Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ
НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
«ХАРКІВСЬКИЙ ПОЛІТЕХНІЧНИЙ ІНСТИТУТ»
Кафедра організації виробництва та управління персоналом
Виконала:
ст. гр. ЕК-21б
Редька А.І.
Перевірив:
Гуцан О.М.
Харків – 2011
Зміст
ВСТУП
Висновок………………………………………………………………23
Список використаної літератури
Вступ
Старшому поколінню Західньої Німеччини є чим пишатися. Це саме його працею і потім повалена й зруйнована країна за порівняно короткий термін зуміла після війни піднятися на ноги і перетворитися в одну з найбільш благополучних і процвітаючих в Європі. Сьогодні для будь-якого німця "дойче марк" не просто грошова одиниця, але якийсь символ національної працьовитості та економічної стабільності, що дозволяє в глибині душі зверхньо ставитися не лише до рублів і леям, а й до лірам, драхмам ііншим ескудо.Відновлення Німеччини було не просто економічної перемогою. Це було перш за все демонстрацією волі більшості населення вирватися з полону минулого, знову знайти національну гідність. Можна любити або не любити німців, можна іронізувати над їх пристрастю до порядку, дисципліни і звичкою «рахувати копійку», але треба визнати, це була заслужена перемога працьовитого і мужнього народу,«Ніяка економічна ситуація не може бути настільки безнадійною, що брішуча воля й чесна праця всього народу не змогли впоратися з нею »--ці слова Л. Ерхарда, виголошені ним у грудні 1945 року, коли Німеччинаще лежала в руїнах, можна було б поставити епіграфом до будь-якій книзі,присвяченій економічній історії Німеччини післявоєнного періоду.
1.Підсумки Другої Світової війни для ФРН
Геополітичні підсумки Другої світової війни виявилися катастрофічними для Німеччини. Вона втратила на кілька років державність і на довгі роки — територіальну цілісність. Було відірвано 24 % від тієї території, що Німеччина займала в 1936 р., у тому числі Східна Пруссія, розділена між Польщею й СРСР. Польща й Чехословаччина одержали право виселити етнічних німців зі своїх територій, у результаті чого до Німеччини посунув потік біженців (до кінця 1946 р. їхнє число склало близько 9 млн. чоловік).
За рішенням Кримської конференції територія Німеччини була розділена на чотири зони окупації: радянську, американську, британську й французьку. Аналогічно на чотири сектори був розділений і Берлін. На Потсдамській конференції були погоджені основні принципи окупаційної політики держав-союзниць (демілітаризація, денацифікація, декартелізація, демократизація Німеччини). Однак відсутність твердих угод з німецької проблеми призвела до того, що адміністрації окупаційних зон застосовували принципи Потсдама на власний розсуд.
Керівництво радянської військової адміністрації в Німеччині негайно ужило заходів щодо формування слухняного режиму у своїй зо ні. Стихійно створені антифашистами місцеві комітети були розпущені. Для вирішення управлінських й економічних питань були створені центральні управління. Головну роль у них відігравали комуністи й соціал-демократи. Улітку 1945 р. була дозволена діяльність 4 політичних партій: Комуністичної партії Німеччини (КПН), Соціал-демократичної партії (СДПН), Християнсько-демократичному союзу (ХДС) і Ліберально-демократичної партії Німеччини (ЛДП). Теоретично всі дозволені партії користувалися рівними правами, але на практиці радянська влада відверто віддавала перевагу КПН.
Виходячи з уявлень про те, що нацизм був породженням капіталізму і що денацифікація має на увазі боротьбу проти капіталістичного впливу в німецькому суспільстві, радянська влада протягом перших місяців окупації захопила «командні висоти» в економіці. Безліч великих підприємств були націоналізовані на підставі того, що вони належали нацистам або їхнім прибічникам. Ці підприємства або демонтувалися й відправлялися до Радянського Союзу на рахунок погашення репарацій, або продовжували діяти як радянська власність. У вересні 1945 р. була проведена земельна реформа, у ході якої були безоплатно експропрі йовані понад 7100 маєтків площею понад 100 га. Зі створеного земель ного фонду невеликі наділи отримали близько 120 тис. безземельних селян, сільськогосподарських робітників і переселенців. З державної служби були звільнені реакціонери.
Радянська адміністрація примусила СДПН і КПН об’єднатися в нову партію, що одержала назву Соціалістичної єдиної партії Німеччини (СЄПН). У наступні роки контроль із боку комуністів ставав усе більше суворим. У січні 1949 р. конференція СЄПН ухвалила, що партія повинна стати ленінською «партією нового типу» за зразком компартії Радянського Союзу. Тисячі соціалістів і комуністів, не згодних із цією лінією, були виключені з партії в ході чистки. У цілому в радянській зоні окупації використовувалася та ж модель, що й в інших східноєвропейських країнах. Вона мала на увазі сталінізацію марксистської партії, позбавлення незалежності партій «середнього класу», подальшу націоналізацію, репресивні заходи й фактичну ліквідацію змагальної виборчої системи.
Західні держави діяли в Німеччині так само авторитарно, як радянська адміністрація у своїй зоні. Антифашистські комітети й тут були розпущені. Були створені земельні уряди (в американській зоні протягом 1945 р., у британській і французькій — у 1946 р.). Призначення на пости здійснювалося вольовим рішенням окупаційної влади. У західних окупаційних зонах також відновили свою діяльність КПН і СДПН. Був створений ХДС, з яким установив взаємини «співдружності» створений у Баварії Християнсько-соціальний союз (ХСС); цей партійний блок стали називати ХДС/ХСС. Табір ліберальної демократії представляла Вільна демократична партія (ВДП).
Незабаром США й Великобританія дійшли до переконання, що для відновлення Західної Європи життєво необхідним є відродження економіки Німеччини. Американці й англійці перейшли до узгоджених дій. Перші кроки до об’єднання західних зон були зроблені наприкінці 1946 р., коли американська й британська адміністрації домови лися об’єднати економічне управління своїми зонами з 1 січня 1947 р. Утворилася так звана Бізонія. Управління Бізонії отримало статус парламенту, тобто набуло політичних рис. У 1948 р. до Бізонії приєднали свою зону й французи. У результаті виникла Тризонія.
У червні 1948 р. рейхсмарка була замінена новою «німецькою маркою». Здоровий податковий базис, створений новою грошовою одиницею, допоміг Німеччині приєднатися в 1949 р. до плану Маршалла.
Грошова реформа призвела до першого зіткнення між Заходом і Сходом в холодній війні, що починалася. Прагнучи ізолювати свою окупаційну зону від впливу західної економіки, радянське керівництво відкинуло і допомогу в рамках плану Маршалла, і введення нової грошової одиниці у своїй зоні. Воно опиралося також уведенню німецької марки в Берліні, але західні союзники наполягли на тому, щоб нова грошова одиниця стала законним платіжним засобом у західних секторах міста. Щоб не допустити проникнення в Берлін нової марки, радянська адміністрація перешкоджала вантажоперевезенням із заходу в Берлін залізничними і шосейними шляхами. 23 червня 1948 р. постачання Берліна залізничним й автомобільним транспортом було повністю блоковане. Виникла так звана Берлінська криза. Західні держави організували інтенсивне повітряне постачання («повітряний міст»), що забезпечив усім необхідним не тільки військові гарнізони Берліна, але і його цивільне населення. 11 травня 1949 р. радянська сторона визнала свою поразку й припинила блокаду. Берлінська криза завершилася.
Посилення протистояння СРСР і країн Заходу унеможливило створення єдиної німецької держави. У серпні 1949 р. у Західній Німеччині відбулися загальні парламентські вибори, які принесли перемогу партії ХДС/ХСС, а 7 вересня було проголошене створення Федеративної Республіки Німеччини. У відповідь 7 жовтня 1949 р. на сході країни була проголошена Німецька Демократична Республіка. Отже, восени 1949 р. розкол Німеччини набув юридичного оформлення.
1952 р. США, Англія й Франція підписали із ФРН договір, за яким припинялася формальна окупація Західної Німеччини, але їхні війська залишалися на німецькій території. 1955 р. між СРСР і ГДР був підписаний договір про повний суверенітет і незалежність НДР.
Західнонімецьке «економічне диво»
На виборах у парламент (бундестаг) 1949 року визначилися дві провідні політичні сили: ХДС/ХСС (139 мандатів), СДПН (131 мандат) і «третя сила» — ВДП (52 мандати). ХДС/ХСС і ВДП сформували парламентську коаліцію, що дозволило їм створити спільний уряд. Так у ФРН склалася «двохзполовинна» партійна модель (на відміну від двопартійної у США й Великобританії). Ця модель зберігалася й надалі.
Першим канцлером (головою уряду) ФРН став християнський демократ К. Аденауер (обіймав цю посаду з 1949 р. до 1963 р.). Характерною рисою його політичного стилю було прагнення до стабільності. Не менш важливою обставиною стало проведення винятково ефективного економічного курсу. Його ідеологом був беззмінний міністр економіки ФРН Л. Ерхард.
Модель соціального ринкового господарства, створена в результаті політики Ерхарда, ґрунтувалася на концепції ордолібе ралізму (від нім. «ордунг» — порядок). Ордоліберали виступали на захист вільного ринкового механізму, але не всупереч, а завдяки державному втручанню. Основу економічного добробуту вони бачили в зміцненні господарського порядку. Державі при цьому приділялися ключові функції. Її втручання повинне було не підмінювати дію ринкових механізмів, а створювати умови для їх ефективного функціонування.
Найважчий період економічної реформи припав на 1949 -1950 рр., коли лібералізація ціноутворення викликала зростання цін при відносному зниженні рівня доходів населення, а реструктуризація виробництва супроводжувалася сплеском безробіття. Але вже в 1951 р. намітився перелом у кращий бік, а в 1952 р. зростання цін припинилося, почав знижуватися рівень безробіття. У наступні роки відбулося безпрецедент не економічне зростання: 9– 10 % на рік, а в 1953– 1956 рр. — до 10– 15 % на рік. ФРН вийшла на друге місце серед західних країн за рівнем промислового виробництва (і лише наприкінці 60-х років була відтиснута Японією). Великий експорт дозволив створити в країні значний золотий запас. Німецька валюта стала найсильнішою в Європі. У другій половині 50-х років практично зникло безробіття, реальні доходи населення зрос ли втричі. До 1964 р. валовий національний продукт (ВНП) ФРН збільшився в 3 рази, і вона стала виробляти продукції більше, ніж уся довоєнна Німеччина. У той час заговорили про німецьке «економічне диво».
Західнонімецьке «економічне диво» було обумовлено рядом факторів. Свою ефективність довела обрана Ерхардом економічна система, де ліберальні ринкові механізми поєднувалися із цілеспрямованою податковою й кредитною політикою держави. Ерхарду вдалося добитися прийняття твердого антимонополістичного законодавства. Значну роль відіграли надходження за планом Маршалла, відсутність військових витрат (до вступу ФРН у НАТО), а також приплив іноземних капітало вкладень (350 млрд. доларів). У німецькій промисловості, яка була зруйнована в роки війни, відбувалося масове оновлення основного капіталу. Упровадження новітніх технологій, що супроводжувало цей процес, у поєднанні із традиційно високою працездатністю й дисципліною німе цького населення спричинило швидке зростання продуктивності праці.
Успішно розвивалося сільське господарство. У результаті аграрної реформи 1948 -1949 рр., проведеної ще за сприяння окупаційної влади, був здійснений перерозподіл земельної власності. У результаті більша частина земельного фонду перейшла від великих власників до середніх і дрібних. У наступні роки частка зайнятих у сільському господарстві неухильно зменшувалася, однак широка механізація й електрифікація праці селян дозволили забезпечити загальне зростання продукції цього сектора.
Дуже вдалою виявилася соціальна політика, що заохочувала прямі взаємини підприємців і робітників. Уряд діяв під девізом: «Ні капітал без праці, ні праця без капіталу не можуть існувати». Були розширені пенсійні фонди, житлове будівництво, система безкоштовної й пільгової освіти, професійної підготовки. Розширилися права трудових коле ктивів у галузі управління виробництвом, але заборонялася їхня політи чна діяльність. Система оплати праці була диференційованою залежно від стажу роботи на конкретному підприємстві. У 1960 р. був прийнятий «Закон про захист прав молоді, що працює», а з 1963 р. уведена мінімальна відпустка для всіх трудящих. Податкова політика заохочувала переведення частини фонду заробітної плати в особливі «народні акції», що розповсюджувались серед працівників підприємства. Усі ці заходи уряду дозволили забезпечити в умовах економічного підйому адекватне зростання купівельної спроможності населення. Німеччина була охоплена споживчим бумом.
У 1950 р. ФРН стала членом Ради Європи й почала брати активну участь у переговорах щодо проектів європейської інтеграції. У 1954 р. ФРН стала членом Західноєвропейського союзу, а в 1955 р. вступила до НАТО. У 1957 р. ФРН стала одним із засновників Європейського Економічного Співтовариства (ЄЕС).
У 60-ті роки у ФРН відбулося перегрупування політичних сил. ВДП підтримала СДПН, й, утворивши нову коаліцію, ці дві партії сформували в 1969 р. уряд. Ця коаліція проіснувала до початку 80-х років. Протягом цього періоду канцлерами були соціал-демократи В. Брандт (1969 –1974) і Г. Шмідт (1974– 1982).
Нове політичне перегрупування відбулося на початку 80-х років. ВДП підтримала ХДС/ХСС і вийшла з коаліції зі СДПН. У 1982 р. канцлером став християнський демократ Г. Коль (займав цей пост до 1998 р.). Йому судилося стати й канцлером об’єднаної Німеччини.
2.Реформи Л. Ерхарда у відродженні німецької економіки
У чому ж все-таки «секрет» швидкого відродження німецької економіки, її незвичайної стійкості і життєздатності? Працьовитість працьовитістю, але кожна людина повинна знати, чого і в ім'я чого він трудиться, бути впевненим, що вона робить не даремно. Якщо ж цього немає, якщо економічний курс політичного керівництва веде в нікуди, якщо сам уряд постійно кидається з боку в бік і керує народом за принципом «йди туди - не знаю куди, шукай то - не знаю що», то всяка праця скоро перетворюється на сізіфову, а потім у людей і зовсім пропадає бажанняпрацювати.Всі ці, загалом-то, нехитрі істини добре розумів і максимально враховував у своїй практичній політиці Ерхард, під керівництвом якого в 1948 році в Німеччині почалося здійснення грошової та економічної реформ. Старт був важким і болісним. Промислове виробництвостановило лише 40 відсотків від рівня 1936 року. Катастрофічно не вистачало самих елементарних товарів. Неймовірно набрякла грошова маса не залишала шансів для проведення скільки-небудь розумної грошово-фінансової політики. Процвітали спекуляція і чорний ринок. Справжньої валютної одиницею стала пачка американських сигарет, «панували голод, нужда і економічний хаос. Люди Були переповнені сумнівами, деморалізіровани і без будь-якої надії наполіпшення в майбутньому ». « Було розраховано, що в середньому на одного німця тільки кожні п'ять років проводилася одна тарілка, кожні дванадцять - пара взуття, що тільки кожен п'ятий немовля міг лягти у власну ліжко і лише кожен третій німець мав шанси лягти у власний труну ». Політика окупаційної влади тоді будувалася на ідеях відплати, покарання та опікунства. При цьому вони перейняли від нацизму командну економіку з її тотальним раціонування, дефіцитом, контролем над цінами, фінансами, експортом і імпортом.«Проти введення ринкового господарства були в той час СДПН і ХДС (головні партії Західної Німеччини), а також профспілки. СДПН вимагала «соціалістичне господарство шляхом планомірного управління» ... ХДС заявляв у своїй Аденській програмі: «Планування і регулювання економіки є необхідними взначному обсязі ще тривалий час »... і пропонував усуспільнити гірничу справу і металургію. Профспілки хотіли введення громадськоївласності в ключових галузях ...».Спочатку економічна політика ХДС як правлячої в той час партії була змінена з політичних мотивів - через жорсткий протистояння зі Східною Німеччиною, де почалося будівництво командної економіки. Одночасно союзники усвідомлювали, що післявоєнне відродження Європи неможливе без Німеччини (в Америці був прийнятий план Маршалла, де була передбачена значна допомога також і Західній Німеччині, крім того, західні союзники відмовилися від отримання репарацій), а що останнє неможливо без надання німцям певної самостійності. Так в західних окупаційних зонах була обрана Економічна рада, як гравроль обмеженого парламенту. У березні 1948 р. Л. Ерхард обраний економічним директором цієї ради. За своїми економічними поглядами Ерхард був переконаний «риночник».Високо кваліфікований вчений-економіст, він ще в роки війни переконався взгубності методів фінансової та господарської політики націонал -соціалізму, що включала в себе всі основні атрибути командної системи:планування «зверху», адміністративний розподіл ресурсів, жорсткий контроль над цінами, диктат найбільших виробників-монополістів, розрісся до гігантських розмірів Ерхард називав таку економіку "примусовою".
Ключові положення економічної філософії самого Ерхарда зводилися до наступного:
Переконати німців в тому, що єдиний порятунок від убогості і голоду,від засилля спекулянтів і бюрократів - це відмова від карткової системи, «Відпустка» цін, заміна старої знеціненої рейхсмарки на нову і швидкий запуск всіх ринкових механізмів, виявилося непросто. За дванадцять років панування нацистської різновиду «соціалізму» і три роки після воєнної розрухи люди відвикли працювати без батога, відвикли від думки, що за своюроботу можна отримати повновагі гроші, відвикли від ініціативи, свободи танерозривно пов'язаної з нею відповідальності за самих себе. Всі боялися: якби не стало ще гірше. В умовах браку самих елементарних товарів розподільна система під контролем окупаційної влади багатьом представлялася найменшим злом. Не було одностайності і серед західних окупаційних властей. В Англії яке прийшло після закінчення війни до влади лейбористський уряд захоплено займалося експериментуванням з широкомасштабної націоналізацією промисловості. Відповідно в британській зоні більше співчуття викликали погляди і позиції соціал-демократів, ніж ліберальніпроекти Ерхарда. Найбільше розуміння Ерхард зустрів в американців, хоча і тут було чи мало прихильників кейнсіанських рецептів виходу з «великих депресій». І проте саме американці в кінцевому рахунку найбільш рішуче підтримали ту головну мету, до якої прагнув Ерхард, - звільнити німецьку економіку від пут командно-адміністративних методів господарювання і повернути її на ринкові рейки.
3. Роль Плану Маршала у відродженні німецької економіки
Завдяки допомозі з боку США за планом Маршалла , а також в результаті реалізації планів економічного розвитку країни , розроблених під керівництвом Людвіга Ерхарда , в 1950- х роках був досягнутий швидке зростання економіки ( німецьке економічне диво ), що продовжувався до 1965 року. Для задоволення потреби у дешевій робочій силі ФРН підтримувала приплив гастарбайтерів , в основному з Туреччини.
До 1969 року країною правила партія ХДС (зазвичай в блоці з ХСС і рідше з ВДП) . У 1950- х роках був розроблений ряд надзвичайних законів , заборонені багато організацій , в тому числі Комуністична партія , введені заборони на професії. Було продовжено внутрішньополітичний курс , пов'язаний з денацифікації , тобто усуненням наслідків знаходження нацистів у влади , недопущенням відродження нацистської ідеології і організацій. У 1955 році ФРН увійшла до НАТО.
У 1969 році до влади прийшли соціал -демократи. Вони визнали непорушність повоєнних кордонів , послабили надзвичайне законодавство , провели ряд соціальних реформ. У роки правління федеральних канцлерів Віллі Брандта і Гельмута Шмідта відбулося істотне поліпшення відносин ФРН і СРСР , що отримало подальший розвиток в політиці розрядки . Московський договір між СРСР і ФРН 1970 зафіксував непорушність кордонів , відмова від територіальних претензій (Східна Пруссія ) і декларував можливість об'єднання ФРН і НДР. Надалі соціал -демократи і християнські демократи чергувалися при владі.
У серпні 1990 року між ФРН і НДР був підписаний Договір про об'єднання Німеччини , який передбачав ліквідацію НДР , її приєднання до ФРН з територіальним перебудовою по западногерманскому зразком і німецькому єдності.
Особливостями німецького неолібералізму є те, що представники цієї течії не обмежуються методологією неокласиків, а застосовують також інституціональні підходи, розроблені ще історичною школою. Німецька неоліберальна теорія поєднує ідеї сильної держави, що виконує інституціональні, організаторські та виховні функції, і має на меті свідомо створити сильну конкурентну економіку, спираючись на особливий менталітет нації, здатної до самоорганізації і самопожертви, та на неокласичні ідеї саморегулювання економіки.
Основоположником неоліберального напрямку німецької економічної теорії по праву вважають Вальтера Ойкена, який у повоєнні роки заснував цілу школу, що займалась проблемами впровадження в життя неоліберальних ідей. Вона отримала назву фрейбурзької. До цієї школи належать такі відомі теоретики, як А. Мюллер-Армак, Ф. Бем, А. Рюстов, швейцарський професор Репке, Л. Ерхард та інші.
Фрейбурзька школа сформувалася на базі критики деяких теоретичних положень німецької історичної школи. Ойкен уважав помилкою те, що історична школа залишала поза увагою домінуючу роль економіки, зосереджуючись на виховній та інституціональній функціях держави, які в кінцевому рахунку були поставлені на службу диктатурі. Коли після війни в країні розгорнулась дискусія щодо використання кейнсіанських методів управління економікою, представники фрейбурзької школи виступили проти. Вони вважали, що кейнсіанство сприятиме формуванню авторитаризму, до якого завжди була схильна німецька нація. Методом запобігання диктатурі представники фрейбурзької школи вважали встановлення конкурентного ладу та обмеження втручання держави в економіку, і протиставляли як кейнсіанству, так і ортодоксальному неокласицизму власну модель «соціально-ринкового господарства».
Німецький неолібералізм часто називають «ордолібералізмом» за назвою щорічного видання фрейбурзької школи — журналу «Ордо»*12, заснованого 1948 р. Ойкеном і Бемом.
Вальтер Ойкен (1891—1950) вивчав політекономію, історію, філософію в університетах Кіля, Бонна, Йєни. 1913 року отримує вчений ступінь кандидата наук. З 1914 р. і до закінчення першої світової війни був на фронті. 1921 р. в Берлінському університе-ті здобуває ступінь доктора наук. З цього часу основним об’єк-том його дослідження стають економічні проблеми розвитку су-спільства.
З 1925 р. В. Ойкен є професором університету в Тюбінгені, а з 1927 р. — у Фрейбурзі. Там він заснував економічну школу, основною ідеєю якої було створення теорії майбутнього суспільства, побудованого на принципі свободи та достойного людини економічного й суспільного порядку.
Його перу належить багато економічних праць, найвідоміші з яких «Критичні нотатки з проблеми грошей в Німеччині» (1923), «Міжнародна валютна проблема» (1925), «Теоретичні дослідження капіталу» (1934 і друге, доповнене визначенням функцій політичної економії, видання — 1954), «Основні принципи національної економії» (1940), яка витримала багато видань, а також «Основні принципи економічної політики», що вийшла вже після його смерті, 1952 р. Усі його праці грунтувалися на класичних підходах до аналізу, усупереч історико-націоналістичній спрямованості німецької економічної науки.
У сучасній економічній теорії праця В. Ойкена «Основні принципи національної економіки» вважається однією з найвидатніших щодо методології економічного аналізу типів суспільного ладу.
Немарксистські погляди на будову соціалістичного суспільства сьогодні інтерпретуються згідно з основними положеннями, викладеними у цій праці.
Методологія аналізу. В основу поглядів В. Ойкена покладено веберівську теорію «ідеальних типів». На цій базі він сформулював поняття «ідеального типу господарства» як моделі, котра передає лише основні закономірності суспільно-економічного розвитку і не описує другорядних економічних явищ, що завжди супроводжують будь-яку економіку.
Господарські системи, на думку Ойкена, ніколи не існують у чистому вигляді. Вони являють собою комбінацію різноманітних господарських форм. Від того, які форми переважають у системі, залежить її тип, об’єктом дослідження можуть бути лише «ідеальні типи», «очищені» від несуттєвого. Аналіз розвитку економічної дійсності, на його думку, без урахування сталого в економічних явищах є неможливим, оскільки кожна економічна форма функціонує за принципом «ідеального типу», тобто в кожній є стале, суттєве і другорядне, несуттєве. Суттєве визначає економічну поведінку суб’єктів господарської діяльності на мікро- і макрорівні. Але, на думку Ойкена, суттєве зароджується на рівні індивідуального господарства (мікрорівні). Тому «єдиний шлях, який обіцяє успіх, — писав він, — проходить через дослідження конкретних підприємств, домашніх господарств та планових органів»*13.
Ойкен розрізняв два «ідеальні типи» господарських систем — центрально-кероване господарство та вільне ринкове госпо-дарство. Він класифікував їх, виходячи зі способу управління господарським процесом, форм координації діяльності окремих господарських одиниць, і підкреслював, що ринкове господарство управляється ринком, є господарством відносин обміну, а центрально-кероване виключає вільний ринковий обмін і управляється центральним керуючим органом.
Центрально-кероване господарство, за визначенням Ойкена, характеризується таким рівнем планування, за якого всі економічні зв’язки між економічними суб’єктами заміщено адміністративними вертикальними зв’язками центру з підприємствами. Централізоване планування він розглядає виключно як економічну політику, наводячи історичні приклади її реалізації в стародавньому світі та вказуючи на сучасні її форми — економічну політику соціалізму в СРСР та централізоване керування у фашистській Німеччині.
Економічна політика надцентралізації управління передбачає такий ступінь розвитку планування, коли з одного центру визначаються обсяги та якість створюваних продуктів до найменших деталей. Така форма розподілу суперечить принципу вільного вибору. Тому центрально-керованому господарству властиві постійна відсутність рівноваги, інфляція та хронічний дефіцит.
Ойкен уважав, що така централізація суперечить самій природі економіки і поступово руйнує її.
Але в межах централізованих форм управління він розрізняв цілий ряд варіантів: тоталітарне центрально-кероване господарство; центрально-кероване господарство з вільним обміном споживчих товарів; центрально-кероване господарство з вільним вибором для споживача; центрально-кероване господарство з вільним вибором професії та робочого місця. Екстремальною (очищеною, ідеальною) формою, на його думку, є тоталітарна, в якій уособлено всі недоліки та ознаки центрально-керованого господарства. Однак іншим формам централізації можуть бути притаманні ознаки економіки ринкового типу.
Вільне ринкове господарство, побудоване на конкуренції та приватній власності, є природною основою економічного порядку, оскільки забезпечує підприємницьку ініціативу, розвиток економіки, та встановлення рівноваги завдяки дії конкурентних сил. Воно базується на принципі свободи вибору: рівня споживання, професії та робочого місця, економічних відносин.
Вирішальним чинником економічного розвитку він називав потреби, які вільно формуються і потребують негайної реакції з боку виробника. Виробник має бути заінтересованим у тім, щоб задовольнити будь-які потреби споживача. Таку заінтересованість можна реалізувати тільки за умови, що виробник отримуватиме прибуток і вільно ним розпоряджатиметься.
Економічна свобода виробника, як і споживача, зв’язується Ойкеном з приватною власністю, котра забезпечує споживачеві право вільного вибору благ, а виробнику — право вільного вибору роду діяльності та отримання доходів. Конкуренція між виробниками створює умови, коли на ринку вирішується проблема визначення необхідних обсягів виробництва, його структури та рівня цін.
Однак, на його думку, абсолютизація принципу свободи може призвести до анархії, надмонополізації, тоталітаризму та соціальних потрясінь і також підриватиме основи господарювання.
Щодо «справедливості» такого господарства, то Ойкен визнає, що ринкова економіка, побудована за принципами індивідуалізму та конкурентності, хоч і сприяє економічному прогресу суспільства, суперечить принципу соціальної справедливості, який може забезпечити лише центрально-керована система, побудована на суспільній власності.
Неоліберальна методологія Ойкена є спорідненою з методологією неокласиків, оскільки засуджує центрально-кероване господарство. Але Ойкен, на відміну від неокласиків, завжди підкреслював, що не лише центрально-кероване господарство, а й децентралізована ринкова економіка виникає не стихійно, а формується свідомо державою.
Раціональний «господарський лад» він визначає як оптимальну комбінацію обох типів господарства. Він зазначає, що історія розвитку суспільства завжди супроводжувалась пошуком господарського ладу, який найбільшою мірою відповідав би природній суті людей та явищ, тобто встановлював порядок, котрий забезпечував би справедливість та економічну рівновагу. На думку Ойкена, вирішення проблеми оптимального поєднання форм двох «ідеальних типів» має взяти на себе держава, яка може впливати на економіку й соціальну сферу, перерозподіляючи суспільний продукт у тих, звичайно, межах, що не призводять до порушення економічної рівноваги. Головним завданням такої діяльності держави є забезпечення оптимального поєднання переваг двох різних типів господарств в єдину економічну систему. Ураховуючи, що характер суспільного ладу залежить від того, який тип господарства в системі переважатиме, суспільство, на його думку, має свідомо визначитись з комбінацією господарських форм. Він уважав, на відміну від інших неолібералів, що за реальних цих умов тогочасної Німеччини втручання держави не може бути мінімальним. Навпаки, воно має бути визначальним, адже необхідний економічний порядок може встановити лише сильна держава.
В «Основних принципах економічної політики» Ойкен формулює підходи до визначення «політики порядків», яка, на його погляд, має, передовсім, полягати у створенні державою умов для розвитку економіки: формуванні конкурентного господарства; обмеженні економічної влади монополістичних угруповань, тобто захисті конкуренції з боку держави; інтеграції у світове господарство, що також підриває могутність цих угруповань, зміцнювану за рахунок протекціонізму. Держава повинна проводити активну грошову політику, бо циклічні коливання економічної кон’юнктури — обов’язковий елемент ринкової економіки — можуть нейтралізуватись «грошовим стабілізатором». По-друге, оберігаючи недоторканність приватної власності, держава має запобігати надмірному розриву у розмірах доходів різних соціальних груп і здійснювати перерозподіл сукупних надходжень на користь соціальної сфери. Вплив держави визначається можливостями економіки і має обмежуватися заходами, що сприяють її зміцненню.
Класифікація економічних систем, яку дав Ойкен ще в 30—40-х рр., підбивала підсумок розвитку німецької ліберальної ідеї, формулювала засади теорії «соціального ринкового господарства» як економічного порядку, за якого конкурентна ринкова економіка доповнюється соціально спрямованим втручанням сильної держави. Ці методологічні підходи до визначення ролі держави в суспільстві з ринковим економічним порядком було розвинуто не лише Ойкеном, а і його сучасниками та послідовниками.
Теорія «соціально-ринкового» господарства мала своїм вихідним пунктом протиставлення ринкового господарства центрально-керованому господарству, заснованому на суспільній власності, а також господарству, побудованому на базі приватної власності і централізовано керованому економічними угрупованнями (олігополія, монополія). Це була теорія «третього шляху» розвитку.
В. Репке та О. Рюстов, що з 20-х рр. вивчали проблеми суспільного ладу, продовжували теоретичні пошуки під час другої світової війни, перебуваючи в еміграції. Вони намагалися визначити принципи свідомої побудови суспільного ладу через поєднання традицій класичного лібералізму, ідеї природного економічного порядку та керівної ролі держави.
За визначенням Репке, роль держави має обмежуватися створенням такої економічної атмосфери, яка б найбільшою мірою сприяла підтримуванню господарського порядку, за якого спрацьовували б економічні стимули до праці та стихійно визначались пропорції виробництва. Тобто економічна політика держави має гарантувати свободу, під якою слід розуміти суворий порядок в економічній діяльності, що забезпечується через ринок, вільну конкуренцію і вільне ціноутворення. Такий господарський порядок учений називає «ринковим господарством», принциповою основою якого є приватна власність та егоїстичний інтерес окремого виробника, якому протистоїть споживач.
Розвиток неоліберальної теорії вільного ринкового господарства зв’язується також з ім’ям А. Мюллера-Армака, який уперше сформулював ідею створення «соціально-ринкової» економіки — такої економічної системи, у межах котрої «принцип свободи ринку поєднується з принципом соціальної рівності»*14, коли досягнення ринкового господарства доступні для всіх членів суспільства. Економічна політика держави має полягати в тім, що вона оберігатиме конкуренцію та забезпечуватиме вирівнювання доходів громадян за допомогою раціональної фіскальної політики.
Мюллер-Армак указував на те, що під соціально-ринковим господарством він розуміє не впровадження природного економічного порядку, тобто абсолютизацію ринкових відносин, а свідомий синтез, коли створюване ринковим господарством багатство розподіляється під контролем держави. Цей контроль здійснюється через економічні механізми.
Отже, складовими соціально-ринкового господарства є: конкурентна ринкова економіка на засадах приватної власності та держава, що з допомогою економічних механізмів перерозподіляє національний дохід з метою забезпечення соціальної справедливості.
Найважливішим інструментом державного втручання в процес перерозподілу, на думку Мюллера-Армака, є оподаткування, яке регулюється відповідно до економічної ситуації: для стимулювання чи стримування ініціативи, урівноважування попиту та пропозиції згідно з рівнем доходу та з урахуванням його джерел, а також із національною структурною політикою держави. Усе це має бути спрямоване на досягнення основної мети державного управління — проведення соціально орієнтованої політики.
Важливим принципом податкової політики він уважає стимулювання індивідів у їхній діяльності з підвищення добробуту за рахунок власних сил. Таким може бути, наприклад, установлення пільгових податків на час, коли організується нове підприємство, чи на доходи, які використовуються для будівництва житла.
Податки є основою формування державного бюджету, а отже, матеріальною основою виконання соціальних програм держави. Мюллер-Армак особливо наголошує на тім, що коли податкова система шкодитиме ринковому господарству, то усе це передовсім відіб’ється на доходах держави.
Витрати держави на соціальні потреби також мають бути цілеспрямованими, тобто мають відповідати двом вимогам — соціального вирівнювання (не зрівнялівки!) та стимулювання ініціативи. Асигнування коштів на соціальні цілі відбувається у кількох напрямах: наприклад, забезпечення груп населення, що зазнали збитків унаслідок війни, тих, що були на державній службі; виплати та дотації соціально незахищеним прошаркам населення; дотації багатодітним сім’ям (з метою стимулювання народжуваності); дотації та виплати у вигляді допомоги із фондів соціального страхування; підтримка різних форм заощаджень; дотації та поручительство держави для отримання цільових кредитів; надання пільгових позичок; підтримування певного рівня цін на окремі види товарів; дотації в митній сфері тощо. Ці прямі витрати здійснюються в межах затверджених соціальних програм.
Важливого значення Мюллер-Армак, як і Ойкен, надавав державній структурній політиці у сфері відносин власності. Він уважав, що держава має сприяти розширенню приватного сектора, підтримувати процес демонополізації власності, заохочуючи населення інвестувати заощадження у виробництво (надавати кредити для придбання акцій, відкриття нових підприємств, будівництва тощо).
Та чи не найважливішим інструментом державного регулювання, за Мюллером-Армаком, є політика стабілізації грошової маси як головної умови безінфляційного розвитку.
Усі ці принципи, що лежать в основі перерозподілу національного доходу на користь соціальної сфери, виключають безпосереднє втручання держави в економіку чи реалізацію таких заходів, що завадили б приватнопідприємницькій ініціативі, наприклад, необгрунтовану соціальну допомогу, яка не виключає зловживань, чи створення сектора громадських робіт (штучні робочі місця), фіксацію певного рівня заробітної плати чи цін і т. п.
Ідею свідомо створюваного соціально-ринкового порядку, розвинуту в працях найвідоміших представників фрейбурзької школи, було апробовано у надзвичайно сприятливих для цього умовах післявоєнної Німеччини, країни зі зруйнованим господарством та відсутністю будь-якого економічного ладу.
Після об’єднання трьох окупаційних зон в одну економічну зону було створено Економічну раду, до якої ввійшли видатні політики та вчені-економісти ринкової орієнтації. Напрям розвитку Німеччини визначався окупаційним урядом відповідно до плану Маршалла, згідно з яким країні надавалася реальна матеріальна допомога. Німеччина стала перед вибором між центрально-керованим типом господарства (та аграрною спрямованістю розвитку) і ринковим (отримання грошової допомоги, кредитів для відновлення економічної структури).
Одним з директорів Економічної ради був Людвіг Ерхард. Його уявлення про економічний устрій держави відповідало ідеям фрейбурзької школи.
Людвіг Ерхард (1897—1977) народився у Фюрті (Баварія), де закінчив реальне училище. Після першої світової війни вивчав виробничо-господарські проблеми у Вищій комерційній школі в Нюрнберзі. Захистив докторську дисертацію у Франкфуртському університеті, став директором інституту проблем споживання Нюрнберзької вищої комерційної школи, але на вимогу нацистського уряду був звільнений за «нелояльну поведінку».
Після війни (з 1945 по 1946 рр.) був міністром господарства Баварії, з 1947 р. — професором Мюнхенського університету, керівником особливого відділу «Гроші та кредит», що готував проект грошової реформи. Як відомого спеціаліста зі структурної політики 1948 р. Л. Ерхарда було призначено на посаду директора управління господарства Економічної ради об’єднаної західної окупаційної зони. З 1949 по 1963 р. Л. Ерхард — міністр народного господарства ФРН, з 1963 по 1966 р. — канцлер ФРН.
Професор, політик-практик, учений-економіст був автором багатьох праць з проблем кон’юнктури, книжки «Добробут для всіх», що в ній підбито підсумки економічної реформи у ФРН, спрямованої на свідоме створення нового економічного ладу — соціально-ринкового господарства.
Перші кроки Ерхарда як директора Економічної ради наразилися на протести окупаційних властей і політичних партій країни, оскільки він вимагав скасування всіх дій держави, що регламентували економіку.
Л. Ерхард розпочав з проведення конфіскаційної грошової реформи, яка мала справити стимулюючий вплив на економіку та забезпечити створення засад ринкового механізму саморегуляції.
Зміст реформи полягав у вилученні з обігу старої грошової одиниці, блокуванні рахунків, які згодом розблоковувались за умови часткового інвестування у виробництво та повного виведення з обороту решти безготівкових грошей, погашенні регулярних платежів (заробітна плата, пенсії, квартплата та ін.) за пільговим курсом, тобто грошову масу в обігу було скорочено до мінімуму. Крім того, було створено нову фінансову мережу на чолі з Центральним федеральним банком, незалежним від уряду.
Суть господарської реформи, що почалась одночасно із грошовою, полягала в лібералізації економічного життя. Було відновлено вільне ціноутворення, знято обмеження із заробітної плати і квартплати, відмінено нормування споживання та централізований розподіл. Одночасно було прийнято закон, спрямований проти монополізації виробництва, тобто проти обмеження конкуренції.
Особливого значення Л. Ерхард надавав вільному конкурентному ціноутворенню, що забезпечувало раціональний перерозподіл ресурсів, відновлення повноцінного обміну, стимулювання виробництва товарів, на які існує попит, урівноважування кон’юнктури, а також самоокупність та прибутковість виробництва, тобто створення умов для його дальшого розвитку.
Державна підтримка підприємництва полягала в пільговому оподаткуванні та кредитуванні малоприбуткових виробництв базових галузей (вуглевидобувні, сталеплавильні тощо), підприємств, що реінвестували прибуток у виробництво, а також підприємств, котрі виготовляли експортні товари, залучаючи іноземні капітали.
Зрозуміло, що реформування економіки полегшувалося надходженням матеріальної допомоги за планом Маршалла, однак отримувані суми не були такими вже значними, щоб вирішити проблеми зруйнованої економіки.
Першими наслідками реформ було те, що різко впала реальна заробітна плата, зросли ціни та рівень безробіття. Але водночас поліпшилась ситуація з пропозицією товарів, а досить швидко стабілізувались і економічні процеси.
Соціальна політика будувалася за принципами фрейбурзької школи і була спрямована на підтримку економічного курсу держави. Вона виходила з ідеї, що соціальний добробут будується на міцній економіці, тому все, що перешкоджає розвитку економіки, навіть коли воно є соціально справедливим, не може братися до уваги.
Проведення економічної реформи натрапило на сильний опір спочатку окупаційної влади, яка нав’язувала власну економічну політику, що мала б сприяти поглибленню економічної залежності Німеччини від країн-переможниць, потім на опір профспілок і політичних партій, не згодних із жорсткою соціальною політикою, і, врешті-решт, на опір підприємців, котрим дуже не до смаку були прийняті 1947 р. закони про декартелізацію та демонополізацію.
Крім того, згідно із міграційним законодавством стимулювався приплив робочої сили з-за кордону, що створювало умови для стабілізації ринку робочої сили, скорочувало її дефіцит. Одночасно в країну прибуло чимало емігрантів-підприємців, яких приваблювала висока норма прибутку, високий рівень попиту на товари, можливості інвестиційної діяльності. Вони мали конкурентні переваги перед місцевими підприємцями, і це викликало протест останніх. Л. Ерхард зумів витримати й ці протести.
Наступним випробуванням для нового курсу були наслідки корейської кризи (1951), що призвела до зростання цін, інфляційних процесів. Закінчувався термін дії «плану Маршалла», у зв’язку з чим постала проблема дефіциту торгового балансу. Усі політичні партії та угруповання почали вимагати прямого втручання держави в економіку. Однак і в цьому разі Ерхард відповів відмовою. За кілька років навіть найбільш упереджені противники Л. Ерхарда не могли не визнати, що він переміг.
У країні швидкими темпами відновлювалось виробництво (вже у кінці 1949 р. було досягнуто його довоєнного рівня), бурхливо розвивалося житлове будівництво, зменшувалося безробіття (до кінця 50-х рр. воно стабілізувалось і щорічно знижувалося майже на 5%), почали зростати витрати держави на соціальні потреби.
Економіка ФРН швидко інтегрувалась у світове господарство, оскільки лібералізувався зовнішньоекономічний обмін, за рахунок пільг та кредитів на виробництво експортних товарів зросли обсяги експорту та його конкурентоспроможність.
Державне втручання в економіку обмежувалось правовим регулюванням та непрямим впливом, що не шкодив вільному ринковому механізмові. Пряма участь держави в суспільному житті не виходила за межі соціальної сфери.
Становлення соціально-ринкової економіки відбулось у дуже стислі строки. Уже 1957 р. на з’їзді Християнсько-демократичного союзу Л. Ерхард проголосив початок нового етапу розвитку «соціально-ринкового господарства». Він підкреслив, що перший етап, тобто пошук найліпшого «природного економічного порядку», завершився утворенням «сформованого суспільства», яке досягло високого рівня добробуту та економічної стабільності. Другу стадію розвитку Ерхард зв’язував з дальшим удосконаленням соціальної функції держави, зростанням витрат держави на соціальну сферу й розвитком соціальної інфраструктури.
Висновок
Отже, основні тенденції у повоєнній еволюції економіки найбільших розвинутих країн з ринковою економікою були такими:
По-перше, закінчення Другої світової війни викликало серйозну стурбованість і тривожні очікування у багатьох західні країни. Там побоювалися повторення кризової ситуації початку 30-х рр. Проте період із 1945 р. й під кінець 60-х рр. ознаменувався стійким економічним зростанням.
По-друге, треба назвати структурну перебудову економіки, т. е. зміна звичних економічних пропорцій, що стала основою цього економічного зростання. Тоді ж з'явилися цілком нових інститутів і форми регулювання економічно і політично як у національному, і міжнародною рівні — «Загальний ринок», ООН, НАТО, РЕВ тощо. буд.
По-третє, стан економіки капіталістичних країн характеризувалося суттєвими відмінностями. У Штатах Америки, яким поталанило уникнути бойових дій у своїй території (крім Перл-Харбора), відзначався рекордний економічне зростання і були колосальні виробничі потужності потенційні можливості.
Навпаки, країни Західної Європи - й Японія, територія яких служила безпосереднім театром бойових дій, зазнали потужним руйнувань і відтак загибелі значних тих матеріальних цінностей, беручи до уваги величезних людських втрат. Населення цих країн змушений був вести інтенсивні відновні роботи терпить чималі позбавлення, що тривали деяких випадках (наприклад, у Німеччині й Японії) остаточно 40-х рр. Проте, економічного зростання був повсюдним і навіть дозволив уникнути безробіття, властивій 30-х рр., що було непогано дало привид оптимізму.
Список використаної літератури
1. Валентинов М. Нова економічна політика та криза партії по смерті Леніна. М.: Сучасник, 1991.
2. Валовий Д.В. Ринкова економіка. Виникнення, еволюція і сутність. М.:Инфра-М, 2007.
3. Верт М. Історія радянської держави. 1900-1991. М., 2002.
4. Світова історія: Підручник для вузів. /Під ред.Г.Б. Поляка, О.Н. Маркової. М.:ЮНИТИ, 2007.
5. Історія світової економіки. Господарські реформи 1920-1990 рр. /Під. ред. О.Н. Маркової. М.:ЮНИТИ, 2005.
6. Історія Росії. Друга половинаXIX—XX ст. Курс лекцій. /Під ред.Б.В.Леванова. Брянськ, 2004.
7. Курс економіки: Підручник. /Під ред.Б.А.Райзберга. М.:ИНФРА-М, 2007.
8.ЛойбергМ.Я. Історія економіки. М.:Инфра-М., 2001.
9.НеровняТ.Н. Історія економіки. Ростовн/Д,Ирбис, 2008.
10. Загальна економічна теорія (політекономія): Підручник. /Підобщ. ред. В.І.Видяпина, Г.П.Журавлевой. М.:ПРОМО-Медиа, 1995.
11.Тимошина Т. М. Економічна історія Росії. Навчальний посібник. /Під ред. М. Н.Чепурина. М.:Юстицинформ, 1998.