Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Дослідження провідних українських вчених - директора Інституту держави і права НАН України, академіка HAH України і АПН України Ю.С.Шемшученка, завідувача відділу державно-правових проблем управління цього ж Інституту професора В.Б.Авер'янова, члена-кореспондента НАН України, професора В.В.Цвєткова, професора Київського Національного університету ім.Т.Г.Шевченка Л.В.Коваля, завідувача кафедри державного управління і менеджменту Української Академії державного управління при Президентові України професора Н.Р.Нижник, директора Інституту законодавства Верховної Ради України професора В.Ф.Опришка, члена-кореспондента НАН України, професора Сіренка В.Ф. та інших, свідчать про розвиток науки державного управління в Україні і дають підстави сподіватися на успішне розв'язання її наукових проблем.З'явилися монографічні праці, статті, присвячені цій галузі, почали видаватися наукові журнали управлінського профілю "Вісник Української Академії державного управління при Президентові України", "Вісник державної служби України", "Командор. Вісник державного службовця України". На всеукраїнському рівні проводить плідну діяльність Асоціація магістрів державного управління. Заявили про себе науково-освітні установи, що досліджують адміністративно-управлінські проблеми та готують висококваліфіковані кадри державних службовців. У 1992 році було відкрито Інститут державного управління і самоврядування при Кабінеті Міністрів України, який вперше у нашій державі започаткував підготовку професійних державних службовців за магістерською програмою. На його базі ЗО травня 1995 року утворена Українська Академія державного управління при Президентові України - головний вищий навчальний заклад у системі підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців в Україні.Врегульоване питання ліцензування та акредитації програм підготовки магістрів у галузі "Державне управління", до якої залучено ряд провідних вищих учбових закладів України. Підготовку магістрів державного управління на конкурсній основі здійснюють дев'ять вищих навчальних закладів університетського рівня в Києві, Дніпропетровську, Дніпродзержинську, Донецьку, Луганську, Тернополі, Івано-Франківську, Одесі, Харкові, визначених рішенням Науково-методичної ради при Головдержслужбі з переліку закладів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28 липня 1995 р. № 560. Постановою Кабінету Міністрів України від 9 липня 1997 р. № 725 утворено Академію муніципального управління, яка здійснює підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації кадрів для органів місцевого самоврядування і державних адміністрацій, підвищення кваліфікації працівників зазначених органів та проведення наукових досліджень щодо вдосконалення державного управління та місцевого самоврядування. Головним навчальним закладом у цій важливій державній справі визначено Українську Академію державного управління при Президентові України,яка проводить значну наукову і навчально-методичну роботу з підготов!* нового покоління державних службовців України. У сучасних умовах державного розвитку управлінська діяльність ст&є основним засобом здійснення соціальних змін, а державне управління виокремлюється у відносно самостійну, предметно, функціонально ' структурно визначену сферу діяльності, що регламентується окреН01^ нормативно-правовою базою і потребує відповідного кадрового наукового потенціалу.Для наукової галузі "Державне управління", що тісно пов'язана з відповідною академічною підготовкою, характерна схожа ситуація: офіційне запровадження наукової галузі "Державне управління" в Україні є вимогою часу і відповідає міжнародній практиці, де "Public administration" як науковий напрям зайняв належне місце та існує вже тривалий час. Наприклад, у міжнародній Універсальній десятковій класифікації (УДК) "Державне управління" виділене в окремий напрямок. У багатьох західних університетах поряд із наданням ступеня магістра державного управління (М.Р.А. Master of Public Administration) присуджується науковий ступінь доктора державного управління (DPA --Doctor of Public Administration). Для прикладу, в 1997 р. у Сполучених Штатах нараховувалося 219 вищих навчальних закладів, які присуджують ступінь М.Р.А., ступінь D.P.A. - 17, у Великій Британії - три вищі заклади освіти надають ступінь D.P.A., у Канаді присуджується науковий ступінь доктора філософії в державному управлінні (Ph. D. in Public Administration).
2. Основні теорії та школи управління.
Класична, або адміністративна, школа в управлінні (1920– 1950 рр.). Представники школи наукового управління, в основному, присвячували свої дослідження тому, що має назву управління виробництвом. Вони розв'язували питання підвищення ефективності на рівні нижче управлінського (тобто на рівні НОП). З виникненням адміністративної школи фахівці почали постійно виробляти підходи до управління організацією в цілому.
Представники класичної школи, як і школи наукового управління не дуже турбувалися про соціальні аспекти управління. Більш того, їхні праці значною мірою базувалися на особистих спостереженнях, а не науковій методології. "Класики" намагалися подивитись на організації з точки зору широкої перспективи, пробуючи визначити загальні характеристики та закономірності організацій. Метою класичної школи було створення універсальних принципів управління. При цьому вона виходила із ідеї, що дотримування цих принципів, безумовно, приведе організацію до успіху.
Школа людських стосунків (1930–1950 рр.) та поведін-ських наук (з 1950 р.). Школа наукового управління і класична школа з'явилися на світ, коли психологія ще перебувала в зачатковому стані. Багато хто на початку XX сторіччя серйозно ставив під сумнів нову фрейдівську концепцію підсвідомого. Більш того, оскільки ті, хто цікавився психологією, рідко цікавилися управлінням, існуюючі тоді мізерні знання про людську свідомість не були ніяк пов'язані з проблемами трудової діяльності. Отже, хоча представники шкіл наукового управління та класичної визнавали значення людського фактора, дискусії їх обмежувалися такими аспектами як справедлива оплата, економічне стимулювання та встановлення формальних функціональних відносин. Школа людських стосунків була своєрідною реакцією на нездатність повністю усвідомити людський фактор як основний елемент ефективності організації. З урахуванням викладеного школу людських стосунків іноді називають неокласичною школою.
Створенням школи людських стосунків у науці управління зв'язують з іменами двох вчених – Мері Паркер Фолет та Елто-на Мейо, яких вважають найбільшими авторитетами в цій сфері. Фолет була першою, хто визначив менеджмент як "забезпечення виконання робіт за допомогою інших осіб". Знамениті експерименти Елтона Мейо, особливо ті, що проводилися на заводі "Уес-терн Електрик" в Хоторпі, відкрили новий напрям в теорії управління. Мейо довів, що чітко розроблені робочі операції і добра заробітна плата не завжди мали своїм результатом підвищення продуктивності праці, як вважали представники школи наукового управління.
Школа поведінських наук є як би продовженням школи людських стосунків, але вона вже значно відійшла від останньої, зосередившись насамперед на методах налагодження міжособис-тих відносин. Новий підхід прагнув значно допомогти працівнику в усвідомленні своїх власних можливостей на основі використання концепції поведінських наук до побудови та управління організаціями. В самих загальних рисах, основною метою цієї школи було підвищення ефективності організації за рахунок підвищення її людських ресурсів.
Поведінський підхід став настільки популярним, що майже повністю охопив всю сферу управління в 60-ті роки. Як і більш ранні школи, цей підхід обстоював "єдино найкращий шлях" вирішення управлінських проблем. Його головний постулат полягав у тому, що правильне використання науки про поведінку завжди сприятиме підвищенню ефективності як окремого працівника, так і організації в цілому. Однак, як свідчить практика, такі прийоми, як зміна змісту роботи та участь працівника в управлінні підприємством не є універсальними і виявляються ефективними тільки для деяких працівників та в деяких ситуаціях.
Отже, незважаючи на досить важливі позитивні результати, біхевіористський підхід іноді виявлявся переконливим в ситуаціях, які відрізнялися від тих, що досліджували його прихильники.
Стисло внесок вказаних шкіл у розвиток науки управління можна показати таким чином:
Школа наукового управління
1. Використання наукового аналізу для визначення кращих способів виконання завдання.
2. Відбір працівників, які понад усе усього підходять до виконання конкретних завдань, та забезпечення їхнього навчання.
3. Забезпечення працівників ресурсами, які необхідні для ефективного виконання завдань.
4. Систематичне та правильне використання матеріального стимулювання для підвищення продуктивності.
5. Відокремлення планування та обдумування від самої праці.
Класична школа управління
1. Розвиток принципів управління.
2. Описування функцій управління.
3. Систематизований підхід до управління всією організацією. Школа людських стосунків та школа поведінських наук
1. Використання прийомів управління м і жособистими'відносинами для підвищення ступеня задоволеності та продуктивносгі.
2. Використання наук про людську поведінку до управління та формування організацій таким чином, щоб кожен працівник міг бути повністю використаний відповідно до його потенціалу. Школа науки управління
1. Поглиблення розуміння складних управлінських проблем завдяки розробці та використанню моделей.
2. Розвиток кількісних методів на допомогу керівникам, які приймають рішення в складних ситуаціях.
М. Мескон виділяє чотири основні підходи в розвитку теорії та практики управління1: школи в управлінні; про-цесний підхід; системний підхід; ситуаційний підхід.
Треба зазначити, що перший напрям, який названий школою в управлінні, містить низку підходів, характерних для різних шкіл, а саме:
• підхід з погляду наукового управління — школа наукового управління (1885—1920);
• адміністративний підхід — класична або адміністративна школа в управлінні (1920—1950);
• підхід з погляду людських відносин — школа людських відносин (1930—1950);
• підхід з погляду поведінки — біхевіористична школа (1950 — донині);
• підхід з погляду кількісних методів — школа науки управління, або кількісний підхід (1950 — кінець 1960);
• підхід з погляду «чутливої» («responsive») адміністрації, поліцентризму, «плоских» структур.
3. Сутність управління як суспільного явища.
Потреба узгодження дій з метою одержання людиною бажаного результату діяльності зумовила появу управління. У цьому контексті управління — це цілеспрямований вплив, необхідний для узгодженої спільної діяльності людей. Управління є складним і універсальним суспільним феноменом. Розвиток суспільства, окремих його сфер не можливий без встановлення і реалізації певного набору законів, правил, норм, алгоритму його поведінки в цілому і його складових зокрема. Процес впливу на соціум є предметом вивчення науки управління.
Філософська наука трактує управління як функцію організованих систем, що забезпечує збереження їх структури, підтримання режиму діяльності, реалізацію їх програм, досягнення їх мети. Управління притаманне лише складним соціальним і несоціальним динамічним системам, іманентним атрибутом яких є самоуправління, тобто здатність до впорядкування системи, приведення її у від повідність до об'єктивної закономірності, що діє в даному середовищі, до оптимізації функціонування системи.
Управління здійснюється в системах, в яких існує мережа причинно-наслідкових залежностей, здатних у межах даної основної якості переходити з одного стану в інший. Цей процес забезпечує стабілізацію і розвиток системи, збереження її якісної визначеності, підтримання динамічної взаємодії з середовищем. Оскільки такі системи функціонують в умовах безперервних змін внутрішнього і зовнішнього середовища, завдання управління полягає в тому, щоб якомога доцільніше і більш оперативно реагувати на ці зміни, що забезпечується своєчасною перебудовою функціональної та організаційної структур системи відповідно до притаманних їй закономірностей і тенденцій.
Наука розглядає суспільство як цілісну, складну, динамічну самокеровану систему, розвиток якої підпорядкований об'єктивно діючим законам. Як складна система суспільство, у свою чергу, складається із підсистем різного роду (класи і нації, професійні, вікові та інші соціальні групи і прошарки, трудові колективи, громадські організації тощо) і розвивається під впливом механізмів соціальної регуляції. Соціальна регуляція полягає в тому, що кожна підсистема перебуває в полі впорядковуючих, організуючих впливів, стихійних і свідомих, з боку суспільства в цілому (його державних та інших інститутів, атмосфери суспільного життя) і впливів власних механізмів саморегуляції. Виступаючи об'єктом регулювання для суспільства в цілому, кожна підсистема є формуванням, що саморегулюється, в межах якого об'єкт і суб'єкт регулювання або збігаються, або розділені. В останньому випадку діють інституціоналізовані або неформальні органи управління підсистемою, наприклад орган управління громадської організації.
Управління зазвичай здійснюється в системах «людина — техніка», «людина — технологія», «людина — природа», «людина — техніка (технологія) — природа» та ін., але відбувається це саме тому, що в них первинною, «керуючою» складовою виступає людина, та й створені вони з метою обслуговування інтересів саме людини. Будь-яка система, будь-яке явище і речовина природи набувають для людини сенс тільки в разі співвідношення їх з потребами, інтересами і цілями життєдіяльності людини. Тому управління починається тоді, коли в яких-небудь взаємозв'язках, відносинах, явищах, процесах наявні свідомий початок, інтерес і знання, цілі й воля, енергія і дії людини. Отже, управління як суспільне явище — це свідома діяльність, свідоме регулювання (впорядкування) суспільних відносин.
Управління є необхідною функцією суспільного життя. Його мета полягає в організації спільної діяльності людей, їх окремих груп та організацій, забезпеченні координації і взаємодії між ними, а його суть — у здійсненні керуючого впливу на певні об'єкти. У кожний певний історичний момент управління відтворюється відповідним суспільством, існує для нього, за рівнем його розвитку характеризується та вдосконалюється. У глибоких і активних взаємозв'язках зі всією системою організації і функціонування суспільства, у підтримці її динаміки, раціональності, ефективності й віддзеркалюється «секрет» управління. Тому управління виступає однією з найскладніших, найвідповідальніших сфер практичної інтелектуальної діяльності людей. Це сфера, від стану якої в основному залежать добробут суспільства, доля кожної людини.
4. Державне управління, як різновид соціального управління.
|
Управління, що розуміється в соціальному змісті, багатоманітне. У самому широкому змісті воно може розумітися як механізм організації суспільних зв'язків. У подібному змісті можна говорити про те, що його завдання і функції практично виконують усі державні органи незалежно від їхнього конкретного призначення, а також суспільні об'єднання. Елементом системи соціального управління є також і місцеве самоврядування. Як об'єкт управління тут виступає все суспільство в цілому, усі варіанти суспільних зв'язків, що розвиваються в ньому. Соціальне управління має і спеціальний зміст. У цьому варіанті його звичайно характеризують як державне управління, під яким розуміється специфічний вид державної діяльності, що відрізняє її від інших проявів (наприклад, законодавча, судова, прокурорська діяльність), а також від управлінської діяльності суспільних об'єднань і інших недержавних формувань (трудові колективи, комерційні структури і т.п.). Прийнято поділяти соціальне управління на громадське та державне. Громадське – це управління, яке здійснюється органами місцевого самоврядування, об’єднаннями громадян, іншими недержавними організаціями. Державне – це специфічний вид державної діяльності, тобто виконавча діяльність, функціонування якої пов’язане з формуванням особливої правової галузі – адміністративного права. Державне управління є видом соціального управління. Державне управління – це самостійний вид державної діяльності, що має підзаконний, організовуючий, виконавчо – розпорядчий характер органів (посадових осіб) щодо практичної реалізації функцій та завдань держави в процесі регулювання економічною, соціально – культурною та адміністративно – політичною сферами. Сутність державного управління проявляється в його особливостях, а саме: 1)другорядний, підзаконний характер; 2)організуючий характер; 3)систематична, неперервна діяльність, направлена на збереження соціальної системи, її зміцнення та розвиток; 4)універсальний характер в часі та просторі, тобто здійснюється завжди і кругом, де функціонують людські колективи; 5)суб’єкти державного управління використовують наявні у них правові та фактичні можливості для застосування позасудового, тобто адміністративного примусу; 6)у віданні органів державного управління знаходиться фактична державна міць: правові, інформаційні, економічні, технічні, ідеологічні, організаційні ресурси, якими вони розпоряджаються; 7)наявність великого державного апарату; 8)підконтрольний характер діяльності. |
5. Стратегія цільового управління в системі державної влади
Цільовий підхід вимагає та дозволяє ретельно розібратися у складній ієрархії цілей, визначити головну мету та такі, що «працюють» на неї, підцілі (як способи їх досягнення), сформувати систему пріоритетів черговості виконання цілей, тобто забезпечити керованість процесом розробки та досягнення цілей.
Цільовий підхід застосовується в різних сферах діяльності: у наукових дослідженнях, у процесі виробництва під час побудови систем різного призначення, а також під час виконання планової функції, для вивчення характеристик реально існуючих систем тощо.
Основним питанням щодо застосування цільового підходу в управління є визнання ролі мети, як вихідного елемента будь-якої дії. Це, у свою чергу, викликає підвищення вимог до обґрунтування (формулювання, встановлення)та вибору цілей на будь-якому рівні управління; визначення методів взаємозв’язку та балансування цілей різних рівнів, окремих ланок; зацікавлених груп та осіб; здійснення переходу від цілей до конкретних заходів з їх реалізації. Таким чином, цільовий підхід із самого початку зорієнтований на координацію всього спектру цілей системи влади, за рахунок чого й створюються передумови їх досягнення: «розгортання» цілей іде «по вертикалі» — згори-донизу; «по горизонталі» — здійснюється їх балансування між окремими ланками процессу управління. Підсумовуючи сказане, можна наголосити на таких головних характеристиках цільового підходу до управління.
Цільовий підхід — це такий підхід до управління, що змушує менеджерів визначати:
· що саме має бути зроблено (за умов аналізу, чому саме це треба робити);
· яким чином це має бути зроблено (формування пріоритетів, заходів з досягнення цілей, визначення форми закріплення послідовності дій, тобто розробка планів, проектів, програм);
· коли це буде зроблено (досягнення конкретних результатів та оцінка окремих кроків у виконанні цілей);
· скільки це може коштувати (визначення потреб в обсягах фінансування та оцінювання можливостей залучення коштів із різних джерел);
· які параметри отриманого результату слід вважати задовільними (розробка системи критеріїв досягнення проміжних та кінцевих результатів);
· які, ким і коли мають бути впроваджені коригувальні дії (визначення форм та механізмів контролю, забезпечення зворотного зв’язку).
Послідовна реалізація цільового управління потребує, з одного боку, нових методичних обґрунтувань щодо розробки та здійснення програм досягнення цілей, а з іншого — наявності фахівців певного типу, здатних чітко формулювати цілі, визначати шляхи та способи їх досягнення.
6. Шляхи залучення молоді до державного управління в Україні.
Необхідність розгляду проблеми залучення молоді до державного управління зумовлена кількома причинами, пов’язаними з об’єктивною вимогою зростання ролі людського фактора в державному управлінні.
Сьогодні в українському суспільстві відбувається процес зміни управлінських поколінь. Унаслідок біологічного віку та соціальних причин вирішувати нагальні проблеми державного розвитку належить передусім молоді. Залучення до системи управління молодих, професійно та морально підготовлених кадрів може стати одним із важливих чинників підвищення ефективності державного механізму. Шляхи залучення молоді до державної служби:
7. Ціннісно-правовий вимір державного управлыння
Економічні та соціально-політичні перетворення, щовідбуваються в нашій країні, справляють значний вплив на всі сфери соціального життя. Але зумовлені ними прояви суспільної свідомості вже не регулюються встановленими раніше нормами, традиціями. Сьогодні ми спостерігаємо
“відмирання” старої соціально-ціннісної бази, яка вже не слугує орієнтиром поведінки в умовах трансформації суспільно-політичної парадигми. Тому стан суспільної свідомості, навіть на рівні національної еліти, характеризується мінливістю, еклектичністю, духовною розгубленістю, з одного боку, й активним формуванням нової ідеально-ціннісної системи - з другого. Духовно-ідеологічна криза, що охопила сьогодні всі прошарки українського суспільства, проявляється в різних формах, у тому числі в розриві єдиного духовного простору, втраті національного консенсусу з
приводу базових цінностей вітчизняного державотворення. Разом з тим в умовах посилення соціальної стратифікації, відсутності повноцінної соціальної захищеності громадян, перспектив на гідне майбутнє, правового нігілізму триває також зростання негативних тенденцій соціальної апатії, посилюється недовіра до інститутів державної влади. Масштабність та глибина цих явищ породжують питання про спрямованість процесу перетворень в Україні, про наукову обґрунтованість різних варіантів розвитку соціальних сценаріїв, про специфіку української модернізації у процесі входження в європейський культурний простір та його вірогідні результати. Вирішення цих питань багато в чому пов’язане з досить впливовими соціальними групами - політичною та державно-управлінською елітами, які є одним із найважливіших чинників реалізації суспільних змін.
Враховуючи особливу значимість системи державного управління, яка покликана спрямовувати вектори суспільного розвитку, проблема формування соціально-ціннісної орієнтації як найважливішого нормативно-регулюючого фактора, що визначає тип життєдіяльності, характер і динаміку розвитку цієї системи, має сьогодні особливу наукову актуальність.
Сучасна українська ситуація переоцінки всіх суспільно значимих цінностей вимагає й відповідного наукового аналізу духовних процесів, які відрізняються від тих, що панували в країні під тиском радянської ідеології. Йдеться про переоцінку всієї структури національної свідомості, властивої
українському народові. Адже її формування відбувалося за умов досить тривалої відсутності національної держави.
8. Демократія і бюрократія в державному управлінні
Політичний режим покликаний виступати каналом двостороннього зв'язку держави і суспільства, влади і людей. В одному напрямку держава має широко, достовірно і повно сприймати суспільні (людські) потреби, інтереси, цілі, у другому — так організовувати владу, управлінські процеси, щоб вони сприяли прогресивному суспільному розвитку. Це може забезпечити демократичний політичний режим.
Пряма демократія передбачає постійну участь всіх громадян в розробці рішень, відсутність відмінностей між державою і суспільством. На принципах прямої демократії концептуально базувалась модель рад.
Представницька демократія розглядається як найбільш оптимальна форма демократичної організації влади та суспільства, яка здатна дати максимальний простір для реалізації усієї багатоманітності соціальних інтересів. Для представницької демократії характерні: суверенітет народу, представництво, верховенство закону, розподіл влад, політичний, економічний та ідейний плюралізм, гласність. Формами безпосередньої (прямої) демократії в державному управлінні, які дають змогу народові прямо виявляти свої інтереси і волю, є: загальнодержавні і місцеві (локальні) референдуми, вільні вибори й обговорення; на низовому соціологічному рівні — загальні збори громадян, конференції і з'їзди їх представників (у рамках місцевого самоврядування). Для державного управління принциповими є такі особливості представницької демократії: політичний характер, тобто прості можливості суспільства за її допомогою оволодіти законодавчою владою; ставлення до депутатства в представницькому органі як до професійної політичної діяльності, вибір виборчої системи, координація і взаємодія законодавчої і виконавчої влади, демократична організація самої виконавчої влади.
Під час аналізу та оцінювання державного управління, як правило, зазначається наявність бюрократії. Бюрократія — система управління, в якій влада належить адміністрації чиновників.
Розрізняють два основних типи бюрократії: «імперську» («традиційну») бюрократію, яка виникла в азіатських імперіях і спирається на авторитет традиції, і раціонально-легальну бюрократію, яка виникла при переході до індустріального суспільства.
Раціональна бюрократія є типом управління, який спирається на знання, застосування законів і органів влади. Для бюрократичної організації (М. Вебер) характерні: ефективність, яка досягається за рахунок чіткого розподілу обов'язків між членами організації, строга ієрархія влади, яка дає змогу посадовій особі вищого рівня контролювати виконання завдань співробітниками нижчого рівня; безособова адміністративна діяльність, у рамках якої кожен функціонер органу виступає не як індивід, а як носій соціальної влади. Завдяки цим характеристикам бюрократія відіграє виняткову роль як функція та орган управління.
Поняття «бюрократизм», хоч і збігається часто з поняттям «бюрократія», не тотожне з ним. За суттю бюрократизм означає ненормальність, хворобу системи управління, панування канцелярії, формалістики, домінування букви інструкції, наказу над суттю справи. Бюрократизм становить собою таку форму здійснення влади (перш за все державної), за якої відбувається підміна загальної волі суспільства, громадян волею групи осіб, причому не легітимна, а суб'єктивістська, вільна, часто протизаконна зміна форм і методів ведення тих чи інших справ. Така підміна зумовлюється багатьма причинами: нераціональною побудовою державного апарату, в якому немало дублюючих, паралельних структур; відсутністю або слабким правовим регулюванням процесів владовідносин і управління; низьким рівнем контролю за дотриманням встановлених процедур; недостатньою професійною підготовкою державних службовців. Але головна причина має суб'єктивний характер і зумовлена сприятливими можливостями влади в реалізації деяких запитів людей.
9.Специфіка змісту поняття «управлінські послуги в Україні на сучасному етапі
В даний час ні в вітчизняному законодавстві, ні в юридичній науці не зустрічається навіть термін "управлінські послуги". Винятком є лише Концепція адміністративної реформи в Україні та проект Концепції реформи адміністративного права, але і в них цьому питанню присвячено лише декілька тез. Така ситуація пов`язана з етатизацією суспільного життя, адже раніше навіть уявити про послуги, які надає держава, було неможливо. Сьогодні проблема управлінських послуг потребує наполегливого опрацювання з метою подальшого законодавчого впорядкування діяльності органів влади в цій сфері.
Якщо ж спробувати дати визначення терміну "управлінські послуги", то для обговорення можна запропонувати варіант, виходячи з етимології самих слів "послуги" (як діяльність по задоволенню певних інтересів) та "управлінські" (що вказує на суб`єкта, який надає такі послуги). Отже, управлінські (адміністративні) послуги - це передбачена законом розпорядча діяльність уповноважених органів (органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування), що здійснюється за ініціативою фізичних та юридичних осіб і спрямована на реалізацію їх прав, свобод та законних інтересів.
Можна виділити такі ознаки управлінських послуг: 1) управлінські послуги надаються лише за ініціативою фізичних та юридичних осіб (за їх зверненням); 2) необхідність (і відповідно можливість) отримання конкретної управлінської послуги безпосередньо передбачена законом; 3) закон наділяє повноваженнями по наданню кожної управлінської послуги відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування; 4) для отримання управлінських послуг фізичним та юридичним особам необхідно виконати певні вимоги визначені законом, тобто має бути дотримана визначена процедура надання відповідної послуги.
У чинному законодавстві на сьогоднішній день можна виділити такі групи управлінських послуг за їх предметом:
1) видача дозволів (наприклад: на зайняття окремими видами підприємницької діяльності; на проведення мітингів, демонстрацій; на розміщення реклами; на придбання, зберігання, носіння і перевезення зброї; на створення творчих груп для виготовлення телерадіопродукції), в тому числі акредитація, атестація, сертифікація (наприклад: акредитація вищих навчальних закладів, закладів охорони здоров`я; атестація підприємств, робочих місць, судових експертів; сертифікація товарів, робіт і послуг);
2) реєстрація з веденням реєстрів (наприклад: реєстрація актів громадянського стану, суб`єктів підприємницької діяльності, автомототранспортних засобів), в тому числі легалізація суб`єктів (наприклад: легалізація об`єднань громадян);
3) легалізація актів (наприклад: консульська легалізація документів), нострифікація (визнання дипломів виданих в інших країнах) та верифікація (встановлення достовірності сертифікатів про походження товарів з України);
4) соціальні управлінські послуги (наприклад: призначення субсидій, призначення пенсій).
10. Поняття державно-владного механізму.
Держава є складною соціальною системою, яка характеризується певними елементами, формами прояву, змістом та функціональним призначенням — організуючим впливом на суспільство. Управління державними справами вимагає високої організованості та взаємодії створених державою органів, що і забезпечується у процесі функціонування механізму держави.
Механізм держави — це система нормативно визначених, взаємодіючих органів та організацій держави, створених для реалізації її завдань і функцій та наділених спеціальними повноваженнями у відповідній сфері діяльності.
Структурно механізм держави складається з трьох рівнів.
I рівень становлять державні підприємства, установи та організації, які забезпечують реалізацію економічних і соціальних функцій держави. Їх основним призначенням є створення необхідних економічних умов функціонування держави та суспільства. У спеціальній літературі їх називають економічними додатками держави, однак, на нашу думку, вони є самостійними і повноцінними елементами механізму, що виконують лише їм властиві функції.
Державні підприємства — це створені на основі загальнодержавної власності структурні утворення, які забезпечують виробничу діяльність. Вони володіють часткою державної власності на праві повного господарського відання, мають самостійний баланс і статус юридичної особи, є суб'єктами підприємницької діяльності, які несуть самостійну майнову відповідальність.
Державні установи та організації забезпечують невиробничу діяльність у сфері освіти, культури, виховання, науки, охорони здоров'я, соціального забезпечення. Як правило, вони не є прибутковими і функціонують за рахунок коштів державного бюджету.
II рівень механізму держави складають органи держави. Це особлива частина державного механізму, що забезпечує виконання владних повноважень. Система даних органів йменується апаратом держави, який і буде предметом самостійного розгляду в подальшому.
III рівень становлять структури спеціального призначення. Це контрольно-наглядові органи, збройні сили, поліція, спецслужби, органи виконання кримінальних покарань. Вони фінансуються з бюджету, створюються органами держави, їм підпорядковуються та забезпечують реалізацію правоохоронних, контрольно-наглядових і каральних функцій. Саме ці органи забезпечують захист суверенітету держави, її територіальної цілісності та недоторканності, охорону прав і свобод громадян, дотримання вимог закону та покарання винних у порушенні нормативних вимог осіб.
11. Держава як суб'єкт управління суспільними процесами.
Сутність держави розкривається і реалізується через взаємодію із суспільством, у тому, що і як вона робить щодо упорядкування та вдосконалення приватної і суспільної життєдіяльності людей. Суспільна роль, яку відіграє держава в управлінні справами суспільства, вирішуючи основні питання соціального розвитку, реалізується через функції держави, спрямовані в кінцевому рахунку на задоволення різноманітних інтересів як окремих особистостей, еліт, соціальних груп, так і суспільства в цілому.
Можна виділити декілька суспільних функцій держави, які притаманні їй на сучасному етапі і на реалізацію яких спрямована система державного управління:політична,соціальна,економічна,екологічна,патріотична,зовнішня,правова, ідеологічна.
Організаційна структура державного управління — це особливе державно-правове явище, зумовлене його суспільно-політичною природою, соціально-функціональною роллю, цілями і змістом, яке об’єднує в собі певну сукупність державних організацій, їх персонал, організаційні зв’язки, які впливають на це управління, а також матеріальні та інформаційні ресурси, що виділяються і витрачаються суспільством на формування та реалізацію державно-управлінських впливів і підтримання життєздатності держави.
державний орган — це засноване в структурі держави у встановленому порядку утворення, що має власну компетенцію і наділене владними повноваженнями по здійсненню визначеного виду державної діяльності та характеризується завданнями, функціями, структурними особливостями, формами і методами.
Сукупність усіх органів держави утворює державний апарат.
Основу організаційної структури державного управління становить система органів виконавчої влади,яка включає структурні ланки трьох організаційно-правових рівнів:
1. Вищий рівень — Кабінет Міністрів України.
2. Центральний рівень — міністерства, державні комітети, центральні органи виконавчої влади прирівняні до державних комітетів, та центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом.
3. Місцевий, або територіальний, рівень, на якому діють:
• органи виконавчої влади загальної компетенції — Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, районні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації;
• органи спеціальної — галузевої та функціональної -компетенції, які безпосередньо підпорядковані центральним органам виконавчої влади або перебувають у підпорядкуванні водночас і центральному, і місцевому органу виконавчої влади.
12. Цілі державного управління.
Цілі — це продукт свідомості, суб'єктивне відображення об'єктивного. Подібний дуалізм — об'єктивна основа й ідеальне вираження — веде до того, що кожна мета може мати різне співвідношення між дійсним і ідеальним. Залежно від джерела виникнення і змісту, складності й логічної послідовності основні види цілей державного управління утворюють таку структуру:
суспільно-політичні, які охоплюють комплексний, цілісний, збалансований і якісний розвиток суспільства;
соціальні, які відображають вплив суспільно-політичних цілей на соціальну структуру суспільства, взаємини її елементів, стан і рівень соціального життя людей;
економічні, які характеризують і затверджують економічні відносини, що забезпечують матеріальну основу реалізації суспільно-політичних і інших цілей;
духовні, пов'язані в одному аспекті зі сприйняттям духовних (культурних) цінностей, якими керується суспільство, а в іншому — з підключенням духовного потенціалу суспільства до реалізації суспільно-політичних і соціальних цілей.
Ці цілі певним чином уточнюються конкретизованими цілями, які є більше низьким рівнем цілей порівняно з основними, а саме:
діяльнісно-праксеологічними, які передбачають розподіл і регуляцію діяльності за конкретними структурами механізму держави й державного апарату;
організаційними, які спрямовані на вирішення організаційних проблем у суб'єктах і об'єктах державного управління — побудова відповідних функціональних і організаційних структур;
виробничими, які полягають у створенні й підтримці активності тих керованих об'єктів, які відповідають за досягнення названих вище цілей і сприяють їхній реалізації;
інформаційними, які забезпечують процеси цілевизначення, цілепокладания, реалізації цілей й оцінювання досягнення цілей необхідною, достовірною, достатньою й адекватною інформацією;
роз'яснювальними, які вимагають відпрацьовування знань, мотивів і стимулів, які сприяють практичному досягненню комплексу цілей державного управління.
Цілі державного управління також поділяють на: стратегічні, пов'язані з якістю суспільства, його збереженням і перетворенням; тактичні; оперативні.
Раціональне й ефективне державне управління вимагає поєднання цілей, засобів і методів їх реалізації, що породжує до нього довіру суспільства, людей і стимулює управлінські процеси.
13. Поняття управлінського рішення.
Прийняття рішення - найважливіший пункт теорії управління та важлива складова частина управлінської діяльності.
В управлінській практиці рішенням називається вибір одного з альтернативних варіантів кінцевого результату управління. При цьому розробка рішення - це послідовність дій від виявлення проблеми до практичного її розв'язання, а реалізація рішення - це само практичне рішення, за яким слідують контроль, порівняння результатів з наміченими цілями і (при необхідності) коригування прийнятого рішення в сторону наміченої мети.
Завдання розробки, прийняття та реалізації управлінських рішень мають цілу низку особливостей, які істотно відрізняють їх від завдань, розв'язуваних у рамках інших наук.
До числа таких особливостей відносяться :
- прагматичність,
- термінальна,
- неформальність, ;
- невизначеність - ризик і відповідальність.
Якість управлінського рішення - це сукупність параметрів рішення, що задовольняють конкретного споживача (конкретних споживачів) і забезпечують реальність його виконання.
До основних умов забезпечення високої якості та ефективності управлінського рішення відносяться.
1. Застосування до розробки рішення наукових підходів.
2. Вивчення впливу економічних законів на ефективність управлінського рішення.
3. Забезпечення особи, що приймає рішення, якісною інформацією.
4. Застосування методів функціонально - вартісного аналізу, прогнозування, моделювання та економічного обгрунтування кожного рішення.
5. Структуризація проблеми і побудова дерева цілей.
6. Забезпечення порівнянності (порівнянності) варіантів рішення.
7. Правова обгрунтованість прийнятого рішення.
8. Автоматизація процесу збору та обробки інформаії, процесу розробки і реалізації рішення.
9. Розробка та забезпечення функціонування системи відповідальності і мотивації якості та ефективності рішення.
Ефективність управлінського рішення - це порівнянняі витрачених зусиль, ресурсів або енергії на досягнення певних результатів.
До основних факторів, що характеризують ефективність управлінської рішення, відносяться.
1 . Використання ресурсів
2. Фактор часу .
3. Цілеспрямованість управління .
14. Загальна характеристика принципів державного управління.
Принципи державного управління - це фундаментальні істини, закономірності, керівні правила, основні положення, норми поведінки, виражені у вигляді певного наукового положення, закріпленого переважно у правовій формі, якого повинні дотримуватися органи державного управління та державні службовці у своїй діяльності.
Вони визначають вимоги до системи, структури, організації і процесу управління, напрямки й межі прийняття рішень; вони можуть належати до різних систем управління.
Серед загальносистемних принципів можна виділити такі: законність, демократизм, публічність, єдиноначалля і колегіальність, централізація і децентралізація, плановість, науковість, ефективність.
Законність - означає, що закони, які реалізуються в процесі державного управління, повинні відповідати праву з точки зору загальної та рівної для всіх свободи і справедливості та оберігати громадян від проявів будь-якого свавілля
Принцип демократизму встановлює народовладдя в державному управлінні, адже демократичний характер влади і держави зобов'язує сформувати і відповідну їй демократичну систему управління, яка б базувалася на демократичних засадах її здійснення в інтересах усіх, або переважної більшості громадян, можливості їх максимального залучення до обговорення проектів управлінських рішень, відкритості інформації, гласності обговорення і прийняття рішень, рівного доступу громадян до державної служби.
Публічність включає: доступність державного управління для громадян через право вибору відповідних органів і участі в їхній діяльності; прозорість функціонування органів виконавчої влади; громадський контроль за діяльністю органів державного управління
Єдиноначалля і колегіальність - єдиноначалля і персональна відповідальність за прийняття тих чи інших рішень, за виконання службових завдань, за використання (чи невикористання) 'службових повноважень..
Централізація і децентралізація - державне управління повинне бути побудованим на засадах розумного співвідношення концентрації влади і децентралізації, оскільки порушення цього балансу в будь-який бік призводить до негативних наслідків.
Плановість полягає у плануванні організації та здійснення державного управління, у створенні планів соціально-економічного розвитку окремих населених пунктів, територій, регіонів, галузей народного господарства, проектуванні та реалізації програм вирішення тих чи інших питань.
Науковість - вся система Державного управління формується у відповідності з вимогами науки управління.
Ефективність полягає у виборі найбільш ефективного в конкретних умовах управлінського рішення на основі всесгороннього аналізу і вивчення інформації, розгляду багатьох варіантів рішень з метою досягнення певної мети за найменших витрат.
15. Риси державного управління
Спрямованість, поступовість державного управління обумовлені Динамічною взаємозалежністю комплексу рис і факторів державного Управління. Управлінські відносини виникають не тільки між різними рівнями ієрархії управління, але й усередині адміністративних органів на кожному з цих рівнів. Зокрема, виділяють такі риси державного управління, що розкривають його суть: 1 .Державне управління завжди являє собою певну організуючу діяльність, в результаті якої виникають конкретні, управлінські за змістом відносини.
2.Необхідною умовою їх виникнення є наявність суб'єкта, наділеного владними повноваженнями для здійснення управлінських функцій.
З.Для виникнення управлінських відносин, крім суб'єкта, у них повинен брати участь також і об'єкт (об'єкти), на діяльність якого спрямовується управлінський вплив суб'єкта.
4.Характер відносин, які виникають між ними, завжди є владним, а в умовах державного управління • державно-владним, причому цими повноваженнями наділена завжди одна сторона - суб'єкт управління, а об'єкт управління є лише виконавцем вказівок і директив, що поступають від суб'єкта.
З.Організуюча діяльність державно-владного характеру полягає у виконанні та розпорядництві згідно з вимогами закону, тобто є підзаконною, грунтується на чинному законодавстві.
6.Управлінський вплив, який виникає під час цієї організуючої діяльності і налагодженні управлінських відносин, може мати різний за своїми параметрами характер: це і державне регулювання, і централізоване керівництво, і оперативне управління.
7.Цю діяльність можна певним чином розділити на етапи (цикли, фази), в основі класифікації якої є її функціональна природа і організація, робота з кадрами, керівництво, координація, звітність, складання та виконання бюджету.
16. Централізація і децентралізація (поняття, проблеми).
Формування демократичної моделі управління, становлення громадянського суспільства можливі лише за умови оптимального співвідношення централізації і децентралізації у сфері державного управління. Механізм взаємодії централізації і децентралізації виступає відправною передумовою ефективності й конструктивності управління.
Централізація в управлінні фактично підкреслює замкненість системи управління, коли воно будується з єдиного центру в напрямку «зверху вниз» з дотриманням строгих принципів єдності та чіткості розпорядництва. Характерними рисами централізації є збільшення кількості рівнів в управлінській ієрархії, зосередження прийняття більшості рішень на верхніх рівнях управління, обмеження участі органів управління нижчих рівнів у прийнятті рішень.
Децентралізація в управлінні, навпаки, підкреслює відкритість системи управління для рішень «знизу». Багато локальних рішень можуть прийматись на середніх і нижчих рівнях організаційної ієрархії без шкоди для інтересів системи, яка функціонує як єдине ціле. Система управління, в якій гармонійно враховані принципи централізації і децентралізації (досягнуто оптимальної пропорції між ними), є по суті відкрито-замкнутою.
Централізація в державному управлінні покликана внести організуючий момент у функціонування органів державної влади, спрямовувати їх діяльність у русло реалізації єдиної державної політики. Цьому присвячено розділи VI і XI Конституції України, де конкретизуються принципи державного управління, відповідно до яких воно має один вищий орган у системі органів виконавчої влади — Кабінет Міністрів України, який забезпечує загальне спрямування діяльності з організації виконання законодавчо-нормативних актів і якому підпорядковуються всі інші органи виконавчої влади.
Однак надмірна централізація, локалізуючи прийняття рішень на вершині державної піраміди, пригнічуючи ініціативу місцевих органів виконавчої влади у виробленні управлінських механізмів, слабо враховуючи інтереси окремих регіонів, територіальних громад, колективів, організацій не може забезпечувати ефективності та конструктивності управління. Ця ситуація спостерігається в Україні, що надає особливої актуальності проблемі децентралізації державного управління. Практика показує, що за умов посилення централізації законодавство часто не спрацьовує внаслідок відсутності належної взаємодії між органами виконавчої влади різних рівнів, а це зумовлює дезінтеграційні тенденції в різних сферах суспільної життєдіяльності.
Децентралізація є характерним явищем для сфери сучасного державного управління і зумовлена об'єктивними та суб'єктивними факторами. Проблема децентралізації в Україні стала актуальною внаслідок недосконалості розподілу управлінських функцій та повноважень між органами виконавчої влади різних організаційно-правових рівнів. Реальне здійснення державного управління постає як органічне переплетіння централізації і децентралізації. Роль децентралізації постійно зростає, що становить загальну закономірність раціонального, конструктивного й ефективного управління1. Однак перекоси в сторону децентралізації також є небезпечними, оскільки можуть зумовити деструктивність діяльності місцевих органів виконавчої влади.
Співвідношення централізації і децентралізації у сфері державного управління не просто сума двох складових, в яких збільшення одного елементу тягне за собою зменшення іншого. У цих відносинах має бути певний оптимум, а відповідно, перебудова державного механізму має включати рішення, які не зміцнювали б централізацію на шкоду децентралізації, а зміцнювали шляхом організаційно-правового забезпечення процес централізації і децентралізації в державному управлінні
Вирішити проблему оптимального і раціонального поєднання централізації і децентралізації покликана адміністративна реформа в Україні.
17. Молодіжна політика в Україні
Молодь – найбільш енергійна і продуктивна частина суспільства, його стратегічний ресурс. Разом із старшим поколінням вона несе відповідальність за розвиток і майбутнє держави, за історичну та культурну спадщину свого народу. У державі завжди виникатимуть завдання оптимального залучення молоді до суспільного життя, організації ефективної передачі їй досвіду попередників, створення сприятливих умов для самореалізації.
Основною метою молодіжної політики є створення умов і гарантій для всебічного та гармонійного розвитку молодої людини шляхом:
Стратегічними напрямами молодіжної політики є:
Державна молодіжна політика — це системна діяльність держави щодо конкретної особистості, молоді, молодіжного руху, що має здійснюватися в законодавчій, виконавчі, судовій сферах. Метою державної молодіжної політики є створення соціально-економічних, політичних, організаційних, правових умов і гарантій для життєвого самовизначення, інтелектуального, морального, фізичного розвитку молоді, реалізації її творчого потенціалу як у власних інтересах, так і в інтересах суспільства.
18. Суть управлінського впливу.
Управлінський вплив - розпорядча дія з регламентованою формою зворотного зв 'язку, що викликає зміну стану (параметрів, властивостей) об'єкта (системи) управління; суб'єктно-суб'єктний і суб'єктно-об'єктний процес, що реалізується в ході взаємодії двох або більше рівноупорядкованих систем, результатом якого є зміна в структурі (просторово-часових характеристиках) стану хоча б однієї з цих систем.
У сучасному інституціоналізмі управлінський вплив визначається як "трансакція управління" - у ній ключовими є стосунки управління-підпорядкування, що допускають таку взаємодію між людьми, коли право приймати рішення належить тільки одній стороні. У трансакції управління поведінка явно асиметрична, що є наслідком асиметричності положення сторін і відповідно асиметричності правових відносин.
Управлінський вплив охоплює всі управлінські ланки, а також внутрішні зв'язки й залежності. Використовуючи принцип зворотного зв'язку, менеджер забезпечує реалізацію управлінського рішення на основі інформації, що виражає реакцію об'єкта на розпорядчий вплив. Будь-який управлінський вплив на персонал - це взаємодія, що викликає активність, комплекс динамічних, фізичних і психічних процесів як у суб'єкта впливу, так і в об'єкта.
У процесі управлінської діяльності використовуються три основні системи впливу: імперативна, маніпулятивна і діалогічна. Найкращою формою впливу є змішана форма, із пріоритетом діалогічної моделі впливу. Значна частина впливу на особистість у процесі управління пов'язана з мовним впливом. Виділяють різні за видами способи впливу: експліцитні й імпліцитні, безпосередні йопосередковані, навмисні і ненавмисні, котрі можуть реалізуватися безпосередньо у взаємодії, у письмовому й усному мовленні. Найефективнішими способами впливу вважаються: переконання, маніпуляція, примушення. Застосування різних типів впливу залежить від багатьох факторів, таких як управлінська ситуація, психологічний клімат колективу тощо. У цілому в умовах управлінської діяльності цей вплив комплексний, що поєднує в собі різні елементи.
Будь-який вплив може бути надмірним, оптимальним чи недостатнім. Залежно від сили застосовуваного впливу природно буде знаходити його ефективність (високу чи низьку) в діяльності менеджера. Ця кількісна нееквівалентність управлінського впливу ґрунтується на теоретичній концепції про тризональну мотиваційну структуру особистості. Доцільний рівень впливів менеджера не повинен бути ні занадто низьким, ні занадто високим. У зв'язку з цим менеджер повинен здійснювати свій вплив в оптимальній зоні, досягаючи в такий спосіб стабільності управління, а не працювати в екстремальних зонах, коли підлеглий не реагує на впливи в одному випадку, коли міра впливу занадто мала й незначуща, а в іншому - занадто велика й високо значуща в суб'єктивному сприйнятті людини.
20.Формування «дерева цілей» у державному управлінні.
За своєю сутністю управлінські рішення зводяться до дій по здійсненню обраних цілей.
Цілі - це продукт свідомості, суб'єктивне відображення об'єктивного. І вибір цілі - відправний пункт у розробці прийняття будь-якого рішення. Але суб'єкт державного управління у своїй практичній діяльності стикається з безліччю проблем, рішень.
Отже при прийнятті управлінських рішень необхідно здійснити розподіл цілей за значущістю та за часом реалізації, тобто побудувати ієрархію або "дерево" цілей.
Цілі державного управління класифікуються за багатьма підставами. Скажімо, за джерелом виникнення й змістом, низпадаючою і логічною послідовністю основні види цілей державного управління утворюють наступну структуру:
- суспільно-політичні, що охоплюють комплексний, цілісний, збалансований і якісний розвиток суспільства
- соціальні, які відображають вплив суспільно-політичних цілей на соціальну структуру суспільства, взаємовідносини її елементів, стан та рівень соціального життя людей;
- духовні, пов'язані, з одного боку, із сприйняттям духовних (культурних) цінностей, якими керується суспільство, а з іншого - із підключенням духовного потенціалу суспільства в реалізацію суспільно-політичних і соціальних цілей;
- економічні, що характеризують і стверджують систему економічних відносин, забезпечують матеріальну основу реалізації суспільно-політичних та інших цілей.
Вони певним чином уточнюються порівняно нижчими за рівнем конкретизованими цілями:
· виробничими, що полягають у створенні і підтримці тих керуємих об'єктів, які відповідають вищезгаданим цілям і сприяють їх здійсненню;
· організаційними, спрямованими на вирішення організаційних проблем у суб'єктах й об'єктах державного управління - побудову відповідних функціональних та організаційних структур;
· діяльнісно-прогсеологічними, що передбачають розподіл і регулювання діяльності за конкретними структурами, службовими й робочими місцями;
· інформаційними, які забезпечують накреслені цілі необхідною, достовірною і адекватною інформацією;
· роз'яснювальними, що потребують відпрацювання знань, мотивів і стимулів. які сприяють практичному досягненню комплексу цілей державного управління. Тобто графічно цілі державного управління можна зобразити таким чином:
Цілі державного управління можуть класифікуватися також:
· за обсягом - на загальні (для всього державного управління) і часткові (для окремих його підсистем, ланок, конкретних компонентів);
· за результатами - кінцеві і проміжні;
· за часовими параметрами - довгострокові, середньострокові, короткострокові, поточні;
· за актуальністю - потребуючі невідкладного здійснення, незалежно від ситуації й актуалізовані ситуацією, що склалося тощо.
Ранжуванняцілей - невід'ємний, істотний аспект розробки рішень. Центральними, визначальними "дерева" цілей державного управління мають бути стратегічні цілі, пов'язані з якістю суспільства, його збереженням або перетворенням. Стратегічні цілі розгортаються в оперативні, які фіксують великі блоки дій по досягненню перших, а оперативні - в тактичні, що визначають конкретні дії по досягненню перших і других цілей.
Побудова "дерева" цілей державного управління потребує продуманого визначення стратегічних цілей, а потім не менш продуманого їх "розгалуження" по всіх інших видах цілей.
Важливе значення мають узгодження цілей з тим, щоб вони підтримували і взаємообумовлювали одна одну, а також їх субординація, за якої вони немов би "працюють" одна на одну і реалізація однієї цілі стає джерелом для іншої. Субординація цілей посилює механізм цілепокладання в державному управлінні.
Першорядною проблемою при формуванні "дерева" цілей є досягнення адекватності цілей державного управління потребам та інтересам суспільства, тим цілям, які об'єктивно породжуються керуємими об'єктами.
Цілі державного управління, представлені у будь-якому "дереві", мають відповідати певнім вимогам:
· бути об'єктивно зумовленими й обґрунтованими, виходити з об'єктивних закономірностей і тенденцій суспільного розвитку й діяльності людей;
· бути соціально мотивованими, тобто йти від потреб, запитів й інтересів людей, відповідати їм і викликати цим самим розуміння, підтримку цілей, прагнення втілити їх у життя;
· бути науково обґрунтованими, тобто підкріпленими відповідними науковими дослідженнями прогнозів економічного, соціального та духовного розвитку суспільства;
· бути системно організованими, включати в певній послідовності цілі стратегічні, оперативні і тактичні, загальні і часткові, головні й забезпечуючі, кінцеві і проміжні, віддалені, близькі й безпосередні тощо;
· бути забезпеченими в ресурсному відношенні як з інтелектуального, так і з матеріального боку, базуватись на реальному, а не уявному потенціалі.
Будь-які цілі, які ставляться в державному управлінні, мають оцінюватися під кутом зору їх відповідності правовим вимогам (справедливості, правди, гуманізму), закріплюватися законодавчо і проводитись у життя силою законів і державних механізмів їх реалізації.
24. Стратегічне планування в державному управлінні.
Ефективне державне управління в умовах динамічного сьогодення немислиме без принципово нового, демократичного і «прозорого» для громадськості механізму планування діяльності органів виконавчої влади на всіх рівнях. Звідси постає необхідність вироблення нових підходів до проблеми стратегічного мислення у керівників державних органів.
Наукова цінність планування полягає в тому, що воно дає можливість заздалегідь збалансувати вплив суспільства на соціально-економічну систему, що знаходить своє відображення в державному управлінні. Планування дає можливість взаємопов'язувати всі елементи управління як цілеспрямовану систему
Планування - стрижнева частина всіх систем управління, процес, за допомогою якого система пристосовує свої ресурси до зміни зовнішніх і внутрішніх умов. Тому державне управління й планування перебувають в органічному взаємозв'язку. Планування - найперша загальна функція управління, яка передує всім іншим, визначаючи їх природу. Планування залежить від ефективного аналізу зовнішнього середовища, об'єктивної оцінки власних ресурсів, вимагає спільних зусиль і участі всіх складових частин організації [247, с 158]. Особливо важливою є ця функція для органів виконавчої влади, коли під впливом зовнішніх чинників перед ними ставляться невизначені до кінця завдання, а подекуди - нездійсненні цілі. Тому планування в державному управлінні здійснюється не тільки щодо зовнішньої діяльності адміністративних органів, але і щодо їх внутрішнього функціонування та організаційної структури. Будь-який орган виконавчої влади здійснює свою роботу на планових засадах.
Стратегічне планування - це систематичний процес, за допомогою якого органи виконавчої влади прогнозують і планують свою діяльність на майбутнє.
Процес стратегічного планування можна відобразити у вигляді спрощеної ланцюгової моделі: місія організації (головна мета) - цілі організації - оцінка та аналіз зовнішнього середовища - дослідження внутрішніх сильних і слабких сторін організації - вивчення стратегічних альтернатив - вибір стратегії - реалізація стратегії - оцінка стратегічного плану
Стратегію можна визначити як детальний всеохоплюючий комплексний план, що розробляється на перспективу з метою реалізації місії (основного призначення) організації та цілей, що її конкретизують [142]. Стратегія розробляється та формулюється вищим керівництвом, роль якого полягає не лише в ініціюванні такого процесу, а й у реалізації плану із залученням усіх ланок управління та оцінці результатів стратегічного планування. Стратегія нерозривно пов'язана з політикою як засобом її реалізації. Якщо стратегія визначає курс на розподіл обмежених ресурсів для досягнення визначених цілей, то політика визначає загальні орієнтири для дій та прийняття рішень, які сприяють здійсненню поставлених цілей
25. Функція прийняття управлінських рішень, її характеристика.
Функція прийняття рішень безпосередньо пов'язана з цілеспрямованою діяльністю людини, адже управління соціальними системами здійснюється шляхом прийняття рішень . Саме через них проявляється цілеспрямованість державного управління.
Управлінські рішення, що приймаються на державному рівні, торкаються всього суспільства або найважливіших його сфер і можуть регулювати поведінку всіх, без винятку, соціальних груп та окремих громадян. Наслідки цих рішень зачіпають інтереси та впливають на життя великих спільнот, на суспільство в цілому. Тому помилки в прийнятті рішень, особливо на вищих щаблях державного управління, можуть призвести до великих моральних і матеріальних втрат.
У межах науки державного управління розроблена загальна теорія прийняття управлінських рішень, розробляється методологія, тобто технологія прийняття рішень і їх виконання, вдосконалюється процес навчання кадрів з даної проблематики. Застосування наукового підходу дозволяє керівникові (так званій «особі, що приймає рішення») відповідного рівня компетенції більш об'єктивно оцінювати проблемну ситуацію, враховувати наявні ресурси та обмеження, формулювати та аналізувати варіанти рішень, вибирати серед них найбільш оптимальне та передбачати його можливі наслідки. Знання теорії прийняття рішень - це професійна компетентність кожного керівника.
Крім того, важливість управлінських рішень та й самої функції їх прийняття у процесі державного управління зумовлена тим, що їх ухвалення, по-перше, чітко простежується як умова виконання всіх інших функцій; по-друге, є безпосереднім продуктом діяльності керівників усіх рівнів управління; по-третє, є одним із важливих засобів формування соціальних інтересів; по-четверте, виступає однією з форм реалізації соціальних інтересів .
На особливе місце і роль функції прийняття рішень у державному управлінні вказує той факт, що процеси їх прийняття та реалізації є двома з трьох основних складових управлінської діяльності, де третьою є збір, накопичення, обробка, збереження і передача інформації, яка необхідна для здійснення управління [53, с. 60]. Можна сказати, що управлінське рішення і процес його ухвалення являють собою фундаментальну детермінанту колективної (і взаємопов'язаної з колективною) людської поведінки та спільної комбінованої діяльності людей, зумовленої необхідністю задоволення індивідуальних інтересів. Управлінські рішення, відображаючи суспільні потреби та інтереси, у свою чергу, сприяють їх реалізації, формуючи спрямування поведінки людей у сфері управлінських, політико-правових відносин, змінюючи в тій чи іншій мірі їх вартісну орієнтацію.
До основних ознак управлінських рішень можна віднести такі:
рішення передбачає наявність можливих варіантів дій та вибору одного з них відповідно до існуючих обставин, інтересів і потреб;
вибір прийняття варіанта дій є результатом свідомої, розумово-психологічної діяльності керівника;
необхідність та головний зміст рішення визначається метою спільної діяльності. З мети воно виходить, на її досягнення орієнтується;
управлінське рішення володіє активізуючою та організуючою силою;
в основі управлінського рішення лежить організаційна діяльність людей
У системі державного управління управлінські рішення виконують цілий ряд функцій, а саме:
26.Судово-правова функція державного управління
Суть цієї функції полягає у забезпеченні відповідності рішень, розпорядчих документів органів державного управління чинному законодавству, правовим нормам. При ухваленні рішень управлінські структури користуються послугами фахівців із питань права, а тому юридична служба є сьогодні необхідною складовою кваліфікованої діяльності органів державного управління.
Діяльність будь-якого органу управління- реалізується у рішеннях та інших діях виконавчо-розпорядчого характеру: у складанні законопроектів, постанов, рішень, розпоряджень тощо. Всі ці акти потребують юридичної експертизи для приведення у відповідність із чинним законодавством, управлінською практикою. Така процедура проходження документів відповідає політичній реальності: дотримання певних формальностей гарантує індивідові - як об'єктові управління, так і тому, хто управляє (суб'єктові) - правову захищеність та унеможливлює ущемлення його прав. До саме такої процедури зобов'язує й технічна сторона управлінської практики: підготовка, державна реєстрація та облік усіх нормативно-правових документів органів державного управління повинні здійснюватися за єдиною формою з дотриманням встановлених правил, норм, вимог, прецедентів, стилю, традицій. Цей надзвичайно важливий аспект однорідності відіграє важливу роль у державному управлінні, він дає можливість при ухваленні рішень органами виконавчої влади зберігати єдність усієї системи. Адже система управління, яка дасть змогу своїм міністерствам та їх структурним підрозділам приймати нормативно-правові акти у довільній формі, дуже швидко втратить свою унітарність, а ділова мова між органами управління, з одного боку, та з громадськістю з іншого, ставатиме дедалі важчою для взаємного розуміння, що в кінцевому підсумку призведе до некерованості всієї системи. Ось чому саме юристам відведена роль нагляду за дотриманням відповідно встановлених у системі державного управління законів, правил, норм, вимог.
Основним завданням юридичних служб є організація правової роботи, спрямованої на правильне застосування, неухильне додержання та запобігання невиконанню вимог актів законодавства, інших нормативних документів органами виконавчої влади, а також їх керівниками та працівниками під час виконання покладених на них завдань і функціональних обов'язків. Юридична служба здійснює такі функції:
27. Документообіг і діловодство як допоміжна функція державного управління.
Функція у перекладі з латинської означає діяльність. Функція управління - вид діяльності, що заснований на розділі та кооперації управлінської праці та характеризується певною однорідністю, складністю, стабільністю впливу на об'єкт та суб'єкт управління. Процес управління включає основні типові документаційні операції, що взаємодіють між суб'єктами та об'єктами: збір та опрацювання документаційної інформації; підготовка рішень та розпоряджень; прийняття рішень та їх документаційне забезпечення; доведення рішень до виконавців; виконання рішень; контроль за виконанням; збір інформації про виконавця; передача інформації по вертикалі та горизонталі; збереження та пошук інформації.Інформаційне забезпечення управління складається з організації пошуку, збору, зберігання та передачі інформації з метою її використання у процесі рішення управлінських задач.В організації інформаційного забезпечення центральна роль належить документуванню.
Кожна з вказаних операцій може бути реалізована документаційно як традиційними методами, так і за допомогою комп'ютерних систем та технологій.
Недокументаційні управлінські дії є допоміжними, оперативними, організаційними. Вони становлять невеликий відсоток у процесі управління об'єкта чи суб'єкта.
Апарат управління – це складний механізм, який реалізує свої дії через організаційно-розпорядчі документи, що взаємодіють зі специфікою діяльності системи управління, починаючи зверху вниз.
З кожним роком обсяг документів зростає. У зв'язку з великим обсягом інформаційних процесів та їх опрацюванням великого значення набуває регулювання документаційних потоків, створення банку даних, а також знання і вивчення документів у сфері управління, опрацювання, збереження та їх використання.
Управління як механізм реалізації дій об'єкта чи суб'єкта являє собою технологічно складний, постійно діючий цикл, що повинен відповідати вимогам ведення документаційного господарства на всіх його рівнях.
Документ – основний об'єкт у сфері управління, є фундатором документаційних досліджень, що визначає наукове, практичне та історичне значення і регулює відносини суб'єктів і об'єктів в їх практичній діяльності. Документи в житті людини та суспільства в цілому виступають як історичне джерело доказів, що впливає на науково-технічний розвиток інформації, її систем, використання бази даних у різних сферах науково-технічного, економічного, культурного і політичного розвитку. Документи регулюють інформаційні процеси, потоки, створюють сучасні інформаційно-технічні банки даних по вертикалі та горизонталі.
Діловодство – це діяльність, що охоплює документування та організацію роботи з документами у процесі управлінської діяльності на всіх його рівнях.
Завдання діловодства:
• забезпечення ефективного процесу управління;
• утворення документів;
• зберігання і забезпечення доступу до документів.
Велика увага приділяється підготовці та оформленню ОРД у сфері управління, їх класифікаціям, застосуванню та використанню реквізитів, що допомагає в практичній роботі всім, хто працює з документами.
На основі чинних державних і міжнародних стандартів визначені правила складання та оформлення службових документів: договорів, контрактів, протоколів, звітів та ін., а також документів з особового складу тощо.
Документообіг - це рух документів в організації з моменту їх отримання чи утворення до завершення виконання чи відправки.
28. Основні напрямки проведеня адміністративної реформи.
Відповідно до Указу Президента «Про заходи щодо впровадження Концепції адміністративної реформи в Україні» адміністративна реформа є складовою державної, економічної, соціальної реформи, які відбуваються в країні. Вона передбачає докорінні зміни в організації практичного виконання завдань держави і суспільства.
Напрями адміністративної реформи – це шляхи діяльності публічної адміністрації, що здійснюються з метою реалізації мети та завдань адміністративної реформи – дієвого забезпечення прав і свобод людини та громадянина, нормального функціонування громадянського суспільства та держави.
Метою адміністративної реформи є поетапне створення такої системи державного управління, що забезпечить становлення України як високорозвинутої, правової, цивілізованої європейської держави з високим рівнем життя, соціальної стабільності, культури та демократії, дозволить їй стати впливовим чинником у світі та Європі. Її метою є також формування системи державного управління, яка відповідатиме потребам і запитам людей, а головним пріоритетом її діяльності буде служіння, національним інтересам українському народу. Ця система державного управління має бути підконтрольною народові, прозорою, побудованою на наукових принципах і ефективною. Витрати на утримання управлінського персоналу будуть адекватними фінансово-економічному стану держави.
До основних завдань адміністративно-правової реформи в Україні є:
- формування ефективної організації виконавчої влади як на центральному, так і на місцевому рівнях управління;
- формування сучасної системи місцевого самоврядування;
- запровадження нової ідеології функціонування виконавчої влади і місцевого самоврядування
- надання державних та громадських послуг;
- організація на нових засадах державної служби та служби в органах місцевого самоврядування;
- створення сучасної системи підготовки та перепідготовки управлінських кадрів;
- запровадження нового, більш досконалого адміністративно-територіального устрою;
Для здійснення цих завдань по проведення адміністративно-правової реформи необхідно по-перше створити нову законодавчу базу; по-друге, створити нову систему органів державного управління; по-третє, організувати перекваліфікацію старих кадрів та забезпечити навчання нових кадрів, і по-четверте, це забезпечити наукове та інформаційне забезпечення системи державного управління.
Адміністративна реформа розрахована на відносно тривалий період її реалізації і включає три етапи.
У ході підготовчого етапу реформи мають бути розроблені та офіційно схвалені Концепція адміністративної реформи та Програма здійснення адміністративної реформи. На цьому етапі розв’язуються першочергові питання, пов’язані з поточним удосконаленням елементів існуючої системи державного управління.
На другому етапі запроваджуються організаційно-правові засади реформування ключових елементів системи державного управління.
На третьому етапі поглиблюються трансформаційні процеси, формуються нові інститути, організаційні структури та інструменти державного управління.
На всіх етапах реформи вживаються заходи щодо її законодавчого, кадрового, наукового та інформаційного забезпечення, зміцнення та оновлення нових фінансово-економічних основ державного управління.
Перший напрямок передбачає створення законодавчого та нормативно-правового забезпечення адміністративної реформи. Правова база гарантуватиме ефективне здійснення адміністративним апаратом державних функцій та сприятиме переходу до правових методів і форм здійснення державного управління в Україні та регламентуватиме діяльність нових інститутів, організаційних структур, нових фінансово-економічних основ функціонування державного управління, кадрове та інформаційне забезпечення функціонування вказаної системи.
Наступний напрямок передбачає реформування Кабінету Міністрів України — вищого органу в системі виконавчої влади. Концептуальною основою реформування-уряду має бути законодавче визначення таких основоположних напрямків його діяльності, як:
-вироблення стратегічного курсу виконавчої влади щодо здійснення внутрішньої та зовнішньої політики держави, спрямованої на розвиток громадянського суспільства;
-ефективне управління державними фінансами та державним майном і контроль за їх виконанням;
У діяльності місцевих органів виконавчої влади, зокрема обласних державних адміністрацій, має бути підвищена ефективність контрольно-наглядових функцій з додержанням Конституції України і законів, а також здійснення державного управління і місцевого самоврядування з одночасним посиленням розпорядчо-виконавчих функцій районних державних адміністрацій. Особлива увага надається поетапності здійснення змін на рівні обласних державних адміністрацій, які є ключовою ланкою в реалізації державної політики уряду на територіальному рівні.
Також необхідно переглянути нормативно-правову базу щодо вдосконалення державної служби, прийняти нову редакцію закону «Про державну службу»‘, а також Кодекс основних правил поведінки державного службовця. На наступних етапах адміністративної реформи мають бути реалізовані заходи, які разом узяті мають привести до завершення реформування єдиної системи державної служби в Україні.
Другий етап передбачає трансформацію низової ланки адміністративно-територіального устрою України (село, селище та місто) шляхом добровільного об’єднання на засадах положень Конституції адміністративно-територіальних одиниць для забезпечення формування реального суб’єкта місцевого самоврядування, тобто такої територіальної громади, яка б мала необхідні фінансові та матеріальні можливості для надання населенню повноцінних державних і громадських послуг. Другий етап охоплює черговий строк повноважень парламенту та Президента України і передбачає внесення певних змін до Конституції щодо конкретизації та уточнення окремих положень про територіальний устрій та місцеве самоврядування.
Третій етап повинен передбачити зміни територіального устрою України з метою оптимізації структури управління на регіональному рівні, наближення прийняття управлінських рішень до населення, запровадження нових фінансово-бюджетних механізмів, раціоналізації функцій місцевих державних адміністрацій. Під час цього етапу трансформації зазнають адміністративно-територіальні одиниці середньої (район) та вищої (область) ланки адміністративно-територіального устрою.
У результаті здійснення адміністративної реформи має бути досягнуто поступове формування раціонального механізму державного управління, який дав би змогу значно зміцнити та підвищити ефективність реалізації виконавчої влади, поглибити її взаємодію з місцевим самоврядуванням. Нова сучасна модель державного управління забезпечить сприятливі умови для прогресивного розвитку українського суспільства, позитивно вплине на хід і наслідки проведення інших перетворень у державі, гарантуватиме дотримання прав і свобод громадян.
29. Значення ЗМІ в державному управлінні та напрямки роботи з ними.
Першопочаткова мета та основне політичне призначення ЗМІ полягало у виконанні ролі «медіатора», чи певного буфера, між політикою та громадськістю. Саме засоби масової інформації надають суспільству можливість знайомитися з позицією політичних та громадських лідерів, оцінювати їх, а політикам – висловлювати своє ставлення до суспільних проблем і брати участь у вільному перебігу політичних дискусій [5]. Саме в межах такої взаємодії виникає глибокий взаємний вплив між засобами масової інформації та державним управлінням.
Засоби масової інформації є основним каналом передачі політичної інформації, тобто такої інформації, що має суспільну значущість і вимагає уваги з боку державних органів або впливає на них Особливо важливою є роль ЗМІ у форму
Вплив ЗМІ на політичні процеси, зокрема на процес прийняття рішень, може справляти як діяльність самих ЗМІ, так і громадянське суспільство через масмедійні канали передачі інформації.
Держава та її суб’єкти впливають на ЗМІ переважно шляхом формування інформаційнихприводів, джерел новин, які є основним засобом існування мас–медіа. Саме таким чином і здійснюється маніпулятивний вплив засобів масової інформації. Вчасно «викинутий» інформаційний привід може перевершити за важливістю чи просто знівелювати новизну та актуальність попередньої «незручної» для влади чи політика новини.
Таким чином, у демократичному суспільстві перебіг політичних процесів, детермінується наповненням, характером та тональністю інформаційних повідомлень, статей та передач, тобто інформаційним контентом, що створюють ЗМІ. При цьому мас–медіа є основним каналом не тільки передачі та донесення до соціуму, а й тлумачення державного управління.
Ми розглянемо вплив засобів масової інформації на конкретних стадіях прийняття політичного рішення, спираючись на класифікацію американ-
ського політолога та соціолога Г. Лассуелла. Він виділяє шість етапів замкненого циклу прийняття рішень.
1. Постановка проблеми та пошук інформації про неї. Зрозуміло, що часто саме ЗМІ є джерелом інформації щодо виникнення та суті певної проблеми. Дедалі частіше політичні конфлікти переходять у медійне поле, тому саме у ньому нерідко можна знайти першопричину та характеристики проблеми. А інколи навіть самі ЗМІ на замовлення політичних сил чи структур розпалюють існуючу проблему або навіть створюють привід, що вимагає прийняття певного політичного рішення.
2. Напрацювання рекомендацій – пошук альтернативних шляхів розв’язання проблеми. Нерідко коментарі експертів, до яких звертаються
журналісти, можуть стати у пригоді політикам. При цьому особисто звертатися до них немає потреби – журналісти, як правило, самі намагаються знайти якомога авторитетнішу особу, а часто декількох з різними точками зору, що репрезентують різні варіанти ескалації конфлікту, вирішення проблеми та прийняття політичного рішення. Однак певні гравці політичної арени можуть за допомогою ЗМІ подавати інформацію у потрібному для себе ключі, таким чином підштовхуючи опонента чи ситуативного союзника до прийняття вигідного для певних осіб політичного рішення.
3. Відбір найкращої альтернативи. На цьому етапі значну роль може відіграти демонстрація громадської думки щодо певного питання через оприлюднення у засобах масової інформації соціологічних опитувань, проведення «круглих столів» та публічних дискусій за участі ЗМІ.
4. Попереднє переконання у правильності рішення. Політичні рішення та їх ефективність часто безпосередньо залежать від громадської думки. Нерідко політичні опоненти не вдаються до переговорів, переносячи діалог до інформаційного простору для з’ясування думки громадськості. Така сама практика існує й у вирішенні питань на міжнародному рівні.
5. Оцінка ефективності рішення. На цьому етапі посилюється роль внутрішніх чинників – експертів та інших осіб, залучених до розроблення, прийняття та аналізу рішення (медіа виступають трибуною для думок експертів).
6. Оновлення, перегляд або скасування рішення. Цей етап також значно залежить від зовнішніх чинників, зокрема від думки, висловленої у ЗМІ
щодо ухваленого рішення. Зрозуміло, що на кожному з етапів якість схва-
люваного рішення значною мірою залежатиме від об’єктивності та неупередженості ЗМІ. Адже навіть випадкове викривлення інформації може
призвести до ланцюгової реакції, потягнувши за собою прийняття недоцільного чи неефективного рішення. Навмисним же спотворенням фактів та інформаційних приводів можна досягти необхідних політичних преференцій та результатів. Тому засоби масової інформації часто стають заручниками політичних ігор, гублячи при цьому свій авторитет, довіру громадян, самих політиків та владних структур. Важливим механізмом впливу засобів масової інформації на прийняття політичного рішення є так зване встановлення порядку денного (agenda settings) – введення та закріплення у свідомості аудиторії певного набору сюжетів та проблем, що
подаються як найважливіші (найпотрібніші) для
суспільства у певний відрізок часу.
Важливим аспектом впливу ЗМІ на управління в державі є транслювання громадської думки та волі. У демократичному суспільстві мас–медіа є зворотним зв’язком, що особливо актуалізується в разі порушення прав та свобод громадян. За їх допомоги відбувається народне «лобіювання», зокрема в Україні через страйки, широко висвітлювані засобами масової інформації.
В Україні модель «влада – ЗМІ» формувалася досить складно і проходила багато нелегких етапів, у цій моделі складові підсистеми здатні реагувати на зміни зовнішнього середовища, при цьому трансформуються самі й модернізують систему в цілому. Цьому чудовою ілюстрацією слугує
«медіабунт» телеканалів «1+1», «Інтер», «УТ–1» за часів президентських виборів 2004 р. Їх журналісти обстоювали і домоглися права на своєчасну,
точну, об'єктивну інформацію. Відбулося саморегулювання, самоочищення журналістської спільноти. Всебічні якісні теоретичні розробки спроможні створювати нові вектори розвитку взаємодії політики, органів державної влади і засобів масової інформації та попереджувати проблеми, що можуть виникнути.
31. Система органів виконавчої влади в Україні.
Органи виконавчої влади в Україні - це система центральних і місцевих, одноособових і колегіальних, органів виконавчої влади загальної та спеціальної компетенції на чолі з Кабінетом Міністрів України, що відповідно до Конституції та законів України забезпечують виконання Конституції України, законів України, указів Президента України, постанов Верховної Ради України в найважливіших сферах суспільного і державного життя України. За сутністю та змістом органи виконавчої влади України відрізняються від інших органів державної влади, передусім законодавчих і судових, саме своїм призначенням, змістом, суб'єктами, формами, способами і засобами здійснення своєї діяльності. Об'єктами діяльності, впливу органів державної виконавчої влади в Україні є, насамперед, політична, господарська, соціальна, культурна (духовна) та інші найбільш важливі сфери суспільного життя. За суб'єктами діяльності органи виконавчої влади України представлені системою органів державної влади України у складі: 1) Кабінету Міністрів України; 2) міністерств та інших центральних органів виконавчої влади; 3) місцевими органами виконавчої влади (обласні, районні адміністрації. Київська та Севастопольська міські державні адміністрації. Рада міністрів АРК, а також територіальні органи міністерств та інших центральних органів виконавчої влади).
За формою діяльності органи виконавчої влади України, як правило, є єдиноначальними. Тобто органи виконавчої влади очолюються керівником, який самостійно організовує та несе відповідальність за його діяльність.
За способами діяльності органи виконавчої влади в Україні здійснюють систему функцій: управлінську, виконавчу, бюджетно-фінансову, матеріально-технічну, контрольну, правоохоронну діяльність тощо.
Здійснюючи свої функції, органи виконавчої влади діють від імені держави, для чого їх наділено державно-владними повноваженнями. Вони не тільки реалізують нормативні положення Конституції, законів України, указів Президента України, постанов Верховної Ради України, але й самі мають право видавати нормативно-правові акти, зокрема постанови І розпорядження Кабінету Міністрів України, які є обов'язковими для виконання іншими органами виконавчої влади, і вживають заходи щодо забезпечення реалізації вимог цих актів.
Діяльність органів виконавчої влади ґрунтується на певних принципах - керівних засадах їх організації та діяльності. На жаль. Конституція України не визначила цих принципів, а відсутність на сьогодні закону України про міністерства та інші центральні органи виконавчої влади переводить проблему принципів організації та діяльності органів виконавчої влади в теоретичну площину. Щоправда проект Закону України "Про міністерства та центральні органи виконавчої влади" розроблено Міністерством юстиції України і в установленому порядку передано до Кабінету Міністрів України як суб'єкта законодавчої ініціативи. Загальними принципами організації та діяльності органів виконавчої влади в Україні є принципи демократії, верховенства права, поваги до прав і свобод, честі та гідності людини І громадянина, єдиноначальності та колегіальності, гласності, громадського контролю, компетентності, територіальності та ін.
Органи виконавчої влади знаходяться на бюджетному фінансуванні і є юридичними особами, тобто мають цивільну правоздатність. Діючи у межах своєї компетенції, вони користуються відносною юридичною самостійністю. їх взаємодія із законодавчими (представницькими) і судовими органами здійснюється у різноманітних організаційних формах таких, як представництво, погоджувальні комісії, взаємоінформація тощо. Органи виконавчої влади мають особливий склад (комплектацію). Вони, здебільшого, складаються з державних службовців, між якими розподіл посадових обов'язків закріплюється нормативними актами, а кожен з держслужбовців має відповідати встановленим вимогам щодо рівня професійної підготовки, стажу і досвіду роботи тощо. Державні службовці обіймають посади і виконують свої функції відповідно до законодавства про державну службу.
34. Охарактеризуйте роль Президента України у здійсненні виконавчої влади.
Глава держави - Президент України. Інститут президентства в Україні було введено Законом України від 5.07.1991 року "Про заснування поста Президента України і внесення змін і доповнень до Конституції України".
Такий правовий статус Президента України зумовлений його повноваженнями щодо кожної з гілок влади. Взаємовідносини з виконавчою гілкою влади визначаються статтями 106, 112, 113, 114, 115, 116, 118 та іншими Конституції України. Так, Президент України призначає за поданням Прем'єр-міністра України членів Кабінету Міністрів, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій і припиняє їх повноваження на цих посадах (статті 106, 114, 118); у разі дострокового припинення повноважень Президента згідно зі статтями 108, 109, 110, 111 Конституції його обов'язки покладаються на Прем'єр-міністра України (ст. 112); Кабінет Міністрів відповідальний перед Президентом і забезпечує виконання його актів (статті 113, 116); Кабінет Міністрів складає повноваження перед новообраним Президентом України (ст. 115). Конституція передбачає процедуру контрасигнації (від лат. contra — проти і sign — підписую) стосовно актів Президента, виданих у межах повноважень, передбачених пунктами 3, 4, 5, 8, 10, 14, 17, 18, 21, 22, 23, 24 ст. 106. Такі акти скріплюються підписами Прем'єр-міністра України і міністра, відповідального за акт та його виконання.
Найбільшим обсягом повноважень Президент України наділений у сфері виконавчої влади, їх можна поділити на три групи: а) формування структур виконавчої влади; б) визначення змісту діяльності структур виконавчої влади; в) забезпечення законності у-сфері державного управління.
У межах повноважень щодо формування структур виконавчої влади Президент України відповідно до п. 16 ст. 106 Конституції України утворює, реорганізовує та ліквідовує за поданням Прем'єр-міністра України міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, діючи в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади.
Повноваження щодо визначення змісту діяльності структур виконавчої влади реалізуються Президентом України шляхом:
а) звернення із щорічними і позачерговими посланнями до Верховної Ради України щодо внутрішнього і зовнішнього становища України. Звернення Президента України із посланнями до Верховної Ради України передбачено п. 2 ст. 106 Конституції України;
б) проведення кадрової політики. Так, Президент України:
• призначає та звільняє глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях; приймає вірчі та відкличні грамоти дипломатичних представників іноземних держав;
• призначає за згодою Верховної Ради України Прем'єр-міністра України; припиняє повноваження Прем'єр-міністра України та приймає рішення щодо його відставки;
•призначає за поданням Прем'єр-міністра України членів Кабінету Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій та припиняє їхні повноваження на цих посадах;
•призначає половину складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення;
•призначає на посади та звільняє з посад за згодою Верховної Ради України Голову Антимонопольного комітету України, Голову Фонду державного майна України, Голову Державного комітету телебачення і радіомовлення України;
•призначає на посади та звільняє з посад вище командування Збройних Сил України, інших військових формувань;
в) безпосереднього керівництва Радою національної безпеки і оборони України відповідно до п. 18 ст. 106 Конституції України, яка є координаційним органом з питань національної безпеки і оборони при Президентові України і має право приймати рішення, обов'язкові для виконання органами виконавчої влади;
г) укладання міжнародних договорів України, що згідно зі ст. 9 Конституції України є частиною національного законодавства України і обов'язкові до виконання органами виконавчої влади;
д)видання указів і розпоряджень, які є обов'язковими до виконання на території України.
35. Роль та місце Адміністрації Президента України в системі державної влади.
Адміністрація Президента України (далі - Адміністрація) є постійно діючим органом, що утворюється Президентом України відповідно до пункту 28 статті 106 Конституції України для здійснення його повноважень і діє відповідно до Указу Президента України № 504/2010 від 2 квітня 2010 р.
Основним завданням Адміністрації є забезпечення виконання Президентом України його конституційних обов'язків та повноважень на засадах відкритості, гласності та прозорості.
Для виконання основного завдання Адміністрацію здійснює організаційне, правове, консультативне, інформаційне, експертно-аналітичне, матеріально-технічне та інші види забезпечення ефективної реалізації Президентом України визначених Конституцією України повноважень Глави держави.
Адміністрацію координує роботу з підготовки, розстановки, підвищення кваліфікації та оцінки кадрів центральних та місцевих органів державної влади, які призначаються та звільняються Президентом України.
Адміністрацію у процесі виконання покладених на нього завдань відстоює позиції Президента України у взаємодії з Верховною Радою України, Кабінетом Міністрів України, Конституційним Судом України, правоохоронними, іншими державними органами, органами місцевого самоврядування, а також підприємствами, установами, організаціями.
До складу Адміністрації входять:
глава Адміністрації Президента України; два перші заступники глави Адміністрації Президента України, в тому числі перший заступник Глави Адміністрації Президента України
Представник Президента України у Конституційному суді України; сім заступників глави Адміністрації Президента України, в тому числі заступник глави Адміністрації Президента України
керівник Головного управління з питань судової реформи та судоустрою, заступник глави Адміністрації Президента України
керівник Головного управління Державного протоколу та церемоніалу, заступник глави Адміністрації Президента України
керівник Головного управління з питань регіональної та кадрової політики, заступник глави Адміністрації Президента України
керівник Головного управління документального забезпечення; прес-секретар Президента України; радники Президента України; прес-служба, головні управління, управління, режимно-секретний відділ, які є самостійними структурними підрозділами Адміністрації.
36. Роль і місце Конституційного Суду України у системі стримувань і противаг.
Суб'єктами системи стримувань і противаг за Конституцією України є Верховна Рада, Президент, Кабінет Міністрів, Конституційний Суд і Верховний Суд. Дана система виражається насамперед через повноваження цих органів.
У Конституції України передбачені такі інститути системи «стримувань і противаг»:
-право «вето» Президента на законопроект, прийнятий Верховною Радою;
-імпічмент Президента з боку Верховної Ради, що призводить до його усунення з поста;
-прийняття Верховною Радою резолюції недовіри Кабінету Міністрів, яка має наслідком його відставку;
-участь Верховної Ради у формуванні Конституційного Суду;
-контроль Конституційного Суду за відповідністю Конституції законів та інших правових актів Верховної Ради, Президента, Кабінету Міністрів, Верховної Ради Автономної Республіки Крим;
-парламентський контроль Уповноваженим Верховної Ради з прав людини (омбудсманом) за дотриманням конституційних прав і свобод людини та ін.
У системі стримувань і противаг судова влада характеризується юридичною можливістю впливати на рішення та дії законодавчої та виконавчої гілок влади, "урівноважувати" їх, впливати на поведінку людей, соціальні процеси [6, с. 72].
Отже, роль Конституційного Суду України у системі стримувань і противаг визначається:повноваженнями органів влади (суб’єктів системи стримувань і противаг) щодо Конституційного Суду України, повноваженнями самого Конституційного Суду України та правом суб’єктів системи стримувань і противаг на конституційне подання.
Закріплена в основному законі, система стримувань і противаг покликана запобігати небезпеці встановлення необмеженої влади однією з гілок влади та створювати механізм співпраці та взаємодії вищих органів державної влади. Втім, дієвість системи проявляється саме в політичному аспекті – фактичному результаті розвитку політичної системи та реальній взаємодії вищих органів державної влади між собою.
37. Основні повноваження Кабінету Міністрів України.
Відповідно до Конституції України, Кабінет Міністрів забезпечує суверенітет та економічну незалежність України, внутрішню та зовнішню політику держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента; розробляє і здійснює загальнонаціональні (загальнодержавні) програми економічного, науково-технічного розвитку держави; управляє об'єктами державної власності; розробляє проект Державного бюджету і забезпечує його виконання (після затвердження Державного бюджету України), подає Верховній Раді звіт про його виконання; здійснює заходи, спрямовані на забезпечення обороноздатності України, національної безпеки держави, безпеки громадського порядку, а також заходи боротьби зі злочинністю; організовує митну справу, забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності України, проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики, а також політики у сфері соціального захисту населення, освіти, науки й культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування; вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини та громадянина. На Кабінет Міністрів України покладено також обов'язок спрямовувати і координувати роботу міністерств, інших органів виконавчої влади (ст. 116 Конституції України). Кабінет Міністрів України виконує інші функції, визначені Конституцією та закономУкраїни.
38. Обласні та районні державні адміністрації, їх статус та повноваження.
Законами України передбачено виконання повноважень обласних та районних рад притаманних особисто радам, а також певних повноважень, які ради делегують місцевим державним адміністраціям.
На пленарних засіданнях районной обласної ради вирішуються такі питання:
• обрання голови ради, заступника голови ради;
• утворення та ліквідація постійних та інших комісій ради, зміни їх складу, обрання голів комісії, утворення президії ради;
• затвердження за пропозицією голови ради структури виконавчого апарату ради, витрат на утримання ради та її виконавчого апарату.
На пленарних засіданнях ради відбувається:
• затвердження рішень щодо організації проведення всеукраїнських референдумів та виборів органів державної влади і місцевого самоврядування;
• прийняття рішень щодо об'єднання в асоціації та інших форм добровільних об'єднань органів місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад;
• затвердження програм соціально-економічного та культурного розвитку відповідно району, області, цільових програм, а також районних, обласних бюджетів;
• розподіл переданих з державного бюджету коштів у вигляді дотацій, субвенцій, відповідно між районними бюджетами, місцевими бюджетами міст обласного значення, сіл, селищ, міст районного значення;
• вирішення питань про продаж, передачу в оренду або під заставу об'єктів комунальної власності, які забезпечують спільні потреби територіальних громад і перебувають в управлінні районних, обласних рад;
• вирішення питань щодо управління об'єктами спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст, що перебувають в управлінні районних і обласних рад;
• вирішення питань щодо регулювання земельних відносин;
• надання дозволу на спеціальне використання природних ресурсів відповідно районного, обласного значення;
• встановлення правил користування водозабірними спорудами, призначеними для задоволення питних, побутових та інших потреб населення, зон санітарної охорони джерел водопостачання;
• заслуховування звітів голів місцевих державних адміністрацій, керівників управлінь, відділів та інших структурних підрозділів місцевих державних адміністрацій про виконання програм соціально-економічного та культурного розвитку, бюджету, а також про здійснення місцевими державними адміністраціями делегованих їм радою повноважень;
• прийняття рішень стосовно адміністративно-територіального устрою та інших питань, виходячи із спільних інтересів територіальних громад.
Районна, обласна рада делегує відповідним місцевим державним адміністраціям такі повноваження:
• розробку проектів програм соціально-економічного та культурного розвитку відповідного району, області, цільових програм, а також програм національно-культурного розвитку національних меншин;
• забезпечення збалансованого економічного і соціального розвитку відповідної території, ефективного використання природних, трудових і фінансових ресурсів;
• сприяння інвестиційній діяльності на території району, області;
• об'єднання на договірних засадах коштів підприємств, установ та організацій, розташованих на відповідній території, і населення, а також бюджетних коштів на будівництво, ремонт та утримання об'єктів соціальної і виробничої інфраструктури, шляхів сполучення місцевого значення та на заходи щодо охорони навколишнього природного середовища;
• залучення підприємств, установ та організацій, які не належать до комунальної власності, до участі в обслуговуванні населення відповідної території;
• організація охорони, використання пам'яток історії та культури, архітектури і містобудування, паркових комплексів, природних заповідників місцевого значення;
• забезпечення розвитку науки, освіти охорони здоров'я, культури, фізичної культури і спорту, туризму, відродження осередків народної творчості, художніх промислів і ремесел, роботі творчих спілок, національно-культурних товариств, асоціацій, інших громадських організацій;
• ліквідація наслідків екологічних катастроф, стихійного лиха, епідемій, епізоотій, інших надзвичайних ситуацій, залучення до виконання цих робіт підприємств, установ, організацій, населення;
• здійснення контролю за використанням коштів, шо надходять у порядку відшкодування втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, пов'язаних із вилученням земельних ділянок;
• прийняття рішень про заборону використання окремих природних ресурсів загального користування;
• затвердження для підприємств, установ та організацій, розташованих на відповідній території, лімітів викидів і скидів забруднюючих речовин у довкілля та лімітів розміщення відходів;
• погодження з відповідними сільськими, селищними, міськими радами питань щодо розподілу коштів за використання природних ресурсів, які надходять до фондів охорони навколишнього природного середовища.
39. Структура місцевих державних адміністрацій та порядок їх формування.
Центральні органи виконавчої влади (практично всі без винятку) формують систему своїх регіональних агентів. Деякі з них "зібрані під дахом" МДА. Вони одночасно є і структурними підрозділами МДА (її управління, відділи), і регіональними представництвами центральної влади. Відповідно до цього ці структури є структурами подвійного підпорядкування. їх примірний перелік затверджується відповідною постановою КМУ. Так, постановою КМУ від 22.07.1999 р. Встановлено примірний перелік управлінь, відділів, інших структурних підрозділів Київської державної адміністрації. До них зокрема віднесено:
Головне управління економіки;
Головне управління промисловості;
Головне управління майном;
Головне управління містобудування і архітектури;
Головне управління соціального захисту;
Головне управління житлового забезпечення;
Головне управління освіти;
Головне управління охорони здоров'я;
Головне управління культури;
Головне управління житлового господарства;
Управління енергетики;
Управління зовнішніх економічних зв'язків;
Управління торгівлі та побутового обслуговування населення;
Фінансове управління;
Комітет транспорту та зв'язку;
Управління з питань оборонної та мобілізаційної роботи;
Управління капітального будівництва;
Управління з питань підприємництва;
Управління з питань цінової політики;
Управління у справах преси і інформації;
Управління у справах національностей і міграції;
Управління у справах релігії;
Управління з питань внутрішньої політики;
Управління з питань готельного господарства, туризму та екскурсій;
Управління ритуальних послуг;
Управління справами;
Управління праці і зайнятості населення;
Управління з питань охорони пам'яток історії, культури та історичного середовища;
Управління у справах сім'ї та молоді;
Управління з питань фізичної культури та спорту;
Управління державної ветеринарної медицини;
Служба справ неповнолітніх;
Управління питань надзвичайних ситуацій;
Штаб цивільної оборони;
Управління у справах захисту населення від наслідків аварії на ЧАЕС;
Валютно-експертне управління;
Відділ з питань охорони праці;
Інспекція державного технічного нагляду;
Державний архів.
Організація і порядок діяльності МДА будується до відповідності повноважень їх посадових осіб.
1. Голови МДА очолюють відповідну МДА. Вони представляють її у відносинах з іншими державними органами, органами місцевого самоврядування, політичними партіями, громадськими організаціями тощо. До їх компетенції входить укладання та розрив контрактів з керівниками підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління відповідної МДА.
Голови МДА є розпорядниками бюджетних коштів в межах затверджених бюджетів, використовуючи їх лише за цільовим призначенням. Вони можуть утворювати консультативні, дорадчі органи для сприяння здійсненню повноважень МДА.
Голови МДА у випадках, передбачених законом, можуть порушувати питання про призначення Верховною Радою України позачергових виборів до органів місцевого самоврядування. Голови МДА видають розпорядження одноособово і несуть відповідальність за них.
Проекти розпоряджень нормативно-правового характеру погоджуються з керівниками відповідних структурних підрозділів МДА. Нормативно-правові акти МДА підлягають державній реєстрації у відповідних органах юстиції в установленому органом порядку і набирають чинності з моменту їх реєстрації, якщо самими актами не встановлений пізніший термін введення їх в дію.
Нормативно-правові акти МДА, які стосуються прав та обов'язків громадян або мають загальний характер, підлягають оприлюдненню і набирають чинності з моменту їх оприлюднення, якщо самими актами не встановлено пізніший термін введення їх У дію Акти МДА ненормативного характеру, прийняті в межах їх повноважень, набирають чинності з моменту їх прийняття, якщо самими актами не встановлений пізніший термін введення їх в дію.
2. Управління, відділи, інші структурні підрозділи МДА підзвітні і підконтрольні головам відповідних МДА, а також органам виконавчої влади вищого рівня. Управління, відділи, інші структурні підрозділи районної ДА підзвітні і підконтрольні відповідним структурним одиницям обласної ДА.
3. Для правового, організаційного, матеріально-технічного та іншого забезпечення діяльності МДА, підготовки аналітичних, інформаційних матеріалів та ін. Головою МДА утворюється апарат МДА в межах виділених бюджетних коштів. Апарат МДА очолює керівник, який призначається головою МДА. Голова МДА затверджує положення та визначає структуру апарату, призначає на посади і звільняє з посад керівників та інших працівників структурних підрозділів апарату. Керівники структурних підрозділів апарату за умовами оплати праці прирівнюються до керівників управлінь, відділів та інших структурних підрозділів МДА.
40. Розподіл функцій і повноважень місцевих державних адміністрацій і органів місцевого самоврядування.
Питання про розмежування функцій та повноважень місцевих державних адміністрацій і органів місцевого самоврядування виникають тому, що ці органи часто вступають у конфлікти між собою через різне розуміння межі здійснення ними функцій та повноважень.
Існуюча система правового забезпечення розмежування функцій і повноважень місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування включає різні юридичні інструменти: нормативно-правові, договірні, судові тощо.
1. Першоосновою розмежування функцій і повноважень двох гілок місцевої влади є Конституція, яка служить основним засобом їх нормативно-правового закріплення, отже Конституція і визначає принципові межі функцій і повноважень як місцевих державних адміністрацій, так і органів місцевого самоврядування з метою попередження їх змішування чи незаконного здійснення. Порушення конституційних меж розподілу функцій і повноважень між двома гілками місцевої влади породжує юридичні наслідки, визначені Конституцією і законами
2. Другим основним видом нормативно-правового розмежування функцій і повноважень місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування в Україні є закони. Функції і повноваження місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування базуються на принципах галузевої компетенції, що за певних умов може стати на перешкоді переходу виконавчої влади до функціональних засад управління. Галузеву компетенцію можна поділити на три види:
а) виключну компетенцію місцевих державних адміністрацій (наприклад, державний контроль);
б) суміжну компетенцію, коли місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування наділяються повноваженнями в одній галузі суспільного життя, але мають різні предмети відання. Це більшість повноважень обох гілок місцевої влади, які конче потребують розмежування як на законодавчому рівні, так і в процесі правореалізації;
в) виключну компетенцію органів місцевого самоврядування (рад, частково їх виконавчих органів наприклад, управління комунальною власністю).
3. Акти Президента і Кабінету Міністрів будуть доповнювати окремі положення Закону про місцеві державні адміністрації, пристосовуючи структури місцевих органів виконавчої влади до нових потреб державного управління.
4. Найефективнішим засобом вирішення компетенційних спорів між місцевими державними адміністраціями та органами місцевого самоврядування є судовий розгляд справ з даного приводу. Конституція і законодавство передбачають можливість звернення до суду цих органів з вимогою скасувати незаконні акти один одного.
5. Конституційний Суд має право тлумачити Конституцію та закони України, а з часом може стати важливим джерелом розмежування функцій й повноважень між місцевими державними адміністраціями та органами місцевого самоврядування. Він також здійснює контроль за відповідністю Конституції, актів державної влади: Верховної Ради, Президента, Кабінету Міністрів, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, в тому числі щодо конституційного розмежування функцій і повноважень влади на місцях. Самі місцеві адміністрації чи органи місцевого самоврядування не можуть звертатися до Конституційного Суду з приводу їх компетенційних спорів, але вони можуть до нього направляти свої подання щодо тлумачення компетенційних норм Конституції у разі порушення їх конституційних функцій і повноважень. Конституційний Суд зобов'язаний розглянути ці подання і прийняти відповідний акт тлумачення стосовно конфліктної ситуації.
41. Соціальна природа і сутність функцій органів місцевого самоврядування.
Функції місцевого самоврядування - це визначені Конституцією і законами України основні напрямки і види діяльності місцевого самоврядування в Україні
Функції місцевого самоврядування здійснюються на принципах народовладдя, законності, компетентності, поєднання місцевих і державних інтересів, системності та інших принципів.
Функції місцевого самоврядування є багатоманітними і різняться за своїм призначенням і юридичними властивостями.
У першу чергу, функції місцевого самоврядування поділяються за об'єктами - політичні, економічні, соціальні, культурні (духовні) та інші функції місцевого самоврядування.
Політичні функції місцевого самоврядування, як правило, пов'язані з реалізацією форм безпосередньої демократії на місцях відповідно до Конституції та законів України.
Зокрема, політичні функції місцевого самоврядування передбачають: забезпечення проведення місцевих референдумів та реалізацію їх результатів; забезпечення проведення місцевих виборів та інших форм безпосередньої демократії на місцях; об'єднання в асоціації місцевого самоврядування тощо.
Економічні функції місцевого самоврядування передбачають управління майном, що є у комунальній власності; утворення, реорганізацію та ліквідацію комунальних підприємств, організацій і установ, а також здійснення контролю за їх діяльністю; затвердження бюджетів відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контроль за їх виконанням; встановлення місцевих податків і зборів відповідно до закону; утворення позабюджетних цільових коштів; регулювання земельних відносин; вирішення питань про надання дозволу на спеціальне використання природних ресурсів та Ін.
Важливе значення мають соціальні функції місцевого самоврядування. Це, перш за все, затвердження програм соціально-економічного розвитку відповідних областей і районів та контроль за їх виконанням; затвердження містобудівних програм; управління закладами охорони здоров'я, які належать територіальним громадам; подання соціальної допомоги інвалідам, ветеранам війни та праці, сім'ям загиблих військовослужбовців, а також військовослужбовцям, звільненим у запас або відставку, інвалідам з дитинства, багатодітним сім'ям; вирішення у встановленому законом порядку питань опіки й піклування; здійснення контролю за забезпеченням соціального захисту працівників, зайнятих на роботах із шкідливими умовами праці та ін.
Наступним видом об'єктних функцій місцевого самоврядування є його культурні функції, реалізація яких передбачає: затвердження програм культурного розвитку відповідних областей і районів та контроль за їх виконанням; управління закладами освіти і культури, які належать територіальним громадам: заснування місцевих ЗМІ відповідних місцевих рад; оголошення об'єктів, що мають історичну, культурну або наукову цінність пам'ятками історії або культури; вирішення питань про робочу мову ради відповідно до законодавства про мови; відродження осередків традиційної народної творчості та ін.
Здійснення суб'єктами місцевого самоврядування такої діяльності, як організація територій і об'єктів природно-заповідного фонду місцевого значення; оголошення природних об'єктів, що мають екологічну цінність, пам'ятками природи тощо, дає підстави виділити такий вид їх об'єктних функцій, як екологічні функції місцевого самоврядування. Утім правова природа екологічних функцій місцевого самоврядування потребує додаткового обґрунтування.
Функції місцевого самоврядування також можуть бути класифіковані за суб'єктами місцевого самоврядування, що дає підстави виділити функції територіальних громад; функції місцевих рад; функції виконавчих органів; функції сільських, селищних і міських голів; функції органів самоорганізації населення тощо.
Напрямки і види діяльності місцевого самоврядування також можуть бути класифіковані за способами і засобами їх здійснення (правозастосовча; нормотворча; організаційна, виховна, прогностична та ін.); умовами здійснення - час (постійні, тимчасові) і територія здійснення (відповідно до системи адміністративно-територіального устрою України) тощо.
42. Перспективи розвитку системи управління комунальною власністю.
Встановлення в Україні комунальної власності, як власності корпоративної, недержавної, означає створення таких економічних і фінансових основ місцевого самоврядування, які відповідають потребам ринкової економіки, об'єктивним законам її розвитку.
Щодо фінансових методів управління комунальною власністю, виділяють наступні їх групи:
1)активні (ефективний менеджмент пакетом акцій конкретного акціонерного товариства);
2)пасивні (приватизація, здача майна в оренду; реструктуризація; передача під заставу майна та акцій).
Використовуючи активні методи управління об’єктами комунальної власності, важливо забезпечити інвестиційну привабливість останніх. Це дасть змогу підвищити рівень дохідності та ринкову вартість акцій, що належать громаді та сприятиме зростанню надходжень в місцеві бюджети.
Підвищенню ефективності використання комунальної власності також має сприяти оптимізація структури інвестиційного портфелю територіальних громад шляхом зменшення його обсягу за рахунок належних громадам збиткових та малорентабельних об’єктів комунальної власності та збільшення – за рахунок придбання акцій високодохідних, що мають стратегічне значення підприємств.
З метою сприяння ефективності використання об’єктів комунальної власності місцева влада повинна, зберігаючи за собою механізми опосередкованого впливу на процеси формування об’єктів комунальної власності, використовувати ініціативу та кошти приватних осіб, інших потенційних інвесторів з визначенням розмірів вкладу. І за рахунок сформованих таким чином джерел – фінансувати ряд важливих соціальних об’єктів (інженерні мережі, сквери, парки).
Останнім часом, в досягненні позитивних результатів управління і використання комунальної власності зростає також роль територіальної системи управління, яка дозволяє підпорядкувати результати функціонування об’єктів комунальної власності загальній ідеї їх формування і використання щодо даної території, а також спільно вирішувати соціальні проблеми тощо.
В той же час, незадовільний фінансовий стан значної частини об’єктів комунальної власності в Україні свідчить про невідповідність способів управління цими об’єктами ринковим. Тому існує необхідність подальшого пошуку ефективних способів впливу на фінансові процеси в комунальному секторі.
43. Актуальні питання розвитку місцевого самоврядування в Україні.
Конституцією України затверджено організаційну, фінансову, правову самостійність органів місцевого самоврядування (ст. 140 – 144), відповідно до Європейської Хартії місцевого самоврядування, але на практиці зазначені принципи реалізуються не завжди, що пов’язано з недосконалою нормативно-правовою базою.
На практиці органи місцевого самоврядування стикаються зі значною кількістю проблем через нечіткість законодавчого визначення їх функцій та сфери діяльності. Частина повноважень, якими мають бути наділені органи місцевої влади, зокрема органи місцевого самоврядування, залишається у межах компетенції виключно органів влади національного (центрального рівня). Ті ж повноваження, що належать до компетенції органів місцевої влади (органів місцевого самоврядування та місцевих державних адміністрацій) чітко між ними не розмежовані.
У такій ситуації представники місцевої влади не в змозі чітко визначити сферу своєї компетенції, повноважень та відповідальності. Зрозуміло, що це має свій негативний вплив на розвиток регіонів і покращення системи надання послуг населенню з боку органів місцевої влади. Це впливає і на стан взаємодії та взаєморозуміння з громадськістю, на контроль з боку громадськості за діяльністю органів публічної влади. Якщо для самих представників місцевої влади незрозуміло хто і що повинен виконувати, та за які напрями відповідати, то тим більше це незрозуміло для населення, яке таким чином не в змозі і проконтролювати виконання.
За останні кілька років було розроблено та прийнято низьку документів (Концепція державної регіональної політики України від 25 травня 2001 р., № 341/2001; Програма державної підтримки розвитку місцевого самоврядування в Україні від 30 серпня 2001 р., № 749/2001 тощо), що визначали як необхідність здійснення децентралізації, так і шляхи її досягнення, але остаточне вирішення цієї проблеми має здійснюватися тільки на законодавчому рівні. В країні назріла необхідність внесення відповідних змін до існуючих законів та розробки нових, зокрема тих, що стосуються комунальної власності, місцевих податків і зборів, фінансової та організаційної автономії органів місцевого самоврядування тощо.
Отже, основними проблемними питаннями, що заважають розвитку та зміцненню місцевого самоврядування в Україні є:
відсутність чіткого розподілу функцій та повноважень між органами місцевого самоврядування та органами місцевої виконавчої влади, що має бути забезпечено відповідним законодавством (Закони України “Про місцеве самоврядування в Україні” та “Про місцеві державні адміністрації”);
недостатня можливість самостійності у прийнятті рішень органами місцевого самоврядування. Зокрема, це стосується формування місцевих бюджетів і спрямування їх витрат; можливості створювати додаткові послуги для населення у кількості, що визначатиме сам орган місцевої влади; право органів місцевого самоврядування (за власні кошти та під власну відповідальність) самостійно визначати власну структуру для того, щоб ефективно виконувати свої функції.
Ще однією з важливих проблем сучасного розвитку місцевого самоврядування є нечіткість нормативно-правового визначення його статусу, а саме - чіткої відокремленості від органів державної влади, тобто дійсної самоврядності територіальних громад. Суть місцевого самоврядного управління полягає у реальній можливості місцевого населення вирішувати питання розвитку громад і всіх важливих питань, що належать до компетенції місцевого самоврядування. Більшість з громадян України взагалі вважає, що місцеве самоврядування також відноситься до органів державної влади. Тобто, місцеве населення не знає своїх реальних прав та можливостей впливу на ситуацію в їх регіоні.
44. Проблеми вдосконалення адміністративно-територіального устрою України.
Територіальний поділ України має трирівневий характер. Найвищий рівень поділу охоплює Автономну Республіку Крим, 24 області та 2 міста з особливим статусом (Київ та Севастополь). Другий рівень територіального поділу – це 490 районів та 118 районів в містах. На найнижчому рівні територіального поділу знаходяться майже 30 тисяч місцевостей різного статусу, в тому числі 458 міст.
Однак, існуючий АТУ України характеризується рядом проблем, серед яких головними виділимо такі:
1. Невпорядкованість АТУ України. Базові адміністративно територіальні одиниці (села, селища, міста) можуть належати до різних видів ієрархії.
2. Надмірна подрібненість адміністративно-територіальних одиниць. В Україні нараховується більше 12000 АТО, до складу яких входить приблизно 11000 сільських і селищних рад.
3. Значне зростання чисельності органів управління. З 2002 по 2011 рік кількість посадових осіб місцевого самоврядування зросла із 67660 до 99204 осіб, або на 32%. У всіх органах виконавчої влади в 2012 р. порівняно з 1992 р. чисельність працівників збільшилась у 4,6 разу ( до 293179 осіб).
4. Наявність великої диспропорційності між АТО одного рівня. В Україні відбувається наростання територіальних відмінностей у рівнях соціально-економічного розвитку і в умовах життя людей.
5. Відсутність достатнього фінансового забезпечення територіальних громад. Дотація фінансового вирівнювання надається понад 90 % всіх бюджетів України.
Наслідками перелічених проблем виступають розпорошення бюджетних ресурсів, дублювання владних повноважень, зростання відмінностей у рівні життя залежно від території. Таким чином, пропонуємо наступні напрями вдосконалення АТУ України:
1. Запровадження упорядкованої трирівневої системи АТУ України. До третього рівня територіального поділу повинні належати області (регіони), до другого – райони, до третього – громади. Громада утворюється за умови, якщо в її межах проживає, як правило, не менш, як 5000 жителів з урахуванням доступності адміністративного центру громади для жителів поселень та поселенських утворень, розташованих у її межах [4].
2. Розширення повноважень органів місцевого самоврядування. У контексті реалізації цього напряму необхідно утворити виконавчі органи обласних і районних рад. Обл- і райдержадміністрацій мають виконувати тільки контрольно-наглядові функції.
3. Створення фінансово самодостатніх територіальних громад. Необхідною умовою фінансової самостійності територіального самоврядування є належні фінансові ресурси. Наприклад, в Польщі фінансова автономія територіальних громад забезпечується окремим законом про фінансування територіального самоврядування, який окреслює джерела фінансування та вирівнюючі механізми для забезпечення фінансової автономії бюджетів гмін, повітів та воєводств.
Отже, реформування АТУ України є необхідною складовою підвищення ефективності державного управління, розвитку місцевого самоврядування, покращення функціонування бюджетної системи. Головними напрямами подальшого вдосконалення територіального устрою повинні стати запровадження упорядкованої трирівневої системи АТУ України, розширення повноважень органів місцевого самоврядування, створення фінансово самодостатніх територіальних громад.
45. Особливості реформування публічної адміністрації в Україні.
Відповідно до ст. 113 Конституції України Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Кабінет Міністрів України як уряд очолює систему органів виконавчої влади, спрямовує і координує діяльність міністерств та інших органів виконавчої влади. Згідно ж з концепцією адміністративної реформи метою реформування Кабінету Міністрів України є забезпечення максимально повного й точного втілення в життя конституційного статусу Кабінету Міністрів як вищого органу в системі органів виконавчої влади України. Згідно з цим Кабінет Міністрів повинен стати центром публічного управління, ефективність роботи якого ґрунтується на підтримці Парламенту та Президента України.
Основою ж реформування уряду має бути законодавче визначення таких основоположних напрямів його діяльності, як:
вироблення стратегічного курсу виконавчої влади щодо здійснення внутрішньої та зовнішньої політики держави;
розроблення проектів законодавчих актів та підзаконної нормативно-правової бази на виконання Конституції і законів України, актів Президента України тощо.
Апарат Кабінету Міністрів має здійснювати такі функції:
а) допомагає Прем'єр-міністру та віце-прем'єр-міністрам в організації роботи уряду;
б) інформує відповідні міністерства про документи, які подаються до Кабінету Міністрів;
в) забезпечує документування рішень Кабінету Міністрів, здійснює контроль виконання рішень Кабінету Міністрів;
г) надає експертні висновки Прем'єр-міністрові та віце-прем'єр-міністрам з питань галузевої політики;
ґ) забезпечує правову експертизу проектів рішень Кабінету Міністрів та інших актів законодавства.
Проте зараз ще більша увага прикута до Закону України "Про центральні органи виконавчої влади", прийнятого від 17 березня 2011 р. Його прийняття, без перебільшення, серйозний крок уперед, навіть якщо виходити за межі завдань реформи системи центральних органів виконавчої влади. Адже йдеться про ліквідацію дуже серйозної законодавчої прогалини, яка дозволила побудувати зрозумілу й ефективну систему органів виконавчої влади.
Таким чином, вирішується декілька проблем. Насамперед, йдеться про розмежування політичних та адміністративних посад у системі міністерства та впровадження такої необхідної стабільності у його роботі, оскільки заступник міністра - керівник апарату, на відміну від інших заступників міністра, що є політиками, буде державним службовцем і не підлягатиме звільненню внаслідок припинення повноважень міністра.
Закон не передбачає можливості втручання міністра у здійснення діяльності центральним органом виконавчої влади. До тих пір, поки центральний орган виконавчої влади діє на підставі закону. В іншому разі міністр уповноважений порушувати перед Кабінетом Міністрів України питання щодо скасування актів центрального органу виконавчої влади, може доручити керівнику центрального органу виконавчої влади скасувати акти його територіальних органів (а в разі відмови скасувати їх самостійно), порушує перед Президентом України питання щодо притягнення до дисциплінарної відповідальності керівника центрального органу виконавчої влади та його заступників тощо.
Реформування публічного управління відповідно до закону дає змогу перетворити систему центральних органів виконавчої влади на керований механізм з чітким розподілом повноважень та відповідальності, оптимізований за змістом та переліком державних функцій, кількістю державних службовців і зорієнтований на задоволення потреб суспільства, підвищити ефективність та суттєво зменшити використання коштів публічного бюджету на утримання публічного апарату.
46. Міжнародні стандарти державного управління.
Щодо «європейських стандартів», то Мін’юст цілком обґрунтовано звертає увагу на деякі висновки та рекомендації Парламентської Асамблеї Ради Європи (далі – ПАРЄ), у яких наголошується на необхідності підпорядкування українських пенітенціарних установ міністерству юстиції [5-9]. Якщо брати за основу ці документи, то, безумовно, все вказує на необхідність відомчого підпорядкування вітчизняних пенітенціарних установ саме Міністерству юстиції. Проте, проглянувши Європейські пенітенціарні правила, важко знайти пряму вказівку, що «європейські стандарти» полягають у підпорядкуванні пенітенціарних установ міністерствам юстиції. Ст.71 Правил містить лише перелік винятків, який прямо вказує на те, яким відомствам в’язниці підпорядковані бути не можуть. Зазначається, що «за пенітенціарні установи повинні відповідати органи державного управління, які не підпорядковані:
військовому відомству;
відомству поліції;
відомству кримінального переслідування» [10].
Призначення Європейських пенітенціарних правил полягає у тому, щоб стимулювати органи державного управління пенітенціарними системами розробляти та впроваджувати відповідні політики та сучасні стилі менеджменту. Правила не являють собою певний формальний зразок [11]. Вони не мають обов’язкової сили у міжнародному праві, хоч вони і є загальновизнаним кодексом діяльності з питань управління в’язницями та поводження із ув’язненими [12]. Тому дотримання європейських стандартів Україною не означає копіювання певної організаційної структури, а створення, серед всього іншого, найбільш оптимальних умов для ресоціалізації засуджених та, як наслідок, убезпечення суспільства.
Необхідно згадати також і доповідь Ради Європи «Оцінка в’язничної системи України» (1996) [13]. У цьому документі містяться положення, які ДДУПВП небезпідставно використовує як аргументи на свою користь. Пункт 5.15 доповіді зобов’язував український уряд «припинити всі організаційні та оперативні зв'язки з військовими та міліцією і приділяти першочергову увагу необхідності створення пенітенціарної служби як автономної соціальної організації». Саме це, здається, і було реалізовано в Україні. Зі створенням ДДУПВП була створена автономна організація та припинені організаційні та оперативні зв’язки з військовими та міліцією.
У пояснювальній записці до законопроекту, представленого Мін’юстом, зазначається, що прийняття зазначеного закону стане наступним кроком у напрямку виконання зобов’язань України перед Радою Європи та дозволить Міністерству юстиції реалізувати заходи, спрямовані на подальше реформування системи виконання покарань з метою забезпечення дотримання прав людини, приведення умов тримання засуджених та ув’язнених до європейських норм і стандартів.
У зв’язку з тим, що Україна та інші держави Центрально-Східної Європи визначили європейську інтеграцію як ключовий вектор зовнішньої політики, Європейською Радою були сформульовані Копенгагенські критерії (1993 р.) як умови членства в ЄС для країн Центральної та Східної Європи. До них належать: політичний критерій, який вимагає стабільності інституцій, які мають забезпечити демократію, верховенство закону, права людини, включаючи захист національних меншин; економічний критерій - вимагає наявності функціонуючої ринкової економіки, здатної конкурувати та витримувати тиск ринкових сил на внутрішньому ринку ЄС; «членський» критерій» передбачає здатність у повному обсязі скористатися правами та виконати зобов’язання, які походять з права ЄС і пов’язані із членством у Співтоваристві (інакше кажучи, вжити заходів для адаптації, імплементації, застосування та дотримання країною-кандидатом встановлених правових норм).
Сучасне державне управління розвинених країн світу базується на засадах доброчесного управління, запропонованого ще в 1997 р. у документах Програми розвитку ООН. У такому управлінні закладено відповідь щодо цілей демократизації державного управління, якими визначено ефективність (досягнення цілей у встановлений термін і з мінімальними витратами суспільних ресурсів) та демократпчність, а основними напрямами та принципами їх досягнення є: поділ влади, народовладдя, виборність і змінюваність вищих посадових осіб, підзвітність інститутів виконавчої влади, верховенство закону, політичний плюралізм, інклюзивність (участь), транспарентність (прозорість), партисипативність (залучення громадян та організацій до процесу планування та прийня^я рішень органами влади та управління), незалежність засобів масової інформації. Відтак першою складовою місії державного управління у процесах демократизації країни є приведення його функціонування відповідно до цілей, напрямів і завдань демократпчного врядування.
Таким чином, наближення вітчизняної системи державної влади і управління до міжнародних стандартів демократичного врядування означає здійснення якісних і кількісних змін у державному управлінні за принципами верховенства права; демократичного розвитку підтримки фундаментальних адміністративних цінностей (відкритості, прозорості, надійності), вимагає імплементації в політико-правових та юридичних державотворчих документах основних цінностей міжнародного демократичного врядування
47. Основні підходи до формування оцінки ефективності державного управління.
В умовах проведення в Україні державно-правової реформи, особливої актуальності набуває проблема підвищення ефективності державного механізму та окремих його елементів, зокрема системи органів державного управління. Наукове забезпечення реформи передбачає проведення теоретичних досліджень щодо переосмислення поняття "ефективність управління", визначення критеріїв оцінки та шляхів підвищення ефективності у процесі реформ.
При аналізі поняття ефективності доцільно використати розробки економічної науки, в якій його розглянуто найбільш повно та всебічно. Економічна ефективність — це отримання максимуму можливих благ від наявних ресурсів. Для цього постійно мають зіставлятися блага і витрати, тобто обов’язковою умовою ефективності раціональна поведінка, яка полягає в прагненні до максимального прибутку (результату) за мінімальних витрат [1, с. 62]. Економічна ефективність здебільшого може бути зведена до фінансових показників. Так само проблема ефективності роботи органів управління в багатьох випадках зводиться до ефективності праці службовців апарату, зміни їх чисельності, якості, затрат часу, а метою науки управління, виходячи з цього, вважають досягнення економічної і технічної ефективності за допомогою наукового спостереження і аналізу.
Визначальними критеріями ефективності системи державного управління, а отже і системи органів управління як її підсистеми, виступають критерії групи комплексної соціальної ефективності, що відображає стан та реальну роль указаної системи в суспільній життєдіяльності. Ці критерії є узагальнюючими, характеризують активність керуючої та керованої підсистем в органічній єдності. Акцент у них робиться на встановлення залежності між системою держаного управління та рівнем і якістю вирішення головних проблем розвитку суспільства. Як інтегрований критерій ефективності державного управління може розглядатися соціальний ефект як сукупний і загальний позитивний результат, що отримує суспільство і при виробництві, так і при споживанні матеріальних, соціальних і духовних благ. В. Бабків зазначає, що нашій суспільній науці, в тому числі правознавству, незважаючи на проголошення Української держави соціальною, бракує розробки її концепції, усвідомлення значення в гуманізації суспільства, забезпеченні людського виміру політики і права [5, с. 3]. Соціальний ефект виникає завдяки раціональній організації суб’єктів управління (насамперед підсистеми державних органів), оптимальному функціонуванню керованих об’єктів, відповідність діяльності суб’єктів і об’єктів потребам, інтересам та закономірностям суспільства. Обов’язковою ознакою соціального ефекту також виступає його прогресивність, стійкість, здатність бути джерелом та засобом подальшого розвитку. З огляду на це не повинні розглядатися як соціально ефективні короткочасні, тимчасові досягнення, в тому числі в галузі економіки, що досягнуті завдяки збігу обставин, витраченню неадекватних досягнутому результату ресурсів. Саме виходячи з цього, автор запропонував внести до поняття управлінської ефективності як її складовий елемент фактори внутрішнього і зовнішнього середовища. Соціальний ефект має відображати співвідношення сукупних витрат ресурсів та управлінської енергії на певну діяльність та управління нею з об’єктивним результатом, що був отриманий і реалізований в суспільстві, забезпечуючи розвиток останнього.
Наступна група критеріїв може бути позначена як критерії спеціальної соціальної ефективності державного управління. Критерії ці висвітлюють організацію та функціонування безпосередньо державно-управляючої підсистеми (сукупності державних органів, що здійснюють управління). Розглядаючи критерії спеціальної соціальної ефективності державного управління, що відображають рівень організації та функціонування управляючої підсистеми як цілісності, ми маємо віднести до них доцільність, витрати часу на вирішення управлінських питань та здійснення управлінських операцій, стиль функціонування державно-управляючої підсистеми, її підструктур та ланок, витрати на утримання і забезпечення функціонування державно-управляючої підсистеми, складність організації і діяльності державно-управляючої підсистеми.
Так, наприклад, сукупні (економічні, технічні, кадрові та інші) витрати на утримання і забезпечення функціонування державно-управляючої підсистеми. Ключовим елементом цього критерію є фінансові витрати. В правовій літературі зазначається, що фінанси — це головний носій інформації в механізмі державного управління, найбільш важливий та очевидний критерій ефективності його функціонування [6, с. 90]. Аналізу цього критерію ефективності присвячено значну кількість як наукових праць, так і нормативно-правових актів. Так, у Постанові Верховної Ради України "Про стан стан реалізації адміністративної реформи стосовно вдосконалення діяльності органів виконавчої влади" зазначається, що питома вага видатків на утримання органів виконавчої влади збільшилася з 1,5 % в 1996 році до 3,8 % в 1999 р., при цьому середня зарплата працівників цих органів становила у 1999 р. лише 206 грн. Зросла чисельність фінансових і фіскальних органів у загальному обсязі органів державного управління, питома вага яких збільшилась за 1999 р. з 43,6 % до 53 % [7]. Аналіз змін обсягу видатків державного бюджету на утримання органів державного управління в загальному обсязі видатків державного бюджету України показує, що питома вага затвердженого обсягу управлінських видатків постійно зростає [8, с. 51]. Слід наголосити, що хоча проблема ця є найактуальнішою, оцінка ефективності державного управління або системи органів державного управління лише за цим критерієм є принципово помилковим баченням суті проблеми, адже обмежуючись кількісними показниками при аналізі витрат, окремі аналітики не враховують соціальні результати діяльності суб’єктів управління, складність процесів управління та інші чинники, що впливають на ефективність витрат. Питання тут скоріш перебуває у площині неадекватності витрат на державне управління фінансово-економічному стану держави та соціальному ефекту, що досягається. Логічним висновком цього є недоречність зведення змісту процесу раціоналізації (або реформи) державного управління лише до кількісних параметрів (скорочення, зменшення, звуження), оскільки це є вторинні процеси.
48. Проблеми подолання дуалізму виконавчої влади на місцевому рівні.
Дуалізм виконавчої влади, закріплений на конституційному рівні, вважається ключовою характеристикою змішаної республіки (раціоналізованого парламентаризму), яка принципово відрізняє її від класичної парламентарної республіканської форми правління [1]. Згаданий дуалізм відображає наявність двох керівних центрів у сфері виконавчої влади – власне кабінету міністрів і глави держави, функціонально поєднаних між собою. Відношення цих суб’єктів до виконавчої влади не однакове: якщо уряд входить до неї як вища ланка в системі органів виконавчої влади, то президент є складовою виконавчої влади функціонально – через певний обсяг конституційних повноважень в урядовій сфері.
Сумісна компетенція глави держави й уряду у виконавчій сфері відображає намагання розробників концепції раціоналізованого парламентаризму поєднати кращі риси президентської та парламентарної форм правління в організації виконавчої влади – високу функціональну ефективність уряду завдяки залученню до його формування та координації поточної урядової політики глави держави та наявності достатньо самостійного у своїх рішеннях і діях прем’єра – представника парламентської більшості. Атрибутом раціоналізованого парламентаризму є також парламентська відповідальність уряду – інституційна гарантія легітимності урядової політики. Необхідність інвеститури уряду в парламенті (інший типовий атрибут змішаної форми правління), широкі можливості прем’єра визначати склад уряду змушують президента приймати до уваги розстановку партійних сил у парламенті і підштовхують його до призначення на посаду прем’єра особи, яка б користувалася підтримкою парламентської більшості і була здатна сформувати уряд, програма і склад якого знайшли б схвалення в парламенті. У змішаних республіканських формах правління акти глави держави, що стосуються сфери урядової діяльності, потребують скріплення підписом прем’єра чи (і) профільного міністра. Поєднання таких чинників як парламенський спосіб формування уряду, його парламентська інвеститура та контрасигнатура актів глави держави з боку прем’єра забезпечують достатню самостійність уряду і, зокрема, його голови від президента; уряд очолюється впливовим у політичному плані прем’єр-міністром і має ефективні важелі впливу на главу держави, які за певної розстановки сил перетворюють кабінет на одну з найважливіших ланок механізму дежави. Згадана ситуація й ілюструє поняття “раціоналізований парламентаризм” – парламентаризм, обмежений на користь виконавчої влади.
Перший прецедент дуалізму виконавчої влади склався в П’ятій Французькій Республіці – історично першій змішаній формі правління і більшою-меншою мірою став зразком для наслідування для багатьох європейських держав, що підтримали започатковану у Франції державно-правову традицію і визнали за доцільне запровадити в себе змішану форму правління. У самій П’ятій Республіці дуалізм виконавчої влади набув конституційно-правової регламентації. Конституція Франції 1958 р. вказує, що “Президент Республіки головує в Раді Міністрів”, а Прем’єр “у виключних випадках… може заміщувати Президента Республіки в якості голови на засіданні Ради міністрів по конкретному дорученню Президента і зі строго визначеним порядком денним” [3]. Приведені конституційні норми інституціоналізують дуалізм виконавчої влади і зумовлюють той факт, що Уряд у Франції може виступати як у формі Ради міністрів, яка об’єднує всіх її членів під керівництвом Президента Республіки, так і як сукупність міністрів під керівництвом Прем’єра (у такому випадку він отримує назву Кабінет міністрів). Особливістю актів Президента, що приймаються на засіданнях Ради міністрів, є те, що вони потребують скріплення підписом (контрасигнатури) Прем’єра і відповідного міністра. Конституція порівняно чітко вказує, які питання підлягають обов’язковому розгляду в Раді міністрів. Практично всі найбільш важливі проекти регламентарних нормативних актів, проекти законів, рішення про постановку питання про довіру Уряду в Національних Зборах (нижній палаті французького Парламенту), про проведення референдуму, призначення на вищі державні посади та інші підлягають обговоренню в Раді міністрів. Однак питання безпосередньо про розподіл повноважень в урядовій сфері між Президентом і Прем’єром у конституційному тексті 1958 р. відображення не знайшло. Тому на підставі відповідних конституційних положень у П’ятій Республіці фактично спонтанно був вироблений механізм розподілу компетенції у сфері виконавчої влади. Згадана практика розподілу компетенції у П’ятій Республіці пройшла певний розвиток. У період безпосередньо після вступу в дію Конституції 1958 р., у час президентства де Голя мало місце своєрідне вертикальне розмежування повноважень Президента й Уряду. Президент головним чином керував здійсненням зовнішньої і військової політики Франції. У постголістський період утвердився своєрідний горизонтальний розподіл повноважень і компетенції, за якого рішення найбільш загального політичного характеру приймаються Президентом, а все поточне управління країною здійснюється Урядом. Однак ні та, ні інша схема практично не працюють в умовах “співіснування”. За такої ситуації Президент має і зобов’язаний шукати компромісу з Урядом, як, утім, ту ж задачу повинен вирішувати й Уряд. В основному питання управління державними справами за такої ситуації зосереджуються в руках Уряду. Водночас – велика частина одноосібних повноважень Президента залишаються недоторканними.
49. Організаційно-правові засади надання управлінських послуг населенню органами виконавчої влади України
На сучасному етапі функціонування системи державного управління України актуальність та доцільність створення оптимального організаційно-правового забезпечення надання управлінських послуг населенню є очевидною. Це обумовлено насамперед тим, що ефективна модель надання управлінських послуг безпосередньо становить основу державно-управлінської діяльності, відповідно до чого реформування державно-управлінської системи сьогодні актуалізує розробку дійового пакета послуг та процедури їх надання разом із забезпеченням маркетинговими, фінансовими і людськими ресурсами.
Уже протягом певного часу в Україні вирішується низка завдань, що прямо або опосередковано стосуються надання послуг з боку держави; насамперед, це відображається у нормативно-правових актах, спрямованих на розв’язання вказаних проблем.
В Україні функції органів місцевого самоврядування визначені в Законі «Про місце-
ве самоврядування в Україні» (ст.ст. 27–41). Відповідно до його положень виконавчі органи місцевих рад наділені повноваженнями щодо забезпечення: • соціально-економічного і культурного розвитку громад;• формування місцевого бюджету;
• управління комунальною власністю; • утримання та розвитку житлово-комуналь ного господарства; • побутового, торговельного обслуговуван ня, громадського харчування, транспорту і зв’язку; • будівництва;• освіти, охорони здоров’я, культури, фіз-
культури і спорту;• регулювання земельних відносин та охорони навколишнього середовища;
• соціального захисту населення;• зовнішньоекономічної діяльності;
• оборонної роботи; • вирішення питань адміністративно-територіального устрою; • забезпечення законності, правопорядку, охорони прав, свобод і законних інтересів громадян;• відзначення державними нагородами України
50. Шляхи формування громадської довіри до діяльності працівників , наділених владними повноваженнями
Високий рівень довіри населення до органів публічної влади сприяє стабілізації соціально-політичної ситуації, підвищує рівень взаємодії державних структур і громадянського суспільства, покращує соціальне самопочуття державних службовців, якість роботи державного апарату у цілому.
Значна увага до феномену "довіри" у державному управлінні обумовлена й тим, що лише позитивний образ інституту публічної влади виступає домінантним чинником підвищення ефективності її діяльності. Це суттєво впливає на якість державно-управлінських рішень, а отже, і на розвиток суспільства в цілому. Разом з тим, сьогодні в Україні спостерігається досить низький рівень довіри громадськості до різних гілок влади, що пов’язане не лише з негативною оцінкою діяльності державних інституцій, але й, значною мірою, зумовлено емоційним сприйняттям їхньої діяльності. Відтак недостатня підтримка населенням дій та програм, які здійснюються органами публічної влади, сприяє виникненню передумов для соціальної напруги, деструктивних процесів та кризових ситуацій в суспільстві.
Актуальність досліджуваної проблематики полягає й в тому, що докорінні соціально-економічні трансформації в Україні вимагають установлення принципово нових відносин між владою та громадськістю на основі створення дієвих та ефективних механізмів державного управління із широким залученням інститутів громадянського суспільства до процесів публічного управління. Таким чином, виникає нагальна потреба наукового обґрунтування та розробки механізму формування і розвитку політичної довіри, що насамперед сприятиме гармонізації взаємодії органів державної влади з громадськістю.
51. Осучаснення управлінської культури як основа оновлення управлінських відносин
Осучаснення функціонування Української держави, яка є на часі, необхідна перш за все для:1) подолання політичної заангажованості як в діяльності державних службовців, керівної ланки, особливо, так і у функціонуванні органів державної влади як запоруки унеможливлення необґрунтованих і невиправданих багатотисячних ротацій державних службовців; 2) відмови від принципу “посада на державній службі як здобич” та перехід до принципу “посада на державній службі як професійна заслуга”, за якого єдиними критеріями зайняття посади будь-якого ієрархічного рівня на державній службі стануть професійність та професіоналізм особи, яка на неї претендує; 3) перетворення морального аспекту служіння на державній службі на імператив професійної діяльності на державній службі та функціонування органів державної влади з метою переведення їхнього спрямування з обслуговування держави й апарату управління на задоволення потреб та інтересів суспільства і надання якісних сучасних послуг громадянам; 4) формування атмосфери соціальної згоди та соціального партнерства й співробітництва з метою як гармонізації взаємовідносин у форматі “держава – суспільство – особистість”, так і реального переведення громадян України із статусу споживачів державних послуг у статус рівноправних партнерів держави; 5) обов’язковості переведення у практичну площину процесу проектування результатів адаптації зарубіжного досвіду в діяльність державних адміністрацій усіх рівнів з метою удосконалення якісних показників життя та добробуту пересічних українців;6) відновлення довіри українців як до органів державної влади усіх рівнів, так і до Української держави, в цілому.
Головний наголос в оновленні державних інститутів має бути зроблено на осучасненні та удосконаленні управління людськими ресурсами[1] у сфері державного управління та в системі державної служби. У зв’язку з цим, актуальності на національному рівні набуває розробка нової парадигми управлінської теорії, основою якої має стати пріоритетне врахування у її змісті: по-перше, службовця як головного суб’єкта сфери державного управління і як неповторної творчої особистості з величезним потенціалом саморозвитку та самореалізації; по-друге, професіоналізму державного службовця як професійно-особистісного “розгортання” його кар’єрної “траєкторії” у процесі професійної діяльності на державній службі; по-третє, оновлення понятійного апарату сфери державного управління із обов’язковим запровадженням у понятійний обіг як науки, так і практики державного управління низки сучасних понять.
52. Взаємодія органів державної влади і молодіжних організацій. Форми і методи співпраці
На сьогодні добре себе зарекомендували форми співпраці, які надають можливості більшого використання організаційного потенціалу молодіжних організацій, зокрема такі як: сприяння створенню різних координаційних і дорадчих структур з метою узгодження молодіжного руху, концентрації зусиль на необхідних напрямах роботи; методична підтримка молодіжних організацій; сприяння підготовці лідерів і активістів молодіжного руху; зустрічі керівників регіонів з представниками молодіжних організацій; виступи молодіжних лідерів, активістів у засобах масової інформації; участь керівників областей, районів, міст у заходах, що проводяться молодіжними організаціями.
Молодіжні громадські організації сьогодні неадекватно відображають інтереси різних груп молоді і здебільшого не здатні організувати її життя у відповідній сфері на засадах самоорганізації. Частіше вони утворюються “під лідерів”, які зростають не на грунті взаємодії з органами влади по вирішенню молодіжних проблем, а конфронтуючи за ними, спираючись на політичні партії. Це вказує як на слабкість органів влади у здатності вирішувати проблеми молоді, так і на важливість заохочення молоді до співпраці, виховання молодіжних лідерів, формування місцевої і національної еліт.
Необхідною умовою реалізації державної молодіжної політики на регіональному рівні є її відповідне фінансування та матеріально-технічне забезпечення.
53. Організаційно-правові засади інформаційної діяльності місцевих державних адміністрацій.
Інформаційне забезпечення діяльності місцевих державних адміністрацій насамперед полягає в забезпеченні процесу розробки та прийняття розпоряджень, наказів, організації їх виконання. Інформаційна діяльність місцевих державних адміністрацій базується, в першу чергу, на інформації. Жодна з функцій управління не може забезпечувати підтримку заданих параметрів системи без налагоджених і постійних потоків інформації. Інформаційне забезпечення є одним з найголовніших методів роботи місцевої державної адміністрації, адже воно безпосередньо пов’язане з ефективним функціонуванням місцевих державних адміністрацій та забезпечує реалізацію правових форм їх діяльності.
Законом України «Про місцеві державні адміністрації» [2] визначено право місцевих державних адміністрацій одержувати відповідну статистичну інформацію та інші дані від державних органів і органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, політичних партій, громадських і релігійних організацій, підприємств, установ та організацій, їх філіалів і відділень незалежно від форм власності.
Інформаційна діяльності місцевих державних адміністрацій спрямована на визначення інформаційних потреб та складових механізму здійснення цієї діяльності. До даного механізму відносять одержання, використання, поширення та зберігання інформації.
Специфікою інформаційної діяльності місцевих державних
адміністрацій є те, що їм доводиться задовольняти не лише власні інформаційні потреби, зумовлені завданнями та необхідністю прийняття ефективних управлінських рішень, а й інформаційні потреби фізичних,
юридичних осіб та інформаційні потреби центральних органів виконавчої влади. У зв’язку з цим Т. В. Гаман вдало визначає інформаційну діяльність місцевих державних адміністрацій як сукупність дій, спрямованих на задоволення інформаційних потреб громадян, юридичних осіб і держави, де інформаційна потреба – це система показників, що динамічно змінюється. Що стосується інформаційних потреб місцевих державних адміністрацій, то вони зумовлені виконанням ними основної функції – забезпечення збалансованого соціально-економічного розвитку регіону.
До основних сфер правового регулювання інформаційної діяльності місцевими державними адміністраціями належать визначення та правове закріплення напрямків державної інформаційної політики на шляху України до інформаційного суспільства; забезпечення прозорості та відкритості функціонування органів виконавчої влади; створення і розвиток регіональних інформаційно-аналітичних служб (центрів); забезпечення взаємодії в єдиному інформаційному просторі України; захист суспільної моралі та культурної ідентичності; реалізація конституційних прав громадян на доступ до інформації; сприяння формуванню ринку інформаційних послуг, технологій; залучення інвестицій; розробка і реалізація проектів національної програми інформатизації та регіональних програм інформатизації; забезпечення правового режиму формування і використання національних та регіональних інформаційних ресурсів; збір, обробка, накопичення, зберігання, пошук, поширення, захист та надання споживачам інформації; правове регулювання використання нових інформаційних технологій; неприпустимість цензури .
54. Концептуальні засади функціонального обстеження органів виконавчої влади.
Під функціональним обстеженням можна розуміти інструмент постійного аналізу відповідності завдань і функцій органів виконавчої влади чинному законодавству, а також відповідності внутрішньої структури органів виконавчої влади покладеним на них завданням і функціям з метою усунення з практики їх діяльності внутрішніх суперечностей, дублюючих функцій та функцій, що не належать до сфери їх повноважень.
Функціональне обстеження передбачає визначення доцільності збереження функцій як обов’язкових, оптимального способу їх реалізації, нового розподілу функцій серед урядових та інших структур, встановлення під залишені функції оптимальної внутрішньої структури організації. Слід зазначити, що проведення функціонального обстеження є системним процесом та повинно відбуватись постійно згідно зі складеним та затвердженим календарним планом.
Проведення функціонального обстеження не обмежується виявленням надмірних, дублюючих функцій і уточненням існуючих функцій. На основі горизонтальних і вертикальних функціональних аналізів може бути розгорнута робота з оптимізації, підвищення ефективності і результативності діяльності органу державної влади.
Основна мета цих обстежень була спрямована на виявлення відповідності заявлених у положеннях міністерств і адміністративних відомств функцій і реально виконуваних ними функцій, дублювання в діяльності окремих підрозділів усередині відомств або ж між відомствами, у підготовці рекомендацій щодо зміни структури та організації діяльності міністерств.
55. Проблеми європеїзації державного управління в Україні.
Дослідження європеїзації державного управління засвідчило, що цей процес має певні форми, ступені та може бути розглянутий у двох вимірах –
європеїзація через поглиблення та європеїзація через розширення. У першому випадку поглинання норм, принципів, цінностей та процедур ЄС здійснюється країнами-членами, у другому – країнами-кандидатами.
Європеїзація через розширення має певні особливості, а саме невід’ємною складовою є досягнення чітко сформульованих критеріїв. Важелями цього процесу є пристосування правових норм окремої країни до acquis communautaire, фінансова підтримка, а також інституційна розбудова та розвиток адміністративної спроможності.
Рушійною силою, яка супроводжувала процес поглинання норм ЄС колишніми країнами-кандидатами, є зовнішнє стимулювання шляхом надання переваг членства у ЄС. До таких переваг можна віднести стабільний політичний та економічний клімат, що забезпечить довгостроковий розвиток; стабільне економічне середовище; відкритий доступ до європейського капіталу та інвестиційних ринків, нового обладнання та високих технологій; зміцнення національної безпеки; європейське громадянство; перспективи для професійного навчання та доступу до європейського ринку праці громадян певної країни.
Узагалі країни-кандидати є більше «споживачами» європеїзації, ніж її «виробниками», а тому реальною можливістю впливати на переговорний процес щодо вступу до ЄС є зміна темпу
перетворювальних процесів, а не їх змісту.