Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Білет №20
1.Берестейська церковна унія та її наслідки для українського суспільства.
Бересте́йська у́нія — рішення Київської митрополії Руської православної церкви на території Речі Посполитої розірвати стосунки з Константинопольським патріархатом та об'єднатися з Апостольською Столицею у 1596р за умов підлеглості православних Папі Римському, визнання основних католицьких догм і збереження православної обрядності. Унію (від лат. unio — союз) формально й офіційно проголошено на церковному соборі в Бересті 1596 року.
Ранні спроби на здійснення церковної Унії:
Потреба Унії постала після розколу християн у 1054 р. на західну католицьку і східну православну церкви. Між візантійською і латинською Церквами першу Унію укладено на соборі в Ліоні (1274), другу — на Флорентійському соборі (1439), проте ні одна, ані друга не довели до повної єдності християн. Було кілька спроб об'єднання руської (українсько-білоруської) Церкви з римською: на Ліонському І соборі (1245) брав участь архієпископ Петро, висланий правдоподібно київським князем Михайлом або галицьким Данилом, щоб одержати від Заходу через папу Інокентія IV допомогу проти татар. Внаслідок розмов Данила і Василька з папським леґатом Плано де Карпіні дійшло до Унії Данила з Римом (1253) і надання Данилові королівської корони — але ця Унія протрималася недовго: Данило не одержав допомоги і під тиском татар розірвав стосунки з Римом. 1439 укладено Унію на Флорентійському соборі: київський митрополит Ісидор підписав Унію від імені Київської митрополії, та через вороже ставлення Москви й польської ієрархії покинув київську митрополію і повернувся до Риму, хоч місцеві князі в Україні і Білорусі Олелько Володимирович і Юрій Лінгвенович Смоленський були прихильні митрополиту Ісидорові.
Реакція на унію:Оскільки унія іноді насаджувалася силою, українські та білоруські селяни, міщани, козаки стійко боролися проти нав'язування католицтва. Це була боротьба проти феодально-кріпосницького та національно-релігійного гніту, проти панування шляхетсько-католицької Польщі. Вона мала національно-визвольний характер — і водночас була боротьбою українського та білоруського народів за збереження й зміцнення зв'язків між ними. Вирішальну роль у ній відіграли селянсько-козацькі повстання кінця 16 століття — 20-30-х років 17 століття, спрямовані проти соціального гніту польських та українських феодалів та іноземного панування. Проти унії протестувала також значна частина православної шляхти, деякі магнати (князь Костянтин Острозький), більшість духовенства (зокрема, Києво-Печерський архімандрит Никифор Тур, його наступник Єлисей Плетенецький та інші). Було видано ряд полемічних антиуніатських творів. Особливе місце серед них займали твори славетного українського письменника І. Вишенського. 1620 року, за сприяння гетьмана Петра Сагайдачного, єрусалимським патріархом Теофаном було відновлено вищу ієрархію православної Київської митрополії та висвячено Митрополита Київського, Галицького та всієї Руси Іова Борецького. Внаслідок опору українського і білоруського народів польсько-шляхетський уряд на початку 1630-х років змушений був видати «Статті для заспокоєння руського народу», які узаконювали легальне існування православної церкви. Проте ці «Статті» не припинили наступу католицизму та унії. Народна визвольна війна 1648—1654 років привела до цілковитої ліквідації унії на Лівобережжі.
Внаслідок унії греко-католицька церква підпорядковува-лась могутньому і авторитетному Риму, відкривала шлях до цивілізованої Європи, частково рятувала українське право-слав’я від повного окатоличення в Речі Посполитій, а в ХІХ-ХХ ст. рятувала і зберігала українство від повної полонізації і русифікації. Проте не все духовенство згодилось на унію. Простий люд, а почасти й шляхта виступили на захист право-славної віри. Найбільший опір чинили міщани Львова, Києва та інших міст. В Придніпров’ї проти унії виступило запорозьке козацтво. На Прикарпатті головним осередком православ’я був Скит Манявський. Берестейська унія та опозиція проти неї розкололи суспільство на три церкви: православну, католицьку і уніатську (греко-католицьку), розділили пізніше українські землі на лівобережні і правобережні; поляки використовували унію для повного окатоличення українців, посилення феодального, національного гніту. Це не могло не привести до великих кривавих повстань, до визвольної війни українського народу в середині XVII ст.Приклад Берестейської унії свідчить, що зберегти свою політичну, економічну, духовну самостійність можна тільки в рівноправному союзі /федерації/ держав, але як показує наша давня і сучасна історія він /союз, федерація/ завжди нерівноправний - сильніший поглинає слабшого.Відступництво, компроміс, комплекс нашої меншовартості привели до втрати попереднього потенціалу історії, тому вибір в народу та його еліти залишався один – боротьба.
2. Західноукраїнські землі та революція в Австрії 1848 – 1849 рр. скасування панщини. Діяльність Головної Руської Ради. Культурно – освітня організація «Галицько–руська Матиця».
У 1848-1849 pp. Європу охопила загальноєвропейська демократична революція. Вона була спрямована проти режиму реакції, який встановився після розгрому імперії Наполеона І, проти пережитків феодалізму. У результаті революції вперше в історії в політичному житті Європи могли брати участь широкі народні маси. В європейських країнах почалося становлення демократичних інститутів, громадянського суспільства. Демократизація життя, піднесення соціальних рухів дало поштовх до розгортання національно-визвольної боротьби поневолених народів Східної і Центральної Європи. У роки революції центром українського національного руху стала Східна Галичина. Його започаткувала група представників греко-католицького духовенства, яке звернулось до австрійського імператора 19 квітня 1848 р. з петицією. У ній висловлювалися побажання: запровадження в школах і громадських установах Східної Галичини української мови, забезпечення українцям доступу до всіх посад та зрівняння в правах духовенства всіх конфесій. 2 травня 1848 р. у Львові була заснована перша українська політична організація — Головна руська (українська) Рада, котра взяла на себе роль представника українського населення Галичини перед центральним урядом і виконувала її протягом 1848—1851 pp. Раду, яка складалася із 30 постійних членів — представників світської інтелігенції, вищого і нижчого духовенства, очолив єпископ Григорій Яхимович. Друкованим органом Головної руської Ради стала "Зоря Галицька" — перша у Львові газета українською мовою, що почала виходити з 15 травня 1848 р. За ініціативою ГРР за національну символіку галицьких українців було прийнято синьо-жовтий прапор та герб із зображенням золотого Лева на синьому полі. ГРР, виступаючи за проведення демократичних реформ, домагалася забезпечення вільного національного розвитку українського населення Східної Галичини. Здійснення своєї програми вони пов'язували з відданістю Австрійській конституційній монархії. У містах, містечках і селах Східної Галичини організувалося близько 50 місцевих руських, рад/до складу яких обиралися представники різних верств, головним чином селяни, міщани, світська інтелігенція (вчителі), представники нижчого духовенства, які розгорнули активну громадсько-політичну та культурно-освітню діяльність. Почалось формування загонів самооборони — Національної гвардії. Національний рух на західноукраїнських землях 1848— 1849 pp. виробив широку програму національно-політичного і духовного утвердження українства в межах конституційної Австрійської монархії. Улітку 1849 р. після розгрому об'єднаними силами Австрії і Росії угорської революції в імперії Габсбургів було відновлено абсолютистський режим з його централістсько-бюрократичною системою. Австрійську конституцію відмінено. Улітку 1851 р. розпущено Головну руську Раду. Важливими були соціальні наслідки революції 1848-1849 pp. Так, було скасовано панщину, селяни отримали повну особисту свободу. Земля, якою селяни користувались, переходила у їх власність. Проте краща земля, общинні землі (ліси, пасовища) залишалися в руках поміщиків.
3. Конституційний процес. Конституція 1996р. Дискусії про конституційну реформу на сучасному етапі.
Перший етап новітнього конституційного процесу в Україні охоплює період від 16 липня 1990 р. до 26 жовтня 1993 р. На цьому етапі розпочалася робота з підготовки проекту нової Конституції України. Хронологічно вона здійснювалася таким чином. 24 жовтня 1990 р. Верховна Рада Української РСР утворила Конституційну комісію у складі 59 осіб під головуванням тодішнього Голови Верховної Ради Української РСР Л. Кравчука. Комісія розробила Концепцію нової Конституції України, де було сформульовано загальнометодологічні принципи майбутньої Конституції України. Цю Концепцію ухвалила Верховна Рада Української РСР 19 червня 1991 p. На основі Концепції Комісія підготувала проект нової Конституції України, останній варіант якого датується 26 жовтня 1993 року. Другий етап почався після завершення дострокових парламентських і президентських виборів та охопив період від 10 листопада 1994 р. по 8 червня 1995-го. Цей етап характеризувався відновленням конституційного процесу. 10 листопада Верховна Рада України затвердила новий склад Конституційної комісії, співголовами якої стали Президент України Л.Д. Кучма та Голова Верховної Ради України О.О. Мороз. Завершився другий етап 8 червня 1995 р. укладенням Конституційного договору між Президентом України та Верховною Радою України про організацію державної влади та місцевого самоврядування на період до прийняття нової Конституції України. Конституційний договір дав змогу створити умови для прискорення конституційного процесу в Україні. Третій етап охопив період від 8 червня 1995 р. (підписання Конституційного договору між Верховною Радою та Президентом України «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України») до 28 червня 1996 р. (прийняття Конституції України Верховною Радою України). Проект Конституції України був представлений на спеціальному засіданні Верховної Ради 20 березня 1996 p.; для його доопрацювання 5 травня того ж року було створено Тимчасову спеціальну комісію. Колективне (на пленарному засіданні Верховної Ради) обговорення більшості статей проекту Конституції України тривало майже добу й завершилося 28 червня прийняттям нової Конституції України переважною, кваліфікованою більшістю голосів. У голосуванні взяли участь 387 народних депутатів України («за» – 338, «проти» – 18, «утрималось» – 5, «не голосувало» – 26). Четвертий (новітній) етап сучасного конституційного процесу в Україні розпочався після прийняття Конституції України 28 червня 1996 р. і триває дотепер. В основному зміст пропозицій щодо зміни Основного Закону та політико-правові дискусії, що ведуться навколо них, пов’язані з двома блоками проблем: необхідністю удосконалення організації державної влади на її вищому, політичному рівні (так звана «політична реформа») з одного боку, та модернізацією територіальної організації публічної влади (так звані «адміністративно-територіальна» та «муніципальна» реформи) – з іншого. Конститу́ція Украї́ни — Основний Закон держави України. Ухвалений 28 червня 1996 року на 5-й сесії Верховної Ради України 2-го скликання. Конституція України набула чинності з дня її прийняття. На пам'ять про прийняття Конституції в Україні щорічно святкується державне свято — День Конституції України. Нинішній, уже сьомий, етап конституційної дискусії у сучасній Україні розпочався з обранням Верховної Ради V скликання. Було вперше втілено в життя ряд новел Основного Закону: створено коаліцію депутатських фракцій і сформовано на її основі уряд, що значно посилив свої повноваження.
Однак стало зрозуміло, що ціла низка проблем чинною Конституцією залишається досі неврегульована. Ситуація загострилася після ухвалення в січні 2007 року закону про Кабінет Міністрів, яким істотно було порушено традиційно усталений баланс влади на користь одного з інститутів влади – уряду. Ситуацію можна було б урегулювати, якби цей закон приймався та був узгоджений із іншими законодавчими актами – про опозицію та про Президента. А в цьому разі це означало лише загострення політичної ситуації в країні, що й стало однією з причин оголошення Президентом позачергових парламентських виборів.
Із наведеного можна винести цілий ряд уроків, які повинні в майбутньому стати визначальними для української влади та політиків у сфері застосування та виконання Конституції.
Безперечно, чинна редакція Конституції не є досконалою. Однак головні проблеми практики вітчизняного конституціоналізму полягають не в недосконалості правових норм. Справжнім викликом і завданням для нинішньої влади є охорона Конституції та сприяння виконанню її положень всіма суб'єктами державної влади відповідно до букви та духу норм Основного Закону.