Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
61. Cутність і необхідність банківського нагляду.
Банківський нагляд - цілісний і неперервний моніторинг за діяльністю банків із метою забезпечення надійності й стійкості окремих банків та банківської системи в цілому.
У широкому розумінні банківський нагляд є системою, яку використовує держава, щоб гарантувати стабільність фінансової системи країни, її безпеку і здоров'я. Цілі та завдання банківського нагляду в різних країнах подібні.
Умови здійснення банківського нагляду визначаються законами, що регулюють статус центрального банку. Банківський нагляд, зазвичай, є однією з основних функцій центрального банку країни. Одначе, наглядові функції можуть концентруватися не лише в руках центрального банку, а й належати до компетенції інших державних фінансових органів, оскільки зосередження всіх наглядових функцій у сфері грошово-кредитного регулювання в одній установі.
Банківська практика продемонструвала необхідність уніфікації банківського нагляду в різних країнах, що обумовлено взаємозалежністю фінансових ринків. Із метою гармонізації законодавства у 1975 р. було сформовано Базельський комітет під егідою Банку міжнародних розрахунків. У його складі - банківські супервізори з Групи десяти (Бельгія, Велика Британія, Голландія, Італія, Канада, Німеччина, США, Франція, Швеція, Японія), а також Люксембургу і Швейцарії.
Директиви, розроблені Базельським комітетом, відображені в Базельському конкордаті, що визначає такі основні принципи банківського нагляду:
У 1987 р. Базельський комітет оприлюднив чільні принципи ефективного банківського нагляду, які стали основою національного банківського законодавства багатьох країн. Повноваження наглядового органу, а також інструменти, що можуть застосовуватися ним, встановлюються у законодавчому порядку. Проте наглядовий орган не може виходити за межі, встановлені законом, навіть у разі настання кризи банківської системи. У разі виникнення системних банківських проблем держава повинна брати на себе відповідальність за їх вирішення.
62. Визначення рейтингової оцінки якості активів.
При визначенні рейтингової оцінки якості активів потрібно враховувати такі фактори:
63. Визначення рейтингової оцінки достатності капіталу.
Рейтингову оцінку достатності капіталу (С) визначають за рейтинговою системою на підставі таких факторів, як:
64. Визначення рейтингової оцінки менеджменту банку.
Для визначення рейтингової оцінки менеджменту банку потрібно враховувати такі фактори:
65. Визначення рейтингової оцінки надходжень банку.
Для визначення рейтингової оцінки надходжень банку (Е) потрібно враховувати такі фактори:
Для полегшення процесу визначення рейтингової оцінки надходжень доцільно використовувати показник рентабельності активів (ROA):
ROA=
де ЧП — чистий прибуток; А — активи.
Однак, викладені вище фактори вважаються більш вагомими, ніж порівняння середніх значень рентабельності активів за відповідною групою банків із значеннями рентабельності активів для конкретного банку, який належить до цієї групи. Наприклад, значення рентабельності активів банку може бути високим, але джерелом надходжень при цьому е здійснення операції, яка не належить до сфери традиційних банківських послуг, і пов'язана з підвищеним ризиком. Крім того, і за наявності високого значення рентабельності активів розмір прибутку до оподаткування може бути недостатнім для забезпечення темпу зростання регулятивного капіталу відповідно до темпу зростання активів.
66. Проведення планової та виїзної перевірки.
Загальні засади проведення перевірок платників податків органами державної податкової служби (далі – ДПС) закріплені, насамперед, у Законі України “Про державну податкову службу в Україні” (далі – Закон), а також в Указі Президента України “Про деякі заходи з дерегулювання підприємницької діяльності” №817/98 від 23 липня 1998 р. Відповідно до ст. 11 Закону органи ДПС мають право здійснювати документальні виїзні та невиїзні перевірки платників податків. Виїзні перевірки, у свою чергу, поділяються на планові та позапланові. Плановою виїзною перевіркою вважається перевірка платника податків щодо своєчасності, достовірності, повноти нарахування та сплати ним податків та зборів (обов‘язкових платежів), яка передбачена у плані роботи органу ДПС і проводиться за місцезнаходженням такого платника податків чи за місцем розташування об‘єкта права власності, стосовно якого проводиться така планова виїзна перевірка. Планова виїзна перевірка проводиться за сукупними показниками фінансово-господарської діяльності платника податків за письмовим рішенням керівника відповідного органу ДПС не частіше одного разу на календарний рік.
Проведення планових виїзних перевірок здійснюється органами ДПС одночасно з іншими органами виконавчої влади, уповноваженими здійснювати контроль за нарахуванням та сплатою податків та зборів (обов‘язкових платежів). Порядок координації проведення планових виїзних перевірок органами виконавчої влади, уповноваженими здійснювати контроль за нарахуванням та сплатою податків та зборів (обов‘язкових платежів), затверджений постановою КМ України від 21 липня 2005 р. №619.
Згідно зі ст. 11-1 Закону право на проведення планової виїзної перевірки платника податків надається органу ДПС лише у тому випадку, коли вказаному платникові не пізніше ніж за десять днів до дати проведення зазначеної перевірки надіслано письмове повідомлення із зазначенням дати початку та закінчення її проведення. Державна податкова адміністрація України (далі – ДПАУ) у своєму листі від 9 вересня 2005 р. “Щодо організації контрольно-перевірочної роботи” звернула увагу на те, що письмове повідомлення про проведення планової виїзної перевірки направляється платнику податків один раз. Звертаємо увагу, що 10-денний термін встановлено саме для направлення повідомлення органом ДПС, тобто платник податків може його отримати набагато пізніше.
Згідно зі ст. 11-2 Закону для проведення планової виїзної перевірки представники органу ДПС, які проводять перевірку, зобов‘язані пред‘явити платнику податків під розписку направлення на перевірку. Обов‘язкові реквізити направлення на перевірку визначені у ст. 11-2 Закону, згідно з якою у направленні на перевірку зазначаються: дата його видачі, назва органу ДПС, мета, вид (планова чи позапланова), підстави, дата початку та дата закінчення перевірки, посади, звання та прізвища посадових осіб органу ДПС, які проводитимуть перевірку. Направлення на перевірку є дійсним за умови наявності підпису керівника органу ДПС, скріпленого печаткою органу ДПС. ДПАУ визначила форму направлення на перевірку (міститься у додатку до Методичних рекомендацій щодо взаємодії між підрозділами органів ДПС при організації документальних перевірок юридичних осіб, затверджених наказом ДПАУ від 11 жовтня 2005 р. №441). Крім того, для проведення планової та позапланової перевірки податкові інспектори повинні пред‘явити платнику податків власні службові посвідчення. Основні вимоги до оформлення посвідчення працівника органу ДПС закріплені в Інструкції про порядок видачі, зберігання і знищення посвідчення посадової особи органів ДПС України, затвердженій наказом Головної Державної податкової інспекції України №55 від 21 червня 1996 р. Звертаємо увагу, що форма повідомлення про проведення планової перевірки, а також форма направлення на планову/позапланову перевірку містяться у додатку до Методичних рекомендацій щодо порядку складання плану-графіка перевірок суб‘єктів господарювання та взаємодії між структурними підрозділами при їх проведенні, затверджених наказом ДПАУ №441 від 11 жовтня 2005 р.
67. Визначення рейтингової оцінки ліквідності банку.
Для визначення рейтингової оцінки ліквідності (L) банку враховують такі фактори:
Одним з основних обов'язків керівництва банкує підтримка обсягу ліквідних активів на рівні, що достатній для виконання поточних зобов'язань, за умови максимального збільшення надходжень та зменшення ризику. Цей обов'язок вимагає від керівництва ґрунтовного розуміння балансу банку, його клієнтської бази (кредитів, депозитів та інших залучених коштів) та економічної ситуації. Керівництво, яке підтримує ліквідні активи (у тому числі високоліквідні) на високому рівні, звичайно, не йде на високий ризик, і обсяг надходжень за таких умов буде нижчим. Якщо керівництво підтримує обсяг ліквідних активів (у тому числі грошових коштів) на мінімальному рівні, забезпечуючи короткочасні великі прибутки, то це може свідчити про те, що активні операції в такому банку пов'язані з більшим ризиком. Керівництво, яке підтримує ліквідність банку через залучення міжбанківських кредитів, має розуміти, що за таких умов процес управління активами та зобов'язаннями стає складним, вимагає від нього особливого вміння і кваліфікації та не може продовжуватись на такому рівні тривалий час.
68. Визначення рейтингової оцінки чутливості до ризику.
Рейтингову оцінку чутливості банку до ринкового ризику (S) здійснюють з урахуванням таких факторів:
Банки наражаються на ринковий ризик унаслідок прийняття ними "неторговельних позицій" (їх чутливість до змін процентних ставок, валютних курсів), а також унаслідок їх торговельної діяльності (операції купівлі, продажу фінансових інструментів). Незалежно від джерела або характеру ринкового ризику керівництво банку має належним чином усвідомлювати, який вплив має ринковий ризик на поточний та майбутній стан банку, здійснювати управління ним у всіх основних напрямах діяльності банку, зокрема, в залученні коштів, кредитуванні, інвестиційних, валютних та позабалансових операціях тощо.
Банки з незначним ринковим ризиком, але недостатньою системою управління ним можуть отримати нижчу рейтингову оцінку за цим компонентом, ніж банки з помірним рівнем ринкового ризику, які за результатами інспекційної перевірки продемонстрували, що ринкові ризики контролюються і контролюватимуться в майбутньому.
69. Сутність і види державного боргу.
Державний борг - це сукупність фінансових зобов 'язань центрального уряду, місцевих органів влади, державних підприємств і організацій, що підлягає погашенню в обумовлені терміни.
Згідно з Бюджетним кодексом України право здійснювати державні внутрішні та зовнішні запозичення, надані Міністерству фінансів України за дорученням Кабінету Міністрів України в межах і на умовах, передбачених законом про Державний бюджет України.
Використовувати емісійні кошти НБУ для фінансування бюджетного дефіциту, а також позики для фінансування поточних видатків держави забороняється.
Граничний обсяг внутрішнього й зовнішнього державного боргу та граничний обсяг надання гарантій повинні встановлюватися на кожний бюджетний період законом про Державний бюджет України. Величина основної суми державного боргу не повинна перевищувати фактичного річного обсягу ВВП України.
Сума основного боргу (принципал) - первісна сума позики, на яку нараховуються проценти.
Процентні платежі за державним боргом - це платежі, які здійснюються за рахунок коштів державного бюджету за користування позиченими коштами. їхні розміри визначаються на момент платежу.
Поточна заборгованість за неоплаченими зобов'язаннями не враховується у складі державного боргу доти, доки ці зобов'язання не будуть визнані як борг із фіксованим терміном погашення.
Розмір непогашеного боргу - це сума, яку необхідно сплатити при погашенні, а не сума, що визначена на момент виникнення боргового зобов'язання.
Залежно від ступеня охоплення державних боргових зобов'язань державний борг поділяється на капітальний і поточний.
Капітальний державний борг - це сукупність усіх раніше випущених і непогашених на цей момент боргових зобов'язань, у тому числі відсотків, які мають бути сплачені.
Поточний державний борг - це сума витрат поточного періоду (як правило, фінансового року), спрямованих на погашення частини державного боргу, строк сплати якого настав, і на сплату щорічних відсотків для обслуговування капітального боргу, який переходить у майбутні періоди.
Чистий державний борг - це сума зобов'язань без урахування відсотків за користування позиками.
Залежно від позиції уряду держави щодо накопичення державного боргу його поділяють на активний і пасивний.
Активний державний борг виникає внаслідок дискретних заходів уряду щодо залучення додаткових ресурсів. Він пов'язаний з формуванням активної форми бюджетного дефіциту. Активний дефіцит створюється внаслідок державного втручання у подолання кризи.
Пасивний державний борг створюється автоматично з виникненням пасивного бюджетного дефіциту. Пасивний бюджетний дефіцит виникає тому, що в умовах економічної кризи зменшуються доходи економічних суб'єктів, а тому й податкові надходження до бюджету.
Залежно від отримувача кредитних ресурсів державний борг може формуватися як прямий та умовний.
Прямий державний борг відображає обсяги залучених кредитних ресурсів, що надійшли в розпорядження уряду країни.
Умовний державний борг - це борг, сформований залученням кредитних ресурсів у розпорядження суб'єктів господарювання під гарантію уряду, коли виникають зобов'язання у держави як гаранта повернення ресурсів кредиторові у випадках неплатоспроможності позичальника.
Залежно від джерел залучення коштів державний борг поділяється на внутрішній і зовнішній.
Внутрішній державний борг - це сукупність усіх отриманих і невиконаних зобов'язань країни на користь резидентів щодо сплати основної суми боргу та процентів за ним.
Зовнішній державний борг - це сукупність усіх отриманих і невиконаних зобов'язань на користь нерезидентів щодо сплати основної суми боргу та процентів за ним.
70. Обслуговування внутрішнього державного боргу НБУ.
Національний банк як фінансовий агент уряду посідає основне місце на ринку державних облігацій, оскільки здійснює їх розміщення, депозитарне та розрахункове обслуговування обігу і погашення цінних паперів уряду, а також нагляд за діяльністю учасників ринку. Окрім того, НБУ використовує ОВДП як інструмент регулювання грошового ринку.
До основних методів фінансування внутрішнього державного боргу за участю центрального банку слід віднести:
¾ здійснення емісії грошей;
¾ надання прямих кредитів центрального банку уряду;
¾ залучення внутрішніх позик.
Найпростішим методом фінансування державного боргу є емісія грошей центрального банку, внаслідок якої збільшується обсяг доходів бюджету за рахунок різниці між номінальною вартістю грошей та фактичними затратами на їх виготовлення. Недоліком цього методу є посилення інфляції та знецінення грошей внаслідок зростання кількості засобів платежу в обігу, незабезпечених реальними активами.
Надання прямих кредитів центральним банком уряду є досить простим способом покриття дефіциту державного бюджету. За своєю суттю надання прямих кредитів не відрізняється від емісії грошей і використання цього методу в розвинутих країнах або заборонене взагалі, або здійснюється в межах чітко визначених параметрів (наприклад, для кредитування тимчасового «сезонного» розриву між видатками та надходженнями бюджету). Широкого поширення надання прямих кредитів уряду для покриття дефіциту державного бюджету набуло в країнах, що розвиваються.
Активне застосування цих двох методів не є доцільним, особливо при значній питомій вазі зовнішнього державного боргу, оскільки сплачувати його слід у іноземній валюті.
Важливим джерелом покриття дефіциту державного бюджету є внутрішні державні позики, що мобілізуються шляхом акумулювання тимчасово вільних грошових коштів юридичних та фізичних осіб (банків, фінансових компаній, підприємств, населення) на певний термін на умовах виплати доходу й оформлюються борговими зобов'язаннями держави у безготівковій чи готівковій формі. Важливе значення при цьому має вид джерела фінансових коштів — чи цінні папери уряду розміщуються серед приватних суб'єктів, чи їх купує центральний банк.
При первинному розміщенні державних цінних паперів у центральному банку останній випускає в обіг додатковий обсяг незабезпечених засобів платежу, що призводить до інфляції. Така операція центрального банку є лише прихованою емісією і має ті ж негативні наслідки, що й попередні методи.
Зростання державного боргу і його обслуговування повинно супроводжуватися виробленням ефективної стратегії управління державним боргом. До найважливіших заходів у цій сфері відносять: вироблення стратегії державного запозичення, обслуговування накопиченого державного боргу, аналіз та прогнозування обсягів боргу, оцінка впливу державних запозичень на макроекономічну ситуацію в країні (особливо щодо зовнішнього державного боргу). Управління зовнішнім державним боргом та його обслуговування здійснює Міністерство фінансів України, у складі якого сформовано Головне управління обслуговування зовнішнього державного боргу України.
Національний банк як «банкір уряду» виступає у ролі обслуговуючого банку, в якому зберігаються кошти державного бюджету, і виконує функції платіжного агента уряду. НБУ виконує операції щодо обслуговування зовнішнього державного боргу з метою задоволення поточних потреб уряду в іноземній валюті для виконання зовнішніх фінансових зобов'язань. Окрім того, Національний банк здійснює моніторинг стану загальної зовнішньої довгострокової заборгованості країни і контролює дотримання ліміту державного зовнішнього боргу України, який за поданням Кабінету Міністрів затверджується Верховною Радою України.
Мета управління зовнішнім боргом полягає у забезпеченні за рахунок зовнішніх позик економічного розвитку країни й уникненні при цьому макроекономічних труднощів і проблем платіжного балансу в майбутньому. У світовій практиці оцінка рівня зовнішньої заборгованості країни здійснюється з погляду економічного розвитку держави у зіставленні з основними макроекономічними показниками.
Якщо державний борг зростає швидше, ніж зростає ВВП, то обслуговування державного боргу фактично здійснюється за рахунок зниження життєвого рівня населення. Якщо ж державний борг зростає в умовах падіння ВВП, то наслідки для країни-боржника будуть більш негативними. Накопичення ж боргів з року в рік може спричинити до поступового сповзання країни в боргову кабалу і призвести до втрати країною політичних позицій у світовому співтоваристві.
Важливий напрямок управління державним боргом - це проведення погашення одержаних коштів.
У світовій практиці використовуються декілька способів погашення державного боргу:
1. Проведення передбачених умовами позик виплат основного боргу в установлені строки.
2. Здійснення рефінансування позик.
3. Викуп боргу, або обмін боргових зобов'язань на інші активи, які знаходяться в державній власності.
4. Списання боргу повністю, або частково, яке проводиться за ініціативою боржника та за рішенням кредиторів.
5. Анулювання (повна відмова) від виплати боргу.
Рефінансування державного боргу — це погашення боргу за рахунок коштів, мобілізованих шляхом емісії і розміщення нових боргових цінних паперів або проведення реструктуризації позик. Кожний з названих способів рефінансування боргу має позитивні і негативні сторони. Залучення коштів в процесі розміщення нових боргових цінних паперів держави є більш сприятливим для кредиторів. Адже в такому разі умови і строки погашення боргу не зменшуються.
Разом з тим, такі операції є більш затратними для держави. Негативом в використанні цього способу є і те, що відбувається накопичення боргу. В умовах здійснення незваженої політики управління боргом така тактика може привести до так званої перевернутої піраміди, коли поточні борги погашаються за рахунок нових наростаючих емісій. В кінці-кінців цей спосіб може обернутися тим, що фінансування боргу стає нераціональним і навіть збитковим (в порівнянні з іншими способами) для держави.
Реструктуризація боргу - це угода про прийняття нового плану погашення боргу. Реструктуризація може проводитися різними способами:
1) пролонгації боргу;
2) прийняття нової угоди, що передбачає зміну умов погашення боргу;
3) введення тимчасового мораторію на виплату процентів або частини основного боргу;
4) проведення конверсії боргу.
Конверсія позик - це обмін поточних державних позик на нові зобов'язання. При цьому проводиться зміна первісних умов позики: строків погашення, ставок процентів, способів виплати доходів та ін. Конверсія може бути добровільною, обов'язковою і примусовою.
В разі прийняття примусового варіанту конверсія проводиться тільки в рамках установленого періоду. Використовуються також такі методи рефінансування, пов'язані з конверсією, як консолідація позик (переведення короткострокових зобов'язань в довгострокові) та уніфікація позик (заміна або об'єднання декількох зобов'язань в одну позику).
При проведені конверсії державні органи управління, як правило, намагаються перенести строки погашення позик на більш віддалені періоди. Це досягається, наприклад, шляхом заміни старих боргових цінних паперів новими.
Такі операції є менш затратними з боку організації їх проведення порівняно з емісією і розміщенням нових, не пов'язаних позик та вони є більш складними за виконанням. Адже проведення конверсії позик потребує одержання згоди всіх або більшості кредиторів держави.