соціальний інститут

Работа добавлена на сайт samzan.net:

90. а) поведінка, що відхиляється від норм, прийнятих в суспільстві

91. в) порушення норм кримінального права

92. б) порушення норм права

93. в) Еміліо Дюркгайм

94.  г) 5 типів соц. поведінки

95. б) біологічна версія

96. а) конформізм

97. а) засвоєна поведінка

98. б) прийняття цілей суспільства

99. в) 60х роках

100. в) 60ті роки  

80. Соціальний інститут економіки

Соціальні інститути - (від лат. Institutum - установа) - історично установлені форми організації спільної діяльності людей. Поняття "соціальний інститут" запозичено із юридичної науки, де воно визначає сукупність юридичних норм, що регулюють соціально-правові відносини.

Сфера економічного життя є однією із найважливіших у розвитку суспільства (поряд із сферою культури та політики). Саме вона, як і культурна, політична та інші сфери, віддзеркалює рівень, особливості розвитку цивілізації того чи іншого суспільства в ту чи іншу епоху.

Економічне життя функціонує не тільки завдяки дії об'єктивних законів суспільного розвитку, але і – суб'єктивній діяльності людей. Діяльність немислима, передусім, без цілей, спрямованих на задоволення економічних інтересів, які, у свою чергу, і переломлюються через людську свідомість у формі поглядів, думок, відчуттів, мотивів, інтересів дій тощо. Воно не може існувати поза елементами культури людини, що формує місце для економічної культури людини.

Економічна соціологія належить до міждисциплінарних наук. Вона інтегрує соціологію та економічну науку, вивчає дії економічних законів, закономірності розвитку економічних і соціальних відносин, життєдіяльності людей. Економічна соціологія досліджує закономірності економічного життя через призму соціологічних категорій, тому більшість вчених схильна під економічною соціологією розуміти соціологічний підхід у вивченні економічних явищ.

Об'єктом вивчення економічної соціології виступають люди - учасники економічного життя суспільства, які об'єднуються в групи, організації, інституції, що пронизані стосунками соціально-економічного характеру. Предметом економічної соціології є різного роду соціально-економічні відносини, які виникають в економічній сфері суспільного життя і котрі відображають різноманіття стосунків людей різних соціальних груп, прошарків, з різними соціальними позиціями. Процес її становлення - процес незавершений. Розширення та уточнення її предмета та об'єкта, методів і напрямів дослідження триватимуть і далі.

Сьогодні економічна соціологія розглядається переважно як комплекс проблем, що мають чітко виражений соціально-економічний та системний характер ("соціологія праці", "соціологія управління", "психологія та економіка праці", "соціологія міста", "соціологія села", "соціальна структура", "соціологія ринку", "соціологія підприємництва" та ін., в котрих економічний зміст має домінуюче значення. Тому весь спектр проблем економічного життя можна охопити одним поняттям "економічна соціологія".

Одним з центральних напрямів дослідження є соціально-економічні відносини. Під ними розуміється різновид суспільних відносин, пов'язаних з особливою діяльністю людей та їхньою взаємодією, спрямованих на забезпечення матеріальних потреб людського життя та досягнення певних соціальних переваг і цілей. Економічні відносини виникають між людьми, групами людей з приводу матеріальних речей, обставин, проблем: виробництво, розподіл, обмін, володіння, використання, споживання.

Система економічних відносин суспільства включає:

■ виробничі відносини, які виникають виключно в процесі виробництва матеріальних засобів до життя;

■. розподільні відносини, які виникають з приводу розподілу в суспільстві каналів доступу до життєвих благ і способів їх привласнення;

■ відносини обміну (куплі-продажу) - переважно ринкові відносини між "продавцями", "покупцями" та "посередниками", тут відтворюється система торгівлі, комерції, бізнесу;

■ відносини у сфері споживання, які виникають задля задоволення безпосередніх потреб людей як споживачів, що виявляються в наявності благ та вмінні користуватися ними.

Особливе місце в економічній соціології займає економічна культура. Під нею розуміють сукупність соціальних цінностей та норм, які є регуляторами економічної поведінки людей і виконують роль соціальної пам'яті суспільства. Сюди віднесені і цінності, знання, норми, вимоги, санкції. Особливе значення для економічної культури мають цінності, які збагачують людей та колективи. До них належать: влада, багатство, майно, гроші, взаємодопомога, обмін, авторитет, скооперованість і т. п. Особливостями економічної культури є те, що вона охоплює лише ті цінності, норми, потреби, які виникають з потреб економіки і суттєво впливають на неї, і вона більш, ніж інші види культур, орієнтована на управління поведінкою людей.

Економічна соціологія взаємопов'язана з багатьма науками, особливо тісно з управлінням. Зв'язок економічної соціології з різними науками дає можливість розгортати конкретні соціологічні дослідження з широкого кола питань та проблем взаємодії людей і груп в економічній сфері життя.

Економічна соціологія - складна і багатосистемна дисципліна. Поки що не існує серед фахівців узгодженості щодо чіткої структури і послідовності та й щодо самого змісту даної дисципліни.

Виокремленими, але водночас і доповнюючими компонентами економічної соціології виступають "соціологія праці", "соціологія управління", "соціологія підприємництва", "соціологія ринку" та інші, хоч вони й інтерпретуються як самостійні галузеві соціологічні теорії.

81. Соціальний контроль, його типологія.

Термін "соціальний контроль" був запроваджений в науковий обіг французьким соціологом і соціальним психологом Габріелем Тардом. Він розглядав його як важливий засіб виправлення кримінальної поведінки. Згодом Тард розширив розуміння цього терміна і розглядав соціальний контроль як один із найголовніших факторів соціалізації. Соціальний контроль є особливим механізмом соціального регулювання поведінки і підтримання громадського порядку.

Соціальний контроль. Його види та функції

Соціальний контроль - це засоби переконання, навіювання, приписів та заборон; система примусу (аж до застосування фізичного насилля); система способів виразу визнання, відзначення, нагород, завдяки яким поведінка підгруп та індивідів приводиться у відповідність прийнятим зразкам, цінностям*298.

Соціальний контроль - механізм самоорганізації (саморегуляції) і самозбереження суспільства шляхом установлення й підтримки нормативного порядку, усунення, нейтралізації або мінімізації девіантної поведінки*299.

Соціальні норми є обов' язковим елементом соціального контролю.

Соціальні норми - це приписи, вимоги, побажання та очікування відповідної суспільно ухваленої поведінки.

Соціальні норми - це деякі ідеальні зразки, шаблони, які вказують на те, що люди повинні говорити, думати, почувати і робити у конкретних ситуаціях*300.

Суспільство регулює поведінку індивіда, проте воно передбачає ієрархію: за одну й ту саму дію здійснюється різне покарання до людей різних соціальних статусів. Цей принцип зберігався в усі часи й в усіх народах, тією чи іншою мірою.

Сергій Фролов зазначав механізми здійснення соціального контролю.

соціальний контроль через соціалізацію (через соціалізацію суспільство формує наші звички, бажання, полегшує прийняття рішень, створює бажання діяти так, як вимагає суспільство);

соціальний контроль через груповий тиск (забезпечує мала соціальна група, в якій функціонує індивід);

соціальний контроль через примус (він передбачає, що напрацьовуються відповідні формальні засоби контролю й покарання).

Існують три основні типи процесів соціального контролю:

o процеси, які мотивують (стимулюють) індивідів до інтерналізації нормативних основ;

o процеси, які організовують соціальний досвід індивідів;

o процеси, які застосовують різні формальні та неформальні соціальні санкції.

82. Система соціального контролю

Норма - існуючі в певному суспільстві та прийняті індивідом правила, стандарти, зразки поведінки, які визначають, як він повинен вести себе в конкретній ситуації.

Норма - соціально схвалені інваріанти поведінки.

Норма - інтервал допустимих дій.

Норми бувають формальні та неформальні.

Соціальні норми поділяють на:

1) соціальні норми, що діють у малих (первинних) соціальних групах;

2) соціальні норми, що діють у великих (вторинних) соціальних групах чи у суспільстві загалом.

До соціальних норм, які діють у межах вторинних соціальних груп, належать:

1) закони; 2) етикет; 3) традиції; 4) звичаї.

Ці норми можна класифікувати залежно від міри жорсткості покарання. Одні з них передбачають м'яке покарання (несхвалення, усмішка, недоброзичливість), інші - жорстке покарання (позбавлення волі, матеріальна компенсація абощо).

Н. Смелзер аналізує норми-очікування та норми-стандарти

Норми-правила Найважливіші норми суспільства. Їх порушення зазвичай спричиняє суворе покарання. Норми-правила поєдунують закони, що забороняють такі вчинки, як убивство й викрадення людей. Передбачають обов'язкове їх дотримання; за їх порушення передбачається застосування санкцій до порушників.

Норми-очікування Менш важливі. Їх порушення не призведе до суворого покарання, не завжди викликає навіть зауваження (наприклад, при застосуванні ложки замість виделки). Означають, що соціальне середовище очікує бажаної поведінки, проте за її недотримання немає жорсткого покарання.

Ян Щепанський розрізняв такі елементи соціального контролю: звичаї, звички та система санкцій*303.

Звичка - установлений спосіб поведінки в певних ситуаціях, що не зустрічає негативної реакції групи. Звички виникають на основі навичок, традицій, їх або поважають, або терплять. Порушення звички не викликає зазвичай негативних санкцій (звичка рано вставати, робити гімнастику). Звичка менш жорстко регламентується соціальним середовищем.

Звичай - установлений спосіб поведінки, з яким група по-зв' язує певні моральні оцінки й недотримання якого викликає негативні санкції. (Звичай вимагає допомагати безпомічному, поводитися стосовно високо статусних осіб відповідно до етикету...).

Санкції - це покарання та заохочення, що сприяють дотриманню соціальних норм. Це розгалужена система винагород за виконання норм (тобто за конформізм), а також система покарань за відхилення від них.

Санкціями називають не тільки покарання, але і заохочення, що сприяють дотриманню соціальних норм. Поряд із цінностями вони відповідальні за те, чому люди прагнуть виконувати норми. Норми захищені з двох боків - з боку цінностей і з боку санкцій. Соціальні санкції - розгалужена система винагород за виконання норм, тобто за конформізм, за згоду з ними, і покарань за відхилення від них, тобто за девіантність.

Розрізняють 4 типи санкцій: позитивні і негативні, формальні і неформальні. Вони дають 4 типи сполучень, які можна представити у вигляді логічного квадрата.

Формальні позитивні санкції (Ф+)	публічне схвалення з боку офіційних організацій: урядові нагороди, державні премії і стипендії, наукові ступені та вчені звання, вручення почесних грамот, допуск до високих посад і почесних функцій тощо.
Неформальні позитивні санкції (Н+)	публічне схвалення, що не виходить від офіційних організацій: дружня похвала, компліменти, мовчазне визнання, доброзичливе ставлення, оплески, слава, пошана, посмішка тощо.
Формальні негативні санкції (Ф-)	покарання, передбачені юридичними законами, урядовими указами, адміністративними інструкціями, розпорядженнями: позбавлення волі, звільнення, штраф, конфіскація майна, страта, відлучення від церкви тощо.
Неформальні негативні санкції (Н-)	покарання, не передбачені офіційними інстанціями: осуд, зауваження, глузування, невтішна кличка, зневага, відмова подати руку, наклеп, недоброзичливість відкликання, скарга, фейлетон тощо.

Соціальний контроль можна поділити на Зовнішній контроль досягається за допомогою соціальних інституцій чи груп, тих санкцій, які застосовують інші учасники взаємодії. Внутрішнім контролем особистості є самоконтроль.

Функції соціального контролю: o охоронна; o стабілізуюча.

83.  Девіантність: версії, гіпотези, теорії,  пояснення девіантної поведінки.

У суспільстві завжди існують люди, які порушують не тільки моральні, але й правові норми. Вчені стверджують, що суспільство, яке розвивається нормально, складається приблизно на 10—12 % із "героїв" і на ті самі 10—12 % із "порушників". поведінка, що не узгоджується з суспільними нормами, не відповідає очікуванням групи або суспільства в цілому, називається девіантною. Девіацією називають, в основному, відхилення від так званих неписаних соціальних норм (етикету, звичаїв). Є девіантна поведінка, яка засуджується суспільством (неохайний зовнішній вигляд, голосна розмова у громадському транспорті, алкоголізм, самогубство), а є й така, що схвалюється суспільством (вона визначається надзвичайними здібностями геніїв, видатних спортсменів і громадських діячів, тобто тих людей, здобутки яких перевищують рамки норми).

Уявлення про норму і девіацію пов´язані із соціальним контекстом і не співпадають у різних суспільствах і навіть у субкультурах. Дії людей не є добрими чи поганими за своєю природною суттю; норма і девіація визначаються соціально. Кожне суспільство виробляє свої взірці соціально прийнятної поведінки. Тому те, що в одному суспільстві чи групі є нормою, в іншому — може бути розцінене як девіація. З часом уявлення про норму і девіацію змінюються навіть у тому самому суспільстві. тільки суспільство вирішує для себе вважати чи не вважати якусь поведінку такою, що відхиляється від норми. Норми пов´язані не тільки з суспільством в цілому, але й з окремим класом, професією, національністю, релігійною конфесією та ін. Ніхто не порушує усіх норм. Навіть ті, хто ігнорує загальноприйняті в суспільстві моральні та юридичні норми, такі як бандити, дотримуються правил злочинного світу. Однак у всіх суспільствах і суспільних групах засуджуються такі явища, як посягання на життя, здоров´я чи майно їхніх членів.

Порушення формальних суспільних норм називають делінквентною поведінкою.

Варто відзначити, що серед вчених не існує одностайності стосовно вживання терміна "делінквентна поведінка". Американський юрист і соціолог Едвін Сазерланд вважає, що для делінквентної поведінки властиве засвоєння, по-перше, технічних прийомів здійснення злочинів і, по-друге, мотивів, спонук, раціональних переконань і установок, які сприяють порушенню закону. Світ делінквентності — це світ тих, хто підкоряється своїм законам, і його соціальні норми становлять силу, спрямовану проти існуючого соціального ладу. Такий підхід до розуміння делінквенції є найпоширенішим.

Делінквентна поведінка — це поведінка, зумовлена наявністю систем цінностей і норм, які відхиляються від тих, які домінують у суспільстві, при цьому індивід, який сприйняв делінквентну культуру, визначає свою поведінку як правильну.

Інші дослідники погоджуються, що делінквентна поведінка пов´язана із порушеннями правових норм, але не настільки значними, щоб за них нести кримінальну відповідальність, а серйозні порушення норм кримінального права, тобто злочини, пропонують називати кримінальною поведінкою.

А в кримінології делінквентна поведінка визначається як суто молодіжне правопорушення, тобто таке, яке здійснюється молодими людьми віком від 12 до 20 років.

При оцінці соціальних відхилень існують дві концепції: відносна й абсолютна Прихильники першої (релятивісти) вважають, що моральні і навіть деякі правові норми можуть аналізуватися тільки у зв´язку із конкретним суспільством, його соціальною організацією і культурою. Прихильники абсолютної позиції (етноцентристи) стверджують, що мають бути винайдені і зафіксовані загальнолюдські моральні цінності і норми/

Функції девіації. Хоча це може видатися дивним, але девіантна поведінка, також сприяє ефективнішому функціонуванню суспільства.

По-перше, вона посилює підпорядкування нормам. Викликаючи вороже ставлення до нонконформістів, соціальна більшість, або владна верхівка зміцнює ідеї про те, що є правильним, згуртовуючи таким чином соціальну групу навколо певної системи цінностей, норм і переконань.

По-друге, засуджуючи певні акти відступу від соціальних норм, члени групи чіткіше окреслюють для себе самих, що є нормою.

По-третє, привертаючи увагу до порушників норм, група визначає ворогів чи опонентів, а боротьба з такими сприяє консолідації групи.

По-четверте, зростання певного виду девіацій привертає загальну увагу до тих проблем, які існують у цьому суспільстві чи соціальній групі, так, скажімо, різке підвищення рівня алкоголізму та наркоманії у суспільстві свідчить, що у ньому щось негаразд.

По-п´яте, девіація ставить під сумнів існуючий порядок, тобто виступає каталізатором соціальних змін. Можна сказати, що девіація є закликом до перегляду старих норм і одночасно новою моделлю. Як приклад можна навести поведінку дисидентів за часів Радянського Союзу, яка тоді вважалася девіантною, а згодом, цінності відстоюванні дисидентами, перетворилися на норму життя суспільства.

Соціологічні теорії девіантної поведінки і злочинності

У давні часи девіантну поведінку пояснювали втручанням надприродних сил. Люди порушували заведені правила, бо їх "лихий попутав". Згодом така концепція перестала відповідати вимогам часу і з´явилися наукові теорії. Проте, на рівні соціальних уявлень, "побутових знань" злочинці ще й сьогодні часто трактуються як просто "погані люди", а відтак — єдиний спосіб ставлення до них полягає у тому, щоб їх суворо карати.

Такий підхід залишався домінуючим протягом багатьох століть, зберігається він і сьогодні. Однак, справа в тому, що він реально ніколи не спрацьовував. У Європі протягом XVII — XVIII ст. покарання були дуже жорстокими: людей вішали за крадіжку шматка хліба; випалювали тавро і відправляли до в´язниці лише тому, що ті були безробітними (щоб переконати ся у цьому достатньо прочитати, скажімо, твори Чарльза Діккенса).

Проте, жорстокі покарання не давали очікуваного ефекту: рівень злочинності продовжував утримуватися на високому рівні протягом сотень років. Люди, які виступають за те, щоб покарання злочинців були максимально жорстокими, вважають свою позицію раціональною, але ця раціональність ґрунтується на нераціональній основі. Вони не намагаються ретельно вивчати дані про те, до яких реальних наслідків приводять жорстокі стримуючі заходи тому, що вже заздалегідь є переконаними у тому, що їхня позиція абсолютно правильна. Таке ірраціональне відчуття власної правоти можна вважати швидше ознакою політичного консерватизму, а не наукового підходу до розв´язання проблеми.

Біологічні і психологічні теорії.

Найвідомішою теорією цього типу є вчення італійського лікаря-кримінолога Чезаре Ломброзо, який плідно працював над цією проблемою у 70-x рр.

XIXст. Ломброзо піддав антропоморфним вимірам багатьох в´язнів і дійшов висновку, що всі вони наділені характерними фізичними ознаками: низьке чоло, важке підборіддя, широке
обличчя, великі вуха і густий волосяний покрив усього тіла. Загалом, він дійшов висновку, що злочинці є представниками певного атавістичного людського типу, або дефективними людьми. Роботи Ломброзо містили дуже багато серйозних помилок і на сьогодні не сприймаються у науковому світі, однак його ідея про те, що злочинці є представниками окремого фізичного
типу людей, ще зберегла певну популярність.

У 1949 р. Вільям Шелдон опублікував роботу, у якій стверджував, що схильність до скоєння злочинів залежить від типу тілесної будови. На його думку, мезоморфи — м´язисті; активні типи — мають більшу схильність до злочинної поведінки, ніж ектоморфи (тендітний, високий тип людей) чи ендоморфи (низький, схильний до повноти тип людей).

Останнім часом деякі дослідники вважають, що схильність до скоєння злочинів може задаватися певним набором хромосом, який містить додаткові чоловічі хромосоми (ХУУ), у той час, як стандартний набір — ХУ. Але на сьогодні хромосомними дослідженнями охоплено ще недостатньо людей, щоб можна було із певністю стверджувати, що саме серед злочинців є більше осіб із таким чи іншим набором хромосом.

Сьогодні біологічні теорії стали досить непопулярними, а домінуючою точкою зору є та, що головним фактором відтворення злочинності у суспільстві є недосконалість суспільних відносин. Проте

однозначно негативна оцінка біологічних підходів також є неправильною. Дослідження, проведені російськими соціологами і кримінологами, зокрема М. Лупандіним і В. Кудрявцевим, доводять, що розумове відставання, у тому числі й спадково зумовлене, характерне майже для третини осіб, які здійснили різні злочини, особливо ті, які пов´язані з насильством над особою.

Як і біологічні, психологічні теорії девіації пов´язують з певними типами особистості. У цих теоріях головний акцент робиться на особистісних факторах, особливо на неправильній соціалізації особистості у дитинстві.

Психоаналітична концепція Зиґмунда Фрейда і його послідовників розглядає агресивність як вроджену, притаманну людині властивість, яка не знята у процесі соціалізації і виявляється у вигляді спонук Id ("Воно"), тобто, несвідомого, в той час як Ego ("Я") — має реалізовувати раціональні прагнення. Своїми висновками психоаналітики підводять ґрунтовну наукову базу під значення процесу соціалізації для зняття природної агресивності людини, оскільки, за певних несприятливих умов, вроджена агресивність може стати причиною злочинної поведінки.

Деякі вчені трактують психічні розлади не як хворобу, аналогічну фізичній хворобі, а як соціальні відхилення, як форму прориву норми. Як і у випадках із людьми, що хворіють на алкоголізм, злодіями чи проститутками, психічні розлади також характеризуються відходом від норми: агресивністю, некоректністю висловлювань, розривом міжособистісних контактів, фобіями, депресивними станами.

Соціологічні теорії девіантної поведінки і злочинності. Усі соціологічні теорії наголошують на відсутності чітко визначеної межі між злочинною і респектабельною поведінкою, а також на тому, що у формуванні злочинної поведінки дуже важливу роль відіграє контекст — соціальне навчання та соціальне оточення.

Теорії мікрорівня. Едвін Сазерланд пояснює девіантність за допомогою теорії, яка отримала назву теорія диференційної асоціації. Ця теорія відштовхується від ідеї про те, що у суспільстві існує багато субкультур. Деякі з субкультур заохочують протизаконні дії. Згідно з Сазерландом, індивіди стають злочинцями, засвоюючи норми і цінності злочинних соціальних груп до яких вони належать. Девіант засвоює не те, що потрібно суспільству, а те, чого навчає його найближче кримінальне оточення; виходячи із культури, індивід входить у субкультуру. Звичайно, стати злочинцем, засвоївши норми злочинних соціальних груп, може кожен, однак стають злочинцями зазвичай ті індивіди, які вступають у контакт із цими групами найчастіше. Чим раніше почнуться контакти індивіда з криміногенним оточенням і чим інтенсивнішими вони будуть, тим вищою є ймовірність того, що такий індивід також стане правопорушником. Ось чому діти із так званих неблагополучних сімей частіше за інших стають на шлях порушення законів.

Ральф Клоуворд виділяє три різновиди злочинної субкультури:

кримінальна — крадіжки; конфліктна — застосування насильства для досягнення своєї мети;

відступаюча — вживання наркотиків.

Теорія контролю. Уолтер Реклесс, відштовхнувшись від теорії диференційованої асоціації, зацікавився питанням: чому ж у районах із високим рівнем злочинності зустрічаємо молодих людей, які все-таки не стали на хибний шлях? На його думку, це стається через те, що вони виробили в собі власний позитивний образ, який допомагав їм відрізнитися від кримінального оточення. Справжньою ж причиною злочинної поведінки є брак внутрішнього контролю індивіда, а також пильного соціального контролю.

Дослідження, проведені російським соціологом А. Рубановим, показують, що згідно оцінки молодих людей, домінуючими факторами девіантної поведінки молоді у сучасних умовах є:

1.  заздрість; агресивність; прагнення гострих відчуттів; конфлікти з батьками;
2.  надлишок вільного часу і його погана організація; насильство у підлітковому середовищі.

Ця ієрархія чинників девіації істотно не співпадає з переважаючими нині уявленнями, згідно з якими — девіантність поведінки підлітків зумовлена головним чином бідністю, поганими прикладами, конфліктами з учителями та ін. і свідчить на користь теорії Уолтера Реклесса — брак внутрішнього контролю індивіда, а також пильного соціального контролю є справжніми причинами девіантної поведінки.

Теорії макрорівня. Теорія структурної напруги. Це пояснення девіантної і делінквентної поведінки ґрунтується на теорії Еміля Дюркгейма про аномію. Аномія виникає тоді, коли суспільство є нездатним установити рамки соціальних норм, коли у суспільстві немає згоди стосовно основних цілей і цінностей, що призводить до втрати ефективності їх впливу на індивіда. Роберт Мертон використав теорію аномії, щоб побудувати теорію, яка пояснює причини девіантної поведінки. Він пов´язав проблему аномії з невідповідністю між цілями і доступністю інституціалізованих засобів їх досягнення. При обмеженості можливостей для досягнення поставлених суспільством цілей (наприклад, багатства) за допомогою доступних засобів, індивід використовує інші можливості для досягнення цілі, навіть якщо вони є незаконними. Мертон виділив п´ять можливих варіантів індивідуальної адаптації у суспільстві: конформізм, інновація, ритуалізм, ескейнізм, бунт.

Теорія ярликів. Цю теорію розробляли такі вчені, як: Едвін Лімерт, Ерік Еріксон, Говард Бекер. її фундаментальним положенням є те, що жоден тип поведінки не є автоматично і внутрішньо девіаційним. Девіація вимагає дефініції. Тобто, треба визначити, що такий чи інший тип поведінки є ненормальним. Адже різні суспільства і різні суспільні групи визначають як девіантні різні типи поведінки. Наприклад, в одних суспільствах (Україна, Польща, США) девіацією є вживання наркотиків, а нормою є вживання алкоголю, а в інших (Іран, Афганістан, Саудівська Аравія) — девіацією є вживання алкоголю, зате допускається вживання деяких наркотиків.

Іншим важливим положенням цієї теорії є твердження, що всі люди на своєму життєвому шляху час від часу припускаються вчинків, які окреслюються їхнім суспільством як девіантні, так звана первинна девіація. Проте не всі ці діяння трактуються суспільством однаково. Іноді первинна девіація залишається суспільством просто не поміченою, але буває й таке, що після проступку на людину "навішують ярлик", людину ніби "призначають" девіантом. Тоді ми маємо справу із "вторинною девіацією", коли індивід "приймає ярлик" і всі, включно з ним самим, починають сприймати його як девіанта. Наприклад, діти обірвали яблука у чужому саду; можна потрактувати це як дитячі пустощі, а можна "навісити" на цих дітей "ярлик" неповнолітніх злочинців.

У контексті теорії ярликів американський соціолог Ервін Гофман (1922—1982) розробив теорію стигматів (стигма — тавро, штамп). При першому сприйнятті виникає певне уявлення про людину, її оцінка. Це і є стигмат — те, що відрізняє певну людину від нас, і те, що ми у ній не сприймаємо. У ньому відображено різницю між оціночною і реальною ідентичністю, стереотипом і суттю. Є три види стигматів:

1.  фізичні недоліки;
2.  недоліки характеру — слабка воля, неприродні захоплення, примітивні переконання, психічні захворювання, алкоголізм та ін.;
3.  расові, національні, релігійні, які переносяться на всіх членів цих соціальних груп.

84. Суть і зміст поняття « соціальний конфлікт ». Рівні соціологічного аналізу соц. конфліктів.

Соціологічна теорія конфлікту вивчає закономірності і природу виникнення та протікання конфлікту як суспільного явища, типологію конфліктів, а також принципи і методи запобігання та розв´язання соціальних конфліктів, технологічні засади управління ними.

Об´єктом соціологічної теорії конфлікту є різноманітні конфлікти між соціальними суб´єктами (індивідами, соціальними групами, класами, націями, державами тощо), що розглядаються як чинники розвитку соціальних систем. Предметом цієї соціологічної теорії, у свою чергу, є закономірності та процеси виникнення, протікання і розв´язання соціальних конфліктів, їх соціальні ознаки, а також різноманітні конфліктні відносини, що виникають між людьми і групами людей у процесі їхньої взаємодії та суспільної життєдіяльності.

Під конфліктом розуміється-зіткнення протилежних інтересів, цілей, позицій або поглядів суб ´єктів соціальної взаємодії (індивідів, соціальних груп, суспільств тощо). Соціальний конфлікт завжди пов´язаний з усвідомленням людьми протиріч своїх інтересів як членів тих чи інших соціальних груп з інтересами інших суб´єктів. Загострення цих протиріч часто породжують соціальні конфлікти, які протікають у відкритій або закритій формі.

Дослідження проблеми соціального конфлікту беруть свій початок із глибокої давнини. Ще китайські філософи у VII-VI ст. до н. є. бачили джерело розвитку природи і суспільства у боротьбі протилежностей. Мислителі Стародавньої Греції створили вчення про протилежності та їх роль у виникненні речей. Велику увагу дослідженню конфліктів приділив відомий італійський учений Н. Макіавеллі, який у своїх працях, присвячених римській історії, розглядає конфлікти різного рівня і відзначає їх позитивну роль у суспільному розвитку.

Однак більш грунтовно конфлікт розглянув А. Сміт. У 1776 р. вийшла його праця "Дослідження про природу і причини багатства народів", у якій він писав, що в основі конфлікту лежать поділ суспільства на класи та економічне суперництво між ними. Останнє він розглядав як рушійну силу розвитку суспільства. Великий внесок в осмислення соціальних конфліктів зробив і Г. Гегель, який однією з їх причин вважав соціальну поляризацію між "нагромадженням багатства" і "прив´язаним до праці класом" [3, с.441].

Уже на початку XX ст. чимало мислителів виходили з того, що соціальний конфлікт—це реальність, неминуче явище в житті будь-якого суспільства і вагомий стимул його соціального розвитку. Цих поглядів дотримувалися німецький соціолог М. Вебер, австрійський соціолог Л. Гумплович та інші дослідники. З позицій історичного матеріалізму розглядали соціальний конфлікт К. Маркс і Ф. Енгельс, які вважали, що соціальні конфлікти породжуються насамперед соціальною нерівністю і виявляються у класовій боротьбі. Саме класова боротьба, на їх погляд, є не тільки неминучою, а й необхідною для визначення та вирішення протиріч капіталістичного устрою.

Причиною соціального конфлікту може виявитися також розбіжність інтересів і цілей відповідних соціальних груп. На наявність цієї причини вказували, зокрема, Е. Дюркгейм і Т. Парсонс. Те саме можна сказати і про розбіжність індивідуальних та суспільних цінностей. Важливим джерелом конфліктів є також соціальна нерівність. Фахівці в галузі соціології конфлікту відзначають, що соціальні позиції і характер домагань людей залежать від їхнього підходу до розподілу суспільних цінностей (доходів, знань, інформації, елементів культури тощо). Прагнення до загальної рівності, як показала історія, вже не може розглядатися як загальне благо, тому що призводить до зрівнялівки, а також до згасання для багатьох людей стимулів до творчої діяльності та ініціативи.

У світі склалися різні рівні аналізу соціальних конфліктів:

 1. Соціально-філософський рівень. Він передбачає вивчення соціального конфлікту як певного етапу розвитку соціальної суперечності. Тут поняття "соціальний конфлікт" охоплює широкий спектр різних проявів суперечностей соціальної дійсності, колізій, •ііткнень у суспільному житті. Соціально-філософський рівень є загальною методологічною основою, що визначає спрямованість досліджень соціального конфлікту на всіх інших рівнях.

2. Соціологічний рівень, на якому вивчаються причини і динаміка конфліктів великих спільнот – верств, груп та інших соціальних стратів (шарів). Якщо на соціально-філософському рівні мова йде про питання фундаментальної теорії, то соціологічний рівень пов'язаний з так званими теоріями середнього рівня.

3. Індивідуально-психологічний (особистий) рівень, на якому вивчаються психофізичні особливості і характеристики окремої особи у їх впливі «а виникнення конфлікту, динаміку поведінки особи під час конфлікту.

Теорія управління використовує наробки всіх трьох рівнів аналізу соціальних конфліктів, але більшою мірою це, безумовно, стосується соціологічного та індивідуально-психологічного рівнів, які безпосередньо причетні до аналізу соціально-психологічної структури системи. Вони дають змогу зрозуміти природу конфлікту, проаналізувати його і навчитися керувати ним.

85. Структура конфлікту. Типологія.

1.  Конфліктна ситуація. На шляху переростання протиріччя у конфлікт складається своєрідна ситуація, яку називають конфліктною. На цій стадії складається сполучення різних обставин, які передують конфліктам і часто породжують несумісні вимоги. При цьому задоволення інтересів однієї сторони перешкоджає задоволенню інтересів іншої.
2.  Об´єкт конфлікту — це той ресурс, на який саме і поширюються інтереси конфліктуючих сторін. Об´єкт конфлікту є неподільним або він представлений в рамках конфлікту як неподільний. З точки зору динамічного підходу механізм соціального конфлікту проходить зазвичай наступні стадії протікання конфлікту.
3.  Прихована стадія. На цій стадії протиріччя ще не усвідомлюються всіма учасниками конфлікту. Конфлікт виявляється лише в явному чи неявному невдоволенні ситуацією. Власне конфлікт починається з невизна-чених дій, що спрямовані проти інтересів іншої сторони. Крім того, ця стадія є періодом формування кожною із конфліктуючих сторін своєї стратегії і тактики подальших дій.
4.  Стадія формування конфлікту. На цій стадії, як правило, формуються протиріччя, чітко усвідомлюються претензії, що можуть бути висловлені протилежній стороні у вигляді відповідних вимог. Оформляються групи, що беруть участь у конфлікті, та висуваються їх лідери. Відбувається демонстрація своїх аргументів і критика аргументів супротивника.

6. Стадія інциденту. Для виникнення конфлікту як такого потрібні три умови: конфліктна ситуація, учасники конфлікту, а також наявність приводу для конфлікту, тобто своєрідного "спускового механізму", що сприяє розвитку подій. Слугує цьому, як правило, подія, що переводить конфлікт у стадію активних дій.

7. Стадія активних дій. У самому конфлікті дії обох сторін можуть бути як відкритими, або безпосередніми, так і прихованими, або опосередкованими. Вони можуть бути фізичними, психологічними, ідеологічними, тобто залежать від специфічної поведінки людей. Ці дії можуть бути також передбачувані і непередбачувані, але вони зазвичай розширюють сферу соціального конфлікту.

8. Стадія завершення конфлікту. Своєрідною ознакою завершення конфлікту служить завершення самого інциденту, тобто коли між конфліктуючими сторонами припиняється конфліктна взаємодія. Усунення інциденту — це необхідна дія, але її недостатньо для погашення конфлікту, оскільки за певнихобставин цей конфлікт може спалахнути знову (рис.9.1).

Отже, розв´язання конфлікту може бути як повним, так і частковим. Повне розв´язання означає припинення конфлікту, кардинальну перебудову всієї конфліктної ситуації. При цьому "образ ворога" трансформується в "образ партнера", а установка на боротьбу змінюється орієнтацією на співпрацю. При частковому розв´язанні конфлікту передусім змінюється тільки зовнішня його форма, але зберігаються внутрішні спонукальні установки щодо продовження протиборства.

успішне розв´язання конфлікту пов´язане з певними умовами, а саме:

1.  своєчасною і точною діагностикою його причин, у ході якої виявляються об´єктивно існуючі протиріччя, інтереси, цілі. На основі такого діагнозу визначається так звана ділова зона конфлікту;
2.  взаємною зацікавленістю сторін у подоланні існуючих протиріч. Це можливо при взаємному визнанні інтересів кожної зі сторін, для чого учасникам конфлікту необхідно звільнитися від недовіри один до одного;
3.  спільним пошуком шляхів подолання конфлікту. У цій ситуації можуть бути використані найрізноманітніші способи і методи розв´язання соціального конфлікту.
4.  Існують різноманітні класифікації соціальних конфліктів:
5.  • За формами прояву виділяють соціально-економічні, етнічні, міжнаціональні, політичні, ідеологічні, релігійні, сімейні, військові, юридичні, побутові.
6.  • За принципом доцільності-недоцільності - неминучі, необхідні, вимушені, функціонально невимушені.
7.  • За принципом динаміки — стихійні, заплановані, спровоковані, ініціативні, короткочасні, тривалі, затяжні, керовані, некеровані,ті, що спонтанно припиняються; припиняються під дією засобів, віднайдених протиборствуючими сторонами; вирішуються за втручання зовнішніх сил.
8.  • За складом конфліктуючих сторін — внутріособистісні, міжособистісні та групові, міжгрупові, конфлікти в організаціях.
9.  • За масштабом виділяють мікро-, макро-, мегаконфлікти.
10.  • За гостротою вияву — мирні і збройні, явні і скриті.
11.  • За особливостями протікання — прості (бойкот, саботаж, переслідування, вербальна та фізична агресія) та складні (суспільний протест, бунт, соціальна революція, війна).
12.  При всій різноманітності критеріїв класифікації соціальних конфліктів кожен з них відіграє важливу роль у вивченні причин, значення, наслідків конфліктів для функціонування і розвитку суспільства.

86. Поняття соціального процессу, соціальних змін, соціального розвитку.

Соціальний процес — послідовна зміна станів суспільства або його окремих систем.

Соціальний процес проявляється як рух у часі низки соціальних подій чи явищ певної спрямованості. У ньому діалектично поєднуються зміна і сталість, перервність і неперервність. Соціальна система не може існувати без процесу, що призводить до певних змін. Процеси відбуваються на різних рівнях соціальної системи: окремого індивіда, соціальної групи, організації, суспільства. Найважливішими ознаками соціальних процесів є їх загальність та зв'язок із суб'єктом, який здійснює процес. Функціонування й розвиток суспільства відбуваються в різних формах соціальних процесів.

Можна здійснити класифікацію соціальних процесів за певними критеріями. Зокрема, за формами розвитку соціальні процеси поділяють на такі види:

• спрямовані (передбачають певну мету або тенденцію у своєму русі). Вони є передбачуваними або явними. Наприклад, процес глобалізації, процес реформування економіки, створення єдиного європейського суспільства.

• не спрямовані (мають випадковий, хаотичний характер). Наприклад, емоційні сімейні конфлікти, мобілізації в соціальних рухах.

• зворотні (процеси, які викликають у системі певні зміни). Ці зміни можуть бути й радикальними, що може призвести до повернення у попередній стан. Наприклад, посилення девіантної поведінки людей в період економічної кризи. Водночас слід пам'ятати проте, що повернення до попереднього стану не означає повну ідентичність системи: відновлюються лише основні структурні елементи, а другорядні можуть змінюватись назавжди.

• незворотні (відображають зміни, які не можна повернути). Наприклад, старіння людини, урбанізація населення.

• висхідні (передбачають розвиток системи, якщо цей розвиток істотний, то його ототожнюють з прогресом).

• низхідні (викликають негативні дисфункціональні зміни у системі, стан регресу).

• лінійні (поступові безперервні висхідні або низхідні зміни в системі).

• циклічні (періодичне повторення певних фаз розвитку системи). Наприклад, вибори та перевибори президента або парламенту. Такі процеси можна розглядати також як кругові.

• спіральні (являють собою висхідний або низхідний циклічний рух).

За ступенем загальності розрізняють:

• соціетальні процеси (глибокі процеси економічних, демографічних, екологічних та інших змін);

• загальні (функціонування таких соціальних інститутів, як системи управління, охорони здоров'я, освіти);

• особливі (адаптація, урбанізація).

За характером змін: еволюційні та революційні процеси. За спрямованістю: прогресивні та реакційні процеси. За змістом змін:

• співробітництво;

• суперництво;

• конкуренція;

• конфлікт;

• пристосування.

Соціальні зміни — тип руху соціальних явищ, процесів та соціальних структур у суспільстві, у результаті якого виникають, нагромаджуються і трансформуються якісні відмінності між ними, створюється багатоманітність соціальної реальності.

Соціальна зміна — це перехід соціального суб'єкта з одного стану в інший, істотна трансформація соціальної організації, соціальних інститутів. Соціальні зміни виявляються у виникненні, деформації та зникненні певних елементів соціальної системи, трансформації її внутрішніх та зовнішніх зв'язків. Зміни в окремих соціальних структурах становлять зміст їх функціонування, а зміни в соціальній системі в цілому — зміст її розвитку.

Термін "соціальна зміна" був введений у науковий обіг 1923 р. американським соціологом У. Огберном в його книзі "Соціальна зміна". У вітчизняній соціологи дане поняття вживалось рідко. Поширенішим було поняття "соціальний прогрес".

Якщо підсумувати існуючі у літературі типи соціальних змін, то в цілому можна навести наступну їх класифікацію. За масштабами: малі, маргінальні, всеохоплюючі, революційні зміни. Зміни можуть охоплювати всю соціальну систему, а можуть надавати пріоритет якомусь одному аспектові елемента. Можуть бути короткострокові, середньострокові та довгострокові. Можуть вести соціальну систему до прогресу, розвитку або занепаду. Соціальні зміни відбуваються на рівні міжособистісних відносин, на рівні організацій та інститутів, малих і великих соціальних груп, на місцевому, соціетальному та глобальному рівнях. За характером перебігу виокремлюють наступні різновиди соціальних змін; функціональні, реформи, революції, модернізації, трансформації та кризи.

Функціональні зміни у соціальних системах мають адаптивний характер. Такі зміни здійснюються для підтримки системи у робочому стані. До їх завдання не входять радикальні реформи, що передбачають якісні структурні зміни. їх завдання у пристосуванні до мінливих умов навколишнього середовища та внутрішніх потреб соціальної системи.

Реформи у соціальних системах передбачають поступові зміни певних соціальних інститутів, сфер життєдіяльності або системи в цілому. Вони зазвичай ініціюються "згори" та проводяться з допомогою законодавчих актів, направлені на удосконалення існуючої системи без її якісних змін. Наприклад, реформи Петра І змінили систему державного правління, однак основи царської влади залишились незмінними. 

Причини соціальні зміни можуть бути викликані різними причинами. Загалом всі причини та механізми соціальної зміни можна поділити натри групи: економічні (розвиток виробництва та виробничих сил); соціальні, соціально-психологічні (ускладнення структури суспільства та його диференціація); культурологічні (прогрес в науці, техніці та технологіях). Також характерною особливістю західної соціології є прагнення дослідників пов'язати у причинній взаємозалежності процеси соціальної зміни з природою людини.

Специфічним різновидом соціальних змін є соціальний розвиток. Це поняття фіксує процеси вдосконалення, поліпшення, зростання. Серед важливих атрибутів соціального розвитку звичайно виділяють такі: а) спрямованість (наявність певного континууму змін, усталеного ряду якісно різних станів); б) усталеність, відчутність зворотності кількісних та якісних змін; в) закономірність, тобто необхідний характер.

Поняття розвитку є інтегральною характеристикою всіх об'єктів, яким притаманна зміна. Це поняття стає важливою категорією багатьох наук, в тому числі і соціології. Без цього поняття практично неможливо зрозуміти і пояснити ті процеси, які відбуваються в окремих соціальних структурах, в суспільстві в цілому.

Під розвитком розуміють незворотну, направлену, закономірну зміну матеріальних і ідеальних об'єктів. Саме наявність цих трьох властивостей відрізняє процеси розвитку від всіх інших змін:

• зворотність змін характеризує процеси функціонування (циклічне відтворення постійної системи функцій);

• відсутність закономірності характерно для випадкових процесів катастрофічного типу;

• за відсутності направленості зміни не можуть нагромаджуватись, і тому процес позбавляється характерної для розвитку єдиної, внутрішньо взаємозв'язаної лінії.

В результаті розвитку виникає новий якісний стан об'єкта, який виступає як зміна його складу або структури (тобто виникнення, трансформація або зникнення його елементів і зв'язків).

Нині немає нестатку поглядів відносно процесів соціального розвитку. Для одних історія сприймається як хаос випадкових акцій, для других — як жорстко детермінована система, в якій все визначено Богом або незворотнім законом. Для одних вирішальна роль в історії належить окремим особистостям, для других — народним масам. Одні оптимістично сповіщають всіх і вся, що саме їх теоретична схема є справжньою картиною суспільного розвитку, другі песимістично-суб'єктивістськи оцінюють процес пізнання і ставлять під сумнів можливість пізнати соціальні закони.

Нагромаджений соціологією матеріал підтверджує складний і неоднозначний характер процесів розвитку та їх механізмів. Практика соціальних рухів XX ст. підтверджує, що загальна висхідна лінія розвитку є результатом складної діалектичної взаємодії таких протилежностей, як змінне і незмінне, позитивне і негативне, раціональне і ірраціональне, прогресивне і регресивне, безперервне і перервне, стихійне і закономірне.

В сучасній традиційній соціології співіснують еволюційний і структурно-функціональний підходи до проблем соціального розвитку, при цьому все більшого значення набирає поглиблений аналіз соціального часу, — за допомогою якого є можливими реальні визначення ритму функціонування і розвитку суспільства.

87. Причини та чинники соціальних змін крізь призму сучабдих парадигм пояснення соціальної реальності: марксизм і неомарксизм, функціоналізм, структуралізм, символічний інтеракціонізм. ^

К. Маркс формулював свою теорію в умовах "промислової революції", що відбувалась у Європі з початку XIX ст. та призвела до кардинальних змін у соціальній структурі суспільства. він узалежнював усі суспільні відносини від економічних інтересів класів, які він розумів як великі групи людей, виокремлені за критерієм права їх власності на засоби виробництва. Марксизм зводить суспільні відносини до антагоністичних стосунків між експлуататорами (власниками засобів виробництва) та експлуатованими (робочою силою). Класи експлуататорів та експлуатованих перебувають між собою в антагоністичних відносинах, а їх класова боротьба є визначальним суспільним процесом — рушієм історії.

К. Маркс і Ф. Енгельс вважали, що антагонізм виникає між класами через основне суспільне протиріччя між рівнем розвитку продуктивних сил і виробничими відносинами. Коли рівень розвитку продуктивних сил суспільства "переростає" у виробничі відносини, відбувається кардинальна трансформація його соціальної структури. На цій основі вони розвинули т. зв. матеріалістичне розуміння історії. Історія людства полягає в тому, що постійний ріст продуктивних сил призводить до періодичних кардинальних змін суспільного ладу.

Із 50-х років XX ст. починає зароджуватись неомарксизм, доводили, що сучасний капіталізм не призводить до конвергенції національних економік, а поглиблює економічний розкол світу на бідні та багаті країни. вони розглядали слаборозвинені країни світу як периферію світового господарства, повністю залежну від його центру. Ця теза опиралася на факт, що в структурі світової економіки країни периферії є експортерами сировини, тоді як високорозвинені країни центру — готової продукції. Згідно з поглядами неомарксистів, існуючі відмінності в економічному розвитку бідних і багатих країн можуть лише зростати, а домінування "Півночі" над "Півднем" — поглиблюватись. Сучасний неомарксизм складається з низки концепцій, які об'єднує ідея поділу світу на високорозвинений "центр" та економічно слабку і слабороз-винену "периферію".

Теоретики неомарксизму широко застосовують поняття "сві това економіка" та "світова система", які хоч і не є аналогічними, але логічно випливають одне з одного. Услід за К. Марксом основною вони вважають світову економіку, структура якої визначає світову систему. Неомарксисти надають принципового значення структурним обмеженням світової системи, вважаючи, що вони роблять слаборозвинені країни своєрідними заручниками світового порядку. В міжнародній системі діють механізми структурного домінування, які змушують держави чинити залежно від місця, яке вони посідають в ієрархії системи.
Неомарксизм не є точною копією марксизму, адаптованою до умов кінця XX — початку XXI ст. Основні розбіжності між теоретиками класичногомарксизму та неомарксизму полягають у тому, що "представники неомарксизму не розглядають міжнародні відносини як "вторинні" чи "третинні", не згадують про "надбудовний" характер культури або інститутів"1. Це пояснюється тим, що прихильники неомарксистської теорії не розглядають суспільство крізь призму класової боротьби, експлуататорами вважають країни, добробут яких базується на капіталістичній глобальній економіці, що є способом новітнього пригноблення народів.

Функціоналізм. Функціоналісти вивчають, яким чином кожний елемент суспільства сприяє загальному функціонуванню соціальної системи. Загальні поняття, які складають основу функціоналізму, передбачають, що кожна підсистема суспільства існує тільки тоді, коли вона, по-перше, сприяє загальній стабільності функціонування всього соціального організму, по-друге, допомагає досягти певної соціальної мети і, по-третє, відповідає базовим соціальним потребам. І, навпаки, якщо ми не знаходимо чогось в певному суспільстві, ми можемо стверджувати, що соціальний організм не має потреби в існуванні цієї підсистеми. Можна виділити явні і приховані функції соціального явища. Явні функції — це очевидні причини того, завдяки чому існує певне суспільне явище; до прихованих (латентних) функцій відносять менш очевидні, (приховані від очей) причини того, як, на чому базується існування певного соціального явища. Наприклад, чому люди вирішують вечеряти при свічках? Явна функція свічок — давати світло (і можливість людям бачити один одного). Але, якщо освітлення — це все, що було б необхідно, тоді лампи денного світла могли б набагато краще виконати цю функцію. Якщо ми прагнемо зрозуміти, чому дійсно люди обирають вечерю при свічках (навіть коли вони мають можливість користуватися лампами), ми повинні ураховувати латентні функції освітлення за допомогою свічок. Воно символізує романтику і створює особливу атмосферу і настрій.

термін структуралізм часто використовується для позначення специфічного стилю соціологічної роботи. В найзагальнішому розумінні він означає ті соціологічні концепції, в основі яких лежить поняття соціальної структури і ідея того, що суспільство є первинним відносно індивідів. Однак в більш вузькому значенні структуралісти називають тих теоретиків, які вважають, що існує ряд соціальних структур, які не спостерігаються і на яких базуються спостережувані соціальні феномени. Спеціалісти визначають структуралізм як пошук універсальних і незмінних законів людського життя на всіх його рівнях, а корені його засад вбачають у структурній лінгвістиці, граматичній системі мови, законах її використання.

Представники сучасного структуралізму (К. Леві-Строс, Ж. Лакан, Р. Барг, М. Фуко, Ж. Дерріда, Ч. Пірс та ін.) вивчають етнографічні, психологічні, історико-культурні, естетичні утворення як сукупності взаємопов'язаних і взаємодіючих елементів, суть яких визначається не їх власним змістом або зовнішніми зв'язками, але їх місцем в соціальній системі. В соціальних системах структуралізм прагне віднайти щось об'єктивне, незалежне від суб'єктивних впливів і змін. Об'єктивність в соціумі, вважають структуралісти, представлена мовою, в якій структури (людський розум, суспільство тощо) існують і функціонують споконвічно і формуються незалежно від волі і бажання людей.

Найбільш відомим структуралістом є антрополог К. Леві-Строс (1908 — 1984 рр.), представник структуралізму як інтелектуального руху, який існує, зокрема, у Франції і охоплює антропологію, соціологію, лінгвістику і літературознавство. Леві-Строс вважає, що культурні форми, в особливості міфи, зазвичай представленні через поєднання протилежних якостей, які називають банальними опозиціями, такі, як солодке і кисле, або червоне і зелене. Аналіз міфів, а також літературних текстів демонструє прояв бінарних протилежностей. Згідно Леві-Строса, форму міфа необхідно аналізувати, виходячи із незмінних якостей (структур) людської свідомості.

Інший представник старшого покоління структуралістів Ж. Лакан намагається проникнути в структури несвідомого в людській психіці, виходячи із гіпотези про те, що несвідоме структуровано як мова, а отже, надає суб'єкту набір можливостей для вираження його бажань, устремлінь, спонукань.

Деякі соціологи, зокрема Л. Альтюссер, приймали структуралістський підхід для того, аби вивчати соціальні феномени шляхом аналізу основоположних структур способу виробництва. Сучасні структуралістські положення були піддані серйозній критиці як не історичні, неверифікаційні і такі, що зневажають на роль творчої діяльності людей.

Ідеї структуралістів про значущість об'єктивно існуючих структур, а не суб'єктивних реакцій на них людей, їх критичне ставлення до суб'єктивізації і психологізації соціології знайшли підтримку серед багатьох теоретиків. У 70-і рр. структуралізм, підсилений новими ідеями Варта, Деріда, Фуко, отримує назву постструктуралізму (або неоструктуралізму), який так само як і структуралізм, розглядав мову як єдинопридатний фундамент для пізнання, а також для дій та існування.

Символічний інтеракціонізм ґрунтується на переконанні, що природа людини і упорядкованість суспільного життя є продуктом соціальної комунікації, повсякденної взаємодії людей, постійного взаємного пристосування. Соціальну взаємодію (інтеракцію) при цьому розглядають як таку, що відбувається не безпосередньо (за схемою стимул-реакція), а опосередковується певними символічними засобами, яким кожен учасник взаємодії надає відповідного значення. Символічними посередниками взаємодії здебільшого є слова, але виконувати цю функцію можуть будь-які предмети або дії (наприклад, вираз обличчя, жест тощо). Найпростішим прикладом може бути мовне спілкування: на очікувану реакцію можна сподіватися лише в тому разі, якщо співрозмовники надають своїм словам однакове значення. Мови (усні, письмові їх форми, графічні тощо) є надзвичайно складними системами символічних засобів людської комунікації. Крім мов, люди творили ще й безліч інших символічних систем, без використання яких не можна уявити собі суспільного життя і які організовують досвід людей, допомагають координувати спільні дії, підтримують згуртованість суспільства.

Таким чином, сутність символічного інтеракціонізму – в аналізі символічних аспектів соціальних взаємодій. Причому велику увагу приділяють основному символічному засобу взаємодії - мові.

Соціальний символ є необхідним елементом виконання будь-якої соціальної ролі, без якої говорити про взаємодію абсурдно. За соціальними символами стоїть співвіднесення особою власних дій із соціальними нормами та взірцями поведінки. Знаючи соціальні символи як знаки взаємодії, можна вивчати його особливості.

88. Соціальний прогрес. Соціальна еволюція. Соціальна революція.

Під прогресом (лат. progressus рух вперед, успіх) зазвичай розуміють тип, напрям розвитку, який характеризується переходом від нижчого до вищого, від менш вдосконаленого до більш вдосконаленого. Про прогрес можна вести мову стосовно системи в цілому, її окремих елементів, структури та інших параметрів об'єкта, що розглядається. Поняття прогресу співвідноситься з поняттям регресу.

Стосовно суспільства ця проблема постала у визначенні напрямку його розвитку: чи цей розвиток по висхідній лінії, чи по низхідній, чи тут все відбувається на одному рівні (інгрес) — ні піднесення, ні зменшення життєвих сил суспільства (М. Грот).

Частина учених взагалі не визнавала соціальний прогрес розглядаючи історичний розвиток не як однолінійний і однонаправлений (поступальний), а як багатолінійний, не залежний один від одного, паралельний рух особливих "культурно-історичних типів" суспільств. Деякі зображували історію як циклічний рух по колу, як хаотичний або флуктаційний, маятниковий рух. Соціологія XIX ст. більшою мірою ґрунтувалась на уяві про існування прогресу, який асоціювався з процесом індустріалізації. Прогрес бачився як соціальний прояв розуму, знання і технології. Однак, світові війни, а також становлення фашизму, тоталітаризму в XX ст.,призвели до втрати соціологами віри у прогресивну природу індустріального суспільства. Традиційні концепції прогресу опинились не здатними відповісти на три фундаментальних питання, пов'язаних із соціальними змінами:

1) яким соціальним групам прогрес вигідний;

2) хто здатний визначити, що вважати прогресивним;

3) хто має право вирішувати, які індивідуальні чи соціальні витрати є доцільними для досягнення того чи іншого рівня прогресу.

В сучасній соціології соціальний прогрес пов'язується найчастіше з рухом від аграрного суспільства до індустріального і від нього до пocтіндустріального.

Соціальний прогрес віддзеркалює загальну лінію розвитку суспільства, яка не виключає можливість тимчасових і часткових історичних поворотів, зламів і зигзагів, застоїв, тупикових ситуацій і навіть відступних рухів, загибелі окремих цивілізацій і т. д. Лише старий традиційний, заяложений еволюціонізм міг подавати хід історії гладенькою, рівною, безперервно висхідною лінією розвитку.

Поняття регресу означає протилежний прогресові процес руху від вищого до нижчого, деградацію. Він, як правило, охоплює не все суспільство, а лише окремі його сфери (економічну, технічну, культурну, моральну і т. д.). Він може бути швидким або тривалим, мінливим або обов'язковим, змінювати долю людей одного покоління, або навіть декількох поколінь. Регрес, уражаючи окремі соціальні інститути, структури, не зупиняє загальний розвиток суспільства за висхідною лінією до безперервного вдосконалення своєї організації. Так було у другому тисячолітті, так буде і в наступному третьому тисячолітті, до якого ми підійшли упритул.

Соціа́льна еволю́ція — поняття, яке використовується для позначення внутрішньо єдиної системи соціальних змін, що відбуваються через загальні принципи системита виявляються у певних тенденціях, які ведуть до соціальних новостворень. Це розвиток суспільства від найпростіших форм до найскладніших. Багато в чому нагадуєбіологічну еволюцію, характеризуючись:невичерпністю,направленістю та уявним різноманіттям. Але, крім предмета, є ще одна суттєва різниця: не виходячи за межі знань, які має людина, ми можемо з певною вірогідністю вгадати її наступний крок.

Філософським терміном поняття «еволюція» стає у Миколи Кузанського. Мислителі Нового часу аналізують соціальні зміни в межах природного розвитку світу. Соціальна еволюція ототожнюється з прогресом як із нескінченним удосконаленням суспільства на основі духовного розвитку людини. При цьому еволюція розглядається в дусіпреформізму, тобто уявлення про те, що історичний процес споконвіку визначений наперед його сутністю. Це виливається в ідею фіналізму, відповідно до якого існує певний стан еволюції. Залишається лише нерозв'язаною проблема виникнення нового в соціальному житті.

Розгорнуту теорію соціальної еволюції запропонував Герберт Спенсер. Відповідно до неї, соціальна еволюція — це рух від однорідного до різнорідного, єдність інтеграціїй диференціації.

У 20 столітті деякі норми класичного еволюціонізму піддано критиці. Виникає новий напрям — неоеволюціонізм. У ньому збереглися основні постулати класичного еволюціонізму, але замість ідеї однолінійного розвитку культури розвивалися ідеї універсальної еволюції (виявлення глобальних змін, які мають форму розвитку) та багатолінійної (можливі декілька шляхів соціокультурного розвитку, відсутність орієнтації на встановлення загальних законів еволюції).

Соціальна революція - це радикальна зміна суспільного життя, спосіб переходу від однієї суспільно-економічної формації до іншої, більш прогресивної, корінний якісний переворот у всій соціально-економічній структурі суспільства. Соціальна революція явище закономірне й необхідне. Вона випливає зі стану матеріальних умов суспільного життя, його внутрішніх суперечностей. В першу чергу, з невідповідності виробничих відносин характеру і рівню розвитку продуктивних сил. Це протиріччя є економічною основою будь-якої соціальної революції, оскільки породжує конфлікт між соціальними групами, класами з приводу форм власності. Це боротьба між старим і новим, регресивним і прогресивним.

Комплекс протиріч, котрі склалися в економічній, господарській, управлінській, політичній, соціальній, ідеологічній та інших сферах суспільства впливають на характер соціальної революції. Ті суперечності, які вона вирішує, тобто який клас відсторонюється від влади і який приходить до влади, і визначають її характер. Завдяки цьому маємо змогу класифікувати соціальні революції як феодальні, буржуазні, буржуазно-демократичні, соціалістичні та інші.

Революції не здійснюються "на замовлення" чи то "за бажанням" певних осіб чи вождів. Для того, щоб вона відбулася, необхідні певні об´єктивні умови і суб´єктивні фактори. Сукупність об´єктивних умов (економічних, соціально-політичних та інших), які складаються незалежно від волі людей, призводять до виникнення революційної ситуації, основними ознаками якої, згідно марксистської теорії, є:

1. Криза влади, владних інститутів. З одного боку, вони вже не можуть управляти "по-старому", а по-новому ще не вміють або не хочуть. З іншого, низи не хочуть жити "по-старому".

2. Зростання, вище звичного, бідності, злиднів серед простого народу. Загострення інфляційних процесів у економіці, фінансовій сфері, зростання цін на продукти, товари, послуги тощо.

3. Політизація суспільства, а саме: зростання активності трудового народу, виявлення непокори, спротив владі та носіям владних повноважень. У результаті відбувається "революцізація" народних мас.

Об´єктивні умови підштовхують їх до самостійних дій, революційних виступів проти існуючого стану речей у суспільстві. Але сукупність об´єктивних умов, сама по собі, не призводить до соціальної революції, як і революційна ситуація ще не є революцією. Для того, щоб революція відбулася, необхідні й суб´єктивні фактори. Слід пам´ятати, що в історії загалом, а в суспільстві - зокрема, нічого не відбувається поза діяльністю людей (певних колективів, груп, класів тощо). Той факт, що люди самі творять свою історію, має безпосереднє відношення і до соціальних революцій.

За всю свою історію людство пережило сотні революцій: рабовласницьких, феодальних, буржуазних, соціалістичних та ін. Соціалістична революція, як засвідчує історичний досвід, може здійснюватися як мирним, так і збройним шляхами. Слід пам´ятати, що так звані мирні революції є надзвичайно рідкісним явищем в історії. На жаль, вся історія перенасичена збройними революціями, котрі є занадто болісними, руйнівними і головне, кровопролитними, оскільки революційний вогонь вимагав величезних багатомільйонних жертв людського матеріалу.

89. Трансформаційні просеси.

термін "трансформація" найчастіше сьогодні вживають спеціалісти, коли прагнуть охарактеризувати сукупність історичних змін, які відбулися в країнах Центральної і Східної Європи з кінця 80-х — початку 90-х рр., а потім у колишніх республіках СРСР, що розпався. До таких усталених термінів, які позначають процес змін в суспільстві, як еволюція, революція, реформація, додалось поняття трансформація.

Під соціальною трансформацією розуміється процес внутрішніх змін суспільства, внаслідок яких долається втрата ним рівноваги, межа крайньої соціальної напруги, досягається новий, більш диференційований і більш високий рівень впорядкованості і організованості у всіх основних сферах життєдіяльності. Саме ці ознаки трансформації і відрізняють її від реформ, які завжди є оновленням або зміною становища без принципового зламу. Реформи, що відносяться, як правило, до часткових змін суспільства і мають справу головним чином з процесами на технічному, соціально-технічному і в меншій мірі на рівні суспільних проблем, які стосуються життя суспільства в цілому.

Як свідчить соціальна реальність країн Центральної і Східної Європи, в тому числі й України, трансформаційний процес включає в себе ряд стадій:

• соціальну діагностику (тобто об'єктивну характеристику дійсності, ЇЇ коренів в минулому, можливостей і шляхів її виходу із кризової ситуації);

• переоцінку існуючого стану суспільства як кризового і оцінку сутності, змісту і масштабів кризи, яка має системний характер;

• демонтаж старої системи, ліквідація її наявних невідповідностей існуючому рівню суспільного розвитку і його тенденціям;

• нове самовизначення суспільства, висування і обґрунтування шляхів подальшого розвитку.

Транформаційннй процес охоплює всі сфери суспільного життя — економіку, політику, соціальну структуру, культуру, в той же час розпадається на ряд послідовних трансформаційних станів, кожний з яких являє собою реально досягнуті переміни в конкретний відрізок часу.

Основними змінами в ході системної трансформації є:

• зміни політичної і державної системи (відмова від монополії однієї партії, дестатизація суспільного життя, створення парламентсько-президентської республіки західного типу, загальна демократизація суспільних відносин);

• оновлення економічних основ суспільної системи (відхід від централізованої економіки з її розподільчими функціями, перехід до економіки ринкового типу в ході роздержавлення власності і приватизації і введення "вільних цін");

• відмова від соціалістичної "всезагальності праці", ліквідація системи "соціального утриманства" з одночасним проголошенням соціальних ліберально-демократичних свобод, зміна духовно-церковних орієнтирів суспільного розвитку;

• слідування вимогам світового ринку, що передбачає пошук нових форм зовнішньоекономічної діяльності, переструктурування економіки (в тому числі й проведення конверсії).

Складність процесу трансформації полягає в тому, що відсутня якась оптимальна модель (технологія) трансформаційних змін. Існує декілька підходів до подолання старої системи і входження в нову. Тож не випадково країна мусить сама розробляти політику перетворень, використовуючи досвід інших. В цих умовах зростає значення розробки соціології трансформаційних процесів як теорії, що описує і пояснює закономірності і особливості перетворень в колишніх соціалістичних країнах, досліджень спеціалістами якісної сторони змін, що відбуваються в суспільній структурі і виводять останню до загальнолюдських законів буття.

90. Глобалізаційні процеси. Глобальні соціальні зміни.

Глобалізм (від лат. globus — куля) у світлі зазначених концепцій означає, що сучасне людство розглядається не як проста сума (збори) більш-менш відособлених країн і народів, а як єдине ціле, як принципово нова соціальна суперсистема, усі структурні елементи (країни, народи) якої знаходяться в найтіснішому і неухильно поглиблюючому взаємозв'язку, взаємозалежності. Глобалізація світу обумовлена постійно прогресуючою інтернаціоналізацією всіх сторін життя країн і народів. Глобалізація економічних, політичних, соціальних і культурних відносин і процесів знаходить своє вираження не тільки і не стільки в тому, що ті чи інші риси, моменти, проблеми суспільного розвитку стають повсюдними, здобувають планетарні масштаби, так звані глобальні проблеми сучасності, які з'являються і ростуть, а в тому насамперед, що досягається такий рівень єдності людства, при якому існування й успішний розвиток кожної країни, кожного народу виявляється усе більше в прямій і вирішальній залежності від стану і зміни світу в цілому. І навпаки, успіх і розв'язання глобальних проблем сучасності виявляється у всезростаючій залежності від активності і погодженості дій усіх країн і народів світу.

Глобалізація пов'язана, насамперед, з інтерпретацією всієї суспільної діяльності на Землі. Ця інтерпретація означає, що в сучасну епоху все людство входить у єдину систему соціально-культурних, економічних, політичних і інших зв'язків, взаємодій і відносин. Таким чином, у сучасну епоху в порівнянні з минулими історичними епохами незмірно зросла загальнопланетарна єдність людства, що є принципово новою суперсистемою, скріпленою загальною долею і загальною відповідальністю. Тому, незважаючи на разючі соціально-культурні, економічні, політичні контрасти різних регіонів, держав і народів, соціологи вважають правомірним говорити про становлення єдиної цивілізації.

Особливість же сучасного технологічного перевороту, пов'язаного з інформатизацією суспільства, полягає в тому, що він створює принципово нові передумови для універсалізації і глобалізації людської взаємодії. Завдяки широкому розвитку мікроелектроніки, комп'ютеризації, розвитку засобів масової комунікації й інформації, поглибленню розподілу праці і спеціалізації, людство поєднується в єдину соціокультурну цілісність. Існування такої цілісності диктує свої вимоги до людства в цілому і до окремої особистості, зокрема. У цьому суспільстві повинна домінувати установка на інформаційне збагачення, придбання нового знання, оволодіння ним у процесі безупинного навчання, а також його технологічне і людське застосування.

Однак глобалізація соціальних, культурних, економічних і політичних процесів у сучасному світі, поряд з позитивними сторонами, породила ряд серйозних проблем, які одержали назву "глобальних проблем сучасності":• екологічних,• демографічних,• політичних. Сукупність цих проблем поставила перед людством глобальну проблему “виживання людства”

1. тема постановки личных целей
2. реферату- Доля українського заграниччя Берестейщина та ПідляшшяРозділ- Українознавство Доля українського
3. Реферат- Особливості операційних систем реального часу
4. интеллектуальной разведки служит и заполнению познавательных пробелов возникающих постоянно в связи с не
5. ОРГАНИЗАЦИОННАЯ СТРУКТУРА ОАО ГРОДНЕНСКИЙ МЯСОКОМБИНАТ И НАПРАВЛЕНИЯ ЕЕ СОВЕРШЕНСТВОВАНИЯ
6. Международный лизинг- о некоторых мерах стимулирования
7.  Социальная сфера ~ сфера воспроизводства человека семьи трудовых коллективов и других социальных групп
8. Бизнес ~ нестандартно Перевод Самсонова П
9. Инфаркт миокарда как социально значимая проблема
10. Сочетанные заболевания полости рта и сердечно-сосудистой системы
11. Роль фундаментальных исследований в области создания объектов интеллектуальной собственност
12. Вейделевская СОШ О некоторых факторах обусловивших изменения в русском языке новейшего времени
13. МЕТОДИЧЕСКИЕ РЕКОМЕНДАЦИИ ПО НАПИСАНИЮ ВЫПУСКНЫХ КВАЛИФИКАЦИОННЫХ РАБОТ курсовая выпускная и диплом
14. Страховой рынок РФ- тенденции и перспективы развития
15. Лабораторна робота 1 ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ РЕГУЛЮВАННЯ Тривалість роботи ~ 4 год
16. Задание 1 В приведённых ниже предложениях найдите речевые ошибки и отредактируйте предложения
17. Женская преступность
18. Прогнозирование возможной радиационной обстановки и её оценка.html
19. то понимает что после школы не представлял своего будущего и профессия была выбрана неправильно комуто нед
20. С Конишев МЕТОДИЧНА РОЗРОБКА Системи автоматизованого електроприводу з дви

Материалы собраны группой SamZan и находятся в свободном доступе