Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Розділ 5 «Воєнний комунізм». Повстанство
До тлумачення сутності й значення політики «воєнного комунізму» наука зверталася не раз. Власне, відправними завжди були положення з ленінських творів, партійних документів. І, можливо, через те, що уже в цих джерелах історичну практику радянської влади 1918-1920 рр. було оголошено тимчасовою, вимушеною, зумовленою екстремальними обставинами, а не сутнісною природою нового ладу, його принциповими теоретичними кондиціями, більше того - супроводжуваною істотними критичними зауваженнями й оцінками в момент переходу до іншого курсу - непу - політика «воєнного комунізму» завжди одержувала порівняно об'єктивніше, всебічніше відтворення в історіографії, ніж інші наближені за часом сюжети1.
«Воєннокомуністичний» досвід достатньо активно досліджується і в новітній російській1 та українській2 історіографії. Продовжують виявляти підвищене зацікавлення ним і західні автори3.
Із врахуванням найновітніших наукових напрацювань основні параметри політики «воєнного комунізму» можна окреслити як систему тимчасових, надзвичайних, викликаних війною і розрухою політичних та економічних заходів радянської держави, спрямованих на мобілізацію всіх сил і ресурсів для забезпечення захисту за-
перемога соціалізму (1917-1937). - К., 1967. - С. 71-156; Союз серпа и молота. Из истории создания, развития и укрепления союза рабочего класса и крестьянства: (На материалах Юга Украины). - К., Одесса, 1977. - 184 с.; Історія народного господарства Української РСР. У 3-х т., 4 кн. - Т. 2. Створення соціалістичної економіки (1917-1937 рр.). - К., 1984. - С. 9-98; Социалистическое строительство на Украине в годы гражданской войны. - К., 1986.
воювань соціалістичної революції. Однією з найважливіших рис політики «воєнного комунізму» була прискорена націоналізація не лише великої капіталістичної власності, а й середнього і частково дрібного виробництва. Цей процес супроводився найсуворішою централізацією управління, мілітаризацією виробництва, запровадженням загальної трудової повинності.
Важливою складовою частиною політики «воєнного комунізму» стала державна монополія на продовольчі продукти та продовольча розкладка, які поширювалися на основні продукти харчування. За продрозкладкою у селян вилучалися (нерідко примусово) продукти продовольства для задоволення потреб робітничого класу, Червоної армії, міського населення. Продовольче питання було серцевиною політики «воєнного комунізму», саме йому, в кінцевому підсумку підпорядковувалося все інше. Продрозкладка й безпосередній продуктообмін, що стали головними формами економічних зв'язків між містом і селом у період громадянської війни, зумовили занепад торгівлі, яка дедалі витіснялася системою державного розподілу. Поглиблювалася натуралізація господарського життя, звужувалися функції фінансів, згорталися кредитні операції.
«Воєннокомуністичні» методи поступово поширилися на всі сфери соціально-економічного життя. Здійснювалися вони переважно адміністративним, натискним шляхом, що призвело до становлення суворо централізованої адміністративно-командної системи управління, надмірної централізації та військової дисципліни в державних і господарських сферах.
Вперше у світовій практиці соціалістична держава перетворила продовольчу та й економічну політику на зброю в боротьбі проти експлуататорських класів. Однак, заходячи далі логічних меж, надлишками оголошувалися продукти, необхідні самій державі. Оскільки ж грань між необхідними для сільських сімей обсягами харчів і тим, що офіційно іменувалося надлишком, залишалася умовною, створювалися можливості для всіляких порушень, дрібнотоварне селянське господарство «у відповідь» об'єктивно потрапляло у стан конфлікту з органами влади. Остання ж в екстремальних умовах війни позбавлена змоги мати ресурс часу на роз'яснювальну роботу, на неспішний пошук прийнятних поміркованих дій, вдавалася до примусу, насильства.
У пресі не один раз висловлювалися міркування-припущення (вони належать передусім російським публіцистам і дослідникам - Р. Медведєву, А. Бутенку, В. Сироткіну), буцімто політика «воєнного комунізму» викликала громадянську війну, що цьому можна було б запобігти, якби нова економічна політика (неп) вводилась не з 1921 р., а з 1918 р.
Слід зауважити, що в даному разі все - швидше ставиться «з ніг на голову». Адже, справді, уже навесні 1918 р. В. Ленін розробив фундаментальні принципи непу, однак реалізації їх тоді завадила ескалація громадянської війни. Зазначаючи вимушений характер «воєнного комунізму» вождь більшовиків наголошував: «Це був захід, викликаний умовами не економічними, а продиктований нам у значній мірі умовами воєнними»3.
Навряд чи можна погодитися із висхідною позицією сучасного українського дослідника І. Хміля, який вважає, що політиці «воєнного комунізму» була цілком реальна альтернатива - неп4. Однак, на його думку, головну роль у виборі перспективи відіграв суб'єктивний фактор. «Перемогла, проте ліворадикалістська тенденція - наголошує у вступі до своєї розвідки І. Хміль, - яка пропонувала рішучим штурмом, одним ударом покінчити з капіталізмом і перейти до соціалістичного виробництва і розподілу. І закрутився маховик історії, в період перебоїв якого застосовувалися будь-які заходи, щоб запобігти його зупинці. Тут і червоногвардійська атака на капітал, і червоний терор, і командно-адміністративна система, і прискорення, й насильства, які переросли у жорстоку, кровопролитну громадянську війну: спочатку проти буржуазії і поміщиків, а потім і проти власного селянства»5.
Слід сказати, що зміст книги значною мірою суперечить сформульованому в надто категоричній формі постулату. Не вдаючись у його детальний розбір, варто звернути увагу хоча б лише на те, що громадянська війна в Україні йшла ще з кінця 1917 р., тобто на момент запровадження «воєннокомуністичної» політики в регіоні (початок 1919 р.). Ця війна, маючи насправді зовсім інші причини й мотивації, не просто набрала великих обертів, а й встигла пройти низку етапів.
Втім, І. Хміль у своїх міркуваннях і висновках не оригінальний. Принципово подібної позиції дотримується й В. Верстюк, який ще на початку 90-х рр. писав, ніби «воєнний комунізм був викликаний не якоюсь об'єктивною необхідністю, пов'язаною з громадянською війною, а ідейно-теоретичними переконаннями більшовицького керівництва, його прагненням здійснювати швидкий перехід до соціалістичного суспільства. Запроваджуваний методами насилля воєнний комунізм став могутнім каталізатором громадянської війни. Він не тільки дозволив набрати масового розмаху білій справі, але й породив специфічний антикомуністичний повстанський рух»6.
Розвиваючи свою логіку і в наступних працях, В. Верстюк твердить: «Сучасні історики схиляються до думки, що «воєнний комунізм» був першою безпосередньою спробою більшовиків «будувати комунізм негайно і побудувати його швидко» (в даному разі для підсилення власної позиції взято сентенцію С. Кульчицького7). «Звідси, - веде далі історик, - інший висновок: «воєнний комунізм» став головною причиною громадянської війний, постійно інспірував її, а не навпаки»8 (це положення, яке навряд чи можна визнати за таке, що безпосередньо випливає з висновку С. Кульчицького, уже подається з посиланням на попередню працю самого автора9).
Гадається, що причина і наслідки тут без належного обґрунтування і всупереч логіці фактів змінені місцями. «Втілення у практику «воєннокомуністичних» стандартів в Україні розпочалося лише в умовах другого етапу встановлення радянської влади, чи, точніше, її відновлення після краху австро-німецької окупації та в міру відвоювання українських територій у Директорії.
Це визнає й В. Верстюк: «Активне запровадження політики «воєнного комунізму» в Україні розпочалося з початку 1919 р., коли Червона армія здобула низку стратегічних перемог над армією УНР і взяла під свій контроль переважну частину української території»4. Неясним зостається в даному разі, що мається на увазі під неактивним запровадженням політики «воєнного комунізму» і чи могло воно мати місце до 1919 р. Відповідь, звісно, може бути лише негативною, хоча громадянська війна у різних проявах (війна між силами радянської влади і Центральної Ради наприкінці 1917 - на початку 1918 р., селянська війна проти гетьманату й окупантів, війна між УНР на чолі з Директорією і УСРР на чолі з Тимчасовим робітничо-селянським урядом України в кінці 1918 р. - на початку 1919 р. передували тим заходам, які стали політикою «воєнного комунізму».
Майже усю першу половину 1919 р. Червона армія здійснювала наступальні операції, котрі, як можна судити уже з матеріалів попередніх розділів, розвивалися переважно успішно (окремої уваги заслуговує боротьба за Донбас, яка набула великої гостроти і масштабності через дії денікінців уже з весни), лише поступово розширюючи сферу запровадження начал соціалістичного ладу.
Більшовики України надавали першочергової ваги закріпленню радянської влади на місцях. На зміну тимчасових, надзвичайних інституцій, якими були в процесі боротьби з Директорією воєнно- революційні комітети, оперативно приходили ради робітничих, селянських, червоноармійських депутатів як постійно діючі органи влади. Ревкоми виконали ті завдання, які перед ними ставилися уже на січень-лютий 1919 р. Тому повсемісно були проведені вибори до рад, у яких комуністи здобули абсолютну перевагу.
Так, серед делегатів з'їзду рад Чернігівщини члени КП(б)У становили 94%, Катеринославщини - 70, Харківщини - понад 67%. Обрані з'їздами губвиконкоми очолили комуністи: Харківський - П. Кін, Київський - А. Бубнов, Катеринославський - В. Аверін, Чернігівський - Ю. Коцюбинський10.
Докорінно змінилося становище КП(б)У. Вперше після утворення вона працювала легально, виконуючи функції правлячої партії. Нові умови діяльності вимагали реорганізації структури - від ЦК до партосередків.
Замість Закордонного і Виконавчого бюро ЦК була утворена Президія, ліквідовані обласні партійні комітети. Головною ланкою структури ставали губкоми, посилилася роль повітових комітетів, йшов активний процес утворення волосних парторганізацій та осередків. У цей час їх налічувалося понад 400. КП(б)У швидко зростала чисельно. На початку березня у її лавах нараховувалося близько 23 тис. комуністів.
Перспективи соціалістичного і державного будівництва в республіці накреслив ІІІ з'їзд КП(б)У, який проходив 1-6 березня 1919 р. у Харкові. Це був перший з'їзд комуністів України, що відбувся на території України, оскільки перші два через австро- німецьку окупацію повинні були збиратися в Москві. Не змогли прислати на форум своїх посланців організації низки районів Донбасу, Подільської губерній, Криму, Одеси, де знаходилися ворожі радянській владі війська Денікіна, Директорії й Антанти.
Серед 17 питань особливого значення набули: звітна доповідь ЦК КП(б)У, ставлення до дрібнобуржуазних партій, про з'їзд Рад, про радянську Конституцію, закон про землю, продовольче питання, про організацію промисловості.
На з'їзді з новою силою вибухнули суперечки між «лівими» і правими. Після звіту ЦК зі співдоповіддю виступив Г. Пятаков, який запропонував і власний проект резолюції, протиставивши його варіанту внесеному прибічником правих К. Ворошиловим. Перша зібрала 99 голосів, друга - 92, 5 делегатів утрималися. У резолюції, що дістала назву «Про ставлення до ЦК, обраного II з'їздом КП(бУ», давалася негативна оцінка діяльності Центрального Комітету за звітний період. Виходячи з цього, ухвалювалося: «1. Визнати тактику ЦК неправильною. 2. Визнати ЦК нездатним керувати Комуністичною пролетарською партією у період загострення громадянської війни»11. Схваленню такої резолюції сприяло невдоволення частини місцевих працівників слабкою організаційною діяльністю правих у ЦК КП(б)У, його нерішучістю у здійсненні лінії партії. На результатах голосування відбилося і те, що делегати з підпілля були недостатньо ознайомлені з розбіжностями у керівному ядрі КП(б)У і нерідко керувалися емоціями, виявляли почуття революційного нетерпіння, революційного романтизму.
Гостра полеміка, якою супроводжувалося обговорення на з'їзді звіту ЦК, стосувалася головним чином минулої діяльності КП(б)У і значно меншою мірою виявлялася у визначенні поточної і перспективної політики.
Делегати із захопленням привітали повідомлення, що надійшло 3 березня 1919 р., про перші перемоги Червоної армії над військами Антанти під Миколаєвом і Херсоном, надіслали Задніпровській дивізії вітальну телеграму.
III з'їзд КП(б)У розглянув питання про вироблення Конституції УРСР (доповідач - нарком юстиції України О. Хмельницький).
У прийнятій з'їздом резолюції визнавалося необхідним взяти за основу Конституцію Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки, доповнивши її змінами, зумовленими місцевими, українськими, умовами.
У доповіді Я. Яковлева (Епштейна) про ставлення до дрібнобуржуазних партій, у виступах делегатів діяльність цих партій оцінювалася у цілому як ворожа інтересам робітничо-селянської влади, інтересам трудящих. Однак у певній тактичній лінії більшовиків України щодо деяких з них виникали розбіжності. Я. Яковлев відзначив, що у зв'язку з ростом авторитету ленінської партії і зміцненням Радянської влади дрібнобуржуазні партії, у яких відбувається процес розкладання і розпаду, неухильно втрачають вплив на робітничі маси, визначився поворот їхніх окремих елементів убік пролетаріату і закликав більшовиків використовувати цю обставину. Тому, піддавши суворій критиці політику меншовиків, есерів, українських національних партій, він висловився за можливість входження до складу радянських органів лівих українських есерів- боротьбистів.
Однак представник «лівих» А. Іванов, що виступив зі співдоповіддю, заперечував необхідність подібних кроків, вважаючи, що боротьбисти не мають на селі жодного впливу і що всі революційні елементи селянства об'єднані навколо більшовицької партії. Така думка не відповідала реальній ситуації, оскільки боротьбисти насправді користувалися помітним авторитетом у селянському середовищі. В результаті гострої дискусії 101 голосом проти 93 було прийнято резолюцію, запропоновану А. Івановим і відхилено проект резолюції Я. Яковлева (Епштейна). У прийнятому документі зокрема говорилося про неприпустимість будь-яких угод із дрібнобуржуазними партіями в тактичних питаннях і про неможливість надати їхнім представникам місця у радах. Ця резолюція виходила з перебільшеної оцінки досягнутих більшовицькою партією успіхів і була результатом впливу сектантських тенденцій певної частини «лівих», їхнього невміння використовувати коливання дрібнобуржуазних мас.
В. Ленін, ЦК РКП(б), як відомо, допускали можливість угод із дрібною буржуазією і її партіями, що визнавали радянську владу і користувалися впливом у масах. ЦК РКП(б) на своєму засіданні 25 березня 1919 р. скасував резолюцію III з'їзду КП(б)У з цього питання як таку, що суперечить тактичній лінії партії.
Зміцнення радянської влади в Україні в період громадянської війни величезною мірою залежало від правильного розв'язання земельного питання. У резолюції «Про земельну політику», ухваленій без обговорення на доповідь наркома земельних справ В. Мещерякова, відзначалося, що приватна власність на землю скасовується: земля, ліси, води і надра тепер проголошувалися загальнонародною власністю; поміщиків і їх повірених, нетрудових орендарів слід негайно виселити зі своїх маєтків. «Найголовнішим завданням земельної політики, - наголошувалося в резолюції, - є перехід від одноосібного господарства до колективного. Радянські господарства, комуни, суспільна обробка землі та інші види колективного землекористування є найкращими засобами для досягнення соціалізму у землеробстві; тому на одноосібне землеробство варто дивитися як на тимчасове і відживаюче»1. Передусім робився висновок про те, що конфісковані землі необхідно використовувати для землеробства колективного, суспільного, і лише потім - для потреб одноосібних землекористувачів. У резолюції також намічалися практичні заходи, що стосувалися землеупорядкування, організації сільської бідноти, об'єднання навколо неї селян-середняків і посилення боротьби з куркульством. Однак їхня успішна реалізація перебувала у певній невідповідності з визначеними принципами земельної політики.
З'їзд заслухав доповідь наркомпрода України О. Шліхтера, у якій висвітлювалися продовольче становище, діяльність профорганів республіки, визначалися основні завдання продовольчої політики радянської влади. За браком часу в обговоренні питання взяло участь всього 3 делегати, хоча бажаючих було багато. У прийнятій резолюції наголошувалося на тому, що найближчими практичними заходами у цій галузі, перевіреними на досвіді радянської Росії, є «державна монополія на заготівлю хлібних та інших найважливіших продовольчих продуктів за твердими цінами, встановлення
'Третій з'їзд Комуністичної партії (більшовиків) України... - С. 202.
твердих цін на всі інші продукти [і] фабрикати першої необхідності і націоналізація торгівлі»12. Тобто, для розв'язання продовольчої проблеми пропонувалося, впроваджувати методи «воєнного комунізму». З'їзд схвалив перші кроки наркомпрода республіки і зобов'язав його на основі «воєнно-комуністичних» принципів докласти максимум зусиль для якнайшвидшої заготівлі хліба й інших продуктів. Особливий наголос робився на тому, що при розподілі продовольства необхідно виділяти «...якомога більшу частину для відправлення у першу чергу голодуючим братам Радянської Росії».
У резолюції «Сучасний момент і завдання партії» давався принциповий аналіз внутрішнього і міжнародного становища України і чітко визначилися першочергові завдання радянської влади і КП(б)У «Основною тактичною лінією Комуністичної партії України, - відзначив з'їзд, - є лінія встановлення єдності фронту УРСР з усіма радянськими республіками взагалі і РРФСР, особливо проти світової імперіалістичної контрреволюції. Відстоювання рішуче здійснюваної диктатури пролетаріату проти диктатури буржуазії, керованої нині фінансовим капіталом країн Згоди, є найголовнішим завданням моменту»2. У галузі господарської політики висувалася мета експропріювати капіталістів і поміщиків, передати всі засоби виробництва державі, встановити жорсткий контроль над виробництвом і забезпечити міцну трудову дисципліну. У військовій галузі першочергова увага надавалася таким питанням, як розгром інтервентів Антанти, білогвардійців і сил Директорії, зміцнення союзу з іншими радянськими республіками, посилення роботи зі створення частин Червоної армії, надання допомоги трудящим західноукраїнських земель. З метою зміцнення Радянської влади на селі планувалася ізоляція й економічний розгром куркульства шляхом посиленого соціалістичного будівництва, жорсткого проведення антикуркульської продовольчої політики, організації комітетів бідноти.
Здійснення цих завдань пов'язувалося з подальшим ідейним і організаційним зміцненням КП(б)У. Як наголошувалося у резолюції, «завдання зміцнення і розширення нашої партії набуває особливо важливе значення»13. Першочергового значення надавалося, зокрема, утворенню парторганізацій в усіх робітничих організаціях. Передбачалося також значно підсилити партійну роботу на селі і серед червоноармійців.
III з'їзд КП(б)У обрав Центральний Комітет у складі 15 членів і 6 кандидатів, а також ревізійну комісію у складі 3 членів.
6 березня 1919 р. перший організаційний Пленум ЦК КП(б)У, обраний III з'їздом, обговорив питання про структуру Центрально- го Комітету КП(б)У. На пропозицію В. Затонського у складі ЦК було вирішено створити Політичне й Організаційне бюро. На Політичне бюро (Політбюро) ЦК КП(б)У покладалося вирішення невідкладних завдань політичного характеру, замінюючи в окремих випадках Пленум ЦК. Організаційне бюро (Оргбюро) ЦК КП(б)У мало здійснювати поточну роботу і направляти організаційну діяльність партії.
Пленум обрав Політбюро у складі 5 членів, Оргбюро - 3 членів. У перший склад Політбюро ЦК КП(б)У обрані: Г. Пятаков (секретар ЦК КП(б)У), А. Бубнов (голова Київської ради робітничих і селянських депутатів), Е. Квірінг (голова ВРНГ УРСР), В. Мещеряков (нарком землеробства УРСР), X. Раковський (Голова Раднаркому УРСР). До складу Оргбюро ЦК КП(б)У увійшли: Г. Пятаков, П. Ров- нер, Т. Харечко. Пленум обрав секретарем ЦК КП(б)У Г. Пятакова.
Рішення партійного з'їзду були закріплені й розвинуті в документах, схвалених ІІІ Всеукраїнським з'їздом рад (6-10 березня 1919 р.). На з'їзд рад прибуло 1787 делегатів, у тому числі 1435 комуністів, 150 боротьбистів, 100 лівих есерів, 19 представників комуністичного Бунда, 70 безпартійних14. У роботі з'їзду брав участь Я. Свердлов. Від імені ЦК РКП(б) та ЦВК РСФРР він вітав делегатів з'їзду, особливо підкресливши міцні зв'язки Радянської Росії з Радянською Україною.
До порядку денного, крім виборів ВУЦВК, було внесено 5 питань: доповідь уряду й питання - воєнне, продовольче, земельне й про радянську Конституцію15. Хоча комуністи разом зі співчуваючими складали 82,7% голосів16, з усіх питань на з'їзді точилися гострі дискусії. При цьому боротьбисти, маючи трохи більше 7% голосів4 і підтримуючи в основному лінію КП(б)У, у багатьох принципових питаннях, особливо в земельному і продовольчому, відстоювали окремі, осібні позиції. Відтак в кожному з обговорених питань були запропоновані по дві-три резолюції та велику кількість сут- нісних поправок.
Однак переважною кількістю голосів було прийнято пропозиції більшовиків. Внутрішня й зовнішня політика Тимчасового робітничо-селянського уряду України отримала повну довіру й всеці- ле схвалення17.
У продовольчому питанні (тут записалося на виступи біля 80 чоловік18) делегати визнали перші кроки комісаріату продоволь- ства за такі, які відповідають основним завданням радянської влади. Як найголовніше було висунуто завдання оперативного, повсюдного створення комітетів бідноти.
За доцільне визначалося поступове поширення державної монополії не лише на зерно, а й інші продукти харчування - м'ясо, жири, масло, а також мануфактуру. Якомога більшу частину заготовлених продуктів планувалося відсилати населенню радянської Росії, що голодало19.
З'їзд погодився із запропонованим комуністичною фракцією «Положенням про соціалістичний землеустрій і про перехідні заходи до соціалістичного землеробства»20. Иого сутність полягала в трьох головних завданнях: визначити висококультурні, високопродуктивні господарства, які недоцільно дрібнити, а зберегти під контролем земельних відділів і перетворити на комуни; провести зрівняльний розподіл решти землі як тимчасовий захід для поступового, методом переконання переходу до спільного, товариського, соціалістичного господарювання; організувати сільську бідноту, налагодити контроль з її боку над суспільним виробництвом, зміцнювати союз з пролетаріатом міста3.
На пропозицію М. Скрипника було ухвалено резолюцію, яка передбачала негайне створення при наркоматі землеробства курсів інструкторів із земельного питання і розгортання на селі широкомасштабної роз'яснювальної роботи щодо організації комун21.
ІІІ з'їзд рад затвердив 10 березня 1919 р. «Конституцію Української Соціалістичної Радянської Республіки», остаточну редакцію якої здійснив ВУЦВК 14 березня. Взявши за зразок Конституцію РСФРР, творці Основного закону соціалістичної України зафіксували в ній завоювання трудящих революційної доби, визначили принципи функціонування радянської політичної системи, права й обов'язки громадян республіки, розробили державну символіку22.
Партійний і радянський з'їзди накреслили предметну програму дій на ближчу перспективу й стали тією ідейно-політичною платформою, якою керувалися більшовики, сили, що їх підтримували (боротьбисти, комфарбандівці) в державному й господарському будівництві.
***
Виконуючи рішення ІІІ Всеукраїнського з'їзду рад, ІІІ з'їзду КП(б)У і VIII з'їзду РКП(б), партійні організації, органи влади республіки активізували діяльність, спрямовану на запровадження соціалістичних начал у економіці: здійснювалися енергійні заходи щодо націоналізації великих підприємств вугільної, металургійної та машинобудівної промисловості.
Слід мати на увазі, що ситуація в економіці була надзвичайно складною. Найлапідарніша й найточніша її оцінка - неймовірна розруха. Майже всі шахти Криворіжжя та значної частини Донбасу були затоплені. Зупинилася більшість машинобудівних заводів. По території Донбасу в той час проходив фронт. На грані розвалу був залізничний транспорт. У стані занепаду перебували й усі інші галузі промисловості України.
Ситуацію могла врятувати справді екстрені й найрадикальніші заходи. До них і вдалися. У квітні 1919 р. були націоналізовані кам'яновугільні підприємства Донбасу з річним видобутком більш як 5 млн. пудів кожне. Вони давали до війни близько 88% усього видобутку вугілля і на них працювало 80% гірників Донецького басейну. Для керівництва вугільною промисловістю було створено Центральне правління кам'яновугільної промисловості Донбасу. В перші половині 1919 р. було націоналізовано 87 найбільших металургійних та машинобудівних заводів23.
Таким чином, Українська радянська республіка сконцентрувала в своїх руках ключові галузі промисловості і транспорту - основу соціалістичного укладу. Було зроблено перші кроки на шляху припинення господарської розрухи, налагодження промислового виробництва, підпорядкування його основному завданню - забезпеченню обороноздатності країни. Уже на весну 1919 р. вдалося ввести в дію потужності Харківського паровозобудівного заводу, налагодити роботу Луганського патронного, Шосткінського порохового, Київського снарядного заводів, «Арсеналу» та інших оборонних підприємств. Була полагоджена значна частина зруйнованих у ході військових дій мостів, що сприяло функціонуванню залізничного транспорту. В квітні 1919 р. на залізницях республіки працювало вже 800 паровозів, 25 тис. вагонів проти 640 паровозів і 21 тис. вагонів у березні2. Ці, на перший погляд невеликі, зрушення досягалися надзвичайним напруженням народних зусиль, в умовах продовження воєнних дій водночас на кількох напрямах - проти білогвардійців, інтервентів і петлюрівців.
Звісно, про скільки-небудь повномасштабне налагодження господарського життя не могло бути й мови без істотних зрушень на селі. Зважаючи на достатньо серйозні позиції куркульства, не лише його економічну вагу, а й реальний вплив на односельців, комуністи вважали за першочергове завдання якнайскоріше розмежування, вичленення й організацію бідноти. Тому й почали свою діяльність по відновленню радянської влади на селі з організації комбідів. Про їх створення йшлося вже в декреті «Про організацію влади на міс- цях», а 17 січня 1919 р. уряд прийняв Тимчасове положення про утворення волосних і сільських комбідів, в якому підкреслювалося, що там, де немає ревкомів, уся повнота влади на селі тимчасово належить комбідам. Увесь сільськогосподарський реманент, взятий на облік у поміщицьких маєтках, передавався комбідам з тим, щоб вони розподіляли його серед бідноти для використання на сільськогосподарських роботах.
Комбіди в селах обиралися у складі трьох чоловік на загальних зборах усіх, хто мав виборчі права. Волосні комбіди обиралися в кількості п'яти - семи чоловік на волосному з'їзді представників сіл волості. Комбіди недовго існували як єдині органи влади, адже майже одночасно з ними створювалися ради. Паралельна робота комбі- дів і рад закріплювалася «Положенням про сільські комітети бідноти», прийнятим ВУЦВК 12 травня 1919 р., яке підпорядкувало сільські комбіди волосним і повітовим виконкомам рад та визначало функції і компетенцію комітетів бідноти. Їхня діяльність мала на меті захистити незаможне селянство від куркульського засилля і допомогти йому краще організуватися для закріплення соціальних завоювань.
На комбіди покладалися різноманітні завдання: сприяння організації спільного обробітку землі і об'єднанню сільської бідноти в комуни; здійснення продовольчої політики; нагляд за діяльністю кооперативів, комун і радгоспів свого району; охорона революційного порядку; сприяння мобілізації у Червону армію і боротьба з дезертирством; подання допомоги сім'ям червоноармійців; боротьба з національною ворожнечею; боротьба зі спекуляцією; здійснення культурно-освітніх заходів - загальне навчання малолітніх, організація читалень, розповсюдження літератури, влаштування бесід на політичні й загальноосвітні теми тощо. Підкреслювалося, що в комбіди могли бути обраними лише селяни, які не мали землі або мали її не більше п'яти десятин. Середнє селянство мало право обирати, але не обиралося до складу комітетів.
Проти організації комбідів на Україні, як це було і в РСФРР, масштабну кампанію розгорнули ліві есери. Різко негативну позицію зайняли також українські есери. Боротьба за створення комбі- дів нерідко набирала характеру збройних сутичок з куркулями. Допомогу сільській бідноті повсюдно подавали робітничі продовольчі загони та комуністи, спеціально відряджені з міста. Вже до червня 1919 р. комбіди були створені більше ніж у половині сіл України. Дещо повільніше організовувалися вони в Подільській і Волинській губерніях, де частково зберігалася влада Директорії.
Всього до наступу денікінців в Україні діяло 165 волосних і понад 15 тис. 100 сільських комбідів24.
Одним із найважливіших завдань розвитку революції на селі, зміцнення влади рад більшовики вважали аграрні перетворення. Їх стрижнем вважалася конфіскація поміщицької землі й наділення нею селян.
Якщо конфіскація землі проводилася неухильно, то передача її селянам здійснювалася не завжди послідовно. Взявши загалом за зразок досвід РСФСР, партійно-радянське керівництво України реалізувало стратегічний курс з дещо іншими пропорціями.
Так, в радянській Росії триваючий процес зрівняльного поділу до грудня 1919 р. охопив 86% розподільного фонду, або близько 20 млн. дес. (із 24,3)25. А в Україні в 1919 р. з 14 млн. 137 тис. 155 дес. землі, що підлягала зрівняльному поділові, було розподілено тільки 5 млн. 455,9 тис. дес., тобто трохи більше як 35,4% землі. Причому в цей період 14% маєтків поміщиків були піддані конфіскації й розподілові вперше26, а також конфісковано 500 тис. дес. надлишків заможного селянства27.
Центр уваги переміщався на організацію колективного обробітку землі, на створення радгоспів. З цією метою значна частина конфіскованої землі не йшла на зрівняльний розподіл серед селянства, а залишалася в розпорядженні державних органів.
Прагнучи якнайшвидше відбудувати цукрову промисловість і налагодити виробництво цукру, уряд України 16 січня 1919 р. опублікував декрет, за яким усі цукрові заводи з належними їм земельними угіддями оголошувалися націоналізованими. Ці заводи були розташовані в губерніях, де селянство особливо страждало від малоземелля. У постанові Ради народного господарства України, виданій на додаток декрету, зазначалося, що всі угіддя (крім селянських), на яких протягом хоч одного з останніх п'яти років проводився посів цукрових буряків, не підлягали розподілу між селянами. А постанова РНГ про націоналізацію винокурних, спиртоочисних та дріжджово-винокурних заводів оголошувала землі, де вирощувалися для зазначених підприємств картопля і зернові, також недоторканним фондом. Таким чином, понад 1 млн. десятин колишніх поміщицьких земель, тобто їх третина виключалася з розподільчого фонду28.
Слід при цьому звернути увагу на той факт, що українські документи були фактично скопійовані з декрету Раднаркому РСФРР від 2 травня 1918 р. «Про націоналізацію цукрової промисловості» і механічно перенесені на терени України. Однак, якщо врахувати, що Наддніпрянська (Східна) Україна була центром виробництва цукру колишньої імперії, а посіви цукрових буряків майже в 10 разів перевищували питому вагу посівів у бурякосіючих районах Росії, та ту обставину, що ці площі знаходилися у губерніях, де густота населення була найвищою, то фактично тут вільної землі майже не залишалося і розподіляти між безземельними і малоземельними селянами було дуже мало що29.
Прийняті декрети і постанови в земельному питанні й, у першу чергу, декрет ВУЦВК від 26 травня 1919 р. «Про соціалістичний землеустрій і про заходи переходу до соціалістичного землеробства» виходили з віддаленої перспективи переходу селянства до соціалізму шляхом створення великих колективних господарств. У зв'язку з цим конфісковані землі пропонувалося використовувати насамперед для громадського, колективного землеробства і лише потім - для потреб одноосібних землекористувачів.
У радянських документах зазначалося, що «для остаточного знищення експлуатації людини людиною, для організації сільського господарства на засадах соціалізму ...радянські господарства, комуни та інші види товариського землекористування є найкращими засобами для досягнення вказаних цілей, тому усі види одноосібного землекористування є тимчасовими і відживаючими»30.
Комуністи України у розв'язанні багатьох нагальних питань намагалися використовувати приклад РСФРР, де шляхом соціалістичних перетворень було пройдено чималу відстань. Однак сліпе копіювання сусіднього досвіду без врахування власної специфіки несло в собі загрозливі моменти. Так, в радянській Росії переважну частину земель було передано селянству ще до літа 1918 р., а під радгоспи та сільгоспартілі відводились порівняно невеликі площі.
На Україні ж передача земель селянству затяглася спочатку зволіканнями Центральної Ради, а після часткової реалізації закону про соціалізацію земель, розподілені між селянами поміщицькі володіння гетьманською та окупаційною владою були повернуті колишнім господарям. Переважна більшість селянства до громадського обробітку землі не була підготовлена ні економічно, ні політично. Тим часом в республіці інтенсивно створювалися радгоспи, яким виділялося більше землі, ніж вони могли обробити.
Таким чином, зрівняльному поділу не підлягали не лише землі, що вилучалися для цукрової і винокурної промисловості, а й радгоспні, а також ті, що їх мали передати комунам і артілям. Це викликало невдоволення серед селян України. Політичне становище на селі загострювалося ще й тим, що траплялися випадки примусового створення комун.
Не зразу було усвідомлено, що для впровадження нових форм господарювання не було (бо на той час і бути не могло) підготовлених кадрів. З цього приводу В. Ленін справедливо зауважував, що «маса товаришів, які кинулися на влаштування комун, ішли в землеробство, в сільське господарство з недостатніми знаннями господарських умов селянського життя. Тому тут треба було усунути величезну кількість помилок, наслідків поспішних кроків, неправильного підходу до справи»31.
Пізніше, у виступі на Х з'їзді РКП(б) з приводу заміни продовольчої розверстки натуральним податком, він підкреслив, що серед комуністів було немало фантазерів-мрійників, котрі гадали нібито можливо протягом трьох років переробити «економічну базу, економічні корені дрібного землеволодіння». Практика показала величезну роль дослідів і починань у цій справі, та водночас вони мали й негативні наслідки, оскільки «люди, сповнені найкращими намірами й бажаннями, йшли на село влаштовувати комуни, колективи, не вміючи господарювати, тому що колективного досвіду у них не було», а це викликало тільки кепкування та озлоблення селянських мас32.
Поряд із тими, хто щиро помилявся, зазначав він, до комуністів примазалися кар'єристи, авантюристи, котрі, аби вислужитися, зловживають своєю владою, «пускають на місцях у хід примушування». Такі дії призводять до того, що селяни говорять: «Хай живе Радянська влада, але геть комунію»33.
Головним глашатаєм перегинів у земельній політиці виявився нарком земельних справ В. Мещеряков. Дотримуючись спочатку поміркованої позиції (скажімо, на ІІІ Всеукраїнському з'їзді рад), він поступово захоплювався ідеями форсованого будівництва радянських господарств і комун.
Так, подаючи 19 травня 1919 р. на розгляд ЦВК рад робітничих і солдатських депутатів проект положення про соціалістичний землеустрій, В. Мещеряков у виступі підкреслив, що в Україні немає сенсу повторювати увесь шлях радянської Росії з кінця 1917 р. до кінця 1918 р. Тому тут із самого початку частина землі була пущена у зрівняльний поділ, а частина залишена для радянських господарств, що мало створити можливість забезпечити хлібом міське населення, Червону армію та голодну Північ. Така політика, зазначив нарком, диктувалася необхідністю «будь-що мати свій хліб, тобто хліб, котрий не довелося б вибивати всілякими шляхами із селянства». Зупинившись на питанні про комуни, він запевнив членів ЦВК, що в Україні їх організація не викликає заперечень і «протиборства» селянських мас, немає злісної агітації проти комун та їх примусової організації34. Насправді ж В. Мещеряков «коригував» справжнє становище, малював райдужну картину «готовності» українського селянства до колективного руху, приховував факти примусового створення комун, виділення значних площ для радянських господарств, резервування за державою великого фонду для організації громадського обробітку землі й, у кінцевому підсумку, невдоволення селян земельною політикою.
Враховуючи віками сформоване стійке упереджене ставлення до великого господарства, антирадянські настрої мас намагалися підігрівати політичні суперечки більшовиків, передусім есери, ліві есери. То ж не дивно, що процес створення колективних господарств загалом розвивався дещо мляво. В історіографії наводяться різні дані щодо кількості радгоспів України в 1919 р. - 118535, 125636, 168537. Однак на найбільшу довіру, гадається, заслуговують підрахунки І. Хміля, який заново перевірив усі наявні в літературі відомості і співвідніс їх з фронтально опрацьованими архівними документа- ми38. Підсумкова цифра виявилася такою: 1350 радгоспів, у розпорядженні яких було 1 млн. 209 тис. 410 десятин землі39.
Подібну копітку роботу історик здійснив і щодо артілей і комун. Тут різнобій даних виявився ще більшим - 256, понад 50040, 7208 і 90041.
І. Хміль обґрунтував цифри: 835 об'єднань (комун, артілей, товариств спільної обробки землі тощо), з яких 580 були офіційно зареєстровані, інші ж не встигли цього зробити до наступу денікін- ських військ1. При цьому дослідник уважає, що виявлені ним архівні дані можна поширити на загальну кількість комун 1919 р. і тоді можна вважати що біля 80% з них було створено із застосуванням того чи іншого примусу2.
Поступове усвідомлення партійно-радянським керівництвом республіки помилковості обраної лінії поведінки (цьому сприяла й критика з центру) привели до коригування політики в земельному питанні. Зокрема, 11 квітня 1919 р. ЦК КП(б)У розіслав усім повітовим і волосним партійним комітетам директиву: «Всяке об'єднання селян у комуни може відбутися тільки на цілком вільних підставах, цілком добровільно і лише в тих випадках, коли селяни в інтересах ведення свого господарства вважатимуть за вигідніше об'єднання в комуни»3. Директива вимагала суворо додержуватися принципу добровільності, а тих, хто порушує його, - притягати до суворої відповідальності.
16 травня РНК України відмінив декрет про націоналізацію цукрової промисловості й ухвалив новий, який передбачав передачу селянству земель, що належали цукровим заводам.
Великої уваги питанням збільшення селянського землекористування через проведення зрівняльного розподілу поміщицьких володінь та наданню матеріальної допомоги бідноті й середнякам надав Всеукраїнський з'їзд волосних виконкомів (30 травня - 6 червня, Київ). Водночас з'їзд визнав, що на поточний момент «комуна бажана, але не обов'язкова»4.
Органами радянської влади, комітетами бідноти було здійснено масштабні заходи щодо зрівняльного розподілу землі, в результаті яких більше половини колишніх поміщицьких, купецьких, монастирських, церковних володінь (9 млн. десятин) перейшли в руки селян5.
Особливої ж уваги, згідно партійних рішень, надавалось організації колективних господарств, комун. Зокрема, розпочалася велика роз'яснювальна робота, яка мала на меті переконати селян у перевагах колективного господарювання над одноосібним. Комунам, сільгоспартілям, колгоспам надавалась першочергова матеріальна допомога - фінансами (в тому числі кредитуванням), посівними мана Україні в 1919 р. // Історичні джерела та їх використання. - К., 1970. - Вип. 5. - С. 204, 209.
теріалами, сільськогосподарськими машинами. Однак процес створення колективних господарів об'єктивно не міг бути швидким. Додавалася і непевність переламного часу - дедалі загрозливішою поставала денікінщина. То ж на липень 1919 р. в республіці налічувалося лише трохи більше 500 господарств колективного типу. Та й ті були дуже невеликими (здебільшого по 140-150 десятин угідь).
Незважаючи на те, що даний господарський сегмент видавався за перспективний, багатообіцяючий, на весну-літо 1919 р. не він був визначальним у справі продовольчого забезпечення населення. Основні запаси хліба (їх надлишки від урожаїв попередніх років за підрахунками Наркомпроду України складали 278 млн. пудів, з них 181,3 млн. пудів збереглося від урожаю 1918 р.42) знаходилися в руках заможних селян-куркулів. Вони, природно, не лише не бажали підтримувати соціалістичну революцію, радянську владу, Червону армію, пролетаріат, РСФСР і віддавати власне добро на справу, до якої ставилися вороже. В кращому разі вони готові були, користуючись зі скрути, наживатися на підвищенні цін на продукти. А то й розглядали останні своєрідною й досить серйозною зброєю у боротьбі з новою владою.
Значні додаткові можливості у продовольчій справі відкривалися у зв'язку з надзвичайно високим урожаєм, який видався 1919 р. Передбачалося одержати в середньому по 80 пудів зерна з десятини. Зібрати його належало на площі у 18 млн. 83 тис. 125 десятин. За розрахунками І. Хміля, валовий збір міг скласти біля 1,5 млрд. пудів - 1 млрд. 446 млн. 650 тис. 240 пудів43. В радянських господарствах сподівалися отримати 50 млн. 448 тис. пудів хліба44.
Наркомпрод України О. Шліхтер у телеграмі В. Леніну інформував про небувалий урожай зернових, які, на його розсуд, лише в радгоспах обчислювались (очікувально) в 40 млн. пудів і просив виділити мастильний матеріалдля збиральнихмашин, снопов'язальний
шпагат і 3040 тис. робітників із РСФР45.
***
Природно, розв'язання проблеми далеко не вичерпувалася лише пропонованими заходами. Її сутність була значно складнішою й ба- гатоаспектнішою. Розуміючи це, РНК України передбачливо ще наприкінці січня 1919 р. видав декрет «Про організацію продовольчої справи на Україні», який проголосив державну монополію на заготівлю хліба, цукру, солі і чаю з встановленням твердих цін на ці продукти. Приватна торгівля ними заборонялася.
Слід згадати, що подібні заходи не належали до «новацій» більшовиків. Вони були розроблені і запроваджені європейськими державами, що брали участь у Першій світовій війні, й зводилися здебільшого до встановлення твердих цін на продукти харчування та хлібної монополії, обмеження вільної торгівлі, використання карткової системи на предмети споживання, продрозкладки й т. ін. В 1915-1916 рр. на цей шлях стала й Росія.
Тимчасовий уряд фактично не корелював заходів царської влади. А РНК, своєю чергою, не став відміняти постанов своїх попередників, щоправда, внісши до них свій, пролетарський зміст. Радянський уряд надав їм форми державного капіталізму, тобто жорсткого регулювання державними органами й фінансовими важелями згори, майже цілком обмеживши свободу підприємництва та ділової ініціативи.
Відсторонюючи цензові елементи й залучаючи до розв'язання продовольчої справи трудящих, радянська влада вдавалася до здійснення таких соціально-економічних заходів, які з неминучістю вели до обмеження приватної власності, згортання товарно-грошових і натуралізації господарських відносин, зрівняльності в розподілі продуктів серед населення.
12 квітня уряд ухвалив декрет про продовольчу розкладку, спрямовану на вилучення всіх надлишків хліба, які оголошувалися власністю держави46, 15 квітня було опубліковано декрет ВУЦВК про запровадження в республіці продовольчої диктатури. Згідно цих документів селянину залишалася кількість зерна, необхідна для харчування сім'ї, посіву і для утримання худоби. Решту хліба треба було здати державі.
Загалом продовольча політика радянської влади в основу клала сформульований В. Леніним принцип «з бідних селян нічого, з середняка помірно, з багатого багато»47. Бідняцькі господарства тобто ті, які мали посівну площу до п'яти десятин включно, зовсім звільнялися від здачі хліба. Більше того, 10% зібраного хліба залишалось у розпорядженні волосних органів влади для розподілу серед місцевої селянської бідноти за зниженими цінами, встановленими державою. Господарства, які мали понад десять десятин посіву, відносилися до куркульських і були зобов'язані віддати понад норму таку кількість хліба, яка припадала на господарства до п'яти десятин. Середняки (від п'яти до десяти десятин посіву) обкладалися за помірними нормами. В абсолютних цифрах це виглядало так. У Київській губернії, наприклад, середняк мав здати з десятини посіву 11 пудів хліба, а куркуль - 25. Ці цифри середні, вони були різними не тільки в різних губерніях, а навіть у селах. Та основна тенденція зберігалася. Керівництво проведенням розверстки покладалося на комбіди. За зданий хліб селяни в міру можливості винагороджувалися промисловими товарами.
Взагалі партійно-радянське керівництво розуміло переваги прямого товарообміну і воліло б саме на ньому вибудовувати стосунки з селянством.
Особливого значення надавалося забезпеченню села необхідним реманентом. До літа 1919 р. селяни отримали від держави 12244 плуги, 3984 культиватори, 4335 жниварок, 724 сінокосарки, 337124 коси та ін. Усього в республіці розподілено на цей час промислових товарів вартістю в 1 млрд. 156 млн. 169 тис, 900 крб.48. Держава чимдалі активніше брала участь у регулюванні цього товарообміну як усередині республіки, так і між УСРР і РСФРР. Тільки з 12 лютого до 1 травня 1919 р. із радянської Росії в Україну прибуло 14,2 млн. аршинів бавовняної тканини, 1,5 млн. аршинів льняних тканин, 17 вагонів гасу, 38 вагонів сірників та інших товарів49. Певну допомогу подавала РСФРР грошима, а також у постачанні сільськогосподарських знарядь у чотири північні повіти Чернігівської губернії, що в 1918 р. опинилася у нейтральній зоні. На засіданні Ради посівної площі РСФРР 10 липня 1918 р. було прийнято рішення замовити для Чернігівської губернії на осінь 1918 - весну 1919 рр. 90789 плугів, у тому числі 27288 дерев'яних і 63501 залізних; борін залізних - 8415, зубів залізних для дерев'яних борін - 2266200; 231 сівалку; 327 жниварських машин, 1098 апаратів для них; 878 сінокосарок; 245 кінних граблів; 465 ручних і кінних молотарок; 100 приводів; 3882 віялки. У квітні 1919 р. Раднарком РСФРР асигнував на розвиток радянських господарств у Чернігівській губернії 3 млн. крб.50
Трудящі України у міру можливості відповідали взаємністю. Україна, де була зосереджена основна маса сільськогосподарських підприємств, до 1 липня 1919 р. надала РСФРР 5 тис. плугів, 3 тис. борін, 800 сівалок, 650 тис. кіс, 300 молотарок, 300 кінних приводів, 900 віялок-сортувальниць і 250 соломорізок51.
Прагнучи до одержання хліба на основі товарообміну, нарком- прод за ініціативою О. Шліхтера почав застосовувати дві головні його форми - індивідуальну (незалежно від класової категорії) та комунальну (із комуною, селом, волостю). В Україні, на відміну від
Росії, спочатку намагалися значно ширше використовувати першу форму, хоча вона також обмежувалася 30% загального обсягу хлі- бозаготівель52.
Однак на практиці індивідуальний обмін був витіснений комунальним. І пов'язано це було не лише з прагненням форсованого запровадження (підтримки) соціалістичних принципів господарювання. На практиці індивідуальний обмін втягував у обмінні операції лише найзабезпеченішу частину селянства, яке, одержавши промислові товари, перепродавало їх за спекулятивними цінами тим, хто в них мав ще більшу потребу - бідноті53. Тому остання протестувала проти такої практики54. І хоча індивідуальний товарообмін мав чималий економічний ефект, від нього уже в середині травня відмовилися, а невдовзі відмінили й колективний товарообмін, залишивши лише позаекономічний метод одержання хліба - продроз- кладку4.
Звісно, істотно позначався тут (та й, власне, був найважливішою причиною) товарний дефіцит. Відтак доводилося концентрувати зусилля на людському чиннику - відрядження на села загонів агітаторів і заготівельників.
Хоча план продрозверстки на 1919 р. для України було визначено в 139 млн. пудів (рівно половина надлишку)55, виконання його виявилося справою непростою.
Власники хліба, природно, чинили значний опір (добровільна здача, підкорення державній дисципліні взагалі становили виняткові випадки). Тож збільшувалася кількість загонів, які відправлялися з міст. Серед них досить високою була питома вага пролетарських центрів РСФСР.
Так, лише з Москви наприкінці 1918 р. - весною 1919 р. у південні губернії Росії й в Україну було направлено 210 продовольчих загонів, до яких ввійшло понад 6 тис. робітників56. У 1919 р. в республіці діяло 87 загонів із Петрограда, Москви, Іваново-Вознесенська, Кронштадта, Шуї, Володимирської, Нижньоновгородської, Смоленської та інших губерній РСФРР, які нараховували понад 2,5 тис. чоловік7.
Навесні 1919 р. розпочалося формування робітничих продовольчих загонів і в Україні. Невдовзі вони були створені в Донбасі, Катеринославській, Київській, Миколаївській, Одеській, Харківській, Чернігівській та інших губерніях України. Вже в першому півріччі 1919 р. партійні і профспілкові організації України відрядили до продовольчих загонів 5 тис. робітників1.
У відповідь селяни організовували свої осередки протидії. Їх ініціаторами здебільшого були куркулі, на яких падала основна частина планів продрозкладки. Вони ж, звісно, використовували й свій вплив (у першу чергу, економічний) на селі для оборони корпоративних інтересів, залучаючи до спротиву владі й достатньо значні верстви тих сільських жителів, для яких продрозкладка і не несла, власне, економічної загрози, або ж позначалася в дуже обмежених масштабах.
Все це створювало вкрай напружену ситуацію в українському селі. Вона дедалі загострювалася з наступом білих армій А. Денікі- на. В прифронтовій смузі до заготівлі хліба залучалися військові частини, котрі, як правило, ігнорували будь-який облік.
Зовсім не з метою бодай якогось виправдання радянської сторони, а лише в якості фактологічної констатації варто згадати, що й інші суб'єкти військових дій (Добровольча армія А. Денікіна, Дієва армія С. Петлюри, повстанські загони різних отаманів) вдавалися у зонах, наближених до бойових дій, до необмежених, свавільних реквізицій. Численні документи свідчать, що у селян часто відбирався весь посівний матеріал, всі продукти харчування, фураж і, особливо, всі скільки-небудь придатні для роботи коні2.
Очевидним фактом громадянської війни залишається те, що не маючи можливості одержати належне матеріальне постачання, продовольче забезпечення (ніякі органи не встигали за стрімким переміщенням ліній фронтів) воєначальники, командири вдавалися до створення власних інституцій з реквізиційними функціями й користувалися з їх дій. Іноді між селянами й військовими складалися такі стосунки, як між переможеними й переможцями57. Журнал «Продпуть» скрушно зауважував з цього приводу «Червону Армію зустрічають із захватом, а проводжають озлоблено по картках і реквізиційних квитанціях»58.
Та, власне, не справляючись із завданнями забезпечення армії всім необхідним, уряд УСРР змушений і сам був йти на передачу заготівельних функцій військовому відомству. Так, уже 20 лютого декретом РНК була створена надзвичайна комісія з постачання Червоної армії з широкими правами - аж до здійснення самостійних реквізицій59. По суті справи вона ставала повновладним господарем у заготівельній галузі. Згідно підписаної 14 квітня 1919 р. угоди між начальником центрального управління по забезпеченню Червоної армії РСФРР І. Межлауком і наркомом у військових справах УСРР М. Подвойським було визнано мати єдиний план постачання для обох армій. В разі ж невиконання планових заявок за військовим відомством залишалося право, за угодою з Надзвичайною комісією з постачання, «здійснювати самостійно невиконану частину за- мовлень»60.
Це не лише посилювало роль військових продовольчих організацій в Україні, а й вело до збільшення обсягів продовольства, яке вилучалося на потреби обох армій, а також до посилення ролі військових продовольчих організацій в Україні, по суті мілітаризувало продовольчу справу.
Можна погодитися з висновками сучасних дослідників, що в першій половині 1919 р. більшовикам не вдалося створити дієвий апарат для реалізації виробленої продовольчої політики. Зокрема, різні заготівельні організації, що споряджалися без будь-якого обліку й часто діяли на власний розсуд, порушували закони (їх мало хто й знав) і мораль61. Відтак вони не лише не допомагали зміцненню радянської влади, не сприяли розв'язанню нагальних проблем, що перед нею поставали, а об'єктивно більше шкодили, негативно позначалися на іміджі соціалістичної державності.
То ж результати здійснення продрозкладки в Україні виявилися далекими від запланованих. За деякими підрахунками план було виконано не більше, ніж на 14%62.
Не в змозі отримати продовольство з врожаю попередніх років, просто не встигали у зв'язку з наступом А. Денікіна зібрати хліб 1919 р., хоча цьому й надавали особливої уваги. Так Раднарком України 2 липня 1919 р. асигнував радянським господарствам на збирання та обмолот урожаю 100 млн. крб. Наркомзем із цієї позики направив: Подільському губземвідділові 20 млн. крб., Полтавському - 18, Волинському - 15, Херсонському - 15, Київському - 10, Чернігівському - 10, Одеському - 5. У резерві залишилося 7 млн. крб.63
Для координації роботи органів радянської влади на збиранні врожаю 3 липня була створена Всеукраїнська надзвичайна міжвідомча комісія (ВНМК) у складі представників наркомзему, нар- компроду та Укрраднаргоспу, а на місцях - губернські комісії. Комісія приступила до розробки системи підготовчих заходів для забез- печення своєчасного збирання врожаю. На засіданні ВНМК 6 червня було ухвалено рішення «запитати телеграфно» повітові земельні відділи про кількість робітників, необхідних для жнив у радянських господарствах, створити набірні пункти для мобілізації робочої сили на збирання, бо, як з'ясувалося, в радгоспах налічувалося всього по одному робітникові на 10 дес. (тобто 63 тис. 20 робітників або лише 24,5% від необхідної кількості), тоді як, згідно із затвердженими нормами, постійних робітників для забезпечення нормальної роботи радгоспів потрібно було 120 тис. 911, а на період жнив - 256 тис. 515 чоловік64. На Київському повітовому з'їзді комітетів бідноти 21 серпня з'ясувалося, що земельний відділ організував у повіті 9 набірних пунктів для збирання врожаю65.
Із доповіді завідуючого підвідділом радянських господарств Личко на засіданні ВНМК про кількість радгоспів і робочих рук у них випливало, що збирання доведеться вести переважно ручним способом через слабкість реманентної бази. Навіть ту невелику кількість наявних машин у господарствах неможливо було використати через відсутність пального та мастильних матеріалів.
Недостатня кількість робочих рук, відібраних головним чином військовим часом, брак техніки й фінансів були характерними для всіх теренів України, де функціонувала влада рад. Однак ще важливішим було те, що під натиском Білої армії доводилося залишати незібраним понад % врожаю.
Серед причин невдач продовольчої політики радянської влади слід виділити хитання селянства між політичними орієнтаціями, слабку згуртованість сільської бідноти, її ідейну й економічну залежність від заможніших верств. В. Ленін прямо визнавав: «Диктатура пролетаріату не сподобалася селянам особливо там, де найбільше надлишків хліба, коли більшовики показали, що будуть суворо і владно добиватися передачі цих надлишків державі за твердими цінами. Селянство Уралу, Сибіру, України повертає до Колчака і Денікіна»66.
Недостатнє виконання продрозкладки обумовлювалося також
слабкістю апарату Наркомпроду, нечіткою його роботою та ін.
***
Якщо «воєнний комунізм» виявився вимушеним феноменом громадянської війни, то не меншою мірою її іманентною неминучістю стало повстанство. В ньому був втілений (матеріалізований) активний вияв морально-психологічного несприйняття й діяльніс- ного протесту проти будь-якого владного, передусім державниць- кого примусового начала, прагнення й поривання (значною мірою стихійні, слабо усвідомлювані, а відтак - необґрунтовані ілюзорні й утопічні) віднайти і застосувати на практиці принципи співжиття, які уявлялися справедливими для достатньо широких верств суспільних низів, такими, що відкривали шлях до індивідуальної волі й свободи.
Наймасовішим живильним середовищем повстанських рухів слугувало селянство, хоча в їх орбіту потравляли й інші верстви населення. Нерідко траплялося так, що стихійними протестними настроями і прагненнями спритно користалися люди, які насправді не мали та й не могли мати скільки-небудь чіткої мети пропонованих дій, просто були нездатні спрогнозувати розвиток суспільної перспективи. Відтак бути в повному розумінні самодостатньою силою і вплинути вирішальною мірою на результати громадянської війни повстанство зрештою не могло, хоча, природно, на певних часових відтинках і в окремих ситуаціях від нього чимало залежав перебіг подій і шальки терезів протиборствуючих сторін нерідко схилялися в той чи інший бік не в останню чергу й від того, яким виявлявся вектор руху масової стихії.
Хоча в документах сил, які ворогували, та навіть і конкурували, можна зустріти різні терміни - «повстанство», «політичний бандитизм», «партизанщина» - це, зрештою, майже однопорядкові явища, що мають дуже схожу природу походження. А відмінність дефініцій є породженням ідеологічного протистояння, що склалося в роки громадянської війни і передалося ідеологічним та історіографічним таборам наступних десятиліть.
Наймасштабнішим виявом повстанства вважається махновщина (іноді з метою надання певного ідейно-політичного забарвлення використовується термін анархо-махновщина). Це справедливо. Як рух, започаткований ще наприкінці 1917 р., він набув достатньо могутніх потенцій у часи австро-німецької окупації та гетьманату й в усій повноті виявився в 1919 р., коли Україна стала ареною найза- пекліших, найкровопролитніших за роки революції й війни битв різних сил: білих, червоних, антантських, польських, петлюрівських.
Живе тіло України безжально краялося смертоносними фронтами, а в проміжках між ними (почасти й «вкрапленими» в них) та ще більше в тилу регулярних армій опинялися й розгортали діяльність загони незгодних з домінантними владними тенденціями, нескорених обставинами і готових відстоювати особисту незалежність і людську гідність.
Вивченню досвіду українського повстанства, різних його проявів, передусім, махновщини, ідейним впливом на нього партійних і політичних сил, серед них - на першому місці, зрозуміло - анархістів, присвячено просто гігантську кількість публікацій.
Предметно розбиратися в унікальності цікавого, однак дуже суперечливого феномена почали ще в 20-ті рр. Для радянської історіографії характерною була кваліфікація повстанства як «куркульського бандитизму». Саме так воно найменовувалося й тлумачилося як в узагальнюючих працях з історії революції та Комуністичної партії1, так і в спеціальних, авторами яких виступили, зокрема, активні учасники подій громадянської війни2.
Серед великого масиву видань, присвячених махновському рухові, науковим характером і ґрунтовністю виділяються праці М. Ку- баніна та В. Руднєва3.
Велика увага як радянських4, так і емігрантських авторів5 надавалася з'ясуванню сутності анархізму, особливо в його безпосередньому зв'язку із повстанським рухом, який набув особливих масштабів в Україні6. Спочатку 30-х років, досвід стосунків з анархістами, ставлення до повстанства могли розгядатися лише в жорстких рамках класового протиборства.
Майже ніяких зрушень у дослідженні позначених проблем упродовж наступних десятиліть, практично, аж до кінця 60-х років не спостерігалося. Поступове відродження інтересу до явища, без аналізу якого розвиток суспільних, революційних процесів на Півдні Росії, в Україні передусім, був би неповний, невичерпний, сталося
через поглиблення вивчення досвіду 1917-1920 рр. на історико- партійному зрізі1.
З другої половини 80-х рр. зусилля істориків активізувалися, привівши невдовзі до появи якісно відмінних праць2. Особливо притягальною стала постать «батька Махна». Серед значної низки публікацій, в тому числі й документальних та мемуарних3, окреме місце серед яких займають, природно, спомини самого Н. Махна4, виділеним має бути, передусім, доробок В. Волковинського5. Його відзначає надзвичайно глибоке знання всієї джерельної бази, дотичної до проблеми, коректне, критичне оперування нею, прагнення домогтися фактологічної точності.
В останні роки з'явилося кілька цікавих публіцистичних праць В. Савченка, присвячених як окремим повстанським епізодам6, так і отаманам7. Останньою книгою є видання про Н. Махна8. Хоча праці
харківського автора носять науково-популярний характер, йому вдається вводити до обігу нові, невідомі до того факти, які, поряд з критичним використанням праць попередників, формують свої, оригінальні підходи й вирізняються оригінальним тлумаченням непростих явищ і процесів, небанальними оцінками учасників, керівників повстанського руху.
Довідка. МАХНО (Міхно, Міхненко) Нестор Іванович. 26 жовтня (7 листопада) 1988 р., Гуляй-Поле Олександрівського повіту Катеринославської губернії - 25 липня 1934 р., Париж.
Народився в бідній, багатодітній селянській сім'ї. Навчався в початковій школі, влітку наймитував. Працював на чугуноливарному заводі. Під час Першої російської революції підпав під вплив місцевих анархістів, брав участь у збройних пограбуваннях і, зрештою, потрапив до в'язниці. Був засуджений до страти, заміненої довічною каторгою, яку відбував майже 9 років у Луганській, Олександрівській і Бутирській (Москва) в'язницях.
Виявляючи постійну непокору тюремщикам, Н. Махно близько зійшовся з анархістами (П. Аршиновим та ін.), під їх впливом зайнявся самоосвітою. Перебування в ув'язненні дуже негативно позначилося на здоров'ї (туберкульоз, втрата легені, зіпсований зір). Та після Лютневої революції Н. Махно визволився з кайданів і відправився до рідного Гуляй-Поля. Був обраний заступником голови повітового земства, ініціював створення групи експропріаторів «Чорна пантера», з допомогою якої тероризував місцевих багатіїв, став головою повітового селянського союзу, самочинно оголосив себе «комісаром Гуляй- Польського району». 25 вересня 1917 р. Н. Махно підписав декрет повітової ради про націоналізацію землі і поділ її між селянами. Постійно обирався делегатом на повітові й губернські з'їзди рад. Різко негативно ставився до влади Центральної Ради, став ініціатором ухвали повітового з'їзду з вимогою її «смерті». Вітав встановлення влади рад в Катеринославі, очолив Гуляй-Польський ревком, створив озброєний загін для боротьби проти австро-німецьких окупантів, став керівником повстанського руху в Катеринославській губернії. Н. Махно не визнав влади Директорії, прийняв пропозицію більшовиків про спільні дії проти УНР, оголосив Гуляй-Поле «столицею» свого війська, став «головнокомандуючим Радянської революційної робітничо-селянської армії Катеринославського району». Однак з перших місяців 1919 р. ставлення Н. Махна до більшовиків, їх політики переживає складні трансформації, а двосторонні стосунки характеризуються неусталеністю, суперечливістю, нерідко зводяться до взаємної недовіри й претензій-звинувачень.
Поряд із власне науковими, правдивими в своїй основі виступами, на жаль, примножується вал публікацій, автори яких в гонитві за сенсаційно-спекулятивним ефектом (тут свій «внесок» роблять і представники телебачення, кінематографії67) експлуатують не істинне знання, а міфи, пропонуючи в результаті схеми й оцінки дуже далекі від реального історичного досвіду.
Однак, при всій розмаїтості думок, висновків, оцінок щодо сутності, історичної ролі повстанства й результатів його зусиль можна скласти доволі наочні уяви про рух в цілому, наявні в ньому тенденції й особливості.
На деяких етапах, рішуче виступивши проти відвертих уособлень старого світу, неприкритої реакції (австро-німецькі окупанти й антантські інтервенти, гетьманці й білогвардійці) повстанські елементи (в тому числі й в організованому вигляді - військовими формаціями) вливалися в ряди соціально радикальних таборів.
Так, в перші місяці 1919 р. достатньо показовим уособленням даної тенденції став перехід на бік Червоної армії цілих об'єднань під проводом Н. Махна й М. Григор'єва, які склали переважну частину особового складу Задніпровської дивізії, якою командував П. Дибенко.
Безперечно, тут виявлялися й симпатії значної частини селянства до концепцій, пропонованих більшовиками, сподівання на те, що лише радянська влада принесе бажане розв'язання земельного питання.
При цьому повстанська маса (а ще більше - її провідники), морально солідаризуючись загалом із прагненнями подолати експлуататорські моделі суспільного устрою, при найменших незгодах (а то й труднощах) готова була до різких поворотів убік від шляху, який торувався силами, що уособлювали тоді соціальний прогрес. Звідси карколомні, на перший погляд - важкозбагненні хитання, протиприродні компроміси й союзи, потім несподівані їх розриви й т. ін.
Взявши в руки зброю для захисту своїх інтересів (на першому місці тут, безперечно, був майновий чинник), повстанці не могли розірвати пуповини, яка тримала їх при землі, на якій вони народилися, жили, працювали. І, якщо навіть лихі обставини змушували їх на короткий час віддалитися від рідних осель, вони якнайбільше шукали можливості за будь-яку ціну повернутися назад. Що діялося поза межами «малої батьківщини» їх майже не турбувало, хоча оточення практично завжди залишалося ворожим (принаймні недружнім, потенційно малодружнім), зумовлюючи невідворотне військове зіткнення у ближчій, чи дальшій перспективі. І тверезий аналіз співвідношення сил, зрештою, ніяк не міг вселяти обнадійливого майбутнього.
М. Шаповал намагався пояснити психологічні мотиви поведінки селянства в переламну, надто непевну добу. За його словами, складаючи переважну частину нації, воно, природно, «було скрізь, але здивовано позирало на несподівано-нову картину, слухало несподівано-нові, незрозумілі часто слова і думало свої дивні думки. Одно слово було зрозуміле - «земля», але увесь комплекс громадського життя, вся складність політичної боротьби, уміння боротись організаціями і закріпляти здобуті позиції, уміння розпізнавати друзів од ворогів, уміння зайняти належне собі місце в соціяль- ній організації, оцінити перевагу своїх сил і йти просто, певно, твердим муром до мети - цього у селянства не було, бо воно не було клясово організоване, хоч і мало свідомість свого лиха, злиднів, безправства. Не було дужої клясової організації - в цьому вся слабість селянства і причина його політичної затурканости, упослі- дження...
Організоване селянство було б військом революції, апаратом влади і органами переведення соціяльних реформ - соціялізації не лише землі, а всього господарства. Неорганізоване, несвідоме селянство робило негативну частину революції, руйнувало ворожі табори, коли вже вони стояли грізною примарою, але не могло передбачати їх, не могло з певністю йти по шляху революції вперед»68.
Безперечно, земля залишалася основним питанням для селян. Вони прагнули її інстинктивно і готові були боронити свої права проти будь-якої влади, навіть тієї, яка ініціювала революційні перетворення на селі, однак виявляла чи то непослідовність, чи то помилки й прорахунки. Вибачення в такому питанні, очікування за умови, коли сільські трударі вважали, що вони не перший рік виборюють те, що їм має належати по праву, по справедливості, і, власне, вже є доконаним фактом, просто не допускалося.
Так ІІ з'їзд представників від селянських і робітничих рад 35 волостей Гуляйпільського району і повстанців-махновців (12-16 лютого 1919 р.) вимагав безперечного переходу землі в руки трудового селянства на таких засадах: «земля нічия» і «користуватися нею можуть тільки ті, хто трудиться на ній, хто обробляє її, земля повинна перейти у користування трудового селянства України по нормі зрівняльно-трудовій»69.
А 10 квітня 1919 р. в Гуляй-Полі відбувся ІІІ з'їзд, на який зібралися посланці майже 2 млн. селян від 72 волостей Олександрійського, Бердянського, Бахмутського, Павлоградського повітів, а також від 3-ї Задніпровської бригади та ще трьох повстанських полків Червоної армії.
Делегати вважали, що ІІІ Всеукраїнський з'їзд рад не став «дійсним і вільним виразником волі трудящих» і в ухваленій резолюції вимагав проведення соціалізації землі, заводів і фабрик, істотної зміни продовольчої політики, «заміни реквізиційних загонів, правильного системного товарообміну між містом і селом, створення широкої мережі споживчих товариств і кооперативів»70. Там же зазначалося, що «становище на Україні і Великоросії характеризується захопленням влади політичною партією «комуністів-більшо- виків», яка не зупиняється ні перед якими заходами утримання і закріплення за собою державної влади». То ж, з огляду на такі висновки, резолюція ІІІ з'їзду повстанців проголошувала: «Диктатури якої б то не було партії категорично не визнаємо. Лівим соціалістичним партіям надаємо право вільно існувати лише як проповідникам різних шляхів до соціалізму, але право вибору шляхів залишаємо за собою»71.
Подібно до того, як після проголошення влади Директорії на територіях поширення її юрисдикції виникали вогнища протесту, заворушення, повстанські рухи (хоча республіканська влада ще й не встигла проявити себе такою мірою, щоб маси одержали більш- менш повну, всебічну уяву про її переваги над попереднім режимом) з приходом червоних загонів достатньо швидко виявлялися такі ж тенденції спротиву уже проти радянської влади. Так, за лічені тижні в Київській, Чернігівській, Полтавській губерніях з'явилися різні за чисельністю (від 25 до 2 тис. чоловік) загони Зеленого (Д. Терпила), О. Соколовського, Гончара, Орловського, Ю. Мордале- вича, Волинця, Климента, Коломійця, І. Струка, Ангела, Ковтуна, Вершигори, Гуленка та ін., імена керівників яких в історії не збереглися. Уже в квітні 1919 р. органи НКВС зареєстрували 93 проти- владні виступи3. А в першій декаді липня в Україні сталося вже 207 виступів4.
Радянське керівництво, командування Червоної армії почали рішучу боротьбу з повстанством - «бандитизмом» буквально з перших днів опанування тим чи іншим регіоном і, природно, в залежності від міри активності дій останніх72. При цьому робилися спроби здійснювати диференційований підхід, з розумінням, зокрема, ставитися до того, що в повстанські загони також проводили мобілізації, тобто не всі потрапляли до військових формувань добровільно й не зчиняли злочинів73.
Більшовики вважали головною причиною явища, що набирало масового характеру, дії куркульства, які активно впливали й на інші верстви сільського населення74. А відтак основним напрямком подолання небезпеки вважалося поглиблення класового протистояння в селянському середовищі на основі майнової нерівності й суперечностей, а також організація бідніших елементів - через створення комбідів, на боротьбу з «куркульською контрреволюцією».
Можна принагідно висловити певну незгоду із міркуваннями В. Верстюка, який, вдаючись до логічних у цілому критичних зауважень щодо положень резолюції квітневого (1919 р.) пленуму ЦК КП(б)У «Куркульська контрреволюція і завдання партії», у деяких відношеннях видаються недостатньо переконливими. Зокрема, однією з найістотніших вад документа (як, втім, й інших партійних документів та й ленінських творів) він виділяє відсутність чітких визначень категорії куркульства, критеріїв її виокремлення75. Однак, гадається, при слушності застережень, що в реальній практиці це могло призвести й, насправді призводило, до негативів, селяни в своїй поведінці керувалися не паперовими циркулярами (про сутність та й, навіть, наявність яких мало хто з них взагалі знав, чи підозрював), а конкретним матеріальним становищем і природним прагненням змінити його на краще. І відтак хто є хто на селі, бідняк добре розумів і відчував не за чиїми б то не було дефініціями, а, як мовиться, «на власній шкірі».
Звісно, мова йде про уяви й мотивацію позицій, поведінки на рівні побутової свідомості. Однак в даному разі важливіше з'ясувати інше - теоретична недосконалість, недовершеність більшовицьких резолюцій, на кшталт згаданої, все ж визначальної ролі не грала. Вона швидше недостатньо адекватно (в багатьох сенсах, у тому числі й ідеологічному) відбивала ті процеси, які об'єктивно розвивалися в селянському середовищі.
Гадається, що певна доля перетримки допускається й тоді, коли природні недосконалості уяв (відповідно й документів, у яких вони втілені) про чіткі грані між категоріями бідняк-середняк-куркуль розглядаються як підстава для кваліфікації політики радянської влади як загалом антиселянської, чим і пояснюється участь у спро- тиві офіційній владі не лише заможної верхівки села, а й достатньо широких низів.
Тут, мабуть, варто згадати, що в усі часи і в будь-яких суспільствах економічно сильніші верстви завжди знаходили можливість використати свої переваги для різного роду (фінансового, ідеологічного, політичного, організаційного) на залежні в тому чи іншому відношенні елементи суспільства.
Точно таким же чином завжди експлуатувались політична неосвіченість, низький рівень загального розвитку й елементарної куль- тури, навіть темнота, забитість останніх. То ж не зважати на внутрішню неоднорідність учасників протестних дій (у всіх їх проявах - від морально-осудних і саботажних до військово-політичних) видається невиправданим.
Рівною мірою це стосується узагальнюючих сентенцій-мір- кувань (часом вони переростають у достатньо категоричні висновки- твердження), за якими процес суспільно-політичних трансформацій в українському селі насправді був силовим, всупереч волі громадян, насадженням радянського режиму76 і ніби зовсім не випадково більшовики виходили з того, що, лише «затероризувавши село, вдасться здолати його опір»77.
Зовсім не маючи на меті заперечувати тези, згідно якої опір радянській владі на селі мав місце, набираючи часом справді загрозливих масштабів, для з'ясування суті справи виправданим і цілком доречним видається постановка хоча б таких питань. А чи було у радянської влади опертя в селянському середовищі? І чи можна було без масової селянської підтримки, більше того - зацікавленого сприяння, домогтися воєнної перемоги над численними політичними ворогами, на боці яких були дієві зусилля наймогутнішої на той час світової міждержавної коаліції?
Враховуючи непоодинокі факти спротиву радянській владі навіть усередині Червоної армії (залежно від авторської позиції в одних випадках вони іменуються «партизанщиною», а в інших - «проявами антикомунізму»78), все ж не варто гіпертрофувати їх справжніх масштабів. Інакше не можна буде пояснити, хто, зрештою, здійснював «насадження радянського режиму в українському селі», хто «тероризував» українство, майже всуціль селянське. Адже питома вага елементу інонаціонального, «прийшлого» в боротьбі за вибір суспільної перспективи (в тому числі й у суто військовому вимірі) в регіоні була незначною, в усякому разі далекою від визначальної, що констатують усі об'єктивні дослідники4.
Звісно, було б абсолютно безпідставно скидати з рахунку такі непрості коливання командирів, а за ними й їх підлеглих, як це мало місце з бригадою О. Богунського (О. Шарого). Зробивши свій внесок у боротьбу з антирадянськими силами, молодий комбриг у відповідальний момент боротьби з денікінською навалою припустився дій, які призвели до трагедії його самого (він був розстріляний за звинуваченням у дезертирстві згідно наказу Л. Троцького) й підрозділу, яким він командував. Не ставлячи питання про правомірність по- карань (історики тут мають різні точки зору), важливо мати на увазі те, що вияв непокори в регулярній армії з маловмотивованими поясненнями сприймався як недисциплінованість, небажання відстоювати інтереси поза межами «рідного регіону», тобто як типова партизанщина79.
М. Григор'єв, який зі своєю повстанською дивізією залишив Дієву армію С. Петлюри, перейшов у табір червоних і відіграв першочергову роль у вигнанні з Півдня України антантських інтервентів, одержав за це нагороду - орден Червоного Прапора, раптом 9 травня 1919 р. випустив універсал до українського народу, яким фактично оголосив виступ проти уряду Х. Раковського. Поширювана в листівках платформа М. Григор'єва особливо не відрізнялася від позицій інших повстанських отаманів. З одного боку - заперечення радянської влади і державності («Народе український! Бери владу в свої руки. Хай не буде диктатури ні окремої особи, ні партії!»). З іншого - заперечення будь-якої державності взагалі («Геть політичних спекулянтів! Геть насильство справа, геть насильство зліва!» І, зрештою, абстрактний заклик «Хай живе диктатура працюючого люду, хай живуть мозоляві руки селянина та робітника!», який планувалося реалізувати з допомогою дійсно народної влади. Остання ж уявлялася як вільно обрана народом система рад, аж до Всеукраїнського з'їзду рад, котрий «дасть нам уряд, якому ми підляжемо і свято виконаємо волю його»80. Своєю внутрішньою суперечливістю григор'євська паліативність дуже нагадувала махновську пропаганду, що, можливо, зрештою й привело М. Григор'єва до Н. Махна.
Однак, попри всю свою плутаність і стратегічну безпорадність, подібні гасла знаходили відгук у протестній народній душі. На бік М. Григор'єва перейшло навіть кілька червоноармійських частин, бійці яких до того пліч-о-пліч бились проти іноземних інтервентів, протистояли білим. Під орудою М. Григор'єва і його штабу, що перебував у Олександрії, було до 15 тис. бійців, 52 гармати, 700 кулеметів, 10 бронепотягів81.
Порівняно неважко й швидко григор'євцям вдалося оволодіти достатньо широким районом з такими великими містами як Катеринослав, Черкаси, Кременчук, Миколаїв, Херсон.
Однак, уже на кінець травня (тобто буквально за дві декади) виступ М. Григор'єва захлинувся, був подоланий, придушений частинами червоних під командуванням К. Ворошилова. В бойових діях проти григор'євщини взяли участь група радянських військ під командуванням П. Дибенка, кораблі Дніпровської військової флотилії тощо. 13 травня 1919 р. від повстанців було визволено Єлисавет- град, 14 травня - Катеринослав, 19 травня - Кременчук, 21 травня -
Черкаси. Розвиваючи наступ, 22 травня радянські війська вступили в Олександрію - «столицю» отамана.
Таким чином, повстанство, попри його різну кваліфікацію, виявляло себе в різних таборах, маючи схильність до «міграцій» між ними. При цьому, мабуть, найоперативніше й найрадикальніше зреагували на його піднесення радянські державні органи. Оцінюючи становище Українського фронту, керівник військового відомства країни рад Л. Троцький резюмував: «Зараз настав момент, коли потрібно твердо і ясно сказати: від імпровізованих повстанських загонів революція взяла все, що могла взяти, далі ці загони стають не тільки небезпечними, але просто згубними для справи революції»82. А невдовзі, саме в розпал боротьби з М. Григор'євим, у статті «Українські уроки» голова Реввійськради радянської Росії заявив іще з більшою рішучістю: «Період партизанства надто затягнувся на Україні. Саме тому ліквідація його набула такого хворобливого характеру. Нині вже доводиться застосовувати розпечене залізо. Але цю роботу треба виконати. Треба покінчити з авантюристами не на словах, а на ділі»83.
Зовсім інакше поводився С. Петлюра, який лише після заколотів проти нього особисто віддавав накази про арешти бунтівників, продовжуючи потурати іншим отаманам.
І, якщо результатом позлітики більшовиків, попри всі справедливі закиди щодо її жорстокості, було зміцнення регулярної Червоної армії, а з нею - природно, й радянської державності, то «розквіт» отаманщини, навпаки, закривав перспективу творення повноцінного національного війська, дестабілізував ізсередини всю державну будову УНР.
***
Політика радянської влади була розрахована, звісно, не лише на викорінення рецидивів партизанщини в лавах Червоної армії. Вона ще більшою мірою була спрямована проти повстанського руху, який набував протидержавного характеру і кваліфікувався як «куркульський бандитизм», «повстанський бандитизм» тощо. Це знайшло своє втілення у стосунках з Н. Махном.
Перебуваючи в стані перманентних переговорів і угод з більшовиками, командуванням Червоної армії (особливі стосунки склалися з П. Дибенком, як відомо, схильним до авантюрних дій), комдив Н. Махно спромігся стверджувати свою владу в досить обширному районі, в якому розташовувалися міста - Олександрівськ, Мелітополь, Бердянськ. В останніх домінували більшовики, що дуже не подобалося махновцям і йшла постійна скрита боротьба за впливи. Обрана ІІ районним з'їздом рад військово-революційна рада (до її складу увійшли анархісти, ліві есери, більшовики й безпартійні виконувала по-суті урядові функції84. На місцях виконавча влада зосереджувалася у руках самоврядних рад, які, своєю чергою, підкорялися лише військовим властям.
Повновладними господарями на селі вважалися селяни - общинники. Поміщики й колоністи придушені, зігнані, а їх землі поділені серед членів общин. Земля була оголошена власністю народу, користуватися якою мали право лише селяни-трударі, які не вдавалися до найманої праці. Істотно були обмежені й куркульські наділи, а їх власники зрівняні в майновому відношенні з іншими селянами. Ті, хто домагався за рівних умов, порівняно більш високих успіхів, висувалися в селянську еліту й, як правило, обиралися до керівництва місцевих рад.
Така лінія поведінки, природно, ввійшла у суперечність з більшовицькою політикою 1919 р., зокрема із заходами щодо націоналізації землі, створення на базі колишніх крупних володінь колгоспів і комун тощо. Махновці в більшості тихцем саботували вимоги радянських властей, дедалі конфліктували з органами ЧК85, хоча до пори до часу не вдавалися до відкритих виступів. Вони ще намагалися діяти відповідно до свого старого гасла «Йти окремо, бити разом!» «Воєннокомуністичні» заходи, особливо ж проведення про- дрозкладки прискорили конфронтаційні тенденції, а сфера махновського впливу зросла до 5 повітів - Олександрівського, Бердянського, Мелітопольського, Маріупольського, Павлоградського, а також частини Бахмутського, де народонаселення сягало 2,5 млн. чоловік.
Протирадянський виступ отамана М. Григор'єва був зустрінутий Н. Махном, який іменував себе революціонером і «вільним комуністом», без ентузіазму і навіть зі зрозумілим осудом (до речі, крок М. Григор'єва засудили всі організації анархістів в Україні). Адже григор'євці не лише провокували «батька» на протирадян- ську боротьбу, а й намагалися втягти махновців у бойові дії, свідомо впритул наблизившись до розташування останніх (для цього оголошений напрямок руху на Київ М. Григор'єв змінив на Катеринослав). Однак вояки М. Махна вели в той час надзвичайно важкі бої з Білою армією і втягування в боротьбу на другому фронті, природно, вважали самовбивчим. А швидкий розгром М. Григор'єва вивів червоних у безпосередню близькість, у фланг махновцям, які видавалися радянському керівництву мало в чому відмінними від григор'євців. Так Н. Махно потрапив «між двох вогнів». Правда, радянська влада, нагородивши честолюбного вояка, який не лише не підтримав М. Григор'єва, а й в черговий раз перезатвердив союз з червоними, орденом Червоного Прапора, начебто подавала сигнали дружнього миролюбства. Та принципові розбіжності тим не знімались і зіткнення, зрештою, було лише справою часу.
Хоча «батько» зі своїми козаками зробив не одну послугу радянській владі, зокрема й останньою воєнною кампанією - стримуванням стратегічно важливого, дуже небезпечного наступу денікінців у Приазов'ї в травні 1919 р., це не стало засторогою від таємної ухвали Ради робітничо-селянської оборони УСРР від 25 травня про ліквідацію махновщини в найкоротший час. Це рішення було прийнято з ініціативи й, навіть, під тиском Л. Троцького, що саме прибув на Південний фронт і цілком у своєму стилі воєнного керівництва шукав «винних», тобто чергову жертву. Щоправда й Н. Махно поводив себе так, що радянські воєначальники не раз скаржилися на нього, вимагали його покарання86.
Л. Троцький з оточенням цинічно спостерігали як під ударами кіннотників Шкуро гинуть без належної кількості боєприпасів бійці махновської дивізії (з 50 тис. повстанців 30 тис. узагалі не мали зброї)87. Ослабленням її позицій обернувся й наказ Л. Троцького від 4 червня про передислокацію деяких її частин на північну ділянку фронту, де стався масштабний прорив білих. Розуміючи це, Н. Махно в грубій формі відповів керівнику військового відомства РСФРР відмовою.
Ситуація ускладнювалася тим, що непокору Н. Махно виявляв в умовах створення Воєнно-політичного союзу радянських республік (відповідне рішення було ухвалене 1 червня 1919 р.). Об'єднання військових потенціалів супроводжувалося ліквідацією власного командування армій УСРР, армій Українського фронту. Реввійськрада республіки переформовувала українські частини в нові армії і підпорядковувала їх Південному фронту. Демарш Н. Махна виглядав загрозливим прецедентом.
Тому Л. Троцький і Х. Раковський поспіхом оголосили батька поза законом. Негайною реакцією стало повідомлення червоного командування про відставку Н. Махна з посади комдива.
До того ж він закликав своїх бійців не підкорятися надалі керівництву Червоної армії (єдиний з вищих командирів, з яким знаходилося порозуміння і збереглася взаємоповага, залишався В. Ан- тонов-Овсієнко88) й повернутися у «рідний» район Гуляй-Поля, звідки козаки в результаті зміни воєнної ситуації також змушені були поспіхом відступати, не встигнувши провести черговий, IV з'їзд повстанців, запланований на 15 червня, відкривши білим дорогу у тили червоних.
Останнє стало приводом для гучної справи «Штабу імені батька Махна. Спеціально створений Надзвичайний військово-революційний трибунал Донецького басейну (голова - Г. Пятаков, члени - С. Буздалін і Р. Фарбман), розглянувши справу, іменем РСФРР встановив: «Так званий «Штаб Махно» винен у дезорганізації Радянської влади в Гуляй-Польському районі, тобто саме в одному з найважливіших районів прифронтової з білими смуги. Це створило слабке місце, яке швидко намацали білі (що доводиться листом ген. Шкуро до Махна), по якому під час наступу білі вдарили передусім. Тут утворився прорив, ввірвавшись через який білі вдарили Червоній Армії у фланг і в тил. Під час панічного відступу махновських частин, що почався, штаб після взяття білими Гуляй- Поля розбігся.. ,»89.
Звинувативши членів штабу Михалкова-Павленка, Бурбигу, Олійника, Коробка, Костіна, Полуніна і Добролюбова у зраді революції і «махновському розкладі» усіх перерахованих було засуджено до розстрілу90.
Сам Н. Махно із загалом в кілька сот чоловік прибув у Великий Токмак. Тут сталася зустріч з групою анархотерористів Марусі Ни- кифорової. Остання випрохала у батька, який був переповнений жадобою помсти, кругленьку суму (за деякими даними 500 тис. крб.) на організацію вбивств більшовицьких вождів у Москві, Харкові й Києві (зокрема, В. Леніна, Л. Троцького, Г. Пятакова, Х. Раков- ського та ін.)91.
Вдало маневруючи між лінією фронту, що розділяла білих і червоних, завдаючи по одним і другим раптових дошкульних ударів і швидко зникаючи, загін Н. Махна, зрештою, опинився в радянському тилу і біля с. Компаніївка об'єднався з бійцями М. Григор'єва. Формацію числом менше 2 тис. чоловік найменували Революційно- Повстанською армією України. її головнокомандуючим став М. Гри- гор'єв. Він мав підкорятися рішенням армійської РВР, головою якого обрали Н. Махна. Після гострих суперечок ідеологією руху було визнано анархізм, а з М. Григор'єва взято зобов'язання припинення єврейських погромів.
Однак міцного об'єднання двох повстанських загонів не сталося через різні орієнтації їх командирів. Якщо М. Григор'єв прагнув об'єднатися з денікінцями й допускав союз з С. Петлюрою, то Н. Махно поривався воювати з білими (в тому числі й через особисту трагедію - загибель у боях з останніми його брата Григорія - начальника спільного штабу) й не довіряв С. Петлюрі.
Останнього «батько» підозрював у подвійній грі, бажанні домогтися порозуміння з А. Денікіним, незважаючи на досягнуту угоду між УНР і РПАУ. У зв'язку з цим начебто Н. Махно вступив у зговір з кількома галицькими офіцерами для вбивства Головного отамана військ УНР. Однак план замаху під час особистої зустрічі Н. Махна з С. Петлюрою зірвався, оскільки особистого контакту двох діячів не відбулося92. А надалі про будь-яку співпрацю, звісно, годі було й мріяти.
Суперечності з М. Григор'євим розв'язалися вбивством останнього і його прихильників прямо під час з'їзду повстанців і селян Херсонщини в с. Сантові 27 липня 1919 р.93. Через три дні в с. Добро- величівка до «батька» приєдналися старі махновські частини, що до того знаходилися під червоноармійським командуванням у складі 58-ї стрілецької дивізії, однак під впливом антирадянської пропаганди вчинили заколот і повернулися поближче до рідних домівок. На останньому чиннику слід особливо наголосити - типовою рисою повстанства було небажання воювати за країну, за народ в цілому, невміння вести бойові дії в складі регулярних армій. Хоча свої дії махновці пояснювали тим, що Червона армія кидає Україну напризволяще (вона справді відступала під натиском білих), а вони готові воювати і проти білих, і проти червоних, однак, звісно, «в рідних місцях».
Оперативно було проведено зміни: обрано новий склад РВР, затверджено нову структуру армії, яка тепер повинна зватися РПАУ (м), тобто махновською, щоб не плутати з об'єднаною з григор'євцями. Загальна кількість бійців досягала 15 тис., а разом з обозами - понад 30 тис. В обозі нараховувалося 12,5 тис. бричок і підвід94. Військова формація втратила мобільність, рухливість, а сила Добровольчої армії виявилася такою, з якою махновці ще не стикалися. Почався відступ з одночасним наростанням суперечностей з червоними. Останні, після того, як Н. Махно знищив М. Григор'єва та відчуваючи скруту, намагалися залучити РПАУ(м) до боротьби з Добровольчою армією. Н. Махно ж більше не хотів іти на контакти, бойові угоди. Більше того, почастішали сутички, а то й серйозні бої з червоноар- мійцями за домінування над залізницями, станціями. Та найбільше Н. Махно не хотів відступати з червоними у північному напрямку. Він не лише відмовився виконувати відповідні накази, а ще й намагався скористатися з ускладнення фронтової обстановки, вдавався до спроб роззброєння тих частин, що відступали, а їх особовий склад переконував у необхідності приєднання до повстанців.
Паралельно «батько» вимагав від радянських властей свого призначення командувачем Червоною армією Півдня України - тобто усіма військами червоних, що ще залишалися на Херсонщині95. По- ступово він зміг непогано розібратися у фронтовій ситуації, зрозумівши, зокрема, й на основі розвідувальних даних, що тили у білих практично незахищені, там створюється вакуум, прорвавшись у який можна не лише самозберегтися, а й стати господарем у регіоні. Білогвардійці ж, зайняті на театрі військових дій з Червоною армією, навряд чи знайдуть потрібні резерви для протидії. Вдало вийшовши кілька разів з оточень, махновці у вирішальному бою біля с. Перегонівка здобули блискучу перемогу й швидко пішли пересуватись по тилах білих. Були взяті Кривий Ріг, Нікополь, Олексан- дрівськ, Гуляй-Поле, Токмак, Бердянськ, Мелітополь, Маріуполь, Юзівка, Гришино.
Армія швидко зростала, перетнувши межу в 100 тис. чоловік. За визнанням воєначальників різних таборів воювали махновці вдало. Загалом це не дивно. До 70% повстанців мали досвід участі в боях Першої світової війни, застосовували різні хитрощі, до яких були не готові суперники. Та ще більше важила самовідданість, замішана на вірі в торжество справи, за яку змагалися - земля, воля, свобода. Зростав і авторитет Н. Махна, про якого поширювалися легенди. А його армія контролювала територію розміром в дві губернії. Де- нікінський тил зазнав величезної руйнації. Більше того, мають сенс ті дослідники, які вважають, що глибинний повітовий центр, село Гуляй-Поле справляв такий вплив на розвиток подій, який виходив далеко за межі регіональних меж і не міг не враховуватись у планах і політиці великих військово-державних сил. Загалом це унікальне явище не лише вітчизняної історії96.
Чималу роль, безперечно, відігравали і непересічні особисті якості Н. Махна. Він володів безперечним даром впливу на людей, метким мужицьким розумом, винятковою витривалістю, природним військовим талантом. Ці якості сполучалися з браком системної освіченості, психічною неврівноваженістю, нападами вбивчого гніву, маніакальною підозрілістю, періодичною схильністю до пияцтва, банальної непристойності. Синонімом махновщини був анархізм - не стільки в сенсі ідеологічного обґрунтування шляхів досягнення бездержавної організації суспільства («система влади суспільної»), скільки як вияви абсолютного безладдя («анархія - мати порядку»).
Нездатність передбачити стратегічну перспективу, невміння навіть істотно наблизитись до спроби її бодай скільки-небудь предметного (хай не в повному розумінні - теоретичного) обґрунтування були іманентною рисою не лише махновщини, а й усіх інших проявів повстанства.
Гадається, що істотним перебільшенням є твердження О. Нестерова, ніби не маючи на початку 1919 р. чітко окресленої ідеології і мети, «борючись з більшовиками та денікінцями під гаслами соціальної справедливості і коливаючись між двома ідеологіями, повстанство обрало свій самостійний шлях - державотворчий, що мав на меті визволення України від іноземних окупантів»97.
Повстанству не судилося дійти не те що до самостійного державотворчого шляху, а й наблизитись до розуміння історичної місії держави взагалі, усвідомити, що держава, в тому числі - національна - категоричний імператив часу. Виступаючи проти держави як такої, повстанство обмежувало мету вузькорегіональними завданнями, реалізувати які без державних важелів було елементарно неможливо. А відтак воно з неминучістю потрапляло у глуху безвихідь і було приречене на неминучу поразку, яка наступала рано чи пізно.
Що ж до іноземних окупантів - то, не висуваючи завдання боротьби з ними на міждержавному рівні, обмежуючись протиборством на обмежених «рідних» теренах, досягти кінцевого успіху було також нереально. А відтак висновки історика видаються штучними, надуманими.
Навряд чи можна погодитися і з внутрішньо суперечливою тезою В. Чопа, що повстанство в особі махновщини було «відмінною від державницької формою національного пробудження, що поставила в основу своєї ідеології анархізм»98.
Штучною, декларативною виглядає теза автора про те, що Революційно-повстанська армія України (махновців) - то один із «національних центрів», який хоча й стояв на відмінних «суспільно- політичних позиціях», не може бути зарахованим до «антиукраїнських» рухів, «хоча вона (махновщина - В. С.) протистояла політичним прагненням, очевидно, більшої частини національно свідомого населення»99.
І вже зовсім заплутує питання наступне міркування, що суперечить і вищенаведеному, і саме собі: «Махно блискуче розіграв карту української бездержавності. Націоналісти вважають притаманну українській масі відсутність державницького почуття великою слабкістю і бідою, прокляттям селянського індивідуалізму. Махно своєю ідеологією перетворив українську бездержавність в силу, облагородив її європейською соціальною теорією і повів через пекло громадянської війни в бій за селянське щастя»4. Ніякий пафос не в змозі заступити логічної безпорадності, самоспростувальної очевидності написаного. Ще більше те було доведено історичною практикою, що добре усвідомлює й В. Чоп, продовживши наведене словами: «До нього (селянського щастя - В. С.) не дійшов ні сам Махно, ні люди, яких він вів. Але їх не можна докоряти в тому, що вони не достатньо сильно бажали зробити це»100. За подібною логікою можна не лише виправдовувати, а й захоплено вихваляти будь-який, самий безрозсудний фанатизм. І схоже, В. Чоп схильний до того, жалкуючи, що у махновської, далеко небездоганної практики не виявилося послідовників. «Махновський район, - змушений констатувати автор, - поніс за чотири роки війни колосальні людські й економічні втрати. Фатального значення набув факт того, що махновську ідеологію відмовилося (підкреслено мною. - В. С.) глибоко сприйняти (доречно поставити питання, яке обходить В. Чоп - чому? - В. С.) селянство інших місцевостей України, яке сповідує індивідуальні форми ведення господарства»2.
У своїй публікації запорізький історик не один раз повертається до питання про те, чи була «форма махновського суспільства (? - В. С.) державою?» (вочевидь відчуває слабкість аргументації та й відсутність власної переконаності в тому). Однак його імпровізації доводять до наступних відповідей: «Згідно одних визначень, була - володіла суверенітетом (що конкретно мається на увазі - сказати важко - В. С.) і ознаками всезагальної суспільної організації (те ж саме - В. С.).
З іншого боку, принцип організації суспільства був зовсім іншим, ніж у держави, спрямованої не зверху вниз, а знизу - доверху і не існувало державного апарату публічної влади. Однак на час війни його заміняла військова влада (підкреслено мною - В. С.). Вона повинна була піти з політичної арени після завершення бойових дій і, як наслідок, унести з собою державність (підкреслено мною - В. С.). Враховуючи, що зі стану війни махновцям так вийти і не вдалося, правомірно зробити висновок про те, що в час свого існування махновський рух набув форми держави»101.
Можна згодитися з тим, що військова влада в умовах війни може підмінити собою державність, можливо - дещо точніше - стати своєрідною державною політикою, що демонстрував С. Петлюра. Однак довести до переможного завершення свої бойові дії така «держава» ніколи б не змогла через незнищенні антагоністичні суперечності з середовищем, що її щільно оточувало.
Як не дивно, однак В. Чоп з усією серйозністю намагається доводити, ніби махновська «держава» мала осібні характеристики: «республіканська форма правління, яка поєднувалася з певними авторитарними тенденціями, заснованими на високому авторитеті лідера; відкритий характер суспільства; відсутність приватної власності на землю; присутність елементів «ринкового соціалізму», товарне зернове землеробство, а також відсутність чітких кордонів»102.
Здається, варто хоча б на мить задуматися над останньою «характеристикою», щоб дійти висновку про повну безпредметність, алогічність ведення подальшої мови про будь-яку махновську державність. Для В. Чопа ж самопереконання, вочевидь, достатньо, щоб не зупинятися на вищевикладеному. Констатуючи, що характерною особливістю згаданої держави було «сповідування ідеології, спрямованої на подолання в майбутньому державного стану суспільства», він зауважує: «Даючи собі звіт в подібному стані справ, Махно з однодумцями докладав зусиль для приховування зовнішніх виявів державності»103.
Безпорадність аргументації В. Чопа сягає крайніх меж, коли він заводить мову про те, що «махновщина - це значною мірою останній бій селянської землеробської цивілізації з індустріальною», це «протистояння Міста і Села»104. Залишається загадкою, як можна схилятися не лише до певних історичних виправдань таких явищ як махновщина, а й вдаватися до узагальнюючих оцінок на кшталт того, ніби «трагедія Махна не в тому, що він хотів виграти свою партію в громадянській війні, а в тому, що він ледве не досяг успіху»105. Неусвідомлення того, що успіх в принципі був неможливий, створює хибну систему координат, в якій останнім часом намагаються досліджувати непросте суперечливе явище й деякі інші історики. І торкається це не лише махновщини, а й інших проявів повстанства.
***
У 1919 р. повстанська стихія набрала справді величезних масштабів. Зводити причини явища до дії одного-двох чинників, як уже зазначалося, було б невірно, привело б до однобічного, спрощеного підходу.
Серед іншого, вочевидь, варто виділити настрої відчаю, що народжувалися в селянській душі, коли вона не відчувала, не бачила виходу, перспективи, коли в діях будь-якої влади підозрювала (виправдано, чи ні) недовіру до себе, бажання лише скористатися селянською силою в боротьбі таборів, що ворогували, й вимагали для підтримання своїх потенцій результатів праці сільських трударів.
Немало значило й те, що в умовах громадянської війни з калейдоскопічністю змін ситуацій у основного джерела поповнення повстанства елементарно не вистачало часу, щоб на власному досвіді переконано зрозуміти, чим одні політико-правові моделі, що приходили на зміну іншим, мали чи то переваги, чи то, навпаки, недоліки, головне - відповідали інтересам найширшого загалу. Не вистачало часу, сил і у тих, хто прагнув якнайшвидшого (і часто за будь-яку ціну) зміцнення власної суспільної організації, вважаючи її навіть найсправедливішою, найкориснішою і найпрогресивні- шою.
Так, більшовики у боротьбі з повстанством часто підміняли методи ідеологічного впливу, виховання, просвітництва силовими акціями, виправдовуючи загалом усвідомлювані ними негативні наслідки подібних дій умовами військового часу, пояснюючи вимушеність поведінки небажанням поступитися класовому ворогу, в інтересах якого була дестабілізація становища в радянському тилу.
У ліквідації протирадянських виступів дедалі частіше застосовувалися регулярні військові частини. Зокрема, уже в квітні 1919 р. на так званому внутрішньому фронті (термін, з одного боку, неначебто затушовував антиселянську спрямованість дій червоноармій- ців, а з іншого відбивав масштаби загрози - «фронт») було задіяно 21 тис. бійців і командирів106.
На придушення заколоту М. Григор'єва (5-15 тис. бійців) було кинуто 30 тис. військових107. В ліквідації повстання Зеленого (Д. Тер- пила), під началом якого було до 12 тис. багнетів, у район Трипілля- Обухова було направлено піхоту, кінноту, артилерію і, навіть, використано кораблі Дніпровської військової флотилії. Значні сили знадобилися і для приборкання повстанців під орудою отамана Тончара у Васильківському повіті на Київщині (до 8 тис. бійців)108. Незважаючи на те, що інші загони (Ангела, Орловського, Соколо- вського, Струка, ін.) чисельно значно поступалися формаціям Н. Махна, М. Григор'єва, Зеленого (в основному по кілька сотень осіб)109, і вони відтягували на себе значні сили Червоної армії. Після прийняття 17 липня 1919 р. Радою робітничо-селянської оборони УСРР постанови «Про придушення куркульських і білогвардійських заколотів на селі» до цієї справи все ширше залучалися загони ВУЧК (Всеукраїнської надзвичайної («чрезвычайной») комісії по боротьбі з контрреволюцією, спекуляцією та військовими злочинами). Окрім територіальних (губернські й повітові), їх відділи створювалися на транспорті - залізницях, флотах тощо. В арсеналі їх функцій велике місце відводилося каральним акціям.
Серед останніх виявилися й вкрай жорстокі, такі як спалення сіл, де дислокувалися повстанці. Так, ще в квітні 1919 р. було спалено села Романівна та Хидовці неподалік Фастова110. Без особливої затримки (16 квітня 1919 р.) члени ВУЦВК Г. Петровський, С. Косіор і В. Затонський на своєму засіданні (за участю К. Ворошилова) опро- тестували такі дії перед командуванням внутрішнього фронту. Було ухвалено резолюцію «Про неприпустимість спалення сіл під час придушення куркульських повстань». У ній, зокрема, зазначалося: «Через неодноразові випадки спалення цілих сіл під час придушення куркульських повстань, що є цілком недоцільним і вкрай шкідливим для справи радянської влади, запропонувати Раднаркому у терміновому порядку видати всім належним відомствам розпорядження про повне припинення під страхом суворої відповідальності спалення сіл і щодо вжитих заходів повідомити ЦВК»111.
Хоча документи на виконання згаданої резолюції не знайдено, випадки спалення сіл, вочевидь, стали рідшими. В усякому разі, в історіографії або йдеться про подібні акції в загальних виразах, або з посиланнями на дослідження С. Кульчицького112, який називає лише один факт спалення села Щербинівки під Обуховим під час придушення повстання Зеленого113.
Радянські органи вдавалися й до практики взяття заручників з населених пунктів, які знаходилися у місцях дій повстанців. У разі відмови видати властям організаторів і зброї заручникам загрожував розстріл. Передбачалися й контрибуції на «бунтівні» села, де- портування ватажків безчинств з конфіскацією їхнього майна.
Означені методи протидії повстанцям часом не лише не дозволяли локалізувати чи викорінити селянський спротив, а й затягувати розв'язання проблеми, часом, навіть, загострюючи її.
І все ж масштаби повстанства 1919 р. не можна віднести до домінанти суспільного життя України. Наявна сума фактів не дозволяє погодитися з висновками про те, що «з березня Україну охоплює полум'я повстань, порівняне за масштабами з селянською війною 1918 р.» і що «влітку 1919 р. УСРР упала під ударами не стільки де- нікінських армій, скільки селянських повстань»114.
Вважаючи ступінь дослідженості проблеми українського повстанства, боротьби з ним на сьогодні недостатнім, хотілось би водночас застерегтися від необгрунтованих, передчасних кон'юнктурних спотворень дуже непростих, суперечливих, зрештою, драматичних і трагічних сторінок історичного досвіду.
3 Ленін В. І. Заключне слово по доповіді про заміну розверстки натуральним податком, 15 берез.: Х з'їзд РКП(б), 8-16 берез. 1921 р. // Повне зібр. тв. - Т. 43. - С. 70.
4 Хміль І. В. Назв. праця. - С. 3.
5 Там само. - С. 3-4.
6 Верстюк В. Ф. Махновщина - селянський повстанський рух на Україні в роки громадянської війни (1918-1921): Дисертаційна доповідь на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук. - К., 1992. - С. 16.
7 Кульчицький С. В. Комуністична доктрина і спроби її реалізації в Радянській Україні у 1919-1920 рр. (до питання про так званий «воєнний комунізм») // Історичні зошити. - 1992. - № 8. - С. 6.
8 Історія українського селянства. - Т. 1. - К., 2006. - С. 568.
9 Верстюк В. «Воєнний комунізм» на Україні // Маршрутами історії. - К., 1990. - С. 97-135.
10 Історія Української РСР. - Т. 5. - С. 374.
11 Третій з'їзд Комуністичної партії (більшовиків) України. 1-6 березня 1919 р.: Протоколи. - К., 2002. - С. 200.
12 Третій з'їзд Комуністичної партії (більшовиків) України... - С. 205.
13 Там само. - С. 210.
14 ІІІ Всеукраїнський з'їзд Рад. Стенографічний звіт. - Харків, 1932. - С. 157, 224-251.
15 Там само. - С. 24.
16 Там само. - С. 252.
17 Там само. - С. 78-81.
18 Там само. - С. 133.
19 ІІІ Всеукраїнський з'їзд Рад. Стенографічний звіт. - С. 144.
20 Там само. - С. 265-281.
21 Там само. - С. 191, 192.
22 Там само. - С. 282-288.
23 Історія Української РСР. - Т. 5. - С. 378.
24 Тригуб П. Н. На защите завоеваний Великого Октября. - К.-Одесса, 1987. - С. 19.
25 Великая Октябрьская социалистическая революція: Энциклопедия. - М., 1987. - С. 385.
26 Якиманский В. А. К итогам аграрной революции на Украине: По данным анкетного обследования в 1922 г. - Харьков, 1922. - С. 27.
27 Верстюк В. Ф. Боротьба трудящого селянства України за зміцнення влади Рад. - К., 1984. - С. 76-83.
28 ІІІ Всеукраїнський з'їзд Рад. Стеногафічний звіт. - С. 327-328.
29 Див.: Хміль І. В. Назв. праця. - С. 82.
30 Цит. за: Історія Української РСР. - Т. 5. - С. 382.
31 Ленін В. І. Промови на І Всеросійській нараді по партійній роботі на селі 18 листопада 1919 р. // Повне зібр. тв. - Т. 39. - С. 294-295.
32 Ленін В. І. Х з'їзд РКП(б), 8-16 березня 1921 р. // Повне зібр. тв. - Т. 43. - С. 60.
33 Ленін В. І. Доповідь про роботу партії на селі. VIII з'їзд РКП(б), 18-23 березня 1919 р. // Повне зібр. тв. - Т. 38. - С. 193.
34 Див.: Хміль І. В. Назв. праця. - С. 79.
35 Першин П. Н. Нариси аграрних проблем будівництва соціалізму. - К., 1973. - С. 110; Головач Ф. В. З історії радгоспного будівництва в Українській РСР. Жовтень 1917 р. - червень 1921 р. - К., 1982. - С. 27, 48.
36 Супруненко Н. И. Очерки истории гражданской войны и иностранной военной интервенции на Украине. - С. 918; Чичирик В. В. За ленінським декретом. - К., 1964. - С. 26, 35; Чмыга А. Ф. Колхозное движение на Украине 1917-1929 гг. - М., 1974. - С. 44.
37 Ганжа І. Х. Перші колективні господарства на Україні (1917-1920 рр.) - К., 1960. - С. 35; Овсянникова О. О. Радгоспне будівництво на Україні в перші роки Радянської влади // Укр. істор. журн. - 1961. - № 6. - С. 71; Цалюк М. Я. Радгоспне будівництво на Україні (1921-1930 рр.). - К., 1961. - С. 11; Історія селянства Української РСР. - К., 1967. - Т. 2. - С. 58; Соціалістична перебудова і розвиток сільського господарства Української РСР. - Т. 1. - 1917-1937. - К., 1967. - С. 218; Лях Р. Д. Розв'язання аграрного питання на Україні 1917-1923. - К.-Донецьк, 1975. - С. 44 та ін.
38 Хміль І. В. Назв. праця. - С. 87-88.
39 Там само. - С. 88, 89.
40 Історія Української РСР. - Т. 5. - С. 334; Ганжа І. Х. Назв. праця. - С. 56.
41 Кащенко С. Г. Кількість і соціальний склад колективних господарств
42 Хліб на Україні / Боротьба. - 1919. - 13 лютого.
43 Хміль І. В. Назв. праця. - С. 67.
44 ЦДАВО України. - Ф. 340. - Оп. 1. - Спр. 432. - Арк. 60-67.
45 Державний архів Російської Федерації (ДАРФ). - Ф. 130. - Оп. 2. - Спр. 628. - Арк. 3, 5.
46 Історія Української РСР. - Т.У - С. 569.
47 Ленін В. І. Повне зібр. тв. - Т. 37. - С. 498.
48 Кондуфор Ю. Ю. До питання про зміцнення союзу робітничого класу з селянством на Україні в період громадянської війни // Великий Жовтень і громадянська війна на Україні. Збірник - К., 1973. - С. 179; Рибалка І. К. Там само. - С. 182; ДАРФ. - Ф. 130. - Оп. 1. - Спр. 31. - Арк. 137.
49 История Украинской ССР. В 10-ти т. - Т. 6. - К., 1983. - С. 428; Супру- ненко Н. И. Назв. раб. - С. 216.
50 Хміль І. В. Назв. праця. - С. 72.
51 Меры по обеспечению сельского хозяйства средствами производства. Вып. 3.: Машина в сельском хозяйстве. - М., 1920. - С. 28.
52 ЦДАВО України. - Ф. 340. - Оп. 1. - Спр. 21. - Арк. 53.
53 Бюлетень Народного Комиссариата по продовольствию. - М., 1919
3 июля.
54 Див.: Борисов В. І. Назв. праця. - С. 88.
55 Історія Української РСР. - Т. 5. - С. 384.
56 Кондуфор Ю. Ю. Робітничі продовольчі загони на Україні в 1919 році.
Харків, 1959. - С. 39.
Кондуфор Ю. Ю. Назв. праця. - С. 45; Історія Української РСР. - Т. 5. - С. 385.
57 Там само. - С. 740-741, 743-744.
58 Заготовка хлеба на Украине // Продпуть. - 1919. - 8 сент. - № 6.
59 Гражданская война на Украине. - Т. І. - Кн. 1. - С. 630-632.
60 Там само. - С. 733.
61 Бурмага В. П. Здійснення радянської продовольчої політики на Кате- ринославщині в 1919-1923 роках: військово-політичний аспект. - С. 9.
62 Історія Української РСР. - Т. 5. - С. 386.
63 Хміль І. В. Назв. праця. - С. 68.
64 Хміль І. В. Назв. праця. - С. 68.
65 Радянське будівництво на Україні в роки громадянської війни (листопад 1918 - серпень 1919). Зб. документів і матеріалів. - К., 1962. - С. 477.
66 Ленін В. І. Повне зібр. тв. - Т. 40. - С. 16.
67 Див., напр.: Аргументы и факты в Украине. - 2006. - № 35. - С. 23.
68 Шаповал М. Революційний соціалізм на Україні. - Відень, 1921. - С. 210.
69 Цит. за: Історія українського селянства. - Т. 1. - С. 576.
70 Історія українського селянства. - Т. 1. - С. 578.
71 Цит. за: Верстюк В. Назв. праця. - С. 129, 130.
72 Гражданская война на Украине. - Т. 1. - Кн. 1. - С. 699, 717-718, 729 та ін.
73 Там само. - С. 718-719.
74 Комуністична партія в резолюціях і рішеннях з'їздів, конференцій і пленумів ЦК: В 2-х т. - Т. 1. - К., 1976. - С. 54.
75 Там само. - С. 580-581.
76 Див.: Малик Я. І. Насадження радянського режиму в українському селі (жовтень 1917 - 1920 рр.). - Автореф... дис. докт. іст. наук. - К., 1997. - С. 30, 34-42 та ін.
77 Історія українського селянства. - Т. 1. - С. 583.
78 Там само.
79 Супруненко Н. И. Назв. раб. - С. 172-173.
80 Цит. за: Історія українського селянства. - Т. 1. - С. 584, 585.
81 Історія Української РСР. - Т. 5. - С. 400.
82 The Trotsky papers 1917-1922. Vol. 1-2. V 1 - Paris, 1964-1971. - P. 389.
83 Коммунист. - 1919. - 20 травня.
84 Див.: Савченко В. А. Назв. раб. - С. 88-89.
85 Там само. - С. 96-101.
86 Див.: Савченко В. А. Назв. раб. - С. 108-111.
87 Там само. - С. 133.
88 Див.: Там само. - С. 111-113, 116.
89 Красная звезда (Харків). - 1919. - 18 червня.
90 Там само.
91 Див.: Савченко В. А. Назв.раб. - С. 191-194; Его же. Бандитка Маруся // Авантюристы гражданской войны. - М., 2000. - С. 83-85.
92 Чоп В. Нестор Іванович Махно. - Запорожье, 1998. - С. 43-44.
93 Див.: Савченко В. А. Махно. - С. 170-172; Верстюк В. Назв. праця. - С. 159-161.
94 Чоп В. Назв. раб. - С. 41.
95 Савченко В. А. Назв. раб. - С. 179-180.
96 Див.: Чоп В. Назв. раб. - С. 8.
97 Нестеров О. В. Назв. праця. - С. 13-14.
98 Чоп. В. Назв. раб. - С. 3.
99 Там же. - С. 4.
100 Чоп. В. Назв. раб. - С. 4.
101 Там же.
102 Там же. - С. 5.
103 Чоп. В. Назв. раб. - С. 6-7.
104 Там же. - С. 7-8.
105 Там же. - С. 11.
106 Див.: Хміль І. Назв. праця. - С. 101.
107 Там само.
108 Див.: Верстюк В. Назв. праця. - С. 137.
109 Див.: Там само. - С. 138-139.
110 Див.: Кульчицький С. Комунізм в Україні: перше десятиліття (19191928). - С. 131.
111 Цит. за: Там само. - С. 132.
112 Див.: Хміль І. Назв. праця. - С. 102.
113 Кульчицький С. Назв. праця. - С. 132.
114 Там само. - С. 77, 129.