Поможем написать учебную работу
Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Тема 4 Відносини власності
4.1. Власність як економічна категорія.
4.2. Суб'єкти і об'єкти власності. Права власності.
4.3. Обєктивна обумовленість різноманітності форм власності
4.4. Роздержавлення та приватизація власності в Україні
4.5. Тенденції розвитку відносин власності в Україні й у світі
4.1. Власність як економічна категорія.
У системі економічних виробничих відносин суспільства основоположними виступають відносини власності. Річ у тім, що будь-яка виробнича діяльність людей починається з відносин власності. Так, щоб розпочати виробництво матеріальних благ необхідно спочатку оволодіти об'єктивними умовами виробництва: землею, засобами і предметами праці. Хто привласнив засоби виробництва, той стає господарем продуктів виробництва, розподіляє їх і обмінює в своїх інтересах. Тому, коли говорять про власність, йдеться в першу чергу проте, кому належать засоби виробництва та вироблений продукт, матеріальні та духовні блага.
Західна економічна наука, беручи до уваги лише юридичний аспект (право володіння, користування, розпорядження), зводить поняття власності до її речових об'єктів і визначає власність як ставлення людини до речей (об'єктів власності). Марксистська політекономія, роблячи наголос на економічну основу (поділ праці, купівля, продаж, спадщина об'єктів власності), визначає власність як певні економічні відносини між людьми з приводу привласнення ними матеріальних благ.
Розглядаючи власність як об'єктивні відносини між людьми з приводу привласнення ними об'єктів власності й, насамперед, засобів виробництва, в її економічному змісті будемо розрізняти два аспекти: а) матеріально-речовий (ставлення людей до об'єктів власності; б) соціально-економічний (відносини між людьми в зв'язку з привласненням ними об'єктів власності).
Зумовлено це тим, що в практичній господарській діяльності тісно переплітаються стосунки між людьми з приводу об'єктів власності зі ставленням людей до самих об'єктів власності, їх використання з найбільшою для себе вигодою. Така вигода може бути досягнута лише тоді, коли господарюючий суб'єкт має право розпоряджатися об'єктом власності, користуватися результатами його функціонування. Тому, розкриваючи економічний зміст власності, можна дати таке її визначення.
Власність це сукупність виробничих відносин між людьми з приводу привласнення ними об'єктів власності, в першу чергу, засобів виробництва, які породжують право володіння, користування й розпорядження цими об'єктами та результатами їх функціонування.
Проте значення власності визначається не лише тим, що вона породжує право володіння, розпорядження й користування, це її зміст у вузькому розумінні. В широкому плані значення власності полягає в створенні соціального середовища, в якому функціонує суспільне виробництво (господарюючі суб'єкти). Конкретно вона визначає:
умови поєднання робітника із засобами виробництва;
відносини між людьми з приводу привласнення засобів і результатів виробництва;
умови розпорядження й використання чинників виробництва.
У всіх цих випадках люди опиняються в певних відносинах один з одним. Отже, зводити відносини власності лише до відносин, які виникають у процесі користування об'єктами власності, означає невиправдане звуження їхнього змісту так само, як і обмеження їх лише відносинами між людьми з приводу привласнення об'єктів власності.
Виходячи з розглянутого, можна дійти висновку, що власність, особливо на засоби виробництва, є основоположною економічною категорією. Саме вона визначає соціально-економічну структуру суспільства, економічне й політичне становище класів, соціальних груп людей і їхні взаємовідносини, бо становить основу всіх виробничих відносин суспільства та визначає їхню суть.
Суб'єкти і об'єкти власності. Права власності.
Суб'єктами власності виступають носії відносин власності, тобто, які перебувають у зазначених відносинах, ті, кого стосуються відносини володіння, користування та розпорядження майном та іншими благами. Основними суб'єктами відносин власності є домогосподарства, підприємства, держава та закордонні суб'єкти (іноземні громадяни, фірма, держава). Окрім того, суб'єктів власності поділяють на: фізичних (приватних) осіб, юридичних осіб, резидентів та нерезидентів тощо.
Соціально-економічні перетворення, пов'язані із сучасною науково-технічною революцію, вносять суттєві зміни у сферу об'єктів та суб'єктів власності.
В умовах інформаційної економіки до об'єктів власності, крім традиційних (засобів і предметів праці, робочої сили та ін.), відносять досягнення науки та інформації. Ті, хто найбільшою мірою стали власниками цих об'єктів, посилили свою економічну могутність, конкурентоспроможність.
Однією з принципово нових важливих рис науки та інформації як об'єктів привласнення є те, що вони, на відміну від традиційних, не можуть тривалий час перебувати у власності окремої фірми, компанії. Крім того, їх носіями не лише з техніко-економічного, а й із соціально-економічного боку певною мірою стають особи найманої праці. Так, в умовах розгортання інформаційної революції зростає інформатизація праці, а її учасниками стає широке коло найбільш висококваліфікованих працівників, які внаслідок цього є носіями нового об'єкта привласнення.
Інформацію, завдяки її специфіці, неможливо відокремити від найманих робітників і службовців, на відміну від засобів виробництва. Тому навіть після роботи вони значною мірою залишаються носіями інформації, знають, як використовувати її в іншій компанії і т.п. Внаслідок цього робітники і службовці певною мірою стають співвласниками даного об'єкта привласнення, що є одним із найвагоміших чинників зростання вартості їхньої робочої сили, а отже, й розміру заробітної плати, а також участі у процесі придбання акцій і привласнення дивідендів.
Це стосується й інтелектуальної власності, яка формується на основі якісно нового елемента системи продуктивних сил, як наука.
Американські науковці розрізняють три основні види інтелектуальної власності: 1) приватна власність, що закріплюється у формі патенту або ліцензії; 2) суспільна власність, яка існує як сума знань та ідей, перебуває у розпорядженні всього суспільства і не може бути закріплена за юридичною особою. При належному обміні інформацією цей вид власності може стати надбанням усього людства; 3) проміжна форма власності, або власність, що «просочується» і являє собою інноваційну науково-технічну інформацію. Її не можна закріпити у формі патентів і ліцензій на тривалий час, оскільки на основі такої інформації можна створити продукцію у зміненому вигляді.
Еволюція об'єктів власності зумовлює глибокі зміни в суб'єктах власності. Ці зміни полягають, насамперед, у тому, що частина висококваліфікованих науковців і спеціалістів, працюючи за наймом у науково-дослідних лабораторіях корпорацій, університетах тощо, паралельно займається підприємницькою діяльністю, організовує свою ризикову, або венчурну, справу. Крім цього, вони можуть працювати за контрактом у кількох фірмах або суміщати роботу за наймом (працювати у науковій лабораторії та викладати в університеті).
Отже, власник такої висококваліфікованої робочої сили, працюючи за наймом, може водночас стати суб'єктом приватної власності (в індивідуальній, якщо сам організовує венчурне підприємство, або в колективній формі, якщо у цьому беруть участь інші науковці та спеціалісти). Така полісуб'єктність певною мірою поширюється і на частину найманих робітників і службовців нижчої кваліфікації, якщо вони стають власниками визначеної кількості акцій фірми.
Рис. 4.1. Типи, види і форми власності.
Ще однією важливою рисою сучасних відносин власності у розвинутих країнах Заходу є, з одного боку, процес певної деперсоніфікації (зменшення частки в руках окремих осіб) крупних капіталістів-власників і перехід її (власності) до рук юридичних осіб (компаній, банків, інших фінансових інститутів). Так, в Японії на початку 90-х років частина юридичних осіб серед власників акціонерного капіталу становила близько 78 %, а з поміж них фінансовим інститутам належало близько 80 % капіталу. У США частка юридичних осіб в акціонерному капіталі майже у два з половиною рази менша.
Персоніфікація власності. З іншого боку, відбувається процес зростання персоніфікації (збільшення частки в руках окремих осіб) власності через механізм придбання акцій. Частково цей процес здійснюється і через пенсійні та страхові фонди. У США, наприклад, кількість пайовиків пенсійних фондів на початку 90-х років становила близько 70 млн. чол. Водночас в управлінні фондами існує висока концентрація влади. Так, незважаючи на те, що у США діє близько 1,5 тис. крупних пенсійних фондів, право схвалювати рішення про інвестиції має невелика група осіб (кількасот чоловік). Купівля акцій частиною трудящих, особливо за пільговими цінами (наприклад, в американській компанії ІБМ наймані робітники і службовці мають право витрачати до 10 % заробітної плати на придбання акцій за цінами, що становлять 85% їхньої ринкової вартості), дає їм змогу в обмежених розмірах привласнювати частину прибутку, частково долає їх відчуженість від засобів виробництва.
Таким чином, по-перше, тих, хто привласнює дану річ (благо, ідею тощо) називають суб'єктами права власності. Суб'єктами права власності можуть бути фізичні особи, групи (об'єднання) людей, держава; по-друге, те, що привласнюється, називають об'єктом права власності. Об'єктами права власності є не лише матеріальні речі, а й різноманітні права, цінні папери, інтелектуальні досягнення тощо; по-третє, кожний об'єкт власності може володіти певним набором прав власності і мірою їх реалізації.
Як правило, серед багатьох прав власності виділяють три основні володіння, розпорядження та використання. Вони становлять ядро власності.
У більш широкому масштабі повна інвентаризація прав власності передбачає такі права власності:
1. На володіння, тобто право виключного фізичного контролю над об'єктом права власності;
2. На користування право особистого використання об'єкта права власності;
3. На розпорядження (управління) право схвалювання власником рішення про те, хто і яким чином даний об'єкт власності може використовувати;
4. На дохід або від попереднього особистого використання обєкта права власності, або від дозволу іншим особам користування ним;
5. На відчуження, споживання марнотратство, зміну або знищення об'єкта права власності;
6. На захист від експропріації об'єкта права власності;
7. На передання об'єкта права власності у тимчасове користування або назавжди (спадщина);
8. На безстроковість, за яким об'єкт права власності належить власнику доти, доки він існує;
9. Заборони шкідливого використання об'єкта права власності:
10. Відповідальність, тобто можливість відчуження об'єкта права власності у разі потреби сплати боргу;
11. На відновлення порушених через певні причини прав субєкта власності.
Суб'єкт власності вважається повноцінним (справжнім) власником, якщо він володіє всіма переліченими правами власності, тобто володіє всім "пучком" прав власності.
4.2. Обєктивна обумовленість різноманітності форм власності
Отже, необхідність існування різних форм власності в сучасній економіці України зумовлена в першу чергу багатоукладністю її перехідного періоду. Але не тільки цим. Світовий і наш "домашній" досвід показує, що визначальною причиною, яка викликає занепад підприємництва, робить економіку неефективною, е відокремлення безпосереднього виробника від засобів виробництва й управління на основі позбавлення його власності на ці засоби та права користуватися результатами своєї праці. Це особливо відчувається тепер, коли практично основним фактором подальшого зростання виробництва все більше стає особистий фактор (людина), бо можливості речового фактору (предмети праці, засоби праці) відносно вичерпа-. ні. Тобто, без суттєвих капіталовкладень, які "з'їдають" ефект, речовий фактор відходить на другий план. Тому позбутися негативних явищ в економічній та інших сферах життя можна, лише усунувши причини, які відірвали виробника від засобів виробництва.
У країнах капіталістичного світу це здійснюється шляхом переходу від індивідуальної приватної власності до групових, колективних форм, що на сучасному етапі після століть панування приватної індивідуальної власності на засоби виробництва є закономірним, об'єктивно необхідним процесом! Тільки так можна забезпечити високий рівень ефективності виробництва.
В СРСР, як було показано вище, практика формування колективних форм власності привела до монопольного зосередження засобів виробництва в руках держави, що породило надмірний централізм в управлінні економікою. За таких умов власність лише формально вважалася суспільною, оскільки розпоряджався нею держапарат. Безпосередні виробники фактично були відокремлені від засобів виробництва та результатів своєї праці. Це підірвало зацікавленість у результатах праці і стало причиною зниження темпів зростання радянської економіки в останні роки її існування.
Природно, що за цих умов Україна, яка успадкувала від СРСР надмірно одержавлену економіку, щоб відродити матеріальні стимули в робітників до високоефективної праці, повинна пройти зворотний (порівняно з капіталістичними країнами) шлях. А саме подолати надмірне усуспільнення відносин власності й створити умови для існування різноманітних форм власності: державних, колективних, приватних.
Необхідність існування різних форм власності в сучасних умовах зумовлюється ще й тим, що по - перше, сьогодні рівень розвитку продуктивних сил і усуспільнення виробництва в різних секторах народного господарства неоднаковий. Ще зберігаються стійкі й значні розриви в технічному рівні на окремих підприємствах у різних галузях, регіонах, умовах праці тощо. По-друге, в міру розвитку НТП відбуваються два взаємопов'язаних процеси - концентрація й спеціалізація. Перший процес зумовлює укрупнення, усуспільнення виробництва. Другий - його диференціацію. Остання відкриває можливості для дрібного виробництва й індивідуальної трудової діяльності.
Щоб уникнути надмірного одержавлення економіки з усіма її негативними наслідками, Україна повинна провести роздержавлення власності, тобто перейти від переважно державної власності до змішаної економіки (багатоукладної), де рівноправними виступають найрізноманітніші форми власності.
4.3. Одержавлення власності, її причини, методи і наслідки.
"Суспільство породжує відомі загальні функції, без яких воно не може обійтися. Призначені для цього люди становлять нову галузь розподілу праці всередині суспільства. Тим самим вони здобувають особливі інтереси також і по відношенню до них з'являється держава...". Ф. Енгельс
Pис. 4.2. Одержавлення та його наслідки
Роздержавлення і приватизація
Роздержавлення - передача майна державного підприємства у володіння, розпорядження та використання трудовому колективу роздержавленого підприємства. Приватизація - передача об'єктів державної власності трудовим колективам, групам осіб та окремим особам
Рис. 4.3. Роздержавлення і приватизаці
4.4. Роздержавлення та приватизація власності в Україні
У попередньому питанні ми з'ясували, що сучасна перехідна економіка України може ефективно функціонувати лише при наявності в ній різноманітних видів і форм власності. Вони передбачені Законом України "Про власність", прийнятим у 1991р. Див. схему 4.1.
Схема 4.1.
Види власності, передбачені Законом України "Про власність"
Кожен з цих видів має різноманітні форми. Зокрема, колективна власність згідно з Законом може бути представлена формами, перерахованими в схемі 4.2.
Схема 4.2. Форми колективної власності
Особливістю вітчизняної економіки є те, що вона (про що мова йшла вище) протягом тривалого часу формувалася як державна. Внаслідок цього держава стала монопольним розпорядником 90-100% виробничих фондів, готової продукції. Вона ж централізовано займалася розподілом робочої сили. За цих умов нові види й форми власності могли виникнути лише в результаті подолання державйого монополізму на власність. Найпростішим, на перший погляд, способом здійснити це є проведення широкомасштабного роздержавлення та приватизації власності. Проте при всій простоті й зрозумілості цього заходу практика показала, що не все так просто в реальній дійсності, як на папері. Виявилося, що роздавати власність у багатьох відносинах складніше, ніж відбирати. Англія, наприклад, затратила десять років, щоб приватизувати лише десять великих державних підприємств.
Тому необхідно спочатку з'ясувати, який зміст вкладається в поняття "роздержавлення" й "приватизація". Термін "роздержавлення" на Заході відомий давно, і вживається він однозначно за змістом - як передача власності з державного сектора в приватний.
У нас, враховуючи суцільний (тобто в усіх сферах) монополізм, зумовлений пануванням державної власності, в поняття роздержавлення вкладається дещо інший зміст. А саме: ліквідація монополії держави. Тобто, перетворення її із засобу придушення недержавних форм розвитку суспільства в орган, який гарантує: а)різноманітніеть форм розвитку економіки, соціально-політичної, духовної та інших сфер; б)передачу власності з державного сектору в приватний (юридичним і фізичним особам). А це означає, що однією з суттєвих сторін роздержавлення є перетворення самої держави.
Тому слід розрізняти роздержавлення й приватизацію. Приватизація - це лише етап роздержавлення, який передбачає передан-ня працівникам символу власності на частину засобів виробництва або продаж їх (в т.ч. цілих підприємств) у приватну власність. Роздержавлення ж повинно розв'язувати більш глибокі завдання: подолання соціально-економічної монополії держави; забезпечення альтернативності трудових відносин замість безальтернативного державного найму; перехід до багатоканального формування економічного регулювання; утворення системи соціальних гарантій і соціального захисту трудящих.
До того ж слід мати на увазі, що роздержавлення повинно передбачити утворення багатоукладної економіки, тобто економіки, в якій співіснують різні форми власності, передбачені Законом "Про власність". А це означає, що воно за своєю суттю передбачає передачу державної власності не лише (і не стільки) громадянам в індивідуальну приватну власність, але й в інші форми володіння. Тому зводити роздержавлення власності до поголовної приватної індивідуалізації (як це практично зараз відбувається в Україні) є, по-перше, звуженням її змісту, а по-друге, - кроком назад, як про це говорилося в попередніх питаннях.
В остаточному підсумку роздержавлення передбачає, що державна власність повинна перейти до рук окремих юридичних або фізичних осіб, що й складає основний зміст приватизації.
Отже, якісне відтворення та більш ефективне використання власності на засоби виробництва на сучасному етапі неможливі без зміни відносин
власності. Тобто, без передачі частини власності з рук держави приватним фізичним та юридичним особам, що передбачає створення прошарку недержавних власників як основи багатоукладної соціальне орієнтованої економіки. Проте слід пам'ятати , що при розподілі державної власності неминучими є соціальні перекоси й конфлікти. Як же уникнути цих соціальних конфліктів і по справедливості (якщо це взагалі можливо) провести роздержавлення й приватизацію власності? В цілому, в суспільній свідомості намітилися три основні підходи (шляхи) до вирішення проблеми роздержавлення й приватизації власності. Перший передбачає звичайну передачу державних підприємств у власність трудових колективів. Другий - розподіл державної власності або певної її частини між усіма членами суспільства. Причому, і перший, і другий підходи передбачають, в основному, безоплатну передачу власності в руки громадян або трудових колективів. В основі третього підходу лежить продаж державної власності громадянам і недержавним юридичним особам. Див. схему 4.3.
Схема 4.3. Шляхи роздержавлення власності
Кожний з цих підходів має свої плюси й мінуси. Так, з передачею підприємств у власність трудових колективів процес роздержавлення й приватизації пішов би досить швидко. Державне майно потрапило б до рук тих, хто працює. В той же час такий підхід може, по-перше, породити соціальну несправедливість, а по-друге, не гарантує в майбутньому ефективне функціонування роздержавлених засобів виробництва. В чому криються корені соціальної несправедливості при такому підході? Річ у тім, що об'єкти, що підлягають роздержавленню й приватизації, нерівноцінні. Є підприємства з фондоозброєністю 2-3 млн. грн. на працюючого, а є - з фондоозброєністю 20-30 млн. грн. Трудові колективи з передачею таких різних підприємств у власність відразу потрапляють у нерівні соціальні умови. Якщо роздавати державні об'єкти у власність тільки тим, хто на них працює, то що тоді отримають люди, зайняті в невиробничій сфері (вчителі, лікарі військовослужбовці та інші працівники державних підприємств, які не підлягають роздержавленню) і ті, хто взагалі не працює?
Існує думка, що перетворення підприємства з державного в колективне породжує інтерес усього колективу до високопродуктивної діяльності. Проте це не так. Припустимо, що підприємство стало колективним (безоплатною передачею або іншим шляхом). Кому належать обладнання, верстати, будівлі і т.д.? Всім і нікому .зокрема. Але ж тоді виходить те, що й було, тільки на іншому рівні. В таких умовах з'являється інтерес не до більш ефективної діяльності, а до вигідного розподілу прибутку. Така форма приватизації знову відокремлює працівника від засобів виробництва, спрямовує його інтереси не у виробниче, а у розподільче, споживче русло. При виникненні питання розподілу колективного прибутку - на розвиток виробництва з метою одержання в майбутньому більшого прибутку чи на підвищення оплати праці, в умовах суспільного ринкового дефіциту та підвищення цін, воно вирішується однозначно, за принципом: "краще синиця в руках, ніж журавель у небі".
Інший підхід, який передбачає розподіл власності між усіма громадянами, здавалося б, усуває ці недоліки. Але й тут є проблеми. Чого ми всі чекаємо від приватизації? Передбачається, що роздержавлення й приватизація власності забезпечують підвищення ефективності виробництва внаслідок відродження в людини стимулів до праці, появи в економіці суб'єктів, орієнтованих на привила "ринкової гри". А це, в свою чергу, повинно забезпечити й більш високий рівень життя. Що ж може дати в такому розумінні приватизація шляхом розподілу власності між громадянами на паї? Виявляється, дуже мало, тому що зрівняльний розподіл прав на державне майно не піднесе у народі дух підприємництва. Окрім цього, слід задуматися про гігантську масу зусиль (матеріальних, організаційних, моральних), які знадобляться, щоб кожному вручити його пай, привести якось усю систему в рух, страхуватися від зловживань. У країні нікому буде займатися на той час творчою діяльністю - всі будуть безпосередньо зайняті розподілом і перерозподілом паїв. Для злодіїв і шахраїв такий підхід до роздержавлення й приватизації власності держави буде лише знахідкою, про що свідчить досвід країн Східної Європи, які спочатку так спробували вирішувати цю проблему, а також наш досвід з приватизаційними паперами. Закон про них було прийнято ще в березні 1992 p., але й до цього часу ефективного механізму їх використання не вироблено.
У межах другого підходу сьогодні, згідно з Законом "Про приватизацію майна державних підприємств", пропонується механізм "поділу" через приватизаційні майнові сертифікати, які визначають частку кожного громадянина України в державному Майні, що підлягає приватизації. Цей шлях, на думку авторів, повинен за короткий час створити мільйони нових власників - опору ринкових перетворень. Але й це стало черговим міфом. Тому що, по-перше, на порожній ринок було викинуто величезну кількість потенційних купівельних платіжних засобів, що неминуче підштовхнуло інфляцію. По-друге, мізерна вартість приватизаційного сертифіката (1050000крб.) при високій інфляції лише номінальне збільшила кількість власників. Реально населення ще більше убожітиме, бо не буде вже суспільних фондів споживання, безоплатного навчання й охорони здоров'я, пільгових санаторних путівок тощо. По-третє, трудові колективи будуть оподатковані дивідендним податком, який вони повинні будуть сплачувати невідомим і непотрібним для них власникам приватизаційних паперів, прихованих вивісками інвестиційних або страхових фондів.
Нарешті, третій підхід - продаж державної власності громадянам - ці недоліки неначе долає. Частина грошей, витрачена на придбання власності, вилучається з грошового обороту. Та й ставлення до придбаного на "свої кровні" майна, зрозуміло, буде іншим, ніж до майна, отриманого безкоштовно. Чи є мінуси в такому підході? Так, вони в тому, що, по-перше, роздержавлення при викупі не можна здійснити швидко, а по друге, гостро виникає проблема оцінки майна, яке продається. Суть першої проблеми в тому, що бажаючих купити об'єкти державної власності може бути дуже багато, але достатні фінансові ресурси є не у scixt34}. Отже, звужується соціальна база цього процесу. Поки буде йти процес первісного нагромадження капіталу, який може тривати багато років, "командні висоти" будуть залишатися в руках держави, що природно, не зовсім бажано, або перейдуть у руки кримінального капіталу, що практично й відбувається. Суть другої проблеми в тому, що практично не існує служби, яка б добросовісно й швидко могла зробити оцінку майна, що приватизується.
Способи приватизації
Проте в межах названих підходів (шляхів) проблема роздержавлення й приватизації може вирішуватися. Складнощі, звичайно, є але є й
шляхи їх подолання. Зокрема, в Законі "Про приватизацію майна державних підприємств" взято за основу третій підхід, доповнений елементами першого й другого. Він передбачає такі способи приватизації для різних груп об'єктів:, викуп об'єктів малої приватизації товариствами покупців; викуп державного майна підприємства за альтернативним планом приватизації; викуп державного майна, зданого в оренду; продаж на аукціоні та за конкурсом; продаж акцій відкритих акціонерних товариств. Перераховані способи не виключають й інші, якщо вони не суперечать чинному законодавству.
Викуп об'єктів малої приватизації - це спосіб приватизації, за яким власником об'єкта стає товариство покупців, створене його працівниками. Цей спосіб не передбачає конкуренції покупців.
Викуп державного майна підприємства згідно з альтернативним планом приватизації - спосіб приватизації, за яким власником об'єкта (або його частки) стає товариство покупців, яке запропонувало план, альтернативний тому, що розробила комісія з приватизації.
Викуп державного майна, зданого в оренду - спосіб, за яким власником об'єкта стає орендар відповідно до договору оренди.
Продаж на аукціоні та за конкурсом - спосіб, за яким власником об'єкта стає покупець, котрий запропонував у ході аукціону максимальну ціну, або на конкурсі - найкращі умови подальшої експлуатації об'єкта, а за рівних умов - найвищу ціну.
Продаж акцій відкритих акціонерних товариств - спосіб, за яким власниками акцій державних підприємств, перетворених у відкриті акціонерні товариства, на конкурсних засадах стають ті покупці, які запропонували найвищу ціну за найбільшу кількість акцій після реалізації частини їх на пільгових умовах.
Якщо на перших етапах роздержавлення власності переважали способи, що передбачали передачу об'єктів державної власності трудовим колективам, то сучасний етап (1995-97 pp.) характерний тим, що пріоритет надається продажу державного майна на аукціонах та за конкурсом.
Роздержавлення власності, яке йде повним ходом у сучасній Україні, закладає фундамент її економічної системи, її економічний базис. Отже, по-перше, тривалість цього процесу визначає час перебування України в перехідному періоді. По-друге, від того, до чиїх рук потрапить власність, залежатиме, з одного боку, чи відбудеться Україна як незалежна держава, а з іншого,- на чию користь працюватиме економіка - на народ України чи на мафіозні структури, які зараз гарячкове скуповують державне майно й пнуться до влади.
4.5. Приватизація: суть, принципи, види і методи здійснення.
Проте в межах названих підходів (шляхів) проблема роздержавлення й приватизації може вирішуватися. Складнощі, звичайно, є але є й шляхи їх подолання. Зокрема, в Законі "Про приватизацію майна державних підприємств" взято за основу третій підхід, доповнений елементами першого й другого. Він передбачає такі способи приватизації для різних груп об'єктів:, викуп об'єктів малої приватизації товариствами покупців; викуп державного майна підприємства за альтернативним планом приватизації; викуп державного майна, зданого в оренду; продаж на аукціоні та за конкурсом; продаж акцій відкритих акціонерних товариств. Перераховані способи не виключають й інші, якщо вони не суперечать чинному законодавству. Викуп об'єктів малої приватизації - це спосіб приватизації, за яким власником об'єкта стає товариство покупців, створене його
працівниками. Цей спосіб не передбачає конкуренції покупців. Викуп державного майна підприємства згідно з альтернативним планом приватизації - спосіб приватизації, за яким власником об'єкта (або його частки) стає товариство покупців, яке запропонувало план, альтернативний тому, що розробила комісія з приватизації. Викуп державного майна, зданого в оренду - спосіб, за яким власником об'єкта стає орендар відповідно до договору оренди. Продаж на аукціоні та за конкурсом - спосіб, за яким власником об'єкта стає покупець, котрий запропонував у ході аукціону максимальну ціну, або на конкурсі - найкращі умови подальшої експлуатації об'єкта, а за рівних умов - найвищу ціну. Продаж акцій відкритих акціонерних товариств - спосіб, за яким власниками акцій державних підприємств, перетворених у відкриті акціонерні товариства, на конкурсних засадах стають ті покупці, які запропонували найвищу ціну за найбільшу кількість акцій після реалізації частини їх на пільгових умовах. Механізм приватизації державної власності з використанням приватизаційних сертифікатів (ваучерів) наводиться у схемі 4.4.
Схема 4.4. Принципова схема приватизації
Якщо на перших етапах роздержавлення власності переважали способи, що передбачали передачу об'єктів державної власності трудовим колективам, то сучасний етап (1995-97 pp.) характерний тим, що пріоритет надається продажу державного майна на аукціонах та за конкурсом. Роздержавлення власності, яке йде повним ходом у сучасній Україні, закладає фундамент її економічної системи, її економічний базис. Отже, по-перше, тривалість цього процесу визначає час перебування України в перехідному періоді. По-друге, від того, до чиїх рук потрапить власність, залежатиме, з одного боку, чи відбудеться Україна як незалежна держава, а з іншого,- на чию користь працюватиме економіка - на народ України чи на мафіозні структури, які зараз гарячкове скуповують державне майно й пнуться до влади.
4.6. Тенденції розвитку відносин власності в Україні й у світі
На сучасному етапі людство в своєму розвитку вступило в таку фазу, коли досягнутий рівень добробуту може підтримуватися й зростати лише за умови зростання самостійності, підвищення відповідальності, активної участі у схваленні рішень і зацікавленості в результатах праці безпосередніх робітників головного фактора виробництва. Це об'єктивно вимагає передачі хоча б частини прерогатив власника особам найманої праці, перетворення їх на співвласників та співуправителів виробництва. Тобто, необхідно подолати те відокремлення працівника від засобів виробництва, яке породжується не лише персоніфікованою приватною капіталістичною власністю, а й соціалістичною загальнонародною, державною власністю на основні засоби виробництва.
Для України, яка розбудовується на засадах ринкової економіки, проблемою номер один стало реформування відносин власності на засоби виробництва. А сталося це тому, що в Україні, яка в складі Радянського Союзу протягом тривалого часу будувала соціалізм, склалася своєрідна структура власності, в якій переважали її суспільні форми.
Така структура власності формувалась під впливом вимог концепції побудови соціалізму, яка передбачала, що:
а) соціалізм повинен довести свої переваги перед капіталізмом, на зміну якому він приходить, вищим рівнем продуктивності праці;
б) високий рівень продуктивності праці може забезпечити лише велике виробництво, яке має низку суттєвих економічних переваг перед дрібним виробництвом;
в) найсприятливішим середовищем для зростання продуктивності праці може бути лише суспільна власність на засоби виробництва, яка відкриває простір для розвитку продуктивних сил, бо дає можливість свідомо підтримувати відповідність між виробничими відносинами й продуктивними силами.
Рис. 4.4. Структура власності в Україні до 1991 р.
Практика побудови соціалізму в СРСР певною мірою підтвердила справедливість такої концепції.
Проте в ході формування основ соціалістичного суспільства були допущені суттєві помилки, найважливішою з яких була підміна суспільної власності державною, унаслідок чого фактично право розпорядження народною власністю перейшло до рук державного бюрократичного апарату, а безпосередній виробник поступово втратив з нею зв'язок. Так власність стала «нічийною», а працівник відокремленим від засобів виробництва, хоча формально він залишався їх співвласником.
Надмірне одержавлення власності породило багато негативиих наслідків у всіх сферах життєдіяльності суспільства. В економічній сфері це ігнорування особистих інтересів трудівників і відчуження їх від власності, що підривало стимули до високоефективної праці; підміна загальнонародних інтересів відомчими, індивідуальними, що породжувало неефективне, а іноді й шкідливе використання загальнонародних коштів, марнотратство; невиправдано надмірне обмеження ринкового механізму державним регулюванням, що вплинуло зрештою на темпи економічного зростання.
Ринкова трансформація економіки передбачає насамперед реформування відносин власності, переходу від державної до приватної власності, і насамперед, суттєвого відродження на новій основі приватної власності на засоби виробництва. Останє здійснюється завдяки роздержавленню власності та приватизації підприємств.
Економіка, до якої прямує Україна в процесі ринкової трансформації, грунтується на співіснуванні різноманітних форм власності: суспільної (державної), приватної, спільної, групової, колективної тощо. Головне завдання цього процесу подолання відокремлення безпосереднього виробника (робітників) від засобів виробництва і його результатів.
Процеси трансформації відносин власності здійснюються не лише в постсоціалістичних країнах, а й в інших, що розвиваються, і країнах з розвинутою ринковою економікою.
У країнах розвинутого капіталізму це здійснюється шляхом переходу від індивідуальної приватної власності до групових, колективних форм, що на сучасному етапі після століть панування приватної індивідуальної власності на засоби виробництва є закономірним, об'єктивно необхідним процесом. Тільки так можна забезпечити високий рівень ефективності виробництва.
У СРСР та інших постсоціалістичних країнах формування колективних форм власності призвело до монопольного зосередження засобів виробництва в руках держави, що породило надмірний централізм в управлінні економікою. За таких умов власність лише формально вважалася суспільною, оскільки розпоряджався нею держапарат.
Природно, що за цих умов Україна, яка успадкувала від СРСР надмірно одержавлену економіку, щоб відродити матеріальні стимули в робітників до високоефективної праці, повинна пройти зворотний (порівняно з капіталістичними країнами) шлях. А саме, подолати надмірне усуспільнення відносин власності й створити умови для існування різноманітних форм власності: державних, колективних, приватних.
Необхідність існування різних форм власності в сучасних умовах зумовлюється ще й тим, що по-перше, сьогодні рівень розвитку продуктивних сил і усуспільнення виробництва в різних секторах народного господарства неоднаковий. Ще зберігаються стійкі й значні розриви в технічному рівні на окремих підприємствах у різних галузях, регіонах, умовах праці тощо.
По-друге, в міру розвитку НТП відбуваються два взаємозв'язаних процеси концентрація й спеціалізація. Перший процес зумовлює укрупнення, усуспільнення виробництва, другий його диференціацію. Остання відкриває можливості для дрібного виробництва й індивідуальної трудової діяльності.
Отже, щоб уникнути надмірного одержавлення економіки з усіма її негативними наслідками, Україна повинна провести роздержавлення власності, тобто перейти від переважно державної до змішаної (багатоукладної) економіки, де рівноправними виступають найрізноманітніші форми власності.