Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
!!!Немаэ – 29, 36, 37, 38, 39, 40
У першій третині - середині ХІХ ст. у Європі розпочався процес досить радикальної зміни у способі філософування. Наслідком того було виникнення некласичної філософії. Її формування йшло кількома напрямами, але всіх їх, за рідкісним винятком, споріднювала орієнтація на провідну роль у людських діях та поведінці людини нераціональних (або ірраціональних) чинників. Формування некласичного мислення у філософії було викликано революційними змінами в усіх сферах суспільного життя.
У суспільно-політичній сфері: - усе ХІХ ст. проходило під знаком французької буржуазної революції; - наполеонівські війни; - національно-визвольні рухи, «Весна народів» 1848 р.; - імперіалістичні війни за переділ сфер впливу, ринків сировини, збуту готової продукції, дешевої робочої сили; - ХХ - ХХІ ст. - епоха небувалої напруги, надій, загрози самому існуванню людства: дві світові війни, остання мала своїм фіналом атомні бомбардування Хіросіми і Нагасакі; посилення демократичних і національних рухів; протиборство двох систем північно - атлантичного та т. зв. соціалістичного табору; поразка у холодній війні; розпад СРСР, глобальні проблеми: політичний екстремізм, міжнародний тероризм, торгівля наркотиками, зброєю, людьми, посилення дії негативних наслідків виснаження екосистеми Землі.
В економічній сфері: - Кодекс Наполеона з його принципом приватної власності; - індустріальна революція; - остаточне утвердження капіталістичного способу виробництва; - перемога міста над селом; - робітничий рух; - у ХХ ст. конвеєрне виробництво, автоматизація виробництва, особливо після ІІ світової війни, переорієнтація зі сфери виробництва на сферу послуг як важливу складову економіки, інформатизація виробничих процесів і сфери послуг у науці: - нові відкриття природничих наук (біохімія, генетика та ін); - поява нової техніки, технологій у культурному житті; - формування індустрії масової свідомості; - нові засоби зв’язку уможливили швидкий та легший обмін думками; - відкриття нових університетів; - поширення і дешевизна книгодрукування; - поява і розвиток наукової періодики; - поява радіо, кіно, у ХХ ст. - телебачення, а у 80 роках Інтернет; - посилився вплив художньої літератури на філософію; - філософія стає більш есеїстичною, белетристичною, відбувається часткова інтеграція філософії та мистецтва. З одного боку виникає жанр філософської (або інтелектуальної) літератури, а, з іншого боку, - жанр філософської есеїстики, яку інколи досить складно відрізнити від літератури. Так само виникли, наприклад, концептуальні живопис і графіка, на початку ХХ ст. виникає філософське кіно і тощо; - ознайомлення з філософсько-релігійними здобутками культур Сходу у другій половині ХІХ ст. поступово готується, а на рубежі ХХ ст. починає здійснюватись перехід до нової некласичної науки, змінюються принципи, зразки, парадигми філософствування.
Якщо філософи ХVІІ- ХVІІІ ст. вірили, що з ліквідацією феодальних суспільних відносин встановиться царство розуму, справедливості, рівності і навіть братства між людьми, то капіталістична дійсність спростувала ці ілюзії. Філософія ХІХ ст. відмовляється від досягнень попередньої філософії, і заявляє, що в усьому досвіді людства виявляється безсилля розуму; вона стає на позиції ірраціоналізму.
2. Зміна парадигми філософського мислення середини ХІХ - ХХ ст. Відмінність між класичним і некласичним типом філософствування.
У 20-30-х роках ХІХ ст. філософія Георга Гегеля набула в Європі тріумфального поширення, а в Німеччині її було проголошено офіційною філософією, особливо корисною для зміцнення соціального порядку та виховання молоді. Але якраз на вершині визнання Гегель раптово помер (14 листопада 1831 р.), і в європейському філософському житті на деякий час запанували розгубленість і невизначеність: було незрозуміло, куди і як повинна далі розвиватися філософія.
Не один європейський філософ ставив у цей час перед собою запитання: чи можлива філософія після Гегеля? Тому, коли Фрідріх Шеллінг, колишній друг Гегеля, оголосив про намір прочитати курс лекцій з філософії принципово іншого характеру, ніж гегелівська, його аудиторія зібрала велику кількість слухачів, серед яких була група видатних осіб, таких як Сьорен Кіркегор, Михайло Бакунін, Фердинанд Лассаль, Фрідріх Енгельс та ін. Лекції Шеллінга не задовольнили його слухачів. Але згодом з'ясувалось, що початки справді нової філософії з'явилися у Європі ще за життя Гегеля. У 1819 р. вийшов друком перший том праці Артура Шопенгауера "Світ як воля та уявлення", яку і вважають першою працею нової філософії. Поступово процес формування засад нового філософування став набувати сили і визначеності: виникла некласична філософія, особливості якої остаточно визначилися у ХХ ст. У другій половині ХІХ ст., на рубежі ХХ ст. починає здійснюватись перехід до нової некласичної науки, змінюються принципи, зразки, парадигми філософствування. А явище некласичності поширилось і на інші сфери життя, такі як мистецтво, наука, культура.
Порівняння: вихідні ідеї класичної і некласичної філософії.
Класична філософія у своїх міркуваннях виходила із того, що: 1) Буття є цілісне, глибинно узасаднене, внутрішньо концентроване (навіть, якщо ми сумніваємося у можливостях його адекватного пізнання); 2) Розум є вищою і найціннішою частиною людської психіки та найкращою людською здібністю; З) Розум здатний висвітлити глибини психіки й орозумнити їх; 4) За допомогою розуму людина спроможна належним чином організувати своє життя і взаємини з буттям.
Некласична філософія протиставила цим тезам філософської класики принципово інші: 1) Говорити про буття безвідносно до людського сприйняття й уявлення безглуздо; ми можемо судити лише про те, що ввійшло в контекст нашого сприйняття і знання; поза цим питання про буття залишається відкритим; 2) На перший план у людській психіці виходять чинники, які за своєю природою нерозумні або позарозумні; масштабами й силою дії вони перевершують розум; 3) Оскільки нерозумні чинники психіки потужніші, то розум нездатний їх опанувати; 4) Розум не лише не сприяє гармонізації людського життя, а іноді заважає цьому.
3. Сутність принципу ірраціоналізму.
Філософи ХVІІ - ХVІІІ ст. вірили, що з ліквідацією феодальних суспільних відносин встановиться царство розуму, справедливості, рівності і навіть братства між людьми, та капіталістична дійсність спростувала ці ілюзії. Філософія ХІХ ст. відмовляється від досягнень попередньої філософії, і заявляє, що в усьому досвіді людства виявляється безсилля розуму; вона стає на позиції ірраціоналізму. Поняття ірраціоналізм (від лат.: irationalis - нерозумний, несвідомий) об'єднує різні філософські вчення, що відстоюють обмеженість раціонального пізнання, протиставляють йому інтуїцію, віру, інстинкт як основні види пізнання. Ірраціональними за своїм змістом виявляються усі релігійні і релігійно-філософські вчення. Ірраціоналізм невипадково сформувався у ХІХ ст., коли поширелось відчуження на сферу розумової праці, криза буржуазного суспільства і його культури ввійшли в суперечність з ідеями «царства розуму» та суверенності розуму, що їх проголошували просвітителі. Ірраціоналістичний настрій розуму одержує широке розповсюдження і особливо виявляється у таких течіях, як «філософія життя» (Вільгельм Дільтей, Анрі Бергсон та ін.), екзистенціалізм (Мартін Хайдеггер, Карл Ясперс та ін.) та деяких різновидах неопозитивізму.
4. Ідейні джерела, основні риси та особливості сучасної зарубіжної філософії.
У ХХ столітті висувається ціла низка сміливих та нових ідей, які вдало конкурують з «класичною» філософією. Джерелами цих ідей були : з філософського боку такі мислителі ,як Д. Юм ; з боку природничих наук такі відкриття ,як - обгрунтування клітинної теорії , закон збереження та перетворення енергії , еволюційна теорія Ч. Дарвіна та ін.
По-перше, це ідея вивчення життя окремої людини і важливість її аналізу. По-друге, ідея, що у людини є не тільки «розум» і «свідомість», а й «підсвідомість» («несвідоме»), яке разом з інтуїцією стає в центр досліджень сучасної антропології. По-третє, свідомість і розум окремої людини, і суспільна свідомість не розуміється тепер як незалежні структури. Навпаки, оголошується, що вони стають об'єктом маніпуляції з боку різних сил: держав, партій і т.д. По-четверте, активно проводиться ідея існування та взаємодії двох ліній людського знання які не перетинаються - наукового і філософського, що мають своїм кінцевим продуктом «наукову істину» і «філософську правду».
Це дало можливість виникнення принципово нової філософської картини світу і нового стилю мислення. Наприклад, соціально-екологічний тип мислення і картини світу, що визначають сучасну науку і культуру.
Нова картина світу поставила в центр історії людину, а не безликі сили. Культурний розвиток людини відстав від енергетичних і технічних можливостей суспільства. Вихід бачиться у розвитку культури і формуванні нових людських якостей. Новими якостями (основою нового гуманізму) є: глобальність мислення, любов до справедливості, відраза до насильства. Це дозволило сформулювати й нові завдання людства: · Збереження культурної спадщини; · Створення світової наддержавної спільності; · Збереження природного середовища мешкання; · Збільшення ефективності виробництва; · Правильне використання ресурсів природи; · Розвиток інтелектуальних, сенситивних, соматичних здібностей людини.
Філософія ХХ століття являє собою складну духовну освіту. Її плюралізм пояснюється як розвитком науки і практики, так і розвитком попередньої філософії XIX століття.
Філософія ХХ ст. постає в різних напрямках. Серед них такі, як ідеалізм і матеріалізм, антропоцентризм і натуралізм, раціоналізм і ірраціоналізм, сцієнтизм і антисцієнтизм. Сцієнтизм - філософсько-світоглядна орієнтація, пов'язана з обґрунтуванням здатності науки вирішити всі соціальні проблеми. Сцієнтизм лежить в основі численних теорій і концепцій технологічного детермінізму, концепцій неопозитивізму (насамперед філософії науки). Антисциєнтизм не заперечує сили впливу науки на суспільне життя і людину. Цей вплив тлумачиться ними як негативне. Антисцієнтизм піддає перегляду такі поняття, як істина, раціональність, соціальна злагода і т.д.
5. Класифікація течій сучасної зарубіжної філософії.
Філософія ХХ століття являє собою складну духовну освіту. Її плюралізм пояснюється як розвитком науки і практики, так і розвитком попередньої філософії XIX століття.
Філософія ХХ ст. постає в різних напрямках. Серед них такі, як ідеалізм і матеріалізм, антропоцентризм і натуралізм, раціоналізм і ірраціоналізм, сцієнтизм і антисциентизм. Сцієнтизм - філософсько-світоглядна орієнтація, пов'язана з обґрунтуванням здатності науки вирішити всі соціальні проблеми. Сцієнтизм лежить в основі численних теорій і концепцій технологічного детермінізму, концепцій неопозитивізму (насамперед філософії науки). Антисциєнтизм не заперечує сили впливу науки на суспільне життя і людину. Цей вплив тлумачиться ними як негативне. Антисцієнтизм піддає перегляду такі поняття, як істина, раціональність, соціальна злагода і т.д.
Ці два напрямки розвитку філософії ХХ ст. органічно пов'язані з раціоналізмом і ірраціоналізмом, антропологізм і натуралізмом. Раціоналізм і ірраціоналізм у ХХ столітті постають як філософське осмислення найважливіших засобів пізнання світу, управління людською діяльністю і впливу на розвиток суспільства. Основними моделями сучасного філософського мислення, філософськими школами і течіями є позитивізм, структуралізм, неотомізм, екзистенціалізм, «філософія життя», психоаналіз , феноменологія, релігійна філософія, герменевтика ,філософська антропологія, персоналізм тощо.
6. Філософія волі А. Шопенгауера.
Артур Шопенгауер (1788-1860) засновник некласичної філософії, філософського волюнтаризму (волюнтаризм з лат. voluntarius - залежність від волі) - філософська течія, яка проголошує основою світу волю, протиставляючи її розуму. В 1819 році вийшло авторське видання його основної філософської праці «Світ як воля та уявлення» (перший том), в якій відчувається вплив Канта, Платона, індійської філософії.
Світ, за Шопенгауером, існує тільки для суб'єкта як його уявлення, тобто як предмет свідомості. І хоч «світ як уявлення" упорядкований і систематизований розсудком (в цьому Шопенгауер відводить велику роль причинності, виділяючи чотири її види - фізичну, логічну, математичну і моральну), він є тільки суб'єктивною даністю. Розмежувати сон і реальність неможливо. Життя і сновидіння, на його думку, - це сторінки однієї й тієї самої книги. «Світ уявлення» - це ілюзія, яка приховує справжній світ. Але перейти від першого до другого шляхом звичайного пізнання, на його думку, принципово неможливо.
Проте існує один феномен, який водночас належить до обох цих світів -людина, сам суб'єкт. Тіло дано суб'єкту двояким способом - в зовнішньому спогляданні (в уявленні) воно виступає об'єктом серед об'єктів (належить до «світу уявлення»), а у внутрішньому відчутті воно дано як вияв справжнього світу, а саме як воля. Акти волі й тілесні процеси - одне і теж. Тіло є нічим іншим, як об'єктивованою волею.
Суб'єкту пізнання його власне тіло дане не тільки як уявлення, але й як воля.
Оскільки тіло є ключем до світової загадки, то, стверджує Шопенгауер, за всіма тілами «світу уявлення» прихована воля, тобто «світ волі». «Світ уявлення» - це лише вуаль, покривало Майї, яке приховує справжній світ - «світ волі». Воля сама по собі (як річ в собі) принципово відмінна від способу її явлення, вона вільна від просторовочасових форм і від принципу причинності. Однак при розгляді співвідношення «світу уявлення» і «світу волі), Шопенгауеру бракує послідовності. Бо якщо «світ уявлення» - це ілюзія, якщо він ніяк не проявляє «світу волі», то, навіть відкривши через людину «світ волі», неможливо завдяки цьому «розшифрувати» волю В інших тілах. Адже між «світом уявлення» і «світом волі» відсутні однозначні відношення. Відносячи волю до рівня ірраціонального, активного й аморфного начала світу, Шопенгауер йде всупереч європейській традиції, яка таким началом вважала або Бога, або матеріальну субстанцію. В понятті волі відчувається біологізм, перенесення на весь світ того, що притаманне тільки біологічним істотам.
В неживій природі воля, на його думку, об'єктивується як дія стихійних сил (тяжіння та ін.), в органічному світі - як індивіді. Скрізь вияв волі виступає як суперництво, боротьба, біль і муки. На органічному рівні воля набуває рис «волі до життя». Пізнання є лише засобом виживання індивіда та роду. Тому розум виконує чисто інструментальну функцію: він є засобом реалізації волі. Розум, пізнання є продовженням волі, а отже, продовженням болі та мук. Життя окремої людини скрута й страждання, людина постійно перебуває в гонитві за здійсненням бажань ненаситної волі. Щастя - ілюзорне і тимчасове. Таким є існування не тільки окремої людини, але і всього людства. Шопенгауер різко виступив проти тези раціоналістів, згідно з якою існуючий світ є найкращим з можливих. На його думку, він найгірший. Все це засвідчує песимізм філософії Шопенгауера.
7. Філософія людини С. Кіркєгора.
Фундатором ідей некласичної філософії є також датський філософ Сьорен Кіркегор (1813-1855). Своє коротке життя він провів у напруженому пошуку істини. Основні твори: «Поняття іронії» (1841); «Сучасна доба» (1842); «Або-Або» (1843); «Страх і тріпотіння» (1843).
Кіркегор зміщує центр філософської проблематики з гносеології до етики. На його думку, передусім необхідно з'ясувати сенс життя для себе. Вихідним у своїх філософських роздумах Кіркегор обрав існування одиниці (одиничної конкретної людини). Він абсолютизує одиницю, ставить її над родом. Засуджуючи загал як зло, як джерело хаосу, спасіння людини він вбачає в усамітненні. Культура, на думку Кіркегора, позбавляє людей самобутності. Вона вдосконалює їх як екземпляри, але стає на заваді індивідуальності, перетворює більшість людей на «дресированих мавп». Він різко протиставив спосіб існування світу й існування (екзистенцію) окремої людини. Існування окремої особи - це пристрасті, страждання, які не можна виразити в загальних поняттях. Розум, який намагається науково осягнути суб'єктивність, діє подібно до міфологічної голови Медузи горгони; яка перетворює все суб'єктивне на камінь об'єктивного.
Нова (тобто його) філософія, стверджує Кіркегор, починається там, де розум заявляє про повну безвихідь, де умоглядна філософія замовкає. Що може сказати європейська філософія благочестивому біблійному Іову, в якого забрано все - майно, дітей, здоров'я (ситуація абсурду з погляду розуму), запитує він. На переконання Кіркегора, нічого, крім банальної поради «терпіти». Тільки його екзистенціальна філософія знаходить вихід – віра, для Бога не існує неможливого. Тільки віра, на його думку, дає людині сподівання подолати жорстоку необхідність, яка ввійшла і запанувала в світі через розум.
Наука, що пізнає через узагальнення або підведення явища під загальні закони, пізнати людину неспроможна, оскільки кожна людина унікальна й неповторна. Тільки сама людина може осягнути себе шляхом внутрішнього переживання і самозаглиблення. На цьому шляху вона може пройти три стадії або рівні самопізнання і самоутвердження які розкриваються у кіркегорівському баченні моралі людини.
У концепції моралі Кіркегор виділяє естетичний (тобто чуттєвий), етичний (заснований на розумі) і релігійний рівні моралі. Вони є водночас альтернативними варіантами, які постають перед особою, вибір яких здійснюється за принципом «або-або». На естетичному рівні (він має на увазі евдемоністичні етичні концепції, які націлюють людину на досягнення щастя) індивід перебуває в стані постійного жадання чуттєвих насолод. Символом естетичного рівня моралі є Дон Жуан. Моральність, зорієнтована на насолоду, на залежність людини від зовнішніх факторів, заводить у глухий кут або до вибору іншої альтернативи. Відчувши безплідність такого життя, людина у пошуках надійнішої засади може перейти до етичного рівня самореалізації, уособленням якої є Сократ.
На етичному рівні людина діє згідно з усвідомленою повинністю, прийнятими людськими моральними нормами - не вбий, не вкради тощо. Вона намагається спертися на непохитні етичні норми та принципи, внутрішньо стабілізувати своє життя і здобути задоволення від того, що вона буде приносити користь людям. Внутрішнє чуття підказує людині неможливість її повної самореалізації, оскільки етичні норми є однаковими для всіх людей, а через це найважливіше для людини - її власна унікальність та неповторність так і залишаються нереалізованими.
8. Ідеї розроблення "наукової філософії» у європейській філософії (О. Конт, Ж. Пуанкаре, К.Маркс).
Огюст Конт (1798-1857) у першій половині ХІХ ст. Конт видав шість томів своєї основної праці «Курс позитивної філософії», де, як вихідне, фігурує поняття «позитивного»: позитивне - це спостережуване, на відміну від неспострежуваного; реальне, на відміну від химерного, ілюзорного; корисне, на відміну від шкідливого; достовірне, на відміну від сумнівного; точне, ясне, на відміну від непевного; конструктивне, на відміну від руйнівного. Конт обгpунтовує «закон трьох стадій» у розвитку теоретичних досліджень людства, що історично йдуть за таким порядком: релігійна, метафізична та позитивна. Релігійна: пошуки абсолютних знань про явища, які постають продуктом дії надприродних сил; метафізична: пошуки абсолютних знань шляхом виведення реальних подій із абстрактних всезагальних сутностей; позитивна (або наукова): відмова від абсолютних знань; зосередження зусиль на виведенні законів (відношень та послідовності) спостережуваних явищ.
Позитивна наука, за Контом, уже не намагається давати відповіді на запитання про докорінні причини буття, а лише прагне фіксувати факти. Конт висуває гасло: «Наука сама собі філософія», - і вважає, що за філософією зберігаються функції систематизації знань, логічного пояснення мови науки, узагальнення механізмів пізнання. При цьому з філософії слід вилучити все те, що виходить за межі можливостей наукового спостереження.
Французький математик Анрі Пуанкаре (1854-1912), як філософ науки став відомим завдяки створеній ним концепції конвенціоналізму.
Конвенціоналізм (лат. conventio - угода, договір) - філософський напрям, згідно з яким наукові теорії та поняття є наслідком довільної угоди (конвенції) між ученими, укладеної за принципом «зручності», «економії мислення».
Суть цієї концепції полягає в тому, що принципи наукової теорії проголошуються довільними конструкціями, які умовно приймаються за істини. Іншими словами, на думку конвенціоналістів, вчені погоджуються вважати певні наукові твердження істинами, укладають конвенцію щодо їх істинності. До такої концепції Пуанкаре прийшов, аналізуючи стан справ у математиці. У зв'язку зі створенням неевклідових геометрій постали питання, на чому гpунтуються їх вихідні принципи а отже, яку з них слід вважати істинною. Пуанкаре заявив, що ці принципи суть не що інше, як концепції, тобто довільно можна прийняти за істину будь-яку з геометрій.
Третім варіантом «наукової філософії» є марксизм (заснував Карл Маркс (18131883). Маркс також вважав, що в ХІХ ст. наука сама спроможна давати відповіді на всі найважливіші питання людського буття. Після відкриття закону збереження і перетворення енергії, клітинної будови органічної матерії, створення еволюційної теорії Дарвіна світ постав єдиним процесом, де все пов'язано з усім і де людину, соціальну історію і духовні процеси розглядали як результат еволюції матерії, що існує вічно, ніким не створена і нікуди не зникає. Джерелом розвитку матерії постають її внутрішні суперечності. Таку концепцію світу Маркса назвали «діалектичним матеріалізмом». Маркс вважав своєю заслугою створення матеріалістичного розуміння історії, згідно з яким хід історії зумовлюють економічні відносини, і він не залежить від свідомості людей. Свою теорію Маркс розглядав як ідеологію і методологію робітничого руху.
9. Виникнення і джерела позитивізму.
Передумовою виникнення позитивізму був стрімкий розвиток науки: математики, фізики, хімії, біології.
Теоретичним джерелом позитивізму було Просвітництво із його вірою у всемогутність розуму. Позитивізм також суттєво опирався на емпіризм Локка та Юма. З боку природничих наук вплив здійснили такі відкриття ,як - обгрунтування клітинної теорії , закон збереження та перетворення енергії , еволюційна теорія Ч. Дарвіна та ін.
Програма початкового позитивізму зводилася до таких засад:
- пізнання необхідно звільнити від усякої філософської інтерпретації;
- вся традиційна філософія повинна бути скасована і змінена спеціальними науками (кожна наука сама собі філософія);
- у філософії необхідно прокласти третій шлях, який подолав би суперечність між матеріалізмом та ідеалізмом.
- вивчення людського суспільства теж можна і потрібно проводити науковими методами.
Ці та інші положення були викладені Оґюстом Контом в роботі «Курс позитивної філософії» та Гербертом Спенсером у 10-томнику «Синтетична філософія». Оґюст Конт був засновником соціології - науки, що вивчає суспільство.
10. Класичний позитивізм (О. Конт, Дж. Міль, Г. Спенсер).
Засновником класичного позитивізму був французький філософ О. Конт (1798 - 1857). Значний внесок у розвиток позитивізму внесли англійські вчені Дж. Ст. Мілль (1806 - 1873) і Г. Спенсер (1820 - 1903). Вони прагнули створити таку філософію, яка узгоджувалася б з розвитком природничих наук. Тоді панувала гегелівська філософія принижувала приватні, конкретні науки, вважала філософію «наукою наук». Позитивістська школа виступала з гаслом «Наука сама собі філософія!». Її представники заявили, що наука нічого не пояснює. Вона відповідає не на питання «чому», а на питання «як», дає позитивний матеріал і не потребує будь-якої над нею філософії, що має справу з «метафізичними» абстракціями. Заперечуючи необхідність філософії, позитивісти оголосили боротьбу матеріалізму, ідеалізму і діалектиці та претензійно заявили, що позитивізм буде мати всеосяжне значення."
Огюст Конт (1798-1857) видав шість томів своєї основної праці «Курс позитивної філософії», де, як вихідне, фігурує поняття «позитивного»: позитивне - це спостережуване, на відміну від неспостережуваного; реальне, на відміну від химерного, ілюзорного; корисне, на відміну від шкідливого; достовірне, на відміну від сумнівного; точне, ясне, на відміну від непевного; конструктивне, на відміну від руйнівного. Виходячи з такого розуміння позитивного, Конт обrpунтовує «закон трьох стадій» у розвитку теоретичних досліджень людства, що історично йдуть за таким порядком: релігійна, метафізична та позитивна. Релігійна: пошуки абсолютних знань про явища, які постають продуктом дії надприродних сил; метафізична: пошуки абсолютних знань шляхом виведення реальних подій із абстрактних всезагальних сутностей; позитивна (або наукова): відмова від абсолютних знань; зосередження зусиль на виведенні законів (відношень та послідовності) спостережуваних явищ.
Позитивна наука, за Контом, уже не намагається давати відповіді на запитання про докорінні причини буття, а лише прагне фіксувати факти. На місце запитання «Чому?» вона ставить запитання «Як?». У зв'язку з усім спрямуванням своїх думок Конт висуває гасло: «Наука сама собі філософія», - і вважає, що за філософією зберігаються функції систематизації знань, логічного пояснення мови науки, узагальнення механізмів пізнання. При цьому з філософії слід вилучити все те, що виходить за межі можливостей наукового спостереження.
Джон Стюарт Мілль вважає, що усе знання виникає з досвіду (у цьому плані він зближує позитивізм з англійським традиційним емпіризмом), а його предметом є відчуття. Матерія є лише постійна можливість відчуттів, а свідомість - можливість їх переживань. Виходячи зі своїх позитивістських феноменалістських представлень, Мілль будує систему логіки, прагнучи вивести усі категорії і загальні поняття, вживані розумом, з різних асоціацій (з'єднань, зв'язків) чуттєвих даних, і заперечує за розумом яку-небудь його власну специфіку, незалежну від відчуттів.
Специфічна особливість позитивізму Герберта Спенсера - його вчення про загальну еволюцію, засновану на інтерпретації вчення Дарвіна, в якому він, проте, відмовлявся шукати глибинні причини, вважаючи, що еволюціонізм є простий опис фактів дійсності. Він розвиває також агностичне вчення про непізнаваність об'єктивної реальності, в суть якої можна проникнути лише за допомогою релігії, а не за допомогою науки.
11. Емпіріокритицизм (Е. Мах, Р. Авенаріус).
У другій половині XIX ст. формується «другий» позитивізм, або емпіріокритицизм. Друге покоління називають махістами або емпіріокритиками. Значення поняття «емпіріокритицизм» - філософія критичного досвіду. Видатним представником емпіріокритицизму є Ернст Мах (1838-1916 рр.), австрійський фізик і філософ. Мах вважав, що в основі всіх явищ лежать факти чуттєвого світу, відчуття. Вони об'єднуються між собою найрізноманітнішим чином, а з ними пов'язуються настрої, почуття, вияви волі. Повсякчасні та сталі відчуття закарбовуються в пам'яті і виражаються засобами мови.
Перший комплекс відчуттів, або тіла, - це кольори, тони тощо, пов'язані між собою функціонально просторовими та часовими характеристиками.
Другий комплекс, або «Я», - настрої, почуття, спогади, пов'язані з особливим, живим тілом Не тіла викликають відчуття, а комплекси різних елементів, комплекси відчуттів утворюють тіла. Відчуття або «елементи» Мах вважає нейтральними, вони не належать ні до фізичної (об'єктивної), ні до психічної (суб'єктивної) сфер. Ці елементи повинні забезпечити безперервний перехід від фізичного до психічного в рамках єдиного знання. Виходячи з цього, Мах намагався переосмислити основні категорії науки. Такі поняття, як сила, маса, простір, час, причинність тощо, він вважав визначеннями комплексів відчуттів та їх функціональних зв'язків, які відповідають певним органам, сформованим відповідно до біологічних потреб. Пізнання людини підкоряється принципу «економії мислення». Мета науки — «чистий опис» фактів чуттєвого сприйняття, до яких пристосовується думка.
Послідовником і однодумцем Е. Маха був швейцарський філософ Ріхард Авенаріус (1843-1896 рр.). Він розробив учення про «принципову координацію» («без суб'єкта немає об'єкта і без об'єкта немає суб'єкта»), згідно з яким заперечується об'єктивна реальність, що існує поза межами нашої свідомості. Тобто всі явища, які вивчаються (об'єкти), існують не інакше як у координації з суб'єктом. Для людини немає сенсу визнавати існування поряд з суб'єктом незалежного від нього об'єкта. Якщо ви розмежовуєте об'єкт і суб'єкт, то неминуче виникає проблемне питання про саму можливість пізнання об'єкта, тобто суб'єкт пізнає сам себе і тим самим — своє оточення.
«Другий» позитивізм заперечував зв'язок наукового знання з об'єктивною дійсністю. З його точки зору, неможливо виділити будь-яку наукову концепцію на основі того, наскільки вона відбиває, віддзеркалює реальність. В зв'язку з цим було висунуто принцип економії мислення, згідно з яким потрібно вибирати теорію, яка найпростіше описує відчуття - вихідний матеріал наукового пізнання.
• Отже, якщо «перший», класичний позитивізм оголошував позитивним наукове знання, котре опирається на досвід, і втрачав позадосвідне, метафізичне знання, то «другий» позитивізм уже всередині наукового знання знаходить позитивні терміни, які мають значення, а порожні, фіктивні поняття підлягають усуненню зі сфери науки.
«У наш час фізик змушений займатися філософськими проблемами значно більше, ніж це доводилося робити фізикам попередніх поколінь. До цього фізиків змушують їхні власні науки».
12. Неопозитивізм ( М. Шлік, Р. Карнап, А. Тарський, Б. Рассел, Л. Вітгенштейн).
Третій етап позитивізму, або неопозитивізм, виник майже одночасно в Австрії, Англії, Польщі у 20-х роках XX ст. у зв'язку з успіхами нової форми логічної науки. Неопозитивизм часто називається на заході аналітичною філософією. Ця школа має і інші назви, такі, як логічний позитивізм, сучасний емпіризм. Її представники вважають себе спадкоємцями англійського емпіризму Лока, Юма, Берклі. Сучасний позитивізм бере свій початок із Віденського гуртка 1922 року. Отже, неопозитивізм представляють такі видатні філософи і школи XX ст., як МоріцШлік (1882-1936), засновник «Віденського гуртка», його послідовники Рудольф Карнап (1891-1970), Отто Нейрат (1882-1945), Хане Рейхенбах (1891-1953), представники Львівсько-Варшавської школи Альфред Тарський (1901-1983), Ян Лукасевич (1878-1956); логік, математик, філософ Бертран Рассел (1872-1970), засновник філософії лінгвістичного аналізу Людвіг Вітгенштейн (1889-1951).
Неопозитивізм (грец. neos- новий і лат. positivus- умовний, позитивний) - один із основних напрямів філософії XX ст., який зводить філософію до аналізу мови науки і намагається вилучити з науки поняття («метафізичні залишки»), які, на його думку, не грунтуються на фактах. Вітгенштейн у «Логіко-філософському трактаті» зробив висновок, що філософія не доктрина, не сукупність теоретичних положень Неопозитивізм базує свій аналіз науки на трьох основних тезах. По-перше, він чітко розмежовує аналітичні (логіко-математичні) та синтетичні (фактичні, емпіричні) висловлювання. По-друге, неопозитивізм грунтується на редукціонізмі, тобто твердженні про зведення усіх змістовних висловлювань теорії до безпосереднього досвіду. По-третє, наше пізнання належить не до об'єктивного світу, а до «змісту свідомості»: відчуттів (спостережень) та до фіксації їх у мовних формах. Карнап будує індуктивну логіку як ймовірнісну логіку, розвиває формалізовану теорію індуктивних висновків, розробляє теорію семантичної інформації. У праці «Філософські основи фізики. Вступ до філософії науки» Карнап писав, що він називає метафізичними всі ті речення, які претендують на те, щоб представляти знання про щось, що перебуває вище або за межами всякого досвіду, про реальну сутність речей, абсолют.
Згідно з Рейхенбахом, хоча об'єкти зовнішнього світу і пізнаються за допомогою чуттєвих вражень, але вони не зводяться до них. Основним доказом існування зовнішнього світу він вважав наявність об'єктивних причинних закономірностей, пізнання котрих - мета науки. Неопозитивісти, зазнавши краху у спробах знайти критерії оцінки висловлювань шляхом чуттєвої верифікації, продовжили пошук в інших напрямках. Так з'явився «семантичний позитивізм», представлений Альфредом Тарським. Тарський у творі «Поняття істини у формалізованих мовах» дав визначення класичного поняття істини для великої групи формалізованих мов. Представники «семантики» вважають, що люди часто не розуміють одне одного через невизначеність смислу вживаних слів. Слова, не мають ніякого значення, вони інше символи, подібно X або У. Зіткнення ідей має своїм джерелом лише термінологічну неузгодженість.
13. Постпозитивізм ( К. Поппер, Т. Кун, І. Лакатос, П. Фейєрабенд).
Четверта історична форма позитивізму — постпозитивізм. Постпозитивізм не являє собою особливий філософський напрямок, течію або школу. Постпозитивізм - це етап у розвитку філософії наук, етап у осмисленні філософських проблем, що виникають у зв'язку з розвитком наукового знання. Формування постпозитивізму, його поява пов'язані з виданням у 1959 році англійського варіанту методологічної праці Карла Поппера (1902-1994) «Логіка наукового відкриття», а також у 1963році книги Томаса Куна (1922-1996) «Структура наукових революцій».
Поппер піддав критиці позитивістську концепцію фактів як психологічну в своїй основі. Фактом науки, на його думку, є не особистий досвід окремого вченого (в цьому випадку існує можливість прийняти суб'єктивну видимість за факт), а те, що визнане за факт науковим співтовариством. Факт конституюється не в психологічній, а в соціальній сфері.. Людина завжди упереджена, має попереднє уявлення про все. Це стосується як буденного досвіду, так і наукового пізнання. Ці упередження визначають особливості спостереження. Чистих спостережень, позбавлених упереджень, а в науці ними виступають теоретичні компоненти (ідеї, гіпотези і т. ін.), на думку Поппера, не існує. Отже, за Поппером, досвід (сфера фактів) не конституює (не творить), а лише контролює, відбраковує теорії. Крім досліджень у галузі методології науки, Попперу належать такі відомі праці, як «Відкрите суспільство і його вороги» (1945) та «Злиденність історизму» (1945), в яких він піддав гострій критиці тоталітаризм (фашистський і більшовицький), а також концепцію «історичної необхідності», на якій ґрунтувались ці доктрини. Поппер у праці «Факти, норми та істина: подальша критика релятивізму» висунув як основне завдання філософії проблему демаркації - відокремлення наукового знання від ненаукового. Методом демаркації, за Поппером, є фальсифікація - принципове спростування (фальсифікованість) будь-якого наукового твердження.
У праці «Логіка і зростання наукового знання» мислитель намагається довести, що зростання наукового знання полягає у висуванні сміливих гіпотез і здійсненні їх рішучих спростувань, внаслідок чого вирішуються наукові проблеми..
У 60-ті роки XX ст. у США на ґрунті традиційної позитивістської проблематики - методології науки - сформувалась так звана історична школа філософії науки, представники якої - Томас Кун (1922—1996), ІмреЛакатос(1922- 1974), Пауль Фейєрабенд (1924-1996) -досліджували історію науки.
Ці дослідження започаткувала праця Томаса Куна (1922—1996) «Структура наукових революцій» (1963), в якій він заперечує кумулятивну модель, що розглядала історичний розвиток науки як процес кількісного накопичення безумовних істин. Ця модель, на його думку, не враховує особливостей знання (його якісної відмінності) в конкретну епоху, ігнорує залежність наукового знання від наукової спільноти (вчених, організованих в академії, наукові школи та ін.).
Для характеристики історичного розвитку науки він запроваджує поняття «нормальна наука», «парадигма», «наукова революція», «наукова спільнота» та ін.
Своєрідно тлумачить він й історичний розвиток наукового знання: «нормальна наука» розвивається кумулятивно, кількісно накопичуючи знання. Так триває доти, доки парадигма забезпечує розв'язання проблем, що постають у дослідженні. Коли можливості парадигми вичерпуються, настає наукова революція, в процесі якої відбувається заміна парадигми. Угорський постпозитивіст ІмреЛакатос (1922-1974) висуває так звану «методологію дослідницьких програм», згідно з якою розвиток наукового знання відбувається через серію теорій, що послідовно змінюють одна одну і мають єдині базисні положення. Методологія Лакатоса розглядає зростання «зрілої» (розвинутої) науки як зміну низки неперервно пов'язаних теорій. Ця неперервність обумовлена нормативними правилами дослідницьких програм, що приписують, які шляхи є найбільш перспективними для подальшого дослідження («позитивна евристика»), а яких шляхів слід уникати («негативна евристика»). Американський постпозитивіст Пол Карл Фейєрабенд ( 1924-1996) висуває принцип «теоретичного плюралізму», або проліферації (розмноження) теорій, що є істотною рисою розвитку наукового знання. Він твердить, що вчені повинні намагатися створювати теорії, несумісні з існуючими і визнаними теоріями.
Створення таких альтернативних теорій сприяє їх взаємній критиці і
прискорює розвиток наук» Фейєрабенд пропонує свій шлях гуманізації науки, так званий «методологічний анархізм». Але критикуючи емпіризм, він заперечує будь-який регулюючий вплив емпіричного матеріалу на відбір теорії. Фейєрабенд вимагає звільнити суспільство від «диктату науки», відокремити науку від держави і надати науці, міфу, магії, релігії рівні права у суспільному житті.
Таким чином, постпозитивізмові як певному етапу у еволюції філософії науки притаманні такі загальні риси:
-постпозитивісти відходять від орієнтації на символічну логіку і звертаються до історії науки;
-їх все більше цікавить відповідність розумових моделей реальному науковому знанню і його історії;
- постпозитивісти відмовляються провести чітку межу між ненаукою і філософією.
14. Матеріалістичне вчення К. Маркса 1818-1883 рр. і Ф. Енгельса1820-1895 рр. та його вплив на розвиток філософії
Марксистська філософія, безумовно, важливий етап в розвитку світової філософії. Маркс і Енгельс неодноразово згадували: що їх світогляд формувався під величезним впливом Гегеля, згодом Фейєрбаха. 1932 року, майже через півстоліття після смерті Маркса, бу¬ли вперше надруковані "Економічно-філософські рукописи 1844 рр. Маркс вперше ви¬суває ідею діяльності як матеріально-перетворювальної суспільної практики. Саме таким чином розгортається погляд на людину як про¬дукт саморозвитку природи і суспільства, в основі якого лежить людська праця. Ідея відчуження людини в суспільстві, де панує приватна власність, -головна в цій роботі Маркса. Він доводить, що в основі будь-якого відчуження лежить відчуження в матеріальній, економічній сфері. Маркс звинувачує приватну власність в тому, що вона кінець кінцем породжує всі форми відчуження, тому він займає позицію заперечення приватної власності Маркс стверджує ідею про необхідність перетворення "приватної власності" у реальну власність кожного індивіда, а натомість - в реальне "присвоєння людиною» відчуженого від неї багатства", йдеться про все багатство -.матеріальне і духовне. Нова концепція суспільно-історичної практики, запропонова¬на Марксом, розкрита в його "Тезах про Фейєрбаха". Суть матеріа¬лістичного розуміння історії викладено в першому розділі "Німець¬кої ідеології" Маркса і Енгельса. Завдяки цьому був сформульова¬ний принцип, що дає змогу наукового вирішення питань розвитку сус-пільства. Принцип матеріалістичного розуміння історії спирається на визнання самого факту існування простих, ясних, очевидних кож¬ній людині передумов її життя. Ними є матеріальні передумови, які створюють індивіди, які створені попередніми поколіннями людей. Таким чином складається цілісна концепція суспільства, основою якого є безпосередній процес виробництва суспільного життя, пов'я¬заних з ним форм людського спілкування» породжених базисом полі¬тичної надбудови та різних форм суспільної свідомості. Основні положення діалектичного методу розкриті Енгель¬сом в його працях "Діалектика природи" та "Анти-Дюринг".
Матеріальне як економічне.
1) 2) Матеріальне як природне. У даному випадку це поняття включає в себе природні фактори: біологічні, геологічні, орогідрографічна, кліматичні
Основні принципи матеріалістичного вчення про суспільство КМаркса ФЕнгельса
1) Одним з найважливіших принципів історичного матеріалізму є визнання закономірності суспільного розвитку. 2) Визнання закономірності в матеріалістичної концепції історії тісно пов'язано з принципом детермінізму, тобто визнанням існування причинно-наслідкових зв'язків і залежностей. Таким, на їх думку, є спосіб виробництва матеріальних благ, що з продуктивних сил і виробничих відносин. 3) Третім важливим принципом матеріалістичного вчення про суспільство є твердження про його поступальний прогресивний розвиток.
15. Особливості неокласичної філософії другої половини 19 – 20 ст.
Реакцією на класичну парадигму мислення Нового часу і її підсумок – нкф, була поява некласичної філософії. Некласична філософія зосередила увагу виключно на людському існуванні в емпіричному світі. Антикласичним орієнтаціям у 19 – 20 ст постійно опонував міцний ідейний рух на захист розвитку традицій філософської класики. Під гаслом «Назад до Канта» в останній третині 19 ст народилося неокантіанство, а під гаслом «Назад до Гегеля» сформувалося неогегельянство, що було викликано критичним ставленням до спекулятивної метафізики та еклектики.
Неокласична філософія заперечує заперечення некласичною філософією трансцендентного, абсолюті, проте перебирає ряд її рис:
- Орієнтацію на проблеми людини та її існування.
- Домінуючою виступає ідея єдності людини і Бога, єдності, в якій людина відіграє активно – особистісну роль. Людина здатна змінити світ, проте змінює його насамперед, через само зміну, починаючи з того, що їй підвладно.
- Аксіологічні проблеми витісняють теоретико – пізнавальні на другий план.
Некласична філософія відкидає класичну віру в розум, протиставляє філософію природничим наукам, заперечує можливість існування і пізнання законів суспільства, критикує гуманні наслідки існування сучасної цивілізації, ккульт раціональності.
У 30 – х роках 20 ст у зв’язку з посиленням популярності філософії життя, екзистенціалізму і прагматизму некласична філософія втрачає свій вплив.
Особливістю неокласичної філософії є те, що вона займається проблемами класичної філософії, але по – новому розглядаючи їх, досліджуючи ті сторони, що не були досліджені Кантом, Гегелем. Наприклад, розглядаючи людину, вони намагалися знайти в ній те, що було виявлено представниками класичної філософії.
2 течії неокласичної філософії:
- неокантіанство
- неогегельянство.
Неокласична філософія змінила проблематику, новими очима «подивилася» на людину, її життя. У цьому сенсі мова йде про життя індивідуальної, одиничної, унікальною, людина розглядається як конкретна особистість з власними почуттями, думками. З'являється характеристика взаємовідношень людей. Все це підкреслює її антропоцентричний характер.
16. Неокантіанство ( марбурзька школа)
Неокантіанство - одне з домінуючих течій в філософській думці Німеччини другої половини XIX - першої чверті XX ст. Його виникнення можна умовно віднести до середини пятдесятих років XIX століття, коли Отто Лібман проголосив гасло "Назад, до Канту!».
В еволюції неокантіанство виділяють три основних періоди: 1) ранній, 2) класичний; 3) пізній. До представників раннього, або фізіологічного, неокантіанство відносять перш за все Фрідріха Альберта Ланге і Отто Лібмана. Відлік класичного неокантіанство ведуть з сімдесятих років XIX ст. до Першої світової війни. До цього періоду відносяться найбільш впливові напрямки неокантіанство: Марбурзького школу (Г. Коген, П. Наторп, Е. Кассирер) і Баденська школа (або Фрайбурзького - В. Віндельбанд, Г. Ріккерт, Г. Кон, Е. Ласк). Для пізнього неокантіанство характерний відхід від первісних ідейних установок.
Отто Лібман (1840-1912) - один з ініціаторів неокантіанского руху. У 1865 році виходить у світ його робота «Кант і епігони», кожна глава якої закінчувалася висновком-закликом «Назад, до Канту!».
Засновником марбурзької школи неокантіанства був Г. Коген (1842 - 1918). У неї входили П. Наторп (1854 - 1924), Е. Кассірер (1874 - 1945) Коген відкидає положення Канта про те, що пізнання починається з відчуттів.Єдиним джерелом і змістом пізнання Коген оголошує мислення. Ми можемо пізнати лише те, що самі створюємо в процесі мислення.
Подібно Канту, Коген від теорії пізнання переходить до етики, яка у нього тісно пов'язується з вченням про державу. Моральна людина може бути тільки членом спілкування людей і тільки у формі юридичної особи, тобто громадянином держави. Він повинен прагнути до єдності з іншими людьми та до єдності з державою. Існуючі в дійсності держави, вважає Коген, є державами насильства.
Наступним відомим представником марбурзької школи є Пауль Наторп (1854- 1921). Основні праці: «Етика Демокріта», «Теорія пізнання Декарта», «Логічні основи точних наук», «Соціальна педагогіка», «Загальна психологія згідно з критичним методом». На думку мислителя, ідеалізм - єдино правильне розуміння навколишнього світу. Усі в суспільстві мають виховуватись у дусі розумності. Саме від виховання і освіти залежить включення людини у світову культуру. Людина виражає себе в діяльності, у праці - що є свого роду практичним мисленням, яке втілює в життя «регулятивні ідеї». Наторп визначив три такі основні ідеї в моралі - чесність, справедливість та любов, - які, в свою чергу, обумовлюють соціал- демократичні цінності: свободу, справедливість і солідарність.Відомим марбуржцем є Ернст Касірер (1874-1945). Основні праці: «Пізнання і дійсність», «Філософія символічних форм». Замість кантівських 2 сфер - практичного і теоретичного розуму він висуває єдиний світ - «світ культури» Філософ намагався осмислити місце і роль культури в житті людства. Зміст культурипов'язаний з формоутворюючими принципами та системами символів. Символ він тлумачив як форму самопізнання людського духу, що має різні прояви: мова, міф, мистецтво, наука тощо. Саме тому важливішою функцією культури стає інформаційно-комунікативна, за допомогою якої відбувається передача символів культури від покоління до покоління.
17. Неокантіанство ( баденська школа).
Засновники баденської школи - Вільгельм Віндельбанд та Генріх Ріккерт були орієнтовані більш аксіологічно, ніж гносеологічно, тобто в основу своїх досліджень ставили • завдання осягнення вищих людських цінностей - істини, добра, краси. Неокантіанство баденської школи зберігло у собі залишки кантівського раціоналізму. Основні положення баденської школи сформулював Вільгельм Віндельбанд (1848—1915). Основні праці: «Прелюдії», «Історія і природознавство», «Філософія в німецькому духовному житті», «Історія давньої філософії», «Історія нової філософії», «Про свободу волі». На думку Віндельбанда теоретичний розум (наукове мислення) прагне підвести предмет під більш загальну форму уявлень, залишити лише суттєве. Відповідно Віндельбанд формулює поняття номотетичних методів природознавства та ідіографічних методів гуманітарних (історичних) наук. Сутність номотетичного методу зводиться до сходження від часткового до загального (індукція). Ідіографічний метод припускає, що мислення має зупинитися на одиничному. В усіх сферах діяльності етично зорієнтований практичний розум людини домінує над теоретичним, тому людина обов'язково вносить оцінку в процес пізнання. Оцінки за Віндельбандом є трьох видів: логічні, етичні та естетичні, які відповідають ієрархічному світу цінностей.
У Генріха Рікерта (1863-1936) номотетичний та ідіографічний підхід Віндельбанда отримує назву генералізуючого та індивідуалізуючого. Основні праці: «Філософія історії», «Науки про природу і науки про культуру», «Два шляхи пізнання». У своїх філософії Рікерт виокремлює наступні моменти:
- культура і науки про культуру не можуть бути нижчими за статусом порівняно з науками про природу. у явищах і процесах культури дослідницький інтерес скерований на особливе і індивідуальне, неповторне, цінне;
- усі явища культури втілюють певні визнані людьми цінності, які закладені в них первино;
- індивідуалізуючий метод - це метод віднесення до цінностей. основне завдання наук про культуру - за допомогою індивідуалізуючого методу «показати історичні явища як стадії розвитку», а не як щось незмінне. Рікерт розмежовує поняття «історичний розвиток» і «прогрес», і вважає, що прогрес є «підвищенням цінності культурних благ», що включає у себе позитивну або негативну оцінку;
- філософія історії, що має вивчати системи цінностей. Відповідно до систем цінностей Рікерт виділяє шість сфер життєдіяльності: мистецтво, етика, еротика (блага життя), наука, пантеїзм (містика) теїзм; їм відповідають такі базові цінності, як краса, добро, благо (щастя), істина, святість, на основі яких створюються специфічні цінності культури.
- Таким чином, поставивши завдання створити методологію наукового пізнання, Баденська школа неокантіанства прийшла до заперечення об'єктивній значущості науки взагалі.
18. Неогегельянство
Неогегельянство. Неогегельянство презентує себе як «оновлений ідеалізм», по-новому інтерпретуючи діалектику Георга Гегеля та його вчення про абсолютний дух. Англійський неогегельянецьФренсісБредлі (1846-1924) дійсним суб'єктом мислення вважає «абсолютну дійсність», або Абсолют (не просто розум, а «абсолютний досвід»). Протиріччя, на які наштовхується пізнання, - це видимість,
Бредлі формулює принцип моральної та соціальної поведінки людини: вільне підкорення індивіда загальному, тобто державі, як прообразу Абсолюта в соціальній реальності. Оскільки до Абсолюта входять і протиріччя, йому притаманні і зло, і потворність, і химерність, а відтак це не повинно викликати протесту.
З таким приниженням людини не погоджувався англійський філософ Бернард Бозанкет (1848-1923), який у праці «Цінність і призначення індивіда» намагався зняти конфлікт між індивідом і державою завдяки перенесенню рис індивідуальності на суспільство і державу. Держава як система індивідів має абсолютну владу над ними і покликана здійснювати постійний контроль над умами та діями людей, щоб «тваринна обмеженість» не заважала існуванню суспільства. У концепції Джона Мак-Таггарта (1866-1925) цінність приписується не Абсолюту як цілому, а його частинам. У такому взаємовідношенні частини і цілого, індивіда і Абсолюта, Бог виступає як частина цілого, що виконує функцію контролю. Сутність концепції безсмертя Мак-Таггарта полягає в обгрунтуванні ідеї про те, що чим більше зла у світі, тим більше добра очікується попереду. Основою миру є «духовне співтовариство» особистостей.
Англійський неогегельянець Робін Колінгвуд (1889-1943) доводив у своїй «Ідеї історії», що в історії людства, як і в житті окремої людини, відбуваються зміни фаз людського досвіду (типів культури), причому в кожній із них людина повторює одні й ті самі форми діяльності Коллінгвуд виділяє наступні фази історії: 1) фазу, коли мистецтво, релігія та наука зафарбовані силою уявлення, притаманній мистецтву; 2) фазу юнацтва, коли релігія, наука мистецтво знаходяться під впливом благочестивого релігійного почуття; 3) фазу зрілого віку, коли мистецтво, релігія та наука поєднуються точністю думки. Спрямованість історичного процесу полягає у тому, щоб відновити втрачену єдність форм духовної активності, єдність «абсолютного досвіду».
Концепція історичного ідеалізму Колінгвуда близька до вчення Бенедетто Кроче (1866-1952), який стверджував, що дух - це єдина реальність, і виявляє він себе в теоретичнії і практичній діяльності людей, тобто у формах культурної діяльності. В теоретичній діяльності духу виділяються дві форми: 1) інтуїтивне знання, спрямоване на одиничне; 2) логічне пізнання, пов'язане із загальним, універсальним. Практична діяльність також поділяється на дві форми: 1) економічну, спрямовану на індивідуальний інтерес; 2) моральну діяльність, що обумовлюється загальним благом. Історія, за Кроче, - це розгортання духу, а значить розвиток свободи.
19. Ф. Ніцше та їдеї « філософії життя»
Постать Фрідріха Ніцше (1844-1900) та його ідеї належать до найбільш впливових і дискусійних у XX ст.
Ф.Ніцше наголошував на тому, що власне воля являє собою "волю до волі", тобто поривання до простого самовиявлення у будь-який спосіб. Воля виявляє себе насамперед через життя. Життя для Ф.Ніцше постає першою і єдиного реальністю. Все інше, про що ми ведемо розмову - Всесвіт, природа, почуття та ін., - усе це є лише елементами життя. Оскільки життям рухає волевиявлення, у ньому панує боротьба за виживання. Звичайно, у ній перемагає сильніший. Завдяки такій перемозі життя може зміцнюватись. Слабким людям не слід ні співчувати, ні допомагати, бо підтримка слабких веде до наснаження і виродження життя: "До цього часу наголошував Ніцше - вчили доброчинності, самозречення, співчуття, учили навіть відкиданню життя. Усе це є цінності виснажених... ". У такий спосіб Ніцше здійснив переоцінку основних християнських цінностей – любові до ближнього і співчуття. Християнство – релігія рабів, воно лише для них є благом, а для людей вищого порядку воно є кайданами. Тому релігія є проявом волі до влади нижчих.
Перехід від неорганічного до органічного світу і людини є , на думку Ніцше, шляхом занепаду, а не прогресу. Основа життя – воля. Життя – прояв об’єктивації волі. « Життя – воля до влади», яка тлумачиться як ірраціональний початок, якому підкоряються думки, почуття і вчинки людини.Стверджує , що світ не пізнається, наш апарат пізнання вироблений, щоб оволодівати речами з метою біологічного виживання.
Людину розглядає як біологічну, недовершену, хвору істоту. Перш за все це тіло , ієрархічна структура, де розум виступає вищим шаром. Розум розглядає як засіб, інструмент життя. Життя і його носій – організм є нематеріальна і неідеальна, а якась третя реальність. Життя і воля є вищими цінностями, а все інше є лише засобами, підпорядковані цінності. У книзі « Так сказав Заратустра» Ніцше створив ідеал надлюдини. Така людина імморальна, вона стоїть по той бік добра і зла. Надлюдина не раб загальноприйнятих думок і цінностей. Це людина сильної волі, яка сама задає собі моральні цінності, сама вирішує, що є добро, а що зло. Це людина, яка не визнає осуду інших.
Свою позицію Ф. Ніцше позначає не як "аморалізм" (неморальність),а як "імморалізм" (поза моральність). Мораль, на думку Ф.Ніцше, тримається на авторитеті та залякуванні, але "Бог помер" тому, що він не втручається у життя для його зміцнення. Ті ж, що посилаються па Бога, підтримують слабкість і виродження, а не силу життя, Якщо ж людина відчуває у собі "голос крові", вона повинна не звертати у вагу на мораль, стати "по той бік добра і зла " й піднести себе саму на надлюдський рівень. Здатна на таке людина стає "надлюдиною", і тільки вона може бути справжнім виявленням сили життя.
Очевидно, що Ф. Ніцше також постає проти розуму як засобу організації людського життя, вважаючи останнє сліпого силою і самовладною сутністю.. Якщо в матеріальному світі панують закони маси й сили, то в духовному - прагнення самовдосконалення і прийняття будь-чого з участю розуму, тобто через розуміння. Неважко також усвідомити й те, чому деякі ідеї Ф. Ніцше були схвально оцінені фашизмом.
20. Інтуїтивізм А. Бергсона.
Один із філософських напрямів кінця XIX -- початку XX століть -- інтуїтивізм -- повязаний передусім з іменем видатного французького філософа, лауреата Нобелівської премії Анрі Бергсона (1859--1941). Інтуїтивізм починає формуватися в умовах поступового занепаду філософії позитивізму й відбиває відверто антипозитивістські мотиви. Свідченням справжнього визнання Бергсона в професійному середовищі стало обрання його 1914 року президентом Академії моральних і політичних наук Франції, а в 1922 році він стає першим президентом. Між 1900 і 1932 роками ним були написані «Творча еволюція», «Сприйняття плинності», «Інтелектуальне зусилля», «Сміх», «Два джерела моралі й релігії» -- роботи, які стали справжнім здобутком гуманітарних наук XX століття.
Інтуїтивізм Бергсона -- складна, суперечлива теорія, своєрідним фундаментом якої є думка філософа про визначальну роль інтуїції в науковому та художньому пізнанні світу. Витоки ж інтуїції -- в інстинкті й інтелекті.
Бергсон намагається розкрити внутрішній зміст пізнавальної діяльності людини, її механізми. Працюючи над розв’язанням цього завдання, Бергсон доходить висновку, що в процесі історичного розвитку людина дістає два «знаряддя», два своєрідних види пізнання: інтелект та інстинкт. Так, інтелект -- «свідоме», «штучне» знаряддя пізнання, яке дає змогу пізнавати лише «форму» предмета. Сутність предметів, їхній внутрішній зміст, «матерію» (за термінологією Бергсона) здатний пізнавати лише інстинкт -- «природний вид пізнання», який наснажується позасвідомою сферою людської психіки.
. Таємниці життя інстинкт пізнає безпосередньо.
Бергсон вважає, що пізнавальні можливості інстинкту невичерпні, його висновки завжди категоричні, а помилка людини полягає в тому, що вона не навчилася користуватися інстинктом, усіма його можливостями, не навчилася «радитися з ним».Проте й інстинкт, і інтелект відіграють у філософії Бергсона другорядну роль, виконуючи функцію фундаменту, на якому поступово виникає «велика та світла будова -- інтуїція».
Інтуїція для Бергсона -- це своєрідна третя форма пізнання. Вона тісно повязана з інстинктом та тяжіє до позасвідомого. Дійшовши такого висновку, Бергсон у теорії пізнання замінює інстинктивну форму інтуїтивною. Тільки інтуїція занурює нас «у глибини життя», адже саме інтуїція здійснює «абсолютне пізнання». При цьому вона не зазнає жодного впливу ззовні, не залучає жодної форми логічного мислення.
Інтуїція, вважає філософ, доповнює інтелектуальне пізнання. Високо оцінюючи інтуїцію, Бергсон указує і на її недоліки: короткочасність існування, раптовість появи, субєктивність -- інтуїція не може стати «загальним надбанням» та «забезпечити собі зовнішню підпору».
Для доведення дійсного існування інтуїтивного пізнання Бергсон звертається до сфери естетичного сприйняття людиною реальності ( праця «Творча еволюція».У процесі пізнання світу, його явищ і предметів ми бачимо та сприймаємо лише їхні форму, колір, лінії, вважає Бергсон, але ми нездатні схопити життя, яке криється в цих зовнішніх властивостях,наше пізнання назавжди зосталося б поверховим, якби не «естетична інтуїція», яка дає людині можливість не лише бачити світ, а й схоплювати «задум життя .
21. Концепт життя у філософських дискурсах В. Дільтея та Г. Зіммеля.
Видатна роль у перетворенні «філософії життя» на академічну дисципліну належить німецькому мислителю Вільгельму Дільтею (1833-1911), який був професором Базельського університету. Праці: Життя Шлейєрмахера, Сила поетичної уяви. Засади поетики, Ідеї описової та аналітичної психології, виникнення герменевтики. Простежуються в нього впливи неокантіанства баденської школи, романтизму. Категорія життя центральна у філософії Дільтея. Життю основоположне поняття буття, історичне, людське буття.. Категорії життя : ціле, частина, зв'язок, розвиток. Часовість, вартість, мета, повний історичний досвід. Насамперед – це досвід внутрішній, який тлумачиться як історія, оскільки людина, на думку мислителя, не має історії, а сама нею є. Особливе місце відводить почуттям, прагненням і волі. Історичний світ відмінний від природного. Переживання – начало первинного, рушійного, вихідної єдності самості і світу. Віра у реальність зовнішнього світу зумовлена досвідом повторюваного, з котрим має справу людська воля у процесі реалізації свої інтенцій. Справжнім методом наук про дух є не пояснення, а розуміння людського життя, інтуїтивне занурення у нього. « природу ми пояснюємо, а людину повинні зрозуміти. Розуміємо певні значення виражені у словах, поведінці, міміці, жестах, вчинках. Індивіда розглядає у соціально – історичному просторі. Сутність людини може бути осягнута через пізнання всієї історії. Мета філософського осягнення історичного процесу – зрозуміти : свій власний внутрішній світ через самоспостереження; життя інших людей. Саме через переживання , співпереживання та розуміння життя людина прояснює себе для себе самого.
Георг Зіммель (1858-1918).
Відомим і впливовим представником філософії життя в Німеччині був Георг Зіммель. Філософські твори Зіммеля: "Введення в науку про мораль. Критика основних етичних понять" (2 томи, 1892 - 1893); "Кант. 16 лекцій, прочитаних в Берлінському університеті" (1904); "Проблеми філософії історії" (1-й варіант - 1892, 2-й варіант - 1905); "Кант і Гете" (1906); "Релігія" (1906); "Шопенгауер і Ніцше" (1907); "Головні проблеми філософії" (1910); "Філософська культура" ( 1922); "Війна і духовні рішення" (1917); "Конфлікт сучасної культури" (1918) та ін Після смерті Зіммеля видані його твори з філософії мистецтва, філософії історії, релігії, з соціальної філософії. Вільгельм Дильтей і Георг Зиммель визначають життя як факти волі, спонукань, почуттів і переживань. З цієї точки зору, дійсність - це те, що міститься в досвіді самого життя. Отже, дійсність - це чисте переживання, поза яким дійсності не існує. Дильтей говорить про необхідність віри в реальність зовнішнього світу, засновану на вольовому, "практичному" відношенні людини до світу. Г. Зиммель також бачить в "житті" центр, від якого з одного боку йде шлях до душі, до "Я", а з іншої - до ідеї, Космосу, абсолюту. Проте, визначальні характеристики життя - це переживання, "життєвий досвід".
22. Морфологія історії О. Шпенглера.
— німецький філософ, історик, один з основоположників сучасної філософії культури, представник філософії життя. На його систему морфології історії справили певний вплив ідеї Шопенгауера, Ніцше, Бергсона, В. Воррінгера.
Філософське вчення Ш. викладене передусім у його двотомній праці "Присмерк Європи", ідеї якої спонукають до роздумів філософів, істориків і соціологів з 1918 р., коли вийшов перший том "Присмерку Європи", й донині.
Вже сам підзаголовок "Присмерку Європи" — "Нариси морфології всесвітньої історії" — дає підстави для висновку про те, що Ш. розглядає свою систему як вчення про форми світової історії.
Вихідне, ключове поняття морфології культури Ш. — "органічне життя". Органічне життя, на думку мислителя - процес, що містить у собі таємницю. Воно, на відміну від явищ і речей неорганічної природи, постає як морфогенез, тобто процес, що розгортається не під дією зовнішніх чинників, а через реалізацію своїх власних іманентних задатків і здатностей, як вияв внутрішньої форми, основні етапи якого — зачаття, народження, ріст, старіння і загибель — ідентичні від найменшої інфузорії до великої культури. Щоправда, для культури як макроіндивіда історії ці етапи набувають дещо модифікованого вигляду у таких фазах: міфосимволічна, рання культура, метафізико-релігійна (висока) культура, пізня, закостеніла культура, що переходить у цивілізацію.
У контексті такого підходу Ш. і розглядає історичний процес, принципово розрізняючи "світ як природу" і "світ як історію", де перший — світ сталого, завершеного, мертвих форм, а другий — світ становлення, світ форм живих організмів. Відповідно різними є й засоби осягнення цих світів: морфологія механічного і протяжного (систематика) та морфологія органічного (фізіогноміка). Перша — це сукупність методів і принципів традиційної науки (механічна, традиційна логіка), уособленням яких є математичний закон і принцип каузальності;
друга ж передбачає талант вживання, точну чуттєву фантазію, фізіономічний такт, артистичну чутливість сприйняття (органічна логіка), спрямовані на виявлення долі живих форм світу як історії і їх відтворення у цілісних образах, гештальтах, які е єдино автентичними для них. Кожна з восьми культур, що, за Ш., характеризують всесвітньо-історичний процес — єгипетська, індійська, вавилонська, китайська, греко-римська ("аполонівська"), західноєвропейська ("фаустівська") та культура майя, — рухається не за неухильно поступальною лінією, а проходить замкнений коловоротний життєвий цикл, Завершуючи життєве коло на фазі цивілізації, культура вмирає як органічна макроформа історії і не змінюється розвиненішою культурно-історичною формою, а розпадається до рівня етнічного хаосу, позбавленого перспективи.
Зокрема, сучасну епоху трактує як час попередньо визначеної і неминучої трансформації у цивілізацію і близької загибелі західноєвропейської культури і паралельно очікування виникнення ще не народженої майбутньої, російсько-сибірської культури. Адже будь-яка продуктивна взаємодія культур, за Ш., неможлива.
23. Філософія А. Тойнбі: життя та історія.
Історициське розуміння життєвого пориву людини і його результату культурно-історичних форм - представлене у фундаментальній 12-томній праці видатного британського історика, соціолога і філософа, представника філософії культури, одного з класиків цивілізаційної філософії історії Арнольда Джозефа Тойнбі (1889-1975) під назвою «Дослідженні історії». Вчений розробив, обгрунтував на основі узагальнення величезного масиву історичних даних та виклав оригінальну концепцію всесвітньо-історичного процесу. Вихідні методологічні засади філософсько-історичної системи Тойнбі - переконання у неспроможності універсалістського прогресизму, розуміння та небайдуже сприйняття надломленості сучасної техногенної цивілізації й перспективи загибелі її надбань; соціокультурний плюралізм, із позицій якого історія постає множиною культурно-історичних форм.
За Тойнбі, виникнення і ріст цивілізацій пов'язуються із енергією життєвого пориву, а надлом, деградація й дезінтеграція - з виснаженням їх життєвих сил. Означені етапи є спільними для всіх цивілізацій, проте кожна проходить їх по-своєму. Попри всю неповторність кожної цивілізації, їм притаманні і деякі спільні характеристики, насамперед закон «виклику та відповіді».
Будь-яка цивілізація виникає, на думку Тойнбі, як певна відповідь на виклик середовища, що представляє сукупність для перших цивілізацій, які є суто природними, а для наступних - на виклик ще й соціальних умов. Цей виклик, як і низка наступних, щоб бути спонукою становлення і поступу відповідної цивілізації, не повинен виходити за межі інтервалу своєрідної «золотої середини». За законом виклику і відповіді, доти, доки цивілізація спроможна на адекватне сприйняття й належну відповідь на кожен наступний з низки викликів історичного довкілля, вона рухається поступально. Можливість такої відповіді створюється завдяки продуктивним ідеям багатої конструктивними здібностями, обдаруваннями й заслугами так званої «творчої меншості». Однак з плином часу «творча меншість неминуче трансформується у «меншість пануючу», влада якої у суспільстві забезпечується вже не здатністю генерувати ідеї адекватної відповіді на виклик історичної ситуації, творчими талантами чи обдаруваннями, заслугами та моральним авторитетом, а опертям на апарат примусу. Суспільнозначуща діяльність творчої еліти, представники якої виробляють інший вимір аутентичних дій, набуває формального, незацікавленого характеру, а конструктивно спрямована (хай і інертна) більшість перероджується у «внутрішній пролетаріат», визначальними для якого є паразитарний спосіб життя з вимогами «хліба і видовищ», неспроможність до плідної діяльності чи захисту свого суспільства і, водночас, перманентна готовність до соціальних збурень. Крім того, на зовнішніх кордонах з'являється «зовнішній пролетаріат», народи, що ще не переступили щабля, який відділяє первісне суспільство від цивілізації. За таких умов відбувається надлом під впливом цивілізації з наступною її деградацією та розпадом під впливом дії внутрішніх суперечностей і додатковим натиском зовнішніх, варварських сил. Однак у деяких відношеннях саме цей період постає кульмінацією розвитку цивілізації. Якісно змінюється також характер поступу суб'єкта цивілізації, відбувається його етерифікація, «овнутрішнення», одухотворення. Наслідком такої етерифікації можна вважати у певному розумінні формування відповідної релігії. Пізні етапи існування цивілізації зовсім не обов'язково мають бути попередньо визначеними й неминучими щаблями її загибелі.
24. Альберт Швейцер – « благоговіння перед життям»
Альберт Швейцер — німецько-французький мислитель, який наближається до "філософії життя", протестантський теолог і мільйонер, лікар, музикознавець і органіст. У праці "Із мого життя і думок" розкривається вихідний принцип світогляду Швейцера. Світ незбагненний і сповнений страждання. Людство переживає духовний занепад. Швейцер долає ці тяжкі думки за допомогою світо- і життєствердження.
Швейцер включається в боротьбу за позитивний смисл життя, і це стає основою його психолого-етичних і філософських пошуків. Об'єднання та угруповання не дають особистості змоги будувати власні переконання на власному мисленні. Вона постає як нереалізована істота, що впала духовно, адже відмовилась від власної душі. Головною вадою сучасного історичного періоду Швейцер вважає втрату потягу до правдиМислення вже за самою своєю ідеєю має спонукати до благоговіння перед життям, до боротьби зі скептицизмом. Швейцер указує, що сучасне йому мислення не ставить в центр своєї уваги проблему відношення людини до світу. Замість цього вчені вирішують абстрактні питання гносеології, природничих наук, психології, соціології.. Ідея благоговіння перед життям приводить до обновлення елементарного мислення. Воно набуває етичного, життєформуючого значення, істинної предметності. У такому розумінні вчинкам надається істинний смисл. Світ — це не тільки сума подій, але й життя.
Благоговіння перед життям містить у собі смирення, світо- і життєствердження та етику — три основних елементи світогляду як три взаємозалежних результати мислення. Етика благоговіння перед життям — це універсальна етика любові. Це усвідомлена в усій своїй логічній необхідності етика Ісуса. Життя як таке вже несе в собі таємничу цінність. Благоговіння перед життям неминуче породжує благоговіння перед духовним життям. Для істинно моральної людини будь-яке життя є священним, навіть те, яке з людського погляду здається нижчим. Швейцер називає свою етику ірраціональною та ентузіастичною. Людина має бути відповідальною за все життя, що її оточує, і допомагати його ствердженню. Цей ірраціоналізм Швейцер, зрештою, називає стичною містикою. Головним у культурі Швейцер визнає етичні начала. Культуру можна відродити тільки через етичні начала. Швейцер виходить із того, що лише етичне поняття культури єдино правомірне. Лише етичні вчинки складають ту галузь діяльності людини, яка спрямована на внутрішнє вдосконалення її особистості. Культуру Швейцер визначає як результат взаємодії оптимістичного світогляду та етики. Від цих факторів і залежить майбутнє людини.
Коли суспільство впливає на індивіда сильніше, ніж індивід на суспільство, починається катастрофа культури, адже тут деградують вирішальні величини — духовні та моральні задатки людини. Що ж має здійснити людина? Вона має стати в рамках надорганізованого суспільства незалежною особистістю і здійснити зворотний вплив на суспільство.
Етика визначається Швейцером як безмежна відповідальність за все, що живе. Мова йде не тільки про співстраждання. Етика охоплює переживання усіх станів і всіх спонук волі до життя. Суть етичного є самозречення заради життя, що мотивується почуттям благоговіння перед життям.
25.Винекнення та джерела прагматизму.
Прагматизм (грец. pragma - справа, дія) - філософське вчення, що розглядає дію, доцільну діяльність як центрального, яке визначає властивості людської сутності. Представниками прагматизму були Пірс (автор терміну), Джемс, Дьюї (версія прагматизму - інструменталізм) та ін Народження прагматизму традиційно пов'язується з зусиллями групи співробітників Кембриджа в 1870-х ("метафізичного клубу" - по Пірсу). Цінність мислення, за прагматизму, обумовлюється його дієвістю, ефективністю як засобу для досягнення успіху, для вирішення життєвих завдань. Мислення - засіб пристосування організму до навколишнього середовища з метою успішної дії. Зміст знання визначається його практичними наслідками. Якщо дослідник знає, які практичні наслідки в змозі продукувати об'єкт поняття, то поняття про них усіх і з'явиться повним поняттям об'єкта. Філософські суперечки можна розв'язати через зіставлення практичних наслідків тієї чи іншої теорії. Функція філософії, по Джеймсу, - у з'ясуванні того, яка різниця для мене і для вас, якщо та, а не інша модель світу є істинною. "Реконструкція філософії" в дусі прагматизму передбачала відмову від вивчення основ буття і пізнання на користь відпрацювання методів вирішення різноманітних проблемних ситуацій життя. Згідно Джемсу, "як істини, яка може бути прийнята, прагматизм визнає лише одне те, що найкращим чином керує нами, що краще за все пристосовано до будь-якої частини життя і дозволяє краще всього злитися з усією сукупністю досвіду". Відповідно: "... гіпотеза про Бога істинна, якщо вона служить задовільно ..." (Джеймс). Таким чином, істина виявляється не окремою категорією, а однією з різновидів добра. Етика прагматизму передбачала поступове поліпшення суспільного ладу (принцип "меліорізма"). У контексті еволюції історико-філософських мод прагматизм стикався з найрізноманітнішими оцінками. Так, Рассел висловився про прагматизм наступним чином: "У всьому цьому я відчуваю серйозну небезпеку, небезпека того, що можна назвати" космічної нешанобливість ". Поняття" істини "як чогось залежить від фактів, значною мірою не піддаються людському контролю, було одним із способів, за допомогою яких філософія до цих пір впроваджувала необхідний елемент скромності. Якщо це обмеження гордості знято, то робиться подальший крок на шляху до певного виду божевілля - до отруєння владою, яке вторглося у філософію з Фіхте і до якого тяжіють сучасні люди - філософи або не філософи. Я переконаний, що це отруєння є найсильнішою небезпекою нашого часу і що будь-яка філософія, навіть ненавмисно підтримуюча його, збільшує небезпеку величезних соціальних катастроф . Центральна завдання прагматизму - опустити абстрактні філософські поняття на землю і шукати сенс філософських проблем в їх відношенні до людського життя. Саме ті філософські проблеми значущі, які мають пряме відношення до людського життя, тому вони повинні викладатися і розглядатися в термінах людської дії і його успішності.
Людина діє в ірраціональному світі. Спроби досягти об'єктивної істини безглузді, тому до будь-якої концепції, до будь-якого поняття, до будь-якої теорії та соціальним вченням, а також моральним вимогам слід підходити інструментально, з позиції доцільності конкретних речей. Що приносить успіх то й істинно - це загальне поняття цієї теорії.
26. СЕМІОТИЧНИЙ ПРАГМАТИЗМ Ч. ПІРСА
Значний авторитет у західній філософії здобув прагматизм (від гр. pragma - діло, дія). Ця течія виникає наприкінці XIX ст. у США і найбільшого поширення досягає в середині XX ст. Основоположник прагматизму - американський філософ, логік і математик Чарлз Пірс (1839-1914 pp.). Його філософські погляди поєднують дві протилежні тенденції: позитивістську (емпіричну) та об'єктивістську. Заперечуючи вроджені ідеї та інтуїтивне пізнання, Пірс вважав, що поняття про об'єкт можна досягнути лише шляхом розгляду всіх практичних наслідків, які випливають із дій з цим об'єктом. Наше знання про об'єкт завжди залишається незавершеним, гіпотетичним. Навіть математичні та логічні судження можна заперечити контрприк-ладними. У розвитку пізнання сущого велика роль належить «творчому випадку».
Звинувативши всю попередню філософію у відірваності від життя, абстрактності й споглядальності, Пірс висунув програму «реконструкції у філософії»: вона повинна бути не роздумами про основи буття і пізнання, а загальним методом вирішення проблем, що постають перед людьми в різних життєвих («проблематичних») ситуаціях у процесі їхньої практичної діяльності, яка відбувається у світі, що постійно змінюється.
Прагнучи реалізувати програму прагматизму, Ч. Пірс розвивав учення про знаки – семіотику.«Уся функція мислення полягає в тому, щоб виробляти звички дії, а все, що пов'язано з думкою, але не має відношення до її мети, є якимось наростом на ній, але не її частиною».Без уявлення про знаки, вважав Пірс, не можна зрозуміти жодну з наук. На місце діалектичної логіки Г. Гегеля Ч. Пірс ставить семіотичну логіку - логіку знаків або знакову логіку. Всі сучасні дослідники визнають знакову природу логіки.
Знак - це те, що собою щось заміщає. Він щось представляє, репрезентує. Цей знак утворює в голові тієї людини, якій він адресується, еквівалентний знак - інтерпретант. Почуття і думки виступають як породження одних знаків іншими. При характеристиці знаків потрібно розрізняти Первинність, Вторинність і Третинність. Первинність - це факт сам по собі, його присутність можлива в досвіді. Вторинність — дійсність факту, його включеність у відношення. Третинність - загальне правило, закон, якому відповідають і прогноз, і поведінка.
У рамках семіотики виділяється синтатика, семантика і прагматика. Специфіка прагматизму полягає в тому, що на перший план висувається прагматика. Вона вивчає відношення суб'єкта до знакової системи. Саме у прагматиці обов'язково ведеться мова про цілі і цінності.
Основну увагу Пірс звертає на проблему істини. Він визначає її як ясне, виразне, незаперечуване знання на даній стадії пізнання. Істинність - умова практичної придатності, результативності у практиці. Значення істини, її надійність визначаються корисністю. Практичний інтерес є причиною нашої зацікавленості в пошуках істини, тобто наші вольові прагнення попереджують дії розуму, одночасно стимулюючи його. Сама по собі істина може бути тільки відносною, оскільки практика вимагає її безперервного оновлення, перетворення.
27. Теорія істини й моралі в прагматизмі В. Джеймса.
Вільям Джеймс (1842-1910) надає прагматизму соціально-утилітарного забарвлення. У своїх творах «Залежність віри від волі», «Різноманітність релігійного досвіду», «Прагматизм», «Всесвіт з плюралістичної точки зору» він розробив і обгрунтував доктрину прагматизму, згідно з якою значення ідей і теорій визначається їх практичними наслідками, а істина тлумачиться як успішність або корисність їх застосування у досвіді. Істина – не просто практичність, а насамперед корисність ідеї. Будь-яка теоретична проблема (релігійна, філософська, наукова) набуває значення лише через відношення до потреб чи інтересів людини. Так, на його думку, важлива не ідея Бога сама по собі, а наслідки для людини залежно від прийняття чи заперечення цієї ідеї. При цьому Джеймса мало обходить питання, існує чи не існує Бог насправді. Якщо ідея має практичне значення, то цим самим стверджується реальність її об'єкта. Якщо віруючому ідея Бога допомагає вижити, то це свідчить про її істинність. Для Джеймса істинними є ідеї, що мають сприятливі (очікувані, передбачувані) наслідки, зручні, вигідні, стають у нагоді людині. Джеймс посилив аспект корисності (утилітарності) істини, який у Пірса тільки намітився. Прагматизм, на його думку, на відміну від інших філософських концепцій, не протиставляє істину і благо, а поєднує їх. Істина - це різновид блага, а не щось відмінне від нього. Джеймс стверджував, що корисність (благо) знання збігається з його істинністю. Для нього істинність будь-якої теорії полягає в її здатності працювати на людину, сприяти успіху. У його розумінні істина - синонім доцільності, корисності, успішності. Американський філософ закликав розраховувати не на науку і розум, а на волю і віру, бо ми маємо право на власний ризик вірити в будь-яку гіпотезу, якщо вона приносить задоволення. Оскільки ідеї релігії за Джеймсом вносять заспокоєння і надію, вони є істинними. Основою світу Джеймс вважає чистий досвід, бо все фігурує або як речі, або як ідеї. Світ за Джеймсом далекий від досконалості, але може бути прикрашеним (так звана позиція меліоризму). Досвід охоплює і сни, і галюцинації, і релігійний екстаз, і спіритичні видовища. Таким чином, ці ідеї Джеймса можна характеризувати як суб'єктивно-ідеалістичні, волюнтаристські.
Позитивні аспекти концепції Джемса полягають у запереченні цінності відірваного від життя розумування. Ця концепція є стрижнем організації науки як соціального інституту. Адже людину цікавить все, цікавість сама по собі безмежна. Межею може бути тільки практична доцільність. Чому саме цю, а не іншу проблему слід досліджувати, вирішує практичний інтерес. У цьому можна погодитись з Джемсом: істина повинна бути корисною, вона повинна працювати. Однак критерій практичності, тим паче корисності, не позбавлений обмеженості. Він редукує значення понять, ідей до їх сьогоденної цінності, що закриває перспективу розвитку знання. І тому прагматизм вважають обмеженим, вузьким, заземленим світоглядом. Крім того, сам критерій корисності не є чітким: те, що корисно одній людині, не обов'язково є таким для іншої, а це - суб'єктивізм.
28.Інструменталізм Дж. Д’юї.
Третім найвизначнішим теоретиком прагматизму був американський мислитель Джон Дьюї (1859-1952), філософ (його варіант прагматизму знайшов власне ім'я - інструменталізм).
Він називає легендою думку про те, що прагматизм розглядає пізнання як простий засіб досягнення практичних цілей або задоволення практичних потреб. Та й саме слово "практичний", вважає Дьюї, означає лише правило, яке полягає у вимозі шукати остаточні значення і останні виправдання будь-якої думки, всякого рефлексивного міркування в його наслідках. Дьюї підкреслює, що пізнання не займається трансцендентним; пізнавальна активність націлена на "врегулювання ситуації", в якій би сфері діяльності вона не виникала.
Для "експериментальної логіки" Дьюї дуже важливим є поняття дослідження. Дослідження - це сам цілісний досвід, розглянутий під специфічним кутом зору. Людське життя складається з безлічі ситуацій. Будь-який конкретний об'єкт, будь-який процес - неодмінно органічна частина ситуації. Ізольований об'єкт просто неможливий, хоча б тому, що його ізоляція від інших - це результат активної процедури нейтралізації тих зв'язків, у контексті яких він існує спочатку. Приватний об'єкт, прямо або побічно, ніколи не цікавить людини "сам по собі": він стає предметом пізнання, будучи включений в зв'язок з пізнає суб'єктом і в контексті пізнавальної ситуації, яка постає як проблематичним.
Пізнання тому починається зі вступу в невизначену ситуацію. Вона породжує сумніви і питання, тому її можна назвати проблематичної. Перший крок рішення - вичленення в невизначеній ситуації інших елементів. В ході операцій мислення з факторами, складовими проблеми, народжуються ідеї. Чим більше елементів проблеми висвітлені, тим більш ясними можуть стати поняття, що стосуються вирішення проблеми: ясні ідеї перетворюються на програму практичної дії.
Такі базові, принципові положення прагматизму в цілому - не тільки інструменталізму Дьюї - про пізнання та його призначення. Звідси випливають досить радикальні зміни в сенсах традиційних філософських понять. У їх числі "реальність" і "істина", що представляють собою головні структурні елементи традиційної філософії.
30. Психоаналітична філософія Зігмунда Фрейда.
Психоаналітична філософія, або фрейдизм - це загальне позначення різних шкіл і течій, що застосовують психологічне вчення Зігмунда Фрейда (1886-1936) для пояснення явищ культури, процесів творчості і суспільства у цілому. Фрейдизм як соціальну і філософсько-антропологічну доктрину слід відрізняти віч психоаналізу як конкретного методу вивчення несвідомих психічних процесів, принципам якого Фрейд надає універсального значення, що приводить його до психологізації суспільства і особи.
Психоаналіз заснований австрійським психіатром Зігмундом Фрейдом, наприкінці XIX - на початку XX ст., коли відбувався злам традиційних уявлень про психічне життя людини. Фрейдівський психоаналіз був спрямований на вивчення впливу внутрішнього світу людини, її поведінки, культурних і соціальних умов на формування психічного життя людини і її реакцій.
Основні погляди Фрейда викладені в його працях: «Три нариси з теорії сексуальності», «По той бік принципу задоволення», «Я і Воно» та інших. Поширюючи сферу пристосування психоаналізу, Фрейд намагався розповсюдити його принципи на сферу соціальної психології («Масова психологія і аналіз людського Я»), і різні сфери культури - міфологію («Тотем і табу»), фольклор, художню творчість, аж до тлумачення релігії як особливої форми колективного неврозу («Майбутнє однієї ілюзії»). Сублімація - центральне поняття у Фрейда у його психологічній трактовці культури, що розглядається як наслідок обов'язкового компромісу між стихійними потягами і вимогами реальності.
Психіка людини потенційно завжди знаходиться у конфліктній ситуації. Розв'язання внутрішніх конфліктів може досягатися трьома способами. Перший - безпосереднє задоволення бажань, другий - задоволення бажань через їх витіснення у сферу несвідомого, а потім - сублімація (від лат. зиЬІіто - високо піднімаю, підношу), тобто перетворення енергії несвідомих потягів, переключення їх на «загальноприйняті» типи соціальної діяльності і культурної творчості. Тут має місце символічна реакція потягів. Третій - свідоме оволодіння бажаннями. Саме цей шлях розгортається у психоаналітичній системі Фрейда, адже психоаналіз і призначений для надання допомоги тим, хто потребує переводу несвідомого у свідоме.
Технічними засобами психоаналізу є виявлення і аналіз патогенного матеріалу.що можна одержати у результаті розшифрування «довільних асоціацій», тлумачення снів, вивчення помилкових дій та інших «дріб'язків життя», на які звичайно не звертають увагу.
Психіка людини, за Фрейдом, складається з трьох шарів: несвідоме, надсвідоме, свідомість. Несвідоме є мовби глибинною основою психіки, яка визначає все свідоме життя людини і навіть долю окремої особи і цілих народів.
Досліджуючи несвідоме, Фрейд наштовхується на «первинні потяги». «Первинні потяги», за Фрейдом, - сексуальні потяги. За доказом цього видатний психоаналітик звертається до міфологічних сюжетів, до міфу «Про царя Едіпа». Хлопчик завжди тяжіє до матері і вбачає в батькові суперника Міфи зберігаються у родовій пам'яті (онтогенезі - розвитку людини і філогенезі - розвитку суспільства). За Фрейдом велика кількість людей потребує влади, котрій вони можуть підкорюватись, захоплюватись, що панує і погано обходиться з ними. Ця потреба - туга за батьком, що живе всередині нас, у підсвідомості з дитинства.
Отже, основу психіки за Фрейдом становить підсвідоме й «цензор» - психічна інстанція, що утворюється під впливом системи суспільних заборон. У конфліктних ситуаціях несвідоме (у своїй основі сексуальні потяги) обходить заборони цензора і постає перед свідомістю у вигляді сновидінь, помилок на слові тощо. Досліджуючи ці явища суб'єктивними методами (методи довільних асоціацій, тлумачення сновидінь), Фрейд намагається знайти їхній «істинний» сенс, тобто дати їм сексуальну інтерпретацію.
За вченням Фрейда, тільки з'ясувавши це, можна психотерапією зняти конфлікт напруження між «цензором» і підсвідомим. До цієї думки Фрейд приходить, вивчаючи форми істерії, котрі, як і багато психічних захворювань, не мали видимої матеріальної причини («фізичної травми»). Але ж причина існує, оскільки безпосередньо віднайти її не вдається, то, на думку Фрейда, необхідно йти шляхом опосередкування, відтворення (реконструювати цю причину через наслідок). У наступних працях Фрейда сексуальні потяги змінюються поняттям лібідо, що охоплює всю сферу людської любові, включаючи любов до батьків, дружбу, зрештою Фрейд висуває гіпотезу, що діяльність людини обумовлена наявністю як біологічних, так і соціальних потягів, де домінуючу роль відіграють «інстинкт життя» - Ерос (енергія життя «лібідо») та «інстинкт смерті» - Танатос (енергія смерті «мортіго»).
31. Аналітична психологія Карла Юнга.
Швейцарський філософ, психоаналітик, фундатор аналітичної психології Карл Густав Юнг (1875-1961) у 1907-1912 роках тісно співпрацював із Фрейдом, проте у 1913 році принципово розійшовся із ним у поглядах щодо засадничих положень психоаналізу: наукові орієнтації Юнга дедалі більше концентрувалися на символічних аспектах людської культури.
У працях «Метаморфози і символи лібідо», «Два нариси з аналітичної психології», «Архетипи і колективне несвідоме» Юнг припускає, що символіка є складовою частиною самої психіки і що несвідоме виробляє певні форми, або ідеї, що носять схематичний характер і складають основу всіх уявлень людини. Це - архетипи. Архетипи як загальнолюдські першообрази, на думку Юнга, є формальними зразками поведінки, або символічними образами, котрі відповідають у реальному житті стереотипам свідомої діяльності людини (наприклад, образи матері-землі, героя, мудрого старця, демона). Архетипи колективного несвідомого грунтуються на спадковій структурі психіки й нервової системи людини і закріплюються у певних культурних виразно-символічних системах, що мають релігійне забарвлення. їх динаміка лежить в основі міфів, вірувань, символіки художньої творчості, снів та ін. Архетипи недоступні для безпосереднього сприймання і усвідомлюються через їх проекцію на зовнішні об'єкти. Архетипи колективного несвідомого - це те, що Біблія називає «серцем» і що містить у собі не тільки добре, піднесене, а й низьке, потворне. Юнг виокремлює такі основні архетипи як «Аніма», «Анімус», «Персона», «Тінь», «Самість».
Аніма і Анімус є відповідно архетипами жіночності та мужності. Жінки володіють не тільки власним жіночим началом, але й Анімусом, а чоловіки - Анімою.
«Персона» - це сукупність наших соціальних ролей, які ми виконуємо, не будучи тотожними їм. В контексті розуміння даного архетипу, Юнг розробив теорію вироблення кожною людиною штучного комплексу поведінки, що приховує несвідомі глибини її «Я». «Персоною» (так у Римі називали маску, яку одягав актор, виходячи на сцену) Юнг називає раціональний образ, що складається в процесі пристосування до зовнішніх обставин.
«Тінь» - «нижча людина в нас», наші страхі, інфантильні бажання, сексуальні комплекси, агресивні потяги. Зазвичай Тінь проецюється на інших, тому що людина не хоче визнавати за собою несхвальних нею самою і культурою якостей. Зустіч із власною Тінню важко витримати, проте досвід засвідчує, що уникнути цього неможливо.
Центральне місце серед архетипів Юнг відводив «Самості». Самість - це психологічний образ Бога, центр тотальної, безмежної особистості, це цілісність людини як індивідуальності. Образ Бога, згідно з Юнгом, виявляється доконечним уособленням, ідентифікацією цінностей та сенсу буття. Шлях до Самості Юнг називає індивідуацією. Індивідуація - це інтеграція змісту колективного несвідомого в окремій особистості. Архетипи, за Юнгом, за своєю природою містичні, вони не охоплюються розумом, тому їх існування - сакральні символи, оберігачами яких є релігія та езотеричні вчення. Архетипи володіють колосальною енергією, енергією безособового, яка може стати і руйнівною силою.
Юнг відкидає містику, що кидає людину в хаотичну безодню несвідомого, і високо цінує релігійну символіку, яка не видумується розумом, а спонтанно виникає, зростає у лоні культури. Тому значну увагу Юнг приділяв аналізові східної мудрості, технікам медитації, глибинного сенсу парапсихологічних явищ, алхімії, реінкарнації.
Оцінюючи сучасність, Юнг підкреслює, що наш час - це час «символічного збідніння». Європейський раціоналізм відкрив двері «психічного потойбіччя», зруйнувавши сакральні символи. Масовий відхід від релігії призвів до втрати світом своєї чарівності і казковості. Забуті сакральні символи представляли нам архетипи. Втративши цю представленість архетипи бути загнані усередину людської душі. Вони приходять до нас у снах, проте мова снів для сучасної людини також не зрозуміла.
Одним із цікавих філософсько-психологічних відкриттів Юнга було виявлення ним явища синхронічності. Суть його полягає у неказуальному співпадінні у часі душевних явищ і об'єктивних подій. Між певним переживанням і подією не прослідковувалося ніякого видимого причинного зв'язку, проте вони виявлялися пов'язаними.
Юнг відомий також і своєю типологією характерів («Психологічні типи»), у підґрунті якої лежить виділення домінуючої психічної функції (мислення, почуття, інтуїція, відчуття) і переважаючої спрямованості на зовнішній або внутрішній світ. Таких основних типів Юнг називає два: інтроверти та екстраверти. Інтроверт - особистість занурена у глибини свого внутрішнього світу, що діє, в першу чергу, за своєю внутрішньою логікою, а впливи ззовні розцінює як тиск і вторгнення. Екстраверт, навпаки, це той, хто активно виражає себе у комунікації, він енергійний і орієнтований на інших. Пацієнту-інтроверту потрібен аналітик-інтроверт, і навпаки, тоді вони краще зрозуміють одне одного.
32. А. Алдер
Відомим учнем З. Фройда, який виступив проти біологізаторських тенденцій свого вчителя, був А. Адлер (1870-1937). Він заснував так звану індивідуальну психологію. А. Адлер підкреслював, що основне в людині - не її природні інстинкти, а «суспільне почуття» або «почуття спільності». Це почуття не є природженим, але має розвиватися впродовж життя.
На думку А. Адлера, структура особистості єдина і тому її не можна розчленувати на три інстанції («Воно», «Я» та «Над-Я»). Детермінантою розвитку особистості є потяг до вищості, прагнення влади, самоствердження. Однак цей потяг не завжди здійсненний, наприклад через дефекти у розвитку або несприятливі соціальні умови. Тоді може виникнути почуття неповноцінності. Людина тягнеться до пошуку засобів подолання почуття неповноцінності і застосовує різні види компенсації, які лежать в основі всієї людської діяльності. Почуття неповноцінності виявляється у вигляді «мети перемоги», «мети вищості», що мають соціальний характер. Слабкість людини породжує почуття неповноцінності, усвідомлення того, що вона не може жити поза суспільством, залежить від нього, тобто «соціальне почуття». Від «соціального почуття» залежать і почуття вищості, і цілісність особистості та її духовне здоров´я.
За А. Адлером, нормальна особистість прагне не тільки до власної могутності, а й до блага того суспільства, в якому вона живе. Отже, «соціальне почуття» є неминучою компенсацією будь-якої природної слабкості індивідуальних людських існувань.
А. Адлер виокремлював різні види КОМПЕНСАЦІЇ, які створюють різні «життєві стилі», зокрема:
успішна компенсація почуття неповноцінності, що є наслідком збігу потягу до вищості з соціальним інтересом.
надкомпенсація, яка означає однобічне пристосування до умов життя внаслідок надмірного розвитку якоїсь однієї риси або здібності.
«вихід у хворобу», при якій людина не може звільнитися від почуття неповноцінності, не може прийти до компенсації «нормальними» засобами і тому виробляє симптоми хвороби, щоб виправдати свою невдачу. Так з´являється невроз.
Індивідуальна психологія А. Адлера заперечує фатальний зв´язок психічного розвитку особистості з органічними інстинктами, щобільше, вона стверджує, що цей розвиток підкоряється логіці суспільного життя. Однак погляди А. Адлера хоч і виявились у свій час досить продуктивними, сприймаються тепер як надмірно механістичні, що надто спрощують складні діалектичні зв´язки між індивідом і суспільством.
Послідовники Адлера заснували центри в Європі, зокрема в Англії, і в Сполучених Штатах. Багато його оригінальних ідей стали широко застосовувати в сучасній психології і психотерапії. Напевно, введена Адлером концепція комплексу неповноцінності (inferiority complex) зараз відома набагато більше, ніж будь-яке інше поняття в галузі психології.
Чотири основних принципи адлерівської системи - це цілісність, єдність індивідуального стилю життя, соціальний інтерес, або почуття спільності (community feelings), і важливість цілеорієнтованої поведінки.
Висновок Адлера про те, що очікування більше впливають на поведінку людини, ніж враження минулого, був головною причиною його розбіжності з Фройдом. Адлер думав також, що люди керуються досягненнями переваги або завоювання навколишнього середовища. Він виокремлював і ефект соціального впливу на особистість, і важливість соціального інтересу особистості: почуття спільності, співпраці і турботи про інших. За Адлером, життя в основі своїй є рух до успішної адаптації в навколишньому світі, співпраці й альтруїзму.
Індивідуальна психологія Адлера схожа на біхевіоризм (behaviorism) тим, що займається доступною для спостереження поведінкою та її наслідками, а також стверджує, що будь-яка концепція повинна бути конкретною і прив´язаною до реально існуючої поведінки. На відміну від більшості психологічних теорій, індивідуальна психологія не є глибинною психологією (depth psychology), тобто вона не пропонує незнані сили і структури, які приховані в глибині психіки. Адлер, швидше, розвивав контекстну психологію, де поведінку пояснюють за допомогою термінів фізичного і соціального навколишнього середовища, у контексті, самою особистістю звичайно не усвідомлюваному. Адлер першим почав практикувати сімейну терапію, це було в 1920 р. Послідовники Адлера зробили великий внесок у групову терапію (group therapy), короткотермінову терапію (brief therapy) і застосування психології в навчанні.
33. Концепція оргоне Вільгельма Райха.
Вільгельм Райх (1897-1957) виступав із проповіддю сексуальної революції як невід'ємного елементу будь-яких соціальних реформ, з вимогою відміни усіх форм «репресивної моралі».
Згідно з поглядами Райха, які він висвітлив у праці «Масова психологія фашизму», будь-який авторитарний суспільний устрій заснований врешті-решт на сексуальному пригніченні, що стає підґрунтям характеру і служить масовим джерелом неврозів. У вченні Райха характер трактується як своєрідне захисне утворення («панцир»), що оберігає індивіда як від зовнішніх впливів, так і від його власних пригнічених потягів. Стверджуючи фізичну реальність психічної енергії, Райх значно поширив поняття «лібідо» і розвинув своєрідне натурфілософське вчення про універсальну космічну життєву енергію - «оргоне». На його думку, оргазм відіграє головну роль у реагуванні і знятті будь-яких форм напруження. Згідно Райха, будь-який невроз завжди супроводжується порушенням сексуального вираження. Неповний оргазм - ознака неспокою, що блокує сексуальність. Таким чином, оргастична потенція - здатність «віддаватися потоку біологічної енергії оргоне» - є за Райхом головним критерієм психічного здоров'я.
Вплив фрейдизму значною мірою виявився у соціальній психології, етнографії (американська культурантропологія тісно пов'язана з неофрейдизмом), літературознавстві, літературній і художній критиці. Поряд із цим фрейдизм значно вплинув на теорію і практику різних сучасних художніх течій (сюрреалізм, що претендує на поширення сфери мистецтва завдяки пристосуванню несвідомого тощо).
34. Гуманістичний психоаналіз Е. ФРОММА
Побудову нової гуманістичної науки про людину здійснює Еріх Фромм (1900-1980 рр.). У своїй головній праці «Мати чи бути» (1976 р.) він підвів підсумки своєї дослідницької діяльності як соціального психоаналітика. Головна думка: несвідоме детермінується суспільством і виступає у формі ірраціональних пристрастей, вигадок і удаваної раціональності. Звільнитися від несвідомого можна на шляхах психології. Тільки в цьому разі можливе активне буття людини, яке має відношення до реальної, а не спотвореної, ілюзорної картини життя.
Мати - означає володіти речами. У володінні досвід людського життя розкривається неповно і часто деструктивно.
Модус буття передбачає незалежність, свободу, наявність критичного розуму, активність, відмову від самолюбства і егоїзму, єдність з іншими, реалізацію економічної і політичної демократії. Людству належить побудувати не Град Божий, як вважали в середні віки, і не Град Прогресу, в чому були впевнені в Новий час, а Град Буття, в якому повинна жити людина. Але людина нова.
Е. Фромм висунув ідею нової людини, без якої неможливе і нове суспільство. Нова людина - та, що здатна нести в собі любов до інших, а також відчувати тепло та співчуття оточуючих. Саме любов, на думку Фромма, розвиває активність особистості. Вона має багато форм: еротична любов, любов до своєї дитини, любов до самого себе тощо. «Людина - це мета в собі, а не засіб для досягнення цілей іншої людини. Вона повинна з любов'ю ставитись до оточуючих. Якщо в ній немає любові, то вона - пише порожня оболонка, навіть якщо зосередить у собі всю владу, все багатство і весь розум». Е. Фромм
У Е. Фромма критично-філософська теорія нового гуманізму - нової людини виступає у формі нової етики. її обґрунтування має переважно психо гуманістичний характер.
35. Феноменологія Е. Гусерля
Одним з головних напрямків сучасної філософської думки є феноменологія, що буквально означає вчення про феномени. Феноменологія не тільки ознаменувала новий поворот у вивченні проблеми свідомості, але й визначила нові завдання філософської науки в цілому. Засновником феноменології в тому вигляді, в якому вона культивується в XX ст., є Едмунд Гуссерль. «Філософія арифметики» , «Логічні дослідження», «Ідеї чистої феноменології» .В останній роботі «Криза європейських наук і трансцендентальна феноменологія» Е. Гуссерль намагається дослідити причини і джерела занепаду західноєвропейської культури і всього західного суспільства в цілому. Всі науки можна поділити на два основних види:ейдетичні науки, до яких належать логіка, математика і філософія; фактуальні науки, які обґрунтовують свої судження посиланням на факти, котрі мають випадковий характер.
Філософським судженням не притаманні ні точність математичних істин, ні чуттєві спостереження істин фізичних Вони й не повинні мати їх, оскільки філософія є новим виміром знання, пов'язаним із прагненням до чистого і абсолютного знання.
Справжня філософія, або трансцендентальна феноменологія, на відміну від фактуальних наук, є наука не про факти, а про сутності. Проте, на відміну від інших ейдетичних наук (наприклад, математики), вона не може абстрагуватися від того факту, що все дано нам через свідомість. Філософія має справу з мисленням, спрямованим на предмет як такий, і в цьому розумінні вона не дискурсивна, а інтерпретативна. Основні риси філософського знання - абсолютна самоочевидність, абсолютна істина, безпосередня споглядальність сутності.Виявити ці сутності, тобто конституювати предмет філософії у феноменологічному розумінні, можливо лише за допомогою спеціального методу - методу феноменологічної редукції. Феномен - це і є та сутність, котра виявляє себе у свідомості завдяки феноменологічній редукції. «Історичні філософії, без сумніву, були філософіями світоспоглядання, оскільки над їх творцями панувало прагнення до мудрості; але вони були абсолютно такою ж мірою філософіями науковими, адже в них жила разом з тим і мета строгої науковості ».Е. Гуссерль
Феноменологічна редукція здійснюється в два етапи:
• на етапі ейдетичної редукції ми ставимо під сумнів цінність вихідного для багатьох наук вірування в реальність зовнішнього світу («вміщуємо у дужки зовнішній світ»);
• на етапі трансцендентальної редукції ставимо під сумнів вірування в реальність «Я» як частини реальності зовнішнього світу («вміщуємо у дужки емпіричну самосвідомість»).
Світ, таким чином, редукується до чистого феномена або ейдоса (в логічно і словесно фіксованій формі). Ейдос (феномен) є конфігурацією всього даного, котре виступає як «міра реальності, фактичності». Феноменологічне знання є абсолютне знання про сутності, котрі виправдовують будь-яке знання про факт.