Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Мета курсу – сформувати національно – мовну особистість, ознайомити
студентів з нормами сучасної української мови в професійному
спілкуванні, з основними вимогами до складання та оформлення
професійних документів; навчити їх професійної мови, збагатити словник
термінологічною, фаховою лексикою, підвищити загально мовний рівень
майбутніх фахівців, формувати практичні навички ділового усного і
писемного спілкування в колективі, розвивати комунікативні здібності.
Предметом вивчення практичного курсу “Українська мова за
професійним спрямуванням” є мова фахової галузі. Тому звертається
багато уваги при вивченні усіх тем засвоєнню стереотипів комунікацій
певного фаху. Робота над культурою мови студентів проводиться з
урахуванням двох аспектів : підвищення загально мовної культури
майбутніх спеціалістів і їх фахової мовної культури.
Знати мову професії — означає вільно володіти лексикою свого фаху, доцільно нею користуватися.
Мовні знання розцінюють як компоненти професійної підготовки. В одних професіях, особливо у сфері техніки, мова є головним засобом найменування приладів та предметів, в інших, переважно в гуманітарних наукових закладах, — засобом наукової, освітньої чи виховної роботи.
Оскільки мова є засобом вираження думки, пізнання та діяльності, то правильного професійного спілкування людина навчається все своє життя.
Знання професійної лексики (особливо у сфері техніки) підвищує ефективність праці, допомагає досягти кращих результатів на виробництві, орієнтуватись у складній професійній ситуації та спілкуватися з представниками своєї професії.
Мовна норма — сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, які закріплюються у процесі спілкування. Головна ознака мовної норми — унормованість, обов'язкова правильність, точність, логічність, чистота і ясність, доступність і доцільність.
Типи:
Форми сучасної української літературної мови.
Кодифікація мови - уніфікація, упорядкування, відкидання всього чужого для літературної мови і прийняття всього, що її збагачує.
Засобами кодифікації мови є словники, довідники з мови, підручники для середньої та вищої школи, наукові лінгвістичні дослідження, що встановлюють норму, твори (художні, наукові, публіцистичні), взірці мовлення людей, які досконало володіють українською мовою і мають високий соціокультурний авторитет.
Оскільки мова є засобом вираження думки, пізнання та діяльності, то правильного професійного спілкування людина навчається все своє життя.
Знання професійної лексики підвищує ефективність праці, допомагає досягти кращих результатів на виробництві, орієнтуватись у складній професійній ситуації та спілкуватися з представниками своєї професії.
.
Комунікативна деонтика – це сукупність нормативних приписів, які
визначають поведінку людини при користуванні словом для досягнення будь-
якої мети.
Деонтичні висловлювання — це модальні висловлювання, до складу яких входять такі модальності: «дозволено*, «обов'язково*, «заборонено* і їхні модифікації
Характеристика комунікативної деонтики.
Комунікативна деонтикаі безпосередньо пов'язана з необхідністю використання різних методів і способів юридичної техніки.
Юридична техніка — це система засобів, правил і прийомів підготовки компетентними органами юридичних актів.
Мистецтво слухати можна висловити трьома тезами:
Ділова людина у спілкуванні повинна:
Ділова людина повинна бути зацікавлена в авторитеті своєї установи та менше думати про матеріальну винагороду.
Якщо діловий клієнт не прийшов на зустріч з вами, зателефонуйте йому і дізнайтеся, що трапилося. Будьте поблажливі, не докоряйте. Позитивна бесіда може стати стимулом для наступного відвідання.
Ще один момент, про який необхідно пам'ятати керівництву: дотримуйтеся межі добрих взаємовідносин з підлеглими. Це необхідне для того, щоб у потрібний момент виявити неупередженість, щоб інтереси справи не суперечили особистим інтересам керуючого та підлеглого.
7. Функціональна диференціація сучасної української мови.
Стилістична система української мови відповідає потребам спілкування, охоплюючи всі сфери її функціонування. Це мова державного урядування й громадських та інших організацій; нею користуються працівники промисловості й сільського господарства, науки й культури, освіти; нею користуються в засобах масової інформації, видавничій діяльності, буденному житті. Отже, сучасна українська літературна мова багатофункціональна. Це зумовлює її функціонально-стильове розмежування, тобто поділ на функціональні стилі. Слово «стиль» — багатозначне, воно походить від латинського stilus — «паличка для письма». У літературі й у мистецтві стиль означає певну єдність художніх образів і форм їх вираження. Стиль означає також сукупність способів, прийомів, методів певної діяльності.
Функціональний мовний стиль — це різновид літературної мови, шо обслуговує певну сферу суспільної діяльності мовців і відповідно до цього має свої особливості добору й використання лексичних, граматичних, фразеологічних та інших мовних засобів.
Існують такі основні функціональні стилі: офіційно-діловий, науковий, публіцистичний, художній, розмовний.
Офіційно-діловий стиль, в якому оформляються різні акти державного, суспільно-політичного, економічного життя, ділових стосунків між членами суспільства, характеризується логізацією викладу, вживанням усталених конструкцій, зокрема безособових та наказових, відсутністю емоційного забарвлення, двозначних слів і висловів. Це мова законів, указів, розпоряджень, діловодства та листування.
Науковий стиль обслуговує різні галузі науки й техніки. Йому властиве широке використання термінів та абстрактних слів, складних речень, зокрема складнопідрядних, за допомогою яких відтворюються причинно-наслідкові зв’язки між частинами тексту. Як правило, для цього стилю не характерна емоційно-експресивна лексика.
Найхарактернішою ознакою публіцистичного стилю є поєднання логічності викладу, доказовості й переконливості з образністю та емоційністю. Завдання публіцистики полягає не лише в тому, щоб викладати певні факти, явища дійсності, а й давати їм оцінку, формувати громадську думку.
У художньому стилі, тобто в стилі художньої літератури, найяскравіше виявляється лексичне багатство мови. Для цього стилю характерне вживання слів у прямому й переносному значенні, використання лексичних, синтаксичних фразеологічних засобів виразності, широкий вияв авторської індивідуальності.
Конфесійний стиль обслуговує потреби окремих людей і суспільства в цілому в сфері релігії та церкви. Реалізується в релігійних відправах, проповідях, молитвах, літературі релігійного характеру. Для цього стилю характерне вживання церковної термінології, включаючи слова старослов’янського походження, значної кількості метафор, алегорій, порівнянь, використання непрямого порядку слів у реченні, емоційність.
Розмовний стиль, або стиль розмовного мовлення, вдовольняє потреби безпосереднього спілкування людей у повсякденному житті. Крім суто мовних засобів (розмовні, а часом і просторічні варіанти слів, короткі прості, неповні, еліптичні речення й под.), складниками цього стилю є інтонація, міміка, жести, конкретна ситуація. В основному цей стиль представлений усною формою. У письмовому вигляді використовується як діалогічне або полілогічне мовлення в художніх творах.
Кожен стиль має:
— сферу поширення (коло мовців);
— призначення;
— систему мовних засобів;
— стилістичні норми;
— підстилі;
— жанри реалізації.
Кожен зі стилів має свої характерні особливості й реалізується у властивих йому жанрах. Жанри — це різновиди текстів певного стилю, що різняться насамперед метою мовлення, сферою спілкування та ін. ознаками. У межах кожного мовного стилю сформувалися й формуються власні різновиди — підстилі, орієнтовані на досягнення конкретних завдань спілкування.
Офіційно-діловий стиль – це мова ділових паперів: розпоряджень, законів, актів, програм, постанов, резолюцій, протоколів та ін.
Офіційно-діловий стиль — це сукупність мовних засобів, призначених для регулювання ділових стосунків, спілкування на державно-політичному, громадському, економічному рівні, у законодавстві, сфері управління адміністративно-господарською діяльністю (офіційно-ділова мовна сфера).
Один з найдавніших стилів. Його ознаки знаходимо в документах ХІ-ХІІ ст, українсько-молдавських грамотах, українських літописах.
Головні ознаки офіційно-ділового мовного стилю
1. Ґрунтується на логічній основі. Найважливішим у ньому є послідовність і точність викладу актів, документальність, об’єктивність оцінок, гранична чіткість, емоційно-експресивна нейтральність вислову.
2. Відзначається суворими вимогами до лексики й фразеології (широке використання професійної термінології, канцеляризмів, абревіатур, відсутність діалектизмів, жаргонізмів, просторічних виразів, слів із суфіксами суб’єктивної оцінки тощо).
3. Характеризується як зростаючою стандартизацією мови (вживання усталених словесних формул, значна частота повтору слів, зворотів, конструкцій), так і своєрідністю синтаксису (прямий порядок слів: підмет — перед присудком і якомога ближче до початку речення; означення — перед означуваним; додаток — після керуючого слова; обставинні слова — якомога ближче до пояснюваного; вставні слова вживаються на початку речення тощо).
4. Високий ступінь одноманітності, стандарту форми, сувора регламентація розміщення та будови тексту.
Сфера вживання ділового стилю зумовлює його жанрову розгалуженість. Обслуговуючи потреби суспільства в державному, громадському, економічному й політичному житті, тексти офіційно-ділового стилю мають виразні відмінності й у межах того самого жанру.
Підстилі офіційно-ділового мовного стилю.
Системи документації
В офіційно-діловому мовному стилі виділяють такі підстилі:
1. Законодавчий — використовується в законотворчій сфері у вигляді Конституції, законів, указів, статутів, постанов тощо.
2.Дипломатичний — використовується в сфері між державних офіційно-ділових стосунків у вигляді договорів, конвенцій, протоколів, заяв тощо.
3.Юридичний — використовується в юриспруденції у вигляді актів, позовних заяв, протоколів, постанов, запитів, повідомлень тощо.
4.Адміністративно-канцелярський — використовується в професійно-виробничій сфері, правових взаєминах і діловодстві у вигляді офіційної кореспонденції, договорів, контрактів, заяв, автобіографій, доручень тощо.
Як і сам офіційно-діловий мовний стиль, його підстилі мають власну сферу застосування, межі якої визначаються метою й умовами ділового спілкування. Вони виступають засобом функціонування взаємозв’язаних між собою систем документації — цілісних утворень із певними специфічними рисами (система управлінських, адміністративних документів та спеціалізовані (галузеві) документаційні системи (банківська, юридична тощо).
Отже, тексти офіційно-ділового стилю вимагають документації тверджень, точності формулювань, не припускають двозначності тлумачення змісту.
Синтаксис офіційно-ділового стилю мови характеризується такими особливостями:
Лише в офіційно-діловому стилі допустимі мовні кліше, стереотипні конструкції, як-от: з метою; у зв'язку з тим, що (через те, що); з огляду на те, що; зважаючи на те, що; зважаючи на викладене вище; відповідно до; в порядку...; згідно з; по лінії; оскільки... то; або усталені словосполучення: прошу дозволити; взяти до уваги; довести до відома; взяти за основу; взяти зобов'язання; таким чином; ми, що нижче підписались тощо.
Науковий стиль має такі підстилі: власне науковий (монографія, стаття, наукова доповідь тощо), науково-популярний (статті у неспеціальних журналах тощо), науково-навчальний (підручники, лекції тощо).
10. Текст як форма реалізації мовнопрофесійної діяльності.
Мовлення існує у двох формах: усній і писемній. Писемне мовлення має свої характерні особливості, за допомогою писемної мови думки і почуття передаються від покоління до покоління.
Одиницею писемного мовлення, тобто реальним проявом його, є текст (це “ланцюг” речень, які дають в результаті певну якісно нову цілість).
Чим же відрізняється писемна форма мовлення від усної?
- писемне мовлення є вторинним стосовно усного мовлення (воно виникло пізніше і спирається на усне мовлення як на своє джерело);
- писемне мовлення фіксується графічними знаками й сприймається зором. Самі по собі ці графічні знаки неоднорідні: серед них є літери українського алфавіту, цифри, різні наукові символи, умовні позначки, графіки, схеми, рисунки;
- писемна форма дає нам можливість фіксувати кимось вимовлене, а це забезпечує збереження й відтворення чийогось мовлення у просторі й часі (тобто значно пізніше того, як воно було висловлене);
- писемна мова у діловому та науковому стилях, як правило, монологічна (діалоги поширені в усному мовленні);
- користуючись писемною формою мовлення, людина має можливість перечитати написане, виправити, поліпшити текст, тому писемне мовлення відзначається загалом більшою регламентацією мовних засобів, ніж мовлення усне. Особливо виразно ця регламентація проявляє себе в галузі лексики. У зв’язку з тим, що в писемній формі мовлення відсутні такі важливі супровідні елементи усного мовлення, як інтонація, жест, міміка, безпосередня ситуація мовлення, важливу роль у писемних текстах відіграють засоби суб’єктивно-емоційних оцінок. Логічне мовлення може мати емоційне забарвлення (окремі наукові статті, урочисті святкові накази, деякі види ділової кореспонденції), а емоційне мовлення може бути суворо логічним за своєю будовою. Загалом вважається, що думка, загострена почуттям, сильніше переконує, ніж холодна, байдужа, “об’єктивна” думка;
- така риса писемної форми мовлення, як традиційність і певний писемний “консерватизм”, проявляється в ділових паперах особливо чітко й послідовно. Загальнообов’язкові норми графіки, орфографії та пунктуації, що діють у писемних текстах усіх стилів української мови, тут підсилюються ще суворими правилами побудови ділового папера, правилами вживання стійких словосполучень, вибору лексичних одиниць та ін. Сувора нормативність ділових паперів та наукових текстів зумовлюється ще й тим, що спілкування з уявним читачем – це односторонній контакт з невизначеною аудиторією, до того ж контакт не безпосередній (як це буває під час виступів перед великою аудиторією), а опосередкований (через папір, документ), що вимагає особливої логічної виразності тексту, дбайливого, ретельного добору мовних засобів. Не останню роль при цьому у діловому мовленні відіграють готові форми висловлення (так звані мовні кліше), вплив яких на читача давно перевірений;
- у писемній формі особливо чітко проявляється диференціація текстів за сферами спілкування. Так, деякі тексти взагалі існують лише в писемній формі (якщо резолюції, накази, акти можуть бути хоч прочитані перед аудиторією, то накладні, квитанції, розписки відомі лише в писемній формі й призначені виключно для сприймання їх зором, а не на слух);
- значну роль в житті суспільства відіграє й така особливість писемної форми мовлення, як потенційно необмежена кількість відтворення й дублювання в тотожній писемній формі певного документа, що необмежено збільшує можливості його впливу.
У писемному тексті наявна ще така його особливість, як здатність бути відтвореним у живій звуковій мові.
Основним видом ділового стилю є документ.
Сучасна українська літературна мова почала формуватися в 19 столітті. Її започаткував І. Котляревський творами "Енеїда", "Наталка Полтавка" та "Москаль-чарівник". В цих творах письменник використав київсько-полтавську селянську говірку.
Вирішальна роль у становленні сучасної української літературної мови належить Т. Шевченкові. Він поєднав народно-розмовну мову з засобами українського фольклору і старослов'янськими елементами урочистого стилю, пов'язаними з біблійною тематикою. Надзвичайно важливим етапом у становленні загальнонародної літературної мови було здійснене в поезії Шевченка розширення виражальних можливостей української мови, зокрема віднайдення мовних ресурсів для створення високого поетичного стилю.
Слід зазначити: у першій половині й середині XIX ст. в середовищі українських літераторів переважав етнографічно-народницький погляд на розвиток української мови.
Це не дивно: адже характерною рисою тоді було мовне протистояння русифікованого міста й українського села. Зросійщення (або полонізація) вищої верстви українського суспільства гальмували творення зразкового варіанта української мови. Україномовна освічена верства народу на території підросійської України в кінці XIX ст. була ще нечисленною й обмежувалася переважно середовищем митців. Ця обставина зумовлювала й орієнтацію літераторів на селянство як головного свого читача.
На кінець XIX ст. письменникам в особі таких їхніх представників, як Леся Українка, Іван Франко, Михайло Коцюбинський та ін., вдалося подолати жанрово-стильову обмеженість української літератури. В історії національної літературної мови цим письменникам належить заслуга переорієнтації її з "мови сільської баби", згідно з народницькою концепцією І. Нечуя-Левицького, на культурно опрацьовану мову, яка могла б служити потребам розвинутого суспільства. Творчість Лесі Українки, І. Франка, М. Коцюбинського піднесла літературну мову на вищий рівень, збагатила її словниковий склад, розширивши його науковою, виробничою, суспільно-політичною лексикою, удосконалила засоби образного виразу. Окремо слід відзначити внесок цих письменників, особливо Івана Франка, у справу формування публіцистичного і наукового стилів української мови.
Розглядаючи історію української літературної мови у XIX ст., не можна оминути заборонену в радянському мовознавстві тему існування в цей час двох її територіальних варіантів – західно-українського і східно-українського, що було неминучим наслідком політичного поділу країни. Якщо в тій частині України, що входила до складу Російської імперії, українців і білорусів було включено до проекту "великої російської нації" і, відповідно, їхні мови через низку заборонних указів було зведено до становища місцевої говірки "общерусского языка", то на підавстрійській Україні офіційних заборон щодо української мови не було. Завдяки реформам Франца Йосифа українська мова у 1867 р. здобула статус однієї з краєвих мов, що давало можливість вживати її в місцевому урядуванні, судочинстві, на транспорті, в торгівлі, у різних сферах культурного життя міста та селянських громад. Саме в цьому регіоні у другій половині XIX ст. почало розвиватись українське шкільництво, було відкрито кафедру української мови у Львівському університеті, з'явились україномовна преса й книговидання.
На відміну від підросійської України, де соціальна база української мови була обмежена селянством, а формування її літературного різновиду відбувалось у межах одного, художнього стилю, орієнтованого на відповідну верству населення, соціокультурні чинники розвитку західноукраїнського регіону стимулювали формування тут поліфункціональної літературної мови. Саме у Львові і Чернівцях було започатковано становлення офіційно-ділового, наукового й публіцистичного стилів нової української мови з одночасним формуванням міських україномовних середовищ, що активізувало утворення міських койне на базі української мови – усного мовлення місцевої інтелігенції, підприємців, ремісників.
Галицько-буковинський варіант літературної мови формувався на кількох джерельних базах, що відображено у дефініції терміна галичанізм (галицизм, рутенізм), який виник у Східній Україні в ході мовної дискусії щодо шляхів формування літературної мови кінця XIX ст.
Розбудову літературної мови західноукраїнського зразка супроводжували процеси активізації запозичень з інших мов, у яких функцію головного джерела і посередника запозичень виконувала польська мова.
Слід зазначити, що найактивнішим захисником чистоти "малоросійського наріччя" і супротивником польських впливів лишався царський уряд. В урядових колах імперії прекрасно розуміли загрозу, яку становив для успішного завершення проекту "великої російської нації" мовно-культурний розвиток Західної України. Поява таємного циркуляра міністра внутрішніх справ Валуєва від 8 липня 1863 р. була викликана спробою нейтралізувати вплив Галичини на підросійську Україну, про що виразно свідчить аргументація заборони української мови, наведена в цьому документі: "...саме питання про користь і можливості використання у школах цього наріччя не вирішено, але навіть порушення цього питання було сприйнято більшістю малоросів з обуренням, яке часто висловлюється в газетах. Вони дуже ґрунтовно доводять, що ніякої особливої малоросійської мови не було, немає і не може бути і що їхнє наріччя, яким послуговується простолюд, є та ж російська мова, тільки зіпсована впливом на неї Польщі, що російська мова так само зрозуміла для малоросіян, як для великоросіян, і навіть значно зрозуміліша, ніж вигадувана тепер для них деякими малоросіянами і особливо поляками так звана українська мова".
Із наростанням суперечностей українська громадськість розділилася на два табори – прихильників галицьких елементів у мові і їхніх супротивників, що в кінці 90-х років XIX ст. призвело до тривалої дискусії, в якій зіткнулися різні погляди на шляхи розвитку української літературної мови.
Результати дискусії, хід якої позначався гостротою й нерідко представляв діаметрально протилежні думки, виявився, однак, позитивним. Західноукраїнській і східноукраїнській інтелігенції вдалося дійти згоди щодо спільного напряму розвитку літературної мови, до складу якої було включено мовні набутки Галичини й Буковини, що розширювало стилістичний діапазон української мови і підносило її на новий щабель розвитку. Коли в Східній Україні після 1906 р. з'явились україномовна преса й книговидавнича справа, лексичний матеріал, напрацьований у Галичині й Буковині за попередніх 30 років, було широко використано для розбудови публіцистичного й наукового стилів.
Дослідження Ю. Шевельова спростовують поширене в радянському мовознавстві твердження про обмеженість діалектної бази загальнонаціонального стандарту тільки середньонаддніпрянськими говорами. Сучасна українська літературна мова, зазначає Ю. Шевельов, "сміливо може бути названа мішаною щодо діялектної основи, і, отже, традиційне підручникове твердження про її київсько-полтавську основу вимагає якщо не цілковитої ревізії, то принаймні додатку: з великим галицьким нашаруванням. Але ці нашарування так тривало відкладалися в українській мові і так органічно в неї всотані, що виділити їх з усієї системи сучасної літературної мови – річ взагалі цілком неможлива. І схід, і захід України складали свої внески в літературну мову, не оглядаючися й не ощаджуючи. Ці внески так переплелися, що дуже часто найуважніший дослідник не може розплутати їхнього коріння. "
Остаточне утворення спільної для всієї України літературної мови на засадах діалектної многоосновности, органічного поєднання елементів різнодіалектного походження відбулось у 20-х роках XX ст., в добу "українізації".
Документ (лат. доказ) – це засіб закріплення різними способами на спеціальному матеріалі інформації про факти, події, явища дійсності та розумову діяльність людини.
Такі документи в Україні відомі з часів формування державності (Київської Русі). Це літописи, актові книги, угоди та ін. Документи, що є сьогодні, - невід’ємний атрибут державного життя.
Основною одиницею офіційно-ділового стилю є документ. Документи використовують в різних галузях людської діяльності, ділянках знань, сферах життя. Вони є об’єктом дослідження різних наукових дисциплін, тому поняття «документ» багатозначне і залежить від того, у який галузі й для чого він використовується.
Документ – основний вид ділового мовлення. Він фіксує та передає інформацію, підтверджує її достовірність, об’єктивність.
Документ – це матеріальний об’єкт, що містить у зафіксованому вигляді інформацію, оформлений у заведеному порядку й має відповідно до чинного законодавства юридичну силу.
Документ — це передбачена законом матерiальна форма отримання, зберiгання, використання i розповсюдження iнформацiї шляхом фiксацiї її на паперi, магнiтнiй, кiно-, вiдео-, фотоплiвцi, на електронних або iнших носiях.
Отже, документ – це результат відображення конкретної інформації на спеціальному матеріалі за визначеним стандартом чи формою.
Будь-який документ має певнi функції:
Господарська дiяльнiсть вiдбивається в документах, за допомогою яких фiксуються на вiдповiдних носiях усi дiї та подiї, якi вiдбуваються у суб’єкта господарювання. З цiєї позицiї документ розглядають як засiб закрiплення рiзними способами на спецiальному матерiалi iнформацiю про факти, подiї, явища об’єктивної дiйсностi i розумової дiяльностi людини.
Документи мають правове значення, оскiльки вони є засобом засвiдчення та доведення певних фактiв. Вони також використовуються як джерела та носії інформації. В управлiнськiй дiяльностi документ виступає як предмет i як результат працi. Так, планування відбувається за допомогою різних планів; облік – у вигляді складання й обробки статистичної бухгалтерської та оперативно-технічної документації; інструктування – шляхом видання інструкцій, методичних вказівок; контроль – збиранням відомостей (письмово) і виданням вказівок тощо.
Сукупнiсть взаємопов’язаних документiв, що застосовуються у певнiй сферi дiяльностi, становить систему документацiї. Нинi дiють унiфiкованi системи. Однiєю з найпоширенiших є органiзацiйно-розпорядча документацiя (ОРД), котра застосовується в оформленнi управлiнських рiшень.
Документи використовуються в різних галузях людської діяльності, ділянках знань, сферах життя. Як носiї iнформацiї вони сприяють полiпшенню внутрiшньої органiзацiї будь-якого пiдприємства чи установи, є пiдсгавою для прийняття рiшень, узагальнень, довiдково-пошукової роботи.
Документація використовується як спосіб і засіб реалізації функцій, покладених на управлінський апарат.
Документи повиннi вiдповiдати таким вимогам, як придатнiсть до тривалого зберiгання, максимальна наочнiсть тощо. Наукова дисциплiна, яка вивчає структуру i властивостi документальної iнформацiї, розвиток форм документiв, методи i засоби автоматизованого оброблення, зберiгання, пошку i використання їх, називається документалiстикою.
|
Реквізит (лат. requisition – потрібне, необхідне) – сукупність обов'язкових даних, без яких документ не може бути підставою для обліку та не має юридичної сили. |
|
Оформлення документа – це проставляння необхідних реквізитів, їх написання й розташування на бланку. |
|
Для уніфікованих форм документів застосовують папір форматів A3 (297х420мм), А4 (210х297мм), А5 (148х210мм), А6 (105х148мм). |
|
Діловий документ з використанням реквізитів оформляють відповідно до формуляра-зразка. |
|
Формуляр-зразок – єдина модель побудови форми документа, що встановлює галузь застосування, формати, розміри берегів, вимоги до побудови конструкційної сітки й основні реквізити. |
|
Для кожного формату (А4 і А5) встановлюються два варіанти розміщення реквізитів: кутовий і поздовжній. |
|
Найменування виду документа. У всіх документах, окрім листів, наводиться назва виду документа, що сприяє швидкому сприйняттю його змісту. |
|
Автор ділового документа – це юридична особа: установа, підприємство, організація |
|
Дата. Документ датується у день його підписання або затвердження (за винятком матеріалів колегіальних органів, що датуються у день проведення колегії). Елементи дати наводяться в одному ряду трьома парами арабських цифр у такій послідовності: день, місяць, рік. |
|
Індекс. Цей реквізит забезпечує оперативний довідково-інформаційний пошук документа, його збереження й контроль виконання. Він містить три пари арабських цифр, де перша пара – індекс структурного підрозділу, друга – номер справи в номенклатурі підрозділу, третя – порядковий номер по журналу обліку. Наприклад, вхідний номер № 03-12/97. |
|
Місце складання або видання. Цей реквізит містить назву міста або іншого населеного пункту, де створюється розпорядчий, організаційний або колегіальний документ. |
|
Адресат. Документ адресується організації, структурному підрозділу, службовій або приватній особі. Основні елементи реквізиту «адресат» – назва установи, підрозділи, посада, прізвище та ініціали особи, поштова адреса. |
|
Гриф затвердження. Затвердження – спосіб посвідчення документа після його підписання, санкціоноване розширення дії документа на певне коло структурних підрозділів, організацій або службових осіб. Елементи грифа затвердження: слово ЗАТВЕРДЖУЮ, посада особи, що затверджує документ, підпис. Документ має юридичну силу з моменту його затвердження. |
|
Заголовок до тексту. Цей реквізит відображає головну ідею документа. Мета заголовка – прискорення процесу обробки документа й проходження через структурні підрозділи до його реального виконавця. |
|
Заголовок є невід'ємною частиною документа, оформляється на бланку або аркуші паперу формату А4 незалежно від його виду й призначення. Він з максимальною повнотою розкриває зміст документа. |
|
Підпис. Формою виразу законності документа й відповідальності за його зміст є його огляд. Головні способи огляду документів – підпис, затвердження й печатка. |
|
Печатка додається до документів, що вимагають особливого огляду їх автентичності. Вона може бути гербовою або простою. |
|
Відмітка про виконання документа та направлення його до справи. Цей реквізит містить такі дані: коротку довідку про виконання, слова «у справу» і номер справи, до якої буде підшитий документ, дату направлення документа у справу, підпис керівника структурного підрозділу або виконавця. |
Текст (21) — головний реквізит документа. Зміст доку-мента має бути бездоганним у юридичному відношенні.
Документи треба писати коротко, точно, зрозуміло.
Завдання документа — переконати, тому головна вимога до викладу змісту — достовірність і об’єктивність, ла-конічність при повноті інформації.
Треба уникати використання архаїзмів та канцеляризмів, русизмiв та iншомовних слiв за наявiностi слiв рiдної мови, а також сленгу, жаргону.
Правильно складеним є лише той діловий папір, який на-писаний офіційно-діловою мовою.
Риси ділового стилю:
• Нейтральний тон викладу, відсутність емоційності. Особистий суб’єктивний момент не повинен проявлятися у діловому тексті.
• Виразна логічнiсть тексту. Важливо дотримуватись логічної послідовності викладу та слідкувати за причинно-наслідковими зв’язками між частинами тексту.
• Точність. Вона досягається вживанням слів тільки в словниковому значенні, широким використанням термінів, цифрових даних. Не допускається двозначність тлумачення слів.
• Одноманітність викладу, яка означає, що всі документи одного виду мають однакову композицію, в них використову-ються речення однакової побудови. Навіть слова нерідко використовуються одні й ті ж самі — це сприяє кращому, швид-кому сприйняттю документа.
• Лаконiчнiсть.
При підготовці документа слiд дотримуватись певних принципів (рис. 2).
Об’єктивність тексту забезпечується точно знайденими фактами, констатацією дій організації уже здійснених чи здійснюваних.
Повна об′єктивність досягається високим ступенем безо-собовості, відсутністю будь-яких суб′єктивно-оцінювальних моментів у викладі тексту.
Об′єктивність
Логічна послідовність
Повнота інформації
Якість викладу, точність опису
Свобода від суперечностей
Переконливість викладу
Типізація мовних засобів
Етикет ділових паперів
Логічна послідовність. Ознаки логічної послідовності:
• тісний логічний зв′язок усіх компонентів документа;
• чітко виявлені причинно-наслідкові зв′язки між повідомлюваними фактами в межах одного речення і в межах усього документа, повним його текстом;
• протиставлення, яке виражається словами “проте”, або “однак”;
• логічне підкреслення черговості (одночасно, спочатку, потім); мети (з цією метою, для цього, тому); результа-тивності (отже, таким чином, в результаті, загалом); констатація якогось місця в документі (наприклад, зок-рема, як-то).
Логічна послідовність викладу тексту досягається також за рахунок чіткого розподілу тексту документа на окремі пункти (нумерація, буквені позначення, абзаци тощо), а також виділення головного, основного, найважливішого серед фактів, що повідомляються.
Повнота інформації. Повний — це документ, зміст якого вичерпує всі обставини, пов′язані з вирішенням питання, що розглядається. У тексті ніщо не пропущено, нічого не треба до-мислювати. Важливо також, щоб у тексті не було недомовок, двозначностей.
Якість викладу, точність опису. Між цими вимогами до тексту документа існує такий зв′язок: чим глибше працівник проникає в сутність справи, про яку йдеться в діловому папері, тим точніше він про неї висловлюється і тим яснішою буде во-на для тих, хто ознайомлюється з цим документом.
Перш ніж викласти остаточний варіант документа, треба детально обдумати його, дібрати такі слова і вирази, які повніше і точніше передають думку. Важливо чітко й точно формулювати прохання, пропозиції, накази, вдало виділяти і наголошувати основну думку.
Свобода від суперечностей. Це найважливіша вимога, то-му що суперечності в тексті документа проявляються у невідповідності фактів один одному або взаємно виключаються. Суперечність може проявитись і в тому, що зміст тексту не відповідає формі документа (прохання викладається у формі наказу).
Переконливість викладу забезпечується обгрунтуванням висловленої думки, доказовістю матеріалу, точністю фактів і цифрових даних.
Текст документа повинен бути коротким, у ньому мають бути лише основні, найважливіші положення й аргументи, а конкретні докази та розрахунки, таблиці оформляються в до-датку. Переконливий, аргументований текст документа може прискорити прийняти правильне рішення, створити умови для укладання контракту (угоди), змінити строки виконання зобов′язань та ін.
Типізація мовних засобів — це стандартизація мови служ-бових документів, використання ключових слів і типізованих зворотів. Це різні види документів, які потребують своїх типiзованих слів (у наказі — наказую; у постанові — постанов-ляємо; у листі — гарантуємо, надсилаємо і т. п.).
Етикет ділових паперів. Найважливішим проявом етикету є переконливість тексту документа. Більшість ділових паперів оформлюють від третьої, а не першої особи. Це посилює гро-мадський характер документа.
Мовний етикет не вичерпується вживанням стандартних зворотів, що висловлюють ввічливість. Він повинен пронизу-вати діловий папір увесь, від адреси до підписів, включаючи і спосіб викладу тексту.
Укладачеві тексту слід ретельно вишукувати належну форму викладу думки.
Виклад повинен бути стриманим і не допускати неприхо-ваного прояву роздратування, злої насмішки і грубощів. Текст документа, укладений у різкому тоні, викличе відповідь у та-кому ж різкому й нестерпному тоні, що знижує ефективність ділових стосунків і створює нервові, напружені взаємовідно-сини між організаціями.
При написанні тексту ділового листа слід пам′ятати, що очікуваний результат може бути лише підказаний, але аж ніяк не нав′язаний адресатові. Тому не слід викладати прохання у формі жорсткої вимоги. Доречніше просити не “Вашого пози-тивного рішення”, а просто розгляду висловленого прохання і винесення певного рішення. Негативне враження справляє і надмірна ввічливість.
Думка, що її не висловлено у прямій формі, повинна вип-ливати із самої логіки фактів, а це надає більшої сили й пере-конливості документові. Недоречним є іронізування, прояви грубощів, багатослівні дорікання та ін.
Етикет проявляється і в підписанні ділових паперів з до-триманням службового рівня при підписанні документів-відповідей. Відповідь на лист, підписаний директором, має бу-ти підписаний також директором, а не його заступником. Ети-кет вимагає дотримання практики одного чи кількох підписів, залежно від документа.
Текст документів рекомендується умовно поділяти на дві частини: у першій — обгрунтування, у другій — висновки, про-позиції, рішення, розпорядження або прохання.
Текст документа повинен містити певну і аргументовану інформацію, викладену стисло, грамотно, зрозуміло та об’єктивно, без повторень і вживання слів і зворотів, які не не-суть змістового навантаження.
Зміст має бути пов’язаний з виданими раніше документа-ми з цього питання.
Для економії часу на складання службових документів од-норідні або близькі за змістом документи повинні уніфікову-ватися. Суцільний зв’язний текст документа може складатись за трафаретом або макетом, що містить постійну інформацію і пропуски для внесення змінної інформації.
Трафаретні тексти розроблюють структурні підрозділи — підготовлюють у вигляді збірників таких текстів, бланків доку-ментів з трафаретними текстами, у формі зразків текстів і вво-дять у дію наказом керівництва. Трафаретні тексти використо-вуються так: виконавці заповнюють бланки з трафаретними текстами, з яких друкують необхідну кількість примірників, а заповнений виконавцем трафарет підшивають до справи.
Зауваження щодо відповідальності:
• відповідальність за якість підготовки документів і достовірність даних, які вони містять, покла-дається на осіб, які готували, візували і підписували документи;
• відповідальність за зміст документа, який візується кількома особами, несуть однаковою мірою всі ці особи;
• відповідальність за зміст, правильну підготовку та оформлення службових документів покладається на керівників структурних підрозділів фiрми.
Знання мови професії підвищує ефективність праці, допомагає краще орієнтуватися в ситуації на виробництві та в безпосередніх ділових контактах.
Теорія мовленнєвої діяльності враховує перш за все, що комунікація - це не передача інформації, а обмін нею між співрозмовниками. Вони по черзі міняються ролями ("я" - комунікатор, "ти" - перципіент), висловлюючись про спільний предмет розмови. Акт мовленнєвої взаємодії, з цього погляду, виглядає у такий спосіб:
Механізм мисленнєво-мовленнєвої діяльності надзвичайно складний і до кінця не вивчений. Виділяють 3 фази мовленнєвого акту: підготовка і виконання висловлення, його сприйняття і розуміння, зворотний зв'язок. Перша фаза складається з етапів:
1)Виникнення ситуації, що спонукає до вираження думок. Наприклад, менеджер готує проект угоди, журналіст бере інтерв'ю й інші.
2)Мотивація. Потреба висловлення, породжувана життєвою ситуацією, поступово усвідомлюється, перетворюється у конкретну мету (мотив), що починає керувати діями автора.
3)Прогнозування (інтенція). Намір вимовити фразу ніби піддається перевірці, зважується, до кого буде звернена мова, з якими інтонаціями, звучністю, швидкістю вона пролунає.
4)Внутрішній план, що визначає зміст і структуру повідомлення.
5)Мовне структурування - це три операції підготовки засобів мови на внутрішньому рівні: вибір слів, визначення порядку слів і словосполучень, засобів зв'язку лексичних одиниць.
У другій фазі виділяють:
1)Прийом звукового сигналу.
2)Аналіз акустичного потоку з погляду фонетики тієї чи іншої мови.
На цьому етапі перципіент починає розуміти слова.
3)Розпізнання значення кожного фонетичного слова - одиниці, що має один словесний наголос (наприклад, ліс, шумить, на столі, з лісу, зробив би).
4)Розшифровка граматичних зв'язків між словами.
5)Включення фрази в контекст, зв'язування з попередніми репліками.
6)Розуміння іншого, додаткового, переносного значення. На цьому рівні сприймаються тропи (метафора, метонімія, іронія й ін.), алюзія (натяк).
7)Оцінка мовної майстерності промовця.
Повний цикл акту мовлення завершується новою дією - свідченням результативності висловлення.
Третій етап - зворотний зв'язок - розуміється широко: це питання; репліки; листи на телестудію після цікавої передачі; голосування на виборах депутатів після довгої передвиборчої агітації за того чи іншого кандидата; відповіді учнів на уроці чи іспиті; натовп покупців біля дверей магазина після вчорашньої телереклами...
Така єдина модель перекодування задуму в мовлення і декодування інформації, реакції на неї.
Розрізняють чотири види мовленнєвої діяльності: два з них утворюють текст - говоріння, письмо, а інші - слухання (аудіювання ) і читання - здійснюють сприйняття.
Лексика -- це словниковий склад мови з фразеологією включно. За допомогою лексики ми членуємо навколишній та свій внутрішній світ на частини і кожній із них присвоюємо назву-замінник. Розділ науки про мову, який вивчає лексику в усьому її обсязі, називається лексикологією.
Лексика може вивчатися: з погляду словникового складу мови в цілому, його кількісного обсягу, походження, системи (власне лексикологія); з погляду значення слів, природи і типів цих значень (семасіологія); з погляду походження слів, змін у їхньому значенні й звуковому оформленні, їх зв'язків з іншими словами цієї мови та інших, споріднених з нею (етимологія).
Окремо розглядаються власні назви людей та місцевостей їхнє походження й первісне значення (ономастика), стійкі сполучення слів, їхній склад і значення (фразеологія). Це менш важливе значення для функціонування мови має теорія й практика укладання словників (лексикографія).
Основний предмет лексикологічних досліджень -- слова та фразеологічні одиниці.
Термін — слово або словосполучення, яке точно і однозначно визначає чітко окреслене спеціальне поняття будь-якої галузі науки, техніки, мистецтва, суспільного життя тощо і його співвідношення з іншими поняттями в межах спеціальної сфери.
На відміну від слів загальної лексики, які часто є багатозначними та мають емоційний відтінок, терміни в межах сфери застосування є однозначними і позбавлені експресії.
Термінологія— це:
Основні способи творення термінів:
Слово — найменша самостійна і вільно відтворювана в мовленні відокремлено оформлена значима одиниця мови, яка співвідноситься з пізнаним і вичленуваним окремим елементом дійсності (предметом, явищем, ознакою, процесом, відношенням та ін.) і основною функцією якого є позначення, знакова репрезентація цього елемента — його називання, вказування на нього або його вираження.
Слово — це послідовність морфем, об'єднаних за граматичними правилами певної мови і співвідносних з певним елементом позамовної реальності.
Зазвичай слово складається із основної морфеми — кореня, та афіксів: префіксів, суфіксів та закінчень. Слова сполучаються між собою, формуючи інші елементи мови — фрази та речення.
Всі слова певної мови складають її лексику.
За своєю роллю в реченні слова поділяються на частини мови. Частини мови поділяють на повнозначні, тобто такі, що мають значення, та службові, тобто ті, за допомогою яких повнозначні слова об'єднуються в речення.
Слова можуть бути простими, однокореневими та складними, утвореними з кількох коренів.
Лексика мови складається із слів загального вжитку і слів, які вживаються в певних спеціальних сферах, точно та неоднозначно визначаючи поняття — термінів.
Відступи від норм слововживання в мовній практиці широких мас мовців досить численні. Це пояснюється кількома чинниками. По-перше, названі й неназвані лексикографічні праці далекі від довершеності. Згідно з "Російсько-українським словником", російське слова цепь як термін з галузі електрики перекладається українською мовою ланцюг, що відповідає дійсності. Нормативним словосполученням є електричне коло, а не електричний ланцюг. По-друге, з огляду на звуження до критичної межі сфери вживання української мови з середини 60-х другої половини 80-х років та масового "добровільного" переходу українців на російську мову почастішали випадки відхилення від літературних норм як українського, так і російського мовлення. Адже перехід основної маси мовців відбувається не на російську літературну мову, а на її місцевий варіант з українською фонетикою, ритмомелодикою, великою кількістю семантичних та граматичних кальок. Виявилися негативні наслідки інтерференції, тобто "відхилення" від норм кожної з мов.
Серед відступів від літературних норм на рівні лексики впадають в око передусім незасвоєні, невмотивовані русизми: алтар, врачування, груз, поставщик, моросити, підстрікати, получається, пушний, четвероногий, швея, яд, іноді більш або менш пристосовані до української фонетики й морфології: гонимий, ранимий, замислуватий. Жодних підстав для запозичення цих слів немає, оскільки названі поняття мають в українській мові відповідні лексичні позначення: вівтар (олтар), лікування, вантаж, постачальник, мрячити (мжичити), підбурювати (підбивати, під'юджувати, підструнчувати, підмовляти), виходить, хутровий, чотириногий, швачка, отрута, гнаний, вразливий, химерний (вигадливий). В усній формі офіційно-ділового й публіцистичного стилів виділяється частотою вживання група слів, що являють собою непотрібні кальки російських лексем: багаточисельний, малочисельний (правильні українські відповідники численний, нечисленний), міроприємство (укр. захід), всезагальний (загальний), співпадати (збігатися), співставляти (зіставляти), слідуючий. Теоретично існування зазначених слів в українській мові можливе, відповідні словотворчі моделі є: багатогалузевий, маловідомий, підприємство, всеосяжний, співіснувати. Але при творенні традиційно вживаних слів численний - нечисленний, загальний тощо українська мова виразно виявила риси своєї індивідуальності.
Одним із поширених відступів від лексичних норм є вживання українських слів у невластивому їм значенні. Неточне слововживання суперечить основному призначенню мови - бути засобом спілкування. Приміром, слово відтак у багатьох писемних та усних текстах використовується в значенні отже. Причиною цього семантичного огріху, мабуть, є паронімічне зближення прислівника з російським итак у мовленні носіїв південно-східного наріччя та північних говорів, оскільки відтак походить із говорів південно-західних.
Ще одне свідчення лексичної безпорадності - невміння повною мірою використати синонімічне багатство української мови. З синонімічного ряду вибирається один компонент, причому не найбільш підхожий для тієї чи тієї ситуації. Усі засоби масової інформації вподобали, приміром, слова духовенство, минулорічний, просвітитель, учбовий, хоч українська мова має відповідніші її фонетичним та словотворчим законам варіанти: духівництво, торішній, просвітник, навчальний. Оригінальна українська назва ягід журавлина всупереч живому мовленню й рекомендаціям словників у радіо- та телепередачах чомусь замінюється словом клюква.
На особливу увагу заслуговує написання й вимова власних імен, зокрема антропонімів і топонімів. Існує думка, що прізвища й імена треба писати так, як вони записані в паспорті. У принципі з цим не можна не погодитись. Однак через своєрідне протягом тривалого часу становище української мови, особливо її офіційно-ділового стилю, в паспортах та інших документах зафіксовано чимало неправильних написань, що суперечать законам мови. В усному мовленні, в засобах масової інформації можна почути й прочитати невідповідні лексичним, орфографічним та орфоепічним нормам топоніми й прізвища: Бєлгород-Дністровський, Нєжин, Сєверодонецьк; Бєденко, Бєлоконь та ін. За правилами української орфографії наведені розряди лексики передаються на письмі згідно з загальними нормами правопису українських слів: Білгород-Дністровський, Ніжин, Сіверськодонецьк; Біденко, Білокінь та ін.
Сино́німи (від грецького συνόνυμος /synonymos/ — однойменний) — це слова, які мають близьке, або тотожне значення, але відрізняються звучанням.
Наприклад: проживати — мешкати, бажати — хотіти, башта — вежа
Слова протилежні за значенням називаються антонімами, слова різного значення, але однаковою вимовою — омонімами.
Синоніми, слова й фразеологізми, різні звуковою формою, але близькі або тотожні за значенням:
Синоніміку вивчають семантика й лексикологія.
«Короткий словник синонімів української мови» склав Пилип Деркач (4 279 синонімічних рядів, частково зі стилістичними позначками, К. 1960).
«Матеріали до синонімічного словника української мови», зібрані Андрієм Багметом, друкувалися в ж. «Вітчизна» (1959, ч. 2 — 1962, ч. 7).
Синоніміку Т. Шевченка досліджував В. Ільїн, М. Коцюбинського — Л. Паламарчук, І. Франка — І. Ощипко, Лесі Українки — І. Олійник, М. Рильського — Ґ. Колесник.
Види синонімів
Морфологічні синоніми
Це варіанти форм слів на позначення того самого поняття: гуляє — гуля, співає — співа, літає — літа, питає — пита, стрибає — стриба, лунає — луна.
Перші компоненти цих синонімічних пар — нейтральні з погляду літературної нормативності, другі — літературні, але з обмеженим діапазоном уживання (поезія, розмовна мова). Або ще: ходить, носить, робить, бачить, любить і ходе, носе, робе, баче, любе, де в першому ряду стоять літературні варіанти, а в другому — діалектні.
Форми прикметників на зразок: синьому — синім, білому — білім, великому — великім.
Синтаксичні синоніми
Різні синтаксичні конструкції, вживані для вираження тієї самої думки. Напр.: Замість того, щоб критикувати інших, візьми та й зроби сам. — Замість критикувати інших, візьми та й зроби сам. Порівняно з нейтральним першим реченням друге має розмовне забарвлення. Одним із виявів синтаксичної синонімії є паралельне вживання сполучникових та безсполучникових речень: Я їду працювати в Одесу, бо дуже люблю це місто. -Я їду працювати в Одесу — дуже люблю це місто.
Словотвірна синонімія
Наявність префіксально-суфіксальних утворень, наділених різними семантико — стилістичними відтінками: писав, написав, понаписував, пописав; темніти — темнішати, біліти — білішати; їсти, їстки, їстоньки; спати, спатки, спатуні, спатунечки
Фразеологічні синоніми
Варіанти фразеологічних одиниць на позначення того самого поняття. Так, на поняття «бути байдужим до чогось»: тримати нейтралітет, моя хата скраю, про мене — хай вовк траву їсть, наше діло півняче: проспівали, а там хоч не розвидняйся. Про розумово неповноцінну людину кажуть: не сповна розуму, губляться ключі від розуму, вискакують клепки, не варить баняк, у голові літають джмелі, замість мозку росте капуста, нема лою під чуприною.
На грунті української мови можна говорити й про синоніми фонетичного плану, які є одним із важливих засобів створення милозвучності нашої мови. Фонетичні синоніми, точніше, дублети — різні форми того самого слова, що з'являються внаслідок чергування голосних і приголосних, наявності чи відсутності протетичних (приставних) приголосних або голосних: імення — ймення, іти — йти, учитель — вчитель, уже — вже, узяти — взяти, імла — мла, іржа — ржа.
Спільність значення синонімів пояснюється тим, що вони називають одне поняття. Сутність синонімів визначається наявністю в них різних відтінків значення. В залежності від того, якими ознаками синоніми відрізняються один від одного, вони поділяються на ідеографічні й стилістичні.
Ідеографічні (значеннєві) синоніми
Відрізняються відтінками значення: дивувати, вражати, приголомшувати, потрясати. Ці синоніми забезпечують можливість передавати відтінки того самого поняття, оскільки на його позначення існує кілька слів: дивувати — «викликати подив незвичайністю», вражати — «викликати подив або захоплення надмірним виявом чогось», приголомшувати — «справляти надзвичайно сильне враження», потрясати — «глибоко зворушувати, хвилювати до глибини душі». Візьмімо ще один синонімічний ряд: відомий, видатний, знаменитий (славнозвісний), де відомий (напр.: учений) підкреслює те, що він не рядовий, а досить популярний; видатний має порівняльний характер; знаменитий (славнозвісний) те саме, що перші два разом узяті, але набагато вищою мірою. Палати й горіти означають «давати жар», але перше слово називає дію більш інтенсивно.
Стилістичні синоніми
Характеризуються закріпленістю за певним стилем і більш або менш виразним емоційним забарвленням. З-поміж синонімів: ознака і симптом — перше слово нейтральне, друге має забарвлення книжності, науковості (це не просто ознака, а сукупність ознак, характерний вияв якогось явища). У синонімічному ряді: осягати, розуміти, метикувати — перше слово книжне, друге — нейтральне, третє — розмовне.
Слова, що вступають у синонімічні зв'язки лише в певному контексті, називаються контекстуальними синонімами. Вони часто вживані в художній літературі, рідше — у публіцистиці, де використовуються для створення яскравих образів, передають світобачення автора, його індивідуальну манеру. З-поміж синонімічної лексики виділяються слова цілком тотожні щодо свого лексичного значення й емоційно-експресивного забарвлення. В основному це нейтральна лексика: пейзаж, краєвид, ландшафт; кавалерія, кіннота; процент, відсоток; борошно, мука; майдан, площа; аплодисменти, оплески. Це абсолютні синоніми (лексичні дублети). Вони з'являються в мові в таких випадках:
а) внаслідок взаємодії літературної мови та діалектів (стрічка — бинда, чорногуз — бусол — лелека);
б) внаслідок словотворчих процесів (офіційний — офіціальний, учбовий — навчальний, роковини — річниця);
в) як результат співіснування запозичених і питомих слів (індустрія — промисловість, експлуатація — визиск, бібліотека — книгозбірня, біографія — життєпис, красоля — настурція, голкіпер — воротар, горизонт — обрій, аероплан — літак, паралельний — рівнобіжний, дескриптивний — описовий). Абсолютні синоніми або розподіляються між стилями, отже, перестають бути абсолютними (з синонімічної пари: півники — ірис — перше вживається в усному мовленні, в художній літературі та публіцистиці, друге — в науковій літературі), або один із них відходить у пасивний запас. Наприклад: аплодисменти, учбовий, офіціальний — у сучасній літературній мові вийшли з широкого вжитку, поступившись місцем словам: оплески, навчальний, офіційний.
Омоніми — це слова, які мають однакову звукову форму, але зовсім різні значення.
Зовнішньо омонімія подібна до полісемії (багатозначності). Проте за своїм змістом і походженням це різні явища.
Кожне переносне значення багатозначного слова обов'язково так чи інакше пов'язане з його первинним значенням: вогнище — 1) «купа дров, що горить»; 2) «місце, де розкладали вогонь»; 3) «своя оселя, родина» (у давнину близькі люди збиралися навколо вогнища); 4) «центр, зосередження чогось».
Омоніми семантичної спільності не мають: бал «оцінка», бал «вечір із танцями»; стан «корпус людини», стан «становище», стан «стоянка», стан «машина» {прокатний стан).
Лексичні омоніми поділяють на повні (абсолютні) і неповні (часткові).
Крім внутрішньомовних омонімів, існують і міжмовні омоніми — слова, що в різних мовах (особливо в близьких за по ходженням) звучать однаково або дуже подібно (відповідно до закону звукових відповідностей), але мають неоднакове лексичне значення, як, наприклад, українські неділя «сьомий день тижня», луна «відбиття звуку» і російські неделя «тиждень», луна «місяць»; українське правий і сербське прав и «прямий» тощо.
Пароніми (грецьк. parа - біля, мимо і опута - ім’я) - слова, подібні за зовнішньою формою у морфемному складі і звучанні, але відмінні за значенням. Найчастіше - це спільнокореневі слова: авторитетний - авторитарний, програмний - програмовий, надягати - одягати, пригадати - прогадати. Цілеспрямоване використання паронімів - ефективний засіб посилення виразності, підвищення дієвості тексту художньої літератури, публіцистики, усного публічного мовлення.
Пароніми — слова, досить близькі за звуковим складом і звучанням, але різні за значенням. Наприклад: білити і біліти; сильний і силовий. Часто вони мають один корінь, а різняться лише суфіксом, префіксом чи закінченням. Незначна відмінність у вимові призводить до помилок, тому варто приділяти увагу вживанню малознайомих слів, додатково перевіряючи їхнє тлумачення.
Використання найчастіше вживаних у діловому стилі паронімів прослідкуємо на прикладі автобіографії, оскільки це дуже поширений документ, який доводилося або доведеться писати кожній людині. Автобіографія /від грецького autos - життя, grapho - пишу/ - документ, у якому особа в хронологічній послідовності описує своє життя від моменту народження до часу складання документа.
Близькоспоріднені мови мають таку лексико-семантичну особливість: у них є майже тотожні за звучанням слова того самого кореня, які позначають різні, часом навіть протилежні поняття. Скажімо, укр. уродливий (вродливий) і рос. уродливий, ч. čerstvỳ означає «свіжий», тобто є антонімічним українському черствий. Для людей, що не досить досконало опанували одну з цих мов, такі випадки можуть стати джерелом неправильного слововживання, особливо тоді, коли йдеться про службові частини мови. Наприклад, українські прийменники у і в за значенням нічим не відрізняються один від одного. Їхнє вживання залежить від позиції в тексті: «У мене була книжка; Була в мене книжка; Був у мене підручник». Тобто на початку речення і в середині між приголосними пишемо у, а після голосного — в. Російські прийменники у та в мають різне значення. Коли б наведені речення довелося перекласти російською мовою, скрізь був би доречний прийменник у. Під упливом російської мови в українських писаних та усних текстах з’являються помилкові конструкції: «Сьогодні у нас в студії представник нової організації…» Треба: «Сьогодні в нас у студії…»
Серед кількох значень російського прийменника у є таке: «поблизу, біля чогось», якому в українській мові відповідають коло, біля, край, перед та ін.: быть у власти — бути при владі, у входа — біля (коло) входу, у берега — при березі, біля (коло) берега, у дороги — край дороги, при дорозі, у руля — за кермом, у рояля — за роялем, при роялі, у микрофона — перед мікрофоном. У кожному з цих випадків прийменник у в українській мові неприпустимий.
Основне призначення прийменника з-за (фонетичний варіант із-за) — вказувати на просторові відношення: «Найбільш блукали по Кубані, А рід їх вийшов з-за Дністра» (І. Котляревський); «Із-за лісу, з-за туману Місяць випливає» (Т. Шевченко); «Був він родом десь із-за Карпат» (О. Гончар). Синонімічний йому прийменник з-поза тепер незаслужено забутий, хоч його полюбляли класики: «Блиснуло сонце з-поза гір» (А. Кримський); «Усі гості з-поза столиків вовком на мене глипали» (Лесь Мартович). У просторовому значенні прийменники з-за (із-за) та з-поза збігаються з рос. из-за. Але російський прийменник відтворює також відношення причини й мети, які безпідставно переносяться в українську мову: «Провали в економіці сталися з-за розриву міжреспубліканських зв’язків; Працюють із-за шматка черствого хліба». Нормативними українськими висловами є «через розрив міжреспубліканських зв’язків; заради (задля) шматка черствого хліба». Тобто і в народній, і в книжній українській мові основний прийменник, що відтворює причиновий зв’язок, — через: «Через ту дівчину бандуристом став; Через свою неньку нежонатий ходжу» (нар. пісня); «Зрештою копач погиб (тобто загинув. — О. П.) через власну необережність» (І. Франко). Відношення мети передається прийменником заради, задля: «Працювати вдвоє стала, Все заради немовлят» (П. Грабовський); «Широкоплечі стави та озера порозлягалися в затишних балках, по низах, мов задля того, щоб ясне сонце й синє небо повсякчас любувалися та видивлялися в їх чистих, прозорих водах» (Панас Мирний).
Розділ мовознавства, об'єктом якого є вивчення принципів систематизації слів та фразеологічних зворотів, укладання їх у словники, називається лексикографією (від гр. - словесний, словниковий пишу). Словники відображають культуру мови народу і сприяють її нормалізації. Вони є багатим джерелом її вивчення, зокрема правил написання, вимови, добору слова. Видатний поет і вчений М. Рильський, підкреслюючи важливість словників, писав: Не бійтесь заглядати у словник: Це пишний яр, а не сумне провалля; Збирайте, як розумний садівник, Достиглий овоч у Грінченка й Доля. Існують спеціальні словники понятійно довідкового характеру - енциклопедичні і словники власне мовні - лінгвістичні (або філологічні). В енциклопедичних словниках пояснюється зміст, характер і сутність предметів, явищ. У них можна знайти лаконічні відомості про різні країни, народи, мови, визначні події, про видатних політичних діячів, учених, письменників, митців. Ці словники містять довідковий матеріал з усіх галузей знань. В енциклопедичних словниках уміщують також ілюстрації (фотографії, малюнки, репродукції), картографічні матеріали, статистичні, хронологічні таблиці та ін. У лінгвістичних словниках об'єктом розгляду є слово як одиниця мови. Лінгвістичні словники бувають одномовні і перекладні. Одномовні поділяються на: тлумачні, міжслівних зв'язків (синонімічні, антонімічні, паронімічні, омонімічні), діалектні, історичні, довідково-лінгвістичні (етимологічні, фразеологічні, орфографічні, орфоепічні, словотворчі, словники труднощів).
У перекладних лінгвістичних словниках представлені переклади слів та фразеологізмів з однієї мови на іншу. Найпоширеніші двомовні перекладні словники, хоч є і багатомовні. У перекладних словниках подаються лексичні або фразеологічні відповідники різних мов з урахуванням семантичної структури того слова, яке перекладається (однозначне, багатозначне), а також особливостей функціонування слів та словосполучень у кожній мові. Серед одномовних словників найбільш вагомими є тлумачні словники, в яких пояснюється значення слів, подаються їх основні мовні характеристики - граматичні ознаки, наголос, написання, розкриваються стилістичні можливості та деякі особливості сполучуваності з іншими словами. Різновидами тлумачних словників є також словники іншомовних слів, одномовні термінологічні словники (які водночас тяжіють і до енциклопедичних), словники мови письменників, у яких також розкриваються можливості змістового і стилістичного вживання слів. У словниках іншомовних слів уміщуються слова, запозичені з різних мов. До слова подається інформація, з якої мови воно походить або які компоненти використані для його творення, та, що найголовніше, пояснюється значення цього слова Близькими до словників іншомовних слів є спеціальні, або термінологічні словники, що містять визначення слова-терміна і відомості про використання його в певній системі знань.
Словники мови окремих письменників служать для систематизації й пояснення слів, уживаних письменником у його творах. Кожна стаття ілюструється прикладами, які розкривають особливості індивідуального слововживання в художньому мовленні. У діалектних словниках зібрана лексика територіальних діалектів, з'ясовується значення і характер поширення діалектних слів. Ці словники бувають загальнодіалектними й регіональними.
У словниках синонімів, антонімів, омонімів, паронімів розкриваються змістові і стилістичні зв'язки між словами та притаманні словам певних груп і рядів своєрідні значення і відтінки значень. Широко використовуються довідково-лінгвістичні словники орфографічні, орфоепічні, етимологічні, фразеологічні, словники складних випадків слововжитку тощо. Орфографічні словники подають нормативне написання слів, мають велике значення для розвитку культури писемного мовлення. В етимологічному словнику пояснюється походження слів, розкривається їх первинне значення, історичний розвиток. Фразеологічні словники вміщують насамперед цілісні звороти (фразеологізми, крилаті слова, ідіоми та ін.). Пояснюється значення стійкого сполучення слів, особливості вживання, походження, можливості варіювання в мовленні. Крім названих, відомі й інші словники, які теж мають важливе теоретичне і практичне значення для вивчення лексичного й фразеологічного складу мови (історичні, топонімічні, частотні, морфемні, власних імен і прізвищ та ін.).
Слова характеризуються також сферою їх уживання. Слова, що їх розуміють і вживають усі носії української мови незалежно від місця проживання і роду занять, називаються загальновживаними (рука, книга, великий, чотири, читати, близько). Саме наявність загальновживаних слів забезпечує існування мови будь-якого народу як єдиної цілості.
У лексиці української мови є і слова обмеженого вживання. Одні з них використовують ся лише у певній місцевості. Це — діалектні слова, або діалектизми. Наприклад:
у літературній мові у діалектах
відро путня
гарний файний
пильнувати пазити
торік тогід
худоба маржина
хлопець легінь
Діалектні слова можуть (здебільшого через художні твори) увійти до літературної мови (наприклад, трепета — осика).
Є слова, що вживаються лише людьми певних професій або ж позначають особливості їх діяльності. Це — професійні слова, або професіоналізми.
Приклади слів, якими користуються:
музиканти — квартет, ноти, віолончель, фортепіано;
художники — палітра, гравюра, акварель, колорит;
медики — ін'єкція, реанімація, бинт, процедура, скальпель;
вчителі — означення;опитування, оцінка, диктант,
механізатори — карбюратор, капот, ресора, вантажівка, бульдозер.
Серед професійних слів виділяються слова-терміни, якими позначаються наукові поняття. Вживаються вони в текстах наукового стилю. Зокрема, мовознавчі терміни — суфікс, числівник, підмет, наголос; літературознавчі — сюжет, роман, ямб, зав'язка; математичні — дільник, дріб, знаменник, множення, катет тощо. Серед термінів дуже багато запозичених слів.
У тлумачних словниках діалектні слова супроводжуються поміткою діал,, професійні - поміткою спец, або ж скороченою назвою галузі науки — хім., біол., техн. тощо.
Є й окремі словники місцевих говірок, (напр., буковинських, поліських) та слів певної сфери діяльності (будівельна, спортивна, виноградарська лексика).
Неологізми — це нові слова, покликані до життя потребами суспільства.
Неологізми виникають у мові весь час і не лише в галузі суспільно-політичної лексики. Це й нові терміни з науки, літератури, мистецтва: алгоритм, атомохід, геологія, атмосфера. Різна доля наших слів: одні живуть тисячоліття, інші переходять в загальновживану лексику. Свого часу існувало слово в українській мові — посьолок («Шум акацій... Посьолок і гони... Ми на гору йдемо через гать...» В. Сосюра). Тепер для позначення населеного пункту використовують слово селище.
Індивідуально-авторські неологізми творяться окремими письменниками; вони образно індивідуальні.
Архаїзми — це застарілі слова, що виходять з ужитку. У них відчувається колорит минулого.
Спеціальна лексика — це слова і вирази, які вживаються групами людей, об’єднаними професійною спільністю. У ній виділяються два основні шари: терміни і професіоналізми.
Термінами називаються слова, що є спеціальними назвами наукових, технічних, сільськогосподарських, суспільних понять. Сукупність термінів певної галузі науки, виробництва становить її термінологію. Існує, наприклад, термінологія технічна, біологічна, географічна, математична, філологічна, філософська, хімічна тощо.
У межах спеціальної лексики термінам протистоять професіоналізми — слова і звороти, які використовуються людьми певної професії і є напівофіційними назвами понять цієї професії. Часто професіоналізмами є загальнонародні слова, ужиті у специфічному значенні, наприклад: вікно для викладачів — це час між заняттями, висячим редактори називають рядок, що не вміщується в сторінку, а ляпом — помилку, у водіїв загоряти — сидіти без діла, бублик — руль, гума — автопокришка тощо.
Професіоналізми поділяються на групи таких видів спеціальної лексики:
• політична (демократія, інтеграція, уряд, фракція);
• юридична (законодавство, апеляція, уряд, прокурор, санкція);
• фінансова (кредит, банк, вклад, кошти);
• військова (плацдарм, переворот, зброя, полковник);
• філософська (діалектика, базис, парадокс, еклектика, тотожність);
• біологічна (клітина, суцвіття, генетика, рецептор, клонування);
• геологічна (мінерал, кора, палеозой, шлейф, копалини);
• лінгвістична (фонема, суфікс, дієслово, прийменник, граматика, синтаксис);
• літературознавча (сюжет, персонаж, алітерація, поема, кульмінація, епілог);
• електротехнічна (люмінісценсія, закорочення, конденсатор, запобіжник);
• радіотехнічна (ретрансляція, діод, іконоскоп, декодер, осцилограф);
• фізична (спектроскопія, тиск, реостат, електрон, атом, протон);
• математична (степінь, множення, трикутник, квадрат, інтеграл, куб);
• хімічна (іон, каталізація, реактив, луг, кислота, лакмус);
• медична (хірургія, укол, термометр, тонзиліт, пеніцилін);
• музична (квартет, адажіо, соло, піанісімо, стакато, октава);
• морська (лайнер, лоцман, катер, тоннаж, шлюз, баркас);
• спортивна (тайм, аут, бокс, нокаут, ферзь, пенальті) та ін.
Під жаргоном розуміють різновид мови, що використовується переважно в усному спілкуванні окремою соціальною групою, яка об’єднує людей за ознакою професії, інтересів, звичок, занять, суспільного становища чи віку. Сьогодні мовознавці виділяють жаргон молоді, програмістів, філателістів, мисливців, рибалок, спортсменів, п’яниць, декласованих елементів (злодіїв, картярських шулерів та ін.).
У відкритих групах (молодь, мисливці та ін.) жаргон є своєрідною “колективною грою” (О. Єсперсен). Замкнені групи (жебраки, злодії і т. ін.) за допомогою жаргону відокремлюються від іншої частини суспільства, він допомагає членам групи розпізнавати “своїх” і “чужих”, а також виконує функцію конспірації.
Як синонім слова “жаргон” іноді (здебільшого стосовно англомовних країн) використовують термін сленг. Для позначення способу спілкування декласованих елементів поряд із терміном “жаргон” вживається також термін арго, що позначає сукупність особливостей мови групи людей, які намагаються засекретити свої висловлювання, зробити їх незрозумілими для оточення.
Юридична термінологія розвивається з розвитком держави. Розглядаючи питання про джерела права східного слов'янства, вчені , вважають, що в епоху первіснообщинного ладу правові відносини регулювались нормами звичаєвого права, які перелупали закону.
Найдавніші писемні пам'ятки зберегли деякі норми звичаєвого права, які існували за первіснообщинного ладу, напр.: кровна родова помста, судові докази, викрадання тощо. Найяскравіше ці норми знайшли відображення в короткій редакції Руської Правди.
Для найменування правопорушень безвідносно до того чи іншого виду злочину використовувались інші лексеми, юридичне застосування яких відображується у найдавніших правових збірниках східних слов'ян. До них належали такі терміни, як: вина, проступити, проступок, лихо, обида, кривьда тощо.
Поняття "провинність" у мові східних слов'ян позначалося спільнослов'янським словом вина, яке до цього часу, крім східнослов'янських мов, вживається у болгарській, македонській та західнослов'янських монах (На основі значення цієї лексеми утворились похідні слова "вибачення", "пеня за провинність".
На позначення поняття "образа словом або вчинком" у східних слов'ян використовувалась спільнослов'янська лексема обида, яка до цього часу збереглася в ряді слов'янських мов.
До юридичної термінології, пов'язаної із злочинами проти особистості, відносилися й дієслова насилити, нясиловати, утворені за допомогою префікса на - від спільнослов'янських дієслів силити, силовати, похідних в свою чергу від слова сила, яке має паралелі в інших індоєвропейських мовах. У давньоруській мові вони мали 2 значення:
1) "пригноблювати, утискати"
2) "насилувати, ґвалтувати"
Ґвалт - це загальне, родове поняття посягання на особистість та майно, поєднане з насиллям.
У сучасній літературній мові терміну ґвалт властиве значення "шум", "крик". У білоруській мові за допомогою цього слова передаються такі поняття: 1) "насилування, насильство"; "розорення, грабіжництво, розбій"; 2) "шум, крик"; 3) "волання"; 4) "скликання на допомогу".
Сучасна українська мова (як і білоруська) характеризується багатством похідних від даного слова. Зокрема, поняття "насилувати", "насилування" передаються термінами, утвореними від ґвалт.
Серед інших слов'янських мов термін ґвалт поширений у польській мові, куди він потрапив ,з німецької, з останньої у мовну практику українського та білоруського народів, а звідси - в сучасну російську мову, але тільки із значенням "крик", "шум". У пам'ятках писемності епохи Київської Русі це слово не зустрічається.
Тематична група термінів на позначення правопорушень проти особистості та її власності об'єднує лексеми: розбои (разбои), розбивати, наьздь, находь, які побутували у мові східних слов'ян до XV ст.
Юридичний термін - cлово або словосполучення, що виражає поняття з правjdj] сфери суспskmyjuj життя і має визначення в юридичній літературі.
Розрізняють три види термінів у текстах законів:
загальновживані, спеціально-технічні, спеціально-юридичні.
Термінами називаються слова, що є спеціальними назвами наукових, технічних, сільськогосподарських, суспільних понять. Сукупність термінів певної галузі науки, виробництва становить її термінологію. Існує, наприклад, термінологія технічна, біологічна, географічна, математична, філологічна, філософська, хімічна тощо.
Для термінології не властива багатозначність. Якщо ж термін має кілька значень, кожне із значень належить до різних термінологій. Як приклад можна навести значення термінів стопер та стела стопер — 1) машина для буріння свердловин, спрямованих уверх; 2) захисник у футболі та деяких інших спортивних іграх. Стела — 1) вертикальна кам’яна плита чи стовп з рельєфним зображенням чи написом; 2) центральна частина стебла й кореня вищих рослин, у якай міститься провідна система всіх осьових органів.
У межах конкретної галузевої термінології термін в ідеалі має бути однозначним, щоб забезпечити точність передачі нанкового поняття. Однак існують випадки порушення цієї вимоги, наприклад: караул — 1) збройна варта, сторожа; 2) збройний підрозділ для охорони військових об’єктів або для віддання військових почестей; 3) несення охорони; 4) місце, де розташована варта, сторожа. Репертуар — 1) сукупність творів, які виконуються в театрі за певний час; 2) ролі, в яких виступає актор; 3) добір музичних, літературних творів тощо, з якими виступають актор, співак, музикант, читець. Контроль — 1) перевірка, облік, спостереження за чим-небудь; 2) установи, особи, що перевіряють діяльність будь-якої іншої організації або відповідальної особи, звітність тощо; 3) заключна функція управління.
Наявність багатозначних термінів у межах однієї наукової галузі є виявом невпорядкованості конкретної термінології. До недоліків термінології відносять також синонімію термінів: мовознавство — лінгвістика, алфавіт — абетка, орфографія — правопис, багатозначність — полісемія, значення — семантика. Про досконалість термінології можна говорити у тому випадку, коли дотримується таке правило: кожен термін називає одне поняття, кожне спеціальне поняття позначається одним терміном. Синонімія і багатозначність у термінології порушують вимогу однозначної відповідності між термином і позначуваним ним поняттям.
Розрізняють терміни загальновідомі: трикутник, діаспора, інтеграція, демократія, прикметник, капрон, плато, арія, стоматолог тощо і вузькоспеціальні, які використовуються лише спеціалістами: сальдо (бухг.), кавернотомія (мед.), діаміни (хім.), субстантивация (лінгв.), сервомотор (техн.), септакорд (муз.), меркаптани (хім.) і т. ін.
Труднощі під час перекладання пов’язані, по-перше, з недостатнім знанням мови оригіналу, по-друге, з недостатнім знанням суті предмета, по-третє, з недостатнім знанням мови, якою перекладають, або з відсутністю в цій мові готових відповідників для висловлення того, що вже було висловлено засобами мови оригіналу: Ваш проект самый интересный. – Ваш проект самий цікавий (треба – найцікавіший).
Я считаю, что Вы правы. – Я рахую, що Ви праві (треба – Я вважаю, що Ви маєте рацію). Адекватний переклад точно передає зміст оригіналу, його стиль, при цьому відповідає всім нормам літературної мови, напр.:
Клиент проживает по адресу... - Клієнт мешкає за адресою ...
Предоставленные бумаги к делу не относятся. – Подані папери не стосуються справи.
Технічний переклад - це вид інформаційної діяльності, використовуваний для обміну науково-технічною інформацією між людьми, які спілкуються різними мовами. Особливості технічного перекладу полягають у насиченості текстів термінами, спеціальною інформацією (часто – якісно новою і майже нікому невідомою). Науково-технічна інформація, як правило, оформляється в письмовому вигляді, отже, для якісного перекладу потрібна термінологічна підготовка, бо незважаючи на спорідненість, зокрема, російська та українська мови мають суттєві (а часом навіть і принципові) відмінності у синтаксисі та фразеології.
Наприклад, для російських науково-технічних та ділових текстів характерно вживати конструкції з віддієслівним іменником, що надає викладові канцелярського відтінку. В українській же мові перевага надається дієслівним елементам: требовать применения решительных мер – вимагати вжити рішучих заходів, требует коренного улучшения контроля за деятельностью – вимагає докорінно поліпшити контроль за діяльністю.
Автобіографія
Я, Дмитренко Василь Миколайович, народився 29 квітня 1976 року у місті Донецьку.
З 1983 по 1991 рік навчався у Донецькій середній школі №58.
У 1991 році вступив до Донецького професійно-технічного училища №67. У 1994 році закінчив училище за спеціальністю «Слюсар-програміст».
У 1994 році вступив до Донецького державного університету. Зараз студент 3 курсу економічного факультету ДонДУ.
Неодружений.
Батько, Дмитренко Микола Степанович, 1947 року народження, водій АТП 32921.
Мати, Дмитренко Людмила Василівна, 1950 року народження, економіст планового відділу Донецького науково-дослідного інституту штучного інтелекту.
Разом з батьками мешкаю за адресою: м. Донецьк - 9, Партизанський проспект, б. 44, кв. 42.
/дата/
/підпис/
При складанні автобіографії та інших документів, потрібно звернути увагу на такі особливості функціонування паронімів у діловому мовленні:
Адреса - адрес
Адреса: Місце мешкання людини чи місце знаходження установи: на мою адресу, помилитися адресою.
Адрес: Письмове, переважно ювілейне вітання особи, установи: вітальний адрес, адрес з нагоди шістдесятиріччя.
Будинок - будівля
Будинок: 1. Споруда, призначена під житло: знайшов будинок, де він живе. 2. Науковий, культурно-освітній, побутовий, торговельний та інший заклад. Вживається із словами відпочинку, творчості, iнвалідів, архітектора, преси тощо.
Будівля: Архітектурна споруда/кам'яна, дерев'яна/; зрідка вживається в переносному значенні.
Дослід - досвід
Дослід: Відтворення якогось явища або спостереження за новим явищем у певних умовах з метою вивчення; експеримент: важливий науковий дослід, проводити досліди.
Досвід: Сукупність практично засвоєних знань, навичок, які здобувають у житті й практичній діяльності: досвід керівництва масами, нагромаджений досвід.
Економічний - економний
Економічний: Який стосується певної професії, пов'язаний з нею; який об'єднує людей однієї або близьких професій: професійна підготовленість, професійна лексика.
Економний: Який ощадливо витрачає щось, сприяє економік економне витрачання коштів, бути економним.
Професійний - професіональний
Професійний: 1. Який стосується сукупності суспільно-виробничих відносин, господарського життя тощо: економічна криза, економічний журнал. 2. Вигідний у господарському відношенні: економічна технологія, економічне устаткування.
Професіональний: Який стосується професіоналів, не любителів; кваліфікований: професіональний боксер, професіональний театр.
Явище паронімії вимагає точного знання значень і адекватного вживання слів. Незначна відмінність між двома словами приводить до помилок, зокрема до неправильної заміни одного слова іншим. Отже, при використанні паронімів слід звертатися до відповідних тлумачних словників з метою уточнення значення, правопису і вимови потрібного слова.
Уміння розрізняти патронімічні слова і правильно вживати їх у мовленні - неодмінний складник культури мови.
Аналіз специфіки відмінювання іменників в українській мові дозволяє зробити висновки, які мають особливий резонанс у практиці професійного спілкування. По-перше, слід нагадати про варіативність закінчень в іменниках чоловічого роду другої відміни однини в родовому й давальному відмінках. У родовому відмінку це варіанти -а (-я) і -у (-ю). Закінченнями -а оформлюються, як правило, іменники зі значенням конкретності (предмети, на які можна показати, які мають точний вимір, а також точкові географічні об'єкти): чоловіка, дуба, метра, грама, гектара, понеділка, місяця листопада, атома, мільйона, ступеня, м'якого знака, відмінка, ромба, Києва, хутора. Закінчення -у мають іменники зі значенням абстрактності, узагальненості (предмети, на які не можна показати, які не мають точного виміру, а також просторові географічні об'єкти): цинку, яру, пороху, ситцю, страху, болю, жалю, пора листопаду, колоквіуму, трибуналу, вальсу, футболу, менеджменту, прибутку, міськвиконкому, вокзалу, університету, алфавіту, Дону, регіону, океану (крім географічних назв або узагальнених об'єктів з наголосом на закінченнях типу Дніпр"а, Дінц"я, Дністрі а, Іртиш"а, мост'а (й м"осту), плотва (й пл"оту), вівс"а, ліска, ставк а, ярк"а, гопак"а, козак а, ривк"а, стрибк"а, стусан"а). У давальному відмінку це варіанти -у і -оеі (-ееі). Варіант -оеі вживається на позначення фізичної або юридичної особи для уникнення двозначності в давальному й родовому відмінках (правильно директорові (кому?) заводу (чого?), а не директору заводу) і досягнення милозвучності (краще Тарасові Шевченку, ніж Тарасу Шевченку). Проте у власних назвах на -іе, -їе, -ое, -ее, -єе, -ин, -ін, -їн можливим є закінчення -у (Києву, Гришину, Іллічу). По-друге, специфіка української вимови (відсутність редукції) приводить до того, що, порівняно з російською мовою, наголос не впливає на характер закінчень. Порівняйте: рос. товарищем, плечном — укр. товаришем, плеч"ем. По-третє, на позначення осіб за статусом, місцем роботи або проживання в діловому мовленні вживаються аналітичні форми: не заводчани, сільчани, поштарі, а працівники заводу, пошти; мешканці села. По-четверте, у діловій мові однина іменників може вживатися на позначення множини, якщо нема одиниці виміру або предмети не можна перерахувати: Урожай еишні здано на консервний завод (але: шість тонн еишень, надіслано партію дитячих костюмів). При цьому в ділових документах іменники, що означають речовину, можуть набувати форм множини, наприклад: На цьому складі можна придбати мінеральні еоди, технічні мастила. По-п'яте, складноскорочення типу завкафедри, завідділу виконкому (тобто керування якимось напрямком діяльності) пишуться разом із закінченням родового відмінка, а слово завідуючий - окремо з подальшою формою іменника в орудному відмінку: завідуючий фермою, завідуючий відділом магазину (тобто завідування конкретними предметами, товаром, знаряддям). По-шосте, у ділових паперах для назв осіб за професією, посадою або званням вживаються іменники головного роду (як правило, чоловічого): Завідувач Васильєва. При цьому дієслово узгоджується з прізвищем людини, а не з посадою: Лаборант Іванова повідомила.
По-сьоме, в українській мові характер закінчень принципово впливає на розрізнення родового й давального відмінків іменників, тому їх в жодному випадку не можна плутати: одержано листа від Коряки С.Ф. (Р.в.); надіслано лист Коряці С.Ф. (Д.в.). Як бачимо, у давальному відмінку закінчення -і зумовлює чергування звуків [г, к, х] із [з', ц', с']. По-восьме, при звертанні у кличному відмінку вживаються закінчення відповідних іменників: - І відміна однини (чоловічі і жіночі імена): Микола, Ганна - Миколо, Ганно (тверда група); Ілля, Соломія, Мотря, Наталя - Ілле, Соломіє, Мот- ре, Наталю (м'яка група); - ІІ відміна однини (чоловічі імена): Олег, Антін, Дмитро - Олегу, Антоне, Дмитре (тверда група); Сергій, Ігор. Терень - Сергію, Ігоре, Тере- ню (м'яка група); Тиміш - Тимоше (мішана група); - ІІІ відміна однини (жіночі імена): Любов, Нінель - Любове, Нінеле; - ім'я по батькові: Олександр Анатолійович (Олегович, Геннадійович) - Олександре Анатолійовичу (Олеговичу, Геннадійовичу); Марія Василівна (Андріївна, Іллівна) - Маріє Василівно (Андріївно, Іллівно).
Прикметник - це самостійна частина мови, яка вказує на ознаку предмета і відповідає на питання "який?" або "чий?". Ця частина мови пояснює іменник, узгоджуючись з ним в роді (в однині), числі й відмінку: широкий степ, широка дорога, широке поле; у широкому степу, на широкій дорозі, широкі поля. За значенням прикметники поділяються на якісні, відносні і присвійні. Якісні мають простий, вищий і найвищий ступені порівняння (веселий - веселіший - найвеселіший), відносні вказують на ознаки предмета за його належністю до інших предметів, дій чи обставин (джерельна вода, річкове дно), а присвійні вказують на належність предмета людині або тварині і відповідають на питання "чий?" (Шевченкові твори, орлині крила). Вищий ступінь прикметників утворюється додаванням суфіксів -іш- (-ш-) до основи чи до кореня (повніший, дешевший) або слів більш, менш до простого ступеня (більш глибокий, менш продуктивний). Найвищий ступінь прикметників утворюється додаванням префікса най- до форми вищого ступеня (найбільший, найкращий або для підсилення якнайбільший, щонайкращий), а також слів найбільш, найменш до простого ступеня якісного прикметника (найбільш повний, найменш стійкий). Оскільки якісні прикметники мають ступені порівняння і, отже, виражають суб'єктивну оцінку, у ділових документах переважають відносні прикметники, а при порівнянні якісних прикметників уживаються аналітичні форми. Не важливий - важливіший - найважливіший, а важливий - більш важливий - найбільш важливий. За наявністю закінчень прикметники поділяються на повні (дрібний, густе, зеленому, материні) і короткі (дрібен, братів, сестрин, благословен). Коротка форма вживається переважно в народній творчості. Ось чому в діловому й науковому стилях прикметники (і дієприкметники) чоловічого роду мають тільки повну форму закінчення (пор.: рос. завод основан - укр. завод заснований), а жіночого, середнього роду і в множині - тільки коротку (пор.: рос. письменная, письменное, письменные - укр. письмова, письмове, письмові). Виняток становить художній стиль, де можливі повні варіанти: Чорнії брови, карії очі. За характером закінчень прикметники поділяються на тверду і м'яку групи. До твердої групи належать якісні й відносні прикметники, що мають основу на твердий приголосний і в називному відмінку однини чоловічого роду закінчуються на -ий (безладний, безробітний, величний, західний, книжний, навчальний, поточний, тотожний), а також присвійні прикметники із суфіксами -іе (-їе), -ин (-їн) (Андріїв, батьків, Ігорів, Маріїн, нянин) і всі короткі форми: годен, повен, прав, ясен. До м'якої групи належать відносні прикметники, що мають основу на м'який приголосний і в називному відмінку однини чоловічого роду закінчуються на -ій (-їй) (будній, всесвітній, дорожній, осінній, ранній, середній, сторонній, художній), а також усі прикметники на -жній, -шній (внутрішній, зовнішній, колишній, сьогоднішній, теперішній), відносні прикметники на -й (безкраїй, довговіїй, братній) і якісний прикметник синій.
о жодної з цих груп не належать прикметники на -лиций (блідолиций). При відмінюванні слід пам'ятати, що специфіка української вимови (відсутність редукції) приводить до того, що закінчення у своїй більшості мають відкритий склад, а наголос у прикметників (і дієприкметників) не впливає на характер закінчень. Порівняйте: рос. экономической политики, экономической политике, экономической политикой — укр. економічної політики, економічній політиці, економічною політикою; рос. зо- лот"ой, але маленький - укр. золот"ий, маленький.
При вживанні числівників у практиці професійного спілкування слід пам'ятати про наступні особливості й додержуватися таких правил: 1. Після кількісних числівників два, обидва, три, чотири іменник стоїть у називному відмінку множини, але наголос має, як у родовому однини. При цьому прикметник при таких числівниках може стояти як у називному, так і в родовому відмінках множини. Порівняйте: рос. два почтовых голубя, три родные сестры, четыре родных брата, двадцать два кубических сантиметра - укр. два поштових (поштові) г"олуби, три рідні (рідних) сестр"и, чотири рідні (рідних) бр'ати, двадцять два кубічних (кубічні) сантим"етри. 2. У складних числівниках з назвами десятків відмінюється тільки остання частина (сімдесят, сімдесяти), у порядкових - тільки останнє слово (сімсот сімдесят сьома, сімсот сімдесят сьомої), у дробових перша частина відмінюється як кількісний числівник, а друга - як порядковий (двох десятих).
Українська мова у професійному спілкуванні 3. У складних числівниках наприкінці першої частини м'який знак не ставиться (шістдесят, п'ятсот, дев'ятсот тощо), а в числівниках від одинадцяти до дев'ятнадцяти наголос падає на склад -на-: одинадцять, чотирнадцять, чотирнадцятий. 4. Прості кількісні числівники (від одного до десяти) у записі відтворюються словами, а не цифрами, крім випадків, коли є одиниця виміру: до десяти сторінок (але: 7тонн вугілля). 5. Складні і складені числівники записуються цифрами, крім тих випадків, коли з них починається речення. При цьому в бухгалтерських документах цифри дублюються словами, записаними у дужках: 1385 (одна тисяча триста еісімдесят п'ять) гривень. 6. Порядкові числівники записуються у ділових документах цифрами з додаванням закінчень (якщо цифри арабські): радіоприймач 1-го класу (але: радіоприймач І класу). Ось чому римських цифр у документах треба уникати. 7. Числівники, починаючи з тисячі, записуються цифрами з додаванням слів, що позначають нулі: 473 тис. 8. Дати або числа, які мають юридичну силу, складають, як мінімум, дві цифри: 02.09.03; здано 07т цукру. 9. Складні слова, перша частина яких числівник, записуються у ділових документах, як правило, комбіновано: 55-процентний. 10. Приблизна кількість відтворюється словами понад, до, зверх, більше, менше.
Найчастіше особові займенники в ділових паперах і наукових текстах не вживаються (дирекція просить; повідомляємо; наказую; відомо, що...). Така норма пов'язана з прагненням того, хто складає документ, до повної об'єктивності. Особові займенники у першій особі можуть вживатися лише у специфічних документах (наприклад, в автобіографії, дорученні, заяві, пояснювальній записці тощо: Я, Васько Іван Пилипович, народився...; Прошу Вас зарахувати мене на посаду.), а також у доповідях, оголошеннях і запрошеннях, де вони набувають значення однини (Ми вважаємо; Ми прийшли до висновку). Займенник Ви у таких випадках використовується для пом'якшення категоричності тону повідомлень на вимогу ділового мовного етикету (Прошу Вас з'явитися). При цьому слід пам'ятати, що використання займенника свій призводить до появи стилістичних помилок: Петренко І.М. не справився зі сеоїми (стилістична помилка) службовими обов'язками.
До поняття "дієслово" належить п'ять форм: інфінітив (написати, вчитися); безособова форма (написано, забуто); дійсний (працюю, вчилася, прочитаю), умовний (працював би) і наказовий способи дієслова (працюй); дієприкметник (працюючий) і дієприслівник (відпочиваючи - відпочивши). Дієслова мають доконаний або недоконаний вид (писати - написати); можуть бути перехідними, якщо вимагають після себе іменник або займенник у знахідному відмінку без прийменника (виконувати завдання) і неперехідними; змінюватися за особами, числами (я пишу, ти пишеш, вони пишуть) і в минулому часі за родами (світив, світила, світило). У теперішньому часі та в простій формі майбутнього часу дієслова розрізнюються за дієвідмінами.
При використанні дієслівних форм у практиці професійного спілкування слід орієнтуватися на загальноприйняті правила й традиції, щоб уникнути найтиповіших помилок, а саме: 1. У діловій мові найпоширенішою є форма теперішнього часу в першій чи третій особі множини, яка має значення позачасовості. Недокона- ний вид передається складеними формами - "розщепленими присудками" (не здійснюватимуться, а будуть здійснюеатися), а доконаний утворюється за рахунок префіксації (завізувати, запроектувати). Це дозволяє ліквідувати у професійному спілкуванні суб'єктивність і створити атмосферу абсолютної об'єктивності. 2. До специфіки ділового стилю належить також уживання інфінітива й безособових форм у значенні наказового способу дієслова: Відрядити слюсарів до електроцеху, Забороняється тощо. 3. В українській мові немає пасивних дієприкметників теперішнього часу. Російські активні дієприкметники теперішнього часу на -ущ- (-ющ-), -ащ- (-ящ-), особливо утворені від дієслів з афіксом -ся, при перекладі українською мовою замінюються підрядними реченнями (порівняйте: рос. движущаяся колонна - укр. колона, що рухається; рос. проживающий по адресу - укр. що мешкає за адресою), а активні дієприкметники минулого часу утворюються за допомогою суфікса -л- (порівняйте: рос. почерневший - укр. почорнілий).
Уживання прислівників і прислівникових сполучень у діловій і науковій сферах обмежене (особливо в писемній формі) через підвищене суб'єктивно-оціночне забарвлення. Можливе використання пов'язане з ситуаціями, коли треба вставити слова для пом'якшення категоричності тону при діловому листуванні (на жаль, до побачення, здається, мабуть, по можливості) або для внесення в текст чи висловлювання елементів логічності шляхом класифікаційних характеристик, які є в "арсеналі" такої частини мови, як прислівник: по-перше, по-друге, по-третє; по суті, принаймні, врешті-решт, наприкінці, насамкінець, передусім тощо.
Прийменники дають змогу чіткіше виражати смислові зв'язки між словами у реченні. їх точне використання у відповідному контексті дозволяє уникнути небажаних двозначностей, особливо при перекладі українською мовою. Це в першу чергу стосується прийменників по, е, на, до, про, за, через, еідпоеідно до, згідно з, залежно еід, протягом тощо
При вживанні складних сполучників слід пам'ятати про те, що їх можна сплутати з однозвучним поєднанням повнозначного слова (займенника чи прислівника) з прийменником або часткою. Сполучники як службові частини мови з'єднують члени речення або цілі речення і не відповідають на питання, а повнозначні слова мають лексичне значення і виступають членами речення. Порівняйте: Удар словом так, щоб аж дзвеніло міддю (П.Тичина) і Неба тут було так багато, що очі тонули в нім, як в морі, та шукали, за що б зачепитись (М.Коцюбинський). У другому випадку слово що - займенник, а б - частка на позначення умовного способу дієслова.
Такі основні ознаки офіційно-ділового стилю, як стислість, чіткість, висока стандартизація вислову, сувора регламентація тексту, залежить від правильного вибору граматичної форми слова, зокрема іменників. Слова-назви осіб, предметів, понять, як відомо, переважають у ділових паперах. Тому увага до граматичних категорій іменників повинна бути особливо пильною. Категорія роду іменників у ділових паперах Рід іменників - назв професій, посад, звань - при виборі між наявними в мові формами іноді викликає труднощі.
Орієнтуватися слід на такі правила:
1. Офіційні назви посад, професій, звань - іменники чоловічого роду: професор, нотаріус, директор, секретар, завідувач. Ці слова вживаються для позначення чоловіків і жінок. Це пов'язано з семантичною мотивацією слів: ці посади в минулому, як правило, обіймали особи чоловічої статі.
2. Відсутні відповідники жіночого роду у всіх складних назвах посад, звань: головний бухгалтер, провідний технолог, статист-дослідник, старший викладач.
3. Текст набуває офіційного характеру, якщо слова, залежні від найменування посади, узгоджуються з цим найменуванням у формі чоловічого роду й тоді, коли мова йде про жінок: Головний лікар дозволив..., Змінний інженер закінчив...
4. Форми чоловічого і жіночого роду мають слова: автор - авторка, аспірант - аспірантка, вихованець - вихованка, дисертант - дисертантка, поет - поетеса, студент - студентка, учень - учениця, спортсмен -спортсменка.
5. Лише жіночий рід має слова: покоївка, праля, домогосподарка, кастелянша, манікюрниця, рукодільниця, друкарка (жінка, що працює на друкарській машинці; друкар - працівник друкарської справи).
6. Рід іменників спільного роду староста, суддя, голова, воєвода, сирота визначається синтаксично: Суддя Іванова оголосила вирок. Суддя Іванов повідомив про наслідки розслідування. Голова Коляда оголосила подяку. Голова Коляда ознайомив присутніх з планом роботи фірми.
7. У ділових паперах не вживаються однослівні найменування осіб за місцем проживання, роботи, статусу: сільчани - жителі села, освітяни - працівники освіти, заводчани - заводські робітники, циркачі - артисти цирку, зв 'язківці - працівники відділень зв в'язку, городяни - мешканці міста.
Рід невідмінюваних іменників
1. Назви осіб чоловічої статі належать до чоловічого роду: елегантний імпресаріо, люб'язний портьє, справедливий рефері.
2. Назви осіб жіночої статі - іменники жіночого роду: літня мадам, серйозна фрау, струнка міс, люб 'язна пані.
3. Невідмінювані назви істот - чоловічого роду: какаду, поні, кенгуру.
4. Невідмінювані назви неістот - середнього роду: тролейбусне депо, актуальне інтерв'ю, світлове табло, нове меню.
5. Рід невідмінюваних географічних назв визначається за стрижневим словом: Батумі (місто), Марокко (країна), Гаїті (острів, держава).
6. Рід невідмінюваних назв органів преси, громадських організацій, спортивних клубів, команд визначається за родовим поняттям: "Верже" повідомила (газета), "Темпо" опублікував (журнал), "Мебіл ойл" заснована (монополія).
7. Рід невідмінюваних абревіатур відповідає роду стрижневого слова: АЗС (станція), НДІ (інститут), ФПК (факультет), ПДВ (податок). Категорія числа іменників у ділових паперах Граматична категорія числа іменників у ділових паперах потребує обґрунтованого вибору форм однини і множини.
За відношенням до числа іменники поділяються на 3 групи: 1) іменники, що вживаються і в однині і в множині: протокол -протоколи, заява - заяви, пропозиція - пропозиції, директор - директори; 2) іменники, що вживаються тільки в однині: - назви речовин: чорнило, пшениця, цукор, глина, цемент, вугілля; - збірні іменники: сумісництво, старостат, студентство; - абстрактні назви: щедрість, популярність, чесність; 3) іменники, що вживаються тільки в множині: назви парних предметів: двері, окуляри, обценьки; назви, що мають матеріально-речовинне значення: дріжджі, дрова; назви сукупностей предметів: гроші, меблі, витрати, копалини, фінанси; назви ігор, процесів, відрізків часу: шахи, канікули, оглядини. У ділових паперах трапляються випадки необґрунтованого вибору форми однини там, де повинні вживатися іменники у множині і навпаки. І. У документах однина вживається на позначення множини: 1. На позначення сукупності однорідних предметів: Зібрано цукрового буряка на площі... Увесь урожай черешні здано на консервний завод... За всіма ознаками, подорож: повинна бути приємною, з першого дня пасажир тут оточений піклуванням. 2. На позначення однакових предметів, що належать кожній особі або предмету: Молоді спеціалісти, працівники, з якими укладено строковий трудовий договір, підлягають атестації тільки за їх згодою. Після закінчення курсів слухачам видається свідоцтво. 3. У назвах установ і свят традиційно вживається або форма однини: Будинок книги, День енергетика, День учителя; або форма множини: Будинок офіцерів, Міжнародний день студентів, День працівників легкої промисловості. II.
У документах множина вживається на позначення однини:
1. Абстрактні іменники можуть вживатися на позначення множини, коли набувають значення конкретного вияву якості, дії, стану: Політичні сили пропонують... В разі виявлення пустот у металі, заготовка бракується.
2. У множині вживаються речовинні іменники, коли позначають: - види, сорти, типи речовин: мінеральні солі, сухі вина, машинні масла, високоякісні сталі. Виробництво тих же ДСП стримується нестачею смол; - вироби з цієї речовини: Вироби із золотим та срібним посудом, з кришталем й коштовним склом надійдуть у продаж; - велику кількість речовини або великий простір, зайнятий нею: дозрівають пшениці, колосяться жита, талі води.
3. Власні назви вживаються у множині для позначення угрупувань, пов'язаних родинними стосунками: родина Василенків, сім 'я Іванчуків.
Написання й відмінювання чоловічих і жіночих імен по батькові
Чоловічі імена по батькові творяться додаванням до основ власних імен суфікса -ович (від іменників чоловічих імен): Олександр — Олександрович, Василь — Васильович, Андрій — Андрійович, Лев — Львович. Декілька чоловічих імен по батькові творяться за допомогою суфікса -ич: Сава — Савич і Савович, Кузьма — Кузьмич і Кузьмович, Лука — Лукич, Ілля — Ілліч, Хома — Хомич, Хомович, Яків — Якович, Яковлевич.
Жіночі імена по батькові творяться додаванням до основ власних імен суфікса -івн (а), від імен на -й — -ївн(а): Василь — Василівна, Сава — Савівна, Ілля — Іллівна, Юрій — Юріївна, Андрій — Андріївна, Сергій — Сергіївна.
Зверніть увагу! Григорій — Григорович, рідше — Григорійович, Григорівна, рідше — Григоріївна; Микола — Миколаївна, Яків — Яківна, рідше — Яковлівна.
Кличний відмінок імен по батькові
Імена по батькові жіночого роду мають закінчення -о: Олено Іванівно, Ірино Василівно, Надіє Михайлівно; імена по батькові чоловічого роду мають закінчення -у: Петре Івановичу, Степане Васильовичу.
Звертання, що складаються з кількох слів
У звертаннях, що складаються з двох власних назв (імені та по батькові) або із загальної назви та імені, обидва слова мають форму кличного відмінка: Людмило Миколаївно, друже Максиме, пані Маріє, брате Василю, тітко Василино.
У звертаннях, що складаються з загальної назви і прізвища, кличний відмінок має загальна назва, а прізвище виступає у формі називного відмінка: колего Іванченко, пане Чорний, добродію Прищепа, депутате Соколовський.
У звертаннях, що складаються з двох загальних назв, кличний відмінок обов’язково має перше слово, а друге може виступати у формі як називного, так і у формі кличного відмінка: пане офіцере (офіцер), добродію опоненте (опонент), пане голово (голова).
У сучасній українській мові чіткого розмежування щодо вживання закінчень -а, -у, -я, -ю немає. Однак існує певна закономірність у їх використанні. Так, у родовому відмінку однини іменники II відміни мають закінчення -а, -у (у м'якій
групі -я, -ю). При визначенні закінчення беруть до уваги
семантико-морфологічні та акцентологічні (наголос) ознаки іменника. Наприклад: папір — папера (документ) — паперу (матеріал); акт —акта (документ) —акту (дія).
Закінчення -а, -я мають іменники чоловічого роду, що ] означають:
загальні і власні назви людей та населених пунктів: заступника, акціонера, спортсмена, підприємця, промовця, Івана, Руслана, Львова, Києва, Харкова, Ужгорода, Ярославля, Тернополя, Севастополя, Марселя;
інші географічні (власні) назви з наголосом на кінцевому складі у родовому відмінку та з суфіксами -ов, -ев, -єв, -ськ: Дніпра, Трубежа, Ірпеня, Здвижа, Дніпропетровська, Миколаєва, Демидова, Макарова, Тетерева;
назви речей, предметів: комп 'ютера, ксерокса, стола, автомобіля, мікроскопа, документа, плаща, векселя, стільця;
назви мір простору, довжини, ваги, часу: метра, грама, гектара, сантиметра, місяця, тижня (але року, віку);
назви окремих днів тижня: понеділка, четверга; місяців: січня, березня, листопада (листопаду — з іншим значенням) та ін.;
назви будівель, приміщень, споруд: коридора, паркана, сарая, погреба (але льоху);
Деякі назви цієї групи вживаються лише із закінченням -у: поверху, палацу, залу, складу, порту, каналу, магазину, вокзалу, метрополітену та ін.
наукові й технічні терміни іншомовного походження, що означають одиничні поняття: ромба, квадрата, діаметра, атома, поршня, сектора, куба, катода, реферата;
українські терміни, коли вони утворені за допомогою суфіксів: відмінка, числівника, чисельника, іменника, прикметника, ступеня, рівня (але складу, способу, роду, виду, стану і в загальному, і в термінологічному значеннях).
Закінчення -у, -ю мають іменники чоловічого роду, що означають:
збірні поняття: колективу, пленуму, активу, хору, оркестру, ансамблю (але вишняка, березняка, чагарника — з наголосом на кінцевому складі);
речовину, масу, матеріал: меду, спирту, сиропу, цукру, чаю, льоду, шовку, граніту, піску, металу, асфальту, лісу, снігу, алмазу, кисню, водню;
різні почуття, відчуття: гніву, страху, сорому, болю, відчаю, гумору, жалю;
назви установ, закладів, організацій: університету, інституту, клубу, штабу, комітету;
назви процесів, станів, властивостей, ознак: руху, польоту, ремонту, спорту, відгуку, відпочинку, рейсу (хоча рейса — у значенні монета), маршруту, побуту, експерименту, успіху, характеру, експорту, імпорту, сміху;
явища природи: дощу, грому, вітру, морозу, вогню;
місце, простір тощо: світу, степу, яру, лугу, саду, майдану, вигону, краю (але хутора, берега, горба);
назви річок, озер, гір, островів, півостровів, країн, областей тощо: Уралу, Кавказу, Сахаліну, Донбасу, Криму, Сибіру, Бугу, Нілу, Дунаю, Алтаю; але іменники з наголосом на останньому складі мають закінчення -а, -я: Дністра, Ужа, Остра, Дінця.
1. Назви осіб чоловічої статі належать до чоловічого роду: прибулий месьє, військовий аташе, люб'язний портьє, мій імпресаріо, справедливий рефері, сміливий тореро, відомий шансоньє, елегантний маестро, несамовитий тифозі, активний япі, заповзятий папарацці, екстравагантний кутюр 'є.
2. Назви осіб жіночої статі кваліфікуються як іменники жіночого роду: усміхнена фрейлейн, літня мадам, серйозна фрау, струнка міс.
3. Родова належність деяких назв осіб визначається конкретним уживанням у мові. Це так звані іменники спільного роду: Ваш протеже виявив себе з найкращого боку. — Милуйтеся-бо вашою протеже! (М. Старицький); Жодного паперу не писав для них більше, хоч як не тис на мене мій візаві (Ю. Андрухович); — Ох, як усім цікаво, — сказала моя чарівна візаві (В. Шкляр); справжній хіпі — справжня хіпі.
4. Невідмінювані іменники, що означають тварин, належать до чоловічого роду: крикливий какаду, яскравий ара, галасливий жако, швидкий ему, смішний поні, крихітний колібрі, потішний маго, неповороткий гризлі. Але якщо контекст указує, що йдеться про самку, то слова, які узгоджуються з невідмінюваними назвами тварин, уживаються у формі жіночого роду: Шимпанзе годувала малюка. Поні не відходила ні на крок від дитини. Винятком є іменники цеце (муха), івасі, путасу (риба), ківі (пташка), окапі (тварина родини жирафових), які належать до жіночого роду.
5. Субстантивовані невідмінювані слова відносяться до середнього роду: довгождане "так", гучне "ура", останнє "вибач", суворе "цить", лагідне "добраніч", улесливе "мерсі".
6. Невідмінювані іменники, що називають неістот, належать до середнього роду: вовняне кашне, нове меню, актуальне інтерв 'ю, світлове табло, смачне канапе.
Частина іменників змінила родову належність відповідно до родової ознаки тематичного слова. Так, до чоловічого роду належать такі невідмінювані слова, як: сироко, памперо, майстре, грего та інші назви вітру, сулугуні (сир), шимі (танець), кабукі (театр), кавасакі (бот), бефстроганов (від прізвища Строганов), багі (гоночний автомобіль), бенді (хокей з м'ячем), кантрі (стиль у музиці), жакоб (стиль меблів), карт-бланш (бланк), барбекю (різновид шашлику). Словами жіночого роду є іменники: авеню (вплив синоніма "вулиця"), бере (груша), кольрабі (капуста), салямі (ковбаса), бері-бері (хвороба), страдиварі (скрипка), альма-матер (буквально "мати-годувальни-ця").
7. Деякі невідмінювані назви неістот подаються в словниках з подвійною родовою характеристикою. Наприклад, як іменники чоловічого і середнього роду визначаються назви деяких грошових одиниць (екю, ескудо), назви танців (па-де-де, па-де-труа, сиртакі),
а також слова; мачете, статус-кво, бренді. У формах жіночого і середнього роду виступають іменники; есперанто (мова), афгані (грошова одиниця). Слово бієнале (б'єнале) подається словниками як іменник чоловічого і жіночого роду.
8. Невідмінювані багатозначні слова можуть мати неоднакову родову характеристику у різних значеннях; альпака — ч. і ж. (тварина) і с. р. (шерсть), каберне — ч. р. (сорт винограду) і с. р. (вино), контральто — с. р. (голос) і ж. р. (співачка), сопрано — с. р. (голос) і ж. р. (співачка).
9. Рід невідмінюваних географічних назв визначається за родовим поняттям (держава, місто, озеро, річка, гора, острів тощо); гостинне Батумі (місто), стрімка Арагві (річка), висока Ай-Петрі (вершина), зелений Хоккайдо (острів), небезпечний Страмболі (вулкан). Якщо слово співвідноситься з різними родовими поняттями, воно вживається у різних родових формах; Гаїті проголошена незалежною 1804 року (держава). На гористому Гаїті виявлено поклади бокситів (острів).
10. За родовою назвою визначається також рід невідмінюваних назв органів преси, громадських організацій, спортивних клубів, команд тощо, наприклад; Про це повідомила "Торонто стар" (газета); "Темпо" опублікував цікаві матеріали про футбольний чемпіонат (журнал); "Наполі" перемогла у фінальному матчі з рахунком 3:1 (команда); "Мебіл ойл" заснована 1882року (монополія); "Прадо" відомий колекціями іспанського мистецтва (музей).
11. Рід невідмінюваних абревіатур відповідає роду стрижневого слова; У районі відкрита нова АЗС (автозаправна станція); Наш НДІ уклав кілька перспективних договорів (науково-дослідний інститут); Кілька років тому ЦНБ переїхала у нове приміщення (Центральна наукова бібліотека); При педінституті розпочав роботу ФПК (факультет підвищення кваліфікації). У деяких випадках відзначається родова варіантність абревіатур. Наприклад, слово ВАК (Вища атестацій-на комісія) вживається як невідмінюваний іменник жіночого роду і як відмінюване слово чоловічого роду; 1992 року розпочала роботу ВАК України. Прийнято рішення ВАКу про затвердження дисертації. Відмінювана форма чоловічого роду властива розмовній мові, невідмінювана форма є літературною.
Прикметник – це частина мови, яка виражає ознаку предмета і відповідає на питання який? чий? За значенням прикметники поділяють на якісні, відносні і присвійні.Якісні прикметники виражають ознаки кольору, запаху, розміру, форми, гучності, смаку, які безпосередньо сприймають органи чуттів (синій, великий, запашний, кислий, тихий), ознаки, що позначають часові, вікові, розумові, фізичні якості (давній, молодий, хоробрий, мудрий, здоровий, худий), дають загальну оцінку (гарний, поганий, веселий). Відносні прикметники виражають ознаку за відношенням до предмета (університетська бібліотека), матеріалу (дерев’яний стіл), місця (міський парк), дії (бігова доріжка), сталого відношення (обов’язковий). Присвійні прикметники вказують на належність предмета певній істоті: батьків портфель, Софіїна книжка.
Якісні прикметники утворюють ступені порівняння.
Ступені порівняння прикметників
Вищий ступінь порівняння вказує на більший рівень вияву ознаки. Має дві форми: просту і складену.
Просту форму утворюють за допомогою суфіксів -ш-, -іш-: молодий – молодший, білий – біліший, ясний – ясніший, тихий – тихший, тихіший, важ-
кий – важчий, товстий – товщий, товстіший.
При творенні вищого ступеня за допомогою суфікса -ш- прикметникові суфікси -к-, -ок-, -ек- зникають: тонкий – тонший, далекий – дальший. Приголосні г, ж, з у поєднанні з суфіксом -ш- змінюють на –жч-, а с – на -щ-: низький – нижчий, дорогий – дорожчий, вузький – вужчий, дужий – дужчий, високий – вищий.
Для деяких прикметників вищий ступінь утворюють від інших основ: гарний – гарніший, кращий; великий – більший; поганий – гірший; добрий – добріший, кращий.
Cкладену (аналітичну) форма вищого ступеня порівняння утворюють за допомогою додавання слова більш або менш до звичайної форми прикметника: більш ефективний, більш відомий, менш важливий.
Найвищий ступінь порівняння вказує на максимальну міру вияву ознаки: найгарніший, найбільший. Має дві форми: просту і складену.
Просту форму утворюють додаванням до форми вищого ступеня префіксів най-, якнай-, щонай-: найвищий, найбільший, якнайвищий, якнайбільший, якнайдужчий, щонайшвидший.
Складену форму утворюють за допомогою слова найбільш і звичайної форми прикметника: найбільш зручний, найбільш ясний.
Аналітичні форми мають відтінок книжності. Їх вживають здебільшого в науковому й офіційно-діловому стилях паралельно з простою формою. У всіх інших стилях слід віддавати перевагу простим формам вищого і найвищого ступенів: гарніший, найдосконаліший, зрозуміліший, найпросторіший, веселіший, найвірогідніший, стриманіший, найефективніший.
Існують прикметники, які не утворюють ступенів порівняння. До них належать:
1) відносні прикметники – сталевий, оксамитовий, нічний, викладацький;
2) прикметники, що виражають абсолютну якість: сліпий, глухий, босий;
3) назви мастей тварин: буланий, зозулястий, вороний;
4) назви кольорів, що виникли в результаті зміни значення колишніх відносних прикметників: апельсиновий колір, салатовий відтінок;
5) прикметники з суфіксом здрібнілості: -еньк-, -есеньк-, -ісіньк-, -юсіньк-: малесенький, тонюсінький, легенький;
6) прикметники з суфіксами згрубілості -езн-, -енн-: величезний, довжелезний, товстенний;
7) прикметники з суфіксами неповного вияву ознаки -ав-, -уват-: білуватий, жовтавий;
8) прикметники з префіксом пре-: предобрий, прегарний;
9) прикметники з префіксами над-, за-, ультра-, яківказують на максимальний рівень вияву ознаки: надзвичайний, заширокий, ультрашвидкий;
10) прикметники з префіксом не-: недобрий, нешвидкий;
11) незмінювані прикметники іншомовного походження: бордо, беж;
12) більшість складних прикметників: жовто-зелений, сорокарічний.
Типові порушення норми:
1) Одночасне вживання простої та складеної форм ступенів порівняння: більш точніше замість точніше, найменш уважніший замість найменш уважний.
2) Утворення найвищого ступеня порівняння за допомогою слова самий: самий поганий замість найгірший, самий кращий замість найкращий.
3) Поєднання порівнянь із прикметниками вищого ступеня у формі родового відмінка без прийменника на взірець російської мови: краще всього, старший мене, глибший інших. Іноді можна почути разючий покруч: “У зайця задні ноги довше передніх”, “Він старанніше інших студентів своєї групи”, що виникає внаслідок поєднання прислівникової форми з родовим відмінком означуваного слова. Пригадаймо, що вищий ступінь порівняння прикметників звичайно вимагає після себе прийменників від, за, над, проти з відповідними відмінками або сполучників як, ніж. Тому треба казати: “задні ноги довші, ніж (як або за) передні”, “довші проти (від) передніх”, “старанніший за (від або проти) інших студентів”, “старанніший, ніж (як) інші студенти”, “краще над (за, ніж, як) усе”, “краще від усього”, “старший від (за, проти) мене”, “старший, ніж (як) я”, “глибший за (від, над, проти) інших”, “глибший, як (ніж) інші”.
4) Використання форми вищого ступеня у значенні найвищого. У газетних публікаціях та й в усних виступах часто натрапляємо на вислови “зібралися кращі люди села”, “відзначимо головніші здобутки та надбання”, “проаналізуймо вірогідніші шляхи вирішення проблеми”. Загальновідомо, що форму вищого ступеня вживають тоді, коли щось порівнюють за певними ознаками: кращі за інших, головніші від інших, вірогідніші, ніж інші. Вищий ступінь порівняння прикметників не має значення, синонімічного із формою найвищого ступеня. Російське “высшая мера наказания” – це по-українському не вища, а “найвища міра покарання”; “высшее качество” – це не вища, а “найвища якість”; словосполучення “высшая аттестационная комиссия” треба б перекласти “найвища атестаційна комісія” і т. ін. Отож і в названих вище ситуаціях слід було сказати так: “зібралися найкращі люди села”, “відзначимо найголовніші здобутки та надбання”, “проаналізуймо найвірогідніші шляхи вирішення проблеми”.
Присвійні прикметники вказують на належність предмета певній особі або істоті.Відповідають на питання чий? чия? чиє? Присвійні прикметники утворюють від іменників за допомогою суфіксів -ин-, -їн-, -ів-, -ач-.
Від назв осіб, іменників 1-ї відміни, присвійні прикметники утворюють за допомогою суфікса -ин-: сестрин, Миколин, Галин, Настин. Суфікс -ін- (на письмі -їн-)вживають тільки після й (Маріїн, Софіїн).
При цьому, якщо основа слова закінчується на приголосні г, к, х, відбувається чергування г – ж, к – ч, х – ш: Ольжин, тітчин, свекрушин.
До іменників другої відміни твердої групи додають суфікс -ів-, який у жіночому і середньому роді чергується з -ов-: батьків піджак – батькова куртка – батькове пальто; до іменників м’якої і мішаної групи – суфікс -ів-
(-їв-), який у жіночому і середньому роді чергується з -ев-, -єв-: Василів зо-
шит – Василева книжка – Василеве пальто; Андріїв зошит – Андрієва книж-
ка – Андрієве пальто. Присвійні прикметники, утворені від імен і прізвищ, пишуть з великої букви.
Від назв тварин присвійні прикметники утворюють за допомогою суфіксів -ач-, -ин-: птах – пташиний, орел – орлиний, миша – мишачий, крокодил – крокодилячий.
У текстах офіційного стилю присвійні прикметники вживають дуже рідко, тут переважають відносні прикметники на -ський: шевченківський, ректорський.
Тверда і м’яка група прикметників
До м’якої групи належать прикметники, які під час відмінювання мають закінчення -ій; -ього; -ьому; -ій, -ього; -ім; -ьому, -ім: вечірній; вечірнього; вечірньому; вечірній, вечірнього; вечірнім; на вечірньому, на вечірнім. Прикметники твердої групи мають закінчення -ий; -ого; -ому; -ий, -ого; -им, -ому, -ім: природний; природного; природному; природний, природного; природним; на природному, на природнім.
Числівник – це самостійна частина мови, яка називає кількість або порядок предметів при лічбі (скільки? котрий?).
За характером називання і граматичними ознаками числівники поділяють на кількісні і порядкові.
Кількісні числівники називають кількість предметів і виділяються питанням скільки?
За специфікою називання кількості предметів кількісні числівники поділяються на такі групи:
Існує така форма запису дробових числівників: сім цілих п’ять десятих, у якій слово цілих є прикметником, а не числівником (7,5 – у словесному запису “цілих” це “математична кома”).
Збірні числівники, як правило, утворюються від власне-кількісних перших трьох десятків (1-30) суфіксом -ер-, крім обоє, обидва (обидві), троє.
Кількісні числівники змінюються за відмінками і не мають ознак числа і роду (за винятком один/одна/одне(о)/одні; два/дві; півтора/півтори).
У реченні кількісні числівники виконують синтаксичні функції, як правило, разом з іменниками. Напр.: П’ять книг коштують тридцять гривень . (П’ять книг – складений підмет; тридцять гривень – складений додаток).
Якщо ж числівники означають абстрактно-математичну кількість, вони не пов’язуються з іменниками і виконують синтаксичні функції самостійно. Напр.: Сім плюс два буде дев’ять . Корінь квадратний з двадцяти п’ятьох буде п'ять .
Порядкові числівники називають порядок предметів при лічбі і виділяються питанням котрий?
Порядкові числівники утворюються на базі власне-кількісних суфіксальним способом і способом словоскладання: п’ять→п’ят-Ø-ий; сорок→сорок-ов-ий; двісті→двохсот- Ø-ий; тисяча→тисяч-н-ий; двадцять три→ двадцять трет- Ø-ій; тисяча чотириста вісім→ тисяча +чотириста+ восьм-Ø-ий.
За граматичними ознаками і формою порядкові числівники подібні до прикметників:
За кількістю коренів і формою (за будовою) всі числівники поділяються на прості, складні і складені.
Запам'ятайте, що нуль, тисяча, мільйон, мільярд – це числівники, а половина, раз, частина, сотня – іменники.
Займенник - це самостійна частина мови, яка вказує на предмети, ознаки, кількість, але не називає їх. Займенники у мові вживаються для того, щоб уникнути повторення тих самих слів. При цьому їхню форму треба узгоджувати з родом і числом іменників, замість яких ці займенники вжито. Правильно вжиті займенники допомагають пов'язати речення в тексті .І. Вживання особових займенників у документах.1. Займенник я вживається тільки в особових паперах і в деяких видах документів (автобіографії, дорученні, розписці, пояснювальній записці). 2. У розпорядчих документах займенник /я/ обминається. Ці документи розпочинаються дієсловами у першій особі однини (Пропоную... Наказую...).3. Займенник /я/ в офіційно-діловому, науковому та публіцистичному стилі замінюється авторським /ми/, а також, коли є потреба пом'якшити категоричність висловленого (..ми дійшли таких висновків).4. Займенники третьої особи (він, вона воно, вони) в орудному відмінку мають /н/ і вживаються без прийменника: задоволений ними, керувати нею.5. Після прийменників, що вимагають давального відмінка (завдяки, всупереч, наперекір, назустріч, вслід, на противагу), займенники вживаються
без /н/: завдяки їм, назустріч їй, всупереч йому).6. Займенники він, воно у місцевому відмінку мають варіант - на ньому (а не на нім).7. Слід уникати двозначності, що може виникнути при співвіднесеності займенників він, вона, вони з будь-яким із слів: Ми дуже вдячні за можливість ознайомитися з рекламою продукції вашої фірми. Вона (?) справила на нас приємне враження - Ми дуже вдячні за можливість ознайомитися з рекламою виробів (товарів) Вашої фірми. Вони справили на нас приємне враження. Економіст Іваненко В.П. внесла пропозицію. Головуючий з нею не погодився — Головуючий відхилив пропозицію економіста Іваненко В.П.8. Вживаючи особові займенники, слід уникати їх нагромадження: Він збирається вступити до університету. Він давно вже вирішив стати економістом.9. Займенник /ми/ у переважній більшості документів, які пишуться від імені установи, підприємства, організації, пропускається. Наприклад, ділові листи часто починаються словами у першій особі множини (Просимо... Надсилаємо... Повідомляємо...). Паралельно вживається форма третьої особи однини (Дирекція просить... Завод надсилає... Управління повідомляє...).10. Займенник Ви вживається в усному й писемному мовленні для підкреслення поваги, пошани, ввічливості. У документах пишеться з великої літери (заявах, запрошеннях, службових листах).11. Для показу суворого об'єктивного викладу, категоричної вимоги, займенник Вам опускається: Надсилаємо Вам для ознайомлення — Надсилаємо для ознайомлення. Просимо Вас негайно оплатити рахунок — Просимо негайно оплатити рахунок.12. Для пом'якшення категоричності вимоги, використання займенника Ви є доречним: пропоную з'явитися — пропоную Вам з'явитися, прошу уточнити - прошу Вас уточнити.13. Дійова особа в реченні, виражена особовим займенником, повинна стояти у називному відмінку, а не в орудному: мною запроваджено - я запровадив, нами запропоновано - ми запропонували, ними переказано — вони переказали, вами доведено — ви довели.14. Не слід використовувати займенники особи в присутності тих, про кого йде мова.II. Присвійні займенники в документах.1. Присвійні прикметники в родовому і давальному відмінках мають форми: мого, твого, свого, моєму, твоєму, своєму. Форми мойого, твойого, мойому, твойому властиві розмовному стилю.2. Присвійні займенники в місцевому відмінку мають тільки нормативні форми: на моїм - на моєму; на твоїм - на твоєму, па їхнім – на їхньому, на вашім -на вашому.3. Для уникнення зайвого паралелізму, у діловому мовленні вживається присвійний займенник їхній, а не їх (від — вони): їх обладнання - їхнє обладнання, надійшли їх пропозиції— надійшли їхні пропозиції, реалізовано їх продукцію —реалізовано їхню продукцію.4. Не слід зловживати займенником свій, бо він, як правило дублює вже наявне в тексті слово: Петренко І.П. не справився зі своїми обов’язками диспетчера. Він своїми руками відремонтував свою машину - Він власноруч відремонтував особисту машину.5. Уникати двозначності при використанні присвійного займенника свій: Директор попросив присутніх прокоментувати свої пропозицій - Директор запропонував присутнім прокоментувати їхні пропозиції. III. Вживання означальних, вказівних, питальних, неозначених займенників у ділових паперах.1. У давальному і місцевому відмінках однини слід використовувати нормативні форми займенників: у чиїм -у чийому, був відсутній якийсь час -був відсутній деякий час, сі продукти — ці продукти, цеї домовленості — цієї домовленості, казна-який звіт - невідомо який звіт, котрогось із присутніх — декого з присутніх, тая нарада — та нарада, абичим завершили — невідомо чим завершили, тії розробки - тієї розробки. Перші приклади є розмовними, діалектними.2. Правильно використовувати близькі, але не тотожні за значенням займенники кожний, всякий, будь-який: Думаю, зможу відповісти на будь-яке (кожне, всяке) запитання. Але: Кожний відповідає за відведену ділянку роботи. Нас влаштовує будь-який квиток.3. На означення особи перевага надається вживанню займенника який (-а, -і), а на означення предметів, дій, явищ - що: інженера-конструктора, який проживає..., економіста, який працює..., Зарубу Олега Гнатовича, який мешкає..., учасники зборів, які проголосували..., контракт, що був підписаний...4. Слід дотримуватися варіювання у використанні питальних займенників: Звичайно ухвали складаються із вступної частини, в якій зазначається стан питання, що розглядається, і розпорядчої, яка містить перелік заходів із зазначенням термінів виконання...5. Двозначність виникає, якщо вказівний займенник це відноситься до двох явищ: Директор звільнив Бойка з обійманої посади і призначив на його місце Остапенка. Це (?) рішення не схвалюють у колективі. Отже, використання чи невикористання займенників змінює тональність ділових текстів, може посилювати або пом'якшувати категоричність наказу, вимоги, прохання, поради тощо.
Особливості використання дієслів у діловому мовленн
Дієсловом називається частина мови, що означає дію або стан предмета як прцес.
У сисему дієслова входять такі форми:
а) неозначена форма (інфінітив): прочитати, затвердити, сплатити;
б) форми у дійсному, умовному та наказовому способах: підписав, передплатимо, підписав би, передплатив би, підпиши, передплати;
в) безособові форми на -но, -то: підписано, передплачено, відкрито;
г) дієприкметник: підписаний, передплачений, відкритий;
д) дієприслівник: підписуючи, передплачуючи, відкриваючи.
1. Треба використовувати тільки книжні дієслова та їх форми: активізувати, дезінформувати, знаменувати, подається, символізувати, формулюючи й т. ін.
2. Уникати умовного способу:
|
неправильно |
правильно |
|
Підприємства змогли б виконати заповлення, якби... |
Підприємства виконають (зможуть виконати) замовлення, якщо... |
|
Виконавець повідомив би Вас завчасно, коли б... |
Завчасне повідомлення виконавця можливе лише за умов... |
3. Форми наказового способу використовуються в ділових паперах дещо своєрідно. Форми власне наказові (іди, пиши, робіть) вживаються лише в усному мовлені. В писемному мовленні переважає інфінітив та описові лексичні засоби. Саме інфінітив у наказах та розпорядженнях надає висловленню категоричності (доручити, звільнити, призначити, а не доручить, звільнить, призначить).
4. В актах, наказах, розпорядженнях, службових листах, інструкціях, дорученнях уживають неозначену форму дієслова (інфінітив).
Але слід пам'ятати, що нормативною є форма на -ти, а не на -ть (говорити, запроваджувати, виконквати).
5. У документах більшість дієслів має форму 3-ї особи олнини, але неприпустиме використання коротких форм (допомагає, а не допомога; оббігає, а не оббіга)
6. Треба надавати перевагу активним конструкціям над пасивними або ж використовувати безособову конструкцію з дієслівними формами на -но, -то. У таких текстах ідеться про наслідки якихось заходів чи подій у момент мовлення:
|
неправильно |
правильно |
|
Завдання було достроково виконане нашою групою |
Наша група достроково виконала завдання |
|
Головна увага ним приділяється... |
Головну увагу він приділив... |
|
Інспектори, які призначаються комісією... |
Інспектори, яких призначає комісія... |
|
Випробування проводяться у запланованому режимі |
Випробування проводять (проведено) у запланованому режимі |
7. Найпоширенішою дієслівною формою в офіційно-діловому стилі є дієслово теперішнього часу із значенням позачасовості, яке вживається у першій або третій особі множини: (ми вимагаємо, дирекція звертається, рівень інфляції становить).
Теперішній час може вживатися у значенні майбутнього, коли треба підкреслити обов'язковість виконання дії (нарада розпочинається о 10-й годині, мітинг розпочинається завтра об 11.00).
8. Треба уникати форм давноминулого часу
9. Дієслова доконаного виду утворюють просту форму майбутнього часу: профінансуємо, сплатимо, переглянемо. Дієслова недоконаного виду мають просту і складену форми майбутнього часу. Надавати перевагу слід складеним формам дієслів недоконаного виду в майбутньому часі:
10. Не порушувати норми вживання форм залежного слова
11. Форми нема – немає вживаються паралельно: у нас нема таких документів – у нас немає таких документів або ми не маємо таких документів.
12. Форми 2-ї особи однини, 1,2-ї особи множини дозволяють уникати форми давайте в наказовому способі. Обійтися без неї неможливо й за допомогою додаткових слів.
13. Дієслово давайте вживається лише у своєму прямому значенні, коли ця форма заохоти поєднується з іменником, що означає певні предмети: Давайте Ваші посвідчення; Розрахунки і креслення давайте мені.
|
неправильно |
правильно |
|
балакати |
говорити |
|
слабувати |
хворіти |
|
договорюватися |
домовлятися |
|
поспівати |
устигати |
|
пришедші |
які (що) прийшли |
|
відчитуватися |
звітувати |
|
повідати |
розповідати, повідомляти |
|
тикати |
говорити "ти" |
|
сидя |
сидячи |
|
сипонути |
насипати |
Хоча й у цих випадках інтонаційно та за допомогою невербальних засобів (жесту) можна спонукати до дії: Ваші посвідчення, будь ласка; Прошу розрахунки і креслення.
14. Існує дві рівнозначні форми написання дієслів із числівниками: а) Шість бригад не виконало (не виконали) план. Але за непрямого порядку слів лише – Не виконало план шість бригад; б) Двоє студентів пішло до їдальні (сумісна дія – пішли разом); Двоє студентів пішли до їдальні (роз'єднана дія – кожен пішов окремо).
15. За наявності слів разом, спільно дієслово (присудок) ставиться в однині: Адміністрація заводу спільно із профкомом розглянула... Але ставиться у множині, коли однорідні підмети вжиті через кому або через сполучники -і-, -й-, -та-: Адміністрація заводу та профком розглянули...
16. Дієслово вибачаюсь (-ся) має у своєму складі колишній займенник ся, що був формою від себе – я, порівняйте: збираюся (я збираю себе), умиваюся (я вмиваю себе). Отже:
17. Слід уникати лінгвістично необгрунтованого вживання частки -ся-, -сь-: слід писати Роботу аналізують за такими вимогам, а не Робота аналізується за такими вимогами.
18. Дія, названа присудком, і дія, названа дієприслівником, обов'язково мають виконуватися одним суб'єктом:
19. Дієслово бути в усіх особах однини і множини теперішнього часу має форму є: підприємство є юридичною особою, контракт є документом.
Для українського ділового мовлення важливе правильне вживання прийменника по, особливо тоді, коли йдеться про переклад з російської мови на українську. Адже російські конструкції з прийменником по в українській мові перекладаються цілим рядом конструкцій з прийменниками:
за: за свідченням; за власним бажанням; за дорученням; за наказом; за вказівкою; менеджер за професією і т. д.;
з: з питань комерційної торгівлі; з ініціативи; дослідження з уфології; курс лекцій з української мови; з багатьох причин; з певних обставин; з нагоди (чогось) і т. д.;
на: на замовлення; на вимогу; на пропозицію; на мою адресу;
для: курси для вивчення; комісія для складання актів;
після: після одержання посвідчення; після повернення; після від'їзду; після розгляду (чогось) і т. д.;
у (в): викликати у службових справах; у вихідні; в усіх напрямках;
по: черговий по району; наказ по відділенню; спеціаліст по проектуванню споруд; колеги по роботі; по можливості; комітет по сприянню малим підприємствам і підприємцям і т. д.
Керування - один із способів поєднання слів, при якому слово вимагає конкретної відмінкової форми іншого слова, тобто керує формою іншого слова: оплачувати проїзд, платити за проїзд.
Досить часто в ділових паперах трапляється неточність та двозначність формулювань, безпредметні й не дуже грамотні розмірковування, нечіткість у висловленні думки. Щоб уникнути таких помилок, слід звернути увагу на сполучуваність слів у тексті документа.
При дієсловах, які вимагають неоднакових відмінків від іменників, не вживається спільний додаток: Ми повинні прагнути до вдосконалення і повного опанування методів. Треба опанувати - методами, але вдосконалення - методів; Для організації роботи замало самого інформування, повідомлення фактів. Повідомляти - факти, інформувати - про факти. Спільний додаток неможливий.
У стійких словосполученнях не замінюються окремі слова і не вводяться нові. Від цього словосполучення руйнується, а текст стає неграмотним: кожного взяло за самолюбство (перероблено вислів узяло за живе), для відома і для діла (перероблене до відома), для розуму і душі (перероблено до душі).
Близькозначні слова (синоніми) можуть вимагати після себе неоднакових відмінків: повідомити директору (кому) - інформувати директора (кого), опанувати (що) мову - оволодіти (чим) мовою, властивий (кому) - характерний (для кого), сповнений (чого) - наповнений (чим), оснований (на чому) - заснований (ким), багата (на що) - славиться (чим), торкатися (чого) - доторкатися (до чого). Наприклад: Нехай ці знання будуть властиві й характерні нам (властиві нам, але характерні для нас).
Добираючи українські відповідники до російських, слід розрізняти мовні засоби: благодарить (кого) - дякувати (кому), причинять (что) - завдавати (чого), нуждаться (в чем) - потребувати (чого), подражать (кому) -наслідувати (кого), извинять (кого) - пробачати (кому). Наприклад: Голова подякував його (йому) за успіхи в роботі.
Використання прийменників у російській і українській мовах неоднакове. Тому, слід звернути увагу на вживання прийменників, що їх вимагають дієслова: подготовится к (чему) - підготуватися до (чого), стремится к (чему) - прагнути до (чого), предупреждать о (чем) - попереджувати про (що), думать о (чем) - думати про (що), случилось по вине - трапилось через провину
В українській мові розрізняють такі види керування:
1. Дієслівне - коли дієслово вимагає від іменника певного відмінка: вжити (чого) заходів, запобігати (чому) аваріям, заперечувати (що) факти, повідомляти (чим) телефоном, ігнорувати (що) пропозицію, зазнати (чого) поразки, наголошувати (на чому) на головному, заслуговувати (на що) на увагу, досягти (чого) згоди.
2. Іменне - іменники, утворені від дієслів вимагають певних відмінків: попередження (чого) незаконних дій, завідувач (чого) відділу, завідуючий (чим) відділом, забезпечення (чим) літературою, опанування (чого) курсу, оволодіння (чим) мовою, освоєння (чого) комп'ютера, запобігання (чому) злочинним заходам. Існують інші види іменного керування: пам 'ятник (кому) Шевченкові, магазин Михайла Вороніна.
3. Прикметникове - коли прикметники керують формою іншого слова: характерний (для кого, чого) для директора, притаманний (кому, чому) директору, властивий (кому) менеджеру, хворий (на що) на грип, багатий (на що) на ідеї.
Конкретної форми слова вимагають також прийменники прислівникового походження. Так, слова всупереч і завдяки вимагають давального відмінка: всупереч умовам, домовленості, вимогам; завдяки клопотанню, узгодженості, послугам.
50. Поняття усного та писемного мовлення. Вимоги до усного і писемного мовлення.
Сучасна українська літературна мова існує у писемній та усній формах. Вони однаково важливі для суспільства, обом їм властиві мовні норми.
Усна форма літературної мови обслуговує поточні потреби спілкування в суспільстві між людьми, безпосередньо пов'язаними між собою. Це мова ділового спілкування науки, освіти, засобів масової інформації. Кількість учасників усного спілкування обмежена Розумінню усної мови сприяють: інтонація, тембр і сила голосу, дикція, паузи, міміка, жести та умови, у яких відбувається розмова.
Писемна форма літературної мови функціонує в галузі державної. політичної, наукової й культурної діяльності. Вона розрахована на сгіілкування з необмеженою кількістю осіб.
Вимоги до писемної мови - точність, послідовність і лаконічшсть викладу фактів, гранична чіткість у висловлюванні.
Так, у ділових паперах крім звань графіки, орфографіі, пунктуації, існують суворі правила їх побудови, вживання стійких словосполучень і вибору лексичних одиниць.
Писемній мові властиві як прості-, так складні речення, вживання їх -потреба повно розгорнути й оформити складну думку. Потрібні слова добирати доречно, з урахуванням знань і правил правописусу, вдалого вибору слова.
Публічний виступ - це усне монологічне висловлення з метою досягнення впливу на аудиторію. У сфері ділового спілкування найбільш часто використовуються такі жанри, як доповідь, інформаційна, привітальна і торгова промова.
В основі класичної схеми ораторського мистецтва лежить 5 етапів: 1)добір необхідного матеріалу, змісту публічного виступу (inventio - «винахід»), 2)Складання плану, розподіл зібраного матеріалу в необхідній логічній послідовності (dispositio - «розташування»), 3)»Словесне вираження», літературна обробка мови (e|ocutio), 4)Завчання, запам'ятовування тексту (memoria - «пам'ять»), 5)Проголошення (pronuntiatio).
Існує 4 типи підготовки до виголошення промови:
— ті, що написані і читаються за конспектом;
— ті, що готують заздалегідь, але не вчать напам'ять;
— ті, що готують заздалегідь і вчать напам'ять;
— імпровізовані (експромти).
У певних випадках «пописаному» говорити просто необхідно, і не завжди тому, що промовець сам не може сказати кілька живих та яскравих слів. Просто ситуація вимагає дуже точного слововживання.
Майстерність усного публічного виступу – одна із важливих складових частин підготовки кожного, хто користується словом як засобом виховання і переконання.
Ораторським мистецтвом не можна оволодіти за принципом кулінарних рецептів, які не залежать від того, в чиї руки вони попадають. Саме тому ми підкреслюємо, що ораторське мистецтво базується на необхідних моральних і професійних якостях і своєю кінцевою метою воно повертає на гуманні і соціально значимі цілі.
Вимоги до ораторів початківців. Види публічних виступів та їх характеристика.
Формулюючи вимоги до знань та умінь майбутнього спеціаліста, можна зазначити, що він повинен:
а) знати:
б) уміти:
Таким чином, кожен оратор, усвідомлює він це чи ні, має три “обличчя”:
1) Це особа, яка професійно висловлюється про певний предмет, тобто має:
а) фундаментальні знання у певній галузі,
б) знання найбільш типових точок зору,
в) розуміння гострих проблем з предмета промови.
2) Це виразник громадської думки і вихователь: підкоряється при здійсненні ораторської діяльності принципам:
а) відповідності особистої поведінки тим ідеям, які він проголошує у своєму виступі;
б) єдності слова і справи;
в) неухильного дотримання етичних стосунків з аудиторією.
3) Це людина, яка не тільки досконало володіє прийомами доказовості ораторської майстерності, а також має наступні риси:
а) любов до істини;
б) ясність мислення й висловлювання,
в) емоційність;
г) повагу до аудиторії.
Всі ці сторони важливі в комплексі. Перші дві складають фундамент, підґрунтя, на якому можливе існування безпосередньо ораторських якостей. Розглянемо ці риси детальніше.
Мітингова промова звичайно має гостре політичне спрямування; вона злободенна, стосується суспільно - значимої, хвилюючої проблеми. Найчастіше на мітингах, виступає не один, а кілька ораторів - кожен із короткою промовою. Вона, як правило, гаряча, заклична; оратор звертається насамперед, до почуттів своїх слухачів.
Ділова промова вирізняється більшою стриманістю в проявах емоцій, орієнтацією на логічний, а не на емоційний її вплив, аргументованістю.
Звітна доповідь - це особливо важливий і відповідальний публічний виступ, адже доповідач зобов'язаний правдиво, об'єктивно висвітлити факти й переконати слухачів у необхідності певних висновків і пропозицій. Для цього потрібно чітко окреслити мету, характер і завдання доповіді; до кожного положення майбутньої доповіді необхідно дібрати переконливі факти, цифри, приклади, цитати; слід продумати й скласти загальний план доповіді, а до найважливіших пунктів цього плану підібрати й опрацювати фактичний матеріал; окремі положення загального плану потрібно пов'язати в одну струнку систему викладу, подбавши про зв'язки між частинами; хоча вся доповідь звичайно читається повністю або тезисно, її вступну та заключну частини належить написати повністю і прочитати попередньо кілька разів, щоб позбутися під час виступу невпевненості, розгубленості.
Лекція є формою пропаганди наукових знань. У ній, як правило, йде мова про вже вирішені наукові проблеми, до того ж більш загальні. Усі види лекцій об'єднують те, що вони несуть слухачам певну суму знань і є процесом спілкування між промовцем і слухачем. Дуже важливою для успіху лекції є її вступна частина, в якій - переконливо, дохідливо, цікаво — треба пояснити, чому тема лекції є актуальною і в ній необхідно розібратися, чому вона потрібна саме цій аудиторії. Не менш важлива ясність думки й послідовність викладу при переході від однієї смислової частини до іншої, чітке оформлення зачину й кінцівки кожної самостійної за змістом частини.
Наукова дискусія - це обговорення будь-якого сумнівного наукового питання. Найважливіше в науковій дискусії — точно визначити головну проблему й навколо неї зосередити увагу. Добре, якщо виступаючий уміє передбачити можливі контраргументи і вже у своєму виступі спробує спростувати їх. У середовищі вчених надзвичайно високо цінують час.
Ювілейна промова зазвичай присвячується якійсь даті (ювілеєві установи чи окремої особи). Цей тип промови характеризується святковістю, урочистістю, оскільки це своєрідний підсумок періоду діяльності. Якщо відзначається ювілей окремої особи, то промови звичайно короткі, урочисті, пафосні, а водночас і сердечні, дружні; у них - схвальні відгуки про ювіляра, добрі побажання. В таких промовах дуже бажані жарти, дотепні підкреслення якихось рис ювіляра, спогади про цікаві факти з його біографії. Манера виголошення - невимушена, безпосередня.
Судова промова — це промова, звернена до суду та інших учасників судочинства і присутніх при розгляді кримінальної, цивільної, адміністративної справи, в якій містяться висновки щодо тієї чи іншої справи.
Судова промова державного обвинувача у кримінальному процесі своїм змістом має: громадсько-політичну оцінку злочину й особи підсудного; характеристику складу злочину, який, на його думку, знайшов своє підтвердження в судовому засіданні; вичерпний аналіз зібраних і перевірених на судовому слідстві доказів і обгрунтування ними своєї позиції щодо вини підсудного, кваліфікації його дій та міри покарання. Крім того, прокурор у своїй промові підтримує пред'явлений ним або цивільним позивачем позов, якщо цього вимагає охорона державних чи громадських інтересів або прав громадян, а також висловлює й обґрунтовує свою думку з усіх інших питань, які належить вирішити судові під час постановления вироку (ст. 324 КПК України).
Судова промова захисника, зумовлена його функцією у кримінальному процесі — функцією захисту і повністю підпорядковується відстоюванню законних інтересів свого підзахисного. За своєю структурою вона, як правило, є аналогічною промові державного обвинувача. Проте за своєю спрямованістю — різко відмінна від промови прокурора. Захисник у своїй промові всі факти і докази розглядає під кутом інтересів підсудного, тлумачить їх так, щоб спростувати обвинувачення, а якщо воно безсумнівно доведене — пом'якшити його вину і відповідальність.
Основне призначення дебатів — оцінка доказів, досліджених під час розгляду справи по суті, переконування суду у перевазі одних доказів над іншими, схилення суду до прийняття позиції промовця.
Хороша промова — та, яка переконала суддю. Промова повинна бути аргументованою, логічною, послідовною, емоційною, зрозумілою.
Ось основні правила підготовки судової промови:
Доведення - це сукупність логічних засобів обгрунтування істинності будь-якого судження за допомоги інших істинних і пов'язаних з ним суджень. Структура доведення складається з тези, аргументів, демонстрації (форми доведення).
Теза - це судження, істинність якого потребує доведення.
Переконати когось у своїй правоті означає створити у нього впевненість в істинності тези. Порушення цього правила призводить до логічної помилки - втрати або підміни тези. Якщо втрата тези є мимовільною помилкою недосвідченого оратора, то підміна тези - цілеспрямованою дією особи, яка її висунула.
Аргументи (докази) - це ті істинні судження, якими послуговуються під час доведення тези. Розрізняють такі види аргументів: вірогідні одиничні акти, визначення, аксіоми та постулати, раніше доведені закони науки та теореми.
Докази мають відповідати таким логічним вимогам, як істинність, підтвердження висунутої тези, очевидна істинність поза висунутою тезою. Необхідно заздалегідь підготувати достатню кількість аргументів, які повинні бути вивіреними. Важливе значення має послідовність наведення аргументів.
Демонстрацією (формою доведення) називається засіб логічного зв'язку між тезою та аргументом, який веде до встановлення бажаної істини.
За формою докази переділяються на прямі та непрямі. Прямим називають такий доказ, в якому безпосередньо (прямо) обфунтовують істинність тези. Наприклад, довести, що 1992р. був високосним, можна на основі аргументу-визначення, що таке високосний рік, тобто діленням його двох останніх цифр на чотири. Непрямим називається такий доказ, в якому істинність обґрунтовується шляхом доведення помилковості протилежного твердження. Інколи непрямий доказ називають доведенням за допомоги доведення до абсурду. Наприклад, ми маємо твердження, що якщо дві прямі перпендикулярні до тієї ж самої площини, то вони паралельні. Припустимо протилежне: перпендикулярні прямі не паралельні. У такому разі вони перетикаються, тобто утворюють трикутник, у якому два кути біля основи складають 180°, а цього бути не може, бо тільки сума трьох кутів може становити 180°. Отже, перпендикулярні прямі є паралельними.
Спростування - це логічна операція, спрямована на зруйнування доведення шляхом встановлення хибності або необґрунтованості висунутої тези. Тезою спростування називають судження, за допомоги якого заперечується теза. Існують три засоби спростування: критика аргументів, спростування тези (пряме і непряме), виявлення неспроможності демонстрації.
В основному це «побутове мовлення», в якому об'єднано лексичні та граматичні елементи різних мов без дотримання норм літературної мови. Походить від слова, яке позначає буквально — «Суміш зерна пшениці й жита, жита й ячменю, ячменю й вівса і т. ін.; борошно з такої суміші»[1]
Суржик посів значне місце в молодіжній субкультурі, куди він почав проникати ще з сімдесятих на рівні андеґраунду і де остаточно ствердився на першій “Червоній руті” 1989 року (тексти “Братів Гадюкіних”, “Сестрички Віки”). І слід визнати, що ці калічені, огидні з погляду пуриста рядки на кшталт “я хочу бути твоїм антрацитом, ти будь моїм отбойним молотком” зробили для пробудження української свідомості в поколінні тінейджерів значно більше, аніж вірші лауреатів про “калиново-солов’їну мову”. Причина цього феномена доволі проста: старші школярі й учні ПТУ раптом виявили, що українська мова анітрохи не гірше від російської обслуговує їхні нехай справді обмежені духовні попити, а суржик надавав текстам ще й відтінку забороненої пікантності.
Нарешті, якщо досі суржик був лише перехідним етапом на шляху від української до російської, то тепер він дедалі частіше стає перехідною станцією у зворотньому напрямкові. Зразків можна навести надзвичайно багато: від скандально-соковитої (на першому році головування в парламенті) мови Івана Степановича Плюща, що за пару років зробилася цілком нормативною, до віддрукованих на звичайній машинці оголошень на парканах на кшталт: “Обьява. Проводимо благоустрій дачних участків по западному стілью, або на замовлення”. І не варто кпити з цих невідомих авторові “благоустроїтелів” з Боярки. Якщо їхній бізнес піде пристойно (сподіваємося, що з успіхом економічних реформ так воно й станеться), то за два-три роки вони друкуватимуть вже значно респектабельніші оголошення на доброму папері й доброю мовою.
До цих документів належать автобіографія, резюме, заява, пропозиція, скарга, характеристика, трудова книжка, особовий листок з обліку кадрів.
Заява - це документ, який містить прохання особи (особиста заява) або установи (службова заява) щодо здійснення своїх прав або захисту інтересів.
Р е к в і з и т и:
Заява пишеться власноручно в одному примірнику. Різновидами заяви є заява-зобов’язання (прохання про надання позики), заява про відкриття рахунка, про притягнення до відповідальності тощо.
Зразок:
Ректору Черкаського державного
технологічного університету
професору Лезі Ю. Г.
випускника Черкаського державного
бізнес-коледжу
Петренка Олега Петровича
Заява
Прошу зарахувати мене студентом 3-го курсу денної форми навчання за спеціальністю “Комп’ютерні системи та мережі” на контрактній основі за співбесідою.
До заяви додаю:
Автобіографія - це документ, в якому особа повідомляє основні факти своєї біографії. Цей документ характеризується незначним рівнем стандартизації. Основні вимоги під час його написання – вичерпність потрібних відомостей і лаконізм викладу.
Р е к в і з и т и:
1. Назва виду документа.
2. Текст, у якому зазначаються:- Прізвище, ім’я, по-батькові;- Дата народження;- Місце народження;- Відомості про освіту (повне найменування всіх навчальних закладів, у яких довелося навчатися);
3. Відомості про трудову діяльність (коротко, у хронологічній послідовності назви місць роботи й посад);
4. Короткі відомості про склад сім’ї.
5. Дата написання.
6. Підпис.
Заголовок („Автобіографія”) пишеться посередині рядка, трохи нижче за верхнє поле. Кожне нове повідомлення пишеться з абзацу. Дата написання ставиться ліворуч під текстом, підпис автора – праворуч. Автобіографія має дві форми:
- автобіографія-розповідь – з елементами опису й характеристикою згадуваних у ній людей.
- автобіографія-документ – з точним поданням фактів.
Зразок:
Автобіографія
Я, Звершховський Артемій Володимирович, народився 6 жовтня 1993 року в м. Києві.
У 2000 році вступив до першого класу спеціалізованої школи № 82 ім. Т.Г.Шевченка м. Києва, де навчався до 2010 року.
2010 року вступив до Київського університету імені Бориса Грінченка (Гуманітарний інститут, спеціальність італійська філологя), де навчаюсь і зараз.
Склад сім'ї:
Батько — Барабанов Володимир Геннадійович, 1965 року народження, помер у 2000 році.
Мати — Звершховська Ірина Ігорівна, 1968 року народження, Вчитель російської мови та світової літератури у спеціалізованій школі № 82 ім. Т.Г.Шевченка м. Києва.
15 червня 2011 року Підпис
До цих документів належать автобіографія, резюме, заява, пропозиція, скарга, характеристика, трудова книжка, особовий листок з обліку кадрів.
Характеристика - це документ, в якому в офіційній формі висловлено громадянську думку про працівника як члена колективу і який складається на його вимогу або письмовий запит іншої установи для подання до цієї установи.
Р е к в і з и т и:
Характеристика оформляється на стандартному аркуші паперу у двох примірниках: перший видають особі, а другий (копію) підшивають до особової справи.
Характеристика
учня 10 – Б класу
спеціалізованої школи №82 ім. Т.Г.Шевченка
06.10.93 р.н.
Звершховський Артемій вчиться в спеціалізованій школі №82 ім. Т.Г.Шевченка з першого класу. Учень має хороші здібності до навчання, має добру пам’ять.
На уроках Звершховський Артемій завжди уважний, дисциплінований, зосереджений, має достатній рівень навчання (7, 8, 9, 10, 11 балів). Вміє логічно мислити, багато читає.
Фізичний розвиток у Звершховського Артемія нормальний.
Звершховський Артемій активний у громадському житті класу.
Проявляє почуття відповідальності й сумлінності при виконанні всіх доручень.
Артемій дружить з своїми однокласниками, завжди прийде на допомогу. Вимоги дорослих виконує вчасно і добросовісно. З повагою ставиться до старших, завжди ввічливий, доброзичливий, тактовний, чесний.
Звершховський Артемій має позитивні риси характеру. Негативних якостей не помічалось.
Директор школи №82 Сурма Н.В.
Класний керівник 10 – Б классу Герасимчук І.В.
До цих документів належать автобіографія, резюме, заява, пропозиція, скарга, характеристика, трудова книжка, особовий листок з обліку кадрів.
Резюме – це документ, в якому коротко викладаються особисті, освітні та професійні відомості про особу.
Р е к в і з и т и:
Резюме повинно бути детальним, і, водночас, лаконічним. Кожне нове повідомлення пишеться з абзацу. Для того, щоб досягнути успіху, під час складання варто дотримуватись певних правил:
Формулюйте свою мету зрозуміло, чітко, дохідливо.
Намагайтесь вжити якомога більше фахових слів, що відповідають посаді, яку ви хочете обійняти.
Для кожного конкретного конкурсу складайте окреме резюме.
Намагайтесь не вживати такі слова, як “я”, “ми”. Замість них вживайте на початку речення активні дієслова: організував, створив, керував, вивчав, обізнаний з.
Не надсилайте своєї фотокартки, якщо цього спеціально не передбачено.
Не вказуйте розмір заробітної плати й особисті відомості.
Для передруку використовуйте якісний папір стандартного розміру.
Якщо ви обіймаєте не надто високу посаду, то під час складання резюме краще зосередитися на великому досвіді роботи й набутих навичках.
РЕЗЮМЕ
Звершховський Артемій Володимирович
Київ, проспект Перемоги, 60, кВ. 256
Телефон: 000-00-00
e-mail: а@ukr.net
дата народження 06.10.93
МЕТА
заміщення вакантної посади
системного адміністратора
ОСВІТА
У 2010 році закінчив спеціалізовану школу № 82 ім.Т.Г.Шевченка м. Києва
2010 року поступив до Киїівського університету імені Бориса Грінченка, до Гуманітарного інституту, спеціальність «Філологія італійська».
У 2011 році успішно закінчив навчання у Компю’терній академії «ШАГ» за спеціальністю «користувач ПК».
ТРУДОВА ДІЯЛЬНІСТЬ
У 2010-2011 рр. працював лаборантом у комп’ютерному кабінеті спеціалізованої школи № 82 ім.Т.Г.Шевченка м. Києва..
ГРОМАДСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ
Беру активну участь у сусільному житті Киїівського університету імені Бориса Грінченка, член студради.
ОСОБИСТІ ЯКОСТІ
Характер спокійний, урівноважений, але свої погляди відстоюю активно та аргументовано, доброзичливий, комунікабельний, вмію аналізувати та логічно мислити. Шкідливих звичок не маю.
ДОДАТКОВІ ВІДОМОСТІ
Володію англійською та російською мовами, вивчаю італійську мову. Рідна мова – українська.
Практичний досвід роботи з комп’ютером.
14.06.2011р.
До розпорядчих відносяться такі документи: вказівка, наказ, постанова, розпорядження.
Наказ - це розпорядчий документ, який видається керівником установи і стосується організаційних та кадрових питань.
Наказ набуває чинності з моменту його підписання, якщо інший термін не вказано в його тексті. Право підписання наказів визначається законодавством: зазвичай це право мають керівники установ, їхні перші заступники, а також деякі посадові особи відповідно до їх повноважень і компетенції.
Наказ діє доти, доки не буде скасований (особою, яка його підписала, або вищою інстанцією) або поки не буде виконаний чи поки не закінчиться термін його дії, вказаний у самому наказі.
Наказ не має юридичної сили та підлягає скасуванню, якщо він виданий із порушеннями встановлених правил.
Накази бувають індивідуальними й нормативними:
Індивідуальні накази пов’язані з вирішенням питань трудової діяльності конкретних осіб (заохочення й стягнення, переведення на іншу роботу тощо).
Нормативні накази — це безособові накази, які регламентують трудову діяльність усього трудового колективу чи його частини (правила внутрішнього трудового розпорядку, реорганізація структурних підрозділів тощо).
Розрізняють накази щодо особового складу (кадрові) і накази із загальних питань (організаційні). Кадровими наказами оформляють призначення, звільнення, переміщення працівників, відрядження. відпустки, заохочення, стягнення.
У заголовку такого наказу зазначають: “Щодо особового складу”. Кожний пункт наказу починається з дієслова у наказовій формі (призначити, перевести, звільнити, оголосити), яке пишеться великими літерами. Наприкінці кожного пункту зазначається підстава для його складання.
До викладу тексту наказу існують певні вимоги:
а) на яку посаду;
б) до якого структурного підрозділу;
в) з якого числа оформляється на роботу;
г) вид прийняття на роботу (на постійну, тимчасову, за сумісництвом);
д) особливі умови роботи (з прийняттям матеріальної відповідальності, зі скороченим робочим днем).
а) вид відпустки (основна, додаткова, за тривалий стаж роботи на одному підприємстві, навчальна, у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю, без збереження заробітної плати, за сімейними обставинами);
б) загальна кількість робочих днів;
в) дата виходу у відпустку і повернення;
г) період, за який надано відпустку.
а) дату звільнення;
б) мотивування.
Наказ набуває чинності з моменту його підписання. Начальник відділу кадрів зобов’язаний ознайомити зі змістом наказу згаданих осіб, які розписуються в оригіналі.
Організаційні накази видаються при затвердженні перспективних, річних та інших планів, при реоганізації або ліквідації структурних підрозділів.
Р е к в і з и т и:
Зразок:
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ЧЕРКАСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ БІЗНЕС-КОЛЕДЖ
НАКАЗ № _______
11 січня 2002 року Черкаси
Про зарахування студентки
1. Згідно з поданою заявою зарахувати з 11 січня 2002 року до складу студентів коледжу, які навчаються за програмами підготовки молодших спеціалістів, з 2-річним терміном навчання, за рахунок коштів юридичних або фізичних осіб, в:
групу № 1Е-01 за спеціальністю“Економіка підприємства”
1. 17184. Сєдих Олену Володимирівну
2. Старшому диспетчеру навчально-методичного відділу Кибі Т. Л. занести відповідні записи в “Поіменну книгу студентів” денного відділення.
Директор, к. пед. н. О. В. Куклін
Погоджено:
Заступник директора
з навчально-методичної роботи Т. І. Павлюк
Завідуючий відділенням І. В. Коритін
Розпорядження — це документ, який видається посадовими особами, державними органами, установами, підприємствами в межах їх компетенції й має обов’язкову юридичну силу щодо громадян (працівників) та підлеглих установ, яким адресовано розпорядження.
Розпорядження складають, як правило, підзаконні акти двох типів:
— загального характеру — тривалої дії (видаються Президентом, Кабінетом Міністрів та іншими
органами виконавчої влади для виконання указів Президента, законів і рішень Верховної Ради);
— окремого характеру — стосуються конкретного вузького питання (видаються, як правило, в установах та на підприємствах їх керівниками та заступниками для вирішення оперативних завдань).
Розпорядження мають однаковий із наказами правовий статус, але замість слова «Наказую» вживаються слова «Вимагаю», «Доручаю», «Пропоную», «Забезпечити» тощо.
Розпорядження складаються з таких реквізитів:
1. Повна назва установи.
2. Назва документа.
3. Номер.
4. Дата видання.
5. Місце видання.
6. Назва (про що розпорядження).
7. Текст (констатуюча та розпорядча частини).
8. Додатки (при необхідності).
9. Посада, підпис, ініціали, прізвище особи, яка підписала розпорядження.
СУМСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ АГРАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
РОЗПОРЯДЖЕННЯ № 12
03.05.2009 р. м. Суми
Про вдосконалення системи мовної підгоовки студентів та співробітників.
Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України № 198 від 8 вересня 1997 року «Про затвердження конкретних заходів щодо всебічного розвитку й функціонування української мови», наказу № 44 від 22.09.1997 р. Міністерства аграрної політики України «Про впровадження комплексних заходів щодо всебічного розвитку й функціонування української мови», розпорядження № 32 від 29 квітня 2002 р. управління освіти Сумської облдержадміністрації з метою подальшого всебічного впровадження української мови:
Створити робочу групу з перевірки якості діловодства на кафедрах і підрозділах університету (додаток № 1).
До 12 травня 2009 р. розробити систему заходів з поліпшення якості мовної підготовки студентів.
Створити при видавничому центрі навчально-консультаційний пункт з української мови.
Організувати курси української мови для викладачів і співробітників університету з урахуванням рівня володіння українською мовою.
Деканатам факультетів подати пропозиції, а бібліотеці університету підготувати заявку на придбання україномовної навчально-науково-методичної літератури на 2008-2009 навчальний рік.
Деканам факультетів та завідувачам кафедрами активізувати роботу зі створення навчальних посібників та методичних розробок українською мовою.
Контроль за виконанням цього розпорядження покласти на проректора з навчальної роботи Лаврова М.К.
Ректор (підпис) С.В.Цесарський
ПОСТАНОВА
Постанова — це правовий акт, що приймається вищими та
деякими центральними органами управління з метою
розв'язання найбільш важливих і принципових завдань, що стоять
перед цими органами, та встановлення стабільних норм і
правил поведінки.
Постанови приймаються Президією Верховної Ради України,
Кабінетом Міністрів України та іншими органами управління.
Текст складається із двох частин: констатаційної і
розпорядчої. Перша містить вступ, оцінку становища або посилання
на розпорядчий документ вищої установи. У другій частині
наводяться запропоновані постановою заходи, визначається
виконавець (виконавці) та термін виконання. Підписують її
дві особи: голова колегіального органу й керуючий справами
(секретар).
Реквізити:
герб України; назва установи, що підготувала постанову;
назва виду документа (постанова); дата; місце видання;
заголовок (стислий виклад змісту постанови); підписи.
Зразок:
Герб України
Міністерство фінансів
України
ПОСТАНОВА
від « » 20_р. м. Київ №
Текст постанови
I. Констатаційна частина.
II. Розпорядча частина.
ПОСТАНОВИВ (або ПОСТАНОВЛЯЄ):
1.
2.
3.
Керівник структурного
підрозділу (підпис) Розшифрування підпису
Секретар (підпис) Розшифрування підпису
Статут після затвердження повноважним органом передають на реєстрацію до відповідних державних органів (для товариств з обмеженою відповідальністю (ТОВ), приватних (ПП), і малих (МП) підприємств таким органом є районна адміністрація за місцем юридичної адреси, вказаної в статуті), де підприємству видається свідоцтво про реєстрацію із зазначенням реєстраційного номера та юридичної адреси.
Лише після реєстрації підприємство має право розпочати свою діяльність.
Статути бувають типові (розробляються для однотипних підприємств) та бувають індивідуальні (створюються на підставі типових кокретизацією їх). Для чіткого викладення змісту статуту й кращого сприйняття тексту його поділяють на розділи (статті), підрозділи, пункти, підпункти, котрі нумерують арабськими цифрами.
Розглянемо статут суб’єкта підприємницької діяльності.
Реквізити статуту:
7 – назва товариства (може поєднуватися з назвою виду документа);
10 – назва виду документа;
17 – гриф затвердження;
позначка про реєстрацію;
14 – місце складання чи видання, рік.
Усі зазначені вище реквізити, як правило, оформляють на окремому аркуші паперу – титульній сторінці.
21 – Текст статуту, який може мати такі розділи:
- загальні положення;
- цілі й предмет діяльності;
- фонди товариства;
- зовнішньоекономічна діяльність;
- права та обов’язки засновників;
- порядок розподілу прибутків і відшкодування збитків товариства;
- майно товариства;
- форс-мажор;
- зміни законодавства;
- органи управління товариства;
- реорганізація та ліквідація товариства;
- набуття Статутом чинності, зміни й доповнення до Статуту та ін.
Зміст статуту має бути постійно істинним, тобто в разі потреби в нього слід уносити доповнення та зміни. Мета створення й діяльність підприємства, зазначені в статуті, не повинні суперечити чинним законам України та іншим державним нормативно-правовим актам.
Статути оформляють на аркушах паперу формату А4 друкарським способом. Усі аркуші зшивають, прошнуровують і скріплюють печатками.
Статут не належить до секретних документів і не містить таємної інформації. Його повинні надати на вимогу ревізійним комісіям, державним контролюючим органам, представникам судових і слідчих органів, податкової інспекції, партнерам по бізнесу та ін.
Статути слугують підставою для розробки положень, правил та інших документів, що створюються на підприємствах.
2 Положення
За змістом розрізняють такі положення:
про підприємства, організації, установи, фірми, заклади й т. д., їхні структурні підрозділи – комісії, бюро, групи тощо з регламентацією порядку їх утворення, структури, функцій, компетенції, обов’язків та організації роботи;
що регулюють сукупність організаційних, трудових та інших відносин з конкретного питання;
про організацію проведення різних заходів – культурно- й спортивно-масових, конкурсів, оглядів тощо; структуру і зміст таких положень визначають установи, які є організаторами заходів.
За виготовленням положення бувають типові та індивідуальні.
Типові – розробляють вищі органи для системи підприємств, організацій, установ, фірм, а індивідуальні – створюються за вказівкою керівника на підставі типових положень безпосередньо на підприємствах, в установах, організаціях, фірмах. Проект положення підписує керівник структурного підрозділу, а затверджує керівник вищого рангу, якому безпосередньо підпорядковується даний підрозділ. На другому примірнику в разі потреби оформляють реквізити погодження і позначку про виконання.
Положення про підприємство затверджується розпорядчим документом вищого органу.
«Положення про психологічну службу системи освіти України»,
«Положення про Міністерство фінансів України».
Положення набуває чинності з дня його затвердження (або дати зазначеної в розпорядчому документі, яким затверджено положення).
Положення оформляють на загальних або спеціальних бланках формату А4. Якщо положення не виходить за межі підприємства, то його можна оформляти на чистих аркушах паперу.
Заголовок до тексту може поєднуватися з назвою виду документа, наприклад:
Текст положення, як правило, поділяють на розділи, кожен з яких може мати підрозділи, пункти, підпункти, котрі нумерують арабськими цифрами. Іноді в тексті зазначають лише пункти.
Реквізити положення:
1 – герб;
17 – гриф про затвердження;
10 – назва виду документа.
7 – назва установи.
11 – дата.
14 – місце видання.
21 – текст, де вказуються:
- мета створення установи;
- основні завдання;
- права і обов’язки;
- керівництво;
- функціональні зв’язки з іншими установами;
- основні та обігові кошти;
- призначення службових приміщень;
- виробничо-господарська діяльність підприємства;
- контроль, перевірка та ревізування діяльності;
- способи реорганізації і ліквідації підприємства.
3 Інструкції
Усі інструкції можна поділити на дві основні групи:
- такі, що регламентують порядок здійснення якогось процесу кількома виконавцями (підрозділами чи посадовими особами), наприклад:
«Інструкція про порядок ведення трудових книжок на підприємствах, в установах та організаціях», «Інструкція про роботу з документами, що мають гриф обмеження доступу», «Інструкція про роботу з листами й заявами громадян», «Інструкція про порядок добору й передавання секретних документів на архівне зберігання».
- посадові інструкції.
Готують інструкцію не менш як у двох примірниках (на другому примірнику оформляють реквізити погодження) на загальному чи спеціальному бланку або на чистих аркушах паперу (якщо інструкція не виходить за межі підприємства) формату А4.
Реквізити інструкції:
10 – назва виду документа (ІНСТРУКЦІЯ, ПОСАДОВА ІНСТРУКЦІЯ);
11 – дата (зазначають дату підписання);
12 – індекс;
14 – місце складання та видання;
17 – гриф затвердження;
19 – заголовок до тексту (має чітко визначити коло питань, об’єктів та осіб, на які поширюються вимоги інструкції, й може входити в назву документа, наприклад:
«ПОСАДОВА ІНСТРУКЦІЯ товарознавцю (код КП 3419) складу»,
«ІНСТРУКЦІЯ з діловодства»;
21 – текст;
- позначка про те, що дана інструкція є додатком до розпорядчого документа (оформляють у разі потреби);
23 – підпис (підписує керівник підрозділу-розробника);
24 – гриф погодження (оформляють у разі потреби);
25 – візи (оформляють у разі потреби);
28 – позначка про виконання (оформляють у разі потреби).
Текст інструкції викладають у логічній послідовності й групують за розділами, кожний з яких має становити завершену частину документа.
Текст має бути точним, коротким, зрозумілим (оскільки інструкція – це документ, що призначається для постійного користування), директивного характеру, тому в ньому доцільно використовувати чіткі формулювання зі словами: «повинен», «слід», «необхідно», «не допускається» тощо.
Інструкційний характер мають також рекомендації, методичні рекомендації, методичні вказівки та інші подібні документи.
У комплексі організаційних документів підприємств (організацій, установ) особливе місце належить посадовим інструкціям.
Посадова інструкція – це організаційно-правовий документ, у якому визначаються основні функції, обов’язки, права та відповідальність співробітника організації під час виконання ним діяльності на визначеній посаді. Вона складається по кожній штатній посаді організації, носить безликий характер і оголошується співробітнику під розписку під час укладання трудового контракту.
Посадову інструкцію розробляє інспектор відділу кадрів чи інший спеціаліст, який відповідає за роботу з кадрами, обов’язково погоджує з юристконсультом і подає на затвердження керівникові підприємства (організації, установи). Всі зміни до посадової інструкції вносяться з відповідного наказу (розпорядження) по підприємству (організації, установі).
У посадовій інструкції обов’язково мають бути такі розділи:
1. Загальні положення (зазначають сферу діяльності працівника, порядок його призначення на посаду та звільнення з неї, прядок заміщення працівника в разі його тимчасової відсутності, вимоги щодо кваліфікаційної підготовки, підлеглість працівника, коло посадових осіб, які підпорядковуються даному працівникові. Наводиться також перелік нормативних документів, якими працівник повинен керуватися і своїй роботі).
2. Завдання та обов’язки
3. Права
4. Відповідальність
5. Повинен знати
6. Кваліфікаційні вимоги
7. Взаємовідносини (зв’язки) за посадою
Посадові інструкції зберігаються протягом трьох років після заміни новими.
4 Правила
За формою й змістом правила (Додаток 20) подібні до інструкцій; іноді вони становлять їхню складову частину (наприклад, «Правила оформлення вихідних документів», «Правила обліку й реєстрації листів громадян» входять до «Інструкції з діловодства»). Оформляють правила на загальних або спеціальних бланках формату А4. Доцільно використовувати бланки з кутовим розташуванням постійних реквізитів, оскільки має бути гриф затвердження.
Реквізити правил:
10 – назва виду документа;
11 – дата;
12 – індекс;
14 – місце складання;
17 – гриф затвердження;
19 – заголовок до тексту (може поєднуватися з навою виду документа);
21 – текст (може складатися з розділів, підрозділів, пунктів, підпунктів);
23 – підпис;
24 – гриф погодження;
25 – візи;
28 – позначка про виконавця;
Правила обов’язкові для виконання кожним, кого вони стосуються, тому їх можна віднести до правових документів. Так, «Правила внутрішнього розпорядку» мають на меті зміцнення трудової й виконавської дисципліни, правильну організацію праці та відпочинку, повне й раціональне використання робочого часу, підвищення якості і продуктивності праці. Вони обов’язкові для виконання всіма працівниками підприємства. Правила (витяг із правил) мають вивішуватися на видному місці, тому допускається їх художнє оформлення.
60.Службові листи — узагальнена назва різноманітних за змістом інформаційних документів, які виступають основним засобом спілкування й оперативного управління діяльністю установ, організацій, підприємств.
Офіційне листування можна розділити на три види:
1. Дипломатичне — офіційне листування міждержавних установ чи іноземних представництв у дипломатичній практиці.
2. Адміністративне — офіційне листування між органами управління (органи влади, керівні органи) та виконавцями (установи, підприємства, організації), а також їх структурними підрозділами.
3. Ділове (комерційне) — листування напівофіційного характеру між фірмами, установами тощо.
За кількістю адресатів листи розрізняють на:
1. Звичайні — надсилаються на одну адресу від імені одного кореспондента.
2. Циркулярні — надсилаються керівною установою до своїх структурних підрозділів (кілька адрес).
3. Колективні — надсилаються на одну адресу від імені кількох кореспондентів.
За функціональними ознаками листи поділяють на два види:
1. Листи, що потребують відповіді (лист-прохання, лист-запит, лист-нагадування, лист-пропозиція, лист-звернення, лист-вимога тощо).
2. Листи, що не вимагають відповіді (лист-відповідь, лист-запрошення, лист-подяка, супровідний, гарантійний, комерційний, рекомендаційний лист тощо).
Текст листа складається, як правило, зі вступної й основної частин, логічно пов’язаних між собою. У вступній частині зазначаються факти, події, обставини, що спричинили написання листа, посилання на нормативні документи, інструкції тощо. В основній частині викладається зміст листа:
- у листі-проханні викладається прохання;
- в інформаційному листі повідомляється про певний факт чи захід;
- у листі-запрошенні пропонується взяти участь в якомусь заході;
- у листі-підтвердженні – повідомлення про отримання якого-небудь відправлення (листа, телеграми тощо);
- у листі-нагадуванні – вказівка про наближення або закінчення терміну певного зобов’язання або проведення заходу;
- у листі-відповіді висловлюється рішення з приводу вже поставленого питання;
- у супровідному листі адресат інформується про направлення до нього доданих до листа документів.
Тексти листів у порівнянні з іншими документами є найдемократичнішими та найбагатшими щодо використання лексико-граматичних і стилістичних мовних засобів.
Лист -нагадування може мати такий вигляд:
Шановний Ігоре Вікторовичу
Вважаю своїм обов’язком нагадати Вам, що ми, намагаючись зберегти наші партнерські стосунки, протягом останнього місяця двічі письмово зверталися до Вас з проханням сплатити рахунки за договором № 26 від 15.09.2004 р. На жаль, на сьогодні ситуація не змінилася, а Ваш борг відповідно до пункту 5.2 цього договору зростає.
Дуже прикро, але ми змушені попередити Вас про свій намір розірвати укладений з Вами договір за № 89 від 10.2004 р. і звернутися до суду з позовом щодо повернення Вами боргу.
У зв’язку з цим прошу прислати свого представника для виконання необхідних процедур.
З повагою (підпис)
Офіційні листи готуються, як правило, на службових бланках (зрідка — на чистих аркушах) і обов’язково реєструються канцелярією. У листі має висвітлюватися лише одне питання, зміст повинен бути чітким, стислим та лаконічним.
Листи можна надсилати в звичайних конвертах, однакк фірмові конверти з зображенням логотипу установи, адресою справляють значно краще враження. Конверт слід підбирати такого розміру, щоб лист згинався не більш ніж удвічі. Необхідно уважно перевіряти правильність індексів, адрес, посад відправника й одержувача
Виробничі протоколи. Протокол – це документ, в якому фіксується хід обговорення питань і рішення, прийняті колегіальними органами на зборах, нарадах, конференціях тощо.
Це первинний офіційний документ, на підставі якого керівництво має право вимагати від підлеглих виконання доручених їм завдань, видавати розпорядчі документи.
Протокол веде технічний секретар чи обрана особа.
За обсягом протоколи можуть бути:
- стислими – містять лише назви обговорених питань та рішення з цих питань; рубрики «Слухали» та «Ухвалили»;
- повними – назви обговорених питань, стислий виклад виступів та питань, які ставилися доповідачам і виступаючим, рішення з обговорених питань; рубрики «Слухали», «Виступили», «Ухвалили»;
- стенографічними – дослівно фіксуються виступи, запитання, зауваження, рішення, пропозиції тощо.
Протоколи складаються з таких реквізитів:
1. Назва документа.
2. Номер.
3. Назва колегіального органу із зазначенням характеру його роботи (загальні збори, виробнича нарада, засідання кафедри тощо).
4. Назва підприємства, організації.
5. Дата й місце проведення зборів.
6. Кількісний склад учасників (якщо учасників багато, то вказується кількість присутніх і до протоколу додається реєстраційний лист).
7. Посади, прізвища й ініціали керівників зборів, наради тощо (голови, секретаря, членів президії).
8. Порядок денний (питання можуть формулюватися в називному відмінку).
9. Текст.
10. Перелік додатків до протоколу із зазначенням кількості сторінок.
11. Підписи керівників зборів, наради (голови й секретаря).
Приклад протоколу
Відкрите акціонерне товариство «Будівельник»
ПРОТОКОЛ №12
2002 р. м. Харків
засідання ради директорів
Голова Журавльов О.Я.
Секретар Корженевська К.Г.
Присутні: Аверинцев М.Д., Закіров Р.Т., Лівощенко І.К., Тимощук В.В.
Відсутні: Зальцберг М.І. (у відрядженні).
Запрошені: Джон Кеннет Лі, директор СП «Інвест» (Бельгія).
Порядок денний:
1.Про створення СП «Траст компані» (доповідач – генеральний директор Аверинцев М.Д., директор СП «Інвест» Дж.К.Лі.).
2.Про призначення виконавчого директора СП «Будмен».
СЛУХАЛИ: 1. Про створення СП «Траст компаній (доповідач — генеральний директор Аверинцев М.Д., директор СП «Інвест» Дж. К. Лі).
ВИСТУПИЛИ:
Аверинцев М.Д. (текст доповіді додається).
Дж. Кеннет Лі (текст доповіді додається).
Закіров Р.Т.: Розширення міжнародної діяльності ВАТ «Будівельник» дасть змогу не тільки впроваджувати новітні технології й матеріали, знайти нових партнерів і ринок збуту, а й суттєво зміцнити внутрішні позиції ВАТ.
УХВАЛИЛИ:
1.1. До 16.01.2003 р. підготувати всі необхідні для створення СП документи; завершити організаційну роботу до 26.01.2003 р. (відповідальний — Закіров Р.Т.).
1.2. Розробити бізнес-плани перспективних напрямків співробітництва на ринках СНД та Західної Європи до 20.01.2003 р. (відповідальний — Лівощенко І.К.).
СЛУХАЛИ: 2. Про призначення виконавчого директора СП «Будмен».
ВИСТУПИЛИ:
Аверинцев М.Д. запропонував на посаду виконавчого директора СП «Будмен» Наконечного О.Л., директора Одеської філії ВАТ.
Лівощенко І.К.: Наконечний О.Л. практично тільки за рік роботи вивів Одеську філію ВАТ у число найкращих дочірніх підприємств. Він зможе плідно працювати також як виконавчий директор СП.
Джон К. Лі.: Цілком,підтримую кандидатуру Наконечного О.Л. і сподіваюся на плідне співробітництво.
УХВАЛИЛИ:
Призначити Наконечного О.Л. виконавчим директором СП «Будмен» й укласти з ним контракт на виконання обов’язків директора терміном на два роки.
Голова (підпис) О. Я. Журавльов
Секретар (підпис) К. Г. Корженевська