Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Харківський національний університет
імені В.Н.Каразіна
КАЛІНІЧЕНКО ОЛЬГА ВАСИЛІВНА
УДК 821.161.2 Підм. 7
НОВЕЛИ В. ПІДМОГИЛЬНОГО: ЖАНРОВО-СТИЛЬОВА СВОЄРІДНІСТЬ
10.01.01 – українська література
Автореферат
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук
Харків - 2001
Дисертацією є рукопис
Робота виконана в Харківському національному університеті імені В.Н.Каразіна, Міністерство освіти і науки України
Науковий керівник доктор філологічних наук, професор Голубєва Зінаїда Сергіївна, Харківський національний університет імені В.Н.Каразіна, професор кафедри історії української літератури
Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор Агеєва Віра Павлівна, Національний університет “Києво-Могилянська академія”, професор кафедри філології кандидат філологічних наук, доцент Балабуха Кім Хомич, Харківський державний педагогічний університет імені Г.С.Сковороди, професор кафедри української та світової літератури
Провідна установа Дніпропетровський національний університет, кафедра української літератури, Міністерство освіти і науки України, м.Дніпропетровськ
Захист відбудеться 25.09.2001 року о 12 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 64.051.07 Харківського національного університету імені В.Н.Каразіна за адресою: 61077, м.Харків, площа Свободи, 4, ауд. ІІ-37.
З дисертацією можна ознайомитись у Центральній науковій бібліотеці Харківського національного університету імені В.Н.Каразіна за адресою: 61077, м.Харків, площа Свободи, 4.
Автореферат розісланий 22.08.2001 року
Учений секретар
спеціалізованої вченої ради ГноєваН.І. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Творча спадщина Валер'яна Підмогильного – талановитого прозаїка, публіциста, перекладача, активного представника літературного життя України 20-х – поч. 30-х років ХХ ст. – одне із значних мистецьких явищ. В.Підмогильний з тих небагатьох українських художників слова, хто не намагався і не робив спроб “узгодити” свою творчість з панівною ідеологією того часу. Він писав так, як розумів справжнє призначення художньої літератури. Саме тому Ю.Шерех, здається нам, справедливо назвав Валер'яна Підмогильного: “<…> одним, може, єдиним справді великим українським прозаїком – не в тому сенсі, що не писав віршів, а в тому сенсі, що його проза була справді прозою”.
Актуальність дослідження зумовлена поглибленим осмисленням закономірностей літературного процесу двадцятих років ХХ століття, необхідністю заповнити “білі плями” в історії української літератури і докладним вивченням творчості самого В.Підмогильного.
Література періоду кінця ХІХ – поч. ХХ століття з його переломними зрушеннями в усіх сферах людського існування знає чимало спроб осягнути феномен людини в усій складності духовного й біологічного, індивідуального й загальнолюдського, свідомого й підсвідомого, особистості та суспільства, громадянина й держави. Саме такі тенденції простежуються в європейській (Е.Ремарк, Р.Роллан, С.Цвейг, Г.Фаллада), російській (Л.Андреєв, В.Короленко) та українській літературі зазначеного періоду (О.Кобилянська, М.Коцюбинський, А.Тесленко, І.Франко). Особливо це помітно у творчій практиці літературного покоління “розстріляного відродження” – письменників 20-х років.
Спадщина Валер'яна Підмогильного, зокрема його новели – самобутнє явище, своєрідний синтез глибокого національного світовідчуття та засвоєння новітньої естетичної думки Європи, оригінального художнього відтворення морально-етичної концепції, своєрідності його поетики.
Останнім часом спадщина прозаїка різноаспектно досліджується вітчизняними науковцями. Проте, навіть з урахуванням зробленого вченими, осмислення жанрово-стильової своєрідності новел В.Підмогильного залишається актуальним і конче доцільним з погляду всебічного вивчення історії української літератури ХХ століття.
Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами.
Дисертація виконана на кафедрі історії української літератури Харківського національного університету імені В.Н.Каразіна, узгоджена з науковим планом кафедри, загальним профілем досліджень та навчальною програмою висвітлення цілої низки проблем літературного процесу минулого століття, зокрема такої, як жанрово-стильове різноманіття української прози ХХ століття.
Предметом даного дослідження є новелістика В.Підмогильного, яка розглядається в контексті української малої прози 20-х років та світової літератури.
Основною метою дисертації є осмислення жанрової своєрідності малої прози В.Підмогильного та її поетики.
При цьому ставилося завдання:
- з'ясувати співвіднесеність змістовно-структурних особливостей новел письменника з типологічно близькими жанрами в українській і світовій літературі;
- схарактеризувати психологізм новелістики В.Підмогильного;
- визначити тип героя його творів;
- показати, яким шляхом В.Підмогильний пробував оновити поетику новели.
Методи дослідження: поєднання системного аналізу з філософським, історико-соціальним та порівняльно-описовим.
Теоретико-методологічною основою дисертації є принципи сучасного літературознавства щодо аналізу літературного явища як феномену, який може бути розглянутий з різних точок зору. Використовуються елементи традиційного пообразного, ідейно-тематичного та філософського аналізу, який знаходимо в наукових працях відомих літературознавців та філософів В.Агеєвої, О.Білецького, Ф.Білецького, Г.Гауптмана, Г.Гегеля, М.Гейдегера, Т.Гундорової, І.Денисюка, В.Дончика, М.Жулинського, С.К'єркегора, П.Лакизи, В.Мельника, Н.Михайловської, Р.Мовчан, М.Наєнка, Д.Наливайка, Ф.Ніцше, Л.Новиченка, С.Павличко, М.Тарнавського, М.Ткачука, В.Фащенка, І.Франка, З.Фрейда, О.Черненко, А.Шопенгауера та ін.
Наукова новизна. Дисертаційне дослідження є спробою системного дослідження художнього світу, жанрово-стильових особливостей новел В.Підмогильного в контексті світової літератури, зокрема своєрідності сюжетів, композиції, характеру конфліктів, особливостей морально-етичної позиції автора тощо. По-новому розглядається дискурс і діалогічність новел В.Підмогильного, що дає можливість показати художню самобутність і новаторство митця в жанрі новели.
Практичне значення одержаних результатів. Подані в дисертації матеріали можуть бути використані в курсі “Історія української літератури” та спецкурсі “Новелістика Валер'яна Підмогильного”, творчість якого вивчається не тільки у вузах, а й у середній школі. Подані спостереження та висновки дослідження можуть бути корисними при написанні праць з історії української новелістики, підручників та навчальних посібників.
Апробація дисертаційної роботи. Праця обговорена й схвалена на засіданнях кафедри історії української літератури філологічного факультету Харківського національного університету імені В.Н.Каразіна, на Міжнародних наукових конференціях ХНУ імені В.Н.Каразіна (1999, 2000) та на Міжвузівській науковій конференції (Одеський університет, Одеса, 2000). Основні положення та результати дослідження викладені в трьох публікаціях.
Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаної літератури (259 найменувань). Загальний обсяг роботи 171 сторінка: 152 сторінки основного тексту та 19 сторінок бібліографії.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У вступі обґрунтовується вибір теми дисертаційного дослідження, визначаються новизна, актуальність, мета і завдання роботи, окреслено методологічні й теоретичні засади роботи, апробація та практичне значення, а також подаються публікації з теми дисертації.
Перший розділ – “Шляхи модернізації новели першої третини ХХ століття” – складається з трьох частин. У першій частині розділу – “Імпресіонізм в українській літературі кінця ХІХ – початку ХХ ст.” –визначається місце імпресіонізму в українській літературі кінця ХІХ – початку ХХ століття. У цей час наявне протистояння старої та нової естетики, реалізму й модернізму, зумовлене пошуками шляхів оновлення української літератури, спроб звільнення її від невластивих мистецтву обов'язків, тягаря просвітянства й очевидної політичної заангажованості, що дало сильний імпульс для появи й утвердження якісно нових тенденцій мистецької творчості в усіх її різновидах. Особливо помітною є увага до питань форми, засобів характеротворення тощо.
Разом із збагаченням традиційної реалістичної поетики з'являються й утверджуються нові школи, літературно-мистецькі та художньо-стильові напрямки (імпресіонізм, екзистенціалізм, експресіонізм, футуризм та інші). Однак цілком відмовитися від усталених стереотипів минулого, перевірених досвідом багатьох художників слова, новому поколінню, не вдалося, бо “<…> існує зв'язок стилю з ідейно-змістовими основами як окремих творів, так і цілих течій та напрямів, існує й остаточна обумовленість його соціально-історичними і загальнокультурними факторами”.
Український модернізм утверджувався в полеміці з послідовними прихильниками традиційного розуміння мети й призначення літератури, серед яких були такі авторитети, як І.Франко, М.Грушевський, С.Єфремов та ін. Треба відзначити, що аргументи названих та декотрих інших захисників реалізму були переконливими, оскільки базувалися на міцному апробованому художньому підґрунті (О.Кобилянська, М.Коцюбинський, В.Стефаник, І.Франко, Т.Шевченко та ін.).
Не оминула модернізація і малої української прози. Як справедливо відзначає відомий літературознавець І.Денисюк, кінець ХІХ – початок ХХ ст. був періодом напрочуд щедрим на самобутні письменницькі таланти, у творчому доробку яких новелістика посідала чільне місце. Аналізуючи новели таких майстрів художнього слова, як І.Франко, Леся Українка, В.Стефаник, О.Кобилянська, М.Коцюбинський, М.Черемшина та ін., дослідник визначає такі жанрові різновиди малої прози, як психологічна новела з внутрішнім сюжетом, новела подієва, новела настрою, новела-монолог. Проблемам новелістики присвячує ґрунтовні монографії В.Фащенко (“Новела і новелісти: Жанрово-стильові питання” (1917 – 1967), 1968, “Із студій про новелу: Жанрово-стильові питання”, 1971).
Слід відзначити, що в названих та інших працях про українську новелу модерністські тенденції розглядалися тільки в критичному плані, бо термін модернізм у радянські часи був синонімом занепадницьких течій і шкіл у літературі капіталістичного суспільства.
У 90-х – 2000-х роках з'явилося кілька серйозних наукових праць про український модернізм – монографії В.Агеєвої “Українська імпресіоністична проза” (1994), Т.Гундорової “ПроЯвлення Слова. Дискурсія раннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація” (1997), С.Журби “Художній світ української імпресіоністичної повісті 20-х років ХХ століття” (2000), Ю.Кузнецова “Імпресіонізм в українській прозі кінця ХІХ – поч. ХХ ст. (Проблеми естетики і поетики)” (1995); В.Мельника “Суворий аналітик доби: Валер'ян Підмогильний в ідейно-естетичному контексті прози першої половини ХХ століття” (1994), Н.Михайловської “Трагічні оптимісти. Екзистенційне філософування в українській літературі ХІХ – першої половини ХХ ст.” (1997), М.Наєнка “Українське літературознавство: Школи, напрями, тенденції” (1997), С.Павличко “Дискурс модернізму в українській літературі” (1999), О.Черненко “Експресіонізм у творчості Василя Стефаника” (1989) та ін. У цих та ще кількох не названих тут дослідженнях на сьогодні досить ґрунтовно охарактеризовано найсуттєвіші прикмети та риси українського модернізму першої третини ХХ століття й водночас зроблено спробу пояснити причини його недовговічності, швидкоплинності.
Найістотнішою помилкою наших модерністів різних ґатунків, мабуть, було те, що їхні теоретики, як слушно відзначає С.Павличко, відкидали набутки своїх попердників, навіть такий послідовний поборник модерну, як Ігор Костецький, змушений був зрештою визнати, що український модернізм не витримав випробування часом, не вивів нашу літературу до світового визнання. Але в 20-і роки модерні напрямки здавалися перспективними й ніби засвідчували початок нового періоду в історії української літератури, хоч був він складним і суперечливим.
У новітніх літературознавчих дослідженнях йдеться про наявність у В.Підмогильного елементів імпресіоністичної (С.Журба “Художній світ української імпресіоністичної повісті 20-х років ХХ століття (2000)) та екзистенціональної поетики (Н.Михайловська “Трагічні оптимісти: Екзистенційне філософування в українській літературі ХІХ – першої половини ХХ ст.” (1997), І.Михайлин “Головна філософська проблематика художньої прози Валер'яна Підмогильного” (1999), Ю.Шерех “Пороги і Запоріжжя” (1998)), хоча в малій прозі він залишився переважно реалістом, талановитим продовжувачем кращих традицій української класичної літератури.
Другу частину першого розділу – “Творчість Валер'яна Підмогильного як об'єкт наукового дослідження” – присвячено огляду літератури із зазначеної теми. Від початку літературної діяльності твори В.Підмогильного привертали увагу багатьох критиків і дослідників. Серед прижиттєвих відгуків, рецензій та розвідок про Валер'яна Підмогильного слід згадати публікації М.Доленга, О.Дорошкевича, П.Єфремова, С.Єфремова, М.Зерова, П.Колесника, В.Коряка, П.Лакизи, М.Мотузки, А.Музички, М.Муся, А.Ніковського, І.Оришкевича, В.Поліщука, М.Степняка, А.Хуторяна, Ф.Якубовського та багатьох інших.
Ще тоді були закладені засади справді літературознавчого аналізу художніх набутків письменника. Однією з перших спроб об'єктивної оцінки В.Підмогильного можна вважати рецензію В.Поліщука, який писав, що письменник добре знає сучасне життя, уміє аналізувати його. Критики 20-х років відзначали непересічність таланту В.Підмогильного. Так, М.Доленго назвав Валер'яна Підмогильного талановитим, своєрідним прозаїком. Переважна більшість критиків так само була одностайною у визнанні беззаперечної обдарованості В.Підмогильного, виразній художності його творів. Але в ті ж 20-ті роки утвердилася й набула сили “критика”, яка призвела до фізичного знищення письменника, тривалого замовчування його імені та спотвореного витлумачення сутності його творчості. Тільки після посмертної реабілітації Валер'яна Підмогильного (1956) починається його повернення в історію української літератури.
Інтерес до всієї літератури 20-х – 30-х років помітнішає в кінці 60-х років. Проте, навіть у цей період творчість Валер'яна Підмогильного не популяризувалася і не вивчалася в середній та вищій школах радянської України. Лише в поодиноких наукових дослідженнях аналізуються окремі твори В.Підмогильного (З.Голубєва, М.Левченко). Значно більше щодо осмислення спадщини В.Підмогильного було зроблено вченими української діаспори (Ю.Бойко, Г.Костюк, М.Тарнавський, Ю.Шерех), а також зарубіжними українознавцями (М.Ласло-Куцюк), але їхні праці стали відомими в нас тільки після проголошення незалежності України.
На сучасному етапі творчість прозаїка досліджується багатьма вітчизняними науковцями, серед яких особливо вагомими є праці В.Агеєвої, О.Гриценка, К.Дуба, С.Журби, Л. Коломієць, В. Мельника, Н. Михай-ловської, Р. Мовчан, С. Павличко, Л. Череватенка, В. Шевчука та ін.
У третій частині першого розділу – “Філософсько-мистецькі погляди В.Підмогильного” – розглядаються проблеми становлення філософсько-естетичних поглядів письменника, які сформувалися завдяки доброму освоєнню ним європейської художньої класики і філософії. Перекладаючи французьких митців (Вольтер, Дідро, Руссо, Мопассан, Франс та ін.), В. Підмогильний не тільки критично осмислював художні набутки, а й поступово вибудовував концепцію власного світобачення і мистецької техніки. Його “вольтер'янство”, у якому вирує дух трагедійного вільнодумства й антиклерикальної сардонічності, не є тільки виявленням захоплення, любові до французької літератури. У новелістиці В. Підмогильного відчутні елементи німецького песимізму, зокрема теорій А. Шопенгауера та Ф. Ніцше. Проголошена Ф.Ніцше ідея смерті Бога як морального абсолюту, як генеруючого начала високої людської гідності та єдності моралі-свідомості-діяльності не могла не зацікавити В. Підмогильного, підтвердженням чого можуть бути такі твори, як “Старець”, “Собака”, “В епідемічному бараці”.
Ніцшеанський ракурс дослідження письменником певних політико-культурних і соціально-духовних проблем 20-х років поєднувався з теоретичними засадами інших філософських шкіл, зокрема фрейдизмом. Таке поєднання найбільш очевидне в новелі “З життя будинку” (1933) та в “Повісті без назви” (1934). Валер'ян Підмогильний був переконаний, що справжнє мистецтво зобов'язане не просто стояти “на варті страждання”, а боронити світ, захищати людину. Це прагнення в його новелах виявлене досить виразно.
У своїй новелістиці В.Підмогильний реалізував сказане на диспуті 1925 року щодо необхідності збереження кращих літературних традицій минулого. У переважній більшості його творів зберігаються традиційні ознаки цього жанру (лаконізм, строга й усталена композиція з яскраво вираженою кульмінацією, контраст чи паралелізм сюжетних мотивів, вишуканість художніх засобів, мінімум персонажів, високий динамізм сюжетної дії, несподівана, часто драматична кінцівка). Та разом з цим В.Підмогильний збагачує новелу, вводячи в її поетику елементи психоаналізу, імпресіоністичного та екзистенціального осягнення складних життєвих проблем періоду революції та громадянської війни, а точніше сказати – доби суцільної руйнації усталеного життя не тільки економічного, а й духовного. В.Підмогильний, не залишаючись у рамках однієї якоїсь стильової школи чи напрямку, використовував усе, що здавалося йому найбільш продуктивним і доцільним для реалізації власної мистецької концепції людини і світу. Зображення внутрішнього стану людини, вибитої з нормальної життєвої колії в новелах В.Підмогильного було правдивим й оригінальним, чого не помітила (чи не хотіла помітити) “правовірна” марксистська критика. Для його розповіді характерна двоплановість, при якій почасти зберігається зображення сфери ірреального, наявність архаїчних інстинктів, непередбачувальних емоцій. Така форма викладу була потрібна митцеві для утвердження художніми засобами переконання, що суспільне буття формує лише зовнішню свідомість людини, однак керується вона у своїх діях фактично неконтрольованими внутрішніми імпульсами. Саме таким чином Валер'ян Підмогильний реалізовував учення З.Фрейда.
В.Підмогильний не випадково почав з малої прози, яку можна вважати своєрідною школою вироблення власної манери художнього відтворення світу і людини. Його новелістика представлена розмаїтими жанровими різновидами – від коротенької новелетки (“Дід Яким”, “На іменинах”, “За день”) до розгорнутої, близької до повісті розповіді (“Третя революція”, “Проблема хліба”). Твори Валер'яна Підмогильного є об'єктивним і чесним зображенням дуже складного й суперечливого життя трагічних років громадянської війни та голоду.
У другому розділі дисертації – “Герой та його оточення в зображенні В.Підмогильного” – мовиться про те, що письменник пізнавав людину в складних умовах становлення досі незнаних форм життя через її думки, почуття, прагнення та дії. Він намагався осягнути при цьому такі проблеми, як сенс буття, людина і світ, які взагалі були головним об'єктом творчості прозаїка.
У своїх новелах В.Підмогильний прагнув збагнути й художньо змалювати людину конкретної історичної епохи, бо усвідомлював, що концепція людини і світу постійно змінюється, що зміни в житті суспільства часом кардинально, а здебільшого непомітно змінюють світогляд, психологію і навіть побутові звички окремої особистості.
Саме під таким кутом Валер'ян Підмогильний і змальовує свого героя – людину першої третини ХХ століття, при цьому особливо ретельно досліджує внутрішній світ персонажів і через їх думки, почуття, настрої показує сприйняття звичайною людиною таких історичних подій, як революція та громадянська війна (“Третя революція”, “Гайдамака”, Повстанці”, “Іван Босий”). Людина складної доби суспільних потрясінь зображується новелістом найчастіше не в її зовнішніх проявах, а через духовність, емоційне сприйняття цих подій, бо вона тільки свідок, а не активний учасник баченого й пережитого. Революційні події, хаос в Україні, невпевненість, зневіра людей у завтрашньому дні, породили, зазначає новеліст, нову особистість – людину з розколотою, роздвоєною психікою.
Підвищена увага до проблеми смислу життя у Валер'яна Підмогильного пояснюється намаганням письменника зобразити окремого індивіда як частину всесвіту. Людина цього періоду якісно відрізняється від людини ХІХ століття. Герої української прози 20-х років віку ХХ-го перебувають у трагічній суперечності із зовнішнім світом. Саме такого героя бачимо й у новелістиці В.Підмогильного, дійові особи якої є художнім аналогом певного суспільного типу, показаного в різних ракурсах розмаїтими художніми засобами. В.Підмогильний використовував багатющі резерви поетики для змалювання внутрішнього світу своїх героїв. Почуття, думки, дії, портретні деталі стають виразниками їхнього психологічного стану. Діалоги, монологи відіграють значну роль у розкритті духовного світу кожного з них, і є важливим засобом характеротворення, оскільки в розмовах з іншими людьми, у власних роздумах герої шукають відповіді на ті питання, які бентежать їхню душу.
В.Підмогильний переконливо показує, як тісно переплітаються душевні поривання людини, її намагання жити у відповідності з певними ідеалами, із суворою реальністю революційної доби, яка вимагає від індивіда якихось інших нетрадиційних рішень, корегує почуття, руйнує ілюзії та оманливі переконання.
Як уже говорилося вище, у центрі уваги В.Підмогильного-новеліста – звичайна людина, позбавлена навіть натяку на характерну для української прози цього періоду романтичну екзотику (новели Ю.Яновського, А.Головка, О.Слісаренка та ін.). У ранніх творах прозаїка (“На іменинах”, “Ваня”, “Гайдамака”, “Добрий Бог”, “Важке питання”) – це молодь (діти, підлітки, юнаки), що свідчить про інтерес Валер'яна Підмогильного до процесів вікової еволюції людського характеру. Такий герой, долаючи спершу нескладні та щодалі важчі зовнішні, але переважно внутрішні перепони, поступово входить у великий світ, намагається осягнути, зрозуміти доросле життя. Так, наприклад, Костик (“На іменинах”) показаний як змалечку затуркана істота, без будь-яких спроб самовиявлення. Дитина дорослішає, змінюються її стосунки з навкіллям, змінюється світосприйняття, тому автор зосереджується вже не на відображенні зовнішніх чинників, а на відтворенні її внутрішнього світу – почуттів та настроїв персонажа. Так, змальовуючи Ваню в однойменній новелі, В.Підмогильний спробував виявити зародження почуття персональної відповідальності особистості за вчинений злочин, а відтак і показати, як внутрішньо дорослішає дитина. Письменник спромігся на це, майстерно відтворивши не лише мовні особливості, специфіку мислення, а й ціннісні орієнтації та світоглядні уявлення юного героя, котрі мають зовсім інший (здебільшого інтуїтивно-чуттєвий), ніж у дорослих, характер. Зацікавленість В.Підмогильного беззахисними, вразливими натурами виявляється й у новелі “Гайдамака”. Саме такі індивіди дозволяють письменникові збагнути й художньо відтворити прояви підсвідомого в психіці молодої людини.
У новелі “Добрий Бог” автор осмислює та художньо відтворює таку складну проблему, як невизначеність становища молодої людини у світі, спроби її самоствердження та самовизнання, протистояння юнак – світ. Тут показано двох героїв-антиподів: Віктора Хобровського та його товариша Юрка. Перший – людина зі слабкою волею й численними релігійними забобонами, дуже “аморфним” моральним чуттям і помітно заниженою самооцінкою. Юрко навпаки – життєлюб, не обтяжений комплексами власної гріховності, нормативною мораллю, тип, який сприймає дійсність та інших людей тільки як джерело задоволення власних потреб.
Коли ж героями новел В.Підмогильного є люди дорослі з певним життєвим досвідом і світосприйняттям (“Історія пані Ївги”, “Військовий літун”, “Проблема хліба”, “П'ятдесят верстов”, “Син”, “Сонце сходить”, “Третя революція” та інші), зображення їх внутрішнього світу, психіки ускладнюється тим, що ззовні здається, що вони є ніби творцями власного життя, аналізують свої вчинки, приймають якісь часто доленосні рішення. Насправді ж (і це добре показано новелістом) самодостатність поведінки таких героїв нерідко залежить від інших чинників. Справжнє єство таких людей у В.Підмогильного розкривається в їхніх сумнівах, самоаналізі та духовних пошуках, при цьому зумовлюючими чинниками нерідко є підсвідомі прояви людської психіки. Поряд з реалістичним зображенням дійсності це дозволяє письменнику художньо переконливо показати, що життя окремої людини – це діалектична єдність тіла й духу, що кожен індивідуум являє собою поєднання фізичного й духовного, ідеального й матеріального.
Валер'ян Підмогильний, як ніхто інший, розумів і прагнув виразити, що в усі часи людина залишається самотньою, хоча перебуває з-поміж інших до себе подібних. Тому-то більшість героїв його новел показані в критичних, хай і не масштабних, ситуаціях, які однак вимагають від неї самої (без будь-чиєї допомоги) прийняття важливих, навіть життєвонеобхідних рішень (“Історія пані Ївги”).
Герої новел В.Підмогильного демонструють різні етапи формування людського характеру. При цьому автор спромігся визначити й художньо відтворити важливу роль у цих процесах підсвідомого, предковічних вірувань і традицій, розмаїтих форм самооцінки персонажа, його надприродних здібностей, фізичних вад, випадковостей, емоційних та психологічних стресів тощо. Досить виразно показано й те, що людина не завжди залежить від свого оточення, тому середовище, у якому жив або живе герой, люди, з якими він спілкується, описуються здебільшого ескізно, фрагментарно або й взагалі не згадуються (“Іван Босий”, “З життя будинку”, “Проблема хліба”, “Старець” та ін.).
Бувши ревним поборником класики, В.Підмогильний разом з цим виступає проти узаконеної в українській літературі ідеалізації народу як єдиного апологета істини, борця за соціальну рівність і правду на землі. За В.Підмогильним, народ (маса, натовп, юрба) складається з окремих особистостей, кожну з яких і треба оцінювати (захищати чи осуджувати) в залежності від її конкретних дій і вчинків. Не погоджуючись із традиційним зображенням народу – єдиного праведника на землі, В.Підмогильний фактично розвінчував більшовицький державний лад, однією з підвалин якого було саме таке визначення ролі народу в суспільному житті, і водночас опосередковано доводив неправомірність найменування новостворюваної літератури – пролетарською, тобто виразницею інтересів трудящих.
В. Підмогильний, залишаючись переважно реалістом, використовував у новелістиці деякі прийоми і засоби модерністської поетики. Передусім тут слід назвати зацікавленість автора героями маргінального типу як мало поширеного об'єкту психологічного дослідження (Тимергей, Сергій Данченко та інші). В. Підмогильному імпонує і така особистість, яка не просто дотримується загальноприйнятих норм моралі, а й перебуває в борні із самим собою, долаючи більш чи менш успішно рефлекси, потяги свого підсвідомого (Олесь – “Гайдамака”, Петро Зубченко – “На селі”, Грицько Васюренко – “Син”). Суттєво важливими ознаками авторської аргументації, які помітно виявляються в морально-етичній концепції письменника є скептично-критична спрямованість, іронічність, антидогматизм, прагнення переосмислити деякі ідеологічні догми та моральні або класові нормативи, потяг до естетичної сублімації, прихований характер авторської оцінки, готовність до виваженої полеміки, апеляція до гуманістичних цінностей та класичних канонів (“Добрий Бог”, “Важке питання”, “Третя революція”, “Історія панів Ївги”). Усе це говорить про те, що В. Підмогильний за характером свого світогляду та світобачення був гуманістом, поцінувачем класичної літературної та філософської спадщини минулого, по-своєму ігнорував навалу нових ідей та активність тих літераторів, котрі насамперед дбали не про художню довершеність, а про “масовізацію” та класову “чистоту” пролетарського мистецтва.
Третій розділ – “Своєрідність поетики В. Підмогильного-новеліста”. У його малій прозі своєрідність поетики виявляється в різновидах конфлікту, характеротворчих та формотворчих засобах. Роздуми та спостереження над стильовою манерою письма прозаїка, дозволяють говорити про те, що темпоритм художніх нарацій В. Підмогильного динамізується, прискорюється в порівнянні з описово-аналітичною конструкцією частини української новелістики початку ХХ ст. Це досягається завдяки рухові понять, думки та настрою героя в системі часових та просторових координат літературного твору. Одначе, на відміну від літератури “потоку свідомості”, В. Підмогильний не намагався у своїх творах імітувати ірраціональну, дословесну хаотичність психічних процесів; він висловлював думки й почуття свого героя так, як сам герой не зміг би цього зробити. Його текст чіткий і організований синтаксично, ритмічно та інтонаційно.
Суб'єктивність та об'єктивність оповіді ніколи не була для прозаїка ані художньою, ані естетичною самоціллю. Авторська настанова на те, щоб об'єктивізувати психологію персонажа, яскраво виявляється у використанні засобів невласного прямого мовлення. Смисл цього прийому полягає в непомітному переході від авторських розмірковувань до внутрішнього мовлення дійової особи і навпаки. При контекстуальному аналізі новелістики В.Підмогильного констатуємо, що в більшості випадків вістря конфлікту спрямовується не у сферу зовнішню – сюжетних перипетій та колізій, а у внутрішню – психологічної мотивації дії героя (героїв).
Найбільш поширений тип конфлікту в новелістиці В. Підмогильного – внутрішньо-інтроспективний, який вповні реалізується на рівні свідомості головного героя чи кількох інших персонажів. Разом з тим у більшості новел 1923–1928 рр. (“Військовий літун”, “Історія пані Ївги”, “Третя революція” та інші) цей тип конфлікту істотно ускладнюється проблемами громадсько-політичного, а не лише морально-етичного спрямування, у чому виразніше виявляється авторське розуміння культуротворчої місії мистецтва. У новелістиці В. Підмогильного характеротворчі та формотворчі засоби функціонують в філософсько-естетичному й наративному просторі, досить чітко окресленому системою творчих принципів і теоретичних поглядів письменника. Так, людина в його творах не є однозначною – тільки такою або іншою. Письменник змальовує свого героя як особистість розмаїту, неодномірну. Письменницьке світосприйняття, засноване на критичному осмисленні й діалектичному запереченні, базується на соціальних обставинах і на суто людських (внутрішніх) факторах, дозволяє художньо досконало і філософськи обґрунтовано вирішувати те чи інше мистецьке завдання. З цієї причини (відстороненого осмислення подій) символ у єдиній образній структурі художнього мислення В. Підмогильного виконує одну з першорядних ролей – використовується найчастіше в пейзажних замальовках. Бо саме в природі архаїчний, полісемантичний зміст символу як породження глибин людського підсвідомого виявляється найповніше і з усіх можливих словесних засобів найточніше передає нетипову й неадекватну до зовнішніх характеристик внутрішнє виявлення людського “я”. Так, імпресіоністична традиція (І. Нечуй-Левицький, М. Коцюбинський) культу живої природи знаходить у В. Підмогильного подальший розвиток і реалізується в небагатьох промовистих символах (земля, вода, ніч, сонце, степ). Світ символів у В. Підмогильного відображає архетипічні мотиви, занурені в глибини людської підсвідомості і функціональні в архаїчній системі символів “нічного” і “денного” ладу (“Син”, “Сонце сходить” та інші).
В. Підмогильний-новеліст торував стежину на порубіжжі двох сфер – модерністського та реалістичного літературного письма. Збагативши своє світобачення, систему творчих принципів деякими набутками модернізму, прозаїк разом з тим не зійшов з орбіти реалістичної сюжетної прози, а лише збагатив її новими художніми прийомами, поглибив інтроспективність, витончений психологічний малюнок і поліфункціональну риторичність. З огляду на все, сказане вище, В. Підмогильного слід вважати чільним представником тієї плеяди літераторів (Г. Косинка, М. Куліш, Є. Плужник, М. Хвильовий та інші), котрі у двадцяті роки ХХ ст. намагалися вивести українську літературу на загальноєвропейський рівень. На жаль, більшість їхніх художніх набутків не було реалізовано, а довгий час замовчувано або взагалі спаплюжено. В. Підмогильний був одним з тих художників слова, котрі добре розуміли загрозу комуністичних міфів, і намагався розтлумачити, попередити українську спільноту, але, як не прикро, його голос свого часу не був почутий.
Сьогодення дає змогу, хоча б, у ретроспективному огляді творчості В.Підмогильного, зрозуміти проникливість, гуманізм, високу художню майстерність цієї трагічної постаті в історії нашого письменства.
У висновках систематизовані й узагальнені основні положення дослідження.
Новелістика В.Підмогильного являє собою визначне й оригінальне явище в розвитку української малої прози 20-х – поч. 30-х років ХХ ст. Продовжуючи кращі традиції класичної спадщини, ідучи від життя, письменник правдиво й всебічно зображує українську дійсність своєї доби. Найвиразніші грані непересічного таланту В.Підмогильного виявилися в правдивому і чесному змалюванні життя українського народу часів революції та громадянської війни.
У новелістиці В.Підмогильного продовжуються кращі традиції світової та української класики і водночас наявний пошук нового, що загалом було притаманне літературі двадцятих років. В.Підмогильний відверто демонстрував свою політичну незаангажованість. У той час, коли в радянській літературі й мистецтві все виразніше утверджувалося й реалізовувалося гасло “Хто не з нами – той проти нас”, В.Підмогильний ішов своїм шляхом, намагаючись ізолюватися від політики, чим, очевидно, можна пояснити й те, що навіть з ваплітовцями він так і не мав тісних творчих контактів.
Заглиблюючись у внутрішній світ героїв, письменник у своїх новелах проникає в найглибші куточки людської психіки, у сутність потаємних імпульсів поведінки людини. В.Підмогильний майстерно розкриває характери героїв через їхні думки й висловлювання, учинки, взаємини з іншими людьми. Кожен з них показаний у таких життєвих ситуаціях, які висвітлюють нові грані їхніх характерів, виявляють особливості світосприймання, погляди на життя й власне місце в ньому.
Письменник своїми творами переконливо доводив, що тільки через пізнання людини, її характеру, можна пізнати світ, а відтак і намагався осягнути закономірності суспільного життя через осмислення й художнє зображення буття окремого індивіда.
Валер'ян Підмогильний у своїх новелах не повчає читача, не робить остаточних висновків, не ставить останньої крапки у своїх роздумах та пошуках. Його новелістика по праву належить до вершинних здобутків української прози ХХ століття.
Основні положення дисертації викладено в таких публікаціях:
1. Калініченко О. Деякі аспекти наукового осмислення спадщини Валер'яна Підмогильного //Вісник Харківського державного університету: Творчий доробок Ю.Шевельова і сучасні гуманітарні науки. – Вип. 426. – Харків, 1999. – С. 282 – 288.
2. Калініченко О. В.Підмогильний в оцінці зарубіжного літературознавства //Вісник Харківського національного університету. – Вип. 473. – Харків, 2000. – С. 328 – 333.
3. Калініченко О. Психологізм як елемент поетики новели В.Підмогильного “Добрий Бог” //Вісник Харківського національного університету: Традиції Харківської філологічної школи. До 100-річчя від дня народження М.Ф.Наконечного. – Вип. 491. – Харків, 2000. – С. 558 – 561.
АНОТАЦІЯ
Калініченко О.В. Новели В.Підмогильного: жанрово-стильова своєрідність. – Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.01 – українська література. – Харківський національний університет імені В.Н.Каразіна. – Харків, 2001.
Головним предметом дисертаційного дослідження є новелістика Валер'яна Підмогильного. Новели митця розглядаються в контексті розвитку української малої прози 20-х років та традиціями світової літератури.
Основною метою дисертації є осмислення жанрової своєрідності малої прози В.Підмогильного, її стилістики та поетики.
У дисертаційній роботі О.В.Калініченко аналізує жанрово-стильову своєрідність новел В.Підмогильного, співвіднесеність змістовно-структурних особливостей новел письменника з типологічно близькими жанрами в українській літературі ХІХ ст., визначає тип героя і засоби його зображення в малій прозі В.Підмогильного; характеризує своєрідність психологічного аналізу, засади морально-етичної концепції письменника, виявляє елементи оновлення жанру новели, здійснені письменником.
Подається ґрунтовна характеристика головних і другорядних героїв, відповідне наукове осягнення поетики новел В.Підмогильного.
Ключові слова: жанр, експресіонізм, імпресіонізм, новела.
АННОТАЦИЯ
Калиниченко О.В. Новеллы В.Пидмогильного: жанрово-стилевая своеобразность. – Рукопись.
Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.01 – украинская литература. – Харьковский национальный университет имени В.Н.Каразина. – Харьков, 2001.
Главным предметом диссертационного исследования является новеллистика Валерьяна Пидмогильного. Новеллы художника рассматриваются в контексте развития украинской малой прозы 20-х годов и традициями мировой литературы.
В диссертационной работе О.В.Калиниченко анализирует жанрово-стилевую своеобразность новелл В.Пидмогильного, соотнесенность содержательно-структурных особенностей новелл писателя с типологически близкими жанрами в украинской литературе ХІХ в., определяет тип героя и средства его изображения в малой прозе В.Пидмогильного; характеризует своеобразность психологического анализа, основы морально-этической концепции писателя, средства обновления жанра новеллы, осуществленные писателем.
Всесторонне характеризуются главные и второстепенные герои новелл, своеобразие поэтики малой прозы В.Пидмогильного.
Ключевые слова: жанр, импрессионизм, новелла, экспрессионизм.
SUMMARY
Kalinichenko O.V. V.Pidmogylny's short stories: genre and style originality. – Manuscript.
Thesis for a candidate's degree by speciality 10.01.01 – Ukrainian literature. – Kharkiv National University Named after V.N.Karazin. – Kharkiv, 2001.
Creative heritage of Valeryan Pidmogylny who was talented prosaic, publicist, interpreter, active representative of Ukrainian literature life in the 20–30s of XX century is one of the most prominent art phenomenon. V.Pidmogylny was one of those Ukrainian writers, who did not try and did not make an attempt to coordinate his works with ruling ideology of that time. He wrote accoding to his own understanding of real appointment of literature.
Vitality of this research work was caused by deep sensiblity of confirmity with the law of literary process in the 20s of XX century, necessity to fill up “the white spots” in history of Ukrainian literature and detailed study of Pidmogylny's works.
Literature of the first third of XX century with its revolutinary changes in all fields of human existance knew a lot of attempts to understand the phenomenon of person in its complexity of mental and biological, individual and allhumane, conscious and unconscious, personality and society, citizen and state. Such tendencies appeared in European (E.Remark, R.Rolan, S.Tsweig, G.Fallada), Russian (L.Andreev, V.Korolenko) and Ukrainian literature of the end of XIX – the beginning of XX century (O.Kobylianska, M.Kotsiubynsky, A.Teslenko, I.Franko). It was remarkable feature in the works of writers of “Rozstrilyane Vidrodzennia” (writers of the 20s).
The subject of this research is short stories of V.Pidmogylny, which were analyzed within Ukrainian short stories and world literature.
The main purpose of this research is sensiblity of genre originality of V.Pidmogylny's short stories, their stylistics and language. In the introduction we substantiate the choise of this research theme, define the novelty, vitality, aims and tasks of it, describe methodological and theoretical principles of this work, application and practical importance, consider state of studing of V.Pidmogylny's creative heritage.
The first chapter of this work is “The ways of mogernization of short story in the first third of XX century”. The first chapter has three parts: 1. Impressionism in Ukrainian literature at the end of XIX – the beginning of XX century. 2. Valeryan Pidmogylny's works as the subject of scientific research. 3. Philosophical and art views of V.Pidmogylny.
In the first part we consider modernist trends in the literature of the end of XIX – the beginning of XX century.
That time the antagonizm between old and new aesthetic of realism and modernism, which was caused by search of renewation of Ukrainian literature, attempted to dismiss it from the unhabitual art duties from the load of enlightenment and the evident political situation, was noticeable and all this gave the impulse for appearance and confirmation of new tendencies of art creation of all its kinds.
In the second part we analize the state of studing of Pidmogylny's works by Ukrainian and foreign scientists. From the very beginning of Pidmogylny's literature activity his works attracted many critics and scientists. We should recall the articles of M.Doroshkevych, P.Yefremov, S. Yefremov, M.Zerov, P.Kolesnyk, V. Koriak, P.Lakyza, M.Motuzka, A.Muzychka, M.Mus', A.Nikovsky, I.Oryshkevych, V.Hutorian, F.Yakubovsky and others, which were published when V.Pidmogylny was alive.
The third part is devoted to analysis of philosophical and art views of V.Pidmogylny within that time.
In the modern literary studies, the reserchers underline the fact of presence of impressionistic elements and existentialistic style in V.Pidmogylny's work. Though in the majority of his short stories he was the realist, the talented follower of the best traditions of Ukrainian classical literature. His short stories are the true representation of a very complex and contradictory life of dramatic years of civil war and starvation of 1921 year. V.Pidmogylny was sure that the real art was obliged to defend the world and the person.
In the second chapter – “Hero and his surrounding” we write, that the writer perceived a man in the difficult conditions of formation of unknown forms of life through his thoughts, feelings, aspirations and actions.
We may explain a special attention to the idea of sense of life in the V.Pidmogylny's short stories with the help of the writer's attempts to show reality and individual person as a part of the world. A person of this period differs from a person of XIX century, so the characters the short stories of the 20s are not similar to those of the past century. The role of habitual character, which had been dominated in the literature of XIX century, was declined; martyr man who was in a dramatic contradiction with external world became the main hero. Such a hero can be seen in V.Pidmogylny's short stories. This is a person of stormy revolutionary and civil war epoch who is described in the different areas with the help of the various writer's methods. Feelings, thoughts, actions, portraits became distinct features of the character's psychological state. Dialogues, monologues play an important role in revealing of spiritual world of everyone, are the important methods of their characteristics.
The third chapter – “Originality of style of V.Pidmogylny as a short story writer”. His originality was found in the variety of conflicts, means of character performance and form creation.
In the conclusion we summarize and systematize the main thesis of this research.
Key words: expressionism, genre, impressionism, short story.