Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
70. Підстави припинення права власності.
Підстави припинення права власності являють собою певні юридичні факти, з якими закон повязує припинення права власності майна у його власника. . Оскільки виникнення права власності на річ однієї особи здебільшого означає припинення права власності на ту саму річ у іншої особи, підстави виникнення права власності водночас розглядаються і як підстави для припинення його.
Підстави припинення права власності поділяють на такі, що залежать, і такі, що не залежать від волі власника.
А. Залежать від волі власника:
а) угоди з відчуження майна або витрат грошових коштів;
б) користування майном, внаслідок якого це майно повністю споживається;
в) знищення або викидання майна власником.
Б. Не залежать від волі власника;
а) примусовий продаж або примусове вилучення майна у випадках, передбачених законом;
б) загибель майна внаслідок стихійної події або протиправних дій інших осіб;
в) набуття майна проти волі власника добросовісним набувачем.
У чинному законодавстві України перелік підстав припинення права власності визначений у ст. 346 ЦК. Відповідно до ч.1 ст. 346 ЦК право власності припиняється у разі:
1) відчуження власником свого майна;
2) відмови власника від права власності;
3) припинення права власності на майно, яке за законом не
може належати цій особі;
4) знищення майна;
5) викупу пам'яток історії та культури;
6) викупу земельної ділянки у зв'язку із суспільною
необхідністю;
7) викупу нерухомого майна у зв'язку з викупом з метою
суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене;
8) звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника;
9) реквізиції;
10) конфіскації;
11) припинення юридичної особи чи смерті власника.
Відповідно до ч.2 ст. 346 ЦК право власності може бути припинене в інших випадках, встановлених законом.
Згідно із ч. 2 ст. 346 ЦК, на підставі аналізу чинних законів, до інших підстав, встановлених законом, за якими право власності припиняється, належать такі:
71. Захист права власності.
Цивільно-правовий захист права власності — це система активних заходів, що їх застосовують власник, компетентні державні чи інші органи, спрямована на усунення порушень права власності, покладення виконання обов'язку з відновлення порушеного права на порушника. Така система захисних заходів водночас є складовою частиною загальноправового механізму захисту права власності.
Відповідно до ст. 13 Конституції України "держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання". Законом України "Про власність", громадянам, організаціям та іншим власникам надаються рівні умови для захисту права власності.
У ЦК України, хоч і немає визначення поняття захисту права власності, але визначаються порядок та засоби (способи) захисту або охорони порушеного права. У ст.16 ЦК визначений перелік способів захисту цивільних прав та інтересів:1) визнання права;2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення;5) примусове виконання обов'язку в натурі;6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Специфіка цивільно-правового захисту права власності насамперед полягає у застосуванні таких юридичних механізмів (засобів чи способів), які забезпечують, як правило, усунення перешкод у здійсненні права власності та відновлення майнового становища потерпілого власника за рахунок майнових благ порушника чи іншої зобов'язаної особи
Засоби цивільно-правового захисту права власності можна класифікувати таким чином.
Основні речово-правові засоби:
— віндикаційний позов;
— негаторний позов.
Допоміжні речово-правові засоби захисту:
— позов про визнання права власності;
— позов про виключення майна з опису;
— позови про захист прав співвласника у разі виділу, поділу та продажу спільного майна. Зобов'язально-правові засоби:
— способи захисту права власності в договірних відносинах (відшкодування збитків, заподіяних невиконанням чи неналежним виконанням договору; повернення речей, наданих У користування за договором);
— способи захисту права власності в деліктних зобов'язаннях;
— повернення безпідставно отриманого чи збереженого майна.
Спеціальні засоби захисту:
— позови про визнання угоди недійсною;
— способи захисту права власності померлих та осіб, визнаних безвісно відсутніми або оголошених померлими;
— способи захисту прав власників від неправомірного (статті 56 і 57 Закону України "Про власність") чи правомірного (ч. 4 ст. 48, ч. 2 ст. 51, статті 52—54 закону) втручання державних органів.
Віндикаційний позов — це позов неволодіючого власника до незаконно володіючого невласника з метою відновлення порушеного володіння річчю шляхом вилучення її у натурі.
Негаторний позов являє собою вимогу власника (або титульного володільця) усунути порушення у здійсненні його права, які не пов'язані з позбавленням володіння майном.
Речово-правовий характер негаторного позову полягає в тому, що цей вид позову може бути поданий лише щодо інди-відуально-визначеного майна, яке є об'єктом права власності як абсолютного права, від порушення якого повинні утримуватися усі оточуючі особи.
Характерною ознакою негаторного позову є протиправне вчинення третьою особою перешкод власникові у реалізації ним повноважень розпорядження або (та) користування належним йому майном. Крім того, негаторний позов має на меті усувати тривалі порушення зазначених повноважень власника, а не ті, що мали місце у минулому, що зумовлює непоширення на вимоги за негаторним позовом строків позовної давності. Таким чином, триваючий характер правопорушення та наявність його в момент подання позову є однією з умов подання негаторного позову.
72. Довірча власність.
«Довірча власність» — термін суто англо-американського права, однак його аналоги та подібні до довірчої власності правовідносини останнім часом виникають і в країнах романо-германської правової системи. Він має назву також фідуциарної, тобто заснованої на довірі власності (fiduciary ownership) або трасту (trust).
Довірча власність — це відносини, за яких одна особа (засновник — settlor), встановлює довірчу власність: передає іншій особі — довірчому власнику (trustee) майно для управління в інтересах зазначених вигодонабувачів (бенефіціаріїв — beneficiary, cestui que trust). У відносинах довірчої власності беруть участь три сторони. Однак учасниками трасту може бути менше, аніж три особи.
Засновником виступає власник майна, яке передається в довірчу власність. Передаватися може будь-яке нерухоме або рухоме майно, а також майнові права, які не заборонені законом. Власником (засновником) може бути фізична чи юридична особа.
Довірчим власником, який зобов’язується управляти майном в інтересах вигодонабувачів, може виступати як фізична, так і юридична особа.
Бенефіціаріями виступають вказані засновником особи: одна особа, кілька чи невизначене коло осіб. Якщо вигодонабувачами є одна чи кілька конкретних осіб, то траст є звичайним, приватним (private trust); а якщо невизначене коло осіб — то траст називають публічним (public trust). Публічні трасти діють в інтересах усього суспільства або його частини, їх ще називають благодійними (charitable). Нагляд за управлінням у приватному трасті здійснює суд, а в публічному — суд і спеціальні органи, що уповноважені в питаннях благодійності.
Довірча власність виникає різними способами: на підставі особистого волевиявлення засновника за його життя (inter vivos) або на випадок смерті (mortis causa), внаслідок закону (логічно виведений траст — resulting trust; конструктивний траст — constructive trust), на основі договору.
Конструктивна довірча власність чи конструктивний траст (constructive trust) виникає в силу закону й ґрунтується на особливо довірливих, фідуциарних відносинах осіб, за яких одна особа на засадах особливої довіри веде справи іншої особи. У такому разі розщеплення права власності між цими двома особами не відбувається; довірчий власник, як правило, отримує вигоду і для себе. Конструктивний траст виникає у відносинах принципала й агента, компанії та її директорів, членів торгового товариства між собою, клієнта й адвоката, опікуна й підопічного та ін. Такі відносини не зовсім відповідають ознакам класичної довірчої власності, тому одержали назву квазідовірчого трасту.
Специфіка інституту довірчої власності полягає в тому, що право власності в цьому випадку немов би розщеплюється: одна частина повноважень власника (управління й розпорядження наданим майном) належить одній особі (довірчому власнику), а інша частина правомочностей (одержання вигод від експлуатації майна, у тому числі одержання доходів) — іншій особі чи особам (одному, кільком чи багатьом вигодонабувачам). Це «розщеплення» виявляється в усій структурі відносин, пов’язаних із трастом.
Довірчий власник виступає в господарському обороті як власник, укладає з третіми особами будь-які угоди й здійснює інші акти щодо використання майна та його управління. Він не правомочний лише продавати майно, якщо тільки право на продаж не надане йому установчим актом (декларацією про створення довірчої власності) чи законом.
Довірчий власник вільний лише від виконання розпоряджень, які неможливо виконати або таких, які мають протизаконний характер.
Свої обов’язки довірчий власник за англійським правом може виконувати безоплатно (загальне правило) або на платній основі (якщо передбачено в установчому акті), а за правом США за здійснення таких обов’язків за загальним правилом виплачується винагорода.
Якщо довірчий власник порушує свої обов’язки й завдає бенефіціарію збитків, він зобов’язаний їх відшкодувати. У такому разі бенефіціарій має щодо особистого майна довірчого власника переважне перед усіма іншими кредиторами право задоволення інтересів. За зловживання своїми повноваженнями довірчого власника може бути притягнуто до кримінальної відповідальності.
Довірча власність припиняється за таких обставин: з досягненням мети, задля якої вона створювалася; із закінченням заздалегідь передбаченого терміну; унаслідок обставин, настання яких повинно, за умовами установчого акту, припинити її існування (досягнення бенефіціарієм певного віку, укладення ним шлюбу та ін.); зі смертю бенефіціарія; унаслідок одностороннього волевиявлення засновника, якщо таку можливість було прямо передбачено в установчому акті.
Довірча власність застосовується: для управління майном недієздатних осіб (неповнолітніх, обмежено дієздатних); для створення благодійних фондів і т. ін. (наукових, навчальних, культурних, лікувальних організацій: університетів, шкіл, лікарень, музеїв тощо); для створення об’єднань (акціонерних компаній (Англія), корпорацій (США); для голосування на загальних зборах в інтересах засновників (voting trust); для захисту інтересів кредитора й підвищення відповідальності боржника (конструктивний траст).
В Україні право довірчої власності є особливим видом права власності, яке виникає внаслідок закону або договору управління майном (ч. 2 ст. 316 ЦК).
Договір управління майном може засвідчувати виникнення в управителя права довірчої власності на отримане в управління майно. Законом чи договором управління майном можуть бути передбачені обмеження права довірчої власності управителя (ч. 2 ст. 1029 ЦК).
Управитель діє без довіреності.
Управитель, якщо це визначено договором про управління майном, є довірчим власником цього майна, яким він володіє, користується і розпоряджається відповідно до закону та договору управління майном (частини 4 та 5 ст. 1033 ЦК).