвалився восьмиповер¬ховий комплекс «Rana Plaza», в якому розташовувались фабрики брендового одягу, десятки банків і магазинів (загалом працювало п’ять тисяч людей). Майже три тисячі працівників опинились під завалами, з них не вижило понад тисяча. Про трагедію трубили по всіх ЗМІ, по¬чинаючи з того дня, коли вона сталася, але Левко на той момент уже забув про перелік дат, списаний росіянином зі стін Чорної кімнати. Другу половину середи, 24 квітня, хлопець безцільно тинявся по Рів¬ному, радіючи з того, що на вулицях рідного міста так мало рудих чо¬ловіків.

А в цей час зіжмаканий аркуш із датами катастроф догнивав на сміт-тєвому звалищі неподалік Рівного, що на заході України.

8 лютого —26 квітня 2011 Київ

21 вересня 2012—15 травня 2013

Київ — Рівне — Кіровоград — Presov (Словаччина) — Київ 7—27 червня 2013 Москва (Росія)

Післямова

Задумка «Твердині» -зародилась задовго до того, як у моєму мозку заме-рехтіли перщі картинки, з техндарилера «Бот», втім, «Бот» з’явився, на рік раніше за «Твердиню». Я взявся за «Твердиню», але скоро мусив від¬класти рукопис (чого я страшенно не люблю робити, бо майже завжди... десь у семи випадках з десяти,..залишена на потім, ідея стліває до чорно¬ти, скисає, неначе чашка молока, що простояла, необачно, залишена на сонячному підвіконні, двадцятиденну відпустку). Якусь одну причину ви¬ділити важко. З одного боку, написавши шістдесят перших сторінок «Твердині», я несподівано (з легким моторошним поколюванням у гру¬дях) усвідомив, на що замахнувся. .Стівен Кінг порівнював процес напи¬сання роману з викопуванням кістдаадоісторичної тварини. Письменник надибує,«скелет», частина якого виходить на. поверхню, зазвичай не ма¬ючи уявлення, що ховається в глибині, не осягаючи ні форми, ні розмірів, своєї знахідки, і після цього береться цей;«скелет» видобувати. Почав¬ши «Твердиню», я гадав,, що натрапив на рештки звірятка завбільшки з кімнатну собачку, я кого- небудь щаблезубого пекінеса чи щось такс, але згодом, Старанно й обережно відгортаючи ґрунт довкола «скелета»,ви¬явив, що віднайдена мноютварюка.цілком імовірно відгризала голови ти¬ранозаврам з такою ж легкістю, з.якрю ми відкорковуємо плушку вина. «Тварюка» була величезною. «Тварюка» була потужною л .складною. Я розумів, що роман, не може.стати, подобою «Пляжу» Алекса Гарлан¬да, цікавою, але пласкою історією про друзів, що надибали в Таїланді ізо¬льовану.від світу общину відлюдників. Я мусив більш ґрунтовно пропра¬цювати мотивацію вчинків Джейсона Х’юз-Коулмана .і його команди,, ретельніше обдумати технічні деталі (кількість і типи гелікоптерів у кни¬зі, потужність генератора тощо — це не тривіальні вигадки, а акуратно підібрані подробиці, без яких існування в такій глушині, як Мадре:де- Діос, є неможливим), вплести в сюжет суперечливі факти альтернатив¬ної історії. Зрештою — я мусив вигадати неісмуючу писемністьі І я за¬кляк, наче людина перед розчиненими дверима ліфтa котрій замість тьмяно освітленої і трохи смердючої.кабіни відкрилась хрлодна чорнота глибоченної шахти. Я знав, куди ропати, проте це копав, побоюючись, що не здатен зібрати той <1мега-скедет».дркупн^ -.

З іншого боку, наприкінці 2010-го, паралельно з появою перших сторінок «Твердині» і вичавлюванням з себе останніх абзаців «Лю¬бові і піраній», окреслилась фабула технотрилера «Бот». Я вештав¬ся пустелею Сахара на заході Єгипту і в буквальному сенсі переживав наяву окремі епізоди з «Бота» (присягаюся: були моменти, коли я по¬чувався глядачем у кінозалі, а іноді^ й того більше — персонажем власних фантазій). Я не хочу сказати, що «Твердиня» є вторинною стосовно «Бота» (по-перше, про це не мені судити, а по-друге, зда¬ється, швидше навпаки — фабула «Твердині» ширша). Просто «Бот» тоді здавався не настільки сюжетно викрученим, більш струнким і пря¬мим, а в прямих тунелях, як відомо, ще на початку можна розгледіти світло з виходу вкінці. Останньою гирькою, що перехилила шальку те¬резів, стала моторошність «Бота». Три епізоди — перша зустріч з ін-фікованим нанороботами малюком у пустелі Атакама, «побачення» Ріно Хедхантера й мертвого Вілла Ноланда, а також момент, коли один з хлопчаків начепив на себе зрізане з чилійського селянина облич¬чя, — немов оскаженілі від запаху крові пітбультер’єри щоночі кида¬лись на мій мозок і шматували його. Я не став упиратись, відклав «Твердиню» і взявся за «Бот» (до слова, щойно перераховані епізо¬ди лягли на папір, «пітбультер’єри» вшились... писання — також сво¬го роду непогана психотерапія... хоча, як подумати, чи є сенс лікувати того, хто схотів стати письменником?). Іноді з почервонілими від без¬перервної роботи очима я подумки повертався до «кістяка» покину¬тої фабули, фрагменти якого, наче вершечок айсберга, манливо стир¬чали над землею, і міркував: що там — унизу? А ще думав про те, наскільки чесний сам із собою: я справді притримав «Твердиню» чи... відмовився від неї?

Робота над технотрилером «Бот» завершилась на початку весни 2012-го, проте я не ризикнув відразу по тому «відкопувати» «Тверди¬ню».

Натомість взявся за «Бразиліаду» — третю частину «Навіжених» (просто відчуваю, як у доброї половини тих, хто читає ці слова, зриваються

з-поміж щільно стулених губ притишені прокляття... тер¬піння, брати й сестри, все буде...). 2

5 вересня 2012 відбулось перше публічне представлення «Бота», і вже через два дні я отримав перші відгуки. Хороші.

Протягом двох тижнів через РасеЬоок, ВКонтакті й електронну пошту мені прислали більше відгуків, ніж за всі попере¬дні книги разом узяті, і я усвідомив,

що народ «преться» від того ж, що й я. Народ вимагає нові трилери. Я відкривав файл з рукописом «Бразиліади», але не міг втулити жодного нового слова.

І тоді я вирі¬шив, що настав час повертатися до «Твердині».

Перерва— а це велика рідкість пішла на користь. З шістдеся¬ти сторінок першого варіанту в книзі, що ви її тримаєте в руках, не лишилося майже нічого. Єдине, що я взяв з тієї версії, — розповідь Ґун- нара Левку й Семену. Решту після критичної переоцінки переробив.

Звідки з’явилась ідея роману? Книг про подорожі, про пошуки чо¬гось у далекому десь існує чимало, і задумка «Твердині» виросла не з бажання написати роман про похід п’ятьох студентів у джунглі Пе¬ру, а з необхідності поділитися власними думками про альтернативну історію древнього світу. Базисом для «Твердині» стала моя непохит¬на віра в те, що задовго до інків у Перу жила невідома нам і в той же час надзвичайно розвинута цивілізація. Ця віра зародилась після по¬їздок до Мексики (2008) й Перу (2009) і остаточно викристалізува¬лась після мандрів Ліваном (2010). Я веду до того, що аргументи, ви¬кладені Гуннаром Іверсому барі на Гамла-стані, є моїми аргументами, і я в них вірю. Історія доколумбових цивілізацій Південної Америки зовсім не така, якою її змальовують у підручниках. Більшість істори¬ків ігнорують подібні ідеї, вважаючи їх псевдонауковими. Але чорт за¬бирай, з’їздьте в Баальбек у Лівані, погляньте на тисячотонні блоки трилітона і... просто ввімкніть логіку! Поворушіть мізками! І тоді ви зрозумієте, що таке справжня Псевдонаука.

За звичкою (і з умислом) я максимально наситив текст описами реальних місць, подій чи об’єктів, настільки щільно зшиваючи вигадку й дійсність, наскільки це можливо. Пуерто-Мальдонадо, хостел і клі¬ніка в Куско, історія про викуп Атауальпи, бруґмансія, факти про ком¬панію «Blackwater», «Wirstroms Irish Pub», вілла архітектора Бенг- та —- усе це справжнє. Будете здивовані, але навіть рудобородий тіті існує. Якщо не помиляюсь, цей вид офіційно відкрили у 2008 році, і мавпочкам дійсно загрожує зникнення. Єдина річ, при описах якої я користувався фантазією, — це ліси Мадре-де-Діос. Я ніколи не був у Мадре-де-Діос, я навіть не наближався до них (собі на виправдан¬ня зазначу, що мало хто був, а з тих, хто був, далеко не всі поверта¬лись, щоб поділитися враженнями). Через це я змальовував джунглі такими, якими бачив їх на півдні Мексики біля руїн Яшчілану, в Ек¬вадорі (містечко Пуйо за Андами) та у Бразилії (Пантанал),

Під час роботи над «Твердинею» професійних консультантів у мене не було. Усією необхідною інформацією я володів особисто або знав, де її шукати.

Попри це чимало людей так чи інакше доклали руку до створення книги.

Щонайперше я дякую Світлані Скляр, Івану Лопатченку та всім працівникам видавництва «Клуб Сімейного Дозвілля», котрі працювали над «Твердинею» і продовжують працювати, просу¬ваючи книгу.

Хочу сказати спасибі своїм рідерам людям, які, не пожалкував¬ши часу, вичитували сиру 2-у чернетку і давали зауваження, таким чи ¬ном роблячи історію кращою. Отож, спасибі Тетяні Кучерук, Юлі^ Мендель, Тетяні Моцак, Анастасії Євдокимові%Святрславу Щрадо, Олексію ГІомеренку, Олександру Живолупу, Владиславу Завадсько- му, Олександру «Sanchos Rodrigçz’y» В’юну, а також Олен} Лєсови- ковій. Пробачте, якщо когось забув. Я не навмисно.

Окрема (не пов’язана безпосередньо з «Твердинею» ) подяка Юлії Сандаковій, Віктору Романюку і згаданій вище Юлії Мендель. Ви зна¬єте, за що...

У буклетах ліцензійних альбомів відомих ро к-гуртів завжди є .окрема сторінка, на якій учасники групи, сиплють подяками так званій road crew1, команді людей, що допомагала підчас промо-туру на підтрим¬ку попереднього альбому. Мій попередній роман — технотрилер «Бот» став для мене особливим у багатьох аспектах, та найго¬ловніше, мабуть, у тому, що з презентаціями на його підтримку я об’їхав майже всю Україну, Київ, Харків, Львів, Рівне, Кіровоград, Черкаси, Луцьк, Чернівці, Вінниця, Житомир, Суми, Гоща, Полтава, Тернопіль, Одеса, Обухів, Ніжин, Бакша, Івано-Франківськ, Дубно, Остріг, Конотоп, Дрогобич, Рожище, І Іововолинськ, Котовськ... На сьогодні я можу з певністю стверджувати, що «ВОТ PROMO TOUR 2012/13» є найбільшим промо-туром на підтримку однієї книги за весь час існування сучасної української літератури. Що я можу сказати... Це чудовий досвід! Не буду лукавити: чудово проведений час! Звісно, траплялись тижні, протягом яких я двічі перетинав країну із заходу на схід та з півночі на південь і всі ночі з понеділка по суботу проводив у потягах. Та поза цим були десятки вдалих презентацій, сотні пар очей, котрі в якийсь момент починали мерехтіти в унісон з моїми, до¬вгі години розмов після виступів і запашний віскі, що вбирав тепло долоні через келих. Не згадаю, в якому точно місті, чи то в Кіровогра¬ді, чи в Черкасах, я раптом подумав, що якби люди могли за бажан¬ням проектувати власний рай, то я хотів би, щоб мій рай був саме,та¬ким: зранку —, наплічник з книжками за плечима, ввечері — повна зала читачів, а вночі — приємна втома,-захриплий голос і розхитане крісло у пропахлому чадним газом рейсовому автобусі, що мчить

_______________________

1 Дорожня команда (англ. ).

наввипередки з моїми думками до наступного міста, тіпаючись на укра-їнських дорогах і розганяючи фарами пітьму. Та нині мова не про те Я розумію, що настільки масштабний тур був би неможливий без сприяння чудових людей, які, незважаючи на навчання/роботу/сім’ю, брались за організацію презентацій: шукали зали, робили рекламу й анонси, стягували пресу, збирали людей. У певну мить я спіймав се¬бе на думці, що обов’язково мушу написати ці рядки, згадавши всіх у післямові до «Твердині». Ще взимку, задовго до завершення рома¬ну, спробував підрахувати і розгубився, збагнувши наскільки їх бага¬то. Довелося завести Excel-файл, аби нікого не забути.

Отож, нижче я подаю список моєї road, crew — список людей, які протягом минулого року допомагали мені втілювати мрії в життя. Де¬які з них були задіяні в організації виступів, у когось я ночував перед тим, як їхати далі, а хтось просто підіймав мені настрій, віддаючи, пев¬но, найдорожче — власний час і посмішку.

Я пам’ятаю кожного з вас.

Я ціную все, що ви зробили й робите.

І я вам ДЯКУЮ!

BOT PHROMO TOUR 2012/13 HOAD CHEW

Оксана Галушка Юля Салінович Олександра Лиманюк Сергій Твардовський

Зоряна Биндас, Віталій Кічак та Оксана Балуцька Олександр Вешелені Іванка Березюк Світлана Ніколіна

Людмила Коваленко, Марина Копаниця Ігор Зарудко, Іван Лопатченко Юрій Пивоваренко, Ольга Філь Марічка Лавринів

Олексій ПомереНко, Марина Померенко, Андрій Померенко

Аліна Жабокрицька

Діана Нагірна, Ната Коваль

Валя Стельмах, Микола Чабанчук

Марина Лібанова

Богдан Ковальчук

Артем Дубовик, Оксана Дубовик

Катя Гончарова

Тимур Тимченко, Марк Огілачко, Аня Невірковець, Віка «Дико¬браз» ,

Михайло Гарасим

Сашко О^ченко, Людмила Фіть

Таня Кучерук

. Оксана та Мирослава Романюк Ді.ма Деменко . Сергій Нрь.кохат Олексій Сірук Ніка Колонюк Сашко Топорівський і Ко Людмила, Гребенюк Віктор Зуєв

Я певен, ви тримаєте цю книгу в руках і,усвідомлюєте, що я повертаюсь на дорогу. А тому я не прощаюсь, я кажу — скоро побачимось, чуваки! ©

Насамкінець я дякую Тобі, мій Читачу, за те, що прочитав цю книгу. Сподіваюсь. Тобі сдодобалась моя історія. І, вірю, що Ти чекати¬меш наступну з і щебільшим нетерпінням...'

13—14 червня 2013 року Москва (Російська Федерація)

Музина, рврекомендована для прослуховування при читанні

THE LIGHT SIDE

• Jay-Z feat. Kanye West and Rihanna «Run This Town».

• Poets of the Fall «Carnival of Rust».

• Imagine Dragons «Radioactive».

• Shontelle «Say Hello to Goodbye».

• Sarah McLachlan «Building a Mystery».

• Adelitas Way «I Can Tell».

• Linkin Park «What I’ve Done».

• Виктор Цой « Пачка Сигарет».

• Poets of the Fall «Roses».

• Art of Dying «Best I Can». I

• Joan Osborne «One of Us».

• Poets of the Fall «Where Do We Draw the Line».

THE DARK SIDE

• In Flames «Reroute to Remain

• In Flames «System».:

• In Flames «Drifter».

• In Flames «Trigger».

V In Flames «Cloud Connected».

• In Flames «Minus».

• In Flames «Dismiss the Cynics».

• In Flames «Free Fall».

• In Flames «Pacing Deaths Trail»,

• In Flames «Crawl Through Knives».

• Iron Maiden «Fear of the Dark»-.,.

• Metallica «Wherever I May Roam».

Зміст

Правила поведінки в мурашнику...,. 5

Пролог .7

Дороги, що ми обираємо 33

Прокляття Паїтіті 88

Куско 115

Мадре-де-Дюс. Перше наближення 147

Послання Ґуннара 178

Мадре-де-Діос. Друге наближення 200

Твердиня 226

Всередині. В полоні.. 267

Кімната з білого мармуру 307

Янгольські Сурми 372

Втеча 412

Флешка 479

P. S....... 574

Післямова 582

Музика, рекомендована для прослуховування при читанні 588

Літературно-художнє видання

КІДРУКМакс

Твердиня

Роман

Головний редактор. СІ Є. Скляр Завідувач редакції К. В. Шаповалова

Відповідальний за випуск Т. М. Куксова Редактор Г. В: Пагутяк

Художній редактор//. В. Переходенко

Технічний редактор А. Г. Верьовкін Коректор Г. В. Сологуб

Підписано до друку 16.08.2013. Формат 84x108/32.

Друк офсетний. Гарнітура «Literaturnya». Ум. друк. арк. 31,08 + кодьор. вкл. Наклад 5000 пр. Зам. № 6113

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля» Св.„№ ДК65 від 26.05.2000 61140, Харків-140, просп. Гагаріна, 20а Е-mаіІ: cop@bookciub.ua

Віддруковано з.готових діапозитивів у друкарні «Фактор-Друк»

ДірЗО, м. Харків, вул. Саратовська, 51. Тел.: + 38 057 717 53 57

1. тематизируются научные знания полученные в различных дисциплинарных областях
2. утверждать выкрикивать протестовать
3. Анализ эффективности управления финансами предприятия (на примере ОАО Нефтекамск-Лада-Сервис).html
4. Я взвесил звук измерил и расчислил В загадку слова хитростью проник
5. Аналитические исследования развития магистральной трещины
6. Какое сейчас время года Назовите признаки весны
7. реферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата технічних наук Київ ~ Дис1
8. ти госва в условиях перехода к рыночной экономике
9. Тамбовский государственный университет имени Г
10. Новые Религиозные Движения НРД принято называть нетрадиционные религии и религиозные верования существ
11. . Ад Даджаль 2.
12. дополнительными к психиатрии
13. Тема 1Положительные внешние эффекты возникают как следствие- производства спортивных товаров; вакцин
14. технологическому признаку эта классификация имеет 8 групп - Оборудование для подготовки сырья полуфаб
15. УТВЕРЖДАЮ- Проректор по учебной работе - Волосникова Л
16. тематического анализа 10 Алгебра и начала анализа- Учебник для 10
17. ФЗ Подписан- Президентом Российской Федерации Д
18. Современные деньги их теория и практика
19. На уровне Beginner обучение начинается с нуля.html
20. тема социальной поддержки основу которой составляют всеобщие социальные трансферты субсидии на товары и ус

Материалы собраны группой SamZan и находятся в свободном доступе