і. Численні хрестоподібні зображення присутні на гончарній кераміці черняхівської культури
Работа добавлена на сайт samzan.net:
Поможем написать учебную работу
Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
от 25%
Подписываем
договор
Вважалося, що як і вогонь, Сонце помирає й відро джується, рухаючись по небу. Були поширеними уявлення про не бесне походження земного вогню, як подарованого лю-дям небом. Хрест вважався язичницьким символом воскресіння та безсмертя. Вірили, що він здатний відлякувати всіляку нечисть і має цілющі властивості. Численні хрес-топодібні зображення присутні на гончарній кера міці черняхівської культури.
- Порівняно час то трапляється на побутових предметах і коло. Цей орнаментальний мотив особливо відомий у черняхівській культурі. Він присутній на гончарній кера-міці, перш за все на кухлях, призначених для ритуальних відправ. Форма кола здавна пов’язува лася з формою Сонця. Широке застосу вання кільцевого орнаменту може свідчити про особливе шанування Сонця черняхівським населенням.
- Одним з найпоширеніших орнамен тальних мотивів на кераміці багатьох археологіч-них культур України І тис. н.е. є зигзаг, або хвильовий орнамент. Зокрема, він при-сутній на пам’ятках пшеворської культури, на черняхівській кераміці, посуді слов’ян VIII–XIII ст. Є гіпотеза, що зигзагоподібний ор намент був стилізованим зображен-ням змії, яка обожнювалася багатьма дав німи народами.
- Аналізуючи етнографічні дані Л. Штернберг дійшов висновку про взаємозв’язок хви-лі і зиґзаґу з блис кавкою, вогнем і водою – силами, що сприяють родючості. Хвиляс-тий орна мент, як правило, прикрашає різноманітні черняхівські гончарні посу дини, які не ставилися на вогонь. На горщиках для приготування їжі вони трапляються ду-же рідко. На думку Е. Симоновича, посуд з такими знаками повинен був охороняти воду і їжу, оберігати людину від хвороби, зміцнювати її сили.
- Поширеними на гончарній кераміці черняхівської культури є фігурні штампи у ви-гляді зіркових розеток, концентрично вписаних одне в одне кіл, оточених зубцями і пунктирними лі ніями. Такі орнаментальні сюжети є ознаками сон ця, місяця, зірок. Зубці та пунктири навколо кіл символізували промені, що несуть теп ло і родючість.
- Знаки на предметах повсякденного побуту слов’янських пле мен І тис. н.е. передають ідеї, пов’язані з господарським добробутом (родючість, захист від злих сил). Однак є підстави вважати, що населення України цього часу прагнуло глибше розпізнати нав-ко лишній світ, адаптуватися до нього. Про це, зокрема, можуть свідчити черняхівські сакральні вироби з системою символіч них знаків, знайдені в Лепесівці та Ромашках , які науковці інтерпретують як язичницькі календарі.
- Вінчик од нієї з двох сакральних посудин, виявлених у жертовнику в Лепесівці, поді-лений на 12 секторів з різ ними малюнками у кожному. На думку Б. Рибакова, секто-ри символізують 12 місяців, що утворюють річний цикл. У посудинах, мо жливо, збе-рігалася священна вода для ворожіння на врожай. Сакральна посудина з Ромашок яв-ляє собою глечик, прикрашений орна ментом. У його верхньому ярусі розміщені ма-гічні знаки, а в нижньому – квадратики, що зображують окремі дні і календарно точ-но позначають чи сла важливих язичницьких свят на честь Ярила, Купала, Перуна.
- Цікавим є глек з черняхівського поховання в Гнатках. На ньому у верхньому орна-ментальному ряді спе ціальним штампом нанесено сім рос линних символів-колосків, а між ними – шість солярних знаків. Нижній орнаментальний ярус за повнено соляр-ними знаками і штрихо вими лініями, можливо, символом землі. Суть орнаментації, на думку І. Вино кура, полягає в ідеї взаємозв’язку сон ця, землі та рослинності.
- Зрідка у давніх слов’янських пам’ятках зустрічаються зоо морфні зображення, які не-суть важливу ідеологічну інформацію. Це, наприклад, зображення на гончарній кера міці черняхівської культури, подекуди об’єднані в сюжетні сцени з глибо кою симво-лікою. Зокрема, сюжети, що інтерпретуються науковцями як оранка і просушування зерна перед обмолотом, відображають ідею зв’язку сонця, землі та родючості. На ри-туальних посудинах слов’ян-черняхівців зображали домашніх тварин. Безумовно, вони відігравали свою роль у їхніх міфологіч них поглядах.
- ажливе місце серед пам’яток міфо логії не лише на території України, а й усієї Євро-пи посідає обкладка піхов ме ча з могильника пшеворської археологічної культури з с. Гринів Львівської області (І ст. н.е.). Пам’ятка, яка належала знатній людині, ймо-вірно, племінному вождю, або вождю групи племен Подністров’я, дає можливість характеризувати міфологічні уявлення тогочасного населення України.
- Композиція обкладки є п’ятиярусною. Її центральний ярус заповнений сценою свя-щенного шлюбу. У верхніх двох сце нах зображені вовк (або собака), що роздирає жертву, і грифон, у нижніх сценах – баран і воїн-вершник на коні в рослинному ото-ченні. Розкриваючи зміст зображень, Д. Козак і Р. Орлов підкреслюють, що їх слід розглядати не як побутові або жанрові, а як втілення пев них міфологічних уявлень. Зміст компо зиції розшифровується за допомогою зіставлення сюжетів з подібними сценами ін доєвропейської міфології.
- У центральній сцені гринівської об кладки зображено, очевидно, космого нічний акт, який передає народження першопредка. Центральним персонажем міфології завжди був так званий культурний герой, першопредок, завдання якого полягало у впорядку ванні світобудови, підкоренні сил хаосу. Цей герой виконував також функції родона-чаль ника. Необхідною умовою цього був священ ний шлюб, який підтверджував над-при родне походження першопредка.
- У верхній частині обкладки, над сце ною священного шлюбу, розміщено грифона. Згідно з грецькою міфологічною традицією грифон є істотою, присвяченою сонцю. За індоєвро пейською міфологічною традицією грифон втілював у собі вогненну суть і пов’язувався з перебудовою Всесвіту, космогенезом. Верхній ярус обкладки займає зображення хижака – вовка (чи собаки). У слов’янській міфології вовк ототожнював-ся з бо гом худоби Велесом і уособлював зооморфного суперника бога грози.
- Нижче сцени священного шлюбу зо бражено барана, що їсть рослинні паростки, і вої-на-героя на коні з щитом та списом. Військова функ ція вершника-героя тісно пов’я-зана із забезпеченням родючості, що передається поєднанням зоо- та антропоморф них персонажів паростками. Тема боротьби бога-героя з силами хаосу для звільнен-ня родючості зем лі й худоби є провідним космогонічним сюжетом індоєвропейської міфологічної традиції.
- Просторово окремі сюжети обклад ки розташо вані вертикально, що дозволяє співвід нести композицію з вертикальними мо делями міфологічних систем. До них належить так зване світове дерево. Для нього, як і для будь-якої вертикальної космічної моделі, є харак терним диференціація і протиставлен ня верху та низу, життя і смерті.
- Таким чи ном, семантика сюжетів обкладки дає уявлення про те, як пшеворські пле-мена Подністров’я та Волині розуміли струк туру світобудови: верх ню частину ком-позиції, зображення вовка і грифона, можна співвіднести з небом; з середнім рівнем світового дере ва – проміжним між небесним та підзе мним – можна співвіднести ба-рана, що їсть паростки цього дерева. А героя-вершника слід, ймовірно, розглядати як сторожа підземного світу.
- Порівнюючи семантику піхов меча з Гриніва з відомою слов’янською па м’яткою піз-нього язичництва – Збруць ким ідолом (які об’єднує територія розміщення – Подніст-ров’я та приналеж ність до однієї етнічної групи, хоча й на різних етапах розвитку), науковці підкреслюють ідентичність структурної по будови сюжетів.
- Обом пам’яткам притаманні вертикальне розміщен ня, поділ на три частини, що сим-волізу ють верх – середину – низ (небо – зе мля – підземний світ). Це може свід чити про те, що вже на рубежі нової ери у слов’янських племен України сформувалися певні і досить розвинені, як для періоду язичництва, світоглядні уявлення, а також про глибоке місцеве коріння такої ви значної пам’ятки духовної культури слов’янст-ва, як Збруцький ідол (детальніше про нього буде сказано далі).
-
- Саме йому, як вважають, були при свячені два могутні стовбури дубів із всадженими у них кабанячими іклами, підняті у 1909 та 1975 pp. з Дес ни та Дніпра (вище Києва). Існує думка, що кабан був одним з найшанованіших слов’янами тварин. Це підтверд-жують і численні знахідки кабанячих кісток та ікол на поселеннях, в похованнях різ-них культур І тис. н.е.
- Важливим джерелом для вивчення язичницьких вірувань давніх народів є різнома-нітні предмети, кераміка та ма люнки на них. Певну міфологічну функцію виконува-ли сакральні камені – символи міцно сті та вічного існування.
- Цікави ми є амулети, які підвішувалися на шну рах, одягалися на шию або ж носилися в торбинках. Оберегами ставали предме ти з металу, кістки, каменю, глини. Найпо-ширенішими були різноманітні підвіски, відомі серед населення зарубинецької куль-тури. Підвіски мали пірамідальну, трапецієподібну, квадратну, округлу форми і не-рідко прикрашалися крапка ми та лініями, що утворювали різнома нітні візерунки.
- Характерними для за рубинецької культури були шумливі підвіски-амулети. З них складалися намиста, куди входили металеві дзвіночки, підвіс ки спіралеподібної фор-ми, різноманітні кільця і ланцюжки. За уявленнями такі шумливі намиста повинні були відганяти злих духів своїм виглядом та звуком, що видавався під час руху.
- У зарубинецькій, черняхівській, київській культурах були поширеними так звані лун-ниці – амулети-підвіски, пов’язані з шануванням Місяця, що сприймався як добре божество, противник усякої погані та зла. Ці властивості переносились і на умовне зображення світила, що ма ло значення оберегу. Б. Рибаков вважав лунниці складо-вою частиною дівочого убору, виходячи з того, що й Селена (грецька богиня Місяця) була по кровителькою дівчат.
- Характерними для черняхівської культури були піра мідальні, дзвоноподібні і верете-ноподібні підвіски, які пов’язують із сонячним бо жеством – покровителем хлібороб-ства. Як обереги могли використовуватись намиста з антропоморфними зображення-ми. На думку деяких дослідників, оберегами, можливо, були фібули у вигляді птаха, поширені на черняхівських па м’ятках Подністров’я.
- Часто слов’яни використовували для оберегів ікла та кістки хижих звірів, переважно ведмедя чи кабана, які повинні були відганяти зло і оберігати від наврочення. Ці обе-реги пов’язувались з загальним культом природи, зокрема з поклонін ням священним тваринам. Як вважають, роль оберегів могли відігравати і деякі види залізних ножів, які використовували лише для магічних функцій – знищення злих духів.
- Багатий матеріал для вивчення ставлення давніх слов’ян до оточуючого світу, їхніх уявлень, пов’язаних з хліборобським укладом жит тя дають зо браження на кераміці, побутових, го сподарських предметах. Вважалося, що сакральна символіка забезпечу-вала родючість ґрунту, захищала людину від злих сил, обе рігала її від хвороби.
- Серед слов’янських пам’яток І тис. н.е. знайдено уламки і цілі посудини із зображен-ням різних солярних знаків та хрестів. Важливим символом був солярний знак у ви-гляді свастики. Як вважають, він походить від рівнобічного хреста, вписаного у квад-рат. Ймовірно, цей символ має зв’язок із сон цем та вогнем, визначаючи сторони сві-ту, і тісно пов’язаний із знаком хреста, але відріз няється від нього наявністю парост-ків, що відходять від кожного променя. Є думка, що спочатку ці паростки символізу-вали рух давнього пристрою для добування вогню, а потім трансформувалися в сим-волічне позначення руху сонця по небу.
- Давнім магічним знаком є хрест, утворений чотирма променями. Число 4 у слов’ян, на думку В. Даркевича, як і у більшості наро дів, було святим (чотири сторони світу, чотири пори року, чотири стихії). Припускають, що спочатку хрест імітував давнє знаряддя для добування вог ню (тертям двох перехрещених шматків дерева), а пізні-ше перетворився на символ поєднання небес ного вогню (Сонця) і вогню на землі.
Пантеон головних слов’янських богів на стадії державного язич-ництва (за князя Воло-димира Святославича)
МОКОШ
Заступниця дому, родинного вогнища, покровителька пря-діння, ткацтва, вишивання та інших жіночих занять а також богиня води, дощу, родючості (але на час формування пан-теону богів ці останні функції вона напевно вже втратила).
ПЕРУН
Володар грому і блискавок, покровитель великого князя
та його військової дружини.
ХОРС
Традиційно вважався богом сонця і тепла. Але чимало сучасних вче-них вважають його богом Місяця.
СИМАРГЛ
Божество в образі крилатого пса; охоронець зерна (амбарів) і посівів.
СТРИБОГ
Бог вітру, антипод
Даждьбога (бог, який знищує добро); уособ-лення холоду, негоди.
ДАЖДЬБОГ
Бог сонця, що дає добро. Слов’яни знали й інших «сонячних» богів, але Володимир вибрав його.
Духовна культура давніх слов’ян на території України
Поклоніння силам природи
- Під духовною культурою дав ніх слов’ян будемо розуміти увесь комплекс їхніх релі-гійно-міфологічних уявлень, який отримав назву слов’янсько го язичництва.
- На думку Миколи Костомарова, суть язичництва полягала в обожненні при роди, ви-знанні мислячої сили за пред метами та явищами довкілля, поклонінні сонцю, небу, воді та землі, вітру, дере вам, птахам, каменям тощо, у різних байках, віруваннях, святах та звичаях, створених і впроваджених на підставі цього обожнення природи.
- «Давній слов’янин, – писав польський історик-славіст Генрик Ловмянський, – «жив серед світу духів, рівнозначних за си лою та впливом. Вони оживляли та за повнювали рівномірно всю природу, яка їх оточувала. Людина почувала себе за лежною від них, намагалася відвернути їх шкідливі дії та прихилити до себе».
- Перш ніж давні слов’яни почали бу дувати спеціальні святилища, ставлячи там зобра-ження персоніфікованих язичницьких бо гів, вони поклонялися різноманітним силам природи. У писемних джерелах зазнача ється їх поклоніння горам, джерелам, гаям, окремим деревам, де, на їх думку, жили душі померлих.
- Зокрема, єпископ Кирило Туровський (XII ст.) у одній з проповідей висловлював ра-дість з приводу того, що люди вже перестали вшановувати сонце, вогонь, джерела, де рева, а батьки не вбивають дітей на жер тву богам. У церковному статуті Володи-мира Ве ликого, виданому в Новгороді у XIII ст., церква засуджує тих, хто молиться «під овеном, в гаю, горах або над водою».
- Велику роль у міфологічних уявлен нях слов’ян відігравала вода (річки, озера, джере-ла). Слов’янські святилища завжди розміщувалися поблизу води. Люди приписували їй особливу животворність. Весняні і літні народні свята завжди супрово джувалися купанням або обливанням, що вказує на віру в животворну, очи щувальну силу води. Інша власти вість води – спонукання родючості, за плідненню. Давні слов’яни моли-ли ся воді та приносили їй жертви.
- Вода відігравала в культурі родю чості основну роль як джерело всього життя. Поль-ський етнограф Казимеж Мошиньський наводить при клади з етнографії слов’янсь-ких наро дів, коли вони відмовлялися рятувати потопаючого, розцінюючи це як жерт ву, яку взяв собі водний демон.
- Найбільше слов’яни, як і інші давні народи, обожнювали вогонь, який пов’язувався із сонцем та блискавкою, що давали тепло та посилали дощ. Культ вогню у слов’ян також має давнє походження. Писемні джерела повідомляють, що люди здавна по-клонялися Сварожичу – богу вогню, неба, сонця. Слов’яни вва жали вогонь очищу-вальною силою. Велике значення у світогляді індоєв ропейських народів, у тому чис-лі й сло в’ян, крім сонця, мало обожнення місяця, землі, зірок, а також вітру.
- У загальному культі природи у сло в’ян найбільш був розповсю джений культ дерев, гаїв, священних тварин. Відома символіка дерева життя та світового дерева, яке сягає корінням під земного світу, а верхівкою – неба, а за гальнослов’янське слово «гай» ви-знача ло лісовий простір, який огорожувався і оберігався, де відправлялися священні обряди, відбувалися моління, ворожін ня, жертвоприношення. В жертву при носили їжу, речі, тварин (переважно би ків, кабанів, овець).
- Серед дерев для слов’ян найбільше значення мав дуб. Напевно, це пояснювалося тим, що в дуб найчастіше вдаряє блискавка, тому слов’яни вважали його перуновим дере вом. Археологічні знахідки вказують на тісний зв’язок культів свя щенних дерев і звірів у давньослов’янській міфології, зокрема, на існування об’єднаного культу ди-кого кабана з дубом. Обидва культи були пов’язані з поклонін ням богу Перу ну.
- В цьому пантеоні з якихось причин не знайшлося місця іншим слов’янським богам. Хоча в цілому їх зафіксовано немало. Зокрема, Іван Огієнко у своїй праці «Дохристи-янські вірування українського народу» в якості головних дохристиянських богів ви-діляв наступних: Сварог, Перун, Даждьбог, Хорс, Велес, Стрибог, Симаргл, Мокоша, Лада і Ладо, Лель (Полель), Ярило, Купайло, Див і Діва, Тур, Рід і Рожаниця, Троян, Доля, Переплут, Марена. Функції деяких з цих богів не є чітко встановленими. Пові-домлення про них є досить скупими й суперечливими.
- Проте відбір до пантеону 980 року навряд чи був випадковим. Певно, великий князь київський релігійною язичницькою реформою хотів спертися на авторитет та попу-лярність окремих богів з різних регіонів Східної Європи під час феодалізації підлег-лих йому земель, прагнув затвердити офіційний пантеон для надання державі ідеоло-гічної єдності, намагався поставити перепони сепаратистським тенденціям на місцях.
Слов'янські божества. Організація культу
- Харак тер язичницьких вірувань перш за все визначався способом життя, основними заняттями слов’ян. Насамперед поклонялися богам, пов’язаним з аграр ним культом. Особливе значення мало обожнювання неба i небесних світил, що уособлювали вищі сили. Серед них, зокрема, відомі з літописних джерел слов’янські божества сонця –Даждьбог, Хорс, Сварог. Богом худоби був Велес, що, можли во, був і богом багатст-ва. Певну роль у хліборобському культі відіграв Стрибог – бог вітру.
- На думку М. Грушевського, в цей час «русько-слов’янські бо ги дуже слабо оперсоні-фікувалися і не втратили свого початкового характе ру – певних природних сил, ме-теорних явищ, елементів природи»... «це лише початки певної стадії поганського куль ту – шанування богів у формі антропо морфних образів…».
- Давні слов’яни обожнювали сили природи: воду, во гонь, ліс, дерева, заселяючи їх числен ними божками. Слов’янська демоноло гія досить розвинута. З різних да них ві-домі: ліщук, водяник, полудниці, русалки, бере гині, водяниці, упирі тощо. Демони були антропоморфними іс тотами (мали людиноподібний вигляд), але позбавленими власних імен, індивідуальних рис, виступаючи певними групами, чим відрізнялися від богів, які належали до вищої сфери надпри родного язичницького світу.
- Польський етнограф Казимеж Мошиньський, який досліджував слов’янську демоно-логію, поділяє демонів на ряд груп: домових і кровноспоріднених, тих, що походять від духів людей, померлих не своєю смертю, демонів долі, хвороб, смерті, зла тощо.
- Домові де мони (домовики, хлівники, банники, польовики, лісови ки та ін.) опікували-ся домом, господарством, природою, які входили до сфери економічної діяльності люди ни. Домовик, за уявленням слов’ян, мав вигляд невеликої на зріст, невидимої людини, схо жої на діда, яка живе біля печі або під стріхою. З ним слід добре поводи-тися, годувати його, і тоді він допомагатиме родині, застереже її від небез пеки тощо.
- Демони уявлялись переважно невиди мими, невеликими на зріст, з великою головою і довгим во лоссям, вкри тими шерстю, з великими червоними, рідше зеленими очима, іноді з одним оком посередині чола, з великими зубами і товстими губами.
- Серед демонів, що походять від душ людей, померлих не своєю смертю, найпошире-нішими були русалки – дівчата, які потонули або покінчили життя самогубством. Як правило, вони уявлялися красивими, оголеними, з довгим волоссям, прикрашеним вінком із квітів. Любили, як вважалося, сміятися на різні голоси, танцювати вночі на галявинах і берегах озер та річок, зваблювати перехожих, лоскотати їх до смерті.
- Ще відомі водяники (духи тих, хто втопився), лісовики (ті, хто за гинув у лісі). Вва-жалося, що лісовики панують над звіра ми та можуть ввести людей в оману. До цієї ж категорії належать вовкулаки й берегині. Вовкулаки чи упирі, на думку К. Мошинь-ського, мали у слов’ян двоїсте значення: дух помер лої людини і оживлений труп. Бе-регині були водни ми істотами, спорідненими русалкам. Серед інших демонів поши-ре ним був об раз рожаниці – невидимої жіночої іс тоти, яка визначала долю людини від народження до самої смерті. До таких демонів К. Мошиньський відносив і долю.
- Простір між людьми та демонами за повнювали напівдемонічні істоти: відь ми, вовку-лаки. Від демонів вони відріз нялися тим, що пов’язувалися з конкретни ми людьми або їх душами. Відь мою вважалася певна особа, яка знаходиться серед живих, але знається з демонами, а вовкулакою – оживаючий труп якоїсь конкретної особи.
- Отже, простежується ієрархія слов’янських божеств від напівдемонів, через демонів, що забезпечували поря док у господарстві і при роді, до вищих богів, які впорядкову-ва ли світ, забезпечували родючість землі, плодючість стада, захист роду. Ця ієрархія була результатом тривалої еволюції системи міфологіч них поглядів, що пов’язува-лось з розвитком суспільних відносин слов’янських племен. На різних стадіях цього виявляли себе своя міфологічна система і свої форми ор ганізації сакральних дій.
- На стадії існу вання патріархально-родового суспільс тва у слов’ян переважав, очевид-но, сімейно-родовий культ у вигляді по клоніння предкам і силам природи. Для цього ж часу були характерним й общин ні культи, пов’язані насамперед з хліборобством, як основою економічного розвитку слов’янського суспільства.
- Поряд з поклонінням силам приро ди, що не мали чітко визначеного вигляду, серед племен Південно-Східної Європи, в тому числі й слов’ян, вже на рубежі нової ери почала формуватися система зооморфних та антропоморфних божеств з визначенням їх основних функцій. На думку О. Лосєва, героїчний ан тропоморфний образ міфоло-гічного персонажа є вищим етапом у розвитку міфологічних уявлень давніх народів.
- Більш високому рівню суспільного розвитку слов’ян відповідали племінні і міжпле-мінні центри VIII–IX ст. Культ предків, культ природи відступає тепер на другий план перед поклонінням вищим божествам. На стадії пе реходу до державних форм правління, племінні і міжплемінні боги та культи трансформуються у державні. Як відо мо з літописних джерел, князь Володимир Святославич на магався здійснити таку реформу, влаш тувавши на горі біля палацу капище, де поставив основних слов’янсь-ких богів і звелів приносити їм жертви.
- Михайло Грушевський вважав недостовірними повідомлення писемних джерел про наявність касти жерців у слов’ян-язичників. Такої ж думки дотримується і сучасний російський дослідник В. Сєдов, вважаючи, що родові, племінні і міжплемінні ритуа-ли здійснювалися родовими і племінними старійшинами та князями.
- Проте, на думку інших сучасних дослідників, зокрема Д. Козака, такі твердження су-перечать писемним і археологіч ним джерелам. Досить високий рівень організації ві-рувань, що випливає з аналізу джерел, передбачав і досить ранню появу служи телів культу – виконавців ритуальних дій, як це було у всіх індоєвропейських народів.
- Як вважає український вчений М. Попович, у слов’ян волх ви могли бути організова-ні у замкнуте, впливове коло хранителів вірувань та духовної культури. Свідченням на користь цього є багата термінологія з магії і чародійства та прямі писемні дані. Так, арабомовний вчений другої половини ІХ–початку Х ст. Ібн Русте повідомляв що влада у царів русів обмежена, оскільки у них є знахарі, з яких окремі керують царем.
- На думку Г. Ловмянського ос таточна ієрархія жерців складається у слов’ян вже на етапі формування держави і від неї вони отримують матеріальну допомогу для керу-вання релігій ним життям певної територіальної чи суспільної групи. Проте за архео-логічними даними общинні святилища існували у слов’ян вже в перші століття нової ери. Наявність касти жерців не виключає участі старійшин, вождів, князів у культо-вих церемоніях. Ймовірно, їм належала почесна першість у виконанні ри туальних дій, особливо найважливіших і найурочистіших.
- Провідне місце в давніх культах відігравало жертвоприношення вищим і надприрод-ним істотам, молитви для здобуття їх прихильності. Слов’яни вважали, що ці вони мали людські властивості, потребували їжі, напоїв, задоволення інших по треб, хоча б у символічній формі. В основі ритуалу лежала людська вдячність цим істотам, віра у винагороду за добрі діяння, бажання мати впевненість в успіху якоїсь справи. За пи-семними джерелами слов’яни приносили у жертву худобу (Прокопій Кесарійський), птицю, хліб, м’ясо (Костянтин Багрянородний), усяку страву і худобу (Ібн Фадлан).
- Є свідчення, що слов’яни-язичники, як і більшість індоєвропейських народів, практи-кували й людські жертвоприно шення. На це вказують, зокрема, розкопки святилищ І–X ст., де виявлені людські рештки. Візантійський автор Х ст. Лев Диякон розпові-дає, що русини в Доростолі, спалюючи своїх небіжчиків, «справляли жертви за мерт-вими і топи ли в Дунаю дітей та півнів, кидаючи в течію».
- Ще до кінця не з’ясоване питання про верховне божество сло в’ян. На думку Б. Риба-кова, до X ст. ним був Род, давній хліборобський бог, божество неба, блискавок, до-щу, всієї природи, роду людського і підземного світу, а Перун – бог грому і блиска-вок – введений у язи чницький пантеон аж у X ст. за часів Володимира Святославича.
- В. Сєдов вважає, що Перун став загальнослов’янським богом грому і блискавок у другій половині І тис. н.е., а Род, панівна роль якого в пантеоні сло в’ян сягає глибо-кої давнини, став тоді домашнім божеством, можливо, бо жеством сімейних общин.
- І. Винокур підтримує думку Б. Рибакова, припускаючи, що біль шість жертовників-капищ з ідолами відомих у Середньому Подністров’ї присвячені богові Роду, та що у другій поло вині І тис. н.е. бог Род у специфічній формі був уособлений в Збруцькому ідо лі – Святовиді – верховному божестві, образ якого сформувався на пограниччі східнослов’янських і загальнослов’янських земель.
- Російський вчений С. Токарєв заперечував Рода як про верховне божество в дохрис-тиянську епоху, вважав, що дав ні слов’яни ніколи не були об’єднані по літично й еко-номічно і не могли мати спільних богів й спільні культури. Ймовірно, вважає він, у кожного племені і роду були власні боги і предмети поклоніння. Однак С. Токарєв не заперечує, що деякі з племінних богів могли мати більшу популярність, стаючи між-племінними божествами. Деякі сучасні українські вчені підтримують цю гіпотезу.