Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
11. Українська національно-демократична революція (1917—1920)
11.1. Лютнева революція в Росії та ЇЇ вплив на Україну
Кінець лютого 1917 р. став для російського царизму фатальним. Стихійна хвиля народного невдоволення, швидко набираючи силу, переросла в революцію. Протя гом надзвичайно короткого часу (з 23 лютого до 2 берез ин) самодержавство впало, Микола II відрікся від влади І, фактично, в країні встановився республіканський лад. Така блискавичність перемоги над царизмом пояснюється насамперед кризовим станом в імперії, гостротою політичних, соціально-економічних та національних проблем, зростаючою активністю політичних сил, падінням авторитету та слабкістю реально існуючої влади. Могут нім каталізатором подій стала Перша світова війна.
Лютнева революція в Росії лише на певний час зняла політичну напруженість у країні. Після падіння царизму перед суспільством постали невідкладні завдання, з'яви лися нові проблеми. Першочерговими завданнями були: створення нової стабільної держави; визначеність у пи танні про участь у війні; подолання негативних тенден цій в економіці; вирішення аграрного та національного питань.
Перемога революції сприяла створенню на теренах ко лишньої імперії нової політичної ситуації та суспільної атмосфери. Тимчасовий вакуум легітимної (законної) вла ди; поява конкуруючих владних структур (Тимчасовий уряд — Ради); широкомасштабне втягнення в орбіту революційної діяльності неосвічених І недосвідчених народ них мас; активний вихід армії на авансцену внутріполі тичної боротьби; посилення в народній свідомості орієн тації на силові методи вирішення суспільних проблем; зростання ролі політичних партій, пошуки політичними силами нових шляхів суспільного розвитку; активізація національних рухів — всі ЦІ тенденції та процеси позна чилися на історичному розвитку України не тільки на початку, а й протягом усього 1917 р. Водночас місцеві чинники зумовили специфіку та особливості суспільного життя українських земель.
Після Лютневої революції влада формально перебува ла в руках Тимчасового уряду, який отримав повнова ження від ліберальних кіл Державної думи. Його основ ною опорою на місцях і, зокрема, в Україні були торгово-промислова буржуазія, землевласники, чиновництво та інтелігенція переважно кадетської орієнтації. Саме ці со ціальні верстви почали створювати громадські ради та комітети, які й розглядалися Тимчасовим урядом як пред ставницькі органи місцевої влади. Широка демократиза ція суспільства (проголошення політичних прав і сво бод, скасування національних та релігійних обмежень, смертної кари, ліквідація репресивних органів царсько го режиму, оголошення амністії) зумовили на перших порах популярність нового уряду серед місцевих орга нів влади. Проте революційна ейфорія швидко минула. Небажання, а значною мірою неможливість через певні обставини Тимчасового уряду йти на радикальні суспільні зміни до скликання Установчих зборів зумовили катас трофічне, прогресуюче падіння авторитету та впливовості всієї вертикалі офіційних владних структур, перманен тну кризу влади.
У центрі і на місцях виникають альтернативні орга ни влади -- Ради депутатів як безпосередній наслідок волевиявлення політичне активної частини трудящих і логічне продовження революційних традицій 1905— 1907рр. У середині 1917 р. в Україні їх налічувалося 252. У Радах домінували загальноросійські соціалістичні партії есерів та соціал-демократів. Найвпливовішими во ни були в Донбасі, де їх кількість становила 180 (71%), у великих містах — Харкові, Києві, Катеринославі, Лу ганську, Полтаві та ін., у прифронтовій смузі Південно-Західного та Румунського фронтів, у сільській окрузі укра їнсько-російського пограниччя — північна частина Чер нігівщини, Харківщина і вже через два дні було затверджено конституційні основи новоствореної держави — вона отримала назву Західно українська Народна Республіка (ЗУНР), її територія охоп лювала 70 тис. км2, а населення налічувало майже 6 млн осіб. Гербом ЗУНР став Золотий Лев на синьому тлі, а прапором — блакитно-жовте знамено.
Оговтавшись після українського превентивного уда ру, польська сторона почала крок за кроком відвойовува ти свої позиції в західноукраїнському краї. Краще підготовлені збройні формування поляків, очолювані значною кількістю офіцерів (в українців відчувався їх гострий де фіцит), досить швидко вийшли зі скрутного становища і 21 листопада захопили Львів. Невдовзі польські війська контролювали 10 із 59 повітів, у яких ЗУНР проголосила свою владу. Уряд Західноукраїнської Народної Республі ки змушений був переїхати до Тернополя, а потім до Ста ніслава. У цей час молода українська держава енергійно шукала підтримки на міжнародній арені. ЗУНР відкрила посольства в Австрії, Угорщині, Німеччині, заснувала дип ломатичні представництва в Чехословаччині, Канаді, Іта лії, США, Бразилії тощо. Проте українську державність світове співтовариство, особливо країни Антанти, визначати не поспішали.
За цих обставин уряди ЗУНР і Директорії, намагаю чись взаємно зміцнити свої позиції та реалізувати на прак тиці споконвічні мрії українців, 1 грудня 1918 р. у Фаето ні укладають попередню угоду про об'єднання ЗУНР (Га личина, Буковина, Закарпаття) та УНР (Наддніпрянська Україна). Урочисте проголошення Акта з'єднання відбуло ся 22 січня 1919 р. у Києві. Відповідно до закону «Про форми влади в Україні», затвердженого Трудовим Конгре сом України, ЗУНР було перейменовано в Західну Область Української Народної Республіки (ЗОУНР). На жаль, ця Історична подія мала чисто символічний характер і до справжнього об'єднання справа не дійшла, оскільки і НУНР, і УНР втрачали у цей час позицію за позицією, територію за територією. Водночас політичне зближення східноукраїнського регіону з Наддніпрянською Україною пес ж дало і певні практичні наслідки. Зокрема, під час реорганізації Української Галицької Армії (УГА) на зра зок регулярних армій (3 корпуси по 4 бригади, які склада лися з 3—6 куренів) значну роль відіграли офіцери, реко мендовані урядом УНР, насамперед генерал М. Омеляно-нич-Павленко, який став командувачем УГА, та полковник С. Мишковський.
Омелянович-Павленко Михайло Володимирович (1878 — 1952) — військовий діяч, генерал-полковник Армії УНР. Закінчив Омський кадетський корпус (1898). Павлівське військове учили ще (1900), Миколаївську академію Генштабу (1913). Учасник ро сійсько-японської війни (1904—1905), Першої світової війни. Один з активних провідників українізації в російській армії. Влітку 1917р. — командир української бригади в Катеринославі, з груд ня 1917 р. — інспектор Генерального секретаріату військових справ на Румунському фронті, генерал-майор. За часів гетьмана ту — командир 11-ї піхотної дивізії, отаман Катеринославського козацького коша. Підтримав анти гетьманське повстання Дирек торії. З грудня 1918 р. до початку червня 1919 р. ~ командуючий УГА. З червня 1919 р. — військовий радник диктатора ЗУНР, з груд ня 1919 р. — командир Запорозького корпусу і командуючий Ар мією УНР. З листопада 1920 р. перебував у таборі інтернованих вояків у Каліші, Тарнові. У 1924р. переїхав до Праги, де у 1925р. очолив Музей визвольних змагань України. У1944—1948 рр. — військовий міністр уряду УНР в екзилі. Один із засновників Україн ської Національної Ради (1948). Похований у Парижі.
Реорганізована УГА, що налічувала у своїх лавах у середині січня 1919 р. майже 60 тис. осіб, дедалі впевне ніше почувала себе в ході польсько-українського проти стояння і, незважаючи на хронічну нестачу зброї, боє припасів тощо, методично витісняла поляків з Галичини. Намагаючись остаточно взяти стратегічну ініціативу до своїх рук, збройні формування ЗОУНР розпочали в сере дині лютого 1919 р. Вовчухівську операцію. Відповідно до розробленого штабом УГА плану події мали розгорта тися в такій послідовності: на першому етапі передбача лося оволодіння залізничною лінією Львів-Перемишль, на другому — здобуття Львова, на третьому — визволен ня Перемишля та вихід на лінію р. Сян.
Успішний початок операції (фактично було виконано завдання першого етапу) був перерваний втручанням у польсько-український конфлікт представників Антанти. Прагнучи втримати розвиток подій під своїм контролем, західні держави направили 22 лютого 1919 р, до Галичи ни місію на чолі з французьким генералом Ж. Бартелемі. Делегація Антанти намагалася переконати керівництво ЗОУНР у необхідності припинення польсько-українського протистояння та перенесення питання про державну належність Галичини на розгляд майбутньої Паризької мирної конференції. Умовою реалізації цього плану було встановлення демаркаційної лінії (лінії Бартелемі) між воюючими сторонами. Ця лінія була проведена так, що до Польщі відходило фактично 40% території Східної Галичини, в тому числі Львів та Дрогобицько-Бориславський нафтовий басейн. Представники Антанти запевнили, що в разі прийняття цієї угоди, вона визнає ЗОУНР як державу.
З одного боку, антантівська пропозиція давала мож ливість об'єднаній українській державі (ЗУНР і УНР) при пинити боротьбу на два фронти і сконцентрувати сили для боротьби на Сході, а це був шанс зберегти ще слабку українську державність у критичних умовах збройних про тистоянь. З іншого боку, заявлений в ультимативній формі проект демаркаційної лінії був грабіжницьким та образ ливим для української сторони. До того ж відмовлятися від галицької столиці та багатих родовищами земель за вдало розпочатої воєнної операції українці не хотіли. Ці аргументи не сприяли пошукам компромісу. Рішучість української сторони викристалізувалася в афористичній фразі М. Омеляновича-Павленка: «Хай нас розсудить за лізо і кров!»
Час, який було втрачено ЗОУНР на переговори, поля ки використали для перегрупування сил та зміцнення своєї армії. Тому УГА починає катастрофічне втрачати здо бутки першого етапу Вовчухівської операції — польські збройні формування відтіснили її від Львова та поновили залізничне сполучення з Перемишлем. Стратегічна ініці атива знову вислизнула з рук української сторони. За цих обставин Рада країн Антанти знову запропонувала воюю чим сторонам укласти перемир'я. Цього разу керівницт во ЗОУНР погодилося з пропозиціями делегації Антан ти, яку очолював генерал Л. Бота. Українців цілком влаштовувало, що нова демаркаційна лінія (лінія Боти) залишала під контролем ЗОУНР Дрогобицький нафто вий басейн, але саме це положення пропонованої угоди не влаштовувало поляків. Внаслідок цього ще одна спроба замирення при посередництві Антанти закінчилася не вдачею.
У травні 1919 р. польський уряд, намагаючись поси лити свої позиції, направив на український фронт в Га личину та на Волинь 80-тисячну армію генерала Й. Геллера. Ця армія була сформована, озброєна та навчена у Франції і складалась із польських військовополонених, які воювали на Західному фронті в складі німецької армії. Спочатку Антанта передбачала використання армії Й. Геллера виключно для боротьби проти більшовицьких військ, але невдовзі з геополітичних міркувань (Польща — союз ниця Франції) пішла назустріч польському уряду. Поява на польсько-українському фронті свіжих, добре озброє них сил кардинально змінила ситуацію на користь поля ків. Вже на початку червня 1919 р. польські війська кон тролювали майже всю Галичину, за винятком трикутни ка між Дністром, Збручем і Заліщиками.
За цих обставин ЗОУНР провела реорганізацію влас них владних структур. Уряд С. Голубовича склав свої пов новаження, а вся повнота військової та цивільної влади, за рішенням Української Національної Ради, перейшла до диктатора ЗОУНР Є. Петрушевича.
Петрушевич Євген Омелянович (1863—1940) —державний і по літичний діяч, один із керівників української революції 1917— 1920 р. Народився в сім'ї священика ум. Бузьку на Львівщині. Освіту здобув у Академічній гімназії у Львові і на правничому факуль теті Львівського університету. Доктор права. У1907—1918рр. — посол до австрійського парламенту, заступник голови, в 1917~ 1918 рр. — голова Українського парламентського представницт ва. З 1910 р. — депутат галицького сейму. У1914—1918 рр. - член Головної Української Ради та Загальної Української Ради. 19 жовтня 1918 р. як президент Української Національної Ради про голосив створення ЗУНР. 4 січня 1919 р. обраний президентом Західноукраїнської Національної Ради (фактично — президентом ЗУНР). Після проголошення 22 січня 1919р. Акта злуки УНР і ЗУНР став членом Директорії УНР. 9 травня 1919 р. політична ситуація змусила Українську Національну Раду оголосити Петрушевича дик татором Західної області УНР. Директорія, не визнавши законність цього акта, вивела Петрушевича зі свого складу. Політичні супе речності, що виникли між С. Петлюрою і Петрушевичем щодо сою зу УНР з Польщею, змусили останнього виїхати за кордон, до Від ня. У серпні 1920 р. Петрушевич очолив т. зв. Уряд диктатора в екзилі. головною метою якого стало відновлення політичної неза лежності ЗУНР дипломатичними засобами. 15 березня 1923 р. після рішення Ради послів Антанти про передання Галичини Поль щі уряд Петрушевича припинив свою діяльність. У 20-х роках Пет рушевич перейшов на позиції радянофільства, однак після краху політики українізації відмовився від подібних поглядів. Помер у Берліні.
Начальним вождем було призначено генерала О. Грекова. Саме під його командуванням УГА провело Чортківську офензиву (7—28 червня 1919 р.) — широкомасштаб ну наступальну операцію, що мала на меті стабілізувати ситуацію та знову перехопити стратегічну ініціативу із рук ворога. Ця операція для українців спочатку розгорта лася досить успішно — за два тижні було відвойовано значну частину Галичини, відкривався шлях до визво лення Львова. Проте цей визвольний похід поглинув остан ні сили УГА. Хронічна нестача зброї та боєприпасів, по ймення міжнародного тиску, перегрупування польських гил та призначення командуючим польськими військами н Галичині Ю. Пілсудського тощо стали основними при чинами поразок, які розпочалися після 27 червня 1919 р. Під потужними ударами ворога дедалі більше слабіюча УГА вже встояти не могла. 16—18 липня її формування перейшли річку Збруч і Східна Галичина опинилася під польською окупацією.
Отже, зумовлені Першою світовою війною революцій ні процеси, призвели до падіння Австро-Угорської імпе рії. Однією з держав, що утворилась на її уламках, стала Західноукраїнська Народна Республіка. З моменту її ви никнення вона зіткнулася з претензіями на західноукра їнські землі сусідніх держав, особливо Польщі; збройною .ІІ'рссіею на територію ЗУНР; міжнародним невизнанням тощо. За цих обставин об'єднання ЗУНР та УНР в одну державу було спробою вийти з глухого політичного кута ти реалізувати споконвічні мрії українців про возз'єднан ня. На жаль, Акт злуки мав декларативний, символіч ний характер. Сторони, що об'єднувалися, не мали достатньої кількості державотворчих сил, щоб вистояти в складних тогочасних умовах. Під ударами Польщі, яку підтримували країни Антанти, ЗУНР, попри відчайдуш ні вироби відстояти свою незалежність, втрачає контроль над власною територією.
11.7. Політика радянської влади в Україні 1919р.
1919 р. увійшов у історію України встановленням ра дянської форми державності. Першим кроком на цьому шляху стала відмова більшовиків від попередньої назви держави - - Українська Народна Республіка. З 6 січня 1919 р. держава, що стверджувалася в Україні радянськи ми багнетами, одержала нову назву — Українська Соціа лістична Радянська Республіка (УСРР).
Тимчасовий робітничо-селянський уряд України з пе реїздом до Харкова зазнав значних змін. По-перше, на молі уряду, за рекомендацією В. Леніна, став X. Раковський, що дало змогу загасити конфлікт між Г. П'ятаконим та Артемом (Ф. Сергєєвим), які претендували на по саду голови. По-друге, український уряд, за російським шаблоном, став називатися Радою народних комісарів (РНК), а його підрозділи -- народними комісаріатами. По-третє, Тимчасовий уряд перетворився на постійний.
Умови громадянської війни та революційна ідеологія позначилися на формуванні та організації радянської дер жавної структури. Ради існували переважно в губернсь ких містах, а на місцевому рівні діяли, як правило, над звичайні органи влади — військово-революційні коміте ти (ревкоми). Це можна пояснити тим, що більшовики, не впевнені в підтримці народних мас, робили ставку на диктаторські органи управління і не поспішали віддава ти владу демократичним виборним Радам. Навіть там, де Ради обиралися, цей процес здійснювався під контролем ревкомів, які визначали кандидатів у депутати, блокува ли висунення в кандидати на багатопартійній основі, кон тролювали процес виборів тощо.
Ревкоми були опорними пунктами більшовизму, які цементували диктаторський режим в Україні. Цю ж фун кцію виконували і комітети бідноти, які активно створю валися радянською державою на селі. Вони були покли кані внести розкол у найчисленнішу верству суспільст ва — селянство, ізолювати заможних селян і цим сприя ти реалізації більшовицьких планів.
Юридичне оформлення радянської державності на те ренах України відбулося 10 березня 1919 р., коли III Все український з'їзд рад (Харків) прийняв першу Конститу цію УСРР, розроблену на основі конституційної моделі РСФРР. Цей документ закріпив радянський лад в Украї ні, перемогу «диктатури пролетаріату». Центральним зав данням цієї диктатури Основний Закон УСРР визначив здійснення переходу від буржуазного ладу до соціалізму, після чого диктатура, а слідом за нею держава мали зій ти з історичної арени, поступитися місцем вільним фор мам співжиття. Прокламувалися скасування приватної власності, влада робітничого класу, свобода слова, зіб рань і союзів тільки для трудового народу. Влада трудя щих мала здійснюватися через систему рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів. Централь ними органами визначено Всеукраїнський з'їзд Рад, Все український Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК) та РНК, до компетенції яких входили всі загальнодер жавні питання.
У першій половині 1919 р. прискорено йшла інтегра ція радянських республік, які намагалися вистояти в жор стких умовах громадянської війни. 1 червня утворюєть ся «воєнно-політичний союз» формально незалежних України, Латвії, Литви, Білорусії та Російської Федера ції. Основна мета утвореного союзу — шляхом мобіліза ції та централізації сил радянських республік відстояти радянську владу. Засобом досягнення цієї мети було об'єд нання під керівництвом вищих органів РСФРР збройних сил, промислового потенціалу, фінансів, залізниць, комісаріатів праці.
За російським шаблоном була скроєна не тільки пер ша Конституція УСРР, а й вся модель соціально-еконо мічної політики РНК України, Запроваджуваний еконо мічний курс одержав назву «воєнного комунізму». Його складовими були:
націоналізація всіх підприємств;
заборона свободи торгівлі, згортання грошового обі гу, запровадження карткової системи розподілу продуктів;
мілітаризація народного господарства, встановлен ня державного контролю за виробництвом, запроваджен ий загальної трудової повинності;
- введення продовольчої розкладки.
«Воєнний комунізм» --це модель державного регу лювання економіки, яка мала подвійну природу. З одно го боку, він був реакцією на критичні обставини і тому являв собою набір вимушених, тимчасових заходів, з іншо го — його реалізація на практиці стала спробою переходу до нового суспільного ладу. Своєрідним стрижнем полі тики «воєнного комунізму» була продрозкладка, запроваджена 11 січня 1919 р. Відповідно до опублікованого цього дня документа, кожна губернія мусила здати дер жаві «лишки» зерна та Інших продуктів. Спочатку роз міри «лишків» визначалися реальними потребами сім'ї та фактичною наявністю в неї зерна, але незабаром го ловним критерієм стала потреба держави в хлібі. В одно му з листів ЦК РКП(б), адресованому всім губкомам пар тії, цинічно заявлялося: лишки — це не те, що насправді залишилося в селянському господарстві, надміру потреб сім'ї, а те, що потрібно в нього взяти.
Продрозкладка була одним з елементів встановлення продовольчої диктатури, що виявилася в запровадженні монополії на торгівлю хлібом, штучному утриманні твер дих цін, створенні комітетів бідноти, формуванні продзагонів для примусової хлібозаготівлі (на початку липня 1919 р. в Україні діяло 46 таких загонів, що налічували у своїх лавах 1500 осіб).
Безумовно, така політика радянської влади не подо балася українському селу, яке звикло дивитися на хліб як на товар, а на хліботоргівлю як на умову стабільного функціонування селянських господарств. Наприклад, у Катеринославській губернії традиційно 50% зібраного вро жаю йшло на ринок, у Таврійській — майже 60%, а в Херсонській — 65%. Несхвальне ставилося селянство і до більшовицьких планів колективізації села, проголо шених 14 лютого 1919 р. у декреті ВЦВК «Про соціаліс тичне землекористування і про заходи переходу до соціа лістичного землеробства». Курс на ліквідацію великих по міщицьких, селянських господарств та на перехід від одно осібного господарювання до усуспільнення виробництва викликав невдоволення та протест з боку селянських мас.
Навесні 1919 р. піднялася хвиля стихійного селянсь кого руху, спрямованого проти продрозкладки та насиль ницького створення колгоспів. Очолювані отаманами Зе леним (Д. Терпило), Соколовським, Гончарем (Батрак), Орловським та іншими селяни активно почали обстоюва ти свої права. Хвиля народного гніву наростала: якщо у квітні відбулося 98 антибільшовицьких виступів, то в чер вні—липні — вже 328. Оцінюючи становище, голова Все української надзвичайної комісії (ВУНК) М. Лацис писав у квітні 1919 р. у циркулярному листі до всіх надзвичай них комісій України, що замість «широкої підтримки на селення ми знаходимо майже одну ненависть останньо го...» . Піднявшись на Київщині, Чернігівщині та Пол тавщині, повстанська хвиля невдовзі охопила всю тери торію УСРР.
Своєрідним піком антибільшовицьких повстань став виступ збройних формувань під керівництвом начдива ра дянських військ, кавалера ордена Червоного Прапора, в минулому отамана військ УНР М. Григор'єва. У своєму універсалі (9 травня 1919) він закликав український на род: «Бери владу в свої руки. Хай не буде диктатури ні окремої особи, ні партії! Хай живе диктатура працюючо го люду, хай живуть мозоляві руки селянина та робітни ка! Геть політичних спекулянтів! Геть насильство справа, геть насильство зліва! Хай живе влада рад народу Украї ни!» Під цими гаслами григор'євцям досить швидко вда лося захопити Катеринослав, Черкаси, Кременчук, Ми колаїв, Херсон. Проте Григор'єва не підтримали інші лі дери повстанців — Н. Махно, Зелений; григор'євське гасло «Україна — для українців!» відлякувало значну кількість потенційних союзників, а традиційна для його військ практика мародерства, терору та погромів не сприяла кон солідації сил повстанців та зростання їхніх лав. Врешті-решт радянські війська оговталися від перших невдач і силами збройних формувань під командуванням К. Ворошилова та О. Пархоменка на Полтавщині завдали пораз ки повстанцям та придушили виступ М. Григор'єва.
Перемога над Григор'євим не означала перемоги над повстанським рухом в Україні. Більшовики потрапили в замкнуте коло обставин: «Запровадження «воєнного ко мунізму» було засобом виходу з критичної ситуації і вод ночас саме він, піднімаючи народ на повстання, робив цю ситуацію з кожним днем дедалі критичнішою». Внутріш ній фронт поглинав все більше сил та ресурсів УСРР, роб лячи крах більшовицького режиму неминучим.
Отже, 1919 р. на теренах України мала місце чергова спроба утвердження більшовицького режиму. Проявами цього процесу стали формування та організація радянсь кої державної структури; прийняття першої Конституції УСРР, включення України до «воєнно-політичного сою зу» радянських республік тощо.
Економічним підґрунтям реалізації більшовиками сво їх планів була політика «воєнного комунізму», наслідка ми якої став розрив економічних зв'язків між містом і селом, посилення централізму, втрата приватної ініціа тиви, закріплення психології «експропріації експропріа торів», зростання соціального напруження. Відповіддю українського народу на насильницьку колективізацію та грабіжницьку продрозкладку став широкомасштабний повстанський рух, який розхитував пануючий режим зсе редини, суттєво ослаблюючи його.
11.8. Україна в другій половині 1919 - - на початку 1920 рр.
Рубіж 1919—1920 рр. став своєрідним піком грома дянської війни. Безлад на території України досяг апо гею. Громадянська війна — найгостріша форма політич ної боротьби, що являє собою збройну сутичку між кла сами і соціальними групами, партіями, націями задля досягнення певної політичної мети, насамперед захоплен ня державної влади. Економічною основою громадянсь кої війни є надзвичайне погіршення матеріального становища різних верств населення, гранична кризовість еко номіки, її соціальна та політична основа — протиріччя між інтересами різних верств населення щодо відповід них докорінних соціальних та політичних змін у суспіль стві. Як правило, громадянська війна виникає тоді, коли практично вичерпані легітимні форми і засоби подолан ня політичної кризи, соціального конфлікту1.
Громадянська війна на теренах зруйнованої Російсь кої імперії розпочалася з того, що більшовики розігнали Установчі збори у січні 1918 р. Відмова від терміна «гро мадянська війна» для характеристики подій в Україні 1918—1920 рр., на наш погляд, є необґрунтованою. Вона є спробою уникнути аналізу соціальної суті протистоян ня у ході визвольних змагань та намаганням пояснити всі біди у цей час виключно «отаманщиною» та «зовніш ньою агресією», хоча навіть боротьба гетьманату проти Директорії не вписується у цей вузький лексичний діа пазон.
Розвиток громадянської війни в Україні у другій по ловині 1919 — на початку 1920 рр. мав низку особливос тей:
6) пасивність основної маси населення України, яке у моїй більшості стало жертвою експансії та об'єктом насилля;
7) помітний вплив на події зовнішніх чинників (дипломатичний тиск, моральна та матеріальна підтримка західними державами тієї чи іншої воюючої сторони тощо).
Наприкінці весни 1919 р. повстанський рух суттєво підсилив радянську владу в Україні, що стало особливо помітним на тлі посилення Добровольчої армії А. Денікіна. «Білий рух» переживав у цей час піднесення. Після поразки радянських військ на Північному Кавказі білогвардійці вирішили розширити зону своїх активних дій і розпочали активну боротьбу за Донбас. Вже 4 травня денікінці оволоділи Луганськом, згодом їм підкорилися Ма ріуполь, Харків, Катеринослав. Вірячи в кінцевий успіх, Л. Денікін 3 липня 1919 р. підписує «Московську директиву» — наказ про наступ на Москву, складовою якого и\н стратегічний план оволодіння Україною. Наприкінці І и пня денікінці встановили свій контроль над Кримом ти майже над усім Лівобережжям, за винятком Чернігів щини. В Україні наступ білогвардійських військ розгор тався у двох напрямках: північному — на Київ та півден ному — на Одесу.
Активізація дій збройних формувань денікінців, енер гійні виступи повстанців під керівництвом М. Григор'єва, 11. Махна та інших у тилу Червоної армії, загальне послаб-мчшя позицій радянської влади давали реальний шанс українським військам під керівництвом С. Петлюри на проведення успішного контрнаступу на Правобережжі, і Сприяло контрнаступу й те, що в середині липня Українська Галицька Армія, витіснена зі Східної Галичини, з'єд налася з військами УНР. Тому об'єднана українська армія налічувала у своїх лавах майже 80 тис. осіб. 11 серпня 1919 р. було утворено Штаб Головного отамана, який очо лив генерал-поручик М. Юнаков. Характеризуючи ситуа цію, командувач УГА М. Тарнавський писав: «Відношен ня між обома арміями витворилося не надто миле. І то починаючи від штабів, а кінчаючи на стрілецтві. Тут впер ше виявилася наглядно трагедія нації, розірваної поміж дві різні держави, і впливи діяметрально різних куль тур. Недавні кордони залишили на обох арміях своє незатерте п'ятно».
Протиріччя в новоствореному об'єднанні виявилися майже одразу: якщо лідер ЗУНР Є. Петрушевич для бо ротьби з Польщею та радянською Росією ладен був укласти угоду з Денікіним, то С. Петлюра саме в Денікіні бачив основного ворога, для перемоги над яким не виключав союзу з радянською стороною. Такі політичні погляди заважали визначенню напрямку головного удару. Укла дений компроміс — УГА веде наступ на Київ, а форму вання УНР — на Одесу, по суті, був помилковим, оскіль ки його реалізація фактично вела до розпорошення сил об'єднаної армії та втрати часу.
Спільний похід військ УНР і ЗУНР, що розпочався наприкінці липня 1919 р., спочатку розгортався досить успішно — протягом серпня вони захопили Вінницю, Жи томир, Бердичів, Попельню та ін. Відкрився шлях на Ки їв. ЗО серпня, не зустрічаючи протидії, передові частини УГА вступили до столиці і розпочали підготовку до пара ду, який мав відбутися наступного дня. Проте вже вдос віта 31 серпня кіннота Добровольчої армії під команду ванням генерала М. Бредова через міст, на якому україн ське військо не виставило охорони, вдерлася до міста. Денікінці, незважаючи на свою малочисельність, діяли зухвало, рішуче, І таки встановили контроль над знач ною територією Києва. Українські частини мали наказ не вступати в протистояння з денікінцями, а невдовзі га лицький генерал А. Кравс підписав угоду, відповідно до якої українські формування залишали Київ і відступали на лінію Ігнатівка — Васильків.
Ця помилка стала фатальною для українських армій, які потрапили у своєрідний «трикутник смерті»: між ра дянськими військами, білогвардійською Добровольчою армією та збройними формуваннями Польщі. Важкі бої, нестача зброї, боєприпасів та спорядження з кожним днем дедалі більше знесилювали армії УНР та ЗУНР. Ситуа ція стала критичною, коли восени 1919 р. серед бійців поширилася епідемія тифу, яка поглинула майже 3/4 осо бового складу українського війська. За цих обставин ко мандуючий УГА М. Тарнавський, намагаючись зберегти рештки своєї армії для подальшої боротьби проти Поль щі, розпочав переговори з денікінцями. Укладена 6 лис топада 1919 р. угода переводила збройні формування УГА під командування білих.
У цей час майже в безнадійному становищі перебува ла й армія УНР. Командування прийняло рішення про її поділ на дві частини — одна мусила перейти до Польщі, Інша — на чолі з генералом М. Омеляновичем-Павленком ставила собі за мету перейти до партизанських методи боротьби і здійснити рейд по тилах денікінської та Червоної армії. Цей рейд увійшов в історію як 1-й Зимо-ний похід. Він тривав від грудня 1919 р. до травня 1920 р. У ході Зимового походу пройдено 2500 км, проведено понад 50 боїв. Рейд армії УНР завершився 6 травня 1920 р. проривом через фронт 14 радянської армії у райони, зайняті поляками.
Отже, збройні формування ЗУНР та УНР через низку обставин виявилися аутсайдерами під час жорсткої бо ротьби в другій половині 1919 р. за контроль над Украї ною. Переможцем вийшла білогвардійська Добровольча армія, яка наприкінці літа окупувала майже всю Украї ну. Нова влада поділила завойовані землі на три облас-11 - Харківську, Київську та Новоросійську. На чолі кож ної з областей стояв губернатор з необмеженими повноваженнями. Характерними рисами денікінського окупацій ного режиму були:
політична сфера:
- встановлення терористичної диктатури;
— застосування жорстких репресій проти політичних противників;
— обстоювання гасла «единой и неделимой», яке ста ні основною ідеологічною засадою білого руху;
економічна сфера:
відновлення поміщицької влади на землю;
стягнення з селян примусових контрибуцій;
запровадження своєрідної «денікінської продрозкладки» - - разового податку в розмірі 5 пудів зерна з кожної десятини землі;
відродження свободи торгівлі;
ліквідація 8-годинного робочого дня, збільшення норм виробітку;
обіцяння аграрної реформи («Земельна реформа і ... шибениці, — акцентував денікінський генерал О. Куипов, — тоді ми знову дійдемо до Москви);
сфера культури та національних відносин:
- обмеження сфери вжитку української мови;
— закриття українських газет та журналів;
- припинення діяльності Української Академії Наук;
- посилення шовінізму, національної ворожнечі. Безумовно, така політика не могла мати широкої під тримки, більше того, вона викликала обурення та протиріч народних мас. Стихійна хвиля народного невдово лення стимулювала появу масового партизанського руху — вже восени в денікінському тилу діяли сотні парти занських загонів, які налічували у своїх лавах майже 100 тис. осіб. Про силу та масштабність повстансько-пар тизанського руху свідчить те, що партизанські форму вання тримали під своїм контролем значні території, інко ли навіть створювали свої органи управління (на Миколаївщині навколо села Баштанна три місяці проіснувала Баштанська республіка), неодноразово повстанці оволо дівали такими великими містами, як Полтава, Кремен чук, Єлисаветград тощо.
Одностайно виступаючи проти денікінського окупацій ного режиму, партизанські загони між тим мали різну по літичну орієнтацію, причому досить широкого спектра — від радянських та петлюрівських формувань — до полі-тично невизначених. Намагаючись оволодіти ситуацією, спрямувати стихійний рух в організоване русло, різні по літичні сили створювали центри для керівництва повстан цями. Зокрема, у Кременчуці більшовики утворили Зафронтове бюро ЦК КП(б)У на чолі з С. Косіором, а у Кам'янці-Подільському було сформовано Центральний міжпартій-ний повстанський комітет, що став координуючим цент ром для загонів, які боролися за відновлення УНР.
Косіор Станіслав Вікентійович (1889—1939) — державний та партійний діяч. Народився у м, Венгрув (нині Польща) в сім 7 робіт ника. В1896 р. переїхав з батьками на Донбас, закінчив початко ву школу. В 1907 р. приєднався до РСДРП. З березня 1917 р, до березня 1918 р. — на партійній роботі в Петрограді, член ВЦВК РРФСР- Активний учасник встановлення радянської влади в Укра їні. На І з'їзді КП(б)У — прихильний створення окремої від РКП(б) партії українських комуністів. У1918 р. виконував обов'язки на родного секретаря фінансів у радянському уряді України. В1919— 1920 рр. — член і секретар ЦК КП(б)У, потім — член президії УРНГ, з грудня 1920р. — член колегії Наркомпроду. В1921—1922 рр. — завідуючий оргвідділом ЦК КП(б)У, в 1922—1925 рр. — секретар Сиббюро ЦК РКП(б), у 1925—1928 рр. — секретар ЦК ВКП(б). У 1928—1938 рр. — член ЦК ВКП(б). Був генеральним (1928— 1934), потім першим (1934—1938) секретарем ЦК Компартії Укра їни. Косіор брав участь у гоніннях на українських діячів науки і куль тури, займав угодовську позицію щодо хлібозаготівельної кампанії 1932 р., яка завершилася голодомором в Україні. У1938 р. звіль нений з усіх посад, звинувачений у створенні терористичного цен тру в Україні, розстріляний.
На роль лідерів антиденікінського внутрішнього фрон ту, крім більшовиків, претендували боротьбисти, україн ські есери, українські соціал-демократи, анархісти тощо.
Найпотужнішою течією повстансько-партизанського муху була махновська. 5 серпня 1919 р. Н. Махно видав наказ про утворення Революційної повстанської армії України (махновців), основною метою якої проголошува вся «чесна боротьба за повне визволення трудящих Укра їни від усякого поневолення».
Махно (Міхненко) Нестор Іванович (1888—1934) -— провідник повсталого революційного селянства Півдня України в роки ре волюції та громадянської війни. Народився в селянській родині в с. Гуляй-Поле на Катеринославщині. Закінчив два класи початко вої школи. Працював у поміщиків, потім робітником. У 1906— 1908рр. — член організації анархістів-комуністів «Спілка бідних хліборобів», у складі якої брав участь в експропріаціях. У1910 р. засуджений до смерті, але плутанина у даті народження (в усіх до кументах фігурував 1889) дала змогу «неповнолітньому Махну замінити ЇЇ довічною каторгою. У1911—1917 рр. перебував в ув'язненні. Після Лютневої революції 1917 р. Махно повернувся до Гуляй-Поля, де почав власні революційні перетворення: розподілив поміщицьку землю між селянами, створив військовий загін. Не виз навав влади ні Тимчасового уряду, ні Центральної Ради. Влітку 1918 р. очолив боротьбу селян проти німецьких окупантів та П. Скоропадського, потім проти Директорії УНР та денікінців на боці більшовиків. Ідейно стояв осторонь більшовизму і анархізму. Піс ля виступу проти політики воєнного комунізму (1919) був оголо шений радянською владою поза законом. У період денікінської окупації України вів активну боротьбу в білогвардійському тилу. У 1920 р. уклав угоду з більшовиками щодо розгрому Врангеля. По завершенні цієї операції почалося масове знищення махновщи ни радянською владою. Протягом 1921 р. Махно вів боротьбу про ти Червоної армії, але у серпні змушений був емігрувати до Руму нії. В УСРР Махно заочно був визнаний «бандитом”. У квітні 1922 р. переїхав до Польщі, деякий час мешкав у Німеччині, з 1926 р. у Парижі. В останні роки життя займався літературною діяльністю.
Досить швидко махновський рух набув загальноселянського характеру, про що свідчить зростання чисель ності армії Н. Махна (восени 1919 р. за різними джере лами в ній налічувалося від 20 до 100 тис. осіб). 20 ве ресня 1919 р. на ст. Жмеринка між махновцями та пет люрівцями була укладена компромісна угода про бороть бу з Дснікіним. Одержавши від Петлюри зброю та боє припаси, Махно блискавичним ударом у районі Умані пробив білий фронт і за короткий час взяв під контроль значну територію від Перекопа до Бердянська і від Ка ховки до Синельникового. Махновці оволоділи навіть Ма ріуполем, який розташовувався за 100 кілометрів від Таганрога, де перебувала денікінська ставка. Такі дії «батька» Махна на тривалий час дезорганізували весь денікінський тил.
У цей час махновський рух був на піднесенні і з кож ним днем набирав сили. Ось яку характеристику дала йому 15 листопада 1919 р. газета «Звезда» (друкований орган катеринославського губкому КП(б)У); «...лише зов сім короткозорі люди можуть не бачити, що махновське просування у глиб областей, захоплених денікінською клі кою, — це дещо більше, ніж проста військова операція. Це водночас широкий народний рух, який захопив і по вів за собою в своєму стихійному і незборимому розвитку неосяжні верстви трудових мас». Зростаючу силу мах новців змушений був визнати і Денікін, який направив проти них вишколені та численні формування — армій ський корпус генерала Я. Слащова та кінний корпус ге нерала А. Шкуро.
Хоча після цих дій Н. Махно змушений був залиши ти Північну Таврію та відійти до Катеринослава, денікінцям так і не вдалося зберегти контроль над Україною. Слабкістю білогвардійців скористалися більшовики. По тужний жовтневий наступ радянських військ призвів до втрати А. Денікіним стратегічної ініціативи, а вже в бе резні 1920 р. більшовики володіли майже всіма велики ми містами України, хоча села зусиллями самооборони ще чинили значний опір.
Втретє прийшовши в Україну, радянська влада нама галася максимально врахувати свої та чужі помилки при формуванні моделі управління. Щоб втримати українсь кі землі під своїм контролем, Ленін розробив проект ре золюції «Про радянську владу в Україні». Після бурхли вого обговорення вона була прийнята VIII Всеросійською конференцією РКП(б) 3 грудня 1919 р. і фактично стала основною пропагандистською підвалиною української по літики Раднаркому. Суть цього документа полягає в пев ному пом'якшенні офіційного курсу, в намаганні розши рити соціальну базу радянської влади в Україні шляхом низки поступок:
- формальне визнання самостійності України;
— запровадження повільніших порівняно з Росією тем пів націоналізації промисловості;
- передача селянству частини колишніх радгоспних земель;
— зменшення обсягів продрозкладки;
- залучення до партійного керівництва українців;
Однак цей документ певною мірою залишався декларацією. На практиці мало місце утвердження централіз му через формування системи ревкомів (у грудні 1919 р. в Москві було утворено Всеукраїнський революційний ко мітет на чолі з Г. Петровським) та комітетів незаможних селян (рішення про їхнє утворення прийнято у березні 1920 р.).
Петровський Григорій Іванович (18 78—1958) —державний і пар тійний діяч. Народився у Харкові в сім'ї кравця. В 11 років розпо чав трудову діяльність. З 1897 р. — учасник революційного руху, зазнав переслідувань як член РСДРП. У1912 р. обраний депута том IV Державної думи від робітників Катеринославської губернії, працював у більшовицькій фракції. У листопаді 1914 р. разом з усіма членами фракції був заарештований «за вимову голосувати за воєнні кредити І в 1915р. засуджений на довічне поселення в Туруханському краї. Під час лютневої революції 1917р. — комі сар Якутської області. Влітку 1917 р. повернувся до Петрограда. В листопаді 1917р. — березні 1919р. — нарком внутрішніх справ РСФРР. Активний учасник встановлення більшовицької влади на Катеринославщині та в Донбасі. В 1919 р. — голова Всеукррев-кому. З березня 1919 р. до літа 1938 р. — голова ВУЦВК (“всеук раїнський староста”), в 1920—1938 рр. — член Політбюро ЦК КП(б)У. З 1940 р. — заступник директора Музею революції СРСР у Москві.
Третій прихід більшовиків в Україну ознаменувався відновленням політики «воєнного комунізму» та новою хвилею червоного терору. Попри всі декларації було знову взято курс на встановлення диктатури. Тобто влади, за допомогою якої, на думку одного з більшовицьких лідерів України М. Скрипника, «пануючий клас перемагає "мір і боротьбу інших класів, незважаючи на попередні закони. Пролетаріат, завоювавши владу в державі, має всю силу, щоб подолати буржуазію. Він мусить зламати її опір, не звертаючи уваги на всі закони, норми, форми і формальності, що були і є загальновизнані у так званому цивілізованому буржуазному суспільстві».
Отже, у середині 1919 р. більшовицький режим в Укра їні, підточений недалекоглядною політикою «воєнного ко мунізму» та повстанським рухом, поступився місцем те рористичній диктатурі денікінців. Проте реакційна та кон сервативна модель управління та соціально-економічні пе ретворення нової влади не задовольнили широких народ них мас, свідченням цього став широкомасштабний пов стансько-партизанський рух, чільне місце в якому займа ла махновська течія. Свою роль в ослабленні денікінського режиму та у перебігу подій громадянської війни ві діграла об'єднана армія УНР та ЗУНР. Скориставшись слабкістю свого основного ворога, більшовики втретє вста новили свій контроль на теренах України. Задекларовані ними політична лінія та економічна стратегія були більш м'якими та поміркованими порівняно з попередніми пе ріодами. Незважаючи на те, що значна частина проголо шених положень та постулатів так і залишилася на папе рі, пропагандистського удару по масах виявилося достат ньо, щоб забезпечити радянському режиму певною мірою стабільну соціальну базу та підтримку.
11.9. Радянсько-польська війна та Україна
21 квітня 1920 р. голова дипломатичної місії УНР А. Левицький та міністр закордонних справ Польщі Я. Домбський з метою створення єдиного антибільшовицького фронту підписали політичну та торговельно-еконо мічну конвенції. До цього кроку главу польського уряду Ю. Пілсудського підштовхнуло бажання зняти бодай тим часово проблему польсько-українського протистояння, спробувати відновити Польщу «від моря до моря», скон центрувати увагу та зусилля польського населення на ви рішенні зовнішніх проблем і цим загасити наростаючу соціальну напруженість у державі. Свої аргументи на ко ристь укладення угоди були і у С. Петлюри: перехід УГА на бік А. Денікіна суттєво ослабив українське військо; продовження боротьби за відновлення в Україні влади УНР вимагало значних запасів зброї, боєприпасів, амуніції та бодай тимчасових союзників; союз з Польщею відкривав перспективи співпраці з Антантою.
Підписані документи стосувалися широкого кола пи тань:
Польща визнавала незалежність УНР та Директо рію УНР на чолі з С. Петлюрою як верховну владу в дер жаві;
польський уряд зобов'язувався не укладати між народних угод, спрямованих проти України;
українському населенню в Польщі, як і польсько му — в Україні гарантувалися національно-культурні пра ва;
УНР офіційно погоджувалася на анексію Польщею західноукраїнських земель {під польським контролем за лишалися Галичина, Західна Волинь, частина Полісся, Лемківщини, Підляшшя, Посяння і Холмщина).
24 квітня 1920 р. між Польщею та УНР було укладе но військову конвенцію, суть якої полягала в об'єднанні сил для боротьби з більшовиками (Польща мусила забез печити петлюрівців озброєнням та боєприпасами, а УНР польські формування — продовольством, фуражем тощо).
У своїй сукупності політична, торговельно-економіч на та військова конвенції й утворили Варшавський дого вір, який фактично став трампліном для початку радян сько-польської війни. Вже 25 квітня 1920 р. об'єднані польсько-українські військові формування (20 тис. поль ських і 15 тис. українських воїнів) перейшли Збруч і по чали активні бойові дії. Раптовість удару, краще озбро єння та потрійна перевага в силах принесли успіх. Тіль ки протягом першого тижня боїв було здобуто Житомир, Бердичів, Козятин. 6 травня польсько-українське війсь ко увійшло до Києва. Проте навіть у ході цієї перемож ної воєнної кампанії збройним формуванням Пілсудського та Петлюри не вдалося реалізувати своїх планів. На одеському напрямку вони не змогли вийти до Чорного моря. Після форсування Дніпра польські та українські частини були зупинені на лінії Вишгород — Бориспіль. Не виправдалися сподівання на вибух масового антибіль шовицького повстання в тилу Червоної армії.
Оговтавшись від несподіваного удару. Червона армія перегрупувала сили, сконцентрувала їх на вирішальних напрямках, крім того, оголошена мобілізація дала знач ну кількість бійців, а передислокація на польський фронт 1-ї Кінної армії та 25-ї Чапаєвської дивізій — ударну си лу. Зміцнивши свої позиції, більшовики вже 14 травня розпочали контрнаступ. 26 травня Південно-Західний фронт (40 тис. бійців) розпочав Київську наступальну опе рацію, внаслідок якої було не тільки визволено Київ, Він ницю та Коростень, а й розпочато наступ на Львів. Зусиллями Західного фронту було відновлено радянську вла ду в Білорусії, що відкривало дорогу на Варшаву.
Поступово польсько-радянська війна для більшовиків з оборонної перетворювалася на наступальну, більше то го, взяття Львова та Варшави давало змогу принести на багнетах червоногвардійців революційну іскру в Європу і розпочати омріяну «світову революцію». Перспективу та кого розвитку подій розуміли не лише в Польщі, а й у країнах Антанти. Тому коли польський уряд звернувся по допомогу до міжнародної конференції країн Антанти, що проходила в бельгійському містечку Спа, західні дер жави негайно відреагували. Компромісний варіант роз в'язання польсько-радянського конфлікту базувався на визнанні протидіючими сторонами «лінії Керзона». Виз начений ще в грудні 1919 р. Найвищою радою держав Антанти, східний кордон Польської держави залишав під контролем Варшави значну частину українських етніч них територій — Посяння, Підляшшя, Холмщину та Лемківщину. Зрозуміло, що Польська держава, перебуваючи в критичній ситуації, охоче визнала «лінію Керзона», про те пропозиції Антанти не зупинили революційного пори ву радянських військ.
Мріючи про світову революцію, Раднарком знову на магається використати модель «троянського коня», апро бовану в Україні, — один за одним виникають маріонет кові радянські уряди — польський Тимчасовий револю ційний комітет на чолі з Ф. Дзержинським та Галицький революційний комітет, лідером якого було призначено В. Затонського. Наступ на польському фронті продовжу вався, але проблеми в радянських військ наростали. Від рив від тилів, швидкі темпи просування та значні втрати знесилили Червону армію. Перехід польського кордону викликав протидію місцевого населення, розгортання на ціонально-визвольного польського руху в тилу; посилив ся розрив між Південно-Західним та Західним фронта ми, керівництво яких до того ж мало різні погляди на подальшу стратегію війни. Підтримана Францією, Поль ща швидко провела мобілізацію та знову отримала пере вагу воєнних сил.
Неузгоджені дії Південно-Західного та Західного фрон тів призвели до того, що ні Львова, ні Варшави взяти не вдалося. Створивши шестикратну перевагу на напрямку головного удару, польські війська перейшли в наступ. Ли ше ціною значних втрат Червона армія стабілізувала фронт на лінії Коростень — Житомир — Бердичів. Ситуація склалася патова: ні у польської, ні у радянської сторони не було вже сил для нанесення вирішального удару. За цих обставин у жовтні 1920 р. між Польщею та радянською Росією було укладено перемир'я, яке примусило 35-ти-сячне військо УНР вести боротьбу самостійно без най менших шансів на успіх. 18 березня 1921 р. між проти діючими сторонами було укладено Ризький мирний дого вір, суть якого полягала у визнанні Польщею існування УСРР та переході під контроль польської держави Підляш шя, Холмщини, Західної Волині та Західного Полісся.
Після того, як у листопаді 1920 р. ціною величезних втрат радянські війська вибили Врангеля з Криму та роз громили основні сили махновських повстанських загонів, громадянська війна в Україні фактично завершилася.
Отже, укладена Польщею та УНР Варшавська угода не досягла своєї мети і не дала змоги реалізувати плани ні Ю. Пілсудському, ні С. Петлюрі. Не виправдали себе розрахунки на слабкість Червоної армії, критичність си туації в радянській державі, на допомогу Антанти та на вибух антибільшовицького повстання тощо. Відповіддю на швидкий наступ польсько-українського війська став потужний контрнаступ більшовицьких сил. Водночас бу ли прорахунки і з радянської сторони, її сподівання на спалах революції у Німеччині, розгортання світової рево люції, пролетарську солідарність та широку підтримку біль шовицької політики трудящими світу зазнали краху.
Завершення громадянської війни засвідчувало не тіль ки перемогу радянської влади на теренах колишньої Ро сійської імперії, а й поразку національно-патріотичних сил та болючий територіальний розкол українських зе мель.