Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Княжа та церковно-монастирська підтримка нужденних у ■■•
4Ь
Шпора до історії соціальної роботи.
Періодизація соціальної роботи.
1.6. Історичні форми соціальної роботи.
Періодизація соціальної роботи.
Історичні форми соціальної турботи
У своєму історичному розвитку соціальна турбота про тих, що мають потребу набувала різних форм – від милостині до організованої державної системи соціального захисту, що поєднувався з різними видами суспільної і приватної добродійності.
Милостиня – це подаяння у вигляді грошей або інших матеріальних засобів що має потребу. Це один з прадавніх проявів природно-гуманістичних якостей властивих людям, згодом піднесений церквою в релігійний обов'язок який збереглася до наших днів як форма співчуття до жебраків, незалежно від релігійних вірувань того, що подає. Ця форма добродійності не піддається організації. Вона подається тому хто протягує руку і визначається особистими властивостями індивіда, його суб'єктивними відчуттями. Надання посильної допомоги є основною метою милостині. Проте, щедрі подаяння можуть спровокувати розвиток професійного жебрацтва.
Суспільний розвиток вносив свої корективи до вмісту і трактування понять "милосердя", "добродійності". Вони історично мінялися, як змінювалися масштаби і форми милосердної практики. Але незмінним було розуміння того, що часом такі біди і неміч осягають людину, яким не кожна може самостійно протистояти і не до кожної в потрібний час доходить турбота держави. Тому їм необхідне милосердне сприяння з боку тих, хто в змозі (матеріально і духовно) добровільно здійснювати добродійність.
У нашій країні різкий розрив з традиціями добродійності, у тому числі і вітчизняними, стався близько восьми десятиліть тому, коли навіть самі поняття "милосердя", "добродійність", "філантропія" практично вийшли з офіційного вживання. Проте в народній свідомості завжди зберігалися поняття і термін “милосердя”, що характеризує вищий прояв людського співчуття, об'єднуючи жалість, співпереживання з активною, діяльною любов'ю до ближнього. Воно пов'язане з відношенням особи до важкої ситуації, фізичних і розумових недоліків і слабкостей іншої людини, з готовністю йому допомогти. По В.І.Далю, милосердя – це "жалісність, співчуття, любов на ділі, готовність робити добро всякому".
Добродійність є важливою складовою частиною милосердної діяльності, направленої на надання матеріальній допомозі незаможним, це - добровільна і безкорислива передача грошей, майна, послуг що має потребу. Синонімом цього слова є філантропія.
У західних країнах її зазвичай називають каритативною діяльністю (від латинського caritas - любов до ближнього).
Добродійність слід відрізняти від професійної соціальної роботи, яка багато в чому виросла з неї. Але вона будується на інших організаційних началах. Соціальна робота чітко регламентована нормативно-правовою базою, організаційно-управлінською структурою спеціально створених установ і організацій. З соціальною роботою добродійність в її сучасному розумінні зближує відносна інституйованість – наявність правового статусу, спеціальних організаційних форм, участь в добродійній діяльності не лише приватних осіб, але і колективних суб'єктів.
У теж час добродійна діяльність не так жорстко регламентована, що дозволяє їй гнучкіше реагувати на виникаючі соціальні проблеми. Соціальна допомога держави обов'язкова, всі громадяни країни мають право на захист держави і її соціальних інститутів. Добродійна допомога не обов'язкова і чітко не регламентована, це добровільна допомога що має потребу. Гончарова А.Н. намагається описати основні форми взаємодії добродійності з соціальною роботою:
1.Добродійність як форма соціальної роботи, направлена на безпосереднє надання соціальній і матеріальній допомозі що має потребу через різні добродійні організації.
2. Добродійність як додаткове джерело фінансування різних соціальних програм, що реалізовуються соціальними службами.
3. Соціально-педагогічна діяльність, направлена на виховання культури добродійності.
Соціальна підтримка – це сприяння людині в подоланні її життєвих труднощів. Вона може опинятися як у відшкодувальній, так і в безвідплатній формах. Крім того, діапазон можливих життєвих труднощів, що викликають необхідність в соціальній підтримці, набагато ширше за ті, які «обслуговуються» добродійністю. Соціальна підтримка буває не лише матеріальною, але і фізичною, соціально-побутовою, правовою, психологічною, педагогічною і так далі. Таким чином, всяка добродійність є соціальною підтримкою, але не всяка соціальна підтримка є добродійністю.
Добродійність – це особлива форма соціальної підтримки, що полягає в безвідплатному наданні матеріальній допомозі що має потребу.
Суспільне піклування (ощественное призрение) – в російській мові відносно соціальної допомоги виник спеціальний термін — піклування, дієслівна форма якого «призреть» означає «опікати», «піклуватися про когось», «наглядати за кимось». Це одна з найбільш цивілізованих форм добродійності, здійснюваних державою, церквою, суспільством і приватними особами і що виражається, перш за все в наданні людині, що має потребу у притулку і прожитку. Це організована система допомоги склалася в Росії, (частиною якої були більшість земель сучасної України), в XIX столітті з боку державних інститутів або громадських. “Призреть” кого-небудь – означає дати йому притулок і прожиток. Це проста форма соціальної підтримки, сприяння в задоволенні простих людських потреб.
Спонсорство, по ідеї збігається з поняттям дарування або пожертвування, але це абсолютно різні поняття. Під спонсорством розуміється здійснення юридичною або фізичною особою внеску (у вигляді надання майна, результатів інтелектуальної діяльності, надання послуг, проведення робіт) у діяльність іншого юридичної або фізичної осіб на умовах поширення одержувачем спонсорської допомоги реклами про спонсора, його товари. Спонсорська діяльність сприяє формуванню і підвищенню іміджу спонсора в очах його потенційних клієнтів. На спонсорську допомогу полягає договір, в якому обмовляється яку допомогу, надає спонсор, і які види реклами йому за цю допомогу надає одержувач допомоги. У відмінності від спонсорства добродійне пожертвування не вимагає договору і обов'язкової реакції благоотримувача у відповідь.
Філантропія — (перекладається з грецького як любов до людей) спочатку визначалася як прихильність, доброзичливе відношення до людини, в новий час під філантропією стали розуміти індивідуальну добродійність. Великий енциклопедичний словник вказує, що це те ж, що і добродійність. Дуже багато дослідників не роблять розрізниці між поняттями добродійність і філантропія, рахуючи їх повністю ідентичними.
Складовою частиною добродійності можна вважати меценатство, тобто матеріальну, в першу чергу, а так само організовану підтримку мистецтва особами, що володіють значними засобами і впливом в суспільстві.
Милосердя - співчуття, прихильність, особливе ставлення, любов. Милосердя це більше емоційно-чуттєвий відгук на страждання іншої людини, ніж практична допомога йому. Милосердя полягає не стільки в речовій допомозі, скільки в духовній підтримці ближнього. Милосердя – це більше готовність до надання допомозі, чим сама допомога. Милосердя можна вважати одним з мотивів добродійної діяльності. Хоча з іншого боку, сфера поширення милосердя набагато ширша за ту область, де виявляється добродійність. Милосердя виявляється і в сім'ї, і в дружньому спілкуванні, і між ворогами, і на війні.
Милосердя означає смислову інтенцію суб'єкта добродійності – здібність до співчуття, емпатії і вираження його готовність до надання допомоги, підтримці страждаючого, а добродійність виступає похідним поняттям, що фіксує соціальну дію з реалізації певних суспільних і приватних зусиль в наданні цій допомозі, підтримка
Слід розрізняти об'єкт і суб'єкт соціальної допомоги. Об'єктом допомоги виступає її одержувач, що потребує підтримки, під суб'єктом же розуміється джерело допомоги. Залежно від характеру суб'єкта соціальної допомоги виділяється ряд основних типів піклування:
Історично склалися дві основні системи піклування: «відкрита» і «закрита».
Відкрита система піклування — це нерегламентована, хаотична допомога тим, хто її потребує, в основі якої лежить особиста участь і бажання (наприклад, подаяння).
Закрита система піклування — це спеціалізовані добродійні заклади, діяльність і зміст роботи яких регламентовані законом, які надають допомогу цілеспрямовано і постійно (притулки, богадільні, лікарні, інвалідні будинки, робочі будинки і т. п.). Конкретний вміст і самі форми прояву двох систем піклування з часом, звичайно ж, мінялися, знаходячись залежно від загального рівня розвитку цивілізації.
Суспільне піклування – сукупність добродійних установ і заходів, що мають на меті надання допомоги особам, які по хворобі, старості та іншим причинам позбавлені можливості здобувати собі прожиток самостійно. Розрізняють системи державного, громадського і приватного піклування бідних, а за формою допомоги, що надається, - системи обов'язкових робіт, трудової, натуральної і грошової допомоги. Держава бере на себе турботи про допомогу безробітним і хворим лише у виняткових випадках стихійних і народних лихах; так, наприклад, під час неврожаїв, повеней держава бере на себе організацію суспільних робіт або тимчасову роздачу продовольства для частини населення, що найбільше має в цьому потребу, а також видачу насіння для посівів.
У всіх цивілізованих країнах піклування про бідних і безпорадних хворих лежить на общинах і парафіях. У Англії з ХVII століття для цієї мети стягується з членів парафій особливий податок для бідних. За загальним правилом в Західній Європі кожна община зобов'язана містити і лікувати своїх непрацездатних членів, причому закон встановлює умови, при яких особа набуває права на піклування (місце народження і термін перебування). У XVII – XVIII століттях була особливо поширена форма піклування за допомогою робітних будинків, куди поміщалися особи, що просять милостиню (жебраки), для обов'язкових робіт. У другій половині XIX століття ця система визнана такою, що не досягає своєї мети і витіснена так званою трудовою допомогою. У Російській імперії переважала система приватного піклування, здійснювана за допомогою окремих добродійних товариств, приватних осіб і станових установ.
Періодизація соціальної роботи.
п'ять періодів в історії соціальної роботи за кордоном:
1. Архаїчний період добродійності (від утворення в кінці III тис. – першій половині II тис. до н.е. перших рабовласницьких держав).
II. Філантропічний період (приблизно до V ст. н. е.).
III. Період суспільної (громадської, церковної) добродійності (до початку XVI ст).
IV. Період державної добродійності (до рубежу Х1Х-ХХ ст.).
V. Період соціальної роботи (що продовжує теперішній час).
В Україні періодизація історії соціальної роботи має свою специфіку, так як формувалась в період дохристиянський, Княжої доби та за час відсутності державності – тобто перебування більшості українських земель у складі Російської імперії і виглядає таким чином:
Архаїчний період (до утворення Київського князівства і хрещення Русі в IX-X ст.).
Родоплемінні і громадські форми допомоги і взаємодопомоги у слов'ян до Х в допомогу членам своєї общини. Найпоширенішими формами допомоги бідним односельцям було годування по будинках (людина знаходилася цілу добу в одному будинку, переходячи на наступну в інший) і подання милостині (але в селах грошей було мало і подавали частіше всього їдою і одягом).
Період суспільної (общинної, церковної) добродійності (Х – поч. XVI ст.). Характеризується відсутністю державною систему соціальної допомоги населенню. Переважання церковної добродійності. Найпоширеніша форма допомоги - подання милостині. Безконтрольне подаяння приводить до формування професійного жебрацтва.
Період церковно-державної добродійності (ХVI – XVII ст.).
Поступово починає формуватися перші закриті установи, закладається регламентація роботи з жебраком.
Період державної добродійності (ХVIII – поч.. XX ст.).
Формування системи державної соціальної допомоги населенню. Система державною добродійності закладається в період царювання Петра І. У другій половині 18 століття турбота про соціально незахищені категорії населення була визнана неодмінним обов'язком держави. Підвищенню суспільної активності громадян сприяло також прийняте в 1785 році «Городове положення». Воно утверджувало такі стани як духівництво купецтво, міщанство і селянство, які повинні були проявляти турботу про непрацездатних представниках свого стану. Бурхливе зростання капіталізму обумовлює розвиток добродійності купців і підприємців.
Бурхливе зростання добродійних спонук. В цей час також оформляється перехід від добровільної допомоги до професійної. Відкриваються перші курси по суспільній добродійності налагоджуються міжнародні зв'язки.
Період соціального планування (1917—1991).
Відбувається реформування системи піклування. Одні форми приватної і суспільної добродійності узяла на себе система соціального забезпечення, інші були забуті (наприклад, зовсім не велася соціальна робота з ув'язненими). Міністерство соціального забезпечення проводило централізовану політику в області пенсійного забезпечення, підтримки інвалідів, самотніх і багатодітних матерів дітей, що не мають батьків. У цей період вважалося, що в країні немає тих, хто дармоїдствує, немає жебраків.
Період соціальної роботи (з 1990-х рр.).
Руйнування сталих соціально-економічних зв'язків, лібералізація цін, безробіття приводять до загострення соціальних проблем. З'являються короткострокові програми: грошові дотації малозабезпеченим, гуманітарна допомога. Формується система допомоги таким, хто потребує соціальної допомоги, але її робота не відлагоджена і багатьом не зрозуміла. Тому важливо вивчати як вирішувалися ці проблеми у нас, а також в інших країнах.
2. Прояви соціальної допомоги у давніх державах.
Благодійність у державах Стародавнього Сходу
Від часу створення перших класових держав (Ш–II тис. до н.е. ) до IV–V ст. н. е. в історії соціальної роботи триває період, що має назву філантропічного.
Філантропія у перекладі з грецької означає любов до людей.
Першими рабовласницькими державами, виникнення яких співпадає з початком цього періоду, є країни, що існували у IV–І тис. до н.е. на території Південної Азії і частково Північної Африки: Єгипет, Шумер, Вавилон, Індія, Китай. Вони отримали умовну назву країн Стародавнього Сходу.
Саме в цих державах виховання підростаючого покоління вже чітко виділилось як самостійна соціальна функція суспільства. Окрім того тут існували благодійність та соціальна підтримка.
Найдавніші відомості про соціальну допомогу знайдено у Давньому Єгипті, де у ХХV–ХХVІІ ст. до н. е. в храмах здійснювалось безкоштовне роздавання голодуючим хліба. В одному із давньоєгипетських рукописів розповідається про монарха, що вихвалявся своєю благодійністю: виділяв ячмінь і молоко голодному, якого знаходив у своїй області, ховав бідного у своєму полотні, вносив зернову позику із своїх запасів позичальникові за винного боржника. У Давньому Єгипті проходила рівномірна підтримка центральною владою мінімального прожиткового рівня всіх регіонів Єгипту за рахунок перерозподілу багатого врожаю благополучних областей.
Про організацію соціальної допомоги серед населення Вавилону свідчили закони царя Хаммурапі 1750 р. до н. е. Відповідно до статті 113 законодавець без згоди господаря і без дозволу суду не міг присвоїти майно боржника з метою погашення позики. Закон вимагав судового розгляду. Ст. 110 захищала життя і здоров’я членів сім’ї боржника. Тривалість роботи боржника у кредитора обмежувалась трьома роками. Обґрунтованою причиною несплати боргу і відсотків у даному сезоні справедливо вважалися кліматичні умови, що знищили врожай, наприклад, повінь чи посуха. Серед гріхів і злочинів Законів Хаммурапі називалися такі як ухилення від надання допомоги нужденним, будь–який обман, неповага до старших та батьків.
У Законах Хаммурапі були відображені і своєрідні уявлення про соціальну справедливість. Наприклад, розмір платні за послуги лікаря прямо залежав від соціального стану пацієнта.
Серед правових документів Стародавньої Індії, що регулювали механізми успадкування і забезпечували певні соціальні гарантії, слід відзначити “Закони Ману”. Особливістю цієї держави було розмежовування населення не на рабів та рабовласників, а на станові групи (варни): брахманів (священнослужителів), кшатріїв (воїнів та правителів), вайшіїв (землеробів та ремісників) і шудр (слуг, рабів). У Законах Ману оригінально регулювались правила успадкування рухомого і нерухомого майна. З числа спадкоємців виключались діти, хворі, розумово відсталі та убогі. Недійсними вважалися також угоди, укладені людиною або в стані сп’яніння, або такою, що перебувала у стані гніву чи горя, шляхом обману або насилля, а також старцем, дитиною чи виродком.
Особливо встановлювалися правила видавання дівчини заміж. ЇЇ призначенням вважалося народження і виховання дітей, перш за все синів, на яких законом покладались обов’язки виконувати поминальні обряди за померлими предками. Повторні шлюби вдів заборонялися, звідси і походить звичай самоспалювання на могилі чоловіка. Чоловік мав право привести в будинок нову дружину на восьмому році, якщо дружина не народжувала дітей; на десятому – якщо народжувала мертвих дітей; на одинадцятому – якщо народжувала тільки дівчаток; негайно – якщо була схильна до пияцтва, не відрізнялася доброчесністю, а також була сварлива.
В історії Давнього Китаю певне значення в розвитку ідей соціальної допомоги певну роль відіграло вчення Конфуція, який вважав засобом підтримки справедливого порядку не закон, а дотримання традицій і моральних основ, що закріплюють образ ідеальної поведінки. Конфуцій повчав “любити батьків і родичів більше інших, виявляти пошану перестарілим, проявляти співчуття до калік і милосердя до дітей”.
Таким чином, в основі правових документів найдавніших держав лежали традиції і звичаї, а норми повсякденної моралі базувалися на ідеях поваги і шанобливого ставлення до людей похилого віку і батьків, на милосерді до дітей і калік.
У Європі паростки соціальної роботи можна простежити на прикладі стародавніх Греції та Риму.
Саме в державах Стародавньої Греції і перш за все в Аттиці (Афіни) були закладені основи державного регулювання благодійності й опіки. У перекладі з грецької філантропія означає любов до людей; у ІV ст. до н.е. з цим поняттям пов’язане будь-яке доброзичливе ставлення одного індивіда до іншого. У гомерівському епосі philоs зв’язаний з інститутом сім’ї і гостинності.
У Греції до злидарів проявляли співчуття, давали милостиню, іноді одежу та взуття, запрошували до участі в бенкетах. Виразом гостинності було створення готелів для приїжджих, розміщення в яких здійснювалося безкоштовно, але про харчування треба було дбати самому.
Для фінансування всенародних свят та видовищ багаті люди відправляли літургії – своєрідні повинності, які полягали в покритті витрат. Розмір літургій наперед не визначався і залежав від того, наскільки багаті люди намагалися здобути прихильність і симпатію в народу чи перевершити один одного в багатствах і розкошах.
У давніх Афінах склалася своєрідна система соціальної допомоги, коли частину благочинних функцій брала на себе держава:
1.Покривання витрат на організацію всенародних свят: видача народу грошей на їх відвідування та пригощання.
2.Надання соціальних допомог. Сини воїнів, що загинули на війні, виховувались за державний рахунок. Іноді в неврожайні роки голодуючим надавалась допомога у вигляді роздач або дешевого продажу хліба.
3. Відрядження громадян у подорожі (з метою навчитись корисного у заморських країнах).
Однією із серйозних проблем грецьких держав стала проституція, яка існувала на “законних” підставах: храми, в яких утримувалися жінки, знаходились в основному на узбережжях, де було багато приїжджих.
Диктеріони (будинки проституції) вважалися настільки необхідними, що були визнані недоторканними сховищами: у них одружений чоловік не міг бути осуджений за подружню зраду, а кредитор не мав права шукати там боржника. Легальна проституція вела до поширення венеричних захворювань, про які писав ще батько медицини – Гіппократ.
У Давньому Римі, як і в Греції повною мірою запроваджувався принцип влаштування за державний рахунок свят і пригощань для бідняків.
Видовища можна розділяти на такі групи: ігри в цирку, ігри в амфітеатрі (бої гладіаторів), балет, театральні вистави тощо. Бої дуже часто завершувалися смертю переможених, часто за вимогою глядачів ( вони при цьому опускали вниз палець). Слід відзначити, що мало хто відважувався засуджувати людські змагання, тим більше, що вільні римські громадяни не вважали повноцінними людьми ні рабів, ні злочинців, ні військовополонених. Одним із небагатьох, хто відважився виступити проти вбивств людей на арені амфітеатру, був філософ Сенека (4 р. до н.е. – 65 р. н.е.), вихователь та вчитель імператора Нерона.
Спроби забезпечити порядок у державі філантропічним шляхом проявлялися в діяльності римських імператорів не тільки через влаштування ”видовищ”. Так, Август запровадив спеціальні посади чиновників, які відповідали за організацію суспільних робіт та за розподіл хліба серед народу; при Клавдії з’явились чиновники, які відповідали за опіку сиріт.
У суспільній свідомості також виникли ідеї необхідності організації системи державної допомоги нужденним. Так, наприклад, римський письменник і вчений Пліній Старший вважав за необхідне підтримувати нужденних. Політичний діяч і письменник Цицерон вбачав смисл служіння державі в збагаченні бідних та у викупі полонених співвітчизників.
Слід відзначити, що Рим та інші міста імперії перебували в дуже складному становищі. Хворі помирали від безсоння через те, що неперетравлена їжа застрявала у запаленому шлунку. Міста переслідували дві біди: злидарі та розбійники. Мандрівники часто ставали здобиччю злодіїв.
Дуже серйозною проблемою для Риму стала проституція. Вона підтримувалася давніми традиціями. Ставлення до проституток було відкрито зневажливе. Вони не вносилися в цензи (списки населення), а реєструвались в особливих списках, що означало відсутність громадянства. Така ж роль відводилась і особам, які займалися посередництвом , хоч при цьому вони мали плати податки на утримання громадянських споруд. Проститутки носили спеціальну одежу. Їм не дозволялося використовувати білі стрічки, якими підтримували зачіски молоді дівчата.
Політика “хліба і видовищ” не принесла Риму тих переваг, які були в Давній Греції - внутрішня гармонія і соціальний мир. На фоні загальної духовної кризи, що вразила античний світ на межі двох ер, популярності набуло християнство і діяльність перших християнських діячів.
Релігійні вірування про виховання моральних якостей та благодійність
Уявлення про милосердя, допомогу нужденним і любов до ближнього знайшли своє втілення у найдавніших релігійних книгах.
Вони висвітлюють образ ідеальної людини, яка дотримується ряду правил, що витікають із основного принципу служіння ближньому. Серед них – жертовна любов, що має на меті полегшити біль та переживання інших. Ця висока любов приносить страждання, оскільки втягує людину у складні проблеми, закликає, незважаючи ні на що, допомогти іншим. Яскравими прикладами такої любові можуть служити Ісус Христос, який віддав життя за відкуп людських гріхів; Будда, котрий дав клятву присвятити себе порятунку всіх живих і відчути їх страждання як власні.
Другим правилом служіння ближньому є віддача і роздавання – віддаючи іншому щось вільно, без будь-яких умов, допомагаючи іншому нести його тягар, людина отримує значно більше, ніж дала: “Кожному, хто в тебе просить – подай, а від того, хто твоє забирає, – назад не жадай... Давайте – і дадуть вам; мірою доброю, натоптаною, струснутою й переповненою вам у подолок дадуть. Бо якою мірою міряєте, такою відміряють вам” (Євангеліє від Св. Луки).
Наступним правилом є милосердя і гостинність. Давати милостиню бідним і проявляти гостинність – це якості, які схвалюють усі релігії. В індійських джайністів у “Кундакунді” стверджується: “Милосердя – не залишитися байдужим до голодного, нещасного і постаратися полегшити їх страждання”. (8, 35).
У той же час допомога біднякам у священних книгах (текстах) уособлюється із принесенням жертви Богу або вищим святим. “Коли Господь полюбить людину, він посилає їм дар у вигляді бідняка, щоб той міг здійснити благодіяння для бідного” (Іудаїзм). “Якщо хто полегшить долю потребуючого, Аллах полегшить долю того в цьому світі і в майбутньому” (Іслам).
Найбільш широка картина милосердя і любові до ближнього розгорнута у Новому заповіті. Ісус Христос закликає людей складати собі скарби на небі. “Не складайте скарбів собі на землі, де нищить їх міль та іржа, і де злодії підкопуються та викрадають.
Складайте ж собі скарби на небі, де ні міль, ні іржа їх не нищить, і де злодії до них не підкопуються та не крадуть. Бо де скарб твій – там буде й серце твоє” (“Євангелія від Матвія”).
Зрозуміло, що складання скарбів на небі передбачає любов до ближнього, праведні вчинки – виявлення допомоги тим, хто її потребує.
Доля самого Ісуса, що постраждав за гріхи інших і загинув заради їх спасіння людей, дає ще одне правило служіння ближньому – прощення і примирення: “Любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто вас проклинає, творіть добро тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто вас переслідує...” (“Євангеліє від Матвія”).
Крім Біблії, ідеї благодійності, допомоги потребуючим знайшли своє відображення і в Корані. Так, в його другій главі говориться: “Благочестиві ті, хто вірить в Бога, в останній день, в ангелів, в Писання, в пророків; з любові до нього дають з майна свого ближнім, сиротам, бідним, злидарям, на викуп рабів”.
Таким чином, у релігійних текстах знайшов втілення ідеал людини, що прагне до досконалості. Серед рис такого ідеалу – благодійність, яка полягала в роздачі милостині, харчуванні убогих, допомозі сиротам, вдовам.
Поширення християнства сприяло виникненню принципово нової форми виховання – християнського виховання. Для нього були характерні особлива увага до особистості людини, її душі, пріоритет віри над знаннями, наукою; нерозривний зв’язок освіти з моральним вихованням; усвідомлення виховної ролі праці і важливості здійснення з ранніх років трудового виховання.
Важливо відзначити вироблене християнством нове ставлення до праці, тісно пов’язане з ученням про моральність. Добре відомі слова апостола Павла: “Хто не хоче працювати, той не їсть”. Дітям слід прививати повагу до праці, почуття радості від неї Така оцінка ролі праці в житті людини була цілком новою для початку першого тисячоліття н.е.
Сильний вплив на культурний і духовний розвиток усіх християнських народів виявив Новий заповіт, в основі якого лежить Євангеліє. В перекладі з грецької – “блага вість”. Четверте Євангеліє є зібранням повістей про життя і вчення Ісуса Христа. У ньому не тільки викладена нова мета виховання, але і шляхи її досягнення. Новий заповіт включає 27 книг, написаних різними авторами (найбільш відомі Матвій, Марк, Лука, Іоан, Петро і Павло). В основі їх педагогічних ідей лежить вчення про любов до всіх людей як шлях до порятунку: щоб досягти спасіння і йти по шляху самовдосконалення в напрямку християнського ідеалу.
У перші століття нашої ери зберігалася практика виховання і книжного навчання мандрівними учителями, тепер уже християнами. Сам Ісус Христос також був мандрівним учителем, чиє завдання полягало в проповіді нового вчення про людину та Бога.
Важливе місце у розвитку соціальної допомоги історики відводять давньоіудейському суспільству. Воно створило цілу систему підтримки нужденних, засновану на альтруїзмі (безкорисливе піклування про благо інших), любові до ближнього. Послідовники іудаїзму створювали спеціальні благодійні каси. Джерелами їх поповнення були: податки на членів громад, пожертвування, спадщини, заповіти на благодійність, штрафи, орендна плата за користування майном громади. Зібрані кошти ішли на підтримку бідних, які стояли на обліку в таких касах, на викуп полонених, створення спеціальних їдалень для бідних.
Соціальна допомога в іудейській культурі визначала також обов'язок кожної людини трудитися, щоб не бути ні для кого тягарем. Ця християнська мораль, а християнство виникло у І ст. н. е. у Палестині (східній провінції Римської імперії) як релігія пригнічених, відрізнялася від установок давніх греків і римлян. Перші вважали, що трудитися повинні лише раби, а у других це вважалося нижче гідності шляхетного жителя міста.
Однією з форм благодійності у давніх євреїв була практика прощення боргів, розривання боргових зобов'язань. Це повторювалося в кожен Великий ювілейний рік (раз на 50 років). Важливою частиною синагогального богослужіння було збирання пожертвувань Для бідних (іудаїзм* виник теж у Палестині в І тисячолітті до н. е.).
У давньому Єрусалимі вдови та інші незаможні категорії населення безкоштовно отримували їжу. Не тільки філософією, а й конкретною практикою християнства була гостинність, турбота про чужинців. Законодавчо встановлені податки не дозволяли зосередити велике багатство в одних руках, вели до перерозподілу прибутків серед нужденних.
Ідеологія перших християнських громад замість вимог законів і громадських традицій приносить із собою духовність. Перші християни вкладали в поняття «милосердя» зміст прощення і діяльної любові. Кожна громада виступала як окремий орган піклування, який через своїх членів організовував відвідування і допомогу вдома убогим і хворим. Перші християни роздавали хліб голодним, приймали вигнанців, які рятувалися втечею, не запитуючи, звідки вони з'явилися, не цікавлячись їхньою національністю, соціальним станом і поведінкою.
Збереглися свідчення про існування у тогочасних християн спеціальних кас, в які кожен віруючий у визначений день місяця робив добровільно свій внесок. Ці кошти витрачалися на підтримку та поховання бідних, надання допомоги сиротам, хворим, людям похилого віку, потерпілим у корабельних аваріях, засланим на рудники, ув'язненим. Робилося це в умовах переслідування перших християн римською владою. Служіння людині сприймалося ними як служіння Богові. Адже, згідно з біблейським вченням, аутсайдери суспільства (прокажені, представники іншої віри, повії) розглядалися як такі, що потребують особливої любові і турботи. Благодійність, самовіддача слугували і як спосіб очищення від гріхів. Вже до середини II ст. н. е. благодійність набуває організованих форм у вигляді пожертвувань.
Після того, як християнство стало панівною релігією у Римській імперії (кінець IV ст. н. е.), вселенські собори (зібрання єпископів) досить часто поруч із внутрішньоцерковними справами розгля-
Іудея - південна частина Палестини з м. Єрусалим, з 63 р. до н. е. знаходилася під римським протекторатом, а в 6-395 рр, н. е. - римська провінція.
дали й питання допомоги нужденним. Так, вселенський собор 437 р. в Халкідоні зобов'язав єпископів приділяти належну увагу вдовам і сиротам.
У 1100 р. Римська церква видала ОесгеШт - збір канонічних законів з теорії і практики благодійництва. Його вважають однією з перших теоретичних настанов у царині суспільної допомоги. Становлення релігій впливало на соціальні відносини, в тому числі й ті, що регулюють, наприклад, стосунки між багатими і бідними. Проголошуючи гідність людської особи - без дискримінації раси, віри, соціального статусу, визначаючи позицію щодо пригнічених, нужденних і стражденних, християнство спричинило ґрунтовну революцію у соціальних відносинах, надавши допомозі ближньому нового змісту. Активне проповідування християнських ідей згодом втілилося в благодійність, яку поряд з державною допомогою нужденним відносять до історичних передумов соціальної роботи.
Отже, у давньому суспільстві допомога ініціювалася владою і здійснювалася через державні або релігійні інститути, які виходили з почуття відповідальності за своїх громадян і за свою паству. При цьому для формування політики і практики соціальної допомоги не був обов'язковим високий рівень економічного розвитку. За фінансову основу слугували різні форми податків або церковних зборів. Для багатьох країн давнього світу серед інших суспільних цінностей характерною була доброчинність, готовність надати допомогу ближньому ще до того, як за нею звернуться.
У 476 році, ослаблена внутрішніми суперечностями рабовласницького ладу, перестала існувати Римська імперія, яка занепала під тиском варварських племен. В історії Європи почався новий етап історичного розвитку, який умовно називається середньовіччям. На зміну рабовласницькому ладу прийшло феодальне суспільство, в якому політична влада належала, світським і духовним феодалам. Ідеологічною твердинею феодалізму стали релігія і церква, які монополізували науку, мистецтво та освіту.
Епоха феодалізму успадкувала від Римської імперії християнську релігію в її західному різновиді, що відома з 1054 року під назвою “католицизм”. Саме він став головною ідеологічною силою європейського феодалізму; поступово зміцнюючи свої позиції, перетворився у “державу в державі”. Християнська церква виявилась основним носієм благодійності і опіки в період раннього і класичного середньовіччя. Певну роль в наданні допомоги відіграли чернечі ордени – товариства людей, що добровільно прирікали себе на безшлюбність і зречення всіх благ світу.
До церкви у середні віки перейшла дуже важлива функція – підтримувати соціальний мир і пом’якшувати соціальні суперечності.
Природно, що церква не розділяла із світською владою відкритої агресивності у ставленні до обездолених, так як ворожість була б несумісна з проповіддю смирення, любові до ближнього і рівності всіх перед Богом. Програма церкви у стосунках із бідними фактично зводилась до вимоги милостині; при цьому не ставилось питання про знищення соціальної нерівності.
Середньовічна концепція бідності є носієм протиріч: з однієї сторони пропагується потреба відмови від багатства; з іншої – необхідність подавати милостиню.
Слід відзначити, що убогість не зажди мала негативну оцінку, яку ми їй присвоюємо сьогодні. Християнство, релігія переслідуваної меншості, довгий час було релігією бідних. Злидарі та інші обездолені у середньовіччі мали статус “святенності”, бо давали змогу багатіям заробити собі порятунок завдяки благодійності, здійснюваної щодо цієї верстви населення.
Про необхідність опіки над нужденними християнська церква говорила здавна. Так, відомі постанови Ельвірського собору 306 р. і Антіохійського собору 341 р., де єпископату було дано право розпоряджатися на свій розсуд майном церкви на потреби благодійності.
Допомагали тим, хто потребує, переважно у неділю, коли віруючі збирались у Божий храм. Цей день Апостолом Павлом був вказаний як найбільш відповідний справі благодійності.
Церква не обмежувалась лише проповідями про необхідність милостині, вона прагнула на ділі допомогти обездоленим. Так, до чверті церковних прибутків використовувалось з культовою та благодійницькою метою. Зміцнення церковної системи призвело до того, що роздавання хліба і складання списків убогих стали прерогативою церкви.
Нею організовувались і фінансувались інститути допомоги: лікарні, притулки. Слід відзначити благодійницьку діяльність св. Василія (329-379 рр.), єпископа в Кесарії Капподійській, який створив біля воріт міста притулок для перестарілих, госпіталь, богадільню для хворих і калік. Джерелом для організації благодійницьких закладів слугували як церковні прибутки, так і приватні пожертви парафіян. Госпіталь, організований св. Василієм відіграв функцію прототипу для створення монастирських лікарень у Західній Європі. Статут монастиря, при якому він знаходився передбачав порядок опіки і лікування хворих, навчання медичній справі та ін. Проте перші монастирські лікарні відзначались дуже низьким рівнем догляду за хворими. Лікування “постом і молитвою, яке було у них провідним, рідко досягало своєї мети. Крім того, в періоди епідемій лікарні при скупченні хворих перетворювались у розсадники небезпечних захворювань, що легко передавались від одного до іншого. Не випадково ці заклади називались “будинками страждань”.
Об’єктом турботи католицької церкви стали і бездомні. Так, у 542 р. в Ліоні був відкритий особливий притулок, що називався “Божим Будинком”, де працювали як монахи, так і добровольці із міщан.
Церкві належить одна з перших теоретичних настанов у галузі суспільної опіки. У 1100 р. Римська церква видала зібрання канонічних законів із теорії і практики благодійності.
У Х-ХІ ст. активну роль у процесах підтримки вразливих верств населення відігравали чернечі ордени, які являли собою своєрідний суспільний благодійницький інститут, де на практиці реалізовувались ідеї милосердя і допомоги ближньому. Так, Іоніти, Лазаристи надавали допомогу хворим, а Бегарди і Алексиани брали на себе нелегкі обов’язки допомоги тим, хто перебуває на порозі смерті, здійснювали їх поховання, Треніторії турбувались про викуп полонених.
Важливим явищем стало виникнення чернечих орденів, що ідеалізували бідність. Проте епідемії, війни та інші біди змінили ставлення до неї, бо держави потребували робочої сили, активних людей для економічного будівництва. Поступово сформувались два погляди на убогість. З одного боку, бідняки сприймались як деградовані, неповноцінні, навіть небезпечні істоти ; що провокувало до них репресивні заходи та дискримінаційні програми. З іншого боку, до обездолених проявлялось співчуття.
Ідеї християнських теологів
Церква здійснювала поряд із соціальною підтримкою функцію формування теоретичних підходів до проблем допомоги і опіки через осмислення найважливіших християнських догматів про милосердя. Особливого поширення набули праці Григорія Богослова, Іоанна Златоуста, Федора Студита, Афанасія Александрійського і багатьох інших представників “морально-повчальної літератури”. Роботи деяких мислителів церкви виявили великий вплив на становлення суспільної свідомості у питаннях допомоги, підтримки і опіки. Відмінною рисою даних творів було те, що вони були призначені як для “говоріння з кафедри”, так і для книжного вживання.
Інтерпретація і коментування християнських текстів висвічували проблеми соціальної справедливості, співчуття, милосердя та любові до ближнього.
Василій Великий суть милосердя вбачав у співчутті пригнобленим, які зазнали бід більших ніж ті, що мали б випасти на їх долю за вчинену ними провину. Він вважав, що треба турбуватися про людей, які з великого багатства впали у крайню бідність, а також про тих, хто маючи міцне здоров’я, став хворим. Григорій Богослов конкретизував ідеї своєї школи, надав їй характеру практичного служіння: “Будь для нещасного Богом”. Однак милосердя, благодійність у ставленні до ближнього передбачають певні завдання для того, хто творить милостиню. Григорій Богослов розрізняв благодійність вищу і нижчу. До вищих благодіянь, що приносить користь душі, відносив закони пророків, учителів, пастирів і т.д. До нижчих благодіянь – принести їжу, ліки, перев´язати рани, поговорити про своє становище і терпіння.
Ідея античної змагальності, яка наближала античну людину до гармонії душі і тіла, в християнській ідеології у Григорія Богослова отримала іншу інтерпретацію: “Заслужи перевагу перед ближнім твоїм тим, що ти за нього більш благодійний”.
Твори проповідника Іоанна, якого прозвали Златоустом за його ораторські здібності, представлені найбільш повно і об’ємно із всіх творів церковного змісту. На його думку, людина найбільше повинна навчатись милосердю, адже воно і робить її людиною.
Дещо своєрідно Іоанн Златоуст трактує проблему соціальної справедливості. Він виходить із принципу суспільної корисності: “Ми всі маємо потребу один в одному: бідний в багатому, багатий у злидареві, той, хто нічого не має, у тому, хто подає милостиню...”. Принцип суспільної корисності Іоанн Златоуст трактує як Божу мудрість. Він вважав, що в акті милосердя немає меж. Жорстокість, а отже, і несправедливість проявляються і тоді, коли милосердя поширюється тільки на певне коло суб’єктів. На його думку, робити добро і подавати милостиню треба навіть язичнику.
Що стосується самої милостині, то вона є способом позбутися хвороби духовної і ран гріховних. Бог велів подавати милостиню не дише. щоб наситилися бідні, але щоб і ті, хто подає, могли заслужити собі нагороду. У більшій мірі милосердя необхідне другим, ніж першим.
У своїх підходах Іоанн Златоуст виділяв два рівні допомоги: милості духовні і тілесні. До милостей тілесних він відносив: напоїти спраглого, одягти голого, відвідати ув’язненого, прийняти в дім мандрівника . Духовні милості – навчити істини і добру, молитися Богу за ближнього і т.д. Таким чином, християнські теологи ІV ст. розглядаючи вищі або духові милості, передбачали необхідність виховання людини. На їх думку, допомога ближньому не повинна зводитись до милостині: шматка хліба, одежі, ліків. Підтримка вищого порядку зводиться, безперечно, до прищеплення моральних якостей, прагнення служити Богу.
Християнські мислителі вважали, що людина – особливий світ, оскільки створений за “образом Божим”. Людській природі притаманна схильність до добра і прагнення до нього. Вони розглядали людське тіло як вмістилище душі. Найвищим у душі є розум, що відкриває шлях до пізнання Бога. Душевні здібності необхідно не тільки виховувати, але і спрямовувати до досягнення істинної, вищої мети, оскільки, за словами Василія Великого, в реальному житті здібності людини стають “добром чи злом” в залежності від їх застосування в конкретній ситуації.
Іоанн Златоуст у справі виховання радив звертатись до божественної суті в людині, перш за все до моральності. Внаслідок такого підходу він осуджував застосування у вихованні методів авторитарного тиску, примусу, віддаючи перевагу пораді, застереженням. На першому місці, для нього, як і для багатьох інших мислителів, стояла, моральна мета виховання, призначення педагога-християнина полягало в тому, щоб навчати любові до ближнього (1, 99).
Іоанн Златоуст показав приклад того, як наставнику слід звертатися до особистості кожного учня і слухача. Він вважав, що необхідно бачити кожного учня окремо, а не масу, будувати свою мову образно, дохідливо, емоційно, конкретно, наочно розкриваючи зміст того, що вивчається. При цьому головним джерелом знань була, безперечно, Біблія.
Тут цей період пов'язаний з розпадом феодального ладу і зародженням капіталістичних відносин, переходом до культури нового часу. З епохою Відродження (ХГУ-ХУІ ст.) в Європі розпочалося поширення ідей гуманізму, в питаннях суспільної допомоги все частіше проглядаються не тільки релігійні, а й світські мотиви. Людина починає розглядатися як найвища цінність.
Общинні традиції плавно переростають у досить ефективні муніципальні* зв'язки, виникає нова організаційна форма допомоги нужденним - гільдії. Ці об'єднання взаємодопомоги населення (економічні, політичні, релігійні) в період раннього феодалізму (середньовіччя) в Західній Європі відігравали значну роль у суспільному житті. Як одна з форм нової системи допомоги, вони надавали благодійну підтримку своїм членам, утримували лікарні, під час голоду розподіляли харчі, надавали притулок знедоленим. Іншою формою стали приватні фонди, створювані на пожертви філантропів (благодійників), які організовували притулки, лікарні, надавали допомогу на поховання померлих. Допомога є індивідуальною, крім церковних, з'являються світські соціальні заклади.
Але ці заходи не могли врятувати від бідності і голоду всіх нужденних. Розорення селян, масове зубожіння населення призводить до бунтів, повстань, бродяжництва, правопорушень, жебрацтва здорових людей. Прояви милосердя починають адресуватися тим, хто дійсно не може жити власною працею. Згодом протестантизм, який виник у Європі в XVI ст. (під час Реформації"), остаточно змінив ставлення до праці і бідності. Його основною ідеєю і ціннісним критерієм стає праця, яка оголошується божественним покликанням, а лінощі й неробство оголошуються соціальним злом.
У зв'язку з цим змінюється статус особи, яка потребує допомоги. Для християнської традиції, яка продовжувалася в ХІІІ-ХІУ ст., характерною була ідеалізація бідності й жебрацтва. Жебраки, нужденні для суб'єктів допомоги були Божі люди, а не відкинуті суспільством особи.
Муніципальний - той, що стосується місцевого, переважно міського самоврядування.
Проте, незважаючи на моралістичні проповіді і допомогу, яку продовжують надавати церква і громадськість, у наступні століття бідність стає принизливою. Звеличення бідності замінюється звеличенням багатства. Ставлення до бідних, волоцюг, жебраків набуває негативного характеру, їхнє становище розглядається як породження власних лінощів і бездуховності.
З XVI ст. в соціальну сферу починають втручатися уряди європейських держав, оскільки внаслідок війн, голоду, епідемій кількість бідних і безпритульних невпинно зростає, і вони починають становити загрозу стабільності суспільства, породжувати страх і незадоволення населення. По всій Європі з'являються закони і укази про заборону жебрацтва і бродяжництва. Так, в Англії 1531 р. запроваджено ліцензування убогих, жебрати дозволялося лише старим і калікам. У Німеччині Генрихові закони про бідність 1536 р. класифікують убогих, після чого «незаконні» старці та волоцюги притягаються до суду. Допомога надається лише зареєстрованим убогим та інвалідам. Здорових дорослих примушують до роботи, дітей - до навчання (поділ клієнтів соціальної допомоги на «хороших» і «поганих»),
У XVII ст. після того, як фіксування і контроль нужденних не принесли очікуваних результатів, у більшості країн Європи поширюються соціальні установи закритого типу. У них виховання і корекція поведінки здійснювалися через релігію, регламентоване життя і працю. Тому XVII ст. з погляду соціальної допомоги називають століттям «великого ув'язнення». По всій Європі створюються загальні шпиталі, робітні, арештантські будинки, в яких клієнти утримуються поза їх бажанням. Застосовується і депортація на інші континенти - в колонії (Австралія). Переважає песимістичне бачення людини (вроджена гріховність), відсутня віра в її сили й добро.
Одними з перших у Європі установ закритого типу (ізоляторів) були робітні доми для здорових жебраків у Англії (роогЬоизез), де був введений найсуворіший трудовий режим. Вважалося, що праця під страхом покарання стане найефективнішим шляхом викорінення жебрацтва. Перший робітний дім під назвою Бридвел було відкрито в Лондоні 1557 р. з ініціативи короля Едуарда VI та Лондонського єпископа Н.Ридлі. У 1575 р. створення подібних закладів із розрахунку по одному в кожному графстві було закріплено законодавчим актом, і незабаром їх з'явилося близько 200. Лондонський Бридвел являв собою майстерні з тюремною дисципліною, що добре охоронялися і знаходилися під постійним наглядом. Майстерні були під контролем ремісничих гільдій, а харчування ув'язнених було поставлено в залежність від результатів їхньої праці. Нероб направляли працювати на рудники й у пекарні на фізично важких роботах.
Однак ідея виправлення волоцюг працею в Англії не була успішною в першу чергу з причин економічних. Країна переживала в цей час економічний спад, високий рівень безробіття не дозволяв забезпечити роботою усіх в'язнів, що не дозволяло виконувати поставлені перед ізоляторами завдання. Ідею було реанімовано на певний час у період економічного підйому середини XVII ст., коли з'явилися робітні доми під новою назвою (\¥ОгкНоизе5) переважно текстильного профілю. У XVIII ст. кількість їх знову сягнула 200. Наприкінці XVI ст. подібні виправні заклади були створені в Голландії. Два з них функціонували в Амстердамі. Один з них був призначений для чоловіків, де вони обробляли бразильське дерево, а другий - для жінок і дітей, які займалися прядінням і шили одяг. Працювали в'язні групами, а робота їхня оплачувалася. Виділявся спеціальний час для молитов і читання духовних книжок, а термін ув'язнення був обмежений 8-12 роками. Порушники ж режиму жорстоко каралися. Наприклад, утримувалися в окремих камерах, що постійно наповнювалися водою. У камері знаходилася помпа і ув'язнений мусив неперервно відкачувати воду, щоб не втопитися. Голландський досвід організації діяльності робітних домів був взятий за взірець у Німеччині, де вони створювалися в найбільших містах протягом XVII і XVIII століть. Тут кожен із ізоляторів мав свою фахову спеціалізацію (прядіння, ткацтво, обробка дерева, шліфування оптики), вартість виконаних робіт чітко вираховувалася і виконавцям виплачувалася її чверть.
У католицькій Франції перші спроби ізолювати паризьку голоту було зроблено на початку XVII ст. під час правління Марії Ме- дичи, коли для цього було створено три шпиталі. Спеціальним декретом (1611 р.) було заборонено жебрати в Парижі, жебраків зобов'язали негайно знайти собі роботу або з'явитися в один із створених шпиталів. Вулиці Парижа опинилися під постійним наглядом поліції, і врешті-решт голод загнав жебраків до шпиталів - 1616 р. їх набралося 2200 осіб. Жінок, які продовжували жебрати, прилюдно шмагали батогами, їм голили голови, чоловіків кидали до в'язниць. Було заборонено подавати милостиню під загрозою суворого покарання. У місті було створено спеціальні загони варти для боротьби з жебрацтвом, а за спіймання волоцюги призначалася винагорода.
Створені в Парижі шпиталі отримали назву «загальних». Незважаючи на назву, це були не медичні заклади, а звичайні адміністративні структури, які існували поруч з іншими органами влади і які мали право самі, не звертаючись до суду, виносити рішення та вироки і самі ж їх виконувати. Французькі ізолятори бідноти суттєво не відрізнялися від робітних домів в інших країнах Європи. Тут також здійснювалися диференціація клієнтів за віком і статтю (шпиталі для чоловіків, жінок і дітей, хворих). Так само ув'язнені (крім важко хворих) мали працювати «від світанку до смерканку». Існувала й фахова спеціалізація шпиталів і в'язнів. Виплата заробітку теж була частковою (чверть заробленої суми, решта йшла на користь шпиталю). Невиконання норми праці каралося зменшенням харчового раціону, а за кількаразові порушення режиму належало ув'язнення в темниці і вигнання зі шпиталю. Незважаючи на в'язничний характер режиму шпиталів, направлення до них вважалося благодійним актом, і розраховувати на нього могли лише паризькі злидарі, «чужих» належало карати і виганяти з міста.
У 1656 р. було підписано спеціальний декрет про утворення Загального шпиталю в Парижі. Він став єдиним органом управління для кількох вже існуючих закладів (шпиталів, притулків, виправних будинків та ін.). Цікаво, що Загальний шпиталь був безпосередньо підпорядкований королю і не був підвладний церкві. З того часу кількість закладів у складі Загального шпиталю, а також чисельність його клієнтів щороку зростали. Наприклад, лише чисельність клієнток виправного будинку для повій збільшилася від 2300 осіб у 1666 р. до 4000 осіб у 1679 р. Загальна ж чисельність ізольованих у Загальному шпиталі протягом чотирьох років досягла 5-6 тис. осіб (один відсоток населення столиці), а наприкінці XVII ст. становила вже 10 тис. осіб. Невдовзі мережа шпиталів вкрила всю Францію, оскільки едиктом короля 1676 р. приписувалося влаштувати загальний шпиталь у кожному місті королівства. У другій половині XVIII ст. їх нараховувалося вже 32.
І хоч утворені в різні роки і в різних країнах Європи робітні доми мали певні національні особливості, усі вони мали два головних призначення: 1) вилучення із суспільства нічим не зайнятих гультяїв і профілактика заворушень та бунтів з метою утримання соціального миру та рівноваги; 2) використання дешевої робочої сили ув'язнених.
Залишки цих радикальних змін у сфері суспільної допомоги будуть існувати в Європі протягом наступних століть, хоч соціальні революції, прогресивні суспільно-політичні течії будуть вимагати змін. Вже у XVIII ст. закриті заклади стають предметом розслідувань деяких урядів, піддаються критиці з боку гуманістів. Останні відвідують їх та інформують громадськість про жахливі умови утримання в них.
7.Вплив хрещення на модель соціального захисту.Початки благодійності за правління Володимира Великого.
З прийняттям християнства в Україні-Руси стала активно розвиватися традиція особистої благодійності руських князів, яка вже мала релігійний характер. Великий князь київський Володимир І (Великий, Хреститель, Красне Сонечко) статутом 996 р. офіційно зобов'язав духівництво займатися суспільним благодійництвом, визначивши десятину (1/10) від княжих доходів на утримання монастирів, церков, богоділень і лікарень. Подібні відрахування на церкву і благодійність стали робити слідом за князем і приватні особи. Майже відразу після хрещення князь зайнявся богоугодними справами: будував церкви, які стали не лише фундаментом віри, а й основою наукового знання, книжкової справи; засновував школи та училища, що були першим кроком у народній освіті України-Руси. Спочатку ця добра справа зустріла спротив населення, особливо знаті. За свідченням літописця, жінки, в яких забирали дітей на навчання, оплакували їх, як мерців, вважаючи писемність за чаклунство.
Нечуваною раніше була благодійність Володимира, за що він
заслужив велику любов свого народу (іменування Красним Сонечком). Він влаштовував бенкети на княжому дворі не тільки для бояр і дружинників, а й для убогих, намагаючись всіляко задовольнити їхні нужди. Після свого врятування у битві з печенігами під містом Васи- левим, якому він завдячував Богові, його щедрість була особливо велика, Володимир наказав зварити 300 варок меду і відзначав свій порятунок 8 днів. Бідні отримали особисто від князя велику на той час суму грошей - 300 гривень. Повернувшись до Києва, він влаштував бенкет для бояр і простого люду, який тішився порятунку свого князя. З того часу кожен бідняк міг вгамувати свій голод на княжому дворі і кожен з жебраків міг отримати від князя трохи грошей.
Його благодійність поширювалася навіть на тих, хто не був спроможний прийти за допомогою сам. Князь наказав своїм людям розвозити но вулицях Києва хліб, м'ясо, рибу, овочі і роздавати на подвір'ях жебракам та убогим, запитуючи: «Де хворі і старці, які не можуть ходити?..». Благодійність Володимира, його чуйність і безкорисливість знайшли відображення у численних легендах, билинах. А приклад його стали наслідувати інші представники княжої влади та духівництва.
Його філантропія (благодійність) набувала інколи навіть загрозливого для держави характеру: за свідченням літописців, князь став поширювати свою доброчинність навіть на злодіїв та вбивць, замінюючи їм страту на штраф. Через це вони невдовзі втратили будь-який страх перед владою, а з боку бояр і військової опозиції ці ненасильницькі способи покарання викликали незадоволення. Довелося втручатися духівництву, яке вимагало від Володимира покарання знахабнілих злочинців.
В особі Володимира поєднувалися благодійність особиста і державна, бо, офіруючи на богоугодні справи як приватна особа, він був, одначе, першою особою, главою держави, та й гроші на це витрачав ті, що поступали до скарбниці з податків від населення. Отже, тут ми бачимо державну і приватну доброчинність тісно переплетеними, точніше кажучи, ще не розділеними. Ця традиція тривала на Руси і після Володимира Великого, продовжувалася його нащадками. І це характеризує їх лише позитивно, бо могли ж вони ці засоби витрачати і на свої особисті потреби. Соціальну допомогу князів сучасні вчені розглядають як засіб підтримки авторитету влади і механізм послаблення соціальної напруженості.
Наведені вище свідчення літописців дещо ідеалізують і особу князя Володимира, і його діяння. Виходячи з них, можна скласти враження, що у Київській Руси часів князя-хрестителя усі соціально вразливі верстви населення були задоволені, що не було в державі ані голодних, ані скривджених. Наведені факти, безперечно, позитивно характеризують князя у порівнянні з іншими монархами, але швидше за все його соціальна допомога нужденним була фрагментарною та епізодичною. Виходячи навіть лише з реальних можливостей князя, можна припустити, що це були незначні острівки нових форм підтримки, а не всеохоплююча система. За наявними даними, на початку XI ст. в Україні-Руси нараховувалося 20-25 поселень міського гину, у той час як сіл - близько 50-75 тисяч. Оскільки ж резиденціпо князя було середньовічне місто, саме тут і проявлялася його благодійніст ь.
Що стосується традиції трапез із залученням жебраків і сіроми, то вони не були явищем винятковим, а відомі й в інших поганських народів, були давньою поганською демократичною» традицією. Наприклад, широко практикувалися у стародавніх Римі і Греції. Відомо, що римський імператор Нерон припинив заведені до нього публічні обіди, замінивши їх роздаванням кошиків з припасами, а Доміціан їх відновив. Троян же пропонував бідним вибір - обіди, кошики з харчами або гроші.
Слід враховувати і те, що літописці, відображаючи історичні події, слідували певним ідеологічним установкам свого часу. Вони мали показати позитивні зміни в особистості князя після прийняття християнства. А пізніше переписувачі літописів перебували під впливом того, що князь Володимир був канонізований (проголошений святим) Руською православною церквою. Отже, його діяння мали відповідати обов'язковій тріаді, що доводить його святість - «мнихолюбив» (мних - чернець), «страннолюбив» («странники» - прочани), «нищелюбив». Зцілення хворих, роздавання багатіли, щедрі подання милостині - основні на той час докази святості.
8. Становлення церковно- монастирської системи благодійності.
Хоч Україна в цей період ще не входила до складу Московської держави, але буде приєднана до неї вже в наступному історичному періоді і на неї буде поширена також і система соціального захисту цієї держави. Тому корисним є знання про зародження і періодичні трансформації цієї системи.
Концептуальна схема (парадигма) допомоги та взаємодопомоги в Московії у зазначений період суттєво змінюється. Для неї характерні три основні форми соціальної допомоги: а) монастирська система допомоги, б) державна система захисту, в) перші світські прояви доброчинності (благодійності).
Починаючи з XIV ст. (другої половини), відбувається об'єднання земель навколо монастирів. Пов'язано це зі зміною характеру монастирського управління - починається переорієнтація життєдіяльності монастирів, які тепер ставлять перед собою, передусім, розв'язання господарських завдань. Це перетворює монастирі у самостійні феодальні вотчини. Монастирі-вотчини замінили ктиторські монастирі, які засновувалися князями та єпископами. Останні розвивалися понад 200 років і заклали основи «пансіонної» системи підтримки для чоловіків та жінок, коли новий чернець, зробивши певний майновий внесок, отримував у монастирі довічне утримання (пансіон).
Інститут удів у цей час отримує правове визнання. Це дозволяло вдовам доживати віку в монастирях з гарантованим забезпеченням. Багато заможних жінок (княгині, боярині) або їхні чоловіки спеціально будують монастирі для проведення решти життя в їх стінах. Постриги (у черниці) стали поширеним явищем серед жіноцтва, шлях до монастиря був відкритий для жінок усіх суспільних станів.
Ктиторські монастирі у цей період ще існують, але знаходяться зазвичай у містах, а монастирі-вотчини розвиваються за їхніми межами. їхній інтенсивний розвиток пов'язаний з тим, що на початку вони були більш відкритими помічними системами для всіх бажаючих. Вони масово скуповували землі і ставали великими землевласниками, скуповувалися цілі села і навіть міста. Тим самим монастирі як суб'єкти допомоги та підтримки набували функції сильних, могутніх, тобто функції, які раніше мали лише князі. Не випадково на герць з татарами перед Куликівською битвою (1380 р.) від росіян вийшли два ченці - Пересвіт і Ослябя.
Селяни із задоволенням приєднувалися до монастирських маєтків, бо тут вони мали значно ліпші умови життєдіяльності - звільнялися від податків, від юрисдикції місцевої влади, від проїжджих княжих чиновників, яким треба було давати вози, коней, корми, провідників. Крім цього, на старості їм забезпечували притулок у монастирі зі статусом ченця, або «більця» (не посвяченого у ченці, але проживаючого у межах монастиря, під його захистом). Це було своєрідним страховим полісом, але для його отримання треба було зробити певний внесок у монастирську скарбницю.
Зрозуміло, що масовий наплив робочої сили робив монастирі багатими і сильними. Але їх багатство збільшували і приватні вклади у вигляді предметів культу, майна, земельних угідь. Вклади жерт- вувалися на різних умовах: поминання вкладників після смерті, годування від їхнього імені жебраків тощо. Існували й особливі земельні вклади, що дозволяли вкладнику отримати статус «більця».
Поступово монастирі-вотчини вводили обов'язковий внесок (дар) при вступі до монастиря у вигляді натуральних продуктів, власності, грошових внесків. З плином часу розмір цих внесків щораз зростав.
Гідним продовжувачем усіх справ свого батька Володимира, включаючи допомогу і підтримку знедолених, був великий князь київський (з 1019 по 1054 рр.) Ярослав, прозваний за непересічний розум Мудрим. Він заснував сирітське училище, де на його утриманні навчалося близько 300 юнаків. Це був перший справжній навчальний заклад в Україні-Руси. Але найбільшої слави він зажив складанням першого письмового руського зводу законів - «Руської Правди». У цьому документі загальноприйняті у ті часи закони були зведені воєдино і стали правовим кодексом усієї країни. При цьому існуючі закони були систематизовані і частково змінені. Складається він з 37 розділів і, крім статей кримінального характеру, має статті соціального спрямування, що було незвичним для тогочасних європейських держав.
Так, у XXXI розділі бачимо приклад турботи про молоде покоління. Стосовно поділу спадщини тут записано: «Обійстя батьківське завше без поділу належить меншому синові», маючи на увазі, що молодший син завжди менше від старших братів захищений у соціальному відношенні. І якщо раніше старші брати суперечку розв'язували силою, із введенням «Руської Правди» молодші сини були захищені законом. Це було просте і мудре рішення. У той же час у Західній Європі така важлива соціальна проблема не була розв'язана, внаслідок чого у багатьох європейських країнах сформувався особливий клас рицарів-розбійників, що складався майже цілком з молодших шляхетських синів, котрі в юному віці були вигнані з дому своїми старшими братами, котрі привласнили батьківську спадщину.
Взагалі, закони Ярослава стосовно опікування дітей були дуже гуманні для тих часів - у них закладено найголовніші за своєю проблемністю питання. Наприклад, розділ XXXII визначає відносини при поділі спадщини між дітьми одного батька, але від різних жінок. Тут вже і чи не вперше проявлено турботу і про саму жінку: «Але діти не можуть зігнати матір, що лишилася вдовою, з подвір'я, або забрати дане їй чоловіком».
Щоб запобігти сирітству за життя матері, Ярослав велів передавати дітей найближчим родичам, якщо мати вийде заміж вдруге.
Це було не зовсім справедливо стосовно матері, але виконувало роль своєрідної страховки від можливих знущань вітчима з дітей.
Кровна помста замінювалася грошовою компенсацією, яку встановлював князь та його намісники. Під захист княжого суду беруться ізгої (вигнанці, знедолені люди, яких відцуралося суспільство). Більшість ізгоїв походила із селян, які втратили зв'язок з громадою, та холопів, які викупилися або були відпущені на волю. До них належали також звільнені раби (церква заохочувала їх звільнення), збанкрутілі купці, сини священиків, яких через неписьменність не допускали до сану. Матеріально незабезпечені, вони осідали в чужих володіннях, ставали залежними від землевласників. Окрім захисту княжим судом, ізгої були предметом патронату церкви.
«Руська Правда» була першим слов'янським кодексом законів, що включав у себе подобу соціальної програми. Про важливість для князя Ярослава соціальної теми свідчить той факт, що з 37 його статей 8 цілком присвячено проблемам захисту дітей. Ця перша спроба складання руського зводу законів так чи інакше визначила усю подальшу законотворчість в Україні-Руси та Росії. Наступні зведення законів значною мірою будувалися за зразком « Руської Правди» , міцно стверджуючи основи соціальної політики.
Онук Ярослава Мудрого Володимир II Мономах, великий князь київський з 1113 по 1125 роки, залишив по собі перше своєрідне моральне повчання, звернуте до молодшої генерації. Воно наповнене щирістю і християнською людяністю. «О діти мої! Хваліть Бога! Любіть також людство. Не піст, не усамітнення, не чернецтво врятує вас, а лише благодіяння. Не забувайте бідних, годуйте їх і затямте, що всяке надбання є Боже і доручене вам тимчасово... Будьте батьками сиріт; вдовиць виправдовуйте самі; не давайте сильним губити слабших. Не вбивайте ані правого, ані винного: життя і душа християнина священні». (Тут подвійна мораль, бо ще далеко не всі русичі були християнами).
Володимир II дослухався до скарг нижчих верств. У своєму правовому кодексі систематизував їхні права та обов'язки. Сестра Володимира Мономаха Анна заснувала в Києві училище для дівчат, яких не тільки утримувала за свій рахунок, а й навчала грамоти і різних ремесел.
Володимира Мономаха, як відомо, теж було канонізовано за його цноти. У літописі про нього записано так: «Володимер, бого- любив, любовь имеа ко священическому сану, и мнишеский чин любя, и страньїа, нищаа накормляше и напояше, аки мати дети своа».
Відомі також своїми благодіяннями й інші історичні особи того ж періоду: князь Ізяслав та Всеволод Ярославовичі. За їх правління був широко відомий єпископ Єфрем, який 1091 р. побудував для бідних і сиріт лікарні, призначив їм лікарів, встановив, щоб повсюдно хворих лікували і доглядали безкоштовно.
Таким чином, у середньовічному суспільстві починають формуватися нові суспільні зв'язки - для нужденних передбачена не просто економічна підтримка, а й захист з боку держави.
Але знов-таки допомога князів та інших достойників аж ніяк не була систематичною і всеохоплюючою. У літописах практично не зафіксовано її проявів в екстремальних ситуаціях: під час голоду, мору (епідемії), повеней, хоч у середньовічний період Руси більше як 40 років припадає на голодні роки (приблизно кожні 7 років). Причому зафіксовано випадки, коли голодний період тривав 2-3 роки. Свідчень милосердя у ці періоди поки що не знайдено. Можливо, що проблеми масового голоду були поза княжою опікою. До того ж вони вимагали тривалих форм допомоги, що не було характерним для практики княжої суспільної підтримки.
Наприклад, 1034 року в Ярославлі спалахнув голод, але князь Ярослав не вжив жодних дій щодо його ліквідації. Як передає Лав- рентієвський літопис, він лише філософськи констатує: «Бог наво- дит по грехом на каюждо землю гладо или морь ли ведромь ли иною казнью...». Тим часом самі городяни «...идоша по Волзе все людьз в Болгарьі и привезоша (жито) и так оужиша». Аналогічна ситуація повторювалася у Новгороді в 1128 та 1230 рр. Зрозуміло, що під час масового голоду різко зростали ціни на харчові продукти, але ці питання не регулювалися княжою владою. Допомога частіше за все приходила з-за кордону - німецькі купці, дізнавшись про голод, спішили використати щасливий шанс і привозили в Новгород морем продовольство, вигідно його продаючи.
Громадська самодопомога у скрутні часи була, як і під час голоду в Ярославлі, ефективнішою, і вона стосувалася різних аспек- татарською навалою. Спустошення південних руських земель примушувало населення мігрувати на незаселені території. Поселення тут починалося із зведення храму, навколо якого будували хати. Так створювалася парафія. Опріч адміністративних функцій, парафія, згідно з вченням церкви, виступає і як громадський інститут підтримки хворих, немічних, інвалідів, сиріт, жебраків. Громада обирала старосту, який виконував як економічні, так і соціальні функції: придбання землі, будівництво богоділень, збирання боргів і роздавання грошей нужденним. Діяльність парафій не обмежувалася наданням допомоги калікам та убогим, а включала також виховання та перевиховання парафіян. Писемні пам'ятки свідчать, що майже в кожній парафії існували богодільні. До особливих форм допомоги належали позики з церковної скарбниці грошей, хліба, насіння як окремим особам, так і громадам, часто під заставу майна.
Парафіяльна допомога - перехідна ланка між монастирською і громадською системами допомоги. Парафії були тісно згуртовані - усі були обізнані не тільки з матеріальними потребами кожної родини своєї парафії, а й моральними якостями кожного парафіянина. Тому парафіяльна благодійність більш відповідала дійсним потребам бідних, ніж звичайна милостиня. Здоровий і працездатний тут не мав шансів на утримання за рахунок громади. Наданню допомоги передувала оцінка міри потреби прохача (певне ухилення від підходів, визначених церквою).
Монастирі виступали не лише як інститути громадської допомоги, а й як органи громадського контролю - як місце покарання для жінок. Вони засилалися до монастирів за подружню невірність (каралися навіть і вдови). Церква завше стояла на сторожі шлюбу.
Перед нашестям монголо-татар у Київській Руси було 120 монастирів (серед них Києво-Печерський монастир, заснований 1051 р.), з них 99 знаходилися у містах. Монастирська система допомоги поступово витісняла княже благодійництво, стаючи самостійним суб'єктом допомоги. Під час самого нашестя церква та монастирі повністю взяли на себе благодійницькі функції. Користуючись тим, що татарські хани поважливо ставилися до духівництва, звільняли церкви й монастирі від данини, церква підтримувала в народі духовність, віру в добро і справедливість, не давала зачерствіти серцям і стати байдужими до людського горя, страждань і втрат. Вона надихала народ на боротьбу за національне визволення і відродження.
Княжа та церковно-монастирська підтримка нужденних у ■■•
4Ь