Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
PAGE 8
ЗМІСТ
Вступ……………………………………………………………………………... 3
РОЗДІЛ 1. Поняття, правові підстави та порядок звільнення від кримінальної відповідальності…………………………………………………………………. 4
1.1. Поняття звільнення від кримінальної відповідальності…………..……….4
1.2. Правові підстави та порядок звільнення від кримінальної відповідально-
сті………………………………………………………………………………….7
РОЗДІЛ 2. Види звільнення від кримінальної відповідальності……………….11
2.1. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з дійовим каяттям та примиренням винного з потерпілим……………………………………...…11
2.2. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з передачею особи на поруки та із зміною обстановки…………………………………………… 16
2.3. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності…………………………………………………………….…. 22
РОЗДІЛ 3. Деякі питання інституту обмеження дії законодавства про кримінальну відповідальність………………………………………………… 28
Висновок……………………………………………………………………….. 33
Список використаних джерел………………………………………………… 35
ВСТУП
У теорії кримінального права вчення про підстави кримінальної відповідаль-
ності базується на філософському вченні про підстави соціальної відпові-дальності людини за свої вчинки. Відповідно до цього вчення, до відповідальності варто притягати тільки тоді, коли в суб'єкта була воля вибору поведінки, тобто він міг діяти згідно з вимогами закону, але ігнорував цю можливість. Ця дилема співзвучна одному з основних питань філософії - питанню свободи волі, щодо якого можна виділити три основні теорії.
Кримінальна відповідальність є різновидом юридичної відповідальності, особливим елементом у механізмі кримінально-правового реагування держави стосовно особи, що вчинила злочин. Поняття "кримінальна відповідальність" законодавчо не визначено й у теорії кримінального та кримінально-процесуального права трактується по-різному.
При визначенні підстав кримінальної відповідальності необхідно відповісти на три питання:
1) як обґрунтувати кримінальну відповідальність особи, що вчинила злочин?
2) за що особа підлягає кримінальній відповідальності?
3) на якій правовій підставі вона підлягає такій відповідальності?
Кримінальне законодавство 2001 р., яке загалом уже характеризувалось як новий крок у напрямі демократизації, гуманізації, звуження меж кримінальної репресії, виділило інститут звільнення від кримінального покарання в окремий розділ Загальної частини КК, розмістивши його перед розділами, які визначають поняття, систему, види покарання та порядок його призначення. Така структуризація не випадкова, а має глибокі теоретичні та практичні підвалини. Вона повинна націлювати практичних працівників на якнайширше (в межах розумного) його застосування у вирішенні питання про кримінальну відповідальність. Водночас в Особливій частині КК розширено кількість спеціальних випадків звільнення від кримінальної відповідальності при вчиненні окремих злочинів.
РОЗДІЛ 1. Поняття, правові підстави та порядок звільнення від кримінальної відповідальності.
1.1. Поняття звільнення від кримінальної відповідальності.
У КК неодноразово використовується поняття «звільнення від кримінальної відповідальності» (наприклад, розділ IX Загальної частини КК так і називається «Звільнення від кримінальної відпо-відальності»). Про звільнення від кримінальної відповідальності йдеться й у деяких статтях Особливої частини КК. Проте КК ніде не розкриває цьо-го поняття. Системне і логічне тлумачення закону дає підставу вва-жати, що КК під звільненням від кримінальної відповідальності розуміє звільнення лише від майбутньої, потенційної відповідаль-ності. Що ж стосується звільнення від реальної кримінальної від-повідальності, то закон використовує тут поняття «звільнення від покарання» (розділ XII КК так і називається «Звільнення від пока-рання та його відбування»). Це пояснюється тим, що кримінальна відповідальність, як уже відзначалося в підрозділі 1 розділу II цьо-го підручника, реалізується в трьох формах, а саме: 1) не пов'язаній з призначенням винному покарання; 2) пов'язаній з призначенням покарання, але без його реального відбування; 3) пов'язаній з від-буванням призначеного покарання. Тому звільнення від реальної кри-мінальної відповідальності — це звільнення від покарання, тобто від його призначення або відбування. В усіх інших випадках має місце звільнення від майбутньої, потенційної кримі-нальної відповідальності. [7, 103]
Обов'язок особи, яка вчинила злочин, зазнати кримінальної відповідальності реалізується в рамках кримінально-правових відносин. Держава як один із суб'єктів цих відносин має право не тільки піддати цю особу заходам кримінальної відповідальності, а й відмо-витися від цього за наявності підстав, передбачених КК. Відповід-но до ч. 2 ст. 44 КК особа, яка вчинила злочин, звільняється від кри-мінальної відповідальності у випадках, передбачених КК, а також на підставі закону України про амністію чи акта помилування. Таким чином, повноваження держави обмежені КК, який містить вичерпний перелік підстав звільнення від кримінальної відповідальності.
Згідно з ч. 2 ст. 44 КК звільнення від кримінальної відповідаль-ності у випадках, передбачених КК, здійснюється виключ-но судом. Порядок звільнення від кримінальної відповідальності встановлюється законом.
Звільнення від кримінальної відповідальності може мати місце після вчинення злочину в період, коли для цього виникли та існують передбачені КК підстави, проте в будь-якому випадку до закінчення строку, протягом якого на особі лежить обов'язок відповідати за вчи-нене перед державою. Це, за загальним правилом, день закінчення строку давності (ст. 49 КК), при цьому, однак, особа може бути звіль-нена від кримінальної відповідальності до того моменту, доки вона їй не піддалася, тобто до набрання законної сили обвинувальним виро-ком суду. Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 27 жовтня 1999 р. у справі про депутатську недоторканність саме з дня набрання законної сили обвинувальним вироком суду і починається кримінальна відповідальність. Після цього може йтися лише про звіль-нення від покарання. Отже, день набрання законної сили обвинуваль-ним вироком суду є межею, що розділяє звільнення від кримінальної відповідальності і звільнення від покарання.
Звільнення від кримінальної відповідальності — це реалізація державою в особі суду свого повноваження, згідно з яким вона відмовляється за наявності підстав, передбачених КК, від держав-ного осуду особи, яка вчинила злочин, а також від покладання на неї обмежень особистого, майнового або іншого характеру, встанов-лених законом за вчинення цього злочину.
Прийняття судом рішення про звільнення особи від криміналь-ної відповідальності є актом, що свідчить про припинення криміналь-но-правових відносин між особою, яка вчинила злочин, і державою. Це означає також, що з цього моменту дана особа вже не несе обо-в'язку відповідати перед державою за вчинене, не може нести тягар кримінальної відповідальності. Тобто, вчинене раніше нею діяння визнається юридично незначним, підлягає забуттю (вчинений рані-ше злочин не може враховуватися при визначенні повторності і су-купності злочинів, рецидиві, призначенні покарання за вчинення нового злочину тощо). Разом з тим звільнення від кримінальної від-повідальності не свідчить про виправдання особи, оскільки кримі-нальна справа припиняється з нереабілітуючих для неї підстав. [8, 109]
Передбачені законом види звільнення від кримінальної відпо-відальності можуть бути поділені на групи за різними підставами. Так, залежно від того, правом чи обов'язком суду є звільнення особи від кримінальної відповідальності, виділяють два види такого звільнен-ня: обов'язкове і необов'язкове (факультативне). Факультативним є звільнення, передбачене ст. 47 КК (передача на поруки) і ст. 48 КК (змі-на обстановки). Це означає, що за наявності підстав, установлених зазначеними статтями, суд має право, але не зобов'язаний звільнити особу від кримінальної відповідальності. В усіх інших випадках ви-мога закону про звільнення від кримінальної відповідальності є імпе-ративною, тобто такою, що зобов'язує суд звільнити особу від кри-мінальної відповідальності (наприклад, при дійовому каятті або при-миренні з потерпілим, а також після закінчення строків давності і при спеціальних видах звільнення, передбачених в Особливій частині КК).
Звільнення особи від кримінальної відповідальності може бути безумовним і умовним. Безумовне звільнення означає, що особа звіль-няється від кримінальної відповідальності остаточно, безповоротно. Таке звільнення не ставиться в залежність від подальшої поведінки особи після ухвалення рішення про її звільнення. З цього погляду всі види звільнення від кримінальної відповідальності є безумовними, крім одного, а саме: звільнення від кримінальної відповідальності з передачею особи на поруки колективу підприємства, установи чи ор-ганізації (ст. 47 КК). У цьому разі особа звільняється від криміналь-ної відповідальності під умовою, що протягом року вона виправдає довіру колективу. В противному разі вона може бути притягнута до кримінальної відповідальності за раніше вчинений злочин.
1.2. Правові підстави та порядок звільнення від кримінально відповідальності.
Особа, яка вчинила злочин, звільняється від кримінальної відповідальності у випадках, передбачених цим Кримінальним кодексом України, а також на підставі закон: України про амністію чи акта помилування.
Звільнення від кримінальної відповідальності у випадках, передбачає них цим Кодексом, здійснюються виключно судом. Порядок звільнення в) кримінальної відповідальності встановлюється законом.
Звільнення від кримінальної відповідальності - це врегульована кримінальним кримінально-процесуальним законодавством відмова держави в особі компетентних органів від засудження особи, яка вчинила злочин, і від застосування до неї кримінально-правових засобів примусового характеру. Про поняття кримінальної відповідальності. [4, 142]
За своїм змістом звільнення від кримінальної відповідальності характеризуєте трьома моментами: 1) не відбувається державний осуд особи, яка вчинила злочин (обвинувальний вирок суду не постановляється); 2) до винного не застосовується покарання; 3) через відсутність обвинувального вироку звільнена від кримінальної відповідальності особа вважається такою, що не має судимості.
Звільнення від кримінальної відповідальності в контексті розглядуваного правового інституту не свідчить про виправдання особи, про визнання її невинною у вчинень злочину. У даному випадку КК виходить із встановлення факту вчинення особою кримінально караного діяння, а тому передбачені розділом IX Особливої частини КК підстави звільнення від кримінальної відповідальності визнаються нереабілітуючими.
Направлення кримінальної справи до суду для вирішення питання про звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності з підстав, визначених законом, н допускається, якщо обвинувачений проти цього заперечує. У такому разі провадженні у справі продовжується в звичайному порядку.
Від кримінальної відповідальності звільняється особа, яка вчинила суспільно не безпечне діяння, що містить склад конкретного злочину, передбаченого КК. У зв'язку цим звільнення від кримінальної відповідальності потрібно відрізняти від випадків, коли склад злочину як підстава кримінальної відповідальності взагалі відсутній, що виключає кримінальну відповідальність. Йдеться зокрема про:
1) добровільну відмову (ст. 17);
2) вчинення суспільно небезпечного діяння неосудною особою (ч. 2 ст. 19) або особою, яка не досягла віку кримінальної відповідальності (ст. 22);
3) обставини, що виключають злочинність діяння (статті 36-43).
КК передбачає такі види звільнення від кримінальної відповідальності:
у зв'язку з примиренням винного з потерпілим (ст. 46);
у зв'язку з передачею особи на поруки (ст. 47);
у зв'язку із зміною обстановки (ст. 48);
у зв'язку із закінченням строків давності (ст. 49);
на підставі закону про амністію або акта помилування;
у зв'язку із застосуванням до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру.
спеціальні випадки звільнення від кримінальної відповідальності при вчиненні окремих злочинів (передбачені, зокрема, ч. 2 ст. 111, ч. 2 ст. 114, ч. 4 ст. 212, ч. З ст. 369). Умови звільнення від кримінальної відповідальності, які містяться в Особливій частині КК, формулюються по-різному - з урахуванням специфіки злочину та конкрет-ної мети застосування такого звільнення.
Залежно від того, на підставі якого правового акта здійснюється звільнення від кримінальної відповідальності, розрізняють звільнен-ня: 1) у випадках, передбачених КК; 2) на підставі Закону України про амністію; 3) на підставі Указу Президента України про помилування. Нарешті, від того, де в КК передбачена підстава звільнення від кри-мінальної відповідальності, виділяють звільнення, передбачене: 1) у Загальній частині і 2) в Особливій частині КК.
У Загальній частині питання про звільнення від кримінальної відповідальності розглядаються в різних розділах. Так, добровіль-на відмова від доведення злочину до кінця — у розділі III «Злочин, його види та стадії», а питання про звільнення від кримінальної від-повідальності на підставі амністії і помилування — у розділі XII «Звільнення від покарання та його відбування».
Розділ IX «Звільнення від кримінальної відповідальності» перед-бачає п'ять видів такого звільнення, кожен з яких має свої переду-мови і підстави. Вони не можуть заміняти один одного або поєдну-ватися між собою, а застосовуються самостійно. Порядок же звіль-нення від кримінальної відповідальності встановлюється законом, насамперед КПК України.
Специфічне звільнення від кримінальної відповідальності, врегульоване одночасно Загальною і Особливою частинами КК, передбачено у ч. 4 ст. 401.
Закон визначає звільнення від кримінальної відповідальності у випадках, перед-бачених КК, виключною компетенцією суду (ч. 2 ст. 44). Прокурор, а також слідчий за згодою прокурора за наявності підстав для такого звільнення складає мотивовану по-станову про направлення справи до суду для вирішення питання про звільнення особи від кримінальної відповідальності. Обвинувачений, його захисник, потерпілий або його представник повинні бути ознайомлені з названою постановою, а в разі їх вимог - з усіма матеріалами справи. [5, 115]
Для звільнення від кримінальної відповідальності, з одного боку, та звільнення від покарання та його відбування - з іншого, спільним є фактичне незастосування щодо особи, винної у вчиненні злочину, заходів кримінального покарання. Водночас вказані правові інститути відрізняються один від одного, зокрема, за підставами, умовами та кримінально-процесуальними особливостями застосування. Якщо звільнення від кри-мінальної відповідальності відбувається до винесення обвинувального вироку суду, то від покарання та його відбування звільняється засуджений, тобто особа, щодо якої по-становлено обвинувальний вирок і яку у такий спосіб вже притягнено до кримінальної відповідальності. Наприклад, звільнення від відбування покарання з випробуванням (ст. 75) передбачає винесення обвинувального вироку, призначення винній особі пока-рання, а тому вважається не звільненням від кримінальної відповідальності, а специфіч-ною формою реалізації кримінальної відповідальності. Враховуючи різну юридичну природу та інші відмінності, закон передбачає регламентацію звільнення від криміналь-ної відповідальності та звільнення від покарання і його відбування в різних розділах Загальної частини КК.
РОЗДІЛ 2. Види звільнення від кримінальної відповідальності.
2.1. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям та примиренням винного з потерпілим.
Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з дійовим каяттям
Особа, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона після вчинення злочину щиро по-каялася, активно сприяла розкриттю злочину і повністю відшкодувала зав-дані нею збитки або усунула заподіяну шкоду. [2, 21]
Ст. 45 передбачає новий, невідомий КК 1960 р., вид звільнення від кримінальної відповідальності. У КК 1960 р. дійове каяття розглядалося лише як обставина, що пом'якшує відповідальність. Сутність дійового каяття як підстави обов'язкового звільнення від кримінальної відповідальності полягає у тому, що особа, яка вчинила злочин, не лише внутрішньо переживає і словесно розкаюється у вчиненому, а й підтверджує своїми соціально корисними й активними діями. Вчинити їх вона може з власної ініціативи, проте застосування ст. 45 не виключається у разі, коли дійовому каяттю передувала роз'яснювальна робота компетентних органів про позитивні наслідки поведінки описаної у зазначеній статті.
Особа підлягає звільненню від кримінальної відповідальності у зв'язку з дійовим каяттям, якщо:
1) вона вчинила злочин вперше;
2) вчинене нею діяння належить до злочинів невеликої тяжкості;
3) її посткримінальна поведінка є позитивною і повністю відповідає змісту дійового каяття, яке включає такі обов'язкові елементи як: а) щире покаяння особи; б) активне сприяння розкриттю злочину; в) повне відшкодування завданих збитків або усунення заподіяної шкоди. Для застосування ст. 45 слід встановити, як правило, сукупність всіх перелічених елементів. Проте, якщо посягань фактично не спричинило суспільно небезпечних наслідків, дійове каяття може і включати повне відшкодування завданих збитків та усунення заподіяної шкоди, а відсутність активного сприяння розкриттю злочину з боку винної особи може бути зумовлена тим, що правоохоронним органам і без її допомоги вдалося повністю розкрити злочин.
Сфера застосування ст. 45 охоплює як закінчені, так і незакінчені злочини. Яки злочин вчинено у співучасті, то питання про звільнення від відповідальності у зв'язку дійовим каяттям вирішується лише щодо того співучасника, який виконав усі зазначені у цій статті вимоги.
Під вчиненням злочину вперше у ст. 45 розуміється, що особа раніше не вчинила будь-якого діяння, передбаченого Особливою частиною КК, про що на практиці свідчить відсутність: 1) у особи непогашеної або незнятої судимості за раніше вчинений злочин; 2) кримінальної справи, порушеної у зв'язку із вчиненням особою буд якого злочину. Особою, яка вперше вчинила злочин, з юридичної точки зору слід також визнавати особу, яка раніше хоч і вчинила кримінально каране діяння, але: а) була виправдана судом за пред'явленим обвинуваченням; б) була звільнена від кримінальної відповідальності; в) була реабілітована; г) була засуджена без призначені покарання або звільнена від покарання; д) відбула покарання за діяння, злочинності караність якого усунена законом (відповідно до ч. З і ч. 4 ст. 88 вона визнається і кою, що не має судимості).
Щире каяття означає, що особа визнає свою вину за усіма пунктами висунутого проти неї обвинувачення, дає правдиві свідчення, щиро жалкує про вчинене, негативно оцінює злочин, співчуває потерпілому, демонструє готовність понести заслужене покарання. Будучи внутрішнім, морально-психічним процесом у свідомості особи, я вчинила злочин, щире каяття підлягає встановленню у кожному конкретному випадку урахуванням посткримінальної поведінки винного, правдивості його свідчень під ч досудового слідства і розгляду справи у суді тощо. Сприяння розкриттю злочину і добровільне відшкодування заподіяної шкоди, що не супроводжується щирим каяттям, обставинами, які пом'якшують відповідальність при призначенні покарання (пункти 2 ч. 1 ст. 66). Виражене словесно і закріплене письмово визнання особою своєї ви у злочині не завжди є проявом саме щирого каяття, оскільки може поєднуватись критикою чинного законодавства, виправдовуванням своєї протиправної поведінці Проявом щирого каяття слід визнавати явку з повинною (ст. 96 КПК).
Під активним сприянням розкриттю злочину слід розуміти дії винної особи спрямовані на те, щоб надати допомогу органам дізнання, досудового слідства і суду встановленні істини у справі, з'ясуванні фактичних обставин, які мають істотне значення для розкриття злочину. Це може полягати зокрема у: повідомленні про всі відомі епізоди й обставини вчинення злочину; викритті інших співучасників; визначенні ролі кожного з них у вчиненні злочину; повідомленні про їхнє місцезнаходження; надання допомоги в їх затриманні; видачі знарядь і засобів вчинення злочину, майна, здобутого злочинним шляхом. Неповідомлення компетентним органам про інших відомих винній особі співучасників злочину виключає наявність такої обставини, як активне сприяння розкриттю злочину. Якщо допомога правоохоронним органам з боку винного не приведе до позитивних результатів (наприклад, незважаючи на неї, не вдалося затримати співучасників або відшукати знаряддя вчинення злочину чи інші потрібні докази), ця обставина сама по собі не повинна перешкоджати застосуванню. [4, 153]
Відшкодування завданих збитків та усунення заподіяної шкоди - це дії, які фактично усувають негативні наслідки вчиненого злочину. Закон прямо вказує на те, що звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з дійовим каяттям можливе тільки у разі реального відшкодування у повному обсязі заподіяної злочином шкоди, з огляду на це, ст. 45 не може бути застосована у випадках, коли обвинувачений (підсудний) лише обіцяє відшкодувати заподіяні ним збитки у майбутньому.
Відшкодуванням завданих збитків та усуненням заподіяної шкоди слід визнавати зокрема: повернення викраденого майна або надання потерпілому замість викраденого, пошкодженого рівноцінного майна; компенсацію у грошовій формі вартості викраденого, знищеного чи пошкодженого майна; відновлення своєю працею або і свій рахунок властивостей пошкодженого майна; оплату вартості лікування потерпі-ло; внесення належної суми аліментів особою, яка обвинувачується в злісному ухилянні від їх сплати; усунення моральної шкоди у тій формі, яка задовольняє потерпілого (вибачення у публічній формі, спростування неправдивих відомостей у засобах масової інформації, грошова компенсація).
Не перешкоджає звільненню від кримінальної відповідальності у зв'язку з дійовим каяттям та обставина, що фактично відшкодування завданих збитків або усунення заподіяної шкоди здійснив не той, хто вчинив злочин, а інші особи, скажімо, його близькі родичі. Важливо лише, щоб ініціатива надійшла саме від особи, відносно якої вирішувалося питання про звільнення за ст. 45.
Звільнення від кримінальної відповідальності на підставі ст. 45 здійснюється незалежно від того, чи погоджується на це потерпілий. Водночас суд зобов'язаний з’ясувати думку потерпілого у разі закриття кримінальної справи, зокрема, у зв'язку з дійовим каяттям. Потерпілий або його представник можуть оскаржити рішення про закриття справи в апеляційному порядку.
Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з примиренням винного з потерпілим
Особа, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона примирилася з потерпілим та від-шкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду. [2, 21]
Ст. 46 є закріпленням відомого зарубіжному законодавству інституту медіації як альтернативного способу врегулювання кримінально-правових конфліктів, в основу якого покладено посередництво у примиренні сторін. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з примиренням винного з потерпілим дає змогу: потерпілому більш оперативно отримати належну компенсацію заподіяної йому шкоди; особі, яка чинила злочин, - бути звільненою від кримінальної відповідальності; державі - зекономити фінансові та інші ресурси для боротьби зі злочинністю.
Поряд із звільненням від кримінальної відповідальності у зв'язку з примиренням винного з потерпілим як інститутом матеріального права (ст. 46 КК) існує кримінально-процесуальний інститут примирення у справах приватного обвинувачення (ч. 1 т. 27 КПК).
. Підставою цього виду звільнення від кримінальної відповідальності є сукупність таких умов: 1) особа вчинила злочин вперше; 2) діяння належить до злочинів невеликої тяжкості (при цьому не вимагається, щоб ними були так звані злочини приватного обвинувачення); 3) особа, яка вчинила такий злочин, примирилася з потерпілим; 4) во-на відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду. При цьому не вима-гається, щоб суб'єкт, який вчинив злочин, щиро покаявся і активно сприяв розкриттю злочину.
Про поняття злочину невеликої тяжкості див. ст. 12 та коментар до неї, про поняття вчинення злочину вперше, відшкодування завданих збитків та усунення запо-діяної шкоди.
Відшкодування завданої шкоди в плані ст. 46 має бути достатнім. Цей критерій визначається за угодою потерпілого, який пропонує конкретні форми та механізми від шкодування завданих збитків або усунення заподіяної шкоди, та особи, яка вчинила; злочин. У разі наявності декількох потерпілих винний може бути звільнений від кримінальної відповідальності за ст. 46 за умови досягнення ним примирення з кожним і: потерпілих і відшкодування кожному із них завданих збитків або усунення заподіяно шкоди. [5, 124]
Особливістю передбаченого ст. 46 звільнення від кримінальної відповідальності ( те, що для його застосування вимагається не лише позитивна посткримінальна поведінка винного, а й добровільне волевиявлення потерпілого. Якщо заподіяна злочином шкода повністю відшкодована, проте примирення потерпілого з винним не відбулося останній не може бути звільнений від кримінальної відповідальності.
Під примиренням розуміється добровільна відмова потерпілого від поданої ним заяви про притягнення до кримінальної відповідальності особи, яка вчинила злочин (у разі, коли справу ще не порушено), або прохання закрити вже порушену щодо винного кримінальну справу. Потерпілий, примирившись із винною особою, звертається до суду з клопотанням звільнити від кримінальної відповідальності особу, яка вчинила злочин, або принаймні не заперечує проти такого звільнення. Факт примирення потребує відповідного процесуального закріплення у матеріалах справи.
Мотиви, якими керується потерпілий, погоджуючись на примирення (жалість, релігія і переконання, сподівання на дружбу, бажання поліпшити своє майнове становище), для застосування ст. 46 значення не мають. При цьому не є важливим також, хто саме виступив ініціатором примирення (винний, потерпілий, їхні знайомі, працівники правоохоронних органів).
Примирення має відбутись саме з потерпілим, а не з іншими особами, які беруть участь у кримінальному процесі. Потерпілий - це фізична особа, якій злочином запо-діяно моральну, фізичну або майнову шкоду і яка визнана потерпілим постановою органу дізнання, слідчого, судді або ухвалою суду. У справах про злочини, внаслідок яких сталася смерть потерпілого, права потерпілого мають його близькі родичі, які в уста встановленому порядку визнані потерпілими. Не є потерпілими у кримінально-процесуальному аспекті юридичні особи, які, у разі заподіяння їм майнової шкоди, визнаються цивільними позивачами.
Угоду про примирення з особою, яка вчинила злочин, неповнолітній потерпілий віком від п'ятнадцяти до вісімнадцяти років може укласти лише за згодою своїх батьків (усиновителів) або піклувальників. Вказану угоду від імені неповнолітнього потерпілого, який не досяг п'ятнадцяти років, закон дозволяє укладати лише його батькам (усиновителям) або опікунам, які у кримінальному процесі визнаються його законними представниками.
2.2. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з передачею особи на поруки та із зміною обстановки.
Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з передачею особи на поруки
Особу, яка вперше вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості та щиро покаялася, може бути звільнено від кримінальної відповідальності з передачею її на поруки колективу підприємства, установи чи організації за їхнім клопотанням за умови, що вона протягом року з дня передачі її на поруки виправдає довіру колективу, не ухилятиметься від заходів виховного характеру та не порушуватиме громадського порядку. [2, 22]
У разі порушення умов передачі на поруки особа притягається до кримінальної відповідальності за вчинений нею злочин.
Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з передачею особи на поруки може мати місце за сукупності таких умов:
1) особа вчинила злочин вперше;
2) діяння належить до злочинів невеликої або середньої тяжкості;
3) особа, яка вчинила злочин, щиро покаялася;
4) колектив підприємства, установи чи організації звернувся з клопотанням про передачу йому на поруки такої особи;
5) особа, яка вчинила злочин, не заперечує проти закриття кримінальної справи за даною нереабілітуючою підставою.
Вказівка на необхідність встановлення саме щирого каяття підкреслює специфіку даного виду звільнення від кримінальної відповідальності і зумовлена тим, що зазначена поведінка є важливою психологічною передумовою ефективності зусиль колективу підприємства, установи чи організації по перевихованню особи, взятої на поруки.
Закон дозволяє звільняти особу від кримінальної відповідальності у зв'язку з пе-редачею її на поруки лише за наявності клопотання колективу підприємства, устано-ви чи організації. За своїм змістом дане клопотання включає:
1) вмотивоване прохання відповідного колективу звільнити від кримінальної відповідальності особу, яка вчинила злочин, і передати її йому на поруки;
2) зобов'язання колективу здійснювати заходи виховного характеру, спрямовані на недопущення вчинення особою, взятою на поруки, нових злочинів.
Порядок звернення колективу з клопотанням про передачу особи на поруки регла-ментується кримінально-процесуальним законодавством. Закон не вказує, колектив якого саме підприємства, установи чи організації має право звернутись із клопотанням про звільнення від кримінальної відповідальності і передачу особи йому на поруки. Як правило, найбільшими можливостями з погляду проведення виховних заходів володіє колектив за місцем роботи або навчання правопорушника. Буквальне тлумачення тексту ст. 47 заперечує право на клопотання про звільнення від кримінальної відповідаль-ності з боку зборів мешканців за місцем проживання винної у злочині особи.
Не може бути звільнена від кримінальної відповідальності і передана на поруки осо-ба, яка не визнає себе винною або з інших причин наполягає на розгляді справи у суді. У таких випадках провадження у кримінальній справі триває у звичайному порядку.
На відміну від звільнення від кримінальної відповідальності, передбаченого статтями 45, 46, 49, розглядуваний вид звільнення від кримінальної відповідальності не є імперативним: застосування ст. 47 - це право, а не обов'язок суду. Застосування ст. 47 є виправданим лише тоді, коли суд дійде висновку про те, що виправлення конкретної особи, яка вчинила злочин, є можливим без фактичного застосування щодо неї заходів кримінально-правової репресії.
Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з передачею особи на по-руки є умовним. Особа звільняється від відповідальності на підставі ст. 47 під умовою протягом року з дня передачі її на поруки: виправдати довіру колективу, не ухилятися від заходів виховного характеру і не порушувати громадського порядку. Остаточно не-можливість притягнення особи до кримінальної відповідальності за раніше вчинений злочин виникає лише після спливу однорічного терміну дії поручительства колективу.
Порушеннями громадського порядку, що є підставою скасування рішення про зві-льнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з передачею особи на поруки, ви-знається, зокрема, вчинення такою особою адміністративного правопорушення, яке по-сягає на громадський порядок, громадську безпеку та встановлений порядок управління (дрібне хуліганство, розпивання спиртних напоїв у громадських місцях і поява у гро-мадських місцях у нетверезому стані, злісна непокора законному розпорядженню пра-цівника міліції тощо). Порушення умов передачі на поруки з боку особи, звільненої від кримінальної відповідальності, у вигляді ухилення від заходів виховного характеру може полягати у порушенні трудової дисципліни, усталених правил співжиття на робо-ті, в побуті і сім'ї, в ігноруванні заходів виховного характеру, у звільненні з цією метою з роботи. Не може розглядатися як ухилення від заходів виховного характеру залишен-ня особою колективу місця роботи або навчання з поважних причин (внаслідок хвороби, за сімейними обставинами, у зв'язку із зміною місця проживання тощо).
У разі порушення умов передачі на поруки особа притягається до кримінальної від-повідальності за вчинений нею злочин. Порядок відновлення кримінального пересліду-вання у разі відмови колективу підприємства, установи чи організації від поручитель-ства регламентується кримінально-процесуальним законодавством.
Закриття кримінальної справи у зв'язку з передачею особи на поруки не звільняє її від обов'язку відшкодувати матеріальні збитки, завдані нею державним, громадським інтересам або громадянам.
Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку із зміною обстановки
Особу, яка вперше вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості, може бути звільнено від кримінальної відповідальності, якщо буде визнано, що на час розслідування або розгляду справи в суді внаслідок зміни обстановки вчинене нею діяння втратило суспільну небезпечність або ця особа переста-ла бути суспільно небезпечною. [2, 22]
Ст. 48 передбачає дві самостійні підстави звільнення особи, яка вчинила злочин, від кримінальної відповідальності. Таке звільнення може мати місце, коли внаслідок зміни обстановки: 1) вчинене особою діяння втратило суспільну небезпечність або 2) особа перестала бути суспільно небезпечною.
Передбачений ст. 48 вид звільнення від кримінальної відповідальності потрібно відрізняти від декриміналізації, коли на час розслідування або розгляду справи у суді те чи інше діяння було виключено законом з кола кримінально караних. У таких випадках підлягають застосуванню правила про зворотну дію в часі кримінального закону, який скасовує злочинність діяння. Ст. 48, не заперечуючи типову законодавчу оцінку діяння як злочинного, виходить з того, що кримінальна протиправність повинна бути наявною на момент не лише вчинення діяння, а й розслідування і розгляду справи у суді.
Звернення до цього виду звільнення від кримінальної відповідальності - право, а не обов'язок суду. У разі, коли суд дійде висновку про те, що, незважаючи на суттєву зміну зовнішньої обстановки, суспільна небезпечність вчиненого діяння не відпала або винна особа не перестала бути суспільно небезпечною, звільнення від кримінальної відповідальності на підставі ст. 48 не допускається.
Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку із зміною обстановки
є безумовним у тому плані, що воно не ставиться у залежність від подальшої поведінки особи, щодо якої застосовано ст. 48. При цьому дискреційні можливості суду істотно обмежені вказівкою закону на дві обставини: 1) особа, щодо якої вирішується питання про звільнення її від відповідальності за ст. 48, повинна вчинити злочин вперше; 2) та-кий злочин має бути злочином невеликої або середньої тяжкості.
Зміна обстановки, внаслідок якої вчинене особою діяння втратило суспільну небезпечність, означає передусім істотну зміну соціально-економічних, політичних або духовних засад життєдіяльності суспільства, яка відбувається незалежно від волі винної особи і внаслідок чого втрачається суспільна небезпечність не лише конкретного злочину, а й подібних йому діянь (наприклад, скасування надзвичайного стану, перехід країни від воєнного часу до мирного або від однієї системи господарювання до принципово іншої). [11, 96]
Зміна обстановки може стосуватись як всієї країни, так і окремих територій, насе-лених пунктів, підприємств, установ, організацій. Ст. 48 може бути застосована, напри-клад, у випадках: заподіяння шляхом зловживання службовим становищем істотної шкоди підприємству, яке у подальшому було ліквідоване; викрадення з поля сільсько-господарської продукції, яка згодом, до збирання врожаю, була повністю втрачена вна-слідок захворювання рослин або безгосподарності; незаконна порубка лісу на ділянці, яка підлягала розчищенню з метою проведення меліоративних робіт; полювання у за-бороненому місці, в якому незабаром було офіційно дозволено займатися полюванням; ухилення від сплати податків і зборів, вчинене службовою особою підприємства, з яко-го надалі було списано податкову заборгованість.
Під зміною обстановки, внаслідок якої особа, яка вчинила злочин, перестає бути суспільно небезпечною, слід розуміти об'єктивні зміни умов життєдіяльності такої особи, які позитивно і суттєво впливають на неї і свідчать про те, що вона не вчинятиме кримінально караних діянь у майбутньому. Фактами об'єктивної зміни зовнішньої обстановки, яка оточує винного, можуть визнаватися зокрема: призов на строкову військову службу; зміна постійного місця проживання і розірвання зв'язків з «кримінальним» оточенням; працевлаштування раніше не працюючого; тяжка хво-роба або нещасний випадок, внаслідок чого особа стала інвалідом; залучення особи до конфіденційної співпраці з правоохоронними органами; закінчення терміну стро-кової служби військовослужбовця, який вчинив самовільне залишення частини або місця служби; створення сім'ї із жертвою злочину. Не визнається зміною обстановки в плані застосування ст. 48 зміна місця проживання, у т. ч. виїзд за кордон, що здійсне-но винним для ухилення від правосуддя і уникнення притягнення до кримінальної відповідальності, а також перебування у кримінально-виконавчій установі, де особа відбуває покарання за інший злочин.
Збереження на момент провадження розслідування і розгляду справи у суді суспіль-ної небезпечності вчиненого злочину не перешкоджає застосуванню ст. 48 у разі, коли у зв'язку із зміною обстановки особа, яка вчинила злочин, перестала бути суспільно небезпечною. [10, 123]
Звільнення від кримінальної відповідальності особи, яка внаслідок зміни обста-новки перестала бути суспільно небезпечною, необхідно відрізняти від: 1) звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з дійовим каяттям (ст. 45); 2) звільнення від покарання особи, яку з урахуванням її бездоганної поведінки і сумлінного ставлення до праці на час розгляду справи у суді не можна вважати суспільно небезпечною (ч. 4 ст. 74). У ст. 48 йдеться про зміну обстановки - про об'єктивні та суб'єктивні причини, але у будь-якому разі зовнішні чинники втрати особою суспільної небезпечності. Ст. 48 виходить з існування певного проміжку часу, в який відбувається зовнішній прояв тих чи інших змін, у результаті чого суб'єкт опиняється в іншій обстановці.
Закриття кримінальної справи у зв'язку із зміною обстановки не звільняє особу від обов'язку відшкодувати матеріальні збитки, завдані нею державним, громадським організаціям або громадянам.
2.3. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності.
Особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення нею злочину і до дня набрання вироком законної сили минули такі строки:
1)два роки - у разі вчинення злочину невеликої тяжкості, за який передбачене покарання менш суворе, ніж обмеження волі;
2)три роки - у разі вчинення злочину невеликої тяжкості, за який передба-чене покарання у виді обмеження або позбавлення волі;
3)п'ять років - у разі вчинення злочину середньої тяжкості;
4)десять років - у разі вчинення тяжкого злочину;
5)п'ятнадцять років - у разі вчинення особливо тяжкого злочину.
Перебіг давності зупиняється, якщо особа, що вчинила злочин, ухили-лася від слідства або суду. У цих випадках перебіг давності відновлюється з дня з'явлення особи із зізнанням або її затримання. У цьому разі особа звіль-няється від кримінальної відповідальності, якщо з часу вчинення злочину минуло п'ятнадцять років. [6, 143]
Перебіг давності переривається, якщо до закінчення зазначених у час-тинах першій та другій цієї статті строків особа вчинила новий злочин серед-ньої тяжкості, тяжкий або особливо тяжкий злочин. Обчислення давності в цьому разі починається з дня вчинення нового злочину. При цьому строки давності обчислюються окремо за кожний злочин.
Питання про застосування давності до особи, що вчинила особливо тяж-кий злочин, за який згідно із законом може бути призначено довічне позбав-лення волі, вирішується судом. Якщо суд не визнає за можливе застосувати давність, довічне позбавлення волі не може бути призначено і заміняється позбавленням волі на певний строк.
Давність не застосовується у разі вчинення злочинів проти миру та безпеки людства, передбачених у КК України.
Матеріально-правовою підставою застосування інституту давності вважається іс-тотне зменшення суспільної небезпечності вчиненого злочину внаслідок спливу певно-го проміжку часу, що суттєво позначається на досягненні мети покарання, виконанні завдань загальної і спеціальної превенції. Враховується також презумпція про втрату повністю або значною мірою суспільної небезпечності особи, яка тривалою законослух-няною поведінкою після вчинення злочину демонструє своє виправлення. Крім того, тривалий проміжок часу з моменту вчинення злочину істотно перешкоджає, а інколи й унеможливлює успішне розкриття і розслідування злочину, об'єктивний розгляд кри-мінальної справи в суді.
Передбачений КК вид звільнення від кримінальної відповідальності застосову-ється за наявності трьох умов: 1) закінчення зазначених у законі строків; 2) не вчинення протягом цих строків нового злочину певного ступеня тяжкості; 3) не ухилення особи від слідства або суду.
Строки давності диференційовані залежно від виду вчиненого злочину, а щодо зло-чинів невеликої тяжкості - від виду передбаченої у санкції статті покарання. Про поря-док визначення виду злочину за наявності кількох частин статті Особливої частини КК, альтернативної санкції такої статті тощо див. коментар до ст. 12. У разі, коли особа од-ночасно вчинила декілька злочинів, строки давності стосовно кожного із діянь, які складають ідеальну сукупність злочинів, обраховуються самостійно.
Початковим моментом перебігу строку давності є день вчинення особою злочину (про час вчинення злочину див. коментар до ст. 4). Початковим моментом обчислення строку давності щодо співучасника є день вчинення ним діяння, яке він виконав відпо-відно до своєї ролі в умисному злочині, а не день вчинення кримінально караного діян-ня виконавцем. При вчиненні готування до злочину або замаху на злочин строк давнос-ті починає спливати з дня припинення злочинного діяння з причин, не залежних від волі винного. [14, 134]
Строки давності починають спливати з 0 годин тієї доби, яка настає після доби вчи-нення злочину; строк давності закінчується після того, як сплила передбачена ст. 49 кількість повних років, о 24 годині останньої доби відповідного строку.
КК України не передбачає особливостей перебігу строків давності у разі вчинення три-ваючих і продовжуваних злочинів. При триваючих злочинах протиправна поведінка, яка йде за первісним актом злочинного посягання і охоплюється складом злочину, має невизначено тривалий характер, тобто вона може здійснюватись як завгодно довго. У судовій практиці строк давності стосовно триваючих злочинів обчислюється з часу їх припинення за волею або всупереч волі винного (затримання особи, явка з повинною, добровільне виконання обов'язку, покладеного на особу під загрозою кримінального переслідування), або з часу настання подій, які трансформують його поведінку у незлочинну (наприклад, викрадення у винного зброї, яка незаконно ним зберігалась, смерть або досягнення повноліття дитини, від утримання якої у формі сплати аліментів він ухилявся). У разі вчинення продовжуваного злочину строк давності починає спливати з моменту вчинення останнього із тотожних діянь, які, будучи об'єднані єдиним злочин-ним наміром, утворюють вказаний різновид одиничного злочину.
Закон чітко встановлює кінцевий момент перебігу строків давності. Ним є день набрання вироком суду законної сили. Ніякі процесуальні рішення щодо притягнення особи до кримінальної відповідальності згідно з КК перебіг стро-ків давності не переривають. Така позиція узгоджується з принципом презумпції не-винуватості, захищає осіб, кримінальні справи щодо яких невиправдано довго знаходяться в органах дізнання, досудового слідства і суді.[ 1, 31]
Під ухиленням від слідства або суду як обставиною, що зупиняє перебіг строку давності, розуміються будь-які умисні дії, вчинені особою з метою уникну-ти кримінальної відповідальності за вчинений злочин (нез'явлення без поважних при-чин за викликом до правоохоронних органів, недотримання умов запобіжного заходу, зміна місця проживання, зміна документів, які посвідчують особу, і перехід її на неле-гальне становище тощо). Якщо ухилення від слідства або суду набуває форми вчинення злочину середньої тяжкості або більш тяжкого злочину, застосову-ється положення не про зупинення строку давності, а про переривання цьо-го строку. Не є такою, що ухиляється від слідства або суду, невідома право-охоронним органам особа, яка вчинила злочин і переховується, а також особа, хоч і ві-дома таким органам, але причетність якої до вчинення злочину на момент її зникнення ще не встановлено. Якщо в ході дізнання та досудового слідства протягом строків, за-значених у ч. 1 ст. 49, не встановлено особу, яка вчинила злочин, прокурор або слідчий за згодою прокурора направляє кримінальну справу до суду для вирішення питання про її закриття у зв'язку із закінченням строків давності.
Оскільки в ч. 2 ст. 49 йдеться не про переривання, а про зупинення строку давності, з дня з'явлення особи, яка ухилялась від слідства або суду, із зізнанням або її затриман-ня, перебіг строку давності не відновлюється спочатку, а триває. У цьому разі час, який минув від моменту вчинення злочину до моменту, коли особа почала ухилятись від правоохоронних органів, не анулюється, а підлягає зарахуванню у строк давності, за-значений у законі.
КК України залишив незмінним 15-річний спеціальний недиференційований строк давності, по закінченні якого особа, яка вчинила злочин будь-якої тяжкості, звільняєть-ся від кримінальної відповідальності навіть у разі, коли вона протягом цього терміну ухилялась від слідства або суду. [7, 127]
Давність не може розглядатись як вибачення злочинцю за вчинене незалежно від його наступної поведінки. Переривання перебігу строку давності відбувається тоді, коли до закінчення вказаних у законі строків давності особа вчинила новий злочин середньої тяжкості, тяжкий або особливо тяжкий злочин. У такому разі частина строку давності, яка мала місце до вчинення нового злочину, втрачає своє юридичне значення, і обчислення строку давності за перший злочин починається з дня вчинення нового злочину. При цьому строки давності обчислюються окремо за кожний злочин і поглиненню та складанню не підлягають. Перебіг давності не може вважатись перерваним, якщо справа про вчинення нового злочину закрита за недоведеністю злочину.
Якщо до закінчення строку давності особа вчинила новий злочин невеликої тяжкості, перебіг строку давності за попередній злочин триває, а строк давності притягнення до кримінальної відповідальності за новий злочин спливає на загальних підставах.
За загальним правилом, перебіг зазначених у законі строків давності є підставою обов'язкового звільнення від кримінальної відповідальності. Ч. 4 ст. 49 встановлює особливий порядок звільнення від кримінальної відповідальності для осіб, що вчинили особливо тяжкі злочини, за які згідно із законом може бути призначено довічне позбавлення волі. У таких випадках питання про застосування цього виду звільнення від кримінальної відповідальності вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням характеру і ступеня суспільної небезпеки вчиненого злочину, особи винного та інших обставин. Тобто закінчення 15-річного строку давності, передбаченого для особливо тяжких злочинів, є підставою не обов'язкового, а факультативного звільнення
іід кримінальної відповідальності. У разі, коли суд дійде висновку про доцільність застосування давності, він звільняє особу від кримінальної відповідальності. Якщо суд не визнає за можливе застосувати давність, постановлюється обвинувальний вирок і винній особі призначається покарання. При цьому довічне позбавлення волі в обов'язковому порядку замінюється на позбавлення волі на певний строк, який визначається судом у межах санкції тієї норми, за якою кваліфіковано діяння винного.
Відповідно до норм міжнародного права передбачено, що особи, які вчинили планування, підготовку, розв'язування та ведення агресивної війни, порушення законів та звичаїв війни, застосування зброї масового знищення, геноцид, повинні бути притягнені до кримінальної відповідальності незалежно від часу, який минув з моменту вчинення ними цих особливо небезпечних злочинів проти миру та безпеки людства. Такі особи можуть бути засуджені у тому числі до довічного позбавлення волі.
Про особливості звільнення від кримінальної відповідальності неповнолітніх у зв'язку із закінченням строків давності.
РОЗДІЛ 3. Деякі питання інституту обмеження дії законодавства про кримінальну відповідальність.
Нове кримінальне законодавство, яке побудовано на Конститу-ції України, повною мірою відображає основоположні принципи притягнення до кримінальної відповідальності, закладені в Основ-ному Законі.
Конституція України, як відомо, грунтується на загальновизнаних принципах у галузі дотримання прав людини, що знайшли своє закріплення в низці міжнародно-правових актів, ратифікованих Україною, імплементованих у національне законодавство. До цих актів, насамперед, належать Протокол № 4 до Конвенції про захист прав і основних свобод людини від 4 листопада 1950 р., ратифіко-ваний Україною 17 липня 1977 р., та Загальна декларація прав лю-дини, яка прийнята резолюцією 217 (III) Генеральної асамблеї ООН від 10 грудня 1948 р., закони України «Про біженців» у редакції від 21 червня 2001 р. та «Про імміграцію» від 7 червня 2001 р. та ін.
Ряд положень цих актів вступають у суперечність з принципами кримінальної відповідальності, які встановлені національним кри-мінальним законодавством. Це вимагає коригування підходів на-ціонального законодавства до визначення підстав кримінальної відповідальності. Це положення зумовило впровадження в новому Кримінальному законодавстві інституту обмеження дії законодав-ства про кримінальну відповідальність.[3, 65]
Зміст цього інституту полягає у виведенні зі сфери дії законодав-ства про кримінальну відповідальність низки діянь, які за своїми об'єктивними та суб'єктивними характеристиками відповідають ознакам діянь, які в чинному законодавстві оцінюються як злочини.
Як відомо, закон про кримінальну відповідальність діє у відпо-відній системі просторово-часово-суб'єктивних координат, які на загальному рівні визначені у статтях 4-8 КК.
Детальніше ця система координат закріплена у конкретних статтях Особливої частини КК, які передбачають відповідальність за окремі злочини. Саме на підставі обмеження цих координат в окремих статтях Особливої частини КК, і побудовано інститут обмеження дії закону про кримінальну відповідальність.
Коло діянь, які утворюють цей інститут, досить обмежене і пе-редбачене лише трьома нормами статей Особливої частини КК:
- норма ст. 331 ч. 4 КК «Незаконне перетинання державного кордону»;
- норма ст. 385 ч. 2 КК «Відмова свідка від давання показань або відмова експерта чи перекладача від виконання покладених на них обов'язків»;
- норма ст. 396 ч. 2 КК «Приховування злочину».
Вказані статті КК України, визначаючи межі кримінальної від-повідальності, суттєво обмежують сферу власного застосування, що у цілому суперечить принципам, визначеним кримінально-правовою теорією та кримінальним законодавством.
Як це загальновідомо, сфера дії кримінально-правової норми встановлюється, передусім, її диспозицією. Саме у цьому елементі норми визначаються всі характеристики конкретного складу зло-чину, що і обумовлює межі кримінальної відповідальності.
Ці межі визначаються в диспозиціях частин перших вказаних норм Особливої частини КК України.
Приміром, ст. 331 ч. 1 «Незаконне перетинання державного кордону» визначає цей закон як «Перетинання державного кордо-ну України будь-яким способом поза пунктами пропуску через державний кордон України або в пунктах пропуску через держав-ний кордон України, але без відповідних документів чи дозволу».
Стаття 385 ч. 1 «Відмова свідка від давання показань або відмова експерта чи перекладача від виконання покладених на них обов'яз-ків» встановлює відповідальність за відмову «свідка від давання показань або відмова експерта чи перекладача без поважних при-чин від виконання покладених на них обов'язків у суді або під час провадження досудового слідства, розслідування тимчасовою слід-чою чи тимчасовою спеціальною комісією Верховної Ради Украї-ни чи дізнання».
Норма ст. 396 ч. 1 «Приховування злочину» встановлює кримі-нальну відповідальність за заздалегідь не обіцяне приховування тяжкого і особливо тяжкого злочину. [5, 250]
Як бачимо, межі дії цих норм сконструйовані за загальними правилами.
Однак другі частини вказаних статтей КК визначають ситуації, в яких норми частин перших не діють.
Наприклад, ст. 331 ч. 2 КК встановлює, що її чинність «...не поширюється на випадки прибуття в Україну іноземців чи осіб без громадянства без відповідних документів чи дозволу для викорис-тання права притулку відповідно до Конституції України, а також з метою набуття статусу біженця, і на випадки прибуття в Україну без встановленого документа її громадян, які стали жертвами зло-чинів, пов'язаних з торгівлею людьми». При цьому законодавець застосовує термін, який прямо говорить про обмеження сфери дії норми («чинність не поширюється» - тобто обмежується визначе-ними ситуаціями).
Ця норма обмежує сферу дії закону про кримінальну відповідаль-ність конкретною життєвою ситуацією, в якій опинилась людина пе-ред вчиненням діяння, що передбачено як злочин частиною першою цієї статті, яка, зрештою, і детермінувала вчинення цих діянь.
Статті 385 та 396 частини 2, визначаючи межі дії диспозиції, пов'язують їх із характеристиками зв'язків суб'єкта з особами, відносно яких він відмовляється від дачі показань або експертного висновку чи здійснює дії по заздалегідь не обіцяному приховуван-ню злочину. В ст. 385 ч. 2 КК це обмеження визначено таким: «Не підлягає кримінальній відповідальності особа за відмову давати показання під час дізнання, досудового слідства або в суді щодо себе, а також членів її сім'ї чи близьких родичів, коло яких визна-чається законом» (ст. 385 КК).
За своєю правовою природою інститут обмеження дії законо-давства про кримінальну відповідальність наближений до розгля-нутого раніше інституту обставин, що виключають злочинність діяння. Ця подібність полягає:
- у всіх випадках, як при вчиненні діянь, які утворюють інсти-тут обставин, що виключають кримінальну відповідальність, так і при вчиненні діянь, які об'єднуються інститутом обмеження дії законодавства про кримінальну відповідальність, особа вчиняє діяння, які ззовні за своєю об'єктивною характеристикою нале-жать до категорії суспільно небезпечних;
- усі ці діяння з точки зору характеристики суб'єктивної сторони вчиняються умисно.
Однак між цими групами діянь існує і відмінність, яка не дозво-ляє об'єднати їх в один інститут. Вона полягає в їх соціально-правовій характеристиці
Інститут обмеження дії законодавства про кримінальну відповідальність.
Інститут обмеження дії зако-ну про кримінальну відповідаль-ність базується на нормах Консти-туції України, які визначають його практично в повному обсязі.
Інститут обмеження дії зако-ну про кримінальну відповідаль-ність не визнає злочинними діян-ня, які за характеристиками складу злочину, встановленого диспози-цією частини першої цієї статті, повинні визнаватись злочинними. При цьому закон пов'язує декриміналізацію діяння з чітко визна-ченими характеристиками. Інститут обмеження дії зако-ну про кримінальну відповідаль-ність адресований достатньо вузь-кому колу осіб, яке визначено у частинах 2 вказаних норм. Обмеження дії закону про кримінальну відповідальність не пов'язано з посткримінальними характеристиками ситуації, особи, її поведінки і т. ін.
Інститут звільнення від кримінальної відповідальності
1.Норми Конституції України прямо не регулюють звільнення від кримінальної відповідальності, хоча, закріплюючи демократичні, гуманістичні принципи існування Української держави й суспільства, є джерелом кримінального законодавства.
2.Інститут звільнення від кримінальної відповідальності не здійснює декриміналізації діяння, а лише звільняє конкретних осіб від відповідальності за реальний зло-чин, який ними було вчинено.
3.Інститут звільнення від кри-мінальної відповідальності адресо-ваний невизначеному колу суб'єк-тів, яке окреслено в достатньо за-гальних рисах.
4.Інститут звільнення від кримінальної відповідальності тісно пов'язаний з посткримінальною поведінкою особи. Таким чином інститут обмеження дії закону про кримінальну відповідальність апріорі вважає відповідні діяння незлочинними, виключаючи їх з кола тих, які за загальним правилом утворюють склад відповідного злочину. [13, 148]
Можна навіть стверджувати, що законодавець пов'язує підстави обмеження дії кримінального закону з передкримінальною ситуацією, в якій опинився суб'єкт, тоді як звільнення від кримінальної відповідальності базується на чинниках, пов'язаних виключно з тими чи іншими посткримінальними характеристиками.
ВИСНОВОК
Як зазначалось раніше, кримінальна відповідальність - категорія адресна і полягає в накладанні на особу державою чи суспільством або прийняттю особою на себе самостійно обов'язку, при порушен-ні кримінально-правових норм, дати відповідь за свою поведінку компетентним органам і вжити примусові заходи (покарання), адекватні ступеню суспільної небезпечності вчиненого порушен-ня. Одночасно висловлювалась і аргументувалась точка зору про момент настання кримінальної відповідальності, який настає в мо-мент вступу в законну силу обвинувального вироку суду. Цей ви-сновок базується на рішенні Конституційного Суду України від 27 жовтня 1999 р. у справі про депутатську недоторканність, в якому зазначено, що саме з дня вступу в силу обвинувального ви-року суду настає кримінальна відповідальність.
Таким чином, після цього мова може вестись виключно про звіль-нення від кримінального покарання.
Виходячи з цього звільнення від кримінальної відповідальності - це не призначення особі кримінального покарання за вчинений нею злочин.
Реалізація в життя положень Конституції України, зокрема ста-тей, які закріплюють провідну роль суду, визначило і таку новацію кримінального законодавства, як віднесення вирішення питань про звільнення від кримінальної відповідальності виключно до компе-тенції судових органів. КК України чітко зафіксував це положення, зазначивши: «Звільнення від кримінальної відпові-дальності у випадках, передбачених цим Кодексом, здійснюються виключно судом. Порядок звільнення від кримінальної відпові-дальності встановлюється законом».
Часові межі застосування цього інституту простягаються від мо-менту вчинення злочину до дня, коли закінчується строк давності притягнення до кримінальної відповідальності, визначений для вчиненого злочину ст. 49 КК. До моменту набрання вироком закон-ної сили можливе прийняття рішення про звільнення від криміналь-ної відповідальності навіть після проголошення вироку. Наприклад, суд апеляційної або касаційної інстанції може відмінити постанов-лений місцевим судом вирок, після чого знову стає можливим за-стосування інституту звільнення від кримінальної відповідальності.
Застосування судом цього інституту визначає припинення існу-вання кримінально-правових правовідносин, які виникли між осо-бою, яка вчинила передбачене Особливою частиною КК України злочинне діяння, та компетентними органами держави, вповнова-женими вирішувати питання кримінальної відповідальності.
З цього моменту в суб'єктів кримінально-правових правовідно-син зникають права й обов'язки, якими вони наділені у зв'язку з їх виникненням.
Однак застосування інституту звільнення від кримінальної від-повідальності не є визнанням факту невинності особи у вчиненні злочину. Всі види звільнення від кримінальної відповідальності є проявом гуманності держави до особи, а не реабілітуючими обста-винами, які свідчать про невинність особи.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
І. Нормативні джерела
1. Конституція України. К.: Велес., 2005, 58 с.
2. Кримінальний кодекс України.; К. 2003. 206 с.
3. Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України у кримінальних справах.; X., Одіссей; 2003. 498 с.
4. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 року / За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка.; К.: Каннон, 2001.-1104 с.
5. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України: У 2-х ч. / За заг. ред. М. О. Потебенька, В. Г. Гончаренка.; К.: Форум, 2001.; Загальна частина.; 386 с.
6. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / Відп. ред. С.С. Яценко. - К.: А.С.К., 2002. - 934 с.
7. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник для студ. юрид. спец. вищ. закладів освіти / За ред. М. І. Бажанова, В. В. Сташиса, В. Я. Тація. Київ-Харків: Юрінком Інтер-Право, 2001.; 416 с.
8. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник / Відп. ред. Я. Ю. Кондратьев.; К.: Правові джерела, 2002.; 432 с.
ІІ. Літературні джерела
9. Кримінальне право України. Тестові завдання з відповідями./ За заг. ред. В.І.Осадчого.; К., Атіка.; 2002; 206 с.
10. М.Й.Коржанський. Уголовне право України: Частина загальна: Курс лекцій.; К.: Наукова думка та Українська видавнича група, 1996. 385с.
11. Коржанський М. И. Кримінальне право і законодавство України: Частина Загальна: Курс лекцій.; К.: Атіка, 2001. — 432 с.
12. М.Й.Коржанський. Кримінальне право і законодавство України. Частина загальна. К.; Аттіка, 2001, 403 с.
13. Лейленд Пітер. Кримінальне право. — Основи.; Київ.; 1996, 541 с.
14. Матишевський П. С Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник.; К.: Юрінком Інтер, 2000.; 272 с.
15 Матишевський П. О. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник. - К.: А.С.К., 2001. - 352 с.