Будь умным!

У вас вопросы?
У нас ответы:) SamZan.net

Причини голодомору 32

Работа добавлена на сайт samzan.net:

Поможем написать учебную работу

Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.

Предоплата всего

от 25%

Подписываем

договор

Имя

Выберите тип работы:

Принимаю Политику конфиденциальности

Скидка 25% при заказе до 3.6.2024

1) Голодомор 32-33 рр.

Зміст
1. Причини голодомору 3
2. Наслідки голодомору 4
3. Голодомор як геноцид 6

1. Причини голодомору
В історії бурхливого XX-го століття голодомор 1932-33 років був другим масовим голодом на території України.
Перший масовий голод, що розпочався відразу ж після закінчення громадянської війни та придушення української революції, охопив значну частину України: Запорізьку, Донецьку, Катеринославську, Миколаївську, Одеську губернії. Причини його частково мали об'єктивний характер - посуха 21-го року, економічні наслідки Світової та громадянської воїн, але найголовнішими чинниками стали: крах сільськогосподарської практики тодішнього режиму, скорочення посівних площ у колишніх хлібородних районах внаслідок політики воєнного комунізму, директивні методи компартійного керівництва, яке розподіляло наявні продресурси на користь промислових центрів, передусім тих, що знаходилися поза межами України.
Голод 1932-33 років охопив ті ж самі регіони України, але цього разу його спричинили, насамперед, політичні чинники. Потрібно було винищити численний прошарок заможних і незалежних від держави селян-підприємців.
Масове фізичне винищення українських хліборобів штучним голодом було свідомим терористичним актом політичної системи проти мирних людей, внаслідок чого зникали цілі покоління землеробів-універсалів, було зруйновано соціальні основи нації, її традиції, духовну культуру та самобутність. Аналіз змісту опублікованих протягом 29-33 рр. близько 30-ти постанов ЦК ВКПБ, Раднаркому УРСР та СРСР, ЦК КПБУ засвідчує факти свідомого створення таких умов життя для сільського населення, дві третини якого становили етнічні українці, що призвело до їх відвертого фізичного винищення. Голодомор 1932-33 років – це свідомо заподіяна акція. Як свідчать документальні джерела, хліб в Україні був, але хліб з України забрали. Після приїзду Молотова до України восени 1932 року, коли, здавалося б, з нашої держави вивезли все, що тільки можливо, Сталін присилає Кагановича, за участі якого 29 грудня цього ж року відбувається засідання Політбюро ЦК КПБ(у), на якому ухвалюється рішення забрати з України все, в тому числі й посівний матеріал з колгоспів. [2]
У документах Політбюро ЦК КПБУ збереглося свідчення про те, що восени 1932 року організовувалися з України так звані зелені ешелони для забезпечення промислових центрів Росії продуктами харчування до жовтневих свят. З України вивозили навіть квашені огірки, капусту та помідори. Таким чином, ті люди, котрі вирощували цю продукцію, залишалися приреченими на голодну смерть.
За розпорядженнями уряду, заборонялась будь-яка торгівля в сільській місцевості, призупинялося продовольче постачання сіл, переслідувалося та каралося на 10 років ув'язнення і розстріл за будь-яке використання хліба на трудодні в колгоспах та районах, що не виконали хлібозаготівельних планів, запроваджувалася система масового вилучення насіннєвих фондів та "незаконно" розданого хліба колгоспникам, натуральних штрафів, товарних репресій. Питома вага українського зерна в загальносоюзному обсязі хлібозаготівель сягала більше третини, а по окремих регіонах перевищувала планові завдання для Північного Кавказу, Центрально-чорноземного регіону, Казахстану та Московської області разом взятих. Голодомор 33-го року, таким чином, спричиняли також непосильні плани хлібозаготівель з мізерного врожаю попереднього року.
2. Наслідки голодомору
Історики і демографи сперечаються навколо кількості жертв голодомору, виголошуючи різні дані від 3 до 15 мільйонів. Найвірогідніше, враховуючи матеріали перепису населення 37-го року, втрати населення внаслідок повного фізичного виснаження, тифу, кишково-шлункових отруєнь, канібалізму, репресій, самогубств на ґрунті розладу психіки та соціального колапсу, жертви становили близько 7 мільйонів чоловік на теренах України.[2]
Вчені продовжують вивчати архівні джерела, з'ясовуючи абсолютні та відносні дані кількості жертв голодомору. Очевидно, критерієм масштабності трагедії є не лише цифри, а й здатність кожної людини сприймати чуже горе, як своє. Всеосяжність національної катастрофи 33-го можна збагнути лише глибиною внутрішнього потрясіння кожного, хто вважає себе цивілізованою людиною.
За антиукраїнською спрямованістю та масштабністю застосування, голод 33-го року виявився найжахливішою зброєю масового знищення та соціального поневолення селянства, якою скористався тоталітарний режим в Україні.
Політико-правова оцінка голоду 32-33-го років вимагає нетрадиційних історико-політологічних методик з'ясування його специфіки. Обмежитись простим переліком причин та висвітленням наслідків голоду на сьогодні вже недостатньо.
Географія смертності від голоду в Україні строката. Менш уражені північні райони першої половини 32-го і суцільний мор в усіх областях протягом другої половини 32-го та першої половини 33-го років. Голодною смертністю вирізнялися села і райони, які мали економічну зумовленість, тобто впиралися в обсяги, терміни та методи хлібозаготівель.
Голод 33-го року в Україні - це не фізіологічне явище, а, насамперед, цинічна форма політичного терору, проблемами якої повинні перейматися історики, соціологи, правники і політики. Наслідки та масштаби голодомору у містах та селах України в 1932-33 роках засвідчують глобальну соціо-гуманітарну катастрофу в історії людства, а не лише українства.
Архівні документи зберегли інформацію про загальну кількість населення, яке нестерпно голодувало. Так, весною 33-го в 66-ти районах Київської області зафіксували півмільйона голодуючих селян, а на Дніпропетровщині голод охопив більше 70 відсотків населення. В таємних листах керівників держави, керівників обласного рівня до ЦК КПУ за травень 33-го року повідомлялось про смертність в окремих селах, яка сягала від 450 до 600 чоловік. Поіменні списки полеглих від голоду селян, які відтворені краєзнавцями та активістами Асоціації дослідників голодоморів в Україні, це вже не статистика, це загальнонаціональна трагедія. [1,2]
Найбільш досконала статистика не спроможна передати глибини та масштабності соціально-економічних, політичних та морально-психологічних наслідків голодомору, жахливого свавілля владних структур і масових випадків ганебного для людини явища - канібалізму. Голодне лихоліття, яке охопило адміністративні райони з населення понад 40 млн. чоловік, і тривало майже два роки, явище не стихійне, а цілком рукотворне.
3. Голодомор як геноцид
Маючи безспірні докази виморення голодом мільйонів громадян України у 1932 — 1933 рр. і не менш безспірні свідчення політичного переслідування радянською владою представників українського етносу в Україні та за її межами впродовж тривалого періоду з 1917 по 1953 рр., ми можемо просити міжнародну громадськість визнати голод 1933 року геноцидом. Мотивуванням такого прохання можуть бути слова із звернення до українського народу учасників спеціального засідання Верховної Ради України 14 травня 2003 року щодо вшанування пам’яті жертв голодомору. Аргументація звернення парламенту цілком відповідає історичній правді і висловлена в юридично точних виразах. «Голодомор 1932 — 1933 років, — говориться у зверненні, — був свідомо організований сталінським режимом і повинен бути публічно засуджений українським суспільством та міжнародним співтовариством як один із найбільших за кількістю жертв у світовій історії факт геноциду».[3]
Чи можна твердити, що визнання голодомору геноцидом на рівні міжнародної громадськості і, перш за все, в стінах Організації Об’єднаних Націй вже забезпечене? На превеликий жаль, сьогодні такої гарантії ніхто не може дати.
Кампанія, спрямована на поширення в світі інформації про український голод 1933 року і його жахливі демографічні наслідки, здійснюється уже впродовж двох десятиліть (від 50-ї річниці голодомору) передусім зусиллями північноамериканської діаспори. Певну участь у цій кампанії беруть органи влади України, починаючи від радянських часів: варто пригадати спеціальну постанову ЦК Компартії України від 26 січня 1990 року.
Від листопаду 2002 року проблематикою голодомору зацікавилася Верховна Рада України. Поза всякими сумнівами, цей інтерес пов’язаний із тим, що на чолі парламенту став історик. Однак доповідь віце-прем’єр-міністра Д.Табачника на спеціальному засіданні Верховної Ради 14 травня 2003 року слухали, за свідченнями журналістів, лише кілька десятків депутатів. Не побажала бути присутньою при розгляді цього пункту порядку денного фракція КПУ у повному складі. Але справа не тільки в комуністах. Того дня зареєструвалося 410 депутатів, а проголосували за звернення (мабуть, зусиллями голови парламенту) 226 депутатів — той мінімум, при якому документ вважається прийнятим.[3]
На «круглому столі», влаштованому 21 серпня 2003 року Українським конгресовим комітетом Америки у Київському будинку вчителя, виявилося під час виступу заступника державного секретаря МЗС України Наталії Зарудної, що міністерство вилучило термін «геноцид» із проектів документів по голодомору, які готуються для ООН. Представники США, Росії та Великої Британії, як пояснила Н.Зарудна, не вважають це визначення адекватним події.
Парадокс полягає в тому, що шістнадцятим пунктом «висновків» комісії з українського голоду 1932 — 1933 рр. Конгресу США, прийнятих 19 квітня 1988 року, голодомор був кваліфікований як геноцид. Що спонукало представників США через 15 років змінити позицію?
Здається, що негативна позиція американців, росіян і майже половини народних депутатів України обумовлена тільки одним: переконаністю в тому, що радянська влада не знищувала українців тільки через те, що вони були українцями. Інакше кажучи, вони не вірять в те, що геноцид українців був голокостом. Хто ж їх переконує у цьому?[3]
Одними з перших порівняли український голодомор з єврейським голокостом редактори «Українського тижневика» (США) Р.Гадзевич, Ю.Зарицький і М.Коломієць в номері від 20 березня 1983 року. Пізніше (у 1983 і 1986 рр.) матеріал із цього номера тижневика було видано в Джерсі-Сіті окремою брошурою під назвою «Великий голод: невідомий голокост». На жаль, назва прищепилася. Одним із останніх її вжив Д.Табачник, доповідь якого на спеціальному засіданні Верховної Ради 14 травня 2003 року закінчувалася такими словами: «Ми мусимо донести до світу, що штучні голодомори радянської епохи були нашим українським Голокостом. Це був свідомий геноцид українського народу, який наклав свій безжальний відбиток на всю нашу історію, на національну самосвідомість».[3]
Здається також, що негативна позиція багатьох людей в Україні і поза її межами щодо голодомору пов’язана з перебільшенням числа жертв тими, хто постійно апелює до міжнародної громадськості, вимагаючи визнати голод 1933 року геноцидом.[3]
У зверненні учасників згаданого вище «круглого столу» до Президента України і до українського народу, а також у зверненні VIII світового конгресу українців (Київ, 21 серпня 2003 року) до урядів і народів світу стверджується, що голод в Україні забрав життя від 7 до 10 млн. осіб. У проекті звернення, зачитаного організаторами, називалася одна цифра — 10 млн. осіб. Микола Жулинський запротестував і запропонував назвати цифру, яка найчастіше фігурує у публіцистів, — 7 млн. осіб. Учасники «круглого столу» погодилися з ним (крім C. Кульчицького, бо він стверджує, що демографічна статистика виводить всіх нас на удвічі меншу цифру). Коли конгрес обговорював документ «круглого столу», вирішили назвати цифру жертв голодомору в діапазоні від 7 до 10 млн. осіб.[3]
Апеляція до світової громадськості, у тому числі — до світової науки — це серйозна справа. Не можна розв’язувати питання про демографічні наслідки голодомору по-дитячому. Хіба ми зможемо, підходячи таким чином до прийняття документів, переконати кого-небудь в тому, що голодомор 1933 року є геноцидом українського народу? А переконати потрібно! У зверненні Верховної Ради України до українського народу від 14 травня 2003 року справедливо зазначено:
«Ми вважаємо, що кваліфікація цієї катастрофи української нації як геноциду має принципове значення для стабілізації суспільно-політичних відносин в Україні, є важливим чинником відновлення історичної справедливості, морального зцілення кількох поколінь від страхітливого соціального стресу, незаперечним доказом незворотності процесів демократизації суспільства, суворим застереженням спробам встановити в Україні нову диктатуру, нехтувати найголовнішим правом людини — правом на життя».[3]
Висновки Був час коли навіть згадка про нечуваний в історії людства голодомор на Україні в 1932-1933 роках оголошувалася злісним наклепом на радянську дійсність. Та сьогодні ми уже знаємо: голодомор був наперед спланований, штучно створений. Це був геноцид. Вбивали цілий народ. Народ, який ніколи нікого не гнобив, зроду-віку займався хліборобством, мав лагідну душу, найзадушевнішу в світі пісню. Це був найстрашніший злочин Сталіна і його найближчих опричників, сотень тисяч їхніх яничарів на місцях. Безпосередньою реквізицією зерна та інших продуктів займалися спеціальні уповноважені, комітети незаможників, “буксирні” бригади та інші “активісти”. Під виглядом боротьби з куркульством вони довели селян до відчаю. Реквізиторські групи нишпорили по селах і забирали останні жмені зерна. Люди або вмирали з голоду або накладали на себе руки. Траплялися непоодинокі факти людоїдства. За короткий час Україна вкрилася суцільними могилами. Сьогодні називають різні числа жертв голоду, спланованого сталінським режимом в Україні у 1932-1933рр. Одні дослідники говорять про 7-8 мільйонів чоловік, інші – про 15 мільйонів осіб. Конкретної цифри жахливого голокосту нема, і хто - зна, коли й чи взагалі буде встановлена.
Ця страхітлива за своїми намірами й масштабами акція більшовизму – вікова трагедія української нації. Про неї повинен знати весь світ, нинішні і прийдешні покоління.

2) Акт проголошення незалежності України — документ, прийнятий позачерговою сесією Верховної Ради УРСР 24 серпня 1991року, яким проголошено незалежність України та створення самостійної української держави — України. Тим самим було покладено край юридичному існуванню Української Радянської Соціалістичної Республіки. Разом з цим Актом, 24 серпня 1991 року також були прийняті Постанова Верховної ради УРСР «Про проголошення незалежності України» та Постанова Верховної Ради України «Про військові формування на Україні»

3) Радянські республіки, що утворилися на руїнах Російської імперії, на початку 20-х років були формально незалежнимидержавами. Після закінчення війни працівники центрального партійно-державного апарату посилили намагання включити формально незалежні республіки до складу РСФРР. У грудні 1920 р. між Росією та Україною було підписано договір про воєнний і господарський союз, що передбачав об'єднання семи наркоматів обох держав і входження їх до складу уряду Російської Федерації. На V Всеукраїнському з'їзді Рад (лютий— березень 1921 р.) проти цього договору виступили представники опозиційних партій. Проте з'їзд ратифікував договір. Деякий час українському радянському урядові на чолі з X. Раковським удавалося зберігати певну автономність (зокрема, при укладанні міжнародних договорів, здійсненні зовнішньої торгівлі). Контроль центру над національними республіками забезпечувався двома централізованими силами: Червоною Армією і РКП(б), складовою частиною якої була КП(б)У. У грудні 1922 р. VII Всеукраїнський з'їзд Рад схвалив ідею створення Союзу. ЗО грудня 1922 р. І з'їзд Рад СРСР в основному затвердив Декларацію про утворення Союзу та Союзний договір.

Зміст Союзного договору полягав у тому, що:

а) незалежні радянські республіки добровільно і на рівноправних засадах вступають у державний союз;

б) до компетенції союзного уряду входили зовнішня торгівля, військово-морські та іноземні справи, залізничний транспорт і поштово-телеграфний зв'язок, утворювались відповідні загальносоюзні наркомати;

в) до компетенції республіканських урядів були віднесені внутрішні справи, освіта, юстиція, землеробство та соціальне забезпечення.

Остаточне юридичне оформлення Радянського Союзу відбулося на II з'їзді Рад СРСР (січень 1924 p.). З'їзд прийняв Конституцію СРСР, яка складалася з двох частин. Вона закріпила право кожної республіки на вільний вихід із Союзу, установила, що території республік не можуть бути змінені без їхньої згоди. Через те, що реальна влада в республіках належала єдиній Всесоюзній комуністичній партії, суверенні права залишалися фіктивними. У процесі створення СРСР план федеративного об'єднання республік було підмінено «автономізацією». Республіки фактично втратили свою незалежність і поступово перетворювалися на звичайні адміністративні одиниці унітарної держави. На багато десятиріч доля українського народу була поставлена в залежність від політики центру, який ототожнювався з ЦК ВКП(б), союзним урядом та союзними відомствами, що знаходилися у Москві. Утворення СРСР було певним компромісом між Москвою та національними рухами на окраїнах колишньої імперії. Але політика більшовиків у національному державному будівництві мала тактичний характер. СРСР був псевдофедеративною державою і до останніх днів свого існування залишався унітарною централізованою імперією.

4) 1. "Українське питання" в міжнародній політиці перших десятиліть XX ст.

2. Військові дії на теренах України під час Першої світової війни.

3. Визрівання революційної ситуації в країні і повалення самодержавства.

При оволодінні сутністю питань даної теми студенти мають усвідомлювати, що світова війна розпочалася і велася з метою перерозподілу уже поділеного світу. Україна в силу свогогеополітичного становища потрапила в епіцентр світових інтересів і процесів. Обидві коаліції, що готувались, а потім вели світову війну (Антанта і Троїстий - згодом Почвірний союз) прагнули досягти мети значною мірою за рахунок українських земель, українського народу. Студенти повинні зрозуміти, що Перша світова війна стала трагедією для українського народу. Не маючи власної державності, будучи розірваними ворогуючими державами, різні частини українського народу мали воювати на боці цих імперій одна проти одної за чужі інтереси. Початок війни, ознаменований успіхами на фронті Росії, тяжко позначився й на "російських", і на "австрійських" українцях. Незважаючи на декларації лояльності (декларація С. Петлюри в "Украинской жизни", статті у київській "Раді"), російський уряд розпочав переслідування українства - закрито "Просвіти", заборонено друкувати будь-що українською мовою, багатьох українських діячів заслано. Водночас йшло переслідування українців у Галичині, яких звинувачували в москвофільстві. З початком війни тисячі людей запроторено до концентраційних таборів у Талерголфі, Гнаві, Гмюді, Терезієнштадті. Було заарештовано багато священників, інтелігенції, селян. Політичні й громадські діячі тікали до Відня. 1 серпня 1914 року у Львові засновано Головну Українську Раду з представників трьох партій - Національно-Демократичної, Радикальної й Соціал-Демократичної - на чолі з К. Левицьким. Завдання Ради - охороняти інтереси українського народу в Австрії та репрезентувати його під час війни. Рада створила військову організацію - Легіон Українських січових стрільців для боротьби з російським військом. До нього вступали тисячі юнаків. 4 серпня група українських імігрантів-наддніпрянців за ініціативою Д. Донцова й В. Дорошенка заснувала Союз визволення України як безпартійну політичну репрезентацію Центральної та Східної України для пропаганди ідеї самостійності України.Після окупації Галичини російськими військами і призначення генерал-губернатором графа О. Бобринського почалася русифікація - всі українські установи, бібліотеки, школи закривалися, скрізь запроваджувалися російські закони й мова. Почалися труси, арешти (тільки через київські тюрми перевезено вглиб Росії, до Сибіру, понад 12 тис. чол.). Заарештовано митрополита Андрея Шептицького, ректора львівської семінарії О. И. Боцяна та ін. Але у квітні 1915 р. почався наступ німецько-австрійських військ на Галичину, і відповідно - відступ російської армії, вже в липні вся Галичина і значна частина Волині були в руках німців. Ця поразка мала величезне значення для дальшого перебігу війни і для України. Вона викликала деморалізацію в російській армії - перший сигнал майбутньої революції. Відхід російської армії із Західної України під тиском німецьких військ не приніс полегшення українцям. Людей виселяли, села палили, щоб залишити ворогові пустелю.Ці трагічні події спричинили перелом у ставленні українців Наддніпрянщини до російського уряду. Зник той "патріотичний" запал, який переживало багато з них на початку війни, і міцніло розуміння, що перемога Росії принесе нові кайдани. Рада ТУП, яка стала єдиним об'єднуючим політичним осередком партій, ухвалила постанову про те, що українці мусять зайняти нейтральну позицію у війні. На цій підставі Товариство українських поступовців не погодилося з діяльністю СВУ, який закликав боротися спільно з австрійською армією.Війна затягувалася, фронти стояли майже непорушно без змін. У травні 1916 р., знову на вимогу союзників, російські війська південно-західного фронту під проводом генерала А. Брусилова завдали тяжких поразок австрійській армії і зайняли широку смугу Галичини та Волині. "Брусиловський прорив" значно допоміг Франції, яку німці тіснили під Верденом, але цей наступ для російського фронту дав небагато і кривава, без перспектив, з майже непорушними фронтами війна продовжувалася надалі.Війна загострила соціальні й політичні процеси, що відбувалися в Росії, вона принесла з собою велике руйнування промисловості і сільського господарства. На Україні, як і по всій Росії, посилилася експлуатація робітничого класу; селяни, розорені війною, змушені були залишати свої господарства і подаватися в найми до поміщиків або поповнювати ряди міського пролетаріату. Значно погіршилося в ході війни становище численної дрібної міської буржуазії, ремісників, кустарів, службовців. Трагічна ситуація ускладнювалася поразками на фронтах Російської армії, загибеллю сотень тисяч солдатів і офіцерів. Царський уряд показав свою повну недієздатність та остаточну моральну і політичну деградацію. I тому монархічний режим у країні було ліквідовано - відбулася Лютнева буржуазно-демократична революція. Природно, що переважна більшість населення України схвально зустріла Лютневу революцію.Протягом 1-3 березня по всій Україні пройшли страйки, збори, мітинги, демонстрації. Замість усунутих органів влади самодержавства повсюдно створювалися Ради, фабрично-заводські й громадські комітети, виходили з підпілля заборонені партії, відроджувалися профспілки. Повалення царизму сколихнуло також національно-визвольний рух пригнобленого самодержавством народу України.

5) Би́тва за Ки́їв (1943) — великомасштабна битва Червоної Армії та Вермахту 3-13 листопада 1943 року. В радянській військовій історії відома як Київська наступальна операція. З радянського боку в бою брали участь війська Першого українського фронтупід командуванням генерала Ватутіна та Перша окрема чехословацька бригада. В ході операції Київ був визволено радянськими солдатами.Наприкінці вересня 1943 року війська 1-го Українського фронту вийшли до Дніпра в районі Києва, форсували його і захопили на правому березі два плацдарми: на північ від міста — на лінії Лютіж — Вишгород і південніше — в районі Великого Букрина. Наступ радянських військ, початий за директивою Ставки 12-15 і 21-23 жовтня з Букринського плацдарму військами 40-ї, 27-ї і 3-ї гвардійської танкової армій успіху не мав, тому що незначні розміри плацдарму затрудняли зосередження військ і бойової техніки, а супротивник мав сильну оборону. У той же час війська 38-ї армії, що діяли на напрямку допоміжного удару, дещо розширили Лютізький плацдарм.Виходячи з цього, Ставка наказала Військовій раді 1-го Українського фронту перенести головний удар на Лютізький плацдарм, для чого за її вказівкою туди потай були перекинуті 3-я гвардійська танкова армія і артилерія резерву Головнокомандування. 1 листопада війська 40-ї і 27-ї армій перейшли в наступ з Букринського плацдарму, що відволікло резерви супротивника. 3 листопада після потужної артпідготовки (на напрямку головного удару було зосереджено понад 2 тис. гармат і мінометів калібром понад 76 мм та 500 установок реактивної артилерії) і ударів авіації 2-ї повітряної армії війська 38-ї армії та 5-го гвардійського танкового корпусу завдали головного удару з Лютізького плацдарму і прорвали оборону противника на глибину 5-12 км. Для розвитку наступу 4 листопада були введені в бій 3-я гвардійська танкова армія та 1-й гвардійський кавалерійський корпус. У складі радянських військ боролася 1-а Чехословацька окрема бригада (командир полковник Людвік Свобода).На початку листопада 1943 р., у переддень відступу, німецькі окупанти почали палити Київ. У ніч на 6 листопада 1943 р. передові частини Червоної армії, долаючи незначний опір німецького ар'єргарду, вступили у майже порожнє палаюче місто. 7 листопада визволено Фастів, 12 листопада — Житомир, після чого за вказівкою Ставки війська лівого крила і центру 1-го Українського фронту перейшли до оборони з метою відбити контрудари супротивника, що почалися 8-15 листопада, а війська правого крила (13-а і 60-а армії) продовжували наступ і до 25 листопада вийшли на лінію Мозир, Коростень, Черняхів.

6) Проголошення гетьманату П. Скоропадського. Повернення Української Центральної Ради у супроводі німецьких і австро-угорських військ населення сприйняло по-різному: переважно вороже або байдуже, оскільки значними були її прорахунки й хиби. Після вступу німецьких і австро-угорських військ в Україну влада УЦР ставала все більш обмеженою, формальною. В останні дні свого існування УЦР ухвалила проект Конституції УНР, обрала Президентом УНР М. Грушевського.Однак відсутність ефективно працюючого адміністративного апарату, широкої народної підтримки і деякі інші фактори призвели до занепаду Української Центральної Ради.

Окупанти переконалися, що для забезпечення визначених поставок продовольства УЦР не мала реальних можливостей. До того ж, утворена з козаків 1-го Українського корпусу та «Вільного козацтва» Українська народна громада, зважаючи на неможливість співпраці з Українською Центральною Радою, вирішила підтримати іншу владу у формі диктатури без народного представництва. За найкращу форму влади визнали гетьманат.

29квітня 1918 р. за погодженням з німецькою військовою адміністрацією Українська Центральна Рада була скинута, і гетьманом України на Всеукраїнському землеробському конгресі в Києві (майже 8 тис. делегатів) був проголошений генерал Павло Скоропадський. Замість Української Народної Республіки був проголошений гетьманат за назвою «Українська держава».

29 квітня в Софіївському соборі єпископ Никодим миропомазав гетьмана, а на Софіївському майдані відслужили урочистий молебень. Тоді ж було опубліковано «Грамоту до всього українського народу», де гетьман заявляв, що «відкликнувся на покликтрудящих мас Українського народу і взяв на себе тимчасово всю повноту влади». Відповідно до цього документа, Українську Центральну Раду й усі земельні комітети розпускали, міністрів та ЇХІІІХ товаришів звільняли з посад, а рядовим державним службовцям належало продовжувати роботу. Було відновлено право приватної власності. Гетьман також повідомляв, що незабаром видасть закон про вибори до Українського Сейму. Було обіцяно «забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці».

До скликання Сейму в Україні мали діяти «Закони про тимчасовий державний устрій України», видані 29 квітня. У них були визначені головні напрями діяльності гетьмана у політичній сфері, організації державного управління, дані гарантії громадянських прав населення, оголошено про встановлення Української держави замість Української Народної Республіки.

2. Причини і суть гетьманського перевороту. Основними причинами гетьманського перевороту були:

- криза соціальної політики УЦР і неприйнятність цієї політики поміщиками і промисловцями;

- втрата авторитету УЦР серед широких верств населення в умовах окупації;

-ослаблення УЦР розбіжностями між українськими партіями в самій Центральній Раді;

- зацікавленість окупаційної адміністрації у владі, спроможній виконати зобов'язання щодо постачання продовольства Німеччині та Австро-Угорщині.

Суть перевороту полягала у спробі шляхом зміни демократичної парламентської форми державного правління на авторитарну створити нову модель української держави, яка була б здатна зупинити радикалізацію, дезорганізацію та деградацію суспільства, стала б творцем і гарантом стабільного ладу, що ґрунтувався б на приватній власності та дотриманні правових норм.

Нова держава ґрунтувалася як на республіканських, так і на монархічних засадах. Згідно із «Законами...», уся влада, зокрема законодавча, зосереджувалася у руках гетьмана. Гетьман призначав отамана (голову) Ради міністрів, затверджував склад кабінету, мав право оголошувати амністію, військовий або надзвичайний стан, був верховним головнокомандувачем. За формою це була диктаторська влада з атрибутами національної традиції, за політичною суттю - авторитарний режим.

3. Внутрішня політика П. Скоропадського. Гетьман сформував новий уряд - Раду міністрів - з помірно-консервативних чиновників, військових і суспільних діячів. Главою Кабінету міністрів став Ф. Лизогуб; міністром закордонних справ - Д.Дорошенко (член партії соціалістів-федералістів - єдиний соціаліст в уряді); міністром освіти - відомий український політик М. Василенко. Інші міністри були членами російських партій, в основному-партії кадетів.

Був налагоджений дієздатний адміністративний апарат (почали діяти старости, земські урядники, професійні чиновники, поліція тощо). Однак зміцнення цього апарату русифікованими представниками старого чиновництва являли погрозу Українській державі.

У промисловості було ліквідовано робочий контроль на виробництві, заборонялися страйки, скасовувався 8-годиний робочий день і встановлювався 12-годиний; відновився залізничний рух завдяки відновленню залізничних колій і мостів, ремонту локомотивів.

- Відповідно до головного пріоритету у внутрішній політиці - земельного питання - у липні 1918 р. був розроблений «Проект загальних основ земельної реформи», що викликав різкий протест більшості селян і невдоволення великих землевласників. У цілому ж можна констатувати відновлення в державі поміщицького землеволодіння.

Гетьманом Павлом Скоропадським була здійснена спроба створення національної армії, чисельність якої повинна була перевищити 300 тис. осіб. Гетьман прагнув також відродити козацтво в Україні.

В Український державі була реформована банківська мережа, прийнятий збалансований державний бюджет, вжиті заходи для становлення української грошової системи.

При гетьманаті були обмежені демократичні права і свободи. Проводилася політика переслідувань більшовиків, представників інших лівих партій, :і також анархістів. Під жорстку цензуру потрапили газети, заборонялося проведення зборів, мітингів,маніфестацій.

4. Національно-культурна політика П. Скоропадського. Найважливішим досягненнями гетьманату характеризувалася національно-культурна політика. Новою владою були здійснені спроби українізації державного апарату і системи освіти:

- поряд із російськими гімназіями утворювалися українські, яких восени 1918 р. нараховувалося 150;

- був прийнятий закон про обов'язкове вивчення української мови і літератури, історії та географії України;

- відкрилися нові українські університети, перші з який - у Києві і Кам'янець-Подільському;

- у російськомовних університетах - Київському, Харківському, Одеському почали працювати кафедри української мови, літератури, історії та права.

24 листопада 1918 р. була відкрита Українська Академія наук, першими академіками якої стали відомі вчені Д. Багалій, А.Кримський, В. Вернадський, В. Косинський та ін. Президентом УАН був обраний В. Вернадський. В Українській державі були організовані Національна бібліотека, Національний архів, Національна галерея мистецтв, Національний історичний музей, Український національний театр під керівництвом П. Саксаганського, «Молодий театр» Л. Курбаса, Державний симфонічний оркестр, Українська державна капела тощо.

5. Зовнішня політика П. Скоропадського. Одним із головних завдань гетьманського уряду була боротьба за міжнародне визнання Української держави. Найважливішими напрямками зовнішньої політики були:

- союз із Німеччиною, з якою були встановлені дипломатичні відносини;

- встановлення дипломатичних відносин з іншими країнами; у період гетьманату Україну визнали 30 країн, a 10 із них мали свої представництва в Києві; Україна мала своїх представників у 23 країнах;

- підписання мирного договору з радянською Росією (12 червня 1918 р.);

- дипломатична боротьба з Австро-Угорщиною, що намагалася анексувати (захопити) східногалицькі землі та Холмщину;

- було встановлено політичні та економічні відносини з Кримом, Доном, Кубанню.

Але Антанта, орієнтуючись на відновлення «єдиної і неділимох» Росії, не визнала Гетьманську державу.

6. Підсумки перебування у влади П. Скоропадського. У цілому в Україні вдалося досягти стабілізації економіки, дати могутній імпульс розвитку української культури, досягла успіхів у зовнішній політиці.

Однак реставрація дореволюційних порядків на селі, однобічна орієнтація гетьманату на великих землевласників і буржуазіювідштовхувати від нього селянство, національну інтелігенцію, робітників. Крім того, опора на німецьку військову адміністрацію не виправдала сподівань П. Скоропадського, тому що Німеччина програвала війну й на її території зріла революція.

Починаючи з літа 1918 р. опозиція режиму П. Скоропадського підсилилася. Очолив її Український національний союз, головою якого з 18 вересня 1918 р. став В. Винниченко. У боротьбі проти гетьманату українські соціалісти пішли навіть на укладання союзу з більшовиками. 14грудня 1918 р. П. Скоропадський відрікся від влади. Незабаром війська, що підтримували опозиційний гетьманату Український національний союз, увійшли до Києва.

7. Основні причини падіння гетьманату. Основними причинами падіння гетьманату були:

- відсутність численної дієздатної регулярної української армії;

- посилення впливу в Українській державі російських консервативних кіл;

- відновлення в державі поміщицького землеволодіння;

- вузька соціальна база гетьманату;

- підкорення соціально-економічної політики інтересам панівних верств та окупаційної влади;

- скрутне становище трудящих;

- наростання напруженості у суспільстві та формування організованої опозиції;

- поразка Німеччини та її союзників у Першій світовій війні

7) Прихід до влади М. Горбачова. Розгортання національно-демократичного руху в Україні.
Після смерті Генерального секретаря ЦК КПРС К. Черненка в березні 1985 р. на посаду керівника КПРС та СРСР було обрано М. Горбачова. Саме за його ініціативи розпочалась перебудова в СРСР (квітень 1985 р.). Перебудова мала охопити п'ять провідних галузей життєдіяльності суспільства: економіку (перехід від екстенсивних методів господарювання до інтенсивних), внутрішню політику (демократизація суспільного життя та народовладдя), зовнішню політику (припинення «холодної війни» та побудова спільноєвропейського дому); соціальну сферу (покращання матеріального та культурного добробуту населення), ідеологію (ліквідація цензури, гласність, вільне виявлення думок громадян). Теоретично ідеї перебудови мали шанс на реалізацію, але, як показало життя, крім загальних декларацій, М. Горбачов так і не зміг протягом шестирічного періоду висунути будь-яку практичну концепцію реформування радянського суспільства.
Перебудова швидко зайшла в глухий кут, поглибила суспільно-політичну, економічну та національну кризи, завершилась розпадом СРСР. Партійне керівництво України, очолюване В. Щербйцьким, на словах однозначно виконувало «маневри» кремлівського керівництва. А насправді не сприймало і певний час блокувало перебудовчі процеси в Україні. Преса називала Україну заповідником застою.
Протягом 1985—1987 рр. в Україні не існувало значних політичних сил у вигляді громадських об'єднань та народних фронтів, схожих на ті, що виникли в Прибалтиці та Росії. Пасивність широких народних мас має своє пояснення. На тлі загального, насамперед економічного, розвалу ситуація в Україні залишалась відносно стабільною.
В Україні головним чинником, який розхитав суспільство, стала Чорнобильська катастрофа (квітень 1986 р.). Ще одним фактором активізації суспільно-політичного життя став процес русифікації, який особливо обурював українську інтелігенцію.
Як наслідок в умовах політики гласності (започаткована 1987 р.) в Україні виникли групи «зелених», політичні клуби, просвітницькі українознавчі організації (1987 р. у Львові — «Товариство Лева», 1988 р. у Києві — клуб «Спадщина» та студентське об'єднання «Громада»). їхня діяльність одразу вийшла за межі суто просвітницької діяльності й набула політизованого характеру. Восени 1987 р. у Києві виник Український культурологічний клуб (УКК). За спробу провести в 1988 р. демонстрацію до другої річниці Чорнобиля кількох лідерів УКК було заарештовано. Наприкінці 1987 р. виходять з ув'язнення і повертаються в Україну ряд відомих правозахисників, зокрема В. Чорновіл і М. Горинь, у січні 1989 р.— Л. Лук'яненко, який мав 26-річ-ний «стаж» політв'язня. У 1988 р. офіційне святкування 1000-ліття введення християнства на Русі було використане дисидентами в Україні для привернення уваги до долі УАПЦ та УГКЦ.
Суттєвий вплив на ситуацію в Україні справило виникнення в СРСР народних рухів, насамперед у республіках Балтії. 7 липня 1988 р. Українська Гельсінська спілка, створена на основі відновленої УГГ, оприлюднила «Декларацію принципів», що за деякими положеннями відповідала програмним принципам народних рухів республік Балтії: перетворення СРСР на конфедерацію незалежних держав; державність української мови; звільнення всіх політв'язнів тощо.
У вересні 1989 р. з ініціативи Спілки письменників України, підтриманої історико-просвітнім товариством «Меморіал» (установча конференція,— травень 1989 р.) і Товариством української мови ім. Т. Г. Шевченка (установча конференція — лютий 1989 р.), виникла масова політична організація Рух (Народний Рух України за перебудову). На час установчого з'їзду (8—10 вересня 1989 р. у Києві) кількість членів руху становила 280 тис. осіб. Його очолив поет І. Драч. Швидка політизація суспільства виявилася в мітингах і демонстраціях. Перший у новітній історії України масовий мітинг (близько 20 тис. осіб) відбувся у Києві 13 листопада 1988 р. На ньому гостро постало питання про відповідальність конкретних посадових осіб за приховування негативних наслідків чорнобильської катастрофи. Дуже важливою масовою акцією (взяли участь близько 800 тис. осіб) став «живий ланцюг» між Києвом та Львовом 21 січня 1990 р., присвячений проголошенню 1919 р. об'єднання УНР і ЗУНР в єдину державу. На початку серпня 1990 р. у Дніпропетровській і Запорізькій областях як всеукраїнське свято пройшли Дні козацької слави, присвячені 500-річному ювілею українського козацтва.
«Бойовим хрещенням» для активістів нових громадських об'єднань стали вибори народних депутатів СРСР навесні 1989 р., коли вперше за багато років у радянській виборчій системі на одне місце претендувало кілька кандидатів. Незважаючи на антидемократизм Закону про вибори, вдалося провести ряд депутатів від опозиції. У Львові майоріли жовто-блакитні прапори, лунали заклики до страйку. На політичну арену виходило робітництво. Улітку 1989 р. страйк шахтарів охопив найважливіші вугледобувні райони СРСР, у тому числі Донбас і Львівсько-Волинський басейн. Хоча вони висували тоді здебільшого економічні вимоги, однак КПРС не могла уже виставляти себе захисником інтересів робітничого класу. У вересні 1989 р. В. Щербицький залишив посаду Першого секретаря ЦК КПУ, а цю посаду зайняв В. Івашко.
Восени 1989 р. вдалося внести істотні поправки до проекту Закону про вибори до Верховної Ради УРСР, зокрема, було знято представництво від громадських організацій. Тоді ж Верховна Рада прийняла Закон про мову, згідно з яким українська мова проголошувалася державною. У той час відбувається стрімкий розвал КПУ. Суспільство і правляча верхівка починає все більше усвідомлювати необхідність домогтися реального суверенітету республіки.
У 1989—1990 рр. з'являються паростки багатопартійності. У 1980 р. КПРС (КПУ як її складова) відмовилась від монополії на владу. Активізація політичного життя спричинила стрімке зростання національної свідомості населення. З 1990 р. почався рух за вихід із СРСР. 16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України, у якій проголошувалися верховенство, самостійність, повнота і неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх зноринах.
Висновок. Перебудова в СРСР сприяла формуванню і розгортанню національно-демократичного руху, який мирним шляхом заклав основи проголошення незалежності України.

8)
З 1992 р. Україна стала учасником Наради з безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ) і підписала ключовий документ НБСЄ Гельсінський Заключний акт. Це стало свідченням визнання рівноправності України у творенні демократичних міждержавних стосунків і безпеки в Європі. З 1 січня 1995 р. НБСЄ стала постійнодіючою організацією (ОБСЄ), важливим елементом загальноєвропейського дому. На початку грудня 1994 р. на зустрічі глав держав і урядів НБСЄ (ОБСЄ) в Будапешті лідери чотирьох держав — України, США, Великобританії та Росії — підписали Меморандум про гарантії безпеки України. В ньому три ядерні країни підтвердили свої зобов'язання поважати незалежність, суверенітет та територіальну цілісність нашої держави, утримуватися від загрози чи використання сили проти України.

9 листопада 1995 р. — першою з країн СНД — Україна офіційно вступила до Ради Європи (РЄ). Це дало можливість брати участь у виробленні спільної політики Європейських держав у галузі прав людини, трансформувати національні державні та суспільні інститути відповідно до загальноєвропейських вимог.

Вступивши до РЄ, Україна взяла на себе ряд зобов'язань, які стосуються, насамперед, приведення її правової та політичної систем у відповідність до вимог цієї організації. Так, згідно з рекомендаціями РЄ в Україні було скасовано смертну кару. Незважаючи на опір деяких сил у державі, виконання рекомендацій РЄ відповідає національним інтересам України, наближає її до стандартів демократичного суспільства. Для контролю за виконанням взятих на себе зобов'язань, щодо України запроваджено постійно діючий моніторинг стану справ з правами людини. За період з 1995 по 2004 pp. Україна неодноразово опинялася в ситуації, що їй загрожували виключити з РЄ за невиконання зобов'язань. Така ситуація не найкращим чином впливала на імідж України та на її відносини з Європейськими державами. Це також негативно відбивалося на євроінтеграційних прагненнях України.

Важливе значення для просування на шляху до європейської інтеграції є співробітництво з Європейським Союзом (ЄС). У 1992 р. Україна долучилась до співробітництва з європейськими фінансовими організаціями, зокрема, ставши членом Європейського банку реконструкції і розвитку, який був створений для допомоги країнам Східної Європи подолати комуністичне минуле. Тоді ж і почалось співробітництво з ЄС. Українське керівництво проголосило стратегічною метою вступ до цієї впливової міжнародної організації. У 1994 p. було підписано, а в 1998 р. набуло чинності закону Угода про партнерство і співробітництво між Україною і ЄС. У документі проголошувалися такі цілі співробітництва: розвиток політичного діалогу; сприяння розвитку торгівлі, інвестицій; створення умов для взаємовигідного співробітництва в усіх галузях; підтримання зусиль України по зміцненню демократії, розвитку її економічного потенціалу та завершенню переходу до ринкової економіки. Загальну стратегію ЄС щодо України було затверджено у 1999 р.

У липні 2002 р. відбувся саміт "Україна - ЄС". Основними питаннями, що обговорювалися, були; надання Україні статус країни з ринковою економікою і асоційоване членство країни в ЄС. За підсумками роботи саміта було прийнято рішення, що Україна не відповідає вимогам ЄС і не потрапляє до хвилі розширення ЄС у 2004 і 2007 pp. У 2003 р. Україні було-надано статус "країни-сусіда ЄС". Щоб зменшити негативні наслідки від вступу в ЄС сусідів України, з ними були укладені угоди про спрощення візового режиму. У 2005 р. починається новий етап у співробітництві з ЄС. Нове українське керівництво на чолі з Президентом В.Ющенко спрямувало всі зусилля по досягненню стратегічної мети вступу в ЄС. На саміті "Україна-ЄС" було проголошено, що Україна відмовляється від політики багатовекторності і проголошено курс на євроінтеграцію. Основними кроками на цьому шляху є: надання Україні статусу країни з ринковою економікою; вступ до Світової організації торгівлі (COT); подання заявки на вступ до ЄС; початок переговорного процесу про умови вступу; набуття асоційованого членства в організації; вступ до організації. Країни ЄС схвалили доповнення до угоди з Україною, які розширюють співробітництво з нею.

Проголошення Україною без'ядерного статусу сприяло налагодженню тісних відносин з НАТО. У 1994 р. стала учасником програми НАТО "Партнерство заради миру". У 1996 р. була схвалена індивідуальна програма партнерства Україна-НАТО. На території України проходять спільні навчання військових підрозділів (Янівський полігон під Львовом, акваторія Чорного моря). У 1997 р. в Мадриді між Україною і НАТО було підписано "Хартію про особливе партнерство". У Хартії проголошувалося, що НАТО є відкритим для вступу нових членів, що воно підтримує суверенітет і територіальну цілісність України, недоторканість її кордонів. Був визначений механізм консультацій між двома партнерами. Україна розглядає НАТО як найбільш ефективну структуру колективної безпеки в Європі, хоча не схвалила дії НАТО у Югославії. Для більш тісного співробітництва у Києві відкрито офіс воєнного представництва НАТО. На Празькому саміті НАТО у листопаді 2002 р., в розвиток Хартії і рішення України (травень 2002 р.) про повноправне членство в Альянсі, було затверджено План дій і Цільовий план на 2003 p., який містить перелік конкретних дій, які б переконали НАТО у серйозності намірів України. Згідно з останніми документами Україна бере на себе зобов'язання забезпечення свободи слова, розвиток громадянського суспільства, захист прав і свобод громадян, розв'язання важливих економічних і соціальних проблем, щоб наблизитись до європейських цінностей і стандартів.

10) Період, який ввійшов в офіційну історію СРСР як "велике десятиліття", зовсім не повною мірою був часом десталінізації та оновлення радянського суспільства: та й таких завдань, за великим рахунком, тодішнє партійне керівництво і не ставило.

Мова, отже, може йти тільки про частину цього періоду, коли М. Хрущов робив спроби здійснити часткові реформи, які не торкалися фундаментальних засад системи, створеної за Сталіна. Разом із тим недостатньо продумані та непослідовні реорганізації в галузі економіки, домінування вольових рішень, серйозні прорахунки в зовнішній політиці — все це зводило нанівець «хрущовську відлигу» і покладало край будь-яким надіям на краще. Рівень життя народу падав. Виникли серйозні труднощі з хлібом. У країні зростало невдоволення. Загострювалась ситуація і в партійному керівництві. Стиль та методи керівництва М. Хрущова викликали роздратування значної частини партноменклатури, яка за роки сталінського режиму звикла до гарантованості свого панівного становища і не бажала цього втрачати.

11) Незважаючи на широкомасштабну літньо-осінню кампанію 1941 р. і поразку під Москвою, німецькі війська зберегли свою наступальну міць. Але оскільки повторити минулорічний наступ по всьому фронту вони не могли, німецьке командування вирішило домогтися успіху, зосередивши моторизовані й танкові частини на одній ділянці фронту. Генеральний штаб розробив план наступу на півдні, що передбачав вихід німецьких військ до Волги й на Кавказ. Полегшили здійснення цього лляну помилкові рішення радянського командування. Сталін видав наказ, який вимагав, щоб "1942 рік став роком остаточного розгрому німецько-фашистських військ" і визволення окупованої території. За його ініціативи були здійснені наступальні операції під Ленінградом, в Криму і під Харковом.
Всі вони закінчилися поразкою, я остання мала катастрофічні наслідки. Прагнучи захопити Харків, Червона армія почала наступ (12 травня 1942 р.) саме на тій ділянці фронту, де німці сконцентрували війська для літнього наступу. 17 травня німецькі війська перейшли в контрнаступ і на дев'ятий день оточили значну частину 20 стрілецьких, 7 кавалерійських дивізій і 14 танкових бригад. Було знищено і захоплено 1249 танків, 2026 гармат, в полон потрапило 240 тис. солдатів та офіцерів. Для німецьких армій склалися сприятливі умови для запланованого наступу. Він почався 2І червня. Німецькі війська прорвали оборону, радянські солдати й офіцери опинилися в оточенні й потрапили в полон (понад 88 тис.). Щоб уникнути катастрофічних оточень, радянське командування наказало своїм військам відступати. Хоча деякі військові частини чинили впертий опір, загалом відступ Червоної армії перетворився на панічну втечу.
Відступаючі війська зосереджувалися біля річкових переправ, де ставали беззахисною мішенню для німецької авіації. 28 липня Сталін видав нака.и'іЬ-222, який забороняв відступ без розпорядження командування. В тилу радянських військ з'явилися спеціальні загороджувальні загони, що мали "розстрілювати на місці панікерів і боягузів..." Тим часом німецькі війська швидко просувалися на фронті, протяжністю кілька сот кілометрів. 23 липня вони увійшли в Ростов, 7 серпня захопили Армавір, в 9 серпня — Майкоп. 21 серпня спеціальний загін альпійського підрозділу підняв прапор фашистської Німеччини над найвищою точкою Кавказу — Ельбрусом. 23 серпня німецькі танки вийшли до Волги. Наступної ночі люфтваффе піддали масованому бомбардуванню Сталінград (нині — Волгоград), вщент зруйнувавши місто. 12 вересня почалися запеклі бої в самому Сталін граді.

12) Поглиблення демократичних процесів супроводжувалося розмежуванням політичних сил у суспільстві, Його активна частина почала об'єднуватися в партії, аби вибороти державну владу й утримати її.
Появі нових партій значною мірою сприяла відміна 24 жовтня 1990 р. статті шостої Конституції У РСР. в якій були сформульовані положення про «керівну і спрямовуючу роль КПРС». Комуністична партія позбавлялася політичної монополії в суспільстві, втрачала функції управління державою.
В Україні приймається закон, який закріпив право громадян об'єднуватись у політичні партії, інші громадські організації, брати участь у рухах. У республіці почала складатися багатопартійна система.
У квітні 1990 р. відбуваються з'їзди Української республіканської партії (УРП), створеної на основі Української Гельсінської спілки, яка оголосила про саморозпуск, та Української християнсько-демократичної партії (УХДП).
У травні проходять установчі збори соціал-демократів.У червні 1990 р. на з'їзді у Києві Українська народно-демократична ліга трансформується в Українську народно-демократичну партію. Через кілька днів була заснована Київська ліберально-демократична спілка, проголошено про створення Української селянсько-демократичної партії (УСДП).
Восени 1990 р. в Києві відбуваються установчі з'їзди Партії зелених України (ПЗУ) та Ліберально-демократичної партії (ЛДП). У Дніпропетровську виникла Народна партія України (НПУ).
У грудні з різницею в два тижні з'являються Партія демократичного відродження України та Демократична партій України. Всього протягом 1990-1991 рр. в Україні почало діяти майже 20 політичних партій.
Нові партії, як правило, утворювалися навколо окремих народних депутатів або груп у Верховній Раді. Такі партії мали кращі стартові можливості, бо могли пропагувати свої погляди з трибуни Верховної Ради.Деякі партії створювалися «під лідера». Особливу групу серед керівників цих партій та їх активу складали колишні учасники дисидентського руху.Серед лідерів нових партій з'являлося багато й тих, хто в минулому перебував у Комуністичній партії. Багатьох із них життя заставило переглянути свої погляди, але були й такі, хто просто пристосувався, а точніше – перелицювався.Майже всі новостворені партії не в змозі були визначити свою соціальну базу, та, власне, й не мали такої.Орієнтація значної частини партій на середні верстви населенні не враховувала тогочасної структури суспільства. Поява окремих партій була пов'язана не стільки з реакцією на суспільні запити, скільки була наслідком прагнень їх ініціаторів «увійти» в політику.Такі партії стали скоріше організаційними утвореннями штучного характеру, оскільки трималися не на політичній спільності, не на стабільній соціальній базі, а на єдності інших інтересів, наприклад, фінансових, професійних тощо. Своєрідну групу складали партії, відмінності між якими можна виявити лише у назвах.Новостворені партії та громадські організації по-різному оцінювали політичне становище у республіці і визначали своє ставлення до державного статусу України.За вихід із СРСР і створення незалежної держави виступили Українська республіканська партія. Демократична партія України, Партія зелених. Народний рух України, Українська міжпартійна асамблея та деякі інші.Установчий з'їзд УРП у квітні 1990 р. у своїй програмі проголосив, що головною метою партії с створення Української незалежної соборної держави.На другому з'їзді партії в червні 1991 р. відбулася гостра дискусія навколо питання щодо форм боротьби за незалежність України. Прихильники поміркованої лінії, якої дотримувався Л.Лук'яненко, виступили за парламентські форми, допускали можливість співпраці з «суверен-комуністами» (так називали комуністів, що допускали можливість суверенітету України).Радикально налаштовані делегати на чолі з С.Хмарою відкидали будь-яку можливість співпраці з комуністами, закликали своїх при хильників з депутатського корпусу покинути Верховну Раду і піднімати народ «на мирну демократичнуреволюцію».Більшість делегатів висловилася за помірковану лінію.Українська селянсько-демократична партія в червні 1990 р. проголосила своєю мстою побудову «незалежної самостійної української народної держави», де утвердяться різні форми власності, ринкова економіка.
З'їзд Демократичної партії України в грудні 1990 р. проголосив курс на «досягнення державної незалежності України та побудову в ній демократичного й гуманного суспільства».Демократична партія відкидала будь-яку форму федеративного устрою в рамках СРСР. З'їзд висловився за вихід України зі складу СРСР.Окремі партії прямо не ставили питання про самостійність України, але висували вимоги запровадження верховенства законів республіки, створення власної фінансової системи, республіканських збройних сил, налагодження самостійних зв'язків України з зарубіжними країнами тощо.Реалізувати ці та інші вимоги можна було тільки за умови державної незалежності України.Існувала група українських партій, які займали помірковані позиції.Посилаючись на політичну непідготовленість населення, існування сильних позицій центру, наявність консервативних сил у республіці, вони висловлювалися за оновлення союзного договору і входження України як самостійної до конфедерації суверенних держав.Таку позицію займали українські соціал-демократи, а також Партія демократичного відродження України (ПДВУ).Остання виступала за створення суверенної демократичної держави, утвердження в ній принципів свободи і соціальної справедливості. Вона запропонувала укласти колективний міжреспубліканський договір про ліквідацію СРСР і створення Європейсько-азіатської економічної співдружності.
Кілька новостворених партій, серед них – Українська національна партія. Українська народно-демократична. Українська республіканська партія, – намагалися втілити в життя так званий «конгресовий шлях» до незалежності республіки.
З цією метою вони провели 1 липня 1990 р. у Києві Міжпартійну асамблею. Асамблея висловилася за бойкот радянських державних структур, оцінивши їх як колоніальні, нав'язані Москвою, і запропонувала створювати громадські комітети, проводити запис до громадянства Української Народної Республіки.Прихильники цього шляху вважали, що коли таким чином буде зареєстровано більше 50 процентів населення УРСР, то це дасть підстави для скликання Національного Конгресу громадян України, який стане парламентом, проголосить незалежність України і позбавить цим влади Верховну Раду УРСР.
Ліберально-демократична партія України (ЛДПУ) свою головну мету вбачала в захисті прав особи та сім'ї як вищих цінностей суспільства.Партія виступила за створення вільної і незалежної Української держави, яка лише за результатами всенародного референдуму може укласти конфедеративний договір з іншими республіками.
Група «суверен-комуністи» вважала, що Компартія України повинна бути самостійною, а республіка мати реальний суверенітет.Таку позицію поділяли багато рядових комуністів, але вони не були організаційно оформленими. З часом «суверен-комуністи» поповнили ряди Трудового Конгресу України. Партії праці. Партії справедливості та інших.
Напередодні проголошення незалежності України частина комуністів обстоювала принцип «радянського федералізму», згідно з яким республіка мала б залишитися в Союзі, однак суттєво розширивши свої права.
Прихильники цієї ідеї в жовтні 1991 р. створили Соціалістичну партію України (СПУ), яка висловилася за визнання суверенності України, обумовлюючи її економічною та політичною інтеграцією з краї нами СНД.
Виникли партії, які обґрунтовували ідею об'єднання України з слов'янськими республіками – Росією та Білоруссю.
Створена 7 серпня 1990р. Партія слов'янського відродження (ПСВ) своєю найближчою метою проголосила досягнення повної державної незалежності України. Кінцевою метою ПСВ передбачено утворення міжнародної організації слов'янських держав, побудова «спільного слов'янського дому».Програмні установки ПСВ збігалися з тогочасною позицією Громадянського конгресу України та Республіканського руху Криму.Виникнення в Україні багатопартійності свідчило про зростання політичної активності населення, про його ідейне розшарування.Однопартійна система та ідеологічний монополізм в Україні стали зникати легітимним шляхом, без силових сутичок і небезпечних конфліктів.Переважна більшість новостворених партій виступила за демократію, суверенітет і незалежність України, засвідчивши цим зацікавленість у тому, щоб республіка прилучилася до світової цивілізації, сповідувала загальнолюдські цінності.
Поява нових партій завдала відчутного удару по монополії КПРС (КПУ) і створила передумови для завоювання республікою державного суверенітету та незалежності.

13) У 1944 р. сталінське керівництво депортувало з Криму 191 тис. татар, 15 тис. греків, 12,5 тис. болгар, 10 тис. вірменів, 1,1 тис. німців, огульно звинувативши їх у співробітництві з німецькими окупантами. Кримську АРСР було ліквідовано. У Кримську область було почато організоване переселення людей переважно з центральних районів Росії, проте воно йшло мляво й сільське господарство відновлювалося дуже повільно. Для тодішнього керівництва Росії Крим, відрізаний від основної території Україною, із зруйнованою війною економікою, був складною проблемою. При фактично унітарному устрої СРСР, коли незалежність окремих радянських республік була декларативною, усі принципові питання вирішувалися в Москві, у радянського керівництва виникла думка про адміністративне підпорядкування Кримської області УРСР. Був використаний й ідеологічний момент — урочисте 300-річчя так званого возз'єднання України з Росією.
Відповідно до Конституції СРСР 19 лютого 1954 р. відбулося засідання Президії Верховної Ради СРСР, на якому були присутні всі зацікавлені сторони. Одноголосно було затверджено указ про передання Кримської області зі складу РСФСР до складу УРСР. Остаточним рішенням цього питання став Закон, прийнятий Верховною Радою СРСР 26 квітня 1954 p., оскільки відповідно до законодавства СРСР змінити існуючі межі між республіками за їх згодою могла лише Верховна Рада СРСР. У тексті Закону затверджувався Указ Президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого 1954 р. й вносилися зміни до ст. 22 й 23 Конституції СРСР. Таке рішення не тільки не суперечило законодавствам РРФСР, УРСР і СРСР, а й відповідало існуючим нормам міжнародного права.
Частина етнічних українських територій залишилася за межами України. Це північно-східні райони Слобожанщини і Кубань (частина території сучасних Білгородських, Воронезької областей і Краснодарського краю); південні райони Брестщини в складі БРСР; Підляшшя, Холмщина, Посяння й Летлівщи-на в складі Польщі; Прятовщина в складі Словаччини; частина Мараморщини в складі Румунії. Але Україна не має територіальних претензій до сусідніх країн.
Таким чином, територія України та її населення в цей період значно збільшились.

14) Перший проект Конституції, розроблений робочою групою Л. П. Юзькова, зазнав редакційних змін від 29 січня 1992 р. і привернув серйозну увагу як вітчизняних, так і зарубіжних спеціалістів. Його обговорення проводилися 3-5 березня 1992 р. на міжнародному семінарі у Празі, 3-5 липня у Києві на симпозіумі «Конституція незалежної України», а також на численних «круглих столах». Цей проект після відповідних доповнень та численних експертиз 5 червня 1992 р. був ухвалений Конституційною комісією і винесений на розгляд Верховної Ради України. 1 липня 1992 р. Верховна Рада України ухвалила постанову про винесення розробленого Конституційною комісією проекту Конституції України до 1 листопада 1992 р. на всенародне обговорення[2].
Утім, перший проект Конституції України, як і наступні конституційні проекти, не був реалізований внаслідок перманентних протистоянь між Президентом України та Верховною Радою України на фоні тривалої соціально-економічної кризи в Україні.
Конституційний договір не вирішував проблему прийняття нової Конституції України. Уже 24 листопада 1995 р. Конституційна комісія підтримала пропозицію Президента України й утворила нову робочу групу в складі чотирьох представників Верховної Ради України, чотирьох представників Президента України і двох представників від органів правосуддя для доопрацювання конституційного проекту. Проект, розроблений першою робочою групою і доопрацьований другою робочою групою, був винесений на обговорення Конституційної комісії 12 березня 1996 р. і рекомендований до розгляду Верховною Радою України. Вже 20 березня проект Конституції України був поданий на спеціальне засідання парламенту. Співголови Конституційної комісії Л. Кучма та О. Мороз, попри різницю поглядів і оцінок проекту, були одностайні в прагненні якнайшвидшого прийняття Основного Закону.
Уже 2 квітня 1996 р. Верховна Рада України винесла питання про проект Конституції України до порядку денного пленарних засідань, а 17 квітня 1996 р. розпочався його розгляд. У парламенті над проектом спочатку працювала міжфракційна ініціативна група, а з 5 травня 1996 р. — створена на її основі Тимчасова спеціальна комісія з доопрацювання проекту Конституції України на чолі з народним депутатом України М. Д. Сиротою.

18) З 1992 р. Україна стала учасником Наради з безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ) і підписала ключовий документ НБСЄ Гельсінський Заключний акт. Це стало свідченням визнання рівноправності України у творенні демократичних міждержавних стосунків і безпеки в Європі. З 1 січня 1995 р. НБСЄ стала постійнодіючою організацією (ОБСЄ), важливим елементом загальноєвропейського дому. На початку грудня 1994 р. на зустрічі глав держав і урядів НБСЄ (ОБСЄ) в Будапешті лідери чотирьох держав — України, США, Великобританії та Росії — підписали Меморандум про гарантії безпеки України. В ньому три ядерні країни підтвердили свої зобов'язання поважати незалежність, суверенітет та територіальну цілісність нашої держави, утримуватися від загрози чи використання сили проти України.
9 листопада 1995 р. — першою з країн СНД — Україна офіційно вступила до Ради Європи (РЄ). Це дало можливість брати участь у виробленні спільної політики Європейських держав у галузі прав людини, трансформувати національні державні та суспільні інститути відповідно до загальноєвропейських вимог.
Вступивши до РЄ, Україна взяла на себе ряд зобов'язань, які стосуються, насамперед, приведення її правової та політичної систем у відповідність до вимог цієї організації. Так, згідно з рекомендаціями РЄ в Україні було скасовано смертну кару. Незважаючи на опір деяких сил у державі, виконання рекомендацій РЄ відповідає національним інтересам України, наближає її до стандартів демократичного суспільства. Для контролю за виконанням взятих на себе зобов'язань, щодо України запроваджено постійно діючий моніторинг стану справ з правами людини. За період з 1995 по 2004 pp. Україна неодноразово опинялася в ситуації, що їй загрожували виключити з РЄ за невиконання зобов'язань. Така ситуація не найкращим чином впливала на імідж України та на її відносини з Європейськими державами. Це також негативно відбивалося на євроінтеграційних прагненнях України.Важливе значення для просування на шляху до європейської інтеграції є співробітництво з Європейським Союзом (ЄС). У 1992 р. Україна долучилась до співробітництва з європейськими фінансовими організаціями, зокрема, ставши членом Європейського банку реконструкції і розвитку, який був створений для допомоги країнам Східної Європи подолати комуністичне минуле. Тоді ж і почалось співробітництво з ЄС. Українське керівництво проголосило стратегічною метою вступ до цієї впливової міжнародної організації. У 1994 p. було підписано, а в 1998 р. набуло чинності закону Угода про партнерство і співробітництво між Україною і ЄС. У документі проголошувалися такі цілі співробітництва: розвиток політичного діалогу; сприяння розвитку торгівлі, інвестицій; створення умов для взаємовигідного співробітництва в усіх галузях; підтримання зусиль України по зміцненню демократії, розвитку її економічного потенціалу та завершенню переходу до ринкової економіки. Загальну стратегію ЄС щодо України було затверджено у 1999 р.У липні 2002 р. відбувся саміт "Україна - ЄС". Основними питаннями, що обговорювалися, були; надання Україні статус країни з ринковою економікою і асоційоване членство країни в ЄС. За підсумками роботи саміта було прийнято рішення, що Україна не відповідає вимогам ЄС і не потрапляє до хвилі розширення ЄС у 2004 і 2007 pp. У 2003 р. Україні було-надано статус "країни-сусіда ЄС". Щоб зменшити негативні наслідки від вступу в ЄС сусідів України, з ними були укладені угоди про спрощення візового режиму. У 2005 р. починається новий етап у співробітництві з ЄС. Нове українське керівництво на чолі з Президентом В.Ющенко спрямувало всі зусилля по досягненню стратегічної мети вступу в ЄС. На саміті "Україна-ЄС" було проголошено, що Україна відмовляється від політики багатовекторності і проголошено курс на євроінтеграцію. Основними кроками на цьому шляху є: надання Україні статусу країни з ринковою економікою; вступ до Світової організації торгівлі (COT); подання заявки на вступ до ЄС; початок переговорного процесу про умови вступу; набуття асоційованого членства в організації; вступ до організації. Країни ЄС схвалили доповнення до угоди з Україною, які розширюють співробітництво з нею.
Проголошення Україною без'ядерного статусу сприяло налагодженню тісних відносин з НАТО. У 1994 р. стала учасником програми НАТО "Партнерство заради миру". У 1996 р. була схвалена індивідуальна програма партнерства Україна-НАТО. На території України проходять спільні навчання військових підрозділів (Янівський полігон під Львовом, акваторія Чорного моря). У 1997 р. в Мадриді між Україною і НАТО було підписано "Хартію про особливе партнерство". У Хартії проголошувалося, що НАТО є відкритим для вступу нових членів, що воно підтримує суверенітет і територіальну цілісність України, недоторканість її кордонів. Був визначений механізм консультацій між двома партнерами. Україна розглядає НАТО як найбільш ефективну структуру колективної безпеки в Європі, хоча не схвалила дії НАТО у Югославії. Для більш тісного співробітництва у Києві відкрито офіс воєнного представництва НАТО. На Празькому саміті НАТО у листопаді 2002 р., в розвиток Хартії і рішення України (травень 2002 р.) про повноправне членство в Альянсі, було затверджено План дій і Цільовий план на 2003 p., який містить перелік конкретних дій, які б переконали НАТО у серйозності намірів України. Згідно з останніми документами Україна бере на себе зобов'язання забезпечення свободи слова, розвиток громадянського суспільства, захист прав і свобод громадян, розв'язання важливих економічних і соціальних проблем, щоб наблизитись до європейських цінностей і стандартів.

19) Проголошення гетьманату П. Скоропадського. Повернення Української Центральної Ради у супроводі німецьких і австро-угорських військ населення сприйняло по-різному: переважно вороже або байдуже, оскільки значними були її прорахунки й хиби. Після вступу німецьких і австро-угорських військ в Україну влада УЦР ставала все більш обмеженою, формальною. В останні дні свого існування УЦР ухвалила проект Конституції УНР, обрала Президентом УНР М. Грушевського.Однак відсутність ефективно працюючого адміністративного апарату, широкої народної підтримки і деякі інші фактори призвели до занепаду Української Центральної Ради.