Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
http://gs.frankivsk.org/Content/files/Magazine/1/docs/04-3-Rozdil/05-Kuz.doc
Володимир Кузь,
доктор педагогічних наук, дійсний член АПН України, професор Уманського національного педагогічного університету імені Павла Тичини
Volodymyr Kuz,
Doctor of Pedagogics,
Academician of the Academy of
Pedagogical Sciences of Ukraine,
professor of Uman’ State Teachers’
Training University named after Pavlo
Tychyna
УДК 371.4
Хата як виховний простір
Khata (Cottage) as educational space
The article of V. Kuz “Khata (cottage) as educational space” is devoted to the Ukrainian khata (cottage) as the educational environment. The author reveals influence of the cottage as the educational space, describes its structural elements, architectonics, and implements; he lists various characteristics of the Ukrainian dwelling. The cottage is the protection of the native land, the home educational space.
Key words: educational environment, educational space, Ukrainian khata (cottage), Mother-Earth, oven, pryzba (bench at the cottage’s wall), utensils, embroidered rushnyk (towel), the keeper of the family, master of the land, yard, spiritual values.
Українська хата, як і писанка, є візитною карткою України. Вона – хоромина часу, традицій, таланту, виплекала таких геніїв як Григорій Сковорода, Тарас Шевченко, Іван Франко, Михайло Грушевський, Юрій Кондратюк, Памфіл Юркевич, Іван Драч, – цвіт нашого роду-народу. Хата для українця – джерело істини, духовного споріднення, пірнувши до якого, відновлюєшся, воскресаєш, відроджуєшся і очищаєшся, мов на сповіді, мабуть, тому Пантелеймон Куліш свій громадсько-політичний альманах назвав “Хата”, а Сидір Воробкевич у Чернівцях видавав журнал “Руська хата”; у 1909-1914 роках виходив часопис “Українська хата”.
Хата – це природне виховне середовище, яке має на людину вплив упродовж усього її життя. Щоб з'ясувати глибинний вплив хати як виховного простору на людину, необхідно розглянути її як архітектурну праматір пристанища людського, джерело нашої історичної пам'яті. У світоглядних уявленнях наших пращурів хата за світовою вертикаллю подібна до дерева життя: підмурок, призьба – корені, стіни - стовбур, дах – верхів’я. Призьба підводилася чорним кольором, оскільки символізувала межу між "тим" світом, де спочивають пращури, і “білим світом”, який презентувався білими стінами. Сволок символізував небо, це основний серединний брус, на якому тримається стеля; виготовляли його з дуба або з липи. На ньому вирізьблювали дату побудови хати, іноді рік народження господаря, священні знаки на зразок кола з шестигранною розеткою всередині, так зване “колесо Юпітера”, яке з часом замінив восьми кінцевий православний хрест, а в чистий четвер на сволоку накопчували свічкою хрести.
Найсвятішим місцем у традиційній селянській хаті є покуть, що розташовується по діагоналі від печі на перетині східної і південної стін. У давнину тут вивішували вишиті рушники і писанки. Після впровадження християнства тут розмістили ікони Ісуса Христа і Божої Матері, до яких рушники вже були просто прикрасою, ознакою особливої поваги. Всі важливі події в родині відбувалися, біля покуті: весільний посад молодих, перша купіль немовляти, прощання з покійним. За іконами на покуті клали священні реліквії: свячену вербу, шматочок свяченої паски, громничу свічку, свячену воду. Тут ставили Дідуха на Різдво, молилися у щасливий час і лиху годину, присягалися, давали обітницю, просили благословення. Коли заходили до хати, то, знявши шапки, до покуті хрестилися. Треба сказати, що божниці зберегли і понині системи давніх оберегів – солярні знаки, зигзагоподібні лінії води, правильні квадрати зораного поля, християнська божниця з іконами і рушниками-божниками з язичницькими богинями впритул до кінця XX століття залишається прикладом двовір’я.
Хата для української дитини – центр всесвіту, його осердя. Вона – аналог людини з “Богом у серці” – вівтарем. Саме тут, у хаті, відбувається перша інтимна розмова з Богом, перша зустріч з вічними питаннями: “Що є життя?”, “Хто є людина?”, "Що таке страх перед Богом?”, “Які вони, Божі заповіді?”, тут звучать полум'яні монологи юного серця, звернені до Господа, бо “без Бога ні до порога”. Релігійному вихованню надавалося великої уваги в українській родині, і хата з покуттю були тим простором, міні-храмом, де відбувалася перша зустріч дитини з Богом. Тут, ще над колискою, звучала мамина чи бабусина колискова:
Спи з Богом,
Спи з Христом,
Спи з Христом,
З ангелом!
Сонце зійде –
Розбудим тебе.
Хату порівнюють з матір'ю. З рідної домівки починається Україна, від її порогу людина виходить у широкий світ. Від того, які цінності шанувалися в рідному домі, залежить і рівень патріотизму, національної свідомості, рівень громадянськості людини. У багатьох українських хатах на стінах, поряд з іконами, знаходилася народні картини, серед них найпопулярнішою і найбільш шанованою була “Козак Мамай” – “душа праведная”, історично зумовлене втілення Могутнього Першопредка, Пращура, який готовий голову покласти за свободу України; саме він справіку служив дітям незаперечним зразком справжнього патріота, героя-праведника.
Патріотизм української родини плекався також через світ речей, реліквій.
Сама хата є такою реліквією, затишком, який створив багато років тому дід чи прадід, ім'я його разом із датою будівництва старанно вирізьблено майстром на сволоку. Листом у вічність можна назвати рушники, вишиті руками наших бабусь, прабабусь, семантику яких нині старанно вивчає учений світ. Тут і заповіді предків, і розповіді про щасливі та гіркі хвилини життя родини, імена вишивальниць, їх соціальний статус, мрії і сподівання на щасливе життя нащадків.
Центром хати, навколо якого проходять події з життя родини, є стіл, що несе в собі ідею об'єднання роду, злагоди між членами сім’ї, порядку, дотримання закону. До нього українці ставляться як до престолу Божого, тому й місце його біля покуті. Коли родина перебиралася в новий дім, то старий стіл обов'язково брали з собою до нової оселі, накривши скатертиною (аби був достаток). Зі столом пов'язано багато народних прикмет, наприклад: не годилося, щоб стіл не був застелений скатертиною, без неї не можна було виносити його з однієї хати в іншу, оскільки можна занести до нової оселі злидні – “голитьбу”. Не годилося сідати за стіл у головних уборах, сваритися, стукати ложкою по ньому, витирати руки обрусом. Хворобу на весь рід накликав той, хто сідав на стіл верхи, ставав на нього ногами. Нікому не можна було сідати на кутку, оскільки статечним людям це могло накликати тяжку хворобу, а молодим – дожити віку одинаком. В українському пареміографічному фонді є багато прислів'їв, де згадується стіл, наприклад:
“Добру людину за стіл саджають, а злу і з-під столу виганяють”.
“За чужим столом не махай постолом”.
“До столу добре сісти, коли є що попоїсти”.
Виготовлення столу – серйозна справа, яку виконували знані майстри. Вони знали, яку породу дерева треба вибирати, яким різьбленням з обереговим змістом варто прикрашати стіл. За столом проходили найважливіші церемонії в житті людини – сватання, одруження, договір-угода, купівля-продаж. Тут чітко було визначено місце кожному члену родини: на найпочеснішому місці сидів батько, ліворуч від нього – мати, праворуч – представники старшого покоління, а вже потім – молодшого. Навіть перебування дитини за хатнім столом мало непересічне виховне значення: вона привчалася до порядку, дотримання субординації, пошани до старших, проймалася гордістю за те, що також належить до родини і з часом (за умови порядного життя і дотримання заповітів предків) посяде за ним теж чільне місце.
Важливим місцем у хаті завжди була піч, яка зазвичай розташовувалася в хаті по діагоналі напроти покуті. Господиня повинна була часто підбілювати піч, а в деяких регіонах України її ще й розмальовували орнаментом, підмітали спеціальним віничком припічок. За тим, настільки є чистою та прибраною піч, визначали охайність господині. Коло печі не годиться сваритися, говорити про щось лихе, бо “не при печі згадувати”. Таке поважне ставлення до печі вмотивовується тим, що вона колись була жертовником, священним місцем, біля якого проходили певні ритуальні дійства. Дівчатка вже у підлітковому віці вчилися доглядати піч: підмащувати, білити, розмальовувати орнаментом, а значить прилучалися до праці, формували смак, набували умінь вносити елемент свята та краси у буденність.
Тут, у хаті, продукується час; як людський вимір існування, вилучає з минулого і прокладає в майбутнє той часовий шлях – простір, що є взагалі засадничо-онтологічною передумовою дальшого просування-руху. Власне в хаті знаходимо втілення буттєвого механізму часу, за яким у “сувій” згортають попереднє, а відібрану з нього актуальну буттєвість розгортають наперед, покладають, прокладають у наступне”[2, 177] з минулого. Саме тут, у хаті, дитина довідується про те, яким було життя її предків, якими моделями поведінки послуговувалися вони, які ідеали сповідували, і малює віртуальну модель свого майбутнього.
Архітектоніка хати, як і Світове Дерево, – царина порядку. Призьбу закорінюють у землю, тим самим підсилюючи зв’язок з предками, яких у прадавні часи ховали під порогом; її колись підводили червоною вохрою, яка символізувала ведичний образ смерті у червоних шатах, або чорною фарбою з тим же значенням. Призьба означала межу між “тим” і “білим світом”, який презентували білі стіни – хоромина для сучасників, з очима-вікнами, “задивленими” на схід. Двері – це вхід у нутро хати, вони зачиняються, утворюючи замкнутий простір, відчуття обмеженості, захищеності від агресивності довкілля, і відчиняються – йди на всі чотири сторони світу, відчуй свободу буття, волю, зустрінь свою долю. Двері – це теж межа, через яку входить людина дитям “на поки”, а виходить у вічність. Стріха – волосся, крона, звернена в небо до зірок, пов’язана з небом, моделює три фази руху сонця – схід, зеніт і захід.
Окремо необхідно говорити про матеріали, з яких виготовляється українська хата: глина, солома, дерево. Глина – аналог землі. Тому через архетип Матері-землі (через глину ми можемо простежити зв'язок таких понять, як хата-мазанка, “могила-курган”, “жінка”, кров – рудра, рід, родина).
За біблійною легендою, саме з неї, глини, Бог створив першу людину. У стародавніх курганах, які нагадують черево вагітної жінки, небіжчики лежать у скорченій позі, посипані рудою глиною. Як у материнському лоні. Мабуть, червона глина є символом вогню та крові, яка колись мала назву рудри, а отже, і глина руда. Тут виразно простежується зв’язок: глина – людина – кров.
Українці з глини виготовляли не лише стіни та підлогу, а й піч, призьбу, посуд. Глина як будівельний матеріал має свої особливості і використовується не лише людьми, але й комахами, птахами. Це – надзвичайно складна сполука, яка за своїм хімічним складом містить:
кремнію - 45,1 % ,
алюмінію - 14,61 %,
окису заліза - 5,65 %,
кальцію - 4,4 %,
магнію - 4,21 %,
основного окису - 3,08 %,
ангідриду титану - 0,74 %,
води - 7,4 %.
Як бачимо, найбільше глина містить у собі кремнію, який є основою життя. Недарма, мабуть, лікарі дають ослабленим та літнім людям пити “Довголіт” – ліки на кремнієвій основі. Взагалі глина здавна використовувалася з лікувальною метою. Коли дитина ходить босоніж по землі, долівці, то контактує з природними біострумами, набирається снаги, стає, як кажуть у народі, “міцною, як кремінь”. Білий колір мащених глиною стін позитивно впливає на самопочуття і має біополе, подібне до людського; недарма великий мислитель XX століття Раджив Ганді вважав, що у білій глині сконцентровано магнетизм світових першоелементів – сонця, води, землі, повітря [4, 8]. Українська хата створювала для людини той екологічно чистий простір, прекрасні умови для здорового способу життя, фізичного розвитку дитини, про які тільки можуть мріяти у XXI столітті. Сучасні бетонні, а ще гірше шлакобетонні будинки згубно впливають на організм людини, є патогенними. Людина, піднесена “благами цивілізації” на висоту 12 – 20 поверхів, у повному розумінні слова “не чує ніг під собою”, живе без благодатного впливу енергії Матері-Землі, як без материнського благословення. Вона посіла не своє місце, живе, як птах, у гнізді, хоча літати не вміє, і в цьому, мабуть, один з парадоксів нашого життя в урбанізованому світі. Зрозуміло, як незатишно почувається у такому довкіллі молода людина і підсвідомо шукає „затишного материнського лона”, такого, яким була і є традиційна українська хата, протестує. Можливо, наркоманія, пияцтво, проституція і є наслідком такого підсвідомого протесту.
Весь рухомий інвентар хати – миски, глечики, горнятка, цебер, діжа, ночви, золійник – все виготовлялося з природних матеріалів, дерева, глини. Начиння було саме стільки, скільки потрібно було для щоденного вжитку окремої родини: сім’я з семи чоловік мала спільну миску для обіду і сім ложок, восьма ложка вистругувалася з груші тоді, коли родина поповнювалася дитиною. Купувалося чи виготовлялося тільки те, у чому вбачалася необхідність, ніяких зайвих речей. Така сувора майнова обмеженість була ознакою хазяйновитості, порядку, гармонії. Дитина в такому домі вчилася задовольнятися лише необхідним, знала ціну копійці, кожній речі, не розбещувалася надлишком, цінувала кожну дрібничку.
В українській хаті, як у Всесвіті, все мало своє постійне місце: ікони – на покуті, рушники – на іконах та вікнах, піч – по діагоналі до покуті, стіл – посеред кімнати, лава – під вікнами, розташованими на схід, ліжко – напроти лави. Такий порядок дисциплінував дитину, стимулював довічне прагнення людини до досконалості і гармонії.
І час, і простір в українській хаті були суворо регламентовані. Дитина бачила, що право на життєві блага (одяг, їжа, відпочинок) здобуваються тяжкою працею. Треба було топити піч, щоб зігрітися і зварити їжу, прясти, ткати полотно, щоб одягнутися, місити діжу, щоб спекти хліб. До досягнення дорослого віку дівчата, наприклад, повинні були навчитися прибирати в хаті, мастити долівку, білити стіни, шити, прясти, прати, варити їжу, пекти хліб, окрім того, знати основи народної медицини, метеорології, агрономії, уміти робити заготовку продуктів на зиму, квасити, солити овочі, сушити фрукти, в'ялити рибу. Молодше покоління успішно переймало досвід старших, і таким чином здійснювалося природне виховання в родині.
Необхідно сказати, що українські жінки старанно прикрашали хату вишитими рушниками, тканими килимами, настінними розписами, створювали світ краси, за допомогою якого формували естетичні смаки нації, вони ж були режисерами домашніх свят, вихователями, духівниками родини, берегинями нашої мови, звичаєвості, фольклору.
Українська хата як вимоглива мати вимагала дотримання порядку, фізичної сили, удосконалення у всьому і в той же час дарувала благо здорового життєвого простору на противагу сучасній квартирі, що, ніби лагідна мачуха, „не б’є, не лає, але й не дбає”.
Українці ставляться до рідної хати з релігійною святістю, вона для нас є джерелом істини, пірнувши до якого, відновлюєшся, воскресаєш, очищаєшся, мов на сповіді.
Село, сільські осередки освіти – довкілля, школа – надійний захисник і охоронець природної краси, якої так не вистачає сьогодні багатьом людям. Сільське дошкілля, школа – це не гірший варіант урбанізованої, заполітехнізованої міської освітньої установи, це своєрідна освітня установа, яка тим і відрізняється, що органічно входить, вплітається в природу, її ландшафт, клімат, екологічне середовище. І наздоганяти міську школу немає потреби. Кожна зі шкіл – і сільська, і міська – є свій, окреслений природою вектор розвитку. І в перспективі взірцем для нової школи, школи ХХІ століття, буде не міська, а сільська школа, бо сільське середовище так само потрібне і місту. В години дозвілля, у спілкуванні з безмежними природними багатствами з безкраїми пейзажами, в тиші полів і сіл відбувається оновлення міського жителя. Сільське життя – це постійний контакт людини з природою, невгасаючий процес фізичного оздоровлення, духовного збагачення.
Тож життєво важливо повернути людям чистоту повітря і води, зберегти для всіх дива світу, народжені колосальною роботою самовідновлення природи. Шлях вирішення цієї проблеми пролягає насамперед через село, селянство, через сільську школу і школярів. Отже, всім нам – і державі, і громадянам – треба дбати про селян, про їх добробут, про село, сільську школу, сільське дошкілля, про сільських дітей. Ця мета благородна і, як ніяка інша, зближує місто і село, веде нас до ідеалу братерства, добра і гуманізму.
Дякуючи долі, ми вже припинили ту нікому не потрібну сизіфову працю – стирати грані різниці між містом і селом. Окреслена між ними історією різниця є і нехай вона залишається. Кожному населеному пункту належить мати своє неповторне і екологічне, і природне, і демографічне, і географічне лице. А вдосконалення життя на селі, його комфортність – процес вічний і вартий схвалення.
“По-сучасному облаштоване, механізоване, електрифіковане, газифіковане, на сучасному рівні обжите село і мешканець такого села, справжній господар землі, професійно підготовлений, який майстерно оволодів технологією інтенсифікації виробництва, підтримки родючості земель і збереження природи, - саме це забезпечить населення Росії й України якісними продуктами споживання. І для цього суспільство, держава не повинні нічого шкодувати” [3, 13].
Тверда державна лінія на благоустрій і розквіт села, щоб життя там стало по-справжньому хорошим, повинна стати знаменням нашої епохи. Це реально допоможе повернути Землі справжнього Господаря, а Господарю – Землю, а найперше – приверне до життя на селі талановиту, обдаровану молодь. Адже найлегше адаптуються до життя і праці в умовах села саме вчорашні сільські школярі, нинішні студенти різних навчальних закладів – аграрних, зооветеринарних, медичних, економічних, а найперше – педагогічних, тому що село міцне своєю школою, своїми талановитими учнями та вчителями, своїм гарно облаштованим дошкіллям.
Такий підхід до села, сільськогосподарського виробництва сприятиме тому, що сільське господарство посяде визначальне місце не тільки у зміцненні економіки кожної артілі, але й у покращенні економічної ситуації в країні.
Визначальним у цій ситуації має, на наш погляд, бути те, що земля повинна стати власністю селян, а не товаром купівлі-продажу. Земля, яка не буде переходити у спадок від діда до батька, а від батька до сина, неодмінно знову буде приречена на сирітське животіння, бо орендар візьме її на два-три роки, вичавить з неї для себе всі її соки і, поживившись, кине. Тож володіти землею мають родинами від діда-прадіда господарі, що зводить до мінімуму міграцію сільського населення, що є важливим і в аграрних справах, та й у справах стабільності населення регіону. Бо відомо, що люди, які живуть там, де народились, - найбільш послідовні патріоти. Вони в себе дома знають і пам’ятають, що тут відбувалося, вони – хранителі історії свого краю і ставляться до землі і праці на ній набагато старанніше, ніж ті, хто приходить сюди зі сторони.
Та повернемося до хати як оберегу рідного краю. Хата як оберіг нині помітно втратила у вихованні дітей. Це пояснюється тим, що родина, як міцний осередок держави, зараз більше опікується про заробітки, ніж про свій правічний обов’язок збереження сім’ї, передачі з покоління в покоління звичаїв, традицій, духовності, моральності, виховання в дусі цих цінностей своїх дітей.
“Сім’я з трьох поколінь, яка живе під одним дахом! Де вона? Чи багато таких сімей залишилось? І чи легко їх створювати знову? Селянський добротний, по-сучасному упорядкований будинок – це надійний оплот, корінь, що зв'язує людину з землею. Необхідно зробити все, щоб ті, хто народився і виріс на селі, залишилися там назавжди, необхідно створювати свого роду культ сільської будівлі. Щоб вона була фортецею для сім’ї, заставою спокійного, забезпеченого життя. Така сім'я виростить хороших працівників на користь всього суспільства, забезпечить зв'язок молоді з батьками і дідами, котрі навчать доброму і вічному своїх дітей, онуків” [3, 13].
Освіта нашої країни, тоді ще в складі могутньої імперії – Радянського Союзу, пережила важку, а може й трагічну реформацію, коли державні мужі від ЦК КПРС висунули чергову утопічну ідею зміцнення села, зміцнення школи. Суть ідеї полягала в тім, що невеликі села, а відповідно і невеликі школи в них оголошувалися “неперспективними” і вирішувалося з’єднувати малі школи у велику, опорну школу, що обґрунтовувалось економічними викладками: мовляв, опорна школа буде краще фінансуватися (гроші на її утримання не будуть розпорошуватися на ряд шкіл-малюток, у такій опорній школі будуть зосереджені найновіші технічні засоби навчання, тут будуть обладнані потужні кабінети для кабінетної системи навчання; така школа буде мати змогу утримувати в своєму штаті учителів з усіх навчальних циклів, що малим школам не під силу). Ця освітня реформація супроводжувалася не менш привабливою, та, на жаль, не менш утопічною ідеєю – турботи про селян: передбачалося будувати на площі центрального в цій окрузі села двох-п’ятиповерхових будинків, виділяти в них селянам квартири. Колгоспним трударям у цих умовах не потрібно було брати землю під городи, не потрібно було тримати корови, вигодовувати свиней, курей, качок чи індиків. Всі продукти селяни будуть купувати за дуже помірну ціну в колгоспі. Отже, колгоспникам залишиться ходити на роботу, як робітникам на фабрику, решту часу тратити не на підсобне господарство, як це водиться споконвічно, а відвідувати бібліотеку, займатися спортом, працювати в літоб'єднаннях, гуртках за інтересами, грати в більярд чи в сільському симфонічному оркестрі. Та не так сталося, як гадалося. Не зазвучали переможно сільські симфонічні оркестри, пропав навіть звук гармоніки, бо пропали неперспективні села, в яких найперше закривалися малі школи. “Раціональне розміщення шкіл” призвело до значного збільшення радіусу пішохідної доступності шкіл. У цій ситуації виникла дилема: або розміщати дітей у пришкільному інтернаті, або організовувати щоденний підвіз дітей у школу, а після уроків – додому. Така операція (підвіз дітей до школи і додому) в 60-70-ті роки XX століття була проблемою, яку в більшості випадків не можна було вирішити. Життя дітей у пришкільному інтернаті – теж немалі витрати. Та найтривожнішими були втрати виховні. Спостереження показали, що в умовах інтернатного навчання і виховання протягом усього навчального року в дітей, як правило, формується споживацька психологія. Турботи та інтереси сільського жителя стають дитині просто чужими.
Як би змістовно не були організовані робота та дозвілля школяра в пришкільному інтернаті, нічого не може зрівнятися зі щоденною його участю в сільськогосподарській праці, яка з початку постає перед ним як праця домашня. Формування потреби в праці здійснюється тут в умовах звичних, природних, під час спільної праці всіх членів сім'ї при чіткому розподілі обов'язків: бабуся робить одне, батько – друге, мама – третє, а ще щось своє виконують дочка, син. Перебуваючи в інтернаті, починаючи з першого класу, дитина вилучається з щоденної участі в домашній роботі.
Вивільнений час, що з’являється в інтернатного вихованця, створює проблему організації дозвілля, котра тут вирішується не завжди правильно. В психології дитини з’являються якості, котрі викликають тривогу: споживацтво, інфантилізм, небажання та й нездатність працювати, звичка до бездумного проведення вільного часу. Ще К.Д.Ушинський бив на сполох про це в своїй популярній і понині роботі “Праця в її психічному й виховному значенні”: “Найбільш потрібно, щоб для вихованця стало неможливим те лакейське проводження часу, коли людина залишається без праці в руках, без думки в голові; бо саме в ці хвилини псується голова, серце й моральність” [7, 100-101].
Цікаві висновки зробив свого часу добре знаний дослідник Л.Ф.Колесников: ‘Життя впродовж десяти літ поза отчим домом підриває інтимно-особистісні зв’язки з батьками, що, в свою чергу, негативно відбивається на формуванні особистості. Діти, що приїжджають додому в суботу ввечері, відчувають себе гостями, якими повинні тішитися. Якщо раніше вони, наприклад, самі виконували певні обов'язки по двору, то тепер батьки вже, як правило, оберігають їх від “брудної” роботи... Ось і появляються молоді люди, котрі зразу після закінчення школи приїжджають тільки для того, аби на грузити сумки продуктами” [1, 31-32].
Проти виховання дітей у школі-інтернаті виступав і В.О.Сухомлинський: “Життя рішуче відкинуло твердження, що майбутнє належить відірваній від сім’ї школі-інтернаті. Усе, що послаблює повсякденну участь сім’ї у вихованні дітей, послаблює і школу...
Досвід переконує, що найбільш сприятливі умови для роботи школи створюються тоді, коли вона розташована на лоні природи, де багато зелені й води, і водночас недалеко від місця проживання сім’ї, щоб дитина не витрачала багато часу на дорогу і батьки у вільний від роботи час могли часто бувати в школі” [6, 14].
Ідея закриття шкіл-малюток виявилася дуже небезпечною: із закриттям школи вмирало і село. Маленьким школярам у маленькому селі дуже, виявляється, потрібна саме така маленька школа. Вона потрібна і дорослим. Бо в маленькому селі – ні клубу, ні бібліотеки, лише ця школа-малютка. Вона тут і освітній, і культурний центр. Вона об’єднує селян і як центр духовності, і як селозміцнюючий фактор. Не забуваймо і про особливу роль у такому селі учителя: він – і взірець освіченості, і культури, й інтелігентності. Та й способу життя, бо жити в селі анонімно не можна. Тут кожний житель – як в акваріумі, на виду односельців...
Все це село, сільська школа переживає знову: правда, нині вся руйнація розпочалася з дошкілля – на селі майже всі дитячі дошкільні установи відмерли, далі – ідея укрупнення шкіл знову зазвучала, але на новому підґрунті: в школі має відбуватися профільне навчання, а в малих класах для цього дуже обмежені можливості. Та й цю проблему можна розв’язати, уникнувши руйнації шкільної системи. На наш погляд, у старших класах і можна звозити учнів на навчання в опорну, базову школу. А учні початкової та основної шкіл хай би навчались у своїх школах. Можна і дошкілля врятувати: при кожній школі, навіть найменшій, відкрити дошкільне відділення, і політ пташки – школи-малютки – буде впевненішим: о два крила! Та й дошкільнята будуть при ділі: вже не в садочку, що ще дуже дитяче, а в дорослій установі – в школі! Ефект таких комплексів “школа – дитяча дошкільна установа” і організаційний, і економічний, і освітній, і селозміцнюючий – очевидний.
То чому знову переживаємо період руйнації, реформуючи школу, освіту на селі?
Ми ж усе це вже проходили, і невже нічому нас не навчив трагізм Нечорнозем’я, вмерлі села? А хто визначить духовні, виховні від цього втрати?
Може, час зупинитись?
Отже, хата, подвір’я, город, мала школа, комплекс “школа – дошкільна установа” – це і є домашній виховний простір, тобто простір, на якому здійснює свої виховні функції родина, її спосіб життя, її звичаї та традиції. Введення в категоріальний апарат педагогіки поняття “виховний простір” розширює розмаїття педагогічно керованого виховного процесу, який протікає за межами школи, чим дає змогу навести професійний порядок у зоні “педагогічного хаосу”.
Біда нинішньої ситуації – відсутність стратегічних, фундаментальних цілей та соціальних установок. Не чітко окресленим є вектор напряму руху суспільства. Яке ж місце має посісти в цьому русі викладач, студент університету, школяр?
Загальнолюдські цінності, ясна річ, важливий орієнтир в облаштуванні виховного процесу в родині, дошкіллі, школі, університеті, в цілому в державі, та без чітко окресленої національної ідеології, загальнодержавних програмних виховних установок їх недостатньо для цілеспрямованої виховної діяльності.
Тому наголошуємо:
а) небезпечним є наслідування феноменa масової культури, моделей моральності західного світу;
б) велику небезпеку таїть у собі втрата власних духовних традицій, бо “насаджені ззовні, при нестабільності наших власних духовних орієнтирів і незрозумілості пошуків, цінності сучасного технологізованого Заходу відкидають духовні засади нашого суспільства далеко назад” [5, 139].
На наш погляд, шлях відродження нашої національної традиції як у метавеликому, так і в його маленькій деталі, як у нашій статті – в думці про виховний простір, що виражається у вигляді архаїчної селянської хати, селянського обійстя, - не є ознакою повернення до примітивних “шароварних” цінностей старовини. Це – складник тієї сили, яка могла б протистояти глобалізаційним процесам в Україні. Тому пошук духовних цінностей етнології рідного краю, етнопедагогіки, окреслення за їх орієнтирами високого ідеалу духовності нашого народу дасть змогу окреслити стратегію розвитку власної культури як на теоретичному рівні, так і на рівні практичного застосування.
1. Колесников Л.Ф. Заботы школьные – заботы общие. – М., 1986. – 207 с.
2. Мойсеїв І. Храм української культури (Філософія семіосфери): Посібник–дослідження. – К., 1999.
3. Моргун Ф.Т. Селяни – Світова Душа. – Полтава: Полтавський літератор, 2001. – 312 с.
4. Пошивайло Ігор. Біла глина: від Аристотеля до сьогодні // Урядовий кур’єр. – 1994. – №75.
5. Рогожа М.М. Моральнісні засади сучасності // Людина в лабіринті перспектив / А.В.Толстоухов, О.Є.Перова, О.М.Рубанець та ін. – К.: Вид-во ПОРАПАН, 2004. – С.119 – 139.
6. Сухомлинський В.О. Павлиська середня школа // Вибрані тв.: В 5-ти т. – К.: Рад. школа, 1977. – Т.4. – С.7 – 390.
7. Ушинський К.Д. Праця в її психічному й виховному значенні // Вибрані пед. твори. – К.: Рад. школа, 1949. – С.87-102.