Тема 1. Антропологічні засади права
Работа добавлена на сайт samzan.net:
Тема 1. Антропологічні засади права. Право як соціокультурне та історичне явище.
План.
- Антропологізм права. Проблема полісутності людини та багатомірності її буття.
2. Право, культура, соціум, цивілізація. Метасоціальні засади права.
3. Право і особистість. Людська гідність як джерело прав людини
4. Гуманістичний вимір в праві.
5. Історичні передумови розвитку права. Західний та східний шляхи його формування.
1. Проблема полісутності людини та багатомірності її буття. Навіть на початку третього тисячоліття, в добу великого антропологічно-персоналістичного перелому в історії людства, можна віднайти чимало юридичних публікацій, в яких їх автори-правознавці зовсім не звертаються до людинознавчої проблематики, до людської сутності, людського буття, людської природи. Складається враження, що правознавство – це не частина людинознавства, не людинознавча галузь знання. Як не дивно, але в переважної більшості українських правознавців і донині, не дивлячись на всі ті зміни, які відбулися в Україні за останні чи не два десятиліття, продовжує зберігатися уявдення про право як сукупність законів, і правника, як людину, що ними оперує. Отакий собі ремісник, та й годі. Уявлення ж про правника як фахівця, що працює з людьми, захищає їх права, стверджує і захищає справедливість і рівність у відносинах між ними при допомозі правових засобів і законів в т.ч., пробивається у правничу свідомість дуже повільно і важко. Але ж відомо, що право не існує поза людьми, поза середовищем їх життєдіяльності. Воно апелює систематично не до кого іншого, як до людини. То ж чи не настала необхідність переосмислити методологічні засади правознавства, юриспруденції, зробивши людину основним принципом подібних досліджень? Для сучасної України це дуже нагальна проблема, бо вона має найбезпосередніше відношення до правової реформи, без якої навряд чи появиться на українських теренах демократична і правова держава.
Зрозуміло, що досліджуючи взаємозв’язок людини і права, доцільно буде розпочати цей аналіз із вияснення сутності самої людини, а сутність ця така складна і багатогранна, і після цього спробувати пояснити право, як антропологічне явище, вивести з характеристик людини його характеристики. Це буде логічно, бо право, як і інші феномени людського світу, є продуктом людської творчості, втілює в собі всі ті характеристики, які властиві людині. Про це сьогодні пишуть філософи права і зарубіжні, і українські [18 ].
Проблема взаємозв’язку людини і права має дуже довготривалу історію. Уже древні мислителі розуміли, що для пізнання якихось людських речей, необхідно пізнати спочатку саму людину. Наприклад, Геракліт був переконаний в тім, що пізнати таємниці природи не пізнавши таємниць людського буття, неможливо. Сократ з Протагором оголосили людину мірою всіх речей. Сократ, великий антрополог античності, не залишив нам визначення поняття людини, бо зауважив, що людина є особливою істотою, досліджуючи яку, не можна використовувати ті ж емпіричні засоби, які використовуємо, досліджуючи природу. Він схилявся до думки, що розумність складає сутнісний зміст людини, але вже тоді мислитель помітив, що людина є істотою постійно змінюваною, яка шукає саму себе і в кожний момент свого існування випробовує себе і умови свого життя. Платон впритул підійшов до розуміння людини як істоти духовної. Арістотель мислив людину як політичну істоту. Загалом же заслуга античних мислителів у трактуванні людини полягала у визнанні її автономності та самодостатності.
В середні віки в християнізованій європейській культурі людина трактується як створена по образу і подобі Божій, як істота, найперше, духовна, пронизана вірою, і в той же час як істота гріховна, що дозволяє плоті виходити з-під контролю духа, тобто слабка і несамодостатня - до своєї першопочаткової суті без божої благодаті людині не повернутися.
Відродженницька доба формує нове уявлення про людину. Вона постає розумною, вольовою, творчою, з багатьма індивідуальними чеснотами, що дозволяє їй стати творцем власного щастя, людинобожеством. Відродженницький світогляд створює картину світу із двома рівноцінними центрами: один – Бог, другий - людина.
Доба Нового часу підходить до вивчення людини, як і до природи, – з емпіричними методами. І мислить людину відповідно: це природна істота, наділена розумом. Пройде немало часу, доки І. Кант, а слідом за ним Л. Фейєрбах частково зруйнують таке механістично-плоске бачення людини. І. Кант подивиться на людину як на істоту розумну і морально-почуттєву і напише: “Людина, як і загалом усяка розумна істота, існує як мета сама по собі, а не лише як засіб для будь-якого застосування з боку тієї чи іншої волі” [1, 269]. Мислитель вважав, що лише людина є абсолютною цінністю, все інше довкола неї - цінності відносні, які набувають сенсу лише в залежності від інтересів та потреб людини. Він мислив людину насамперед моральною істотою. Найбільше його дивувало в людині - це моральний закон, який вона носить в собі.
XIX-XX ст. додадуть до розуміння людини нові штрихи. Ф.Ніцше, наприклад, мислить її усуціль вольовою істотою, “білобрисою бестією”, яка прагне до влади. Слідом за ним З. Фрейд сутнісним виміром людини оголосить біопсихічне несвідоме, “лібідо”, що вирішальним чином впливає на індивіда [6].
Марксизм абсолютизує соціальну природу людини. Його філософія людини пронизана ідеєю меншвартості людського індивідуума порівняно з соціумом, класом, партією, колективістським «ми». Ця філософія механістична, раціоцентрична, негуманістична, волюнтаристська. Невипадково в марксизмі вольове начало, груба фізична сила, втілена в ідеї класової боротьби, стає рушієм історії - це плід модерної епохи з її раціоцентричним, технократичним, негуманістичним мисленням і такою ж наукою.
В екзистенціальній філософії людина мислиться як безперервний процес духовного самоздійснення, в ній існування випереджує сутність. Екзистенціалісти вважають, що їхня теорія відрізняється від інших тим, що не робить із людини предмета. Найважливіше, сутнісне в людині - це її внутрішнє, суб’єктивне, духовно-душевне. Для визначення моєї людської сутності мені потрібен “інший”. В інтерсуб’єктивності людина вирішує, ким вона є, і чим являються для неї інші. Екзистенціалізм повністю перекладає на людину проблему її людської сутності - яким ти себе створиш, - таким ти і будеш.
Персоналістична філософія оголошує особистість цілісністю, що здатна утримувати в собі універсальне і тому є співвідносною Богові, природі, суспільству. Людина - це духовна монада, згусток духовної енергії, що сублімується в творчість, це “царство Духа”, але персоналісти не заперечують і приналежності людини до “царства Кесаря” (М. Бердяєв). Заслугою персоналістичної філософії, на відміну від механістично-натуралістичного розуміння людини мислителями Нового часу або технократичної-механістичним розумінням її як “продуктивної сили” марксизмом, є те, що в цій концепції проголошується причетність людини до космічного, абсолютного, божественного, вічного [16].
Навіть такий короткий огляд проблеми сутності людини дозволяє констатувати її полісутнісність, чим зумовлено те, що, не дивлячись на велетенський масив знань про людину, в сучасному людинознавстві не існує донині єдиної загальної теорії людини і усталеного погляду на її сутнісні характеристики. Нинішнє людинознавство подолало моносутнісний погляд на людину, що панував в епоху європейського модерну. Людина виявилася надзвичайно складною для науково-філософського осмислення, поскільки не є субстанцією, а постає феноменом.
Переважна більшість людинознавців сходиться на тому, що людину варто досліджувати як істоту, що належить одночасно декільком світам: божественному, надприродному, космічно-природному, соціальному та духовно-культурному. Справді, людина є тим фокусом, який дуже унікально відображає основні параметри цих вимірів.
Проблема людини і космосу має довготривалу історію. Уже античні греки мислили себе невід'ємними від космосу, космічного буття як чогось дуже досконалого, вічного, абсолютного, довершеного, істинного. Космос для них існував не як чорна прірва, безмовна і холодна, а як жива цілісність, що виникла з хаосу, наділена душею і розумом, і існуюча по законах Логосу [2,154-155].
Космос – це активний суб’єкт, що вимагав підкорення йому. Люди вважались дітьми Космосу. Логос - це голос космічної справедливості, відповідно до його велінь має будуватися життя окремих людей, міста-поліса, держави. Коли люди живуть відповідно до нього, тоді панують мудрість і правда. Всі державно-правові приписи мають бути увідповідненні Логосу. Логос - це ланка, що сполучає людину і космос. Не всім дано осягнути Логос і побудувати життя на засадах космічного існування, а тому в житті так багато негараздів, зла, потрясінь, кривди тощо.
Космос приваблював і приваблює людину безмежністю. Людина - конечна, тимчасова, недосконала, космос - це вічність, довершеність, безконечність. Людинознавці різних часів констатували причетність людини не лише до земного, тимчасового, а й до абсолютного, надприродного. Людям приходиться в умовах земного життя час від часу виходити за його межі, звертатися до божественного, трансцендентного. Люди прагнуть тимчасове в своєму житті поєднувати з вічним, абсолютним. Та й загалом, людське життя - це тимчасове і відносне на тлі космічно-вічного, безконечно-безмежного - хіба це не найбільша таємниця, що хвилювала усі великі уми усіх часів?!
Сучасній людині важко мислити себе поза космічним.Усвідомлюючи свою конечність, вона з усіх сил намагається продовжити себе у часі, а зробити це, не виходячи за межі самої себе, конечної, неможливо. Потрапляючи у різноманітні ситуації, людина вирішує їх, пам'ятаючи про те, що межі ситуацій - це не межі світу, що ще є Абсолют, Бог, моральний ідеал, космічно-досконале, що є протилежністю будь-якому людському припису. Те, що людина пов’язана з Богом своєю духовною сутністю, нині заперечується хіба атеїстами. Дві третини мешканців земної кулі вірять у свій зв’язок із Богом і свою особливу людську місію в предметно-матеріальному світі. Людина, що не здатна помислити своєї єдності з Абсолютом, вічним, надземним є потенційним злочинцем. М.Бердяєв писав, що вищим від особистості є Бог, абсолютне. Воно виступає інобуттям особистості, субстанцією без соціальних якостей, але індивідуально окресленою [16].
Окрім уявлення про космос як безконечну духовну-трансцендентальну сутність, людина мислить собі космос як єдність буття і небуття, вічного руху, неспокою, нурту. Бути - отже, перебувати в стані безперервних змін. Вічний універсум складається із виникаючих і зникаючих, постійно змінюваних матеріальних речей, предметів. Тривалий час європейська людина мислила Універсум як ієрархію форм буття, на вершині ж цієї ієрархії вона помістила саму себе. Нині виявилося, що вибудовуючи свою життєдіяльність, відповідно до такої картини світу, людина “боролася сама із собою”. Сучасний стан речей все більше вимагає переосмислення людиною свого місця в бутті, посиливши відчуття космічності, взаємопов’язаності усього з усім, відмовившись від функції “повелителя”, “царя природи” і загостривши почуття відповідальності за гармонію в бутті, поскільки “принцип самототожності”, відповідно до якого людина вивищила себе над всіма іншими формами буття, не дозволяв їй помічати “іншого” і мислити пов'язаність з ним однією космічною долею, взаємозумовленість усіх виявів буття.
Космічне буття - це дія відповідної логіки, засади якої містяться в самому бутті. Сучасна людина, осмислюючи феномен буття, має пам'ятати про те, що буття сприяє лиш тому, хто здатний “вслухатися” й “вчуватися” в буття (М. Хайдеггер), хто перебуває у злагоді зі світом і самим собою (А. Швейцар). Бути “пастором буття”, а не кидати йому виклик - такою має бути місія людини в бутті відповідно до її особливого людського покликання, бо, як писав М. Шелер, всесвіт в особі людини піднімається на рівень самоусвідомлення [3, 31-96]. В людській свідомості відбувається концентрація космічної безмежності.
З космосом невід'ємно пов'язані стан і будова людського організму, біологічні ритми життя. Проте космічне походження людини є підставою для своєрідно іншого прояву, ніж проста вітальність на тварній основі. Іншою, глибиннішою сутністю людини, сутністю другого порядку, є її соціальність. Тварне начало в людині як її природне джерело не зникає, не переходить у соціальні форми, хоча певною мірою несе на собі їх відбиток. Окремі інстинктивні стани, статеві відмінності, немотивована агресивність - це далеко не весь перелік тварно-природного, що збереглося і в соціальному житті людини. Плеядизація (утворення спільнот) - це закон космічної еволюції, який відображає ситуацію подолання неможливості реалізації себе індивідуально різними індивідуальними формами буття, включаючи індивіда людського, тобто людина приречена на соціальну якість, лише в суспільстві вона здатна реалізувати свій космічний потенціал, хоча її людські якості запрограмовані не лише її соціальним буттям. Людина - космо-природно-тварна істота, що має свої витоки людськості поза соціумом, але реалізовує їх у соціокультурному середовищі. Природа через соціумну людину виводить себе на якісно вищий рівень, і лише через природу ця людина може вижити і вдосконалити себе. Соціалізація, тобто процес навчання людини людському життю, і є тим засобом, який працює на відтворення і збереження засад цілісності суспільного буття. Цей процес пронизаний т.з. культурацією індивіда, тобто навчанням індивіда розпредметненню і освоєнню культурних цінностей, що є входженням, адаптацією його в культурному середовищі. Людина - це єдність, синтез двох начал космічно-природного та соціокультурного. Людська свідомість якраз і є першопричиною співіснування цих двох начал, що є взаємовиключними. Людина не може жити лише в природі. За час своєї еволюції вона вийшла уже за її межі у якісно інше середовище - соціокультурне. Культура - це винятково людське середовище, без нього людині уже також не обійтися. Справедливо писав великий гуманіст ХХ ст. Е.Фромм, що людина є єдиною істотою яка мислить себе як проблему, однією ногою вона в природі, іншою вона - в культурі. Оця амбівалентність, роздвоєність, це метання людини між двома різними світами і складає для людини чи на найбільшу трудність [4].
В соціокультурному середовищі людина знаходить засоби для подолання тих суперечностей, що виникають між природним і духовним, тварним і культурним. Чи не найефективнішим засобом людини в цій ситуації є її духовність, огорнуті, просякнуті нею почуття, воля, дія тощо, носієм і генератором яких завжди є людський індивід. Адже лише в ньому “одному-єдиному і неповторному, відбувається таємничий процес народження думки волі, переживання, в якому поєднуються, урівноважуються, виживають космічне, природне, тварне, технічне, соціумне, смислове разом узяті; здійснюється утворення єдиного начала з багатьох начал, що дає життя кожному з них зокрема”, слушно підкреслює Г. І. Горак [5,491].
Справді, складність людського існування полягає в тім, що воно відбувається одночасно у декількох вимірах: космічно-природному або вітальному, в соціумному і культурному. Природно-органічне існування поєднується з соціальним, тобто життям серед інших, подібних собі, у різних суспільних сферах і життям духовним, що є втіленням культури. Ні одна із цих сфер не може бути безболісно відірвана від людини. Вони необхідні людині, щоб мати зв'язок з природою, суспільством та духовними цінностями культури. Кожна людина унікальна нерозривною єдністю всіх трьох начал. Проте людині дуже ускладнює її ситуацію те, що кожне із трьох її “я” має свою логіку розвитку і може існувати самостійно, зумовлюючи відповідно і поведінку людини. Її завдання якраз і полягає в тім, щоб увідповіднити, згармоніювати ці іпостасі, бо це і є найефективніше вирішення даної ситуації. Це проблема великої складності, зумовлена сутністю природи кожної із них. Річ у тім, що вітальне “я” особистості, будучи нестримним прагненням бути, жити, продовжити себе у часі серед інших життів, є дуже центричним. воно замкнуте на собі, не знає поділу на добре і зле, красиве і потворне і існує на рівні підсвідомого та несвідомого.
Десь у глибинах психіки воно живе своїм життям, час від часу пориваючись на поверхню культури, моральності, права, то, будучи безпечним, незначним для оточення, то у формах агресивно-немотивованих, загрожуючи оточенню руйнацією [6]. Якщо ж людина дозволяє собі агресивно-немотивовану поведінку свідомо, то у неї великою є ймовірність стати злочинцем. Щоб цього не сталося, на допомогу людині має прийти духовно-культурне.
Соціальнокультурні якості людини формуються в результаті контактів, взаємодії людини з іншими людьми, в процесі людської творчості, засвоєння різних форм духовного досвіду людства. Особистісне “я” - це сукупність набутих індивідом якостей в соціокультурному середовищі для забезпечення індивіда, його зв'язку з іншими людьми. Тому особистісне “я” індивіда має не просто соціальну, а соціокультурну природу, воно усвідомлює свою залежність від суспільства, від колективіського “ми”, забезпечує взаємозв'язок між ними засобом шукання компромісів, увідповіднення цінностей, цілей та дій, інколи підкорення тощо. Будучи не просто соціальною, а соціокультурною істотою, людина мислить, оцінює, приймає рішення, чинить дії тощо. Для цього вона використовує механізм і таких чинників як: перед-розсудкове мислення, розсудкове та розум. Передрозсудковому мисленню людина завдячує його відповідальністю за соціокультурне оформлення найпростіших проявів життєдіяльності. На цьому рівні мислення акумулюється життєвий досвід людини, формується загострене відчуття і чуттєве осмислення природніх прав людини. Що стосується розсудкового мислення, то воно в основному зосереджене на регуляції стосунків індивіда з безпосереднім соціальним оточенням. На відміну від передрозсудку, розсудкове мислення менш егоцентричне. Воно схильне до схематизму, догматизму, поверховості суджень, воно має локальне застосування в силу прив'язаності до конкретно-одиничного.
В той час, коли розсудок спрямований на колективістські цілі, розум спрямований на загальнолюдські. Будучи набутком вищого рівня, він дозволяє людині творити себе відповідно до законів і логіки розвитку людської цивілізації. Розум не зв'язаний з конкретно-одиничним, він працює на подолання соціальних бар'єрів, на духовне єднання окремішніх “я”. Він здатний не замикатися на собі, як передрозсудок, не схематизувати буття, як розсудок, він відкритіший і гнучкіший, ніж вони, і часто виступає ланкою, що долає суперечності людського буття, працює на гармонію інтересів та відносин.
Величезною цінністю для людини являється її духовність, що є результатом культурного розвитку. Саме культура стала сферою самореалізації, саморозвитку, самосвідомості людини. Культура стверджує людину як істоту духовну, що вивищується над обмеженістю матеріально-заземленого буття і прагне єднання з Абсолютом. Людина духовна горда за свою духовно-душевну унікальність і свідома своєї причетності до універсальних засад буття. Людина культурна або духовна - це вільний людський індивід, якому властиве високе сумління, почуття відповідальності за гармонійність буття, моральна та метафізична інтуїція. Такі люди прагнуть Краси, Творчості, Істини, Справедливості, Добра і готові стверджувати їх своєю життєдіяльністю. Людині як духовному суб'єкту властива надсвідомість, тобто здатність до трансцендування - саме через неї людина може здійснити вихід в надприродну реальність. Мудрість як синтез «логіки серця» та «логіки голови» дає людині здатність єднати себе зі світом свого буття, стверджувати гармонію зі світом. Духовне “я” людини не боїться фізичної смерті, бо вірить в духовне безсмертя.
Між зазначеними іпостасями людини безперервно виникають суперечності. Окремі мислителі саме в них і вбачають сутність людини [7, 260-265; 17]. Духовність, як мовилося вище, допомагає людині впоратися із цими суперечностями, не дозволяє їй залишатися в її природній та соціальній обмеженості, вдосконалює її, вивищує над собою, наближаючи до вічного.
Вся ця багатогранність і складність людського буття має безпосередній стосунок до права, яке є невід’ємним від людини, її природи та полісутності буття. Логічно припустити, що всі ті характеристики людини, що аналізувалися вище, тим чи іншим чином, в більшій чи меншій мірі втілюються та відображаються в праві. Вони зумовили його появу, формування, становлення, відобразилися в його полісутності, склали його змістовно-смислове наповнення, впливають на його розвиток, ствердження, захист або руйнацію, заперечення нині тощо.
Отже, право необхідне людині для гармонізації її відносин зі світом, іншими людьми. Воно постає засобом цієї гармонізації. Воно забезпечує усталеність людського існування, нормальну життєдіяльність людей. Оскільки людина є носієм підсвідомого, позасвідомого, що має свою логіку розвитку, оскільки людина, будучи частиною природи, час від часу виходить за межі культури, право покликане повертати її назад в культурне русло, воно засобом зобов’язань, заборон, велінь убезпечує людське буття від розпаду, дезорганізації тощо.
Оскільки людина є істотою соціальною, живе і взаємодіє з іншими в соціумі, право постає як соціальне явище, оскільки виникає в соціумі, розвивається в ньому, стверджується, порушується і захищається. Воно виконує соціальну місію – оберігає засади соціумного буття, регулює соціальні зв’язки та відносини. Воно несе на собі відбиток конкретного соціального буття (звичаєве право, мусульманське право, корпоративне право і т.д.).
Духовно-культурна сутність людини зумовлює духовно-культурну сутність права. Право не просто соціальне явище, а соціокультурне. Однієї соціальності для формування та розвитку права недостатньо. Потрібен культурний вимір чи рівень соціальності. Воно є формою буття духовних цінностей, духовного досвіду людей. Право задихається в бездуховному, обезкультуреному середивищі. Саме окультурені люди та суспільства є його творцями, стверджувачами та захисниками. Хто до них не належить, той руйнує, знищує право.
Право є втіленням такої характеристики людини як розумність. Саме вона є джерелом права як рівної міри справедливості, добра, свободи, поваги до людської гідності тощо. Втіленням розуму людини є конституції, нормативно-правові акти, правові договори, судові прецеденти тощо.
Проте право не виключає і ірраціонального як характеристики людського буття. Правові почуття, особливо почуття справедливості, свободи, людської гідності – це величезний капітал, який має примножуватися і оберігатися і кожною людиною зокрема, і державою, і народом. Кожна національна правова культура є втіленням і вираженням конкретного національного лібідо – психічної енергії народу, який її створив.
Право є результатом людської комунікації. Спілкування – це атрибут людського буття. Без спілкування людина не може відбутися як повноцінна людська особистість. Саме у спілкуванні формується та рівна міра добра, справедливості, поваги до людської гідності, свободи тощо, що складає суть права.
Зазначеним вище трактування антропологічного виміру в праві не вичерпується. Далі ми простежимо і інші прояви антропологізму права. Сказаного достатньо, щоб пересвідчитися, що право нерозривно пов’язане з людським буттям, є втіленням та вираженням його багатогранності.
2. Метасоціальні засади права. Отже, трактування людини як надскладної, багатогранної, суперечливої істоти дає підстави мислити право, що є невід'ємним від неї, як явище таке ж багатогранне і складне. Поскільки людина є однією із форм космічного буття, то логічно допустити, що саме через неї право має стає просякнутим, пронизаним космізмом, духовністю, трансцендентністю.
Уже античні греки по’язували право із божественною справедливістю, мислили полісні закони як відображення законів вищих, космічних, у вищій мірі справедливих. Космос мислився “впорядкованим всесвітом”, “світовим порядком”. У Гесіода в “Трудах” присутня богиня Діке, що стежить за непорушністю космічної справедливості. Геракліт вважав поліс і закон чимось загальним, однаково божественним і розумним за витоками і сенсом, “бо ж всі людські закони підживлюються єдиним божественним, який простирає свою владу наскільки хоче...” [8,39]. Божественний закон як джерело людських - те ж саме, що в інших випадках позначається як логос, розум, природа. Божественні, космічні процеси дають згідно з Гераклітом масштаб, міру людським явищам, справам і відносинам, включаючи закони. Правова рівність є вислідом такого світогляду.
Слушно наголосити на тому, що античні греки, будучи носіями природноправової доктрини, вважали, що природне право - це принцип світового розуму, що є першопочатком позитивного (державного) права.
Особливістю природних імперативів є те, що вони носять надособистісний характер, але витоки цього лежать не в державній владі. Ця надособистісність метафізична, надфізична, тобто апелює до вищих першоначал буття, що є засадою правильності цих імперативів і необхідності її захищати. Дуже виразно в грецькій правовій свідомості античності простежується ідея божественного, космічного, природного походження справедливості, яку вважали невід’мною від права, його основоположною характеристикою.
В природно-правовій доктрині захищаються, найперше, такі цінності як: життя, людська гідність, свобода, справедливість, взаємоповага, добро і т.д.. Цю доктрину пронизує ідея невідчужуваності природних прав людини на життя, свободу, справедливе ставлення до себе, гідність, власність тощо. В цю ідею закладено констатацію того, що людина є невід'ємним елементом, формою буття і має право бути в космосі, як і всі інші форми - невід'ємні права її якраз і мають забезпечити право людини просто бути в космосі таким унікальним згустком життєвої енергії. В цій ідеї звучить відверте звертання до держави з констатацією факту, що не вона дає людині право бути і не їй його заберати у людини, в разі ж порушення цього права (і всіх інших, з ним пов'язаних), людина має право протестувати, як і все інше живе в природі, і це буде вираженням вищої справедливості.
Якщо визнається зв'язок людини з космосом, з божественним началом, тобто з безконечним, абсолютним, то маємо констатувати, що людина є “непримушуваною реальністю” (Ю.Пермяков). Держава не повинна приписувати собі право видавати особистості рецепт осягнення абсолютного, бо держава сама конечна. Отже, шлях до абсолютної істини - це виключне право особистості, отже, вона - автономна істота, здатна на власний вільний вибір. А тому захист особистісної автономії, свободи вибору, свободи совісті, що стала першопоштовхом до ствердження інституту прав людини, є основним завданням права.
Право, так само як і Космос, протистоїть хаосу. Право впорядковує, право - це низка засадничих принципів, що, будучи реалізованими, створюють своєрідний порядок, яким є і космос. Люди тривалий час сприймали і нині продовжують сприймати Космос як ієрархічно впорядковане буття багатьох-багатьох форм. Право є ніби втіленням цього універсального закону буття, це Закон буття, Закон Природи (С.Головатий, О.Костенко) Воно також існує як система норм, спрямована на утвердження фактичної нерівності. Воно є формою суспільних відносин, тобто втіленням принципу формальної рівності, а не змістовно-фактичної. Право, будучи формально-змістовним вираженням однакової міри добра, справедливості, свободи тощо, працюючи на увідповіднення інтересів та відносин, є засобом, який дозволяє унікально-неповторним, нерівним, неоднаковим, окремішнім, особистісним “я” зберегти і ствердити свою окремішність і унікальність.
Право вимагає покарання за правопорушення, і в цьому також є своєрідний зв'язок з космосом. Античні греки в часи Гомера і Гесіода серед багатьох богів намістили і богиню Евмонію, що карала за порушення світової справедливості. В різні часи в історії культури чимало покарань мали космічний сенс: вони очищали правопорушника від гріха, після покарання людина знову поверталася до життя уже очищеною.
В праві присутні вина і відповідальність - вони також несуть на собі відбиток космізму. В філософії існує поняття екзистенціальної вини - вона полягає в тім, що людина мислить себе винною за те, що приймає світ, який є далеко не ідеальним, недовершеним, вона винна за те, що обмежує буття іншого, за те, що, роблячи добро, вона, хоч би віддалено, причетна до появи зла. Звичайно, таку вину визначає не суд. Це суд власного сумління кожного, глибинна космічна засада відповідальності за цілісність і гармонію сущого. Якщо людина вибрала життя, то разом із ним вибрана відповідальність, бо людина проживає його, здійснює вільний вибір.
В ті часи, коли порядок життя людини мислився невід'ємним від космічного порядку, правопорушення вважалися тяжким гріхом, правосуддя вважалося заступництвом роду за життя злочинця перед вищими силами. Покарання мислилось відкупленням вини, і в ньому був великий інтерес самого злочинця.
Нинішній аж надто механістичний підхід до права багато що стер в цьому стані речей. Але щось залишилося, все-таки, від цих першопочаткових сенсів. Принаймні, людина, що вчинила злочин, в ньому може побачити правду про себе, жахнутись самої себе і здійснити моральними стражданнями відкуплення від гріха, вчиненого нею. Совість може перетворити життя людини в пекло. Право ж дозволяє людині бути - в міру власної неправедності. Покарання є засобом очищення людини від вчинених гріхів - після закінчення цього акту, право дозволяє далеко неправедній людині продовжувати жити.
2.Право, соціум, цивілізація, культура. Як зазначають дослідники, зокрема, філософи права, за поняттями цивілізації та культури стоять дві різні низки понять: за першим - такі поняття як: порядок, дисципліна, примус, обов’язок, відповідальність, держава, влада, необхідність, соціальність тощо; за другим - інша низка: людина, свобода, гармонія, духовність, досконалість, ідеали, творчість, істина, краса, моральність тощо[7]. Цивілізація зацікавлена у збереженні існуючого порядку, вона є сугубо регулятивно-нормативною. Культура ж не просто впорядковує соціальні стосунки як цивілізація, вона покликана їх гармонізовувати. Впорядкувати життя можна, послуговуючись силою, неправовими нормами тощо, але таке впорядкування буде далеким від ідеалів справедливості та гармонії. Культура орієнтована не лише на норми, в її арсеналі чимало засобів - духовність, творчість, ідеали, моральні цінності тощо , з допомогою яких вона здійснює свою місію. Культурний універсум має своє енергетичне поле і поволі через різні вимоги, заклики, пропозиції і т.п. воно втягує людей в себе, і вони підкоряють йому свою поведінку. Культура з її ідеалом гармонії постійно впливає на право, трансформовуючи його із явища суто соціального в явище культури. Саме культура, будучи втіленням духовного виміру буття людей, створює ідеалізм права. Але цей ідеалізм абсолютно не зайвий, він потрібний праву для того, щоб бути адекватним людині, її амбівалентній природі, щоб успішно виконувати місію гуманізації людини та її буття серед інших, подібних їй.
Людина витратила дуже багато зусиль на те, щоб піднятись на такий високий щабель розвитку, який дозволяє їй мислити себе істотою духовною, культурною. Право як культурне явище працює на те, щоб людина не втратила того, що такими важкими зусиллями за всю історію існування людського роду було нажито, щоб вона не знищила того, що вирізняє її з-поміж інших живих істот: здатності до діалогу з Богом, Абсолютом, вищою Істиною, Справедливістю, Добром, Красою, Сумлінням, Творчістю тощо. Люди створили чимало феноменальних речей, які допомагають їм продовжувати себе в часі, виживати і розвиватися, взаємодіяти з іншими, гуманізовувати стосунки, виходити на якісно досконаліші ступені історії. Серед тих засобів, що гуманізують людські відносини, не дозволяють людині втратити свою духовну сутність і погасити прагнення до гармонії зі світом свого буття, поряд із мораллю, релігією, мистецтвом, творчістю тощо, постає ідея права, що втілюється у багатогранну правову реальність.
По мірі розвитку людського суспільства правова реальність все більше і більше окультурюється разом із людиною, тобто наповнюється духовно-гуманістичним змістом. Якщо правова реальність тривалий час була засобом лише порядоку, тобто виступала, переважно, як явище цивілізаційне, то нині, на початку XXI ст., коли з'являються нові парадигми осмислення проблеми людина в світі, правова реальність не може залишатися незмінною, вона неминуче має пережити якісні зміни, олюднитися ще в більшій мірі, гуманізуватися, щоб дозволити людині стверджувати себе як унікально-неповторну істоту, що є найвищою цінністю, а не просто виступає “гвинтиком-нуликом”, “підданим” чи “громадянином”. Персоналістична революція, що відбувається в світі, не може не торкнутися правої реальності, вона також має набути якості персоналістичності, тобто людина-персона має стати її основним змістом і метою. А для цього космізм, метасоціальність або соціокультурність, що одне і те ж, духовність, що акумулює вищі духовні цінності, мають пронизати його від початку до кінця.
Аналіз питання космічних засад права був розпочатий ідеєю про те, що ці засади витікають із внутрішнього світу людини, що мислить себе причетною до вічності і веде діалог із собою самою. Право своєю метасоціальністю найбезпосередніше пов'язано з людською долею, проблемою життя і смерті, вини, каяття і прощення, сенсу життя - через право людина вслухається в себе саму і творить себе не лише як соціальну істоту, а й як істоту, що здатна до усвідомлення свого високого духовного покликання - гармонізувати буття всього у вічно-безконечному. Доти, доки люди навіть подібних собі, наприклад, кольорових, чорношкірих не завжди можуть мислити як рівноцінних істот по відношенню до себе, білошкірих, не кажучи вже про інші форми живого, у права ще довго буде доволі роботи і відмовлятися від нього у людей не буде підстав, мабуть, ніколи.
Безсумнівно, право створюється на засадах культури і носить історичний характер. І.Колєр писав, що, “виходячи із попередньої культури, воно сприяє підготовці підґрунтя для культури майбутньої. Витікаючи з розумних прагнень відомого періоду, воно служить прогресу культури і одночасно працює над створенням нової культури, а в той же час над руйнацією власної. Кожне право - Едіп, що, вбивши батька, зачинає з матір'ю нове покоління” [9, 10). Людська історія розвивається так, що люди прямують із несвободи в свободу, із хаосу - в упорядковане соціальне буття, розвиваються від несправедливих суспільних стосунків до більш справедливих, до формальної рівності у соціумі. Це і є шлях розвитку і вдосконалення права і людей як правових істот. Генеза права здійснюється в контексті загальнокультурного розвитку людського роду. Арістотель помітив ще в IV ст. до н. е. і підкреслив, що завершеного політичного і правового розвитку досягли лише античні греки, інші ж народи, на його думку, залишилися варварами, тобто народами, що в силу і розумової, і моральної нерозвиненості залишилися на допоміжному та доправовому рівнях розвитку [10]. Пізніше Гегель буде також стверджувати, що історія розвивається від несвободи до свободи, тобто від неправового стану до правового. Він писав, що східні деспотії знають лише одну вільну людину - деспота, Римська доба дає нам свідчення свободи цілого суспільного прошарку, а пруська дійсність в добу Гегеля постає як кульмінація розвитку права як інституції [11]. Навіть після 2,5 тисячолітнього розвитку людства в післяарістотелівські часи, маємо підстави констатувати, що чимало сучасних народів не сягнули того стану розвитку, коли права людини стали для влади і суспільства ціллю, - нехтування людини через порушення її невідчужуваних прав в нинішньому світі є, на жаль, явищем типовим.
Оскільки сутність права проявляється в його існуванні, то маємо підстави констатувати, що сутність права стверджувалася одночасно із появою розмаїтих форм буття права: правової свідомості, суб'єктів права, правової культури, правової поведінки, правових відносин, правових звичаїв, договорів, інституцій, правової держави, тобто із появою правової реальності.
Право виконує людинотворчу функцію. Поза оволодінням правовою реальністю, де живуть і здійснюються дуже серйозні речі, такі як: добро, справедливість, свобода, творчість, істина тощо, людина приречена на нездійсненність. Розвинена повноцінна людина-особистість можлива лише в умовах правової реальності.
Не всі люди готові жити в умовах правової реальності. Моральний і духовний прогрес людини сприяє розвитку людини як правової істоти і загалом ствердженню правової реальності. Невипадково у І.Канта моральний імператив і правовий принцип всезагальної формальної рівності співпадають: “Чини ззовні так, щоб вільний прояв твоєї сваволі був сумісний зі свободою кожного, відповідно до всезагального закону”, писав І.Кант [1, 140]. Мислитель, визначаючи поняття права, підкреслював, що “право - це сукупність умов, при яких сваволя особи сумісна зі свавіллям іншого з погляду всезагального закону свободи” [1, 239]. Філософ підкреслив у даному випадку лише те, що правовою істотою може бути лише окультурена людина, яка здатна сприймати іншого рівноцінним собі і відповідно поважати його волевиявлення, що здійснено в межах всезагального закону свободи. Людству, звісно, і сьогодні треба ще дуже багато працювати у напрямі підготовки кожного його представника до усвідомлення і здатності шанувати право кожного іншого на максимум свободи, необхідної для його повноцінного самоствердження.
Цілком слушно В. С. Нерсесянц наголошував, що правову культуру можна умовно назвати “другою природою” (“другою натурою”). Але ця “друга природа” не механістична прибудова до базової, “першої природи”, є культурна трансформація, культуризація і культивація всієї (єдиної) природи окремих людей і народів. Так що право - це не культурний плід на дикому дереві, а плід окультуреного дерева [12, 43]. Дерево свободи кожний має ростити в собі і для себе сам, окультурюючись, розпредмечуючи загальнолюдські культурні здобутки, вдосконалюючись духовно.
Поскільки людина живе в соціокультурному просторі, правова реальність не може формуватися поза ним і не нести на собі відбиток і культури, і соціальності. Правова реальність органічно включена в загальний, єдиний, анормативно/нормативно-ціннісний континуум “соціальність-культура”. Як соціокультурне явище в об'єктивній формі право існує в правових відносинах і соціальних інститутах, в суб'єктивній формі - в правосвідомості, що обслуговує правове життя. Окультурений соціум вбачає в праві засіб захисту своєї цілісності і саморозвитку. Г. Єллінек писав, що “ право – /.../ об'єктивно, це умови збереження суспільства, постільки вони залежать від людської волі [13, 49]. В праві виявляє себе загальна воля цивілізованих спільнот до самозбереження, тому право і виступає регулятором внутрішнього життя їх. Право не лише забезпечує соціальну дисципліну, зобов'язує громадян виконувати належне, відстоює інтереси держави, воно також виражає і захищає права особистостей, їх інтереси. Воно виконує людинотврчу функцію, бо в умовах права людина відбувається як повноцінна особистість – про цю функцію легістсько-нормативістська теорія права не говорить нічого. Правові цінності: справедливість, добро, повага до людської гідності, свобода, рівність – це ідеали, які здатні виховувати людину в гуманістичному дусі. Норми права спрямовують індивідуальну енергію в конструктивне русло і забороняють громадянам всілякі руйнівні дії. Будучи регулятором соціокультурного життя, право, як зазначалось вище, доповнює дію релігійних норм, моральних, інших засобів впливу на індивідів.
Як зазначає В.А.Бачінін, право за своєю природою є антагональним: воно покликане в суспільстві увідповіднювати протилежні інтереси різних соціальних суб'єктів, сприяти вирішенню різних соціальних суперечностей, примушуючи сторони шукати компроміси, укладати угоди тощо [7, 9].
Поскільки суспільство як соціокультурна реальність постає в значній мірі як структура нормативно встановленої та координованої поведінки, то заслугою права є те, що воно не лише впорядковує й інтегрує суспільні дії, зберігаючи цілісність і усталеність суспільного організму, але й сприяє створенню узагальнених, міцних і стійких моделей поведінки. “Впровадження правового регулювання, пише Р.Циппеліус, - надає соціальній дійсності стабільності та особливої орієнтаційної впевненості. У плюралістичній боротьбі думок стосовно того, що є дійсно правильним і справедливим, правові норми пропонують надійні та гарантовані лінії поведінки” [14, 73]. Завдяки праву поведінка, що відхиляється від норми, утримується в жорстких межах санкцій, відновлюється регулятивний стан речей, що був порушений девіантною поведінкою, соціальні конфлікти позбавляються деструктивної дії, будучи врегульовані раціонально-договірним способом - так право здійснює свою суспільноформуючу та стабілізуючу функції. Ці функції здійснюються через адаптацію до вимог держави, конкретних осіб, громадянського суспільства, через досягнення конкретних цілей по зміцненню соціального порядку, через збереження власної системної цілісності, через захист ведучих нормативно-ціннісних принципів, моделей належного, ідеали, що є довготерміновими морально-правовими орієнтирами [7, 120].
Право постійно апелює до людини як істоти соціокультурної, як до істоти, що усвідомлює себе частиною соціокультурного цілого, готова підкорятися вимогам волі соціуму, приймати загальноприйняті моделі поведінки. Проте, оскільки людина являє собою органічне поєднання максимальної самоцінності, індивідуальності, унікальності та водночас універсальності, вселюдності [20], то мислити право лише нормативним явищем, буде, очевидно, безпідставно. Амбівалентність людини зумовлює амбівалентну природу права, інакше воно не зможе бути адекватним природі людського буття. Г.Гессе писав: «Кожна людина – то не тільки вона сама, а ще й те єдине, з певного погляду, зовсім особливе, щоразу важливе й чудове перехрестя, де перетинаються явища світу саме таким чином – один лиш тільки раз і більш ніколи. А відтак історія кожної людини є істотна, є вічна, є божественна, а відтак кожна людина, допоки живе та слідує природній волі, є чудесною і гідною всілякої уваги. У кожній набув подоби дух, у кожній живе створіння, у кожній розпинають Спасителя» [20, 13]. Застосування антропологічного підходу до права, грунтованого на сучасних людинознавчих знаннях, дозволяє трактувати право як єдність унікально-неповторного, анормативного та нормативного вимірів. Така природа права зумовлена природою самої людини, яка не може і не повинна бути лише нормативною. Таке трактування права руйнує уявлення про нього, що склалося в епоху західно-європейського домодерну та особливо модерну, і нині є домінуючим в Україні, як про лише нормативне явище.
Тривалий час в правознавчій літературі призначення права окреслювалось його здатністю регулювати суспільні відносини, бути волею державної влади. Але ж насправді для права метою є не держава, не суспільство, не добрі закони, не соціальний порядок. Мета всіх його зусиль - життя індивіда, людина здатна до органічного і духовно-піднесеного самоздійснення, розкриття всіх своїх потенційних творчих можливостей. Право, як засвідчує людське буття, суспільний розвиток, здатне успішно виконувати людинотворчу функцію, тобто творити повноцінну людину в прямому сенсі цього слова. Такої функції права немає в легістському праворозумінні. Поза правом, в умовах неправа людина не може бути повноцінною особистістю, вона буде частковою, нереалізованою, нерозкритою тощо. Всі ті цінності, які акумулює в собі право, - це те найкраще і найдосконаліше, що могла напрацювати людина протягом всієї історії свого існування, а тому їх вплив на людину може мати своїм результатом духовно досконалого індивіда, здатного примножувати в людському бутті злагоду, порозуміння, добро, гармонію зі світом тощо.
Але для того, щоб сягнути цієї мети, право має бути динамічним, дієздатним, не втрачати свого ідеалізму, постійно наближатися до конкретного живого індивіда, щоб долати відчуженість людини від права, яка ще так поширена в сучасному праві. Механістичний підхід до проблеми людини в праві проявився в тім, що позитивне право не знає людини як такої, воно знає суб'єкта права, тобто носія суб'єктивних прав і обов'язків. “В праві, - пише Ю.Пермяков, ми живемо в якості позивачів, спадкодавців, потерпілих, звинувачених, посадових осіб. Цілісна людина в праві гасне. Тому правові вчинки відділені від самої людини і сприймаються як самостійні сутності. Ми, наприклад, можемо віднестись до правового рішення як події, що віддалена від нашої волі доволі далеко” [15, 50]. Кваліфікувавши якийсь вчинок як злочин, бо в ньому є всі ознаки злочину, ми в душі можемо не погодитися з цією кваліфікацією, з вимогою закону. Фікцією є, наприклад, поняття “юридична особа”, але ми підкоряємо цій фікції себе, свою долю, відповідаємо перед нею. Нинішній стан розвитку права дає особистості чимало підстав ставитись до права негативно. Хоча з іншого боку, людина покладає на право великі сподівання, очікуючи від нього торжества Справедливості, Істини, Добра. Але досягнення цього залежить від самої людини-особистості, від рівня розвитку її як культурної істоти, усвідомлення нею своєї цінності.
3. Право і особистість. Людська гідність як джерело прав людини. Гуманістичний вимір в праві. Звичайно, право не можна мислити як лише соціальне явище, бо людина не є лише соціальним утворенням. Вона, як зазначено було вище, є значно складнішою і багатограннішою. Історія розвитку права може розповісти нам доволі багато про розвиток самої людини як носія права, творця його. Кожному історичному періоду, відповідає увідповіднений йому рівень розвитку особистісного начала, правосвідомості його. тобто особливостей розвитку людини як суб'єкта права, культурно-правової істоти. Різні суспільно-культурні системи по-своєму мислили людину і відповідно формували її як правову істоту. Загалом же, судити про це можна, дослідивши обсяг і характер тих прав і свобод, якими були наділені люди в конкретних суспільствах, в конкретний історичний період. Право могло з’явитися лише на певному щаблі розвитку людства, тоді, коли буди створені для цього певні передумови. Зокрема, достатнє духовно-культурне підгрунтя, до якого треба віднести, найперше, релігійні та моральні здобутки людства. Доки цього підгрунтя не було, право не могло з’явитися, бо йому не було на що спертися, на чому існувати. Інша, не менш важлива передумова розвитку права – це поява у масовому масштабі людини-особистості.
Саме особистість несе відповідальність за утвердження в реальному житті ідеї права, оскільки саме вона вимагає права як рівного масштабу справедливості, добра, істини, свободи тощо в повній мірі, оскільки без нього вона не може відбутися. Саме особистість як така прагне бачити і переживати буття гармонійним, гуманістичним, довершеним, а без права воно таким не буває. А тому можемо стверджувати, що розвиток права – це справа особистого «я» кожного. М.Бердяєв наголошував, що особистість являє собою універсальне в індивідуально-неповторному вираженні. В ній поєднано універсально-безконечне і індивідуально-особливе. “Особистість є свобода і незалежність людини у відношенні до природи, до суспільства, до держави, але вона не є егоїстичне ствердження, а якраз навпаки /.../. Особистість в людині є її незалежність від матеріального світу, який є матеріал для роботи духа. І разом з тим, особистість є універсум, вона наповнюється універсальним змістом”[16, 21].
Бути суб'єктом права, отже, мати невідчужувані природні права і бути здатним їх зреалізувати, тобто бути правоздатним і дієздатним, мати загострене почуття права, розвинену правосвідомість, сприймати іншого як рівноцінного собі, шанувати його право на рівну міру справедливості та свободи, бути здатним захистити своє право, боротися за нього тощо. Вище мовилося про те, що лише особистість може бути суб'єктом права, а становлення особистісного “я”, як виявляється, справа доволі складна. Ми творимо себе як особистості все наше свідоме життя.
Особистість - істота самобутня, здатна до активної дії, творча, оригінальна - це і складає її найбільшу цінність. Особистість “вкорінена у внутрішній план існування, тобто в світі духовному, в світі свободи”, це “суб'єкт серед суб'єктів і перетворювати її в об'єкт і річ означає смерть”, - зазначав М.Бердяєв [16, 15). Всіляка особистість і самоціль, і самоцінна. Свідомість сучасного людства в значній мірі поділяє цю ідею, визначає її і відповідно до неї творить соціальний і культурний континіум. Але так було не завжди. Історії відомі періоди, коли окремим верствам людей було відмовлено у статусі повноцінних людей - так було в Греції доби Арістотеля, так було в древньому Римі - раби не вважалися істотами, гідними бути наділеними однаковим обсягом свободи з іншими, тобто бути суб'єктами права, вони були лише об'єктами його впливу. Середньовіччя в Європі розширює обсяг свободи відповідно до місця людини на феодальній сеньйоріально-вассальній драбині: чим вище людина на ній, тим більшим набором прав, а отже, більшим обсягом свободи вона володіє і навпаки: чим нижче людина в суспільно-ієрархічній структурі, тим менше вона має свободи, а отже, і підстав бути повноцінним суб'єктом права. Ця доба внесла свою лепту у ствердження принципу формальної рівності - він став поширюватися на відносно більше коло людей і їх відносин, порівняно з попередніми періодами людської історії. Права в середні віки мають різний зміст і обсяг, тобто є правами-привілеями людей різних станів. Це права станової людини. Середньовіччя не знає просто людини в якості суб'єкта права. Воно знає станову людину, тобто представника конкретного стану. Ця доба ще не вміє цінувати людину як таку, цінується її становище і місце на ієрархічній феодальній драбині.
Тривалий історичний час видавались певні порції свободи частковій людині - чи то сеньйору, чи то васалу, чи то королю, чи то міщанину - але то все була ситуація привілейованої, більше чи менше, обмеженої, часткової людини. Тільки сучасне людство створило концепцію прав людини, в якій людина мислиться не як частковий індивід, а загалом як цілісна людина-особистість, безвідносно до її расових, релігійних, політичних, професійних, станових, вікових тощо відмінностей. Хоча часткова людина також сьогодні існує - нею є громадянин як суб'єкт права. Отже, людські права і громадянські не є тотожними, але нинішній правовий розвиток демонструє їх все більше зближення.
Загалом становлення і розвиток права як форми втілення і вираження правової рівності, рівного масштабу справедливості, свободи, добра тощо для однойменних суб’єктів права відбувався в залежності від процесу розвитку людської гідності, яка є фокусом, квінтесенцією особистісного “я”. Особистість як така неможлива без розвиненого почуття людської гідності в індивіда.
Розвинене почуття людської гідності є результатом еволюції людини, процесу ствердження її як зрілого особистісного “я”. Якщо в епоху античності людська гідність, що є проявом самоцінності, самодостатності людини-особистості виражалась в гідності громадянина полісу і просто члена роду, полісної спільноти, то в середні віки гідність людини виступає, перш за все, як гідність людини-християнина. Всі християни – це гідні люди, а не християни – менш гідні, або ж взагалі негідні. Люди епохи античності прагнуть ствердити право як рівний масштаб справедливості у політичній площині – кожний вільний грек має рівні з іншими політичні права. В Стародавньому Римі з”являється такий шедевр правової культури як римське приватне право, основним суб”єктом якого стає людина-власник, приватний власник, римлянин, сповнений почуття власної гідності, самодостатності, що зумовлені його економічним становищем.
В середні віки християнство, акцентуючи на духовній сутності людини, проголошує рівність усіх людей, незалежно від їх національності чи соціального походження рівними перед Богом – це теж був істотний внесок і в ствердження людської гідності, і в розвиток принципу правової рівності, хоча в практичному житті в цей час правова рівність поширювалася на членів певного стану лише в межах цього стану, цієї соціальної групи - рівності в праві в масштабі всього суспільства середньовічні люди не знали. Гідність знаходила своє вираження у приналежності людини до певної соціальної групи: гідність барона чи гідність герцога, чи середньовічного лицаря, гідність сеньйора тощо.
Дуже багато в процес становлення людини-особистості з розвиненим почуттям людської гідності привнесла епоха Відродження. Ця епоха, на противагу середньовіччю, розвиватиме і утверджуватиме людську гідність, акцентуючи на самодостатності людини як такої, на її розумній і творчій природі, на її моральних якостях, т.з. чеснотах, на її автономності у влаштуванні власної долі, на індивідуальності кожної людини, а, отже, унікальності кожного. Ці погляди були антистановими, вони серйозно руйнували станове життя середньовіччя і працювали на ствердження принципу формальної рівності, ідеї права в усьому житті європейського суспільства. Ці ідеї живили правову свідомість людей епохи Відродження. Саме в цей період формується феномен лицарської культури, яка стверджує тип людини-лицаря, що готова в будь-який момент стати на захист свої поки що не людської, а лише лицарської честі і гідності. В цей період з’являється тип людини, яка прагне активності, поваги до себе, творчості, свободи самовизначення, справедливості, інтелектуального зростання тощо. У весь ріст в контексті західноєвропейської культури в цей час постає людина-особистість, яка кидає виклик обставинам і намагається ствердити себе – згадаймо трагедії Шекспіра, в кожній з яких у фіналі з’являється купа трупів як результат їх боротьби за себе, свою самість.
Епоха Нового часу – це епоха подальшого розвитку людини-особистості та її почуття власної гідності, епоха продовження великих відкриттів, революції в науці, творення і розвитку підприємництва, ринкових відносин, утвердження політичної свободи, подолання станових відмінностей, формування секуляризованого світогляду тощо. Все більше і більше в свідомості західноєвропейського суспільства утверджується ідея, що цінність людини вимірюється не походженням чи приналежністю до якогось стану, а тим, що вона просто людина, є представником людського роду. По мірі того, як долалися в масовій свідомості європейців уявлення про меншвартісність людей через їх походження чи вірування, чи соціальну приналежність тощо, в правовій свідомості все більше укріплювалися ідея правової рівності людей у їх людській гідності та природних правах на справедливість, свободу, істину, добро тощо.
Людська гідність є відображенням в самосвідомості людей того особливого становища, яке займає людина і в соціумі, і в світі. Людська гідність втілює і виражає всі найкращі ціннісні здобутки людства, виражає рівень розвитку самої людини як духовно зрілої та автономної істоти [19]. Саме в духовному вимірі буття людини відображається цінність самої людини. Інакше кажучи, людська гідність – це втілення і вираження духовності людини і прояв найвищої цінності в усіх вимірах культури суспільства. В той же час, людська гідність визначальним чином впливає на поведінку, погляди, ставлення до себе і до світу кожної людини через базові цінності суспільства, цінності самої людини, її свідомість та самосвідомість, інтереси, світогляд тощо, формуючи особистісну гідність людини. Людська гідність – це свого роду морально-духовний, культурний ідеал, особлива, фундаментальна цінність, яка, фокусуючи в собі всі найзначніші здобутки людства на конкретному етапі його розвитку, здатна бути рушієм подальшого розвитку як конкретної людини, так і всього суспільства. Отже, гідність людини невід’ємна від її самоцінності, її значимості у суспільстві і світі. А ця значимість очевидна – без малого, емпіричного “я” кожного окремішного індивіда не відбудуться ні сім’я, ні держава, ні суспільство, ні людство.
Людська гідність, будучи базовою цінністю демократичного суспільства, складає онтологічну основу прав і свобод людини, ідеї права загалом. Про це виразно сказано в Загальній Декларації прав людини: «визнання гідності, притаманної всім членам людської сім’ї, і рівних та невід’ємних прав їх є основою свободи, справедливості та загального миру». Людська гідність тому є онтологічною засадою розвитку права, що фокусує в собі ті ж самі вищі духовні цінності, що й право, найперше справедливість, повагу до іншого, його гідності, цінність іншого, його унікальність, добро, свободу, формальну рівність, істину тощо. Людська гідність, будучи втіленням і вираженням особливої цінності людини як такої, виконує місію ствердження та захисту людини, унікально-неповторного особистісного «я» кожного із людського роду, апелює до права як форми втілення і вираження вищих духовних цінностей, оскільки саме вони, ці цінності, здатні гармонізовувати суспільні відносини, примножувати добро і злагоду в суспільстві, створюючи тим самим відповідні умови для повноцінного розвитку людини, гуманізації людського життя, творчо-конструктивного вдосконалення кожного тощо. Людська гідність, будучи найвищою духовною цінністю суспільства, є джерелом права як форми втілення і вираження вищих духовних цінностей. Право в прямому сенсі слова творить людину як «пастора буття», як одухотворений мікрокосм, як гармонійно розвинену істоту, що здатна співіснувати з іншими, турбуватися про інших, творячи світ любові та добра на засадах рівної міри справедливості, свободи, істини тощо[21; 22].
Задовго до появи міжнародних правових документів, які зафіксували людську гідність як основну категорію у своєму змісті, людську гідність утверджувало і захищало природне право, яке, будучи сукупністю загальних принципів, адекватно відображало найбільш важливі життєві потреби та інтереси людей, захищаючи тим самим їх життя, справедливість, добро, честь, свободу, гармонію відносин тощо. Після другої світової війни людство почало формувати міжнародну систему захисту прав людини. Після утворення ООН в контексті процесу відродження природного права появилася нагальна потреба легалізувати фундаментальні цінності, положення та принципи природного права, оформивши їх у спеціальному міжнародному документі, яким і стала Загальна Декларація прав людини. У Преамбулі Статуту ООН також мовиться про рішуче прагнення всіх народів – членів ООН утвердити віру в основні права людини, гідність та цінність особи. У преамбулах Пакту про економічні, соціальні та культурні права та Пакту про громадянські та політичні права міститься т.з. загальне звернення до людської гідності з посиланням на Загальну Декларацію прав людини. В цих же документах чітко акцентовано, що «всі права витікають із властивої людській особі гідності», тобто тут мовиться про людську гідність як базовий принцип права. Окрім названих документів, звернення до категорії людська гідність та до принципу людської гідності як першоначала права містяться щонайменше ще у півсотні міжнародних правових документах, прийнятих ООН. Ці документи спрямовані на захист людини з її гідністю і правами[19; 22].
Європейська Конвенція про захист прав та основних свобод, будучи конкретизацією Загальної Декларації прав людини в європейському регіоні, є документом глибоко гуманістичним, базується на принципі верховенства права як засаді захисту прав людини, і найперше людської гідності від зловживань державної влади. Практика Європейського суду з прав людини, його рішення є дієвим засобом захисту прав людини загалом і людської гідності, зокрема, оскільки спонукає держави змінювати законодавство, реагуючи на ці рішення. В низці правових актів ОБСЄ людська гідність теж виступає і принципом права, і об’єктом правового захисту, і ідеалом в праві. Зокрема, Гельсінський документ «Виклик часу змін», що був прийнятий 10 липня 1992 року, підкреслює, що міжнародне гуманітарне право має своєю засадою невід’ємну гідність людської особи. Норми Конституції України є конкретизацією загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, згідно з якими внутрішнє законодавство не може суперечити невідчужуваним правам людини, загальнолюдським цінностям і людській гідності. На жаль, в сучасній Україні в силу низки обставин різного плану, типовим стало явище приниження внутрішнім законодавством людської гідності. І в правозастосуванні сучасної України ця ситуація є, на жаль, доволі частою[19; 21-23].
Історія розвитку людства - це історія все більшого і більшого ствердження і розвитку людини як автономної істоти з її почуттям людської гідності, а, отже, правового визнання в якості людей представників різних верств населення, розширення кола їх прав, реалізації їх на засадах однакової міри справедливості, добра, істини, свободи тощо. Софіст Гіппій ще в V ст. до. н. е. наголошував:” Люди, що зібралися тут! Я вважаю, що ви всі тут родичі, свояки і співгромадяни - по природі, а не по закону, бо подібне споріднене по природі, закон же, будучи владним над людьми, примушує до багато чого, що суперечить природі” (Платон, Протагор, 337). Представник цієї школи Антифонт, обгрунтовуючи рівність людей по природі, посилався на те, що у всіх людей - і благородних, і простих, еллінів і варварів - одні і ті ж природні потреби, а людські закони породжують нерівність. Доба середньовіччя не зберегла і не втілила ідею права в життя в силу об'єктивних і суб'єктивних причин. Хоча середньовіччя свою лепту у вирішення цієї проблеми внесло. Достатньо згадати такий правовий документ тієї доби як англійська “Велика хартія вольностей” (13 ст), “Петиція про права” (17 ст), “Декларація прав” (17 ст), “Біль про права” (17 ст), доба Просвітництва додасть американську “Декларацію права Вірджінії”, конституцію США, “Біль про права”, французьку “Декларацію прав людини і громадянина”. Ми згадували вище, що саме доба Нового часу і Просвітництво в особі Г.Горація, Ж.Бодена, Дж. Локка, Ш. Монтеск'є, Т.Гоббса, І.Канта, Г.-В.-Ф. Гегеля, Дж. Мільтона, О.Гамільтона, Б.Франкліна, Т.Джефферсона обгрунтували теоретично виплекану добою Відродження ідею самоцінності людини, показали, що її унікально-неповторна творча сутність є джерелом суспільного багатства, утвердили внаслідок цього ідею вищості людини стосовно державної влади, довівши, що людина є первинно-визначальною, а державна влада похідною, вторинною відносно людини. Це була велика революція в правосвідомості західних європейців та американців, наслідком якої була поява сучасного юридичного праворозуміння, в основу якого було покладено принцип людини з її невідчужуваними правами на життя, людську гідність, свободу, власність тощо, принцип первинності права по відношенню до закону, принцип рівності всіх людей в праві, тобто верховенства права і т.д. ХХ ст., будучи органічним продовженням надбань філософсько-правової думки попередніх історичних епох, закріпило на рівні уже не окремих країн, а всього світового співтовариства ідею людини як суб'єкта права, абсолютної цінності, що наділена однаковим обсягом необхідної свободи, тобто має однаковий обсяг невідчужуваних прав.
Названі вище правові документи втілюють принцип формальної рівності, засвідчують поширення його першопочатково на вибраних людей, окремі верстви населення, мешканців однієї держави і в кінцевому підсумку - на кожного представника виду Homo sapіens. Всі названі вище документи - це свідчення ствердження і прояву у загальнолюдському масштабі принципу гуманізму, людяності, антропологічного виміру в праві. Не манш важливою проблемою, ніж проблема закріплення прав людини, є проблема реалізації цих прав на засадах однакового масштабу справедливості. Для сучасності ця проблема більш, ніж актуальна. Гуманістичний потенціал права значно краще проявляється в дійсності, а не в можливостях, якими є закріплені норми в нормативних актах права. Право як дійсність – це живе людське життя в усій його повноті на засадах взаємоповаги людей до волевиявлення один одного в межах принципу формальної рівності, взаєморозуміння, толерантності, сприйняття іншого як рівноцінного собі тощо. Кожна демократична держава та громадянське суспільство створюють механізми захисту права, складовими яких є і правова ідеологія, і правові норми, і правові інститути, і відповідні процедури, форми юридичної діяльності. Аналогічно національним механізмам захисту права сформовано і міжнародні механізми. Найефективнішою інституцією захисту прав людини є суд. На міжнародному рівні, зокрема, в Європі, дуже авторитетною інституцією є Європейський Суд з прав людини.
Гуманізується вся людська історія і правова реальність винятку складати не може. В сучасному міжнародному співтоваристві все більше приживається ідея зближення прав людини загалом і громадянських прав як прав часткової людини сучасності, і це теж є свідченням гуманізації сучасної правової реальності, пронизування її принципом особистості - свободою наділяється не роль чи функція людини в суспільному організмі, а просто людина як самоцінна, самодостатня істота, згусток творчої енергії, що випромінюється в буття.
Влада, як засвідчує історія, неохоче видавала людині свободу, боялася людини наділеної свободою, бо тривалий час виживала за рахунок людини. Свобода має бути непередбаченою, вільна людина може складати небезпеку для влади. В сучасному світі стверджується тенденція ослаблення державної влади і зміцнення громадянського суспільства, яким є позадержавна сфера життя суспільства, спільнота приватних індивідів, що мають за мету найповнішу реалізацію прав і свобод кожного громадянина. Ця ситуація - закономірний результат боротьби особистісного начала з а власне ствердження, цьому стану речей передували послідовні якісні зміни в історії на користь особистісного “я”. Сучасна демократична правова держава наділяє свободою людину як можливість. Ця держава, як і її попередниці, не знає, як і куди використає людина свою свободу, і в цьому плані право, що є втіленням свободи, виступає з ірраціонального боку. Просто у сучасній правовій державі стверджено ідею абсолютної цінності людини як можливого, ця держава шанує людину не за її високу посаду, маєтність чи приналежність до конкретної верстви не за те, ким вона є, а за те, ким вона буде, за здатність творити себе, змінювати, єднатися з Абсолютом, випромінювати свою творчу енергію, за її космічний статус. Даючи людині свободу у формі права, державна влада відкриває людині шлях до добра, до самоствердження, до єднання з іншими формами буття. Проголошення невідчужуваних прав людини - це ще один крок до перемоги людини над власною ницістю, недовершеністю, природною агресивністю, внутрішнім деспотизмом, це піднесення людини над самою собою ще на один щабель в напрямі духовної досконалості, розвитку своєї творчої унікальності, досягнення внутрішньої гармонії і гармонії зі світом.
Принцип гуманізму у праві, визнання державною владою прав людини означає в політичному аспекті перемогу людини над спільною волею, втіленою у державі, яка намагалась вивищуватись над людиною, примусово опікати її, ощасливлювати, роблячи засобом для власного виживання. Чим сильніші громадяни, тим скромніша державна влада - ця ситуація в сучасному світі є наслідком ствердження гуманістичної суті права. А, стаючи, повноцінними суб'єктами права, громадяни поволі стають сильнішими від держави - це вже теж закономірність сучасного світу. Принцип гуманізму в праві трансформує особистість як функцію соціального організму в нову якість, виводить особистість на новий рівень існування, коли вона гуманізує, робить не просто людськими, а людяними не лише політико-правові інституції, “але й весь соціальний світ, в якому до цієї революції права панували відчужені сутності людини - політичні партії, бюрократія, знать і т. п.”, - підкреслює дуже слушно Ю.Пермяков [15, 43], тобто особистість як культурна істота створює такий же окультурений правовий соціум. Лише в правовій державі людина стає повноцінним суб'єктом права. Досконалість законодавства відтепер визначається тим, наскільки повно в ньому юридично регламентовано права людини.
Таким чином, гуманістична сутність права проявляється в тому, що право є засобом людинотворення, всебічного здійснення людини, її вдосконалення, розвитку, створення гармонійного світу, в якому людина здатна відбутися в повній мірі. Гуманізм права - це втілення ідеї людинолюбства в правовій сфері. Е.Фромм, великий гуманіст сучасності, визначив любов як віддавання людиною себе іншому, іншій людині, світові, єднання з іншим, зі світом. В цьому єднанні, - наголошував він, - людина здатна розкрити свою людську сутність найповніше, максимально [4]. Завдання права полягає в тому, щоб якнайбільше сприяти людині здійснити цей акт любові до іншого і до світу загалом - так людина задумана Богом, і право покликане допомогти їй гідно виконати своє людське призначення.
Література:
1.Кант И. Основы метафизики нравственности.- Т.4,ч.2. –М., 1963.
2.Лосев А.Дерзание духа. – М., 1988.
3. Шеллер М. Положение человека в космосе. // Проблема человека в западной философии.- М., 1988.
4. Фромм Э. Душа человека.- М., 1990.
5.Філософія. Курс лекцій (за ред. І.Бичка).- К., 1994.
6. Див.: Фрейд З. Я и оно. – М., 1988.
7. Див.напр.: Бачинин В.А. Философия права и преступления.- Харьков, 1998 та ін.
8. Материалисты древней Греции.- М., 1955.
9. Колер И. Философия права и универсальная история права.- К., 1913.
10. Аристотель.Политика.//Аристотель. Политика. Афинская полития.-М., 1997.
11. Гегель.Философия истории.- М., 1990.
12. Нерсесянц В.С. Философия права. – М., 1998.
13. Еллинек Г.Социально-этическое значение права, неправды и наказания.- М., 1910.
14. Циппеліус Р.Філософія права.- К., 2000.
15. Пермяков Ю. Лекции по философии права. – Самара, 1995.
16. Бердяев Н.А. О рабстве и свободе человека. // Царство Духа и царство Кесаря. –М., 1995.
17. Ніцше Ф.Так казав Заратустра.- К., 1996.
18. Див., напр.: Брюггер В. Відображення людини у концепції прав людини.// Людина і політика.- 2003.- №1; Kaufmann A.Betrage zur juristishe hermeneutic.- Koln - Berlin - Bonn - Munchen, 1984; Малинова И.П.Философия правотворчества. – Екатеринбург, 1996; Максимов С.И. Правовая реальность: опыт философско-правового анализа. – Харьков, 2002.
19. Грищук О.В. Людська гідність в праві: філософський аспект. // Автореф. дис. …д.ю.н.- Львів, 2008.
20. Табачковський В., Булатов М., Хамітов Н. та ін. Філософія. Світ людини. – Київ, 2003.
21. Братасюк М.Г. Людська гідність як джерело європейських стандартів прав людини //Науковий вісник КНУВС. – 2010. - № 3 С.85-95.
22.Патей-Братасюк М.Г. Антропоцентричний принцип як базова засада розвитку сучасної правової освіти. Європейське право і європейська правова освіта – пріоритетні напрями підготовки вітчизняних фахівців права // Матеріали постійно-діючого науково-метод. семінару. Вип. 1. / Редкол.: В.Д.Гвоздецький (голова), Ю.М.Бондар, (відпов. ред.), С.Г.Благовісний, О.Г.Мурашин, М.Г. Патей –Братасюк та ін.) – Київ, 2010. АУ МВС С.41-45.
23. Білас Ю.Ю. Юснатуралістичні засади європейських стандартів прав людини. / Ю.Ю. Білас // К.: Науковий вісник Київського національного університету внутрішніх справ. – 2010 – №3 (70) – С. 113-124.
2. Дипломная работа на соискание квалификационного уровня ldquo;специалистrdquo; по специальности 7
3. Парадоксы российской цивилизации
4. Первоэлементы культуры и время их возникновения
5. Лабораторная работа Тема- Анализ воды и ее умягчение методом ионного обмена Цель- 1
6. УТВЕРЖДАЮ Зав5
7. Психолого-педагогическая работа с семьёй, воспитывающей ребёнка с нарушением слуха
8. Закономерности развития науки
9. Реферат- Действие норм права во времени
10. строительной деятельности особенно возрастает в период структурной перестройки экономики
11. Капитализм во Франции.html
12. тематика курсовых работ по дисциплине Финансовый менеджмент 200132014 Роль информационное обеспечен
13. Дорин Тови Новые кошки в доме Кошки в доме6
14. Общие положения наследования по закону Глава 2
15. тема управления персоналом в организации
16. нибудь её первообразной на этом отрезке
17. АктиформаF по 12 капсулы в день
18. доклад с которым автор выступил на историческом семинаре в Вюрцбурге в ноябре 1997 г
19. Виховати людину успішно можна тільки відповідними методами що за привабливістю приховують саме виховання і.html
20. Сотни заводов по производству сборных панелей в настоящее время постоянно работают.html