Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
PAGE 11
модуль 1
Тема 1
Державна мова – мова професійного спілкування
План
1. Предмет і завдання курсу, його наукові основи.
2. Поняття національної та літературної мови. Найістотніші ознаки літературної мови.
3. Специфіка мови професійного спілкування.
4. Мовні норми.
5. Мовне законодавство та мовна політика в Україні.
1. Предмет і завдання курсу, його наукові основи
Метою курсу є підвищення рівня загальномовної підготовки, мовної грамотності, комунікативної компетентності студентів, практичне оволодіння основами офіційно-ділового, наукового, розмовного стилів української мови, що забезпечить професійне спілкування на належному мовному рівні.
Мета навчальної дисципліни:
Завдання навчальної дисципліни:
До закінчення курсу студенти повинні:
2. Поняття національної та літературної мови. Найістотніші ознаки літературної мови.
Мова – найважливіший засіб спілкування людей, тобто засіб вираження і передавання думок, почуттів, волевиявлень.
Мова – суспільне явище, що виникає, розвивається, живе і функціонує в суспільстві. Форма існування мови – мовлення, тобто різноманітне використання мови в усіх сферах громадського та особистого життя. Державною мовою в Україні може бути лише літературна українська мова як мова корінного народу.
Національна мова – це мова, що є засобом усного й писемного спілкування нації. Національною мовою української нації є українська мова. Формування української національної мови відбувалося на основі мови народності в період інтенсивного становлення української нації (друга половина 18 – початок 19 ст.) як стійкої спільності людей, що мають спільну територію, економічні та політичні зв’язки, літературну мову, культуру.
Поняття «національна мова» охоплює всі мовні засоби спілкування людей – літературну мову та діалекти.
Діалект (від грец. dialektos – розмова, говір, наріччя) – це різновид національної мови, вживання якого обмежене територією чи соціальною групою людей. Відповідно розрізняють територіальні та соціальні діалекти.
Територіальний діалект – засіб спілкування людей, які об’єднанні спільною територією, елементами матеріальної і духовної культури, історико-культурними традиціями, самосвідомістю.
Наріччя – сукупність структурно близьких діалектів.
Сукупність усіх наріч – діалектна мова.
Наріччя діалектної мови:
- північне (східнополіський, середньополіський, західнополіський діалекти);
- південно-східне (середньонаддніпрянський, слобожанський, степовий діалекти);
- південно-західне (лемківський, надсянський, закарпатський, покутсько-буковинський, гуцульський, бойківський, наддністрянський, волинський, подільський діалекти).
Територіальні діалекти лягли в основу національної мови.
Соціальний діалект – відгалуження загальнонародної мови, вживане в середовищі окремих соціальних, професійних, вікових та інших груп населення, тобто має виразну корпоративно-групову форму його породження та існування. Мова суспільства залежить від розвитку продуктивних сил. Тому соціально-діалектні відмінності в межах національної мови зберігаються, на відміну від територіально-діалектних, які поступово нівелюються.
Літературна мова – унормована, загальноприйнята форма народної мови, яка відіграє провідну роль у складі національної мови.
За функціональним призначенням – це мова державного законодавства, засіб спілкування людей у виробничо-матеріальній і культурній сферах, мова освіти, науки, мистецтва, засобів масової інформації.
Поділ мови на літературну та народну означає тільки те, що ми маємо так би мовити, мову «сиру» і оброблену майстрами.
Окремі фонетичні риси укр. мови виявляються у Галицько-Волинському літописі (13 ст.), хоча першою пам’яткою, яка відбивала усі фонетичні та морфологічні особливості УЛМ, вважають Пересопницьке Євангеліє (1556-1561).
Історично в Україні існувало два типи літературної мови: словяноруська (взаємодія церковнослов’янської та давньоруської книжної мови) та староукраїнська (проста, руська, діалект руський), що розвинулась на основі книжної давньоруської мови і живого українського народного мовлення. Першу використовували в конфесійній літературі, а другу – у ділових паперах, літописах, полемічній і навіть релігійній літературі. Ця мова була державною не лише в Україні, а й Литві та Молдавському князівстві. За словами І. Огієнка, «Мова вкраїнська зробилася тоді державною мовою, нею вчили по школах, нею вчили по церквах, нею суд вели і нашою мовою балакали тоді і вища старшина, і в королівськім палаці».
Зразком староукраїнської мови є художні твори українського філософа, поета 2 половини 18 століття Г.Сковороди. Мову творів Сковороди мовознавець Ю.Шевельов назвав « мовний Еверест».
Всякому городу нрав и права;
Всяка имеет свой ум голова;
Всякому сердцу своя есть любовь,
Всякому горлу свой есть вкус каков
Українській літературній мові випадало залишатися на цій вершині або спуститися вниз, наблизитися до народних джерел. Народ у той час говорив інакше, про що свідчили українські народні пісні 17ст. («Їхав козак за Дунай», «Ой, не ходи, Грицю» та ін.), народні думи. Саме мову простих полтавчан відтворив Котляревський, пишучи «Енеїду» (1798), яка поклала початок новій СУЛМ.
Еней був парубок моторний
І хлопець хоч куди козак,
Удавсь на всеє зле проворний,
Завзятіший од всіх бурлак.
І. Котляревського вважають зачинателем нової УЛМ, традиції якої продовжили Г. Квітка-Основяненко, Є. Гребінка, П. Гулак-Артемовський. Основоположником сучасної УЛМ є Т.Шевченко. Саме він став реформатором УЛМ, творцем нової української літератури. Заслуга Т.Шевченка перед українською культурою полягає насамперед у тому, що він надав літературній мові внутрішньоестетичної впорядкованості, збагативши народну мову органічним введенням у неї елементів з інших джерел і тим самим віддаливши мову літератури від побутової мови. Коли в українців з’явився Т. Шевченко, питання про те, бути українській мові, українській культурі, перестало існувати. Він став виразником дум і прагнень укр. народу, заявивши про це на весь голос:
Возвеличу малих рабів отих німих.
Я на сторожі коло них поставлю слово!
На 20-40 роки 19 ст. припадають спроби граматичного вивчення української мови. Вагому роль відіграла 1-ша граматика української мови О. Павловського «Грамматика малороссийского наречия» (1818).
Єдності УЛМ домогтися було дуже важко. На початку 20 ст. Наддніпрянщина користувалася мовою Т. Шевченка, Галичина й Буковина – галицьким варіантом, Закарпаття – «русинською» мовою. Який з цих варіантів був в офіційному вжитку? Якоюсь мірою всі три.
У 1921 році при АН створений Інститут української мови, посилено роботу над впорядкуванням українського правопису, підготовкою термінологічних словників.
Образно про сторінки історії української мови писала Л. Костенко:
Я скоро буду виходити на вулиці Києва
з траурною пов’язкою на рукаві –
умирає мати поезії мого народу!
Усе називається Україною –
універмаг, ресторан, фабрика.
Хліб український,
телебачення теж українське.
На горілчаній етикетці
експортний гетьман з булавою.
І тільки мова чужа у власному домі.
У шовінізму кігті підсвідомі.
Масовими стали випадки відмови від вивчення української мови в середніх школах. Наслідком існування СРСР стала повна русифікація населення великих міст східних та південних областей України, зменшення українських шкіл у Харкові, Києві, Черкасах, Сімферополі та ін.
Тому 1989 року виникла потреба у зв’язку зі змінами в політичному житті країни надати українській мові державного захисту. Прийнятий 28 жовтня 1989 року Закон «Про мови в УРСР» закріпив державний статус української мови, гарантував всебічний її розвиток і функціонування в усіх сферах суспільного життя.
Основні тенденції розвитку УЛМ
На сучасному етапі спостерігаються такі основні тенденції розвитку української літературної мови
1. Поповнення української мови великою кількістю номінативних словосполучень, що відображають реалії економічного, політичного, культурного життя сучасної України, напр.: ринкові відносини, правова держава, соціальний захист …
2. Переміщення певної частини спеціальної лексики до розряду широковживаної: емісія, ліцензія, менеджер, законопроект, плюралізм, ротація, толерантний …
3. Простежуються явища, які нівелюють національні риси української мови – «засмічення» іншомовними словами, і це при тому, що існують українські назви: ноу-хау (знаю як), дивіденд (прибуток), брифінг (зустріч), шоп ( магазин) …
4. Намагання вилучити зі словника ті іншомовні слова, які стали органічними її елементами, і замінити їх штучно створеними. особливо в галузі термінології та професійної лексики: вертоліт – гвинтокрил; фотографія – світлина; слайд – прозірка …
5. Зближення діалектів з УЛМ.
6. Зростання зацікавленості у вивченні мови громадян інших країн з метою навчатися, працювати чи навіть отримати українське громадянство.
Найістотніші ознаки літературної мови
Літературна мова характеризується такими ознаками:
Способи наближення писемного мовлення до усного
1. Замінити довгі речення короткими.
2. Обов’язково використовувати звертання до слухачів.
3. Вживати вставні слова, які допомагають впорядковувати послідовність викладу думок (по-перше, по-друге, наступне), висловити власну оцінку повідомлюваного (на нашу думку, як бачимо, можна сказати), зберігати смислові, причинно-наслідкові зв’язки (отже, таким чином, можна зробити висновок, загалом).
4. Ставити прямі та непрямі запитання (вони сприяють активізації уваги слухачів), наприклад: Які форми існування літературної мови знаємо? І одночасно давати відповіді на них: Існує дві форми реалізації літературної мови – усна та писемна.
5. Обов’язково робити паузи між частинами тексту, щоб дати слухачам можливість осмислити почуте. Темп мовлення варто обрати середній. Взяту тональність (робоча чи урочиста, піднесена чи буденна) треба зберігати протягом усього виступу.
6. Не вживати над міру слів іншомовного походження та вузькоспеціальних слів-термінів або коротко пояснити зміст використаних.
7. Намагатися замінити віддієслівні іменники дієсловами, які роблять усне мовлення динамічним, порівняємо: Це може бути свідченням завершення формування першої стадії. – Це свідчить про завершення формування першої стадії.
8. Дієприкметникові та дієприслівникові звороти краще замінити окремими реченнями, порівняємо: Починаючи вивчати проблему, спочатку опрацюйте необхідну літературу. – Коли починаєте вивчати проблему, спочатку опрацюйте потрібну літературу.
9. Зайвий раз не ускладнювати речення, порівняємо: Цей факт можна оцінити як нагадування. – Цей факт є нагадуванням.
10. Якомога менше вживати цифрових даних. Якщо це неможливо, то будувати речення так, щоб числівники були у формі називного відмінка, порівняємо: Дефіцит вимірюється 6 мільйонами 924 тисячами 549 гривнями. – Дефіцит становить 6 мільйонів 924 тисячі 549 гривень.
Ознаки усної та писемної форм літературної мови
|
|
писемне мовлення |
|
1. Первинне |
1. Вторинне. |
|
2. Діалогічне (полілогічне) і монологічне. |
2. Монологічне. |
|
3. Розраховане на слухача. |
3. Графічно оформлене. |
|
4. Часто непідготовлене заздалегідь, допускає імпровізацію. |
4. Пов’язане з попереднім обдумуванням. |
|
5. Передбачає живе спілкування. |
5. Передбачає ретельний відбір фактів та їх мовне оформлення. |
|
6. Інтонаційно оформлене, супроводжується мімікою, жестами. |
6. Чітке підпорядкування мовних засобів стилю і типу мовлення. |
|
7. Чітко індивідуалізоване. |
7. Повний і ґрунтовний виклад думки. |
|
8. Емоційно й експресивно забарвлене. |
8. Поглиблена робота над словом і текстом. |
|
9. Допускає використання повторів, зіставлень, фразеологізмів. |
9. Допускає редагування та самоаналіз написаного. |
3. Специфіка мови професійного спілкування.
Мова професії є важливим функціональним компонентом професійного спілкування спеціалістів, а її опанування є першочерговим завданням будь-якого фахівця. На сучасному етапі особлива увага науковців спрямована на вивчення спеціальної (професійної) мови, яка обслуговує професійну сферу спілкування. Знаменним є те, що для позначення цього функціонального різновиду літературної мови існує велика кількість термінів як, наприклад, «професійна мова», «спеціальна мова», «мова професійного спілкування» або «мова для спеціальних цілей», кожен з яких відповідає змісту феномену мови, що обслуговує сферу професійного спілкування.
Мова професійного спілкування – це лінгвістично організована система мовлення, що використовується представниками певної галузі для спілкування в ситуаціях, які безпосередньо пов’язані з професійними аспектами (навчально-виробничими, науково-виробничими, виробничими, науковими) трудової діяльності. До факторів, які визначають зміст професійно орієнтованого навчання мови професійного спілкування, належать сфери професійно орієнтованого спілкування (виробнича, виробничо-комерційна, науково-виробнича, наукова, а також професійно детерміновані соціально-політична, соціально-культурна і побутова сфери спілкування фахівця).
Мова, будучи інструментом людської діяльності, несе на собі відбиток впливу тих, хто нею користується, та акумулює їх досвід. У цьому контексті мова професійного спілкування не є винятком. Завданням внз є підготовка висококваліфікованих працівників, які повинні володіти вміннями, навичками професійного спілкування з метою ефективного застосування набутих знань у сфері своєї діяльності.
Під професійним спілкуванням майбутнього працівника розуміємо мовленнєву взаємодією фахівця у сфері діяльності з його колегами, партнерами чи клієнтами в процесі здійснення професійної діяльності.
Мова професійного спілкування є поліфункціональною підсистемою літературної мови і виконує загальномовні та специфічні функції. Такими функціями є:
1) номінативна (називання фахових реалій і понять);
2) пізнавальна (знаряддя й спосіб фахового пізнання, запам’ятовування, оволодіння фаховим досвідом);
3) аксіологічна (фахове та морально-етичне оцінювання);
4) комунікативна (спілкування в професійній сфері);
5) культуроносна (збереження й передавання фахових знань і культури професійного спілкування);
6) естетична (мовностилістична довершеність текстів).
В основу мови професійного спілкування покладена сучасна літературна мова. Проте в конкретній професійній мовленнєвій ситуації вона змістово редукується (зменшується, спрощується), залежно від галузі знання і предмета спілкування стає монотематичною, збагачується професійною лексикою і фразеологією. Це відбувається лише тоді, коли суб’єкти комунікації переходять на професійний рівень свідомості.
Ефективне ділове спілкування базується на: знанні основ психології спілкування та теорії комунікації (вміння розбиратись у людях та будувати оптимальні відносини з ними); дотриманні етики ділового спілкування (дотримання норм та правил, що регулюють поведінку людей в процесі їх виробничої діяльності).
Професійне спілкування, як власне і будь-яке інше спілкування, поділяється на мовне та немовне.
Форми мовного спілкування:
монологічна (говорить один учасник спілкування);
діалогічна (розмовляють, як правило, двоє осіб);
полілогічна (розмовляють троє і більше учасників).
Проте, зазначимо, що «полілог» є діалогом, у якому бере участь більше ніж двоє учасників. Тому не виноситимемо його як окрему форму спілкування, а вважатимемо його підвидом діалогу. З-поміж найбільш поширених форм монологічного професійного спілкування слід виділити доповідь, усний звіт, публічний виступ, тоді як ділову бесіду, професійну дискусію, ділові переговори, ділову нараду, службову телефонну розмову вважатимемо найбільш поширеними формами діалогічного професійного спілкування зі своїми колегами, партнерами, конкурентами тощо. Таким чином, пропонуємо виділити такі форми професійного мовного спілкування майбутнього фахівця, які нижче зображені.
Правильна організація спілкування комунікантів у виробничих умовах є запорукою ступеня їх порозуміння з колегами, партнерами чи клієнтами і високої результативності діяльності підприємства чи організації. Обрання ефективної форми спілкування у тій чи іншій професійній ситуації допоможе заощадити час, налагодити співпрацю з іншими підприємствами та забезпечити розуміння поданих ідей партнерами чи клієнтами.
Вивчення мови професійного спілкування та опанування форм професійного мовного спілкування відбувається паралельно з опануванням стандартизованих норм мовленнєвої поведінки, якими керується людина при визначенні шаблону своєї поведінки у певній ситуації. Щоразу ми повторюємо стереотипи поведінки, які автоматично використовуємо у разі необхідності, дотримуючись встановлених суспільством обмежень. Такими рамками, а точніше, системою правил культури людини та її поводження є етикет. Етикетом вважають набір правил, який регулює зовнішню поведінку людини згідно певних соціальних вимог. Мовленнєвий етикет як система правил, що регулює мовленнєву поведінку, є обов’язковою складовою професійної етики фахівця та засобом встановлення контакту зі співбесідниками та підтримання спілкування у певній тональності. За умови поєднання встановлених норм мовленнєвої поведінки для конкретної ситуації з раціональністю, працівник зможе без особливих зусиль скористатись визначеними формами загальноприйнятої ввічливості для спілкування зі своїм діловим партнером. Професійний мовленнєвий етикет працівника складається з великої кількості етикетних формул, а його структуру зумовлюють такі основні елементи комунікативних ситуацій, як привітання, знайомство, прощання, побажання, прохання, запрошення, пропозиція, порада, згода, відмова тощо. Тобто, складовими професійного мовленнєвого етикету є умовні стереотипи спілкування, основою яких є бажання досягти порозуміння.
З-поміж основних комунікативних умінь працівника варто виділити такі, як:
Отже, на сучасному етапі, коли країна потребує висококваліфікованих працівників, які могли б вивести її з кризового стану та забезпечити стабільний економічний розвиток, виникає об’єктивна необхідність спрямувати абітурієнта, який обирає ту чи іншу професію та студентів, що здобувають вищу освіту, на врахування наявності чи відсутності у них низки професійних якостей та комунікативних знань, умінь та навичок, які у майбутньому сприятимуть або ж ускладнюватимуть успішність виконання завдань їх професійної діяльності. Адже продуктивність підприємства безпосередньо залежить від рівня володіння фахівцем уміннями професійної діяльності та навичками професійного спілкування, отриманими у студентські роки, від його почуття відповідальності та творчого підходу до справи.
4. Мовні норми
Українська літературна мова як вища форма загальнонародної національної мови характеризується наявністю сталих норм, які є обов’язковими для всіх її носіїв. Унормованість – основна ознака літературної мови.
Норма літературної мови – це сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, закріплених в процесі суспільної комунікації.
Результатом визнання літературних норм є їх кодифікація у словниках і граматиках, що фіксують усталені мовні явища.
Розрізняють такі типи норм: орфоепічні, акцентуаційні, графічні, лексичні, граматичні, стилістичні, орфографічні та пунктуаційні.
Орфоепічні норми регулюють правильну вимову звуків, звукосполучень та граматичних форм слів. Вивчення правильної вимови спрямовується на подолання помилок, серед яких насамперед виокремлюють фонематичні та фонологічні.
Фонематичні помилки – це порушення, пов’язані зі змішуванням фонем, із заміною однієї фонеми іншою, наприклад: вимова [с] замість [з]: [везти] – [вести]; вимова [т] замість [д]: [гадка] – [гатка]. Такі помилки спотворюють зміст слова. Інколи фонематична помилка зумовлюється пропуском однієї з фонем, наприклад: плутати – путати. Дуже часто умовлені замість фонеми [ф] вживається поєднання фонем [хв], а замість [хв] – [ф]: факт – хват; хвіст – фіст.
Фонетичні помилки – це суто вимовні недогляди, що виявляються у вимові різних варіантів звуків, наприклад: лекція – лєкція; телеграма – телєграма; тираж – тіраж; директор – діректор.
Зосередимо увагу на порушеннях літературної норми у вимові злитих звукосполучень [дж], [дз] та розрізнення приголосних [г], [ґ].
В усному мовленні [дж] та [дз] в позиції на початку слова вимовляємо правильно: джерело, дзвін. Всередині слова часто ці звуки вимовляються окремо, що є порушенням норми: дослідження, походження.
Найповніший список слів з літерою ґ подається в «Орфографічному словнику української мови», яким варто послугуватися, оскільки сьогодні ця літера вживається не лише згідно з нормою, а й на власний розсуд мовців, наприклад:
|
біографія монографія організація |
але |
ґатунок ґрунт підґрунтя |
Дотримання орфоепічних норм забезпечує безперешкодне сприймання виголошеного тексту, а також унеможливлює спотворення змісту слів і речень в цілому. Напр.: грип – це інфекційне захворювання, а гриб – нижча спорова рослина.
Акцентуаційні норми передбачають дотримання правил наголошування слів. Йдеться про виділення складу в слові та слова в реченні чи фразі.
Наголос – це неодмінний елемент інтонації української мови, який творить її ритмомелодику, сприяє розрізненню значення слів чи їх форм, допомагає виділити в реченні важливе за змістом слово (бра́тів чи браті́в, ру́ки чи руки́).
Дотримання норм наголошення й вимови є одним із важливих показників культури усного професійного спілкування.
а) англійські власні назви мають наголос на першому складі: Га́млет, Да́рвін;
б) польські – на передостанньому: Міцке́вич, Пото́цький;
в) французькі – на останньому: Бальза́к, Стенда́ль.
У іншомовних словах із компонентом -метр наголос падає:
а) на останній склад у назвах мір: дециме́тр, сантиме́тр;
б) на передостанній – у назвах вимірювальних приладів: баро́метр, спідо́метр.
|
біли́зна (вироби з тканини) |
білизна́ (білість) |
|
бро́ня (документ про закріплення чогось за кимось) |
броня́ (захисна обшивка) |
|
ви́года (користь) |
виго́да (зручність) |
|
жа́лібний (голос) |
жалі́бний (марш) |
|
за́пал (натхнення) |
запа́л (запальник) |
|
лу́па (дрібні рогові лусочки) |
лупа́ (збільшувальне скло) |
|
людськи́й (властивий людині, людям) |
лю́дський (уважний до людини) |
|
прошу́ (прохання) |
про́шу (запрошую) |
|
про́стий (рівний, випростаний) |
прости́й (звичайний) |
|
типо́вий (характерний) |
типови́й (зразковий) |
|
шля́хом (дорогою) |
шляхо́м (прийменник) |
Лексичні норми регламентують використання слів відповідно до їх лексичного значення та не допускають вживання жаргонних, діалектних та просторічних слів (окей, файний, адрес проживання тощо). Лексичні норми фіксуються словником української мови в 11-ти томах (1970-1980); Великим тлумачним словником сучасної української мови (2001), який фіксує 170 тис. слів. У лексиці офіційно-ділового стилю часто вживаються слова-кальки з російської мови, що є наслідком недостатнього опанування лексичними нормами, невмілого використання синонімів.
|
норма |
калька |
|
навчальний є наступний захід ставитися |
учбовий являється слідуючий міроприємство відноситися |
Граматичні норми передбачають правильне вживання граматичних форм слів, усталену побудову словосполучень, речень. Ці норми вивчаються в морфології та синтаксисі, закріплені в граматиках української мови. Наприклад, близькі за значенням дієслова оволодіти та опанувати виявлять різні синтаксичні особливості – оволодіти (ким? чим?), а опанувати (кого? що?). У СУЛМ обмежено вживаються активні дієприкметники теперішнього часу, які під час перекладу з інших мов замінюються прикметниками або іменниками.
|
українські відповідники |
російські дієприкметники |
|
службовець завідувач вступник наступний вирішальний |
служащий заведующий поступающий последующий решающий |
Порушенням граматичної норми вважається вживання прийменника по у ряді словосполучень, оскільки в українській мові є чимало прийменників, які є вдалими замінниками.
|
українські відповідники |
російські конструкції |
|
у напрямку до міста курси для вивчення іноземної мови у службових справах у вихідні дні через хворобу після одержання |
по направлению к городу курсы по изучению иностранного языка по делам службы по выходным дням по болезни по получении |
Стилістичні норми визначають вживання мовних засобів відповідно до стилю мовлення. Добір мовних елементів відповідає потребам сфер комунікації, меті і завданням висловлювання. Для офіційно-ділового стилю, наприклад, характерні мовні штампи, що зазнають викривлення внаслідок впливу російської мови.
|
норма |
порушення норми |
|
обіймати посаду витяг із протоколу чинне законодавство укладати угоду |
займати посаду виписка із протоколу діюче законодавство заключати угоду |
Для наукового стилю притаманне вживання терміні з різних галузей знань, напр.: ринкові відносини, суб’єкти господарювання.
Орфографічні норми охоплюють правила написання слів та їх частин, вживання великої літери, написання слів разом, окремо і через дефіс, правила переносу слів. Слова в українській мові пишуться за такими принципами:
1. фонетичним (пишуться так, як і вимовляється): книга, товариство, бульйон;
2. морфологічним (позначення на письмі складових частин слова незалежно від їхньої вимови): зчитувати, снишся, укладається;
3. історичним (традиційним) (букви, морфеми, слова пишуться за традицією, а не відповідно до існуючих норм): меншості, ясний, черговий;
4. смисловим (диференціюючим) (різне написання однозвучних слів, які мають не однакове значення): проте, про те, вдень, в день, Кривий Ріг, кривий ріг.
Пунктуаційні норми регулюють вживання розділових знаків: крапки, знака питання, знака оклику, трьох крапок… Вони полегшують сприймання тексту і виклад думок на папері.
Сучасна українська пунктуація ґрунтується на граматичному, смисловому та інтонаційному принципах.
Розділові знаки, вживані за граматичним принципом, є обов’язковими, бо зумовлені граматичною структурою речення. Наприклад, крапка чи інші знаки у кінці речення, певні розділові знаки між частинами складного речення, при вставних конструкціях, між однорідними членами речення тощо.
За смисловим принципом розділові знаки ставляться з урахуванням семантики речення та його структури, проте досить часто, особливо в рекламних оголошеннях, можна прочитати: Фірма оптом і в роздріб продає дитячий, жіночий, чоловічий, вовняний одяг. А правильно було б так: Фірма оптом і в роздріб продає дитячий, жіночий і чоловічий вовняний одяг. Це типовий приклад порушення смислового принципу вживання розділових знаків та пунктуаційної норми при однорідних членах речення.
На основі інтонації ставиться крапка, знак питання, знак оклику, три крапки, а іноді й тире.
Культура писемного й усного мовлення всіх, хто користується українською мовою як засобом спілкування, полягає в тому, щоб досконало оволодіти мовними нормами і послідовно дотримуватися їх.
5. Мовна політика і мовне законодавство України
Мовна політика – це комплекс цілей та принципів, що визначають регулювання мовних практик у різних сферах життя держави й суспільства, а також сукупність правових, адміністративних та господарчих механізмів, через які здійснюється згадане регулювання.
Мовною ситуацією називають сукупність усіх мов, територіальних і соціальних діалектів, функціональних стилів тощо, які використовуються в країні для забезпечення комунікації на всіх суспільних рівнях.
Парадоксальність мовної ситуації в сучасній Україні полягає в тому, що мова етнічної більшості, яку Конституція проголосила державною зі всіма наслідками, що звідси мали б випливати, в умовах українсько-російської двомовності насправді й досі залишається у статусі мови меншості сучасного українського суспільства.
Розпочатий, було, після отримання суверенітету процес «українізації» суспільства, як показав час, не перетворився на поступальний, не переріс у потужну тенденцію, і сьогодні, мабуть, є підстави говорити про відступ із завойованих на початку 90-х рр. позицій. Надія перших «незалежних» років на те, що під впливом соціально-політичних перетворень, повсюдного і повсякчасного вивчення української мови, яке масово охопить співвітчизників, моноліт російськомовності поступово буде «розмито», що переважна більшість російськомовних українців та громадян України інших національностей ставатимуть щораз лояльнішими до своєї державної мови і невдовзі говорити українською правильно стане престижним, – сьогодні видається доволі ілюзорною. З «парадового боку» ситуація виглядає так: у нове тисячоліття українська мова входить у довговиборюваному почесному статусі мови держави (держави незалежної), як мова національна, друга серед слов'янських за кількістю носіїв, зі сформованим літературним стандартом, кодифікованим правописом, з відповідним (нехай і не надто численним) видавничим – навчальним і довідковим – забезпеченням у царині україномовної освіти. Реальна мовна ситуація й стан української національної мови на її сучасному етапі є дещо іншими.
Протягом останніх років українізацію помітно пригальмовують такі явища: як обережність державної політики в мовній сфері, прагнення до уникнення радикальних заходів. Відсутність культурно-мовного протекціонізму для української мови, україномовної друкованої продукції засобами податкової політики штрафування тощо. Відсутність спеціальних державних органів, які б здійснювали вироблення мовної політики і стежили за її дотриманням.
Проблема статусу і функціонування української й російської мов в Україні
Проблема статусу і функціонування української й російської мов в Україні, потреби в тих чи інших заходах з боку як держави, так і суспільства з метою оптимального її розв'язання стала предметом численних дискусій ледве не з перших років входження України до складу Московського царства. Гострота, масштаб і рівень дискусій змінювалися в часі, як і відповідні заходи російської, а згодом радянської державної влади. Часи відвертого й брутального нищення української мови і культури змінювалися на періоди певної лібералізації, зазвичай нетривалої й неглибокої, але сама проблема не зникала практично ніколи, а на другу половину ХХ ст. навіть загострилася. Слід пригадати, що саме мовне питання стало однією з основних причин боротьби за проголошення незалежності України. Надію на справедливе вирішення проблеми приніс 1989 рік, коли під тиском патріотично налаштованої демократичної громадськості Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки ухвалила Закон «Про мови в Українській РСР», а згодом й інші законодавчі акти, з Конституцією незалежної України включно. Однак очікувані сподівання не справдилися: проблема взаємин української і російської мов в українському суспільстві розв'язана не була – вона не зникла, а лише трансформувалася. Якщо раніше, за імперсько-радянських часів, ішлося про дискримінацію української мови й протекціонізм щодо російської, то тепер усе відбувається з точністю до навпаки: лемент зчиняється вже щодо утисків російської мови і щодо необхідності її захисту. Лунають навіть вимоги надати державній мові сусідньої країни статус другої державної в суверенній Україні.
Щодо реакції нашої держави і суспільства, то тут, як завжди, коли справа стосується національного відродження українців, держава демонструє олімпійський спокій і закликає до виваженості, толерантності та терпіння... Мабуть, аж поки не щезне останній «україномовний» українець. Або поки їх не залишиться стільки, як індіанців у Північній Америці або знавців рідної гельської мови серед ірландців. Що ж стосується широкого загалу українського суспільства, то йому постійно накидається для дискусій тема становища в Україні російської мови: то її якогось нібито надзвичайного значення для всього людства, а українців і поготів (незрозуміло тільки, як ми без неї жили практично до середини XVIII століття, а решта народів – увесь час); то необхідності її захисту – невідомо тільки від кого й від чого, хіба що від власної «ненормативної лексики» та псевдоанглійського засмічення; то надання їй, автентичній мові всього однієї шостої частини населення (8 млн.), до того ж некорінного, статусу другої державної. При тому постійно лунають модні дзвінкі фрази з вуст політиків про права людини, цивілізований підхід, буцімто європейську і світову практику. У сподіванні, очевидно, що ніхто з простих людей не шукатиме й не вивчатиме тих міжнародних документів. Тому що в них чорним по білому написано: «охорона і розвиток регіональних мов або мов меншин не повинні зашкоджувати офіційним мовам і необхідності їх вивчати» (Європейська хартія регіональних мов або меншин. Страсбург, 1992 рік). З погляду інтересів держави і державного будівництва, нинішня ситуація з українською мовою в українській державі є просто незбагненною не тільки для західних сусідів, а й для колег по колишньому СРСР, а нині – СНД, які чудово усвідомлюють, що наявність своєї мови – одна з вирішальних ознак повноцінної європейської нації. Оскільки якщо в етносу немає своєї мови, то він не має достатніх підстав називатися окремим народом, а тим більше нацією; немає окремого народу – немає підстав для претензій на самостійну державу. Недаремно близька нам за ментальністю Грузія обрала для консолідації нації в нинішні складні для неї часи гасло: «Мова, Батьківщина, Віра!»
Другий Президент України з приводу нерівноправного нібито становища двох мов заявив: «Метрополія російської мови знаходиться в Росії, так що з російською мовою в нас за будь-яких умов не може статися ніякого лиха. Що ж стосується української мови, її живе життя обмежене межами України. Тільки тут її можна захистити і їй допомогти. І ніхто, крім української держави, зробити цього сьогодні неспроможний». Хоча у своїй інавгураційній промові Л. Кучма пообіцяв виконати передвиборчі обіцянки і надати російській мові статус офіційної, однак внаслідок рішучого спротиву з боку українських сил змушений був відмовитися від цієї ідеї. Невизначеність позиції Л. Кучми щодо мовного протистояння супроводжує весь період його президентства. Невдовзі після свого обрання на другий термін, на прес-конференції 30 серпня 1999р. в м. Сімферополі Л. Кучма заявив: «По-перше, те, що в країні повинна бути державною українська мова, не викликає ніяких сумнівів. Як і те, що російська не повинна вважатися у нас іноземною... Але, з іншого боку, різкої українізації в Україні не повинно бути. Цей процес поступовий: люди згодом зрозуміють, що знання української мови їм необхідне».
Не може бути українського народу без української мови, як не може бути незалежної держави на ім'я Україна з народом, який би називався інакше, ніж український, і розмовляв би мовою іншою – не українською. Бо такий народ і така держава повинні тоді називатися інакше. Цілком очевидно, що саме в цьому, у політичному значенні мови як найважливішого чинника націотворення і державотворення, полягає головна причина і шаленого тиску на українську мову, і політичних спекуляцій довкола її місця та ролі в реальному житті нашого суспільства.