Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Міністерство освіти, науки, молоді та спорту України
Львівський Поліграфічний коледж УАД
Реферат
із дисципліни: «Редагування суспільно-політичної літератури»
на тему: «Митець у тоталітарному суспільстві на прикладі Миколи Хвильового»
Виконала:
студентка 36 групи
Косенко Катерина
Перевірила:
Викладач
Кіндратович Л. М.
Львів, 2013
План
Вступ
Висновки
Використана література
Тоталітаризм (totalitas, лат. – повнота) - державний лад, що здійснює абсолютний контроль над всіма сферами суспільного життя. Слово "тоталітаризм" було введено до обігу у 1923 році італійським політиком Джованні Амендолою, який використовував його на означення політичного ладу фашистської Італії для підкреслення відмінностей цього ладу від відомих за історією прикладів диктатури. Дослідники тоталітаризму Г. Арендт та З. Бжезинський підкреслювали структурну подібність фашистських і комуністичних держав.
Ознаки тоталітарного суспільства за версією К. Фрідріха і З. Бжезинського:
Тоталітаризм не зводиться до авторитаризму або самодержавного режиму. І хоча государ Росії Петро Великий і король Франції Людовік XIV - могутні правителі-деспоти, але примітивність засобів комунікації, нерозвиненість соціальної інфраструктури визначали їх владу не стільки ефективною та всепроникною, щоб назвати тотальною. Об'єктивно самодержці не володіли можливостями контролювати всіх і вся в житті підданих. Звичайно, вони вимагали і досягали зовнішньої покори, але завжди в сфері державного регулювання був присутній той або інший «пробіл
На противагу автократичним режимам середньовіччя тоталітаризм допускає всезагальність державного контролю і намагається регулювати кожний аспект життєдіяльності суспільства. В 20-х роках XX ст. для характеристики встановленого в Італії політичного і державного режиму лідер фашистського руху Беніто Муссоліні вперше вжив поняття тоталітаризму. Згодом поняття тоталітаризму утверджується і в науці про політику. Концепція тоталітаризму - політичного режиму, державного ладу знаходить відображення в працях Франца Хайєка, Ханни Арендт, Карла Фрідріхсона, Збігнєва Бжезинсько-го та ін.
Ідеологія в тоталітарній державі становить офіційну теорію, що дає відповідь на всі питання життя людини, включає тлумачення історії, економіки, майбутнього політичного та соціального розвитку суспільства, здійснює філософське тлумачення проблем політики, економіки, соціальної сфери тощо. Ідеологічні постулати, виступаючи своєрідною «біблією» тоталітарного режиму, можуть, однак, бути підкорені кон'юнктурним тлумаченням. Правом вільного кон'юнктурного тлумачення політики, проблем економіки, соціальної сфери життя суспільства володіє політичний лідер. Маніпуляція ідеологічними нормами, що завжди залишаються «чорно-білими» надто показові в політичному тлумаченні та практиці тоталітарних режимів і систем.
В кінці 30-х років радянським людям повідомлялось, що нацистська Німеччина більше не ворог соціалізму, ворогом є «неправдива демократія буржуазного Заходу». Пояснювались такі варіації тим, що реалії суспільного ладу тоталітарної політичної системи відрізняються від ідеальних теоретичних побудов. Ще Володимир Ленін практичні дії політичної сили, якою він керував, виправдував «революційною доцільністю». Тимчасова угода Гітлера зі Сталіним також пояснювалась «доцільністю безпеки соціалізму» тощо. Монополія влади на інформацію, повний контроль за засобами масової інформації пояснюється ідеологізацією всього суспільного життя. Витіснення з політичної арени і з культурно-духовної сфери ідейних опонентів і просто підозрілих «ненадійних» опонентів супроводжується масовим наступом на загальнолюдську мораль і цінності, яким або зовсім відмовляють у праві на існування, або підпорядковують інтересам доцільності та практичної користі. Політичні лідери і активісти, що є прихильниками панівної ідеології, стають основною керівною силою в процесі впровадження ідеологічних норм в повсякденне життя. Стрижнем або ядром політичної системи, політичного режиму стає політична партія.
В умовах тоталітаризму існує легально одна політична партія, що є стрижнем всієї політичної системи, політичного режиму. На чолі такої партії стоїть лідер, що ототожнює загальну доктрину і долю держави до такого ступеня, що доки він стоїть у владі, навколо нього створюється культ особистості. Муссоліні - в Італії, Гітлер - в Німеччині, Мао Цзедун - в Китаї, Сталін - в СРСР, Кім Ір Сен - в Кореї, Чаушеску - в Румунії та ін. здаються безсуперечними авторитетами. Але ця вимога обов'язкова навіть в тому разі, якщо особистість не у всьому відповідає. Досвід обов'язкового створення атмосфери винятковості навколо лідера політичної партії привів до появи цікавої ситуації «культу без особистості» (Леонід Брежнєв, Михайло Горбачов та ін.). Пояснюється така ситуація кризою тоталітарної системи і переходу її до посттоталітаризму. Бюрократична організація партійної структури, окрім принципу «фюрерства», «вождізму», тобто незмінюваності політичного лідера, друга особливість тоталітаризму. Винесені на фасад державного правління виконавчі органи дублюються партійним апаратом. Партійні кадри відповідають в обов'язковому порядку за дотримання хоча б зовні ідеологічних канонів і вимог, ведуть політичне виховання, відповідають за моральний вигляд громадян в усіх первинних колективах. На володіння всенародною підтримкою і відображення справжньої, єдино можливої форми демократії, претендує всякий тоталітарний режим. Формальні процедури, характерні для демократичної форми правління, уміло використовуються владою. Часто-густо вибори фальсифікуються владою або ж проходять формально. Використовуються і силові засоби для впровадження в суспільне життя колективістського початку. Суспільні засоби виробництва перетворюються в державну власність, вводиться рівність в розподілі тощо.
В умовах тоталітарного режиму економіка і виробництво перебувають під жорстким централізованим контролем держави. Це забезпечує могутність держави, можливість мобілізувати всі ресурси та зосередити пріоритети в економічній сфері на створенні та розвитку військово-промислового комплексу, вимушено або свідомо жертвуючи інтересами інших галузей економіки. Сферу економічної діяльності держава використовує і як засіб політичного управління. Здійснювані націоналізація (одержавлення) засобів виробництва і регулювання всім господарським життям дозволяють тоталітарному режиму маневрувати трудовими ресурсами країни для реалізації актуальних політичних соціально-економічних і духовних проблем. Така ситуація робить можливою і реалізацію великих економічних проектів (індустріалізація в СРСР). Може дати відчутні та ефективні результати і зосередження зусиль на важливих, основних для держави напрямках господарської та соціально-духовної Діяльності. Однак, складається парадоксальна ситуація, коли успіхи в освоєнні космосу супроводжуються дефіцитом і нестачею найнеобхідніших товарів народного споживання і продовольства, які режим змушений імпортувати із-за кордону. Показово, що найефективнішим сектором сільськогосподарського виробництва в Україні, Китаї, Угорщині, Польщі, Білорусії залишається особисте присадибне господарство, а не великі сільськогосподарські колективи або радгоспи. Тоталітарні системи формують у громадян особливе розуміння цінностей і пріоритету суспільного розвитку саме як загальнодержавного розвитку. Ідеологічний апарат формує почуття гордості за гігантські звершення в суспільстві і державі, жорстко протиставляючи їх антицінностям індивідуалізму.
Методи та засоби примусового контролю і регулювання в економіці використовували і країни західної демократії. Але це завжди викликалося кризовими і гострими ситуаціями, що складалися в державах. Так, в ситуації економічної кризи на початку 30-х років в США федеральний уряд розробив серію директивних програм розвитку окремих галузей економіки і безпосередньо контролював зайнятість робочої сили. Заходи обмежувально-розподільчого характеру вводилися в період другої світової війни в США і Англії для постачання населення продуктами харчування та товарами повсякденного попиту аналогічно «трудовій повинності» і примусовій експропріації майна і житла для потреб воюючої армії. Але такі заходи і втручання держави в економіку і соціальну сферу тимчасові. Тоталітарні режими перетворюють «надзвичайщину» в повсякденну нормальність суспільного і державного життя.
Микола Григорович Фітільов (справжнє ім’я) народився 13 грудня 1893 р. в селищі Тростянець на Харківщині (тепер Сумської області). Навчався в початковій школі, Богодухівській гімназії, проте найбільше навчався за допомогою самоосвіти. У 1914 – 1916 рр. воював на фронтах Першої світової війни. Перші поезії почав друкувати в 1917 р., а далі – прозу. Був ініціатором, організатором і активним членом низки літературних організацій («Гарт», «ВАПЛІТЕ», «Політфронт»).
1921 р. у столичному Харкові видав книги: «В електричний вік», «Молодість». У 1923 р. окремим виданням вийшла збірка оповідань «Сині етюди», наступного року – збірка оповідань «Осінь».
Статтею «Про «сатану в бочці», або графоманів, спекулянтів та інших «просвітян», письменник у 1925 р. розпочав знамениту літературну дискусію. Він виступає проти засилля сумнозвісного масовізму, профанації мистецтва, зведення його до ролі ідеологічного обслуговування парті йної та державної політики. Хвильовий порушує питання про орієнтацію української культури: Європа чи Просвіта? Коли поняття «Просвіти» уособлює тут усе відстале, епігонське, то «Європу» автор трактує не як географічну, а як психологічну категорію. Плекаючи надії на розквіт українського мистецтва, письменник насамперед наголошує на необхідності позбутися віковічного насадництва, залежності від «російського диригента».
У розпалі цієї літературної дискусії з’являються цикли памфлетів Миколи Хвильового «Камо грядеши», «Думки проти течії» та стаття «Україна чи Малоросія?», в яких він розкриває та глибоко аргументує суть проголошених ним гасел орієнтації на «психологічну Європу», «геть від Москви» та ін. Афористичність висловлених гасел, багатство й розмаїтість метафоричної образності, виваженість аргументації – все це риси індивідуального стилю, які дають змогу оцінити памфлети М. Хвильового як мистецьке явище.
Питання, порушене Хвильовим, було важливим для багатьох тогочасних письменників, багато хто з них відгукнувся творчими пошуками. Відтак партійні ограни забили на сполох. У 1926 р. у відкритому листі Й. Сталіна членам політбюро ЦККП(б)У було рішуче засуджено дії М. Хвильового й взагалі ваплітян. А в січні 1927 р., щоб урятувати ВАПЛІТЕ, Хвильовий, Яловий і Досвітній виступили у пресі зі спокуту вальним листом та вийшли з організації. Але це був формальний вихід, про що свідчить подальша поведінка колишніх лідерів – із початково обраного шляху вони сходити не збиралися. Після самоліквідації 1928 р. ВАПЛІТЕ вони утворили організацію Політфронт, видавали журнали «Літературний ярмарок» та «Політфронт». Та опоненти вже не брали до уваги культурологічні проблеми, дискусія набирала політичного характеру, чимало письменників після неї отримали ярлики ідеологічних ворогів, зокрема Хвильовий.
Згодом перестає виходити журнал «Вапліте», а відтак припинає існування й сама організація. Письменник змушений писати покаянні листи, клястися у вірності радянській ідеології. Вже 1929 р. сфабрикованим процесом СВУ започатковується доба масових репресій.
Перші збірки оповідань М. Хвильового «Сині етюди» та «Осінь» засвідчили його потужний мистецький талант, справили вибухове враження. Мрія і дійсність у його творах постають не в контрастних зіставленнях чи ідейному протиборстві, а в химерній сув’язі, що надає оповіданням і новелам Хвильового неповторної стильової новизни й свіжості.
Проте крах комуністичних ідеалів, відсутність творчої свободи, насильство «казарменого соціалізму» і наближення «розстрілу цілої генерації», безкінченні звинувачення в «буржуазному націоналізмі» штовхнули Хвильового до самогубства. Куля в скроню була останньою крапкою в творчості письменника. Впродовж багатьох десятиліть твори Миколи Хвильового було вилучено з читацького вжитку, їх не передруковували, не згадували в радянських історіях літератури, а ім’я письменника було забороненим.
Однак, хоча б як не намагалися Сталін та його «опричники» викорінити життєдайні паростки новітнього українського відродження, саме діяльність М. Хвильового, інших українських митців і громадських діячів, які гуртувалися навколо нього, сприяла тому, що визначальною рисою українського культуротворчого процесу 1920-х рр. стало піднесення української культури з рівня етнографічного провінціалізму в російській імперії до рівня самостійної культури у всій повноті виявлення її творчих потенціалів.