Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Теорія літератури
Зміст і форма художнього твору
ОБРАЗ — форма пізнання реальної дійсності
в літературі та мистецтві.
Для науки ха-
рактерна інша форма — понятійна. На відміну
від поняття, що сприймається розумом, образ
діє і на органи чуття, оскільки в ньому предмет
зображення постає в конкретно-чуттєвій формі.
Образ — конкретна і водночас узагальнена кар-
тина, яка створена за допомогою вимислу і має
естетичне значення. Відтворюючи життя, пись-
менник втілює свої ідеали в образи, котрі вплива-
ють на читачів, даруючи їм естетичну насолоду.
Вплив образу на естетичне почуття зумовлений
тим, що в ньому втілене прекрасне. Існує кілька
основних видів літературних образів.
1) Образ-персонаж (герой, тип, характер, лірич-
ний герой) — найпоширеніший вид образів,
оскільки основним предметом
літератури
є людина.
2) Образ-пейзаж — картина природи, яка може
виконувати різні функції: фон дії, засіб роз-
криття внутрішнього стану героя, засіб соці-
альної характеристики.
3) Образ-інтер’єр — картина речей, яка може
бути фоном дії, засобом характеристики
героя
та ін.
4) Образ-символ (образ-ідея) — образ узагальненого
абстрактного поняття (Україна,
доля
у Шевченка).
Існують ще й інші класифікації образів.
Термін вживається і у вузькому значенні — як
мовний художній засіб.
ТИП (від гр. typos — відбиток, образ, зра-
зок) — образ-персонаж художнього твору, який
поєднує широке соціально-психологічне узагаль-
нення з яскравою виразністю індивідуальних
рис. Саме широким узагальнюючим значенням
відрізняється тип від персонажа. За законами
художньої творчості кожен персонаж має бути
типовим, втілювати в собі узагальнені риси кон-
кретних людей. Відмінність між образом-типом
і персонажем полягає у масштабі узагальнень.
До образів-типів можна віднести численні об-
рази, створені класиками світової і української
літератури: не тільки Прометей, Гамлет, Дон Кі-
хот, Дон Жуан, а й такі, як Гобсек, Євгеній Онє-
гін, гоголівські поміщики, купці Островського,
Чіпка з роману Панаса Мирного «Хіба ревуть
воли, як ясла повні».
ПРОOБРАЗ, або ПРОТОТИП,— реальна істо-
рична особа, факти життя якої покладено в осно-
ву створеного письменником художнього обра-
зу. Відповідність між образом і прототипом не
буває абсолютною, оскільки образ є певним уза-
гальненням, витвором творчої фантазії автора.
ТЕМА (від гр. thеma — те, що лежить в осно-
ві) — основне питання, якому присвячений
твір, в ширшому розумінні — явища життя, ві-
дображені в творі та висунуті в ньому пробле-
ми. Характерною особливістю теми є її
соціально-історична зумовленість. Письменник
не вигадує теми, а бере їх із самого життя. На-
віть так звані «вічні теми» несуть у собі відби-
ток епохи (батьки і діти, трагедія кохання,
спричинена ворожнечою батьків, тощо). Важ-
ливою особливістю теми є її актуальність і со-
ціальна значущість. Те, про що розповідається
у творі, має глибоко цікавити, хвилювати суспільство.
Саме цим визначається неминуча
цінність творів видатних митців, зокрема таких
українських
письменників, як Т. Шевченко,
Леся Українка, І. Франко. У кожному,
навіть
малому творі, є не одна тема, а кілька, що по-
яснюється складністю життя і неможливістю
штучно виділити якусь одну проблему. Завдя-
ки такій багатотемності досягається розкриття
характерів персонажів. Але при цьому у творі
завжди є головна
тема. У повісті М. Коцюбин-
ського «Fata morgana» головна тема — боротьба
селян проти соціального гноблення, але є й інші
теми: анархічні настрої селян (Хома Гудзь),
вплив робітничого класу на свідомість селян
(Марко Гуща), родинні стосунки (Андрій — Ма-
ланка), кохання (Гафійка — Марко) та ін. Тема
органічно
пов’язана з ідеєю твору і разомз
нею
складає його ідейно-тематичну
основу.
ІДЕЯ (від гр. idea — поняття, уявлення) —
основна думка художнього твору. Безпосеред-
ньо, як правило (крім байок), не формулюєть-
ся, а формується всіма компонентами образної
системи. Слід розрізняти задум автора й ідею:
те, що хотів сказати автор, і те, що «сказалось
у творі» (М. Добролюбов). Приклади такоїневідповідності:
«Ревізор» М. Гоголя, «Напере-
додні» І. Тургенєва та ін. У великому творі може
бути багато ідей, але серед них є одна головна,
якій підпорядковано весь його зміст. У романі
Л. Толстого
«Війна і мир» головна ідея — народ
є вирішальною силою війни.
КОНФЛІКТ (від лат. conflictus — зіткнен-
ня) — зіткнення, боротьба, що лежить в основі
сюжету і зумовлює його розвиток. Розрізня-
ють такі види конфлікту: соціальний («Fata
morgana» М. Коцюбинського), побутовий («Баба
Параска та баба Палажка
» І. Нечуя-Левицького),
психологічний («Гамлет» В. Шекспіра),
лю-
бовний («Талан» М. Старицького). У великих
творах звичайно поєднуються різні конфлікти.
Конфлікт значного соціального
значення іноді
називають колізією, а любовний — інтригою.
Композиція художнього твору
КОМПОЗИЦІЯ (від лат. componere — скла-
дати, поєднувати) — побудова літературного
твору, співвідношення всіх його компонентів,
що створює цілісну картину і сприяє виявленню
головної ідеї. Розрізняють зовнішні елементи
композиції — поділ твору на частини і внутріш-
ні — групування і розстановку персонажів. Іно-
ді в значенні композиції вживається термін ар-
хітектоніка.
СЮЖЕТ (від фр. sujet — предмет) — система
подій в художньому творі, в ході яких розкри-
ваються характери персонажів і головна ідея.
Оскільки події подаються у розвитку, в основі
сюжету лежить конфлікт. Конфлікти бувають
різноманітні: соціальні, любовні, психологічні,
виробничі тощо. У художньому творі, як прави-
ло, є різні види конфліктів. Класичний сюжет
має такі елементи: експозиція — вихідні відо-
мості про героїв, які вмотивовують їхню пове-
дінку в умовах конфлікту; зав’язка — подія, що
кладе початок конфлікту; кульмінація — найви-
щий момент у розвитку дії; розв’язка — подія,
що розв’язує конфлікт; епілог — повідомлення
про події після розв’язки. Великий епічний твір
звичайно має кілька сюжетних ліній. У лірич-
них творах основу сюжету становить розвиток
думки або почуття за схемою градації. Кульмі-
нацією в таких творах є кінець вірша, де робить-
ся висновок.
ЕКСПОЗИЦІЯ (від лат. expositіo — пояс-
нення) — один з елементів сюжету твору, пер-
вісні відомості про героїв, які мотивують їхню
поведінку при виникненні конфлікту. У новелі
М. Коцюбинського «Коні не винні» — це змалю-
вання обстановки в родині пана-ліберала Мали-
ни напередодні cелянського бунту.
ЗАВ’ЯЗКА — елемент сюжету, наступний
після експозиції,— подія, що кладе початок
конфлікту. У новелі М. Коцюбинського «Коні не
винні» — це поява в маєтку поміщика Малини
селян, які вимагають віддати їм землю.
КУЛЬМІНАЦІЯ (від лат. culmen — верши-
на) — елемент сюжету, найвищий момент у роз-
витку дії. Після кульмінації настає розв’язка.
У новелі М. Коцюбинського «Коні не винні» —
це кінець вагань пана-ліберала Малини щодо
застосування
війська, яке прибуло для приду-
шення селянського виступу. У великих багато-
сюжетних творах буває кілька кульмінацій.
РОЗВ’ЯЗКА — елемент сюжету, подія, яка
розв’язує конфлікт.
ПРОЛОГ (від гр. pro — перед і logos — сло-
во — переднє слово) — вступна частина в струк-
турі твору, в якій автор знайомить читача з поді-
ями, покладеними в основу сюжету, чи зі своїми
роздумами щодо них. Інколи письменник на-
зиває вступну частину прологом (наприклад,
І. Франко в поемі «Мойсей»), але частіше вона не
має назви (поема Т. Шевченка «Іван Підкова»).
У поемі Т. Шевченка «Гайдамаки» є два про-
логи: один ліричний, без назви, другий — істо-
ричний, під заголовком «Інтродукція» (від лат.
introductio — вступ).
В античній драматургії прологом називав-
ся початок трагедії до появи хору. У пролозі ав-
тор звертався до глядачів і пояснював міфи, що
складали підґрунтя сюжету. Таку саму функцію
виконував пролог і в середньовічних драмах-
містеріях.
ЕПІЛОГ (від гр. epilogos, epi — після,
logos — слово) — один з елементів сюжету, за-
ключна частина твору, де розповідається про по-
дії, що відбулися після розв’язки. Як правило,
автор подає її під відповідною назвою.
ФАБУЛА (від лат. fabula — байка, опо-
відь) — термін, який не має однозначного тлу-
мачення і часто вживається як синонім слова
сюжет. Деякі літературознавці розрізняють ці
поняття, вважаючи фабулою систему подій у їх
причинно-часовій послідовності, а сюжетом —
виклад цих подій у творі.
ЛІРИЧНИЙ ВІДСТУП — форма авторської
мови, позасюжетний елемент композиції, коли
автор відступає від сюжетної оповіді і вислов-
лює свої думки, почуття, настрої, пов’язані із
зображуваним у творі. Ліричні відступи, робля-
чи оповідь інтимною, довірливою, щирою, під-
силюють емоційний вплив на читача. Особливо
часто зустрічаються в ліро-епічних творах. У по-
емі «Гайдамаки» Т. Шевченко
часто звертаєтьсядо читачів, розповідає про своє життя.
Вибачайте, люди добрі,
Що козацьку славу
Так навмання розказую,
Без книжної справи.
Так дід колись розказував —
Нехай здоров буде!
ТРОПИ
ЕПІТЕТ (від гр. epіtheton — додаток) —
художнє означення певних особливостей зображуваного
предмета. У ролі епітета виступа-
ють прикметники (зелений став), прислівники
(сплять щасливо),
іменники (Україна-мати),
дієприслівники (співають ідучи). Розрізняють
зорові епітети (сизий вечір), слухові (дзвінкий
голос), нюхові (духмяна трава), метафоричні
(залізний характер), постійні (в народній поезії:
сира земля, темний
ліс, сірий вовк тощо).
Епітет як художнє означення слід відрізня-
ти від логічного означення, котре відбиває основний,
загальнозначущий зміст предмета, тоді як
художнє означення — лише певну індивідуаль-
ну властивість
його з погляду
автора: біла крей-
да — срібна крейда; цегляна хата — весела хата.
ПОРІВНЯННЯ — вид тропу, уподібнення
одного предмета чи явища іншому, у якому на-
звано обидва порівнювальні елементи. «Ніч —
мов криниця без дна» (М. Рильський). Відомі
різні типи порівнянь.
1) Утворені з допомогою сполучників як, мов,
наче, неначе, ніби.
Заспіваю, заридаю,
Як мала дитина.
(Т. Шевченко)
2) Безсполучникові. «Наш народ — океан»
(П. Т ичина).
3) Утворені за допомогою іменника в орудному
відмінку.
Синє море звірюкою
То стогне, то виє.
(Т. Шевченко)
4) Заперечні.
Не тополю високую
Вітер нагинає,
Дівчинонька одинока
Долю зневажає.
(Т. Шевченко)
Останні характерні для народної поезії.
По той бік гора, по сей бік гора,
Поміж тими крутими горами
Сходила зоря.
Ой то ж не зоря — дівчина моя
З новенькими та відерцями
По водицю йшла.
МЕТАФОРА (від гр. metaphora — перенесен-
ня) — один з основних тропів, уподібнення одних
предметів і явищ іншим за певними схожими
ознаками. Наприклад: «За думою дума роєм ви-
літає» (Т. Шевченко). Тут плин думок уподібню-
ється летові рою бджіл. Різновидами метафори
є уособлення і символ. В уособленні
неживому
предмету надаються властивості живої істоти (ін-
коли вживається термін персоніфікація).
Верба слуха соловейка,
Дивиться в криницю.
(Т. Шевченко)
Вже червоніють помідори,
І ходить осінь по траві.
(М. Рильський)
СИМВОЛ — традиційне, усталене, постій-
не уподібнення: червона калина — дівчина, дуб
зелений — хлопець, чайка — удова та ін. Мета-
фори бувають прості й розгорнуті або багатоком-
понентні. Останні широко представлені в «Слові
про похід Ігорів».
Солнце ему грозою путь заступаше,
Нощь стонущи ему грозою птиц убуди;
Свист зверин вста,
Збися див, кличет верху древа,
Велит послушати земли незнаеме...
ПЕРСОНІФІКА5ЦІЯ (від лат. persona — осо-
ба і facio — роблю) — вид метафори, надання
предметам, явищам природи і тваринам власти-
востей людини. «Плачуть голі дерева, плачуть
солом’яні стріхи...» (М. Коцюбинський).
«Плака-
ла осінь, плачуть в полі тополі, шепотіли лани»
(А. Панів). Часто вживається в казках, байках,
легендах.
АЛЕГОРІЯ (від гр. allos — інше і agoreuo —
говорю) — іносказання, троп, у якому ідеї, дум-
ки, абстрактні поняття через уподібнення пере-
даються в конкретних образах. Алегорія — це
розгорнута метафора. Алегорична мова харак-
терна для байок, казок про тварин, притч, за-
гадок тощо. Часто використовується письменниками
в умовах політичної цензури для__
утвердження певних ідей, викриття негативних
суспільних явищ.
МЕТОНІМІЯ (від гр. metonimia — перейменування)
— вид тропу, заміна назви пред-
мета іншою на підставі суміжних зв’язків. Ме-
тонімія має багато різновидів. 1) Заміна назви
твору ім’ям автора: читаю Шевченка, вивчаю
Грушевського. 2) Заміна назви людей назвою
країни, міста, певного місця: гомоніла Украї-
на, Київ святкує, театр готує виставу. 3) Заміна
назви предмета одним із його атрибутів: чорні
бушлати піднялися в атаку. 4) Заміна назви речі
назвою матеріалу, з якого вона зроблена: жінка
вся в золоті, машина їде по асфальту. 5) Замі-
на назви дії назвою знаряддя дії: гостре перо
сатирика; завершили розгром танки. 6) Заміна
назви посуду назвою його вмісту: з’їсти тарілку,
випити склянку. 7) Заміна назви
речі назвою
людини: машиніст зупинився в степу, водій під-
віз мене до хати.
СИНЕКДОХА (від гр. synekdoche — співвід-
несення) — один із видів тропу, оснований на
зміні назв предметів за кількісною ознакою.
1) Заміна множини на однину:
На бій за волю сміло йди,
Ворожі пута розривай.
І всіх трудящих вже буди:
«Вставай, робітнику, вставай!»
(М. Тарновський)
2) Заміна однини на множину:
Ми всі в пісенному розгоні,
Ми всі в веселому вині.
(В. Бобинський)
3) Заміна видового поняття родовим: мій добрий
звір (собака).
4) Заміна родового поняття видовим: бережи
копійку (гроші).
Синекдоха є різновидом метонімії. Часто
синекдохою вважають заміну назви предмета
частиною.
ГІПЕРБОЛА (від гр. hyperbole — перебіль-
шення) — вид тропу, в основі якого лежить над-
мірне перебільшення тих чи інших властивостей
зображуваних людей, предметів і явищ. Гіпер-
бола сприяє глибокому й виразному розкриттю
суттєвого й типового. Часто вживається в народ-
ній поезії для характеристики героїчних подій,
билинних богатирів, негативних героїв. Вико-
ристовується і як засіб гумору. У Остапа Вишні
рибалка говорить: «Сома мені доводилося бачи-
ти такого завбільшки,
як комбайн, тільки трохи
довшого».
ОКСИМОРОН (від гр. oxymoron, oxys —
дотепний, moros — безглуздий) — вид тропу,
в якому поєднуються протилежні за значенням
поняття, внаслідок чого виникає якісно нове ви-
значення предмета (живий труп, розумний ду-
рень, гарячий сніг).
Од молдованина до фіна
На всіх язиках все мовчить.
(Т. Шевченко)
СИМВОЛ (від гр. symbolon — умовний
знак) — у філософському
розумінні — пред-
метний чи мовний знак, широке узагальнення
сутності речей і явищ як результат пізнавальної
діяльності людини. Символ є таким же давнім,
як і людська свідомість, оскільки символізація,
в основі якої лежить уподібнення, правила за
основний
засіб пізнання світу. Міфологічні об-
рази богів і героїв були символами людей та їх-
ніх стосунків. Давньогрецький філософ Платон
вважав, що в космосі вічно живуть ідеї — сим-
воли речей матеріального світу. Символізація
випливає із самої природи літератури як форми
художнього пізнання істини. Ф. Шеллінг стверджував,
що поетична творчість є «одвічна сим-
волізація». Будь-який образ є символом більшої
чи меншої міри узагальнення, і, навпаки, вся-
кий символ в літературі є образом. Конкретний
образ і глибинний сенс його виступають в струк-
турі символу як два полюси. Переходячи в сим-
вол, образ втрачає конкретність, але залишаєть-
ся його глибинний зміст. Таким є «вічні образи»
Прометея, Дон Кіхота, Гамлета, Фауста. Ознаки
символу — загальнозначущість смислу, неви-
значеність, багатозначність. Проблема симво-
лу — одна із надзвичайно важливих у філософії
та естетиці. У сучасних міфофілосовських тео-
ріях (Е. Кассірер, К. Юнг та ін.) простежується
тенденція ототожнення символу й міфу. В літе-
ратурознавстві символ розглядається як один
із тропів — уподібнення, яке набуло постійного
значення: червона калина — дівчина, сокіл —
парубок, чайка — вдова. Але образи-символи
можуть нести в собі і більш конкретне узагаль-
нення: Каменярі, Вічний революціонер, Найми-
ти у І. Франка, марево (Fata morgana) у М. Ко-
цюбинського, рушник у А. Малишка та ін.
АФОРИЗМ (від гр. aphorismos — визначення)
— лаконічний, відточений вислів,
у якому узагальнено якусь оригінальну думку. Народ-
ні афоризми — прислів’я, приказки. Авторські
афоризми — крилаті слова, що належать пись-
менникам, філософам, іншим відомим людям.
Види комічного
ГУ5МОР (від англ. humour — причуда, норов;
лат. humor — волога) — різновид комічного, зо-
браження життя у беззлобно-добродушному,
жартівливому тоні. На відміну від сатири, яка
відзначається заперечним пафосом, гумор не за-
перечує зображуване, а піддає осміянню лише
певні його сторони. Гумор властивий багатьом
жанрам українського фольклору (анекдоти,
приказки, коломийки, пісні тощо). Майстри
гумору — І. Котляревський,
М. Гоголь, Л. Глі-
бов, С. Руданський, Остап Вишня, С. Олійник,
П. Глазовий та ін.
ІРО5НІЯ (від гр. eironeia — глузування, уда-
ваність) — один із різновидів комічного, при-
хована насмішка або стилістичний прийом,
коли особа чи явище удавано схвалюються чи
осуджуються з метою досягти протилежно-
го ефекту. Ознака іронії — подвійний
смисл,
причому істинним є не прямо висловлений,
а протилежний.
Це правду ви кажете, пане!
Усі босоногі й голодні —
П’яниці, ледащо, злодії
І люди ні на що не годні...
(А. Бобенко)
САТИ5РА (від лат. satura — суміш) — 1) Вид
ліричної поезії в античній
літературі та літерату-
рі класицизму, вірш, що висміює певні негативні
явища. 2) Твори різних жанрів, в яких у гострій
формі викриваються негативні суспільні явища.
Сатира засуджує старе, історично приречене,
показує його внутрішню нікчемність і виражає
нові потреби суспільного розвитку. Тому вона
завжди була могутньою зброєю політичної бо-
ротьби. Визначні
письменники-сатирики різних
часів Ф. Рабле, М. Сервантес, Дж. Свіфт, Воль-
тер, Г. Гейне, М. Салтиков-Щедрін, М. Гоголь,
В. Маяковський
та ін. В українській літерату-
рі — Т. Шевченко, І. Котляревський,
І. Франко,
Остап Вишня, С. Олійник та ін.
ІНВЕКТИ5ВА (від. лат. invehi — кидатися,
нападати) — вид сатири, поширений в літерату-
рі та ораторському мистецтві в епоху античності,
різке викривальне висміювання певної особи
чи групи осіб. Видатними майстрами
інвективи
в античні часи були Архілох, Катулл, Марціал
та ін. Як оригінальний жанр інвектива увійшла
до новітньої літератури. Значне місце
посідає
у творчості Т. Шевченка, І. Франка та інших
українських
письменників.
САРКА5ЗМ (від гр. sarkasmos — терзання) —
зла і дошкульна іронія, відвертий вияв ненави-
сті і презирства до зображуваних явищ чи осіб.
Яскравий приклад сарказму — поема Т. Шев-
ченка «Кавказ
», у якій затавровано можновлад-
ців.
По закону апостола
Ви любите брата!
Суєслови, лицеміри,
Господом прокляті!
ГРОТЕ5СК (від фр. grotesque — смішний, не-
звичайний; іт. grotta — грот, печера) — тип ху-
дожньої образності, в основі якого лежить край-
ня міра умовності у відтворенні життя, коли
зображувана дійсність постає
неймовірною, ано-
мальною, дивною. Для гротеску характерне на-
вмисне карикатурне спотворення форм і сутності
предметів, поєднання реального і фантастично-
го, трагічного і комічного, нормального і абсурд-
ного. Як засіб художнього
узагальнення гротеск
розкриває алогізм життєвих явищ, а отже, ши-
роко застосовується в сатиричних творах. Тер-
мін походить від химерних малюнків, знайде-
них Рафаелем (XVI ст.) у підземних римських
гротах. Зразки гротеску в літературі — «Гарган-
тюа і Пантагрюель» Ф. Рабле, «Ніс» М. Гоголя,
«Історія одного міста» М. Салтикова-Щедріна,
поема «Сон» Т. Шевченка, «Доктор Бессервіс-
сер» І. Франка та ін.
БУРЛЕ5СК (від іт. burla — жарт) — гумо-
ристична переробка певного твору, що харак-
теризується невідповідністю змісту формі:
«високий», героїко-патріотичний зміст переда-
ється зниженим, іноді вульгаризованим стилем,
і навпаки — буденний, «низький» — високим,
піднесено-героїчним. Яскравий зразок — поема
І. Котляревського «Енеїда», яка була пере-
робкою однойменної епічної поеми римського
поета Вергілія. Зберігається основний сюжет
оригіналу, але в образах богів, греків та тро-
янців відтворено типові українські
характери.
Подібні твори відомі з античних часів. Елемен-
ти бурлеску присутні в українських
обрядових
іграх та піснях. Значного поширення набув бур-
леск у XVII—XVIII ст. у творах семінаристів та
мандрівних дяків, у шкільній драмі та вертепі.
У них домінує церковна тематика, часто гумор
поєднується із сатирою. Від тих часів дійшло чи-
мало анонімних і авторських
творів. Засоби бур-
леску використовували у своїй творчості Т. Шев-
ченко (поема «Сон»), С. Руданський, П. Куліш,
Л. Глібов та ін.
БУФОНА5ДА (від іт. buffonata — блазенство,
комічна витівка) — вид гумору в театраль-
них виставах, що ґрунтуеться на гротескових
прийомах грубого комізму. Веде початок від на-
родного театру (італійська комедія масок, російський
театр скоморохів, українські інтермедії та
ін.). Елементи буфонади зустрічаються в п’єсах
В. Шекспіра, П. Кальдерона, Ж. Б. Мольєра,
М. Гоголя, Г. Квітки-
Основ’яненка, М. Кропив-
ницького. Як самостійний жанр існує в цирко-
вих виставах, інколи використовується драма-
тургами («Фараони» О. Коломійця).
Поетичний синтаксис
ІНВЕ5РСІЯ (від. лат. inversio — перестанов-
ка) — одна з фігур поетичної
мови, порушення
традиційного порядку слів у реченні з метою
виділення найзначущого слова. Наприклад:
«Врятував людей, що їх збирались саме вішать
фашисти» (П. Тичина). Підмет фашисти постав-
лено в кінець речення, щоб підкреслити злочин-
ність їхніх дій.
ТАВТОЛО5ГІЯ (від гр. tauto — те саме,
logos — слово) — повторення тотожніх за зна-
ченням слів з метою посилення емоційності
і ритмічності мови. Часто зустрічається в народ-
ній поезії.
Іде багач, іде дукач — п’ян валяється,
Із нашої голотоньки насміхається.
Котилися вози з гори, а в долині стали,
Любилися, кохалися та й вже перестали.
Інколи повторюються однокореневі слова:
долом-долиною, рано-пораненьку та ін.
АНТИТЕ5ЗА (від гр. antithesis — протистав-
лення) — стилістична фігура, у якій протистав-
ляються життєві явища, думки, образи з метою
розкриття їх сутності.
У щастя людського два рівних є крила:
Троянди й виноград, красиве і корисне.
(М. Рильський)
Принцип антитези широко використовуєть-
ся в художній літературі. Так, Т. Шевченко про-
тиставляє «райській» сільській природі тяжке
життя людей в поезії «Якби ви знали, паничі».
АНА5ФОРА (від гр. anaphora — винесення
нагору, вверх) — єдинопочаток, фігура поетич-
ної мови, коли на початку речень або рядків по-
вторюються однакові слова чи синтаксичні конструкції,
а також речення на початку строф.
Кожна птиця має свій голос,
кожне поле має свій колос,
кожна справа — свої почини,
кожна казка — свої причини.
(Л. Костенко)
РИТОРИ5ЧНЕ ЗАПИТА5ННЯ — фігура по-
етичної мови, що посилює експресивність висловлювання:
мовний зворот, сформульований
у формі запитання, яке не потребує відповіді.
Так де ж наша зброя?
Де військо в рядах?
Чиєю ж се крів’ю
Политий нам шлях?
(Леся Українка)
РИТОРИ5ЧНЕ ЗВЕРТА5ННЯ — фігура по-
етичної мови: зворот мови, сформульований
у формі звертання до читача, уявного слухача,
предмета чи абстрактного поняття.
Мріє, не зрадь! Я так довго до тебе тужила...
(Леся Українка)
АЛІТЕРА5ЦІЯ (від лат. ad — до і littera —
буква) — фонетичний засіб: повторення приго-
лосних для посилення інтонаційної і смислової
виразності. Широко застосовується в поезії.
Наступ потвор. Впертість убивць. Тупіт чобіт.
Ближчає. Дужчає. Глибшає. Тяжчає.
(М. Бажан)
Повторенням приголосних п, т, б, ж, ш тут
створюється виразний звуковий образ зловісно-
го маршу фашистського війська.
АСОНА5НС (від лат. assonare — співзвуча-
ти) — 1) Повторення однакових голосних звуків
у вірші з метою надання йому милозвучності.
І день іде, і ніч іде.
(Т. Шевченко)
2) Неточна рима, в основі якої співзвучність
наголошених голосних звуків.
Отак живу: як мавпа серед мавп.
Чолом прогрішним із тавром зажури
все б’юся об тверді камінні мури,
як їхній раб, як раб, як ниций раб.
(В. Стус)
ФІГУ5РИ ПОЕТИ5ЧНОЇ МО5ВИ (від лат.
figura — зовнішній вигляд, образ) — синтаксич-
ні засоби художньої виразності. Функція
їх по-
лягає у використанні можливостей синтаксису
для посилення виразності й емоційності худож-
ньої мови. Найпоширеніші фігури — повторен-
ня, градація, риторичні запитання, інверсія,
антитеза, безсполучниковість, багатосполуч-
никовість тощо.
Теорія віршування
СИСТЕ5МИ ВІРШУВА5ННЯ — способи напи-
сання віршів, які залежать від фонетичних осо-
бливостей національної мови. За способом тво-
рення ритму вірша розрізняють чотири основні
системи віршування: метричне, тонічне, сила-
бічне і силабо-тонічне. (Див. відповідні статті).
В сучасній українській поезії переважає силабо-
тонічна система, хоч використовуються й різні
форми тонічної.
МЕТРИ5ЧНЕ ВІРШУВА5ННЯ (від гр. metron
— мірка) — система віршування, харак-
терна для мов, у яких є короткі й довгі голосні
(давньогрецька, латинська, давньоіндійська, із
сучасних — арабська). Ритм у вірші створюється
правильним чергуванням стоп, що складаються
з рівної кількості довгих і коротких голосних.
СИЛАБІ5ЧНЕ ВІРШУВА5ННЯ (від гр. syllabe
— склад) — система віршування, характер-
на для мов, у яких немає істотної різниці між
наголошеними і ненаголошеними голосними,
а слова мають постійний наголос (французька,
польська, чеська та ін.). Ця система прийшла
з Польщі в Україну, а з України — в Росію і за-
лишалася панівною упродовж
ХVI — першої по-
ловини ХVIII ст., поки не було доведено, що вона
є чужорідною українській та російській мовам.
Характерні ознаки силабічного вірша: 1) ритм
у рядках утворюється повторенням складів (пе-
реважно 11–13); 2) парне римування; 3) жіноча
рима (вплив польської мови, де слова завжди ма-
ють наголос на другому складі від кінця); 4) це-
зура в середині рядка.
Ласкав єсть Бог в небі, || усим тим керуєт,
Чей ся надо мною || хоча й раз змилуєт.
(О. Падальський)
Силабічним віршем писали відомі українські
поети Л. Баранович, С. Яворський, Ф. Про-
копович, І. Некрашевич, Г. Кониський,
Г. Ско-
ворода та ін. Під впливом народної поезії цей
вірш поступово руйнувався, набуваючи ознак
силабо-тоніки. Реформу силабічного вірша в Ро-
сії здійснили В. Тредіаковський та М. Ломоно-
сов у першій половині ХVIII ст.
ТОНІ5ЧНЕ ВІРШУВА5ННЯ (від гр. tonos —
наголос) — система віршування,
у якій ритмо-
утворюючим елементом є тонічний наголос. Ха-
рактерна для тих мов, де наголошені голосні
якісно відрізняються від ненаголошених і мо-
жуть стояти в слові на будь-якому місці (укра-
їнська, російська, німецька та ін.). У первинній
своїй формі тонічний вірш представлений у на-
родній поезії. Поступово
він проникає у літера-
турну поезію, набувши нових рис і різновидів
(акцентний вірш, тактовик, драбинка тощо).
Характерні особливості сучасного тонічного ві-
рша:
1) Ритм у рядках утворюється повторенням не
складів або стоп, а мовних одиниць (слово
чи кілька слів), які несуть тонічний наголос.
Тонічний наголос — це виділення силою го-
лосу певних слів відповідно до їх смислового
значення та ритмомелодики вірша.
2) Рими виконують допоміжну ритмоутворювальну
функцію.
3) Великого ритмічного і смислового значення
набувають паузи.
СИЛА5БО-ТОНІ5ЧНЕ ВІРШУВА5ННЯ (від
гр. syllabe — склад, tonos — наголос) — сис-
тема віршування, характерна для мов, в яких
слова мають чіткі граматичні наголоси (укра-
їнська, російська, німецька, англійська та ін.).
Ритм у рядку утворюється повторенням стоп
з однаковою кількістю наголошених і ненаголо-
шених складів. Стопи бувають дво- та трискла-
дові. Назви їх запозичено з античного віршу-
вання: хорей ( −5 ∪), ямб (∪ −5 ), дактиль ( −5 ∪ ∪),
амфібрахій
(∪ −5 ∪), анапест (∪ ∪ −5 ). Найпо-
ширеніша стопа — ямб. Силабо-тонічні вірші
в українській
поезії зустрічаються у творчості
І. Некрашевича, Г. Сковороди та інших поетів
ХVIII ст., але повний
перехід на силабо-тоніку
здійснив І. Котляревський. Його «Енеїда» напи-
сана чотиристопним ямбом. Широкі можливості
нової системи використали і надали їй вели-
кої виразності поети ХIХ—ХХ ст. Т. Шевченко,
Леся Українка, І. Франко, П. Тичина, М. Риль-
ський та ін.
СТОПА5 (від гр. pes — нога, ступня) — рит-
мічна одиниця вірша, яка складається з рівної
кількості довгих і коротких голосних — в анти-
чному віршуванні, з наголошених і ненаголоше-
них складів — у силабо-тонічному віршуванні.
Назва походить від давньої традиції відбивати
ногою (стопою) такт вірша.
ЯМБ (від гр. jambike — назва музичного
інструмента)
— в античному
вірші — двоскладо-
ва стопа,
що має короткий і довгий голосні
звуки
(∪ −), в силабо-тонічному віршуванні — двоскладова
стопа з наголосом на другому складі (∪ −5).
Двостопний ямб:
Хвалив|ся кіт,
Що він убрід__
Дніпро перебреде.
Та як пішов —
І не прийшов,
Нема кота ніде.
(П. Воронько)
Тристопний ямб:
Із тре|петно|ї ти|ші,
Немов у синім сні —
чотири Ярославни
в соборі на стіні.
(О. Левада)
Чотиристопний ямб:
Співець | вели|кий, син | наро|да,
Він і в неволі не мовчав,
А вколо лютилась негода,
І ворон сторожем літав.
(Х. Алчевська)
П’ятистопний ямб:
Встають | мої | світан|ки кор|чува|ті,
Життя, і праця, й помисли мої,
Зростає внук, йому на рученята
Кладуть дарунки сиві солов’ї.
(А. Малишко)
Шестистопний ямб:
Я не | люблю | тебе, | нена|виджу, | берку|те!
За те, що в груди ти ховаєш серце люте...
(І. Франко)
Найчастіше поети звертаються до чоти-
ристопного ямба, дуже гнучкого і виразного.
П’ятистопним неримованим ямбом зазвичай
пишуть і перекладають драматичні твори. Саме
ним написані «Кам’яний господар» Лесі Укра-
їнки, «Борис Годунов» О. Пушкіна, перекладені
п’єси В. Шекспіра. Ямб — найбільш поширений
розмір в українській і російській поезії.
ХОРЕ5Й (від гр. choreios — танцювальний,
від choros — хор) — в античному вірші — дво-
складова стопа, що має довгий і короткий скла-
ди (− ∪), у силабо-тонічному віршуванні — двоскладова
стопа з наголосом на першому складі
( −5 ∪). Хорей буває різний — від двостопного до
шестистопного. Кількістю стоп у рядку
визнача-
ється тональність вірша: двостопний хорей пере-
дає динаміку, напругу, шестистопний — спокій-
ну розважливість.
Двостопний хорей:
Всіх гу|кайте,
Всіх скликайте...
Хто там ззаду?
Кулю — гаду!
Хто там ззаду?
(О. Олесь)
Тристопний хорей:
Тихо | стало | в гаю:
Пташка не співає;
Сумно стало в хаті:
Милої немає.
(А. Бобенко)
Чотиристопний хорей:
Гомін, | гомін, | по діб|рові,
А над полем все заграви,
А над полем все заграви,
Пожовтіли буйні трави.
(А. Малишко)
П’ятистопний хорей:
Я що|дня з го|ри і|ду на | працю,
Через міст, крізь білий вогкий дим,
Де внизу заливчасто іскряться
Сині змійки — рейки і дроти.
(Н. Забіла)
Шестистопний хорей:
Василь|ки у | полі, | василь|ки у | полі,
і у тебе, мила, васильки з-під вій,
і гаї синіють ген на видноколі,
і синіє щастя у душі моїй.
(В. Сосюра)
Найчастіше зустрічається чотиристопний
хорей.
ДА5КТИЛЬ (від гр. daktylos — палець, міра
довжини) — в силабо-тонічному вірші трискладова
стопа з наголосом на першому складі
( −5 ∪ ∪).
Спи, мій ма|лесенький, | спи, мій си|нок...
Я розка|жу тобі | безліч ка|зок.
(О. Олесь)
якій перший склад довгий, а інші короткі
(− ∪ ∪).
АМФІБРА5ХІЙ (від гр. amphі — кругом,
brachys — короткий) — в силабо-тонічному ві-
рші — трискладова стопа з наголосом на середньому
складі (∪ −∪).
Нам зорі | на чола | поклали | печать,
і зорі | нам світять | в дорогу.
(В. Сосюра)
В античному віршуванні — трискладова
стопа з короткими голосними в крайніх складах
і довгим — у середньому (∪ − ∪).
АНА5ПЕСТ (від гр. anapaistos — обернений,
відкинутий назад) — в силабо-тонічному ві-
рші — трискладова стопа з наголосом на останньому
складі (∪ ∪ −).
Наша ціль | — людське щас|тя і во|ля,
Розум влад|ний без ві|ри основ,
І братер|ство вели|ке всесвіт|нє,
Вільна пра|ця і віль|на любов.
(І. Франко)
В античному віршуванні анапест — трискладова
стопа, в якій третій склад довгий,
а перший і другий короткі (∪ ∪ −).
РИ5МА (від гр. rhythmos — розміреність) —
звуковий повтор в кінці двох чи кількох віршо-
вих рядків. Рима має ритмомелодійне і смисло-
ве значення, надає віршу емоційної виразності.
Існують різні принципи класифікації рим. За
співзвучністю звуків у клаузулі рими поділяють-
ся на точні (повні) і неточні (неповні) (юр|бо5ю —
бо5ю; хо|ло5дний — сьо|го5дні). За місцем наголосу
в клаузулі розрізняють рими чоловічі — з наго-
лосом на останньому складі (слова5 — голова5),
жіночі — з наголосом на другому
складі від кін-
ця (до5лі — топо5лі), дактилічні — на третьому
складі від кінця (гімнази5чному — незви5чному),
гіпердактилічні — з наголосом на четвертому
складі (ба5тьківського
— ді5дьківського).
Залеж-
но від структури рими бувають прості і складе-
ні (пора — гора, добою — до бою). За розташу-
ванням у рядках вони поділяються на парні або
суміжні (аабб), перехресні
(абаб), кільцеві або
оповиті (абба). Співзвучність на початку рядків
прийнято називати початковою римою:
Мій туман,
Мої луки вологі,
Мої мрії,
Мій смуток,
Мої вічні тривоги.
(І. Муратов)
Співзвучність слів в одному рядку назива-
ють внутрішньою римою.
У сучасній поезії поширена коренева рима,
у якій співзвучні наголошені кореневі частини
слів: ві5тер — ви5щий, ми5тися — ми5тниця, ба5чи-
ти — ба5витись.
Вірш без рими називається білим віршем.
ВНУ5ТРІШНЯ РИ5МА — співзвучність слів
не в кінці, а в середині рядків. Самостійного зна-
чення внутрішня рима, як правило, не має, але
надає віршу певної ритмомелодики.
Свято перемоги! Стали ми на ноги!
Многі і многі дивуються з нас:
звідки у нас соки? подвиги високі! —
Вороги ворожать, щоб народ погас.
(П. Тичина)
ЖІНО5ЧА РИ5МА — рима, у якій наголос па-
дає на другий склад від кінця.
Дитя моє, ночі безсонні.
Дитя моє, лагідні ранки.
(Л. Костенко)
ЧОЛОВІ5ЧА РИ5МА — рима, в якій наголос
падає на останній склад. Називають її ще твер-
дою і ямбічною: намет — очерет, позер — тепер,
сни — весни.
МОНОРИ5М (від фр. monorime — одна
рима) — вірш, у якому всі рядки мають одна-
кову риму. Часто зустрічається у східній поезії
(в поемі Ш. Руставелі «Витязь у тигровій шку-
рі»). В українській
і російській поезії викорис-
товується переважно в сатиричних та гуморис-
тичних творах.
СТРОФА5 (від гр. strophе — поворот, змі-
на) — група рядків вірша, об’єднаних заверше-
ною думкою, системою рим та інтонацією. На-
зва походить від античної трагедії: пісні хору
поділялися на дві частини — строфа і антистро-
фа. Перша виконувалась, коли хор рухався по
сцені зліва направо, друга — коли повертався
назад. Класифікуються строфи за формальною
ознакою — кількістю рядків: двовірш (дис-
тих), тривірш (терцина), чотиривірш (катрен),
п’ятивірш, шестивірш (секстина), восьмивірш
(октава), дев’ятивірш (нона), десятивірш (деци-
ма) та ін. Крім того, існують особливі строфічні
побудови: тріолет, рондо, рондель,
сапфічна
строфа, сонет, онєгінська строфа та ін.
СОНЕ5Т (від іт. sonare — звучати) — вірш,
що складається з 14 рядків
зі схемою рим абба —
абба — ввг — дгд (можливі відхилення). Сонет
виник у ХIII ст. в Італії і став однією з поши-
рених форм світової поезії. Живучість сонета
пояснюється не тільки досконалою формою,
а й внутрішньою логікою розвитку змісту: пер-
ший чотиривірш — теза, другий — антитеза,
заключні два тривірші — синтез, узагальнен-
ня думки. В українській поезії сонет з’явився
в 30-х рр. ХIХ ст. у творчості поетів-романтиків,
пізніше до нього зверталися майже всі визна-
чні поети ХIХ і ХХ ст. І. Франко створив цикли
«Вольні сонети» і «Тюремні сонети». Цикл со-
нетів, що складається із 15 творів, прийнято
називати вінком сонетів. Авторами вінків соне-
тів були українські поети В. Бобинський («Ніч
кохання»), О. Ведміцький («На межі»), М. Те-
рещенко («Слово і слава»), М. Вінграновський
(«Вінок на березі юності»), Д. Павличко («Соне-
ти подільської осені») та ін__
Сонети пишуться п’ятистопним ямбом.
ВЕРЛІ5БР (від фр. vers libre — вільний
вірш) — різновид вірша, в якому немає внутріш-
ньої симетричності рядків (повторення стоп, як
у силабо-тонічному вірші, чи складів, як у си-
лабічному). Римоутворювальними елементами
в ньому є змістові частини речення — слово чи
група слів. Існують два види вільного вірша:
метричний
верлібр, або дольник, і дисметрич-
ний верлібр, або фразовик (акцентний вірш).
Перший — силабо-тонічний з частково зруй-
нованими стопами.
Вільно | ритмова|на мово, |
Найкраще | з земних | чудес,
Що слово | складаєш | до слова,— |
Ти не | дарунок | небес!
(Д. Загул)
Розмір вірша — амфібрахій, але деякі стопи
неповні.
Другий — тонічний вірш з різною кількістю
ритмічних наголосів у рядках.
Земле, | чую | тебе!
Ростеш | дубами | на косогорах
І мною | ростеш...
Ось моє | серце!
Пахнеш | цілющим | хлібом
І джерелом | з долини...
Вода | прозора!
(М. Сингаївський)
Верлібр з’явився в європейській поезії на-
прикінці ХIХ ст.
Роди і види літератури
Е5ПОС (від гр. epos — слово, мова, розпо-
відь) — один із трьох основних
родів літератури,
поряд із лірикою та драмою. Епос передбачає
зображення зовнішніх щодо автора явищ жит-
тя. Автор виступає в ролі стороннього спостері-
гача, що дозволяє йому широко змальовувати
дійсність у часі й просторі, глибоко розкривати
внутрішній світ персонажів. Основні епічні жан-
ри сучасної літератури — оповідання, повість,
роман, новела, нарис. До епосу належать також
фольклорні жанри — казка, легенда, билина, іс-
торична пісня тощо.
НОВЕ5ЛА (від іт. novella — новина) — не-
великий розповідний твір про незвичайну жит-
тєву подію з несподіваним закінченням. Як
жанр уперше з’явилася в італійській літера-
турі ХIV—ХV ст. у творчості
Дж. Боккаччо,
Ф. Саккетті та ін. Великого поширення набу-
ла у ХIХ—ХХ ст. в європейській та американській
літературі. Відомі новелісти в українській
літературі — М. Коцюбинський, В. Стефаник,
А. Тесленко, Ю. Яновський та ін.
ОПОВІДА5ННЯ — невеликий розповідний
твір, в якому зображується життя персонажа за
короткий проміжок часу. Жанр оповідання —
один з найпоширеніших у літературі. Він потре-
бує особливої
майстерності письменника, вміння
лаконічно і художньо яскраво відтворити харак-
тер людини і соціальні явища.
ЕСЕ5 (від фр. essai — спроба, нарис, начерк) —
невеликий прозовий художній твір, літературно-
критична стаття, стаття філософського
або пу-
бліцистичного характеру, що відзначаються
підкресленою суб’єктивністю авторської думки,
новизною тлумачення поставлених
питань, об-
разністю та афористичністю висловлювання.
Жанр есе з’явився ще за античних часів, набув
поширення у творчості
філософів і письменни-
ків XVI—XVIII ст. (М. Монтень, Ф. Бекон, Д. Ді-
дро, Дж. Локк та ін.), а надто в добу романтизму,
який висунув на перший план особистість авто-
ра. У XX ст. до цього жанру зверталися видатні
прозаїки, поети і філософи в ідейній боротьбі
з метою популяризації здобутків науки тощо.
В українській
літературі есе зустрічається
в до-
робку В. Винниченка, Є. Маланюка, Ю. Липи,
Ю. Шереха та ін. Порівняно недавно з’явилися
змішані жанри романа-есе та повісті-есе.
ПО5ВІСТЬ — епічний розповідний твір,
в якому картину життя змальовано повніше, ніж
в оповіданні, але не так широко, як у романі. По-
вість, звичайно, має один сюжет, але більш роз-
горнутий, ніж в оповіданні. Крім головного ге-
роя у ній діє ряд другорядних персонажів. Жанр
повісті дуже поширений в українській літературі:
«Микола Джеря» І. Нечуя-Левицького,
«Fata morgana» М. Коцюбинського, «Борислав
сміється» І. Франка, «Краса і сила» В. Винни-
ченка та ін
РОМА5Н (від фр. roman — спершу твір, напи-
саний однією з романських мов) — великий епіч-
ний твір, у якому змальовано широку картину
суспільного життя. Для роману характерні: на-
явність багатьох сюжетних ліній, зображення
персонажів у складних життєвих ситуаціях, роз-
криття динаміки їх внутрішнього світу. За зміс-
том розрізняють такі види сучасного роману:
соціально-психологічний, сімейно-побутовий,
історичний, філософський, детективний, при-
годницький, сатиричний та ін. Романний жанр
виник ще в епоху античності («Дафніс і Хлоя»
Лонга, «Золотий осел» Апулея), набув нових рис
за Середньовіччя (рицарські романи та ін.), але
справжнього розквіту досяг у ХVIII—ХIХ ст.
Розвиток роману в Україні припадає на ХIХ ст.
і пов’язаний з іменами Є. Гребінки, Г. Квітки-
Основ’яненка, П. Куліша, І. Нечуя-Левицького,
Панаса Мирного та ін. У ХХ ст. роман став про-
відним жанром української прози. Великий
внесок у його розвиток зробили А. Головко,
П. Панч, М. Стельмах, О. Гончар, П. Загребель-
ний, Ю. Мушкетик та ін.
ЕПОПЕ5Я (від гр. epopoiїa — зібрання пі-
сень, переказів) — великий монументальний
твір. В античну епоху внаслідок циклізації ска-
зань, пісень і легенд створювалися великі поеми
про видатну історичну подію чи героя («Іліада»,
«Одіссея» Гомера, «Енеїда» Вергілія). Пізніше
аналогічні процеси відбувались і в епосі євро-
пейських народів (французька «Пісня про Ро-
ланда», німецька «Пісня про Нібелунгів» та ін.).
Жанр поетичної епопеї культивувався представ-
никами класицизму. У новітній літературі епопеєю
стали називати великі прозові твори, при-
свячені значним подіям у житті народу («Війна
і мир» Л. Толстого, «Тихий Дон» М. Шолохова,
«Прапороносці» О. Гончара та ін.).
ДИЛО5ГІЯ (від гр. di — двічі і logos — сло-
во) — твір, що складається з двох самостійних
частин, у кожній із яких своє коло персонажів
і завершені сюжетні лінії. Наприклад: дилогія
Ю. Смолича «Світанок над морем» складається
з романів «Чайки сідають на воду» і «Буде на морі
погода». Дилогією в давній Греції називалися
драми з двох частин, звідки й походить термін.
ТРИЛО5ГІЯ (від гр. trilogia) — три частини
одного твору, що мають різні назви, але пов’язані
спільністю задуму і дійових осіб. Трилогіями
можуть бути великі епічні та драматичні твори
(роман О. Гончара «Прапороносці», який скла-
дається з трьох частин: «Альпи», «Голубий Ду-
най» і «Злата Прага»; в драматургії — історична
трилогія О. К. Толстого: «Смерть Іоанна Грозно-
го», «Цар Федір Іоаннович», «Цар Борис»)
ТЕТРАЛО5ГІЯ (від гр. tetralogik, tetra — чо-
тири, logos — слово) — великий епічний твір,
який складається з чотирьох самостійних частин,
об’єднаних загальним ідейним задумом і спіль-
ністю персонажів. У тетралогії кожна частина
має свою назву. Так, «Сучасна історія» фран-
цузького письменника А. Франса складається
з чотирьох романів: «Під міськими в’язами»,
«Вербовий манекен
», «Аметистовий перстень»
і «Пан Беранже в Парижі». В українськійлі-
тературі є тетралогія Л. Смілянського, у якій
ідеться про чотирьох визначних українських
письменників
— М. Коцюбинського, Лесю Укра-
їнку, І. Франка і Т. Шевченка: «Михайло Коцю-
бинський», «Червона троянда», «Мужицький
посол» і «Поетова
молодість».
ЛІ5РИКА (від гр. lyra — струнний музичний
інструмент, під акомпанемент якого у стародав-
ній Греції виконувалися пісні та вірші) — один
з трьох родів літератури (поряд з епосом і дра-
мою), в якому зовнішній світ відображається
через почуття, переживання та думки автора.
Відзначається лаконізмом і смисловою ємністю
у розкритті життєвих явищ. За змістом лірику
прийнято поділяти на громадянську, філософську,
інтимну (любовну), пейзажну та ін. Основні
ліричні жанри — вірш, пісня, послання, еле-
гія, сатира.
ЛІРИ5ЧНИЙ ГЕРО5Й — в літературознавстві
умовне поняття, що визначає носія прагнень, ду-
мок та почуттів, виражених у ліричному
творі.
Ліричний герой не завжди тотожний авторові,
бо втілює в собі естетичні ідеали не тільки по-
ета, а й певної доби, певної людської спільноти.
Термін
вживається стосовно поезії та ліричної
прози.
О5ДА (від гр. ode — пісня) — похвальний,
урочисто-патетичний вірш, присвячений важли-
вій події чи видатній особі. Як жанр ліричної по-
езії виник у стародавній Греції. В одах прослав-
лялися боги, військові подвиги, переможці на
олімпійських
змаганнях. Великого поширення
ода набула в європейських
літературах в епоху
утвердження абсолютистської монархії (ХIV—
ХVII ст.) в творчості
поетів-класицистів. Теорію
жанру розробив теоретик класицизму Н. Бу-
ало, який сформулював суворі вимоги до оди.
В Росії розквіт оди припадає на ХVIII ст.
(М. Ломоносов, В. Тредіаковський, Г. Державін
та ін.), на Україні значного розвитку цей жанр
не мав.
ПОСЛА5ННЯ — віршований літературний
твір, написаний у формі звернення до певної осо-
би чи групи людей. Жанр послання
досить по-
пулярний у світовій поезії, відомий ще з часів
античності. В українській поезії до нього звер-
талися майже всі видатні поети: Т. Шевченко —
«Гоголю», «Марку Вовчку», «До Основ’яненка
»,
«І мертвим, і живим...», І. Франко — «Това-
ришам із тюрми», «Мойому читачеві», Леся
Українка
— «Товаришці на спомин», «Ворогам»
та ін.
РОМА5НС — невелика пісня про кохання,
що виконується в музичному супроводі. В Укра-
їні з’явився на початку ХIХ ст. і став одним із
популярних жанрів вокального мистецтва. Да-
нину жанру віддали Л. Глібов, Леся Українка,
І. Франко, а також українські поети ХХ ст.
ВІРШ — (від лат. versus — вірш) — 1) Рядок
у віршованому поетичному
творі, основна
ритмічна одиниця. У кінці рядка завжди є рит-
мічна пауза, яка може не відповідати синтаксич-
ним нормам. Вірш-рядок не слід ототожнювати
з реченням, оскільки в ньому не завжди вислов-
люється завершена думка. 2) Поетичний твір
(Поет написав вірш.). 3) Система віршування
(Вірш Маяковського якісно відрізняється від ві-
рша Пушкіна.).
ГРОМАДЯ5НСЬКА ЛІ5РИКА — поетичні тво-
ри, присвячені гострим політичним проблемам
суспільного життя. Існує паралельний термін —
політична лірика. Провідні теми — свобода, за-
хист прав людини, викриття несправедливого
соціального ладу, заклик до боротьби. Класич-
ним зразком громадянської лірики є творчість
Т. Шевченка.
СПІВОМО5ВКА — невеликий сюжетний гу-
мористичний вірш, побудований на народному
анекдоті. Співомовка близька до байки, але на
відміну від байки в ній діють не тварини, а люди,
і в кінці немає моралі. Найвиразніше
представ-
лений цей жанр у творчості С. Руданського,
який видав три збірки «Співомовок
». Наявність
у терміні лексеми спів підкреслює близькість
співомовки до коломийки.
ДУ5МА — українська народна ліро-епічна
пісня героїчного характеру про історичне ми-
нуле. Відома з ХV ст. Виконувалася народни-
ми співцями під акомпанемент кобзи чи ліри.
Більшість дум присвячена боротьбі з татар-
ськими і турецькими поневолювачами, тяжкій
долі невільників, народно-визвольній боротьбі
під проводом Богдана Хмельницького («Козак
Голота», «Маруся Богуславка», «Самійло Кіш-
ка», «Хмельницький та Барабаш», «Іван Бо-
гун» та ін.). Глибокий історичний зміст, гаряче
авторське почуття і виразність поетики спри-
яли утвердженню
думи як жанру та впливу її
на українську і російську поезію (Т. Шевченко,
К. Рилєєв, М. Лермонтов, А. Малишко та ін.).
БА5ЙКА — короткий, здебільшого віршо-
ваний твір дидактичного змісту, який в але-
горичній формі відтворює життя людей. Най-
частіше дійовими особами байок виступають
тварини. Розповідь про певну подію завершуєть-
ся повчальним висновком — мораллю (застар.
«силою»).
Байка — один із найдавніших жанрів лі-
тератури. Широковідомим байкарем стародав-
ньої Греції був Езоп (VI—V ст. до н. е.), через що
алегоричну мову часто називають езопівською.
В Україні байки відомі з ХVII—ХVIII ст. Авто-
ром прозових байок
був Г. Сковорода. Талано-
виті байкарі ХIХ ст. — П. Гулак-Артемовський,
Є. Гребінка, Л. Глібов. Жанр байки розвивався
і у ХХ ст.
Байковий вірш — різностопний ямб, який
називається вільним віршем.
БАЛА5ДА (від прованс. ballar — танцюва-
ти) — віршований твір з гострим
драматичним
сюжетом, любовного, казково-фантастичного,
легендарно-історичного, героїко-патріотичного
змісту. У різних
народів у різні часи термін мав
різне значення. За Середньовіччя у Провансі
(Франція) баладою називали народну танцю-
вальну пісню з рефреном. Пізніше в Італії вона
відокремилася від танцю, у творчості А. Данте
і Ф. Петрарки втратила рефрен, набувши озна-
ки канцони. У французькій поезії XIV—XV ст.
балада стала формою звертання до певної особи
і набула канонічних рис: три строфи, перехрес-
не римування, обов’язковий рефрен. В англійському
та шотландському фольклорі побутувала
балада драматичного змісту (нещасливе кохан-
ня, кривава помста, зрада, легенда), яка спра-
вила значний вплив на європейську літературу.
Жанр балади був поширений у творчості поетів-
романтиків: Р. Бернса, С. Колдріджа — в Англії,
В. Гюґо — у Франції, Г. Бюргера,
Ф. Шиллера,
Й.-В. Ґете — в Німеччині, В. Жуковського
—
в Росії, А. Міцкевича — у Польщі. Переважали
фантастичні сюжети, пов’язані з народними ле-
гендами та переказами. В українській літературі
до жанру балади зверталися Т. Шевченко («При-
чинна», «Русалка»), Л. Боровиковський («Ма-
руся»), А. Метлинський
(«Смерть бандуриста»),
С. Руданський («Верба»), Ю. Федькович («Ре-
крут») та ін. У XX ст. в сюжетах балад українських
поетів переважає героїчна тематика: «Три
сини» П. Тичини, «Подвиг» Л. Первомайського,
«Балада про комвзводу» А. Малишка, «Парти-
занська балада» П. Воронька тощо.
ПОЕ5МА (від гр. poiema — твір) — віршова-
ний твір з чітко визначеним сюжетом. Епічний
елемент — розповідь про події часто поєднується
в поемі з ліричним — вираженням авторських
почуттів. З огляду на співвідношення цих еле-
ментів розрізняють поеми епічні, ліро-епічні та
ліричні. Чисто епічними вважаються давні пое-
ми, що виникли на основі народних пісень і ска-
зань: «Іліада», «Одіссея», «Пісня про Роланда»,
«Витязь у тигровій шкурі» та ін. У процесі роз-
витку літератури жанр поеми в різних літера-
турних напрямах — класицизмі, романтизмі,
реалізмі та ін. — набував нових рис. Велику
роль у його становленні в українській літерату-
рі відіграв Т. Шевченко як автор романтичних
та реалістичних поем («Сон», «Кавказ», «Кате-
рина», «Причинна», «Гайдамаки»). Поема була
одним із провідних жанрів української
поезії
ХХ ст. Представлена творами широкого ідейно-
тематичного і стильового діапазону: «Мойсей»
І. Франка, «Роберт Брюс» Лесі Українки, «Да-
нило Галицький» М. Бажана, «Червона
зима»
В. Сосюри, «Прометей» А. Малишка та багато
інших.
ВЕРТЕ5П (від старослов. печера) — народ-
ний ляльковий театр, поширений в Україні
XVIII—XIX ст. Являв собою скриньку
у вигляді
двоповерхового будиночка із прорізамив
підло-
зі, через які вертепник управляв дерев’
яними
ляльками. На верхньому поверсі ставились інс-
ценівки на релігійні теми, на нижньому — на
побутові теми сатиричного та гумористичного
характеру. Дійовими
особами останніх були мо-
торний запорожець, спритний солдат
(москаль),
бідний селянин, недотепний пан, зажерливий
піп та ін. Виконавцями та авторами вертепних
драм виступали школярі й мандрівні дяки, піз-
ніше — мандрівні артисти. Завдяки широкому
використанню фольклорного матеріалу, соці-
альній загостреності і народному гумору, яскра-
вому оформленню, виконанню пісень та танців
вертеп здобув велику популярність серед різних
верств українського суспільства.
ШКІЛЬНА5 ДРА5МА — один із жанрів цер-
ковної драматургії, яка виникла в країнах Євро-
пи в ХV—ХVI ст. при духовних школах. Згідно
з уставом цих шкіл театральні вистави на релі-
гійні теми були обов’язковою формою навчання.
В Україні і в Росії шкільна драматургія розви-
валася в ХVII—ХVIII ст. Твори писали до релі-
гійних свят викладачі духовних шкіл. Пізніше
провідне місце посіли теми боротьби проти ка-
толицизму та історична. Однією з найвідоміших
драм була трагікомедія Ф. Прокоповича «Воло-
димир» (1705). П’єси ставилися в шкільних теа-
трах, які діяли при школах.
ІНТЕРМЕ5ДІЯ (від лат. intermedius — те, що
знаходиться посередині) — драматичний жанр
у середньовічному театрі, гумористична сценка
з народного життя, яка виконувалася в антрак-
тах між діями драми на серйозні релігійні теми.
В Україні була поширена в ХVII—ХVIII ст. і мала
гострий соціальний характер. Героями
звичайно
були козак, солдат, бідний селянин, які глузува-
ли з панів.
ДРА5МА (від гр. drama — дія). 1) Драма —
один із трьох родів художньої
літератури (по-
ряд з епосом та лірикою), у якому явища життя
розкриваються через самовиявлення дійових
осіб, їхні вчинки та розмови. Драматичні твори
призначені для сценічного втілення. Основні
види — трагедія, комедія, драма, інтермедія,
водевіль тощо.
2) Драма — жанр драматургії, проміжний
між трагедією та комедією. Виникла в середині
ХVIII ст. і відтоді посіла чільне місце у світовій
драматургії, оскільки найадекватніше відпо-
відала змісту життя, у якому завжди співісну-
ють трагічне й комічне. Має чимало різновидів:
соціально-побутова, психологічна,
історична,
героїчна, мелодрама та ін. Класичні зразки:
«Емілія Галотті» Г. Лессінга, «Гроза» О. Остров-
ського, «Назар Стодоля» Т. Шевченка, «Украде-
не щастя» І. Франка, «Дай серцю волю, заведе
в неволю» М. Кропивницького та ін.
ТРАГЕ5ДІЯ (від гр. tragos — козел і ode —
пісня) — один із видів драми, в основі якого ле-
жить непримиримий конфлікт незвичайного
героя з нездоланними зовнішніми обставинами.
Найчастіше герой гине. Ранній розквіт трагедії
припадає на V ст. до н. е. в Греції. Найвідоміші
автори античних трагедій — Есхіл, Софокл і Ев-
рипід. Глибокі думки щодо теорії трагедії зали-
шив Аристотель у своїй «Поетиці». Він вважав,
що дія трагедії повинна бути важливою і завер-
шеною, покликаною очищати людину від лихих
пристрастей через страх і співчуття. Нове під-
несення жанру припадає на епоху Відродження
і пов’язане передусім із творчістю В. Шекспіра,
який подолав однолінійність характерів, розши-
рив «час» і «простір» трагедії, поєднав трагічне
з комічним. Трагедія посіла чільне місце в драма-
тургії класицизму, набувши високого громадянського
пафосу, піднесеної патетики. В своєму
подальшому розвитку цей жанр наблизився до
драми, що повною мірою стосується української
російської драматургії (п’єси М. Старицького,
М. Кропивницького, І. Франка, «Борис Году-
нов» О. Пушкіна,
п’єси О. Островського, О. К.
Толстого). За радянських часів з’явилася так
звана «оптимістична трагедія» (під такою на-
звою 1932 р. вийшла п’єса Вс. Вишневського),
трагічний конфлікт якої, з погляду теоретиків
соцреалізму, був якісно новий: загибель героя
у фіналі не викликає у глядачів сумного настрою,
оскільки все перекриває «величезна впевненість
у перемозі нового».
КОМЕ5ДІЯ (від гр. comoidia, соmos — весе-
лий натовп і ode — пісня) — один із видів дра-
матичних творів, у яких зображується смішне
в суспільному житті, поведінці й характері лю-
дей. Основу комедії складає гумор, який може
мати різне забарвлення — від розважального
до гострої сатири. Одним із перших дав визна-
чення комедії Аристотель: «Комедія... є зобра-
женням порівняно поганого в людині, але вади
відтворюються не в усій повноті, а лише в тій
мірі, у якій смішне є частиною неподобного».
У процесі історичного розвитку змінювалось
уявлення про смішне, з’являлися нові жанрові
модифікації. Розрізняють два основних види
комедії: комедія ситуацій (інтриги)
і комедія
характерів. Сюжет першої будується на ви-
падкових збігах обставин, заплутаній інтризі,
непорозумінні персонажів тощо («Комедія по-
милок» В. Шекспіра, «Учитель танців» Лопе
де Веги). У комедії характерів комічний ефект
досягається зображенням поведінки персонажа
з незвичайними пристрастями («Приборкання
непокірної» В. Шекспіра, «Тартюф» Ж. Б. Мо-
льєра). Виділяють ще такі види: побутова ко-
медія, лірична комедія, сатирична комедія,
комедія настроїв, комедія ідей, трагікомедія
та ін. Перший зразок української комедії дав
І. Котляревський
(«Москаль-чарівник»). Зна-
чний внесок у її розвиток зробили Г. Квітка-
Основ’яненко, М. Старицький,
М. Кропивниць-
кий, І. Карпенко-Карий, І. Франко, М. Куліш.
ДРАМАТИ5ЧНА ПОЕ5МА — невелика ві-
ршована п’єса. Наприклад: «Маленькі трагедії»
О. Пушкіна, «Вавілонський полон», «У ката-
комбах» Лесі Українки та ін.
Літературні стилі та напрями
БАРО5КО (від лат. barocco — вигадливий,
примхливий) — напрям у європейському мисте-
цтві й літературі в період між Відродженням
та
класицизмом (XVI—XVIII ст.). Це була склад-
на і суперечлива
перехідна доба в соціальному
й духовному житті народів, яка характеризува-
лася руйнівними війнами, хаотичним станом суспільства,
гострою боротьбою ідей Відродження
і Середньовіччя, становленням нових уявлень
про людину і світ. Бароко як естетична система
було дуже складним і багатоликим, проте мало
певні загальні риси: тяжіння до різких контр-
астів, надмірну метафоричність, алегоризм та
емблематичність, схильність до барвистого ри-
торизму. У різних країнах бароко утверджу-
валося в різні
часи. Спершу — в Італії (кінець
XVI — початок XVII ст.). В XVII ст. стало па-
нівним у більшості країн Європи. Вершинні
здобутки літератури бароко пов’язані з творчіс-
тю Д. Маріно (Італія), П. Кальдерона (Іспанія),
Дж. Мільтона (Англія), А. Грідіуса (Німеччина).
В українській літературі риси бароко з’явилися
на початку ХVІІ ст. у творчості І. Вишенського,
М. Смотрицького, К. Саковича. Розвиток його
посилився після відкриття Києво-Могилянської
академії (1632). Бароковий стиль притаманний
плеяді українських письменників того часу:
Л. Барановичу, І. Максимовичу,
І. Величковському,
С. Яворському та ін. Філософія й есте-
тика бароко найвиразніше виявились у творчос-
ті Г. Сковороди.
КЛАСИЦИ5ЗМ (від лат. classicus — зразко-
вий) — напрям у європейській літературі та мис-
тецтві ХVII—ХVIII ст. Теоретичні засади класи-
цизму сформулював французький поет, критик
і теоретик літератури Н. Буало (1636–1711)
в поетичному трактаті «Мистецтво поезії». Він
висунув три основні принципи: наслідування
природи, наслідування античних зразків, від-
повідність вимогам розуму. Розроблені Буало
правила узагальнювали художню
практику пев-
ної історичної доби, відкривали нові підходи
до відтворення дійсності, але водночас гальму-
вали розвиток літератури. Орієнтація на анти-
чність, надання переваги розуму над почуттям,
обмеження творчості зображенням прекрасно-
го — усе це призводило до відриву літератури від
життя, надавало їй позаісторичного,
суто раці-
оналістичного характеру. Основними жанрами
класицизму були трагедія, комедія, ода, сатира,
байка, епічна поема. У кожній країні класицизм
мав свої особливості. Так, російські і українські
письменники зверталися переважно не до анти-
чності, а до національної історії, надавали вели-
кої ваги жанру сатири.__
СЕНТИМЕНТАЛІ5ЗМ (від фр. sentiment —
почуття,
чутливість) — художній метод і напрям
в літературі кінця ХVIII ст., що виник
як
реакція на раціоналізм класицизму. Термін
походить
від назви роману англійського
пись-
менника Л. Стерна «Сентиментальна
подо-
рож» (1786). Сентименталізм називають ще
преромантизмом, оскільки він мав деякі ха-
рактерні риси романтизму
— передусім
культ
почуття, прагнення розкрити внутрішній
світ
людини, подолати раціоналістичну
прямолі-
нійність у зображенні дійових осіб. Герої творів
письменників-сентименталістів — не царі та
полководці, а люди нижчих станів, які зобра-
жуються у сфері сімейного життя, у звичайних
людських стосунках. Акцент робиться на психо-
логії героїв, їхніх почуттях і пристрастях, на не-
повторному й індивідуальному в кожному з них.
Проте чутливість героїв часто має надмірний,
слізливий характер.
Популярними жанрами були роман, повість,
роман у листах, подорож, сповідь. Найвидатніші
представники напряму: в Англії
— Л. Стерн,
С. Річардсон, у Франції — Ж. Ж. Руссо, в Німеччині
— Й. В. Ґете, в Росії — М. Карамзін.
В Україні, на думку Д. Чижевського, сентимен-
талізм як напрям не набув самостійного значен-
ня, хоча певні риси його виявились у творчості
Г. Квітки-Основ’яненка («Маруся», «Щира лю-
бов», «Сердешна Оксана» та ін.), І. Котлярев-
ського («Наталка Полтавка»), Є. Гребінки («Роз-
повіді пирятинця», «Записки студента») та ін.
РОМАНТИ5ЗМ (від фр. romantisme) — ху-
дожній метод і напрям, що утвердився в євро-
пейській літературі наприкінці ХVIII — на по-
чатку ХIХ ст. Естетична теорія романтизму за
всіма основними положеннями протистояла ес-
тетиці класицизму. Теоретики класицизму роз-
глядали літературу як наслідування природи,
а для романтиків вона була засобом вираження
внутрішнього світу митця;
класицизм орієнту-
вався на античне мистецтво, тоді як романтики
вважали, що література повинна відображати
життя свого народу; культу розуму романтики
протиставили культ почуття. Філософська осно-
ва романтизму — сенсуалізм (від лат. sensus —
почуття), який проголосив головним засобом
пізнання світу почуття. Для романтиків харак-
терне неприйняття існуючої дійсності, пориван-
ня у світ мрії і фантазії, висунення на перший
план виключних героїв і сюжетів, домінування
у творах суб’єктивно-оцінних елементів. Осно-
вою для побудови образу у них стає не предмет,
а суб’єкт, не реальна дійсність, а особистість
автора. Романтизм відкрив важливу закономір-
ність художньої творчості, котра залишилася
поза увагою попередників. Разом з тим він не
піднявся до розуміння того, що література яв-
ляє собою єдність зображуваного (об’єкт) і вира-
женого (суб’єкт). Важливий внесок романтиків
у теорію і практику літератури — ідея народнос-
ті, яка стала одним із провідних принципів ес-
тетики реалізму.
Першими теоретиками романтизму були
німецькі письменники брати Шлегелі, в Росії —
український письменник, критик і журналіст
Орест Сомов, який в 1817 р. закінчив Харківський
університет і переїхав до Петербурга.
В журналі «Соревнователь просвещения и бла-
готворения» 1823 р. він опублікував цикл ста-
тей «Про романтичну поезію», де вперше зробив
спробу визначити головні риси нового напряму.
Романтизм в українській літературі представле-
ний творчістю Т. Шевченка, Харківською шко-
лою поетів-романтиків та ін.
Спроби визначити типологію російсько-
го і українського романтизму за ідейно-
політичними ознаками — революційний і реак-
ційний, активний і пасивний тощо — виявилися
непродуктивними
РЕАЛІ5ЗМ (від лат. realis — речовий, матеріальний)
— художній метод і напрям, що
утвердився
в літературі у другій чверті ХIХ ст.
і відзначається
якісно новими принципами ві-
дображення дійсності. Формування реалізму
відбувалося на тлі успіхів філософії, політич-
ної економії, природознавства, психології, ес-
тетики та інших наук, які значно розширили
уявлення про закономірності розвитку приро-
ди і суспільства.
Завдяки реалізму література
збагатила свої пізнавальні можливості, загли-
билася в дослідження життя, сутності людини
і соціальних відносин. Термін побутував за Се-
редньовіччя в філософії. В 50‑ті роки ХIХ ст. він
був переосмислений
і застосований до літерату-
ри французькими письменниками Ж. Шанфлері
та Л. Дюранті. Останній видавав журнал під на-
звою «Реалізм».
Правда життя — головний принцип реалізму:
об’єктом зображення стало людське життя
в усіх його проявах. Якщо представники класи-
цизму і романтизму обмежувалися зображен-
ням тільки ідеального, то письменники-реалісти
стали показувати справжнє життя. Докорінно
змінивсягерой
літературного твору: місце
виняткової
особистості посіла звичайна люди-
на — чиновник, купець, дворянин, селянин —
представники всіх прошарків
суспільства.
Вкрай важливим було відкриття дуалістич-
ної природи людини — соціальної і біологічної:
характери героїв стали розвиватися не з волі ав-
тора, а відповідно до їх соціально-психологічної
сутності. Утвердився як закон реалізму прин-
цип саморозвитку характерів. Глибшого розу-
міння набув принцип історизму: віднині лю-
дина постає не тільки представником певного
соціального
середовища, але й суб’єктом історії,
учасником історичного потоку. Усе це надало
картинам життя і образам
героїв широкомасш-
табного узагальнення й типовості.
У різних національних літературах реалізм
має свої особливості.
Для української і російської
літератур ХIХ ст. є характерним критич-
ний пафос у відтворенні соціальної дійсності,
через що їх реалізм часто називають критичним
реалізмом. За радянських часів офіційна наука
запровадила штучний термін соціалістичний
ре-
алізм.
Певні реалістичні тенденції були властиві лі-
тературі і попередніх
епох. Тому термін реалізм
застосовується для атрибуції методів
античної,
середньовічної та інших літератур — міфологічний
реалізм, реалізм епохи Відродження, про-
світительський реалізм тощо.
МОДЕРНІ5ЗМ (від фр. moderne — сучасний) —
термін, що виник на початку ХХ ст. і визначав
новітні на той час течії в літературі та мистецтві,
які протиставляли себе традиції і шукали нових
засобів художнього відтворення дійсності. Мо-
дернізм не мав єдиних філософсько-естетичних
засад і був представлений рядом відносно само-
стійних течій і угрупувань: експресіонізм, футу-
ризм, кубізм, акмеїзм, імажинізм, сюрреалізм
та ін. Однак, попри ідейно-художні та стильові
відмінності кожної з цих течій, усім їм властива
певна світоглядна і соціокультурна спільність:
відчуття дисгармонії світу, протест проти анти-
гуманних суспільних
відносин і несвободи мит-
ця, неприйняття існуючого мистецтва. Характерним
для них є звернення до філософських
концепцій, у центрі яких були проблеми інди-
відуальної свідомості,— до раціонального во-
люнтаризму Шопенгауера і Ніцше, інтуїтивізму
Бергсона, психоаналізу Фрейда, міфофілософії
Юнга та ін. В художніх творах письменників-
модерністів світ постає переважно жорстоким
і абсурдним, а людина — одинокою і прирече-
ною (Ф. Кафка, Дж. Джойс, М. Пруст, В. Вульф
та ін.). У пошуках шляхів осмислення
дійсності
вони намагаються відродити
міф як першоосно-
ву людського мислення
Модерністські течії були досить широко
представлені в російській і українській літера-
турах. Прихильники їх виступали проти «нату-
ралізму» реалістичної літератури, обстоювали
гасло «чистого
мистецтва». В Україні на початку
ХХ ст. сформувалися дві модерністські групи —
у Львові і Києві. Осередком львівської групи
було видавництво «Молода муза». До неї вхо-
дили П. Карманський,
В. Пачовський, Б. Леп-
кий, С. Твердохліб та ін. Свої твори вони публі-
кували в журналі «Світ» (1906–1907). У Києвіписьменники-
модерністи А. Товкачевський,
М. Сріблянський,
М. Євшан
та інші групували-
ся навколо журналу «Українська хата» (1910–
1914). Деякі модерністські новації використо-
вували в своїй творчості письменники-реалісти
(М. Коцюбинський,
О. Кобилянська, В. Стефа-
ник та ін.). Модернізм взагалі й український зо-
крема — явище складне, суперечливе і ще недо-
статньо вивчене. Хронологічні межі модернізму
чітко не визначені.
Одні пов’язують його з літе-
ратурою всього XX ст., інші — відносять лише
до першої половини цього століття, називаючи
пізніші модифікації постмодернізмом.
НЕОРОМАНТИ5ЗМ (від гр. neos — новий і ро-
мантизм) — умовна назва естетичних тенденцій
в європейській літературі кінця XIX — початку
XX ст. Їх сенс полягав у відродженні певних
рис естетики романтизму, що знайшло втілення
в культі героїки, уславленні
мужності, утвердженні
нового героя — мужньої
людини, життя
якої пов’язане з ризиком і незвичайними при-
годами. Найвиразніше виявився неоромантизм
в Англії, у творчості Р. Кіплінга,
Р. Стівенсона,
А. Конан-Дойла, Г. Честертона, Е. Войнич. У Ро-
сії впливом неоромантизму позначена творчість
Л. Андрєєва, Д. Мережковського, М. Горького
та ін. В українській літературі прихильником
неоромантизму була Леся Українка, яка вважа-
ла, що реалістичне «фотографування» дійсності
не відповідає завданням літератури, покликаної
боротися за оновлення життя. Ліричний герой її
поезії — безкомпромісний борець за світле май-
бутнє, готовий долати будь-які перешкоди на
шляху до обраної мети.
НЕОКЛАСИЦИ5ЗМ (від гр. neos — новий
і класицизм) — назва порівняно вузькой течії
в європейській літературі XIX—XX ст., яка
орієнтувалася на естетику класицизму. У різ-
них країнах неокласицизм мав свої національні
особливості.
Найвідомішою у Франції була гру-
па поетів «Парнас», що утворилася після виходу
в світ збірки «Сучасний Парнас» (1866). До групи
входили Ш. Леконт де Ліль, Т. Готьє, К. Мендес,
П. Верлен, С. Малларме та ін. Програмовими
для них були «Античні вірші» (1852) Ш. Лекон-
та де Ліля. В Росії прихильниками неокласициз-
му в середині XIX ст. стали представники так
званої «легкої поезії» А. Майков, Н. Щербина,
пізніше — символісти І. Анненський, В. Брю-
сов, К. Бальмонт, Вяч. Іванов. Від класицизму
вони сприйняли захоплення античністю, вико-
ристання міфологічних тем і образів, а також
відсторонення від сучасності, яке знайшло вияв
у декларуванні теорії «чистого мистецтва». Поезії
неокласицизму властивий культ художньої
форми — пластичність образів, вишуканість
мови, відточеність ритмів.
СИМВОЛІ5ЗМ (від фр. symbolisme, гр. symbolon
— знак, символ) — напрям у європейській
літературі кінця ХIХ — початку ХХ ст. Осно-
ви естетики символізму закладені в 70-х роках
XIX ст. французькими
поетами П. Верленом,
А. Рембо, С. Малларме та ін. Теоретичним під-
ґрунтям були філософські концепції А. Шопен-
гауера, Є. Гартмана,
Ф. Ніцше та інших філо-
софів. Символісти намагалися проникнути за
допомогою символів у світ «речей у собі», що
перебувають за межами чуттєвого сприйняття.
Символ вони визнавали за художнє знаряддя,
дієвіше від образу. Саме він, на їхню думку, дозволяє
подолати повсякденність і дістатися над-
часової ідеальної Краси. Розглядаючи мистецтво
як інтуїтивне пізнання світу через розкриття
аналогій, символісти вважали, що у змісті твору
має бути таємний підтекст, а в образу — ряд зна-
чень. Виходячи з твердження А. Шопенгауера
про те, що музика є мистецтво трансценденталь-
не, найбільш наближене до світу таємного, вони
надавали великого значення милозвучності по-
езії. Попри ідеалістичну сутність естетичних
позицій, творчість визначних письменників-
символістів утверджувала загальнолюдські
ідеї
добра, краси і свободи, виховувала повагу до од-
вічних культурних і християнських цінностей.
Символізм в Росії мав свою специфіку і пред-
ставлений численною групою талановитих пись-
менників, таких, як О. Блок, В. Брюсов, Ан-
дрій Бєлий, К. Бальмонт, І. Анненський,
В’яч.
Іванов, Д. Мережковський та ін. Представни-
ками символізму в Україні були Г. Чупринка,
О. Неприцький-Грановський, М. Жук, О. Рома-
нова, Олена Журлива та ін.
ІМПРЕСІОНІ5ЗМ (від фр. impression — вра-
ження) — напрям в образотворчому мистецтві,
літературі та музиці кінця ХIХ — початку
ХХ ст. Сформувався у французькому живопи-
сі 70-х рр. ХIХ ст. Назва походить від картини
К. Моне «Імпресія. Схід сонця» (1873). Пред-
ставники напряму не заперечували об’єктивну
реальність світу, але вважали, що вона може
бути відтворена митцем у багатьох аспектах.
Новим було їх прагнення не тільки зафіксу-
вати миттєве враження від життєвого явища,
а й наголосити на його мінливості, текучості,
швидкоплинності. У літературі імпресіонізм
виявився в посиленому психологізмі, відтво-
ренні миттєвих вражень і зміни настроїв, у під-
кресленій увазі до кольорів та звуків. Поетику
імпресіонізму
використовували Г. Мопассан,
А. Чехов, Б. Пруст, М. Коцюбинський та ін.
ЕКСПРЕСІОНІ5ЗМ (від фр. expression
— ви-
раження) — напрям у європейському мистецтві
та літературі 10–20-х років ХХ ст., одна з течій
авангардизму. Теоретична основа — філософія
інтуїтивізму
А. Бергсона, згідно з якою мета
мистецтва — не відображення дійсності, а «ви-
раження» неповторного авторського бачення її.
Для письменників-експресіоністів є характер-
ним лірико-суб’єктивне осмислення дійсності.
Експресіонізм виник у Німеччині й Австрії, де
мав вплив на образотворче мистецтво, музику,
театр і літературу. У російській
і українській
літературах він не склався в окрему течію, хоча
прояви його відчутні у творчості А. Чехова,
Л. Андрєєва, М. Хвильового, В. Винниченка,
М. Куліша та ін. Сучасне літературознавство до-
лає однозначне негативне ставлення до худож-
ньої практики представників цієї течії.
НЕОРЕАЛІ5ЗМ (від гр. neos — новий і realis —
речовий) — течія в кіномистецтві й літературі,
що виникла в Італії після Другої світової війни. Її
представляли письменники, кінорежисери і сце-
наристи Дж. де Сантіс, Л. Вісконті, К. Лідзані та
ін. Їх своєрідним маніфестом став фільм Р. Россе-
ліні «Рим — відкрите місто» (1945). Характерні
особливості неореалізму — пафос суворої правди,
достовірність зображення, повага до простої
людини, використання простонародної мови, на-
ближення художнього кіно до документального.
В літературі представниками
неореалізму
були__
А. Моравіа, В. Пратоліні, К. Леві, Е. де Філіппо
та ін. Їхнім творам притаманні документалізм,
відчутне ліричне «я» письменника, який є свід-
ком або учасником описуваного, прийоми кіне-
матографічності.
ФУТУРИ5ЗМ (від лат. futurum — майбут-
нє) — одна з течій в літературі початку ХХ ст.
Основоположником був італійський
письменник
Марінетті, який 1909 р. опублікував «Перший
маніфест футуризму», де закликав звільнитися
від літератури минулого і створити «динамічну
літературу майбутнього», що буде оспівувати
замість людини техніку і машини. У своїх піз-
ніших маніфестах
він визначив принципи по-
етики футуризму: руйнування норм морфології
і синтаксису, звуконаслідування, використання
образів-символів тощо. Футуризм культивував
анархізм, зневагу до існуючих норм моралі, его-
центризм. Згодом його послідовники з’явилися
в багатьох країнах Європи. В Росії футуризм був
представлений групою поетів і художників, які
об’єдналися
навколо альманаху «Садок судей»
(1910). До групи входили В. Хлєбников, В. Ка-
менський, брати Бурлюки, пізніше до них при-
єднався В. Маяковський. У маніфесті «Поще-
чина общественному вкусу» (1913) футуристи
закликали «додушити» буржуазну культуру,
«скинути з пароплава сучасності» Пушкіна,
Толстого, Достоєвського,
творити нову мову
й нову літературу. Великого значення вони на-
давали словотвору, що позначилося на мові їх-
ніх творів. Російський футуризм мав кілька
напрямів — кубофутуризм, егофутуризм та ін.
Після Жовтневої революції провідною стала гру-
па Маяковського ЛЕФ (пізніше — РЕФ), яка по-
ступово змінювала свої естетичні позиції і після
смерті поета припинила своє існування.
Футуризм в українській літературі пов’язаний
з діяльністю М. Семенка,
який протягом
1914–1919 рр. видав 11 футуристичних збірок.
Автор дотримувався основних принципів есте-
тики футуризму: відмова від традицій, егоцен-
тризм, формалістичне експериментаторство,
словотвір тощо. Особливістю українського
футуризму
було підкреслене протиставлення ур-
баністичної культури «сільській» позії. З іні-
ціативи Семенка виникли групи «Фламінго»
(1919), «Аспанфут» (1922–1924), «Комункульт»
(1924), «Нова генерація» (1927–1931). До футу-
ристів в Україні деякий час належали Г. Шкур-
пій, О. Слісаренко, В. Ярошенко, М. Бажан,
Ю. Яновський
та ін.
СЮРРЕАЛІ5ЗМ (від фр. surrealisme — над-
реалізм) — напрям у мистецтві та літературі, що
виник у 20-х рр. ХХ ст. у Франції. Сюрреалізм
ґрунтується на філософії інтуїтивізму, східних
містико-релігійних ученнях та на фрейдизмі.
Естетичні засади напряму викладено в «Мані-
фестах сюрреалізму» А. Бретона. Сюрреалісти
закликали звільнити людське «Я» від «пут» ма-
теріалізму, логіки, моралі, традиційної естети-
ки, які вони вважали породженням буржуазної
цивілізації. На їхню думку, митцю слід спира-
тися на досвід несвідомого вираження духу —
сни, галюцинації, марення, аби проникнути по
той бік людської свідомості, осягнути безкінеч-
не й вічне. До групи сюрреалістів входили пись-
менники Ф. Супо, Р. Дено, Т. Тцара, художни-
ки Г. Арп, Ж. Мірно та ін. Певний час до неї
примикали Л. Арагон, П. Елюар, П. Пікассо,
С. Далі. Як напрям сюрреалізм припинив своє
існування, хоч окремі художники продовжують
працювати в сюрреалістичній манері. Прийоми
сюрреалізму (зображення надреального, містичні
мотиви, елементи фантастики) використову-
ються в «театрі абсурду
ЕКЗИСТЕНЦІАЛІ5ЗМ (від лат. existentia
— існування) — одна з течій у філософії та
естетиці ХХ ст. Основні ідеї викладено в кни-
гах К. Ясперса «Психологія світоглядів» (1919)
та М. Хайдеґґера «Буття і час» (1927). Свої-
ми попередниками
екзистенціалісти вважали
С. К’єркегора та Ф. Ніцше. Як течія екзистен-
ціалізм сформувався після Другої світової ві-
йни у Франції. Його представники Г. Марсель,
Ж. П. Сартр, С. де Бевуар, А. Камю та ін.— ви-
ступали водночас як філософи і письменники.
Філософсько-
естетичні погляди кожного з них
мали свої відмінності, але спільним було розу-
міння абсурдності буття, визнання незахище-
ності людини у ворожому їй світі, прагнення
збагнути причини трагічної невлаштованості
життя. У центрі їхньої уваги — одинока люди-
на, що переживає тривогу, страх, муки совісті
і бачить вихід для себе у внутрішній свободі.
Провідні жанри творчості — філософський ро-
ман, «театр ідей». Характерні риси — поєднан-
ня життєвої конкретики з міфом і притчевою
алегоричністю, посилений інтерес до підсвідо-
мого в людині.
Екзистенціалізм мав прихильників у німецькій
літературі (Е. Носсак, А. Деблін), англійській
(А. Мердок, В. Голлдінг), іспанській
(М. де Унамуно), американській (Н. Мейлер,
Дж. Болдуїн), японській (Кобо Абе) та ін. В укра-
їнській літературі вплинув на письменників
20-х років — В. Підмогильного, І. Багряного,
Т. Осьмачку та ін.
ПОСТМОДЕРНІ5ЗМ (від лат. post — після
і фр. moderne — сучасний, новітній) — напрям
у сучасній філософії, мистецтві, літературі та
естетиці, що виник на ґрунті модернізму. Єди-
ної теорії генезису та сутності модернізму не-
має. Термін поширився наприкінці 60‑х років
XX ст. на позначення певного менталітету,
особливостей світосприймання і світобачення
людини постіндустріального
періоду. Філософські
основи постмодернізму вперше висвітлені
у праці французького філософа Ж. Ф. Ліота-
ра «Постмодерністська доля». Основний сенс
концепції Ліотара — відчуття вичерпності іс-
торії, естетики, мистецтва. Сучасний світ, на
його думку,— це варіювання та співіснування
всіх — і найдавніших, і новітніх — форм бут-
тя. Постмодернізм як напрям у сучасному літе-
ратурознавстві спирається на теорію і практику
структуралізму.
Його прихильники оперують
такими нетрадиційними поняттями, як «світ як
хаос», «світ як текст», «інтертекстуальність»,
«криза авторитетів», «авторська маска», «по-
двійний код», «пастиш» (твір як самопародія)
та ін. Література, за їхніми уявленнями, є не ві-
дображенням дійсності, а переказом міфів, що
існують у віртуальній реальності. Головне в ній
не істина, а слово, котре як елемент тексту яв-
ляє собою нову реальність. Твір постає сув’яззю
міфів, архетипів, цитувань, алюзій. «Ми живе-
мо в епоху,— твердить С. Аверинцев,— коли
всі слова вже сказані». Для наукової естетики
позаісторичне тлумачення літературних явищ,
заперечення зв’язків літератури з конкретною
історичною дійсністю є неприйнятним. Проте
вона використовує окремі підходи і прийоми
вивчення літератури, запропоновані теоретика-
ми постмодернізму, зокрема структурування
твору, інтертекстуальні зв’язки, елементи мі-
фопоетики тощо.
У сучасній художній практиці поняття постмодернізм
поширюється на різноманітні аван-
гардистські течії.