Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
28
На правах рукопису
УДК 398.8
Українські народні пісні Кубані на історичну
та суспільно-побутову тематику
Спеціальність 10.01.07 – фольклористика
А в т о р е ф е р а т
дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук
Львів – 2000
Дисертацією є рукопис.
Робота виконана на кафедрі російської літератури Донецького державного університету.
Науковий керівник - доктор філологічних наук, професор
Федоров Володимир Вікторович,
Донецький державний університет,
завідувач кафедри російської літератури.
Офіційні опоненти - доктор філологічних наук, професор
Кирчів Роман Федорович, Інститут народознавства НАН України,
завідувач відділу фольклористики.
- кандидат філологічних наук
Гарасим Ярослав Іванович,
Львівський національний університет ім. Івана Франка,
викладач кафедри української фольклористики
ім. Філарета Колесси.
Провідна установа - Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т.Рильського НАН України.
Захист дисертації відбудеться 28 вересня 2000 р. о 10 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради К 35.051.13 при Львівському національному університеті ім. Івана Франка за адресою: 79000, м. Львів, вул. Універ-ситетська, 1.
З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Львівського національного університету ім. Івана Франка за адресою: 79005, м. Львів, вул. Драгоманова, 5.
Автореферат розісланий 10 серпня 2000 р.
Учений секретар
спеціалізованої ради,
кандидат філологічних наук В.М.Івашків
Загальна характеристика роботи
Дослідження українського фольклору у всіх його жанрово-тематичних виявах та із залученням матеріалів з усіх географічних просторів, де живуть українці, стало можливим на перебудовчій хвилі та в умовах незалежної України. Знесена не лише берлінська стіна, а й кордони, що розділяли Українську державу від її багатостраждальної діаспори. Якщо західна діаспора трактувалася радянськими офіційними інститутами як “буржуазно-націоналі-стична”, то східної діаспори зовсім “не існувало”, бо українці в Росії та по всіх просторах Союзу трактувалися як “історично сформоване” “русскоязычное население”, зрозуміло, до краю “інтернаціоналізоване”. Лише з недавно опри-люднених матеріалів стало відомо, що в межах колишнього Радянського Союзу живе понад 20 мільйонів етнічних українців (офіційно – 6,8 млн.), які зберегли, як показують результати багатьох наукових експедицій на Кубань, до Західного Сибіру, на Зелений Клин, в Казахстан та ін.) основні ознаки своєї національної приналежності: мову, побутові та духовні традиції тощо, тобто ті ознаки, які не дали їм розчинитися серед народів колишнього Союзу1. З часу горбачовської перебудови, а особливо з 90-х років українські вчені здійснили чимало експедицій до східної української діаспори, зібрали великий емпіричний матеріал, який дає можливість наочно спостерігати еволюцію культури українців поза межами своєї Батьківщини, простежити невідворотну їх асиміляцію внаслідок розробленої ще Катериною ІІ і її фаворитами та впроваджувану на всіх етапах Російської держави політику “полного обрусения инородцев”. Щоб теоретично “обгрунтувати” правильність курсу обросійщення всіх народів Росії, інтенсивно “працює” офіційна наука та вихована на засадах нетерпимості до всього чужого місцева чиновницька братія, що прийшла на зміну комісарам та партійному апарату, яка на місці відстежує і викорінює будь-які прояви сепаратизму чи націоналізму. Сьогодні ми з подивом читаємо одкровення російської науки про запорізьких та кубанських козаків, як про невеличкі етнографічні групи російського народу, про єдиний колись козацький народ, розсіяний по всьому світу, прабатьківщиною якого є Подоння та Кубань2.
Та незважаючи на це, з-посеред сотень і тисяч сільських подвір’їв Да-лекого Сходу, Кубані, Західного Сибіру безпомилково можна вирізнити чепурну українську хату в садочку, де вам охоче повідають історію свого роду, насичені драматизмом пригоди, пов’язані з переселенням, розкажуть цікаві бувальщини, проспівають чимало українських пісень. Не відцуралися колишні українці ні мови (в основній масі), ні душевної доброти, не втратили особливого зв’язку з землею, працьовитості, високоетичних взаємин в сім’ї та сільській громаді, у ставленні до батьків, до старших, не позбулися глибокої релігійності як регулятора етично-духовних норм.
Проблема культури української діаспори Кубані вирішувалася дотепер на описовому рівні та на рівні нагромадження джерельного матеріалу, етнографічних описів, які розглядалися поза контекстом української культури1. Та що казати про фольклор і етнографію, якщо українська мова кубанської діаспори російськими вченими трактується, як діалект російської мови2.
За останнє десятиліття в процес вивчення історії та культури української діаспори Кубані активно включилися вчені з українських наукових осередків, які продовжують нагромадження першоджерельного матеріалу, його наукове осмислення з позицій сучасної методології та в контексті національної історії і культури. Успадкувавши кращі традиції української науки минулого у цій галузі, сучасні дослідники формують об’єктивну концепцію причин явища діаспори, її локальних особливостей, визначають її зв’язки з Україною та тенденції щодо її подальшої долі. В центрі уваги фольклористів ще одне невідкладне завдання: зібрати якомога більше фольклорних матеріалів, які суттєво доповнять наші уявлення про шляхи побутування національної уснопоетичної творчості загалом, про її зміни в іноетнічному середовищі та про її роль в збереженні національної самоідентифікації.
Об’єктом аналізу в дисертації є українські історичні та суспільно-побутові пісні, записані на Кубані працівниками Донецького центру укра-їнської культури і літератури протягом 1994-1996 рр. До 2,5 тисяч зібраних за час експедицій пісень долучено матеріали фольклорних збірників Я.Бігдая, В.Захарченка, П.Кирилова, Г.Концевича, І.Варави. Предметом дослідження обрані ті жанри, які засвідчують тяглість історично-художньої пам’яті кубанців, відчуття своєї приналежності до історичних катаклізмів періоду національно-визвольної боротьби за незалежність своєї Батьківщини, здатність народу відгукуватися новими творами на пізніші події історичної ваги в умовах Кубані.
Мета дисертаційного дослідження полягає у з’ясуванні тривалості уснопоетичної традиції в умовах відриву носіїв народної творчості від рідної землі, характеру змін історичних та суспільно-побутових пісень під впливом тих же чинників, у відтворенні народної концепції історії, громадських справ, зображення почуттів народу, викликаних важливими суспільно-історичними факторами.
Поставлена мета передбачає розв’язання таких головних завдань:
- на матеріалі кубанських записів простежити стан збереження істо-ричних пісень та громадської лірики в іномовному та інонаціональному ото-ченні, у відриві від свого природнього середовища;
- визначити тематичні та художні домінанти історичної та суспільно-побутової пісні в репертуарі етнічних українців Кубані, простежити зміни художньої структури цих пісень у порівнянні з аналогічними художніми явищами в межах України;
- простежити характер еволюції історичної пам’яті української діа-спори Кубані, її світоглядних засад, рівня збереження національної самоіден-тифікації, виходячи із активного функціонування пісенного матеріалу та характеру знань про Україну, про зображені у фольклорі події;
- на основі цих спостережень накреслити перспективи життєздатності українського фольклору та народних традицій на Кубані та української схід-ної діаспори загалом.
Теоретико-методологічну основу дослідження складають досягнення вітчизняної та зарубіжної фольклористики, теорії мистецтва, історії, етнографії, соціології. Орієнтирами при написанні дисертації були фольклористичні праці О.Потебні, М.Драгоманова, М.Сумцова, І.Франка, О.Веселовського, М.Дашкевича, Ф.Колесси, В.Гнатюка, М.Грушевського, А.Лободи, А.Кримського, К.Квітки, О.Кошиця, О.Дея, Н.Шумади, Р.Кирчіва, І.Денисюка, В.Наулка, Р.Климаша, В.Маркуся, Г.Дем’яна, та ін. Необхідність аналізу народних пісень Кубані у контексті українського фольклору обумовила вибір історико-порівняльного і системного методів дослідження.
Наукова доцільність та новизна роботи. Вперше науковцями України записано та систематизовано великий фольклорний матеріал української діа-спори Кубані та здійснено його наукове узагальнення в контексті української народнопоетичної творчості. Предметом дисертації обрано історичні та сус-пільно-побутові пісні як найпоказовіші у плані створення народної історич-ної концепції українського козацтва та його драматичної долі у зв’язку з роз-громом Запорізької Січі, примусовим переселенням козаків на Кубань, розсі-янням по світах. Результати роботи показують, що українські пісні про остан-ній період існування Запорізької Січі, депортацію козацтва на Кубань, важли-ві події новітньої історії – аж до Другої світової війни найповніше відтворені та збережені в репертуарі кубанців. Ці пісні є суттєвим поповненням націо-нального фольклорного фонду, вони збагачують його новими темами, сюжетами, засобами художнього осмислення народом свого суспільного буття.
Практична цінність результатів дослідження та матеріалів експедицій на Кубань полягають у можливості подальшого їх використання для вирішення фундаментальних проблем фольклористики, естетики, зокрема при аналізі еволюційного розвитку історичних поглядів народу, народного світогляду, суттєвих змін духовності українців, виселених понад два століття тому за межі рідної землі. Матеріали та власне дослідження може бути використане при написанні підручників та посібників з української фольклористики, при розробці університетських курсів народознавства і фольклористики, при створенні фольклорних антологій та узагальнюючих видань фольклору.
Апробація роботи. Робота обговорювалася на спільних засіданнях кафедри російської літератури та кафедри української літератури і фольклористики Донецького державного університету, а також на засіданні відділу мистецтва і народної творчості зарубіжних країн Інституту мистецтвознавства, фольклористики і етнології ім М.Т.Рильського НАН України. Основні її положення викладені автором у доповідях і повідомленнях на міжнародних та регіональних науково-практичних конференціях:
1.Стан збереження національної ідентифікаціії українців східної української діаспори. Міжнародна наук. конф. - Донецьк. 1995.
2.Українські суспільно-побутові пісні на Кубані. Міжнар. наукова конф. – Донецьк, 1998.
3.Ураїнські народні пісні Кубані на історичну тематику. – Донецьк, 1999.
Особистий внесок здобувача полягає в тому, що основна маса першоджерельного матеріалу, на якому робота виконана, зібрана дисертанткою особисто. Основні її положення, аналітичні викладки, узагальнення і висновки отримані дисертанткою самостійно. Аналіз зібраного матеріалу здійснений у контексті всього українського фольклору Кубані, записаного в ХІХ-ХХ ст. та з порівняльними виходами у відповідні жанрово-тематичні цикли україн-ського фольклору.
Зв’язок з науковими планами, програмами, темами. Дисертаційне до-слідження є підрозділом комплексної теми “Актуальні проблеми української літератури і фольклору” при Донецькому центрі української культури і літератури (98 – 1ВВ/63) Донецького державного університету.
Визначення мети дослідження обумовило структуру дисертації. Крім традиційного вступу і висновків, дисертаційна робота складається з трьох розділів та списка використаної літератури. Загальний обсяг дисертації становить 170 с. Список використаної літератури нараховує 185 джерел (11 с.).
Зміст дисертаційного дослідження
У Вступі дисертант обгрунтовує актуальність вивчення духовної спадщини української східної діаспори, з’ясовує передумови та причини депортації найактивнішої частини українського суспільства - запорізького козацтва, яке згуртувалося у пониззі Дніпра, щоб протистояти загарбникам, відстояти незалежність держави, вибороти право українського народу на власне життя. Уточнюється зміст поняття української діаспори, з’ясовується спільне та відмінне між східною та західною діаспорою.
Дисертант характеризує ступінь дослідженості проблеми трансформації української культури за межами рідної землі, зокрема характер вивчення культури української діаспори на Кубані, накреслює перспективи розв’язання проблеми при умові об’єднання зусиль місцевих (кубанських) україністів та українських вчених, представляє джерельну базу роботи та обгрунтовує вибір методологічної основи, необхідної для успішного вивчення народнопісенної культури Кубані.
У Розділі 1 “Формування української діаспори на Кубані та еволюція народної культури краю за 200 років” простежується тернистий шлях українського народу на східні території, на землі Московської держави. Головна увага приділена з’ясуванню історії переселення запорізьких козаків на Кубань, їх 200-літнього тут проживання. Аналізуються три концепції вивчення цього питання, які представлені: а) кубанськими істориками дорадянського часу (Я.Кухаренко, А.Туренко, П.Короленко, Ф.Щербина та ін.), б) українськими істориками, в тому числі й зарубіжними (Д.Явор-ницький, Д.Багалій, В.Голобуцький, В.Іванис, Л.Бич, Д.Білий та ін.), в) російською офіційною наукою та авторами шовіністичного спрямування (С.Брук, М.Боднар, синкліт авторів з російської діаспори, який у 3-томному “Козацькому словнику-довіднику” дотримується крайніх єдинонеділимських позицій у висвітленні цих питань).
Основна увага в цьому розділі приділена з’ясуванню особливостей культури переселенців, процесу змін у побуті козаків, що волею долі опинилися не лише на чужій землі, а й серед інших народів. У свідомості козаків чітко ідентифіковані два прошарки “чужинців”: кавказькі народи та “іногородні”, тобто росіяни, поляки, німці, євреї та ін. народи, що не входили до козацького стану, заповнювали вільні ніші у козацькому середовищі (тор-гівлю, корчмарство, деякі ремесла тощо). Представники інших етносів (крім кавказців, зрозуміло) протягом більш ніж століття "тонули в общей массе чисто малорусского населения, - говорить один з найповажніших дослідників історії та культури козацтва Ф.Щербина. - Черноморцы были православные, говорили все на едином малорусском языке, придерживались малорусских обычаев; праздники, увеселения, семейный уклад, свадебные обряды, бытовые отношения и обстановка – все это носило строго малороссийские особенности. Представители других национальностей должны были приспособиться к малорусскому укладу жизни”1.
Заселення Кубані зростало стрімко – від 3.847 козаків, що пристали до берегів Тамані 25 березня 1792 р. до 3 мільйонів в 1913 р. За переписом 1917 р. українці на Кубані становили 56%, росіяни – 36%.2 Перші роки по переселенні козаки спокійно обживали нові землі. Широкі простори незайманої землі були вільними, кавказькі племена жили за р. Кубанню і не виявляли агресивності до новоприбулих козаків. На сході повільно заселялася напівпустельна Ставропільщина, з півночі до Кубані прилягала слабо заселена Донщина. Спочатку між козаками і черкесами налагоджувалися дружні стосунки, та вони скоро перейшли у ворожнечу. Розпочався новий наступ російських військ на Кавказ, московські воєначальники впровадили тут так-тику “випаленої землі”, до якої втягнуто і козаків. Почалася перманентна прикордонна війна між козаками і черкесами, яка продовжувалася 60 років.
Понад століття (до поч. 20-х рр. ХХ ст.) кубанці строго дотримувалися старих запорізьких звичаїв, носили традиційний одяг: шаровари, чоботи, вишивані сорочки, свити і жупани. Поступово вони переймають елементи одягу черкесів, адже воювати доводилося переважно в гірських районах, де козацький степовий одяг був незручним. Жінки вносили зміни в традиційний одяг неохоче, вони виявилися і в цьому питанні більш консервативними, ніж чоловіки. Незважаючи на несприятливі умови освоєння нових місць про-живання, напіввійськовий стан, кубанці дбали про розвиток освіти, культури, сповідуючи традиції Запорізької Січі і в цій сфері. Уже 1803 р. на Кубані відкриваються перші школи, а через сім років козацькі діти навчалися в шести училищах та у військовій гімназії. У 1886 р. на Кубані працювало 296 навчальних закладів, у багатьох станицях - по кілька шкіл, громадські бібліотеки. Поступово формується мережа творчої і наукової інтелігенції, серед якої вирізняються постаті К.Росинського, Я.Кухаренка, І.Попка, П.Короленка, К.Живила, Є.Феліцина, Я.Бігдая, М.Канівецького, Г.Концевича, С.Руденка, Б.Городецького, Г.Григора та ін.
Майже всі дослідники відзначають пристрасть кубанців до співу: церковного, колективного (гуртового) на вулиці, вечорницях та ін. оказіях, обрядового під час календарних та родинних свят, на відпочинку під час козацьких військових навчань, товариського спілкування, співу індиві-дуального тощо. Спів для кубанців був своєрідною релігією, недаремно на громадські кошти утримувались військові та церковні хори, школи бандуристів, хоровий спів викладався в школах тощо.
Після подій 1905 р. на Кубані посилюється національно-культурний рух: в станицях і хуторах створюються політичні об’єднання, осередки “Просвіти”, драматичні гуртки, співочі колективи, кобзарські школи, які набували все виразнішого національного спрямування. Величезний вплив на збереження національної орієнтації кубанських козаків мала творчість Т.Шевченка, "Кобзар" якого, подібно до Біблії, був чи не в кожній родині. Пієтет до Т.Шевченка був посилений його дружніми стосунками із отаманом Чорноморського козацтва, поетом і бандуристом, улюбленцем козаків Я.Кухаренком.
Збереження та розвиток кращих національних традицій у сфері матеріальної та духовної культури стало тим підгрунтям, на якому з послабленням Російської імперії 1917 та її переходу у нову якість – Радянську імперію стало можливим відокремлення Кубані від Росії, створення після Петербурзького перевороту Кубанської Народної Республіки, одним із перших рішень уряду якої було порушення клопотання про входження Кубані до складу Української Народної Республіки. На Кубані був проведений референдум, згідно якого культурно-освітні заклади були переведені на українську мову. Цей процес українізації був продовжений і в умовах адміні-стративної та партійної чистки, жорсткого придушення самостійницьких настроїв радянською владою. До 1932 р. у станицях та хуторах на Кубані працювало 746 українських шкіл, 12 педагогічних технікумів та педагогічний інститут в Краснодарі. Випускалися українські газети, працювали філіали письменницьких та громадсько-культурних організацій, видавництво української книги видавало сотні українських підручників мільйонними тиражами.
Та попри деякі поступки в культурно-освітній сфері на початковій стадії діяльності Системи уже з 20-х років на Кубані започатковано небачених масштабів терор. В лютому 1920 р. ВЧК видала постанову по Кубані, яка узаконила цей терор. Ось як звучали окремі пункти цього людиноненавис-ницького документа, виданого “найгуманнішим” у світі “народним урядом”: “Станицы и селения, которые укрывают белых и зеленых, будут уничтожены, взрослое население расстреляно, имущество конфисковано. Все лица, оказывающие содействие бандам, будут немедленно расстреляны. В большинства находящихся в горах зеленых остались в селениях родственники. Все они взяты на учет, и в случае наступления банд, будут расстреляны, а малолетние высланы в Центральную Россию… За каждого убитого советского деятеля поплатятся сотни жителей сел и станиц”1.
Спочатку білий, а далі червоний терор на Кубані продовжувався понад 4 десятиліття: “розкозачування”, “розкулачування” та депортації сотень тисяч кращих хліборобів в Сибір, знищення української інтелігенції, жахливий за своїми наслідками голокост 1932-33 рр., еміграція 50 титсяч кубанців в ході громадянської війни і понад 100 титсяч – під час Другої світової війни, заселення Кубані вихідцями із північних та північно-східних районів Росії та Білорусії – все це суттєво вплинуло на зменшення української діаспори, на нівеляцію національного моноліту кубанських козаків, на їх культуру, народні традиції, функціонування мови, уснопоетичної творчості тощо. Бути українцем на Кубані стало небезпечно, то й зрозуміло, що при видачі паспортів, при переписах населення більшість жителів записувалися росіянами. Ненависть радянської влади до козаків була такою сильною, що з початком запровадження масового терору в Україні в числі перших тут репресували укра-їнців кубанського походження. Протягом кількох тижнів 1933 р. всі 1609 українських шкіл Північного Кавказу, у яких навчалося 221463 учні, були переведені на російську мову викладання, а понад 2 тисячі вчителів – репресовані. Внаслідок такого вирішення національного питання в 1859 р. на Кубані офіційно залишилося 3,9 % українців. Роздавлена, знелюднена депортуваннями, еміграцією на захід, плановими розстрілами, голодомором, Кубань перетворилася у “напівспустошений край, який майже напевно потребував повторного освоєння”1.
У 50-80-х роках на Кубані відбувається керований процес змішування “народів і національностей”, приглушення українського елементу, створення декретованої паралельної культури, яка повинна була протистояти традиційній народній культурі, сприяти формуванню “єдиної історичної спільності – радянського народу”. Розробляється навіть офіційна версія про окремий “козацький народ”, сформований із переселенців з України, росіян, народів Кавказу та ін. З часу “реформ” М.Горбачова появилася надія на цивілізоване вирішення національних проблем на пострадянському просторі, на демократизацію культурно-освітньої сфери в українських анклавах Росії, Білорусії, Казахстану та ін., та сподівання були марними. Як вирішувалася ця проблема, знаємо із подій в Прибалтиці, Грузії, Азербайджані, Казахстані тощо. З розпадом Союзу і утворенням СНД на Кубані дозволено відродження козаччини як одного з різновидів художньої самодіяльності з усіма її бутафорськими атрибутами – булавою, нагайками, черкесками і бурками, які на сьогодні витіснені атрибутами російської царської армії.
Та все ж про повну асиміляцію українців Кубані говорити ще не на часі. Майже все довоєнне покоління, а частково й молодь користується у побуті українською мовою, любов до співу, до народної пісні незвичайна: майже у кожній станиці працюють фольклорні хорові та драматичні колективи, численні вокальні ансамблі, які кохаються в українській пісні. Прикладом та стимулом до співу народних пісень є Кубанський народний хор, визнаний у всьому світі саме завдяки українській пісні. Спостерігаємо один із етапів побутування фольклору на Кубані, етапів, позначених з відомих причин деяким спадом фольклорної традиції. Спадом, але не повною нівеляцією. Народ береже у поетичній пам’яті усну історію, створює нові історичні та суспільно-побутові пісні, легенди, перекази, невигадані історії з життя, адже відомо, що естетичне життя народу не знає вакууму. Вагоме місце в уснопоетичній традиції Кубані посідає історична та суспільно-побутова пісня, яка розкриває важливі з погляду народу події ніби зсередини, через переживання ліричного героя, свідка чи учасника цих подій. А оскільки в народній ліриці виконавець і ліричний герой зливаються в одній особі, зрозумілою стає дієвість цього пласта народної пісенності: виконавці мимоволі стають ніби співучасниками історичних подій, оцінюють їх з позицій власного “я”.
У Розділі 2 “Українські народні пісні Кубані на історичну тематику” простежується еволюція жанру історичних пісень, записаних на Кубані впродовж більш, ніж ста років. При всьому багатстві історичних пісень Кубані тут не зафіксовано жодного зразка найдавнішого походження, з віку дружинного та княжого. Це й зрозуміло: козацька доба витіснила з народної пам’яті найдавніші події, від них залишилися рудименти в обрядових піснях. Зате у великому тематичному багатстві, художній розмаїтості і довершеності збережені пісні козацької доби. Половці, печеніги, хозари, монголи і татари та інші завойовники ІХ - ХІІІ ст. замінюються у піснях на турок, татар, ляхів, москалів, - так, як це відповідало історичним реаліям. За предметом зо-браження ці пісні згруповані у 5 підрозділів: а) пісні про турецько-татарську експансію, б) про польсько-шляхетську експансію, в) про московську експансію, зруйнування Запорізької Січі і переселення на Кубань, г) пісні кубанського періоду, серед яких вирізняємо д) цикл про трагічні події радянської доби.
З першого циклу популярними на Кубані є пісні про степову сторожу, які були співзвучними настроям козаків у приграничних районах Кубані. Цілком актуальними залишаються спостереження про цей цикл пісень М.Драгоманова та І.Франка, які зазначали їх всеукраїнський характер: на всій Україні з прадавніх часів жодний українець - від Лемківщини до Вороніжчини, від Волині до Подніпров’я та Слобожанщини - не почував себе у безпеці, тому народ виставляв у прикордонних зонах богатирів (Іллю Муромця), лицарів-козаків (Козака Голоту), які “ні села, ні города не займали”, оберігаючи свою Вітчизну від загарбників. І.Франко робить цілком слушний висновок про пристосування цих “старих пісень… до нового смаку нових настроїв”. Загальнопоширеними на Кубані є пісні про прощання парубка перед від’їздом “на чужину” з батьками, з усією родиною, про полонення молодого козака турками. Та найбільше варіантів і версій має одна з найулюбленіших пісень про смерть козака в степу. Як і пісні про степову сторожу, ця пісня має загальноукраїнський характер, знана вона і в інших українських анклавах в межах СНД. На Кубані поширені дві версії цієї пісні: “Ой на горі вогонь горить”1 та “Ой на горі сніжок трясе”2. Іноді ці версії виконуються у контамінованому вигляді з наповненням їх місцевими реаліями. Подібно до подільських, подніпровських, слобожанських та ін. записів кубанські варіанти витримані в розмірі 10 (5+5), мають спільну композицію, образну систему, однак сконденсованістю, “суворістю” стилю останні є ближчими до козацької тематики і не виявляють ознак переходу в пісні моралізаторські, духовні.
Первісну козацьку основу зберегла пісня “Ой забіліли сніги, забіліли білі”. Якщо в багатьох регіонах ця пісня трансформувалася в чумацьку, бурлацьку, солдатську, то на Кубані навіть в солдатсько-козацькому середовищі зміст пісні зосереджений на поетизації культу козацького братства, козацької вірності. Очевидно, завдяки гумористичній палітрі зображення, маршовій мелодії залишається популярною в репертуарі кубанців пісня “Ой на горі та женці жнуть”.
Трагедія руйнації Запорізької Січі, втеча частини козаків за Дунай, повернення та переселення на Кубань – настільки вразили український народ, що майже витіснили із активного репертуару кубанців пісні про національно-визвольну війну 1648 – 1657 рр. У всякому разі з 2-ї пол. ХІХ ст. на Кубані не записано жодної думи та історичної пісні про Богдана Хмельницького, хоча відомо, що кобзарі були на Кубані звичним явищем. З часу Хмельницького народна пам’ять зберегла пісні про Морозенка, про перемогу під Жовтими Водами. Козацькі симпатії завжди викликали народні месники – гайдамаки, до яких охоче приєднувались і самі козаки, тому й зрозумілою є популярність на Кубані гайдамацьких пісень (“Ой гук, мати, гук, де козаки йдуть”, “Ой що ж воно та й за чорний ворон, що по морю крякає” та ін.).
Одним із найдраматичніших моментів в історії України була ліквідація Запорізької Січі. “Силу пісень зложено про це, як рідко про котру подію на Україні, - писав М.Грушевський. – Видко з того, якою близькою була і дорогою до самого свого кінця Запорозька Січ”1. “Про руїну Запорожжя, - вторить С.Грушевському М.Драгоманов, - співають пісні майже по всій Україні… Правда, в них дещо переплутано…, тільки ж суть діла у всіх піснях розказана вірно, - й думки, котрими жили тоді найвільніші люди українські, видно доборе в тих піснях, котрі співають і досі прості мужики”2. І не тільки прості мужики (праця написана і видана 1881 р. в Женеві – М.М.), а й нащадки запорізьких козаків на Кубані. Депортовані на Кубань козаки ство-рили свою усну концепцію трагедії України, свого народу періоду руйнування оплоту держави – Запорізької Січі, концепцію, яка, незважаючи на долю вимислу є правдивішою від історії офіційної3, писаної часто на замовлення. До нашого часу на Кубані співають пісні про руйнування Січі, ліквідацію запорізьких вольностей, виселення з рідного краю: “А в суботу під неділю орда наступає”, “Славне було Запорожжя всіма сторонами”, “Ой з-за гори, з-за лиману вітер повіває”, “Ой летіла бомба з московського краю та й посеред Січі впала”, “Гей зажурились чорноморці, що ніде прожити”, “Зібралися всі бурлаки до рідної хати”, “Чорна хмара наступає, дрібний дощ із неба”, “Зажурились чорноморці, ой що ніде прожити” та ін. Московська армія, що зруйнувала Запорізьку Січ, у піснях досі послідовно називається ордою, адже вчинки її цілком тотожні з ординськими: “Пішла орда по куріням ружжа одбирати, / Московськії генерали церкви грабувати”. Вину в знищенні Січі народ покладає на “Катерину, сучу дочку”, на “чортів куцих”, “вражих москалів”, “розпроклятого граба Потоцького” (Потьомкіна – М.М.). Пісні цього циклу сповнені туги за батьківщиною, за “краєм веселим”, за землями “по прежню границю”, за козацькою долею. Знову Україна опинилася в ролі “чайки-небоги, що вивела чаєняток при битій дорозі”, земля в народу відібрана, населення загнане в кріпацьке ярмо, козаки воюють за чужі наро-дові інтереси. Провідний мотив цих пісень – нарікання на долю, та сподівання марні, бо й доля опинилася “під московським караулом…, в неволі, в тюрмі”.
По аналогії до традиційних історичних пісень народ створює пісні про нові важливі події, про діячів, що мали високий соціальний статус та авто-ритет. Популярною в народі стала пісня, створена з приводу смерті Т.Шевченка, пісня-хроніка про його друга, козацького отамана Я.Кухаренка (“У п’ятницю на базарі всі заговорили”), про підступне вбивство Миколи Рябовола (“Плач, Кубане, краю рідний”), про терор 1918-30 рр. (“Летить орел понад морем та й летючи кряче”, “Худобу забрали, добро розтягли”). Народ, отже, не втратив ні історичного чуття, ні здатності відображати важливі суспільні події в усній історії: в легендх, переказах, піснях, гумористичній прозі.
У Розділі 3 “Продуктивний характер побутування суспільно-побутових пісень на Кубані” простежується характер життя народної громадської лірики протягом більш ніж столітнього її вивчення, записування та видання. Ми цілком усвідомлено дали цьому розділу відповідний заголовок, підкреслюючи активний характер суспільно-побутової пісенності. Причини такого стану лежать на поверхні: змінювався суспільний устрій – із царської Росія стала радянською імперією, цар став називатися генсеком, але політика імперії щодо народів і націй у межах Союзу не мінялася. Більше того, з 30-х років була відновлена кріпосницька система у вигляді колгоспів, а під демагогічними гаслами братства та розквіту національних культур партія започаткувала політику геноциду.
У цих умовах, коли людське життя ставилося ні в гріш, народ продовжував керуватися традиційними людськими цінностями, виробленими віками, тисячоліттями та зафіксованими в народних традиціях, в уснопоетичній творчості. Уже в ХVI – XVII ст. народ витворив неперевершений героїчний епос, суспільно-побутову лірику високої художньої напруги й досконалості, а така суттєва властивість ліричної пісні, як художній синтез у зображенні особистого й суспільного, індивідуального й колективного створювала оптимальні передумови непроминущої актуальності цих пісень, сприйняття будь-якої колонізаторської системи (турецько-татарської, польсько-шляхетської, московсько-боярської чи московсько-більшовицької) як явищ однопорядкових, тотожних за своєю суттю. Іншою причиною доброго збереження та активного побутування суспільно-побутових пісень є їх високий естетичний та морально-виховний потенціал. Вони відтворюють не лише національні, а й загальнолюдські теми: від’їзд сина (брата, милого) до війська, чумака – в далеку небезпечну дорогу, тривожне прощання з рідними, картини примусового рекрутування парубків до чужої армії, пригоди козака в походах, чумака в дорозі, поранення (хвороба), прощання з побратимами, вірним конем, пере-дачу звістки рідним, тривогу матері, дівчини за чоловіка, сина, милого, пере-живання безсилля і безвиході в намаганні захистити свою землю від завойовників. Це були непроминущі, завжди актуальні теми для народу, оскільки зазіхання на українські землі не припинялося ніколи.
Найкраще збережені із зрозумілих причин козацькі пісні (понад 100 записів). За кількістю варіантів за ними йдуть чумацькі, гайдамацькі, бурлацькі, рекрутські і солдатські, гуртоправські і строкарські пісні. До козацьких пісень віднесені лише ті зразки, які зображують козацький побут, почуття і настрої козаків, викликані тією чи іншою подією. Зразки, у яких козак фігурує як синонім парубка, не включені до даної пісенної групи. Козацькі пісні зображують два періоди із життя цього суспільного явища: а) період козацької вольниці в умовах Запорізької Січі та б) кубанський період, коли козаки відчували над собою волю “старшого брата” і воювали за його інтереси. Спільними для обох груп є пісні, у яких зображено прощання парубка (козака) з родиною. Це найдавніший пласт, що сягає, очевидно, передкозацького періоду бродництва та берладництва, про що говорить максимальне узагальнення у зображенні ситуації прощання, відсутність місцевих реалій, імен, топонімів. Пісні насичені символічними картинами, усталеними формулами, з використанням композиційного засобу розши-реного паралелізму, який одночасно є символом-дією ситуації розлуки. Козак-парубок їде у похід “з України”, “з нашого краю”. У багатьох зразках образ України асоціюється з “садом зелененьким”, батько-мати заступаються образом коханої. У традиційних піснях козак сповнений оптимізму, він “походу не боїться”, бо у нього надія на товариство, на власні сили, добру зброю, “коня вороненького”. У пізніших піснях почуття тривоги при прощанні з родиною зливаються в усіх дійових осіб акту прщання: “Ой крикнула лебідонька, із-за хвилі виринаючи, /Заплакали козаченьки та у похід виступаючи”. Спільними для обох груп пісень є також мотиви козацького побратимства, відчуття волі; надійний колись отаман у нових піснях винен у всіх козацьких бідах. Подібно ж і незрадлива колись доля покинула козака, який не може позбутися передчуття неминучої смерті. І це пояснюється гранично просто: “Оселився вражий москаль, виганяє з хати”, “Запродали жидам віру, в церкву не пускають”. Нові історичні обставини життя козаків на Кубані наповнюють традиційний репертуар новим смислом, новими реаліями, козаки знову опинилися в опозиційному вимірі “колись і тепер”: “Ой колись ми панували, вже більше не будем, / Тільки слави ой козацької повік не забудем”. Неодмінними атрибутами пісень доби вигнання козаків з рідної землі і переселення на Кубань виступає прозора символіка, пов’язана з настроями смутку, смерті: мороз, сухий дуб, “верби-суховерби”, що “стеляться додолу”, степова могила, буйні хвилі, “чорні орли, та ще й з опівночі”, чорні галки що злітаються “на бенкет”, - все це асоціюється з невдалим походом, зі смертю. Центральне місце у репертуарі кубанців серед козацької лірики посідають пісні про смерть козака, пісні-плачі, нарікання на долю. Причини високої частотності саме цієї тематики зрозуміла: після ліквідації Запорізької Січі український народ втратив найдорожче – землю і волю. Запроваджена польськими магнатами і російським панством кріпосницька система прирекла українців на винародовлення, призвела їх до стану наймитів у зухвалих чужинців, до стану, з якого психологічно український народ не вийшов донині. Ностальгія за минулим, відчуття підневільного життя стали невід’ємною ри-сою духовного стану українців. Ці мотиви стають домінантними у піснях, по-в’язаних із колгоспно-кріпосницькою системою, із впровадженням політики терору проти козацтва та всього народу. Як і в піснях попередніх циклів, у зображенні почуттів домінує бінарна опозиція “колись і тепер”: “Колись було в людей добро, нажите годами, / Забирали, отнімали цілими возами”. Забирали, починаючи із 20-х років, із часу “розкозачування”, бо козаки для радянської влади були класовими ворогами. Лише в наш час стали можливими записи пісень про розкуркулювання, голодомор, терор, пісні, за виконання яких ще до недавнього часу Система тяжко карала.
Рекрутські та солдатські пісні хоч і прилягають до козацьких деякими рисами, та за світосприйняттям вони є різними циклами суспільно-побутової лірики. До козаків парубки йшли охоче й добровільно, рекрутування і солдатчина порівнюються з турецькою неволею. Пісні відображають складні перипетії військових повинностей, коли кожна родина повинна була віддавати до армії одного-двох синів. Матері примирилися з необхідністю віддавати синів “у москалі”, хоча й розуміли, що можуть їх втратити назавжди.
На Кубані записано чимало чумацьких пісень, хоча самого промислу чумацтва тут не було, адже все поруч: і море, і риба, і сіль тощо. “Живучість” чумацької пісенності, “завезеної” сюди з України, можна пояснити їх високою художністю, розробкою відвічних моральних цінностей, які українці сповідували й на чужині. Подібно до чумацьких пісень на Кубані побутували окремі зразки заробітчанської, робітничої лірики, яка і за тематикою, і за стилем є органічною складовою загальноукраїнського фонду громадської лірики.
У цьому розділі порушується також проблема кічевої пісенності, яка не зачепила на Кубані глибинних пластів народної естетики, як це спостерігав в Україні в свій час ще М.Драгоманов1. Часті русизми на фонетичному та морфологічному рівнях, що зустрічаються здебільшого в частині пісень-новотворів, не переводять останніх в іншу естетичну систему. “Жорстокі романси”, пісні-покручі – загалом рідкісне явище для місцевої пісенної традиції.
Висновки
У Висновках дисертант констатує передумови формування української кубанської діаспори, етапи становлення і розвитку місцевої культурної та уснопоетичної традиції, місце в цій традиції історичних та суспільно-побутових пісень. Українська діаспора на Кубані, як і вся східна діаспора у її класичних виявах, виникла як результат колонізаторської політики царського уряду. За 200 років склад українських переселенців зазнавав якісних та кількісних змін, питома вага українців на терені Північного Кавказу зростала: від 3.847 чоловік 1792 року до 3 млн. 1913 р. (60% від усього населення). Розселення за куренями, забудова сіл та хуторів, землеробство, скотарство, рибальство та ін. промисли і ремесла – все було підпорядковане українським традиціям. Втручання влади в козацький побут, порядок землекористування, самоуправління було мінімальним, тому створювалися оптимальні умови подальшого культивування громадського життя за звичаєвим правом козацького стану та українських громад загалом. Військова справа була адаптована до передгірських і гірських умов Кавказу, поступово змінювався козацький одяг, військовий обладунок козака, але справа не доходила до повного злиття з регулярною російською армією. Інтенсивно розвивалося шкільництво, формувалася своя інтелігенція, мовою спілкування у всіх сферах життя залишалася українська.
Українські культурні традиції на Кубані домінували, відбувалася їх природна еволюція, хоча в умовах анклаву, у відриві від рідної землі важко вести мову про природність еволюції національної культурної традиції. Загальновідомою є любов кубанців до співу (хорового, гуртового та індиві-дуального), до музикування, до товариських бесід, що культивувалися здебільшого в громадських осередках, де спогади та бувальщини перемежовувалися легендами і переказами, чутками й поголосками, жартами і дотепами. Серед пісенних жанрів на Кубані особливе місце посідають історичні та суспільно-побутові пісні, твори, що підтримують народну концепцію історії України, Запорізької Січі, суспільних подій місцевого масштабу.
Тематика історичних пісень досить різноманітна, та майже весь пісенний фонд цого жанру можна згрупувати за предметом зображення: жаль за зруйнуванням Запорізької Січі, спроби утворити нові січі, примусове переселення на Кубань, обживання нових місць, сутички з горцями, уславлення козацьких ватажків – А.Головатого, З.Чепіги, Я.Кухаренка, М.Рябовола та ін. При доброму збереженні та культивуванні традиційного репертуару на історичні теми кубанці інтенсивно поповнювали його за рахунок місцевої історії. Такими подіями для народу була смерть всенародних улюбленців Я.Кухаренка і М.Рябовола, драматичні події громадянської війни, втеча 50 тисяч чоловік на захід від більшовицького терору, масштабний терор (“розкозачування”) 20 – 30 рр., жахливий голокост 1932-33 рр., втеча 100 тисяч чоловік в роки Другої світової війни, поневіряння по світах, видача “союзничками” великої кількості козаків військам НКВС (трагедія Лієнца) тощо.
Незважаючи на те, що радянська тоталітарна система розглядала козаків, як класових ворогів і депортуваннями, розстрілами, голодомором, репресіями, висилкою в Сибір десятків і сотень тисяч родин зменшила кількість етнічних українців на Кубані втричі, а, може, і вп’ятеро і довела їх до 3,9% від усього населення краю, козацтво та козацький дух на Кубані живуть. Національні традиції тут вкорінилися настільки глибоко, що “інтернаціолізувати” їх водночас неможливо. Можна вести мову про два шари цієї культури: а) видимий (мова, побутові реалії, фольклор) і б) невидимий шар, закодований у генетичній пам’яті місцевого населення, у національних рисах характеру, які знищити практично неможливо. Яничарську свідомість можна виховати, селекціонуючи у цьому аспекті окремих людей, але весь народ перетворити у яничар неможливо. Індикатором морального здоров’я народу, за висловом М.Драгоманова, є народна пісня, у якій закладено потужний, незбагненний досі національний потенціал. На Кубані сформований культ пісні, культ това-риського спілкування, які можна кваліфікувати, як спонтанне, можливо, підсвідоме “включення” інстинкту самозбереження перед наступом низько-пробних зразків маскультури, спрямованої на зомбування людини, етносу.
Велику роль у збереженні кращих народних традицій, етичних та худож-ніх цінностей відіграє суспільно-побутова лірична пісня, у якій органічно поєднані знання історії свого народу, трансформовані через призму почуттів, індивідуального сприйняття. Така вже властивість ліричної пісні, що вона екстраполює колишні події на переживання і почуття виконавця, який виступає водночас і головним персонажем пісні. Пісні ці живуть не тільки завдяки високому художньому рівню, та як естетичні пам’ятки, вони є знайомим кодом розшифрування заплутаних і не в усьому зрозумілих сьо-гочасних суспільних взаємин, явищ, які багато в чому повторюються, тільки на іншому рівні. Це й зрозуміло, оскільки материнське серце однаково щеміло тривогою чи в час проводів сина в козацьке військо, чи в радянську “леген-дарну і непереможну”, чи в “обмежений військовий контингент”, чи й до сучасної армії. Актуальність заробітчанських мотивів підтримували колгоспи, вимушені масові виїзди на сезонні роботи, на комсомольські новобудови за тридев’ять земель, сьогоднішні пошуки заробітків по всіх просторах СНД та країн колишнього соціалістичного табору. Значне місце у суспільно-побу-товому репертуарі кубанців посідають пісні-плачі, пісні-реквієми, твори з перевагою ностальгічних настроїв за колишнім вільним життям на Батьків-щині. Творці цих пісень використали досягнення суміжних жанрів – невіль-ничих плачів, голосінь, дум, котрі високохудожньо, але без надриву переда-ють стан найвищої психологічної напруги в екстремальній ситуації.
Із зрозумілих причин найбільшою частотністю серед суспільно-побуто-вих пісень відзначаються козацькі пісні, які суттєво доповнюють історичну епіку. Основні мотиви цих пісень лишаються незмінними ось уже понад три століття: проводи до козацького війська, пригоди у походах, вірність товариству “кревному-сердешному”, звеличення козацького коня, який пере-магає орла в змаганні на швидкість, передає звістку рідним про смерть козака. Центральними мотивами козацької тематики відповідного циклу громадської лірики Кубані є мотив смерті козака в степу далеко від родини та нарікання на долю. Порівняння кубанських записів з варіантами і версіями, записаними на Подніпров’ї, на Поділлі, Поліссі, Слобожанщині, в південно-східних районах, в тому числі й на Донеччині, засвідчує їх загальноукраїнський характер. І не тільки щодо тематики, художнього втілення теми, творчої контамінації типових формул і кліше, а й як вияв загальнонаціональної фольклорної мови, спільної для всіх регіонів, мови, що піднялася над побутовою розмовною мовою у всіх її діалектних виявах далеко до появи літературної мови. Живуть у репертуарі жінок солдатські пісні, адже практично нічого не змінилося у самій суті набору до армії, як примусової служби, у незахищеності солдат, особливо на початковому етапі служби, задіяння солдат у перманентних війнах, які веде Росія. Живуть як естетичні пам’ятки пісні про суспільні явища, які вже давно відійшли у минуле: про чумакування, наймитування, заробітчанство, хоча і тут спостерігаємо чимало ремінісценцій з минулого, бо, мабуть, заробітчанство і наймитування – це вічні хоча й видозмінені явища будь-якого суспільства.
Насамкінець до висновків проситься відповідь на питання: яка доля чекає етнічних українців Кубані? Як би ми не намагалися шукати аргументи для оптимізму, їх немає, бо незмінною залишається державна концепція вирішен-ня міжнаціональних та міжетнічних проблем. Для природної еволюції цього процесу необхідна добра воля політиків та вироблена на демократичних засадах міждержавна концепція розвитку культури національних меншин. Час покаже, у якому напрямку рухатитметься вирішення проблеми. Наше завдання скромне – записати та вивчити якомога більше зразків народної творчості, зразків, що із століть промовляють до нас високою моральністю, непідробленістю почуттів, гуманістичним пафосом в оцінці історичних явищ, у передачі найвищої цінності – почуттів конкретної людини та всього народу, що витворив ці пісенні шедеври і зберіг їх для нащадків. Включення цих записів у контекст національної культури збагатить наші знання про глибину та ступінь збереження аутентичних джерел народної творчості, яка і в наш час залишається “рятівним резервом для професійної культури, генератором сукупного мистецького таланту нації”.2
Список опублікованих робіт
1. Стан збереження національної ідентифікації українців східної діаспори // Формування громадянської самосвідомості молоді: Тези і матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції, присвяченої роковинам Олега Ольжича. – Донецьк, 1995. – С. 156 - 159.
2. Українські суспільно-побутові пісні на Кубані // Актуальні проблеми української літератури і фольклору. – Донецьк: Кассіопея, 1998. – Вип. 2. – С.114 - 155.
3. Українські народні пісні Кубані на історичну тематику // Актуальні проблеми української літератури і фольклору. – Донецьк: Кассіопея, 1999. – Вип. 4. – С. 44 - 96.
4. Формування української діаспори на Кубані та еволюція народної культури за 200 років // Актуальні проблеми української літератури і фольклору. – Донецьк: Кассіопея, 2000. – Вип. 5. – С. 5 - 46. Анотація
Мишанич М.В. Українські народні пісні Кубані на історичну та суспільно-побутову тематику. – Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.07 – фольклористика. Львівський національний університет ім. І.Я.Франка. – Львів, 2000.
Дисертація присвячена з’ясуванню проблеми побутування історичних та суспільно-побутових пісень в репертуарі української діаспори Кубані. На багатому джерельному матеріалі, введеному в науку вперше, та із широкими порівняльними виходами розглянуто спектр питань, пов’язаних з побуту-ванням українського фольклору в іноетнічному оточенні. Встановлено, що за 200 років життя української діаспори на Кубані народ створив свою уснопо-етичну концепцію історичних подій, що передували депортації. Тут про-довжує активно функціонувати більшість пісенних жанрів української народної творчості, серед яких особливе місце займають історичні та суспільно-побутові пісні. Донині в умовах Кубані в активному репертуарі живуть пісні про турецько-татарську, польсько-шляхетську експансію, про московську колоніальну політику на українських землях, знищення Запорізької Січі, примусове переселення козаків на Кубань, про важливі події ХІХ – ХХ ст., що мали широкий суспільний резонанс. Основні результати дослідження знайшли застосування в лекційних курсах української фольклористики і народознавства, в розробці спецкурсів та спецсемінарів.
Ключові слова: українська діаспора, історичні пісні, суспільно-побутові пісні, фольклорна історія, художня та історична правда, фольклорна пам’ять.
Аннотация Мишанич М. В. Украинские народные песни Кубани на историческую и общественно-бытовую тематику. - Рукопись.
Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.07 – фольклористика, Львовский национальный университет им. И.Я.Франко. – Львов, 2000.
Диссертация посвящена проблеме бытования исторических и общественно-бытовых песен в системе фольклора украинской диаспоры Кубани. Источниковедческой базой исследования служат записи фолькло-ристических экспедиций на Кубань (1994-96 гг.), материалы фолькло-ристических сборников П.Кириллова, А.Бигдая, Г.Концевича, И.Варравы, В.Захарченка и др. Методологическую основу исследования составляют труды А.Потебни, М.Драгоманова, И.Франка, А.Веселовского, Н.Дашкевича, Ф.Колессы, М.Грушевского, О.Дея, Н.Шумады, Р.Кирчива, И.Денисюка и др. В первом разделе диссертант прослеживает историю становления украинской диаспоры на Кубани, развитие ее культуры на протяжении двух веков. Почти все исследователи истории и быта казаков (Я.Кухаренко, А.Туренко, П.Короленко, Ф.Щербина, Д.Яворницкий, В.Голобуцкий, В.Иванис, Д.Билый и др.) отмечают устойчивость традиционной украинской культуры в быту, языке, общественной и духовной жизни кубанского казачества. С начала ХХ ст. на Кубани усиливается национально-культурное движение, приведшее в 1917 г. к созданию Кубанской Народной Республики, стремительному росту национального самосознания, перевода образования на украинский (родной) язык обучения. Но ростки национального самоопределения жестоко придушены: на волне идей военного коммунизма советская власть инициирует политику террора, казачество провозглашено классовым врагом со всеми, вытекающими из этого определения, последствиями. Расстрелы, депортации, ссылки без суда и следствия десятков, сотен тысяч жителей - все это привело к нарушению естественного баланса населения на Северном Кавказе, к уничтожению сложившейся в новых условиях культуры кубанцев.
Раздел 2 посвящен анализу исторических песен, отражающих историческую концепцию народа на важнейшие события, сохранившиеся в народной памяти – от турецко-татарской, польско-шляхетской экспансии, уничтожения Запорожской Сечи Московией, депортации казаков за границы своего государства - до недавних событий, оказавших большое влияние на судьбу украинской диаспоры Кубани: террор 20-50-х годов, “разказачивание”, депортация десятков, сотен тысяч человек в Сибирь, эмиграция 150 тысяч человек на Запад, трагедия Лиенца и др. Важно отметить, что все исторические песни, и даже те, что созданы на новом историческом материале в условиях Кубани, сохраняют общенациональный характер в интерпретации событий, поэтике, образности, структуре, мелодике и т. д. Новые реалии (названия станиц, имен) не переводят этих песен в иную эстетическую систему, не создают так называемого фольклора казаческого народа, как это представляется некоторым исследователям, спешащим создать китайскую стену между украинским народом и кубанским казачеством. Если искать различие между записями исторических песен Кубани и общенациональным историческим фондом, то заметно превалирование в первом блоке сюжетов об уничтожении Запорожской Сечи, песен, выражающих ностальгию за казацкой вольницей, за казацкой долей, фортуной, за родными степными просторами, “за тихими водами, ясними зорями, краєм веселим”. Надежд на возвращение прошлого у казаков почти не осталось, поскольку даже верная в прошлом казаку доля оказалась “під московським караулом…, в неволі, в тюрмі”.
Относительно продуктивным жанром украинского песенного творчества Кубани, анализу которого посвящен третий раздел диссертации, является жанр общественно-бытовых песен, среди которых превалируют казацкие песни. Такая существенная особенность общественной лирической песни, как художественный синтез в изображении личного и общественного, индивидуального и коллективного, создавала оптимальные условия актуальности этих песен на протяжении веков. Если к этому добавить высокий эстетический, морально-воспитательный потенциал этих песен, то станет понятной их популярность среди народа. Ситуации и чувства, запечатленные в общественно-бытовой лирике, никогда не теряли своей актуальности, как не теряли актуальности такие моменты в жизни казаков, как тревожное прощание с родными перед отъездом на чужбину, на войну, картины насильственного рекрутирования в чужую армию, невзгоды, переживаемые в походах (дороге), ранение и смерть казака (чумака) вдали от родных мест, вершинное по психологической экспрессии изображение прощания с побратимами, верным конем, передача известия родным о смертельном ранении, тревоги матери о судьбе сына, девушки о милом. Рекрутские песни хотя и перебывают под влиянием казацких песен, за мироощущением существенно отличаются от них. Если сельские парни становились казаками добровольно, воспринимая казачество как школу возмужания, святое объязательство перед Отчизной, соотечественниками, родными, то рекрутирование и солдатская повинность воспринимались как турецкая неволя. Трагически воспринимали рекрутирование сыновей родные, отправляя сына в неизвестность, а во время войны, которая в Московии имела перманентный характер - на верную гибель. Отсюда превалирование в этих песнях настроения безысходности, подчинения чужой злой воле. Как эстетические памятники в репертуаре кубанцев живут песни бурлацкие, строкарские, отходнические, хотя и здесь наблюдаем не столько реминисценции из прошлого, сколько актуализацию темы поисков заработка, темы вечной, хотя и видоизмененной в новое время.
Запись и изучение народнопесенных жанров, в которых превалирует общественное сознание, жанров, прошедших через века и сохранивших гуманистический пафос, национальные и общечеловеческие ценности, среди которых на первом месте право народа на свободную жизнь, на землю, на созданные тысячелетиями традиции, - все это обогащает наши знания о глубине и жизненной силе аутентичных источников украинского народного творчества как генератора неиссякаемого таланта нации.
Ключевые слова: украинская диаспора, исторические песни, общественно-бытовые песни, фольклорная история, художественная и историческая правда, фольклорная память.
Summary
Myshanych M.V. Ukrainian folk songs in Kuban’ on historical, social and every-day life subjects. – Manuscript.
Thesis for a candidate’s degree by speciality 10.01.07 – Study of folklore. – Lviv national university after I. Franko. – Lviv, 2000.
The dissertation is devoted to elucidate a problem of existance of historical, social and every-day life songs in the ukrainian Kuban’ exile repertoire. The spectrum of questions connecting with existance of ukrainian folklore in non-ethnic surrounding are considered on rich materials of sources. It is determined that for 200 years of ukrainian exile life in Kuban’ people has created one’s verbal poetical conception of historical events, which had preceded to deportation. The majority of song genres of ukrainian folk art, among them historical, social and every-day life songs are took special place, actively continues to develop here. They exist in Kuban’ not only as aesthetic memorials, but also as phenomenon, that is widening by new models of important social events. The songs about Turkish-Tatare, Polish gentry expansion, about moscow colonial policy in the ukrainian lands, destruction of Zaporoshian Sich, migration of kosacs to Kuban’, about important events of XIX – XX century, which had wide social resonance, exist in the conditions of Kuban’ up to now. The basic results of the dissertation found a use in the lecture courses of ukrainian folklore and ethnology, in the working out special courses and seminars.
Key words: ukrainian exile, historical songs, social and every-day life songs, folklore history, art and historical truth, folklore memory.
Підписано до друку 25.06.2000. Формат 60х90/16
Папір офсетний. Ум.друк.арк. 1,0.
Тираж 100 прим. Замовлення № 24
ООО "Кассіопея",
м.Донецьк, 83055, вул. Челюскінців 151, оф. 411.
1 Див.: Ми діти твої, Україно / Матеріали І конгресу українців незалежних держав колиш- нього СРСР 22-23 січня 1992 року. – К.: вид. “Україна”, 1992. – С. 43.
2 Казачий словарь-справочник / Сост. Г.В.Губарев; ред. А.И.Скрылов. – Сан Ансельмо (США), 1968. – Т.2. – С. 24-29.
1 Див.: Боднарь Н.И. Основные тенденции развития кубанского казачества в ХІХ в. (этно- логический аспект) // Вопросы общественно-политических отношений на Северо-Запад- ном Кавказе в ХІХ в. – Майкоп, 1987; його ж: Традиционная культура кубанского казаче- ства (конец ХІХ – первая половина ХХ в.) // Традиционная культура, природа, общество, человек. – Краснодар, 1994; та ін.
2 Щетнева В.И., Щетнев В.Е. Язык казачества как исторический источник // Казачество в истории России. – Краснодар, 1993. – С. 187.
1 Щербина Ф.А. История Кубанского казачьего войска: В 2 т. – Екатеринодар, 1910. – Т.1. - С.576.
2 Бич Л. Кубань у кривому дзеркалі. – Прага, 1927. – С.82.
1 Хвилі Кубані: Збірник громади українців з Кубані. – Прага, 1927. – С. 22.
1 Білий Дмитро. Малиновий Клин. Нариси з історії українців Кубані. – К.: Тов-во “Україна”, 1994. – С. 85.
1 Рукописні фонди Донецького центру української культури і літ-ри. Ф. 2, од. зб. 38. – Арк. 17.
2 Там же, од. зб. 49. – Арк. 1.
1 Грушевський М.С. Історія України. – К., 1991. – С. 178.
2 Драгоманов М. Нові українські пісні про громадські справи (1764-1880). – К., 1918. – С. 21- 22.
3 Костомаров М.І. З приводу “Малорусских народных преданий” М.Драгоманова // Етногра- фічні писання М.Костомарова. – К., 1930. – С. 345.
1 Див.: Драгоманов М. Псованє українських народних пісень // Розвідки Михайла Драгома- нова про українську народну пісенність і письменство. – Львів. 1900. – Т. 2. – С. 197-212.
2 Дзюба Іван. Культура – це самовідтворення нації в часі та просторі / Літературна Україна, 2000, 13 квітня. – С. 3.