Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
47. Історичні та світоглядні передумови Просвітництва.
П – це велика культурна епоха в розвитку європ. культури; це епоха, яка була поряд з класицизмом, це потужна ідейна течія, яка ґрунтувалася на вірі у вирішальну роль розуму, пізнанні того світу який відповідає дійсній природі л. і суспільства.
Кін. ХVІІ до кінця ХVІІІ ст. – доба П. Починається П з анг. Буржуазної революції 1689 р., а завершується П. 3 революціями:
1) промислова (в Англії, виникнення парового двигуна, кін. ХVІІІст.);
2) філософсько-естетична (в Німеччині);
3)Велика французька революція (1789-1794).
П. почалося в Англії сер. ХVІІІст., центром Мислення стала Франція.
Це перша культурна епоха, яка сама собі дала назву. Остаточно закріпила цю назву стаття І.Канта «Що таке П?» (1784). В ній були слова «май мужність користуватися своїм розумом». П. охопило всю Європу.
Передумови п.:
Отже, в філософії вони відмовилися від від метафізики як науки про надчуттєві принципи і основи буття та стояли на позиціях раціоналізму, продовжували ідеї Р.Декарта.
В історії просвітники ставили питання: що таке держава? Як вона утворилася? Які джерела нерівності л.? відповідаючи на ці питання вони підтримали концепцію суспільного договору Гроція.
В юриспонденції вони ставили питання про рівність л. на основі природних прав л.
48. Головні ідеї та засади Просвітництва.
Ідеали просвітництва : мир, свобода, не насилля, вільнодумство, віротерпимість, критичне ставлення до авторитетів, неприйняття догм.
Основа просвітницьких ідей – це віра в силу людського розуму. Завдяки успіхам ХVІІст. було переконання, що всі таємниці світу уже відкриті, світ розвивається по чітким, доступним розуму л. законам. Головне пізнавати ці закони, вести боротьбу з не писемністю. Звідси велика практична робота, яку вели просвітники – видання енциклопедії, або тлумачного словника наук промисловості, техніки .
П. – це також і велика теоретична робота, великий крок розвитку суспільно-політичної думки. Вперше про це говорив Дж. Локк. Одною з головних його робіт є «Два трактати про управління державою». Він розвиває далі ідею суспільного договору і писав так: «мали бути серйозні причини, щоб люди віддали частину своїх прав державі, щоб захищала їх власність». Також він сформулював принцип законності – один з принципів лібералізму, тобто рівності абсолютно всіх л. перед законом.
Дж. Локк актуалізує проблему свободи л. і говорить: «держава не повинна втручатися в природні права л., а це є життя, свобода і власність ».
Найбільш пристрасні були фран. філософи. Монтескє «Про дух законів» (1746). Він хотів зрозуміти історію, глибинні причини, які детермінують ці події і серед вирішальних факторів суспільного життя він називає суспільне середовище. Щоб захистити л. від свавілля, від законів держави він пропонує ідею розподілу влади на 3 гілки та систему стримувань та противаг.
Вольтер виступав проти абсолютизму, проти феодального світогляду. Пише філософські листи.
Жан-Жак Руссо – «Про суспільний договір» (1762). Народ має право на повалення абсолютизму. Причиною негараздів є приватна власність, але не виступав проти власної як такої. Рівномірний розподіл приватної власності.
Він запропонував ідею народного суверенітету: «в державі весь народ має право законодавствувати. Всі питання повинні розглядатися на референдумах».
3 головні риси П.:
В реальному житті завершенням цієї великої роботи була Велика французька революція 1789-1794рр. З одного боку на її знаменах ідеали П., а з іншого – вона і стала запереченням головної ідеї про те, що світ встановлений, розумний.
П. називають «золотим віком утопії».
Історики вважають, що своєрідний підсумок П. це трагедія Гете «Фауст» -- історичний тип л. , яка напружено шукає, але викликає до життя темні сили, з якими сама не може впоратись.
49.розвиток суспільно-політичної думки в епоху відродження
В Німеччині найавторитетнішими представниками ліберального напряму, які особливо вплинули на розвиток соціально-політичної думки ХІХ ст., були професор філософії Кенігсберзького університету Іммануіл Кант (1724-1804 рр.), видатний філософ і громадський діяч Йоган Готліб Фіхте (1762-1814 рр.), геніальний мислитель Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1830 рр.). Зокрема Канту належить першість у системному обґрунтуванні лібералізму як нової течії соціально-політичної думки.
Лібералізм відобразив ідейні позиції заможної частини третього стану, яка вимагала економічної й політичної свободи для своєї життєдіяльності. На думку Канта, лібералізм - єдина розумна платформа суспільного устрою, яку таких працях, як "Ідеї загальної історії", "До вічного миру", "Метафізичні початки вчення про право" та ін.
І Кант вперше обґрунтував поняття "права держава". Щодо форм державного управління, то він був прихильником республіканського ладу, за якого можливий поділ властей:
*законодавча влада належить колективній волі народу;
*виконавча зосереджена в руках правителя за законом;
*судова призначається виконавчою.
Соціально-політична доктрина Фіхте розвивалася в русі, характерному для німецької класичної філософії природно-правової теорії. Тому й не дивно, що між його поглядами та поглядами Канта дуже багато спільного.
В соціальні філософії Ф.Гегеля належне місце посідає проблема держави, влади, суспільного устрою. Перехід до нових форм виробництва він характеризує як перехід від насильництва до свободи, від сили до права, від свавілля до розумних засад.
Гегель ввів у політичну науку розмежування понять "громадянське суспільство (сукупність економічних відносин) і держава", що є основою громадянського суспільства й розв'язує суперечності між йогочленами. Водночас суперечності між багатством і бідністю. Він вважав притаманними будь-якому громадянському суспільству, їх практично подолати неможливо й вони не залежать від держави.у він обґрунтував
Великий внесок у розробку політичної думки зробили представники французької школи Шарль Монтеск'є (1689-1753-рр.) і Жан-Жак Руссо (1712-1778 рр.). У праці "Про дух законів", розглядаючи закони юридичні й політичні системи різних країн, Монтеск'є дійшов висновку, що будь-які закони, навіть ті, котрі здаються випадковими, виникають не за волею Бога й не за бажанням людини. Вони мають розумну підставу, їхня причина - з навколишньому середовищі (політичний режим, релігія, ідеологія, клімат, населення тощо) або у зв'язку з іншими законами. "Закони в найширшому розумінні є необхідними зв'язками, що випливають із природи речей". Монтеск'є розглядав державу як структуру, певну реальну цілісність, необхідним виявом і результатом внутрішньої єдності якої її законодавство.
Досягненням Монтеск'є є його теорія поділу влади. Аналізуючи британську політичну систему, де практично був розвинутий цей механізм, він доводить, що політичною владою завжди зловживають. Тому
І верховенство права може бути забезпечене лише поділом влади на законодавчу та судову, щоб вони могли взаємно стримувати одна одну.
Головне завдання законодавства Руссо вбачав у тому, щоб забезпечити щастя й добробут усіх громадян, їхню свободу та рівніст
50.Ідейно-естетичне багатобарвя мистецтва17-18 ст провідні художні напрямки
До 17 століття переважав у мистецтві реалізм. Та починаючи з 17-18 століття виникає ціла низка інших цікавих і довготривалих напрямків. Запанувало рококо, мистецтво гедонізму. Художники й поети рококо славили життя як гонитву за швидкоплинною насолодою, як галантну гру “кохання і випадку” як свято Вакха і Венери. Отже рококо мало переважно світський характер. Воно більш камерне й інтимне, щире, пов’язане з побутом людини. Найбільшого свого розвитку воно набуло у галузі прикладного мистецтва. В архітектурі воно майже не використовується в конструкції споруд, але широко застосовується в плануванні та оформленні інтер’єрів. Рококо входить до інтер’єру, щоб перетворити його величавість на приємний комфорт, який відчувається в усьому: меблях, посуді, декоративних тканинах, які оздоблюють житло, бронзі, порцеляні. Асиметрія стає головною характеристикою форми. Вона створює відчуття неспокою, що напружує і бентежить.
Світовідчуття рококо - життєрадісна стихія безконечного свята. Воно створювало ілюзію безтурботного світу, в якому можна сховатися як у затишній раковині (термін рококо походить від слова “рокайль” - раковина), і перечекати негоду. Але така ілюзія була нетривкою, Безтурботність цього витонченого й егоцентричного культу емоційно-еротичної насолоди дещо потьмарується усвідомленням того, що ці радощі життя мінливі й тимчасові. Навіть у знаменитому девізі епохи “після нас хоч потоп”, за самовпевненим бравуванням ясно простежувалося передчуття загрози страшного кінця.
Особливе місце в художній культурі ХУІІІ ст. посідав класицизм, який найбільше відповідав епосі просвітництва, відзначався антифеодальною спрямованістю, а тому входив у протиріччя з аристократичним мистецтвом. Протягом століття класицизм зазнав змін.
Наприкінці століття, напередодні Французької революції., знову проявлялася суспільна потреба у мистецтві з яскраво вираженою громадянською ідеєю. Таке мистецтво з’явилося - мистецтво революційного класицизму, яке найповнішого розвитку набуло в ХІХ ст. у творчості Давида і Делакруа.В творах мистецтва звучать ідеї свободи, утверджуються права особи. Класицизм перестає бути замкненим, ізольованим художнім явищем й тісно стикається з бароко, рококо, сентименталізмом, народною культурою різних європейських країн. Ця взаємодія і взаємовплив значно збагатили класицизм, зробили його більш вільним від умовностей і жорстких нормативів.Сентименталізм виникає у другій половині ХУІІІ ст. Він був першою опозицією просвітительському обожненню розуму. Він протиставив розуму культ пристрасті.
На останню чверть ХУІІІ ст. припадає виникнення романтизму. Для цього напрямку властивий духовний порив, піднесення над реальністю, що зумовлено небажанням змиритися з суперечностями дійсності. Культ особистості і культ мистецтва як сфери свободи творчості пояснюють особливості мистецтва романтизму.Напередодні революції архітектура Франції знову повертається до класицизму. Вона прийняла знову класичну простоту, фасади будов визначались простими лініями, античними колонами і фризами, скромною орнаментикою. Цей стиль утвердився в роки імперії Наполеона і отримав назву ампір (імперія). Помітним явищем був також класицизм в архітектурі Англії
Розглядаючи театр і музику, важливо усвідомити, що в ХУІІІ ст. вони посідали в ієрархії духовних цінностей провідне місце. Театр виявився близьким тому часові за самою своєю суттю. Життя нібито йшло назустріч театральному мистецтву: чимало його форм у ХУІІІ ст. піддаються повній театралізації. Придворний етикет, церковна служба все більше набувають рис театрального видовища; знаменитий венеціанський маскарад, що тривав близько року, стає певною формою побуту.Театр стає кафедрою і трибуною просвітників.
Сатиричні комедії Філдінга й майже вся драматургія Гольдоні, “Весілля Фігаро” Бомарше та “Розбійники” Шіллера розраховані не на вибраних поцінувачів: вистави були адресовані демократичному глядачеві, то були акти громадянської боротьби. Разом із класичною трагедією ХУІІІ ст. відкрило міщанську драму, новий жанр, що зробив внесок у демократизацію театру. Нарешті особливого розквіту досягла комедія, представлена такими майстрами, як Хольберг, Гей, Філдінг, Шерідан, Бомарше, Гольдоні.Розвиток художньої культури в Європі в першій половині ХІХ століття був пов’язаний із противоборством та послідовною зміною трьох художніх напрямків: класицизму, романтизму, реалізму. Вже зверталась увага на те, що на рубежі ХУІІІ та ХІХ ст.ст. складається новий тип класицизму, який відрізнявся за своїм змістом та ідейною спрямованістю від класицизму Буало, Корнеля, Расіна, Пуссена. Мистецтво класицизму доби буржуазних революцій було вже виразно раціоналістичним. В творчості класицистів починають переважати сюжети, в яких втілювалась ідея про необхідність підкорення приватних індивідуальних інтересів окремих осіб інтересам держави, суспільства, політичного або релігійного руху. Проте піднесення класицизму було короткочасним. Поступово він перетворився в офіційне академічне мистецтво, яке втрачало зв’язки з реальним життям.
51. Людина і світ бароко. Трагізмантиність, театралізація життя.
Доктрина мистецтва бароко, батьківщиною якого є Італія, складалася під впливом чинників контрреформації і художньої політики католицької церкви. Краса повинна була служити вихованню побожності. Мистецтво бароко вражало уяву незвичайністю задуму і виконання, перебільшеним пафосом, йому властиві зовнішня театральність, сполучення ідеалізації з натуралізмом пристрастей: збуджувати подив – задача поета на землі. У релігійних сюжетах художників і скульпторів підвищений інтерес до чудес, мучеництва, де яскраво могли виявити себе улюблені в цьому стилі гіперболічність та патетика. В архітектурі переважає тяжіння до ансамблю міських площ разом з палацами, парками, фонтанами, скульптурами, міські та заміські резиденції побудовані на синтезі архітектури й скульптури, підпорядковані загальному декоративному оформленню.
Мистецтво бароко розвивалося передовсім у католицьких країнах Європи: в Італії, Іспанії, Португалії і їх колоніях, у Фландрії, частково у Франції, проникло до Польщі, балтійських країн, а в ХУІІІ ст. до України і Росії, дало помітні здобутки в Австрії та Німеччині. У ХУІІ ст. Видатними майстрами в скульптурі і архітектурі римського бароко були Джованні Берніні (скульптури “Екстаз св. Терези”, фонтана з фігурою Тритона, церкви св. Андреа аль Квірінале)і Франческо Борроміні будинку Ораторіо ді Сан Філіппо Нері, церкви св. Іво алля Сап’єнца. Болонські академісти брати Караччі і реалістична течія Караваджіо призвели до виникнення бароко в живописі Італії, представлене іменами Гверчіно, Доменіко Фетті, Луки Джордано, Бернардо Строцці, Сальватора Рози, Александро Маньяско, Джузеппе Креспі. Рим був центром, звідки мистецтво Бароко розповсюджувалося до інших країн. У Римі побував і П.Рубенс, жили Пуссен і Лоррен, Веласкез.Бароко з’являється в Німеччині на останньому етапі свого розвитку (подібно як у Х-ХІ пізньовізантійське мистецтво на Русі-Україні). Пізнє бароко Німеччини втілилося в багатих архітектурних формах Дрезденського королівського палацу Цвінґер, палацах архієпископів у Зальцбурзі, монастирських будівлях. Під впливом місцевої традиції тип єзуїтського храму змінився: фасад за зразком готичних храмів вкладено в рамки двох однакових веж, екстер’єр та інтер’єр заповнені декором, рослинними орнаментами і фігурами, які сплавляються з настінним живописом в єдину напружену цілісність. Храми і собори в Німеччині будувалися частіше на відкритому просторі і більше пов’язані з пейзажем, ніж з міським оточенням, на відміну від Італії. Архітектор Фішер фон Ерлах є автором церкви св. Карла у Відні, барокових будівель у Празі. Балтазар Нойман збудував резиденцію у Вюрцбурзі (Південна Німеччина). Шлютер є автором королівського замку в Берліні.Німецьке бароко проявилося у поезії ХУІІ-ХУІІІ ст., та найвищі його досягнення – в музиці, яка тоді заповнювала німецькі палаци і церкви. У музиці композитора Йоганна Себастьяна Баха доба бароко промовила найкраще і найбільш піднесено. Бах, автор глибоких за змістом органних і хорових творів, відкриває перед слухачем безмежну далечінь і то підносить його на найвищі висоти, то проникає своїми звуками в земні почуття. В мистецтві фуги мелодичні площини переплавлено в точно розрахованій чудовій і прозорій гармонії, що нагадує стрункі архітектурні форми. В Пасіях за св. Іоанном і Матвієм звучать піднесені і вражаючі духовні драми людини і світу. Поетика літературного бароко поєднує в собі різнорідні, протилежні елементи й форми.
Бароко гармонійно сполучає трагічне з комічним, піднесене з вульгарним, жахливе з кумедним. Примхливо синтезуються в ньому християнські та язичницькі елементи. Так, Богородиця йменується Діаною, хрест порівнюється з тризубом Нептуна, в богословських трактатах з’являються амури й купідони тощо. Таке поєднання «непоєднанного» і стає однією з найхарактерніших барокових рис. Поетика бароко органічно «сплавляє» символікуз побутовим натуралізмом, аскетику — з гедонізмом, сакральне — із жартівливим. Для митців бароко немає абсолютно нічого, що не могло б співіснувати. За допомогою метафори все можливо поєднати. Головне, аби таке примхливе сполучення вражало й було дотепним. А щоб виявляти свою дотепність, вважає іспанський теоретик бароко Емануело Тезауро, необхідно якраз поєднувати смішне і сумне, трагічне і комічне, бо «не існує явища ані настільки серйозного, ані настільки сумного, ані настільки піднесеного, щоб воно не могло обернутися на жарт і за формою, і за змістом».
52 Людина і рококо
Дотепність, насмішка, легка іронія розкривали нові пласти взаємин людини і світу, які раніше не були предметом дослідження мистецтва. Рококо як стиль дав новий розвиток виражальним засобам. Дрібні, ажурні форми у декорі, ламані ритми вишуканого менуету, хитромудрі і витончені колізії у комедіях Бомарше, популярний жанр роману в листах, "галантні свята" і "пастуші сцени" у живопису, пасторалі у музиці — все це створює образ цілком певної епохи.Першим великим майстром рококо був художник Жан-Антуан Ватто (1684—1721 pp.), який починав з наслідування фламандців ("Савояр" — хлопчик з Савойських гір, що іде на заробітки). Однак надалі його головним сюжетом стали галантні свята — аристократична компанія в парку музичить, танцює, прогулюється. Ніякої дії, ніякої фабули — світ безтурботного життя, переданий з витонченою грацією трохи іронічним спостерігачем ("Вередниця"), іноді меланхолійно ("Свято кохання", "Товариство в парку", "Скрутне становище"). Усі відтінки кохання передаються у кольорі відтінками тонів або їх змішуванням (колорит — одна з найсильніших якостей хисту художника — побудований на тонких нюансах сірих, коричневих, блідо-бузкових, жовто-рожевих тонів).Театральність, характерна для всього мистецтва XVIII ст., у Ватто виявилась особливо чітко. Один з найбільших творів, завершених незадовго перед смертю, — "Паломництво на острів Цитеру", де кавалери і дами вирушають на острів кохання, робить глядача немовби співучасником зародження почуття, його наростання. І передано це кольором — мерехтливим світлом, що розбивається на відблиски. Ірреальність, фантастичність зображення — мета художника. Але це не кохання, а гра у кохання, театр. Уся картина — наче театральний кін. Театром і було все життя суспільства, яке малював Ватто. Він добре знав життя справжнього театру, малював акторів італійської і французької комедії ("Жіль").Найреалістичніший твір Ватто — "Крамниця Жерсена". У правій частині картини розмовляють кавалери і дами, які зайшли в антикварну крамницю, у лівій — складають в ящики картини, серед яких і портрет Людовіка XIV — "короля-сонця". "Чи немає тут думки про скороминущість життя, слави, влади і вічність тільки мистецтва?" — запитують мистецтвознавці.Істинним представником французького рококо вважають Франсуа Буше (1703—1770 pp.) — "першого художника короля", як його величали, директора академії. Гедонізм, властивий рококо, Буше довів до повного нехтування раціональним, розумним. Він умів робити все: панно, картини, театральні декорації, книжкові ілюстрації, малюнки віял, камінних годинників, карет, ескізи костюмів тощо. Теми — релігійні, міфологічні, пейзанські краєвиди — все це пасторальне, ідилічне і при цьому виражає відверто чуттєву насолоду життям ("Тріумф Венери", "Туалет Венери", "Венера з Амуром", "Венера з Вулканом", "Купання Діани" тощо). І хоча його героїня — біло-рожева богиня Флора у пастушому вбранні, — це аристократка, парижанка.
У другій половині життя Буше став об'єктом жорстоких нападок теоретика естетичних ідей Просвітництва Дідро, який вбачав у ньому уособлення всіх бід, з якими боролися просвітителі.
Мистецтво Ватто і Буше у другій половині століття, коли ідеалам рококо, як і самому замовнику цього мистецтва, вже по суті було винесено вирок (бо цей час підготував панування буржуазних цінностей), продовжив блискучий майстер, живописець-імпровізатор, художник рідкісного таланту, фантазії, темпераменту Жан-Оноре Фрагонар (1732—1806 pp.). Світло і повітря, ніжні, вишукані сполучення блакитних, рожевих, палевих тонів наповнювали його картини, він працював у багатьох жанрах, зображаючи в основному галантно-любовні сцени ("Поцілунок крадькома", "Щасливі можливості гойдалок").
Портрети багатьох художників цього часу — в основному жіночі — прославляють своїх знатних героїнь (Луї Токке, який приїздив у Росію і намалював портрети Єлизавети Петрівни та багатьох знатних дам; Жан-Марк Натьє, який малював парижанок) в образах богинь, муз, німф, весталок, які втратили класичну величність, кокетливих, грайливих, пікантних.
53 класицизм та його ідеал в європейській культурі
Центральна ідея класицизму - в руслі раціоналістичної філософії - ідея розумності, впорядкованості, “правильності”. З одного боку, ця ідея широко використовувалася для обґрунтування необхідності абсолютизму: держава на чолі з монархом трактувалася як втілення розуму, який обмежує людські вади. Але, з іншого боку, той самий раціоналізм був філософською основою розвитку передової науки, фундаментом буржуазної ідеології. У XVII ст. провідною була перша тенденція. У Франції класицизм стає офіційним стилем, спеціальні вказівки даються кардиналом Рішельє, потім Людовіком XIV. Створюються спеціальні організації, покликані стежити за розвитком літератури, мистецтва. У 1634 р. це - Французька академія, переважно філологічна, пізніше - Академія живопису і скульптури, Академія наук.Класичний зразок архітектури класицизму - королівський палацовий комплекс у Версалі. До нього входять палац, парк, безліч споруд. Суворе планування, геометрична організованість і палацу, і парку, симетричність визначають його вигляд. Навіть деревам і кущам надано форму геометричних фігур. Такий тип отримав назву французького, регулярного парку.
Класицизм з його ідеєю порядку, єдності цілого і його частин, гармонії і суворих пропорцій з особливою силою виявив себе в інструментальній музиці. Провідною в Європі стала віденська музична школа. Основою її завоювань стає принцип симфонізму - особливої якості розвитку музичної думки, коли нова ідея народжується поступово, в перетворенні початкового образу, головна тема породжує побічну, яка контрастує з головною. Саме такий підхід втілився в новому жанрі - симфонії.
Вінчала музичне мистецтво XVIII ст. і готувала новий прорив творчість великого Вольфганга Амадея Моцарта: опери “Весілля Фігаро”, “Дон Жуан”, “Чарівна флейта”, три симфонії, трагічний “Реквієм”, роботу над яким обірвала смерть композитора.У XVII ст. розгорталася творчість великих драматургів - П.Корнеля, Ж.Расіна, Ж.Мольєра. Театр часів класицизму відзначає ряд характерних рис. Жанри в ньому поділялися на “високі” і “низькі”.
Твори “високого” жанру - трагедії - мали бути написані обов'язково віршами. Наказувалося використовувати піднесені вирази, застосовувати алегорії, образи міфології. Класична п'єса будувалася на основі трьох єдностей: єдність часу, місця і сюжету (одна сюжетна лінія розвивалася без зміни декорацій, події повинні відбуватися протягом доби). Як писали члени Французької академії в одному з своїх висновків: “Ніщо безладне і плутане взагалі не може нікому подобатися”.
У центрі уваги трагедії знаходився конфлікт між обов'язком і почуттям, причому обов'язок повинен перемогти. Коли Корнель у своїй трагедії “Сід” відступив від цього правила (головна героїня погоджується на шлюб з коханим, хоч він убив на дуелі її батька - тобто верх взяло почуття), за вказівкою Рішельє п'єса була винесена на обговорення академії, сюжет визнали неправильним. При таких зовнішніх формах п'єси головну увагу і Корнель, і Расін зосереджували на внутрішньому світі, переживаннях персонажів. Писалися довгі монологи, які вимагали особливого мистецтва декламації. Актори стали спеціально працювати над роллю, обговорювати задум з автором. Зростають їх загальна культура, знання.
Правила, такі суворі для “високих” жанрів, не поширювалися на “низький” жанр - комедію. Вона була вільна від умовності, неминуче властивої трагедіям класицизму, її героями могли бути прості люди, які говорили повсякденною простою мовою. Великий комедіограф Жан Батист Мольєр з'єднав народну традицію та інтелектуальність, громадянськість. Майже через три століття його “Тартюф”, “Міщанин-дворянин” не сходять зі сцен театрів усього світу. Ще далі від замкненості театру часів класицизму пішов Пьєр Огюстен Бомарше в “Севільському цирюльнику” і особливо “Одруженні Фігаро”. У вуста своїх комедійних героїв він вклав монологи, які засуджували аристократію і провіщали революційну епоху.Класицизм став художньою мовою французького Просвітництва. Майже всі найбільші мислителі займалися і художньою творчістю. П'єси, повісті писав Вольтер, вже згадувалися романи Руссо. Фундатором нового жанру - художньої критики - став Дідро. Основні жанри літератури класицизму - трагедія, ода та епічна поема.