Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
PAGE 3
Курсова робота
Тема: “Інститут парламентаризму в сучасних політичних системах”
Зміст
Вступ
Актуальність теми обумовлена тим, що в ХХ на початку ХХІ ст. у світі відбулися масштабні трансформаційні процеси в системі владних відносин та структурі державного правління загалом. Це передбачає розкриття суті, закономірностей розвитку і відмінних рис функціонування інституту парламентаризму в різнотипних політичних утвореннях.
У рамках світового процесу демократичного оновлення суспільно-політичного життя у багатьох країнах активізувався політичний дискурс щодо вибору форми управління державними справами, перерозподілу компетенції між главою держави, парламентом та урядом, пошуку шляхів побудови громадянського суспільства. Об`єктивно це стимулює теоретичну розробку проблем парламентаризму як феномену політичного життя, політико-правової доктрини, форми та способу організації державної влади.
Інститут парламентаризму є ключовим елементом сучасних політичних систем: ступінь демократизації суспільства залежить від рівня наукового осмислення сутності парламентаризму, його впровадження в політичну практику держави. Інтерес до проблем функціонування інституту парламентаризму у вітчизняній політичній науці викликано процесами, що відбуваються в українському суспільстві. Сучасна українська політична практика демонструє нездатність владних інститутів ефективно керувати соціально-економічними і політичними процесами. Скорочення перехідного періоду демократичної трансформації в Україні об'єктивно вимагає формування працездатної системи зворотнього зв'язку між соціальним середовищем і політичною системою.
Інтерес до даної проблематики також викликаний в наукових колах існуванням низки проблем теоретичного і практичного характеру, пов`язаних із організаційним становленням парламентів в “перехідних” політичних системах, з визначенням їх конституційного статусу та фактичної ролі в механізмі державної влади.
Метою роботи є теоретичний аналіз сутності інституту парламентаризму на прикладі функціонування сучасних політичних систем.
Реалізація цієї мети передбачає розв’язання таких наукових завдань:
Об'єктом даного дослідження є інституту парламентаризму, як важлива складова здійснення державної влади в сучасних політичних системах.
Предмет дослідження – інститут парламентаризму як елемент політичної системи суспільства.
Ступінь наукового опрацювання: визначена проблематика розглядалася вітчизняними і зарубіжними дослідниками з теоретичних і практичних проблем функціонування парламентаризму. Основним етапам генези теорії парламентаризму присвячені праці цілої низки мислителів, у тому числі Платона, Арістотеля, Ціцерона, Н. Макіавеллі, Г. Гроція, Б. Спінози, Ж.-Ж. Руссо, Дж. Локка, Т. Гоббса, Ш. Монтеск'є, М. Лютера, М. Вебера, Г.В. Гегеля.
Загальні принципи функціонування парламенту в країнах “оригінального” політичного розвитку містяться в дослідженнях А. де Токвілля, Дж. Вашингтона, Д. Медісона, А. Дайсі, Е. Берка, К. Маркса, Б. Гуггенбергера, К. Оффе та У. Пройса. Аналізу функціонування інститутів парламентаризму у системах вторинного політичного розвитку приділена увага в роботах А. лейпхарта, Д. Дарендорфа, С. Верби, Д. Ростоу. Особливостям політичної дійсності демократії в стабільних політичних системах Заходу, місцю і ролі парламентів у даній системі влади присвячені праці політологів Й. Шумпетера, К. Поппера, З. Бжезинського, Дж. Сарторі, Г. Моски, Ж. Аталі, Дж. Кіна.
До питання аналізу функціонування представницьких установ у політичних системах України і Росії зверталися в різні періоди велика кількість вітчизняних і російських авторів. Зокрема, еволюцію конституційно-правової теорії і доктрин парламентаризму, його методології присвячені роботи А. Георгіци, М. Орзіха, В. Чиркіна, М. Томенка, В. Журавського, В. Денисова; юридичні характеристики становлення і розвитку парламентаризму сучасного етапу в Україні розглядаються в працях Л. Кривенко, В. Опришка, А. андресюка, В. Шаповала, Ю. Шемшученка; проблемам удосконалення політичної системи і модернізаційного процесу в Україні, форм державного правління, перерозподілу компетенції між гілками державної влади, реформування виборчої системи присвячені публікації С. Тихомірова, А. Гальчинського, Й. Рисіча, В. Цвєткова і В. Горбатенка.
Методологічну основу дослідження складають такі методи: аналіз, порівняння, узагальнення, комператизму, а також принцип історизму і системності.
Розділ І Інституціональні ознаки парламентаризму як складової суспільно-політичного розвитку.
1.1 Джерела та процес становлення парламентаризму
Історія парламентаризму, під якою ми розуміємо представницькі засади в управлінні, так чи інакше пов’язана з історією соціального буття людини як суспільної істоти. Слово “парламент” має латинський корінь (“раrlаrе” – “говорити”, “розмовляти”) – на сучасному етапі є найвищим представницьким органом держави й обирається населенням. На відміну від інших виборних представницьких органів (установчих зборів, конституційної асамблеї) парламент діє на постійній основі. Діяльність парламенту, його взаємодія з іншими вищими органами державної влади називається парламентаризмом. Відповідно до того під визначенням парламентаризм науковці розуміють — систему державного керівництва суспільством, яка характеризується чітким розподілом законодавчих і виконавчих функцій за умови привілейованого положення законодавчого органу — парламенту, стосовно інших державних органів [1].
Парламентаризм є історично зумовленим наслідком соціально-політичного розвитку країн Європи впродовж тривалого періоду в різні історичні епохи. Його формування було пов’язане із становленням державності цих країн. Незважаючи на те, що процес інституціоналізації та нормативно-правового закріплення цієї системи державного правління розпочався в середині XIX століття, генезу його розвитку можна прослідкувати ще з зародженням державності у період античності. У стародавніх греків скликалися народні зібрання, які в часі можна віднести до XVIII ст. до н. е. (кожна з чотирьох античних філ: Гелеонта, Аргада, Егікоре і Гопліта мали свої органи управління, своє зібрання — буле, своє військо і царя філобасілея) [5].
Розвинута система політичної влади і управління існувала у Римській республіці в кінці IV - на початку ІІІ ст. до н.е., що знайшла своє закріплення в праві та політичних традиціях. Представницькі установи в Римі виникли на базі давніх куріатних коміцій (comitia curiata). Особливо важливу роль у державному механізмі Римської республіки відігравав сенат. Сенатори (спочатку їх було 300, за кількістю патріціанських родів, а в І ст. до н.е. кількість сенаторів збільшилася до 900) не обирались. Формально сенат був дорадчим органом, і його ухвали іменувались “сенатус-консульти”. Проте компетенція сенату охоплювала усі найважливіші політичні питання. Отже, вже античний світ виробив і застосував на практиці певні елементи “парламентаризму”, які в інші періоди історичного процесу виявили себе в новій якості [16, c. 221-235].
Наступним етапом розвитку парламентаризму стала епоха середніх віків, яка прийшла на зміну античному світові, в історії різних народів Європи та Азії охопила понад тисячу років. Характерною особливістю епохи середньовіччя стало панування феодалізму не тільки в економічних, але й у соціальних і політичних відносинах. Виробником цих правових зв’язків стала становість суспільства, поділ його на жорсткі прошарки, які відрізнялися між собою правами, привілеями, відношенням до державної влади. Ця епоха не сформувала власного, тільки їй притаманного типу державності. Прикладом такого правління можна визначити раду вельмож — вітенгемот в Англії (VIII – X ст.). Але оскільки вони не були виборними, їх звичайно, не слід розглядати в якості представницької установи. Виняток тут складає хіба що такий суспільний інститут, що сформувався в ісландців — альтинг. Його створення необхідно віднести до 930 р. Оскільки він був вищим органом влади всієї ісландської нації, який приймав у тому числі й закони, його слушно називають першим парламентом світу [25, c. 166-180].
Подальша передісторія світового парламентаризму пов’язана із періодом станово-представницької монархії. Вона знайшла свій безпосередній вияв в існуванні станово-представницьких установ (кортеси - в Іспанії, Генеральні штати - у Франції, Боярська Дума і Земський Собор - у Росії, парламент - в Англії тощо). Англійський парламент на зламі ХІІ - ХІІІ ст.ст. набуває значення державного форуму і стає класичним зразком для інших. прийняття Великої хартії вольностей у 1215 році і яка вважається у сучасній Великобританії першим актом конституційного значення. З політичних інститутів, передбачених Хартією, утвердився тільки один — Велика рада королівства, що мала дорадчі функції та складалась із духовних і світських магнатів. У середині ХІІІ ст. вона часто іменувалась “парламентом”. Проте такий “парламент” не був ні становою, ні представницькою установою, а деякі науковці вважають, що перший парламент був скликаним в 1295 р. Едуардом І, який вони іменують великим і зразковим Парламентом (Great and Model Parliament). Адже дійсно, цей останній уперше об`єднував представництво всієї нації, що складалося з трьох станів королівства. Поряд з елементами, які утворювали Magnum Concilium (Велику Раду), він містив у собі окреме представництво духовенства і депутатів від графств, міст і містечок — усього близько 400 чоловік. А в 1297 р. за ним було закріплено право встановлення податків і вирішення всіх питань фінансування державної діяльності [20, c. 410-420].
У Франції виникнення станово-представницьких установ відбулося майже одночасно з появою подібних інституцій в Англії, проте воно мало ряд особливостей. Появі Генеральних штатів як особливого державного органу передували зібрання королівської курії (consilium’и), які мали місце ще в ХІІ-ХІІІ ст. Скликані в 1302 р. Філіппом ІV Красивим Генеральні штати (сама назва “Etats generous” стала використовуватись пізніше – з 1484 року) були лише дорадчим органом. На відміну від інших країн, у станово-представницькій установі Франції першим станом вважалося духовенство, другим – дворянство, а третім – верхні прошарки міщан [23, c. 596-606].
Період від кінця ХVІІ до кінця ХVІІІ століть був позначений в історії глибокими змінами не тільки в економіці, але й в політиці. Мануфактурній стадії капіталізму в передових країнах відповідали ранні форми буржуазного політичного устрою. В політичній системі держав йшло утвердження деяких інститутів парламентської демократії. Це зумовило другий етап розвитку парламентаризму, як історичного явища, коли ідеї парламентаризму, які пропагувалися у працях Дж.Локка, Ж.-Ж. Русо, Ш.Монтеск’є, політичних трактатах “батьків” американської конституції 1787р. (Томасом Джефферсоном, Джеймсом Медісоном, Александром Гамільтоном) знайшли своє практичне втілення в державно-правовій практиці. В писаних конституціях кінця XVIII ст. — американській, французькій, польській та неписаний Великобританії - міцно закріплюється принцип верховенства парламенту. Звичайно, практичне втілення ідей народного представництва в період закладання основ нової державності багато в чому відрізнялось від сьогодення, та саме в цей період почався розвиток парламентаризму в сучасному розумінні цього слова [28].
У цей проміжок часу в Англії відбувався процес конституційного закріплення нової форми державного правління — парламентарної монархії. З юридичної точки зору, парламентарну монархію визначають “як таку форму правління, при якій главі держави присвоюється титул, феодальний за своїм походженням, його посада передається у спадщину, але уряд формується і діє тільки при тій умові, що він користується довір’ям нижньої палати парламенту” [16, c. 326-337].
На відміну від англійського парламенту, історія французької представницької установи — це своєрідний ланцюг безперервних перетворень, часом революційних за своїм характером. Ключовими вважаються події літа 1789 р. Скликані королем Людовіком ХVІ для розв‘язання фінансової кризи, Генеральні штати. 9 липня Національна асамблея, що складалася вже з усіх трьох станів, проголосила себе Установчою. 26 серпня 1789 р. Національна асамблея прийняла “Декларацію прав людини і громадянина” – основний документ революції. В ній, зокрема, проголошувався принцип народного суверенітету і визначалась низка інших демократичних принципів, що зберігають своє значення і сьогодні [27].
У Польщі ці реформаторські тенденції знайшли своє відображення передусім у тих важливих змінах у державному устрої, що вчинив Чотирирічний сейм 1788 - 1792 рр. Вінцем реформаторських зусиль стала прийнята 3 травня 1791 р. конституція - Закон правління (Ustawa Rzadowa). Вона засновувала спадкову монархію, дієздатний сейм і наділяла низкою прав городян, а також декларувала опіку закону й уряду над селянами [5].
На американському континенті, зокрема в США, представницькі установи національного масштабу створювались на світанку формування державності, в період боротьби американських колоній за незалежність, і остаточно утвердились у прийняття Конституції 1787 р. Саме з цього часу починає свій відлік система буржуазно-демократичних органів, як система, що виконує певні соціальні функції, яка має порівняно сталу структуру і володіє набором характерних ознак. Починає свою діяльність, зокрема, законодавчий орган в якості провідного нормовстановлюючого інституту [28].
Третій етап розвитку парламентаризму охоплює ХІХ ст., коли на конституційній основі парламент формується як державний інститут у переважній більшості країн, які існували в той час. Виборчі закони, що приймалися в ті часи, створили правову базу для регулювання виборів членів вищих представницьких органів. У багатьох державах парламент стає єдиним джерелом законодавства, тільки йому належить право прийняття законів. У цей період формуються парламентські інститути — законодавчий процес, статус депутатів, відносини із виконавчою владою з партіями та пресою. Не всюди парламентам вдається завоювати і зберегти своє високе становище в системі органів державної влади. Але в багатьох країнах Європи та Американського континенту йде процес закріплення принципів парламентаризму в конституційній теорії та державно-правовій практиці [10, c. 137-141].
Четвертий етап розвитку парламентаризму охоплює ХХ ст. і характеризується утвердженням парламентаризму як системи взаємодії держави і суспільства при провідній або особливій та істотній ролі загальнонаціонального представницького органу у здійсненні владних функцій. Якщо в першій половині ХХ століття простежувалось зниження ролі парламентів у процесі здійснення державної влади, що виявилися у зміцненні повноважень урядів за рахунок вищих представницьких органів і які призвели до звуження реальних можливостей впливу останніх у сфері здійснення влади (у вітчизняній літературі ще донедавна такий стан характеризувався як “криза буржуазного парламентаризму”), то розвиток парламентаризму на сучасному його етапі - після Другої світової війни, свідчить, що тенденція падіння ролі парламентів виявляється далеко не у всіх країнах [21].
В розвинутих країнах Заходу (Греція, Італія, Іспанія, Португалія, Північні країни, ФРН, Японія) остаточно закріпилися в конституційній теорії та практиці принципи парламентаризму. На зламі 80-90 - х рр. ХХ ст. державно-правовий розвиток багатьох країн Центральної та Східної Європи, Азії та Африки вступив у новий етап, який характеризується проведенням політичних і економічних реформ демократичного спрямування і виявляється в радикальному оновленні конституційних засад державного ладу[5].
Правлячі кола багатьох країн вдалися до парламентських реформ: у деяких з них виникли нові парламентські структури — спеціальні комісії по контролю, парламентські уповноважені з прав людини, лічильні або рахункові палати тощо. Законодавча діяльність парламентів отримала зміст правової домінанти, зростає їхня роль у здійсненні установчих, контрольних, фінансово-бюджетних та інших функцій, у цілому зріс їх авторитет в очах громадськості, хоча нерідко низька ефективність парламентської діяльності його дещо знижує в окремих країнах [27].
Витоки парламентаризму свідчать про серйозну рефлексію з приводу становлення і конституційного закріплення повноважень парламентів і основних завдань їхньої діяльності. Слід зазначити, що ідеї парламентаризму виникали з розвитком суспільно-політичних відносин і зміна ідей відбувалася через призму соціальних та ідеологічних трансформацій.
2.2. Сутність поняття політичний інститут. Основні підходи до його визначення.
Політичні інститути — це політичні установи з цілеспрямованими виконавчими структурами та апаратом, спосіб організації політичного життя суспільства, що втілює ті або інші політичні норми, обумовлені конкретно-історичною ситуацією, вимогами політичного життя. Вони представляють певні політичні установи (сукупність політичних партій, органів суспільного громадського самоуправління та ін.), що визначають спільність людей, які мають особливі повноваження і виконують спеціальні функції в політичному житті суспільства (військові комітети, комісії), певну діяльність (президентське правління). Специфіка політичних інститутів, у порівнянні з багатьма явищами політичного життя, полягає в тому, що вони майже завжди узаконені і діяльність їх регламентована відповідними законами, рішеннями й іншими юридичними актами. Кожний із політичних інститутів здійснює певний вид політичної діяльності і включає соціальну спільність, групу, спеціалізовану на її виконанні; політичні норми, регулюючі відносини всередині політичної системи суспільства і між ними, а також між політичними і не політичними інститутами. До головних політичні інститути слід віднести: державу, політичні і правові норми, політичні партії, групи інтересів та ін. [3].
В політичній системі держава — основний політичний інститут, що організує, спрямовує і контролює спільну діяльність і стосунки, відносини людей, суспільних груп, класів, асоціацій, груп інтересів. Вона представляє собою політичну форму організації суспільства, що здійснює управління суспільством, охорону його економічної та соціальної сфер, культури, визначається основним знаряддям влади. Держава — це політична організація, такий суспільний механізм, що покликаний захищати інтереси людей певної території і регулювати за допомогою правових норм взаємовідносини між ними, використовуючи за необхідністю спеціальні органи примусу. Виступаючи суб'єктом конституції, відображає публічний характер людської діяльності, і чим більше розвинута держава, тим більше відділена, відокремлена від суспільства, здобуває якість громадянського на противагу суспільству політичному. Похідним від неї суспільним інститутом стали — політичні партії , які представляють інтереси громадян і ставлять метою їхню реалізацію шляхом завоювання державної влади або участі в її здійсненні. Групи інтересів — найрізноманітніші організовані групи, спільності людей (профспілки, молодіжні рухи, етнічні і релігійні спільності, асоціації підприємців та ін.) [19].
Політичні інститути забезпечують відтворення, стабільність і регулювання політичної діяльності в суспільстві, збереження ідентичності політичної спільності, незважаючи на зміну її складу, посилюють соціальні зв'язки і внутрішньо-групову згуртованість, здійснюють контроль за політичною поведінкою своїх членів, заохочуючи бажане і припиняючи відхилення від норм поведінки. Політичні інститути — важливе джерело соціальних і політичних змін, які створюють багатоманітність каналів політичної активності людей, соціальних спільностей, шарів і груп, індивідуумів, формують альтернативи соціального і політичного розвитку суспільства [21].
В демократичних суспільствах держава як провідний інститут політичної системи зосереджує максимальну політичну владу. Держава, політичні партії і групи інтересів автономні і успішно реалізують свої функції. Політичні партії і групи інтересів впливають на формування державних і владних структур, корегують політичну мету, спрямовують політичний розвиток суспільства. В авторитарних і тоталітарних суспільствах політичні інститути створені для відображення і репрезентації інтересів людей, які входять до них. Політичні партії суворо підкорені правлячій еліті та бюрократичному апарату, їх природні функції деформовані. Виступаючи представником всього суспільства, володіючи сувереном, тобто верховенством влади в межах території країни, держава діє самостійно. Існування державної влади знаходить вираження в чиновниках, армії, адміністрації, органах правосуддя та ін. Держава — соціально орієнтована організація політичного панування, об'єднуюча сила цивілізованого суспільства, що характеризується як всеосяжна, універсальна політична організація суспільства. Відповідно диференціюються задачі і функції держави. З одного боку, держава — виразник інтересів та волі економічно панівної верстви, оберігає її становище в суспільстві, охороняє умови використання всіх ресурсів, людських, матеріальних, природних в інтересах розвитку суспільства, всіх його членів, здійснює контроль над тими, хто чинить опір і піклується про вчасне усунення соціальних протиріч, а з другого — офіційний представник громадянського суспільства, здійснює реалізацію загальних справ, що випливають з природи будь-якого суспільства. Природно, держава виконує дві групи функцій, їх співвідношення в діяльності держави не залишається раз і назавжди заданим, статичним, а залежить від природи суспільства і держави, від конкретно-історичних умов [18, c. 42-46].
Багатоманітність політичних інститутів визначається диференціацією політичної діяльності на різноманітні види. За характером мети виділяються політичні інститути законодавчої, виконавчої і судової влад, кожному з яких притаманна багатофункціональність. Парламент, зокрема, вирішує завдання виконавчої влади, уряд здійснює певні види законодавчої діяльності. За питомою вагою і значимістю політичної діяльності виділяються власне політичні інститути, орієнтовані на здійснення політичної влади, вплив на неї, і соціально-політичні інститути (суспільно-політичні рухи), що задовольнять не тільки політичні, але і соціальні інтереси, а також духовні потреби в спілкуванні, самоутвердженні, активності та ін. [3].
Одночасно політичні інститути відіграють величезну роль в політичній системі. У будь-якому суспільстві існує іманентна необхідність у підтримці власної цілісності, визнання індивідами цінностей і норм, які в сукупності забезпечують стабільність і стійкість соціальної системи. Забезпечення стабільності суспільства і його політичної системи не може носити апріорний характер. Зрозуміло, для цього суспільству необхідний своєрідний інструмент, що формує систему цінностей і норм, які забезпечу стабільність, а також регулює процес прийняття колективних рішень. Такими інструментом для суспільства є політичні інститути [9, c. 356-361].
Резюмуючи теоретичні розробки поняття “політичний інститут” в рамках західної політичної науки протягом всієї історії її існування як самостійної дисципліни, можна умовно розділити теоретичні розробки на три групи. До першої категорії варто віднести роботи представників “класичного” періоду політичної науки (або, так званого “старого інституціоналізму”). Серед авторів цих робіт такі відомі А. Токвіль, М. Оріу , Г. Дрюрі, К. Харлоу, Р. Роулінгз, Дж. Шкляр, Ф. Рідлі. Основні ідеї досліджень в рамках “старого інституціоналізму”, полягали у аналізі політичних інститутів, здатних забезпечити створення ідеального типу держави, суспільства і особистості. Вченими були проаналізовані ключові особливості політичних інститутів, як відношення між гілками влади [21].
Теоретико-методологічна база інституційного аналізу поповнилася і в так званий період “поведінкової революції”, що зумовило створення другої групи досліджень. Хоча серед вчених прийнято асоціювати даний період із занепадом інституціоналізму, поведінкові теорії дозволили помітно розширити як об'єкт дослідження політичної науки. Проблеми мотивації політичної участі, політичної поведінки, політичної соціалізації особистості широко обговорювалися в роботах таких авторів , як М. Вебер , Т. Парсонс , П. Монсон , Н. Смелзер , А. Гофман , Т. Веблен , Е. Дюркгейм , Р. Арон , П. Сорокін , Г. Алмонд , С. Верба , М. Дюверже. У зв'язку з розглядом взаємини держави і суспільства особливе значення в період “поведінкової революції” набувають такі методи дослідження, як індуктивна статистика та узагальнення, що по суті переводить увагу вчених від інститутів до аналізу індивіда і окремих груп [1].
Третя група розробок грунтується на сукупності предметів і методів дослідження двох попередніх наукових систем. У рамках даної категорії розглядаються різні питання, починаючи від місця і ролі інститутів у політичному житті суспільства, до співвідношення інститутів з політичними уподобаннями політичних акторів. Цю групу робіт прийнято називати “теоріями нового інституціоналізму”, проте характерною особливістю цих теорій є те, що вони не становили цільної концепції, більше того, основні напрямки досліджень не були визначені цілісними теоріями. Основною відмінністю нового інституціоналізму видається обгрунтованим вважати застосування мікроаналізу політичних процесів, особливо, можливостей прийняття політичних рішень. Дослідження, що проводяться з позицій нового інституціоналізму, зосереджуються радше на структурах та організаціях, ніж на описі інститутів або на поведінці окремих індивідів. Осібно в теорії нового інституціоналізму стоять роботи Джона Марча і Йона Ольсена. Вони піддали критиці теорію раціонального вибору за те, що вона тяжіє до аналізу на мікрорівні та акцентує увагу на утилітаристське розрахунку політичної поведінки [22, c.149-160].
Одним з грунтовних напрямків цієї концепції ворто визначити “історичний інституціоналізм” , який характеризується розглядом держави як центральної категорії політичної науки (П. Холл, Д. Ашфорд, С. Стейнмен, Т. Лонгстрет , К. Телен). Корпоративізм і система соціальних зв'язків вивчаються поборниками “соціального інституціоналізму” (Ф. Шміттером, Д. Маршем, Р. Роде, В. Колманом ). Представники даного підходу застосовують більш досконалу методику дослідження (К. Уівер, Б. Рокман, М. Шугарт, А. Лейпхарт, Дж. Керрі ). Незважаючи на те, що політичні інститути привертають величезну увагу дослідників в рамках суспільних наук, найважливіші теоретичні проблеми сучасного інституційного аналізу і понині залишаються невирішеними. Так , до цих пір немає єдиної думки серед політичних дослідників щодо поняття “політичний інститут”, функції політичних інститутів у суспільстві, визначення критеріїв стабільності інститутів і процесу їх зміни [1].
Інститут являє собою систему зв'язків і відносин у рамках суспільства і його структур. З одного боку представляє спосіб регламентування політичної поведінки та участі за допомогою встановлення норм і правил, розподілу функцій, знеособленості вимог. З іншого — комплекс організацій і установ, що володіють певними ресурсами і виконують конкретні політичні функції. Інституційна стабільність у суспільстві досягається, насамперед , за рахунок визнання більшістю його членів необхідності слідувати встановленим інститутами правилам, які покликані забезпечувати узгодженість у процесі прийняття колективних рішень і ефективність управління. Проте досить часто функцію інституційних правил виконують звичаї, моральні установки, стандартні робочі процедури та інші соціальні норми. Крім виділених обов'язкових функцій, політичні інститути визнані забезпечувати легітимність прийнятих рішень. У сукупності функції визначають основну характеристику політичних інститутів — задоволення соціальних потреб суспільства (стабільність, ефективність прийняття та реалізації рішень, врегулювання конфліктів) [21].
Дослідження різних теоретико-методологічних концепцій інституційного аналізу дозволяє зробити висновок про те, що політичні інститути є ключовим чинником забезпечення в суспільстві стабільності й рівноваги. Представляється обгрунтованим визначити політичний інститут як суспільно-політичний феномен, що забезпечує в суспільстві стабільність за допомогою встановлення ролей і статусів.
Розділ ІІ Основні принципи функціонування парламентаризму в сучасних політичних системах.
2.1. Особливості інституту ту парламентаризму в політичних системах Заходу.
Інститут парламентаризму є ключовим елементом сучасних політичних систем: ступінь демократизації суспільства залежить від рівня наукового осмислення сутності парламентаризму, його впровадження в політичну практику держави. Парламентаризм — широке за змістом поняття, яке охоплює форму організації державної влади, конкретний спосіб управління державою, механізм взаємодії парламенту з інститутами виконавчої та судової гілок влади, і систему взаємодії держави та суспільства [5].
Унікальність парламенту як політичного інституту полягає в його ролі посередника між суспільством і органами виконавчої влади; системи, у якій формується владна воля нації на основі представництва структурованих груп інтересів на державному рівні. Парламентаризм, як система взаємовідносин держави і суспільства передбачає не тільки визнання особливої і суттєвої ролі вищого представницького органу, але й неодмінно вимагає взаємодію і співробітництво різних гілок у здійсненні державно-владних функцій [29].
Парламенти в силу своєї представницької природи претендують на роль своєрідної з’єднувальної ланки між державою і суспільством. Лише вони своєю діяльністю, забезпечують функціонування і саме існування інших вищих органів держави та елементів суспільного механізму. Важливим моментом для характеристики сучасних парламентів є й те, що вищі органи народного представництва продовжують відігравати значну роль у сфері ідеологічного впливу на населення. У багатьох державах парламент уособлює укорінення національної традиції і відповідну політичну культуру, а його діяльність сприймається населенням як втілення принципів демократії [30].
Не можна не враховувати і деякі інші моменти. Зокрема, сучасні парламенти є конституційною ареною для узгодження суперечностей між різними політичними силами і можуть використовуватись політичними партіями для активної пропаганди своїх програм у демократичній боротьбі за владу. Тож, від активної діяльності парламентів у вирішальній мірі залежить характер, зміст і ступінь утвердження парламентаризму [24, c. 330-338].
Одним із вихідних моментів у характеристиці сучасних парламентів і визначенні особливостей органів народного представництва конкретних країн є їх побудова. А головною ознакою побудови парламентів є їхня структура, за якою парламенти розмежовуються на однопалатні і двопалатні . Більшість країн світу (США , Великобританія, Франція, ФРН, Італія, Індія, Бразилія, Іспанія, Канада, Мексика, Австрія, Австралія та ін.) мають двопалатний парламент, однопалатні парламенти представлені в (Китаї, Індонезії, Єгипті, Греції, Україні, Угорщині, Швеції, Данії, Фінляндія, Болгарія) [3].
Проте світова політична практика свідчить про те, що апогею свого розвитку парламентаризм набув саме в країнах з бікамеральною структурою парламенту. Так М. Амеллєр обгрунтовує необхідність бікамералізму такими доказами: по-перше, прагненням більш стійкої рівноваги сил між виконавчою і законодавчою владами, при якій нічим не обмежена влада однієї палати стримується іншою, що формується на інших засадах; по-друге, бажанням примусити парламентську машину працювати ефективніше, завдяки наявності контрольної палати, до обов’язків якої входять здійснення ретельної перевірки інколи поспішних ухвал першої [15]..
Парламентаризм як елемент політичної структури держави зазвичай розглядають крізь призму організації найвищих органів державної влади і ототожнюють із парламентарною (парламентською) республікою чи монархією. Проте це не може ставити під сумнів значущість парламентів і парламентаризму за умов президентської чи змішаної республіки [5].
Досліджуючи функціонування системи державного правління на прикладі країн Заходу, варто відзначити, що демократичні норми є еволюційно зумовленим процесом розвитку і утвердження принципів лібералізму, який сприяв становленню політичних систем правового типу. Якщо проаналізувати функціонування парламентаризму в цих державах, то стає зрозуміло, що дотримання конституційних норм з боку політиків залежить не стільки від форми правління, як від встановлених традицій контролю та взаємодії між громадянами і владою. До прикладу Конституційний статус Конгресу — парламенту США був визначений Конституцією 1787 року і з того часу не зазнавав докорінних змін. Сучасний Конгрес — це складна законодавча організація із добре облаштованою системою експертних комітетів і підкомітетів, чіткими фракціями партійної більшості та меншості, із виразною роллю керівництва [7, c. 86-94].
Відповідно до Конституції всі повноваження законодавчої влади належать органу народного представництва — Конгресу Сполучених Штатів, який складається з двох палат: Сенату і Палати представників. Вважається, що Палата представників реалізує інтереси всього американського народу, а верхня палата Конгресу — Сенат — інтереси штатів. Обидві палати обираються на основі загальних, прямих, рівних виборів при таємному голосуванні. Термін повноважень сенаторів — шість років, членів Палати представників — два роки. Палата представників складається з 435 депутатів, що обираються на основі мажоритарної системи відносної більшості без вимоги кворуму. Палата представників не може бути достроково розпущена, її очолює спікер, який обирається самою палатою (її партійним більшістю). До складу Сенату входять 100 членів, що обираються незалежно від чисельності населення по два від кожного штату. Натомість кожні два роки проходять вибори однієї третини сенаторів. У Сенат входить віце-президент США, який є його головою, володіє правом підписання прийнятих палатою законопроектів. Важливе значення має той факт, що у законодавчому процесі палати рівноправні. Закон вважається прийнятим, якщо за нього проголосувала більшість парламентаріїв в обох палатах [4].
Схожа структура і у Французького парламенту, який складається із двох палат: нижньої — Національних зборів і верхньої — сенату. Національні збори включають 577 депутатів, що обираються строком на п'ять років загальним, прямим і таємним голосуванням, розглядається як орган загальнонаціонального представництва. Верхня палати парламенту — сенат, куди входять 322 члена, формується іншим шляхом, ніж нижня. Сенатори обираються шляхом непрямого голосування терміном на шість років і представляють інтереси територіальних колективів. Палати володіють однаковою компетенцією, відмінності частково стосуються лише законодавчого процесу, а також сфери парламентського контролю. Однак відмінністю є те, що президент володіє повноваженнями щодо розпуску нижньої палати [15].
У Великобританії, в якості одного із фундаментальних проголошується принцип парламентського верховенства. Орган народного представництва виступає як джерело всієї законодавчої влади. Водночас принцип народного суверенітету твердить, що в кінцевому рахунку джерело влади, у тому числі законодавчої, — народ, а парламент — один із органів держави, через котрий народ здійснює свій суверенітет у формі законодавчої функції [13].
Парламент Великобританії складається, згідно із законодавчими актами, з: Монарха, Палати лордів та Палати громад. Палата лордів, яка зберігається у своєму первісному призначенні — і як орган, який забезпечує представництво привілейованими групами аристократії, і як конституційна противага нижній виборній палаті, що і умовлює унікальність англійської системи парламентаризму. За час свого існування вона зазнала певної еволюції, оскільки втратила свій аристократичний характер: у ній активізувалась діяльність довічних перів, які призначаються за особливі заслуги, діють декілька партійних фракцій. До компетенції Палати лордів входять законодавчі, контрольні та судові функції. Проте законодавча функція верхньої палати обмежується, адже Білль про права 1689 р. встановив верховенство Палати громад у цій сфері [3].
Нижня палата парламенту Великобританії — Палата громад — формується шляхом проведення виборів на основі мажоритарної системи відносної більшості, терміном повноваження на п’ять років. Число обраних депутатів Палати громад відповідає кількості виборчих округів, яке може змінюватися в результаті перегляду їх меж в залежності від чисельності населення. Станом на даний час, за підсумками останніх виборів 2010 року, депутатський корпус становить 650 членів [2, c. 250-260].
Характерною особливістю є те, що більшість реформ спрямовані на підвищення ефективності роботи Палати громад, підвищення ролі нижньої палати в системі органів влади, зниження впливу уряду на членів парламенту і посилення контролю виборців. Утвердження незалежності та самостійності судової гілки влади у Великобританії також сприяє ефективному розподілу трьох гілок влади, що відповідає демократичним європейським стандартам. Сучасні реформи парламенту Великобританії не змінюють взаємовідносини законодавчої і виконавчої гілки влади. Уряд посідає основне місце в системі державного управління [5].
Ще одним класичним прикладом двопалатного парламенту є структура уряду Німеччини, як парламенту, що виконує своє першочергове значення — можливість земель мати своє представництво у законодавчому органі та впливати на прийняття рішень на загальнодержавному рівні — задля чого і було запроваджено таку форму парламенту, що зумовлено історичними факторами становлення парламентаризму у Німеччині [4].
Формування верхньої палати німецького парламенту бундесрату можна віднести до формування за призначенням, адже бундесрат складається з депутатів, призначуваних урядами земель зі свого складу. Або ж подібний спосіб називають формування верхньої палати шляхом представництва від суб’єктів федерації. Характерним для організації діяльності та структури парламенту в Німеччині є те, що законодавча влада концентрована на федеральному рівні у двох палатах Бундестагу та Бундесрату, а на рівні територіальних одиниць визначається діяльностю — ландтагів. В свою чергу виборність Бундестагу розкриває демократизм законодавчої влади в країні [7, c. 123-127].
Варто визначити, що в демократичних країнах різнобічним традиціям відводиться значна роль у справі організації та діяльності парламентів. А це, у свою чергу, складає основу гармонійного співвідношення між “політикою” та “правом” у сфері врегулювання суспільних відносин. Саме у такий спосіб видається можливим забезпечити інтереси як окремих груп, так і суспільства в цілому. Характерною ознакою сучасного парламентаризму у ліберальних політичних системах є захист прав і свобод громадян — свободи слова, засобів масової інформації, свободи об`єднань, свободи переконань, — а також створення гарантій для діяльності політичної опозиції як у парламенті, так і за його межами [24, c. 330-338].
Отже, парламентаризм не зводиться винятково тільки до наявності вищого представницького органу народу, а уособлюється обов’язково з активно діючим парламентом у системі конституційного правління. Це комплексна характеристика політичної системи демократичного типу, яка відповідає досягненням і цінностям сучасного рівня правової держави.
2.2. Характерні ознаки парламентаризму в “перехідних” політичних системах.
На початку ХХІ століття парламентські інститути перетворилися на необхідний атрибут і в одну з політичних основ державності практично в усіх країнах світу. Проте практика становлення демократичних інститутів у посттоталітарних державах засвідчила проблематичність їх розвитку, як запоруки становлення демократичної системи [3].
Варто зазначити, що сталий та стабільний розвиток парламентаризму залежить від багатьох обставин, серед яких далеко не остання роль має відводитися належним традиціям державотворення та представницької демократії. Оскільки прийняття навіть найбільш досконалих законів ще не гарантує ефективної організації роботи парламентів, якісної співпраці гілок влади, чи забезпечення прав і свобод громадянина. Першочергово це стосується перехідних суспільств, яким властиві нестійкі традиції демократичного врядування та парламентаризму. Едвард Шилз влучно відзначав: “Чи приходить представницька демократія у Східній Європі на зміну усталеній політичній культурі, чи може вона вже і є продовженням традиції, що сьогодні втілюється в західно-образні форми державного устрою”. Екстраполюючи цю тезу на парламентську практику деяких сьогоденних посткомуністичних суспільств слід акцентувати увагу на тому, що становлення політичних інститутів демократичного типу не визначає стрімкий перехід системи державного правління до принципів правової держави та розвитку парламентаризму [4].
Наявність та дотримання традицій має доволі велике значення для організації роботи парламентів в перехідних суспільствах, які лише призвичаюються до вже апробованих засад демократичного врядування. Відтак важливою передумовою становлення демократичних інститутів у таких системах, за оцінкою Л. Даймонда, має бути чітке дотримання правових норм [1].
Проте, в перехідних суспільствах доволі часто виникають і ситуації, коли старі правила вже не діють, а нові інституції ще не спроможні ефективно функціонувати. А це, у свою чергу, створює широкі можливості для так званої “політичної гри” з доволі непередбачуваними результатами. “Яскраво виражене “озаконювання” політичних процесів, – за оцінкою Р. Дарендорфа, — може привести до стагнації й тим самим загрожувати впровадженню конституційних свобод”. На основі принципів самоврядування й саморегулювання значної частки суспільних відносин якраз і постає “реальна” конституція демократичної держави. Це ж, очевидно, стосується і парламентської демократії. Також доречно зауважити, що тяжіння до надмірної деталізації прав та обов’язків було властиве “авторитарним” радянським конституціям, що зайвий раз підтверджує доцільність даного твердження [19, c. 458].
Для прикладу, розвиток Української держави в перехідний період пов’язаний з руйнацією традиційного способу життя, усталених соціальних практик, моральних норм і цінностей. Україна поки що не має належних традицій демократичного врядування, що негативно позначається і на функціонуванні парламентаризму. В сучасній Україні розвиток парламентаризму прямо пропорційно залежить від розвитку демократії в нашій країні. Оскільки парламентаризм — це система організації державної влади, що базується на активній ролі парламенту в її здійсненні, то парламент і парламентаризм є обов´язковими атрибутами демократичної і правової держави, показниками розвитку громадянського суспільства [17].
Структура Верховної Ради обумовлена її представницьким, колегіальним характером, функціями та компетенцією. За чинною Конституцією Верховна Рада України є однопалатним парламентом, який складається з 450 народних депутатів, що обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування терміном на 4 роки. За формою правління Україна є президентсько-парламентською республікою. Введення на основі конституційних норм процедури формування влади через систему обов'язкового обрання владних структур від президента України до місцевих рад стало свого часу одним з важливих досягнень процесу формування демократичної правової держави в нашій країні [5, c. 7-9].
На сучасному етапі процес становлення українського парламентаризму відбувається шляхом трансформації радянської представницької системи у цивілізовану парламентську. Успішна реалізації цього процесу залежить від законодавчих і соціально-політичних умов. До законодавчих умов вдосконалення українського парламентаризму відносяться конституційне закріплення статусу парламенту в системі розподілу влади, вироблення механізму стримувань і противаг між гілками влади, зміна статусу депутата відповідно до міжнародних правових засад, впорядкування системи нормативних актів, процедур законодавчого процесу, визначення статусу партій. До соціально-політичних умов вдосконалення парламентаризму можна віднести реформування всієї суспільної системи у таку, яка б відтворювала соціальну і політичну структуру, здатну відобразити і цивілізованим шляхом узгодити різноманітні соціальні інтереси та успішно конкурувати в рамках правового забезпечення [4, c. 14-17].
Слід зазначити, що внутрішній потенціал парламентаризму ще не цілком розвинений в Україні. Йдеться, насамперед, про його роль в інтеграції населення і управлінських прошарків у загальну мережу правил і звичок, консолідації суспільства, врегулювання конфліктів між політичними акторами, зміцнення політичних систем за допомогою мобілізації населення на підтримку нових інститутів. Для цього необхідно дуже багато зробити у напрямі формування в суспільстві політичної культури, щоб населення ставилося до представницьких органів з довірою та розуміло свою відповідальність за якість влади [29].
На початковому етапі демократичного транзиту зі схожими проблемами зіткнувся уряд Російської Федерації, проте трансформація політичного режиму набула дещо змісту. В умовах громадської трансформації, яку переживає Росія останні два десятиліття, жодна зі структур вищої державної влади не викликала настільки різні, а часто діаметрально протилежні думки про себе, як представницькі, законодавчі органи. Конституція Російської Федерації 1993 році визнає вищий законодавчим представницький орган держави парламентом, який за змістовним характеристикам відповідає парламентської моделі правління. Федеральні Збори — парламент Російської Федерації — постійно чинний законодавчий представницький орган, що здійснює вищу державну владу разом з президентом, урядом і судами [12, c. 47-49].
Федеральне Зібрання складається з двох палат — Ради Федерації (верхня палата) й Державної Думи (нижня палата). Рада Федерації покликана забезпечувати представництво інтересів усіх суб’єктів Російської Федерації. Державна Дума обирається на чотири роки, термін повноважень Ради Федерації не визначений. Рада Федерації не обирається, а формується відповідно до порядку, що визначаються спеціальним федерального закону. Так, з 1996 по 2001 р. члени Ради Федерації обиралися громадянами на загальних виборах до якої за входили по двоє представників від кожного субєкта федерації: голова представницького і голова виконавчого органів державної влади суб’єктів Російської Федерації. Відповідно до змін, внесених до порядку формування Ради Федерації федеральним законом від червня 2000 р., його членами стають по одному представнику, призначеному законодавчим органом, і представнику, призначеному головою виконавчого органу (за погодженням із законодавчим органом) влади кожного суб’єкта Російської Федерації. Оновлення Ради Федерації відбувається за принципом ротації: у міру переобрання посадових осіб, що представляють суб’єкти федерації [8, c. 311-318].
У Державній Думі представлені одночасно загальнонаціональні і партійно-політичні інтереси. Цьому сприяє виборча система, що поєднує пропорційні і мажоритарні вибори. Звідси склад 450 депутатів нижньої палати, що обирається громадянами на чотири роки, наполовину обирається за партійними списками до загально федеральних виборчих округах (225 депутатів) і персонально з декількох кандидатур по одномандатних округах (225 депутатів) [5].
Однак ряд експертів визначає, що для даної держави характерним визначається недостатній рівень політичної культури населення і низька ступінь зацікавленості населення політикою. Фахівці-політологи наголосили, що не лише від населення залежить розвиток політичних інститутів в країні. Органи державної влади також відіграють істотну роль у даному процесі. При розгляді факторів, що впливають на легітимність інституту парламентаризму в Росії, варто визначити зовнішні фактори супутніми, внутрішні — домінуючими. Внутрішніми факторами є як законопроекти, прийняті парламентом, і бікамеральної структури Федеральних Зборів, зокрема, значення Ради Федерації як верхньої палати. Своєю діяльністю, на думку політологів, найвищі законодавчі органи влади формують ставлення до себе. Наскільки ефективним буде їхнє функціонування, настільки вище стане легітимність. Так, найважливішою реформою за останні часи стала реформа зі зміни виборчого законодавства. Її суперечлива оцінка з боку населення і у експертів викликає суперечливе ставлення до самого парламенту і має суттєвий вплив на ступінь його легітимності. В останні роки вибори в Росії фактично перетворилися на формальний процес легітимізації влади. Більшість експертів підкреслили, що рівень легітимності парламенту після виборів 2011 року суттєво зменшується [12, c. 48].
Схожі процеси відбуваються у Республіка Білорусь, яка згідно державної конституції декларується, як унітарна демократична і соціально-правова держава, однак реалізація в цій державі демократичної парадигми та основних засад парламентаризму викликає негативні оцінки з боку експертів як такі, що дискредитують базові принципи парламентаризму. За формою правління Білорусь визначена президентсько-парламентською. Парламент країни носить назву Національні збори (двопалатний парламент). Складається з Ради Республіки (64 депутати: 56 обираються таємним голосуванням місцевими радами депутатів по 8 від кожної з шести областей, міста Мінська, і ще 8 призначаються президентом) та Палати представників - 110 депутатів. Обрання депутатів Палати представників декларативно здійснюється на основі загального, вільного, рівного і прямого виборчого права за мажоритарною системою. Строк повноважень парламенту на 4 роки. Виконавчу владу здійснює уряд — Рада міністрів Республіки Білорусь [7, c. 111-116].
Уряд у своїй діяльності підзвітний президенту і відповідальний перед парламентом Республіки Білорусь. Складається з прем'єр-міністра, який призначається президентом республіки за погодженням з Палатою представників, його заступників і міністрів.Узурпувавши державну владу й фактично підпорядкувавши собі парламент, суди та наділені широкими повноваженнями каральні органи (МВС і КДБ), президент О. Лукашенко значно обмежив права та свободи громадян. Адміністрація президента запровадила політичну цензуру не лише державних, а й приватних ЗМІ. Тож політична система Республіки Білорусь набула рис, притаманних тоталітарним режимам, модифікуючи його до авторитарного [4, c. 14-17].
Суперечлива ситуація в сучасних постсоціалістичних країнах, де перманентною є нестабільність парламентських інститутів, постійна конфронтація виконавчої влади з парламентом. Об'єктивно це зумовлено тим, що процес формування парламентаризму в перехідних суспільствах відбувається у досить специфічних, ніким не апробованих умовах переходу від соціалізму радянської моделі до постіндустріального суспільства кінця ХХ — початку ХХІ ст. Не можна заперечувати, що після розпаду соціалістичної системи, незважаючи на створення демократичних інститутів, в багатьох державах прослідковується тенденція до посилення президентської влади [2, c. 260-273].
З метою забезпечення демократичної політичної стабільності необхідне реальне посилення ролі партій і всього цивільного суспільства в політичному житті країн. У цьому ж напрямі істотне значення має відновлення можливостей участі незалежних ЗМІ в суспільно-політичному житті країни. Очевидно, що в даний час парламентська культура у вітчизняному політичному процесі являє собою складне і достатньо суперечливе явище. Але у будь-якому випадку формування і розвиток виступають найважливішою підставою політичної стабільності суспільного розвитку країни [3].
Резюмуючи вищесказане варто констатувати, що тенденції до становлення парламентаризму прослідковуються в країнах з перехідною політичною системою. Побудова демократичного суспільства неможлива без існування інституту парламенту, а ефективність роботи парламенту значною мірою визначається правовими засадами його діяльності та функціонування, рівнем правової культури й політичною відповідальністю. У посткомуністичних країнах цей інститут розвивається й утверджується, набуваючи специфічні форми і риси. Очевидно, що в тих державах, де тривалий час переважаючою формою державності був авторитаризм і тоталітаризм, становлення й розвиток парламентаризму стає особливо складним і суперечливим процесом.
Висновки
Підбиваючи підсумки роботи можна зробити висновок, що парламент і парламентаризм є невід’ємними атрибутами правової демократичної держави, показником розвитку громадянського суспільства, фундаментальним надбанням демократії. Як показав досвід держав розвинутої демократії, саме парламенти є підвалиною демократичних свобод суспільства. Становлення та розвиток демократичного устрою базується на визначенні чітких законодавчих норм, що захищають демократію. Парламентаризм як конституційно-правовий інститут є історично зумовленим наслідком суспільно-політичного розвитку людства. У своїй еволюції він пройшов декілька етапів, яким були притаманні певні історичні форми. Парламенти стали загальноісторичними інститутами всесвітнього масштабу. В кожній політичній системі, цей інститут розвивався й утверджується, набуваючи специфічні форми і риси. Суспільно-політичне життя держав світу, включаючи й Україну, наприкінці XX на початку ХХІ ст. засвідчує наявність не тільки певних здобутків у державно-правовій сфері, а й низки проблем, пов`язаних, зокрема, з процесами становлення сучасного парламентаризму.
Парламентаризм є історично зумовленим наслідком соціально-політичного розвитку країн Європи і, зокрема, України, впродовж тривалого періоду в різні історичні епохи. Його формування було пов’язане із становленням державності цих країн. Слід зазначити, що зародження європейського парламентаризму варто розглядати з періоду розвитку феодального суспільства станово-представницької монархії, для якого було характерним існування так званих станово-представницьких установ. Особливістю таких установ було те, що їх організація і діяльність виходили із наявності у суспільстві різних станів. Характер, склад цих станів у різних країнах відрізнялися один від одного, що зумовило формування специфічних рис та особливостей розвитку станового представництва.
Варто зазначити, що формування парламентаризму у Західних країнах пройшов складний шлях розвитку до закріплення інституту громадянського суспільства, який більшою мірою визначається становленням традицій демократичного правління. Натомість, у перехідних політичних системах, до яких варто віднести Росію, Україну, Білорусію, механізм взаємодії та розподілу влади між окремими суспільно-політичними інститутами ще не закріплено, що виявляється в тяжінні до авторитаризму та обмеженні у реалізації демократичних свобод.
На сучасному етапі парламентаризм, як система взаємовідносин держави і суспільства, передбачає не тільки визнання особливої і суттєвої ролі вищого представницького органу, але й неодмінно вимагає взаємодію і співробітництво різних гілок у здійсненні державно-владних функцій.
Отже, парламентаризм не зводиться винятково тільки до наявності вищого представницького органу народу, а уособлюється обов’язково з активно діючим парламентом у системі конституційного правління. Це комплексна характеристика політичної системи демократичного типу, яка відповідає досягненням і цінностям сучасного рівня цивілізації.
Список використаної літератури:
Атнагулов Р.М., Политические институты: теоретико-методологический аспект: автореф. дис. канд. політ. наук: спец. 23.00.02 “Политические институты, этнополитическая конфликтология” [Електронний ресурс] / Р.М. Атнагулов. — Казань, 2002. — Режим доступу: http://www.dissercat.com/content/politicheskie-instituty-teoretiko metodologicheskii-aspekt
Афанасьева О.В., Колесников Е.В., Малько А.В. Конституционное право зарубежных стран / Под общ. ред. д. ю. н., проф. А. В. Малько. — М.: Норма, 2004 — 320 с.
Брегеда А. Ю. Основи політології: Навч. посібн. / А. Ю. Брегеда. — Вид. 2-ге, перероб. і доп. — К.: кнеу, 2000. — [Електронний ресурс] // Режим доступу до джерела: http://6201.org.ua/files/2/politolog.zip
Бебик В.М., Пояркова Т.К. Занепад демократії, або Новий погляд на демократичну культуру / В.М. Бебик, Т.К. Пояркова // Персонал. –– 2003. –– №3. –– С. 14–17.
Георгіца А.З. Сучасний парламентаризм: проблеми теорії та практики автореф. дис. канд. політ. наук: спец. 12.00.02 “Конституційне право” [Електронний ресурс] / А.З. Георгіца. — Чернівці, 1999. — Режим доступу:http://librar.org.ua/sections_load.php?s=economy_legal_science&id=3073&start=10
Древаль Ю. Д. Політична реформа: вдосконалення політичних інститутів, чи з пастки в пастку? / Ю. Д. Древаль // Віче. – 2005. – № 2. – С. 7–9.
Історія сучасного світу: соціально-політична історія XV-XX ст. навч. посіб. / Ред. Ю. А. Горбань. –– К. : Знання, 2007. –– 440 с.
Конституційне право зарубіжних країн: Навч. посіб. / За ред. В.М. Бесчастного. –– К. : Знання, 2007. –– 467 с.
Ломжець Ю.В. Парламентаризм як особливий соціально-політичний інститут сучасного цивілізованого суспільства / Ю. В. Ломжець // Гілея. Історичні науки. Філософські науки. Політичні науки: Наук. вісник : зб. наук. праць / Нац. пед. ун-т ім. М. П. Драгоманова, Українська АН. –– К.: Вид-во НПУ ім. М. П. Драгоманова, 2010. — Вип. 34. — С. 356-363
Ломжець Ю.В. Основні історичні етапи становлення і розвитку інституту парламентаризму / Ю.В. Ломжець // Політологія. — 2012. — № 5 С. 137-141.
Любченко, А. В. Шляхи удосконалення парламентаризму в Україні (в аспекті проблеми двопалатності) [Електронний ресурс] / А. В. Любченко // Національна академія державного управління при Президентові України — 2010. — № 1. – Режим доступу: http://www.academy.gov.ua/ej/
Макаренко Б. В. Посткоммунистические страны: некоторые итоги трансформации / Б.В. Макаренко // Полития. — 2011. – № 3. — С. 47–49.
Марчук Р. Проблеми функціонування сучасного парламентаризму в Україні [Электронный ресурс] / Р.Марчук — Режим доступу: http://narodna.pravda.com.ua/politics/.
Медушевский А. Н. Демократия и авторитаризм: российский конституционализм в сравнительной перспективе: учеб. пос. / А. Н. Медушевский. — М.: РОССПЭН, 1997. — 450 с.
Мироненко Є. Політологічний аналіз теорії дослідження парламентаризму: умови розвитку в сучасній Україні [Електронний ресурс] / Є. Мироненко // Персонал — 2007. — № 6. — [Режим доступу]: http://personal.in.ua/article.php?ida=515.
Новая история стран Европы и Америки. Первый период. Учеб. по спец. “История” / Под ред. Е.Е. Юровской и И.М. Кривогуза. –– М.: Высш. шк., 1997. - 415 с.
Оніщук М. Бікамералізм: тренди для України [Електронний ресурс] / М. Оніщук // Дзеркало тижня. –– 2008. –– №24 –– Режим доступу: http://dt.ua/POLITICS/bikameralizm_trendi_dlya_ukrayini-54157.html
Павлова Л. Теоретико-методологічні засади дослідження інституту парламентаризму / Л. Павлова // Освіта регіону: політологія психологія комунікації. –– 2012. –– № 1-2. –– С. 42-46.
Політологія / Ф.М. Кирилюк, М.І. Обушний, М.І. Хилько та ін.; За ред. Ф.М. Кирилюка. [Електронний ресурс]. –– К.: Здоров'я, 2004. –– 776 с. –– Режим доступу до джерела: http://textbooks.net.ua/content/view/6667/44/
Політологія: Підручник / За ред.. О.В, Бабкіної, В.П. Горбатенка. – 3-тє вид., перероб., доп. – К.: ВЦ «Академія», 2008. – 568 с.
Прокопець Л. С. Зародження парламентаризму та демократія [Електронний ресурс] / Л.С. Прокопець // Панорама політологічних студій: Науковий вісник Рівненського держ. гуманітар. універ. –– 2011. –– № 5–6. –– Режим доступу: http://archive.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/Pps/2011_5-6/prokop.pdf
Ротстайн Б. Политические институты: общие проблемы / Б. Ростайн // Политическая наука: новые направления, под. ред. Р. Гудина и Х.Д. Клингеманна. –– Москва: Вече, 2013. –– с. 149 – 160.
Скребец Е.В. Формирование теории парламентаризма в Украине как основа конституционного закрепления политической свободы / Е.В. Скребец // Актуальні проблеми політики: Збірник наукових праць. Випуск 12. - Одеса: Юридична література, 2001. - С. 596-606.
Соловьёв А.И. Политология: Политическая теория, политические технологии / А.И. Соловьёв. –– М.: Аспект Пресс, 2004. –– 559 с.
Словник–довідник політологічних термінів / [уклад.М.П. Гетьманчук, П.П. Ткачук]. –– Львів: Львівський військовий інститут, НУ “Львівська політехніка”, 2006. –– 229 с.
Швець В., Шайхелєв Ю. Особливості становлення демократії та впровадження демократичних цінностей в Україні й світі [Електронний ресурс] / В. Швець, Ю. Шайхелева // Віче. –– 2010. –– №17. –– Режим доступу: http://www.viche.info/journal/2183/
Юрій М.Ф. Політологія: Підручн. [Електронний ресурс] / М.Ф. Юрій –– МОН України. –– К.: Дакор; КНТ, 2006. –– Режим доступу до джерела: http://ebk.net.ua/Book/political_science/uriy_politologiya/ zmist.htm
Юрій М.Ф. Людина і світ [Електронний ресурс] / М.Ф. Юрій –– К.: Дакор, 2006. –– 460 с. –– Режим доступу до джерела: http://pidruchniki.ws/15840720/sotsiologiya/lyudina_i_svit_-_yuriy_mf
Ярмиш О.Н., Серьогін В.О. Державне будівництво та місцеве самоврядування в Україні: Підручник [Електронний ресурс] / О.Н. Ярмиш, В.О. Серьогін –– Харків: Вид-во Національного унів. внутр. справ, 2002 –– Режим доступу: http://radnuk.info/pidrychnuku/bydivnusttvo/440-serogin.html
Яровой Т., Гулєвата Н. Парламентаризм як засіб розвитку демократії [Електронний ресурс] / Т. Яровий, Н. Гулєвата // Віче. –– 2011. –– №10. –– Режим доступу: http://www.viche.info/journal/2018/