Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Міністерство освіті і науки України
Дрогобицький державний педагогічний університет ім. І. Франка
Кафедра нової та новітньої історії України
Індивідуальна робота
Дрогобич 1918-1919 років
(Перша світова війна)
Виконала:
студентка інституту іноземних мов
групи НА-16
Гринців Катерина Олександрівна
Дрогобич –2013
План
Вступ
Література
Вступ
Історія української революції 1917–1920 років сьогодні особливо актуальна. Адже революційні події були підсумком бурхли вого піднесення національного руху кінця ХІХ – початку ХХ ст., виявили його державотворчий потенціал й історич-ну тяглість самостійницьких прагнень українського народу. Утворен ня та розбудова Західно-Української Народної Республіки була невід’ємною частиною національно-визвольних змагань після Першої світової війни. Формування історичної пам’яті про боротьбу за незалежність є вагомою компонентою навчально-освітнього процесу й патріотичного виховання української молоді.
Листопадове повстання 1918 року на Львівщині
Визначальною подією процесу творення та розбудови Західно-Української Народної Республіки було листопадове збройне повстання 1918 р. і встановлення української цивільної та військової влади в Східній Галичині. В епіцентрі Української революції стали міста та села сучасної Львівської області. Ще напередодні краху Австро-Угорської імперії західно-український політичний провід готувався перейняти владу в повітових центрах краю. Організаційну ініціативу взяло в свої руки керівництво найвпливовішої Української-Національної Демократичної Партії (далі – УНДП), єдиної з українських партій Галичини, яка зберегла мережу повітових організацій упродовж Першої світової війни.
До встановлення української влади в краю готувався також Центральний Військовий Комітет, який був cтворений у вересні 1918 р. у Львові та діяв автономно. Цей конспіративний орган зосередився на організації українських військових комітетів у запасних частинах австрійської армії. За різними джерелами, членами Центрального Військового Комітету були: хорунжий пресового відділу Василь Бараник, хорунжий Іван Ватран, четар 19-го полку стрільців Василь Караван, четар військової поліції Любомир Огоновський та поручник 15-го піхотного полку Іван Рудницький. У першій половині жовтня 1918 р. до складу Комітету додатково увійшли: четар 15-го піхотного полку Володимир Баб’як, поручник 30-го полку піхоти Петро Бубела, поручник інтендантської служби Михайло Гарасимович, четар Мирон Коновалець, поручник 41-го супровідного куреня Теодор Мартинець, студент Степан Полянський, четар Ілько Цьокан, сотник 50-го вартового куреня Василь Черський та старшини Леґіону Українських Січових Стрільців (далі – УСС): отаман Никифор Гірняк, поручник Богдан Гнатевич, сотник Сень Ґорук, підхорунжий Дмитро Паліїв та четар Володимир Старосольський. Головою Військового Комітету 27 жовтня було призначено П. Бубелу. Однак, коли до Львова 29 жовтня (за іншими відомостями – 30 жовтня) 1918 р. приїхав сотник Дмитро Вітовський, керівництво перейшло саме до нього.
Народний Комітет УНДП визначив спеціальну законспіровану комісію з підготовки встановлення української влади в Східній Галичині. До складу цивільної комісії, за різними джерелами, належали: Степан Баран, Іван Кивелюк, Михайло Лозинський, Осип Назарук, Володимир Охримович, Василь Панейко, Степан Рудницький, Омелян Саєвич, Степан Томашівський та Федь Федорців. Окремі діячі цієї комісії контактували з Центральним Військовим Комітетом.
У повітових центрах на підпільних засадах створювали підготовчі комітети, які за потреби мали перейняти владу на місцях. А 15 жовтня 1918 р. українці розпочали створення Окружних команд у містах Східної Галичини. Команди були утворені, зокрема, в Золочеві, Раві-Руській, Самборі та Стрию.
Водночас розпочався добір відповідних кандидатів на керівні посади. Це було непросто, адже в адміністрації та в органах самоврядування повітових центрів й містечок українців було дуже мало. Перейняти владу в Галичині від Австро-Угорської імперії, що вже розпадалась, прагнули також суперники українців – поляки, які мали в своїх руках більшість адміністративного апарату та жандармерії.
У Львові 18–19 жовтня 1918 р. була сформована Українська Національна Рада, яка проголосила створення Української держави на землях Австро-Угорської імперії. Хоча утворення української Конституанти й було легітимізовано цісарським маніфестом від 16 жовтня 1918 р., ця акція реально не змінила влади чи адміністративного підпорядкування в краю. Незважаючи на зусилля Віденської делегації УНРади, яка домагалася від австрійського уряду офіційної передачі влади у Східній Галичині, відповідного формального акта не було отримано. Львівська делегація УНРади, що організаційно оформилася 27 жовтня 1918 р., видала розпорядження 11створювати українські повітові організації УНРади – прибічні Ради та вибирати повітових комісарів. УНРада 29 жовтня 1918 р. ухвалила статут та інструкції для повітових, сільських і міських організацій.
Галицькі провідники Української Соціал-Демократичної Партії (далі – УСДП) утворили наприкінці жовтня 1918 р. «Український Комітет оборони міста Львова». Ця організація 30 жовтня скликала у залі товариства «Сокіл» збори делегатів підльвівських сіл. Збори звернулися до УНРади з вимогою негайно перебрати владу у Східній Галичині. Однак провід Львівської делегації намагався діяти тільки легітимно, очікуючи відповідної урядової ухвали з австрійської столиці.
Депутація українського політичного керівництва, у складі Костя Левицького, Степана Барана, Сидора Голубовича, Івана Кивелюка, Олександра Стефановича та Лонгина Цегельського 31 жовтня 1918 р. зажадала від австрійського намісника графа Карла Гуйна, щоб той офіційно передав владу в Східній Галичині УНРаді. Намісник, покликаючись на те, що нема відповідного наказу австрійського уряду, категорично відмовив українським делегатам.
Рішучіше діяв Центральний Військовий Комітет. Під загрозою встановлення в Галичині влади Польської Ліквідаційної Комісії, він ухвалив рішення про збройне встановлення влади в краю 1 листопада 1918 р. Про цю ухвалу повідомили керівника Львівської делегації УНРади К. Левицького. Зранку 31 жовтня 1918 р. відповідні розпорядження про силове встановлення української влади в повітових центрах передали через кур’єрів повітовим військовим організаціям і місцевим підготовчим комітетам. Основну увагу українські повстанці звернули на місцевості, де були значні військові сили австрійської армії.
Владу у Львові й повітах Східної Галичини українці перебрали 1–7 листопада 1918 р. Основним дійовими особами революційного повстання стали українські військові підрозділи розквартированих на цій території австрійських військових частин, демобілізовані українські старшини та стрільці. З допомогою місцевої інтелігенції і селян навколишніх сіл вони, користуючись раптовістю, оперативно роззброїли військові підрозділи та відділення жандармерії, захопили державні установи.
Встановлення української влади у більшості населених пунктів краю обійшлося без кровопролиття. Спроби збройного опору з боку поляків були здійснені лише в окремих містах – Самборі, Бориславі, Дрогобичі та Яворові, але успіху вони не мали. У більшості повітів Східної Галичини нововстановлена українська влада запровадила воєнний стан. Загалом до другої половини листопада 1918 р. під адмініструванням ЗУНР опинилося 49 політичних повітів Галичини.
Головні події встановлення української влади у Львові та місцевостях Львівщини подаємо за сучасним адміністративно-територіальниим поділом Львівської області. Натомість вміщений наприкінці посібника реєстр повітового керівництва сформовано за тогочасним адміністративним поділом ЗУНР.
Дрогобиччина
Українська влада в Дрогобичі була встановлена 2 листопада 1918 р. На допомогу місцевому українському комітетові прийшли селяни із Грушова та Добрівлян під проводом учителя Стефана Кужеля. Незабаром до них приєналися чисельні добровольці зі сіл Нагуєвичі, Попелі, Тустановичі та Ясениця Сільна, які заполонили вулиці Дрогобича. Активну участь у на-27 веденні правопорядку в місті взяли колишні старшини австрійської армії Вовк, Омелян Тустановський, Микола Спанчак.
Діячі українського Комітету Микола Бодруґ, Стефан Кужіль, Іван Калинович та д-р Хома-Довський увійшли до місцевої військової комендатури й повідомили коменданта, що за наказом УНРади переймають військову владу над станційною командою та складами боєприпасів. Після недовгих перемовин вирішили, що розквартирований у Дрогобичі батальйон угорців негайно покине місто, залишивши зброю та спорядження українському військові. Угорські вояки, втішені закінченням служби, відмарширували на залізничну станцію з вигуками «Ellen Ukraina!» (Слава Україні!), а українські підрозділи тим часом захоплювали приміщення пошти, телеграфу, староства, повітового суду, податкового уряду, магістрату, Австро-Угорського Банку, залізничні станції (головну і так звану малу), державний нафтопереробний завод («відбензинарню»), та управління маєтків і лісів.
Повітовим комісаром став д-р Микола Бодруґ, якого невдовзі змінив Антін Горбачевський. Український Державний Банк (колишній «Австро-Угорський») очолив о. Антін Рудницький. Завідувачами податкового уряду стали Василь Гаврилів та Михасевич. Тимчасовим керівником повітового суду призначили Юліана Дроздовського. Начальником залізничної станції став інспектор Дмитро Гутович, пошти й телеграфу – Іван Калинович. Повітову жандармерію взяв під свою команду четар Окопний. Окружну Шкільну Раду очолив інспектор Іван Ліщинський. Директором Державної української гімназії став Андрій Алиськевич.
До Управи УНРади в Дрогобичі увійшли: Семен Вітик – голова Ради; Володимир Бірчак – заступник голови, Іван Калинович – секретар, д-р Віктор Пацлавський – заступник секретаря. Окрім них, до Управи долучили всіх новопризначених начальників державних установ повіту.
У Бориславі в перших числах листопада 1918 р. владу здобула польська військова організація, складена з частини розпущеного леґіону, який переховувався у місті. Леґіонери залучили до оборони міста робітників польської національності. Однак 28 українські військові відділи та селяни навколишніх сіл з косами і рушницями оточили містечко, не допускаючи постачання до міста харчів. Під загрозою голоду озброєні польські відділи відступили з Борислава. Щоб мирно розв’язати конфлікт, 5 листопада 1918 р. УНРада в Дрогобичі запропонувала польським робітникам Борислава, Волянки, Тустанович і Губичів підписати угоду про те, що вони визнають політичну владу Повітової УНРади і передають в її руки адміністрації названих повітів. Угода передбачала створення в Бориславі й Тустановичах міліції з представників трьох народностей.
У Дрогобичі в листопаді 1918 – травні 1919 р. виходив друком орган Управи Повітової УНРади «Дрогобицький Листок» (відповідальний редактор Іван Калинович). Українські вчителі народних шкіл Дрогобиччини навесні 1919 р. видавали часопис «Нова школа» (відповідальний редактор Дмитро Беч).
До Української Національної Ради були обрані: від міста Дрогобич – інженер Маріян Козаневич; від Дрогобицького повіту – адвокат Гриць Кузів; від міста Борислав – інженер-технік Гриць Терлецький.
В часи ЗУНР
3 березня 1918 року біля 50 000 українців, як дрогобичан, так і жителів навколишніх сіл, провели на площі Ринок маніфестацію в зв'язку з підписанням Брестського миру і визнання суверенної держави України.
В середині 1918 року Австро-Угорська імперія агонізувала, доживаючи свої останні дні перед розпадом. Її складові частини ставали незалежними державами. На Галичині найпотужнішою політичною силою була Українська національно-демократична партія, яка й очолила в вересні процесс передачі влади від Габсбургів до представників української громади краю. Утворено Центральний військовий комітет, а 18 жовтня політичний орган — Українська Національна Рада, яка мала свій Статут. На відміну від Львова, Перемишля, чи навіть сусідніх Борислава й Самбора, в Дрогобичі обійшлося практично без пролиття крові між українцями та поляками.
1 листопада УНР видала відозву до українського народу. Цей день також вважається початком Українсько-польської війни 1918–1919 років, що тривала аж по 17 липня 1919 року.
9 листопада 1918 року Українська Національна Рада на своєму засіданні проголосила створення нової держави — Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР). Вона займала територію трьох областей: Львівської, Станіславської (тепер Івано-Франківської) та Тернопільської. Державний секретаріат, або Уряд ЗУНР, очолив Кость Левицький. Кожна область поділялась на 4 округи, які, в свою чергу, поділялись на повіти. Таким чином, ЗУНР складалась з 12 округ та 60 повітів. Дрогобич, Добромиль, Самбір і Старий Самбір ввійшли до четвертої, Самбірської округи Львівської області. Замість старих органів влади в сільських громадах, містечках та містах вибрано громадських і міських комісарів, в повітах — повітові ради на чолі з комісаром. Керівництво Дрогобичем здійснювали комісари ЗУНР Микола Бодруг й Семен Вітик (1876–1934) та голова міської управи Антон Рудницький.
13 листопада вийшов наказ державного секретаря військових справ Республіки Дмитра Вітовського про створення в областях, округах і повітах відповідних військових команд на чолі з командантами для організації поповнення збройних сил ЗУНР — Української Галицької Армії (УГА) шляхом мобілізації та навчання новобранців, підстаршин та старшин, а також забезпечення порядку в тилу. Командантом Самбірської окружної військової команди (ОВК) призначено сотника Михайла Мельника, а в Дрогобичі ВК керував Іван Грабовенський. При Стрийській ОВК створено польовий суд.
15 листопада Національна Рада прийняла закон про поповнення свого складу делегатами від всіх повітів та великих міст для формування парламенту ЗУНР. Послала представників і Дрогобиччина.
В кінці 1918 — на початку 1919 років в Дрогобичі та сусідніх Бориславі та Стебнику загострилась продовольча проблема, лютував тиф. За таких сприятливих умов на Дрогобиччині активізувала свою діяльність група соціалістів-комуністів, на чолі якої стояли В.Коцко, І.Кушнір і Г.Михаць, агітуючи проти уряду ЗУНР і за возз'єднання з Наддніпрянською Україною, що на той час вже знаходилась під більшовицьким каблуком.
В січні 1919 року після реорганізації південної частини українсько-польського фронту для оборони стратегічно важливих Дрогобицько-Бориславського нафтового басейну та магістралі Стрий-Мукачево утворено 3-й корпус УГА. Штаб корпусу знаходився в Стрию, командування здійснював спочатку полковник Григорій Коссак, згодом генерал Володимир Генбачів, потім полковник Антін Кравс. На Дрогобиччині дислокувалися 8-а Самбірська та 11-а Стрийська бригади корпусу.
1 лютого державну гімназію переведено на українську мову навчання. Крім неї в місті діяла ще українська приватна гімназія. Весною в результаті чергової реорганізації в Дрогобичі певний час знаходився штаб 3-ї стрілецької дивізії, працював військовий госпіталь на чолі з сотником Миколою Терлецьким, а в майстернях рафінерії «Галіція» під керівництвом чотаря Миколи Солодухи збудовано два бронепоїзди (Люся (бронепотяг) та Ч. 2 (бронепотяг)). 88 курсантів з Дрогобиччини та Самбірщини навчалось в підстаршинській піхотній школі в Самборі. 14 квітня підбурені комуністами поліціянти збунтувались, відмовились відправлятись на фронт і захопили банк, пошту, телеграф й державні установи в центрі міста. Та вже в ніч з 15 на 16 квітня сотня Гуцульського куреня на чолі з Г.Голинським відновила в Дрогобичі порядок, арештувала винних в бунті й передала керівництво до суду.
В травні поляки при підтримці сформованої в Франції 80-тисячної армії генерала Геллера розпочали наступ на ЗУНР. В тяжких кровопролитних боях з переважаючим ворогом УГА відходила до кордону з Чехословаччиною в напрямі Турки. 18 травня в місто прибув командувач армії генерал М.Омелянович-Павленко та його штаб, а з ним генерал В.Генбачів, полковники М.Какурін і А.Кравс, підполковник К.Долежаль. Для збереження контролю над нафтовим басейном розроблено план і здійснено спробу контрнаступу, але значна кількісна перевага противника стала на заваді його успішного виконання. В той же час 4-а дивізія поляків генерала Ю.Бекера намагалась сходу захопити Дрогобич, попередньо форсувавши Дністер в районі Самбора. Зустрівшись на рубежі Гординя — Дубляни —Ступниця з куренями К.Гофмана й О.Станимира, поляки поступово відтісняли їх до північних околиць міста. В цей час війська під командуванням генерала З.Зелінського зайняли Борислав, Стебник, Східницю та Трускавець, з другого боку до Дрогобича підійшла дивізія поляків під керівництвом генерала Александровича і місто, а з ним і значні запаси амуніції, нафти, вагонів, паротягів та іншого цінного майна, УГА довелось залишити.
Література :
Західно-Українська Народна Республіка. 1918–1923. Документи і
матеріали: У 5 т. Івано-Франківськ, 2001;
Національної Ради» // Дрогобицький Листок. Дрогобич, 1918;