В. МІЖНАРОДНІ ЕКОНОМІЧНІ ВІДНОСИНИ Навчальний посібник Харків ХНЕУ 2009

Работа добавлена на сайт samzan.net:

Міністерство освіти і науки України

Харківський національний економічний університет

Бестужева С. В.  

МІЖНАРОДНІ ЕКОНОМІЧНІ ВІДНОСИНИ

Навчальний посібник

Харків, ХНЕУ, 2009

Рецензенти:

Доктор економічних наук, професор кафедри економічної теорії Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого                                                                    С. М. Макуха

Доктор економічних наук, професор кафедри економічної теорії та економічних методів управління Харківського національного університету  імені В. Н. Каразіна  С. В. Тютюнникова         

Доктор економічних наук, професор кафедри менеджменту організацій

Харківського державного університету харчування та торгівлі                                                                       Т. С. Пічугіна    

Затверджено на засіданні кафедри міжнародної економіки та менеджменту зовнішньоекономічної діяльності.

Протокол №  1 від 31.08. 2008 р.

Бестужева С. В.

Міжнародні економічні відносини. Навчальний посібник. – Харків: Вид. ХНЕУ, 2009. – 382 с. (укр. мов.)

У навчальному посібнику систематизовано та викладено основні теоретичні засади формування, розвитку та регулювання міжнародних економічних відносин. Матеріал навчального посібника подається з широким використанням нового статистичного матеріалу щодо тенденцій сучасного розвитку світової економіки та міжнародної економічної діяльності України. Для самодіагностики у кінці кожної теми наведено контрольні питання.

Рекомендовано для студентів економічних спеціальностей.

Вступ

Сучасний динамічний розвиток світової економіки характеризується поглибленням глобалізаційних та інтеграційних процесів, що свідчить про посилення взаємодії та взаємозалежності країн. Нині економічний добробут будь-якої країни значною мірою залежить від ступеня  відповідності національної економічної політики сучасним реаліям розвитку міжнародного бізнесу. Це стосується, насамперед, структури економіки, конкурентоспроможності товарів та послуг, науково-технологічного, інфраструктурного та інституціонального забезпечення ринкових процесів.

Міжнародні економічні відносини є функціональною системою реалізації економічних інтересів суб’єктів міжнародного бізнесу за допомогою специфічних методів, принципів, інструментів, які притаманні інтернаціональному рівню взаємодії.

Системна трансформація економіки України є важливою передумовою формування ефективної моделі міжнародних економічних відносин країни з зовнішнім світом. У той же час реформування національної економіки не можливе без розв’язання завдань оптимізації системи міжнародної економічної діяльності, яка є і компонентом системи господарювання, і потужним каталізатором його подальшого розвитку. Тому ефективність зовнішньоекономічних зв’язків України залежить від виявлення та швидкого реагування на зміни у світовому господарстві, поглибленого вивчення їх причин та наслідків.

Метою вивчення дисципліни “Міжнародні економічні відносини” є формування системи знань, вмінь і практичних навичок щодо теоретичних засад та методико-практичного інструментарію міжнародних економічних відносин.

Завдання полягає у оволодінні навичками аналізу, оцінки та обґрунтування різних форм міжнародних економічних відносин.

Предметом даної дисципліни є сукупність міжнародних економічних відносин у їх взаємозв’язку  з продуктивними силами та відповідним механізмом їх регулювання.

У навчальному посібнику розглянуто системні закономірності формування та функціонування  міжнародних економічних відносин, механізми та форми співробітництва між країнами в торговельній, інноваційній, інвестиційній, міграційній, валютній, фінансовій, кредитній сферах, особливості та принципи міжнародного та державного регулювання руху факторів виробництва і міжнародної торгівлі товарами та послугами.

Вивчення дисципліни ”Міжнародні економічні відносини” передбачає опанування студентами теоретичних знань з таких дисциплін, як: “Культурологія”, “Соціологія”, “Політологія”, “Економічна теорія”, “Макроекономіка”, “Мікроекономіка”.

Вивчення теоретичних основ та особливостей міжнародних економічних відносин сприяє формуванню у студентів наступних компетенцій:

- виокремлення факторів розвитку  міжнародних економічних відносин та оцінки ступеня їх впливу;

- визначення системних закономірностей формування та функціонування  міжнародних економічних відносин;

- аналізу механізмів та форм співробітництва між країнами в торговельній, науково-технічній, інвестиційній, валютно-фінансовій і кредитній сферах;

- виявлення особливостей та принципів міжнародного та державного регулювання руху факторів виробництва і міжнародної торгівлі;

- визначення рівня значущості змін у міжнародній економіці та прогнозування їх наслідків для її подальшого розвитку;

- аналізу можливостей, переваг та недоліків різних форм міжнародних економічних відносин;

- оцінки експортного потенціалу країни і визначення методів підвищення його ефективності;

- аналізу передумов та доцільності участі країни в інтеграційних процесах.

ТЕМА 1. МІЖНАРОДНІ ЕКОНОМІЧНІ ВІДНОСИНИ ЯК    НАУКА

1.1. Теоретичні підходи щодо визначення сутності                 міжнародних економічних відносин

Міжнародна економічна взаємодія завжди була однією з найбільш складних і в той же час суперечливих частин економічної теорії. Багато ключових положень теорії міжнародних економічних відносин було обґрунтовано ще в процесі дискусій з питань зовнішньої торгівлі та торговельної політики у XVIII та XIX ст., але найбільшої значущості їх дослідження та вивчення набули саме сьогодні. Сучасна міжнародна торгівля товарами та послугами, міжнародна міграція робочої сили, міжнародний рух капіталу сприяли посиленню взаємозв’язку та взаємозалежності економік різних країн. У той же час світова економіка є нестабільною та суперечливою соціально-економічною системою. Міжнародна економічна ситуація, яка постійно змінюється, перетворюється в основний чинник впливу при розробці як ринкових стратегій окремих фірм, підприємств, так і зовнішньоекономічної політики окремих держав.

Навіть побіжний погляд на дані світової зовнішньоторговельної статистики дозволяє зробити висновок про зростаюче значення міжнародних економічних відносин для економік багатьох країн, у тому числі й України. Клімат та природні ресурси переконливо пояснюють чому Бразилія експортує каву, Саудівська Аравія – нафту, Україна – цукор. Однак в багатьох випадках характер та логіка зовнішньоекономічних дій різних країн не так очевидна. Наприклад, чому Японія експортує автомобілі, США – автотехніку, а величезний науково-технічний потенціал України залишається не реалізованим на світовому ринку?

Міжнародна економіка складається з незалежних суб’єктів господарювання – країн, фірм, корпорацій тощо – і кожен з них вільний у виборі своїх економічних дій, своєї економічної політики. Але, на жаль, у взаємопов’язаній та взаємозалежній системі дії та політика одних суб’єктів світового господарства зачіпає інтереси інших. Навіть, якщо цілі і співпадають, суб’єкти світового господарства все одно можуть понести втрати через відсутність координації таких дій. Фундаментальна задача теорії  міжнародних економічних відносин полягає у  пошуку певної гармонії у їх взаємодії, в основі якої лежить ідея взаємовигідності зовнішньоекономічних зв’язків.   

Міжнародні економічні відносини (МЕВ) є цілісною системою, дослідження якої здійснюється у декількох аспектах:

1) у процесі вивчення МЕВ виявляються загальні закономірності універсального характеру, які відображають історичний розвиток та структуру світового господарства;

2) визначаються форми прояву цих закономірностей на різних етапах історичного розвитку МЕВ;

3) міжнародні економічні відносини розглядаються у тісному зв’язку з відповідним механізмом їх регулювання, ступінь досконалості якого залежить від рівня розвитку світового господарства.

Об’єктивність МЕВ полягає у їх функціональній незалежності від матеріальних носіїв, розвитку як самостійної економічної системи з певними законами та закономірностями. Однак розвиток МЕВ не можливий без взаємодії з матеріально-речовими елементами виробництва, під впливом яких змінюються як форми прояву, так і зміст міжнародного співробітництва.

Таким чином, міжнародні економічні відносини – це наука, яка вивчає закони і закономірності становлення і функціонування світового господарства як цілісної економічної системи.

Об’єктом вивчення МЕВ є світове господарство.

Суб’єктами міжнародних економічних відносини є країни, транснаціональні корпорації, компанії, фірми, підприємства, міжнародні організації, які здійснюють зовнішньоекономічну діяльність.

Як економічна система, світове господарство є сукупністю відносин між господарюючими суб’єктами (країнами, регіонами, підприємствами, компаніями, фірмами, транснаціональними корпораціями тощо) в міжнародному масштабі. Всю різноманітність цих відносин можна звести до генетичних та структурних зв’язків суб’єктів господарювання. У міжнародному масштабі генетичні зв’язки реалізуються в формі міжнародного кооперування, яке є основою процесу становлення та розвитку світового господарства. Структурні зв’язки у світовому господарстві формуються на основі встановлення та розвитку економічних відносин з метою відтворення валового національного продукту, матеріальних та духовних основ життя. Таким чином, структура світового господарства визначається взаємодією міжнародних коопераційних та відтворювальних взаємозв’язків і має кількісну та якісну сторону. З якісної сторони світове господарство є певною сукупністю економічних законів та закономірностей, які проявляються в сфері міжнародних економічних відносин. Кількісна сторона відображає матеріально-речові параметри розвитку світового господарства, які пов’язані з обсягами світової торгівлі, міжнародного інвестування, міжнародних валютних, фінансових, кредитних операцій тощо. При цьому економічні закони, по-перше, відіграють системоутворюючу роль в процесі становлення та розвитку світового господарства і по-друге, визначають головний напрям руху, вектор міжнародної економічної системи, її основні тенденції. Таким чином, міжнародні економічні відносини і відповідні їм закони та закономірності створюють субстанціональну основу світового господарства. Міжнародні економічні відносини не можна розглядати окремо від продуктивних сил, які  зростаючою мірою набувають міжнародного характеру. Слід також враховувати і те, що світогосподарські зв’язки вимагають адекватного стану та рівня їх розвитку механізму регулювання на національному та міжнародному рівнях.

Отже, світове господарство є сукупністю міжнародних економічних відносин у взаємозв’язку з продуктивними силами та відповідним механізмом їх регулювання.  

Якщо об’єктом вивчення теорії міжнародних економічних відносин є світове господарство, то предметом – економічні відносини між суб’єктами світогосподарських зв’язків, які виникають у світовому відтворювальному процесі.

Міжнародні економічні відносини здійснюють універсальний зв'язок між національними господарствами. Сукупність національних господарств, пов’язаних системою міжнародного поділу праці, становить міжнародну економіку. Тобто міжнародна економіка досліджує ресурсно-факторний зріз світового господарства, а МЕВ – теоретико-методологічні аспекти його розвитку.    

1.2. Форми міжнародних економічних відносин

Сучасні міжнародні економічні відносини між суб’єктами господарювання здійснюються у таких формах:

1) міжнародний поділ праці;

2) міжнародне виробничо-інвестиційне співробітництво;

3) міжнародне науково-технічне співробітництво;

4) міжнародна міграція робочої сили;

5) міжнародна торгівля;

6) міжнародні валютно-кредитні та фінансові відносини;

7) міжнародна економічна інтеграція.

Міжнародний поділ праці – вищий ступінь розвитку суспільного територіального поділу праці між країнами, який передбачає стійку концентрацію виробництва певної продукції в окремих країнах.

Міжнародне виробничо-інвестиційне співробітництво – процес міждержавного переміщення капіталу у формі прямих та портфельних інвестицій.  

Міжнародне науково-технічне співробітництво – сукупність економічних відносин між суб’єктами світового господарства з приводу    трансферту технологій.  

Міжнародна міграція робочої сили – процес міждержавного переміщення робочої сили як фактору виробництва, обумовлений причинами економічного та неекономічного характеру.

Міжнародна торгівля – це сукупний товарооборот між країнами-учасницями світогосподарських зв’язків.

Міжнародні валютно-кредитні та фінансові відносини – це сукупність економічних відносин між суб’єктами світового господарства при функціонуванні  та використанні валюти в їх економічній взаємодії.  

Міжнародна економічна інтеграція – це процес господарчо-політичного об’єднання країн на основі розвитку глибоких стійких взаємозв’язків та поділу праці між національними господарствами, взаємодії їх відтворювальних структур на різних рівнях та в різних формах.

Сучасне світове господарство охоплює понад 240 національно-державних економічних утворень, більшість з яких є слаборозвиненими (126 країн). За економічним потенціалом лідерами є група країн – “Велика сімка” – США, Японія, Німеччина, Канада, Франція, Великобританія та Італія, на частку яких припадає майже 50% світового виробництва. Диференціація країн за рівнем економічного розвитку, соціальними, політичними, релігійними, етнічними особливостями закономірно ставить питання про можливість та доцільність універсальності економічних законів. Відомо, що будь-яка економічна взаємодія, у тому числі і міжнародна, базується на двох основних началах: об’єктивній необхідності економічного спілкування та взаємній зацікавленості в ньому. Розвиток міжнародного поділу праці та інтернаціоналізації виробництва сприяють формуванню світового господарства як цілісної економічної системи. Чинниками посилення  взаємозалежності та взаємодії країн є загальнолюдські потреби, інтереси та цілі, на основі яких формуються загальносвітові економічні процеси та явища (світова ціна, світове виробництво, світовий ринок тощо) як конкретний прояв загальних економічних законів та закономірностей. Економічні відносини  між суб’єктами господарювання проявляються, насамперед, як економічні інтереси. Це загальновизнане положення повною мірою відноситься і до світового господарства, в якому існують та взаємодіють національні та інтернаціональні економічні інтереси (інтереси країни, штату, району, регіону, підприємства тощо). Взаємодія суб’єктів світового господарства, які мають власні економічні інтереси і їх реалізація є метою здійснення зовнішньоекономічної діяльності, спричиняє їх колізію (зіткнення). Розв’язання протиріч є джерелом та одночасно рушійною силою розвитку міжнародних економічних відносин. Існують два механізми розв’язання протиріч у системі світогосподарських зв’язків: механізм узгодження економічних інтересів та механізм реалізації економічних інтересів. Їх основне призначення – пошук та реалізація найбільш оптимальних  форм, принципів та методів розвитку МЕВ з метою задоволення всіх учасників міжнародного економічного спілкування. Безумовно, навіть найсучасніші форми та методи узгодження економічних інтересів не зможуть привести до абсолютно повного розв’язання об’єктивно існуючих у світовому господарстві протиріч і в цьому полягає динамічність та непередбачуваність його розвитку.  

1.3. Методи вивчення та дослідження міжнародних                економічних відносин

Дослідження та вивчення законів і закономірностей розвитку та функціонування світового господарства здійснюється з використанням тих же фундаментальних методів, які використовуються іншими напрямами економічної теорії. Серед них слід виокремити: аналіз та синтез, індукцію та дедукцію, єдність історичного та логічного, якісного та кількісного аналізу, метод наукової абстракції, економіко-математичного моделювання тощо. Особливу значущість в дослідженні світового господарства набуває системний підхід та структурно-функціональний аналіз.

Світове господарство є історичною та політико-економічною категорією, так як кожному історичному етапу притаманні певні масштаби та рівень виробництва, інтернаціоналізація господарського життя, соціально-економічна структура. Тому одним з основних методів дослідження та вивчення МЕВ є метод історичного та логічного аналізу.  

Дослідження міжнародних економічних відносин передбачає проникнення у глибинну сутність світогосподарських процесів та явищ, пізнання їх субстанціональної основи. Це стає можливим завдяки методу наукової абстракції, при використанні якого вся різноманітність економічних зв’язків зводиться до виявлення найбільш стійких, постійно повторних явищ та процесів, тобто закономірностей та законів розвитку світового господарства як економічної системи з динамічним розвитком.

Використання методу аналізу та синтезу доцільно при детальному вивченні кожного з елементів структури МЕВ для узагальнення основних тенденцій  їх сучасного розвитку.

Методи індукції та дедукції дають можливість досліджувати більш складні міжнародні економічні явища та процеси на основі знань про їх складові.  

 

Контрольні запитання

1. У чому полягає сутність міжнародних економічних відносин?

2. Чи можна ототожнювати поняття “міжнародні економічні відносини”  та “міжнародна економіка”?

3. Що є об’єктом, предметом і суб’єктами вивчення міжнародних економічних відносин?

4. У чому полягає сутність генетичних та структурних зв’язків у системі МЕВ ?

5. Чи існує взаємозв’язок між міжнародними економічними відносинами та іншими економічними науками?

6. Визначте форми міжнародних економічних відносин.

7. Чи можна розглядати міжнародні економічні відносини як систему? Чому?

8. Які методи використовуються для пізнання сутності та особливостей розвитку МЕВ?

ТЕМА 2. ЗАРОДЖЕННЯ ТА РОЗВИТОК МІЖОБЩИННИХ

ГОСПОДАРСЬКИХ ЗВ’ЯЗКІВ СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ

2.1. Формаційний та цивілізаційний підходи в економічній       та історичній науці

В економічній теорії та історичній науці існують два підходи щодо виникнення людського суспільства та суспільних відносин – формаційний та цивілізаційний.

Основними положеннями формаційного підходу є:

1) в основі життя суспільства лежить виробництво матеріальних благ, які необхідні для його існування та розвитку;

2) історія суспільства як реальний процес життєдіяльності людей – це історія розвитку способу виробництва матеріальних благ;

3) у життєдіяльності людей різних країн з однотипним способом виробництва є загальні суттєві ознаки, які виступають критеріями виокремлення суспільно-економічних  формацій;

4) історичний процес є закономірним процесом зміни суспільно-економічних формацій, кожній з яких притаманна своя епоха цивілізації;

5) необхідність у зміні суспільно-економічних формацій полягає у протиріччі між рівнем розвитку продуктивних сил та виробничих відносин.

Відповідно до цього можна виділити наступні типи суспільно-економічних формацій: первіснообщинну, рабовласницьку, феодальну, капіталістичну.  

 Цивілізаційний підхід розглядає історію суспільства як випадковий, спонтанний, неодноразово повторюваний процес. Прихильники цього   підходу дотримуються точки зору про існування численних цивілізацій: розвинутих та часткових. Саме спонтанність історичного розвитку обумовлює специфічність історії економіки, культури народів різних країн і унеможливлює їх типізацію, а отже і виокремлення суспільно-економічних формацій.   

Так як світове господарство є цілісною економічною системою, дослідження якої здійснюється на основі методу історичного та логічного аналізу, то для поглибленого вивчення еволюції міжнародних економічних відносин доцільно керуватись формаційним підходом.  

2.2. Генезис простого товарного виробництва у первісній        суспільно-економічній формації

Відповідно до типології суспільно-економічних формацій першою і найдавнішою є первіснообщинна. Археологічна хронологічна схема первісного суспільства (табл. 2.1) вказує на існування трьох основних періодів (епох, віків) прадавньої історії: кам’яний, бронзовий, залізний.  

Між кам’яним та бронзовим віком виділяють ще одну епоху – мідний вік. Залізний вік – період існування первіснообщинного суспільства, період занепаду даної формації та переходу до рабовласницької.

Кам’яний вік є найтривалішим історичним періодом людства і тому історики поділяють його на три частини: палеоліт (ранній кам’яний вік), мезоліт (середній кам’яний вік) та неоліт (пізній кам’яний вік).

Палеоліт є найбільш тривалим періодом кам’яного віку (від 2 млн до 13 тис. р. до н. е.), який співпадає з раннім етапом льодовикового періоду на Землі. В цю епоху щільність населення була вкрай низькою – менше 1 людини на 50-100 км2. Все населення, яке проживало на території сучасних Італії та Іспанії, не перевищувало 2-3 тисячі чоловік, але в умовах навіть такої малої щільності групи людей не були ізольовані. Археологічні дослідження дозволили зробити певні висновки щодо розвитку господарства, соціальної організації та характеру міжобщинних відносин в епоху середнього палеоліту. Неандертальці жили невеликими групами (дві – чотири родини), які складали общину. Між окремими общинами встановлювались епізодичні економічні зв’язки, пов’язані в основному з обміном продуктів харчування, тобто в основі виникнення економічних зв’язків лежать примітивні (первісні) загальнолюдські потреби у забезпеченні їжею. Різка зміна клімату на Землі в період пізнього палеоліту суттєво погіршила умови життя первісних людей: зменшилась площа лісів, змінився тваринний та рослинний світ, що ускладнювало процес добування продуктів харчування. Однак погіршення клімату не тільки не привело до вимирання людей, а й стало ваговим стимулом для вдосконалення засобів їх існування, збільшення щільності населення, активної міграції в більш сприятливі в кліматичному плані регіони. Суворі природні умови викликали необхідність у міжобщинних відносинах з приводу обміну продуктами харчування, будівництва  житла, мисливства. В епоху палеоліту при збереженні привласнюючого типу господарства зароджуються примітивні, епізодичні економічні відносини.     

Таблиця 2.1

Археологічна хронологічна схема первісного суспільства

 

Археологічні таксономи	Людина	Сім’я	Матеріальна культура
Ранній палеоліт	Первісне людське стадо (австралопітеки, пітекантропи, гейдельбергська людина)	Сім’ї немає	Грубі (без обробки) знаряддя з дерева та каміння. Збиральництво, мисливство – привласнюючий тип господарства. Поява зачатків мови
Середній, пізній палеоліт	Синантропи,        неандертальці	Зародження родинних стосунків	Існування кам’яних знарядь праці. Збиральництво, мисливство – привласнюючий тип господарства
Первісно-економічна формація
	Гомо - сапієнс – людина розумна, кроманьйонці	Дуальна система шлюбів. Груповий шлюб	Удосконалення знарядь з каміння та дерева. Добування вогню тертям. Поява першого глиняного посуду. Привласнюючий тип господарства
Мезоліт	Формування рас	Груповий шлюб	Привласнюючий тип господарства. Одомашнювання тварин: собака,  свиня
Ранній неоліт	Формування рас	Поступовий розвиток парного шлюбу	Перехід до відтворювальних форм добування засобів існування – до землеробства та скотарства. Одомашнювання вівці, кози, корови, коня
Пізній неоліт (енеоліт)	Формування рас	Патріархальний шлюб	Перший крупний поділ праці – відокремлення землеробства від скотарства. Удосконалення кам’яних знарядь праці шляхом шліфовки, свердлення. Поява лука та стріл. Оволодіння першим металом – міддю
Епоха металів	Мідний вік	Сучасна людина	Перехід до моногамного шлюбу	Розвиток ремесел, міські поселення. Виникнення первісної металургії. Рільництво
	Бронзовий вік	Сучасна людина	Моногамний шлюб	Удосконалення транспортних засобів. Початок відокремлення ремесла від землеробства – другий крупний поділ праці. Формування ринку
	Залізний вік	Сучасна людина	Моногамний шлюб	Формування класового суспільства

Епоха мезоліту (13 тис. р. до н. е. – 7 тис. р. до н. е.) – це епоха після льодовикового періоду , в яку люди вимушені через зміну кліматичних умов змінювати спосіб життя та матеріальне виробництво. Привласнюючий спосіб добування життєвих благ в епоху мезоліту зберігається, однак окрім збиральництва та мисливства з’являється рибальство. Як і пізній палеоліт, мезоліт – це період міжобщинних економічних відносин, але через нестачу продуктів харчування, високу щільність населення між общинами почались сутички за джерела існування, що зрештою призвело до кризи існуючого типу господарства. Привласнюючий спосіб добування їжі не міг задовольняти життєво необхідні потреби людей, що обумовило необхідність розвитку скотарства як альтернативи мисливству та рибальству. У цілому, основною особливістю мезолітичного періоду є криза привласнюючого господарства та формування передумов для виникнення відтворювального типу господарювання.

Неоліт (6-4 тис. р. до н. е.) є новим періодом у житті людства, який характеризується переходом від привласнюючого до відтворювального типу господарства від мисливства та збиральництва до землеробства та скотарства, а значить до стійкої осілості, до постійних поселень з більш упорядкованим житлом, що отримало назву “сільський побут”. Цей якісний перехід до принципово нової – відтворювальної – економіки та нового способу життя було здійснено протягом майже трьох тисячоліть – з IX до VII тис. до н. е. В науці цей період називають “неолітичною революцією”, центром якої вважається Близький Схід. Виникнення та розвиток господарства відтворювального типу дало новий імпульс розширенню відносин обміну між общинами, сприяло зростанню населення. Це, в свою чергу, мало два наслідки:

1) концентрацію населення у великих поселеннях та появу відносно розвинутого племінного суспільства;

2) переселенню хліборобів та скотарів на нові території – з Греції та Криту до Данії та Швеції.

Хоча неолітичні общини VI-V тисячоліть були автарктичними (замкненими) і самі задовольняли свої потреби у продуктах харчування, одязі, знаряддях праці та зброї, археологи наводять досить аргументовані докази існування між ними жвавого обміну. Головними об’єктами такого обміну були високоякісна сировина, різні продукти з каміння для виготовлення та шліфування знарядь праці. Цінність продукту обміну як виробу встановлювалась не тільки (і не стільки) величиною витрат праці на його виготовлення, а й місцем його походження, вагою, його рідкістю на даній території, віддаленість між общинами тощо. При цьому відносини обміну у цей період встановлювались вже не між общинами, а між племенами – новим соціальним утворенням, яке є типовим для неолітичного суспільства. Плем’я, як відомо, характеризується спільною мовою, культурою, територією та очолювалось вождем.

Розвиток продуктивних сил у період пізнього неоліту – в енеоліті – пов’язаний, в першу чергу, з оволодінням першим металом – міддю та започаткування первісної металургії міді. Це відкривало нові можливості для удосконалення знарядь обробки землі, гончарного ремесла, розвитку вівчарства, конярства й інтенсифікації міжплемінного обміну. В енеоліті відбувається перший  крупний суспільний поділ праці – відокремлення скотарства від землеробства, що сприяло зростанню продуктивності праці, покращенню життя населення та зростанню його чисельності.  

Виникнення бронзового віку відноситься до початку ІІІ тисячоліття до н. е. на Стародавньому Сході, в Середній Азії, Середземномор’ї та Єгипті, а на межі  ІІІ і ІІ тисячоліть до н. е. розповсюджується на Європу, де охоплює період до початку І тисячоліття до н. е. включно. Цей період характеризується стрімким розвитком продуктивних сил за двома напрямками:

1) завдяки освоєнню видобування руди, її переробки та виплавки таких металів як мідь, цинк, золото, срібло тощо;

2) завдяки швидкому освоєнню нових транспортних засобів – кораблів, човнів, дерев’яних каное, а також колісного транспорту.

В епоху бронзового віку відбувається другий суспільний поділ праці - відокремлення ремесла від землеробства. Формування відносно великих металопереробних центрів прискорило процес суспільного поділу праці, розвиток відносин обміну, який набуває регулярного характеру. Встановлюються інтенсивні торговельні зв’язки як всередині найбільш великих цивілізацій цього періоду (мінойської та мікенської), так і між ними – міжрегіональна торгівля. Розвиток торговельних відносин в епоху бронзового віку супроводжувався одночасно серйозними змінами у соціальній структурі племен та общин. Посилювалась соціальна диференціація, особливо в регіонах, де знаходились великі родовища корисних копалин – джерел сировини для розвитку ремесла. Це, в свою чергу, обумовило виникнення класів, а в кінцевому випадку – занепад первіснообщинного ладу.       

2.3. Зовнішня торгівля як основна форма економічних           відносин стародавніх держав

Історія стародавнього світу налічує близько чотирьох тисячоліть, охоплюючи період від появи перших ранньокласових утворень у Месопотамії та Єгипті у другій половині IV тисячоліття до н. е. до падіння Римської імперії у V столітті н. е.

Формування стародавніх цивілізацій – складний процес історичної взаємодії людини, суспільства та природи. Природним фундаментом різноманітності істотних форм, способу життя стародавніх цивілізацій є відмінності у природних умовах: клімату, сировинних ресурсів, географічного положення, родючості ґрунтів тощо. Саме ці умови формували найбільш оптимальний тип функціонування господарської системи, що забезпечило економічний та соціальний прогрес стародавніх цивілізацій. Основою їх матеріального виробництва все ще залишалось землеробство, що вплинуло на подальші зміни у суспільній системі. Суспільні поділи праці підвищили продуктивність праці, забезпечили ріст додаткового продукту, що сприяло виникненню майнової нерівності, соціальної диференціації населення. Таким чином, землеробство було основою не тільки біологічного відтворення людей, але й економічного та соціального розвитку стародавнього суспільства у цілому. Саме тому воно є системоутворюючим елементом типології стародавніх цивілізацій.  

У цей період виникають два соціально-економічних способи виробництва – античний та азіатський, порівняльна характеристика яких надана у табл. 2.2.

Дане порівняння азіатського та античного способів виробництва вказує на значний розвиток простого товарного виробництва та ринкових відносин у Стародавній Греції та Стародавньому Римі з використанням рабської праці в усіх сферах економіки. У той же час в азіатських державах спостерігався слабкий розвиток простого товарного виробництва та ринкових відносин при  незначному використанні праці рабів. Тому можна стверджувати, що становлення рабовласницької суспільно-економічної формації відбувалось саме у Стародавній Греції та Стародавньому Римі. Основним економічним законом даної формації є наступний – виробництво продукту на основі праці раба та неекономічні форми його привласнення й розподілу. Основними ознаками рабовласницької суспільно-економічної формації є:

1) натуральний характер економіки;

2)  примітивна, рутинна техніка виробництва;

3) власність на раба, знаряддя виробництва, продукт праці раба;

4) переважно споживчий характер ринку;

5) розвиток простого товарного виробництва, третій суспільний поділ праці – відокремлення купецького (торгового) і лихварського (грошового) капіталу від ремесла;

6) утворення держав – міст (полісів) у Стародавній Греції та муніципій у Стародавньому Римі.

Таблиця 2.2

Порівняльна характеристика античного та азіатського способів виробництва

Основні риси	Античний спосіб виробництва	Азіатський спосіб виробництва
1. Географічний ареал	Стародавня Греція, Стародавній Рим	Шумер, Ассирія, Вавилон, Стародавній Єгипет, Стародавня Індія, Стародавній Китай
2. Основні виробничі сфери	Землеробство, скотарство, ремесло	Землеробство
3. Характер економіки	Натуральне господарство. Значний розвиток простого товарного виробництва та ринкових відносин	Натуральне господарство. Слабкий розвиток товарного виробництва та ринкових відносин
4. Характер власності	Приватна власність рабовласників на раба, продукт праці	Державна власність на землю, державне управління системами іригації
5. Головна продуктивна сила	Раб. Зберігається селянська община	Селяни – общинники та ремісники. Колективне общинне землекористування
6. Розвиток ремесла	Концентрація ремесла в містах	Концентрація ремесла в сільських общинах
7. Характер рабства	Античне рабство. Висока частка рабів у чисельності населення. Праця рабів використовувалась у всіх сферах економіки	Патріархальне рабство. Незначна чисельність рабів. Праця рабів використовувалась у землеробстві та для обслуговування правителів храмів

У Стародавній Греції сформувалось два типи полісів:

1) аграрний, який характеризувався переважанням сільськогосподарського виробництва, слабким розвитком торгівлі, ремесел та товарно-грошових відносин (Спарта);

2) торгово-ремісницький, який характеризується значним розвитком ремесла, торгівлі, товарно-грошових відносин (Афіни, Сіракузи, Мілет).  

Становлення рабовласницької формації у Стародавній Греції відбувалось у XI-IX ст. до н. е., у Стародавньому Римі – IX-VI ст. до н. е. Слід відзначити певні відмінності у рабовласницькому суспільстві цих двох цивілізацій (табл. 2.3).

 

Таблиця 2.3

Порівняльна характеристика рабовласницького суспільства у Стародавній Греції та Стародавньому Римі

Критерії	Стародавня Греція	Стародавній Рим
1. Характер та рівень розвитку ремесла	Значний розвиток ремесла, орієнтованого переважно на зовнішній ринок	Слабкий розвиток ремесла, орієнтованого переважно на внутрішній ринок
2. Характер та рівень розвитку торгівлі	Значний розвиток зовнішньої торгівлі	Слабкий
3.. Розвиток лихварського кредиту	Відносно слабкий	Значний розвиток лихварського кредиту, основними формами якого були ломбарди, відкупи, міняльні контори
4. Характер та інтенсивність використання праці рабів	Переважно в гірничій промисловості, майстернях (ергастеріях). Надання рабів в оренду	Використання рабів у міських родинах як прислуги та сільських – у сільському господарстві

Незважаючи на певні відмінності стародавнім цивілізаціям притаманні і загальні риси. Насамперед, це стосується рівня продуктивних сил та виробничих відносин: технологія ручної праці з використанням індивідуальних та колективних знарядь праці; значна роль землеробства та натурального господарства; опора на неекономічне спонукання як спосіб організації та привласнення суспільного продукту; залежність від зовнішніх економічних зв’язків.

Основною формою економічних відносин між державами стародавнього світу була зовнішня торгівля, яка обслуговувала обмін та перерозподіл споживчих вартостей між ними. Найважливішими чинниками виникнення та подальшого її розвитку в цей період були географічні і природнокліматичні умови та відмінності у забезпеченості держав ресурсами –корисними копалинами, технічною сировиною тощо. Зовнішня торгівля задовольняла внутрішні потреби держав у тих видах сировини та продуктів, виробництво яких було неможливим або економічно недоцільним. У стародавньому світі існувало два типи торгових відносин:

1) експортно-імпортний характеризується тим, що експорт спрямований на створення можливостей для імпорту;

2) транзитний, пов'язаний з переміщенням (транспортуванням) товарів, які придбані в одній країні і підлягають продажу в іншій (фінікійська торгівля).

Товарна структура міжнародної торгівлі античного світу включала дві основні товарні групи: товарі широкого вжитку та предмети розкоші.

У цей період почала розвиватись спеціалізація виробництва, а саме: Греція спеціалізувалась на виробництві оливкової олії, вина та кераміки; Єгипет – пшениці та папірусу; Сирія – оксамиту, ювелірних прикрас, скла; Китай – на виробництві шовку; Індія – прянощів та бавовни; Галлія – скла, ремісних виробів. Відповідно до цього формувалась експортна спеціалізація країни та регіонів.

Намагаючись приблизити традиційні джерела сировини, стародавні держави вели активну завойовницьку політику, при чому експлуатація захоплених земель була жорсткою і передбачала натуральні та грошові податки, нееквівалентний обмін, сплату контрибуцій тощо.

На початку ІІІ тисячоліття до н. е. економічні зв’язки між стародавніми державами стають стабільними та досягають міжнародних масштабів. Характерною рисою міжнародних економічних відносин ІІІ та ІІ тисячоліть до  н. е. є переважання зовнішньої торгівлі над внутрішньою. Панування натурального господарства в стародавніх державах обумовлювало невелику місткість внутрішніх товарних ринків, а неухильне збільшення попиту на сировину стимулювало розвиток її виробництва й експорту та сприяло інтенсифікації міжнародного обміну. У ІІІ тисячолітті до н. е. в стародавніх державах (Вавилоні, Ассирії, Шумерському царстві та інших) формується інститут купців – тамкару та карум в Асирії  – службових осіб храму або палацу, які здійснювали регулювання зовнішньоторговельних операцій. Особливістю міжнародної торгівлі цього часу було її здійснення тільки на адміністративних засадах. Збагачення тамкару та їх службовий стан сприяли організації міжнародного обміну поза сферою прямого контролю з боку держави. Паралельно з виконанням своїх офіційних функцій, тамкару могли займатись приватною торгівлею та позиковими операціями. На початку ІІ тисячоліття до н. е. вони поступово перетворились у самостійних професійних купців. Функції карум були значно ширші і полягали у збиранні податків, контролі за діяльністю торговельних центрів, наданні торгових місць, наданні позик приватним особам. Володіючи торговельними домами, карум виконували також функції банків, клірингових контор, торговельних палат, центрів експортно-імпортної діяльності.     

У цей же період спочатку у Західній Азії, а потім і в інших стародавніх державах виникли торгові общини – факторії, які виконували посередницьку функцію. Торгові общини знаходились на території держави, але мали власний центр та особливий юридичний статус. Вони укладали угоди на поставку заморських товарів з правителями та широко співробітничали з місцевим населенням. Поступово торгові общини почали спеціалізуватись на певних видах посередницької діяльності (транспортуванні, фрахтуванні, оптовій торгівлі, позикових операціях тощо).

На межі ІІ – І тисячоліть до н. е. між державами стародавнього світу склалась досить організована система міжнародного обміну. В результаті, вже у І  тисячолітті до н. е. стародавній світ становить систему тісно пов’язаних різноманітними відносинами держав, економічне спілкування яких збагачувало кожну цивілізацію, але не порушувало її неповторну специфіку. Міждержавні відносини розвивались в межах боротьби за “світову” гегемонію. Потужним фактором зростання економічної могутності стародавніх держав була колонізація. Як історичний процес колонізація відбувалась хвилеподібно, охоплюючи нові країни, регіони, континенти. Початок цьому процесу у І тисячолітті до н. е. поклала фінікійська колонізація басейну Середземного моря, потім у VIII – VI ст. до н. е. – Велика грецька колонізація Середземноморського та Причорноморського басейнів. Освоєння нових територій сприяло розширенню зовнішньоторговельних контактів, розвитку ремесла та товарного виробництва на заморських територіях. Вже у І тисячолітті до н. е. змінюється тип міжнародної торгівлі – старий експортно-імпортний на більш вигідний – транзитний. Посередницька торгівля сприяла більш широкому розподілу ресурсів та товарів, формуванню та розвитку нових потреб і, таким чином, стимулювала економічне зростання у стародавніх державах.    

Політичне об’єднання Середземномор’я під владою Риму (III – I ст. до н. е.) стало істотним фактором розширення міжнародного економічного обміну.  II ст. до н. е. в історії відноситься до “золотого віку” Римської імперії. В цей період найбільшого розвитку досягають і торгові відносини між метрополією та завойованими територіями. Основним постачальником продукції ремісного виробництва була  Сирія (дорогі тканини, скло, ювелірні вироби). Єгипет постачав льняні тканини, папірус, зерно; північно-африканські провінції – пшеницю, диких тварин для цирків, золото, слонову кістку; Іспанія – золото, срібло, олово, мідь, залізо, вино; Німеччина, Англія та інші країни – рабів. Поряд з внутрішньою (міжпровінційною) торгівлею інтенсивно розвивалась і зовнішня торгівля Стародавнього Риму з іншими країнами Західної та Східної Європи, Східної та Середньої Азії.

Слід зазначити, що до VI ст. до н. е. в міжнародній торгівлі переважали бартерні розрахунки. Однак з появою у VII ст. до. н. е. в Лідії монет металеві гроші стали широко використовуватись в торговельних операціях. Майже одночасно і в грецьких полісах з’явились перші монети, карбування яких стало державною монополією. Поява монет сприяла виникненню обмінних операцій та професійних міняйл. У Стародавній Греції з’явились грошові міняйли – трапезиди, які виконували наступні функції:

- приймали гроші на зберігання;

- переказували гроші з рахунка на рахунок;

- надавали грошові позики під проценти.

У подальшому вони перетворились у посередників при здійсненні торговельних операцій: приймали вклади, здійснювали розрахунки за товар від імені клієнта. Міняльна справа та обслуговування операцій купців стала основою банківської справи в Афінах. Широке розповсюдження отримали кредити, проценти за якими становили 12-18% річних, але по зовнішньоторговельних операціях процентна ставка була значно вищою і досягала 30%. Для удосконалення організації зовнішньоторговельних операцій купці створювали об’єднання – фіаси, задачами яких були взаємна допомога позичками, страхування, обмін інформацією.   

Розвитку внутрішнього та зовнішнього ринків у Римській імперії сприяв також розвиток грошового обігу та поява банків і банківської справи. В епоху Римської імперії була здійснена правова регламентація та спеціалізація банків за всіма видами операцій – обміну грошей, переказу грошей з одного рахунку на інший, посередництво у взаєморозрахунках. Наявність у  обігу різних монет обумовила необхідність появи і професійних міняйл – аргентаріїв, які об’єднувались у групи та виконували наступні функції:

- надавали кредити під проценти (річний процент складав відповідно до правових обмежень 6% у Римі та до 48% у провінціях);

- переводили гроші в інші міста та країни (купець міг залишити гроші у міняйл в одній країні і отримати їх в іншій при пред’явленні відповідного свідоцтва);

- страхували майно.

При цьому аргентарії використовували чеки, перевідні векселя, безготівкові, поточні, активні та пасивні рахунки. Їх активна діяльність сприяла тому, що на початку І тисячоліття до н. е. Рим став світовим центром грошових операцій, аукціонів та торговельних угод, світовою біржею.  

2.4. Міграція робочої сили як специфічна риса міжнародних економічних відносин стародавніх держав

  Міграція робочої сили є однією з характерних рис міжнародних економічних відносин давнини. Вона виступала, насамперед, у формі насильницького переселення висококваліфікованих ремісників, які майстерно володіли технологією виробництва дефіцитних та рідкісних товарів і виробів. Пізніше міграція робочої сили здійснювалась в основному через необхідність або доцільність пошуку більш сприятливих економічних, культурних умов життя працездатного населення.

Як своєрідну міграцію, можна розглядати і работоргівлю, яка виконувала важливу функцію античної економіки періоду класичного рабства – відтворення безпосередніх виробників. Найбільших масштабів торгівля рабами досягає в Стародавньому Римі. Міжнародним центром работоргівлі стародавнього світу став острів Делос, де щоденно продавались десятки тисяч рабів. Про значущість та масовість работоргівлі свідчить історичний факт захвату Делосу військами понтійського царя Мітрідата, під час якого було знищено близько 20 тисяч римських громадян – торгових представників та посередників у торгівлі рабами. Також крупними ринками рабів були острови Хіос, Ефес, Самос.

У цілому рівень розвитку зовнішньоекономічних відносин  у стародавньому світі характеризується високим рівнем організації зовнішньоторговельної діяльності, розвинутою товарною структурою.  

Таким чином, ще у стародавні часи почали формуватись та отримали розвиток різні форми міжнародних економічних відносин. Сутність конкретних економічних відносин різних епох визначається цілковито  всією системою продуктивних сил та виробничих відносин. Товарне виробництво не стало загальною формою економічного розвитку стародавніх держав через низький рівень розвитку продуктивних сил, велику значущість владних відносин та спонукання в організації економічного життя стародавнього суспільства.  

Контрольні запитання

1. Які особливості формаційного та цивілізаційного підходів щодо визначення історичного підґрунтя розвитку міжнародних економічних відносин?

2. У чому полягають особливості міжобщинних відносин за доби палеоліту?

3. Які причини кризи привласнюючого господарства за доби мезоліту?

4. Що становить “неолітична революція і які її наслідки?

5. Як відбувався обмін за доби бронзового віку?

6. Визначте товарну структуру міжнародної торгівлі стародавніх держав.

7. У яких формах здійснювалися зовнішньоторговельні зв’язки стародавнього суспільства?

8. Як формувалися грошові відносини стародавніх держав?

9. Який характер мала міграція робочої сили у первісній суспільно-економічній формації?

ТЕМА 3. МІЖНАРОДНІ ЕКОНОМІЧНІ ВІДНОСИНИ ДОБИ            СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ ТА В ПЕРІОД ПЕРВІСНОГО НАГРОМАДЖЕННЯ КАПІТАЛУ

3.1. Феодалізм як суспільно-економічна формація

Феодалізм як суспільно-економічна формація прийшов на зміну рабовласницькому ладу як нова більш висока ступінь розвитку суспільства в результаті конфлікту продуктивних сил та виробничих відносин. Феодальне суспільство у своєму розвитку пройшло три основні етапи – раннього (V – X ст.), середнього (розвинутого) (XI – XV ст.) та пізнього феодалізму (XV – XVII ст.), кожний з яких мав свої соціально-економічні, політичні, культурні особливості.

Перехід до феодалізму  в  різних країнах світу здійснювався протягом досить тривалого часу. Раніше за все феодальні відносини почали розвиватись у Китаї. В Індії, Середній Азії, Північній Америці та Європі перехід до феодальних відносин здійснювався протягом чотирьох – п’яти століть – з ІІІ до VII  століття н. е. Тому саме цей період вважається початком феодальної ери у всесвітньому масштабі. Основними рисами феодального економічного базису є:

1) панування натурального господарства;

2) поєднання крупного землеволодіння феодалів з малим селянським землекористуванням;

3) особиста залежність селян від феодалів;

4)  вкрай низький технологічний рівень виробництва.

Специфічними соціально-політичними рисами феодального суспільства були:

1) становий характер суспільства (1-й стан – дворяни; 2-й стан – духовенство; 3-й стан – городяни, торговці, фінансисти, вільні селяни);

2) ієрархічна структура панівного класу феодалів (вищий рівень – монарх, імператор, король, цар, великий князь; 1-й рівень – герцог, граф, лорд, боярин, вища церковна ієрархія; 2-й рівень – барон, маркіз, віконт, окольничий, середня церковна ієрархія; 3-й рівень – лицар, шевальє, дворянин);

3) широкий розвиток корпоративних організацій (лицарські ордени, чернецькі ордени, купецькі гільдії, цехи, гільдії юристів, лікарів, земляцтва, братства);

4) панування релігійного світогляду, особлива роль церкви в житті феодального суспільства.

Натуральний характер виробництва та його вкрай низька товарність в період раннього феодалізму перешкоджали розвитку продуктивних сил. Про певний прогрес у розвитку продуктивних сил може свідчити виникнення у сільському господарстві більш досконалих систем землеробства, розвиток та вдосконалення таких сільськогосподарських галузей, як шовківництво, виноробство, бджільництво, маслопереробка. Основною формою експлуатації селян феодалами була феодальна рента, економічне відбиття  власності феодала на землю та неповної власності на кріпака. Історично існувало три її основних види:

1) трудова рента (панщина);  

2) рента продуктами (натуральний оброк);

3) грошова рента (грошовий оброк).

В епоху раннього феодалізму переважала панщина, середнього – натуральний оброк, пізнього – грошовий оброк.

Становлення та розвиток феодалізму в європейських країнах та країнах Сходу має свої особливості. Тому доцільно більш детально дослідити розвиток феодальних відносин у Франції, Англії, Німеччині, Росії та Китаї.

Класичною країною феодалізму вважається Франція, в якій вже у   V столітті сформувалась рання феодальна держава. В IX–XI ст. натуральне господарство Франції сприяло зміцненню позицій окремих заможних феодалів (сеньйорів), володіння яких стають окремими державами та незалежними від королівської влади. В цей період розширюються привілеї знаті (власні загони воїнів, збір податків з населення, суд та розправи). Сеньйорія стає у Франції в IX–XI ст. основною ланкою господарського ладу. В XI–XIII ст. поступово зникає економічна та політична відокремленість областей, створюються умови для зміцнення королівської влади, для об’єднання країни в феодальну державу. Монопольна власність феодалів на землю стає майже безмежною. Встановлюється принцип “немає землі без сеньйора”: існування вільного селянського землеволодіння виключалось. Найбільш розповсюдженою формою залежності   був серваж: селяни (серви) були юридично безправні та платили поміщику посівний оброк, який складав 1/4 врожаю, та 1/10 врожаю віддавали церкві (церковна десятина). Значне поширення отримав баналітит – монопольне володіння дворян господарськими об’єктами з переробки сільськогосподарських продуктів. Серви не мали права без дозволу феодала переробляти сільськогосподарську сировину, продавати врожай без сплати частини продукції феодалу. В XIV–XV ст. феодали почали масово переводити селян на продуктовий та грошовий оброк, а в XVI ст. феодальне сільське господарство Франції почало занепадати, що сприяло формуванню передумов до зміни суспільно-економічної формації.

В Англії феодальні відносини почали формуватись у VII ст., основні форми яких були запозичені у французького феодалізму. В XIII ст. англійські барони, які як і французькі дворяни, були політично та економічно вільними, почали відкрито виступати проти королівської влади і в 1235 році в Англії сформовано парламент. У цей же період інтенсивно розвиваються мануфактури з виробництва вовни, а в подальшому і сукна – основного експортного товару. В результаті війни Червоної та Білої Троянд (1445 – 1485 рр.) англійська феодальна знать фактично сама себе знищила, на зміну їй прийшли лицарі – “джентрі”. В XVII ст. завдяки Московській та Ост-Індській торговельній кампанії Англія перетворилась на колоніальну державу. Саме грабіж колоній, піратство на фоні регресу розвитку феодального суспільства сприяли переходу до епохи первісного нагромадження капіталу.  

Перехід до феодалізму в Німеччині був досить тривалим та нерівномірним у регіональному аспекті: на півдні та сході він був більш інтенсивним, що сприяло роздробленості єдиного економічного простору на три відокремлені частини в XIII–XIV ст. – північно-захід (мілкопомісне дворянство, селяни – орендатори), схід (мілкопомісне дворянство, селяни – кріпаки), південь та південно-захід (крупне вотчинне господарство). Ця роздробленість, а також активізація зовнішньоторговельних операцій привели до територіальної та політичної роздробленості Німеччини – на її території було створено 297 самостійних держав з населенням у 30 млн чоловік. У цей же період у країні почалась Селянська війна – перша буржуазна революція, яка сприяла подальшому  занепаду феодального суспільства.  

Формування Російської феодальної держави мало свої специфічні риси, виникнення яких обумовлено особливостями історичного та культурного розвитку. Згідно з археологічними пам’ятками, у VIII–IX ст. у східних слов’ян вже існували територіальні князівства – “землі”, найбільш могутніми серед яких були Київське та Новгородське. Наприкінці IX ст. вони об’єднались під владою Києва у феодальну державу – Київську Русь. Більшість населення складалось з вільних селян – общинників – смердів, які платили київському князю оброк у натуральному або грошовому виразі. Однак перші київські князі зосередили в своїх руках великий земельний фонд, що привело до обмеження свободи селян та перетворення державної повинності у феодальну ренту. Основною формою феодальної власності була вотчина – повне спадкове володіння.  Одночасно почала розвиватись і умовна форма землеволодіння – маєток – не відчужувана ділянка землі разом з селянами, яку князь надавав військовим за умови несення ними служби. Панівними формами феодальної ренти були натуральний оброк, панщина та грошова рента. Одним з перших правових документів, який визначав привілеї феодалів, становище залежних від них селян, положення про захист феодальної власності була “Руська правда”. В Київській Русі за порушення кордону феодалів винуватця разом із сім’єю перетворювали у кріпаків. Кріпаками (рабами) також ставали розорені смерди, смерди-боржники (рядовичі). Розвиток ремісницького виробництва сприяв швидкому розвитку міст та збільшенню їх кількості. В IX–X ст. на Русі було 24 міста, в XI ст. – 88, а в  XII ст. – 135. Головним містом був Київ, в якому нараховувалось 8 ринків, кожний з яких мав спеціалізацію з продажу певних видів товарів. Прогрес у сільському господарстві, обумовлений переходом до рільництва, сепаратизм феодалів, занепад торгівлі сприяли розпаду Київської Русі з XII  до другої половини XV сторіччя та виникнення самостійних князівств – Київського, Смоленського, Галицько-Волинського, Переяславського, Чернігівського, Володимиро-Суздальського, Полоцько-Мінського, Турово-Пінського, Новгородського, Муромського, Псковського, Рязанського, які поділялись на численні наділи. Історики вважають, що саме феодальна роздробленість не дала можливості одержати перемогу над татаро-монгольським нашестям та стало причиною економічного регресу держави. У XV ст. почалось об’єднання більшості руських земель у централізовану державу з центром у Москві. В централізованій Російській державі зміцнюється кріпосне право та  найпоширенішим видом землеволодіння стає дворянський маєток. У цей же період у більшості руських міст починає інтенсивно розвиватись ремісництво, у XVII ст. створюються перші ману фактури, виробництво в яких основується на кріпосній праці. Завдяки цьому формується внутрішньорегіональна спеціалізація: Заонеж’є, Великий Устюг перетворюються в центри з виробництва заліза, Тула стає головним центром зброярства, в Ярославлі, Нижньому Новгороді, Ржеві, Пскові, Смоленську зосереджується обробка льону, виробництво полотна, в Ярославлі та Казані розвивається шкіряне виробництво. Розвиток промислового виробництва відзначив перехід до епохи первісного накопичення капіталу.

У Китаї перехід від азіатського способу виробництва до феодального суспільства здійснювався протягом десяти століть – з I  тисячоліття до н. е. до VII століття. В цей період формується станова структура китайського суспільства: знатні – “добрі люди”, селяни, раби. Феодалам надавались державні наділи, довічні дарчі, селянам – довічне користування з прикріпленням до землі. У VII столітті система державних наділів була ліквідована і панівною формою господарства стає маєток. Період з VIII до XVII ст. у Китаї характеризується зростанням приватної власності феодалів, існуванням двох категорій селянських господарств – державних (вільних, які платили податок-ренту) та “гостьових” (розорених, без землі, без знарядь праці), зростанням чисельності розорених селян та селянських повстань. Поява цехів ремісників, перехід від локальної до зовнішньої торгівлі сприяли трансформації китайського суспільства та стало початком промислового перевороту наприкінці XVIII ст.

3.2. Особливості розвитку зовнішньої торгівлі за доби           феодалізму

Специфічний характер феодального суспільства суттєво вплинув і на характер торговельних відносин як у межах країн, так і між ними. Зміна рабовласницької формації феодальною супроводжувалась зростанням продуктивних сил та посиленням суспільного поділу праці. Повне відокремлення ремесла від землеробства сприяло виникненню міст як центрів ремесла та торгівлі. Розширення торговельних відносин між селянами та феодалами, з одного боку, та  ремісниками, з іншого, привело до створення внутрішніх ринків. Роль та значення торгівлі як форми товарно-грошових відносин у феодальному суспільстві поступово зростала, хоча вона і набувала характеру корпоративної. З метою монополізації міських ринків купці об’єднувались у гільдії, які мали свій устав. Саме завдяки купецьким гільдіям торговельні відносини поглиблювались та поширювались. Типовою формою феодальної торгівлі був ярмарок, який розташовувався на перехресті торговельних доріг або біля монастирів під час релігійних свят або після закінчення польових робіт, куди доставлялись товари з різних міст та країн. Основними відмінностями між ярмарками та ринками полягали у наступному:

1) ярмарки мали вищу феодальну юрисдикцію порівняно з ринками;

2) ярмарки не мали локального та спеціалізованого характеру, тобто на них були представлені різні товари для всіх бажаючих;

3) ярмарки були сезонними.  

Купці, які приймали участь у ярмарку, мали додаткові засоби захисту, а також могли розраховувати на пільгові податки та тарифи, додаткові зручності у торгівлі, правові послуги щодо вирішення торговельних суперечок. Однак вони повинні були сплатити феодалам та монастирям особливі мита за надання землі під ярмарок та незважаючи на це ярмаркова торгівля була дуже вигідною. Найвідомішими ярмарками були ярмарки Німеччини, Франції та Англії.

На ранніх етапах феодалізму зовнішньоторговельні зв’язки між країнами значно послабшали,  а в період розвинутого феодалізму майже зникли. Основними причинами цього були:

1) поганий стан доріг, що ускладнював торговельні відносини між країнами;

2) високі митні тарифи та збори (річкові, охоронні), які стягувались на користь феодалів за транспортування товарів через їх землі, що значно збільшувало вартість товарів;

3) велика кількість селянських повстань призвели до збільшення чисельності розорених селян, які ставали розбійниками, і створювали небезпеку для здійснення торговельних операцій.

Одним із основних центрів світової торгівлі була Візантійська імперія та її столиця – Константинополь, де пересікались торговельні шляхи північ – південь та захід – схід. Значний вплив на розвиток торгівлі між Північчю та Півднем відігравав шлях “з варяг у греки”, який проходив по Дніпру, територією сучасної України до Візантійської імперії. В структурі торгівлі переважали продовольство, продукція ремісництва, предмети розкоші. Однак через численні пороги на Дніпрі та відсутність урядової влади до утворення Київської Русі виникла необхідність у зміні цього торговельного шляху від Фінської затоки по Неві до південних берегів Ладозького озера, по Волзі до Старого Новгорода, потім сушею до Твері, а потім – по Волзі до Ітиля – перевального торговельного пункту. Характерною рисою візантійської торгівлі була її інституціоналізація, тобто виконання певних правил та кодексів, організація відповідного апарату чиновників, які контролювали процес торгово-економічного обміну. Наприкінці XI ст. візантійці через численні війни втратили контроль над основними торговельними шляхами (які стали контролюватись італійськими купцями). У XIII ст. Візантійська імперія розпалась і на її теренах утворилась Латинська імперія (1204 – 1261 рр.), яка проіснувала всього півсторіччя – у 1261р. візантійці відвоювали Константинополь, але не змогли відновити його значущість у міжнародній торгівлі.  

Зі зростанням продуктивних сил,  поглибленням поділу праці та розширенням товарно-грошових відносин відновлюються і торговельні відносини між європейськими країнами. З XIII століття європейська торгівля зосереджується у двох районах: Середземномор’ї – основній сполучній ланці між європейським країнами та Сходом, і районі Північного та Балтійського морів.

Починаючи з епохи Хрестових походів з XII-XIII ст. почала розвиватись левантійська торгівля, яку вели італійські купці Венеції, Генуї, Пізи. Левантійська торгівля мала транзитний, посередницький характер: прянощі, порох, зброю. Фарфор, скло, папір, шовк, килими, ювелірні прикраси з Індії, Китаю, Індонезії спочатку потрапляли до арабських купців, які їх перепродавали генуезьким та венеціанським купцям у Константинополі, містах Єгипту та Сирії, а останні завозили їх до Західної Європи. Саме завдяки цій торгівлі до Європи були завезені рис, гречка, кукурудза, кавуни, тростинний цукор тощо.

Другим районом європейської торгівлі, який у XIV – XV ст. став переважним завдяки розвитку цехового виробництва, був район Північного та Балтійського морів. Основними суб’єктами торговельних відносин були міста Русі (Новгород, Псков, Полоцьк), Північної Німеччини, Скандинавії, Данії, Франції та Англії. Традиційними предметами торгівлі були льон, текстиль, сало, віск, хліб, масло. Ця торгівля була спрямована на забезпечення цехової промисловості необхідною сировиною, тобто мала виробничий характер на відміну від левантійської торгівлі, яка була спрямована насамперед на задоволення споживчих потреб. У середині XIV століття купці країн Північної Європи з метою захисту від грабіжників та від свавілля феодалів об’єднались у Ганзейський союз, який у різний час нараховував від 70 до 100 міст. Створення цього союзу було обумовлене саме потребами зовнішньої, а не внутрішньої торгівлі. Кожне місто, яке входило до союзу, мало свої економічні інтереси та досить часто вступало в боротьбу з іншими його членами. Тому основними його задачами були: організація торговельних факторій, отримання пільг у інших держав, охорона торговельних експедицій, а найважливішими містами - Бремен, Гамбург, Амстердам, Рига. Основні факторії розміщувались у Великому Новгороді, Бергені (Норвегія), Брюгге (Фландрія), Лондоні. Південні німецькі та рейнські міста змогли зайняти центральне місце у міжнародних торговельних відносинах завдяки активній торгівлі зі східними країнами. Тільки вони мали свої торгові двори у Венеції та право вільно плавати по Середземному морю.

В епоху феодалізму розвиток товарних відносин опосередковувався розвитком грошових відносин, які стали серйозною перешкодою для розширення торговельних відносин через існування внаслідок феодальної роздробленості великої кількості грошових систем зі своїми грошовими знаками та необхідності створення обмінних організацій. Як і в Стародавній Греції та стародавньому Римі, у Європі з’явились міняйли, які орієнтувались у грошових одиницях, визначали їх повноважність та можливі підробки. Справа у тому, що деякі феодали для отримання більшого прибутку зменшували вагу монет або використовували для їх чеканки більш дешевий метал і саме міняйли могли чітко визначити різницю. При обміні грошей вони почали практикувати виписування розписок купцям (векселів), що знижувало ризик пограбування останніх та давало можливість за цими розписками отримати відповідні суми грошей у будь-якому місті. З часом такі векселі почали використовуватись і у міждержавних відносинах. У XI – XV ст. міняйли почали перетворюватись у банкірів, а їх міняльні контори – у перші банки. Перші банківські установи виникли в Італії у X столітті. Нарівні з банками у XV ст. у Північній Італії (у провінції Ломбардії) виникли спеціальні установи, які надавали позики під заставу речей – ломбарди. В Венеції та Генуї вперше стали випускатись державні цінні папери (облігації), які потім набули широкого поширення в інших країнах Європи. Крім того, в торговельних операціях почали використовувати безготівкові рахунки.      

Відмінною рисою міжнародних економічних відносин епохи феодалізму є регрес всієї системи зовнішньоекономічних зв’язків порівняно з рабовласницькою. Міжнародні економічні відносини існували більше за інерцією історичного розвитку, ніж внаслідок зміни суспільно-економічної формації. Повною мірою це відноситься і до таких інститутів ринку, як внутрішня та зовнішня торгівля, банки, купецькі гільдії та компанії, які спочатку обслуговували феодальну систему, а  з XIV – XV ст. перетворились у основні чинники занепаду феодального ладу.

Велику роль у розвитку зовнішньої торгівлі та подальшому процесі первісного накопичення капіталу відіграли Великі географічні відкриття, завдяки яким були відкриті нові торговельні шляхи, залучені величезні обсяги ресурсів інших країн до міжнародної торгівлі. Основними чинниками, які спонукали країни до географічних досліджень були, насамперед, труднощі в транспортуванні товарів між європейським та східними країнами через численні війни, гостра нехватка грошових металів – золота та срібла, потреба у додаткових джерелах збагачення монархів для підтримання своєї влади, а також необхідність у підтвердженні або спростуванні нових наукових поглядів на форму Землі. Великі географічні   відкриття сприяли формуванню світового ринку завдяки розширенню торговельних меж. Захват колоній сприяв збільшенню обсягів та асортименту товарів – в Європі з’явились тютюн, кава, картопля, томати, чай. Виникли умови для формування міжнародного поділу праці, колонії стали стабільним джерелом сировини для європейських країн. Розвиток світового ринку обумовив зміну торговельних шляхів – з басейну Середземного моря до Атлантичного та Індійського океану.     

      

3.3. Розвиток міжнародних економічних відносин у період     первісного нагромадження капіталу

Епоха первісного накопичення капіталу є періодом безпосереднього переходу від феодального до капіталістичного  суспільства. За своїм змістом первісне накопичення капіталу (ПНК) – це історичний процес накопичення багатства, яке необхідне для здійснення приватної підприємницької діяльності. Однак це не єдина умова виникнення капіталістичних відносин, тільки у сполученні з іншою умовою – відчуженням робітника від власності на умови його праці (від засобів виробництва), перетворення безпосереднього виробника у найманого робітника – створюються всі необхідні передумови для формування капіталістичної формації.

Економічною основою первісного накопичення капіталу у надрах феодального суспільства є:

1) масова експропріація селян та ремісників на основі неекономічного спонукання з боку землевласників, державної влади;

2) формування ринку найманої робочої сили з розорених селян та ремісників;

3) формування нового соціального прошарку підприємців (промислової буржуазії) з сфери лихварів, торговців, цехових майстрів;

4) перетворення накопичених багатств у капітал.

Джерелами здійснення процесу первісного накопичення капіталу в період занепаду феодалізму є:

1) податкова система держави, система відкупів, збагачення купців та лихварів;

2) грабіж колоній, работоргівля, морське піратство;

3) система державних позик, створення якої обумовлено потребами держав у грошових коштах на воєнні цілі;

4) промисловий протекціонізм – високі імпортні мита та високі експортні премії.

Часові межі первісного накопичення капіталу:

1) в Англії, Франції –  XVI – XVIII ст.;

2) в Німеччині – XVIII – перша половина XIX ст.;

3) в Японії – кінець  XVIII ст. – до 70-х рр. XIX ст.;

4) в Росії (Україні) - кінець  XVII ст. – до 70-х рр. XIX ст.

Розвиток  товарно-грошових відносин у період пізнього феодалізму був необхідною економічною передумовою розвитку торгівлі. У свою чергу, торгівля, як внутрішня, так і зовнішня, стала джерелом первісного накопичення капіталу. Історичний розвиток західних країн дозволяє виявити залежність між рівнем розвитку зовнішньої торгівлі та процесу первісного накопичення капіталу: в тих країнах, де зовнішня торгівля була достатньо розвинута, процес ПНК значно прискорився.  На початок XVII ст. зовнішньоторговельні зв’язки держав досягають світових масштабів, що сприяло формуванню світового ринку та прискоренню занепаду феодальної формації. При цьому, ті країни, де первісне накопичення капіталу здійснювалось на основі внутрішніх та зовнішніх (Англія, Франція, Іспанія, Португалія, Голландія, Італія), зайняли провідні позиції у світовій економіці. Відмінності у масштабах реальних джерел первісного накопичення капіталу, нерівномірність їх формування стало причиною територіальної диференціації. На початок XX ст. світ поділився на індустріально розвинутий “центр” та відсталий, аграрно-сировинний придаток – “периферію” (колоніальні держави Азії, Африки та Латинської Америки).

Контрольні запитання

1. Визначте характерні риси суспільно-політичного базису феодалізму.

2. Які основні риси та форми феодальної торгівлі?

3. Назвіть основні торговельні шляхи середньовіччя.

4. Чому період феодалізму вважається періодом регресу зовнішньоторговельних відносин?

5. Які основні передумови формування капіталістичних відносин та світового ринку?

6. У чому полягають особливості розвитку МЕВ у період первісного нагромадження капіталу?

ТЕМА 4. ФОРМУВАННЯ СИСТЕМИ ЕКОНОМІЧНИХ     ВІДНОСИН СВІТОВОГО ГОСПОДАРСТВА В ЕПОХУ             КАПІТАЛІЗМУ

4.1. Розвиток міжнародних економічних відносин в епоху      становлення капіталізму

Бурхливий розвиток техніки та технології у останній третині XIX століття обумовив кардинальні зміни в енергетичній базі виробництва і, відповідно, в усій системі виробництва матеріальних благ. Електротехнічна революція сприяла переходу від “віку пару“ до “віку електрики”. Зусиллями талановитих вчених були винайдені перший генератор (Т. Едісон), трансформатори для передачі електроенергії на відстань, електромотор, електрична залізна дорога (В. Сіменс), лампа накалювання (П. Яблочков, Т. Едісон), електрична плавильна піч та електричне зварювання металів. У сфері металургії та металообробки були розроблені та впроваджені нові способи виробництва сталі в конверторі під сильним дуттям (А. Бесемер) і в спеціальній печі (П. Мартен), використання для виплавки залізної руди з домішками фосфору (Г. Томас), що сприяло виникненню сучасного сталеплавильного виробництва. В легкій, поліграфічній, автомобільній промисловості відбулись значні зміни завдяки появі автоматичного ткацького верстата, автомату для виробництва пляшок, механічного наборного верстата. В першій половині XIX ст. нараховувалось десятки винаходів і вдосконалень, а на початку XX ст. – тисячі (тільки один    Т. Едісон запатентував більше 1000 винаходів).  

Істотні зміни у продуктивних силах обумовили серйозні зміни у галузевій структурі машинної індустрії – виникли такі нові галузі як автомобілебудування, виробництво електроенергії та хімічної продукції, нафтовидобування та нафтопереробка. Але промислова революція вимагала укрупнення промислового виробництва: нова сталеливарна технологія вимагала переходу до великих заводів з повним металургійним циклом, впровадження електроенергії сприяло збільшенню розмірів підприємств, а її передача на відстань дозволила розміщувати великі підприємства в безпосередній близькості від джерел енергії. Велике виробництво вимагало великих капітальних вкладень, об’єднання власності та капіталів, що стало можливим з появою акціонерних товариств. Прискоренню цих процесів сприяли економічні кризи  (1873, 1883, 1893, 1901 – 1902 рр.). Завдяки акціонерним формам господарювання стало можливим акумулювання та спрямування коштів на розвиток виробництва. Вони виявились настільки ефективними господарськими структурами, що протягом століття продовжують залишатись основною функціональною формою підприємницької діяльності в усіх країнах з розвинутою економікою. Всі великі корпорації світу – акціонерні товариства, які є основними виробниками продукції, великими торговими домами, провідними фірмами в сфері послуг тощо.  

“Дифузія” або розповсюдження власності серед десятків мільйонів акціонерів значною мірою вплинуло на соціальну психологію робітників та службовців великих фірм і компаній. Володіння акціями пробудило в них почуття співвласника з усіма відповідними наслідками: відношення людей до праці, їх дисципліна, вірність та переживання за справи фірми. Можна стверджувати, що значною мірою завдяки акціонерній формі організації виробництва промислово розвинені країни змогли досягти високого рівня соціально-економічного розвитку.   

Генезис та еволюція капіталістичних відносин у промисловості розглянуті у табл. 4.1.

Стадіями становлення капіталізму в промисловості є:

1) проста капіталістична кооперація праці, розвитком якої виступає капіталістична кооперація, яка передбачає об’єднання найманої робочої сили однієї і тієї ж спеціальності у майстерні капіталіста;

2) мануфактура – відносно велике капіталістичне підприємство, яке засноване на ручній техніці та детальному поділі праці;

3) фабрика (завод) або велике машинне виробництво – велике капіталістичне підприємство, засноване на використанні системи машин; складна кооперація праці в умовах розчленування виробничого процесу між частковими робочими машинами.

З переходом до вищої стадії розвитку промислового капіталізму - великому машинному виробництву – завершується перехід від формального до реального підпорядкування праці. Основною ознакою формальної праці є функціонування продуктивних сил та самого процесу праці в умовах ручного способу виробництва. Основною ж ознакою реального підпорядкування праці є її автоматизація та механізація. Промисловий переворот привів до створення крупного машинного виробництва – капіталістичної індустріалізації.

У останній третині XIX ст. капіталістичний світ почав переходити до вищої стадії розвитку – монополістичного капіталізму. Цей період відзначився зміщенням центру світового економічного розвитку з Європи у Північну Америку – першою країною капіталізму стала не Англія, яка протягом декількох століть займала домінантне становище на світовій економічній арені, а США.

Таблиця 4.1

Генезис і еволюція капіталістичних відносин у промисловості

Суспільно-економічна формація	Форма промислового виробництва	Суб’єкти виробництва	Характер підпорядкування праці
Феодалізм – третя стадія розвитку – занепад (Європа XVI-XVII ст.)	Ремесло (місто – цехова організація, село – поєднання сільськогосподарського виробництва з ремеслом)	Ремісник – власник засобів виробництва та разом з тим робітник	Свобода від підпорядкування
Феодалізм XVI-XVII ст. Генезис капіталістичного устрою	Домашнє виробництво на соснові внутрішньородинного поділу праці	Кустар – власник засобів виробництва та робітник. Торговий капіталіст	Генезис формального підпорядкування праці капіталу
Феодалізм. Капіталістичний устрій: “мануфактурний капіталізм” XVII-XVIII ст.	Проста капіталістична кооперація	Найманий робітник – промисловий капіталіст	Формальне підпорядкування праці капіталу
	Складна капіталістична кооперація на основі поділу праці	Найманий робітник – промисловий капіталіст	Формальне підпорядкування праці капіталу
Капіталістична суспільно-економічна формація – з кінця XVIII ст.	Складна капіталістична кооперація з поділом праці на основі кооперації машин – фабрика	Найманий робітник – промисловий капіталіст	Реальне підпорядкування праці капіталу

Ринок як форма економічної взаємодії суб’єктів господарювання за своїм характером був стихійно функціонуючим з притаманними рисами, а саме:

1) відсутність ринкової системи (підсистеми ринків та ринкової інфраструктури);

2) суб’єктами ринкових відносин є одноосібні власники підприємств, наймані робітники, одноосібні споживачі;

3) переважання ринку продавця;

4) відсутність маркетингових досліджень ринку;

5) реалізація товарів переважно самим виробником;

6) переважання хаотичної конкуренції, тобто конкуренції без правил та втручання держави.

Хаотичний характер конкуренції, проявом якого були жорсткі методи (цінові війни, підпали, вбивства конкурентів) обумовив формування раннього ринкового механізму – “дикого капіталізму”. Період “дикого капіталізму” на ранніх етапах його монополістичної стадії переріс у “дикий монополізм”, коли інтереси монополій йшли урозріз загальносуспільним інтересам, що викликало численні повстання та класові конфлікти. Розвиток міжнародних економічних відносин на початковому етапі розвитку монополістичного капіталізму обумовив необхідність формування світової валютної системи з метою організації валютно-фінансових відносин між країнами. В кінці ХІХ – на початку ХХ ст. у світі панувала система золотого стандарту, яка охоплювала як внутрішній обіг окремих країн, так і міжнародні валютні відносини. Найбільшого розвитку золотий стандарт досяг у формі класичного монометалізму. Ця система виникла в Англії  в останні десятиріччя XVIII ст. і поступово охоплювала інші країни: у 1871р. золоту валюту ввела Німеччина, у 1877р. – Голландія, у 1879р. – США,  у 1882р. – Австрія, у 1897р. – Японія, а у 1898р. – Росія. У 1867 році була проведена Паризька міжнародна конференція з монетарних проблем за участю 20 країн, де було прийнято рішення про рекомендацію в якості міжнародного золотого стандарту монету 90% проби, вартістю 25 золотих франків. 1 фунт стерлінгів та 5 американських доларів були еквівалентні цій грошовій одиниці. Наприкінці ХІХ ст. у капіталістичних країнах золото стало переважно грошовим товаром та виконувало всі функції грошей. Вартість товарів  виражалась у золотих грошах, які виконували функцію загального еквіваленту, що забезпечувало стабільність та гнучкість всієї світової грошово-кредитної системи. В умовах класичного золотого монометалізму існував вільний обіг повноцінних металічних грошей (монет), вага яких відповідала вказаній на них кількості золота. Тобто, номінальна та реальна вартість золотих монет співпадали. Через фізичний знос золотих монет у процесі їх обігу країни  почали емітувати металічні та паперові гроші, а також банкноти (банківські білети), які вільно обмінювались на золоті монети або злитки. Співвідношення національних валют здійснювалось за допомогою золотого паритету, тобто офіційної кількості золота в грошовій одиниці, який був фіксованим. У результаті дії механізму золотомонетного стандарту інфляція в економіці була обмежена лише умовами надзвичайного характеру (війни, стихійні лиха тощо).

Таким чином, система золотого стандарту відіграла важливу роль у розвитку міжнародних торгово-економічних відносин між країнами, забезпечувала повну конвертованість світових грошей, стабільність купівельної спроможності та валютних курсів, а також автоматичне урівноваження платіжних балансів окремих країн завдяки міграції золота, стабільність світових цін. Незважаючи на явні переваги, система золотого стандарту мала і певні недоліки, які були причинами її краху, а саме: вона була занадто жорсткою, нееластичною, дорогою, залежною від видобутку золота. Найістотнішим її недоліком було домінування на національних валютних ринках та перешкоджання проведенню державної валютної політики. Безпосередньою реакцією на збільшення обсягів паперової емісії та інфляційне знецінення валюти був відтік золота за кордон і, відповідно, зменшення золотого запасу, що обмежувало можливості державного втручання в грошово-кредитну сферу (особливо в ході воєнних дій, коли країни намагались фінансувати свої воєнні витрати шляхом додаткової емісії паперових грошей і одночасно зберегти конвертованість їх у золото). Система золотого стандарту зазнала краху в період Першої світової війни.

4.2. Генезис та еволюція монополістичного капіталізму

 Розвиток продуктивних сил та виробничих відносин, у кінцевому випадку, обумовив еволюцію капіталізму вільної конкуренції у монополістичний капіталізм. Монополістичний капіталізм має певні ознаки, а саме:

1) панування монополій;

2) переважання експорту капіталу над експортом товарів;

3) формування фінансового капіталу;

4) утворення фінансової олігархії на основі концентрації фінансового капіталу;

5) економічний поділ світу між великими монополіями;

6) територіальний поділ світу як наслідок економічної диференціації країн.

Найбільш характерними рисами монополістичного капіталізму  є:

1) монополістичний капіталізм є вищою формою капіталістичної формації;

2) формування монополістичного капіталізму обумовлене розвитком науково-технічного прогресу, впровадження досягнень якого вимагали значних капітальних вкладень;

3) монополізація економіки сприяла розвитку соціальної сфери;

4) монополістичний капіталізм є однією з гнучких форм капіталізму, що забезпечило його довговічність та трансформацію у сучасних умовах.

Монополія – форма господарювання, яка основана на виключному праві власності на фактори виробництва. Економічними умовами формування монополій є концентрація виробництва та централізація (акумуляція) капіталу. Типологія монополій наведена на рис. 4.1.

 

Рис. 4.1. Типи монополістичних об’єднань

Природна монополія основана на виключному праві власності на природні не відтворювальні ресурси (стійка) та власності на чинник географічного походження.

Штучна монополія базується на виключному праві власності на здійснення будь-якої господарської діяльності (закрита); власності на технологічну розробку (відкрита); власності на господарську діяльність у цілому (загальна).  

Слід зазначити, що формування монополій відбувалось не тільки у промисловій, але й у фінансовій сфері, що сприяло формуванню на кшталт промислової фінансової олігархії. Основні форми монополістичних об’єднань наведені на рис. 4.2.  

Рис. 4.2. Основні форми монополістичних об’єднань

 

Картель – це найпростіша форма монополістичних об’єднань, яка передбачає укладення угоди між компаніями певної галузі відносно цін, обсягів збуту, ринків збуту, ринкових сегментів тощо.

Синдикат – форма монополістичного об’єднання, яка передбачає об’єднання комерційної діяльності компаній при збереженні їх юридичної та виробничої самостійності.

Трест – форма монополізації шляхом об’єднання виробничої, збутової і фінансової діяльності компаній.

Концерн – багатогалузеве об’єднання трестівського типу на основі територіальної диверсифікації (компанії можуть розташовуватись у різних країнах).

Конгломерат – багатогалузеве об’єднання шляхом поглинання функціонально не взаємопов’язаних компаній.  

Транснаціональні корпорації (ТНК) – великі монополістичні об’єднання, які мають широку мережу філій у різних країнах.

Механізм формування банківських монополій сприяв розширенню функцій банків, які завдяки участі у капіталі виконували не тільки роль посередників між кредиторами та позичальниками, а й стали співвласниками, розпорядниками виробництва. І саме акумуляція промислового та банківського капіталу сприяли виникненню фінансового капіталу та фінансової олігархії.    

4.3. Розвиток світового господарства на початку XX століття

Нарівні з інтенсивним зростанням міжнародної торгівлі наприкінці XIX ст. великого значення набула така форма міжнародних економічних відносин, як експорт капіталу. На ранніх етапах експорт капіталу здійснювався промислово розвиненими країнами (Англією, Францією, Німеччиною, США) в країни з низьким рівнем економічного розвитку і, насамперед, в колонії та напівколонії. Усередині XIX ст. світове промислове панування належало Англії, що обумовлювалось її внутрішньою та зовнішньою економічною політикою, характерною особливістю якої було фритредерство (вільна торгівля). У 1850 році частка Англії у світовому товарообороті склала майже 40% (5,24 млрд марок з 14,5 млрд), в 1870 році – 14 млрд марок із 37,5 млрд, в той час як на частку США, Німеччини та  Франції у 1850 році приходилось 4,9 млрд марок, а в 1870 році – 12 млрд.

У кінці XIX ст. Англія залишалась країною малого та середнього бізнесу, рівень концентрації капіталу був значно нижчий, ніж у США та Франції, що гальмувало процес монополізації капіталу. Великі монополістичні об’єднання виникли у нових галузях англійської промисловості: суднобудівництві, хімічній, цементній галузях, а також залізничному та морському транспорті. Особливістю англійського монополістичного капіталізму є його колоніальний характер. На початку XX ст. територія англійських колоній у сто разів перевищувала територію самої метрополії. Англія мала найбільший у світі воєнно-морський флот, що забезпечувало їй панування у Світовому океані. Наприкінці XIX – початку XX ст. вивіз капіталу став для Англії своєрідною компенсацією за втрачене світове лідерство. До Першої Світової війни обсяг експортованого Англією капіталу перевищував сумарний обсяг німецького та французького експорту капіталу; при цьому  ¾ обсягу капіталу переважно у формі виробничих інвестицій експортувалось в межах Британської колоніальної імперії, близько 20% – в США, 5% – у країни Європи.    

На відміну від Англії, перехід до монополістичного капіталізму у Франції відзначився стрімкими темпами зростання банківської сфери та уповільненими темпами у промисловості. У Франції саме фінансовий капітал був централізованим, що сприяло інтенсивному його експорту. На початку Першої світової війни обсяги експорту капіталу у 1,6 раза перевищував обсяги його імпорту, а щорічні темпи його зростання становили 103%. На відміну від англійського капіталу, який вкладався в основному у промислові підприємства, французький капітал був лихварським, тобто надавався у вигляді позик іноземним державам, компаніям. На початок Першої світової війни вартість різних цінних паперів у Франції склала  104 млрд франків, з яких частка вітчизняної промисловості та торгівлі складала лише 9,5 млрд франків. Капітал експортувався в різні країни. Так, у 1913 році з 42,5 млрд франків 12 млрд франків було вкладено в економіку Росії, 3 млрд франків – Туреччини, 3 млрд франків – Іспанії,    3 млрд франків – Португалії, 2,5 млрд франків – Австро-Угорщини,          7 млрд франків – США, Німеччини, Голландії, та Англії та 6 млрд франків – країн Латинської Америки. Низький рівень розвитку промислового виробництва обумовив переважання споживчого експорту та пасивного торговельного балансу Франції. ЇЇ зовнішньоекономічна політика відзначалась непослідовністю та невизначеністю – боротьбою між фритредерством та протекціонізмом. Так, промислова буржуазія займала жорсткі протекціоністські позиції, в той час як за свободу торгівлі виступали капіталісти, які займались будівництвом залізних доріг та внутрішньою торгівлею. Тому Франція почала вести активну завойовницьку політику для забезпечення надійного ринку для своїх товарів та капіталів. З 1830 по 1912 р. Франція завоювала Алжир, Туніс, Індокитай, території Західної та Екваторіальної Африки, Мадагаскар та Марокко, що дозволило створити другу після англійської колоніальну імперію площею 10,6 млн. км² , де проживало 55,5 млн чоловік.  

Розвитку монополістичного капіталізму в Росії сприяла економічна криза 1900-1903 рр. Саме в цей період виникли монополістичні союзи для збуту продукції за монопольними цінами. Їх відмінність від синдикатів в інших країнах полягала у вибірковій монополізації тільки прибуткових підприємств та виробництв. На початку XX ст. були засновані великі синдикати: “Продвагон” (1902), “Продуголь” (1904), “Гвоздь” (1903), “Продамет” (1906).  Концентрація капіталу охопила і банківську сферу – невеликі банки перетворюються у філії крупних банків. У 1901-1904 рр. Петербурзько-Азовський, Мінський та Київський банки об’єднались у Азовсько-Донський банк. У 1908 р. утворився Об’єднаний банк з Московського міжнародного, Орловського комерційного та Південно-Руського промислового. На початку 1900 р. частка 9 петербурзьких банків в балансі комерційних банків країни становила 47,7%, а наприкінці 1905 р. частка 10 петербурзьких банків досягла 64,4%. Шляхом придбання акцій банки-монополії поступово перетворюються у власників основного капіталу промисловості. Таким чином, монополізація банківської сфери, як і в інших країнах, сприяла виникненню в Росії фінансової олігархії. В цей період країна активно експортувала капітал в Маньчжурію, Китай, Монголію, Афганістан, Туреччину, Персію та Балканські країни, так і імпортувала його – іноземні вкладення становили 45% всього акціонерного капіталу.  Більше половини іноземного капіталу було вкладено в металургійну та гірничу промисловість. В першому десятилітті  XX ст.  за активною участю французьких інвесторів у Росії створюються великі торговельні монополістичні об’єднання з метою інтенсифікації зовнішньоторговельної діяльності, яка мала сировинний характер. Так, у структурі експорту країни 90% складали сировина та продовольчі товари і тільки 10% – тканини, цукор, метали. Зовнішньоекономічна політика Росії характеризувалась активною державною підтримкою експортерів у формі спеціальних премій, повернення податків з експортованих товарів тощо. Але, не зважаючи на це, Росія займала лише п’яте місце в світі за обсягами виробництва промислової продукції та виплавки сталі, шосте – по видобуванню вугілля, восьме – за виробництвом електроенергії.    

Об’єктом інвестиційного інтересу була і Україна – найбільш розвинений регіон Російської імперії. Переважна частина іноземних інвестицій (до 90%) спрямовувалась у видобувну, сталеплавильну та інші галузі важкої індустрії. Інвесторам Франції, Німеччини, Англії, Бельгії належало 80% всіх доменних печей, 90% коксохімічних заводів, 80% рудників Кривого Рогу,  70% видобування марганцю та значна кількість вугільних шахт Донбасу.

Зовнішньоторговельна експансія та вивіз капіталу на ранніх етапах монополістичного капіталізму привели до економічного поділу світу найбільшими монополіями. Виникли міжнародні монополістичні формування – прообрази сучасних транснаціональних корпорацій (ТНК). На початку ХХ ст. виникнення значних протиріч між ними обумовило територіальний поділ світу, початок якого поклала Перша світова війна.  Монополізація економічного життя, вирішуючи цілій ряд протиріч ринкового господарства, сприяла формування простору для розвитку продуктивних сил. Разом з тим, монополізація економіки привела до виникнення протиріч між її суб’єктами. Надаючи нові імпульси розвитку продуктивних сил, монополістичний капіталізм посилив руйнівні наслідки конкурентної боротьби як в окремих країнах, так і у світовому господарстві у цілому. Особливо ця тенденція проявилась у світовому господарстві, де протиріччя, які притаманні монополістичному капіталізму, визначили характер принципів міжнародного спілкування. В цей період міжнародні економічні відносини будувались з позиції сили: у зовнішній торгівлі панував нееквівалентний обмін, звичайним явищем було пряме розграбування багатств та ресурсів менш розвинених країн,  жорстка експлуатація поневолених територій, у світовому господарстві панувала не рівноправність. Весь світ поділився на “центр” (індустріально розвинені країни) та “периферію” (країни, що розвиваються).  Однак сам “центр” розвивався нерівномірно і ця нерівномірність в період монополізації економіки посилювалась.  

4.4. Розвиток міжнародних економічних відносин у довоєнний період

 Міжвоєнний період у розвитку МЕВ можна поділити на чотири етапи:

1) формування системи золотодевізного стандарту (1919 –         1925 рр.);

2) експансія великих американських кредиторів (кінець 20-х рр.) ;

3) світова економічна криза (1929 – 1933 рр.);

4) період економічного відновлення (1933 – 1939 рр.).

У період між двома світовими війнами спостерігалось значне скорочення обсягів міжнародної торгівлі та певні зміни  у її географічні структурі (табл. 4.2).

Таблиця 4.2

Географічна структура світової торгівлі в 1913-1937 рр. (в %)

Регіон	1913	загальний обсяг	1928	загальний обсяг	1937	загальний обсяг
	експорт	імпорт		експорт	імпорт		експорт	імпорт
Європа	58,9	65,1	62	48	56,2	52,1	47	55,8	51,4
Північна Америка	14,8	11,5	13,2	19,8	15,2	17,5	17,1	13,9	15,5
Латинська Америка	8,3	7,0	7,6	9,8	7,6	8,7	10,2	7,2	8,7
Азія	11,8	10,4	11,1	15,5	13,8	14,6	16,9	14,1	15,5
Африка	3,7	3,6	3,7	4	4,6	4,3	5,3	6,2	5,7
Океанія	2,5	2,4	2,4	2,9	2,6	2,8	3,5	2,8	3,2
У цілому	100	100	100	100	100	100	100	100	100

Не зважаючи на збільшення обсягів міжнародної торгівлі, темпи її зростання знизились з 40% у період 1881 – 1913 рр. до 14% в 1913 – 1937 рр. Перша світова війна обумовила географічні зміни у міжнародній торгівлі, які відображали нове співвідношення сил у міжнародній економічній системі. Так, у торгівлі сировиною збільшилась частка слабо розвинених країн – з 34% загального обсягу світового експорту  у 1913р. до 50% у 1937р.; частка європейських країн у світовому експорті готової продукції, навпаки, скоротилась з 80% у 1913р. до 65% у 1937р, тобто на 15%. Не зважаючи на зниження частки у світовому товарообороті, європейські країни не втратили свої домінуючі позиції на світовому ринку за рахунок розширення торговельних зв’язків з іншими країнами.     

Товарна структура світової торгівлі у міжвоєнний період мала наступні пропорції: у 1913 р. – 63,7% – готова продукція та 37,3% – сировина; у 1937р. –  36,5 % – готова продукція; 63,5% – сировина.  

Формування нових пропорцій міжнародного обміну обумовлено появою нових суб’єктів та напрямів торгівлі. До початку 30-х років переважна частина експорту готової продукції спрямовувалась у слабо розвинені країни, торгівля ж готовою продукцією серед індустріальних країн складала менше половини загального експорту. В цей же період частка Англії, Німеччини та Франції, які були безумовними лідерами в експорті готової продукції, значно зменшилась – з 70% у 1913р. до 52% у 1937р., а частка США, навпаки, зросла – з 13% до 20%. Зменшення обсягів міжнародної торгівлі в цей період обумовлюється також впровадженням рядом країн протекціоністських заходів, підписанням регіональних угод, що привело до сегментації світового ринку, послаблення цілісності світової економічної системи. Більше 30 країн ввели імпортні квоти, що знайшло відображення у підписанні цілого ряду регіональних угод – Дунайська група (Угорщина, Югославія, Болгарія, Румунія), група Осло (країни Скандинавії, Бельгія¸ Нідерланди, Люксембург), Оттавські угоди про створення преференційної системи торгівлі в рамках Британської імперії. Серед об’єктивних причин такої зовнішньоторговельної політики можна виокремити, насамперед, високий рівень індустріального розвитку європейських країн, збільшення місткості внутрішніх ринків через поглиблення національного поділу праці. Окрім того, в результаті підвищення технологічного рівня виробництва значно скоротились витрати на виробництво готової продукції, впроваджувались нові технології заміни природних матеріалів синтетичними, що сприяло зниженню попиту на світовому ринку на сировину та окремі види готової продукції. Суб’єктивні причини обумовлені особливостями зовнішньоторговельної політики провідних країн, яка характеризувалась введенням протекціоністських заходів, вибірковим характером преференцій у торгівлі з розвиненими та слабо розвиненими країнами.

Перша світова війна, як вже зазначалось, повністю зруйнувала першу світову валютну систему, що призвело до зростання інфляції в індустріальних країнах. З метою стабілізації валютних відносин у 1920р. в Брюсселі та у 1922 р. в Генуї були проведені міжнародні фінансові конференції, основними рішенням яких були:

1) введення системи золотодевізного стандарту;

2) в якості резервних валют, які конвертуються у золото, обрано долар США, англійський фунт стерлінгів та французький франк;

3) країни з метою стабілізації національної валюти могли накопичувати у вигляді резервів іноземну валюту, яка конвертується у золото.

Формування системи золотодевізного стандарту стикалось з прагненням країн до накоплення резервної валюти шляхом залучення короткострокових кредитів, що підвищувало рівень мобільності та ризику таких запасів. Слід вказати, що розвинені країни – основні учасниці даної валютної системи розглядали її як тимчасовий спосіб стабілізації міжнародних валютних відносин. У 1931р. Великобританія, а у 1933 р. і США відмовились від золотого стандарту.

Крах другої валютної системи також обумовлений і економічною кризою 1929 – 1933 рр. – Великою депресією, яка створила не тільки справжню соціальну драму, але й зруйнувала майже всю систему міжнародних економічних відносин. Криза почалась в США з краху Нью-Йоркської фондової біржі, потім охопила банківську сферу, промисловість, сільське господарство. До 1932 р. промислове виробництво США у цілому скоротилось на 46%, зокрема, виробництво чавуну – на 79%, сталі – на 76%, автомобілів – на 80%. Криза викликала хвилю банкрутств, за чотири роки розорилось 5760 банків та 135000 торговельних, промислових та фінансових компаній. Зовнішньоторговельний оборот скоротився в 3,1 рази і досяг рівня 1911 року. Промислова криза інерційно розповсюджувалась і на агропромисловий комплекс: збір пшениці скоротився на 36%, кукурудзи – на 45%; ціни на сільськогосподарську продукцію знизились на 58%; розорилось більше 1 мільйона ферм. Для утримання цін фермери знищували продукти – пшеницю спалювали, виливали молоко, картопляні та бавовняні поля заливали керосином або заорювали.    

Економічна криза викликала і кризу соціальну, проявом якої було масове безробіття, зниження життєвого рівня населення, загострення соціальної ситуації в країні. Породжені Великою депресією економічний спад, безробіття, зубожіння населення сприяли зростанню націоналізму та появі авторитарних режимів у Європі. Перед загрозою скорочення обсягів міжнародної торговельної діяльності та міжнародного інвестування розвинені країни намагались підтримувати рівень національного доходу шляхом девальвацій національної валюти, впровадження протекціоністських заходів у торговельній та валютній сфері. Світова економіка розпалась на окремі національні одиниці, одностороння політика яких погіршувала становище їх торговельних партнерів (політика “розорення сусідів”) та ускладнювала міжнародні економічні відносини. Торговельний протекціонізм, тенденції до автаркії та міжнародні валютні безпорядки, таким чином, тільки поглибили та подовжили економічну кризу.

Обрання у 1933 р. президентом США Ф. Д. Рузвельта стало новою віхою в розвитку світової економіки, бо з ім’ям цього політика пов’язані найбільш ефективні в історії світової економіки державні реформи, які отримали назву “Новий курс Ф. Д. Рузвельта”. В основу реформ Рузвельта було покладено вчення англійського економіста Дж. М. Кейнса, яке передбачало активне втручання держави в процес суспільного відтворення. У здійсненні “Нового курсу ” виокремлюють два етапи: перший етап – 1933 – 1935 рр. та другий – з 1935 р.

Для оздоровлення банківської та фінансової системи була введена заборона на експорт золота, було припинено обмін банкнот на золото, були закриті всі банки. У надзвичайному законі про банки передбачалось відновлення їх функцій та отримання найбільшими з них урядових позик з федеральної резервної системи. До кінця березня 1933 р. було відкрито 80% банків – членів Федеральної резервної системи, а 2 000 банків не отримали такого дозволу. Посилилась концентрація банківської системи – кількість банків скоротилась з 25 000 до 15 000. Створена ще при попередньому Президентові США Г. Гувері Реконструктивна корпорація, капітал якої складав 3,8 млрд дол., за 1933 – 1935 рр. надала позик на   6 млрд дол.

Для стабілізації національної валютної системи уряд США відмовився від золотого стандарту, провів девальвацію долару на 41% порівняно з 1929 р., що дало можливість запобігти масовим банкрутствам у кредитній сфері, зменшити заборгованість монополій уряду та посилити експортні можливості національних суб’єктів господарювання. На початку 1934 р. уряд прийняв закон про золотий резерв, відповідно до якого встановлювалась фіксована ціна золота – 35 дол. за одну трійську унцію (31,1035 грама).   

Важливою складовою реформування економіки було відновлення промисловості. У червні 1933 р. було прийнято закон про відновлення національної промисловості (NIRA), створена Адміністрація національного відновлення, до якої ввійшли представники фінансової олігархії, економісти, представники Американської федерації праці. Закон про відновлення національної промисловості запроваджував систему державного регулювання економіки та включав три розділи. У першому розділі основний акцент було зроблено на встановлення певних принципів та способів конкурентної боротьби – “кодекси чесної конкуренції” – відповідно до яких встановлювались для кожного з 17 груп  підприємств обсяги виробництва продукції, рівень заробітної плати, тривалість робочого тижня, ринки збуту продукції, єдина цінова політика, умови зайнятості та найму. У цілому американський уряд санкціонував 746 кодексів, які охоплювали 99% індустрії та торгівлі. Другий та третій розділи закону містили заходи щодо реформування податкової системи та соціальної сфери. Для надання допомоги безробітним Конгрес створив Адміністрацію суспільних робіт, яка займалась проблемами зайнятості шляхом створення трудових таборів для непрацюючої молоді віком 18 – 25 років. Для підприємців важливе значення мала відміна антитрестівського законодавства. Професійні союзи отримали право на колективний захист своїх інтересів.  

З метою відновлення сільського господарства було прийнято закон про його регулювання, для реалізації якого створювалась Адміністрація регулювання сільського господарства (ААА). Для подолання аграрної кризи закон передбачав заходи щодо підвищення цін на сільськогосподарську продукцію до рівня 1909 – 1914 рр., а саме:

1) скорочення посівних площ та поголів’я скоту;

2) державного фінансування фермерської заборгованості, яка на початок 1933 р. склала 12 млрд дол.;

3) за рахунок девальвації долару та випуску казначейських білетів на 3 млрд дол. уряд надав фермерам кредитів на суму понад                    2 млрд дол., зупинивши їх подальше розорення та продаж ферм з аукціонів.

Слід також вказати на значні соціальні зрушення, які стали можливими завдяки новій політиці Ф. Д. Рузвельта. Мова йде про розширення прав робітників та посилення ролі професійних союзів (закон Вагнера): колективний захист робітниками своїх інтересів через систему професійних союзів та шляхом укладання з підприємцями колективних договорів, право робітників на страйки. Також важливе значення мав закон про соціальне забезпечення, відповідно до якого вводилась єдина система пенсій за віком та допомоги у зв’язку з безробіттям, але він поширювався тільки на робітників великих промислових підприємств. У 1938р. було прийнято закон про справедливі умови праці, відповідно до яких заборонялось використання дитячої праці, на підприємствах федерального значення встановлювались єдині норми заробітної плати, її мінімальний та максимальний рівень, максимальна тривалість робочого тижня – 44 години.

У 1934 – 1937 рр. темпи зростання економіки США досягли рівня 1929р., але у 1937 – 1938 рр. у результаті нової економічної кризи всі практично надбання уряду Ф. Д. Рузвельта були знищені. Економіка США  була відкинута на 15 років назад: обсяги промислового виробництва у цілому скоротились на 36%, обсяги виробництва автомобілів – на 50%, виплавка чавуну – на 44%. Уряд Ф. Д. Рузвельта почав активно вкладати державні кошти в економіку з метою збільшення сукупного попиту та її загального оздоровлення (метод “підкачки насосу”).  

Велика депресія негативно вплинула і на економічний розвиток європейських країн. Наслідки кризи для них мали такий же руйнівний характер, як і для США і методи кризової боротьби були схожі – в їх основі лежала теорія державного регулювання економіки Дж. М. Кейнса.

Наслідки Великої депресії та Друга світова війна практично зруйнували світову економічну рівновагу та сприяли тривалій регресії у розвитку міжнародних економічних відносин. Співвідношення сил між американською економікою, яка розвивалась на дріжджах озброєнь та воєнних постачаннях союзним країнам, і європейськими країнами, спустошеними війною, докорінно змінилось. Наприкінці війни частка США у світовому промисловому виробництві складала 50%, у світовому експорті – 33%, у світових золотовалютних резервах – майже 75%. Країни Європи перетворились у позичальників та стали фінансово залежними від США. Для запобігання ризику виникнення нових ускладнень та забезпечення ефективної міжнародної економічної взаємодії необхідно було розробити гнучку систему міжнародних економічних відносин. Розуміння цього і стало передумовою створення нової моделі післявоєнного міжнародного економічного співробітництва в рамках підписання Бреттон-Вудської угоди.

4.5. Світове господарство у післявоєнний період. Бреттон - Вудська система і розвиток міжнародних валютно-фінансових    відносин

У липні 1944 р. представники 44 країн у Бреттон-Вудсі (США) провели міжнародну фінансову конференцію, підготували та підписали ряд угод стосовно розвитку міжнародних валютно-фінансових відносин. Вперше світова валютна система базувалась на міжурядовій угоді, яка фіксувала правила валютної поведінки країн-учасниць та запроваджувала міжнародні організації, обов’язками яких було забезпечення дотримання принципів та правил міжнародних валютно-фінансових відносин. Тобто відповідно до Бреттон-Вудських угод було розроблено регулятивний механізм міжнародних валютно-фінансових відносин.  

До обговорення на конференції було надано два плани-проекти: британський, розроблений Дж. М. Кейнсом, та американський, розроблений Г. Вайтом. План Дж. М. Кейнса передбачав створення Міжнародного клірингового союзу та введення міжнародної розрахункової одиниці – банкору, курс якого встановлювався у відношенні до золота. Країни, які мали певні труднощі з зовнішніми платежами, могли отримати від розрахункового союзу банкори в межах кредитної квоти та розрахуватись з кредиторами. Країни з позитивним сальдо платіжного балансу могли отримати необмежену кількість банкорів. За надання банкорів країни отримували б від розрахункового союзу процент, оплата якого здійснювалась би країнами-позичальниками. План Г. Уайта складався з пропозиції створення резервного фонду шляхом надання країнами валюти та золота, кошти якого будуть використовуватись для фінансової допомоги країнам, які мають тимчасові труднощі з платіжним балансом. Головною задачею резервного фонду є забезпечення стабільності валютних курсів та стимулювання міжнародної торгівлі.  

Спільні риси цих валютно-фінансових проектів полягають у необхідності вільної торгівлі та вільного руху капіталу, урівноважування платіжних балансів країн, стабілізації валютних курсів, введенні золотодевізного стандарту, створенні міжнародних організацій для регулювання    міжнародних валютно-фінансових відносин. У результаті довгих дискусій на конференції формально перевагу було надано план американського економіста Г. Вайта, хоча кейнсіанські ідеї міждержавного валютно-фінансового регулювання також покладені в основу Бреттон-Вудської угоди.

Зробивши висновки з історії міжвоєнного періоду, в рамках Бреттон-Вудських угод були встановлені нові правила організації міжнародних торговельних, валютних кредитних, фінансових відносин, які передбачали створення трьох міжнародних організацій – Міжнародного валютного фонду, функції якого полягали у регулюванні міжнародних валютно-фінансових та кредитних відносин між країнами, Міжнародного банку реконструкції та розвитку, діяльність якого спрямовувалась на надання фінансової підтримки європейським країнам та країнам, що розвиваються, Міжнародної торговельної організації для регулювання міжнародних торговельних потоків.  

Основною метою Бреттон-Вудської конференції було створення нової світової валютної системи, яка базувалась на наступних принципових положеннях:

1) відмова від золотого стандарту та встановлення режиму золотодевізного стандарту, основою якого є золото та дві резервні валюти – долар США та англійський фунт стерлінгів.

Роль золота у світовій валютній системі полягала у наступному:

- золото залишалось основою валютної системи та продовжувало використовуватись як міжнародний платіжний та резервний засіб. Країни мали можливість накопичувати та зберігати золото в своїх офіційних резервах та використовувати його для здійснення міжнародних розрахунків;

- були збережені золоті паритети валют та введена їх фіксація у Міжнародному валютному фонді (МВФ);

- долар став основною міжнародною резервною за умови, що США зобов’язуються здійснювати обмін долару на золото іноземним банкам та урядовим установам за офіційною ціною – 35 дол. за одну трійську унцію золота.  

Отже, Бреттон-Вудська система ввела золотовалютний стандарт: золото було основою, а долар забезпечував посередництво між золотом і валютами країн; золото та долар стали основними резервними засобами у міжнародних розрахунках. Роль долара як міжнародного резервного засобу “as good as gold” (такий же хороший, як золото), підтримувалась зобов’язанням США його конвертованості у золото, яке виконувалось майже 20 років;

2) встановлення валютних курсів та конвертованість валют здійснювалась на основі фіксованих валютних паритетів у доларах. Девальвація валют  більше 10% допускалась тільки з дозволу МВФ. Ринковий курс валют міг відхилятись від фіксованого МВФ курсу національних валют лише у вузьких межах (±1% за Уставом МВФ), а для підтримки цього діапазону коливань ринкових курсів валют центральні банки зобов’язані проводити валютну інтервенцію (скупку або продаж валюти) в доларах;

3)  створення міжнародних валютно-кредитних організацій – Міжнародного валютного фонду (МВФ) та Міжнародного банку реконструкції та розвитку (МБРР), метою яких є контроль та регулювання світової валютної системи, забезпечення валютного співробітництва країн.  

Бреттон-Вудська система функціонувала протягом 25 років, спочатку без істотних протиріч, а потім за рахунок численних поправок. В ретроспективі її функціонування та крах становить низку періодів її нормального функціонування, розладів та погіршення привабливості долару як міжнародного резервного засобу, спроб консолідації та створення нових резервних інструментів і її краху. З самого початку створення та функціонування валютної системи чітко виявлялась одна реальність – реальність американського панування у світовій економіці у післявоєнний період. Економічна могутність США забезпечила їх домінування  у розореному війною світі та центральне місце у новій світовій валютній системі, а розташування штаб-квартири МВФ у Вашингтоні було своєрідним символом цього панування. Для запобігання повторення девальвацій валют у 30-ті роки США нав’язали всьому світові два правила упорядковування зовнішніх платежів, тобто врівноваження платіжних балансів, а саме:

1) врівноваження платіжних балансів країн-членів МВФ повинно здійснюватись переважно заходами внутрішньої економічної політики, а не змінами паритетів їх національних валют. Дотримання цього правила привело до значних економічних втрат європейських країн у 50-60-ті рр., але не оминуло й наприкінці 60-х рр. США;

2) відповідальність за врівноважування платіжних балансів несуть країни, які мають негативне сальдо. Хоча Статут МВФ проголосив принцип рівноваги обов’язків у цій сфері, США, як країні з позитивним платіжним балансом, вдалось нейтралізувати цей принцип і врівноваження платіжних балансів забезпечувалось країнами – дебіторами при фінансовій підтримці, на умовах та за вказівками МВФ. І цього принципу у 60-70-ті рр. США не дотримались, що було однією з причин краху третьої світової валютної системи.

Нормальне (з позицій США та решти світу) функціонування Бреттон-Вудської валютної системи відбувалось у 50-х рр., які відзначались абсолютним пануванням долару та відносною стабільністю валютних курсів. Це пояснювалось значним економічним зубожінням європейських країн і Японії та величезними заощадженнями і виробничими потужностями США. Для придбання споживчих товарів та обладнання потрібні були долари, які поставлялись шляхом трансферту капіталів з американської економіки. Після Другої світової війни експорт капіталу здійснювався у формі державного капіталу в рамках Плану Маршала, а пізніше – у формі приватного капіталу. В цей час європейська економіка відроджувалась, розвивалась, скорочувався дисбаланс зовнішніх платежів і накопичувались валютні резерви в золоті і доларах. У 1958 р. провідні європейські країни перейшли від часткової до повної конвертованості своїх валют, що означало відновлення валютної багатополярності у світі та початок реального функціонування Бреттон-Вудської валютної системи.

Але с самого початку функціонування валютної системи зазнало перших проблем, пов’язаних зі зміною становища долара як міжнародного резервного засобу. Погіршення привабливості долару стало наслідком еволюції платіжного балансу США, дефіцит якого неухильно зростав. Відновлення економік та конкурентоспроможності товарів країн Європи та Японії погіршували умови американської зовнішньої торгівлі. Величезні витрати на війну у В’єтнамі, необмежені інвестиційні потреби американських підприємств погіршували баланс поточних рахунків, що привело до значного скорочення золотого запасу країни, розмір якого у 1971р. становив всього 11 млрд дол. тоді як доларові авуари за кордоном перевищили 50 млрд дол. Золоте забезпечення долара було підірване: США були не в змозі викупити боргові зобов’язання у інших країн. Для вирішення цієї проблеми були використані переваги американської валюти як міжнародного  резервного засобу та здійснена додаткова емісія доларових купюр, не забезпечених золотом. Нестача доларів швидко змінилась в міжнародному масштабі доларовим надлишком. Сумніви у надійності долару обумовили необхідність  розробки рядом країн заходів щодо конвертованості їх офіційних доларових авуарів у золото. Так, Франція, з 1960 по 1967р. конвертувала в золото 3,3 млрд доларів.

Незважаючи на спроби США та світової спільноти стабілізувати міжнародну валютну систему, наприкінці 60-х – початку 70-х рр. вона фактично перестала існувати.

Окрім вказаних вище причин, основними дестабілізуючими чинниками її краху були:

1) за двадцять років – з 1950 по 1970 р. – накопичений дефіцит платіжного балансу США досяг 60 млрд дол., а золотий запас становив      11 млрд дол.;

2) розбухання доларового обігу за межами США привело до швидкого поширення євродоларів – “доларів без батьківщини”;

3) у 1968 р. було введено новий резервний засіб – СДР – спеціальні права запозичення, що сприяло істотному збільшенню засобів міжнародної валютної ліквідності. СДР розраховується на основі валютного кошика 5 країн у наступній пропорції: 39% – долар США; 21% – марка ФРН; 18% – японська ієна; 11% – французький франк; 11% – англійський фунт стерлінгів. Курс СДР переглядається 1 раз на п’ять років.  

4) наприкінці 60-х рр. у розвинених країнах почались валютні кризи, спочатку  у Великобританії, Франції, а потім і в США;

5) наприкінці 60-х рр. конвертованість долара в золото за фіксованою ціною стала теоретично можливою, а в 1971р. у зв’язку зі збільшення обсягу американського долара в обігу та зростанням ціни золота на ринку офіційно була призупинена. Це сприяло встановленню режиму вільно плаваючих валютних курсів та повному краху існуючої валютної системи.

Контрольні запитання

1. Визначте передумови формування монополістичного капіталізму.

2. Назвіть основні типи монополій.

3. Як розвивалася зовнішня торгівля в умовах монополістичного капіталізму?

4. Визначте основні риси та механізм функціонування системи золотого стандарту.

5. Які причини та наслідки мала Велика депресія для світової економіки?

6. Чому виникла необхідність у створенні Бреттон-Вудської валютної системи?

7. Які основні рішення в сфері міжнародного валютно-фінансового регулювання були прийняті на Бреттон-Вудській конференції?

8. Визначте основні чинники краху Бреттон-Вудської валютної системи.

ТЕМА 5. СВІТОВЕ ГОСПОДАРСТВО: ОСНОВНІ РИСИ ТА               СТРУКТУРА

5.1. Світове господарство як цілісна економічна система

Становлення сучасного світового господарства є результатом тривалого історичного процесу, який можна відобразити наступним логічним ланцюгом: внутрішній ринок – національний ринок – міжнародний ринок – світовий ринок – світове господарство.

Внутрішній ринок виник на ранній стадії товарного господарства і становить певну сукупність економічних відносин між продавцями та покупцями товарів. Формування національного ринку обумовлено орієнтацією певного сегменту внутрішнього ринку на іноземних покупців. Міжнародний ринок – це частина національних ринків країн, яка безпосередньо орієнтована на закордонні ринки та пов’язана з ними. Світовий ринок – це сукупність товарно-грошових відносин між країнами на основі міжнародного поділу праці та інших факторів виробництва.    

Об’єктивна основа формування світового господарства полягає у закономірностях розвитку продуктивних сил і міжнародного поділу праці, інтегрування у світовий відтворювальний процес нових країн, посилення їх взаємозалежності та взаємодії, перетворення зовнішньоекономічних зв’язків в один з найважливіших чинників економічного зростання, задоволення потреб національних економік у різних товарах та послугах.

Субстанціальну основу світового господарства як економічної системи становлять міжнародні економічні відносини між суб’єктами господарювання на різних рівнях – міждержавному, регіональному, мікрорівні. Розвиток і поглиблення міжнародних економічних зв’язків, у свою чергу, обумовлений інтернаціоналізацією продуктивних сил та посилення взаємної зацікавленості суб’єктів господарювання в міжнародному економічному спілкуванні. Отже, світове господарство є сукупністю міжнародних економічних відносин у взаємозв’язку з продуктивними силами та відповідним механізмом їх регулювання. Як економічний феномен світове господарство характеризується притаманними йому кількісними та якісними властивостями, що чітко розмежовує його з поняттям “світова економіка”. Світова економіка досліджує ресурсно-факторний аспект світового господарства, світові продуктивні сили, їх національні та регіональні особливості. Органічна єдність світової економіки тільки почала формуватись в той час, як світове господарство розглядається як цілісна економічна система, яка динамічно розвивається.

Як цілісна економічна система світове господарство характеризується наступними ознаками:

1) розвинутим міжнародним рухом факторів виробництва (капіталу, робочої сили, технології), що сприяє посиленню взаємодії та взаємозалежності країн світу;

2) створенням транснаціональних корпорацій (ТНК) та зростанням на їх основі міжнародних форм виробництва. У світовій економіці функціонують 63 000 ТНК, які мають 800 000 іноземних філій: 360 000 філій розміщено у країнах, що розвиваються, 270 000 – розвинутих, 170 000 – у країнах з перехідною економікою [16]. ТНК контролюють близько 80% світового та 80% торговельного обороту, що свідчить про посилення їх економічної могутності та домінантне положення у світовому господарстві. На сьогодні транснаціоналізація економіки сприяла зміні пріоритетів на світовій економічній арені: основними суб’єктами міжнародних економічних відносин є саме ТНК, а характер та тенденції розвитку світового господарства частіше визначаються характером та рівнем розвитку міжкорпоративних та внутрішньокорпоративних відносин;       

3) зовнішньоекономічною політикою держав, яка спрямована на підтримку міжнародного руху факторів виробництва, товарів та послуг;

4) формуванням у країнах економіки відкритого типу з метою інтегрованості у міжнародний економічний простір.

Таким чином, світове господарство порівняно зі світовим ринком є більш досконалою стадією розвитку міжнародної економіки, бо окрім традиційної міжнародної торгівлі товарами та послугами включає міжнародний рух факторів виробництва. Більш складним є і механізм регулювання світового господарства, який включає комплекс заходів національного та міждержавного характеру.

5.2. Структура світового господарства

Системний аналіз світового господарства вимагає виокремлення його основних елементів, взаємозв’язок та взаємодія яких формують його як цілісну систему. В економічній літературі [1; 2; 14; 16; 22; 29; 30] існують різні підходи щодо визначення структурних елементів світового господарства:

1) світове господарство розглядається як сукупність національних економічних комплексів, які є його першоосновою;

2) простий арифметичний підхід до світового господарства, при якому сума зберігає всі властивості окремих складових, непридатний тому, що мова йде про особливе утворення з особливими властивостями та ознаками;

3) на даному історичному етапі національні економіки багатьох держав лише з певною умовністю можна включати до світового господарства.

Не вдаючись в детальний аналіз цих підходів, слід зазначити, що переважна більшість дослідників вказує на особливі ознаки та властивості, які притаманні світовому господарству і відрізняють його від національних економічних систем окремих країн. Це унеможливлює зведення сутності світового господарства до простої арифметичної суми економік окремих країн та регіонів світу.

Сучасна структура світового господарства є складною, органічною, багаторівневою системою взаємодії його суб’єктів у різних сферах господарювання (рис. 5.1).   

Рис. 5.1. Структура світового господарства

До суб’єктів світового господарства відносять країни, їх угрупування, ТНК, підприємства, фірми, компанії, які здійснюють зовнішньоекономічну діяльність. Взаємодія суб’єктів світового господарства здійснюється в різних сферах, які утворюють структурні елементи (блоки). До структурних елементів відносяться:

- міжнародний поділ праці;

- міжнародна торгівля;

- міжнародне виробничо-інвестиційне співробітництво;

- міжнародне науково-технічне співробітництво;

- міжнародна міграція робочої сили;

- міжнародні валютно-фінансові та кредитні відносини.

До структурних рівнів економічної взаємодії суб’єктів світогосподарських зв’язків відносяться:

- міжнародний;

- регіональний (субрегіональний);

- міждержавний;

-  рівень підприємства (мікрорівень).

Найважливішим у системі світогосподарських зв’язків є мікрорівень, на якому взаємодіють безпосередні виробники товарів та послуг – підприємства, фірми, організації. Саме вони формують ядро міжнародних економічних відносин, виступаючи одночасно і продавцями і споживачами товарів та послуг.

Міждержавний рівень передбачає створення системи організації та управління міжнародними економічними відносинами. Держава створює умови для здійснення експортно-імпортних операцій національними та іноземними суб’єктами господарювання: визначає тип зовнішньоекономічної політики, розробляє митні, валютні режими, регулює банківські проценти та податкові ставки тощо. Новітній історії МЕВ відомі і жорстка державна монополія на всю систему зовнішньоекономічних зв’язків (у колишніх соціалістичних країнах), і  механізм вільної економічної взаємодії, який регулюється переважно економічними інструментами (в країнах з ринковою економікою). Виключно важливим аспектом діяльності держави як суб’єкта МЕВ є підготовка та підписання угод з іншими державами та міжнародним організаціями про економічне, науково-технічне співробітництво з метою поглиблення та розвитку світогосподарських відносин.

На регіональному рівні розробляються та реалізуються великі міжнародні проекти та програми в різних сферах міжнародного економічного і науково-технічного співробітництва. Особливо рельєфно регіональне співробітництво проявляється в рамках Європейського Союзу, АСЕАН, НАФТА, МЕРКОСУР тощо.

Міжнародний рівень акумулює всі попередні рівні світогосподарських зв’язків, посилюючи глобалізацію світової економіки. На цьому  розробляються і підписуються в рамках ООН та її підрозділів, міжнародних економічних організацій всі найважливіші документи щодо регулювання МЕВ у цілому та їх окремих елементів (блоків).

 

5.3. Закони і закономірності розвитку світового господарства

Економічні закони, як відомо, характеризуються внутрішніми, необхідними, сталими зв’язками між основними протилежними сторонами економічних явищ. Основними протилежними сторонами економічного закону є окремі елементи виробничих відносин та окремі елементи продуктивних сил. У системі світового господарства такими протилежними сторонами є національні та інтернаціональні інтереси з притаманними їм тенденціями – відцентровою та доцентровою. Це дає можливість визначити характер дії законів світового господарства – всі вони діють як закони-тенденції. Тобто при  взаємодії національної та інтернаціональної сфер у різний період часу встановлюється різна пріоритетність їх прояву. Однак протягом більш тривалого часу признання пріоритету загальнолюдських потреб, інтересів та цілей світового співтовариства обумовлює сталу тенденцію розвитку світового економічного спілкування та взаємодії на основі притаманних їм законів.   

До законів, які визначають розвиток сучасного світового господарства, можна віднести:

закон вартості;

закон конкуренції;

закон накопичення;

закон пропорціонального розвитку світової економіки;

закон відповідності продуктивних сил характеру міжнародних економічних відносин.

Дія закону вартості у світовому господарстві полягає у приведенні національних витрат до середньосвітових, які відображають суспільно-необхідні витрати праці при середньосвітових умовах виробництва. На основі закону вартості формуються світові ціни.

Дія закону конкуренції в міжнародній сфері обумовлена ринковим характером світового господарства та проявляється у формі міжнародної конкуренції.

Закон накопичення обґрунтовує необхідність та доцільність міжнародного інвестування та передбачає капіталізацію частини прибутку суб’єктів МЕВ для розвитку світової економіки.

Закон пропорціонального розвитку світової економіки оснований на системному підході і передбачає дотримання певних пропорцій між структурними елементами світового господарства, які сприятимуть збереженню його цілісності, системності та сталості.

Закон відповідності продуктивних сил характеру МЕВ передбачає взаємозв’язок та взаємозалежність між розвитком національних продуктивних сил та міжнародних зв’язків: якісні та кількісні зміни національних продуктивних сил сприяють появі нових форм та методів міжнародного економічного співробітництва.

Дія законів у світовому господарстві проявляється у формуванні певних закономірностей його розвитку – це причинно-наслідкові зв’язки, які постійно повторюються, відображають найбільш суттєві аспекти МЕВ. Основними закономірностями розвитку світового господарства є:

1) підвищення рівня усуспільнення світового виробництва, проявом якого є створення та розвиток великих господарських одиниць – ТНК;

2) розвиток внутрішньогалузевого та міжгалузевого кооперування між країнами;

3) розвиток інтеграційних процесів;

4) гармонізація рівнів економічного розвитку країн, яка дозволяє створити уніфіковану систему показників оцінки та аналізу зовнішньоекономічної сфери;

5) динамізм розвитку національних господарств полягає у збільшення темпів зростання їх суспільного виробництва;

6) інтернаціоналізація виробництва є наслідком поглиблення міжнародного поділу праці. Інтернаціоналізація виробництва – це встановлення безпосередніх сталих виробничих зв’язків між підприємствами різних країн для інтегрованості національного виробничого процесу до світового.    

5.4. Протиріччя у світовому господарстві

Загальновизнане положення про те, що протиріччя є джерелом розвитку, не є виключенням і для світового господарства. Протиріччя в системі світогосподарських зв’язків об’єктивно обумовлені та виникають в результаті взаємодії структурних елементів світового господарства та взаємодії суб’єктів світового господарства (рис. 5.2).

Рис. 5.2. Джерела виникнення протиріч у світовому господарстві

г .

Протиріччя в систему структурних елементів світового господарства обумовлюються насамперед їх відносною ізольованістю та різноспрямованістю дії. Наприклад, одне з протиріч між науково-технічною та виробничою сферами полягає у  тому, що в інноваційну сферу інтегрована тільки певна частина суб’єктів світового господарства, в той час як переважна їх частина не спроможна споживати нові науково-технічні розробки через низький рівень інноваційного розвитку.

На сьогодні, інноваційний розвиток забезпечують розвинені країни, в яких проживає тільки 15% населення, в країнах-споживачах (покупцях) технологій проживає 55% населення світу, в країнах доіндустріальної епохи, які практично не використовують технології, проживає 30% населення. Тобто, техніко-економічний базис світового господарства за невеликим виключенням гальмує науково-технічний прогрес, залишає не використаними новітні інноваційні розробки. Гострі протиріччя в системі сучасних міжнародних економічних відносин розгортаються також між міжнародною торговельною та виробничою сферами. В реальній практиці це проявляється у протиріччях між цінами та витратами, продавцями та покупцями. Попитом та пропозицією товарів на світовому ринку, між цінами на готові товари та цінами на сировину (ножиці цін).

Протиріччя між суб’єктами світового господарства мають більш конкретний характер та характеризуються достатньо широким спектром. Найголовніші з них проявляються при  незбігу економічних інтересів суб’єктів світогосподарських зв’язків, які обумовлені різним рівнем їх економічного, інноваційного розвитку, національними, історичними, природно-географічними особливостями.

Усі протиріччя світового господарства не залежно від джерела виникнення можна поділити на внутрішні та зовнішні. Внутрішні протиріччя зароджуються всередині його структурних елементів – у міжнародній торгівлі, в міжнародній виробничій, інвестиційній, валютній, фінансовій та кредитній сферах. Наприклад, загострення протиріч перманентно здійснюється в міжнародній торгівлі між США та Японією, США та Західною Європою, США та Китаєм.

Зовнішні протиріччя пов’язані із взаємодією окремих елементів світового господарства з зовнішнім середовищем і є мобільним, тобто швидко змінюють свої функції та форму. Так, чинники макрорівня (зовнішньоекономічна політика держав) у цілому виступають як зовнішні відносно підприємств, фірм тощо, а відносно регіональних об’єднань, світового господарства – як внутрішні.

Різноманітність протиріч у системі світового господарства унеможливлює створення єдиного універсального механізму їх розв’язування на різних рівнях взаємодії господарюючих суб’єктів.

На мікрорівні розв’язування протиріч досягається шляхом підписання зовнішньоторговельних контрактів та угод, в яких сторони домовляються про обсяги, техніко-економічні характеристики товарів, ціну, види та форми розрахунків, валюту платежу, транспортні умови, терміни постачання, відповідальність сторін за невиконання умов контакту тощо.  

На макрорівні протиріччя розв’язуються у процесі розробки, підписання та реалізації міждержавних  угод про економічне, науково-технічне співробітництво, шляхом прийняття законів, що регулюють зовнішньоекономічну сферу в країні відповідно до норм міжнародного права.  

На рівні міжнародного співтовариства також існують структури та механізми, спрямовані на регулювання світогосподарських зв’язків. Ці механізми включають обговорення питань міжнародної економічної взаємодії на спеціальних сесіях Генеральної Асамблеї ООН, у міжнародних економічних організаціях – Міжнародному валютному фонді (МВФ), Світовому банку (СБ), Міжнародному банку реконструкції та розвитку (МБРР), Світовій організації торгівлі (СОТ) тощо. Гострота протиріч у системі світового господарства не завжди дозволяє знайти взаємоприйнятні рішення для всіх його суб’єктів. Але світове співтовариство все більш усвідомлює те, що пошук непростих рішень міжнародних проблем знаходиться у площині розробки адекватних форм на всіх рівнях управління міжнародними економічними відносинами.

Серед всієї різноманітності протиріч найбільш гострим є протиріччя між промислово розвинутими країнами та країнами, що розвиваються, між багатою Північчю та бідним Півднем світової економіки. Країни, що розвиваються вважають, що більшість проблем їх сучасного економічного розвитку пов’язані як з колишнім, так і з існуючим світовим економічним порядком. Їх обвинувачення можна звести до наступних:

1)  сучасна економічна відсталість цих країн є результатом їх тривалої експлуатації розвиненими країнами;

2) основним інструментом відтворення соціально-економічної відсталості країн, що розвиваються є іноземний капітал;

3) допомога розвинених країн для подолання економічної відсталості країн, що розвиваються є питанням поновлення історичної справедливості. При цьому така допомога може бути надана у формі односторонньої передачі частини ресурсів або у формі доступу експортерів країн, що розвиваються на ринки розвинених країн.  

Ці три пункти є основою кампанії, яку розгорнули країни, що розвиваються, за введення нового міжнародного економічного порядку (НМЕП), який у змозі розв’язати найбільш гостре протиріччя сучасного світового господарства.   

Контрольні запитання

1. Що є субстанціональною основою світового господарства?

2. Визначте основні ознаки світового господарства як економічної системи.

3. Яка структура сучасного світового господарства?

4. Визначте закони, які використовуються у системі світового господарства.

5. Чому виникають протиріччя між суб’єктами світового господарства?

6. Охарактеризуйте механізм розв’язання протиріч між суб’єктами світового господарства.

ТЕМА 6. МІЖНАРОДНИЙ ПОДІЛ ПРАЦІ  –МАТЕРІАЛЬНА ОСНОВА СВІТОВОГО ГОСПОДАРСТВА

6.1. Сутність і роль міжнародного поділу праці (МПП) у системі міжнародних економічних відносин

 Однією з базових категорій міжнародних економічних відносин є міжнародний поділ праці, існування якого обумовлено дією закону економії часу. Міжнародний поділ праці (МПП) є об’єктивною основою виробничих, науково-технічних, торговельно-економічних зв’язків між країнами. Саме на основі МПП здійснювалось формування світового ринку та світового господарства, а в сучасних умовах здійснюється інтернаціоналізація світових господарських процесів.

За своєю сутністю міжнародний поділ праці є однією з форм прояву суспільного поділу праці, яка становить диференціацію трудової діяльності на самостійні види. Формування суспільного поділу праці є об’єктивно історичним процесом розвитку виробничих відносин та продуктивних сил. Основою та рушійною силою суспільного поділу праці є прогрес продуктивних сил: поділ праці завжди підвищував продуктивність праці, а значить, і сприяв економічному та соціальному розвитку. Разом з тим поділ праці є одночасно і об’єднанням відокремлених виробничих процесів. Саме у відокремленні різних видів трудової діяльності та одночасному їх взаємодоповненні і взаємодії проявляється сутність поділу праці.

У міжнародній економіці існує класифікація суспільного поділу праці за територіальним та виробничим критеріями. Залежно від виду виробничої діяльності суспільний поділ праці класифікується на:

1) загальний, який передбачає поділ праці між крупними сферами національного господарства країни;

2) приватний передбачає поділ праці між галузями та підгалузями національного господарства;

3) одиничний – поділ праці усередині підприємств на певні види діяльності або в рамках певних структурних підрозділів.

Залежно від територіального охоплення суспільний поділ праці поділяється на:

1) поділ праці усередині окремих країн  на регіони, райони, округи, штати тощо;

2) міжнародний поділ праці між окремими країнами.

Міжнародний поділ праці є вищим ступенем розвитку суспільного територіального поділу праці, основаного на спеціалізації окремих країн у виробництві певних видів продукції для задоволення власних потреб та потреб світового ринку.

Залежно від виду виробничої діяльності міжнародний поділ праці поділяється на:

1) міжнародний загальний поділ праці, який передбачає спеціалізацію окремих країн на крупних сферах виробництва – промисловості, сільському господарстві, сфері послуг тощо;

2) міжнародний приватний поділ праці – це галузева та внутрішньогалузева спеціалізація окремих країн;

3) міжнародний приватний поділ праці – спеціалізація окремих країн на певних стадіях технологічного процесу (складання, комплектація, допоміжне виробництво тощо).

Таким чином, міжнародний поділ праці – більш вузьке поняття, ніж суспільний поділ праці, бо є формою прояву суспільного поділу праці у міжнародній економіці.

6.2. Фактори розвитку і поглиблення міжнародного поділу    праці

 В основі процесу сучасної територіальної диференціації виробничої діяльності лежать різні фактори природного, соціального, економічного, науково-технічного характеру, до яких слід віднести:

1) відмінності у розподілі природних ресурсів є однією з найбільш очевидних передумов поділу праці між країнами та визначення їх експортної спеціалізації;

2) географічне положення визначає пріоритетні напрями зовнішньоекономічної політики країн, особливості організації транспортних комунікацій,  передумови для інтеграції;

3) відмінності у кліматичних умовах, які більшою мірою відображаються на агропромисловій спеціалізації країн;

4) чисельність населення країни визначає факторозабезпеченість країн – якщо в країні є значні трудові ресурси, їй більш вигідно спеціалізуватись на експорті трудомісткої продукції. Якщо ж у країні спостерігається дефіцит трудових ресурсів, то вигідніше імпортувати трудомістку продукцію;

5) розмір території країни. За наявності великої території та значної місткості внутрішнього ринку є можливості для розвитку суспільного поділу праці всередині країни. Не великі та середні за територією та чисельністю населення країни більшою мірою залежні від міжнародного поділу праці через відсутність природно-сировинних ресурсів та вузькість внутрішнього  ринку. Однак сучасний розвиток міжнародної економіки свідчить про зміну характеру впливу цих факторів: більшість країн, що розвиваються є багаточисельними та мають велику територію, але ступінь їх залежності від міжнародного середовища велика. Це пояснюється не врахуванням таких чинників, як науково-технічний розвиток країн та характер зовнішньоекономічної політики;

6) головним чинником формування та розвитку МПП у сучасних умовах є науково-технічний прогрес (НТП), під впливом якого відбувається поглиблення поділу праці як всередині окремих країн, так і в міжнародному масштабі. Тому ступінь участі країни у МПП визначається рівнем розвитку її національних продуктивних сил, стану науки та технології;

7) характер та тип організації національної економіки, ступінь її відкритості зовнішньому середовищу. Відкритість економіки – це зважена державна політика економічного спілкування із зовнішнім світом, яка побудована на принципах ефективного, безпечного та взаємовигідного співробітництва.

6.3. Форми прояву і реалізації міжнародного поділу праці

 Основними  формами прояву та реалізації міжнародного поділу праці є міжнародна спеціалізація та міжнародне кооперування виробництва.

Спеціалізація виробництва передбачає концентрацію та визначення обсягів виробництва певних видів продукції в окремих країнах залежно від природно-кліматичних, політичних, соціально-економічних умов її розвитку. Міжнародна спеціалізація передбачає зростання концентрації та обсягів виробництва певних видів продукції в окремих країнах понад внутрішні потреби для задоволення потреб світового ринку.

Міжнародна спеціалізація виробництва (МСВ) розвивається за двома напрямами – виробничому та територіальному. Залежно від виду виробничої діяльності МСВ поділяється на:

1) міжгалузеву спеціалізацію – спеціалізація країн на виробництві продукції різних галузей економіки;

2) внутрішньогалузеву – спеціалізація країн на виробництві диференційованих товарів однієї галузі;

3) спеціалізацію окремих підприємств.

У територіальному розрізі МСВ поділяється на:

1) спеціалізацію окремих країн;

2) спеціалізацію груп країн;

3) спеціалізацію окремих регіонів на виробництві продукції для світового ринку.   

Формами прояву міжнародної спеціалізації виробництва є:

1) предметна спеціалізація, яка передбачає спеціалізацію країн, підприємств, компаній на виробництві готової (кінцевої) продукції;

2) по детальна – спеціалізація на виробництві вузлів, деталей, напівфабрикатів, компонентів тощо;

3) технологічна передбачає зосередження виробничих зусиль суб’єктів господарювання на окремих стадіях технологічного процесу.

З поглибленням МПП та розвитком МСВ в економічній літературі [1; 2; 15; 16; 28; 30] використовуються такі поняття як, “міжнародноспеціалізована галузь” та “міжнародноспеціалізована продукція”.

Міжнародноспеціалізованою галуззю називається галузь з високою часткою експортованої продукції та високим рівнем внутрішньогалузевої спеціалізації. Основними показниками рівня міжнародної спеціалізації галузі є:

- коефіцієнт відносної експортної спеціалізації – відношення частки експорту товару у загальному обсязі експорту країни до частки експорту товару у світовому обсязі експорту:       

                  

                                    ,                                                    (6.1)

де  –  коефіцієнт відносної експортної спеціалізації;

– річні обсяги експорту;

– річні обсяги валового внутрішнього продукту.

Галузь вважається міжнародноспеціалізованою при значенні  ≥1.

- галузева експортна квота – відношення обсягу експорту галузі до обсягу ВВП країни, дозволяє визначити експортну орієнтацію країни;

- індекс товарності характеризує ступінь участі країни у міжнародному поділі праці та визначається за формулою:

                                          ,                                                         (6.2)

де  – індекс товарності країни;

– річні обсяги експорту;

– річні обсяги імпорту.

Міжнародноспеціалізована продукція виробляється в декількох країнах на основі розмежування виробничих програм відповідно до їх спеціалізації.  

Міжнародне кооперування виробництва (МКВ) також є формою МПП, яка взаємопов’язана  зі спеціалізацією. Поділ праці передбачає її спеціалізацію, а відповідно необхідність обміну та кооперування. В свою чергу, кооперування праці вимагає її поділу та спеціалізації.

Міжнародне виробниче кооперування – це форма МПП, яка передбачає об’єднання матеріальних, інноваційних, фінансових ресурсів декількох країн для реалізації великих науково-технічних проектів.

Класифікація міжнародного кооперування здійснюється за наступними критеріями:

1) за видами:

- економічне, яке полягає у концентрації економічних зусиль учасників коопераційного процесу для досягнення поставленої мети;

- виробниче, передбачає об’єднання виробничих зусиль суб’єктів господарювання;

- науково-технічне доцільне за необхідності акумулювання значних інноваційних ресурсів країн – учасниць для розробки та реалізації науково-технічних проектів;

- збутове кооперування спрямоване на мінімізацію витрат з реалізації продукції на зовнішній ринок;

2) за стадіями:

- передвиробниче, тобто коопераційні зв’язки виникають на етапі генерування ідей та формування стратегії співробітництва;

- виробниче – передбачає чітке розмежування виробничих програм учасників МКВ з метою мінімізації виробничих витрат;

- комерційне – передбачає співробітництво у сфері реалізації кооперованої продукції;

3) залежно від кількості учасників коопераційного співробітництва:

- двостороннє;

- багатостороннє;

4) залежно від структури зв’язків:

- внутрішньофірмове, яке здійснюється між структурними підрозділами фірм, підприємств, ТНК;

- міжфірмове, яке здійснюється між самостійними суб’єктами господарювання різних країн;

5) за галузевою належністю:

- міжгалузеве кооперування – передбачає співробітництво господарюючих суб’єктів різних галузей;

- внутрішньогалузеве – передбачає співробітництво господарюючих суб’єктів однієї галузі;

6) за територіальною належністю:

- міждержавне;

- регіональне;

- міжрегіональне.

Основними методами МКВ є:

1) договірна спеціалізація, яка передбачає розмежування виробничих програм та закріплення за кожним учасником певного асортименту кінцевої продукції;

2) реалізація спільних програм шляхом:

- підрядного кооперування, при якому виконавець за дорученням заказника виконує певні роботи з виробництва окремих деталей, компонентів, напівфабрикатів, які є частиною продукції заказника. Тобто при підрядному кооперуванні вибір виконавця оснований на його подетальній спеціалізації;

- організації спільного виробництва, що передбачає об’єднання фінансових, матеріальних, науково-технічних ресурсів учасників та закріплення за кожним з них повної відповідальності за виробництво певної частини продукції залежно від його спеціалізації (подетальної або технологічної);

3) створення спільних підприємств шляхом об’єднання на пайовій основі власності партнерів на умовах довгострокового співробітництва з чітким розподілом прибутків і ризиків відповідно до умов коопераційної угоди.  

   

Контрольні запитання

1. Чому міжнародний поділ праці є формою суспільного поділу праці?

2. Які спільні та особливі риси є у суспільного і міжнародного поділу праці?

3. Визначте основні фактори розвитку міжнародного поділу праці.

4. Які форми спеціалізації набули поширення у світовому господарстві?

5. У чому полягає сутність міжнародного кооперування? 

6. Як міжнародне кооперування пов’язане з міжнародною спеціалізацією?

7. Як пов’язано формування світового ринку з МПП?

ТЕМА 7. СУЧАСНА ПОЛІТИЧНА КАРТА СВІТУ.            КЛАСИФІКАЦІЯ КРАЇН У МІЖНАРОДНІЙ ЕКОНОМІЦІ

7.1. Критерії виділення підсистем світового господарства

На сьогодні у світі існує понад 240 країн, різних за рівнем економічного та соціального розвитку. Для проведення аналізу сучасного та окреслення майбутніх контурів розвитку міжнародної економіки використовують різні класифікації країн, які відрізняються вибором певних критеріїв. До критеріїв виокремлення підсистем у міжнародній економіці відносяться економічний, регіональний, ринковий, соціальний, інноваційний та організаційний підходи.

На основі економічного підходу країни можна виділити:

1) промислово розвинуті – країни, в яких частка промислового виробництва в обсязі валового внутрішнього продукту (ВВП) перевищує 50%;

2) аграрні – країни, в яких частка сільськогосподарського виробництва в обсязі ВВП перевищує 50%;

3) промислово-аграрні, в яких частка промислового виробництва перевищує частку сільськогосподарського виробництва у обсязі ВВП;

4) аграрно-промислові країни, в яких частка сільськогосподарського виробництва перевищує частку промислового виробництва у обсязі ВВП.

Регіональний підхід використовується для поділу країн відповіднодо їх географічного положення:

1.  Західна Європа включає економічно розвинуті країни – Великобританію, Німеччину, Францію, Іспанію, Італію, Бельгію, Нідерланди, Люксембург, Австрію, Фінляндію, Ірландію, Ісландію, Норвегію, Швецію, Данію, Швейцарію, Грецію, Португалію.
2.  Центральна Європа включає такі країни, як Польща, Чехія, Словаччина, Словенія, Угорщина, Румунія, Болгарія, Боснія і Герцеговина, Хорватія, Македонія, Сербія, Албанія.
3.  Східна Європа включає Україну, Білорусь, Росію, Молдову, Естонію, Латвію і Литву.
4.  Південно-Західна Азія: Туреччина, Кіпр, Ірак, Іран, Сирія, Ліван, Ізраїль, Саудівська Аравія, Кувейт, Оман, Ємен, Бахрейн, Об’єднані Арабські Емірати (ОАЕ), Афганістан, Грузія, Вірменія, Азербайджан.
5.  Центральна Азія: Казахстан, Узбекистан, Киргизія, Таджикистан,  Туркменістан.
6.  Південна Азія: Пакистан, Індія, Непал, Бутан, Бангладеш, Шрі-Ланка.
7.  Південно-Східна Азія: Лаос, Індонезія, Малайзія, Таїланд, М’янма, В’єтнам, Камбоджа, Сінгапур, Філіппіни, Бруней.
8.  Далекий Схід: Китай, Японія, КНДР, Південна Корея, Монголія.
9.  Північна Африка традиційно включає Єгипет, Марокко, Судан, Туніс, Алжир, Лівію, Мавританію, Західну Сахару.
10.   Східна Африка: Ефіопія, Ерітрея, Сомалі, Кенія, Уганда, Танзанія, Руанда, Бурунді.
11.   Західна Африка: Малі, Нігер, Чад, Сенегал, Буркіна-Фасо, Центральна Африканська республіка (ЦАР), Гвінея, Кот-д’Івуар, Сьєрра-Леоне, Того, Нігерія, Гана, Камерун, Габон, Конго, Ангола.
12.  Південна Африка: Замбія, Мозамбік, Зімбабве, Малаві, Південно-Африканська республіка (ПАР), Намібія, Лесото, Ботсвана, Мадагаскар.
13.  Австралія і Океанія: Австралія, Нова Зеландія, Папуа-Нова Гвінея ита велика кількість острівних держав (острови Фіджі, Маршаллові острови, Соломонові острови, Тонга, Вануату, Кірибаті, Палау, Тувалу, острови Кука, Науру тощо).
14.  Північна Америка: США, Канада. Мексика.
15.  Латинська Америка: Бразилія, Аргентина, Уругвай, Парагвай, Чилі, Перу, Колумбія, Венесуела, Болівія, Еквадор, Гайана, Суринам, французька Гвіана.
16.  Окрему групу країн складають країни Карибського басейну: Ямайка, Куба, Гаїті, Сальвадор, Нікарагуа, Гондурас, Домініканська республіка, Гватемала, Панама.

Залежно від ступеня розвитку ринкових відносин країни поділяються на:

1) країни з розвинутою ринковою економікою, до яких відносять промислово розвинені країни;

2) країни з ринковою економікою (переважно країни, що розвиваються);

3) країни з перехідною економікою, які еволюціонують у напрямку до ринку;

4) країни з адміністративно-командною системою, до яких відносять країни соціалістичної орієнтації.

Залежно від рівня інноваційного розвитку можна виокремити:

1) країни інноваційної (наукової) епохи, які є лідерами на світовому ринку за рахунок самостійної розробки нових технологій (країни-новатори);

2) країни технологічної епохи, в яких обсяги науково-дослідницьких робіт незначні, а розвиток здійснюється за рахунок придбання іноземних технологій (країни-імітатори);

3) країни виробничої епохи, які об’єктивно не можуть впроваджувати інноваційні розробки у виробництво (країни – реципієнти технологічних грантів).

Залежно від соціальної організації держав виокремлюють:

1) капіталістичні країни, які характеризуються розвинутими ринковими відносинами та демократичною політичною системою;

2) соціалістичні, в яких переважає командно-адміністративний характер економіки;

3) етатичні, які інтегрують ринкові важелі в авторитарний режим управління національним господарством.   

Організаційний підхід передбачає класифікацію країн відповідно до їх інтеграційних угрупувань:

1) Співдружність незалежних держав (СНД), до якої входять 11 країн – колишніх республік СРСР;

2) Європейський Союз – інтеграційне об’єднання 27 країн Західної та Центральної і Східної Європи (Великобританія, Німеччина, Франція, Іспанія, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Австрія, Фінляндія, Ірландія, Швеція, Данія, Греція, Португалія, Мальта, Польща, Чехія, Словаччина, Словенія, Угорщина, Румунія, Болгарія, Естонія, Латвія, Литва, Кіпр);

3) НАФТА – інтеграційне угрупування країн Північної Америки (США, Канада, Мексика);

4) Латиноамериканська асоціація вільної торгівлі, яка об’єднує країни Латинської Америки;

5) Організація країн – експортерів нафти ОПЕК (Саудівська Аравія, ОАЕ, Кувейт, Ірак, Іран, Венесуела, Індонезія, Катар, Лівія, Алжир, Нігерія, Еквадор, Габон, Ангола);

6) Організація економічного і соціального розвитку (ОЕСР), до якої входять 29 найбільш розвинутих країн (США, Швейцарія, Австрія, Японія, Нідерланди, Фінляндія, Німеччина, Бельгія, Нова Зеландія, Франція, Люксембург, Туреччина, Велика Британія, Португалія, Мексика, Італія, Греція, Республіка Корея, Іспанія, Норвегія, Польща, Канада, Данія, Угорщина, Австралія, Ірландія, Чехія, Швеція, Ісландія);

7) Чорноморсько економічне співробітництво (ЧЕС), до якого входять  11 країн, які мають територіальний вихід до Чорного моря (Болгарія, Греція, Грузія, Україна, Туреччина, Росія, Румунія, Молдова, Азербайджан, Албанія, Вірменія);

8) ГУУАМ – організація, яка об’єднує Грузію, Україну, Узбекистан, Азербайджан та Молдову.  

7.2. Класифікація ЕКОСОС

Найбільш розповсюдженою в міжнародній практиці є класифікація країн за методикою Економічної і соціальної ради ООН (ЕСОSОС — Economic and Social Council), яка базується на врахуванні особливостей економічного, історичного, політичного та культурного їх розвитку. Для цілей економічного аналізу країни поділяються на:

- розвинуті (країни з ринковою економікою);

- країни з перехідною економікою;

- країни, що розвиваються.

До групи розвинутих країн входять країни Західної Європи (за виключенням  Мальти), США, Канада, Японія, Австралія, Ізраїль, Нова Зеландія, ПАР, на частку яких припадає 75% сукупного валового світового продукту (ВСП). У цій групі виокремлюють найбільш економічно потужні країни, які називають “країни великої сімки”: США, Канада, Японія, Великобританія, Німеччина, Франція, Італія, частка яких складає 61% сукупного ВСП світу. Характерними особливостями розвитку індустріально розвинутих країн є:

- високий рівень розвитку ринкових відносин;

- висока ступінь відкритості економіки;

- рівень ВВП на душу населення складає не менше 20 000 дол. на рік;

- високий рівень соціального захисту (пенсії, обов’язкове медичне страхування, допомога у зв’язку з безробіттям);

- відповідно до типу економічного розвитку ці країни відносять до постіндустріальних (інформаційних). Розвиток їх економіки характеризується поступовою переорієнтацією на інформаційну сферу та відмовою від виробництва і перенесенням його у країни, що розвиваються. Тобто розвинуті країни прагнуть стати своєрідним “інтелектуальним центром” для “виробничої периферії”. Однак така стратегія є досить уразливою для найбільш розвинутих країн, так як  країни, що розвиваються при досягненні певних економічних успіхів можуть самостійно використовувати власний потенціал.

Країнами з перехідною економікою називають колишні соціалістичні країни, які вже 17 років намагаються переорієнтувати планову економіку на ринкові умови господарювання. В цю групу країн включають всі країни Центральної Європи, країни СНД та Прибалтики. До цієї ж групи ООН відносить і Китай, хоча дотепер ця країна входила до складу країн, що розвиваються. Однак інтенсивний розвиток китайської економіки, який характеризується щорічним приростом ВВП більш 10%, свідчить про формування ефективної економічної моделі, яку можна назвати унікальною через поєднання капіталістичного базису та соціалістичної надбудови. Китай виробляє близько 12% ВСП.  Країни з перехідною економікою виробляють близько 6% ВСП, у тому числі частка країн Центральної та Східної Європи (без країн Прибалтики) – менше 2%, колишніх радянських республік – більше 4% (у тому числі Росії – близько 3%). Частка у світовому експорті цих країн – 3%. Серед країн даної групи слід виокремити країни, які досягли значних успіхів у своєму економічному розвитку, що сприяло їх вступу до Європейського Союзу у 2004 році – Угорщина, Польща, Чехія, Словаччина, Словенія, Латвія, Литва, Естонія, у 2007 році – Болгарія, Румунія.

До країн, що розвиваються відносяться більш як 120 країн, в яких проживає 79% населення світу. Частка цих країн у світовому виробництві складає 42%, зокрема у світовому промисловому виробництві – 34,5%, у світовому сільськогосподарському виробництві – 68%, частка у світовому експорті – близько 40%. Країни цієї групи різні за рівнем та характером соціально-економічного розвитку, що обумовило необхідність їх диференціації на декілька підгруп. Першу підгрупу складають нові індустріальні країни, які значною мірою відрізняються від інших за типом економічного розвитку: вони ввійшли в стадію індустріалізації, в той час як більшість країн, що розвиваються знаходяться на доіндустріальній (аграрній). Серед цієї підгрупи виокремлюють НІК першого покоління – Південна Корея, Сінгапур, Тайвань та другого покоління – Філіппіни, Бразилія, Малайзія, Аргентина, Мексика, Таїланд, Чилі, Індія.

Особливостями економічного розвитку цих країн є:

- реформування національних економік відповідно до стратегії інтеграції до світової економічної системи;

- індустріалізація країн, розвиток галузей переробної промисловості;

- створення благоприємного інвестиційного клімату, що сприяло збільшенню обсягів іноземного інвестування;

- транснаціоналізація виробництва шляхом відкриття транснаціональним корпораціями структурних підрозділів з метою розширення ринків збуту, підвищення рівня конкурентоспроможності продукції за рахунок зменшення витрат на оплату праці та доступу до більш дешевих джерел сировини;

- формування експорто-орієнтованої моделі економічного розвитку.  

Пояснення стрімкого економічного розвитку нових індустріальних країн (НІК) викладене в концепції асоційовано-залежного розвитку         Ф. Е. Кардозо та Е. Фалетто [13]:

1) швидке промислове зростання НІК не подолало їх залежності від розвинених країн;

2) економічній стрибок сприяв посиленню взаємозалежності країн у політичній, соціальній, економічній, культурній сферах;

3) залежність слабо розвинених країн обумовлена не лише експансією розвинених країн, а в деяких випадках внутрішніми та зовнішніми факторами їх економічного розвитку, які сприяють появі “добровільно залежних країн”;  

4) форми та напрями залежності країн, що розвиваються від промислово розвинених країн різноманітні та обумовлені специфікою розвитку їх національних економік.

Серед країн, що розвиваються є підгрупа відносно заможних країн, до якої слід віднести країни-експортери сировинних ресурсів на світовий ринок (ОАЕ, Катар, Кувейт, Оман, Саудівська Аравія), а також острівні держави, які спеціалізуються на наданні послуг туристичного та фінансового характеру (Багамські, Бермудські, Кайманові, острови Фіджі, Ямайка, Кіпр, Мальта, Науру, Гваделупа тощо). Незважаючи на високий рівень ВВП на душу населення та високий ступінь соціального захисту, економіка цих країн є вкрай вразливою, бо, по-перше, має монокультурний характер, а по-друге, її ефективність та добробут країн залежить від кон’юнктури світового ринку сировинних ресурсів (нафти, газу, вугілля, металічних руд тощо), рівня забезпеченості природними ресурсами, змін природно-кліматичних умов (туристичний і рекреаційний бізнес), змін на світових фінансових та валютних ринках (надання фінансових, банківських, страхових послуг)  тощо.    

Периферію світової економіки складають 54 найменш розвинутих серед країн, що розвиваються. До них відносяться переважно країни Африки (38 країн), країни Латинської Америки – 3 та Південно-Східної Азії – 13. Характерними особливостями соціально-економічного розвитку цих країн є:

- дуалістичний характер економіки, який передбачає існування у народному господарстві двох абсолютно відмінних секторів економіки (сучасний сектор і традиційний), що гальмує процес індустріалізації країн;

- аграрний тип господарства;

- низький рівень автоматизації та механізації господарства (в африканських державах 90% сільськогосподарських земель обробляється вручну);

- монокультурна структура експортної сфери, основу експорту більшості країн, що розвиваються становить природні ресурси або сільськогосподарська продукція;  характер економіки;

- периферійний характер розвитку їх економічних систем, обумовлений високим ступенем залежності від розвинутих країн;

- низький рівень ВВП на душу населення (менше 1000 дол. на рік, а в деяких найбідніших країнах – менше 1 дол. в день), що поглиблює проблему бідності населення – в Бурунді, Анголі, Гаїті, Нігері, Афганістані за межею бідності знаходиться від 60 до 68% населення;

- високий рівень безробіття (від 50 до 80%);

- мала тривалість життя – у середньому 40-55 років, висока дитяча смертність;  

- низький рівень грамотності населення.

Ці країни є реципієнтами фінансової допомоги міжнародних організацій та країн-донорів, бо саме тут найбільш гостро проявляються глобальні проблеми світової економіки.  

7.3. Класифікація Світового банку за рівнем економічного     розвитку

Класифікація країн за методикою Світового банку ґрунтується на розрахунку рівня середньорічного доходу на душу населення. Достатньо тривалий час серед економістів велись дискусії щодо визначення базового критерію класифікації країн. Пропонувалось використовувати показник ВВП на душу населення, але при такому поділі не враховуються особливості кредитування Світовим банком найбідніших країн, які часто отримували безпроцентні або пільгові кредити, що викривляло їх реальний економічний потенціал. З кінця 80-х років XX ст. пропонувалось як показник використовувати ВНП на душу населення. Однак впровадження даної методики не привело до позитивних результатів через нівелювання особливостей економічного розвитку окремих країн та відсутності єдиної ознаки класифікації. Тому спеціалісти Світового банку розробили дві класифікації країн: за рівнем середньорічних доходів на душу населення та за рівнем зовнішнього боргу.  

За рівнем середньорічних доходів на душу населення виокремлюють:

- країни, в яких на душу населення припадає понад 9 655 дол. США на рік (Ліхтенштейн, Люксембург, Швейцарія, Норвегія, Ірландія, Данія, Ісландія, Австрія, Франція, Німеччина, Великобританія, Бельгія, Швеція, Фінляндія, Італія, Нідерланди, Іспанія, Греція, Кіпр, Португалія, Бруней, Кувейт, ОАЕ);

- країни з ВВП на душу населення від 3 126 до 9 655 дол. США (інші розвинуті країни та деякі країни з перехідною економікою – Словаччина, Литва, Угорщина, Польща, Хорватія, Туреччина, Румунія);

- країни з показником від 785 до 3 125 дол. США на рік (нові індустріальні країни, країни з перехідною економікою);

- країни з показником до 700 дол. США на душу населення на рік (країни, що розвиваються).     

За рівнем зовнішнього боргу країни класифікуються:

- країни з високим рівнем зовнішньої заборгованості;

- країни з середнім рівнем зовнішньої заборгованості;

- країни з низьким рівнем зовнішнього боргу.

Країни з високим рівнем зовнішнього боргу характеризуються такими ознаками:

- частка зовнішнього боргу в ВВП більше 80%;

- відношення поточної вартості обслуговування боргу до обсягу експорту перевищує 220%.

Країни із середнім рівнем зовнішньої заборгованості мають:

- частку зовнішнього боргу в ВВП більше 60%;

- відношення поточної вартості обслуговування боргу до обсягу експорту більше 60%.

Якщо країни  не надають даних про розмір зовнішнього боргу або надають не достовірні дані, які ставляться під сумнів міжнародними організаціями, то для визначення країн з високим рівнем зовнішньої заборгованості використовують наступні критерії:

- відношення боргу до ВВП більше 50%;

- відношення боргу до експорту більше 275%;

- відношення вартості обслуговування боргу до експорту більше 30%;

- відношення процентів за зовнішніми зобов’язаннями до експорту більше 120%.

Ця методика є більш жорсткою, але в той же час дає можливість оцінити рівень платоспроможності країни та ефективність її міжнародних кредитних операцій.

7.4. Рівень економічного розвитку країни і її участь у світовому господарстві

 Економічний розвиток країн аналізується за  наступними показниками: валовий національний продукт (ВНП), валовий внутрішній продукт (ВВП), валовий національний розрахований дохід (ВНД), національний дохід, ВВП на душу населення, ВНП на душу населення, частка продукції обробної промисловості та сфер послуг в ВВП і ВНП, рівень освіти населення та тривалість життя. У табл. 7.1 наведені дані про обсяги ВВП деяких країн.

Слід зазначити, що при використанні даної методики виникають певні труднощі з пошуком критерію класифікації країн. Вартісні обсяги ВВП та ВНП характеризують економічну могутність країни, але не відображають рівень життя населення. Так, достатньо великі обсяги ВВП і ВНП Китаю та Індії не можуть бути індикаторами високого рівня життя населення. В той же час, у  Швейцарії, Люксембурзі життєвий рівень населення високий при малих обсягах ВВП та ВНП. Тому для визначення рівня економічного розвитку країни  необхідно аналізувати вартісний обсяг ВВП та ВНП на душу населення.

Таблиця 7.1

Обсяги ВВП країн світу (в млрд дол. США)

США	13 220	Швейцарія	386
Японія	4 911	Швеція	371
Німеччина	2 858	Польща	265
Великобританія	2 341	Данія	256
Китай	2 512	Аргентина	210
Франція	2 145	Україна	81
Італія	1 780	Бангладеш	69
Канада	1 089	Болгарія	27
Іспанія	1 081	Естонія	13
Республіка Корея	768	Болівія	10
Росія	733	Ефіопія	9
Індія	796	Уганда	8
Мексика	741	Конго	8
Бразилія	620	Гаїті	6
Нідерланди	612	Монголія	1

У табл. 7.2 наведені показники  ВВП на душу населення.

Таблиця 7.2

ВВП країн на душу населення в 2008 році (в євро)

Ліхтенштейн	44 851	Чехія	6 412
Люксембург	28 192	Естонія	6 229
Швейцарія	26 842	Латвія	6 211
Норвегія	25 165	Словаччина	6 102
Ірландія	22 540	Литва	5 582
Данія	21 673	Угорщина	5 549
Ісландія	21 202	Польща	5 529
Австрія	20 045	Хорватія	4 763
Франція	19 525	Туреччина	4 583
Німеччина	18 734	Румунія	3 332
Великобританія	18 583	Сербія	3 080
Бельгія	17 695	Болгарія	2 817
Швеція	17 552	Чорногорія	2 580
Фінляндія	17 194	Боснія та Герцеговина	2 325
Італія	16 949	Македонія	2 237
Нідерланди	16 034	Білорусь	1 888
Іспанія	13 942	Албанія	1 748
Греція	12 973	Китай	1 700
Кіпр	12 652	Україна	1 688
Португалія	10 019	Молдова	788
Словенія	9 943	Індія	700
Мальта	8 688

Місце підсистем у світовому господарстві визначається рівнем та характером зовнішньоекономічних зв’язків. Рівень зовнішньоекономічних зв’язків країни відповідно визначається на основі аналізу динаміки та структури  експортно-імпортних операцій у сфері торгових, інвестиційних, інноваційних, міграційних відносин між державами. Характер зовнішньоекономічних зв’язків визначається, насамперед особливостями зовнішньоекономічної політики країни, ступенем відкритості її економіки. Ступінь відкритості зовнішньому ринку визначається часткою експорту в ВВП країн (експортною квотою). Світовий банк виокремлює 5 груп країн за ступенем відкритості їх економік:

1) країни з відносно закритою економікою, частка експорту в ВВП яких складає менше 10%.  В цю групу входять 10 країн: Бразилія, Аргентина, Перу, Суринам, Судан, Уганда, Руанда, Бірма, Японія, Гаїті;

2) країни, експортна квота яких складає 10 – 19% (27 країн): США, Мексика, Колумбія, Болівія, Австралія, Індія, Пакистан, Іспанія, Чад, Ефіопія, Сомалі та ін.;

3) країни з експортною квотою від 20 до 24% (24 країни): Україна, Франція, Італія, Греція, Німеччина, Туреччина, Сирія, В’єтнам, Лаос, Нікарагуа, ПАР, Мозамбік, Нігерія, Мали, Алжир, Єгипет, Мадагаскар та ін.;

4) країни з експортною квотою 25 – 34% (32 країни):  Росія, Казахстан, Киргизія, Узбекистан, Таджикистан, Туркменія,  Молдова, Румунія, Угорщина, Великобританія, Португалія, Китай, Іран, Канада, Швеція, Фінляндія, Венесуела, Чилі, Парагвай, Еквадор, Заїр, Танзанія та ін.;

5) країни з відносно відкритою економікою, експортна квота яких складає понад 35% (70 країн): Панама, Коста-Ріка, Гондурас, Гайана, Мавританія, Туніс, Сенегал, Габон, Конго, Ангола, Намібія, Ботсвана, Кенія, Саудівська Аравія, Йорданія, Ізраїль, ОАЕ, Бутан, Таїланд, Малайзія, Філіппіни, Папуа-Нова Гвінея, Монголія, Норвегія, Бельгія, Нідерланди, Швейцарія, Австрія, Чехія, Словенія, Болгарія, Естонія, Литва, Латвія, Білорусь, Грузія, Вірменія,  Азербайджан.

Контрольні запитання

1. Які критерії використовуються для виділення підсистем світового господарства?

2. Визначте основні групи країн у міжнародній економіці та охарактеризуйте особливості їх економічного розвитку.

3. Як класифікуються країни за методиками Світового банку та Міжнародного валютного фонду?

4. Які показники використовуються для визначення рівня економічного розвитку країни?

5. У чому полягають особливості розвитку:

- розвинених країн;

- країн з перехідною економікою;

- країн, що розвиваються? 

ТЕМА 8. ФАКТОРИ ВИРОБНИЦТВА У СВІТОВОМУ                          ГОСПОДАРСТВІ

8.1. Класифікація та мобільність факторів виробництва у      світовому господарстві

Основою функціонування суб’єктів світового господарства є процес виробництва продукції (робіт, послуг) для задоволення матеріальних та духовних потреб суспільства. Організація виробничого процесу базується на матеріальній базі, яка складається з факторів виробництва.

Фактори виробництва – це ресурси, використання яких у виробничому процесі сприяє створенню матеріальних благ.

До факторів виробництва відносять:

капітал – це накопичений запас коштів, які необхідні для створення матеріальних благ;

труд – розумова та фізична діяльність людини, спрямована на досягнення поставлених цілей;

земля – ресурси природи, які використовуються для створення матеріальних благ;

технологія – наукові методи досягнення практичних цілей.

Класифікація факторів виробництва передбачає їх виокремлення за наступними критеріями:

1) за походженням:

- основні – ресурси природи, якими володіє країна;

- розвинуті – це фактори, які були отримані при здійсненні господарської діяльності;

2) за ступенем матеріальності:

- матеріальні, які мають матеріально-уречевлену форму (земля, капітал);

- нематеріальні, які не мають матеріально-уречевленої форми (труд, технологія);

3) за характером зростання:

- інтенсивні, які сприяють збільшенню обсягів виробництва за рахунок якісних змін їх використання (підвищення продуктивності праці, збільшення виробничої потужності, впровадження нових технологій тощо);

- екстенсивні, збільшення обсягу використання яких сприяє збільшенню обсягів виробництва (збільшення обсягів поставок сировини, збільшення обсягів інвестування та кількості працівників, додаткове введення в експлуатацію обладнання тощо);

4) за ступенем спеціалізації:

- загальні – фактори універсального характеру, які можуть використовуватись у різних галузях економіки;

- спеціальні, у яких відсутні адаптивні риси через вузьку спеціалізацію та використання тільки в окремих галузях;  

5) за ступенем мобільності, тобто здатності переміщуватись у просторі та змінювати свої функції:

- абсолютно мобільні, які досить легко переміщуються у міжнародному просторі та можуть змінювати свої форми та функції (капітал, труд, технологія);

- слабо мобільні фактори, які не здатні переміщуватись у просторі та змінювати свої функції (земля) або ж їх мобільність є не доцільною.

Основні та  спеціальні фактори виробництва є слабо мобільними, а розвинуті та загальні – абсолютно мобільними.

Характер та обсяги економічної взаємодії між країнами обумовлюються, насамперед, різною їх забезпеченістю факторами виробництва.

Зосередження факторів виробництва у окремих країнах залежно від їх географічного положення, природнокліматичних умов, розміру території, чисельності населення та рівня соціально-економічного розвитку, яке є основою для міжнародної спеціалізації та міжнародного кооперування, називається міжнародним розподілом факторів виробництва.  

Процес міждержавного руху факторів виробництва з метою їх оптимального використання у виробництві називається міжнародним рухом факторів виробництва.

Важливою складовою виробничого потенціалу країн є їх природно-ресурсний потенціал, тобто здатність самостійно забезпечити потреби економіки необхідними природними ресурсами.

8. 2. Місце та роль природних сировинних ресурсів у       світовому господарстві

 Природні  ресурси є важливою (але не обов’язковою) умовою розвитку економіки будь-якої країни та додатковою перевагою її функціонування на світовому ринку. Сучасні науково-технічні досягнення сприяють зменшенню впливу природно-ресурсного чинника на характер та тенденції розвитку світового господарства. Доказом цього є такі країни, як Японія, Сінгапур, південна Корея, економічний розвиток яких не пов'язаний з наявністю природних ресурсів.

Ресурси (в перекладі з французької resources – можливості, способи, засоби, ресурси, запаси) в міжнародній економіці розглядаються як складові виробничого потенціалу країни та світового суспільства, які використовуються для економічного та науково-технічного розвитку.  

Природно-сировинні ресурси – це досліджені, розвідані та видобуті природні багатства, які використовуються в господарстві та є засобами людського існування.

Класифікація природно-сировинних ресурсів здійснюється за наступними ознаками:

1) за походженням:

- ресурси природних компонентів, які видобувають з окремих джерел корисних копалин;

- ресурси природно-територіальних комплексів є складовими великих родовищ корисних копалин;

2) за видами господарського використання:

- ресурси промислового виробництва, які використовуються у різних галузях промисловості;

- ресурси сільськогосподарського виробництва, які використовуються у сільському господарстві (земельні, водні ресурси) та отримані у процесі сільськогосподарської діяльності (продовольчі ресурси, продовольчі культури, продукти рослинництва та тваринництва) .

Промислова сировина поділяється на:

1) сировину мінерального походження, яка за технологією використання включає:

паливно-енергетичну сировину (нафту, вугілля, газ, уран);

чорні леговані та тугоплавкі (руди, залізо, марганець, хром, нікель, кобальт, вольфрам тощо);

кольорові метали   (руда  алюмінію,  міді,  свинцю,  цинку,  ртуті тощо) та  благородні метали (золото, срібло, платину);

хімічну та агрономічну сировину (калійні солі, фосфати, апатити тощо);

технічну сировину (алмази, азбест, графіт тощо);

флюси, вогнеупори, цементну сировину.

Частка мінеральної сировини в структурі природних ресурсів складає 80%;

2) сировину, яка отримана штучним шляхом (штучні волокна, синтетичний каучук, пластмаси).

За вичерпністю:

1) вичерпні ресурси, потреби в яких значно перевищують обсяги та швидкість відтворення, що сприяє їх виснаженню.

Залежно від  інтенсивності та швидкості природного відтворення вичерпні ресурси можна поділити на:

- не відновлювальні – ресурси, використання яких призводить до зменшення їх обсягів, до них відносять всі види мінеральних ресурсів та земельні ресурси;

- відносно відновлювальні – ресурси, обсяги відтворення яких значно менші від обсягів споживання (продуктивні сільськогосподарські землі, водні ресурси в регіональному аспекті);

- відновлювальні – ресурси, яким властиве відтворення  в процесі їх використання (ресурси рослинного та тваринного світу);

2) невичерпні ресурси, обсяги та якість яких не залежать від обсягів та інтенсивності їх використання. До них відносять:    

- кліматичні ресурси;

- водні ресурси. Щорічно для потреб світового господарства використовується лише 10% загального запасу прісної води і тому при дотриманні принципів раціонального водовикористання та розвитку технології опріснення солоних морських вод, які складають 98% загального обсягу води в світі) ці ресурси можна вважати невичерпними;

- нетрадиційні енергоресурси, до яких відносять сонячну, вітрову, приливну, енергію морських хвиль, геотермальну (внутрішня енергія землі), біологічну (енергія біомаси), енергію температурного градієнту океанічних вод.   

Якщо значна частина ресурсів у процесі споживання повністю знищується  та стає непридатною для  подальшого використання, то деякі ресурси після їх використання можуть знову ставати вихідною сировиною для виробництва – це вторинна сировина. Виснаження мінерально-сировинної бази обумовлює збільшення ролі вторинної сировини в таких галузях, як чорна, кольорова металургія, паперово-целюлозна тощо.

За методикою ООН природні ресурси поділяються залежно від рівня розробки  та достовірності даних щодо запасів родовищ корисних копалина на:

1) розвідані ресурси – це виявлені сучасними методами розвідки або дослідження ресурси, видобування яких є технічно доступним та економічно рентабельним;

2) попередньо оцінені ресурси – встановлені на основі теоретичних розрахунків та обстежень запаси ресурсів, які включають також точно встановлені технічно видобувні запаси корисних копалин та запаси, які у теперішній час технічно не можливо або економічно не доцільно видобувати;   

3) прогнозні (ймовірні) – ресурси, кількісна та якісна оцінка  яких базується на наближених знаннях щодо геологічних особливостей родовищ.

До природних сировинних ресурсів відносять:

земельні ресурси;

лісові ресурси;

мінеральні ресурси;

паливні ресурси (нафта, газ, вугілля);

енергетичні ресурси.

Земельні ресурси. Роль земельних ресурсів у світовому господарстві  є багатозначною: земля – це простір існування людей та основний чинник розвитку світового виробництва. Унікальність землі як природного ресурсу полягає у її родючості. Площа суші планети становить              149 млн км.³, або 14,9 млрд га. Близько 30% суші не виробляє первісної біологічної продукції, бо знаходиться під пустелями, водоймами, льодовиками. Структура світового земельного фонду наведена в табл. 8.1.

Таблиця 8.1

Структура світового земельного фонду

Регіон	Питома вага у світовому земельному фонді, %
	Сади,  поля	Луки та пасовища	Ліси	Землі, які зайняті під промисловими та населеними об’єктами	Малопродуктивні та непридатні землі
Європа	32	19	26	5	18
Азія	21	15	21	2	41
Північна  Америка	12	18	33	3	34
Південна Америка	8	19	47	1	25
Австралія та Океанія	5	51	8	1	35
Африка	11	23	26	1	39
Весь світ	11	23	30	2	34

 За даними Продовольчої та сільськогосподарської організації (ФАО), площа землі освоювалась наступним чином: 11% земель знаходяться під сільськогосподарською обробкою, 23% – під луками та пасовищами, 30% – під лісами, 2% – під населеними пунктами, промисловими об’єктами, транспортними комунікаціями, 34% всіх земель є малопродуктивними та непридатними для використання. Слід вказати на суттєві зміни в структурі світового земельного  фонду за останні 70 років: з 1935 року площа полів у країнах, що розвиваються, збільшилась з 111 до 180 млн га., тобто на 61%, в той же час у розвинутих країнах площа сільськогосподарських земель зменшилась з 130 до 109 млн га., тобто на 17%. По території суші якість продуктивних земель істотно змінюється під впливом природних факторів. Так, великі території піддаються аридизації – це пустелі та напівпустелі, які займають 28% суші, 23% займають засолені ґрунти, 22% – гори, землеробство в яких неможливе через високі  схили поверхні, високу ерозію ґрунту, 10% – болота, 6% – вічна мерзлота [25].

Землі сільськогосподарського призначення займають 35% світового земельного фонду. В результаті сільськогосподарського освоєння земель виникло поняття “агро ландшафтний комплекс” – це освоєний природно-територіальний комплекс, який поділяється на землеробський та пасовищний. Землеробські ландшафти займають 1,5 млрд. га. Найбільші масиви зосереджені в степовій та лісостеповій зонах помірного поясу. Тільки в шести країнах – Росії, США, Індії, Китаї, Канаді и Бразилії розташовано близько 750 млн га. полів, тобто більше половини всіх сільськогосподарських земель світу. На території Азії, де проживає 3,1 млрд людей, освоєно тільки 17% загальної площі земель, в Африці – всього 6% земель, а в Південній Америці – менше 8% [25]. Безумовно, достатньо низький агро природний потенціал обумовлюється наявністю пустель та напівпустель, вологих екваторіальних земель, тобто об’єктивною дією природних чинників, але головною причиною є низький рівень соціально-економічного розвитку країн даних регіонів. Земельні ресурси регіонів світу наведені в табл. 8.2.

Таблиця 8.2

Земельні ресурси регіонів світу

Регіон	Площа земельних ресурсів, млн. км²	Площа земельних ресурсів на душу населення,  га	Частка в світових земельних ресурсах, %
			Земельний фонд	Поля	Луки та пасовиська	Ліси	Інші землі
Європа	10,7	1,5	8	27	16	10	16
Азія	44,3	1,4	33	32	18	28	34
Північна Америка	22,5	36,1	17	15	10	17	14
Південна  Америка	17,8	7,3	13	8	17	24	9
Австралія  та Океанія	8,5	37	6	3	15	3	5
Африка	30,3	6,4	23	15	24	18	22
Весь світ	134	3	100	100	100	100	100

Загальна оцінка агро природного потенціалу, земель, що оброблюються, проведена ФАО, дозволила класифікувати їх наступним чином:

- першокласні землі, які характеризуються високою врожайністю (два – три врожаї на рік), займають 400 млн га (27% земельного фонду);

- землі другого класу з валовою врожайністю 40-60% від врожайності земель першого класу займають 500 млн га (33%);

- землі третього класу  з валовою врожайністю 20- 40% від врожайності земель першого класу займають 600 млн га (40%).

Скорочення врожайних земель обумовлюється використанням неправильних способів їх обробки. Багатьма дослідженнями встановлено, що через неправильну обробку було втрачено 2 млрд га земель. Щорічно світове господарство втрачає 15 млн га продуктивних земель, у тому числі 8 млн га за рахунок їх забудови, 3 млн га – через ерозію, 2 млн га  висушуються та перетворюються на пустелі, 2 млн га забруднюються хімічними речовинами. Реальні можливості для збільшення масивів агро ландшафтів мають Південна Америка та Африка, але освоєння нових земель повинно здійснюватись ефективними способами з метою збереження екологічної рівноваги в цих регіонах.

Луки та пасовиська становлять 24% земельного фонду. В територіальному співвідношенні основний масив кормових угідь зосереджений в  Австралії, країнах СНД, США, Китаї, Аргентині, Монголії, Бразилії –      1,6 млрд га. За якісними характеристиками пасовиська поділяються на:

першокласні – 200 млн га;

середнього класу продуктивності – 300 млн га;

низького класу продуктивності – 2000 млн га.

Таким чином, на пасовиська з високим та середнім рівнем продуктивності приходиться всього 15% всієї площі. В основному це Землі Західної Європи та США.   

Лісові ресурси. Загальна площа лісів світу складає  4 000 млн га. Середня лісистість суші становить 30%, запас деревини 350 млрд м³, з них 127 млрд м³ – деревина хвойних порід. Сучасний розподіл лісових площ обумовлений тривалою еволюцією рослинного покриву та їх господарського освоєння. Світові лісові ресурси та їх розподіл за регіонами наведено в табл. 8.3.

Таблиця 8.3

Лісові ресурси світу

Регіон	Площа лісів, млн га	Лісова площа на душу населення, га	Загальні запаси деревини, млрд. м³
Країни СНД	810	3	86
Європа	160	0,3	15
Азія	540	0,2	34
Африка	720	1,3	60
Північна Америка	680	2,5	60
Латинська Америка	930	2,2	90
Австралія та Океанія	160	6,4	5
Світ у цілому	4 000	0,8	350

Найбільшим потенціалом лісових ресурсів володіє Євразія, на території якої зосереджено 40% всіх лісів та 42% світових запасів деревини. В країнах Африки зосереджено 18% лісів та 17% запасів деревини, в країнах Північної Америки – 17% та 17%, Латинської Америки – 23% та 26%, Австралії та Океанії – 4% та 1,4% відповідно.

Сучасний розвиток світової економіки супроводжується постійним збільшенням споживання лісових ресурсів. Зараз деревина є основою для виробництва більш як 20 000 різноманітних продуктів. Потреби світового господарства у деревині  складають 2,6 млрд м³, у той час як можливості лісових масивів – тільки 2,5 млрд м³. Половина світової заготівлі деревини використовується у вигляді палива в країнах  Азії (44%), Африки (23%) та Південної Америки (17%). В розвинутих країнах деревинне паливо складає тільки 4% від загального обсягу паливно-енергетичних ресурсів [25].

Збільшення обсягів споживання деревини може привести до скорочення лісових площ до 2,9 – 3,5 млрд га, що значною мірою вплине на загальний стан навколишнього середовища та поглибить екологічні проблеми людства.

Водні ресурси. Понад 75% планети покриті водою, загальні запаси води складають 1386 млн км². Солоні води океанів та морів становлять 97% усіх водних ресурсів Землі, близько 2% припадає на прісні води льодовиків та 1% – на прісні води річок, озер, підземних і ґрунтових сховищ, річні ресурси яких складають 47 тис км³, а можливий обсяг щорічного споживання 22-23 тис. км³. Водні ресурси використовуються переважно у сільському господарстві, частка якого у загальному водоспоживанні складає 70%, частка промисловості – 25% і лише 5% використовується на побутові потреби людей. У світовій економіці проблема водозабезпечення є однією з основних, але більше занепокоєння світового співтовариства викликає рівень очищення питної води та відповідність питної води санітарно-гігієнічним нормам та стандартам. У таких країнах, як Конго, Кірибаті, Гвінея¸ Мадагаскар, Фіджі, Гаїті, Еритрея, Екваторіальна Гвінея, Папуа-Нова Гвінея від 45 до 50% населення споживають непридатну за рівнем очищення питну воду, що викликає численні захворювання.  

  

8.3. Паливно-енергетичний потенціал світового господарства: структура, галузі та динаміка розвитку

Матеріальною основою виробничого процесу є мінеральна сировина. Питома вага вартості сировини в вартості готової продукції різна: в машинобудуванні – 12%, в хімічній промисловості – 80-90%. Сировина мінерального походження поділяється на паливно-енергетичну та мінеральну.

Світові прогнозні запаси мінерального палива перевищують        12,5 трлн т умовного палива. При сучасному рівні видобування цих ресурсів вистачить на 1000 років. Запаси мінерального палива складаються з вугілля – 60%, нафти та газу – 27%, сланців і торфу – 3%.

Можливість світового господарства забезпечувати потреби господарюючих суб’єктів у паливно-енергетичних ресурсах з метою безперервності відтворювального процесу називається паливно-енергетичним потенціалом світового господарства.

Основними чинниками, які впливають на обсяги споживання паливно-енергетичних ресурсів, є:

1) темпи економічного зростання країн, залежно від яких змінюються структура та обсяги світового споживання сировини. В табл. 8.4 наведено співвідношення темпів економічного зростання країн з обсягами споживання паливно-енергетичних ресурсів (ПЕР).

Таблиця 8.4

Співвідношення середньорічних темпів зростання ВВП до темпів   зростання споживання ПЕР, %

Країни	1991-2000 рр.	2001 – 2010 рр.	2011 – 2020 рр.	2021 – 2030 рр.
Промислово розвинені країни	2,4/1,2	2,4/0,7	2,3/0,6	2,15/0,4
Країни, що розвиваються	5,2/3,5	5,3/3,5	4,9/2,6	4,1/2,0
СНД та країни Східної Європи	-1,3/-3,1	5,7/1,0	4,5/1,8	4,1/1,3
У цілому в світі	2,9/1,2	3,8/1,8	3,4/1,6	3,2/1,2

Аналіз даних табл. 8.4 свідчить про значне перевищення темпів економічного зростання обсягів споживання сировини в промислово розвинених країнах – у 4-5 разів. В країнах, що розвиваються, прогнозується уповільнення темпів їх економічного зростання з 5,2 до 4,1%, що, в свою чергу, приведе до зниження темпів споживання ПЕР з 3,5 до 2%. Країни з трансформаційною економікою протягом наступних 20 років за темпами економічного зростання наблизяться до країн, що розвиваються, і обсяги споживання ПЕР ними будуть скорочуватись. Слід відзначити, що  в світі за період 2010 – 2030 рр. співвідношення між темпами приросту світової економіки та споживання сировини збільшиться з 2,3 до 2,6 рази;

2) чисельність населення світу, яка до 2030 року може досягнути 8,2 млрд чоловік. За даними ООН, найбільш високий щорічний приріст населення прогнозується в країнах, що розвиваються, – 11%, в  розвинутих країнах цей показник складе 0,4%. В країнах СНД та Східної Європи приросту населення не прогнозується;   

3) коливання світових цін на сировину, величина яких залежить від темпів зростання споживання сировини та, відповідно, зростання попиту на неї на світовому ринку, а також політики країн -  основних експортерів сировинних ресурсів;

4) ефективність енергозберігаючої політики окремих країн. Показником ефективного використання енергії є енергоємність, тобто загальне споживання енергії на виробництво одиниці ВВП. У табл. 8.5 наведені зміни енергоємності ВВП за регіонами світу.

Таблиця 8.5

Зміни енергоємності ВВП за регіонами

(т. у. п. на 1 тис. дол. США)

Групи країн	1990	2000	2010	2020	2030
Промислово розвинені	0,34	0,302	0,257	0,191	0,177
Країни, що розвиваються	0,802	0,702	0,655	0,553	0,467

Аналіз даних табл. 8.5 свідчить про неухильне зниження енергоємності виробництва як у промислово розвинених, так і в країнах, що розвиваються. Однак темпи зростання енергозбереження в цих двох групах країн різні – енергоємність виробництва у країнах, що розвиваються майже у 2,5 рази вища ніж, у розвинених, що обумовлюється як рівнем їх економічного розвитку, так і специфікою виробництва, рівнем його технологічності.  

Нафта. Світові достовірні запаси нафти на початок 2007 року складали 179,7 млрд т, (прогнозні – 840 млрд т). Окрім цього, можливі запаси нафти з нетрадиційних джерел – горючих сланців та бітумінозного піску – до 750 млрд т. Розвідані запаси нафти з традиційних джерел розподіляються наступним чином: на Близькому та Середньому Сході (у тому числі, в Саудівській Аравії – 19,7%, Кувейті – 7,5, Ірані – 10,3, Іраку – 8,7) – 56,1%, в Африці (у тому числі, в Нігерії – 2,7, Алжирі – 2,9, Лівії – 3,1) – 8,7%, в Північній Америці – 15,3% (Канада – 13,6%, США – 1,7), в Центральній та Південній Америці  – 8,7% (у тому числі Венесуела –  6,1%), в країнах Східної Європи та СНД – 7,6% (у тому числі Росії – 4,6%), в Західній Європі – 1,1% (у тому числі Норвегії – 0,6%, Великобританії – 0,3%). В табл. 8.6 наведені обсяги видобування, споживання нафти в світі та рівень само забезпеченості країн цим видом сировини.

Таблиця 8.6

Видобування, споживання та само забезпеченість країн         нафтою

Країни	Видобування	Споживання	Само забезпеченість, %
	млн. т	питома вага, %	млн. т	питома вага, %
Світ у цілому	3914,1	100	3889,8	100	100,6
США	311,8	8,0	938,8	24,1	33,2
ЄС	109,4	2,8	706,3	18,2	15,5
у тому  числі
Франція	1,1	0,03	92,8	2,4	1,2
Німеччина	3,6	0,1	123,5	3,2	2,9
Італія	5,8	0,1	85,7	2,2	6,8
Великобританія	76,6	2,0	82,2	2,1	93,2
Японія	0,8	0,019	235,0	6,0	0,3
Республіка Корея	0	0	105,3	2,7	0,03
Китай	183,7	4,7	363	9,3	50,6
Індія	37,4	1,0	120,3	3,1	31,1
Мексика	183,1	4,7	86,9	2,2	210,7
Бразилія	89,2	2,3	92,1	2,4	96,9
Всього	915,4	23,4	2647,7	68,1	34,6

 

Забезпеченість світової економіки запасами нафти при сучасному рівні її видобування (близько 4 млрд т на рік) складає 45 років. При цьому, країни – члени ОПЕК можуть зберігати нинішній рівень видобування   протягом 85 років, у тому числі Саудівська Аравія – 90 років, Кувейт і Об’єднані арабські емірати (ОАЕ) – близько 140 років. Для  порівняння забезпеченість США складає 10 – 12 років, Росії – 23 роки.

У 2002-2006 рр. середньорічний обсяг видобування нафти склав  3,8 – 4 млрд т, у тому числі в Саудівській Аравії – 410 млн т, США – 325, Росії – 290, Ірані – 185, Норвегії – 155, Китаї – 155, Венесуелі – 150, Мексиці – 145. Частка країн ОПЕК у світовому видобуванні та експорті нафти складає 43% та 65% відповідно.

ОПЕК була створена у 1960 році  представниками таких країн, як Іран, Ірак, Кувейт, Саудівська Аравія та Венесуела. Пізніше до них приєднались Катар, Об’єднані  Арабські  Емірати (ОАЕ), Лівія, Алжир, Нігерія, Індонезія. Основною метою ОПЕК є координація і уніфікація нафтової політики країн-членів, визначення найбільш ефективних засобів захисту їх інтересів, пошук способів встановлення стабільних цін на нафту та забезпечення високого рівня доходів країн – експортерів нафти.    

Одним з основних чинників, які впливають на обсяги світового споживання паливно-енергетичних ресурсів, є коливання цін на нафту. Ці коливання обумовлені дисбалансом між попитом та пропозицією на світовому ринку та політикою країн ОПЕК. За останні 18 років відбулося значне зростання світових цін на нафту (рис. 8.1) – з 22,05 дол. за барель до 150 дол. на початку 2008 року.

Рис. 8.1. Динаміка світових цін на нафту за 1990 – 2008 рр.

Дана тенденція має своє логічне пояснення:

1) великі родовища нафти були відкриті у 60 – 80-х роках минулого століття і тому за цей період обсяги нарощування розвіданих запасів скоротились з 7 – 18,5 млрд т до 1,5 – 3 млрд т. Це свідчить про вичерпність окремих її родовищ та зменшення обсягів видобування;

2) розподіл запасів нафти у світі досить нерівномірний: 69,8% сконцентровано в країнах ОПЕК і тільки 2,8% – в країнах-імпортерах нафти, що обумовлює посилення залежності останніх від обсягів поставок країнами ОПЕК;

3) розвинені країни через обмеженість власних запасів нафти намагаються знизити залежність від країн ОПЕК та отримати вільний доступ до розробки нафтових родовищ (як приклад – окупація Іраку США).

Вугілля. Запаси вугілля є найбільшим серед запасів паливно-енергетичних ресурсів. Розвідані запаси кам’яного та бурого вугілля становлять  більше 5 трлн т, достовірні – 1,8 трлн т, геологічні – 15 трлн т. Регіональна диференціація запасів вугілля наведена в табл. 8.7.

Таблиця 8.7

Регіональний розподіл вугільних ресурсів

Регіон	Буре вугілля	Кам’яне вугілля	Запаси вугілля
	обсяги, млрд т	питома вага, %	обсяги, млрд т	питома вага, %	обсяги, млрд т	питома вага, %
Європа	97,7	19,07	59,1	11,38	156,8	15,2
Азія	56,6	11,05	131,9	25,4	188,5	18,27
Америка	143,1	27,93	117,5	22,63	260,6	25,26
Африка	1,3	0,25	60,4	11,63	61,7	5,98
Австралія та Океанія	76,7	14,97	46,3	8,92	123	11,92
Країни СНД	137	26,73	104	20,04	241	23,37
Усього	512,4	100	519,2	100	1031,6	100

Дані табл. 8.7 свідчать, що найбільш забезпеченими регіонами бурого вугілля є країни СНД, питома вага яких складає 26,73% загальних запасів бурового вугілля в світі, американський регіон – 27,93% та Європа – 19,07%. Поклади кам’яного вугілля розміщені в Азії – 25,4% загальних світових запасів,  Америці – 22,63%, країнах СНД – 20,04%. Загальні ж запаси вугілля в найбільшому обсязі зосереджені в американському регіоні (25,26%), країнах СНД (23,37%) та азіатському регіоні (18,27%).       

Ресурси вугілля розвідані у 75 країнах. Найбільші родовища розташовані в: (млрд т) США - 445, Китаї – 272, Росії – 200, Південноафриканській республіці (ПАР) – 130, Німеччині – 100, Австралії – 90, Україні – 58, Великобританії – 50, Канаді – 50, Індії – 29, Польщі – 25. Значні запаси кам’яного вугілля зосереджені в США – 26%, Китаї – 10%, Австралії – 9% загальносвітових запасів. Найбільші запаси бурого вугілля зосереджені в США – 21% світових запасів, Росії – 17%, Індії – 13%. У табл. 8.8 наведені світові запаси вугілля, його видобуток та продаж.

Залежно від глибини вугілля видобувають відкритим та закритим способом. В США відкритим способом добувають 60% вугілля, тому загальні витрати на  25-30% менше, ніж при видобуванні закритим способом. В Росії 40% вугілля видобувають відкритим способом, в Україні – 20%.

Таблиця 8.8

Світові запаси, видобуток та продаж вугілля

Місце країни	Видобуток	Експорт
	Країна	Всього, млн. т.	Країна	Кам’яне  вугілля, млн. т	Країна	Буре вугілля, млн. т.	Країна	Кам’яне вугілля, млн. т.
1	КНР	1298	КНР	1253,4	США	357	Австралія	136,7
2	США	934,1	США	577,1	ФРН	192,8	США	79,5
3	Індія	285,5	Індія	263,5	Росія	91,7	ПАР	52,8
4	Росія	262,5	ПАР	203,5	Чехія	66,3	Канада	32,8
5	ФРН	246	Австралія	194,7	Польща	63,5	Польща	32
6	Австралія	242,8	Росія	170	Австралія	48,1	Індонезія	31,4
7	ПАР	203,5	Польща	135,3	КНР	44	КНР	27,7
8	Польща	198,8	Україна	80	Індія	22	Росія	25,7
9	Чехія	89,2	ФРН	53,2	Україна	3,6	Колумбія	18,7
10	Україна	83,6	Чехія	22,9	Казахстан	2,5	Венесуела	4,2

Серед основних країн-імпортерів вугілля можна виділити дві групи:

1) країни Східної та Західної Європи, які збільшують попит на вугілля через скорочення власного видобутку, який є економічно не вигідним за рахунок високої собівартості (в 2 рази вища за собівартість американського, австралійського та південноафриканського вугілля);

2) країни Тихоокеанського регіону (Японія, Тайвань, Республіка Корея), які не мають достатніх власних запасів вугілля для забезпечення економіки.

Розвиток світового ринку вугілля характеризується наступними особливостями:  

- беззаперечне лідерство на ринку будуть утримувати основні експортери вугілля (США, ПАР, Австралія);

- нарощування експорту такими країнами як Індонезія, Колумбія, Китай, Венесуела, які мають значні конкурентні переваги перед лідерами – низькі витрати по видобуванню вугілля, обумовлені більш дешевою робочою силою та економічною технологією (відкритим способом) видобування;

 - поступове зростання цін на цей вид палива: на теперішній час світова ціна вугілля складає 25 – 27 дол/т у. п., але прогнозується її зростання до 2015 року до 30 – 35 дол/т у. п. у зв’язку з запланованим будівництвом теплових електростанцій на вугільному паливі [42].

Однак розвиток вугільної промисловості гальмується цілою низкою чинників:

- забруднення навколишнього середовища;

- транспортування вугілля від місця видобування до місця споживання є складним  та проблемним через низьку пропускну спроможність залізниць та портів;

- недолік водних ресурсів для гідровидобування вугілля;

- дефіцит кваліфікованої робочої сили.

Природний газ. З другої половини XX сторіччя широке використання в якості сировини для багатьох галузей промисловості отримав природний газ. Розвідані запаси газу на початок 2007 р. складають    175,1 трлн м3.

У табл. 8.9 наведені дані щодо видобутку, споживання та самозабезпеченості країни природним газом.

Найбільш розвідані запаси зосереджені  в Росії (39,2%), Західній Азії (32%), Північній Африці (6,9%), Латинській Америці (5,1%), Північній Америці (4,9%), Західній Європі (3,8%).  На початок XXI ст. запаси природного газу становили: в Росії – 47 600 млрд м3, Ірані – 21 200,        США – 4 654, Алжирі – 3 424, Туркменії – 2 650, Норвегії – 3 800, Казахстані – 1 670, Нідерландах – 1 668, Лівії – 1 212, Великобританії – 574. Забезпеченість світової економіки природним газом при сучасному  рівні видобутку (2,4 трлн м3 на рік) становить 71 рік.

Таблиця 8.9

Видобуток, споживання та само забезпеченість країн           природним газом

Країни	Видобування	Споживання	Самозабезпеченість, %
	Млн. т	питома вага, %	млн т	питома вага, %
Світ у цілому	2586,4	100	2574,9	100	100,4
США	479,3	18,5	566,9	22,0	84,5
ЄС	171,0	6,6	420,6	16,3	40,7
у тому  числі
Франція	1,0	0,035	40,6	1,6	2,5
Німеччина	14,1	0,5	78,5	3,0	18,0
Італія	9,9	0,4	69,4	2,7	14,3
Великобританія	72,0	2,8	81,7	3,2	88,1
Японія	2,8	0,08	76,1	3,0	3,6
Республіка Корея	0	0	30,8	1,2	0
Китай	52,7	2,0	52,2	2,0	101,0
Індія	28,6	1,1	35,8	1,4	79,9
Мексика	39,0	1,5	48,7	1,9	80,1
Бразилія	10,4	0,4	19,0	0,7	54,7
Усього	781,0	30,2	1250,1	48,5	62,5

Сучасний розвиток світового господарства характеризується підвищенням значення газу як екологічного палива XXI століття.  На початку XXI ст. світовий експорт газу становив 190 млрд м3.

У регіональному розрізі споживання газу розподіляється наступним чином (в млрд м³ ): Європа та Близький Схід – 1146,3; Північна Америка – 770,3; Азія і Тихоокеанський регіон – 438,5; Середній Схід – 289,3; Центральна і Південна Америка – 130,6; Африка – 75,8.

У табл. 8.10 наведені країни-основні споживачі природного газу. Аналіз даних табл. 8.10 показує, що найбільші темпи зростання споживання природного газу спостерігаються у таких країнах, як Китай, Мексика, Аргентина, Індія.

Таблиця 8.10

Динаміка споживання природного газу 

Країни	Роки	Темпи зростання, %
	1985	1990	1995	2000	2005	2006	2000	2005	2006
США	489,3	542,9	628,8	660,7	629,8	619,7	105	95,3	98,4
Росія	361,2	420,1	377,8	377,2	405,1	432,1	99,8	107,3	106,7
Іран	14,6	22,7	35,2	62,9	102,4	105,1	178,7	162,8	102,6
Канада	58	66,8	80,2	83,0	91,4	96,6	103,5	110,1	106,7
Великобританія	51,8	52,4	70,5	96,9	95,1	90,8	137,4	98,1	95,5
Німеччина	54,6	59,9	74,4	79,5	86,2	87,2	106,9	108,4	101,1
Японія	39,4	49,9	61,2	74,9	79,0	84,6	122,4	105,5	107,1
Італія	30,2	43,4	49,9	64,9	78,7	77,1	130	121,3	98
Саудівська Аравія	18,18	33,5	42,9	49,8	71,2	73,7	116,1	143	103,5
Україна	89,8	127,8	76,2	73,1	72,9	66,4	95,9	99,7	91,1
Китай	12,7	15,0	17,4	23,8	45,7	55,6	136,8	192	121,7
Мексика	27,1	27,2	28,1	38,5	47,6	54,1	137	123,6	113,7
Франція	25,8	29,3	32,9	39,7	45,8	45,2	120,7	115,4	98,7
Узбекистан	32,9	36,8	42,4	47,1	44,0	43,2	111	93,4	98,2
Аргентина	16	20,3	27,0	33,2	40,4	41,8	123	121,7	103,5
ОАЕ	10,1	16,9	24,8	31,4	41,3	41,7	126,6	131,5	101
Малайзія	6,5	9,9	13,7	24,3	39,3	40,3	177,3	161,7	102,5
Індія	3,9	12,5	19,4	26,9	38,1	39,7	134,5	141,6	104,2
Індонезія	13,7	20,1	30,1	32,3	37,5	39,6	107,3	116,1	105,6
Нідерланди	36,2	34,4	37,8	39,2	39,5	38,3	103,7	100,8	97
Усього	1661,7	1981,7	2144,8	2428,0	2780,3	2850,8	113,2	114,5	102,5

За останні 20 років світове споживання газу збільшилось в 1,7 разів, що обумовлено зростанням промислового виробництва країн та посиленням впливу транснаціональних корпорацій на світогосподарські процеси [45].

Розвиток світового ринку газу має певні особливості:

1) експортні поставки газу здійснюються у вигляді безперервного потоку по трубопроводах;

2) споживання газу має сезонний характер;

3) обсяги поставок визначаються згідно з технічними характеристиками трубопровідних систем (пропускна здатність, рівень технічного стану) ;

4) для підтримання оптимальної загрузки трубопроводів, рівномірної амортизації капіталовкладень доцільно укладати довгострокові контракти на поставку газу;

5) природний газ є стратегічно важливою сировиною і тому торгівля ним контролюється державними органами влади, а підписання контрактів на поставку знаходиться у сфері реалізації державних інтересів;

6) всі стадії видобування, транспортування та споживання газу утворюють єдиний техніко-технологічний ланцюг;    

7) на світовому ринку газу є певні особливості у ціноутворенні: ціна на газ визначається залежно від рівня цін на нафту. Для вирішення цього протиріччя у 2008 році Росія, Катар та Іран (загальна частка у світовому видобутку газу – 26,3% та 60% світових резервів газу) створили газовий картель, метою якого є узгодження обсягів та умов постачання газу на світовий ринок.

Ціну природного газу для країн Східної Європи визначають за формулою:

                      ,                                          (8.1)

де – ціна газу на поточний квартал постачання;

– ціна газу, яка діє на початок періоду постачання газу за контрактом;   

– базова ціна мазуту на початок періоду постачання газу за контрактом;

– поточна ціна мазуту;

– базова ціна газойля на початок періоду постачання газу за контрактом;

– поточна ціна газойля.

Слід відзначити, що світовий ринок газу диференційований на регіональні ринки, що обумовлено специфікою ціноутворення та значними транспортними витратами. Тому вирішення проблеми забезпеченості цим видом палива повинно здійснюватись на окремих регіональних ринках. Прикладом нового підходу до організації регіонального енергозабезпечення є лібералізація газового ринку країн ЄС. У 2006 р. в структурі енергоспоживання цих країн переважала нафта (41%)  і природний газ (24,4%). До 2030 р. прогнозується зменшення обсягів споживання нафти (37%) і, навпаки, збільшення обсягів споживання газу (31%). Основними складовими єдиної енергетичної політики європейських країн є безпека, конкурентоспроможність та стійкість енергоспоживання на єдиному європейському неенергетичному ринку без внутрішніх бар’єрів. Для встановлення реальної конкуренції на газовому ринку передбачається реалізація 4 концептуальних принципів:

1) відокремлення економічних суб’єктів у сфері газопостачання за видами діяльності;

2) право споживача на вільний вибір постачальника газу (оператора системи газопостачання);

3) забезпечення вільного доступу третьої сторони до газотранспортної та розподільної систем, газосховищ за регульованими тарифами, які повинні встановлюватись національними державними органами з урахуванням рівня виробничих витрат;  

4) право оператора газової системи відмовити у доступі третій стороні при наявності дефіциту пропускної здатності.

Незважаючи на спроби Єврокомісії створити єдиний європейський газовий ринок на лібералізаційних засадах, до теперішнього часу зберігається висока залежність європейських країн від  політики їх основного постачальника – Росії. Для вирішення питань щодо транзиту газу представниками Росії та країн Європейського Союзу було розроблено проекти будівництва альтернативних газопроводів – “Південний потік”, “Північний потік”, “Блакитний потік”, “Білий потік” (табл. 8.11).

Реалізація цих проектів дасть можливість оптимізувати поставки газу до європейських країн за рахунок ліквідації угод щодо його транзиту через треті країни. У цілому на будівництво цих газопроводів планується витратити від 25 до 30 млрд дол. Для України це може обернутись скороченням обсягів транзиту газу на 40 – 45%.  

Таблиця 8.11

Проекти газопроводів у Чорноморському регіоні

Назва проекту	Південний потік	Північний потік	Білий потік	Блакитний потік
Довжина	900 км – підводна чорноморська ділянка	917 км – суходільна ділянка; 1198 км – підводна ділянка	3300 км	1213 км
Проектна потужність	30 млрд м³	55 млрд м³	30 млрд м³	16 млрд м³
Вартість	10 млрд дол.	5 – 9 млрд дол.	5,8 – 6 млрд дол.	3,2 млрд дол.
Країни-учасниці	1 напрям – Росія, Болгарія, Сербія, Угорщина, Австрія. 2 напрям – Росія, Греція,  Албанія,  Італія	Росія – Німеччина	Казахстан, Азербайджан, Туреччина, Болгарія, Румунія, Угорщина, Австрія	Росія, Туреччина
Початок будівництва	2008-2009 рр.	2005 р.	2009 р.	2000 р.
Кінець будівництва	2013 р.	2010 р.	2012 р.	2002 р.

Енергетика. До складу паливно-енергетичного комплексу світового господарства відноситься і енергетична сфера, яка включає електроенергетику, теплоенергетику, гідроенергетику, атомну енергетику та енергетику з нетрадиційних джерел (сонячну, енергію вітру, землі тощо).

В табл. 8.12 наведено обсяги світового споживання енергоресурсів.

Світовий гідроенергетичний потенціал становить 9,7 – 9,8 трлн кВт. год. і використовується на теперішній час тільки на 21%. Ступінь освоєння гідроенергетичного потенціалу достатньо велика в Західній та Центральній Європі (70%), у Північній Америці (38%) та Росії (20%). Аналіз табл. 8.12 показує, що найбільшими споживачами гідроенергії є Китай – 94,639, Бразилія - 79,296, США - 65,139 та Індія – 25,392 млн т у. п.

Таблиця 8.12

Обсяги світового споживання енергоресурсів, %

Країни	Атомна енергія	Гідроенергія
	Обсяги споживання,   млн т у. п.	Питома вага в загальному споживанні первісної енергії, %	Обсяги споживання,  млн т у. п.	Питома вага в загальному споживанні первісної енергії, %
Світ у цілому	630,953	5,8	685,345	6,3
США	188,44	8,1	65,139	2,8
ЄС	218,8	12,7	70,635	4,1
у тому  числі
Франція	102,15	38,9	13,918	5,3
Німеччина	37,78	11,5	6,242	1,9
Італія	0	0	9,657	5,3
Великобританія	16,995	7,5	1,813	0,8
Японія	68,68	13,2	21,332	4,1
Республіка Корея	33,644	14,9	1,129	0,5
Китай	12,045	0,7	94,639	5,5
Індія	3,8898	0,9	25,392	6,0
Мексика	2,467	1,6	6,785	4,4
Бразилія	3,0975	1,5	79,296	38,4

Ресурси ядерного палива – урану – зосереджені в США та Канаді – 28%, Австралії – 23%, ПАР – 14% та Бразилії – 7% загального обсягу. Половина світових ресурсів торію (630 тис. т) зосереджена в Індії        (315 тис. т), а решта – в Австралії, Бразилії та Малайзії. Слід зазначити, що після декількох великих аварій на атомних електростанціях (АЕС) такі країни як Ірландія, Данія, Люксембург, Австралія, Нова Зеландія вирішили відмовитись від їх будівництва, а в таких країнах, як Швеція, Філіппіни та Австрія було ліквідовано побудовані атомні реактори. Найбільшими споживачами атомної енергії є США – 188,44, Франція – 102,15, Японія – 68,68, Німеччина – 37,78 та республіка Корея – 33,644 млн т у. п, які продовжують розвивати цю енергетичну галузь.

Одним з найбільш екологічно чистих енергоносіїв є електроенергія, яка вважається основою прискорення науково-технічного розвитку країн.

Динаміка та прогноз споживання електроенергії в світі наведено у табл. 8.13.

Таблиця 8.13

Динаміка та прогноз споживання електроенергії в світі,

млрд. кВт. ч.

Країни	1990 р.	2000 р.	2010 р.	2020 р.	2030 р.	середньорічний темп приросту у 2001 –2030 рр., %
Промислово розвинені країни	6368	7950	9100	10500	12100	15,3
Країни, що розвиваються	2272	4170	7400	10200	14000	37,5
Країни з перехідною економікою	1903	5290	2400	3100	2900	-45,2%
Світ у цілому	10543	13630	18900	23800	29000	28,9%

Аналіз даних табл. 8.13 свідчить про неухильне збільшення обсягів споживання електроенергії в світі. Зокрема, прогнозується збільшення середньорічних темпів приросту кінцевого споживання електроенергії у країнах, що розвиваються, у 2,45 рази порівняно з розвиненими країнами. Країни з перехідною економікою у майбутньому значно (на 45,2%) зменшать обсяги споживання електроенергії, що обумовлюється темпами їх соціально-економічного розвитку та зменшенням чисельності населення.  

Американські спеціалісти прогнозують, що до 2015 року потреби у паливно-енергетичних ресурсів збільшаться на 54% порівняно з 1995 роком, що обумовлюється швидким зростання обсягів промислового виробництва у азіатських країнах. Споживання енергії у світі в 2015 році збільшиться до 20 трлн кВт на рік, що на 75% більше, ніж у 1995 році     (11,4 трлн кВт). Для цього необхідно побудувати 5000 нових 300-мегаватних електростанцій. Розробки Міжнародної ради з питань енергетики показали,  що до 2020 року слід очікувати збільшення попиту на електроенергію порівняно з 1990 роком вдвічі. Прогнозується, що ТЕС збільшать споживання вугілля з 26,1% до 28,5%, частка спожитого газу збільшиться з 19,3% до 20,9%. Практично не зміняться обсяги виробництва електроенергії на ГЕС – 5,7 – 5,8% від загальних обсягів виробництва електроенергії, а АЕС збільшать обсяги виробництва з 4,5% до 5,8% [42].

Регулювання ринку енергоресурсів здійснює автономна міжурядова організація ООН – Міжнародне агентство з атомної енергетики (МАГАТЕ), яке було створене у 1959 році. Метою МАГАТЕ є організація та контроль за  раціональним використанням атомної енергії. Даною організацією було розроблено такі міжнародні конвенції як Конвенція про безпечне поводження з відпрацьованим ядерним паливом та безпечним поводженням з радіоактивними відходами і Конвенція про ядерну безпеку. Її діяльність спрямована на постійний контроль за відповідністю  норм та виконанням заходів радіаційної безпеки та захисту при здійсненні технологічних процесів, правил безпечного транспортування радіоактивних матеріалів, відходів тощо.  

Також регулюванням світової енергетики займається Міжнародне енергетичне агентство – МЕА, яке було створене у 1974 році відповідно до Міжнародної енергетичної програми. До МЕА входять держави – члени ОЕСР, окрім Ісландії та Мексики. Основною метою даної організації є надання сприяння координації неенергетичної та екологічної політики країн-членів та співробітництва з метою розвитку різноманітних джерел енергії та підвищення ефективності її використання.

Основними напрямами діяльності МЕА є:

- надання сприяння країнам-членам на основі довгострокового співробітництва в розвитку різноманітних джерел енергії;

- створення резервних енергетичних запасів з метою подолання непередбачуваних ситуацій;

- аналіз енергетичної політики країн-членів МЕА з метою ефективного використання енергоресурсів;

   - проведення досліджень світового паливно-енергетичного комплексу.

Однією зі складових енергетичної сфери є енергія з нетрадиційних джерел або відновлювальні джерела енергії, до яких відносяться енергія вітру, сонячна енергія, морська енергія тощо.

Основною особливістю енергії вітру є її непостійність, тому її частка у енергоресурсах невелика. Електроенергію за рахунок сонячної енергії можна отримати або в теплосилових установках, в яких використовується потік концентрованого сонячного випромінювання, або шляхом прямого перетворення енергії з використанням фотоелектричних перетворювачів. На початку XXI ст. світове виробництво фотоелементів у світі склало 200 МВт, а щорічні темпи зростання за останні п’ять років – близько 30%. Серед країн-лідерів слід відзначити Японію – 80 Мвт, США – 60 МВт, Німеччину – 50 МВт. Загальна площа сонячних колекторів (водонагрівачів) у світі перевищує 21 млн м² , а річні обсяги виробництва колекторів становлять 1,7 млн м². Лідерами з виробництва сонячних колекторів є          Японія (7 млн м² ), США (4 млн м²), Ізраїль (3 млн м²), Греція (3 млн м²). Морська енергія включає енергію приливів, хвиль, течій, перетворення теплової енергії океану, градієнту солоності, морської біомаси. Так, перетворення теплової енергії океану базується на різниці температур між поверхневими водами і більш холодними придонними. Це забезпечує безперервне поповнення запасу теплової енергії, яка в подальшому може бути перетворена в електроенергію. Слід зазначити, що вже сьогодні такі нетрадиційні джерела енергії як енергія вітру, біомаси, гідроенергія можуть ефективно використовуватись у виробництві. Використання ж енергії сонця, приливів, хвиль, течій є досить витратним і тому розглядається як альтернатива при подорожчанні органічного палива.        

Чорна та кольорова металургія. Чорна металургія є однією з базових галузей світового господарства, яка включає видобування та збагачення залізної, марганцевої та хромової руди, виплавку чавуну та сталі, виробництво стального прокату.  

Світові прогнозні ресурси залізної руди досягають приблизно         600 млрд т, а розвідані запаси – 260 млрд т. Найбільшими родовищами в світі знаходяться в Бразилії, Австралії, Канаді, Росії, Китаї, США, Індії, Швеції. Видобуток залізної руди  складає 0,9 – 1,0 млрд т на рік.  Ресурсозабезпеченість світового господарства цією сировиною – приблизно 250 років.  Для виплавки чорних металів необхідні марганець, хром, кобальт, нікель, а для виплавки якісних сталей та сплаві використовують вольфрам та молібден. Родовища марганцевих руд зосереджені в Південно-Африканській республіці (ПАР), Габоні, Індії;  нікелю – в Новій Каледонії, Канаді, Індонезії, Філіппінах; кобальту – в Заїрі, Новій Каледонії, Австралії, Індонезії; хрому – у  ПАР, Зімбабве, вольфраму  – у Південній Кореї, Австралії; молібдену – в країнах Америки.   

Для виробництва кольорових металів (алюмінію) широко використовують боксити, прогнозні запаси яких становлять 50 млрд т, а розвідані - 20 млрд т. Найбільшими родовищами бокситів володіють Австралія, Гвінея, Бразилія, Венесуела, Ямайка. Забезпеченість світової економіки бокситами при щорічних обсягах  видобутку близько 80 млн т – 250 років.

Прогнозні запаси мідних руд оцінюються у 860 млн т, достовірні –        450 млн. т, основна частина яких зосереджена в США, Чилі, Заїрі, Канаді, Панамі, Перу, Замбії. При щорічних обсягах видобутку у 8 млн т, їх вистачить на 56 років

Достатньо обмеженими є запаси свинцю, олова, цинку. Прогнозні запаси свинцю складають 200 млн т, достовірні – 100 млн т, які знаходяться в США, Австралії, Канаді. Видобуток свинцю становить 2,5 млн т на рік,  забезпеченість ним – 40 років.

Прогнозні запаси олова – 8,3 млн т, достовірні – 3,8 млн т. Родовища олова знаходяться в Індії, Таїланді, Болівії. Забезпеченість оловом при щорічних обсягах видобутку у 180 тис. т – 18 років.

Запаси цинку оцінюються у 300 млн т, достовірні – 250 млн т. В основному родовища цинку зосереджені в США, Канаді, Австралії, Перу, Мексиці. При щорічному видобутку цинку в обсязі 4,5 млн т його запасів достатньо на 55 років.

Аналіз ресурсної бази світового господарства дозволив виявити певні диспропорції між ресурсозабезпеченістю країн та рівнем їх виробничого розвитку. Так, у промислово розвинених країн зосереджено близько 36% мінеральних ресурсів світу і 81% обробної промисловості. У країнах, що розвиваються сконцентровано близько 50% мінеральної сировини і менше 20% обробної промисловості, що перетворює їх на “сировинні придатки”. Країни Східної та Центральної Європи мають значні запаси мінеральної сировини – 14%, серед них найбільші запаси має Росія, частка якої складає 13% світових запасів нафти, 39% природного газу, 30% залізної руди, 70% апатитової руди. Мінеральні ресурси є однією з найприбутковіших статей міжнародного торговельного обороту. В табл. 8.14 наведено динаміку експорту руд та металів у розрізі груп країн.

Таблиця 8.14

Розподіл експорту руд та металів за групами країн, %

Групи країн	Руди та метали
	1980	1990	2004
Промислово розвинені країни	65,7	51,3	49,3
Країни з перехідною економікою	5,2	6,9	6,3
Країни, що розвиваються	27,3	40,9	43,3

Аналіз експорту руд та металів свідчить про неухильне зростання частки країн, що розвиваються. Це обумовлюється збільшення обсягів їх видобутку через постійне збільшення світового попиту.

Частка ж розвинених країн зменшується завдяки збільшенню імпорту з країн, що розвиваються більш дешевої та більш якісної мінеральної сировини, а також за рахунок транснаціоналізації виробництва – відкриття філій ТНК у країнах з легким доступом до джерел дешевої сировини.   

  

8.4. Агрокліматичний потенціал світового господарства

Сільське господарство є однією зі стратегічно важливих галузей національного господарства всіх країн світу, від рівня та характеру розвитку якої залежить її національна продовольча безпека.

Сукупність таких сільськогосподарських галузей, як землеробство, рослинництво та тваринництво становлять агропромисловий комплекс країни. Співвідношення між цими галузями змінюється під впливом структурних та кон’юнктурних змін у промислово розвинених країнах. Так, у Швеції, Фінляндії частка тваринництва у валовому виробництві сільськогосподарської продукції становить 75 – 80%, а у США – 55%, Франції – 53%, Італії -42%.  

Незважаючи на значний вплив агропромислового комплексу на розвиток світової економіки, частка сільськогосподарської продукції у світовому експорті неухильно зменшується: по продовольчих товарах з 13% в 1970 році до 9% у 2004 році; по сільськогосподарській сировині з 7 до 2,5%. Ця тенденція обумовлена як підвищенням рівня самозабезпеченості продовольством країн Західної, центральної Європи, Китаю та Індії, так і широким використанням замінників сільськогосподарської сировини.

Агропромисловий потенціал світового господарства визначається можливістю світового агропромислового комплексу забезпечувати потреби міжнародної економіки у продовольчих товарах.

Основною галуззю землеробства є вирощування зернових культур, яке неухильно зростає – за останні 50 років з 800 до 2000 млн тонн. В структурі збору зернових 28% займає пшениця, 26% – рис, 25% – кукурудза, 21% – інші зернові. Частка розвинених країн складає 30% валового збору зернових у світі. Лідерство країни у цій галузі визначається за двома критеріями: за врожайністю зернових (ц/га): Японія – 54, США – 47, країни ЄС – 46, Україна – 14–16; за збором зерна на душу населення (кг): Канада – 2125, Австралія – 1320, США – 1250, Франція – 1050, Україна – 790 [25]. Динаміка світового ринку зернових відображена у табл. 8.15.

Таблиця 8.15

Динаміка світового ринку зернових, млн т

Компонент	Роки	Зміни
	2003-2004	2004-2005	2005-2006	2006-2007	2007-2008	2005/2004	2006/2005	2007/2006	2008/2007
Виробництво	1481	1649	1602	1567	1655	+168	-47	-35	+88
Торгівля	208	212	215	222	224	+4	+3	+7	+2
Споживання	1543	1601	1615	1621	1663	+58	+14	+6	+42
Запаси	281	329	316	262	255	+48	-13	-54	-7

Дані табл. 8.15. свідчать про неухильне зростання обсягів споживання зернових – на 120 млн т за останні 5 років, що обумовлюється збільшенням кількості населення в світі та загостренням продовольчої проблеми. У той же час, у 2005 – 2007 рр. світове виробництво зернових зменшилось на 82 мл. т, що пов’язано з несприятливими кліматичними умовами, зниженням рівня продуктивності сільськогосподарських земель. Дана тенденція привела до значного скорочення запасів зернових – на 74 млн т за останні 4 роки. Вирішення проблеми із забезпеченістю світової економіки даним видом продовольства частково стало можливим тільки у 2008 році за рахунок збільшення експорту зернових з країн Східної Європи та СНД, у тому числі і з України.   

Світові обсяги експорту зерна складають щорічно близько 200 млн т (10-11% валового збору), у тому числі 90–100 млн т пшениці, 60–70 млн т кукурудзи, 15–20 млн т рису. Основними експортерами пшениці є США, Канада, Франція, Австралія, Аргентина, кукурудзи – США. Основними імпортерами пшениці є Китай, Японія, Бразилія, Єгипет. Світове виробництво рису щорічно складає близько 530 млн т. Лідируючі позиції на світовому ринку рису займають Таїланд, США, В’єтнам, М’янма, Пакистан, а імпортерами – Індонезія, Бангладеш, Іран, КНДР, Саудівська Аравія, Бразилія.

У розвинутих країнах та країнах з перехідною економікою широкий розвиток отримало м’ясомолочне тваринництво. Перехід на індустріальні методи, покращення кормової бази, успіхи селекції сприяли значному зростанню продуктивності тваринництва. За надоями молока з однієї корови (в тис. кг на рік) лідирують США – 6,7; Данія – 6,3; Швеція – 6,2; Японія – 5,2; Україна – 2,8.  У промислово розвинутих країнах порівняно з країнами, що розвиваються надої молока у 6 разів вище, а виробництво м’яса – у 1,5 рази. За виробництвом молока на душу населення лідирують Нова Зеландія – 2400 кг, Нідерланди – 900 кг, Білорусь – 700, Франція – 490, Німеччина – 450, Україна – 300. За виробництвом м’яса лідерські позиції належать Нідерландам – 200 кг., Австралії – 180, США – 125, Аргентині -125, Німеччині – 110, Франції – 110 (в Україні – 40 кг) [25].

Світове виробництво м’яса складає 53 – 54 млн. т на рік. У світовій торгівлі яловичиною чітко виокремлюються країни експортери та імпортери даної продукції за регіонами. Так, по експорту яловичини та телятини лідерами є Австралія і Нова Зеландія, частка яких становить 25% світового експорту, а також Бразилія, Аргентина, Уругвай, країни ЄС та США. Основними імпортерами їх продукції є Японія, Республіка Корея, Іран, Єгипет. Основними експортерами свинини є Данія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Канада, США. Основні експортери баранини та ягнятини – Нова Зеландія та Австралія, по експорту птиці – країни ЄС і США.

Особливе місце у світовій торгівлі м’ясом та молочною продукцією займають США. Відносно низькі світові ціни на ці товари привели до переорієнтації американського агропромислового виробництва на імпорт  сільськогосподарської продукції. Аграрна політика США спрямована на підтримку експорту зернових, у тому числі фуражного зерна, в результаті чого потенційні можливості країни зосереджені не на експорті тваринництва, а на експорті сировини для їх виробництва.

Щорічний обсяг світової торгівлі молочними продуктами (переважно сирами, сухим молоком, вершковим маслом) перевищує 11 млн т основними постачальниками цих продуктів є Нідерланди, Ірландія, Данія, Франція, Нова Зеландія.

Традиційними постачальниками овочів та фруктів є більшість країн Європи: Франція, Італія, Німеччина, Іспанія, Швейцарія, Нідерланди, Португалія. Причому,  країни Північної Європи є постачальниками овочів, а південної європейської частини – фруктів та винограду. Структура світової торгівлі фруктами наступна: 35% – банани, 30% – цитрусові, 18% –кісточкові, 5% – виноград, 2% – ананаси, 9% – інші фрукти. Структура світової торгівлі овочами: 38% – картопля, 18% – томати, 8% – капуста, 6% – огірки, 30% – інші овочі.  

Найбільшими виробниками цукру в світі є Індія, Китай, Бразилія, Таїланд, Франція, Куба, Україна (9 - 10 місце – близько 4 млн т на рік). Зростання споживання цукру на душу населення спостерігається насамперед у країнах, що розвиваються, а в розвинених, навпаки, спостерігається протилежна тенденція за рахунок збільшення споживання замінників цукру. Не зважаючи на це, в наступні роки прогнозується збільшення щорічних обсягів споживання цукру на 1,2%. Цьому сприятиме державна політика підтримки національних виробників цукру, а також діяльність Міжнародної угоди по цукру. 75% світової торгівлі цукром здійснюється на вільному ринку, де найбільш показними є котирування Лондонської, Нью-Йоркської та  Паризької бірж.

Світове виробництво олійних культур має наступну структуру: соєві боби (48,6%), насіння бавовни (15,9%), насіння рапсу (10,9%), арахіс (10%) та насіння соняшника (10%). Основним виробниками сої у світі є США (50% обсягів світового виробництва), Бразилія (17%), Китай (10,8%), Аргентина (10%). Ці країни і є основними її експортерами, а імпортерами виступають  Німеччина, Нідерланди, Іспанія, Італія, Португалія. Виробництво соняшника зосереджено у країнах Європейського Союзу 28 – 29% його світового виробництва, Аргентині – 17 – 18%, США – 11%, Україні –10%. У розрахунку на душу населення Україна займає третє місце у світі (45 кг) після Угорщини  (71 кг) та Болгарії (52 кг)[25].

Таким чином, розвиток сучасного агропромислового комплексу має наступні риси:

1) збільшення обсягів виробництва сільськогосподарської продукції на душу населення;

2) зменшення обсягів сільськогосподарського виробництва у промислово розвинених країнах за рахунок впровадження нових технологій виробництва продуктів – замінників сільськогосподарської сировини;

3) збільшення обсягів сільськогосподарського виробництва у країнах, що розвиваються, обумовлене стрімким зростанням чисельності населення та загостренням проблеми його продовольчої забезпеченості;

4) скорочення сільськогосподарських продуктивних земель;

5) розвиток міжгалузевої кооперації;

6) впровадження нових методів обробки сільськогосподарських земель шляхом механізації та автоматизації, розробка штучних сортів рослин та пород скотини для підвищення рентабельності галузі;

7) концентрація капіталу в агропромисловому комплексі, яка обумовлена високим рівнем конкуренції на світовому ринку та збільшенням витрат на інноваційні розробки з метою підвищення продуктивності та рентабельності сільськогосподарського виробництва.   

8.5. Глобальні проблеми світового господарства

Сучасний розвиток світової економіки характеризується цілою низкою проблем, вирішення яких потребує координації зусиль всіх країн – суб’єктів світового господарства. Виникнення цих проблем є наслідком занадто активної господарської діяльності, яка в багатьох випадках  є неефективною та навіть загрозливою для людства. Тому ці проблеми отримали назву “глобальні проблеми людства”. До них відносяться:

- екологічна проблема;

- демографічна проблема;

- продовольча проблема;

- проблема попередження ядерної катастрофи;

- проблема боротьби з тероризмом.

Екологічна проблема. У кінці XX ст. людство опинилось в капкані гострих екологічних проблем, обумовлених соціально-економічним розвитком. Зворотна реакція навколишнього середовища на   екологічно не виважену   діяльність і в подальшому буде загострюватись зі зростанням активності та масштабності використання суспільством природних ресурсів.

За оцінками Міжнародного центру ґрунтів (Нідерланди), в результаті антропогенної діяльності деградовано 15% світової суші, з яких  6% земель було зруйновано водяною ерозією, 28% – вітровою, 12%  засолено в результаті неправильного зрошення, 5%  забруднено хімічними речовинами. Було підраховано, що кожну годину 1700 акрів продуктивних ґрунтів стають пустелею, 5-6 видів тваринного та рослинного світу зникають,  знищуються близько 3000 акрів тропічних лісів [48].

Дані ООН свідчать, що в світі 900 млн людей у 100 країнах (з них 81 – слабо розвинені) проживають в засушливих регіонах, які поступово через вичерпність природних ресурсів стають пустелею.  Соціально-економічні та екологічні втрати оцінюються в 40 млрд дол: для країн Азії – 21 млрд дол, Африки – 9, Північної Америки – 3, Австралії –  3, Європи – 1 млрд дол.

За даними Світової організації охорони здоров’я, більш як 250 млн людей в 75 країнах  споживають неякісну питну воду, через проблеми з забезпеченням водою щорічно в світі хворіють 500 млн людей. У той же час щорічно в природні водойми потрапляє  500 млрд тон промислових та побутових відходів.

Забруднення атмосфери промисловими викидами призводить до появи кислотних дощів, “озонових дірок”, розвитку парникового ефекту  на планеті: до 60% озонового слою над Антарктидою вже знищено, а над північною частиною планети – від 9 до 20%.

Слід зазначити, що забруднення навколишнього середовища приносить величезні збитки національним господарствам майже всіх країн. Щорічні збитки від деградації природи оцінюються (в % від ВНП): 0,4-2% – в промислово розвинутих країнах (США, Німеччина, Великобританія, Нідерланди, Японія); 3-5% – в країнах Східної Європи; 6-15% – в країнах СНД; 6-18%  – в країнах, що розвиваються [48].

Таким чином, людство стоїть на порозі екологічної кризи. Під екологічною кризою слід розуміти такі взаємовідносини суспільства та природи, при яких розвиток продуктивних сил та виробничих відносин не відповідає ресурсно-кліматичним можливостям біосфери. Екологічну кризу слід розглядати у вузькому та широкому розумінні: у вузькому розумінні – це деградація природних продуктивних сил, істотне погіршення якості навколишнього середовища, екологічних умов життя та економічної діяльності; в широкому – це криза суспільних відносин природокористування у цілому.

До чинників посилення екологічної кризи відносять:

- кількісне та якісне нарощування суспільних продуктивних сил;  

- розвиток науково-технічного прогресу без врахування екологічних умов та обмежень;

- переважання моделі ресурсномісткого, еколого-деструктивного економічного зростання;

- збільшення чисельності населення світу;

- стихійна антиекологічна урбанізація;

- мілітаризація національних економік.

У розвинутих країнах як єдиний напрям досягнення стійкого розвитку розглядається еколого орієнтована стратегія соціально-економічного зростання. За оцінками МВФ, в розвинутих країнах споживання природних ресурсів на одиницю готової продукції щорічно скорочується в середньому на 1,25%, що обумовлює значний екологічний ефект.

У табл. 8.15 наведені країни з найбільшими площами охоронних природних територій.

Таблиця 8.15

Країни з найбільшими площами природних охоронних територій

Країна	Площа охоронної території, км²	Країна	Площа охоронної території, км²
США	1 988 444	Танзанія	262 618
Австралія	1 045 686	Замбія	226 491
Гренландія	982 500	Ефіопія	186 988
Канада	953 103	Болівія	178 185
Саудівська Аравія	825 620	Монголія	161 291
Китай	682 407	Мексика	159 759
Венесуела	560 404	Еквадор	155 517
Бразилія	526 717	Конго	146 374
Росія	516 688	Індія	143 120
Індонезія	345 118	Чилі	141 372

До економічних методів екологічного регулювання в розвинутих країнах відносять:

1) методи обмеження екологодеструктивної діяльності (екологічні податки, штрафи, компенсаційні виплати за порушення екологічного законодавства);

2) методи стимулювання споживачів природних ресурсів до покращення стану навколишнього середовища  (державні субсидії, податкові пільги, пільгові кредити тощо).

Демографічна проблема. За прогнозами ООН, чисельність населення  світу до кінця XXI ст. складе 9,4 млрд чоловік. При цьому основний приріст населення спостерігатиметься в найменш розвинутих країнах.

У табл. 8.16 наведений прогноз зростання населення світу за групами країн залежно від рівня їх соціально-економічного розвитку та за регіонами.

Прогнозні дані свідчать про неухильне зростання чисельності населення в країнах, що розвиваються, і навпаки, зменшення чисельності в розвинутих країнах.

Таблиця 8.16

Прогноз зростання населення за групами країн (1995–2050 рр.)

Групи країн	Населення, млн чол.	Середній щорічний приріст, %
	1995	2020	2050	1995–2020	2020–2050
Світ у цілому	5 687	7 672	9 366	1,2	0,7
Розвинуті країни	1 171	1 219	1 162	0,2	-0,2
Країни, що розвиваються, з них	4 516	6 453	8 205	1,4	0,8
Найменш розвинуті країни	579	1 051	1 632	2,4	1,5
За регіонами
Африка, у тому числі	719	1 317	2 046	2,4	1,5
Тропічна Африка	588	1 119	1 789	2,6	1,6
Азія, у тому числі:	3 438	4 591	5 443	1,2	0,6
Східна Азія	1 421	1 664	1 722	0,6	0,1
Південна та Центральна Азія	1 367	1 992	2 251	1,5	0,8
Близький Схід	168	275	387	2,8	1,1
Європа	728	709	638	-0,1	-0,4
Латинська Америка	477	658	810	1,3	0,7
Північна Америка	279	358	384	0,7	0,2

П’ять демографічних лідерів: Китай, Індія, Індонезія, Пакистан, Бангладеш – азіатські країни, Бразилія та Мексика – американські (табл. 8.17).

Високі показники демографічного зростання країн, що розвиваються зберігатимуться і в майбутньому, не зважаючи на зниження з 1,9% у 1975–2004 рр. до 1,3% у 2004–2015 рр. Зберігається концентрація населення в десяти найбільших за чисельністю  країнах світу, але тільки дві країни – США та Японія -  є розвинутими, в яких проживає  6,6% населення, а 37,6% населення світу проживає в Китаї та Індії.  

Збільшення чисельності населення веде до поглиблення іншої глобальної проблеми – продовольчої. Тому для вирішення даної проблеми необхідно розробити багаторівневий механізм контролю народжуваності.

Таблиця 8.17

Найбільші за чисельністю населення країни світу

Країни	Загальна чисельність населення, млн чол..	Питома вага, %	Середньорічні темпи приросту, %
	2004р.	2015р.	2004р.	2015р.	1975–2004 рр.	2004–2015 рр.
Усього	6389,0	7219,0	100	100	1,8	1,1
Китай	1308,0	1393,0	20,5	19,3	1,2	0,6
Індія	1087,0	1260,0	17,1	17,5	1,9	1,3
США	295,4	325,7	4,6	2,3	1,0	0,9
Індонезія	220,1	246,8	3,4	3,4	1,7	1,0
Бразилія	183,9	209,4	2,9	2,9	1,8	1,2
Японія	127,9	128,0	2,0	1,8	0,5	0,08
Пакистан	154,8	193,4	2,4	2,7	2,8	2,0
Бангладеш	139,2	168,2	2,2	1,2	2,2	1,7
Росія	143,9	136,7	2,3	1,0	0,2	-0,5
Мексика	105,7	119,1	1,7	1,6	2,0	1,1

На сьогодні в країнах з високим рівнем народжуваності (Китаї, Індії) на державному рівні розроблено програми контролю за народжуваністю, які передбачають значні штрафи за народження більш як однієї дитини або ж, навпаки, премії за відсутність дітей у перші роки шлюбу.

Продовольча проблема. Продовольча  проблема є: по-перше глобальною тому, що для її вирішення необхідна консолідація зусиль всіх країн світу, та по-друге, багатоплановою через вплив на всі сторони життя суспільства і тому повинна розглядатись у взаємозв’язку з економічною системою, політичним устроєм, національними традиціями господарювання. Виділяють чотири групи факторів, які впливають на світову глобальну продовольчу проблему:

1) природні умови та розміщення населення;

2) світові транспортні комунікації, які забезпечують реалізацію продукції на зовнішній ринок;

3) єдність світової економіки та торгівлі.

Наприкінці 90-х років за даними ФАО загальна кількість голодуючого населення в світі склала 500–550 млн людей, а недоїдають 1–1,3 млрд людей. В Азії 57% людей голодує, в Африці – 27%, в Латинській  Америці – 11%, на Близькому Сході – 5%. Переважна кількість голодуючих зосереджена в декількох країнах: 75% голодуючих Азії проживають в 7 країнах – Бангладеш, Бутані, Індії, Мальдівських островах, Непалі, Пакистані, Шрі-Ланці; 60% голодуючих Африки проживають в Ефіопії, Нігерії, Заїрі, Кенії, Уганді, Мозамбіку [48].

Однією з важливих проблем в даному контексті є самозабезпеченість країн продуктами харчування. Так, рівень самозабезпеченості  в США та Франції складає більш 100%, Німеччині  – 93%, Італії – 78%, Японії – 50%. В той же час в країнах, що розвиваються, де проживає 80% населення світу, рівень само забезпеченості продуктами харчування – 30%. Питома вага цих країн у світовому експорті продовольства – 32%, а імпорті – 26%, що обумовлюється низьким рівнем їх економічного розвитку.

Вченими розроблено та запропоновано два шляхи вирішення глобальної продовольчої проблеми:

1) екстенсивний полягає у  розширенні продуктивних сільськогосподарських земель;

2) інтенсивний полягає у підвищенні рівня продуктивності землеробства та тваринництва шляхом механізації, хімізації сільського господарства.

Значну роль у вирішенні цієї проблеми відіграють такі міжнародні організації, як ФАО, яка об’єднує 190 країн та  Міжнародний фонд сільськогосподарського розвитку. В уставі ФАО  як основні цілі виокремлено наступні:

- покращення харчування та підвищення життєвого рівня населення;

- забезпечення зростання ефективності виробництва та розподілу продовольчих і сільськогосподарських ресурсів;

- оптимізація умов життєдіяльності сільського населення;

- стимулювання розвитку світової економіки..

Контрольні запитання

1. Що таке фактори виробництва?

2. Як класифікуються фактори виробництва у світовому господарстві?

3. Яка структура та масштаби світових запасів, видобування та споживання мінеральної сировини?

4. Охарактеризувати паливно-енергетичний потенціал світового господарства.

5. У чому особливості розподілу і розвитку аграрно-кліматичного потенціалу світового господарства?

6. Охарактеризуйте сучасний механізм розв’язання глобальних проблем світового господарства.  

ТЕМА 9. РЕГІОНАЛЬНО-ТЕРИТОРІАЛЬНА СТРУКТУРА         СВІТОВОГО ГОСПОДАРСТВА

9.1. Особливості економічного розвитку країн Західної Європи

Країни Західної Європи відносяться до країн з розвинутою ринковою економікою, на частку яких приходиться більше 40% світового експорту. Економічну могутність регіону складають чотири країни – Німеччина, Великобританія, Франція та  Італія, які входять до “великої сімки” та зосереджують 50% населення і 70% ВВП Західної Європи.

Інші західноєвропейські країни відносяться до малих промислово розвинених країн, місце яких у регіоні визначається високим рівнем спеціалізації на виробництві технічно складної, високоякісної продукції. За рівнем ВВП ці країни можна поділити на декілька груп. До першої групи входять Бельгія, Іспанія, Нідерланди, Швеція, Швейцарія, частка яких складає 20,1% ВВП регіону. До другої групи входять Австрія, Данія, Греція, Норвегія, Фінляндія, на частку яких припадає 8,1% регіонального ВВП. Третя група країн об’єднує Португалію, Ірландію, Ісландію, Кіпр, Люксембург та Мальту, частка яких складає 2% ВВП регіону. Окрему групу країн створюють карликові держави: Сан-Марино, Ватикан, Андорра, Ліхтенштейн, Монако.

Особливостями економічного розвитку країн Західної Європи є:

1) високий рівень розвитку виробничих сил на основі інформаційно-технологічного способу виробництва;

2) інтенсивний тип відтворення економіки;

3) високий рівень соціального розвитку;

4) значний вплив держави на соціально-економічний розвиток.

Слід відзначити, що незважаючи на загальні риси економічного розвитку країн Західної Європи, вони мають різні моделі економіки.

Особливості ліберальної моделі тісно пов’язані з регульованим ринком. Держава відіграє домінуючу роль в макро- та мікроекономічних процесах, законодавчо або адміністративно регулює пропорції та напрями розвитку приватного  сектору  з метою сприяння конкуренції, протидії монополізації, захисту інтересів соціальних груп. Дана модель притаманна таким європейським країнам як, Бельгія, Франція, Ірландія, та частково Великобританії та Італії.

Корпоративна модель використовується у формі демократичного корпоративізму у тих країнах, де тривалий час при владі були соціал-демократи та спостерігався високий рівень державного підприємництва. Основними рисами цієї моделі є: координація суспільних та приватних інтересів через сукупність національних інституцій та угод між ними для оптимізації відтворювального процесу, руху факторів виробництва, динаміки ринку. Корпоративна модель базується на пошуку соціального добробуту та гармонізації всієї системи економічних інтересів суспільства. На відміну від ліберальної моделі, дана модель передбачає прийняття економічних рішень при спільному формуванні переваг, що відображає її гнучкість та адаптивність до нових умов. Дана модель є характерною для економік Швеції, Норвегії, Данії, Австрії.

Соціально-ринкова модель управління притаманна Німеччині. Вона передбачає державну підтримку малого та середнього бізнесу. Основною ознакою соціально-ринкової моделі є взаємозв’язок економічної активності держави із зобов’язаннями забезпечення умов зростання добробуту населення.

В економічній структурі країн Західної Європи важлива роль належить державній власності, що дає їм можливість ефективно впливати на розвиток соціально-економічних процесів. У цілому державний сектор у розвинутих країнах наведено у трьох формах:  

1) об’єкти державної власності, до яких у більшості західноєвропейських  країн відносяться залізна дорога, телеграф, пошта, радіо та інші засоби інформації;  

2) об’єкти змішаної власності;

3) державний фінансовий контроль над певними об’єктами (банками) та  ресурсами.

За рівнем функціонування державна власність поділяється на три види: федеральна, автономна (земельна), муніципальна.

Державна власність створюється шляхом націоналізації приватних підприємств, створення державних підприємств за кошти державного бюджету або через придбання акцій приватних підприємств. Частка державного сектору в структурі господарства країн західної Європи складає у середньому 14%, а в  Італії, Франції, Австрії, Португалії та Греції – 18-25%, в Німеччині, Іспанії, Бельгії, Нідерландах, Данії – 9-15%, у Великобританії та  Люксембурзі – 5-8%.    

Розвиток західноєвропейських країн значною мірою впливає на структуру та стан світогосподарських зв’язків у цілому. Західна Європа є провідним експортером продукції машинобудування, хімічної промисловості, частка яких складає  50% (20–23% без взаємної торгівлі) світового експорту. Західна Європа займає друге місце по експорту сільськогосподарської продукції (після США) – 13% обсягу світового експорту. Основними статями імпорту цього регіону є мінеральна сировина та напівфабрикати. Слід відзначити високий рівень експорто-орієнтованості економіки країн цього регіону - експортна квота в середньому складає 22% ВВП (в Німеччині, Франції, Великобританії – 20-25%, Ірландії – 56%, Бельгії, Нідерландах та Люксембурзі – 46–60%). Більше 70% зовнішньоторговельного обороту країн становить регіональна торгівля.

Частка країн Західної Європи у світовому експорті капіталу у формі прямих закордонних інвестицій складає 59%, при чому 40% інвестицій зосереджено в межах регіону. За обсягом прямих капіталовкладень лідирує  Великобританія (32,6%), Німеччина (18,3%), Швейцарія (16,6% у загальному обсязі європейських активів за кордоном). Активізація експорту капіталу обумовила зростання ступеня інтеграції країн цього регіону і у світове господарство. В західній Європі виокремлюється група країн - Великобританія, Бельгія, Нідерланди, в яких частка закордонного виробництва складає 20% ВВП, у Франції, Італії – 10-15%. Основною причиною активізації іноземного інвестування у формі прямих інвестицій є ціле-спрямована політика держав по вдосконаленню системи гарантій приватних інвестицій. Державні гарантії приватного інвестування були доповнені системою угод щодо захисту приватного інвестування за кордоном, які були підписані з країнами, що розвиваються.

Враховуючи, що країни Західної Європи є минулими колоніальними метрополіями, важливою складовою їх зовнішньоекономічної стратегії є збереження та поглиблення своєї присутності в країнах “третього світу”, яким виділяється допомога у розмірі  0,42–0,49% сукупного ВВП.

9.2. Соціально-економічний розвиток країн Центральної           та Східної Європи

 У сучасному світовому господарстві країни Центральної та Східної Європи відносяться до країн із середнім рівнем економічного розвитку.  Частка країн регіону у світовому ВВП складає 2–2,5%, частка у світовому експорті – 3,4%, у світовому імпорті – 4,5%. Серед країн регіону виокремлюють найбільш розвинуті: Словенія, Естонія, Латвія, Чехія, Словаччина, Литва, Хорватія, а до менш розвинутих – Молдова, Румунія, Боснія та Герцеговина, Албанія. Сучасна структура ВВП країн наступна: 22–33,2% – промисловість, 6,6–12% – сільське господарство, 7–11% – будівництво. Країни Центральної та Східної Європи переважно є індустріальними (Чехія) та індустріально-аграрними, в яких превалює промислове виробництво при значній ролі сільського господарства у формуванні національного доходу. Частка промисловості  в загальній структурі національного доходу країн регіону  складає 45–60%.

Характерною особливістю економічного розвитку країн є трансформаційний характер національних економік, який обумовлюється формуванням ринкових відносин. Країни Східної Європи пройшли важкий шлях реформування економіки – “програма Анте Марковича” в Югославії (1989 р.),  “план Бельцеровича” в Польщі (1989 р.),  “план Клауса” в Чехословаччині (1990 р.), “план Купи” в Угорщині (1990 р.),  “Коротке викладення стратегії переходу до ринкової економіки” В Румунії (1990 р.),  “Меморандум про економічну політику Російської федерації” Є. Гайдара (1992 р.),  “Програма економічних реформ та політики України”(1992 р.) тощо. Головним напрямом цих програм було роздержавлення економіки та приватизація шляхом викупу, акціонування, безплатної передачі власності з використанням чеків, ваучерів, спеціальних приватизаційних рахунків громадян. Лібералізація цінової політики здійснювалась у формі “шокової терапії” (в Польщі, Болгарії, Росії, Україні) або поступового відпускання цін (Угорщина, Югославія). В цих країнах кардинально змінилась банківська система – на сьогодні це дворівнева система національних та комерційних банків. Також суттєво змінилась і соціальна політика країн Центральної та Східної Європи. В процесі реформування економіки була створена система соціального захисту, яка гарантувала тільки мінімальний рівень соціального захисту населення.

Характерними особливостями зовнішньоекономічної політики країн регіону є:

1) відмова від державної монополії на зовнішньоекономічні зв’язки;

2) лібералізація зовнішньоекономічної діяльності, основними напрямками якої є суттєве зменшення кількісних обмежень у зовнішній торгівлі, ринкове ціноутворення, поступове зниження експортного тарифу та впровадження уніфікованого імпортного тарифу, підтримка експорту та розширення ринків збуту продукції національних виробників, залучення іноземних інвестицій;

3) зміна пріоритетів розвитку зовнішньоекономічних зв’язків, які спрямовані на зниження частки внутрішньорегіональної торгівлі (з 60 до 20%);

4) зміна товарної структури зовнішньої торгівлі.

З 1 травня 2004 року 10 країн Центральної та східної Європи стали членами одного з найпотужніших інтеграційних угрупувань світу – Європейського Союзу – Польща, Чехія, Словенія, Угорщина, Словаччина, Кіпр, Мальта, Латвія, Литва, Естонія, а з 1 січня 2007 року до них приєднались Болгарія та Румунія, що означає кардинально новий шлях їх подальшого розвитку.

9.3. Економіка країн Північної та Південної Америки

Країни Північної та Південної Америки різні за рівнем соціально-економічного розвитку та участі у світогосподарських процесах. Даний регіон представляють 2 промислово розвинені країни – США та Канада і 44 країни, що розвиваються, серед яких 3 країни – Аргентина, Мексика і Бразилія – відносяться до “нових індустріальних країн”.

США є лідером у світовій економіці – частка країни у ВВП світу 25%, частка у обсязі споживання промислової сировини –30%, частка експорту машинобудівної продукції у світовому експорті – 40%. Основними чинниками інтенсивного економічного розвитку країни є:

1) наявність значних обсягів природних ресурсів (20% всіх світових запасів мінеральних ресурсів) та благоприємних кліматичних умов;

2) основну частину населення складають іммігранти, які є соціально активними;

3) споживчий ринок країни постійно збільшується, що сприяло розвитку масового виробництва;

4) відсутність війн на території країни;

5) вкладення капіталу в наукомісткі галузі, які забезпечують технічну реконструкцію бізнесу;

6) високий рівень науково-технічного потенціалу, основу якого складають науково-технічні кадри. В США загальна кількість наукових працівників – 3,3 млн чоловік, 30% з яких є іммігрантами;

7) зростання сфери послуг, частка якої в ВВП склала 65%, частка зайнятих у галузі робітників 75%. Більше 25% всієї нематеріальної сфери припадає на фінансові послуги, 26,3% – ділові, юридичні, соціальні послуги, 8,5% – на послуги транспорту та зв’язку;

8) потужна система зовнішньоекономічних зв’язків – частка експорту в обсязі матеріального виробництва – 30%, експортна квота у наукомісткому виробництві – 70%. Країна займає провідні позиції у експорті напівпровідників, аерокосмічної продукції, лазерної техніки. Імпорт складають обладнання для обробки інформації, промислові роботи, телевізори, відеотехніка, автомобілі, текстиль, взуття.   

Країни Латинської Америки та Карибського басейну виробляють до 7% світового ВВП та до 6% світового обсягу продукції обробної промисловості. Характерними особливостями розвитку цих країн є:

1) значні енергетичні, мінеральні та продовольчі ресурси. В даному регіоні зосереджено 12% світового експорту нафти, 32–36% світового  експорту бокситів та залізної, 20–29% – мідної, олов’яної,  свинцевої та цинкової руд і концентратів, 9 з 20 найбільш світових родовищ золота;

2) значний розрив за рівнем розвитку економіки, що дає можливість класифікувати їх на 7 груп за абсолютними та відносними параметрами (табл. 9.1).

Таблиця 9.1

Класифікація країн Латинської Америки та Карибського           басейну за загальним потенціалом та рівнем господарського і      науково-технічного розвитку

Абсолютні параметри	Відносні параметри
	А	Б	В
1		Бразилія
2	Аргентина	Мексика
3	Чилі	Венесуела
4	Уругвай	Колумбія Перу	Еквадор
5	Коста-Ріка	Панама Сальвадор	Болівія Гватемала Домініканська республіка Нікарагуа Парагвай
6	Барбадос	Суринам Тринідад і Тобаго Ямайка	Гаїті Гайана Гондурас
7	Антигуа і Барбуда, Беліз, Гренада, Сент-Вінсент і Гренадіни, Сент-Кіттс-Невіс, Сент-Люсія

В наведеній табл. 9.1 поділ країн на 7 груп по вертикалі дає уявлення про абсолютну потужність їх господарчих механізмів. Поділ по горизонталі на 3 групи відображає відмінності за ступенем розвитку продуктивних сил, рівномірності розповсюдження сучасних форм організації виробничої та невиробничої сфер, в рівні освіти та професійної підготовки населення, в забезпеченості соціальними послугами. Класифікація показує полярність економічного розвитку даних країн. Вища група (група А) включає країни з відносно раннім формуванням господарського механізму підприємницького типу, високими показниками рівня освіти та професійної підготовки трудових ресурсів.  Протилежна ситуація спостерігається  у відсталих країнах (тип В), економіка яких характеризується пізнім становленням підприємницьких систем, великими внутрішньонаціональними розбіжностями в рівні розвитку та добробуту окремих регіонів, малим доступом до освіти;

3) модель імпортозаміщуючої індустріалізації;

4) скорочення частки промислового виробництва з 37 до 33%  та інтенсивний розвиток сфери послуг з 51 до 55% в загальній структурі економіки країн регіону;

5) збільшення обсягів прямих і портфельних іноземних інвестицій, розмір яких у 2004 році склав 73 млрд. дол.;

6) вирішення проблеми зовнішньої заборгованості. За період з 1986 по 1997 р. 14 країн регіону змогли реструктуризувати зовнішній борг загальною сумою в 142,3 млрд дол., тобто 79% загального обсягу реструктуризованої фінансової заборгованості 28 найбільших дебіторів з числа країн, що розвиваються та країн з перехідною економікою;

7) розширення зовнішньоторговельних зв’язків: за останні 10 років зовнішньоторговельний оборот регіону виріс у 2,3 рази, вартість  експорту - у 2 рази, а імпорту – у 2,6 рази.

9.4. Економіка країн Азії та Африки

 За класифікацією ООН до країн Східної та Південно-Східної Азії відносять: Бруней, В’єтнам, Камбоджу, Лаос, Малайзію, Таїланд, М’янму, Сінгапур, Філіппіни, Індонезію, Тайвань. Важливими складовими стратегії розвитку цих країн є структурна політика, під якою розуміють систему державних заходів щодо цілеспрямованої зміни пропорцій відтворення та забезпечення збалансованого розвитку. В її рамках вирішувались наступні задачі:

1) доцільність розвитку окремих галузей та виробництв, що сприяло неухильному зростанню промислового виробництва, особливо обробних галузей, які орієнтовані на наукомістку експортну продукцію;

2) послідовність здійснення структурних перетворень, метою яких була індустріалізація промислового виробництва та модернізація сільського господарства. В процесі прискореної індустріалізації уряди цих держав з використанням адміністративних та економічних заходів намагались підтримувати норму накопичення на рівні 35-40% ВВП, що обмежувало збільшення обсягів споживання та у кінцевому результаті привело до “переінвестування” капіталу;

3) орієнтація економічної політики країн регіону на експортну спеціалізацію та імпортозаміщення.

Імпортозаміщення було неминучою експериментальною стадією структурної перебудови азіатських країн, необхідність якої полягала у прагненні надати допомогу приватному бізнесу у конкурентній боротьбі з іноземними фірмами та подолати дефіцит платіжних балансів. Процес імпортозаміщення здійснювався за однією схемою: спочатку імпорт заміщувався у тих галузях виробництва продуктів споживання (харчовій, текстильній тощо), а пізніше – у галузях, які виробляли продукцію виробничого призначення (хімічна, металургійна, машинобудівна тощо);    

4) контроль над затратами та результатами;  

5) формування довгострокової стратегії економічного розвитку, яка передбачає переорієнтацію трудомістких виробництв на капіталомісткі, а потім – на наукомісткі.   

Реалізація азіатськими країнами цих задач сприяла швидкому їх розвитку в середині 90-х років, завдяки чому такі країни як Філіппіни, Малайзія, Сінгапур, Тайвань, Таїланд, Індонезія  отримали назву “азіатські тигри”. Однак стрімке економічне зростання призвело до такого ж стрімкого економічного спаду і в 1996-1997 рр. в азіатських країнах почалася економічна криза. Причинами кризи були активне використання  запозичених коштів, нераціональне вкладення великих обсягів іноземних інвестицій переважно у розвиток туристичного бізнесу,  що неминуче призвело до дефіциту платіжних балансів країн. В Індонезії, Філіппінах і Таїланді скоротились обсяги золотовалютних резервів, виникли проблеми жорсткої економії валюти.

Основними заходами щодо подолання кризи в азіатських країнах є:

1) оздоровлення банківської системи (в Індонезії);

2) посилення валютного регулювання шляхом впровадження фіксованого курсу національної валюти відносно долару (в Малайзії);

3) створення благоприємного інвестиційного клімату для залучення іноземних інвестицій (в Таїланді);

4) залучення фінансової допомоги МВФ (в Таїланді);

5) збільшення інвестицій у людський капітал (в Тайвані, Південній Кореї, Сінгапурі та Малайзії);

6) збільшення витрат на наукові розробки з метою переорієнтації виробництва (в Південній Кореї, Сінгапурі, Малайзії).

Економічна криза показала, що в азіатських країнах, незважаючи на значні соціально-економічні успіхи, не сформована самодостатня індустріальна економіка.

Загальна динаміка економічних показників цих країн після кризи наведена в табл. 9.2 [17].

Таблиця 9.2

Динаміка ВВП в азіатських країнах

Країни	Темпи приросту ВВП, %
	1998	1999	2000	2001	2002	2003	2004	2005	2006
Гонконг	-5,3	3,0	10,0	0,6	1,8	3,2	8,6	7,3	6,5
Корея	-6,7	10,9	8,5	3,8	7,0	3,1	4,7	4,0	5,1
Сінгапур	0,1	5,9	10,0	-2,3	4,0	2,9	8,7	6,4	6,6
Тайвань	4,6	5,4	5,8	-2,2	4,2	3,4	6,1	4,1	4,3
Індонезія	-13,1	0,8	4,9	3,8	4,4	4,7	5,1	5,6	5,4
Малайзія	-7,4	6,1	8,9	0,3	4,4	5,4	7,1	5,3	5,2
Таїланд	-10,8	4,2	4,8	2,2	5,3	7,0	6,2	4,5	4,2

Економічні наслідки кризи для азіатських країн перш за все проявились у виробничий сфері та мали різний характер для азіатських країн, що обумовлено особливостями їх економічного розвитку та рівнем науково-технічного потенціалу. Саме орієнтація на продукцію споживчого характеру, а не на інноваційну продукцію є одним з основних чинників економічного регресу країн регіону, який проявився у невідповідності індустріальних економік потребам постіндустріального суспільства. Високий рівень експортної квоти азіатських країн (табл. 9.3) тільки посилює їх залежність від зовнішніх ринків.

Таблиця 9.3

Експортна квота країн Південно-Східної Азії, %

Країни	Експортна квота, %
	У дол. США в поточних цінах	У дол. США за паритетом купівельної спроможності (ПКС)
	1999	2002	2005	1999	2002	2005
Гонконг	109,9	122,8	163,1	117,6	108,6	130,2
Корея	35,4	29,5	36,1	19,6	17,4	26,2
Сінгапур	138,8	141,7	177,6	143,5	123,2	163,9
Тайвань	42,2	46,3	57,4	34,0	36,9	49,6
Індонезія	34,8	33,0	33,0	8,4	8,4	11,4
Малайзія	107,0	98,4	123,8	45,3	42,1	59,5
Таїланд	47,8	54,3	62,3	16,1	16,0	20,3

Таким чином, особливостями економічного розвитку країн Південно-Східної Азії є дуалізм економіки та суспільства. В процесі прискореної індустріалізації в економіці виокремилось два сектори: експорто-орієнтоване технічно потужне виробництво товарів на зовнішній ринок та виробництво товарів для задоволення потреб внутрішнього ринку. Існування такої двосекторності сприяло посиленню залежності економіки країн від зовнішнього ринку, нераціональності її структури, що не могло не викликати кризових явищ.

До країн Тропічної Африки відносяться 48 держави. Територія регіону складає близько 17% земної поверхні, частка в чисельності населення світу  – 11%, частка у світовому ВВП – 2,4%.   

Характерними особливостями розвитку країн даного регіону є:

1) значний ресурсний потенціал: африканський континент займає перше місце у світі за запасами марганцевої, хромової руд, бокситів, золота, кобальту, фосфатів, друге – по родовищах міді, азбесту, третє – по родовищах нафти, газу, залізної руди;

2) високий рівень політичної нестабільності;

3) швидкі темпи зростання населення  (2,3-2,7%), причому частка економічно активного населення складає всього 44%, частка жінок в економічно активному населенні – 42%;

4) високий рівень безробіття (близько 20%), темпи його щорічного приросту складають 10%, що обумовлюється низькою якістю робочої сили та низьким рівнем інвестицій у людський капітал;

5) активна зовнішня та внутрішня міграція населення, трансконтинентальна міграція складає 35 млн чоловік, частина міграційних потоків (4 млн чоловік) – біженці;

6) розвиток аграрного сектору економіки. Не зважаючи на те, що сільське господарство виробляє 20% ВВП в даному секторі зайнято 68% населення регіону. Темпи щорічного приросту сільськогосподарського виробництва складають 1,5% при щорічних темпах приросту населення 2,3-2,7%, що поглиблює продовольчу проблему. Сільське господарство – сфера традиційного та мілко товарного устрою і характеризується крайньою відсталістю: 90% всіх сільськогосподарських земель обробляються вручну;

7) технологічна відсталість промислового виробництва. В основному в регіоні розвивається легка та харчова промисловість, які залежать від імпорту сировини, напівфабрикатів, обладнання.  Частка регіону у світовому виробництві складає близько 1%;

8) динамічний розвиток сфери послуг (транспорт, торгівля, будівництво, фінансові та туристичні послуги), яка складає 46% ВВП;

9) регіон є активним реципієнтом офіційної допомоги розвитку, яка складає  17% ВВП, від промислово розвинених країн;

10) розвиток прямого іноземного інвестування, який обумовлений перспективою участі у програмах приватизації;

11) відсутність портфельного інвестування через нерозвиненість або відсутність фінансових ринків;

12) зростання зовнішнього боргу, який складає 224,1 млрд дол. або близько 72,9% ВВП, при цьому 51% боргу приходиться на міжнародні організації;

13) монотоварна залежність експорту [8].

Таким чином, більшість африканських країн знаходяться на доіндустріальній стадії розвитку, що збільшує цивілізаційну прірву між ними та промислово розвиненими країнами.

Контрольні запитання

1. Які особливості економічного розвитку країн Західної Європи?

2. У чому полягають економічні реалії розвитку країн Центральної та Східної Європи?

3. Дайте характеристику економіці країн Північної та Південної Америки.

4. Визначте характерні риси економічного розвитку країн Азії та Африки. 

ТЕМА 10. МІЖНАРОДНА ТОРГІВЛЯ ТОВАРАМИ

10.1. Теорії міжнародної торгівлі

 Потреба в теоретичному осмисленні сутності та ролі міжнародної торгівлі виникає на певній стадії розвитку міжнародних економічних зв'язків, перетворення їх у важливий чинник економічного зростання країн.

Усі теорії міжнародної торгівлі можна поділити на дві групи:

1) класичні теорії, які пояснюють причини міжнародної торгівлі з точки зору пропозиції товарів та послуг на світовий ринок;

2) сучасні або новітні теорії, які або розвивають окремі аспекти класичних теорій, або повністю заперечують їх, пропонуючи власне пояснення причин міжнародної торгівлі з точки зору пропозиції та попиту на товари.     

В історичній ретроспективі вперше проблеми експорту у систематизованій його формі стали розроблятися в XVI-XVII століттях і пов'язані з науковими дослідженнями представників меркантилізму.

Основою меркантилістського підходу до раціонального господарювання є доктрина активного торговельного балансу на основі державного регулювання зовнішньої торгівлі шляхом введення протекціоністських заходів щодо імпорту товарів та стимулювання експорту товарів вітчизняного виробництва. Представники меркантилістського підходу Т. Ман, У. Петті, П. Буагільбер і інші багатство країни вважали виключно у грошовій формі – у формі золота і срібла. А оскільки кількість останніх у визначений час була фіксованою, то зростання маси золота в одній країні можливо було, на їх думку, тільки за рахунок зменшення її в інших країнах. Зовнішня торгівля в уявленні меркантилістів виступає як основне джерело зростання багатства країни, а експорт товарів із країни – як головний інструмент регулювання золотогрошових потоків між країнами. Звідси, в інтересах кожної нації сприяти досягненню активного торговельного балансу на основі зростання свого експорту в інші країни і обмеження імпорту з них.

Меркантилістські ідеї щодо ролі міжнародної торгівлі виключно як інструменту зростання багатства країни призвели до того, що на початку XVIIІ століття міжнародна торгівля виявилася обплутаною різноманітними податками і заборонами, що суперечило потребам розвитку нового способу виробництва і зовнішньоекономічної взаємодії країн.

Хибність теорії меркантилістів намагався довести Д. Хьюм. Він розробив механізм взаємодії “цін – золота – потоків” та довів, що нескінченне нарощування кількості золота в країні приведе до зниження її конкурентоспроможності на світовому ринку. Д. Хьюм звернув увагу на те, що приток золота в країну в результаті підтримання позитивного сальдо платіжного балансу збільшить грошову пропозицію і сприятиме зростанню цін і заробітних плат. В результаті зростання цін конкурентоспроможність країни знизиться. І, навпаки, відтік золота з країни сприятиме зниженню цін і заробітних плат і підвищенню конкурентоспроможності країни. Рух золота між країнами буде постійно врівноважувати торговельний баланс (табл. 10.1).

Таблиця 10.1

Модель “ціни – золото – потоки” Д. Хьюма  

Вихідна ситуація	Країна 1	Країна  2
	EX >  IM	EX <IM
Етап 1	Чистий приток золота	Чистий відтік золота
Етап 2	Зростання грошової маси	Скорочення грошової маси
Етап 3	Зростання цін і заробітних плат	Зниження цін і заробітних плат
Етап 4	Зростання імпорту і скорочення експорту	Зростання експорту і скорочення імпорту
Результат	EX =IM	EX =IM

Ця концепція ґрунтувалась на наступних допущеннях:

- наявність прямого зв’язку між кількістю грошей у обороті та рівнем цін, що отримало назву кількісної теорії грошей;

- повна зайнятість в країні;

- попит на товари еластичний по ціні (зростання цін приводить до скорочення витрат на товари і навпаки);

- чиста конкуренція на ринку товарів та факторів виробництва;

- конвертованість національних валют у золото.

При виконанні цих умов врівноваження торговельного балансу здійснюється автоматично.

А. Сміт був першим з економістів, хто кинув виклик меркантилістським уявленням щодо вигідності міжнародної торгівлі для країн. “Якщо інша країна, – стверджував він, – може забезпечувати нас будь-яким товаром за більш дешевою ціною, ніж ми у змозі виготовляти його, краще купувати його у неї на певну частину продукту нашої власної промислової праці у тій сфері, у якій ми маємо певну перевагу" [43, с.333]. Міжнародна торгівля, за А. Смітом, має місце, якщо інша країна володіє абсолютними перевагами у витратах виробництва одного товару. При цьому, він стверджував, що "кожна нація достатньою мірою володіє абсолютними перевагами над своїми торговельними партнерами, щоб постачати на експорт стільки ж товарів, скільки їх імпортується, якщо тільки торгівля буде звільнена від обмежень і регламентації" [43, с.334].

Позитивним моментом підходу А. Сміта до дослідження міжнародної торгівлі є те, що доцільність експорту та імпорту товарів він розглядає не з позицій регулювання золотогрошових потоків між країнами, як це робили меркантилісти, а у площині економії внутрішніх ресурсів країни, пов'язуючи їх з поняттям "переваги", яке у сучасному розумінні його змісту стало вихідним поняттям теорії конкурентоспроможності.

Недосконалість аргументацій А. Сміта щодо доцільності та причин міжнародної торгівлі пов'язується, зазвичай, з питанням, яке не знайшло відповіді у його теоретичних поглядах: як бути, якщо будь-яка країна не володіє абсолютними перевагами у виробництві усіх товарів? Питання, яке за оцінкою фахівців, привело до теоретичного тупику його роздуми щодо вигідності міжнародної торгівлі.

Вихід з теоретичного тупику, у якому опинилася теорія абсолютних переваг А. Сміта, блискуче здійснив Д. Рікардо [38]. У теорії відносних переваг він обґрунтував, що навіть у випадку, коли країна не має абсолютних переваг у виробництві будь-якого товару, зовнішня торгівля є вигідною для країн. Сформульований ним закон порівняльної переваги ґрунтується на існуванні розбіжностей у співвідношенні цін між країнами, обумовлених різними умовами виробництва товарів та витрат на них. "У кожній країні, – стверджує Д. Рікардо, – завжди знайдеться такий товар, виробництво якого буде більш вигідним при існуючому співвідношенні витрат, ніж виробництва інших. Саме цей товар вона і повинна експортувати у обмін на інші" [38, с.206]. Використовуючи приклад Д. Рікардо стосовно Португалії, яка має порівняльні переваги у виробництві вина, і Англії, яка має порівняльні переваги стосовно виробництва сукна, можна здійснити формалізацію рікардовських умов міжнародної торгівлі двох країн:

Абсолютні переваги:   .  (10.1)

Порівняльні переваги:           ,  (10.2),

де W і С – витрати виробництва одиниці вина та сукна відповідно;

    Р і А – країни (Португалія та Англія відповідно).

Доктрина міжнародної торгівлі Д. Рікардо, як і теорія абсолютних переваг А. Сміта, ґрунтується на одному і тому ж методологічному постулаті, а саме: експорт та імпорт товарів становлять засіб розширення виробничих можливостей країн. Разом з тим теорія порівняльних переваг Д. Рікардо неповна. Реальні умови зовнішньої торгівлі, як показали наступні дослідження, залежать не тільки від параметрів виробництва (витрат), але й від характеру попиту.

Дж. С. Мілль, розвиваючи рікардіанську модель зовнішньої торгівлі, показав що умови торгового обміну залежать не тільки від витрат виробництва, але й від “взаємного попиту” [26]. Дж. С. Мілль вводить поняття “рівняння міжнародного попиту”, тобто ціна імпортного товару визначається через ціну товару, який потрібно експортувати щоб оплатити імпорт; тому кінцеве співвідношення цін при торгівлі визначається внутрішнім попитом на товари в кожній з торгуючих країн. Дж. С. Мілль формулює концепцію “еластичності попиту за ціною”. Він поділяє всі експортні товари на три класи: (1) ті, по яких “попит зростає в більшому відношенні, ніж падає ціна”, тобто, ті товари, попит на який еластичний; (2) ті, по яких сукупний виторг залишиться постійним при падінні ціни, оскільки попит зростає кількісно “у тому ж співвідношенні, що і здешевлення”, тобто, товари з одиничною еластичністю попиту; (3) ті, по яких виторг падає, тому що кількісно попит зростає в меншому відношенні, ніж падає ціна, тобто, товари з нееластичним попитом. Таким чином, чим більший і еластичний іноземний попит, тим більш сприятливі будуть умови для країни-експортера [26, с.179].

На початку ХХ століття теорія міжнародної торгівлі Д. Рікардо, доповнена та розвинута Дж. С. Міллем, була суттєво перероблена шведськими економістами Е. Хекшером та Б. Оліном. Сутність теорії Хекшера –Оліна, за словами самого Б. Оліна, полягає у наступному: “Товари, що потребують для свого виробництва значних витрат (надлишкових чинників виробництва) та невеликих витрат (дефіцитних чинників), експортуються у обмін на товари, які виробляються з використанням чинників у зворотній пропорції. Так, у прихованому вигляді експортуються збиткові чинники та імпортуються дефіцитні чинники виробництва [55, с.92]. Таким чином, саме відмінності у відносній забезпеченості чинниками виробництва і у характеристиках (інтенсивності) їх використання зумовлюють потоки товарів і послуг між країнами – їх експорт та імпорт.

Найбільш важливими припущеннями даної теорії є різна фактороінтенсивність окремих товарів та різна факторонасиченість окремих країн.

Фактороінтенсивність – це показник, який визначає відносні витрати факторів виробництва на створення певного товару.

Факторонасиченість – це показник рівня факторозабезпеченості країни. Факторонасиченість може визначатись через відносні ціни кожного фактора виробництва та через абсолютні обсяги факторів виробництва.     

Припустимо, що країна I є трудонасиченою і товар 1 — відносно більш трудомістким. А країна II — відносно капіталонасиченою і товар 2 — відносно більш капіталомістским (рис. 10.1). Власники відносно надлишкових факторів виробництва виграють від торгівлі, а власники відносно дефіцитних факторів – програють. В рамках даної теорії передбачається, що споживачі в обох країнах мають подібні або майже подібні смаки і переваги (при їх відмінності теорія не спрацьовує). При наявності однакових або подібних споживчих переваг крива байдужості I, яка визначає всі поєднання двох товарів, які забезпечують споживачу однаковий рівень корисності, буде однаковою для обох країн (рис. 10.1).

Рис. 10.1. Визначення факторозабезпеченності країн при      відсутності торгівлі між ними

Вона буде стикатись з кривою виробничих можливостей країни I в точці А і країни II в точці А'. Отже, крива байдужості I і точки А та А' є максимально можливими обсягами виробництва і споживання кожної з країн при відсутності  торгівлі, а дотичні прямі визначають відносні ціни Р та Р' на товари 1 і 2 в країнах I і II. Оскільки, Р < Р', країна I має відносну перевагу у виробництві товару 1, а країна II — у виробництві товару 2.

Розвиваючи торгівлю, трудонасичена країна I спеціалізується на виробництві трудомісткого товару 1, а капіталонасичена країна II — на виробництві капіталомісткого товару 2 (рис. 10.2). При цьому, точки, які відображають обсяги виробництва і споживання зміщуються з А до В у країни I та з А' до В' у країни II.

Спеціалізація буде продовжуватись до виходу країн на рівень загальної еквівалентної відносної світової ціни Рw, яка буде знаходитись у проміжку між внутрішніми відносними цінами кожної з країн до початку торгівлі, тобто  Р<Рw<Р'. Графічно вона зображена дотичною до меж виробничих можливостей обох країн і нової кривої байдужості II, яка знаходиться вище кривої байдужості I, що свідчить про зростання споживання. Країна I, експортуючи  ВС товару 1 та імпортуючи СЕ товару 2 виробництва країни II, досягає балансу попиту і пропозиції у точці Е.

 

Рис. 10.2. Взаємна торгівля між країнами

Країна II, експортуючи В'С' товару 2 та імпортуючи С'Е' товару 1 з країни I, забезпечує баланс попиту і пропозиції у точці Е', яка співпадає з точкою Е. Як видно, експорт товару 1 країною I дорівнює обсягам його імпорту країною II ВС=С'Е', а експорт товару 2 країною II дорівнює обсягу його імпорту країною I (В'С'=СЕ). Незважаючи, на те, що точка Е порівняно з точкою А передбачає більше споживання іноземного товару 2, ніж вітчизняного товару 1, країна виграє від міжнародної торгівлі, оскільки її нова крива байдужості (II) розміщується вище і відображає зростання обсягів споживання. Для країни II виграш від міжнародної торгівлі обумовлений зростанням обсягів споживання на рівні нової кривої байдужості  (II).

Таким чином, різна відносна вартість факторів виробництва є причиною відмінностей у відносних цінах в умовах відсутності торгівлі, які в свою чергу є передумовою для взаємної торгівлі між країнами.

Як відзначалось, зовнішня торгівля сприяє вирівнюванню відносних цін на товари. Але, якщо в результаті зовнішньої торгівлі відбувається вирівнювання цін на товари, то як вона впливає на відносні ціни самих факторів виробництва? Відповідь на це питання була обґрунтована в теоремі Хекшера – Оліна – Самуельсона, згідно з якою міжнародна торгівля приводить до вирівнювання абсолютних і відносних цін на гомогенні фактори виробництва в країнах, що торгують. При цьому гомогенність капіталу означає його однорідність за рівнем продуктивності, мобільності, ризику, а гомогенність праці – її однорідність за рівнем продуктивності, підготовки, кваліфікації. Оскільки повної гомогенності факторів виробництва в різних країнах практично не існує і міжкраїнні відмінності досить великі, то протестувати теорему вирівнювання цін на фактори виробництва не вбачається можливим. У даній теоремі є багато припущень, аналіз яких доводить її суто теоретичний характер, а саме:

- два товари виробляються в обох країнах. Не зважаючи на виконання цієї умови важко співвідносити відносні ціни на фактори виробництва при виробництві, наприклад, літаків і велосипедів;

- однакові технології в обох країнах, тобто технологічно більш розвинена країна має одночасно і більш високу відносну ціну праці та капіталу;

- існує абсолютна внутрішня мобільність факторів виробництва і товарів, що практично не можливо через наявність певних перепон (транспортні витрати, організаційні умови тощо) на шляху міжгалузевого руху факторів виробництва та товарів;

- відсутність міжнародного руху факторів виробництва, тобто неврахування динамічних коливань в забезпеченості країн факторами виробництва – міграції робочої сили, капіталів, технології, торгівлі.    

Отже, теорема вирівнювання цін на фактор виробництва не враховує динамізм розвитку сучасної економіки, описуючи економічні процеси в статиці, що є свідченням відсутності її практичної реалізації. Незважаючи на це дана теорема залишається одним з важливих інструментів аналізу жорстких моделей зовнішньої торгівлі.    

Теорія Хекшера – Оліна концептуально ґрунтується на законі порівняльних переваг Д. Рікардо, доповненому і підсиленому концепцією попиту Дж. С. Мілля. Разом з тим, вона поглиблює попередні класичні концепції, пов'язуючи модель експорту-імпорту зі структурою економіки країн-партнерів і пропонує новий інструмент для аналізу впливу змін у зовнішній торгівлі на внутрішні економічні структури країн.

Теорія співвідношення факторів виробництва зацікавила велику кількість вчених щодо її практичного використання, першим з яких став американський економіст В. Леонтьєв. Дослідження В. Леонтьєва ґрунтувалось на ідеї емпіричної перевірки положення теорії Хекшера – Оліна, згідно з якою країна має експортувати ті товари, виробництво яких характеризується переважним використанням відносно надлишкового фактора, та імпортувати товари, випуск яких потребує, перш за все, відносно дефіцитного ресурсу. Для цього вчений скористався статистичною інформацією щодо соціально-економічного розвитку США за 1947 рік. Оскільки даних про факторомісткість імпортних товарів не було, Леонтьєву довелося скористатися інформацією про товари-замінники імпортних продуктів (тобто товари, аналогічні імпортним, які вироблялися в США). Послідовність дослідження В. Леонтьєва була такою:

1) пропорційне зменшення обсягу експорту та імпорту США до         1 млн дол. для створення об’єкта дослідження;

2) проведення аналізу витрат праці та капіталу на виробництво експортних товарів обсягом 1 млн дол. та витрат цих факторів для виробництва імпортних товарів в США в обсязі 1 млн. дол. При цьому аналіз було обмежено товарами “конкурентного імпорту”;

3)  проведення порівняльного аналізу витрат праці та капіталу на виробництво експортних та імпортних товарів.

У післявоєнний період США вважалися капіталонасиченою та працедефіцитною країною. Тому В. Леонтьєв і очікував отримати емпіричне підтвердження висновку Хекшера – Оліна, який можна зобразити в формі співвідношення:

                                         < 1,                                                       (10.3)                                

де  – співвідношення капіталу та праці в галузях, які виробляють товари, аналогічні імпортним;

– аналогічне співвідношення для експортних галузей виробництва.

Якщо концепція Хекшера – Оліна правильна, тоді США повинні експортувати капіталомісткі товари й імпортувати трудомісткі, що на момент проведення В. Леонтьєвим аналізу не викликало жодних сумнівів. Але результати дослідження В. Леонтьєва виявилися досить несподіваними. Розрахунки показали, що виробництво експортних товарів в обсязі           1 млн дол. супроводжувалось видатками капіталу в сумі 2,55 млн дол. та праці в розмірі 182,3 року, тобто співвідношення цих виробничих ресурсів становило 14 000 дол. : 1 рік праці. Національне виробництво товарів, які конкурують з імпортом, характеризувалося співвідношенням 18 200 дол. : 1 рік праці.

Таким чином, за розрахунками В. Леонтьєва виходило, що загальне співвідношення   =1,3.

Тобто в 1947 році експорт США був у 1,3 рази більш трудомістким у порівнянні з імпортом. Подальший аналіз американської економіки з використанням менш агрегованих галузей виробництва також підтвердив отриманий раніше результат. Виявилося, що виробництва з найбільшою експортною орієнтацією також характеризувалися порівняно низьким співвідношенням капіталу та праці і більшими витратами праці в розрахунку на один долар кінцевого продукту порівняно з більшістю імпортозаміщуючих галузей.

Таким чином, емпіричні дослідження теорії Хекшера – Оліна свідчили про недоцільність та неспроможність її практичного використання, що в економічній науці отримало назву “парадокса Леонтьєва”.

Наступні дослідження щодо доказу правдивості або хибності даного парадоксу проведені з урахуванням рівня кваліфікації робочої сили, якості природних ресурсів, капіталу, довели, що капітал є не найбільш надлишковим фактором виробництва США. Найбільш надлишковими є обробні землі та науково-технічні кадри, що не заперечувало основних положень теорії співвідношення факторів виробництва. Проти парадоксу Леонтьєва було висунуто декілька вагомих аргументів:

1) доцільність виокремлення робочої сили за такою якісною характеристикою як рівень кваліфікації на кваліфіковану та некваліфіковану. Американський вчений Д. Кісінг у 1966 році розділив усю робочу силу на вісім груп (категорій) – від вчених і інженерів до некваліфікованих робітників, і довів, що в США є надлишок кваліфікованої і відносний дефіцит некваліфікованої робочої сили. Тому американський експорт є трудомістким, але враховуючи витрати на навчання та перепідготовку, кваліфіковану працю можна вважати капіталом;

2) Д. Хартиген повторив розрахунки В. Леонтьєва з виключенням галузей, які залежать від капіталомісткої сировини (США імпортують значні обсяги сировини, видобування якої потребує великих витрат капіталу) і довів правдивість теорії Хекшера – Оліна;

3) В. Леонтьєв не враховував у своїх розрахунках імпортний тариф з метою захисту американських трудомістких галузей від іноземної конкуренції, на що вказав американський економіст Р. Белдвін. Ліквідація фактору тарифів зменшує ефект парадоксу на 5%, але не спростовує його;

4) смаки і переваги американських споживачів традиційно спрямовані на капіталомістку продукцію, яка імпортується при наявності капіталомісткої продукції національних виробників, що не можна пояснити теорією Хекшера – Оліна;

5) реверс факторів виробництва: один і той же товар є трудомістким у трудонасиченій країні і капіталомістким – у капіталонасиченій, що може відбуватись в умовах великої еластичності взаємозамінності факторів виробництва. Тобто пояснення парадокса Леонтьєва ґрунтується на тому, що імпортовані товари виробляються переважно із застосуванням трудомістких технологічних процесів, але їх виробництво в США є відносно капіталомістким.

Теорію реверсу факторів виробництва розробив та обґрунтував  Б. Мінхас у 1962 році. З використанням статистичних даних щодо соціально-економічного розвитку США та Японії він проаналізував факторомісткість двадцяти галузей виробництва і присвоїв кожній з них відповідний ранг. Так, наприклад, найбільш капіталомістка галузь промисловості США – виробництво нафтопродуктів отримала 1-й ранг, вугледобувна галузь – 2-й, виробництво заліза та сталі – 4-й, суднобудування – 14-й тощо. Аналогічним чином були проранжовані і галузі промисловості Японії. Виявилося, що коефіцієнт кореляції становив 0,73. Це означало, що галузі двох країн значною мірою збігалися за показником прямої факторомісткості кінцевих продуктів. Але при проведенні аналогічних розрахунків на базі загальної (сукупної) факторомісткості, величина коефіцієнта кореляції становила 0,328. Цей результат можна розглядати як певний доказ на користь існування феномена мінливості факторомісткості, а відтак і теорема Хекшера – Оліна в таких умовах просто неприйнятна.

Таким чином, піддаючи теорію Хекшера – Оліна всебічному тестуванню і перевірці, економісти виявили як її позитивні сторони, так і обмеженість. В цілому сучасні емпіричні перевірки теорії Хекшера – Оліна вказують на те, що вона правильно описує реальну ситуацію у зовнішній торгівлі країн менш ніж у 70% подій, що тестувалися [18, с.78].

Розглянуті класичні теорії міжнародної торгівлі пояснюють причини міжнародної торгівлі з позиції благоприємних умов формування витрат виробництва у країн-експортерів, тобто враховують тільки пропозицію товарів. Такий аналіз безсумнівно є неповним, бо без врахування попиту не можливо визначити реальний рівень світових цін та обґрунтувати доцільність здійснення зовнішньоекономічних операцій. Тому з другої половини XX ст., продовжуючи активний пошук нових пояснень міжнародної торгівлі, економісти сконцентрували основну увагу на ролі попиту або співвідношення попиту і пропозиції в ній. З’явились нові теорії, в яких класичні теорії були розвинені, доповнені, знехтувані.    

В основі новітніх (неокласичних, альтернативних) теорій лежить закон Е. Енгеля, відповідно до якого зі зростанням доходів спостерігається зменшення частки споживчих витрат на продовольчі товари. Цей закон дозволяє дати наукове пояснення динаміці цін на предмети першої необхідності і предмети розкоші. Зростання доходів населення сприяє переорієнтації попиту з предметів першої необхідності на предмети розкоші. Тому для виробників продовольчих товарів зростання добробуту населення є негативним чинником, який приводить до зниження світових цін на продовольство.      

Важливе місце серед альтернативних теорій міжнародної торгівлі займає теорія перехресного попиту С. Ліндера. Його підхід суттєво відрізняється від теорії Хекшера – Оліна, оскільки грунтується на дослідженні попиту, тоді як концепція Хекшера – Оліна має вихідним моментом пропозицію товарів на світовий ринок. Концепція С. Ліндера виходить з твердження, що смаки споживачів значною мірою обумовлюються рівнем їх доходів. Це означає, що для окремо взятої країни середній дохід на душу населення визначає певну структуру споживчого попиту. Таким чином, в економіці окремої країни реалізується зв’язок між доходом на душу населення та структурою виробництва певних товарів. Тому, чим більше будуть перетинатись структури попиту в країні-експорті та країні-імпортері, тим вище рівень торгів між ними. Графічна інтерпретація теорії перехресного попиту наведена на рис. 10.3.

Припустимо, що існує дві країни - I та II. Доход населення першої країни знаходиться у проміжку між А (мінімальний доход) та С (максимальний дохід). Відповідно ідо рівня доходу вони купують товари рівня якості від А' (мінімальний) до С' (максимальний). Дохід населення другої країни знаходиться у проміжку від В (мінімальний дохід) до D (максимальний) і вони купують товари рівня якості від В' (мінімальний) до D' (максимальний). Пряма X відображає залежність між рівнем доходів та попиту між споживачами країн. Торгівля між двома країнами буде здійснюватись тими товарами, якість яких знаходиться у проміжку від В' до С', тобто де вимоги до якості споживачів обох країн перетинаються.    І чим більше людей у двох країнах мають однакові доходи, тим вище рівень торгівлі між ними. Тому найбільш ефективно теорія С. Ліндера може використовуватись для аналізу міжнародної торгівлі країн з приблизно однаковим рівнем доходів та структурою попиту.    

 

Рис. 10.3. Перехресний попит між країнами як основа             міжнародної торгівлі

Теорія порівняльних переваг Д. Рікардо та теорія співвідношення факторів виробництва Хекшера – Оліна базуються на положенні про різну забезпеченість країн факторами виробництва, які мають абсолютну мобільність. Однак повної мобільності факторів виробництва практично не існує і для вирішення цієї проблеми П. Самуельсон розробив теорію специфічних факторів виробництва.

Специфічний фактор виробництва – це фактор, який використовується тільки у певній галузі та не може переміщуватись між галузями, тобто є немобільним. Виходячи з цього визначення, в теорії специфічних факторів виробництва обґрунтовується, що в основі міжнародної торгівлі лежать відмінності у відносних цінах на товари через різну забезпеченість країн специфічними факторами виробництва. При  цьому, в процесі міжнародної торгівлі обсяги специфічних факторів експорто-орієнтованої сфери збільшуються, а обсяги факторів імпортозаміщуючої сфери зменшуються.

Фактори виробництва використовуються наступним чином (табл. 10.2).   

Таблиця 10.2

Використання факторів виробництва

Фактори виробництва	Товар 1	Товар 2
Труд (мобільний фактор)	L1	L2
Капітал (специфічний фактор для товару 1)	K
Земля (специфічний фактор для товару 2)		T

Умовні позначення:

L1 — труд, який використовується для виробництва товару 1;

L2 — труд, який використовується для виробництва товару 2;

К — капітал, який використовується для виробництва товару 1;

Т — земля, яка використовується для виробництва товару 2.

Тоді обсяг виробництва товарів 1 та 2 складає:

                                                                                      (10.4)

                                                                                    (10.5)

                                                                                         (10.6)

Пропозиція всіх факторів виробництва у світовому масштабі збільшується у часі та просторі. У зв’язку з цим виникає необхідність аналізу впливу динаміки факторів виробництва на умови та структуру міжнародної торгівлі.

Зростання факторів виробництва в усіх країнах однаковими темпами сприяє збільшенню обсягів світового виробництва товарів та міжнародної торгівлі при збереженні існуючої структури виробничих і торгівельних зв’язків – це нейтральне зростання.

Зростання факторів виробництва, які нерівномірно збільшують виробничі можливості країни відносно експортованих товарів є експортоорієнтованим. Експорто-орієнтоване зростання сприяє збільшенню обсягів міжнародної торгівлі, але зниженню світової ціни через збільшення пропозиції товару.

Зростання факторів виробництва в країні, пов’язаних з виробництвом товарів, які вона імпортує, називається імпортозаміщуючим. При цьому таке зростання сприяє зниженню попиту країни на товар і, можливо, зниженню світового попиту і світової ціни на товар, який імпортується, а також зменшенню обсягів міжнародної торгівлі.  

Важливе місце в сучасних теоретичних дослідженнях міжнародної торгівлі посідають дослідження ефекту “переманювання чинників”. В економічній науці цей феномен одержав назву теореми Т. Рибчинського [60], суть якої полягає у тому, що при незмінних цінах і наявності в економіці тільки двох товарів зростання одного з чинників виробництва веде до скорочення виробництва одного з товарів.

У реальних економічних процесах це відбувається, по-перше, у формі “голландської хвороби”, коли розробка багатих родовищ природних ресурсів спричиняє зниження прибутку і виробництва в галузях обробної промисловості. Іншими словами, відбувається деіндустриалізація економіки; по-друге, – у “зростанні, що розорює”, коли експортна експансія веде до зниження ціни товарів на світових ринках. Ці спостереження приводять до висновку, що держава, роблячи наголос на сировинному експорті, закладає в зовнішньоекономічні відносини механізм, що саморуйнується. Справа у тому, що якщо сировинний експорт, за всіма правилами економічної науки, буде скорочувати пропозицію на світовому ринку з метою підвищення прибутку, то це буде стимулювати наукові розробки в сфері ресурсозберігаючих технологій. Якщо нарощувати обсяги експорту в погоні за масою прибутку, ціна на товар на світовому ринку може різко знизитись, що спричиняє ефект "зростання, що розорює".

Слід зазначити, до середини XX ст. міжнародна торгівля має практично міжгалузевий характер. Міжгалузева торгівля – це обмін між країнами однорідною продукцією різних галузей.  

З другої половини XX ст. ситуація в міжнародній торгівлі докорінно змінилась – почала розвиватись торгівля диференційованими товарами однієї галузі, тобто внутрішньогалузева торгівля. Теоретичне обґрунтування внутрішньогалузевій торгівлі було дано С. Ліндером, згідно з яким її причинами є:

- відмінності у смаках споживачів різних країн та прагнення розширення споживчого вибору в кожній з них;

- перехресний попит у різних країнах. Відповідно до теорії С. Ліндера, споживачі в країнах з приблизно однаковим рівнем доходів мають подібні смаки та переваги і тому країні вигідніше експортувати в інші країни ті товари, у виробництві яких у неї накопичений певний досвід на внутрішньому ринку і на які існує перехресний попит у інших країнах;

- економія на масштабах виробництва. Жодна країна не в змозі виробляти весь асортимент диференційованих товарів, тому повинна спеціалізуватись на виробництві лише певних їх видів з мінімальними витратами та більш ефективно.

Слід зазначити, що внутрішньогалузева торгівля має як позитивні, так і негативні аспекти. До позитивних сторін внутрішньогалузевої торгівлі відносять:

- додатковий виграш для країни, пов'язаний з розширенням розмірів ринку;

- скорочення асортименту товарів, що виробляються, та одночасне збільшення обсягів споживання, тобто реалізація ефекту масштабу;

- розширення споживчого вибору товарів у країні за рахунок їх імпорту.

Негативною стороною внутрішньогалузевої торгівлі є проблематичність такої торгівлі між країнами з різним рівнем розвитку та ступенем диференціації товарів.

У другій половині XX ст. більш рельєфно почали проявлятись зміни, обумовлені впливом на її структуру і спрямованість науково-технічного прогресу. У світовому товарообігу зростає частка країн – виробників наукомісткої продукції. Технологічний прогрес стає не тільки домінуючим фактором розвитку міжнародної торгівлі, але й ставить під сумнів спрощені варіанти теорії міжнародної торгівлі, які пов’язують її тільки з забезпеченістю факторами виробництва та порівняльними перевагами країн у виробничих витратах. Протиріччя, що виникли, економісти пропонували вирішити або шляхом подальшого розвитку теорії Хекшера-Оліна, або шляхом її повної заміни новими теоріями. Але консенсусу стосовно того, який шлях перспективніший, до сих пір не існує. Представники одного напрямку (П. Самуельсон, П. Ліндерт, Р. Джонс, В. Столпер, Б. Мінхас, Р. Болл) вважають, що пояснюючу здатність теорії Хекшера-Оліна можна підвищити “більш структурним урахуванням різних можливих чинників виробництва”, і зосередили зусилля на вивченні природи, властивостей і характеру впливу останніх на зовнішню торгівлю. Представники іншого напрямку (І. Кругман, М. Познер, М. Вернон, Д. Хаберлер та ін.), навпаки, в аналізі міжнародної торгівлі концентрують увагу на вивченні впливу змінних, які у теорії Хекшера – Оліна допускаються як “інші рівні”. До їх числа у першу чергу відноситься такий чинник виробництва як технологія. У традиційних теоріях міжнародної торгівлі, зазначає М. Портер “зміни у технології вважались екзогенними, тобто існуючими поза цих теорій…Нова теорія повинна поставити удосконалення і поновлення технології на чолі кута” [14, c.39]. Результатом досліджень у цьому напрямку стала поява теорії технологічного розриву М. Познера [59].

Головний зміст теорії М. Познера зводиться, по-перше, до ствердження того, що в силу дії різних умов і чинників розвитку генерація технологічного прогресу в світі здійснюється різночасно і нерівномірно у різних країнах. У результаті виникають країни-першовідкривачі нових технологій і нових продуктів, які володіють тимчасовою монополією на їх використання у ринкових цілях. По-друге, в ній обґрунтовується існування “лагу імітації”, який забезпечує тимчасовий захист країни-інноватора від миттєвого розповсюдження нових технологій у ринковому просторі. Ці дві обставини породжують технологічні розриви між країнами. Вводячи поняття “лага попиту” і “лага реакції”, які у сукупності створюють “лаг імітації”, М. Познер робить висновок про те, що країна-інноватор отримує експортну перевагу, бо лаг попиту значно коротший у часі, ніж лаг реакції. [59, с.323-324]. Тривалість останнього, за М. Познером, залежить від доходності тарифів, доходності і місткості зовнішнього і, навпаки, вузькості внутрішнього ринку та інших чинників.

Визначивши нерівномірність НТП як результату інноваційних зусиль країн, які володіють великим капіталом і більш кваліфікованою робочою силою, Р. Вернон розкриває механізм формування динамічної порівняльної переваги країн-новаторів перед іншими країнами – безперервне поновлення монопольного становища новими технологічними зусиллями, які у часі враховують “природні” фази життєвого циклу введеного на ринок товару.

Згідно з теорією Р. Вернона, життєвий цикл нового продукту складається із чотирьох етапів: введення, швидкого зростання, уповільнення і захόду, які у маркетинговій діяльності відповідають стадіям впровадження на ринок, розширення його продажу, насичення (зрілості) ринку даним товаром і падіння (старіння) обсягів виробництва [61, с.194]. Графічне зображення моделі життєвого циклу товару у міжнародній торгівлі для країни-інноватора наведено на рис. 10.4.

Країна-інноватор починає виробництво нового товару, зорієнтованого спочатку тільки для внутрішнього споживання (відрізок часу ОА). Але як тільки обсяги випуску перевищують обсяг внутрішнього попиту на новий товар, починається експорт даного товару за кордон.

     

                               

        

        V

Рис. 10.4.  Модель життєвого циклу товару країни-експортера (новатора)

Експортний товар не зустрічає конкуренції на закордонних ринках, які стають монополізованими країною-інноватором (відрізок АВ). Але така ситуація продовжується лише до тих пір, поки конкуренти не почнуть виготовляти і вводити на ринок товар-аналог, внаслідок чого темпи зростання експортних доходів падають (точка В). На третій стадії, коли виробництво даного продукту стає стандартизованим, іноземні конкуренти, завдяки їх перевазі у вартості робочої сили, повністю блокують експорт товару із країни-інноватора (точка С). Нарешті, на четвертій стадії іноземні конкуренти на основі повного освоєння технології та стандартизації виробництва досягають рівня конкурентоспроможності,  достатнього вже для експорту даного товару у країну-інноватор. Таким чином, експортний ефект нової технології підривається як розповсюдженням її в інших країнах, так і порівняльними перевагами останніх у традиційних чинниках виробництва. Прагнення до збереження монопольного становища на ринку і, відповідно, високої доходності експорту, спонукає країну-інноватора до безперервного удосконалення початкового варіанта свого продукту та до створення покоління нового або більш високої якості його варіантів. Таким чином, формується економічний динамізм технологічної переваги країни-інноватора.

Теорія життєвого циклу товару, на думку багатьох дослідників, більш реалістично відповідає історичним фактам розвитку багатьох галузей як найдавніших, так і новітніх. Тенденція до переміщення виробництв у міру їх стандартизації, і перш за все таких, як текстильна, шкіряна, виробництво одягу, взуття, паперу та інших, у менш розвинені країни, рівно як і концентрація високотехнологічних виробництв у вузькому колі розвинених країн повністю вкладається у теоретичні побудови даної моделі.

Економічне зростання у будь-якій країні визначається двома основними чинниками – технологічними змінами у виробничому процесі та обсягом виробничих ресурсів. Першим джерелом економічного зростання є технологічний прогрес, завдяки якому удосконалюється виробнича база економіки. Для характеристики різних типів технологічного прогресу в економічній літературі використовується класифікація Д. Хікса, в основу якої покладено вплив технологічних новацій на співвідношення між капіталом та працею як основними факторами виробництва. При цьому вважається, що ціни на капітал та працю і їх кількість не змінюються.

Згідно з теорією технічного прогресу Д. Хікса, до першого типу відноситься так званий нейтральний технологічний прогрес, який характеризується сталим співвідношенням між факторами виробництва та пропорційним збільшенням продуктивності праці та капіталу. Технологічно нейтральний прогрес веде до зменшення виробничих витрат на одиницю готової продукції, внаслідок чого збільшуються обсяги виробництва за того ж обсягу ресурсів. До другого типу належить капіталозберігаючий технічний прогрес, який веде до зменшення співвідношення між капіталом та працею. Це означає, що гранична продуктивність праці зростає більше порівняно з граничним продуктом капіталу. До третього типу відноситься трудозберігаючий технічний прогрес. Його суть полягає в тому, що граничний продукт капіталу зростає більшою мірою порівняно з граничним продуктом праці, що проявляється у збільшенні співвідношення між працею та капіталом. Отже, нейтральний технічний прогрес сприяє скороченню відносних витрат та зростанню обсягів виробництва. У свою чергу, скорочення виробничих витрат сприяє зниженню цін, покращенню умов торгівлі, але тільки у галузях, які конкурують з імпортом. Трудозберігаючий технічний прогрес сприяє скороченню витрат у трудомістких галузях, а капіталозберігаючий – до скорочення виробничих витрат у капіталомістких галузях. Скорочення виробничих витрат веде до покращення умов торгівлі, але тільки у галузях, які конкурують з імпортом.   

10.2. Сутність та  структура міжнародної торгівлі

Міжнародна торгівля – це сфера  міжнародних товарно-грошових відносин між суб’єктами світового господарства, яка є специфічною формою обміну продуктами праці між продавцями і покупцями різних країн.

Як суб’єкти міжнародної торгівлі виступають компанії (експортери та імпортери), країни, групи країн, регіональні об’єднання, транснаціональні корпорації тощо. Сприяння процесу міжнародної торгівлі здійснюють банки, фінансові організації, страхові компанії, транспортно-експедиторські компанії, компанії з сервісного обслуговування.

До об’єктів міжнародної торгівлі відносять товари, послуги, об’єкти інтелектуальної власності (патенти, ліцензії, технології).

Залежно від об’єктів міжнародної торгівлі виокремлюють:

1) міжнародну торгівлю товарами – сферу товарно-грошових відносин між виробниками різних країн з обміну товарами;

2) міжнародну торгівлю послугами – специфічну форму світогосподарських зв’язків з обміну послугами між продавцями і покупцями різних країн;

3) міжнародну торгівлю об’єктами інтелектуальної власності – специфічну форму світогосподарських зв’язків з обміну технологією між продавцями і покупцями різних країн.

Міжнародна торгівля є найбільш розвинутою формою міжнародних економічних відносин, на стабільне та стійке зростання якої впливають такі чинники, як:

1) поглиблення міжнародного поділу праці;

2) науково-технічний прогрес;

3) посилення впливу транснаціональних корпорацій у сфері міжнародного бізнесу;

4) ліберальний характер зовнішньоторговельної політики переважної більшості країн світу;

5) поглиблення інтеграційних процесів у світовій економіці.  

Динаміка світового експорту та імпорту за 2001–2008 рр. наведена на рис. 10.5. Найбільші темпи приросту міжнародної торгівлі товарами та послугами спостерігались у 2004 р. – 10,6% та 2006 р. – 9,2%. У 2009 р. прогнозується значне скорочення темпів приросту обсягів міжнародних торговельних операцій порівняно з 2008 р. у 1,8 рази, що обумовлюється загостренням протиріч між суб’єктами світового ринку внаслідок дії деструктивних чинників світової фінансової кризи.

Рис. 10.5. Динаміка міжнародної торгівлі товарами та послугами

Переважна частка міжнародної торгівлі належить промислово розвиненим країнам – понад 70%, частка країн, що розвиваються, – 22–25%, країн з трансформаційною економікою – 4–8%. Серед країн, що розвиваються, спостерігається нерівномірність ступеня участі у міжнародній торгівлі товарами:

- зменшується частка країн Близького Сходу через нестабільність цін на нафту та загостренням протиріч між країнами-членами ОПЕК;

- нестабільне положення і країн африканського континенту – тільки ПАР забезпечує 30% африканського експорту;

- зберігається сировинна орієнтація експорту країн Латинської Америки – 70% експортних доходів забезпечується продажем сировини;

- збільшується частка країн Азії у міжнародному торговельному обороті за рахунок високих темпів зростання їх національних економік (у середньому на 6%) та переорієнтації їх експорту на готові вироби        (65-70% вартості експорту).       

Важливу роль для міжнародної торгівлі відіграє регіональна торгівля (табл. 10.3). За обсягами регіональної торгівлі лідирують країни ЄС, частка яких у міжнародній торгівлі сягає 38,7%. При цьому внутрішньо-регіональні потоки ЄС складають близько 25% міжнародної торгівлі. Інтеграція тихоокеанських країн охоплює понад 27% міжнародної торгівлі і її частка неухильно зростає.

Таблиця 10.3

Внутрішньоінтеграційна торгівля

Об’єднання країн	Частка в загальному товарообміні, %
ЄС	61,6
АТЕС	72,8
НАФТА	56,5
АСЕАН	24,0
МЕРКОСУР	11,5

Галузева структура міжнародної торгівлі за останні декілька десятиліть докорінно змінилась. Так, якщо в першій половині XX ст. 70% світового товарообороту складали сировина, продовольство, паливо, то на початок  XXI ст. їх частка складає близько 25%. Частка продукції обробної промисловості зросла з 30% до 75%. Динаміка зміни галузевої структури міжнародної торгівлі наведена в табл. 10.4.  

Таблиця 10.4

Динаміка зміни галузевої структури міжнародної торгівлі, %

Основні товарні групи	1935 р.	1965 р.	1985 р.	1995 р.	2005 р.
Продовольство	22,8	18,2	12,2	10,7	7,2
Сировина	31,0	16,7	7,5	5,9	4,8
Мінеральне паливо	7,6	10,1	19,5	12,5	7,7
Продукція обробної промисловості	38,8	55,0	59,7	72,4	76,5
Обладнання, транспортні засоби	10,6	21,2	27,9	35,1	38,2
Продукція хімічної промисловості	4,6	6,2	7,2	9,0	9,2
Інша продукція обробної промисловості	23,6	27,6	24,6	28,3	29,2
Чорні та кольорові метали	10,6	9,0	7,3	5,3	6,6
Текстильні вироби	8,7	5,4	4,9	6,8	7,6

Дані табл. 10.4 свідчать про те, що у світовому експорті 76,5% складає продукція обробної промисловості, при чому 38,2% – обладнання та транспортні засоби. Продовольчі товари складають тільки 7,2%, сировина – 4,8% загального обсягу міжнародної торгівлі.

Виходячи з результатів аналізу можна зробити наступні висновки:

- основною тенденцією сучасної міжнародної торгівлі є збільшення частки продукції обробної промисловості;

- близько 40% світового експорту складає продукції машинобудування, збільшення обсягів якої супроводжується одночасним зростанням обсягів торгівлі компонентами, запасними частинами, вузлами, деталями;

- неухильно зростає частка продукції хімічної промисловості, що обумовлюється розробкою нових технологій виробництва товарів-замінників (аналогів, субститутів);

-  значною мірою скоротились обсяги експорту палива – за останні 10 років у 1,6 рази;

- неухильно скорочуються обсяги експорту продовольчих товарів – за останні 10 років у 1,5 рази, що обумовлюється повільним зростанням обсягів сільськогосподарського виробництва у порівняно з промисловим та зменшенням частки аграрного сектору у ВВП переважної більшості країн.

Отже, сучасний світовий ринок товарів є диверсифікованим, що обумовлюється поглибленням міжнародного поділу праці та значною диференціацією потреб у товарах виробничого і споживчого призначення. Для оцінки обсягів міжнародних торговельних операцій використовують кількісні показники, показники динаміки, структури та результативності зовнішньоекономічних зв’язків (табл. 10.5) [6].

Таблиця 10.5

Показники оцінки обсягів міжнародних торговельних операцій

№ з/п	Показники	Формула розрахунку	Зміст
1	2	3	4
1	Зовнішньоторговельний оборот	ЗТ=∑(Е+І)	Визначає  обсяги зовнішньоторговельної діяльності країни
2	Зовнішньоторговельне сальдо	ЗТ=∑(Е-І)	Визначає  результативність зовнішньоторговельної діяльності країни

Продовження табл. 10. 5

1	2	3	4
3	Експортна квота	Е кв = ∑Е/ВВП, де Е – вартісні обсяги експорту товарів та послуг країни за певний період часу (рік); ВВП – вартісні обсяги валового внутрішнього продукту	Визначає характер зовнішньоторговельної політики країни
4	Імпортна квота	Ікв =∑І/ВВП, де І – вартісні обсяги імпорту товарів та послуг за певний період часу (рік); ВВП– вартісні обсяги валового внутрішнього продукту	Показує ступінь імпортозалежності країни
5	Зовнішньоторговельна квота	ЗТ кв=∑(Е+І)/ВВП	Визначає ступінь   відкритості національної економіки
6	Генеральна торгівля	Г Т = ∑(Е+І+Т), де Г Т— генеральна (загальна) торгівля; Т— вартість транзитних товарів, перевезених через територію країни	Показує  загальне зовнішньоторговельне «навантаження» на країну
7	Індекс диверсифікації експорту	Sj= hj/ hij, де Sj — індекс диверсифікації експорту країни; hj — частка товару в загальному експорті країни; hij — частка товару в загальному світовому експорті	Визначає рівень міжнародної спеціалізації країни
8	Темп зростання експорту	Т р.е. = Ез.р / Еб.р. х 100%, де  Тр.е. – темп зростання експорту; Ез.р. – обсяг експорту в звітному році; Еб.р. – обсяг експорту в базисному році	Показує динаміку розвитку експортної сфери економіки країни
9	Темп зростання імпорту	Тр.і. = Із.р. / Іб.р. х 100%, де  Тр.і. – темпи зростання імпорту; Із.р. – обсяг імпорту в звітному році; Іб.р. – обсяг імпорту в базисному році	Показує динаміку розвитку імпортної сфери економіки країни

Закінчення табл. 10.5

1	2	3	4
10	Темп зростання зовнішньоторговельного обороту	Тр.зо. = ЗТОз.р. / ЗТОб.р.х100%, де Тр.зо. – темпи зростання зовнішньоторговельного обороту; ЗТОз.р. – обсяг зовнішньоторговельного обороту за звітний рік; ЗТОб.р. – обсяг зовнішньоторговельного обороту у за базисний рік	Показує динаміку розвитку зовнішньоторговельної сфери економіки країни
11	Експорт на душу населення	Ед = Е/Ч, де Ед – експорт на душу населення; Е – вартісні обсяги національного експорту за рік; Ч – чисельність населення країни на відповідний рік	Показує частку експорту в розрахунку на душу населення
12	Імпорт на душу населення	Ід = І/Ч, де Ід – імпорт на душу населення; І – вартість національного імпорту за рік	Показує частку імпорту в розрахунку на душу населення
13	Обсяг зовнішньоторговельного обороту на душу населення	ЗТОд= ЗТО/Ч, де ЗТОд – зовнішньоторговельний обіг на душу населення; ЗТО – зовнішньоторговельний оборот країни за рік	Показує частку зовнішньоторговельного обороту в розрахунку на душу населення
14	Зовнішній державний борг	ЗБ= ∑Бнр+∑К+ ∑Бнрп+∑Б+∑Пб+∑Пуб+∑ЧП+∑ЧТ, де Бнр – несплачений і розподілений борг;   К – отримання кредитів позичальником протягом року;  Бнрп – нерозподілений борг; Б – виплати основної суми боргу боржником протягом року; Пб – сплата процентів боржником за залишком заборгованості протягом року; Пуб – платежі з обслуговування боргу; ЧП – чисті потоки; ЧТ – чисті трансфери	Визначає ступінь фінансової залежності країни від зовнішніх джерел фінансування

До кількісних показників оцінки обсягів зовнішньоторговельних зв’язків можна віднести обсяги експорту й імпорту товарів, зовнішньоторговельний оборот, генеральну торгівлю, офіційні валютні резерви,        реекспорт, реімпорт.

Експорт товарів – це вивіз за кордон товарів, проданих іноземним покупцям, призначених для продажу на іноземних ринках або для переробки в іншій країні. У міжнародній зовнішньоторговельній практиці залежно від походження і призначення товарів розрізняють:

- експорт готової продукції, що повністю відповідає вимогам покупця;

- експорт готової продукції з передпродажним доопрацюванням у країні покупця;

- вивіз товарів (сировини або напівфабрикатів) для переробки за кордоном під митним контролем з подальшим поверненням;

- реекспорт; тимчасовий вивіз за кордон з подальшим поверненням вітчизняних товарів на виставки, ярмарки, аукціони тощо;

- вивіз іноземних товарів тимчасово ввезених на виставки, ярмарки, аукціони тощо;

- внутрішньофірмові поставки; вивіз продукції в порядку прямих виробничих зв'язків підприємств.

Імпорт товарів – ввезення в країну закордонних товарів для реалізації на внутрішньому ринку або транзиту до третіх країн.  

Зовнішньоторгівельний оборот — це сукупний вартісний обсяг експорту та імпорту товарів за визначений період часу та розраховується  в поточних цінах відповідних років із використанням поточних валютних курсів, фізичний обсяг розраховується  у фіксованих цінах і дає можливість зіставляти і визначати реальну динаміку зовнішньої торгівлі.

Генеральна (загальна) торгівля — прийнятий у міжнародній статистиці скупний зовнішньоторговельний обіг з урахуванням вартості транзитних товарів.

Валютні резерви — це запаси резервних активів, які перебувають на рахунках у центральному банку та в банках за кордоном і використовуються для сплати боргових зобов'язань, у разі необхідності, для проведення валютних інтервенцій з метою регулювання курсу національної грошової одиниці, для регулювання незбалансованості платіжного балансу.

Реекспорт – це продаж та вивезення за кордон раніше ввезених товарів, які не піддавались обробці.

Реімпорт – ввезення раніше вивезених за кордон товарів, які не піддавались обробці. Основною ознакою реімпортних операцій є перетинання вітчизняними товарами митниці двічі: при ввезенні і вивезенні.

Експортна квота – економічний показник, що характеризує значущість експорту для національного господарства, для окремих галузей і виробництв по тих або інших видах продукції, та розраховується як відношення вартісних обсягів експорту до вартісних обсягів ВВП. Зростання експортної квоти свідчить про зростання ступеня включення країни у світову економіку. В деяких країнах цей показник перевищує загальносвітовий (17%) – Німеччині, Франції, Великобританії.  

Імпортна квота – економічний показник, що характеризує значущість імпорту для національного господарства, для окремих галузей і виробництва, по різних видах продукції, та обчислюється як відношення вартісних обсягів імпорту до вартісних обсягів ВВП.

До більш комплексних показників відкритості економіки зазвичай відносять зовнішньоторговельну квоту, яка розраховується як відношення вартісного обсягу зовнішньоторговельного товарообігу до вартісного обсягу ВВП країни. Але при розрахунку зовнішньоторговельної квоти не враховуються обсяги експорту і імпорту капіталу, валютно-фінансові складові.

Не дивлячись на порівнянність значень зовнішньоторговельної квоти країн, що розвиваються, з аналогічними показниками розвинених західних держав, слід враховувати, що сучасні механізми зовнішньоекономічної діяльності в країнах Східної Європи і, перш за все, в країнах колишнього СРСР, були сформовані лише в останні роки і є результатом кардинальної зміни зовнішньоторговельного режиму. В даний час признається, що лібералізація національного зовнішньоторговельного режиму була здійснена поспішно, з відривом від внутрішніх економічних реалій і без належного врахування заходів державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності, що допускаються міжнародною практикою.

Індекс диверсифікації експорту — це показник оцінки ступеня відхилення товарної структури експорту країни від структури світового експорту. Використовується, як правило, для визначення розбіжностей у структурі зовнішньої торгівлі країн, експорт яких є достатньо різнобічним. Розраховується на базі абсолютного відхилення частки або іншого товару в експорті країни від його частки у світовому експорті. Хоча індекс і характеризує кількісну відмінність товарної структури експорту країни від структури світового чи регіонального експорту, але на його підставі не можна робити висновок про еффективність структури експорту країни. Даний показник  значною мірою залежність від кон'юнктури світових товарних ринків і, насамперед, від коливання цін на сировину. Тому навіть незначна їх зміна на окремі товари може суттєво вплинути на рівень індексу диверсифікації експорту країни.

За допомогою показників динаміки зовнішньоекономічних відносин можна простежити тенденції розвитку, стабільність та послідовність розвитку зовнішніх зв'язків країни. Показники динаміки розвитку міжнародної торгівлі — це будь-який з розглянутих вище показників, зміни якого (темпи зростання, темпи приросту) досліджуються за певний період.

До показників, що характеризують  структуру зовнішньоекономічних зв’язків, відносяться товарна структура, географічна структура, інституціональна структура.

Товарна структура міжнародної торгівлі – співвідношення окремих товарних груп у загальному об'ємі товарообігу, виражене у відсотках. За цим показником можна оцінити ступінь ефективності функціонування економічної системи. Якщо в товарній структурі експорту переважають готові вироби, це означає, що економічна система функціонує ефективно. Якщо  в товарній структурі експорту переважають сировина, продукти з низьким ступенем переробки, то країна йде екстенсивним шляхом розвитку, тобто розвивається за рахунок майбутніх поколінь.

Географічна структура міжнародної торгівлі передбачає розподіл зовнішньоекономічних операцій між окремими країнами і їхніми групами, виділеними або за територіальною, або за організаційною ознакою. За цим показником можна визначити ступінь розвитку взаємовідносин держави з окремими країнами чи регіонами світу та ступінь залежності країни від взаємовідносин з однією чи іншою країною чи регіоном.

Інституціональна структура — це розподіл торгівлі за суб’єктами і методами товарного обміну. Інституціональна структура дозволяє визначити ефективність умов функціонування зовнішньоекономічного комплексу країни.

До показників, що характеризують результативність міжнародної економічної діяльності країни, кількісно і якісно визначають стан зовнішніх економічних зв'язків відносять сальдо платіжного балансу країни (що включає в себе торговельний баланс, баланс послуг і некомерційних платежів, поточний платіжний баланс, баланс руху капіталів, офіційні валютні резерви), вартісні обсяги експорту та імпорту, зовнішньоторговельного обороту на душу населення, зовнішній борг країни.

Платіжний баланс — це співвідношення суми платежів, здійснених даною країною за кордоном, і надходжень, отриманих нею із-за кордону, за певний період (рік, квартал, місяць). За методологією Міжнародного Валютного Фонду, платіжний баланс — це систематичний перелік усіх економічних операцій, що були здійснені за певний проміжок часу між резидентами даної країни та нерезидентами (резидентами всіх інших країн світу).

Зовнішній державний борг — заборгованість держави по непогашених зовнішніх позиках і не виплаченим по ним відсоткам,  складається із заборгованості даної держави міжнародним і державним банкам, урядам, приватним іноземним банкам та ін. Особлива роль відводиться  державному боргу, який виникає в результаті диспропорцій в економічній системі (дефіцит державного бюджету, пасивне сальдо платіжного та торгівельного балансу). Згідно з методиками міжнародних організацій оцінка стану державного боргу та можливостей країни щодо його обслуговування проводиться відносно ВВП країни, при цьому встановлюються їх критичні розміри.

10.3. Організаційні форми міжнародної торгівлі

 Класифікація форм міжнародної торгівлі здійснюється за трьома критеріями – за об’єктом, характером взаємодії суб’єктів міжнародних торговельних операцій, характером регулювання міжнародних торговельних операцій.   

Залежно від об’єкту міжнародних торговельних відносин виокремлюють:

- торгівлю сировинними товарами;

- торгівлю паливом;

- торгівлю запасними частинами, напівфабрикатами, тобто проміжною продукцією;

- торгівлю готовою продукцією промислового призначення;

- торгівлю готовою продукцією непромислового призначення;

- торгівлю продовольчими товарами;

- торгівлю послугами (інформаційними, транспортними, туристичними, банківсько-страховими, консультаційними, інжиніринговими, лізинговими, франчайзинговими, ліцензійними тощо);

- торгівля результатами  науково-технічних досліджень;

- торгівля об’єктами авторського права.

Залежно від характеру взаємодії суб’єктів міжнародних торговельних відносин виокремлюють:

- традиційну торгівлю, яка полягає у здійсненні експортних і імпортних операцій;

- торгівля коопераційною або спеціалізованою продукцією, яка здійснюється на основі угод про коопераційне співробітництво, угод по договірній спеціалізації;

- зустрічна торгівля передбачає встановлення взаємовигідних зв’язків між суб’єктами на основі здійснення бартерних, компенсаційних, толлінгових операцій. При цьому бартерні угоди передбачають здійснення зовнішньоторговельних операцій на безвалютній  основі ( сплата товару здійснюється  в натуральній формі іншим товаром); торгові компенсаційні угоди на грошовій основі передбачають часткову сплату товару у грошовій формі, а частково – зустрічною поставкою товару; промислові компенсаційні угоди – це постачання обладнання для виробництва товару, поставки якого будуть сплачуватись товаром, виробленим з його допомогою.

Залежно від характеру регулювання виокремлюють:

- звичайну торгівлю, яка регулюється відповідно до чинного законодавства країн-партнерів;

 - преференційна торгівля передбачає встановлення пільгового режиму для здійснення експортно-імпортних операцій;

- дискримінаційна торгівля здійснюється в умовах введення протекціоністських заходів у зовнішньоторговельній сфері.

Зовнішньоторговельні операції здійснюються двома методами:

- пряма торгівля, яка здійснюється безпосередньо виробником;

- непряма торгівля з використанням посередників.

Доцільність здійснення міжнародної торгівлі виробником обумовлюється цілями його зовнішньоекономічної стратегії, експортними можливостями (маркетингові  дослідження, наявність каналів збуту, транспортної мережі, рекламної стратегії тощо) та прагненням довгострокового функціонування на цільовому ринку.

Використання посередників доцільне при обмежених можливостях виробників щодо експорту продукції на зовнішній ринок або не окупністю реалізаційних витрат. У міжнародній торгівлі виокремлюють наступні види посередників:

- прості посередники (брокери), які займаються пошуком зацікавлених продавців і покупців, але самі не беруть особистої участі в угодах;

- повірники, які укладають угоди від імені й за рахунок продавця (виробника)  відповідно до договору доручення;

- комісіонери, які  підписують контракти від свого імені, але за рахунок продавця або покупця;

- консигнатори продають товар на умовах консигнації, тобто розміщення продавцем товару на консигнаційному складі для реалізації на ринку консигнатором протягом певного періоду часу і поверненням залишків нереалізованого товару;

- збутові посередники (дистриб'ютори), які самі, від свого імені й за свій рахунок укладають контракти купівлі-продажу, як із продавцями, так і з покупцями;

- дилери – незалежні фізичні та юридичні особи, які здійснюють перепродаж товару від свого імені та за свій рахунок;

- торговельні агенти, тобто фірми, організації й особи, які на підставі угод із принципалами (експортером або імпортером) одержують право сприяти укладанню угод або укладати їх за рахунок і від імені принципала.

Характер взаємин посередника й принципала визначається двома моментами:

1) особа, від імені якого діє посередник (він сам або виробник), тобто для кого в результаті операцій посередника виникають юридичні наслідки – для нього самого або для виробника, якого він обслуговує;

2) за чий рахунок діє посередник (за свій або за рахунок виробника), тобто на чий рахунок лягають витрати або доходи, що виникли в результаті операцій посередника, – на рахунок самого посередника або на рахунок виробника, що обслуговує його.

З огляду на це можна розділити на чотири основні групи:

- посередники, що не мають права підписувати угоди із третіми особами (агенти-представники, брокери);

- посередники, як підписують угоди з третіми особами від імені й за рахунок довірителя (агенти-повірники, торговельні агенти);

- посередники, які підписують угоди з третіми особами від свого імені, але за рахунок довірителя (комісіонери, консигнатори);

- посередники, які підписують угоди з третіми особами від свого імені й за свій рахунок (дистриб’ютори, дилери).

Окрім названих вище посередників, у міжнародній торгівлі існують організаційні форми посередництва – міжнародні біржі, міжнародні аукціони, міжнародні торги.

Міжнародні товарні біржі – це торгові установи, де здійснюється продаж одного товару великими партіями.  Види міжнародних бірж:

- публічні, в яких беруть участь всі бажаючі юридичні та фізичні особи;

- приватні – акціонерні товариства, в яких торговельні операції здійснюються тільки їх членами.

Усі біржові операції поділяються на:

- угоди на реальний товар (операції спот), відповідно до яких поставка товару здійснюється протягом 15 днів з дня укладання угоди (операції з негайною поставкою) або в термін до 3 років (угоди на товар з поставкою у майбутньому);

- ф’ючерсні операції передбачають продаж права на товар (документи на володіння товаром). Як правило ці угоди мають фіктивний характер, бо передбачають здійснення купівлі-продажу, при якій обмін товарів майже відсутній (реальні поставки становлять 1-2% усього товарообігу), тому що зобов'язання сторін по угоді припиняються шляхом зворотної (офсетної) операції з виплатою різниці в цінах;

- спекулятивні операції, які пов’язані з купівлею-продажем товарів з урахуванням підвищення чи зниження їх цін;

- хеджування – це страхування біржових операцій з метою уникнення втрат від цінових коливань.  

У міжнародній торгівлі виокремлюють наступні види товарних бірж:

- відкриті, на яких здійснюється торгівля реальними товарами між безпосередніми продавцями і покупцями;

- відкриті біржі змішаного типу, на яких здійснюється торгівля товарами із залученням брокерів та дилерів;

- закриті біржі, на яких здійснюється торгівля реальним товаром, але тільки спеціальними біржовими гравцями.   

Міжнародні аукціони є міжнародними спеціалізованими установами з продажу предметів розкошу, коштовностей, антикварних речей. Особливістю аукціонів є можливість заздалегідь ознайомитись з товаром (лотом) до його виставлення на продаж. Також аукціони можуть працювати за принципом підвищення або зниження цін.

Аукціони бувають:

- публічні, на яких покупці відкрито називають свою ціну на товар;

- непублічні, на яких покупці подіють умовний сигнал;

- автоматизовані, де цінові пропозиції покупців висвічуються на електронному табло.   

Міжнародні торги – це міжнародні спеціалізовані установи, в рамках яких здійснюються укладання угод на виконання певного обсягу робіт, послуг, поставку товарів за попередньо наданими продавцями умовами. Міжнародні торги є:

- відкритими, в яких беруть участь всі бажаючі фізичні та юридичні особи;

- закритими, які організовуються за спеціальними запрошеннями тільки для найбільш авторитетних та відомих юридичних та фізичних осіб.

Міжнародні торги на відміну від міжнародних аукціонів організуються не продавцями, а покупцями, і ціна в результаті торгів встановлюється більшою мірою на основі споживчих вимог.     

Ярмарки є також однією з поширених форм посередництва у міжнародній торгівлі, бо сприяють встановленню контактів між виробниками і споживачами, дозволяють споживачам порівняти й вибрати товари за відповідними споживчими якостями і ціною, не витрачаючи зусиль на пошук інформації. Особливе значення мають тематичні ярмарки – виставки товарів та послуг відповідно до галузі, сфери використання, на яких виробники представляють свої товари, а  споживачі мають можливість вибрати, купити або замовити необхідний йому товар прямо на місці. Провідне місце в Європі займають ярмарки в Німеччині – Лейпцігський, Мюнхенський, Берлінський.  

10.4.  Ціноутворення в міжнародній торгівлі

Ціноутворення у міжнародній торгівлі має певні особливості, а саме:

- основою формування світової ціни є внутрішня ціна, але в процесі взаємодії суб’єктів світового ринку спостерігаються значні відхилення між світовою та внутрішньою ціною;

- на світовому ринку на один і той же товар встановлюються різні ціни, причому їх дисперсія може бути значною, що обумовлюється специфікою укладання зовнішньоторговельних контрактів (обсяги поставок, якість, асортимент товару, терміни поставок, умови транспортування, страхування тощо).     

У сфері міжнародного бізнесу формування світової ціни має певні особливості, обумовлені трансграничним характером взаємодії суб’єктів господарювання. На міжнародному рівні ціноутворення здійснюється на основі закону вартості, згідно з яким світова ціна є грошовим відбиттям інтернаціональної вартості товару. Тому світова ціна повинна відповідати двом вимогам:

1) доступність, що означає рівні права для здійснення зовнішньоторговельних відносин для всіх суб’єктів господарювання;

2) показовість, тобто світова ціна на товар встановлюється на основі регулярних, не взаємопов’язаних експортно-імпортних операцій, які здійснюються в умовах вільного ринкового простору.    

Слід зазначити, що у міжнародній економіці відсутня єдина класифікація цін. Як основний критерій класифікації доцільно використати структуру процесу взаємодії суб’єктів торговельних відносин (продавця і покупця), яка передбачає виокремлення декількох стадій:

1) постачання продавцем товару на ринок;

2) оборот товару на ринку;

3) придбання товару покупцем.

На першій стадії використовуються такі види цін, як довідкові, ціни каталогів, проспектів, ціни пропозицій. Довідкові ціни  публікуються для широкого кола споживачів і є певним орієнтиром для встановлення ціни на товар. Ці ціни, як правило, вищі за ціни реальних угод, тому що на практиці розмір знижок з довідкових цін, які надають фірми-експортери конкретним покупцям у процесі переговорів, досягають 15-30 %. Ціни каталогів, проспектів є також орієнтиром для встановлення остаточних цін, публікуються в спеціальних виданнях і розсилаються обмеженому колу споживачів. Ціни пропозицій надаються виробником на основі витрат на виробництво товару і тому також не відображають рівня ринкового попиту на нього.  

На другій стадії використовуються біржові ціни, ціни аукціонів та торгів. Біржові ціни встановлюються на спеціально організованому постійно діючому ринку масових якісно однорідних товарів. Вони застосовуються більш ніж для 50 видів сировинних товарів, на які припадає близько 15-20 % від усього експорту країн: зернові, продовольчі, цукор, сільськогосподарська непродовольча сировина. Біржові ціни оперативно реагують на зміни на ринку певного товару: навіть незначні коливання ринкової кон’юнктури приводять до зміни біржових котирувань. Існує певний регламент роботи бірж: вони функціонують щоденно, котирувальна комісія реєструє та публікує котирувальні ціни в спеціальних бюлетенях. Виокремлюють два види котирувань:

- строкові (ф’ючерсні) – на товари при умові їх постачання в майбутньому;

- на наявний товар.    

В міжнародній практиці спеціалісти орієнтуються на котирування відомих бірж, таких, як Лондонська біржа металів (LME – London Metal Exchange), Чікагська біржа зерна (Chicago Board of Trade), Нью-Йоркська біржа бавовни (NYCE – New York Cotton Exchange) тощо.

Ціни аукціонів відображають співвідношення попиту та пропозиції на товар на даний період часу за схемою “один продавець – багато покупців”. На аукціоні на товар (лот), який можна попередньо оглянути, встановлюється максимально можлива із запропонованих ціна.    

Ціни торгів – ціни, які формуються при спеціалізованій формі міжнародної торгівлі, яка полягає у видачі замовлень на постачання товарів або надання послуг за раніше об’явленими умовами, передбачає конкурентну боротьбу між фірмами – продавцями за надання найбільш привабливих для покупця умов. Міжнародні торги працюють за схемою “один покупець – багато продавців”, бувають відкритими, коли в їх роботі беруть участь всі бажаючі суб’єкти господарювання, та закритими, до участі в яких допускаються тільки відомі фірми певної галузі або регіону. Ціни торгів поділяються на два види:

- ціни пропозицій;

- ціни фактичних угод (ціни оферентів).      

На третій стадії використовуються розрахункові ціни та ціни фактичних угод.

Розрахункові ціни є більш достовірними, ніж довідкові, бо розраховуються на основі даних публікацій, які містять індекси експортних та імпортних цін стосовно товарів та товарних груп. Різновидом розрахункових цін є середньостатистичні експортні та імпортні ціни, які відображають динаміку експортно-імпортних операцій. Їх використання можливе щодо однорідної технічно нескладної продукції, якісні характеристики якої визначаються невеликою кількістю параметрів (сировина, напівфабрикати, прості види обладнання).

Ціни фактичних угод – ціни, які встановлюються при укладанні зовнішньоторговельних угод. У міжнародній торгівлі виокремлюють наступні види цін фактичних угод:

1) фіксовані ціни, які встановлюються в момент укладання угоди і не змінюються протягом всього періоду її реалізації;

2) ціни з наступною фіксацією встановлюються в процесі реалізації угоди, але при її укладанні вказується момент фіксації (дата постачання товару, дата отримання документів тощо);

3) рухливі ціни передбачають можливі зміни ціни угоди при зміні ринкової кон’юнктури. У світовій практиці встановлено гранично допустимі відхилення контрактної ціни від ринкової – 2-5%. Найчастіше цей вид цін використовується у довгострокових угодах на поставку сировини, промислових та продовольчих товарів;

4) змінні (ковзні) ціни встановлюються в торговельних угодах на поставку продукції з тривалим циклом виробництва, протягом ціни на сировину, матеріали, паливо, електроенергію, витрати на заробітну плату можуть змінитись значною мірою. Розрахунок змінної ціни здійснюється за формулою:

                                ,                          (10.7)

де  – ціна угоди;

– базисна ціна, яка встановлюється на момент укладання угоди;

K – коефіцієнт гальмування (приймається в межах від 0,1 до 0,2), який відображає перенесену частину вартості основних виробничих фондів, накладні витрати на вартість готової продукції;

X – частка матеріальних витрат;

Y – частка витрат на оплату праці;

– індекс цін на матеріали на період їх закупівлі;

– індекс цін на матеріали при встановленні базисної ціни;

– індекс заробітної плати в період перерахунку цін;

- індекс заробітної плати при встановленні базисної ціни.

Три крапки у формулі означають можливість її розширення за рахунок додаткового включення інших витрат. Індекси змін цін та ставок заробітної плати у більшості розвинених країн публікуються у економічних збірниках, тому у зовнішньоторговельній угоді повинно бути посилання на них.   

У сфері міжнародних торговельних відносин широко використовуються різні знижки та надбавки. Цінові знижки – це гранично допустима величина зміни ціни з урахуванням ринкової кон’юнктури та умов контракту, яка забезпечує оптимальне співвідношення між обсягом та прибутком від реалізації товару. У міжнародній торгівлі існує близько 40 видів знижок, серед яких найбільш поширеними є:

- сезонна знижка надається покупцю за придбання товару поза сезоном (розповсюджується у торгівлі сільськогосподарською продукцією);

- знижка для ексклюзивного імпортера надається фірмі-імпортеру, яка є єдиним постачальником продукції в країну або регіон, може сягати 10-15% від початкової ціни;

- знижка “сконто” надається у випадку повної або часткової передплати покупцем за товар;

- бонусна знижка надається постійним покупцям;

- знижка продавця надається за придбання партії товару або за постійність купівель в процесі торгу, може сягати 20-30% від початкової ціни товару;

- дилерська знижка, яка надається виробником оптовим та роздрібним посередникам зі збуту, повинна покривати витрати дилерів на продаж і сервіс та забезпечувати їм прибуток, складає 2–10% від початкової ціни товару;

- приховані знижки надаються покупцям у вигляді пільгових кредитів, зниження вартості транспортних послуг, надання безоплатних послуг;

- знижка “трейдн” надається за повернення продавцю раніше купленого товару застарілої моделі та становить 25–30% ціни;         

- знижки за придбання не нового товару можуть сягати понад 50% первісної його вартості.

У міжнародній торгівлі передбачається встановлення надбавок за підвищену якість або унікальність товару.  

Найважливішим етапом процесу укладання зовнішньоторговельного контракту є визначення та узгодження цін з урахуванням його умов (обсяги, серія, асортимент, сорт, якість продукції, форми розрахунку, терміни та умови поставок, розміри митних платежів тощо) та конкретної ситуації на релевантному ринку, тобто необхідно визначити ціну конкретного товару, на конкретному ринку, в конкретний період часу здійснення угоди.  

Загальний підхід до визначення зовнішньоторговельних цін базується на вивченні цін конкурентів на аналогічні товари та коригуванням їх за допомогою поправочних коефіцієнтів, які враховують:

- відмінності у комерційних умовах угод;

- відмінності у техніко-економічних характеристиках експортованого або імпортованого товару та товарів-аналогів;

- зміни кон’юнктури ринку.

При розрахунку експортних цін експортер, який є ініціатором контрактної ціни, встановлює та пропонує імпортеру ціну пропозиції, яка є базою для узгодження кінцевого рівня зовнішньоторговельної ціни. Експортна ціна може розраховуватись на основі трьох методів:

- витратним методом, який передбачає розрахунок витрат на виробництво і реалізацію продукції і норми прибутку;

- з орієнтацією на попит на релевантному ринку;

- з орієнтацією на ціни конкурентів.     

Найбільш поширеним серед цих методів є третій – з орієнтацією на ціни аналогічних товарів іноземних фірм-конкурентів. Ціновим базисом у даному випадку є ціни контрактних угод на світових товарних ринках. Експортні ціни розраховуються у наступній послідовності:

1) з банку даних про світові ціни робиться часова вибірка цін на товар-аналог товару експортера;

2) у таблиці вносяться основні техніко-економічні характеристики та умови постачання конкурентних товарів та товару експортера;

3) розраховується середня ціна товарів, яка і є базовою ціною пропозиції.

Особливо слід вказати на вимоги щодо підбору конкурентних товарів, а саме:

- конкурентні товари необхідно підбирати з цільового ринку, на якому умови торгівлі аналогічними товарами є близькими з умовами здійснення майбутньої угоди;

- не можна в якості базових ринків розглядати ринки зі спеціальним торговельним режимом;

- джерелами інформації про ціни на світових ринках можуть бути достовірні копії контрактів фірм-конкурентів, прейскуранти (каталоги), біржові котирування, довідкові ціни;

- не доцільно приймати як ціновий базис в експортних операціях внутрішні оптові або роздрібні ціни через значні їх відмінності від цін світового ринку.             

Аналогічні вимоги пред’являються і до розрахунку імпортних цін, але послідовність його здійснення є іншою:

- у декількох закордонних фірм – виробників необхідного товару отримують пропозицію про поставку, для чого їм направляють техніко-економічні вимоги до товару та умов поставки;

- отримавши комерційні пропозиції (оферти), всі техніко-економічні характеристики товару, базисні умови поставки, ціни заносяться в порівняльну таблицю;

- усі вказані пропозиції від кожної фірми приводяться до єдиного базису за допомогою поправочних коефіцієнтів і розраховується приведена ціна товару кожної фірми;

- у якості базисної ціни приймається мінімальна з отриманих у результаті приведення цін.

10.5. Україна в міжнародній торгівлі

 Характерною рисою сучасного економічного розвитку України є формування стратегії ефективного інтегрування у світове співтовариство, яка передбачає реалізацію власних економічних інтересів в умовах швидко мінливого зовнішнього середовища.

Аналіз структури експорту у імпорту України у 1997–2008 рр., який наведено в табл. 10.6 і 10.7, свідчить про те, що включення економіки України у світове господарство поки що відбувається за сировинним та низько технологічним сценаріями.

Так, дані табл. 10.6 свідчать про стійку сировинну орієнтацію вітчизняного експорту, незважаючи на незначні зменшення її частки у загальному обсязі експорту (на 0,3%). Збереження вказаної тенденції призведе до формування іміджу України як “сировинного придатку” у світовому господарстві. Аналіз структури експорту за останнє десятиріччя також підтверджує даний висновок: Україна залишається переважно експортером сировини і з кожним роком спостерігається зростання її питомої ваги в загальній структурі експорту.

Сучасна експортна політика України з теоретичної точки зору є виваженою, логічною та цілеспрямованою, бо передбачає:

- забезпечення сприятливих умов виходу країни на світовий ринок;

- реалізацію на світовому ринку товарів, у виробництві яких країна має порівняльні переваги;

- підтримку національних експортерів;

- стимулювання конкуренції національних виробників з закордонними;

- підвищення серійності вітчизняного виробництва конкурентоспроможної продукції з метою розширення експорту [33, c. 65].

Таблиця 10.6

Структура експорту товарів з України у 1997-2008 рр., %

Найменування товарної групи (код ТН ЗЕД)	1997р.	2000 р.	2007 р.	2008 р.	Зміни у структурі експорту в 2008 році, %
					порівняно з 1997 р.	порівняно з 2000 р.	порівняно з 2007 р.
Чорні метали та вироби з них	38,3	38,4	39,9	39,6	+1,6	+1,2	-0,3
Продукція хімічної промисловості	10,6	10,1	8,2	7,5	-3,1	-2,6	-0,8
Мінеральні продукти	9,0	9,2	8,7	10,5	+1,5	+1,3	+1,8
Машини, обладнання і механізми	9,6	8,7	10,1	9,5	-0,1	+0,8	-0,6
Продукти рослинного походження	3,9	5,1	3,5	8,3	+4,4	+3,2	+4,8
Транспортні засоби	3,8	4,9	6,7	6,5	+2,7	+1,6	-0,2
Текстиль і текстильні вироби	3,2	4,0	2,0	1,5	-1,7	-2,5	-0,5
Усього	100	100	100	100	-	-	-

Особливо важливий акцент зроблено на створенні технологічно пов’язаних, конкурентоспроможних виробництв, здатних нарощувати товарний експорт, тобто реалізації таких пріоритетів:

- орієнтація на експорт високоякісного прокату, металомісткої продукції, максимально можливе використання попиту на ці види продукції на ринках країн, що розвиваються;

- розвиток експортної спеціалізації за окремими видами сільськогосподарської продукції, переробної та харчової промисловості;

- розвиток спеціалізованого, зорієнтованого на міжнародні ринки комплексу виробництв ракетної та авіаційної техніки;

- формування нового наукоємного комплексу на базі виробництв, що безпосередньо пов’язані з реалізацією перспективних науково-технічних досягнень, організаційними формами розвитку такого комплексу могла б стати мережа стратегічних альянсів, технополісів та технопарків, створена із залученням іноземного капіталу [33, с. 66-67].

У товарній структурі імпорту (табл. 10.7) переважає імпорт мінеральної сировини, частка якого склала 29,4% загального обсягу, машин та обладнання – 15,6%, транспортних засобів – 14,1%.

Таблиця 10.7

Структура імпорту товарів до України у 1997-2008 рр., %

Найменування товарної групи (код ТН ЗЕД)	1997 р.	2000 р.	2007 р.	2008 р.	Зміни у структурі експорту в  2008 році, %
					порівняно з 1997 р.	порівняно з 2000 р.	порівняно з 2007 р.
Паливо мінеральне, нафта та інші мінеральні продукти	47,6	43,1	28,5	29,4	-18,2	-13,7	+0,9
Машини, обладнання і механізми	15,2	15,6	17,4	15,6	+0,4	0	-1,8
Транспортні засоби	5,0	6,0	13,5	14,1	+9,1	+8,1	+0,6
Продукція хімічної промисловості	7,3	6,8	8,8	8,1	+0,8	+1,5	-0,7
Пластмаси і каучук	4,2	4,6	5,6	5,2	+1,0	+0,6	-0,4
Усього	100	100	100	100	-	-	-

Висока питома вага імпорту мінеральної сировини обумовлена, насамперед, енергетичною залежністю України від Росії: частка природного  газу складає 11%, нафти – 5,3%, кам’яного вугілля – 2,5%. При чому,  в структурі мінеральної сировини переважає імпорт енергетичних матеріалів – 92,2%, з них природного газу – 41%. Незважаючи на деяку залежність Росії від транзиту газу  до Європи через Україну, саме Україна повинна пристосовуватись до мінливої зовнішньої політики Росії. Прикладом цьому є якісно новий характер взаємовідносин між Україною та Росією, який почався в 2009 році та ознаменувався введенням нових цін на газ відповідно до світової кон’юнктури. Тому сучасна імпортна політика України спрямована на скорочення енергозалежності від Росії шляхом пошуку альтернативних джерел енергії та палива, розробку власних родовищ, реконструкцію виробництва з метою зниження його енергомісткості, запровадження ефективних механізмів антидемпінгових розслідувань та процедур стосовно тих іноземних фірм, які можуть бути звинувачені у недобросовісній конкуренції, розвиток альтернативних імпортних поставок виробництв [33, с. 68-71].

В умовах світової фінансової кризи країни будуть посилювати протекціоністський захист національних виробництв. Для України це шанс сформувати ефективну політику стимулювання експортного потенціалу вітчизняних виробників, реструктуризувати експортну сферу, сприяти шляхом обмеження імпорту розширенню діяльності вітчизняних виробників на внутрішньому ринку.    

Контрольні запитання

1. Що є основною відмінністю між класичними та альтернативними теоріями?

2. Дайте порівняльну характеристику теорії абсолютних переваг А. Сміта та теорії порівняльних переваг Д. Рікардо. У чому полягає обмеженість цих теорій?

3. Дайте визначення факторонасиченості товарів та фактороінтенсивності  країни.

4. Визначте основні відмінності між внутрішньогалузевою та міжгалузевою торгівлею.

5. У чому полягає сутність динамічних моделей технологічних відмінностей?

6. Визначте основні форми організації міжнародної торгівлі.

7. Які види цін використовуються у міжнародній торгівлі товарами?

8. Визначте пріоритетні напрями розвитку зовнішньої торгівлі України.

ТЕМА 11. МІЖНАРОДНА ТОРГІВЛЯ ПОСЛУГАМИ

11.1. Сутність міжнародної торгівлі послугами

Найбільш динамічною сферою сучасного світового господарства є міжнародна торгівля послугами, обсяги якої за останні десятиліття майже вдвічі переважають обсяги міжнародної торгівлі товарами. Ключовим фактором збільшення обсягів міжнародної торгівлі послугами, їх диверсифікації є поширення інформаційних технологій та попит на послуги, які не прив’язані до матеріальних носіїв. Прискорення розвитку сфери послуг обумовлено значно вищою нормою прибутку та меншим терміном окупності інвестицій у інноваційні проекти, ніж у матеріальне виробництво.  

Одним з проблемних питань економічної теорії є визначення самої природи послуги. На відміну від товару, який є уречевленою працею та має споживчу вартість, послуга не існує як матеріальний субстрат. Вона споживається в момент її надання та задовольняє певні потреби споживача, тобто покращує рівень та якість життя, сприяє зміні форми товару, задовольняє певні духовні потреби. Послуга не може існувати як реальний об’єкт незалежно від продавця або покупця, на відміну від товару.

В економічній літературі існує багато визначень поняття “послуга”. Так, А. Киреєв розглядає послугу як  зміну стану інституціональної одиниці, яка відбулась в результаті дій та на основі взаємної угоди з іншою інституціональною одиницею [14].

В. Є. Новицький визначає послугу як цілеспрямовану дію економічного змісту, результат якого виражається у споживчій вартості та проявляється як задоволення конкретної потреби людини [33].   

А. П. Румянцев зазначає, що  послуга – це вид діяльності, робіт, у процесі виконання яких не створюється новий матеріально-речовий продукт, який раніше не існував, але змінюється якість вже створеного продукту. Окрім цього, послугу можна визначити як вид діяльності, який задовольняє певну людську потребу, може мати або не мати матеріальну форму, тісно пов’язуватись з виробництвом товарів або самостійно оформленим [22].

Виходячи з цього, послугу можна розглядати як певний вид діяльності, як певну дію, як певний вектор.

Послуга – це товар особливого роду, який не має матеріально-речової форми, бо не створюється в процесі виробництва, та споживається з метою задоволення певних матеріальних та духовних потреб.

Міжнародна природа послуги проявляється в процесі міжнародного співробітництва по її наданню та оцінці ефективності подальшої співпраці. Міжнародна торгівля послугами має істотні відмінності з міжнародною торгівлею товарами, а саме:

1) мобільність суб’єктів міжнародної торгівлі послугами, що обумовлюється необхідністю встановлення прямого контакту між продавцем та покупцем з метою запобігання можливих суперечок та неузгодженості;

2) глобалізаційні процеси у світовій економіці сприяли нівелюванню меж між поняттям “внутрішні” та  “іноземні” послуги, що передбачає певну умовність їх класифікації за критерієм національної належності;

3) регулювання міжнародної торгівлі послугами здійснюється на основі норм внутрішнього законодавства контрагентів, а не митними органами.  

Незважаючи на явні відмінності, торгівля послугами тісно пов’язана з торгівлею товарами. Цей зв'язок проявляється у міжнародній допоміжній ролі послуг при освоєнні нових товарних ринків, тобто на всіх етапах маркетингової діяльності експортерів – від дослідження цільового ринку до після продажного обслуговування споживачів.

Відповідно до Генеральної угоди з торгівлі послугами (GATS) у міжнародному співробітництві виділяють чотири способи міжнародної торгівлі послугами:

1) трансграничне постачання, тобто постачання услуг на територію країни споживача послуг;

2) споживання послуг за кордоном;

3) присутність нерезидентів на території країни надання послуг;

4) переміщення представників постачальника послуг за кордоном з метою їх надання та сервісного обслуговування [3].

Існує декілька підходів щодо класифікації послуг.

Залежно від способу надання послуг споживачу виокремлюють:

1) послуги, які пов’язані з торгівлею – технічне обслуговування, транспортні, страхові тощо;

2) послуги, які пов’язані з виробничо-інвестиційною діяльністю – трансферт технологій, професійні, готельні тощо;

3) послуги, які пов’язані з торгівельною та виробничо-інвестиційною діяльністю – послуги зв’язку, будівничі, сервісне обслуговування тощо;

4) автономні послуги – інформаційні, культурні, рекреаційні тощо.  

Відповідно до класифікації Світового банку виокремлюють:

1) факторні послуги, які пов’язані з рухом факторів виробництва;

2) нефакторні послуги, які мають не фінансовий характер (туристичні, транспортні, рекреаційні).  

Дана класифікація важлива для обговорення питань регулювання міжнародної торгівлі послугами в рамках СОТ, увага якої концентрується переважно на нефакторних послугах.

З метою відображення операцій з торгівлі послугами у платіжному балансі країн МВФ запропоновано наступну класифікацію послуг:

1) морські перевезення;

2) інші види транспортних послуг;

3)  подорожі;

4) інші приватні та інші офіційні послуги.

Відповідно до класифікації Конференції ООН з торгівлі й розвитку (UNCTAD – United Nations Conference on Trade and Development) виділяють наступні види послуг:

1) фінансові;

2) послуги зв’язку;

3) будівничі та проектно-конструкторські;

4) транспортні;

5) професійні і ділові (юридичні, медичні, аудиторські тощо);

6) комерційні;

7) туристичні;

8) аудіовізуальні (теле-, відео-, аудіо-, кінематографічні).

Світова організація торгівлі виокремлює більше 150 видів послуг, які класифікуються на 12 секторів:

1) ділові;

2) послуги зв’язку;

3) будівничі та пов’язані з ними інженерні послуги;

4) дистриб’юторські;

5) освітні;

6) фінансові;

7) туризм та подорожі;

8) охорона здоров’я та соціальне забезпечення;

9) послуги, пов’язані з охороною навколишнього середовища;

10) організація культурних та спортивних заходів;

11) транспортні;

12) інші послуги [3].

Але серед сукупності послуг можна виокремити як загальні функціональні компоненти відтворювальних процесів та тенденцій їх розвитку, так і форми підприємницької діяльності, які за своїм змістом є послугами. Тому доцільно розглянути два блоки в системі міжнародних послуг: структурно-галузеві компоненти та виробничо-комерційні операції [33].  

Структурно-галузеві компоненти системи міжнародних послуг – це:

1) інформаційні;

2) транспортні;

3) туристичні;

4) банківські;

5)страхові послуги.

Виробничо-комерційні операції, які є допоміжними у виробничому процесі, але можуть суттєво впливати на його ефективність – це:

1) лізинг;

2) франчайзинг;

3) інжиніринг;

4) ліцензійний обмін.

Інформаційні та електронні послуги є однією з динамічних форм послуг, оскільки саме нові технології змінили не тільки характер міжнародних економічних відносин, але й зміст продукту сфери послуг, сприяли нівелюванню просторових та часових бар’єрів між виробниками та споживачами. Сьогодні до факторів виробництва нарівні з капіталом, працею, землею, технологією, відносять і інформацію. Інформаційна сфера отримала назву “нова економіка”. Через механізми ринку інформаційних послуг створюється близько 50-60% сукупного суспільного продукту індустріально розвинених країн. Розвиток інформаційних технологій сприяє інтенсифікації економічного зростання. Лідерство на ринку інформаційних послуг обумовлене лідерством у сфері інформаційних технологій, що дає можливість доступу до фінансових, матеріальних і навіть людських ресурсів. На теперішній час відбуваються швидкий прогрес високотехнологічних галузей, де лідерами є США та країни Західної Європи. Однак вплив азіатських країн (Індії та Китаю) може докорінно змінити існуючий стан. Так, в Індії щорічне збільшення програмного забезпечення в сфері послуг складає 50-60%. Інформатизація сфери послуг впливає на структурну політику, міграційні процеси. Під впливом комп’ютерних інновацій здійснюється перебудова мережі фінансових ринків. Проявом впливу інформаційних послуг на характер міжнародного бізнесу є концентрація виробництва у формі злиттів та поглинань компаній, а також поширення венчурних проектів (у західноєвропейському регіоні обсяг інвестицій у ці проекти склав 20 млрд дол.).

У платіжному балансі країни міжнародні транспортні послуги відображаються на рахунку за поточними операціями, але з метою чіткого розмежування змістовних характеристик їх доцільно поділити на певні категорії [14] (табл. 11.1).

Таблиця 11.1

Класифікація міжнародних транспортних послуг

Види транспортних послуг	Зміст	Не входить
Пасажироперевезення	Послуги з перевезення нерезидентів (іноземних суб’єктів) перевізниками-резидентами (національними суб’єктами) (експорт) та резидентів перевізниками-нерезидентами (імпорт)	Перевезення нерезидентів транспортними компаніями-резидентами всередині країни (відносять до поїздок)
Вантажоперевезення	Усі послуги з доставки експортного або імпортного товару перевізником; вантажно-розвантажувальні послуги перевізника	Вантажно-розвантажувальні роботи, які здійснюються не перевізником, а іншими транспортними компаніями (включають до торгового балансу)
Оренда перевізника з екіпажем	Послуги з орендування нерезидентом у резидента суден, літаків, автомобілів з екіпажами на певний термін для перевезення пасажирів та вантажів	Оренда перевізника без екіпажу (відноситься до бізнес-послуг)
Забезпечувальні та допоміжні послуги	Портові послуги з обробки вантажів, зберігання, упакування, навігації, буксиру; комісійні та агентські платежі	Товари, які придбані в порту перевізником-нерезидентом, ремонт транспортного обладнання (включають до торгового балансу); ремонт залізничних доріг, причалів, аеропортів (будівничі послуги)

Водний, і, насамперед, морський транспорт є великовантажним видом транспорту. На теперішній час близько 80% всього вантажообігу здійснюється саме морським шляхом, при цьому в структурі морського транспорту 70% займає великовантажний транспорт. Лідерами в морських перевезеннях є США, Японія, Німеччина, Великобританія, Норвегія, Франція. Жорстка конкуренція на світовому ринку транспортних послуг обумовлює активізацію регулюючих функцій держави цієї сфери. Найбільш ефективною формою державного регулювання є прямі фінансові асигнування на будівництво інфраструктури, поліпшення умов транспортування. Так, урядом США було виділено 500 млн дол. на проект поглиблення дна в портах Нью-Йорка та Нью-Джерсі.

Перевагами морського транспорту є його низька собівартість, велика вантажопідіймальність, безальтернативність при здійсненні експортно-імпортних міжконтинентальних операцій та можливість здійснення контейнерних перевезень. Однак морські перевезення займають досить багато часу, мають обмежену  пропускну здатність та невигідні при внутрішньоконтинентальному транспортуванні через додаткові витрати на вантажно-розвантажувальні роботи.

Залізничний транспорт є одним з найстаріших та надійних видів транспорту через відносну економність порівняно з автомобільним та авіаційним, можливість використання різних видів тари, гнучкість доставки та незалежність від кліматичних умов. Але для його широкого використання необхідна велика транспортна інфраструктура – вокзали, залізничні станції та вузли. Окрім цього, вартість транспортування цим видом транспорту залежить від відстані, використання ж його при міжконтинентальних перевезеннях зовсім не доцільно. Характерною тенденцією розвитку залізничного транспорту є оптимізація вантажопотоків, пов’язана з інформатизацією та впровадженням удосконалених методів транспортної логістики. Пасажирські перевезення складають 20% світового обсягу залізничних перевезень. Загальний пасажирооборот залізних доріг світу складає: Японія – 370 млрд пасажиро/км, країни СНД – 370 млрд пасажиро/км, європейські країни – 370 млрд. пасажиро/км, Індія – 300 млрд пасажиро/км, Китай – майже 300 млрд пасажиро/км, інші країни –         200 млрд. пасажиро/км [3].

Найбільш швидким, але й найбільш дорогим є авіаційний транспорт. Істотним його недоліком є низька гнучкість, тобто необхідність наближення терміналів до контрагентів, екологічна шкода та значні витрати енергоресурсів. На початку  ХХI ст. кількість перевезених на міжнародних авіарейсах пасажирів склала 1,3 млрд чоловік, а міжнародний повітряний вантажообіг – 2000 млрд т/км. У структурі світового повітряного транспорту переважають міжнародні перевезення, частка яких складає 54,9%, а частка внутрішніх – 45,1%. 80% загального обсягу внутрішніх перевезень припадає на США (майже 57%) та країни СНД (близько 23%). В міжнародних перевезеннях лідируючі позиції втримують США (20% загального обсягу міжнародних перевезень або 23 600 млн т/км та           178 876 млн пасажиро/км) і Великобританія (близько 10% або                 11 440 млн т/км та 83 900 млн пасажиро/км) [3].

В розвинених країнах автотранспорт є найбільш поширеним видом транспорту: в США вантажообіг автотранспорту складає 40% всього вантажообігу, в європейських країнах – 50% [3] .

Усі витрати по доставці товару від продавця до покупця (враховуючи вартість фрахту, вантажно-розвантажувальних робіт, страхування, упакування тощо ) називаються транспортними витратами, які значною мірою впливають на міжнародну торгівлю, а саме:

1) обумовлюють скорочення обсягів торгівлі, рівня спеціалізації країн і розмірів прибутку від зовнішньоекономічних операцій;

2) перешкоджають повному вирівнюванню факторів виробництва між країнами відповідно до теореми Хекшера – Оліна – Самуельсона;

3) сприяють зрушенням у територіальному поділі праці – у розміщення підприємств в залежності від умов та вартості транспортування;

4) розподіл транспортних витрат між країнами залежить від цінової еластичності попиту та пропозиції по товарах: чим нижче еластичність в країні-імпортері, тим більшу частку транспортних витрат їй доводиться сплачувати, а чим менша еластичність пропозиції в країні-експортері, тим також більшу частку транспортних витрат вона сплачує.  

Міжнародний туризм – це реалізація комплексу туристичних послуг на території країни нерезидентам.

Залежно від цілей споживача туристичних послуг можна виділити наступні види туризму:

1) культурно-пізнавальний, тобто споживач має на меті ознайомитись з культурою, історією даної країни, відвідати визначні пам’ятки тощо;

2) рекреаційний, тобто основною метою туриста є оздоровлення або лікування;

3) науково-діловий, коли турист має на меті розширити свої ділові контакти, ознайомитись з бізнес-середовищем даної країни та визначити можливі перспективи своєї діяльності.

Залежно від характеру організації та інтенсивності обслуговування:

1) організований або плановий туризм передбачає організацію турів спеціальними агентствами за розробленою програмою;

2) неорганізований або самостійний організовується самим туристом відповідно до своїх цілей та уподобань.  

Залежно від кількості ат взаємозв’язку споживачів туристичних послуг:

1) індивідуальний;

2) сімейний;

3) груповий.

Залежно від тривалості перебування туристів:

1) тривалий;

2) короткостроковий.

За демографічними ознаками:

1) дитячий;

2) молодіжний;

3) віковий.

Залежно від форм співробітництва туристичних компаній:

1) безвалютний обмін туристичними групами;

2) валютний обмін туристичними групами.

Для туристичних компаній – суб’єктів надання туристичних послуг – міжнародний туризм є різновидом комерційної діяльності з надання туристичних послуг та реалізації товарів туристичного попиту з метою задоволення фізіологічних, матеріальних та духовних потреб іноземних туристів. Тому їх діяльність полягає у забезпеченні туристів належним видом транспорту, розміщенні їх у готелях, забезпеченні харчуванням, задоволення потреб культурно-пізнавального та  рекреаційного характеру, організація умов для реалізації ділових інтересів (ділові зустрічі, участь у ярмарках, виставках, конференціях), організація продажу сувенірної продукції, забезпечення за необхідності медичного обслуговування, страхування, організаційно-адміністративна підтримка (допомога у оформленні документів, віз, консультації тощо).

Для споживача туристичних послуг міжнародний туризм – це, насамперед, спосіб задоволення потреб культурно-історичного, рекреаційного або ділового характеру.  Тому основними цілями іноземних туристів в країні перебування можуть бути: культурна програма; активний відпочинок і розваги; оздоровлення; курортний відпочинок; етнічний туризм; проведення ділових зустрічей та налагоджування контактів.

З метою регулювання та регламентації прав та обов’язків суб’єктами туристичної діяльності укладається контракт, в якому містяться всі умови надання туристичних послуг (готель, харчування, ціна, програма, транспорт, віза, страхування, відповідальність сторін тощо) з метою запобігання виникнення суперечностей між туристичною компанією та туристом.

У сфері туристичного бізнесу використовують три основні методи ціноутворення:

1) з орієнтацією на рівень конкуренції, відповідно до якого ціни встановлюються нижче або вище ринкових залежно від вимог клієнтів, рівня сервісу, реальної або прогнозованої стратегії конкурентів;

2) з орієнтацією на попит вимагає миттєвого реагування на зміну попиту та гнучкого пристосування до нових умов;

3) метод витрат полягає у визначенні повної собівартості туристичного продукту, є одним з найбільш ефективних через простоту, прозорість, сприяння зниженню цінової конкуренції.

Особливостями ціноутворення в сфері туризму є, насамперед, висока еластичність цін у різних сегментах туристичного ринку; наявність розриву у часі між моментом встановлення ціни та придбання туристичного продукту; роздрібні ціни; високий вплив цін конкурентів; орієнтація на психологічні особливості споживача, його статус; сезонна диференціація цін та тарифів; орієнтація на типові групи споживачів; значний державний вплив у транспортній сфері.  

Туристичні компанії надають наступні знижки вартості туристичного продукту:

1) сезонні;

2) дитячі (до 7 років – 50%) та школярів (40%);

3) знижки постійним клієнтам;

4) за самостійний вибір туристичною компанією однієї з трьох можливих дат від’їзду та пункту призначення відпочинку.

Регулювання туризму на міжнародному рівні здійснює створена у 1975 р. Всесвітня організація туризму (ВОТ), експертами якої була розроблена методика поділу країн на 2 групи:

1) країни – джерела виникнення туристичного попиту  - США, Німеччина, Великобританія, Швеція, Норвегія, Канада, Японія тощо);

2) країни – об’єкти туристичного інтересу – Італія, Франція, Швейцарія, Греція, Туреччина, Кіпр, Єгипет, Таїланд, Туніс).

Банківсько-страхові послуги. Банківські послуги включають традиційні послуги кредитування; здійснення депозитних та розрахункових операцій; інвестиційні, страхові, консультативні послуги. Ринок страхових послуг найбільш розвинений у США, частка якого складає 48,68% світового ринку страхових послуг, а також Японії – 11,25%, Німеччини -10,19%, Великобританії – 5,93%.

Лізинг є одним із видів допоміжних операцій з надання орендних послуг. У міжнародній практиці лізинг є одним з найпоширеніших видів оренди. Так, в США 45% промислового капіталу знаходиться в лізингу, в Японії – 33%, Німеччині – 18%. Формально лізинг можна ототожнити з орендою, але це поняття значно ширше, бо пов’язане з кредитними та експортно-імпортними операціями. Класифікація лізингу численна, тому доцільно її розглянути більш детально.

Залежно від складу суб’єктів та характеру їх участі в лізингових операціях виділяють:

1) прямий (двосторонній) лізинг, відповідно до якого виробник або продавець майна самостійно здає його в оренду;

2) непрямий лізинг передбачає залучення посередників до орендних операцій;

3) зворотний лізинг передбачає орендування обладнання його минулим власником;

4) груповий лізинг здійснюється на кошти акціонерів, банків з метою зниження ризику орендатора, лізингоотримувача та посередника;

5) складний лізинг здійснюється за участю декількох кредиторів та наявності гарантів.  

Залежно від об’єкта лізингу та типу майна:

1) лізинг обладнання;

2) лізинг рухомого майна;

3) лізинг нерухомого майна;

4) лізинг “секонд-хенд”, тобто майна, яке вже використовувалось;

5) широкомасштабний лізинг (лізинг заводів, транспортних засобів, бурових платформ).

За термінами лізингової угоди:

1) короткостроковий – рентинг (до 1 року);

2) середньостроковий – хайринг (1 – 3 роки);

3) довгостроковий – лізинг (понад 3 роки)

За характером визначення моменту передачі власності на майно:

1) умовний лізинг – це форма продажу майна у розстрочку;

2) строковий лізинг – об’єкт угоди переходить у власність лізинго-отримувача тільки після визначеного терміну та оплати його вартості ;

3) безстроковий лізинг – лізингоотримувач самостійно встановлює терміни викупу об’єкту лізингу.

Залежно від кількості операцій:

1) разовий;

2) револьверний або поновлювальний, який передбачає декілька лізингових циклів.

За національною належністю учасників угоди:

1) внутрішньонаціональний, коли учасники лізингової угоди є громадянами однієї країни;

2) міжнародний, який поділяється на:

- експортний лізинг, при якому лізингоотримувач є громадянином іншої країни (нерезидентом);

- імпортний, при якому орендатор є нерезидентом;

- транзитний лізинг, який здійснюється на території третьої країни, тобто всі учасники лізингової операції – резиденти різних країн;

- спеціальний лізинг, який пов'язаний зі спорудженням великого промислового об’єкта за кордоном.

За цільовим призначенням:

1) дійсний (нормативний), метою якого є організація виробничої діяльності;

2) спекулятивний, метою якого є максимізація прибутку за рахунок податкових та амортизаційних пільг.

За характером взаємодії та контрактних обов’язків:

1) чистий (нетто) лізинг, при здійсненні якого витрати з обслуговування, монтажу, страхування, оподаткування об’єкта не включаються в лізингові платежі, тобто є витратами орендаря;

2) лізинг з послугами передбачає  повне обслуговування обладнання орендатором.

Залежно від джерел фінансування:

1) лізинг за рахунок власних коштів орендаря;

2) лізинг за рахунок залучених кредитних коштів;

3) пайовий лізинг.

За способом здійснення лізингових платежів:

1) лізинг у грошовій формі;

2) лізинг з компенсаційною платою, тобто платежі здійснюються у формі поставки товарів, які були вироблені на лізинговому обладнанні;

3) лізинг за умови комбінованого платежу.

За рівнем окупності:

1) фінансовий лізинг, при якому протягом періоду лізингу здійснюється амортизація переважної частини обладнання;

2) операційний лізинг, при якому лізингові платежі не покривають повної вартості лізингового майна.

Окрім розглянутих вище видів лізингу, у світовій практиці використовують ще два особливих види:

1) ліверідж-лізинг – довгострокова оренда наукомісткого обладнання на умовах державного стимулювання цих операцій через надання пільгових кредитів, податкових пільг;  

2) пекідж-лізинг – це вид оренди, який включає окрім оренди продажу орендатору обладнання в кредит або фінансування будівництва.

Регулювання міжнародних лізингових відносин здійснюється відповідно до Конвенції про міжнародний фінансовий лізинг, прийнятої у 1988 р.

Франчайзинг – це надання прав на використання торговельної марки,  технології відомої компанії (франчайзера) на певних умовах своєму партнеру (франчайзі), які вказуються у відповідному договорі (франшизі). За право використання торговельної марки франчайзі виплачує початковий внесок, а потім щомісячні внески. Тому франчайзинг є своєрідним різновидом оренди, бо франчайзі має право на використання (а не володіння) торговельної марки впродовж певного періоду часу та на певних умовах.    

Основними умовами франчайзингу є:

1) використання тільки певної торговельної марки;

2) використання тільки відповідної технології виробництва (єдина послідовність технологічного процесу, асортимент продукції, якість продукції), реалізації продукції (єдина цінова, комунікаційна, збутова політика) та сервісного обслуговування (культури обслуговування, спеціального одягу, спеціального інтер’єру, спеціальних засобів);

3) постійні взаємозв’язки між партнерами франчайзингової угоди.

Залежно від цілей та сфер реалізації можна виокремити:

1) виробничий франчайзинг, при якому франчайзер передає франчайзі необхідну технологію виробництва продукції, сировину та устаткування;

2) торговельний франчайзинг, який передбачає постачання виробником (франчайзером) готової продукції франчайзі на пільгових умовах для її наступної реалізації під вказаною торговельною маркою відповідно до визначеної технології продажу та сервісного обслуговування;

3) сервісний франчайзинг полягає у забезпеченні єдиної збутової та сервісної політики франчайзера шляхом надання франчайзі прав на реалізацію продукції відповідної торговельної марки, а також технології продаж та роботи з клієнтами з сервісного обслуговування;

4) франчайзинг бізнес-формату є найбільш поширеним видом та передбачає передачу комплексної моделі організації та ведення бізнесу. Франчайзер передає франчайзі повний пакет детальної документації (“brand-book”), включаючи інформацію про місце розташування, площі виробничих, торговельних, сервісних об’єктів, їх інтер’єру, послідовності технологічного циклу, логістичних потоків, цінової, комунікаційної політики, культури обслуговування тощо.

Франчайзер відповідно до договору надає франчайзі виняткові (чи не виняткові) права на користування торговельною маркою, технологією виробництва, ноу-хау в сфері обслуговування та реалізації продукції тощо. Окрім цього, за додаткову плату франчайзер може надати відповідні послуги з перекваліфікації або навчання персоналу, розробки рекламної політики, інформації щодо збутової мережі тощо.

Залежно від напрямів франчайзингу слід виокремити:

1) прямий франчайзинг передбачає встановлення безпосередніх відносин між франчайзером та франчайзі відповідно до договору франшизи;

2) регіональний франчайзинг базується на регіональній диференціації діяльності франчайзі, тобто франчайзер створює цілу мережу франчайзі для охоплення певного регіону;

3) майстер-франчайзинг використовується великими міжнародними компаніями з метою розвитку збутової мережі на території окремої країни.

Франчайзинг виник у XIX ст. у Англії в пивоварній промисловості (створення об’єднаних домів) та згодом у США – при створенні схеми продажу швейних машинок “Singer” шляхом організації мережі фінансово незалежних компаній з наданням їм виключних прав на їх реалізацію та сервісне обслуговування. Згодом аналогічна схема почала використовуватись такими американськими компаніями як Coca-Cola (з 1886 року), General Motors (з 1898 року), а з початку 30-х рр. XX  ст. – компаніями McDonalds, Kentucky Fried Chicken, Dairy Queen, Pepsi, 7-Up.У другій половині XX  ст. в США у сферах громадського харчування, побутового, автомобільного обслуговування почали формуватись розгалужені франчайзингові мережі. На теперішній час франчайзинг охоплює 75 галузей не тільки виробничої сфери, а й торговельної та сфери обслуговування. У табл. 11.2 наведено основні сфери використання франчайзингових послуг.    

Таблиця 11.2

Основні сфери використання франчайзингових послуг

№ з/п	Сфери послуг	Питома вага у загальному обсязі франчайзингових послуг, %
1	Громадського харчування (фаст-фуд)	20
2	Роздрібна торгівля	15
3	Сфера послуг	12
4	Автомобільні послуги та обслуговування	8
5	Будівництво	7
6	Інші галузі	38
	Усього	100

Закономірним є розвиток франчайзингу в США, де на сьогодні існує близько 1500 франчайзингових мереж з 350 тис. франчайзі, річний обсяг продаж яких сягає 1,5 трлн дол. Близько 60% ВНП країни виробляється підприємствами малого та середнього бізнесу, 50% з яких працюють за системою франчайзингу. При чому 81,1% франчайзингових підприємств США працюють на умовах франчайзингу бізнес-формату, 18,9% – торговельного франчайзингу. В країнах Західної Європи існує близько 4000 франчайзингових мереж з 1,5 млн франчайзі, річний обсяг яких становить 120 млрд дол.     

Інжиніринг – це комплекс інженерно-консультаційних послуг у сфері будівництва об’єктів, виробництва та реалізації продукції. Відповідно до цілей, стадії виробничого процесу інжинірингові послуги ділять на дві групи:

1) надання послуг з підготовки виробничого процесу (передпроектні, проектні, післяпроектні);

2) послуги із забезпечення ефективності виробничого процесу (послуги з організації технологічного процесу, монтажу, налагодження, демонтажу обладнання, встановлення та запуску технологічних ліній, розробки оптимальних графіків постачання сировини та матеріалів, механізму амортизації та ефективної  загрузки обладнання тощо).  

Інжинірингові послуги можуть бути загального та конкретного характеру, тому виділяють:

1) базовий інжиніринг, тобто підготовку попередніх досліджень та оцінок;

2) детальний інжиніринг передбачає розробку детальної технічної документації, планів роботи підприємства.

Різновидом інжинірингу є реінжиніринг – це надання технологічно-консультаційних послуг з метою удосконалення господарської діяльності підприємства. В залежності від фінансового стану підприємства використовують:

1) кризовий реінжиніринг – послуги з розробки заходів по докорінній реструктуризації підприємства з метою виходу з кризового стану;

2) реінжиніринг розвитку – послуги з розробки заходів щодо підвищення ефективності фінансово-господарської діяльності підприємства.    

Надання інжинірингових послуг регулюється відповідним договором, в якому зазначаються обсяги, терміни, якість виконаних робіт, склад інжинірингового персоналу, вартість інжинірингових послуг, форми та терміни оплати, відповідальність сторін, умови дії та припинення договору. У світовій практиці використовують наступні методи розрахунку вартості інжинірингових послуг:  

1) за використаним часом, відповідно до якого розмір винагородження за надані послуги залежить від фактично витраченого часу на виконання робіт та рівня заробітної плати працівників інжинірингової компанії та консультантів. Денні ставки спеціалістів визначаються з урахуванням рівня їх кваліфікації, категорії, середнього по країні рівня оплати праці таких спеціалістів. Цей метод використовується при визначенні вартості таких послуг, як попередні техніко-економічні дослідження, технічний контроль за монтажем обладнання та виконання будівничо-монтажних робіт;  

2) за фактичними витратами та фіксованою винагородою використовується при неможливості точного розрахунку обсягу майбутніх робіт та тривалості їх виконання. Розрахунок вартості інженерно-консультаційних послуг здійснюється в два етапи: на першому етапі проводяться попередні розрахунки витрат на інжинірингові послуги та винагороди за їх надання у вигляді проценту від їх вартості. Розмір процентної ставки коливається від 10 (при вартості об’єктів більше 100 млн дол.) до 25% (при вартості об’єктів до 100 млн дол.). Визначена винагорода виплачується замовником у формі авансу на покриття витрат інжинірингової компанії. На другому етапі проводиться кінцевий розрахунок між замовником та компанією – консультантом після виконання обумовлених у договорі робіт на основі попередніх розрахунків з урахуванням суми авансу;

3) у процентах від вартості об’єкта, використовується при розробці стандартизованих проектів будівництва різних споруд, об’єктів інфраструктури, промислових підприємств. Як правило, вартість інжинірингових послуг складає 3-10% вартості побудованого об’єкта, а при здійсненні всього комплексу інженерно-консультаційних послуг – до 15%.     

Однією з форм надання спеціальних послуг інформаційного характеру, спрямованих на надання ділової інформації відносно стану та прогнозу розвитку ринку товарів та послуг, ліцензій, технологій, фінансових ресурсів, оцінку потенціалу розвитку експортно-імпортної діяльності підприємства, є консалтинг. На теперішній час консалтинг є самостійною галуззю ринку послуг, яка обслуговує всі сфери економіки необхідною аналітичною інформацією правового, економічного, політичного, соціального, культурного характеру. Обороти великих консалтингових компаній досягли оборотів великих промислових компаній як дійсність твердження про важливість інформації у сфері сучасного міжнародного бізнесу. Так, у США в сфері консультаційних послуг працюють 700 тис. чоловік, а її річний дохід складає більше 50 млрд дол.  

 

11.2. Міжнародний ринок послуг: сучасний стан та перспективи розвитку

У теперішній час близько 70% світового валового продукту становлять послуги. Світовий ринок послуг є диверсифікованою системою спеціалізованих ринків за видами послуг, а саме: ринку транспортних послуг, комунікацій, комунального обслуговування, громадського харчування, туристично-рекреаційних послуг, рекламних і консалтингових, страхових, фінансових, рієлторських, юридичних, медичних, інжинірингових, франчайзингових, лізингових послуг.

У географічному поділі торгівлі послугами лідерами є 7 найбільш розвинених країн, частка яких у світовому експорті послуг складає 70%, у світовому імпорті – 50%. На чотири країни – США, Великобританію, Німеччину, Францію припадає 44% світового експорту послуг. Практично абсолютними споживачами послуг є країни, що розвиваються, за виключенням Південної Кореї (експортує інжинірингові, консалтингові, будівничі послуги), Мексики (туризм), Сінгапуру (фінансові та банківські послуги). Багато острівних держав (Ямайка, Куба, Гаїті, Домініканська республіка, острови Фіджі, Маршаллові, Соломонові, Мальдівські острови, Тонга, Вануату тощо) спеціалізуються на туристичному бізнесі, який є практично єдиним джерелом їх добробуту. За рахунок туризму формується 50% доходів від експортних операцій Канади, Італії, Швейцарії.  

Значну частку (25%) в структурі ринку послуг мають транспортні послуги. Японія має найбільший торговельний флот у світі, на морських перевезеннях спеціалізуються також Великобританія та Норвегія, Німеччина та Ліберія (судноплавство складає до 50% експорту послуг). Лідерами у сфері сухопутного транспорту США, Великобританія та Франція.

Відповідно до рівня розвитку сфери послуг та темпів її зростання у світовій економіці виділяють чотири групи країн. До першої групи відносять країни з часткою доходів від сфери послуг у ВВП більше 70%: Люксембург (80,1%), Франція (75,8%), Бельгія (73,2%), Данія (73,1%), Великобританія (72,7%), Нідерланди (72%). До другої групи країн відносять країни з часткою доходів від сфери послуг у ВВП 65-70%: Італія (69,6%), Іспанія (67,3%), Австрія (67%), Фінляндія (65,9%), США (64,9%). У третій групі країн частка доходів від сфер послуг у ВВП становить 50-65%: Коста-Ріка (62,6%), Норвегія (59%), Колумбія (57,8%), Марокко (53,8%), Україна (53,3%), Росія (51,9%), Чилі (51,6%). Четверту групу складають країни з часткою доходів від сфери послуг в ВВП менше 50%: країни, що розвиваються, зокрема Ботсвана (46,5%), Малі (38,5%), Гана (37,4%), Бурунді (28,6%) та ін.

Розвиток сфери послуг сприяв структурним змінам у сфері зайнятості та інтенсифікації як внутрішньої, так і міжнародної міграції робочої сили. Так, частка зайнятих у сфері послуг у США складає 78% зайнятого населення, Люксембурзі – 77%, Нідерландах – 77%, Австралії – 75%, Великобританії – 75%, Канаді – 75%, Норвегії – 74%, Данії – 73%, Бельгії – 73% тощо [3].  

Інтенсивний розвиток світового ринку послуг обумовлений розвитком інформаційних технологій, поглибленням процесів глобалізації світової економіки, розширенням діяльності транснаціональних корпорацій, соціальними та політичними змінами у суспільстві, що свідчить про закінчення ери індустріалізації та формування постіндустріального суспільства. В розвинених країнах вже почався перехід до “інформаційної індустрії”, яка передбачає концентрацію капіталу, технологічних, людських ресурсів саме в інформаційній сфері. Це може привести до виникнення проблем перекваліфікації робочої сили, структурної перебудови економік країн. Вчені застерігають від можливих наслідків поглиблення цього процесу. Як позитивним, можна вважати підвищення попиту на висококваліфіковану робочу силу з високим інтелектуальним потенціалом, здатною займатись науковими розробками, інновації, винаходи та стати фактичним стрижнем інформаційної економіки. В той же час, структурна перебудова економіки може перетворитись у повну заміну промисловості системою аутсорсингу. Актуалізація цієї проблеми знайшла вираження в теоріях Д. Бела, Дж. Гелбрейта, А. Тоффлер, У. Бека. Зокрема, У. Бек доводить, що гіперрозвиток сучасної цивілізації, в кінцевому висновку, призведе до формування “суспільства катастроф”, в якому загострюються всі протиріччя та ускладнюється механізм їх вирішення. Так як сучасне суспільство має всі риси індустріального, то, за висловом У. Бека, найбільш ризикованою сферою суспільства майбутнього є сфера людських інтересів, в якій виникає найбільш гостре протиріччя між системою освіти та системою зайнятості, що сприяє формуванню “сірої зони неповної зайнятості” [4, с.223-224].  

          

11.3. Особливості розвитку ринку послуг в Україні

 Становище України на світовому ринку послуг, не зважаючи на її значний науково-технічний та кадровий потенціал, визначається в основному наданням транспортних та туристичних послуг. У 2008 році експорт послуг склав 11694,2 млн дол. США, імпорт – 6646,8 млн дол. США. Порівняно з 2007 роком  експорт збільшився на 29,4%, імпорт – на 33,5%.  Позитивне сальдо  зовнішньої  торгівлі  послугами  становило – 5047,4 млн дол. (у 2007 р. – 4058,3 млн дол.). Зовнішньоторговельні операції  послугами  проводились  з  партнерами з 221 країни світу. В табл. 11.3 наведений аналіз географічної структури зовнішньої торгівлі послугами за 2007 – 2008 рр.

 Таблиця 11.3

Аналіз географічної структури торгівлі послугами України

Країни	Експорт, млн дол.	Імпорт, млн дол.
	2008 р.	2007 р.	Темп зростання, %	2008 р.	2007 р.	Темп зростання, %
Усього	11694,242	8989,156	130,1	6646,782	4878,259	133,5
Країни СНД	4293,102	3706,783	115,5	1069,531	808,306	131,1
Росія	3845,358	3401,003	112,8	886531,5	690,15	127,3
Туркменистан	16,416	16,416	180,0	1,937	1,43	135,5
Інші країни світу	5282,373	5282,373	139,1	5577,251	4069,953	137,03
Європа, у тому числі	4163,672	3139,906	132,6	3433,169	2386,905	143,8
Німеччина	544,825	379,376	143,0	505,693	335,947	149,0
Великобританія	690,241	545,215	26,2	859,289	611,341	133,9
Швейцарія	509,026	509,026	121,0	220,527	172,355	127,9
Азія, у тому числі	876,072	876,072	149,1	1116,558	725,745	153,8
Ізраїль	60,639	60,639	142,5	48,710	24,527	198,6
Кіпр	396,998	396,998	160,0	660,441	388,676	170,0
Африка,  у тому числі	123,094	123,094	164,2	86,935	61,506	141,3
Єгипет	35,238	35,238	208,0	71,679	43,368	165,3
Ліберія	26,575	26,575	184,5	1,76	0,383	459,5
Америка, у тому числі	782,909	78,909	158,48	563,692	567,798	99,3
Канада	95,797	95,797	125,8	34,483	28,529	120,1
США	437,904	437,904	124,6	419,484	430,777	97,4
Австралія і Океанія	16,347	16,347	159,44	4,174	2,661	156,9

Дані аналізу географічної структури зовнішньої торгівлі України послугами свідчать про збереження експортної орієнтації в торгівлі послугами на країни СНД (37,6% загального обсягу експорту та 16,1% імпорту), зокрема на  Росію (41% загального обсягу експорту та 14,1% імпорту). Частка європейських країн складає 34,6% в експорті та 57,4% в імпорті послуг, серед яких найбільшими партнерами є Німеччина, Великобританія, Швейцарія; азіатських  країн – 9,7% та 14,8%, країн американського континенту – 0,9% та 11,6%, Австралії та Океанії – 0,1% та 0,5% відповідно.  

Важливу роль у міжнародній торгівлі послугами відіграє морський транспорт. Україна має декілька портів – Одеса (30 млн тонн вантажів на рік), Іллічівськ (22 млн тонн), Херсон, Миколаїв, Феодосія, Маріуполь, Керч. Річковий флот здійснює як внутрішні, так і міжнародні перевезення (Дунайське річкове пароплавство, Дніпро, Південний Буг). Основу номенклатури морських перевезень складають наступні статті експорту – метали (45-50%), руди (10-15%), хлібні вантажі (10-15%), хімічні та мінеральні добрива  (7-10%). В транзитних перевезеннях переважають нафта  та нафтопродукти (більше 50%), метали (10-15%), хімічні та мінеральні добрива (10-15%). Однак існують численні проблеми, які заважають розвитку морського та річкового транспорту в Україні, зокрема фізичний знос флоту, відсутність необхідних інвестицій у ремонт та модернізацію суден та будівництво нових; необхідність реконструкції портів, мала пропускна здатність портової інфраструктури та водних шляхів.    

Розвинутою в Україні є система залізничного транспорту, до складу якої входять Південно-Західна, Одеська, Львівська, Придніпровська та Донецька залізні дороги.

Україна має також значну трубопровідну систему. Обсяги перекачки нафти територією країни складають 60-70 млн т., причому 75-80% – транзит. Загальна пропускна здатність вітчизняних газопроводів складає 270 млрд м3, а кількість агрегатів, які забезпечують перекачку газопотоків, перевищує 800 потужністю 5,4 МВТ (у 1,5 рази перевищує потужність всіх європейських країн).  Слід зазначити, що значна частина трубопровідного транспорту України потребує ремонту та додаткових інвестицій. 1/3 газопроводів перебувають в експлуатації від 25 до 50 років, щорічні витрати на підтримання газової інфраструктури у робочому стані складають 50-60 млн дол., а загальна сума фінансування їх реконструкції – 500 млн дол. за умови темпів ремонту 500 км на рік.

В останні роки найбільшого зростання набула така сфера послуг, як туристична: структура туристичного потоку наступна: 34% – громадяни Росії, 21% – Польщі, 16% – Молдови, 11% – Білорусі, 6% – Угорщини,   3% – Словаччини, 2% – Румунії, 7% – інших країн. До факторів, які стримують розвиток цієї галузі слід віднести непрозорий механізм земле відчуження для будівництва туристичних комплексів, недостатньо розвинена інфраструктура, політична нестабільність в країні. Зараз в Україні тільки два регіони спеціалізуються на наданні туристичних послуг – Крим та Карпати.  

В Україні функціонує близько 100 франчайзингових мереж, при чому 50% – за системою джоббінгу, який є однією з форм співробітництва незалежних компаній – постачальників нафтопродуктів та власників автозаправних станцій (АЗС). Джоббінг виник після Великої депресії у США та досить часто використовується у нафтопереробній галузі. Відповідно до договору АЗС функціонують під торговельною маркою постачальника, продають тільки його нафтопродукти, а постачальник зобов’язаний забезпечувати їх високу якість, стабільність поставок, цінові пільги, а також можливість працівникам АЗС підвищувати свій кваліфікаційний рівень. Так, в Україні на умовах джоббінгу функціонують “Лукойл - Україна”, “ТНК - Україна”, “Альянс - Україна”. За системою звичайного франчайзингу працюють заклади громадського харчування (“Пузата хата”, “Картопляна хата”, “МакСмак”, “McDonalds”), хімчистки (“Un Momento”, “Clearens International”), мережа магазинів фотопослуг “Kodak”, мережа станцій технічного обслуговування (“Bosch Auto Servise”), мережа магазинів одягу (“Senus”, “Sela”, “VD One”, “Argo Trading”) та взуття (“Монарх”,  “Еконіка”) тощо.    

Контрольні запитання

1. У чому полягають особливості розвитку міжнародної торгівлі послугами?

2. Визначте економічну природу та специфічні особливості послуги.

3. Які критерії використовуються для класифікації міжнародних послуг?

4. Визначте основні тенденції розвитку міжнародного ринку послуг.

5. Чому науково-технічний прогрес є чинником розвитку сфери міжнародних послуг?

6. Наведіть основні форми технологічних послуг.

7. Визначте основні тенденції розвитку міжнародного туризму.

8. Як міжнародні транспортні послуги впливають на міжнародну торгівлю?

9. Які характерні риси притаманні розвитку ринку послуг в Україні: проблеми та перспективи?

ТЕМА 12. МІЖНАРОДНЕ НАУКОВО-ТЕХНІЧНЕ                          СПІВРОБІТНИЦТВО

12.1. Технологія  як товар і як фактор виробництва

Характерною рисою сучасної світової економіки є перехід від індустріального (технологічного) до постіндустріального (знань) суспільства. Виокремлення технології в самостійний чинник виробництва є закономірним наслідком впливу науково-технічного прогресу на розвиток продуктивних сил та виробничих відносин. Технологія (technology) — це науково-методичне забезпечення процесу досягнення певних практичних цілей. Науково-методичне забезпечення є сукупністю методів, способів та інструментів, які використовуються для вирішення конкретних завдань виробничо-господарської діяльності суб’єктів економіки.

У поняття технології включають технологію товарів (послідовність виробничого циклу товарів), технологію процесів (впровадження інновацій у виробничий процес або організація виробничого процесу за новою технологією), технологію управління (система менеджменту підприємства).   

Двоїстий характер технології полягає у можливості її дослідження як товару і як фактору виробництва.

У міжнародній економіці носіями технології є: товар – у випадку міжнародної торгівлі високотехнологічними товарами; капітал – у  випадку міжнародної торгівлі високотехнологічними капіталомісткими товарами; праця – у випадку міжнарродної міграції висококваліфікованих кадрів;  земля – у випадку міжнародної торгівлі природними ресурсами, видобування яких здійснено з використання нових технологій [14].

Як фактор виробництва, технологія може розглядатись як спосіб збільшення пропозиції інших факторів виробництва, якщо її впровадження сприяє підвищенню продуктивності інших факторів виробництва (праці, капітала), або як самостійний фактор, який впливає на умови торгівлі країни або ж бути об’єктом міжнародної торгівлі.    

Тому міжнародний рух технологій може здійснюватись як торгівля технологією або торгівля технологічно місткими товарами.

 Міжнародна передача технології (international technology transfer) — це процес міждержавного переміщення науково-технічних досягнень на комерційній та некомерційній основі.   

12.2. Правові форми захисту міжнародної передачі технології

Міжнародний трансферт технологій супроводжується значними ризиками, пов’язаними з порушеннями конфіденційності інформації. Тому у більшості країн нова технологія захищається одним або декількома правовими інструментами, до яких відносять патент, ліцензію, копірайт та торговельну марку.    

 Патент (patent) — це свідоцтво, яке видається винахіднику компетентним державним органом та засвідчує його монопольне право на використання винаходу. Патент засвідчує саме право власності, яке зазвичай підкріплюється регістрацією торговельної марки або промислового зразка. Патент видається на 15–20 років і діє тільки на території держави, де був виданий. Однак не всі винаходи та розробки можуть бути запатентовані. Для видачі патенту необхідно декілька умов: новизна, складність (перевищує рівень звичайного інженерного рішення) технічної задачі, практичне використання. Для підтримки правової сили патенту його власник повинен сплачувати патентні мита.

Ліцензія (license) — це дозвіл власника технології на її використання протягом визначеного періоду часу, у визначених межах та за визначену винагороду.

Копірайт   (право   відтворення) (copyright) — ексклюзивне право автора літературного, аудіо- або відеотвору на показ і відтворення своєї роботи.

Торговельна марка  (trademark) — символ індивідуалізації підприємства, фірми-виробника товару у вигляді рисунку, графічного зображення, сполучення букв, ініціалів власників чи партнерів, який не можна використовувати без офіційного дозволу власника.  

12.3. Міжнародні комерційні та некомерційні науково-технічні  зв’язки

 Міжнародне науково-технічне співробітництво здійснюється як на комерційній, так і на некомерційній основі. До форм налагодження некомерційних науково-технічних зв’язків відносять:

1) публікації у технічних, наукових, професійних журналах, виданнях та іншій спеціальній літературі;

2) участь у міжнародних виставках, ярмарках, симпозіумах, конференціях;

3) стажування вчених, спеціалістів у компаніях, університетах, організаціях;

4) навчання студентів та аспірантів;

5) діяльність міжнародних організацій у сфері науки та техніки.

До комерційних форм передачі технологій відносять патентні угоди, ліцензійні угоди, ноу-хау, інжиніринг, франчайзинг.

Патентна угода (patent agreement) — це міжнародний торговельний договір з передачі прав власності на винахід. Як зазначалось, для підтримки правової сили патенту його власник повинен сплачувати високі патентні мита, що спонукає до продажу патенту через неможливість впровадження винаходу у виробництво.  

Ліцензійна угода (licensing  agreement) — це міжнародний  торговельний договір з надання дозволу власником технології на її використання покупцем у визначених межах,  протягом визначеного періоду часу та за визначену винагороду.  

“Ноу-хау” (“know how”) — надання технічного досвіду та секретів виробництва, використання яких забезпечить підвищення ефективності фінансово-господарської діяльності підприємства. У міжнародному співробітництві під ноу-хау розуміють незапатентовані винаходи, які мають комерційну цінність, – економічна, правова, адміністративна інформація, авторські методики тощо.     

  Інжиніринг (engineering) — це надання технологічних знань, які необхідні для придбання або орендування, монтажу та введення в експлуатацію основних виробничих фондів (машин, обладнання, транспортних засобів тощо).

Франчайзинг – це передача торговельної марки та технології власником (франчайзером) на визначених умовах покупцю (франчайзі), які зазначаються у франчайзинговому договорі (франшизі).

Торгівля ліцензіями. Основною формою міжнародної передачі технології є торгівля ліцензіями, зростання обсягів якої обумовлено наступними чинниками:

1) комерційною зацікавленістю у здійсненні технологічних трансфертів;

2) посиленням конкуренції на світовому ринку та зміні її характеру з цінової на технологічну;

3) отриманням доступу до додаткових джерел ресурсів;

4) здійсненням перехресного ліцензування, в процесі якого компанії отримують доступ до нових технологій іноземних партнерів;

5) можливість проникнення на ринки країн з жорсткою протекціоністською зовнішньоторговельною політикою;

6) невідповідність технології стратегічним пріоритетам ліцензіара та можливість отримання прибутків від ліцензійної торгівлі;

7) політична нестабільність в країні, яка є гальмом для залучення іноземних інвестицій у високотехнологічні галузі;

8) відсутність належного правового забезпечення науково-технічного співробітництва в країні.          

Однак ліцензійна торгівля має і певні недоліки для ліцензіара, які полягають у:

1) втраті можливості отримання прибутків від самостійного впровадження технології у виробництво;

2) зниження цінності технології через укладання ліцензійних угод з декількома ліцензіатами;

3) втраті або обмеженні контролю над впровадженням технології у виробництво та якістю продукції, що значною мірою впливає на імідж компанії- ліцензіара;

4) неможливості або складності здійснення контролю за погашенням ліцензійних платежів;

5) при розширенні своєї діяльності за рахунок впровадження нової технології ліцензіат стає конкурентом ліцензіара (при експорті продукції на ринки країн, що розвиваються).

У цілому щорічний обсяг ліцензійної торгівлі складає близько                30 млрд дол., щорічна вартість продукції, виробленої за ліцензіями – 330–340 млрд дол. У міжнародній ліцензійній торгівлі серед лідерів слід відзначити США (65% надходжень від експорту ліцензій), Японію – 19%, Німеччину – 13%, Великобританію – 8%. Класифікація країн залежно від їх ролі в міжнародній ліцензійній торгівлі наведена в табл. 12.1.

Таблиця 12.1

Класифікація країн за характером ліцензійної торгівлі

Групи країн	Характеристика
1. Промислово розвинені з домінуванням експорту ліцензій	США, де надходження від експорту ліцензій складають 56% загального обсягу ліцензійних платежів всіх країн та у 17 разів перевищують платежі по імпорту ліцензій
2. Промислово розвинені з переважаючим експортом ліцензій	Великобританія, Швейцарія мають позитивне сальдо в ліцензійній торгівлі та проводять політику стимулювання експорту ліцензій, спеціалізуються на виробництві високотехнологічних товарів, створюють розгалужену мережу філій та дочірніх компаній при відносно невеликих можливостях промислового освоєння нових технологій
3. Промислово розвинені країни з переважаючим імпортом ліцензій	Німеччина, Японія, Італія, Франція використовують закордонний досвід та новітні технічні знання для прискорення власних науково-технічних розробок
4. Країни, що розвиваються з  експортно-імпортною спрямованістю торгівлі ліцензіями	Аргентина, Бразилія, Мексика, Індія, Туреччина імпортують новітні технології для модернізації економіки та експортують удосконалені у країни третього світу
5. Країни, що розвиваються з переважаючим імпортом ліцензій	Таїланд, Алжир, Панама закупають технології у вигляді супутніх  ліцензій для будівництва промислових об’єктів
6. Країни, що розвиваються з епізодичним характером ліцензійної торгівлі	Найменш розвинені країни – країни виробничої епохи, які за об’єктивними причинами не можуть впроваджувати нові технології або це є економічно невигідним

Предметом ліцензійної торгівлі є патентні та безпатентні ліцензії на використання винаходів, секретів виробництва, технічного досвіду та знань. Тому залежно від рівня патентного захисту існують наступні види ліцензій:

1) патентна ліцензія, яка засвідчує передачу прав користування запатентованим винаходом без відповідного ноу-хау;

2) безпатентна ліцензія засвідчує передачу права користування незапатентованим ноу-хау.  

За способом передачі виділяють:

1) самостійну ліцензію на використання технології без відповідних матеріальних носіїв;

2) супутню ліцензію на використання технології з наданням відповідних інжинірингових послуг та обладнання для впровадження її у виробництво.   

Залежно від обсягу прав суб’єктів ліцензійної угоди:

1) проста ліцензія передбачає надання ліцензіару права їх продажу  не одному, а багатьом ліцензіатам та самостійного використання об’єкта ліцензії. Прості ліцензії найчастіше використовуються у сфері виробництва товарів широкого споживання, де унікальність технології та необхідність збереження комерційної таємниці втрачає свою актуальність    

2) виключна, при продажу якої ліцензіату надаються виключні права на використання об’єкту ліцензії на визначених у договорі умовах. Ліцензіар в даному випадку не може надавати аналогічну ліцензію іншим особам, однак має право самостійного використання її об’єкта. Характерною особливістю цих ліцензій є максимальне звуження території її використання, що відкриває для ліцензіара додаткові можливості для укладання ліцензійних угод з третіми особами;

3) повна ліцензія передбачає втрату ліцензіаром всіх прав на об’єкт ліцензії впродовж терміну дії ліцензійної угоди.    

Умови ліцензійної торгівлі регулюються відповідною ліцензійною угодою – договором, відповідно до якого ліцензіар (власник ліцензії) передає ліцензіату (покупцю) дозвіл на використання об’єкта ліцензії (технології) на визначених умовах. При цьому право власності на технологію залишається за ліцензіаром, а ліцензіат отримує лише право на її використання в обумовлених у договорі межах, протягом визначеного в договорі часу та за визначену у договорі ліцензійну винагороду. Укладанню ліцензійної угоди передує досить складна підготовча робота по узгодженню економічних інтересів ліцензіара та ліцензіата. Тому основними вимогами до об’єкта ліцензії є:

1) високий технічний рівень;

2) промислове освоєння, підтвердженням якого є надані промислові зразки. У випадку придбання ноу-хау, коли унеможливлюється процес попереднього розкриття ексклюзивної інформації, ліцензіар та ліцензіат укладають опціонну угоду, відповідно до якої ліцензіат отримує на умовах конфіденційності доступ до ноу-хау та переважне право на покупку ліцензії протягом встановленого терміну при підтвердженні даних щодо її ефективності;

3) патентний захист, який знижує ризик копіювання та плагіату;

4) технологічний пакет – сукупність необхідної технічної документації, ноу-хау, обладнання, комплектуючих, технічної допомоги з метою прискорення процесу освоєння технології.

Однією з головних вимог до ліцензіата є наявність потенціалу освоєння нової технології та організації рентабельного виробництва. В США при виборі ліцензіата керуються наступними критеріями:

- правове становище компанії;

- імідж компанії у діловому світі;

- виробнича діяльність;

- збутова діяльність;

- фінансове становище;

- рівень інноваційного розвитку;

- інформаційне забезпечення тощо.

Після проведення переговорів між ліцензіаром та ліцензіатом підписується ліцензійна угода, структура якої є стандартною, але залежно від специфіки об’єкта ліцензії, інтересів партнерів до неї можуть бути внесені спеціальні корективи. Ліцензійна угода складається з наступних розділів.

1.  Преамбула містить відомості про партнерів (юридичні назви, адреси).

2. Визначення понять, які будуть використовуватися у даній угоді з метою запобігання неправильного тлумачення. Зазвичай даються визначення таким термінам, як спосіб, продукція по ліцензії, спеціальна продукція, технічна документація, обладнання, комплектуючі вироби, патенти, ноу-хау, територія (зона виключного та не виключного права, зона експорту), початок комерційного виробництва (дата виготовлення першого зразка або випуску першої серійної партії продукції по ліцензії), звітний період (період діяльності ліцензіата з виконання умов ліцензійної угоди), ціна ліцензії.    

3. Предмет угоди передбачає точне зазначення предмета, виду ліцензії (повна, виключна чи проста), номери патентів.

4. Технічна документація передбачає повний перелік супроводжуваної документації (як правило виноситься у додаток до угоди), терміни її передачі та умови відповідності.

5. Територія дії угоди передбачає визначення територіальних меж дії ліцензійної угоди, де ліцензіат отримує право виробляти та продавати ліцензійну продукцію.

6. Гарантії та відповідальність сторін по патентно-правових, технічних та виробничих питань.

7. Платежі. Вказуються форма та розмір ліцензійної винагороди, умови її виплати, а також умови оплати витрат з надання технічної допомоги, постачання обладнання, якщо вони не включаються у загальну вартість угоди.

8. Удосконалення, нові патенти. Обумовлюються обов’язки сторін щодо порядку обміну на комерційній або некомерційній основі удосконаленнями або нововведеннями.

9. Технічна допомога передбачає встановлення чітких умов, обсягів її надання.  

10. Збори та податки. Визначається механізм сплати зборів та податків при укладанні та виконанні ліцензійної угоди.

11. Інформація та звітність. Даний пункт обов’язково включають при встановленні роялті у якості форми ліцензійної винагороди. У цьому випадку визначаються терміни, умови та обсяги надання інформації щодо виробництва, реалізації ліцензійної продукції та дані фінансової звітності.   

12. Забезпечення конфіденційності включає перелік обов’язків ліцензіара та ліцензіата зі збереження конфіденційності отриманої від партнера інформації.  

13. Вирішення суперечностей передбачає порядок розгляду суперечностей та механізм їх врегулювання.

14. Умови вступу в дію угоди та порядок припинення її дії. Вказуються термін дії ліцензійної угоди, умови вступу угоди в дію, порядок розірвання, умови її дострокового припинення.  

15. Інші умови. У цьому розділі можуть висвітлюватись можливість переуступки прав, переходу прав при реорганізації однієї із сторін тощо.  

Однією з найбільш важливих домовленостей у процесі підписання ліцензійної угоди між ліцензіаром та ліцензіатом є визначення ціни ліцензії та форми ліцензійної винагороди. Розрахувати ціну ліцензії до впровадження технології у виробництво досить складно, бо, не зважаючи на наявність промислових зразків, ліцензіат не в змозі спрогнозувати можливі прибутки (або збитки) від майбутньої реалізації товарів. Тому розраховується номінальна ціна з урахуванням таких факторів, як:

- імовірний прибуток ліцензіата від комерційного освоєння об’єкту ліцензії, який повинен бути вище прибутку від комерційної реалізації існуючої технології;

- витрати на розробку технології (витрати на НДДКР та освоєння виробництва). Досить часто ціна ліцензії може бути нижчою за витрати, оскільки вони покриються за рахунок комерційного освоєння технології;

- витрати, які виникають при передачі технології, які стосуються нефіксованих неформалізованих знань (витрати на відрядження спеціалістів для підготовки та перепідготовки персоналу компанії – ліцензіата, надання технічної допомоги, інжинірингових послуг тощо). У світовій практиці ці витрати в середньому становлять 20% сукупних витрат на освоєння нової технології;

- втрачена користь ліцензіара від самостійного освоєння технології;

- ціни на аналогічні технології у конкурентів;

- потенційні витрати ліцензіата від самостійної розробки технології;

- витрати, пов’язані з порушенням патентних прав та прав інтелектуальної власності.

Реальна ціна ліцензії встановлюється в процесі експлуатації ліцензійного об’єкта. Тому, формування ціни технології – це процес взаємодії ліцензіара та ліцензіата з метою реалізації власних економічних інтересів у технологічній сфері шляхом досягнення певного консенсусу.

Ліцензійні платежі поділяються на періодичні та одноразові. В 90% ліцензійних угод використовуються періодичні платежі (роялті) – це відрахування від прибутку ліцензіата на користь ліцензіара за право користування об’єктом ліцензії. Розмір роялті залежить від економічних результатів використання ліцензії. Ціна ліцензії у цьому випадку визначається за формулою:

                              ,                                                (12.1)

де \/i — обсяг випуску продукції в i-му році;

Zi - ціна одиниці продукції в i-му році;                         

Рi - розмір роялті в i-му році;

n- термін дії ліцензійної угоди (без врахування терміну освоєння об’єкта ліцензії).

Періодичні платежі сплачуються ліцензіатом ліцензіару щорічно протягом дії ліцензійної угоди без врахування періоду освоєння технології. Частка відрахованого прибутку становить для простої ліцензії - 10%, виключної – 20%, повної – 30-35%. У світовій практиці розмір роялті зазвичай визначають не розрахунковим шляхом, а емпіричним, тобто шляхом встановлення галузевих середньозважених ставок (“стандартних роялті”), розмір яких складає 0,5-14%.    

Паушальний платіж є фіксованою у ліцензійній угоді сумою ліцензійної винагороди ліцензіару за право користування об’єктом ліцензії, яка виплачується одноразово та не залежить від обсягів виробництва та реалізації ліцензійної продукції. Розмір одночасних (паушальних) платежів встановлюються відповідно до середньої суми роялті за весь період дії ліцензійної угоди без врахування можливих коливань ринкової кон’юнктури. Паушальні платежі можуть здійснюватись як у грошовій формі, так і в формі передачі частини цінних паперів (якщо метою ліцензіара є встановлення контролю над діяльністю ліцензіата) чи технічної документації (якщо здійснюється перехресне ліцензування) ліцензіата. Ця форма ліцензійних платежів застосовується у випадках, коли ліцензіар не має можливості контролювати комерційне освоєння об’єкта ліцензії.         

На практиці часто використовуються поєднання періодичних та разових платежів – комбіновані платежі. Разовий платіж здійснюється до комерційного освоєння об’єкта ліцензії та дозволяє ліцензіару компенсувати витрати на НДДКР та підготовку ліцензійної пропозиції, а після впровадження технології у виробництво, випуску та реалізації продукції виплачуються роялті.     

Впровадження нової технології завжди супроводжується ризиком і з метою його зниження у ліцензійних угодах передбачаються мінімальні гарантовані платежі у фіксованому розмірі, які отримує ліцензіар при невдалій експлуатації об’єкта ліцензії.

Також у міжнародній торгівлі ліцензіями використовуються ліцензійні платежі на компенсаційній основі, які передбачають виплату ліцензійної винагороди у матеріальній формі, тобто поставками продукції, виробленої по ліцензії.

Участь у прибутку – це відрахування частини прибутку ліцензіата, отриманого від реалізації ліцензійної продукції, ліцензіару за надану ліцензію. При  використанні простої ліцензії складає 10%, виключної – 30%.

Участь у власності – це передача ліцензіатом ліцензіару частини власних акцій в якості платежу за право користування об’єктом ліцензії. Як правило, ліцензіар отримує від 5% до 20%, а інколи і до 40% акцій.     

12.4. Міжнародне технічне сприяння

Одним з видів міжнародного трансферту технологій є міжнародне технічне сприяння або технічна допомога, необхідність якого обумовлена поглибленням диференціації між розвиненими країнами та країнами, що розвиваються. Міжнародне технічне сприяння частіше є однією з форм донорської допомоги, яка ініціюється як країнами-реципієнтами, так і міжнародними організаціями. Тобто, міжнародне технічне сприяння – це надання країнам на комерційній або некомерційній основі технологічної допомоги у формі трансферту технологій, технічних консультацій, обміну спеціалістами тощо. За ступенем залучення країни-реципієнта (одержувача) технічної допомоги можна виокремити її наступні види:

1) технологічні гранти – це безоплатна передача розвиненими країнами технологій, технологічно містких товарів та коштів на фінансування технічних програм. При наданні грантів країна-реципієнт не несе ніяких витрат з отримання технічної допомоги, але бере на себе обов’язки з її реалізації за цільовим напрямом. Країна-донор має право контролювати процес розподілу даної допомоги та ефективність її використання;

2) спільне фінансування – це надання технічної допомоги за умови часткового фінансування країною – реципієнтом відповідно до умов угоди про технічне сприяння. Зазвичай частка одержувача допомоги у витратах на реалізацію проекту значно менша, ніж країни – донора, але  саме фінансування є запорукою його ефективного впровадження за цільовим призначенням.

Залежно від кількості країн, які беруть участь у проекті розглядають:

1) двостороннє технічне сприяння, угода з надання якого укладається між країною-донором та країною-реципієнтом;

2) багатостороннє технічне сприяння, угода з надання укладається за участю  декількох країн-донорів та країни-реципієнта. До багатостороннього технічного сприяння можна віднести і технічну допомогу по лінії міжнародних організацій, які є ініціаторами її надання.

Існують два механізми отримання міжнародної технічної допомоги – з ініціативи країни-реципієнта та зі спільної ініціативи країни - реципієнта та країни-онора. Перший механізм передбачає проходження наступних етапів:

1) визначення пріоритетів залучення міжнародної технічної допомоги відповідно до галузевих та регіональних програм;

2) аналіз галузевих та регіональних програм технологічного розвитку;

3) подання країнам-донорам програм для попередніх узгоджень та внесення своїх пропозицій;

4) узгодження з країнами донорами стратегічних напрямів подальшого співробітництва;

5) формування регіональних та галузевих програм міжнародного технічного сприяння з урахуванням умов надання донорської допомоги;

6) надання донорської технічної допомоги за цільовим призначенням відповідно до щорічного плану;

7) моніторинг міжнародної технічної допомоги.

Другий механізм передбачає спільне ініціювання та подальше планування обсягів, цільового призначення міжнародної технічної допомоги та моніторингу реалізації проектів.

З метою оцінки ефективності міжнародного технічного співробітництва в кожній країні здійснюється моніторинг реалізації запланованих програм відповідно до умов угод про надання технічної допомоги. Це дозволяє країнам-донорам здійснювати контроль за використанням наданих коштів та приймати рішення щодо подальшого фінансування.

Однією з перших організацій, яка почала надавати технічну допомогу країнам, що розвиваються, була Програма розвитку ООН. До неї з часом приєднались і Міжнародний валютний фонд, і Світовий банк, і Організація економічного та соціального розвитку.

12.5. Україна на міжнародному ринку технологій

Для аналізу рівня та характеру науково-технічного розвитку України велике значення має розвиток міжнародного технологічного обміну, характерними особливостями якого є:

1) розвиток наукомістких технологій, свідченням чого є неухильне збільшення частки експорту високотехнологічних товарів у загальній вартості експорту товарів обробної промисловості. В США розроблена класифікація високотехнологічних галузей, яка є загальновизнаною  та використовується міжнародними організаціями для статистичних порівнянь різних країн. Відповідно до цієї класифікації виокремлюють 10 високотехнологічних галузей:

- біотехнологія – медичне та промислове використання генетичних досліджень, спрямованих на створення нових ліків, гормонів тощо;

- технології наук про життя людини – використання наукових досягнень в медицині;

- оптоелектроніка – розробка електронних продуктів і компонентів – напівпровідників світла (оптичні сканери, фотоелементи, сонячні батареї);

- комп’ютери та телекомунікація – створення продуктів для обробки великих обсягів інформації за короткий проміжок часу;

- електроніка – розробка електронних компонентів (інтегральних схем, плат, рідких кристалів);

- комп’ютеризоване виробництво – розробка нових та удосконалення існуючих технологій автоматизації промислового виробництва;

- нові матеріали – удосконалення та створення матеріалів, які дозволяють удосконалювати використання інших передових технологій (оптичні фіберкабелі, напівпровідники, відеодиски);

- аерокосмічні технології – виробництво літаків, вертольотів, космічних апаратів, реактивних авіаційних двигунів);

- озброєння – розвиток технологій військового призначення;

- атомні технології – створення обладнання для  атомних електростанцій.

Оцінка обсягів міжнародного трансферту технологій здійснюється з використанням класифікації технологічної місткості торгівлі, яка розроблена ЮНКТАД. Технологічна місткість торгівлі – це частка науково-дослідницьких та дослідно-конструкторських розробок (НДДКР) у загальному обсязі виробництва та торгівлі продукції окремих галузей. В країнах Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР) до торгівлі високотехнологічними товарами відносять торгівлю аерокосмічним обладнанням (22,7% витрат на науково-дослідні та дослідно-конструкторські розробки в загальному обсязі виробничих витрат), комп’ютерами та офісним обладнанням (17,5%), середньотехнологічно місткою вважається торгівля автомобілями (2,7%), хімікатами (2,3%); низько технологічно місткою є торгівля цеглою, глиною (0,9%), продуктами харчування (0,8%), папером (0,3%);

2) монополія великих фірм на світовому ринку технологій, які можуть за наявності значних фінансових ресурсів або джерел доступу до них здійснювати НДДКР;

3) специфічна технологічна політика транснаціональних корпорацій, яка полягає у локалізації технологічного обміну у середині корпорації між окремими структурними підрозділами. Так, серед всіх ліцензійних надходжень розвинених країн 60% – внутрішньо корпораційні надходження, у тому числі частка в США надходжень від продажу ліцензій дочірнім компаніям складає 80%, у Великобританії – 50%. Важливою складовою технологічної політики ТНК є науково-технічне співробітництво шляхом створення стратегічних альянсів між ТНК різних країн для спільного вирішення науково-технічних проблем;

4) політика ТНК у відношенні до країн, що розвиваються, яка полягає у прагненні забезпечити їх економічну та технологічну залежність, так як їх частка у міжнародному технологічному обміні через малу технологічну місткість ринків складає всього 10%;

5) участь у міжнародному технологічному обміні венчурних компаній з вузькою спеціалізацією виробництва, які мають доступ на вузькоспеціалізовані світові ринки;

6) розвиток міжнародної технічної допомоги розвинених країн країнам, що розвиваються та країнам з перехідною економікою у формі технологічних грантів та спільного фінансування.     

Одним з головних напрямів міжнародного науково-технічного співробітництва України є її участь у міжнародних науково-технічних програмах. Найбільш вдалими для України є  проект “Sea Launch” (Морський старт), який був розроблений в 1995 році за участю американської компанії “Boeing” (40% Власності), норвезької суднобудівної компанії “Kyaerner” (20%), російської ракетно-космічної компанії “Энергия” (25%), українського конструкторського бюро “Південне” та Південного машинобудівного заводу (15%). Обов’язки за проектом були розподілені наступним чином: американці займаються маркетингом, норвежці – виробництвом платформ, росіяни – стартовим обладнанням, українці – виробництвом ракетоносіїв. Вартість проекту складала 600 млн дол. До 2010 року планувалось здійснити 60 стартів. Україні участь у цьому проекті забезпечить 3 млрд дол. прибутку: ціна кожного ракетоносія “Зеніт” складає близько 50 млн дол. Також спільними зусиллями України та Росії була створена міжнародна компанія “Космотранс” для розробки та експлуатації космічного комплексу “Днепр” на базі бойового ракетного комплексу   Р – 36М.

Також Україна є країною-реципієнтом міжнародної технічної допомоги країн Європи, США, Канади. Європейські країни надають технічну допомогу в рамках програми TACIS, обсяг якої у 2006 році склав близько 100 млн євро, та програму “Європейська ініціатива за демократію та права людини”. У майбутньому програма TACIS буде замінена за напрямами “Заохочення сталого розвитку” та  “Сприяння захисту довкілля та поліпшенню управління природними ресурсами” Інструментом європейського сусідства та партнерства, щорічні обсяги допомоги в рамках якого планується збільшити до 1,2 млрд євро. Загальний же обсяг фінансування в рамках нової програми складе 15 млрд дол.[31].

Технічна допомога США є більш конструктивною та всебічною: на теперішній час надання технічної допомоги здійснюється через 10 донорських установ (табл. 12.2). Загалом в Україні впроваджено 78 спільних з американцями проектів вартістю 368,8 млн дол. з середнім терміном реалізації [31].

 

Таблиця 12.2

Донорські установи США з надання міжнародної технічної     допомоги Україні

Донорська установа	Кількість проектів	Вартість проектів (млн дол. США)
Агентство США з міжнародного розвитку	42	213,009539
Департамент енергетики США	17	80,318706
Державний Департамент США	8	19,206685
Агентство з торгівлі і розвитку	1	0,666830
Міністерство фінансів США	1	2,3936
Міністерство оборони США	3	37,579607
Корпус Миру США	2	10,44
Комісія США з ядерного регулювання	1	1,62
Міністерство праці США	2	3,15
Національний фонд підтримки демократії	1	0,367057

Усі проекти з надання міжнародної технічної допомоги обов’язково реєструються в Державному реєстрі проектів Міністерством економіки України. Для контролю за виконанням проектів Міністерство економіки разом з представниками країни-донора та виконавцями здійснює їх поточний та заключний моніторинг. На основі результатів моніторингу робляться висновки щодо ефективності та доцільності подальшої міжнародної технічної допомоги.  

Основу національного науково-технічного потенціалу складають висококваліфіковані кадри. У цілому в Україні функціонують 1388 установ, які займаються НДДКР, серед них 295 науково-дослідних інститути (НДІ) та 103 їх філії, 143 вузи, 443 проектно-конструкторських інститути, 97 конструкторських бюро на самостійному балансі. Кількість винахідників та раціоналізаторів у країні неухильно зменшується – з 1 027 000 чоловік у 1985 році до  48 000 чоловік у 2000 році, тобто у 21 раз. Протягом останніх десятиліть спостерігається міграція висококваліфікованих кадрів (так званий “відплив інтелекту”) з України в Росію – 42%, США – 18%, країни Західної Європи, Канаду, що обумовлюється відсутністю відповідного державного фінансування наукових розробок. Так, на наукову працю в Україні витрачають у 100 разів менше коштів, ніж у Франції, Німеччині, Великобританії. Обсяги державного фінансування науки складають 0,4% ВВП, у той час як в США – 3,8%, Німеччині – 3,5%, Росії – 2,5%, Південній Кореї – 2,5-3,0%, Сінгапурі – 2,3%, Малайзії – 0,5%. В розвинених країнах 10% витрат на науку складають витрати на фундаментальні дослідження, 40-60% – на конструкторсько-технологічні розробки, а 30-50% - на впровадження у виробництво та реалізацію товару. В Україні витрати на наукову діяльність розподіляються наступним чином: 60% - фундаментальні дослідження, 15-20% – конструкторсько-технологічні розробки, 5-10% – впровадження експериментальних зразків, 10% – впровадження у виробництво та просування товару на ринок. Тому не випадково, що в Україні 90% виробленої продукції не має відповідного науково-технічного забезпечення. Наукомісткість промислового виробництва складає 0,3%, що у 10-20 разів нижче світового рівня. На сьогодні приховане безробіття в науковій сфері складає майже 90%, спостерігається значне скорочення наукових кадрів – на кожні 10 000 населення приходиться 25 вчених

Однією з найбільш ефективних форм взаємодії науки та виробництва вважаються технологічні зони або технологічні парки, які включають виробничу зону та науковий центр, завдяки чому в одному місці концентруються науковий і промисловий потенціал. Перший технопарк – Стенфордський університет – виник у США на початку 50-х рр. XX ст., на сьогоднішній день у країні їх налічується близько 160 – це 30% загальної кількості технопарків у світі. У Європі технопарки виникли у 70-х рр. XX ст., одними з перших були Дослідницький парк Університету Херіот-Уатт в Единбурзі, науковий парк Триніті  коледж в Кембриджі, Софія – Антиполіс в Ніцці та ін. У 80-х рр. XX ст. технопарки почали виникати в Канаді, Сінгапурі, Австралії, Бразилії, Індії, Малайзії, Китаї, Японії, а в 90-х рр. – в Росії та Україні.        

У світовій економіці існують чотири важливі критерії успіху технопарків, а саме:

1) ефективний організаційний менеджмент, який полягає у підтримці місцевих органів влади, правильності вибору організаційно-правової форми, відсутність бюрократичного апарату, наявність суспільної фінансової та технічної підтримки, згуртований колектив, тісні наукові зв’язки з університетом;   

2) правильний вибір місця розташування парку;

3) розробка цілеспрямованої маркетингової стратегії;

4) фінансування наукових досліджень є основним критерієм ефективної роботи технопарків. Так, у США близько 50% витрат технопарків покриває держава, в Китаї – 90%, в Фінляндії Національне технологічне агентство TEKES інвестує від 30 до 80% коштів у інноваційні проекти.  

В Україні формально існує 16 технопарків, з яких функціонують 4: Інститут електрозварювання ім. Є. О. Патона (Київ), Інститут монокристалів (Харків), Інститут фізики напівпровідників (Київ), “Вуглемаш” (Донецьк). У табл. 12.3. наведені технопарки-аутсайдери.

Таблиця 12.3

Технопарки-аутсайдери

Технопарк	Зареєстровано
Інститут технічної теплофізики (Київ)	2002
«Укрінфотех »(Київ)	2002
Київська політехніка	2002
Інтелектуальні інформаційні технології (Київ)	2002
Агротехнопарк (Київ)	2004
«Еко - Україна» (Донецьк)	2004
Наукові та навчальні прилади (Суми)	2004
«Текстиль» (Херсон)	2004
«Ресурси Донбасу» (Донецьк)	2004
Український мікробіологічний центр синтезу та новітніх технологій (Одеса)	2004
«Яворів» (Львівська обл.)	2004
Машинобудівні технології (Дніпропетровськ)	2004

У вітчизняних технопарках відсутня промислова зона, тобто всі учасники реалізують свої проекти на власних площадках.

Фінансування інноваційної діяльності в Україні здійснювалось Державним інноваційним фондом (1992 р.), в який відповідно до законодавства всі українські підприємства відраховували 1% від доходу, але за 8 років свого існування фонд провалив 93% всіх інноваційних проектів. Тому питання фінансування діяльності технопарків є відкритим. З метою зміцнення позитивного ставлення до функціонування технопарків в Україні доцільно виокремити їх основні функціональні характеристики:

1) технопарки є каталізаторами розвитку окремих галузей економіки, які становлять промисловий та експортний потенціал країни;

2) діяльність технопарків спрямована на оптимальне розміщення виробництва з метою скорочення періоду освоєння нових технологій;

3) інноваційна діяльність технопарків забезпечує підвищення рівня національного виробництва та товарної насиченості ринку;

4) технопарки сприяють підвищенню кваліфікації працівників та формуванню якісно нової системи кадрової підготовки;

5) діяльність технопарків сприяє формуванню технологічної моделі розвитку національної економіки та розвитку міжнародної економічної діяльності країни [33].

Контрольні запитання

1. У яких випадках технологія розглядається як фактор виробництва та як товар?

2. Назвіть основні форми передачі технології.

3. Як здійснюється оцінка об’ємів передачі технології?

4. У чому полягає економічна доцільність експорту та імпорту технології?

5. У чому полягає необхідність міжнародного технічного сприяння?

6. Визначте особливості міжнародного технологічного обміну .

ТЕМА 13. МІЖНАРОДНА МІГРАЦІЯ РОБОЧОЇ СИЛИ

13.1. Міжнародна міграція робочої сили як форма міжнародних економічних відносин

Об’єктивною основою функціонування світового господарства як цілісної економічної системи є міжнародна міграція робочої сили. Двоїстий характер праці обумовлює необхідність її визначення як фактору виробництва та як товару. Як фактор виробництва праця залежно від рівня кваліфікації впливає на ефективність використання інших факторів виробництва, як товар праця розглядається при використанні фізичних можливостей та розумових здібностей працівника для досягнення певних цілей. На подвійному характері праці була побудована і теорія доданої вартості К. Маркса, який констатував, що праця конкретного виробника, яка створює певний продукт, є конкретною, а витрати фізичних та моральних зусиль є абстрактними. Так як джерелом праці є робоча сила, то  при  наймі на роботу робочий продає власнику засобів виробництва не працю, а здатність до праці, в обмін на заробітну плату, яка відповідає вартості абстрактної праці. Таким чином, К. Маркс першим з економістів розрізнив поняття “робоча сила” як здатність до праці і “працю” як процес використання робочої сили [21, с. 421-422]. І саме прагнення до більш ефективного використання здібностей та можливостей працівників та їх розподілу між країнами є основним мотивом міжнародної міграції робочої сили.

Історія розвитку міграційних процесів налічує багато тисячоліть, але для розвитку світової економіки найбільш значущими є чотири етапи:  

1) перший етап пов'язаний з промисловою революцією у Європі у останній третині XVIII- середині XIX ст., яка завдяки широкому впровадженню науково-технічних досягнень удосконалила виробничий процес та вивільнила значну кількість робочої сили,  що спонукало до масового переселення європейців на  американський, австралійський, новозеландський континент. З 1815 р. по 1830 р. більше 55 млн європейців назавжди покинули Європу. В цей період починає формуватись світовий ринок праці;

2) другий етап охоплює період з 80–х років XIX ст. до Першої світової війни, який характеризується значним зростанням масштабів накопичення капіталу. Виникнення диспропорцій у світовому господарстві завдяки концентрації капіталу та виробництва у США, Англії, Німеччині сприяє підвищенню попиту на робочу силу та стимулюванню імміграції низькокваліфікованих робітників з слабо розвинених країн (Індії, Китаю, відсталих країн Європи).  

3) третій етап охоплює міжвоєнний період, характерною особливістю якого є скорочення масштабів міжнародної трудової міграції, у тому числі і міжконтинентальної,  як наслідок економічної кризи 1929 –1933 рр.  та тоталітарного режиму СРСР у формі заборони еміграції робочої сили.

4) четвертий етап пов'язаний із Другою Світовою війною, в ході і після якої емігрувало 15 млн німців, а у 50–60 рр. XX ст. внаслідок воєнних конфліктів емігрувало 45 млн чоловік. Слід зазначити, що міграційні процеси були наслідком не тільки політичних протистоянь, але і причин чисто економічного характеру, а саме:  

- зростанню внутрішньоконтинентальної міграції, частково в Європі та Африці;

- збільшення попиту на висококваліфіковану робочу силу;

- посилення державного та міждержавного регулювання трудової міграції.

Міжнародна міграція робочої сили є процесом міждержавного переміщення робочої сили терміном більш як 1 рік, який обумовлений причинами економічного та неекономічного характеру.

Міжнародна міграція робочої сили включає два взаємопов’язаних процеси: еміграцію – виїзд працездатного населення з країни, та імміграцію – в’їзд працездатного населення в країну з-за кордону. З цими процесами також пов’язана рееміграція – повернення емігрантів на батьківщину та “відплив інтелекту” – еміграція висококваліфікованих кадрів.

Різниця між імміграцією та еміграцією становить міграційне сальдо, яке є показником оцінки обсягів руху робочої сили окремої країни за певний період часу (частіше за рік).  Класифікація видів міжнародної міграції робочої сили наведена в табл. 13.1.

Постійна міграція передбачає безперервність руху робочої сили у визначених напрямках міжнародної міграції робочої сили. Тимчасова міграція має або сезонний характер (характерно для сільськогосподарських робіт), або ж викликана необхідністю щоденного переміщення робочої сили між населеними пунктами.

Легальна міграція здійснюється відповідно до міжнародних та міждержавних міграційних угод, офіційно зареєстрована та відображена у статистичних даних держав-експортерів та імпортерів робочої сили та Міжнародної організації з міграції. Обсяги нелегальної міграції офіційно не реєструються через неможливість встановити шляхи руху та чисельність нелегалів. Нелегальна міграція часто є соціально, політично небезпечною та порушує баланс на світовому та національних ринках праці.

Таблиця 13.1

Види міжнародної міграції робочої сили

Критерії	Види
За тривалістю	Постійна Тимчасова: - сезонна - маятникова
За правовою ознакою	Легальна Нелегальна
За характером прийняття рішення	Добровільна Примусова
За соціальним складом	Некваліфіковані робітники Середньотехнічний та сервісний персонал Спеціалісти та  висококваліфіковані робітники Студенти Інтелігенція Підприємці
За формами трудових відносин	Індивідуальна Колективна
За типом статусу в країні перебування	Асимільована Не асимільована

Добровільна міграція обумовлена прагненням працівників реалізувати свій потенціал за кордоном відповідно до вимог країн-імпортерів робочої сили. Примусова міграція (трудове рабство) в основному має незаконний характер, бо порушує права людей, та пов’язана  з торгівлею людьми. Інколи примусова міграція може бути викликана певними економічними та політичними обставинами, які змушують населення до пошуку роботи за кордоном.

Статус мігрантів у країні перебування є критерієм для формування у розвинених країнах сучасних моделей інтеграційної політики в сфері міграції: політичної асиміляції, функціональної та мультикультурної інтеграції.

Відповідно до моделі політичної асиміляції приймаючим країнам слід забезпечити благоприємні умови для швидкого отримання іммігрантами нового громадянства. При цьому ідентичність нових громадян повинна визначатись не етнічними, релігійними чи культурними коріннями, а національним політичним порядком. Даний підхід до 2005 року використовувала Франція, але після масових безладів відмовилась від нього.

Політика функціональної інтеграції, якої додержуються Німеччина, Італія, Греція, полягає у реалізації принципу спільності походження населення шляхом стимулювання рееміграції. У відношенні до іммігрантів, які мають іншу національність, проводиться політика обмеження їх прав та можливості отримання громадянства.  

У мультикультурній моделі, яка базується на визнанні наявності у суспільстві різних етнорасових груп та необхідності управління їх взаємовідносинами, основний наголос робиться на забезпеченість рівності корінних жителів та іноземців. Дана модель базується на впровадженні антидискримінаційних правових норм та політиці рівних можливостей для мігрантів та характерна для Австралії, США, Канади, Великобританії, Нідерландів, Швеції. Але після серії терористичних актів країни Західної Європи поступово відходять від даної моделі та посилюють вимоги до іммігрантів.        

Міжнародна міграція робочої сили обумовлена різними причинами, які поділяються на економічні та неекономічні (рис. 13.1). Економічні причини викликані прагненням підвищити рівень добробуту населення, а неекономічні мають політичну, релігійну, екологічну, психологічну спрямованість, що перешкоджає розкриттю потенціалу робітників у певному соціумі.  Основним чинником міжнародної міграції робочої сили є різний рівень соціально-економічного розвитку країни і, як наслідок, різний рівень життя населення. За даними Міжнародної організації праці (МОП), при однаковій кваліфікації робітників середній рівень оплати праці в країнах, що розвиваються складає не більше 20-27% середньої заробітної плати в розвинутих країнах.

У сучасному світовому господарстві можна виділити 5 основних напрямів міжнародної міграції робочої сили:

1) міграція з країн, що розвиваються, до розвинених країн;

2) міграція робочої сили між розвиненими країнами;

3) міграція робочої сили між країнами, що розвиваються;

4) міграція з країн з перехідною економікою у розвинені країни;

5) міграція висококваліфікованої робочої сили із країн з перехідною економікою в країни, що розвиваються.

Рис. 13.1. Класифікація причин міжнародної міграції робочої сили

Інтенсивна міграція населення в розвинуті країни сприяла швидкому зростанню чисельності мігрантів. У 2005 році в цих країнах проживало      91 млн мігрантів, які складають 10,3% населення. Найважливішими світовими центрами концентрації робочої сили є Північно-Американський регіон, Західна Європа, Південно-Східна Азія, Близький Схід.

США и Канада історично були й залишаються найбільш міграційно привабливими країнами Північно - Американського регіону. На теперішній час іммігранти складають більше 9% загальної робочої сили США. Незважаючи на прийняті законодавчі заходи, які обмежують імміграцію, потік трудових ресурсів до США постійно зростає, особливо за рахунок нелегальних мігрантів з Мексики та Венесуели. Після розпаду СРСР збільшився і потік висококваліфікованих кадрів у США із країн з перехідною економікою.

У країнах Західної Європи чисельність іноземців складає 17-21 млн чоловік, з них  29% – громадяни Туреччини, 20,7% – громадяни африканських держав, 7% – американці, 13,6% – жителі азіатських держав, 7,8% - жителі східноєвропейських держав. Серед країн ЄС – імпортерів робочої сили лідирують Німеччина (більше 7 млн чол.), Франція (близько 5 млн. чол.), Великобританія (3 млн чол.).   

Одним із значних регіонів закордонного працевлаштування є нафтодобувні країни Близького Сходу, де у теперішній час працюють більше 4,0 млн іноземців. Найбільша частка іноземної робочої сили в ОАЕ – більше 90% національного ринку праці, в Катарі – 80%, Саудівській Аравії, Омані, Кувейті, Бахрейні – 40-50%.

На африканському континенті центри концентрації робочої сили - країни Центральної та Південної Африки. Загальна чисельність мігрантів на африканському континенті сягає 6 млн чоловік.

За останні два десятиріччя виникли нові центри концентрації робочої сили – це країни Азіатсько-Тихоокеанського регіону та країни Південної Америки – Венесуела, Аргентина, Бразилія.

 Каталізатором сучасних міграційних процесів у світі є транснаціональні корпорації (ТНК). Їх підвищена зацікавленість в іноземній робочій силі обумовлена по-перше, специфічною роллю у виробництві: праця іммігрантів використовується в основному на важких, екологічно брудних та не престижних видах робіт у хімічній, металургійній промисловості, будівництві тощо, по-друге, імпортуючи робочу силу, ТНК збільшують пропозицію на національному ринку праці і добиваються зниження ставок заробітної плати і для національних робітників. Крім того, заробітна плата іммігрантів значно менша за заробітну плату національних робітників. Так, у Німеччині зарплата іммігрантів на 25-30% менше, ніж у німців.

Структуру робочої сили, яка іммігрує у промислово розвинені країни, можна охарактеризувати наступним чином:

- значна частка висококваліфікованих та наукових кадрів, у США питома вага іноземців серед інженерів складає 10%, лікарів – 20%, близько 25% членів Національної академії наук, 33% лауреатів Нобелівської премії;

- значна частка некваліфікованої робочої сили, яка використовується на важких, шкідливих, низькооплачуваних роботах. Так, у  Франції мігранти складають 25% всіх занятих у будівництві, 30% – в автомобілебудуванні, в Бельгії 50% шахтарів, в Швейцарії – 40% будівельних робітників – іммігранти.

За прогнозами ООН, у 2045–2050 рр. основними приймаючими країнами будуть США (1,1 млн мігрантів щорічно), Німеччина (202 тис. чол.), Канада (200 тис. чол.), Великобританія (130 тис. чол.), Італія (120 тис. чол.), Австралія (100 тис. мігрантів). На 2005–2050 рр. середньорічний рівень міжнародної міграції оцінюється в 2,2 млн чол. або в 98 млн чол. на весь період. Це обумовлюється різкою віковою диференціацією населення в розвинутих країнах та країнах, що розвиваються. У країнах ОЕСР 20% населення – люди віком більш як 60 років, а до 2050р. їх частка зросте до 32%, тобто на 1 новонароджену дитину буде приходитись 2 людини похилого віку.   

13.2. Показники  кількісної оцінки  міжнародної міграції робочої сили

 З метою оцінки обсягів міжнародної міграції робочої сили та її регіонального розподілу використовують наступні показники:

1) трудовий дохід – це заробітна плата, премії, надбавки, допомога та інші виплати в грошовій та натуральній формі (які оцінюються у грошовому еквіваленті), які отримують робітники – нерезиденти (мігранти) за роботу, виконану для резидентів та оплачену ними;  

2) переміщення мігрантів – оцінний грошовий еквівалент вартості майна, яке перевозять із собою мігранти в іншу країну;

3)  перекази робітників – це пересилання на батьківщину мігрантами грошей або товарів, які мають оцінну вартість.

Показники переміщення мігрантів та переводи робітників інтегруються у комплексний показник – приватні неоплачені перекази, які включаються в статтю “Доходи” платіжного балансу країни.  

13.3. Економічні наслідки міжнародної міграції робочої сили

Наслідки міжнародної міграції робочої сили різні та проявляються як у країнах-експортерах, так і в країнах-імпортерах робочої сили та у розвитку світової економіки у цілому.

Для країн-імпортерів робочої сили позитивними наслідками є:

1) підвищення конкурентоспроможності продукції через скорочення витрат, обумовлене більш низькою ціною іноземної робочої сили;

2) зростання виробництва та додаткової зайнятості у країн за рахунок додаткового попиту на товари та послуги з боку іноземних працівників;

3) економія на витратах на освіту, підготовку та перепідготовку кадрів за рахунок імпорту робочої сили;

4) амортизуюча роль іноземної робочої сили у кризових ситуаціях, бо при зростанні безробіття в першу чергу звільняють мігрантів;

5) економія бюджетних коштів на соціальну сферу, бо іноземні робітники не мають прав на соціальне забезпечення;

6) поліпшення демографічної ситуації в розвинутих країнах, де спостерігається старіння населення. Так, у Франції, Швеції,  Німеччині 10% всіх новонароджених з’являються у сім’ях іммігрантів, в Швейцарії – 24%, в Люксембурзі – 38%.

Негативними наслідками імпорту робочої сили для країни є збільшення бюджетних витрат на утримання політичних біженців. Так, 50% біженців під егідою Управління Верховного Комісару ООН переселяються в США, 16% – в Канаду, 15% – в Австралію, 6% – в Норвегію, 3% – в Швецію, 2% – в Данію, 2% – в Фінляндію. Імміграція також може викликати і збільшення злочинності та соціальної напруги у країні.   

Експорт робочої сили для країни-експортера має наступні позитивні наслідки:

1) збільшення валютних надходжень в країну, оскільки, як свідчить досвід Мексики, Єгипту, Алжиру, Пакистану, обсяги переказів з-за кордону родичам є значними;

2) зниження тиску на національному ринку праці і, відповідно, соціальної наруги в країні;

3) економія бюджетних коштів на освіту, професійну перепідготовку, оскільки робітники-мігранти можуть отримати її за кордоном.     

Негативними наслідками можуть бути:

1) скорочення податкових надходжень за рахунок зменшення числа платників податків;

2) міграція висококваліфікованих кадрів,  яка значно знижує інтелектуальний потенціал суспільства.

У цілому для міжнародної економіки міжнародна міграція робочої сили має позитивне значення, так як сприяє вирівнюванню рівнів оплати праці в різних країнах, зростанню сукупного обсягу світового виробництва за рахунок ефективного перерозподілу трудових ресурсів між країнами.   

13.4. Особливості формування та функціонування світового ринку праці

Світовий ринок праці – це система відносин між державами, які виникають з приводу узгодження попиту та пропозиції трудових ресурсів, умов формування робочої сили, оплати праці та соціального захисту.

Формування світового ринку праці здійснюється двома шляхами:

1) через міграцію трудових ресурсів;

2) шляхом поступового злиття національних ринків праці, внаслідок чого ліквідуються правові, етнічні, культурні перепони до створення “загального ринку праці”.

У структурі світового ринку праці можна виокремити два сегменти. Перший сегмент охоплює робочу силу, яка характеризується відносно постійною зайнятістю, стабільністю трудових навичок, високим рівнем кваліфікації та заробітної плати, а також чіткою кваліфікаційною ієрархією. До цього сегменту включають висококваліфікованих робітників  з розвинених країн, нових індустріальних країн (Сінгапур, Тайвань, Китай, Індія), а також спеціалістів міжнародних організацій. Розвиток даного сегменту обумовлений стрімким розвитком сфери інформаційних послуг, технологічно містких галузей промисловості.   Другий сегмент світового ринку праці складається з робочої сили з країн, що розвиваються – низькокваліфікованих робітників, нелегальних мігрантів, “екологічних” біженців.

Також на ринку праці можна виділити дрібні сегменти при  класифікації робочої сили за віковими, культурними, гендерними, расовими ознаками. Такий поділ значною мірою пов'язаний з діяльністю ТНК, які мають попит на чітко визначені категорії робітників.   

Особливостями сучасного розвитку світового ринку праці є:

1) відставання реакції ринку праці на зміни основних макроекономічних показників розвитку світової економіки, що спричиняє  кількісний та якісний дисбаланс як на окремих національних, так і на світовому ринку праці у цілому;

2) різке скорочення можливостей для звільнених працівників знайти роботу або повернутись на колишнє місце;

3) формування нової стратегії провідних компаній у трудовій сфері, основною метою якої є скорочення витрат на робочу силу шляхом скорочення тривалості робочого тижня, робочого дня, впровадження гнучких форм зайнятості на умовах строкового договору. В західноєвропейських країнах кожний восьмий робітник працює неповний робочий день;   

4) підвищення вимог до якості робочої сили. За підрахунками експертів ОЕСР, у розвинених країнах щорічно обновляється 10-15% всіх робочих місць, постійно зростає сектор висококваліфікованої робочої сили – на менеджерів та висококваліфікованих робітників приходиться 50-60% всіх вакансій. В умовах світової фінансової кризи цей показник буде збільшуватись і транснаціональні корпорації розраховують на залучення висококваліфікованих працівників за умов зменшення їм заробітної плати.  

У кінці 90-х рр. західними країнами була досягнута домовленість з приводу загальних контурів політики на ринку праці. Складовою цієї політики є відмова від макроекономічного стимулювання сукупного попиту на робочу силу з метою розширення зайнятості, а також скорочення робочого часу як способу зменшення безробіття. Одним із шляхів скорочення витрат на робочу силу є реформування системи пенсійного забезпечення і майже всі розвинені країни пішли саме по шляху реформування пенсійної системи. Світовим лідером за віком виходу на пенсію є Японія (табл. 13.2), що обумовлюється значною тривалістю життя (для чоловіків – 79,19 років, жінок – 85,99 років).

Таблиця 13.2

Пенсійний вік у країнах світу

№ з/п	Країна	Пенсійний вік
		чоловіки	жінки
1	2	3	4
1.	Японія	70	70
2.	Норвегія	67	67
3.	Ісландія	67	67
4.	Данія	65	65
5.	Швеція	64	64
6.	Італія	61	61
7.	Німеччина	65	65
8.	Нідерланди	65	65
9.	Фінляндія	65	65
10.	США	65	65
11.	Франція	65	64
12.	Бельгія	65	65

Закінчення табл. 13.2

1	2	3	4
13.	Швейцарія	65	60
14.	Великобританія	65	60
15.	Австрія	65	60
16.	Польща	65	60
17.	Румунія	65	60
18.	Естонія	63	60
19.	Чехія	61,8	57-60
20.	Латвія	62	62
21.	Литва	62,5	60
22.	Угорщина	62	61
23.	Росія	60	55
24.	Україна	60	55

Найбільш розповсюджений вік виходу на пенсію в країнах Західної Європи та США  – 65 років. Що стосується країн Центральної та Східної Європи, то зміни у пенсійному віці внесли Польща та Румунія, частково – прибалтійські країни. Чехія більш гнучко реформувала пенсійну систему, враховуючу для пенсійного віку жінок наявність дітей і тому вік виходу на пенсію передбачається різний: для матерів трьох та більше дітей – 57 років, двох – 58, однієї – 59, для жінок, які не мають дітей – 60 років. В Україні та Росії пенсійні реформи не торкнулись поки що вікового аспекту, що можливо пов’язано з невеликою тривалістю життя людей (чоловіків у середньому – 62,5 роки, жінок – 73 –74 роки).

Встановлення таких вікових обмежень пояснюється як значними державними витратами на пенсійне забезпечення (табл. 13.3), так і значними розмірами пенсій.

Проведення пенсійної реформи дозволило багатьом країнам акумулювати більше державних коштів на виплату пенсій, тобто збільшення пенсійного віку сприяло і збільшенню державних витрат на пенсійні потреби. Так, Японія, яка лідирує за пенсійним віком, витрачає і найбільше державних коштів на пенсійне забезпечення – 15,4% ВВП, Італія – 14,8, Австрія – 14,2%. Україна витрачає 13,8% ВВП на пенсійне забезпечення, а через збільшення людей похилого віку витрати можуть скласти до 2025 року 19% ВВП. Реформування пенсійної реформи в Україні Світовий банк вбачає перш за все у підвищенні активності старших груп населення, тобто у збільшенні пенсійного віку для чоловіків до 65, для жінок – до 60 років, хоча ці заходи сприятимуть незначному зменшенню державних соціальних витрат на 0,32% ВВП.

Таблиця 13.3

Державні витрати на пенсійне забезпечення

№ п/ п	Країна	Державні витрати на пенсії, % до ВВП
1.	Японія	15,4
2.	Італія	14,8
3.	Австрія	14,2
4.	Україна	13,8
5.	Франція	13,3
6.	Швейцарія	13,1
7.	Німеччина	13,1
8.	Польща	12,7
9.	Швеція	12,5
10.	Нідерланди	12,5
11.	Греція	11,9
12.	Бельгія	11,2
13.	Фінляндія	11,2
14.	Великобританія	11,0
15.	Данія	10,9
16.	Угорщина	9,8
17.	США	9,7
18.	Іспанія	8,9
19.	Чехія	8,4
20.	Норвегія	8,0
21.	Словаччина	7,6
22.	Ісландія	7,0
23.	Литва	6,6
24.	Латвія	6,3
25.	Румунія	6,2
26.	Росія	5,9
27.	Естонія	5,9

Вирішення проблеми безробіття  західні країни пов’язують з підвищенням гнучкості ринку праці, що передбачає розширення прав підприємців у питаннях найму та звільнення робочої сили.  

За даними Міжнародної організації праці у 83 країнах, де проживає 70% населення світу, за останні 7 років реальна заробітна плата виросла у середньому на 1,9%, у тому числі у розвинутих країнах на 0,9%. У 2008 році реальна заробітна плата у розвинутих країнах виросла на 0,8%, у країнах, що розвиваються – на 2%. У 2009 році прогнозується зниження реальної заробітної плати у розвинених країнах на 0,5%, що пов’язано з поглибленням світової фінансової кризи. У той же час у країнах, що розвиваються темп приросту реальної заробітної плати становитиме 1,1%.      

 

13.5. Україна в процесах міжнародної міграції робочої сили

Міжнародний ринок трудових ресурсів є невід’ємною складовою сучасного світового ринку, тому подальша інтеграція України в  систему світогосподарських зв’язків залежить від ефективності її міграційної політики. Проблемами трудової міграції в Україні почали займатись недавно. До 1998 року Україна підписала міждержавні угоди про регулювання трудової міграції з Росією, Білоруссю, Вірменією, Молдовою, Польщею, Литвою, Чехією. У табл. 13.4 наведені дані щодо міжнародних міграційних потоків України.

Таблиця 13.4

Міжнародні міграційні потоки

Показники	2007 рік	2006 рік
	Кількість прибулих, чол.	Кількість вибулих, чол.	Міграційне сальдо, чол.	Кількість прибулих, чол.	Кількість вибулих, чол.	Мігра-ційне сальдо, чол.
Внутрішньо регіональна міграція	435844	435844	0	440898	440898	0
міжрегіональна міграція	275941	275941	0	280757	280757	0
міждержавна міграція	46507	29669	+16838	44227	29982	+14245
З них:
З країнами СНД	34960	20342	+14618	33972	21270	+12702
З іншими країнами	11547	9327	+2220	10255	8712	+1543

Згідно з цими даними, Україна має позитивне міграційне сальдо, яке у 2007 році порівняно з 2006 роком збільшилось на 2593 чоловіка, або на 18,2%, тобто чисельність іммігрантів у країну перевищує чисельність емігрантів. У 2007 році імпортна квота в Україні становила 7 300 чоловік, а іммігрувало на 39 207 чоловік більше.    

Окрім цього, відповідно до світових стандартів Міжнародної організації праці (МОП) чисельність іммігрантів у країні не повинна перевищувати 0,1% чисельності її населення. Згідно з отриманими результатами офіційно  в Україні перебуває допустима кількість іноземних робітників, але за даними Державного комітету зі справ національностей та міграції в Україні знаходиться близько 1 млн нелегальних мігрантів, що суттєво впливає на ситуацію на національному ринку праці в бік її погіршення.

Однією з важливих проблем є проблема контролю за обсягами та напрямами еміграції українців, яка в нашій країні не вирішується. За даними Міжнародної організації з міграції (МОМ) за кордоном працює 781 000 українців. У 2006 році 117 000 українців опинились у трудовому рабстві, з них 62 500 чоловік працювали на будівництві, в промисловості та сільському господарстві, 39 000 – прибиральниками, нянями, 15 500 – опинились у сексуальному рабстві. Серед країн, в яких українці опинились у трудовому рабстві – Росія, Туреччина, Польща, Чехія. За результатами проведеного МОМ опитування було виокремлено наступні мотиви еміграції з України:     

1) низька заробітна плата в країні – 81% респондентів;

2) проблеми з працевлаштуванням – 60,8%;

3) бажання заробити “швидкі гроші” – 45,2%;

4) проблеми з житлом – 24,5%;

5) очікування “легкого життя” – 17,9%;

6) за порадою родичів – 10,3%;

7) створити родину  – 5,3%;

8) помандрувати - 4,8%;

9) сімейні проблеми – 3,9%;

10) етнічна дискримінація – 1,6%.  

Прискорення освоєння Україною світового ринку праці обумовлене також збільшенням масштабів безробіття в країні. На початок 2007р. в Україні  було не зайнято 2,3 млн робочих місць, при чому 59% роботодавців пропонували заробітну плату менше 500 гривень і тільки 5% - 1000 гривень. У 2007 році рівень безробіття склав 6,0% економічно активного населення у віці від 15 до 70 років, в той час як у 2006 р. – 6,8%, 2005 р. – 7,2%, в 2004 – 8,4%, в 2003 – 9,1%. У зв’язку з поглибленням світової фінансової кризи на 2008 рік прогнозуються невтішні показники безробіття на рівні 9,5%, кожен п’ятий українець через скорочення обсягів виробництва та погіршення фінансового стану багатьох вітчизняних підприємств може втратити роботу.

Контрольні запитання

1. У чому полягають причини міжнародної міграції робочої сили?

2. Визначте основні напрями сучасних міграційних потоків.

3. Охарактеризуйте основні центри притягання робочої сили.

4. Які показники використовуються для оцінки обсягів міжнародної міграції робочої сили? Чи відображаються ці показники в платіжному балансі країни?

5. Які наслідки переміщення трудових ресурсів для країн-експортерів робочої сили?

6. Які наслідки переміщення трудових ресурсів для країн-імпортерів робочої сили?

7. Визначте особливості сучасного розвитку світового ринку праці

8. Охарактеризуйте розвиток ринку праці в Україні.

ТЕМА 14. МІЖНАРОДНЕ ВИРОБНИЧО-ІНВЕСТИЦІЙНЕ

СПІВРОБІТНИЦТВО

14.1. Міжнародний рух капіталу як основна форма міжнародних економічних відносин

 Одним з характерних явищ сучасної світової економіки є міжнародний рух факторів виробництва, який здійснюється за ідентичними міжнародній торгівлі товарами та послугами принципами та законами. Міжнародний рух факторів виробництва може доповнювати або ж заміщувати міжнародну торгівлю. Якщо причиною міжнародної торгівлі є різна забезпеченість країн факторами виробництва, то в даному випадку як товари розглядаються фактори виробництва і міжнародний рух факторів виробництва заміщує міжнародну торгівлю. Якщо ж  основними причинами здійснення міжнародних торговельних зв’язків є ефект масштабу, порівняльні переваги, технологічні відмінності в країнах, то міжнародний рух факторів виробництва доповнює міжнародну торгівлю, тобто в якості товарів. Основною відмінністю між міжнародною торгівлею товарами та міжнародним рухом факторів виробництва є те, що при міжнародній торгівлі здійснюється трансграничний рух кінцевих продуктів, які є результатом продуктивного використання факторів виробництва, а в другому випадку здійснюється рух факторів виробництва, які використовуються у виробничому процесі.    

Одним з основних факторів виробництва є капітал – це накопичений запас коштів, які використовуються у процесі виробництва товарів. Капітал є абсолютно мобільним фактором виробництва, обсяги та напрями руху якого обумовлюються певними причинами. Основними причинами міжнародного руху капіталу є:

1) не синхронність структурних перетворень в різних країнах – на різних етапах розвитку в одних країнах акумулюються кошти, які можуть бути ефективно використані в інших країнах, де спостерігається дефіцит коштів для здійснення структурних перетворень;

2) втрата країною конкурентоспроможності на світових ринках потребує запозичення капіталу для подолання економічної відсталості;

3) використання більш дешевих робочої сили та сировини для виробництва продукції за межами країни в регіонах з високим рівнем політичної стабільності та благоприємним інвестиційним кліматом;

4) вплив форс-мажорних чинників на економічний розвиток країни.  

Основною умовою міжнародного руху капіталу є різна забезпеченість країн запасами матеріальних, грошових та фінансових ресурсів, необхідних для створення матеріальних благ та забезпечення розширеного відтворювального процесу.

Потреба однієї країни в іноземному капіталі як зовнішньому джерелі фінансування теоретично виникає тоді, коли її національний ринок стає не урівноваженим, тобто  порушується ринкова рівновага між попитом та пропозицією. В основі аналізу міжнародної платіжної позиції країни лежить правило Л. Вальраса, відповідно до якого вартість імпорту країни дорівнює сумі вартості експорту та чистих закордонних продаж активів і відсотків по них:  

                      (14.1)

де   – імпорт;

– експорт;

– чисті продажі активів (різниця вартості проданих та придбаних активів);

– чисті платежі процентів (різниця між отриманими та виплаченими відсотками на вкладений капітал).

Перетворивши формулу, отримаємо:

                                    

                                        .                                   (14.2)

Тобто згідно з правилом Л. Вальраса, поточний баланс країни дорівнює балансу руху капіталу з протилежним знаком. Це дає можливість встановити взаємозв’язок та взаємозалежність між двома основними розділами платіжного балансу країни для визначення причин його незбалансованості та методів вирішення цієї проблеми.

Додатково до цього визначається інвестиційна позиція країни – це співвідношення вартості активів, якими володіють резиденти країни за кордоном, до вартості активів, якими володіють іноземні компанії в даній країні, тобто:

                                       ,                                                     (14.3)

де  – інвестиційна позиція країни;

    - вартість активів, якими володіють резиденти країни за кордоном;

     - вартість активів, якими володіють іноземні компанії в даній країні.

Якщо > –, то країна є  переважно інвестором, якщо ж < , то країна є об’єктом інвестування.

14.2. Форми міжнародного руху капіталу

Міжнародний рух капіталу як фактору виробництва має різні форми (рис. 14.1).  

Міжнародний рух капіталу
	За джерелом походження		Офіційний капітал
			Приватний капітал
	За характером використання		Підприємницький капітал
			Позичковий капітал
			Довгостроковий капітал
	За строком вкладення
			Середньостроковий капітал
			Короткостроковий капітал
			Прямі інвестиції
	За метою вкладання
			Портфельні інвестиції
			Інші інвестиції

Рис. 14.1. Функціональні форми міжнародного руху капіталу

Форми міжнародного руху капіталу класифікуються за наступними критеріями:

1) за джерелами походження:

- офіційний – це кошти державного бюджету або міжнародних організацій, які переміщуються за кордон або приймаються з-за кордону за рішенням урядів або міжурядових організацій;

- приватний капітал – це кошти приватних фірм, банків та інших недержавних організацій, які переміщуються за кордон або приймаються   з-за кордону за рішенням їх керівництва;

2) за характером використання:

- підприємницький капітал – це кошти, які прямо або опосередковано вкладаються у виробництво з метою отримання прибутку; як підприємницький капітал виступає переважно приватний капітал;

- позичковий капітал – це кошти, що надаються в кредит на умовах зворотності, терміновості та платності. Як позичковий капітал виступає переважно офіційний капітал.

3) за строком вкладання:

- короткостроковий (строком до 1 року);

- середньостроковий (від 1 до 3 років);

- довгостроковий (понад 3 роки);

4) за метою вкладання:

- прямі інвестиції – вкладання капіталу у виробництво з метою отримання прибутку та контролю за об’єктом інвестування;

- портфельні інвестиції – вкладання капіталу в цінні папери з метою отримання прибутку, які не дають право контролю над об’єктом інвестування.

14.3. Прямі іноземні інвестиції: сутність, склад, причини та     наслідки

 Інвестиції за кордоном є досить давнім явищем у міжнародному економічному середовищі. В колоніальну епоху вирощування тропічних фруктів на плантаціях, розробка нових родовищ корисних копалин у країнах “третього світу” здійснювались в основному за рахунок інвестицій промислово розвинених країн. Розвитку процесів іноземного інвестування ще наприкінці XIX – початку XX ст. сприяли і принципи лібералізму у світогосподарських зв’язках: вибір сфери вкладення капіталу залежно від наявності та вартості факторів виробництва, сировини та енергії цілком відповідав логіці ринкових відносин на міжнародному рівні. Але на протягом декількох десятиріч у міжнародних економічних відносинах багато країн заперечували необхідність вільного переміщення капіталу в основному за політичними мотивами. Ситуація якісно змінилась у 80-х роках XX ст., коли майже одночасно були відмінені валютні обмеження в промислово розвинених країнах, національні фінансові ринки відкрились для іноземних інвестицій, економіка західних країн ставала все більш інтегрованою. Розширення масштабів міжнародного інвестування пов’язано в першу чергу з інтернаціоналізацією діяльності фірм, зростанням кількості та зміцненням могутності транснаціональних корпорацій (ТНК).   

Серед усіх форм інвестування за кордоном однією з найбільш важливих є прямі іноземні інвестиції (ПІІ) – це придбання резидентом однієї країни власності у резидента іншої країни з метою отримання прибутку та здобуття контролю над діяльністю останнього.

До складу прямих зарубіжних інвестицій включаються:

- вкладання компаніями за кордон частини власного капіталу – капітал філій та частка акцій у дочірніх та асоційованих компаніях;

- реінвестування прибутку – частка іноземного інвестора в доходах підприємства з іноземними інвестиціями, яка спрямована на збільшення його основного та оборотного капіталу;

- внутрішньокорпоративні переміщення капіталу у формі кредитів та позик між прямим інвестором та дочірніми, асоційованими компаніями і філіями.

Слід зазначити, що не всі країни однаково додержуються визначення прямих інвестицій. Так, в Японії не розглядається в якості прямих інвестицій реінвестований прибуток, а в США прямим іноземним  інвестуванням вважається вкладення капіталу у розмірі не менше 10% власності компанії, в Австралії та Канаді – 50%. Загальною ж ознакою прямих інвестицій є встановлення довгострокових ділових зв’язків між підприємствами різних країн та отримання іноземним інвестором права контролю над діяльністю об’єкта інвестування. Саме наявність чи відсутність контролю з боку іноземного інвестора є однією з основних відмінностей між прямими та портфельними інвестиціями.   

За міжнародною статистикою частка іноземної участі в акціонерному капіталі компанії, що дає змогу досягти такого контролю, прийнята в розмірі 25%.

Основними  формами підприємств з іноземними інвестиціями є:

- дочірні компанії – підприємства, в яких прямий інвестор-нерезидент володіє більше 50% капіталу;

- асоційовані компанії – підприємства, в яких прямий інвестор-нерезидент володіє менш ніж 50% капіталу;  

- філіали – підприємства, які повністю належать прямому іноземному інвестору.

Причинами прямого іноземного інвестування є:  

1) прагнення до мінімізації інвестиційного ризику конкуруючої фірми – іноземний інвестор з метою мінімізації інвестиційного ризику намагається диверсифікувати свою інвестиційну діяльність;

2) технологічне лідерство інвестора дає можливість при прямому іноземному інвестуванні реалізувати повною мірою свій технологічний потенціал;

3) переваги в доступі до джерел крупного капіталу;

4) переваги у доступі на ринків багатьох країн, як правило іноземні інвестори мають певну збутову мережу, займають певну частку на релевантному ринку, що дає змогу у процесі інвестування розширити обсяги виробничої діяльності та збільшити прибуток від експорту продукції;

5) переваги в диференціації продукції, рекламі та рівні менеджменту – чим вище питома вага витрат на рекламу в загальних витратах фірми, тим більше обсяги експорту її ПІІ;  

6) економіка масштабу – чим більше обсяги виробництва фірми на внутрішній ринок, тим більше обсяг експорту її ПІІ;

7) розмір фірми – чим більше розмір фірми, тим більше обсяги експорту її ПІІ;

8) “захисне інвестування” (підхід С. Хаймера) – великі компанії нерідко створюють за кордоном свої філії з метою підриву позицій конкурентів на цих ринках;

9) ухилення від податків – чим вище рівень податкових ставок у країні, тим сильнішим є стимул до іноземного інвестування в країни з пільговим податковим режимом або з використанням механізму трансфертного ціноутворення.

Основними причинами імпорту капіталу є:

- технологічне лідерство – чим вища частка витрат компанії (фірми, підприємства) на науково-дослідні розробки (НДДКР), тим більший обсяг її імпорту прямих іноземних інвестицій (ПІІ) з метою збереження контролю над технологією;

- рівень кваліфікації робочої сили – чим вище рівень заробітної плати в компанії, тим більше обсяг її імпорту ПІІ;

- переваги в рекламі – чим вища частка витрат на рекламу в загальних обсягах продажу компанії, тим більше обсяг її імпорту ПІІ;

- економіка масштабу – чим більше розмір виробництва компанії на внутрішній ринок, тим менше обсяг її імпорту ПІІ;

- розмір корпорації – чим більше розмір корпорації, тим більший обсяг її імпорту ПІІ;

- ступінь концентрації виробництва – чим вище ступінь концентрації виробництва певного товару компанії, тим менше обсяг її імпорту ПІІ;

- потреба в капіталі – чим вище потреба компанії в капіталі, тим більше обсяг її імпорту ПІІ;

- кількість національних філій – чим більше підрозділів має компанія в країні, тим більше обсяг її імпорту ПІІ;

- витрати виробництва – чим нижчі витрати виробництва в приймаючій країні, тим більший її обсяг імпорту ПЗІ;

- рівень захисту внутрішнього товарного ринку – чим вище рівень захисту товарного ринку в країні (тарифне та нетарифне регулювання), тим більший обсяг її імпорту ПЗІ;

- розмір ринку – чим більший розмір внутрішнього ринку, тим більший обсяг імпорту ПЗІ.

Оцінка економічних наслідків прямого іноземного інвестування здійснюється:

1) для світової економіки у цілому;

2) для країни-експортера капіталу (країни базування);

в) для країни-імпортера капіталу (приймаючої країни).

Експорт капіталу для країни базування сприяє:

1) збільшенню загального обсягу виробництва за рахунок більш інтенсивного використання капіталу;

2) зростанню доходів власників капіталу та зменшення доходів власників інших факторів виробництва (землі, праці);

3) зростанню прибутковості капіталу за рахунок підвищення його продуктивності.

Імпорт капіталу для приймаючої країни сприяє:

1) зниженню прибутковості вкладення капіталу;

2) збільшенню обсягів внутрішнього виробництва за рахунок залученого іноземного капіталу;

3) зменшенню доходів власників капіталу та збільшенню доходів власників інших факторів виробництва.

Для світової економіки у цілому трансграничний рух капіталу сприяє збільшенню обсягів світового виробництва за рахунок більш ефективного його перерозподілу між країнами.

Окрім економічних існують і політичні наслідки прямого іноземного інвестування, які не підлягають кількісній оцінці, а можуть бути охарактеризовані тільки в кожному конкретному випадку. Для країни базування найбільш негативними в політичному плані є випадки лобіювання великими національними компаніями своїх стратегічних намірів в уряд. Тому загроза викривлення зовнішньої політики повинна прийматись до уваги як чинник підвищення інвестиційного ризику. В приймаючих країнах можливі негативні політичні наслідки у зв’язку з наданням іноземним інвесторам пільгового режиму порівняно з національними суб’єктами господарювання.  

14.4. Портфельні іноземні інвестиції: причини, сутність та види

Іноземні портфельні інвестиції – це вкладення капіталу в іноземні цінні папери з метою отримання прибутку, але без надання права контролю за діяльністю об’єкта інвестування.   

Іноземні портфельні інвестиції поділяються на:

- акціонерні цінні папери – це грошові документи, які обертаються на ринку та засвідчують майнове право його власника (акціонера) щодо особи, яка їх випустила (емітента);

- боргові цінні папери – це документи, які засвідчують боргове право його власника щодо особи, яка їх випустила.

Акції поділяються на:

- прості –  цінні папери, які засвідчують майнове право власника та дають право контролю за діяльністю підприємства-емітента цінних паперів, а розмір  дивідендів по них залежить від прибутку емітента;

- привілейовані – цінні папери, які засвідчують майнове право без надання права контролю над діяльністю підприємства-емітента та приносять фіксований прибуток незалежно від ефективності діяльності емітента.

До боргових цінних паперів відносяться:

- облігації – грошовий інструмент, який дає право його власнику на отримання фіксованого доходу;

- боргова розписка (нота) – короткостроковий грошовий інструмент, який випускається позичальником на своє ім’я відповідно до угоди з банком, який гарантує її розміщення на ринку та придбання непроданих нот, пролонгацію кредиту або надання резервних кредитів;

- опціон – угода, яка дає право власнику придбати або продати певні цінні папери за фіксованою ціною на визначену дату або по закінченні визначеного терміну;

- варрант – різновид опціону, який дає можливість власнику придбати у емітента на пільгових умовах певну кількість акцій протягом певного періоду часу;

- ф’ючерс – обов’язковий для виконання стандартний короткостроковий контракт на продаж або придбання певних цінних паперів за визначеною ціною на визначену дату у майбутньому;

- своп – угода, яка передбачає обмін через певний проміжок часу на основі узгоджених правил платежами по одній і тій же заборгованості;

- інструменти грошового ринку, які дають їх власнику безумовне право на отримання гарантованого фіксованого грошового доходу на визначену дату (казначейські векселя, депозитні сертифікати, банківські акцепти).

Портфельні інвестиції пов’язані з формуванням інвестиційного портфелю, під яким слід розуміти певну сукупність цінних паперів, які розглядаються як цілісний об’єкт управління. Інвестиційний портфель – це певний набір акцій, облігацій та інших боргових цінних паперів з різним ступенем забезпечення та ризику. Основною перевагою портфельного інвестування є можливість вибору портфелю для вирішення конкретних інвестиційних задач.

Формування інвестиційного портфелю включає визначення конкретних активів для вкладення коштів та пропорцій розподілу інвестованого капіталу між активами. Інвестор стикається при  цьому з проблемами селективності (мікропрогнозування), вибору часу операції та диверсифікації. Селективність передбачає аналіз цінних паперів та прогнозування динаміки їх вартості. Вибір часу операції (макропрогнозування) пов'язаний з прогнозуванням динаміки вартості цінних паперів порівняно з цінними паперами з фіксованим доходом. Диверсифікація передбачає формування інвестиційного портфелю з урахуванням ступеня можливого ризику.

Основними принципами формування інвестиційного портфелю є:

- принцип достатньої ліквідності, який полягає у необхідності підтримування певної частки високоліквідних (швидко реалізуємих) цінних паперів, які необхідні для здійснення непередбачуваних операцій та задоволення вимог клієнтів у грошових коштах;

- принцип консервативності передбачає встановлення оптимального співвідношення між високонадійними та ризикованими цінними паперами;

- принцип диверсифікації передбачає оптимальне співвідношення в інвестиційному портфелі між високодохідними та ризикованими та низькодохідними і не ризикованими цінними паперами.

Важливим питанням для інвестора є визначення кількості видів інвестиційних паперів. З точки зору теорії інвестиційного аналізу інвестиційний портфель повинен складатись з 10-15 видів цінних паперів. Менша їх кількість підвищує ризик, а більша сприяє надмірній диверсифікації, яка не дає можливості для якісного управління ним.

Основним критерієм вибору типу інвестиційного портфелю, тобто його інвестиційної характеристики, є співвідношення  між очікуваним доходом та можливим ризиком. Класифікація типів інвестиційних портфелів наведена на рис. 14.2.   

Рис. 14.2. Класифікація типів інвестиційних портфелів

Відповідно до цього критерію виокремлюють два типи інвестиційних портфелів:

1) портфель доходу, який орієнтований переважно на отримання доходу за рахунок дивідендів та процентів, та формується з акцій компаній з помірним зростанням курсової вартості та високим дивідендами,  облігацій та інших цінних паперів з високими поточними виплатами.  Метою формування такого портфеля є отримання значного доходу при мінімальному рівні ризику. Тому слід вирізняти:

- портфель регулярного доходу, який складається з високонадійних цінних паперів відомих фінансово стабільних компаній, яки забезпечують середній рівень доходності при мінімальному рівні ризику;

- портфель дохідних паперів складається з високодохідних та достатньо ризикованих (середній рівень ризику) цінних паперів;

2) портфель зростання – портфель, орієнтований на переважне зростання курсової вартості інвестиційних цінностей, який поділяється на:

- портфель агресивного зростання, який націлений на отримання максимального приросту капіталу за рахунок придбання акцій нових швидкозростаючих компаній для забезпечення високого доходу при високому рівні ризику;

- портфель консервативного зростання є найменш ризикованим, бо складається з акцій крупних компаній, які характеризуються невисокими, але стійкими темпами зростання курсової вартості;

3) портфель зростання та доходу орієнтований на отримання доходу за рахунок зростання курсової вартості цінних паперів та процентів і дивідендів. Формування даного портфелю здійснюється для запобігання потенційних втрат на фондовому ринку як від падіння курсової вартості, так і від низьких процентних і дивідендних виплат. Даний портфель  може бути двох видів:

- портфель подвійного призначення складається з високодохідних цінних паперів зі зростанням їх курсової вартості;  

- збалансований портфель передбачає встановлення певної пропорції між високодохідними цінними паперами та цінними паперами з високою курсовою вартістю.

Як критерій класифікації типів інвестиційних портфелів можна розглядати також ліквідність вкладень, можливість пільгового оподаткування, галузева належність тощо. Так, для забезпечення ліквідності формують:

1) інвестиційний портфель грошового ринку, до якого входять грошові кошти та швидкореалізуємі активи;

2) портфель короткострокових цінних паперів, які обертаються на грошовому ринку.

Залежно від забезпечення податкових пільг виокремлюють:

1) портфель цінних паперів, які звільнені від податків, складається з державних боргових цінних паперів та передбачає збереження капіталу при високому рівні ліквідності;

2) портфель цінних паперів державних структур формується з державних та муніципальних цінних паперів та зобов’язань. Вкладення в дані ринкові інструменти забезпечує інвестору дохід – різниця між ціною придбання з дисконтом та викупною ціною і ставками виплати дивідендів, а також певні податкові пільги.

Залежно від галузевої специфіки виокремлюють:

1) галузевий інвестиційний портфель, який складається з цінних паперів підприємств однієї галузі;

2) багатогалузевий інвестиційний портфель, який формується з цінних паперів підприємств різної галузевої належності.

Показником фінансової стійкості акціонерного товариства є фінансовий леверидж – це співвідношення між облігаціями і привілейованими акціями та звичайними акціями.

Портфельне інвестування є досить складним процесом, який полягає не тільки у визначенні типів інвестиційного портфелю, але й у періодичній оцінці його ефективності за наступними критеріями:

- безпека вкладень;

- стабільність отримання доходу;

- ліквідність вкладень, тобто можливість швидкої реалізації цінних паперів за ціною, не нижчою ніж номінальна.

Залежно від інвестиційних цілей та типів інвесторів управління інвестиційним портфелем може бути активним та пасивним. Активна модель управління основується на постійному моніторингу ринку цінних паперів з метою гнучкої диверсифікації інвестиційного портфелю. Активне управління пов’язане зі значними витратами на аналітичну, експертну та торговельну діяльність на ринку цінних паперів. Пасивна модель управління реалізується інвестором-консерватором, основною метою якого є збереження капіталу. Тому пасивне управління не є витратним та ризикованим, але може здійснюватись в умовах стабільного фондового ринку. Досить часто інвестори як пасивну стратегію обирають метод “сходів”, тобто формують інвестиційний портфель з цінних паперів різної терміновості, що дає можливість певною мірою захиститись від інфляції та можливих втрат від зниження інвестиційної активності на фондовому ринку.  

14.5. Інвестиційний клімат країни: сутність, фактори               формування та складові елементи

Інвестиційний клімат – це ситуація в країні з точки зору  потенційних іноземних інвесторів, які мають наміри вкласти в її економіку власний капітал.

За визначенням Світового банку  інвестиційний клімат – це сукупність характерних для певної країни або регіону факторів, які формують можливості компаній та створюють в них стимули до продуктивних інвестицій, розширення виробничої діяльності, збільшення робочих місць.

Інтегрованим показником, який характеризує стан інвестиційного середовища, є інвестиційний потенціал – реальна здатність господарського механізму до освоєння вкладеного капіталу.

Оцінка інвестиційного клімату здійснюється потенційним інвестором з урахуванням великої кількості чинників, які залежно від рівня взаємодії суб’єктів інвестиційного процесу можна поділити на чинники макро- та мікрорівня.  На макрорівні необхідно враховувати такі чинники як:

- чинники, які визначають соціально-політичну ситуацію в країні та перспективи її розвитку. До них можна віднести: стабільність політичної влади (термін знаходження при владі уряду, президента); кількість політичних партій (рівень демократії в країні); характер та ступінь державного регулювання економіки та міжнародної економічної діяльності; узгодженість правової системи з нормами міжнародного права; регулювання переміщення товарів, капіталу, робочої сили; ступінь захищеності прав власності та прав особистості; регулювання, створення та трансформації бізнесу; податкова система; антимонопольне законодавство; регулювання трудових відносин, мінімальні рівні заробітної плати та цін тощо;

- чинники, які визначають економічну ситуацію та її перспективи. До них відносять: загальний стан економіки (аналіз макроекономічних показників), становище у валютній, фінансовій та кредитній сферах, митний режим, податкові ставки та пільги тощо;

- чинники, які визначають міжнародну економічну діяльність та її перспективи: чинне законодавство в сфері зарубіжних інвестицій, формування та діяльності підприємств за участю іноземного капіталу, особливості державної політики регулювання процесів іноземного інвестування.

Кожний чинник має кількісне вираження та оцінюється в балах.

На мікроекономічному рівні інвестиційний клімат оцінюється за характером взаємовідносин компанії-інвестора та конкретних державних органів, суб’єктів господарювання, банків країни залучення інвестицій. На цьому рівні здійснюється конкретизація уособленої оцінки інвестиційного клімату  в процесі реальних економічних, правових контактів іноземної компанії з середовищем країни-реципієнта.

Цей підхід дає можливість розглядати інвестиційний клімат як складову інвестиційної системи економіки країни, яка створює передумови для впливу суспільно-економічних відносин на розвиток та науково-технічне відтворення продуктивних сил шляхом активної інвестиційної діяльності.     

14.6. Інвестиційний ризик: сутність та методи зниження

З поняттям “інвестиційний клімат” тісно пов’язано поняття “інвестиційний ризик”.

Інвестиційний ризик – це ймовірність втрати активів, які вкладає іноземний інвестор в економіку країни.

Інвестиційний ризик оцінюється тільки іноземним інвестором. У світовій практиці використовують різні методи оцінки інвестиційного ризику і найбільш використовуваним є бальний метод, відповідно до якого виокремлюють наступні групи ризиків – політичні, ризики фінансових трансфертів, експортні, ризики прямих інвестицій, кожний ризик оцінюється за 12 – бальною системою та визначається сукупний ризик.

Врахування та оцінка ризику необхідні для того, щоб потенційний інвестор прийняв правильне інвестиційне рішення:

1) відкривати філію (дочірню компанію) за кордоном? (якщо так, то де? як? коли?);

2) розширяти масштаби своєї діяльності за кордоном або ж частково чи повністю вилучати капітал з економіки країни-реципієнта?

Уникнути, або ж повністю нівелювати інвестиційний ризик не можливо, тому доцільно використовувати методи зниження інвестиційного ризику, а саме:

1) додавання “премії за ризик” до вартості проекту;

2) створення резервного (страхового) фонду;

3) страхування від політичного ризику власності за кордоном через державні страхові компанії;

4) підбір привабливого для країни інвестиційного проекту, реалізація якого буде гарантована урядом;

5) інвестування за кордоном у формі нематеріальних активів (ноу-хау, інформації тощо), які не можуть буди експропрійовані;

6) отримання іноземним інвестором зв’язаних кредитів під інвестування  в них матеріальних активів. Враховуючи політичну нестабільність в приймаючих країнах та небезпеку експропріації вкладеного капіталу, багато іноземних інвесторів в якості своєрідного страхування своїх вкладень намагаються отримати в них кредити. Якщо політичні зміни приведуть до експропріації іноземного капіталу, то прямий інвестор сповіщає своїх кредиторів з приймаючої країни про те, що виплати за кредитом будуть здійснені з експропрійованого майна;

7) диверсифікація інвестиційного портфелю;

8) утримання від ризикованих інвестиційних проектів.   

14.7. Україна в процесах міжнародного інвестування

Інвестиційна політика України спрямована на створення благоприємного інвестиційного клімату. Порівняно з іншими країнами Україна не є кращою державою для вкладення іноземного капіталу. Економічна криза, численні протиріччя та гальма при проведенні реформ та інші фактори є причиною низького інвестиційного рейтингу країни (98 місце).  

Динаміка міжнародної інвестиційної діяльності України за останні 13 років наведена в табл. 14.1 свідчить про неухильне збільшення обсягів імпорту ПІІ – в 61 раз. Найбільший темп приросту спостерігався у 2006 році – 86,7%. Обсяги експорту капіталу з 1995 по 2008 рік виросли у 305 разів. Слід вказати на рекордні обсяги експорту капіталу у 2007 році, які виросли порівняно з 2006 роком у 25 разів. Дана тенденція викликає безліч питань, пов’язаних з динамікою та структурою експорту ПІІ з метою виявлення причин такої гіперактивності українських інвесторів.

 

Таблиця 14.1

Динаміка міжнародної інвестиційної діяльності України за 1995-2008 рр. (на початок року, в млн. дол.)

Роки	ПІІ в Україну	ПІІ з України
	Обсяги, млн. дол.	Темп зростання, %	Темп приросту, %	Обсяги, млн дол.	Темп зростання, %	Темп приросту, %
1995	483,5	-	-	20,3	-	-
1996	896,9	185,5	85,5	84,1	414,3	314,3
1997	1438,2	160,4	60,4	97,4	115,8	15,8
1998	2063,6	143,4	43,4	127,5	130,9	30,9
1999	2810,7	136,2	36,2	97,5	76,5	-23,5
2000	3281,8	116,7	16,7	98,5	101	1
2001	3875,0	118,1	18,1	170,3	172,9	72,9
2002	4555,3	117,6	17,6	155,7	91,4	-8,6
2003	5471,8	120,1	20,1	144,3	92,7	-7,3
2004	6794,4	124,2	24,2	166,0	115,05	15,05
2005	9047,0	133,2	33,2	198,6	119,6	19,6
2006	16890,0	186,7	86,7	219,5	110,5	10,5
2007	21607,3	127,9	27,9	243,3	110,8	10,8
2008	29489,4	136,5	36,5	6196,1	2546,7	В 25 раз

Структура інвестиційної діяльності України наведена в табл. 14.2 та 14.3.

Дані табл. 14.2 свідчать про те, що за останні 4 роки географічна структура імпорту іноземних інвестицій постійно змінюється. Одним з найбільш активних інвесторів в економіку України протягом останніх років є Німеччина, однак у 2007 році першість була за Кіпром, частка якого складає 20,1% імпорту ПІІ в Україну (як і Німеччини). В п’ятірку провідних імпортерів також ввійшли Нідерланди (8,5%), Австрія (7%) та Великобританія (6,7%). У зв’язку з цим виникає закономірне питання: як острівна держава, яка спеціалізується на наданні туристичних та фінансових послуг, є ареною політичних сутичок між греками та турками, має можливість так активно інвестувати досить великі кошти в економіку України (5941,8 млн дол.)?

Таблиця 14.2

Обсяги та структура прямих іноземних інвестицій в Україну за 2004-2007 рр.

	2004 р.	Країни	2006 р.	2007 р.
	млн  дол.	питома вага, %	млн. дол.	питома вага, %	млн дол.	питома вага, %	млн дол.	питома вага, %
Усього	8353,9	100	16375,2	100	21186,0	100	294489,4	100
Німеччина	631,6	7,6	5505,5	33,62	5620,7	26,5	5917,9	20,1
Кіпр	1035,6	12,4	1562	9,5	3011,7	14,2	5941,8	20,1
Австрія	345,6	4,1	1423,6	8,7	1600,8	7,6	2075,2	7,0
США	1153,7	13,8	1374,1	8,4	1418,0	6,7	1436,8	4,9
Великобританія	895,9	10,7	1155,3	7,05	1557,2	7,4	1968,8	6,7
Росія	457,5	5,5	799,7	4,9	980,8	4,6	1462,2	5,0
Нідерланди	548,3	6,6	721,8	4,4	1493,0	7,05	2511,2	8,5
Віргінські острови	543,8	6,6	688,7	4,2	808,3	3,8	1045,7	3,5
Швейцарія	411,3	4,9	445,9	2,7	504,9	2,4	583,8	2,0
Польща	192,3	2,3	224	1,4	366,0	1,72	670,5	2,3
Угорщина	179,1	2,1	191,1	1,2	364,5	1,73	400,9	1,4
Франція	172,4	2,05	172,2	1,05	826,8	3,91	1046,2	3,5
Інші країни	1786,8	19,25	2111,3	12,88	2633,3	12,4	3421,8	11,6

Відповідь на це питання повинно бути сферою інтересів вітчизняного уряду при проведенні статистичного аналізу міжнародної інвестиційної діяльності країни.

Аналіз структури експорту ПІІ (табл. 14.3) свідчить про те, що у 2006 році вітчизняними суб’єктами господарювання було інвестовано в економіку інших країн  221,5 млн дол., а в 2007 році – у 28 разів більше. Найбільшу частку у загальному експорті інвестицій у 2006 році займали вкладення в економіку Росії – 93,2 млн дол. (42,1%), Польщі – 24,2 млн дол. (10,9%), Панами – 18,9 млн дол. (8,6%), В’єтнаму – 15,9 млн дол. (7,2%), Великобританії – 13,9 млн дол. (6,3%) та Іспанії – 13,8 млн дол. (6,2%), тобто географічна структура експорту ПІІ досить диверсифікована. У 2007 році 94% всього експорту інвестицій склали капіталовкладення в економіку Кіпру і тільки незначні кошти були спрямовані в економіку Росії – 148,6 млн дол. (2,4%), що підтверджує висновки про відмивання “брудних грошей” через офшорні зони.

Таблиця 14.3

Прямі іноземні інвестиції з України в економіку країн світу

Країни	2006 рік	2007 рік
	Обсяги ПІІ, млн дол.	Частка, %	Обсяги ПІІ, млн дол.	Частка, %
Кіпр	4,4	2,0	5825,5	94,0
Росія	93,2	42,1	148,6	2,4
Латвія	3,5	1,6	30,7	0,5
Польща	24,2	10,9	30,1	0,5
Грузія	2,9	1,3	28	0,5
Молдова	-	-	26,7	0,4
Панама	18,9	8,6	18,9	0,3
Іспанія	13,8	6,2	13,8	0,2
Великобританія	13,9	6,3	13,8	0,2
Вірменія	-	-	12,8	0,2
Віргінські острови	-	-	10,9	0,2
США	5,7	2,6	5,9	0,1
Швейцарія	4,3	1,9	4,6	0,1
Литва	-	-	4,0	0,1
В’єтнам	15,9	7,2	3,9	0,1
Інші країни	20,4	9,3	17,9	0,2
Усього	221,5	100	6196,1	100

Аналіз якісної структури імпорту ПІІ дозволив виокремити наступні групи іноземних інвесторів:

1) приватні інвестори – підприємці (приблизно 15 % загального обсягу інвестицій), які у  своїх інтересах використовують певні прорахунки у правовій системі, а в якості об’єктів інвестування перевагу віддають малим та середнім фірмам, діяльність яких легко контролювати. Близько 80% інвестицій складають обладнання, технології, тобто інвестиції в матеріально-речовій, а не грошовій формі;

2) інвестори з числа представників української діаспори та компанії, які інвестують незаконно вивезений раніше та легалізований за кордоном капітал. Для цих інвесторів характерні вкладення у високорентабельні, швидкоокупні  проекти, а інвестиційні ризики для них значно нижчі через наявність ділових та родинних контактів;

3) інституційні інвестори (фінансові посередники) залучають капітал переважно через механізм портфельного інвестування.  

Слід зазначити, що розглянуті групи інвесторів не вкладають капітал у фондомісткі підприємства, які знаходяться у найбільш скрутному фінансовому становищі та потребують організаційної та технологічної модернізації. Для таких підприємств найбільш ефективним джерелом залучення капіталу могли б стати портфельні інвестиції, але на сьогоднішній день ця форма інвестування в Україні не отримала достатнього розвитку через нерозвиненість вітчизняного фондового ринку. Державним агентством з інвестицій та інновацій була розроблена програма з реформування фондового ринку, яка передбачала об’єднання українських фондових бірж, створення єдиного центрального депозитарію на базі Національного депозитарію України та розрахунково-клірингової палати, нових фінансових інститутів – венчурного інвестиційного фонду, інноваційно-інвестиційного банку, фінансових установ муніципального значення. За оцінками розробників, у результаті реалізації програми вже до 2012 року на фондових біржах буде укладатись 50% угод з цінними паперами (на сьогодні – 5%), при цьому річний обсяг біржових торгів перевищить 200 млрд дол. (в 2007 році –7,3 млрд дол. ). Капіталізація вітчизняного ринку цінних паперів могла б досягти 70% ВВП, а основними його суб’єктами стали б вітчизняні інвестори – інвестиційні фонди, страхові компанії, пенсійні фонди. Крім цього, планувалось розробити законопроект, відповідно до якого мінімум 10% акцій приватизованих підприємств повинні продаватись на фондовій біржі. На реалізацію цієї програми необхідно майже 2 млрд дол. Протягом 5 років планувалось витратити 1,85 млрд дол., з них 1,47 млрд дол. – кошти державного бюджету. Але уряд відмінив рішення про її реалізацію через відсутність бюджетних коштів.  

Таким чином, головними перешкодами для активізації процесів іноземного інвестування в Україні є:

1) політична нестабільність та нестабільність влади;

2) корупція;

3) неефективне податкове регулювання;

4) неадекватна інфраструктура;

5) дефіцит кваліфікованих кадрів.  

Основні вимоги іноземних інвесторів до вітчизняного уряду пролягають у прозорості, простоті та прогнозуванні інвестиційної діяльності. Саме ці три умови, як свідчить світовий досвід, є основними для ефективного ведення бізнесу, стабілізації правового поля та управління.

Контрольні запитання

1. Як співвідносяться торгівля товарами та рух капіталу згідно з правилом Л. Вальраса?

2. Визначте основні форми міжнародного руху капіталу.

3. У чому полягають причини експорту та імпорту прямих іноземних інвестицій?

4. Які економічні ефекти виникають в результаті прямих інвестицій?

5. Що входить до складу прямих іноземних інвестицій?

6. Визначте характерні ознаки прямих та портфельних інвестицій.

7. Що таке портфельні інвестиції і їх основні види?

8. Визначте принципи формування та управління інвестиційним портфелем.

9. Що таке інвестиційний клімат країни?

10. Визначте основні складові інвестиційного клімату країни.

11. Які методи використовуються для зменшення інвестиційного ризику?

12. Як визначається інвестиційна позиція країни?

ТЕМА 15. МІЖНАРОДНІ ВАЛЮТНО-ФІНАНСОВІ ТА    КРЕДИТНІ ВІДНОСИНИ

15.1. Світова валютна система: етапи формування та розвитку, структура та принципи організації

 У попередніх темах курсу були розглянуті форми міжнародних економічних відносин, які пов’язані з реальним рухом товарів, послуг, капіталів, технологій у міжнародному економічному просторі. Але товарооборот та рух факторів виробництва опосередковується використанням грошей. Як і в межах національної економіки, гроші відіграють набагато важливішу, ніж посередницька, роль у міжнародному обміні. Стан світової грошової системи багато в чому визначає напрям, характер та динаміку розвитку світогосподарських процесів. Кожна країна в межах своєї економічної системи випускає (здійснює емісію) власні гроші, які символізують її незалежність та владу. Але в міжнародних трансакціях вона не в змозі нав’язати свою грошову одиницю іншим суб’єктам світового господарства. Саме тут і виникає проблема “національного” походження грошей або валюти. Перетворюючись у валюту, гроші набувають додаткової функції – стають товаром, тобто продаються і купуються, мають ціну в грошових одиницях інших країн. Отже, валюта як грошовий товар повинна мати як внутрішнє, так і міжнародне визнання.

Міжнародні валютно-фінансові і кредитні відносини – це сукупність економічних відносин між суб’єктами світового господарства, пов’язаних з функціонуванням та використанням валюти у їх економічній взаємодії. Як форма міжнародного економічного спілкування міжнародні валютні відносини похідні від сфери світового виробничого процесу. Їх об’єктивною основою є процес суспільного відтворення, який породжує міжнародний обмін товарами, послугами, капіталом, технологією. У той же час міжнародні валютні відносини мають певну самостійність та впливають на розвиток світового господарства.

Слід зазначити, що закономірності розвитку валютної системи визначаються відтворювальним критерієм, який проявляється у періодичній невідповідності рівня та характеру розвитку світової валютної системи змінам у структурі світового господарства. В результаті цього виникає криза існуючої та утворення нової світової валютної системи, яка забезпечуватиме відносну валютну стабільність у міжнародній сфері. Створення нової валютної системи передбачає декілька етапів:

1) формування передумов та визначення принципів нової системи;

2) формування структури нової валютної системи;

3)  створення повноцінно функціонуючої цілісної світової валютної системи.

Цілісність валютної системи передбачає встановлення взаємозв’язку між її елементами, що сприяє валютній стабільності у міжнародних відносинах. Як свідчить історичний досвід, утворення нової світової валютної системи завжди сприяє покращенню економічного становища країн, а період її функціонування залежить від здатності відповідати умовам та потребам світової економіки у цілому та провідних країн, зокрема. Еволюція світової валютної системи наведена в табл. 15.1, відповідно до якої виокремлюють чотири етапи її розвитку.

Таблиця 15.1

Еволюція світової валютної системи

Критерії відмінностей	Паризька валютна система	Генуезька валютна система	Бреттон-Вудська валютна система	Ямайська валютна система	Регіональна – Європейська валютна система
1. Основа	Золотомонетний стандарт	Золотодевізний стандарт	Золотодевізний стандарт	Стандарт СПЗ	Стандарт ЕКЮ; з 1999 р. – євро
2. Золото як світові гроші	Золоті паритети	Офіційна демонетизація золота	Об’єднання  20% офіційних золото доларових резервів
	Конвертованість валют у золото	Конвертованість долару США в золото за фіксованою ціною – 35 дол. за       1 трійську унцію –31,1035 гр.		Використання золота для часткового забезпечення емісії екю, переоцінка золотих резервів за ринковою ціною
3. Режим валютного курсу	Вільне коливання в межах золотих точок	Вільне коливання	Фіксовані курси та  паритети (можливе відхилення +- 1%)	Вільний вибір країною режиму валютного курсу	Спільне коливання валютних курсів у межах + -2,25%   (“європейська валютна змія”), з 1999 р. для 4 країн, які не входять до Європейського валютного Союзу - Великобританії, Швеції, Данії та Греції
4. Інституційна структура	Конференція	Конференція, наради	МВФ – організація з  міждержавного валютного регулювання	МВФ	Європейський фонд валютного співробітництва (1979–1993 рр.); Європейський валютний інститут (1994 –1998 рр.); Європейський центральний банк (с 1 липня 1998р.)

Міжнародні валютні відносин упроцесі інтернаціоналізації господарських зв’язків набули певні організаційні форми, в основі якісної зміни яких знаходилось утворення валютної системи.

Валютна система – форма організації та регулювання валютних відносин, закріплена національним законодавством або міждержавними угодами.

Валютні системи виникають, функціонують на національному, регіональному та міжнародному рівні. Історично першими виникли національні валютні системи як складові грошових систем країн, які закріплені нормами національного та міжнародного права. Розширення світової торгівлі в епоху промислової революції в середині XIX ст. сприяло утворенню світової валютної системи як форми організації міжнародних валютних відносин, закріпленої міждержавними угодами. Незважаючи на різні цілі, задачі, умови функціонування та регулювання, національні та світова валютні системи тісно взаємопов’язані через взаємодію національних банків у сфері обслуговування зовнішньоекономічних операцій та координацію валютної політики провідних країн на основі міждержавних угод. Основні елементи (структура) національної та світової валютних  систем наведені в табл. 15.2.

Таблиця 15.2

Структура національної та світової валютних систем

№ з/п	Елементи валютної системи
	Національної	Світової
1	2	3
1	Національна валюта	Резервні валюти
2	Умови конвертованості національних валют	Умови взаємної конвертованості валют
3	Паритет національної валюти	Уніфікований режим  валютних паритетів
4	Валютні обмеження та валютний контроль	Міждержавне регулювання валютних обмежень
5	Національне регулювання міжнародної валютної ліквідності країни	Міждержавне регулювання валютної ліквідності
6	Регламентація використання міжнародних кредитних засобів обороту	Уніфікація правил використання міжнародних кредитних засобів обороту
7	Регламентація міжнародних розрахунків країни	Уніфікація основних форм міжнародних розрахунків

Закінчення табл. 15.2

1	2	3
8	Режим національного валютного ринку і ринку золота	Режим світових валютних ринків та ринків золота
9	Національні органи з регулювання валютних відносин країни	Міжнародні організації з міждержавного валютного  регулювання

Основою національної валютної системи є національна грошова одиниця, яка при використанні у міжнародних розрахунках стає валютою. Кожна країна має свою національну валюту, тобто термін “валюта” забезпечує зв'язок та взаємодію національних та світового господарства. Національна валюта – це встановлена законодавством грошова одиниця країни, яка є основою національної грошової системи. Класифікація валют наведена в табл. 15.3.    

                     Таблиця 15.3

Класифікація валют

Критерій	Види валют
1. За статусом валюти	Національна Іноземна Міжнародна Регіональна Євровалюта
2. Відносно валютних запасів країни	Резервна Інші валюти
3. Залежно від режиму використання	Вільно конвертована Частково конвертована Неконвертована
4. За видами валютних операцій	Валюта ціни контракту Валюта платежу Валюта кредиту Валюта клірингу Валюта векселя
5. Відносно курсів інших валют	Сильна (тверда) Слабка (м’яка)
6. За матеріально-речовою формою	Готівкова Безготівкова
7. За принципом побудови	За типом “корзини” Звичайна

Сучасна світова валютна система базується на використанні національних валют провідних країн. Особливу роль відіграє резервна валюта, яка виконує функції міжнародного платіжного та резервного засобу та є основою для визначення валютного паритету та валютного курсу грошових одиниць інших країн. Бреттон-Вудською конференцією офіційно було закріплено статус резервної валюти за доларом США та фунтом стерлінгів. У рамках Ямайської валютної системи статус резервної валюти зберігся за доларом.    

Об’єктивними передумовами набуття валютою статусу резервної є лідируючі позиції країни у світовій економіці, розвинута грошово-кредитна система, вільна конвертованість валюти. Суб’єктивним чинником є активна зовнішньоекономічна політика, спрямована на трансаціоналізацію валютно-кредитних відносин шляхом створення банківської мережі.     

Другим елементом валютної системи є конвертованість валюти – здатність грошової одиниці країни обмінюватись на валюти інших країн. За ступенем конвертованості валюти поділяють на:

1) вільно конвертовані, які обмінюються на інші валюти без обмежень. До них відносять валюти розвинених країн, в яких немає валютних обмежень за поточними операціями платіжного балансу (торгівлі товарами та послугами, переказами резидентів та нерезидентів, доходами від інвестиційної діяльності тощо);

2) обмежено конвертовані валюти країн, які водять певні валютні обмеження на здійснення поточних зовнішньоекономічних операцій;

3) неконвертовані (замкнені) валюти країн, в які введено заборону на торгівлю валютою як для нерезидентів, так і для резидентів.

Валютний паритет – це законодавчо встановлене (фіксоване) співвідношення між валютами різних країн.

На відміну від валютного паритету, валютний курс – це ринкова ціна іноземної валюти, виражена у національній валюті. Тобто валютний курс визначається співвідношенням попиту та пропозиції на валюту на валютному ринку. У період золотого монометалізму валютні курси визначались на основі золотого вмісту валюти як бази для визначення золотого паритету. Золотий паритет – це співвідношення різних валют за їх золотим вмістом. У період функціонування третьої валютної системи (1944–1970 рр.) у зв’язку зі значним розривом між ринковою ціною золота (350–400 дол. за трійську унцію) та офіційно встановленою казначейством США (200–250 дол. США)  використання золотого паритету втратило сенс. У рамках Ямайської валютної реформи західні країни відмовились від золотого паритету як основи визначення валютного курсу. І на сьогодні відсутній єдиний підхід щодо визначення валютних курсів, хоча більшість країн використовує теорію паритету купівельної спроможності       Г. Касселя, згідно з якою природним вимірником при співставленні національних грошей є їх реальна купівельна сила. З цією метою за ініціативи МВФ повинен визначатись набір споживчих благ та їх частка в споживчому кошику, який оцінюється в національній валюті відповідно до внутрішніх цін, а потім вартість споживчого кошику порівнюється та визначається доларова ціна або курс національної валюти.

Важливим елементом валютної системи є наявність або ж відсутність валютних обмежень та валютного контролю, які суттєво впливають і на курс національної та іноземних валют (залежно від цілей валютної політики центрального банку) та обсяги експортно-імпортних операцій.

Регулювання міжнародної валютної ліквідності країни полягає у забезпеченні її міжнародних розрахунків необхідними платіжними засобами. Міжнародна валютна ліквідність характеризує здатність країни своєчасно погашати свої міжнародні фінансові зобов’язання придатними для кредитора платіжними засобами. Для світової економіки міжнародна валютна ліквідність є відображенням рівня забезпечення світової валютної системи необхідними міжнародними резервними активами. Її основними складовими є:

1) офіційні золоті та валютні резерви країни;

2) валютні рахунки в СДР та євро;

3) резервна позиція (квота) країни в МВФ.

Регламентація правил використання міжнародних кредитних засобів обігу на рівні національної та світової валютних систем здійснюється згідно з уніфікованими міжнародними нормами. Так, використання векселів та чеків у міжнародному грошовому обігу здійснюється відповідно до Женевської конвенції.  

Регламентація міжнародних розрахунків також здійснюється згідно з уніфікованим порядком та з використанням уніфікованих форм – інкасо, акредитиву, банківського переказу, розрахунків по відкритому рахунку, авансових платежів.

Режим валютного ринку та ринку золота є об’єктом національного та міжнародного регулювання. Валютний ринок – це система ринкових відносин, яка забезпечує акумуляцію та перерозподіл валютних ресурсів для забезпечення відтворювального процесу як у національному, так і в світовому масштабі.   

Валютні операції є об’єктом національного та міжнародного контролю та регулювання. Національне валютне законодавство більшості країн регулює право володіння, ввозу, вивозу, купівлі – продажу національної та іноземної валюти. Міжнародне валютне регулювання згідно з рішенням Бреттон-Вудської конференції здійснює Міжнародний валютний фонд, а в Європі – Європейський валютний інститут.

15.2. Валютний курс: сутність і види

  Валютний курс є одним з найважливіших елементів валютної системи, так як розвиток  міжнародних економічних зв’язків вимагає вимірювання та зіставлення відносних цін валют різних країн. Курс валют розраховують двома способами:

1) як ціну національної валюти, вираженої у іноземній або резервній валюті (долару США) – пряме котирування;

2) як ціну іноземної валюти, вираженої у національній валюті – непряме котирування.

Крос-курс – це курс обміну між двома валютами відповідно до їх співвідношення до третьої валюти.

Згідно з прийнятими рішеннями Ямайської валютної системи уставом МВФ передбачається, що країни можуть самостійно обрати одну з п’яти систем встановлення режиму валютних курсів:

1) вільне плавання, тобто встановлення валютного курсу залежно від кон’юнктури валютного ринку;

2) регульоване плавання передбачає визначення валютного курсу відповідно до ринкової кон’юнктури, але під впливом центрального банку;

3) фіксований курс встановлюється та жорстко контролюється центральним банком;

4) валютний курс валютних зон, тобто курс іноземної валюти в певному регіоні;

5) гібридний курс, який є поєднанням декількох наведених вище систем.   

Класифікація валютних курсів наведена в табл. 15.4.

Таблиця 15.4

Класифікація видів валютних курсів

Критерії	Види валютного курсу
1. За способом фіксації	Плаваючий, фіксований, змішаний
2. За способом розрахунку	Паритетний, фактичний
3. За видами угод	Спот, термінові, своп-угоди
4. За способом встановлення	Офіційний,  неофіційний
5. Згідно з паритетом купівельної спроможності валют	Завищений, занижений, паритетний
6. Стосовно учасників угод	Курс купівлі, курс продажу, середній курс
7. З урахуванням інфляції	Реальний, номінальний
8. За способом продажу	Курс реального продажу, курс безготівкового продажу, оптовий курс обміну валют, банкнотний

Фіксований валютний курс – це офіційно встановлене співвідношення між національними валютами з можливим відхиленням +- 2,25%. Фіксованими є:

- реально фіксовані курси, які базуються на золотому паритеті та допускають відхилення від золотого паритету в межах золотих точок;

- узгоджено фіксовані курси, які базуються на узгодженому еталоні – офіційній ціні золота або співвідношенні золота до певних валют.

За узгодженим еталоном визначається валютний паритет та гранично допустимі амплітуди коливань валютного курсу від валютного паритету. Узгоджені курси також називаються зв’язаними та поділяються на:

- ординарні валютні курси, прив’язані до СПЗ (курси Лівії, М’янми,  Руанди, Сейшельських островів);

- ординарні валютні курси, прив’язані до долара США (курси Аргентини, Сирії, Іраку, Панами, Венесуели, Нігерії, Анголи, Оману, Туркменістану, Гаїті, Гондурасу, Ямайки тощо);

- ординарні валютні курси, прив’язані до  французького франку (курси колишніх колоній Франції – країни Африки – Камерун, Бенін, Буркіна-Фасо тощо);

- ординарні курси, прив’язані до інших валют (до євро – країни Західної Європи, до російського рубля – валюта Таджикистану, до ранду ПАР – курси валют Намібії, Лесото, Свазіленду);

- композитні курси, прив’язані до штучно створених комбінацій валют основних торговельних партнерів – валюти Австрії, Алжиру, Фінляндії, Кіпру, Ісландії, Угорщини.

Обмежено гнучкий курс – це офіційно встановлене співвідношення між національними валютами, яке допускає незначне коливання валютного курсу відповідно до встановлених правил. Такий курс передбачає виокремлення:

-  обмежено гнучкий курс до однієї валюти – підтримка коливань валютного курсу в певних межах  (+-7,25%) від офіційно зафіксованого паритету в іноземній валюті. Так, наприклад, Бахрейн, Катар, Саудівська Аравія, ОАЕ визначають курс національної валюти як обмежено гнучкий щодо долара США;

- обмежено гнучкий валютний курс в рамках спільної політики передбачає спільне коливання національних валют в межах +- 2,25% від встановленого офіційного курсу (“валютна змія”). Цей спосіб встановлення валютних курсів використовували країни ЄС на перехідному етапі до створення Європейського валютного союзу, який передбачав узгодження національних валютних політик західноєвропейських країн.  

Плаваючий валютний курс –  це вільно встановлений ринковий курс, коливання якого обумовлюються зміною співвідношення попиту та пропозиції на певну валюту на валютному ринку. Виокремлюють наступні види плаваючого валютного курсу:

- коригований валютний курс – курс, який автоматично змінюється відповідно до змін основних макроекономічних показників (ВВП, ВНП, ВНД, національного доходу, рівня інфляції, обсягів іноземного інвестування), є характерним для Чилі, Еквадору, Нікарагуа;

- регульовано плаваючий валютний курс – курс, який встановлюється центральним банком, а не на валютному ринку. Цей метод встановлення валютного курсу використовують 38 країн , у тому числі Норвегія, Греція, Алжир, Ангола, Бразилія, Камбоджа, Колумбія, Пакистан, Єгипет, Китай, Хорватія, Латвія, Польща, Словенія, Грузія, Росія, В’єтнам та ін;    

- незалежно плаваючий валютний курс – курс, який визначається на основі співвідношення попиту та пропозиції на валюту на валютному ринку без втручання центрального банку. Таким методом встановлюються валютні курси більшості розвинутих країн (окрім країн ЄС), Афганістану, Болівії, Коста-Ріки, Ефіопії, Гани, Ямайки, Вірменії, Азербайджану, Казахстану, Киргизії, України, Узбекистану, Молдови, Таджикистану, Монголії та інших;

- спільно плаваючий валютний курс – курс, який встановлюється країнами ЄС, при чому в рамках цього інтеграційного угрупування розроблено два валютні режими – для валютних операцій країн-членів Європейського Союзу, другий – для операцій країн ЄС з іншими країнами.  

Для оцінки динаміки розвитку економічного країн використовують наступні курси валют:

1) номінальний валютний курс – офіційно встановлений курс між двома валютами:

                                ,                                                           (15.1)

де  – номінальний валютний курс;

– іноземна валюта;

– національна валюта.

2) реальний валютний курс – номінальний валютний курс, скоригований на зміни в рівні цін у даній країні та країні – партнері, до валюти якої котирується курс національної валюти:

,                                                      (15.2)

де   – реальний валютний курс;

– номінальний валютний курс;

– індекс цін країни-партнера;

– індекс цін на в даній країні.     

- номінальний ефективний валютний курс – індекс валютного курсу, розрахований як співвідношення між національною валютою та валютами інших країн, зважених відповідно до їх частки у валютних операціях даної країни:

                            ,                                                    (15.3)

де   – номінальний ефективний валютний курс;

– індекс номінального валютного курсу поточного року  відносно базового року  кожної країни-торговельного партнера:

               

                             ;                                                              (15.4)

– питома вага кожної країни у торговельному обороті даної країни:

                    ,                                                          (15.5)

де - обсяги експорту країни-партнера;  

- обсяги імпорту країни-партнера;

- загальний обсяг експорту;

- загальний обсяг імпорту,

i – країна – торговельний партнер;

- реальний ефективний валютний курс – номінальний ефективний валютний курс, скоригований на зміну цін, який показує динаміку реального курсу національної валюти до валют країн – основних партнерів:

           

                      ,                                                        (15.6)

де  - реальний ефективний валютний курс;

- індекс реального ефективного валютного курсу у поточному році відповідно до базового.

Серед багатьох чинників, які впливають на рівень та динаміку валютного курсу слід виокремити структурні та кон’юнктурні. Кон’юнктурні чинники є чинниками короткострокової дії та пов’язані з коливаннями ділової активності, змінами у зовнішньоекономічній політиці країни, змінами у внутрішній політиці країни, виникненням певного ажіотажу через психологічний тиск на населення. В багатьох випадках валютний курс залежить від песимістичного чи оптимістичного настрою населення стосовно уряду та його політики. Структурні чинники є чинниками довгострокової дії і  пов’язані зі змінами грошової маси, станом платіжного балансу країни, процентних ставок, темпів інфляції, у валютній та кредитній політиці країни. Розглянемо більш детально характер впливу наведених вище чинників на валютний курс.

1. Валютний курс та стан грошової системи країни. Так як зміни валютних курсів обумовлюються змінами співвідношення між національними грошовими одиницями країн, то зрозуміло, що від стану національної грошової одиниці залежить попит на неї як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринку. Зв'язок між попитом та пропозицією на національну валюту та обсягом валового внутрішнього продукту  (ВВП) встановлюється кількісною теорією попиту на гроші, використання якої дозволяє сформулювати наступні висновки: якщо темпи зростання реального ВВП випереджатимуть темпи зростання грошової маси, то валютний курс буде зростати. І навпаки, валюта країни з високим темпом зростання грошової маси буде знецінюватись.

2. Валютний курс та стан платіжного балансу країни. Активний платіжний баланс країни сприяє підвищенню рівня довіри до національної валюти, і, відповідно, попиту на неї завдяки нарощуванню обсягів експортних операцій та притоку іноземної валюти в країну. Пасивний платіжний баланс, навпаки, сприяє зниженню курсу національної валюти.   

3. Інфляція та валютний курс. Зростання рівня інфляції в країни супроводжується знеціненням національної валюти та зниженням валютного курсу відносно валют інших країн.  

4. Процентна ставка та валютний курс. Вплив відмінностей у процентних ставках у різних країнах пояснюється існуванням фондового ринку (ринку цінних паперів), який конкурує з валютним ринком за залучення додаткового іноземного капіталу. Тому підвищення процентних ставок стимулюватиме імпорт іноземного капіталу в країну, а зниження – стимулюватиме експорт капіталу. У свою чергу рух капіталу посилює нестабільність платіжного балансу та курсу національної валюти: при підвищенні процентної ставки спостерігається приток капіталу в країну і підвищення валютного курсу, а при зниженні – відплив капіталу і, відповідно, зниження курсу національної валюти. Тому очікуваний дохід від іноземного інвестування визначається як різниця (або) процентної ставки за кордоном та проценту знецінення або подорожчання курсу національної валюти:

                 ,                          (15.7)

де  – очікуваний дохід від інвестицій;

 – процентна ставка в країні;

 – процентна ставка за кордоном;

 – майбутній (очікуваний) обмінний курс національної валюти;

 – існуючий обмінний курс національної валюти.

5. Державне регулювання і валютний курс. На рівень і динаміку валютних курсів впливає також і політика державного регулювання. Якщо в країні здійснюється обмежувальна валютна політика, спрямована на активізацію експортного сектору економіки, то її результатом буде підвищення валютного курсу.

Епізодичний вплив на валютний курс здійснюють і форс-мажорні чинники – стихійні лиха, війни, соціальні конфлікти, відкриття великих родовищ корисних копалин на території країни. Останні дозволять зменшити її імпортозалежність та збільшити експорт, а значить і підвищити курс національної валюти.   

6. Валютний курс та умови торгівлі країн. Зміни валютного курсу розглядаються як знецінення або подорожчання національної валюти. При знеціненні валюти експорт стає більш дешевим, а імпорт – більш дорогим. При підвищенні валютного курсу експорт, навпаки, стає більш дорогим (а значить і менш вигідним), а імпорт – більш дешевим.

Використовуючи поняття “умови торгівлі”, даний висновок можна сформулювати так: при інших рівних умовах умови підвищення валютного курсу покращує умови торгівлі країни (підвищує відносну ціну експорту та знижує відносну ціну імпорту), а знецінення валюти погіршує умови торгівлі (підвищує відносну ціну імпорту та знижує відносну ціну експорту). Цей феномен досліджувався А. Маршаллом, А. Лерненом та Дж. Робінсон. Їх висновки базувались на таких припущеннях:

- міжнародний рух капіталу відсутній і торговельний баланс є простою різницею між експортом та імпортом товарів, і тому поточний попит та пропозиція на валюту визначались попитом на імпорт та доходами від експорту;

- попит резидентів на іноземні товари, як і пропозиція товарів на експорт, залежить від рівня цін на них у національній валюті, а пропозиція нерезидентів товарів на експорт та їх попит на імпорт залежать тільки від цін у іноземній валюті;

- пропозиція іноземної валюти вважається еластичною, тобто будь-яка зміна валютного курсу приводить до значно більшого збільшення або скорочення пропозиції валюти;

- економіка знаходиться у стані рівноваги, тобто торговельний баланс дорівнює нулю.

Умова Маршалла – Лернена – зниження вартості національної валюти сприяє покращенню торговельного балансу, якщо сума абсолютних значень еластичності  національного попиту на імпорт та іноземного попиту на національний експорт більше одиниці:

                                 

                                 > 1,                                                      (15.8)

де  - еластичність попиту на імпорт;

       - еластичність попиту на експорт.

Якщо еластичність експорту більше 1, то девальвація залишає доходи в іноземній валюті незмінними. Тоді при будь-якій еластичності імпорту девальвація сприятиме покращенню торговельного балансу. Аналогічно, якщо  еластичність імпорту більше 1 або еластичність і експорту, і імпорту більше 0,5, то девальвація сприятиме погіршенню торговельного балансу. У випадку, якщо сума еластичності  експорту та імпорту менше 1, девальвація погіршить стан торговельного балансу.

 

15.3. Платіжний баланс країни: сутність, структура

У сучасному світі немає країн з автаркічною економікою. Окрім економічних, існують також політичні, воєнні, культурні зв’язки між країнами, які опосередковуються міжнародними фінансовими потоками. Багатогранний комплекс взаємовідносин країни з міжнародним середовищем знаходить відображення у її платіжному балансі.  

Платіжний баланс – це вартісне відображення сукупності міжнародних економічних зв’язків країни у формі співвідношення надходжень та платежів. Платіжний баланс викликає великий інтерес для економістів та політиків, так як містить сукупність необхідної інформації про стан національної економіки у цілому та  її зовнішньоекономічного комплексу зокрема. Економіст-міжнародник повинен вміти “читати” платіжний баланс, тобто аналізувати інформацію за основним розділами та підрозділами. З бухгалтерської точки зору платіжний баланс, як і баланс підприємства, повинен бути урівноваженим, але за його основними розділами практично завжди є активне (якщо надходження перевищують платежі) або пасивне (якщо платежі перевищують надходження) сальдо. Всі економічні операції країни поділяються на дві групи: поточні та операції з капіталом, які і визначають вихідний поділ балансу на два великих розділи: рахунок поточних операцій та рахунок операцій з капіталом. Структура платіжного балансу країни наведена в табл. 15.6. [14].

Рахунок поточних операцій є систематизованим відображенням зовнішніх торговельних операцій країни за певний період часу.

Таблиця 15.6

Структура платіжного балансу країни

1. Рахунок поточних операцій	Кредит	Дебет
1	2	3
А. Товари та послуги а) товари: 1. Експорт / імпорт товарів 2. Товари для подальшої обробки 3. Ремонт товарів 4. Товари, придбані в портах транспортними організаціями 5. Немонетарне золото
Б. Послуги: 1. Транспортні послуги 1.1. Морський транспорт 1.2. Повітряний транспорт 1.3. Інші види транспорту 2. Поїздки: 2.1. Особисті 2.2. Ділові 3. Послуги зв’язку 4. Будівельні послуги 5. Страхові послуги 6. Фінансові послуги 7. Комп’ютерні та інформаційні послуги 8. Роялті та інформаційні послуги 9. Інші ділові послуги 9.1. Перепродаж товарів за кордоном та інші послуги 9.2. Операційний лізинг 9.3. Різні ділові, технічні, професійні послуги 10. Послуги приватним особам та послуги в сфері культури та відпочинку 10.1. Аудіовізуальні послуги 10.2. Інші види послуг у сфері культури та відпочинку 11. Інші державні послуги

Продовження табл. 15.6

1	2	3
В. Доходи 1. Оплата праці 2. Доходи від  інвестицій 2.1. Прямі інвестиції 2.1.1. Доходи від участі в капіталі 2.1.1.1. Дивіденди та розподіл прибутку 2.1.1.2. Реінвестовані доходи та нерозподілений прибуток 2.1.2. Доходи за борговими зобов’язаннями (проценти) 2.2. Портфельні інвестиції 2.2.1. Доходи на капітал 2.2.2. Доходи за борговими зобов’язаннями (проценти) 2.2.2.1. Облігації та інші боргові зобов’язання 2.2.2.2. Інструменти грошового ринку та фінансові деривативи 2.3. Інші  інвестиції
Г. Поточні трансферти 1. Сектор державного регулювання 2. Інші сектори 2.1. Грошові перекази робітників 2.2. Інші трансферти
2. Рахунок операцій з капіталом та  фінансових операцій
А. Рахунок операцій з капіталом 1. Капітальні трансферти 1.1. Сектор державного регулювання 1.1.1. Анулювання боргу кредитором 1.1.2. Інше 1.2. Інші сектори 1.2.1. Трансферти мігрантів 1.2.2. Анулювання боргу кредитором 1.2.3. Інше 2. Придбання / продаж невиробничих фінансових активів Б. Фінансовий рахунок 1. Прямі інвестиції 1.1. За кордон 1.1.1. В акціонерний капітал 1.1.2. Реінвестовані доходи 1.1.3. Інший капітал 1.1.3.1 Вимоги до закордонних філій 1.1.3.2. Зобов’язання перед закордонними філіями 1.2. У внутрішню економіку 1.2.1. В акціонерний капітал

Закінчення табл. 15.6

1	2	3
1.2.2. Реінвестовані доходи 1.2.3. Інший капітал 2. Портфельні інвестиції 2.1 Активи 2.1.1. Цінні папери, які забезпечують участь у капіталі 2.1.2. Боргові цінні папери 2.1.2.1. Облігації та інші боргові зобов’язання 2.1.2.2. Інструменти грошового ринку 2.1.2.3. Фінансові деривативи 2.2. Зобов’язання 2.2.1. Цінні папери, які забезпечують участь у капіталі 2.2.1.1. Банки 2.2.1.2. Інші сектори 2.2.2. Боргові цінні папери 2.2.2.1. Облігації та інші боргові зобов’язання 2.2.2.2. Інструменти грошового ринку 2.2.2.3. Фінансові деривативи 3. Інші інвестиції 3.1. Активи
3.1.1. Комерційні кредити 3.1.2. Позики 3.1.3. Готівка та депозити 3.1.4. Інші активи 3.2. Зобов’язання 3.2.1. Торгові кредити 3.2.2. Позики 3.2.3. Готівка та депозити 3.2.4. Інші активи 4. Резервні активи 4.1. Монетарне золото 4.2. Спеціальні права запозичення 4.3. Резервна позиція в МВФ 4.4. Іноземна валюта 4.4.1. Готівка та депозити 4.4.1.1. В органах грошового регулювання 4.4.1.2. В банках 4.4.2. Цінні папери 4.4.2.1. Акції 4.4.2.2. Облігації та інші боргові зобов’язання 4.4.2.3. Інструменти грошового ринку та фінансові деривативи 4.5. Інші вимоги

Рахунок поточних операцій поділяється на торговельний баланс та баланс послуг та некомерційних (“невидимих”) операцій. Торговельний баланс – це сукупність експортно-імпортних операцій з торгівлі товарами, який значною мірою визначає загальний підсумок платіжного балансу у цілому. Активний торговельний баланс свідчить про значний експортний потенціал країни, а пасивний – про її слабку інтеграцію у систему світогосподарських зв’язків.        

Баланс послуг та некомерційних платежів є сукупністю експортно-імпортних операцій з надання транспортних, інформаційних, страхових, консалтингових та інших послуг, а також рух доходів та поточних трансфертів. Доходи – це група статей рахунку поточних операцій, яка включає платежі між резидентами та нерезидентами, які пов’язані з оплатою праці нерезидентів, отриманням та виплатою доходів (процентів, дивідендів) від інвестиційної діяльності. За методикою Міжнародного валютного фонду в рахунку поточних операцій також відображаються поточні трансферти, які поділяються на:

- трансферти органів державного управління – поточні перекази з міжнародного співробітництва (грошові перекази державних органів на поточні потреби, безоплатна матеріальна допомога, безоплатна передача військової техніки, обладнання тощо);

- трансферти недержавних секторів – грошові перекази приватних осіб, недержавних організацій (перекази робітників - мігрантів);

- інші поточні трансферти – спадщина, аліменти, благодійні внески, придане тощо.           

Рахунок руху капіталу є систематичним відображенням операцій країни, пов’язаних з експортом та імпортом капіталу у підприємницькій (прямих, портфельних інвестицій) та позичковій (надання та отримання міжнародних кредитів) формі. Підприємницький капітал, як відомо, включає прямі та портфельні іноземні інвестиції (купівля – продаж акцій, облігацій та інших боргових цінних паперів). Позичковий капітал включає міжнародні державні та приватні кредити, поточні рахунки банків в іноземних банках (авуари).   

Рахунок поточних операцій поділяється на:

- рахунок операцій з капіталом – сукупність експортно-імпортних операцій з капітальними трансферами та невироблених фінансових активів;

- фінансовий рахунок охоплює сукупність операцій з переходу права власності на зовнішні фінансові активи та зобов’язання країни.

Капітальні трансферти передбачають передачу прав власності на основний капітал, придбання та використання основного капіталу або анулювання боргу кредитором.  

Заключні статті платіжного балансу відображають операції, які пов’язані зі зміною національних резервів. Резервні активи – це міжнародні високоліквідні активи країни, які знаходяться під контролем уряду та можуть бути використані для фінансування дефіциту платіжного балансу та регулювання курсу національної валюти. До резервних активів відносяться:

- монетарне золото – запаси золота проби не нижче 995/1000, які знаходяться у сховищах центрального банку або уряду та можуть бути використані в разі необхідності для вирішення фінансових проблем країни;

- спеціальні права запозичення (СПЗ) – резервний актив МВФ, який розподіляється між країнами-членами відповідно до їх квот та може використовуватись для придбання іноземної валюти, надання позик та здійснення платежів. СПЗ складає не більше 3% світових резервних активів.  

Резервна позиція в МВФ – сума резервного траншу (частки) країни в МВФ та боргу з боку МВФ цій країні.  Резервний транш складає 25% квоти країни в капіталі МВФ та може бути повернена країні.  

Валютні активи – частина міжнародних активів, яка складається з валютних, фінансових, кредитних, інвестиційних вимог приватних та державних суб’єктів різних країн.

Виключне фінансування – це операції країни з  регулювання платіжного балансу при підтримці іноземних партнерів, а саме:

- анулювання боргу при добровільній відмові кредитора від частини або всієї суми боргу;

- обмін заборгованості на акції країни-позичальника за номінальною або нижче номінальної ціною;

- позики, які отримують центральний банк або уряд для урегулювання платіжного балансу країни (надаються у виключних випадках);

- переоформлення заборгованості передбачає зміну умов існуючої угоди або укладання нової зі зміненими термінами платежів;

- прострочення платежів по заборгованості є способом надзвичайного фінансування платіжного балансу шляхом отримання згоди кредитора на не погашення зовнішніх зобов’язань.

Платіжні баланси практично всіх країн складаються відповідно до рекомендацій МВФ за уніфікованою бухгалтерською формою у вигляді сумарного запису всіх економічних операцій між резидентами та нерезидентами протягом певного періоду часу. Термін “резидент” означає приватну особу, компанію або державну установу відповідної національної належності. Тобто платіжний баланс містить сукупність економічних операцій між вітчизняними та іноземними резидентами у сфері торгівлі товарами, послугами, фінансовими активами тощо. Платіжний баланс відображає вартісні обсяги здійснених за певний період часу (квартал, півріччя, рік) операцій, тобто є потоком, а не запасом. Кожна зовнішньоекономічна операція відповідно до принципів побудови балансу відображається у дебетовій та кредитовій формі. Наведемо приклади трансакцій.  

1. Україна продає Польщі 500 тис. тонн цукру загальною вартістю 125 млн дол. США, який буде оплачено через 4 місяці після поставки, тобто на умовах короткострокового кредиту. У платіжному балансу ця зовнішньоекономічна операція буде мати наступний вигляд.

Статті	Дебет	Кредит
Експорт товару Надання короткострокового кредиту	- 125 млн дол.	+ 125 млн дол.

2. Росія надає Україні довгостроковий кредит в 1,0 млрд.дол. США для сплати імпорту енергоносіїв.УВ платіжному балансі ця операція буде відображена так:

Статті	Дебет	Кредит
Імпорт товару Отримання довгострокового кредиту	- 1,0 млрд дол.	+ 1,0 млрд дол.

Керуючись основними принципами побудови балансів, необхідно дотримуватись їх рівноваги. Це означає, що в платіжному балансі вартісні обсяги надходжень повинні дорівнювати вартісним обсягам платежів. Однак світове господарство як динамічна система знаходиться у постійному русі і на його розвиток впливають  чинники економічного, політичного, соціального, екологічного характеру. Неоднаковий вплив цих чинників на економіку окремих країн спричиняє неврівноваженість їх платіжних балансів. У світовій практиці відсутні універсальні методи врівноваження платіжних балансів країн, що поглиблює цю проблему в умовах світової фінансової кризи.    

На стан платіжного балансу країни впливають наступні чинники:

1) нерівномірність економічного розвитку країн, зростання їх економічного та інноваційного потенціалу в умовах посилення міжнародної конкуренції;

2) асинхронність економічного циклу та його різна амплітуда коливань в різних країнах;

3)  зростання закордонних витрат уряду країни;

4) посилення світової фінансової взаємозалежності, що обумовлює збільшення валютних, кредитних ризиків;

5) зміни у географічній та товарній структурі міжнародної торгівлі;

6) інфляційні процеси, які сприяють зниженню конкурентоспроможності товарів країни, експорту капіталу та зменшенню обсягів експортних торговельних операцій;

7) нестабільність валютних курсів країн посилює ризик валютних втрат та експорт капіталу;

8) надзвичайні обставини (стихійні лиха, катастрофи, неврожай).  

Механізм регулювання платіжного балансу країни функціонально базується на нейтралізації інтенсивності негативної дії чинників і насамперед чинників економічного характеру. Вся їх сукупність може бути згрупована у чотири блоки:

- відмінності у темпах інфляції в різних країнах;

- відмінності у темпах реального зростання ВВП;

- відмінності у рівні процентних ставок;

- коливання курсів національних валют.

Противагою впливу більш високої ніж в інших країнах інфляції на платіжний баланс є антиінфляційна (дефляційна) політика уряду, яка передбачає заходи щодо скорочення внутрішнього попиту шляхом регулювання ціни кредиту, рівня податкових ставок, скорочення витратної частини бюджету, замороження заробітної плати та цін, обмеження темпів зростання грошової маси, тобто заходи монетаристського та кейнсіанського характеру.

Відмінності у темпах економічного зростання приводять до адміністративного обмеження імпорту країнами для стимулювання розвитку економіки, що викликає негативну реакцію країн-партнерів та СОТ. Нейтралізація цього чинника досягається шляхом розробки та використання заходів внутрішньої економічної політики по стимулюванню економіки.

Відмінності в рівнях процентних ставок теж приводять до зміни обсягів міжнародного інвестування. Нейтралізація дії цього чинника полягає у створенні сприятливих умов для залучення в країну іноземного капіталу шляхом надання іноземним інвесторам податкових, кредитних пільг, страхування ризиків іноземних інвестицій.  

Відмінності у валютних курсах теж впливають на стан платіжного балансу країни – підвищення курсу національної валюти обумовлює зниження конкурентоспроможності експортних товарів на зовнішніх ринках та підвищення конкурентоспроможності імпортних товарів на внутрішньому ринку. Регулювання курсу національної та іноземних валют здійснюється центральним банком шляхом розробки відповідної валютної політики.   

15.4. Міжнародні кредитні відносини

Міжнародні кредитні відносини є  однією з форм міжнародних економічних відносин, яка пов’язана з рухом позикового капіталу у світовому економічному просторі на умовах повернення, терміновості, платності. Характер та ступінь впливу міжнародних кредитних відносин на розвиток світогосподарських зв’язків проявляється у:

1) стимулюванні міжнародної економічної діяльності країни шляхом залучення або надання кредитних ресурсів;

2) забезпеченні своєчасних міжнародних розрахунків та безперервності відтворювального процесу;

3) створенні додаткових можливостей для здійснення структурних перетворень у країні та підвищення конкурентоспроможності товарів на світовому ринку;

4) здійсненні економічного та політичного тиску з боку країн-кредиторів;

5)   забезпеченні міцних конкурентних позицій країн-кредиторів.

Форми міжнародного кредиту класифікуються за наступними критеріями:

1) за джерелами:

- внутрішній;

- зовнішній;

- змішаний;

2) за призначенням:

- комерційний кредит, безпосередньо пов'язаний із зовнішньою торгівлею товарами та послугами;

- фінансовий кредит, який використовується на будівництво інвестиційних об’єктів, придбання цінних паперів, погашення зовнішньої заборгованості;

3) за видами:

- товарний кредит, який надається у натуральній формі;

- валютний, надається у грошовій формі;

4) залежності від валюти позики:

- кредит у валюті країни-кредитора;

- кредит у валюті країни - позичальника;

- кредит у резервній валюті;

- кредит у валюті третьої країни;

5) за терміном:

- короткостроковий – до 1 року;

- середньостроковий – 1-5 років;

- довгостроковий – понад 5 років;

6) за забезпеченістю:

- забезпечений – кредит, який надається під заставу товарів, майна, комерційних паперів;

- бланковий – незабезпечений кредит, який надається під зобов’язання боржника погасити його у визначений термін.

У сучасних міжнародних економічних відносинах для оптимізації експортно-імпортних операцій використовують нові, більш складні форми кредитування:

- факторинг – придбання фінансовими компаніями фінансових вимог експортера до імпортера та їх інкасація;

- форфейтинг – придбання фінансовими компаніями на визначений термін та на визначених умовах у експортера  векселів імпортера;

-  лізинг – надання в довгострокову оренду обладнання.  

15.5. Україна в системі міжнародних валютно-фінансових      відносин

Лібералізація валютної політики України почалась у 2000–2001 рр., коли Національний банк України почав проводити політики регульованого плаваючого валютного курсу гривні. В табл. 15. 7 відображено вплив валютної політики на макроекономічні показники розвитку України.

Таблиця  15.7

Вплив валютної політики на основні макроекономічні   показники розвитку України

Показники	2005 р.	2006 р.	2007 р.	2008 р.	2009 р. (прогноз)
Номінальний ВВП, млрд дол..	441	544	713	933	1112
Зміни реального ВВП, %	2,7	7,3	7,6	6,0	-3,0
Курс національної валюти	5,12	5,05	5,05	4,85-8,5	8,5-12,0
Інфляція, %	10,3	11,6	16,6	22,3	17,0
Державний борг, млрд. дол.	18,7	15,7	13,0	10,6	17,7
Загальний зовнішній борг, % до ВВП	45,1	49,7	57,8	54,3	78,2
Резерви НБУ, млрд дол..	19,4	22,3	32,4	31,4	30,7
Зміни експорту (в натуральному обсязі), %	-8,5	2,7	3,2	0,3	0,8
Зміна чистого експорту, %	-10,5	-5,8	-8,5	-8,3	11,3
Зміни імпорту (в натуральному обсязі),%	13,0	12,5	20,3	16,0	-19,7
Чисті прямі іноземні інвестиції, % до ВВП	8,7	5,3	6,5	6,2	6,8
Зміна грошової бази, %	53,9	17,5	46,0	33,0	10,9
Зміна обсягів кредитування, %	61,8	70,6	74,0	40,9	-9,8

У 2007 році на стан української економіки значною мірою вплинула стабільність курсу гривні та валютна політика суб’єктів валютного ринку, що сприяло збільшенню номінального ВВП, залученню іноземних інвестицій, позитивному сальдо платіжного балансу. Однак у 2008 році на фоні кризових явищ у світовій фінансовій системі, обумовлених кризою на ринку іпотечного кредитування США та девальвацією долару, в Україні стрімко почала зростати інфляція, яка на кінець року становила 22,3%, та почались сильні коливання курсу національної валюти. В першій половині 2008 року НБУ здійснював заходи щодо ревальвації гривні, а у другій половині року – шляхом незначних та періодичних обсягів валютних інтервенцій сприяв її девальвації майже вдвічі.

Здійснюючи міжнародну економічну діяльність, країна виступає як кредитором, так і позичальником, що обумовлює виникнення зовнішнього боргу. У країнах з трансформаційною економікою процес формування зовнішньої заборгованості здійснювався майже однаково, що дало можливість узагальнити стадії формування зовнішніх боргів:

1) різке збільшення абсолютного показника державного боргу при відносно низьких витратах на процентні та амортизаційні відрахування;

2) поступове збільшення державного боргу при збільшенні витрат на його обслуговування;

3) неухильне зростання обсягів зовнішнього боргу при нормалізації рівня відносних показників заборгованості;

4) досягнення максимальних обсягів заборгованості і пошук шляхів вирішення проблеми за рахунок реструктуризації боргу.

Залежно від типів кредиторів виокремлюють декілька альтернатив реструктуризації зовнішнього боргу:

1) реструктуризація міждержавних кредитів і гарантованих урядом в рамках Паризького клубу офіційних кредиторів. Перші умови переоформлення офіційної заборгованості були прийняті головами США, Канади, Великобританії, Німеччини, Італії, Франції, Японії  у червні 1988 р. для країн з низьким рівнем доходу (менше 675 дол. США ) і отримали назву “Торонтські умови” та передбачали:

- зниження процентної ставки на 3,5% або до 50% нижче ринкової;

- значне продовження пільгового періоду та періоду погашення;

- списання боргових зобов’язань на 30% та перегляд термінів і сум погашення боргу за комерційними ставками.

У грудні 1991р. ці умови були замінені на Лондонські, які передбачали:

- 50% списання боргу;

- зниження процентної ставки до розміру зменшення обсягу боргу на 50%;

- консолідація боргу з 25-річним терміном погашення та 14-річним пільговим терміном.

З січня 1995 року діють Неапольські умови, які передбачають списання боргу або процентних виплат на 67% з пільговим періодом 3-8 років та терміном погашення 23-33 роки;

2) реструктуризація боргу в рамках Лондонського клубу приватних кредиторів, яка здійснюється двома способами:

- скорочення заборгованості в результаті викупу боргових зобов’язань з дисконтом на вторинному ринку країнами з низьким рівнем доходу (менше 725 дол.) за рахунок коштів Фонду скорочення заборгованості Міжнародної асоціації розвитку (МАР) або конверсії боргів;

- зменшення розміру боргу та його обслуговування в рамках плану Брейді для країн із середнім рівнем доходу, який передбачає викуп боржником частини боргових зобов’язань з дисконтом на вторинному ринку, обмін зобов’язань на цінні папери за меншим номіналом або під більш низькі проценти, обмін частини боргових зобов’язань на національну валюту або на акції національних компаній країн-боржників. Планом Брейді передбачається прийняття країною-боржником узгодженої з Міжнародним валютним фондом та Світовим банком програми економічного розвитку, яка повинна включати наступні заходи: контроль за грошовою масою, скорочення бюджетного дефіциту та інфляції, приватизацію, лібералізацію зовнішньоторговельного та валютного режимів.

Серед основних схем реструктуризації зовнішнього боргу можна виокремити:

1) перенесення термінів платежів (пролонгація боргів);

2) залучення нових кредиторів для погашення старих боргів;

3) списання всього боргу або його частини;

4) конверсія боргів – заміна зовнішнього боргу іншими, більш вигідними для  країни - боржника зобов’язаннями;

5) обмін боргу на національну валюту;

6) обмін боргу на облігації боржника;

7) зворотний викуп боргу.

У міжнародній практиці існують різні показники оцінки стану зовнішньої заборгованості – відношення величини зовнішнього боргу до ВВП, відношення величин зовнішнього боргу до обсягів експорту, відношення величини обслуговування боргу до обсягів експорту. Світовий банк вважає критичним рівень державного зовнішнього боргу, який перевищує 50% ВВП, МБРР – 80%. Бюджетним кодексом України передбачена максимальна норма загального боргу в 60% від ВВП [33].  

Основним кредитором України серед міжнародних фінансових організацій є Міжнародний валютний фонд (МВФ), членом якого Україна є з 1992 року. Їй виділена квота в 10 678 акцій на загальну суму 2,1 млрд дол. Слід зазначити, що кредити МВФ “STF”, “STAND-BY” країна отримує на пільгових умовах з відстрочкою процентних платежів на 4,5 и 3,25 років. За рахунок цих кредитів формувались резерви НБУ для підтримання стабільності національної валюти та фінансування покриття дефіциту платіжного балансу. У листопаді (15 листопада) 2008 р. Україна отримала перший транш кредиту МВФ у розмірі 4,43 млрд дол., другий транш планується 15.02.09 – 1,85 млрд дол., третій  15.05.09 – 3,7 млрд дол., четвертий – 15.08.09 – 1,1 млрд дол., п’ятий - 15.11.09 у розмірі           2,95 млрд дол. МВФ надає Україні кредит для оздоровлення банківської сфери в умовах фінансової кризи, що суперечить його основним функціям та уставу, відповідно до якого країна може отримати максимальний кредит у розмірі 300% своєї квоти. Тобто максимальна сума кредиту для України повинна становити 6,3 млрд дол.. У 2008 році МВФ окрім України надав кредити Угорщині -15,7 млрд дол. , Пакистану – 7,6 млрд дол., Ісландії – 2,1 млрд дол., Сербії – 518 млн дол., Киргизії  – 60 млн дол., Лівану – 37,6 млн дол., Сейшельським островам – 26 млн дол. та Вірменії – 13,6 млн дол.  

Основними вимогами МВФ при наданні кредиту України є наступні::

1) основні макроекономічні показники:

- інфляція до 17% у 2009 р.;

- інфляція 5-7% після 2011р..;

- дефіцит рахунку поточних операцій платіжного балансу – близько 2% у 2009 р..;

- зростання реального ВВП на 12% у 2009 р.;

2) монетарна політика:

- відміна коридору обмінного курсу;

- прив’язка офіційного курсу до ринкового;

- введення валютних аукціонів;

- відміна збору з валютообмінних операцій;  

- зростання монетарної бази на 11% у 2009 р.;

- переорієнтація на інфляційне таргетування (утримання на певному рівні) в середньостроковому періоді;

- продовження терміну повноважень голови Національного банку України (НБУ);

3) банківський сектор:

- підвищення компенсацій по депозитах до 150 тис. грн;

- впровадження механізму рекапітализації;

- перегляд переліку інструментів, які приймаються під заставу при рефінансуванні банків;

- прозорість банківської інформації;

- аудит банківського сектору;

4) фіскальна політика:

- дефіцит бюджету не більше 1% ВВП у 2008 р.;

- бездефіцитний консолідований бюджет у 2009 р.;

- підвищення соціальних виплат не більше, ніж на рівень інфляції;

- дворічний мораторій на підвищення мінімальної заробітної плати до рівня прожиткового мінімуму;

5) енергетика:

- підвищення цін на газ внутрішнього видобування до рівня вартості імпортного газу;

- відмова від дотацій теплокомуненерго до липня 2010 р.;

6) структурні реформи:

- створення ринку землі;

- узгодження переліку підприємств, які підлягають приватизації у 2009 р.  

Плата України по кредиту МВФ – не тільки відсотки (4%), країна повинна виконати цілий ряд вимог фонду. Так як кредит перераховують траншами, то після отримання кожного траншу здійснюється кількісна та якісна перевірка виконання цих вимог. У випадку недодержанням України своїх зобов’язань, кредитна лінія буде закрита, а процентні ставки по кредиту – збільшені.

Вимоги МВФ до України є достатньо жорсткими та спірними. МВФ вимагає бездефіцитного бюджету, що може негативно вплинути національну економіку через скорочення інвестиційних і соціальних програм. Обмеження монетарної бази дозволить стримувати інфляцію на рівні 15-17% у 2009 р.

Світовий банк надав Україні кредитів на загальну суму більше       1,5 млрд дол. на пільгових умовах на період до 17 років з відтермінування виплати процентів за кредит та за пільговою ставкою близько 7%. Основною умовою надання кредитів є проведення ринкових реформ, реструктуризація економіки, надання прозорої та достовірної статистичної інформації про соціально-економічний розвиток країни та рівень розвитку міжнародної економічної діяльності. Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР) надав Україні кредити на суму 350 млн дол. Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МИРР) надав Україні кредит на суму 150 млн дол. на 20 років на розвиток інфраструктури фінансового ринку та на розвиток муніципального кредитування;  40 млн дол.. на проведення податкової реформи; 86,887 млн дол. на 20 років – на реалізацію проекту “Рівний доступ до якісної освіти”; 106 млн дол. - на реконструкцію гідроелектростанцій до 2023 року; 60 млн дол. – на боротьбу зі СНІДом та туберкульозом.  

На 2009 рік прогнозований обсяг зовнішнього боргу становить    78,2 млрд дол. Вирішення проблеми погашення зовнішньої заборгованості є ключовим на теперішній час. НБУ були розраховані терміни та суми погашення заборгованості (табл. 15.8).

Таблиця 15.8

Розрахунки по погашенню та обслуговуванню зовнішнього   боргу

Роки	Загальна сума погашення та обслуговування боргу, млн дол.	У  тому числі  за рахунок
		коштів Державного бюджету, млн дол.	валютних резервів НБУ, млн СПЗ	валютних резервів НБУ, млн дол.
2000	2973,6	2133,6	644,6	840,0
2001	2773	2192,7	446,4	580,3
2002	2129,9	1846,5	218,0	283,4
2003	988,1	799,0	145,4	189,1
2004	919,1	742,9	135,6	176,2
2005	843,7	754,8	68,4	88,9
2006	832,8	773,6	45,5	59,2
2007	718,0	661,1	43,8	56,9
2008	641,9	587,3	42,0	54,6
2009	566,6	566,6	-	-
2010	503,2	503,2	-	-

Реалізація протягом 2004 – 2011 рр. цілей та задач політики сталого економічного розвитку залежить від здійснення стратегії управління зовнішнім боргом країни погашення боргу здійснюється з трьох джерел: за рахунок коштів Державного бюджету, валютних резервів НБУ та за рахунок нових позик.

Стратегія управління зовнішнім боргом країни передбачає реалізацію наступних цілей:

- поступове перетворення короткострокової заборгованості в середню та довгострокову, що дозволить скоротити обсяги обслуговування зовнішнього боргу країни;

- чітке визначення граничної межі бюджетних надходжень для обслуговування зовнішнього боргу;

- облік при залученні зовнішніх кредитів змін валютних курсів і їх вплив на динаміку державного боргу та бюджетний дефіцит.

Для цього необхідно здійснити наступні заходи:

- спрямовувати майбутні кредити на інвестування експорто-орієнтованих та імпортозамінних виробництв;

- відмовитись від зв’язаних кредитів або здійснювати оцінку їх ефективності;

- залучати зовнішні кредитні ресурси з метою фінансування платіжного балансу;

- підвищити рівень прозорості системи залучення та використання іноземних кредитів.

Контрольні запитання

1. Проаналізуйте структуру національної і світової валютної системи.

2. Що таке валютний курс, спот-курс, форвард-курс?

3. Які чинники впливають на зміну валютного курсу?

4. Яка структура платіжного балансу країни?

5. Що таке міжнародний кредит і які функції він виконує? Які  його форми?

ТЕМА 16. МІЖНАРОДНА ЕКОНОМІЧНА ІНТЕГРАЦІЯ

16.1. Сутність, головні передумови та цілі міжнародної          економічної інтеграції

Розвиток інтеграційних процесів є закономірним результатом зростання обсягів міжнародного руху товарів та факторів виробництва, що вимагало створення більш надійних виробничо-збутових зв’язків між країнами та ліквідації численних перешкод на шляху міжнародної торгівлі та руху факторів виробництва. З другої половини ХХ ст. швидкий економічний розвиток провідних країн, удосконалення міжнародних транспортних засобів та комунікацій сприяли інтенсифікації міжнародних торгових потоків. Все частіше міжнародна торгівля стала доповнюватись різними формами міжнародного руху факторів виробництва, які теж стали своєрідним товаром. Впровадження системи плаваючих валютних курсів та інтенсифікація глобалізацій них процесів викликали не прогнозовані зміни цін, процентних ставок, валютних курсів, а часом – і фінансові кризи. Ситуація на фінансових ринках швидко змінюється, а традиційні методи прогнозування – технічний і фундаментальний – не діють. В цих умовах посилення конкуренції та необхідність мінімізації витрат, гарантування доступу до ресурсних джерел і ринків збуту обумовлюють необхідність створення гнучкого механізму координації та регулювання міжнародної економічної взаємодії з урахуванням інтересів господарюючих суб’єктів, яким і стала міжнародна економічна інтеграція.  

Економічна інтеграція є процесом економічної взаємодії країн з метою досягнення певних переваг у взаємній торгівлі товарами, послугами, русі факторів виробництва шляхом укладання міждержавних угод щодо подальшого їх співробітництва.

Еволюція міжнародних економічних відносин обґрунтовує тезу про те, що інтеграція – об’єктивний процес розвитку стійких довгострокових економічних зв’язків та міжнародного розподілу праці національних господарств, близьких по соціально-економічному рівню.

Інтеграційні процеси сприяють розвитку економічного регіоналізму, який є процесом поступового формування єдиного економічного простору близьких за рівнем соціально-економічного, культурно-історичного розвитку країн окремого регіону для вирішення спільних проблем шляхом встановлення уніфікованих умов їх співробітництва.

Передумовами створення інтеграційних угрупувань є:

1) близькість рівнів економічного розвитку та ступеня ринкової зрілості країн;

2) географічна близькість країн, наявність спільного кордону, історично сформованих економічних зв’язків. Більшість інтеграційних об’єднань починались з укладання угод між декількома сусідніми країнами, які розташовані на одному континенті, мають спільні або сусідні транспортні комунікації, історичні, культурні, релігійні традиції;

3) спільність економічних, соціальних, політичних та інших проблем;

4) демонстраційний ефект – позитивні наслідки вступу країн до інтеграційних об’єднань є своєрідним прикладом вигідності інтеграції для інших країн;

5) ефект “доміно” – негативні наслідки для країн, які не входять в інтеграційне об’єднання, обумовлені переорієнтацією економічних зв’язків країн-учасниць та відсутністю лібералізаційних умов співробітництва.  

Економічна інтеграція характеризується певними відмінними рисами, а саме:

- взаємозв’язком та взаємопроникненням національних виробничих процесів;

- розвитком міжнародної спеціалізації та кооперування у виробничій, інвестиційній, інноваційній сферах;

- структурними змінами у економіці країн-учасниць відповідно до стратегічних цілей інтеграції;

-  цілеспрямованим регулюванням інтеграційного процесу, координацією економічної стратегії країн-учасниць.

Не зважаючи на істотні відмінності практично всі інтеграційні угрупування переслідують наступні цілі:

- використання переваг економіки масштабу на основі розширення розмірів ринків, скорочення трансакційних витрат, залучення іноземних інвестицій. Подібні цілі виражені в інтеграційних угрупуваннях Африки та Центральної Америки;

- створення благоприємного зовнішньополітичного середовища шляхом посилення взаєморозуміння та співпраці країн-учасниць у політичній, воєнній, соціальній та інших неекономічних сферах, ця ціль притаманна країнам Південно-Східної Азії та Близького Сходу;

- вирішення задач торговельної політики шляхом посилення переговорних позицій країн-учасниць в рамках багатосторонніх переговорів у СОТ, притаманні інтеграційним угрупуванням Північної, Латинської Америки та Південно-Східної Азії;

- сприяння структурній перебудові економіки за рахунок використання ринкового досвіду, капіталів, технологій більш розвинутих країн-учасниць угрупування, найбільш повно ці цілі проявляються в рамках Європейського Союзу;

- підтримка розвитку галузей національної промисловості за рахунок створення більш місткого регіонального ринку, ця мета є провідною для інтеграційних об’єднань країн Латинської Америки та Африки, розташованих на південь від Сахари.

Отже, інтеграційні об’єднання утворюються з метою виростання переваг об’єднаного ринку, створення благоприємних зовнішніх умов для національного розвитку, зміцнення міжнародних переговорних позицій з економічних питань, обміну досвідом ринкових реформ та підтримки національної промисловості та сільського господарства.  

Сучасні теорії міжнародної економічної інтеграції (Я. Вайнер, С. Ліндер, Б. Баласса), які відносяться до традиційної економічної школи, в якості основних стимулів розвитку та поглиблення інтеграційних процесів розглядають саме економічні чинники. Вигідна концентрація об’єднання країнами матеріальних, трудових, інвестиційних, інноваційних, інфраструктурних, інформаційних ресурсів дає можливість сформувати певні конкурентні переваги. Для встановлення більш тісних господарських інтеграційних зв’язків країни повинні мати, насамперед, технологічні структури, бо на сучасному етапі розвитку світового господарства саме технологічні чинники є визначальними у формуванні конкурентних переваг.

Деякі економісти (П. Робсон, А. Рюгман) як основну причину розвитку інтеграційних процесів виокремлюють обмеженість ресурсної бази та прагнення доступу до більш дешевих джерел сировини.

Представники іншої економічної школи (Л. Кеохане, П. Робсон,     М. Дюватріон) обґрунтовують домінуючу роль таких неекономічних чинників, як політичні, які дають змогу підвищити статус країни в світі, зміцнити її обороноздатність тощо.

Теоретичне обґрунтування доцільності міжнародної інтеграції викладено в теорії митного союзу Я. Вайнера, який виокремив два типи ефектів, які виникають після його утворення:

1) статичний ефект – це негайні економічні наслідки, які виникають після утворення митного союзу. В результаті взаємної ліквідації мит між країнами-учасницями митного союзу і встановлення єдиних ставок мит у торгівлі з третіми країнами (які не є членами митного союзу) виникають два види статичних ефектів:

- ефект створення торгівлі – переорієнтація національних попиту з менш ефективного внутрішнього джерела постачання товарів (національне виробництво) на більш ефективне зовнішнє джерело (імпорт);

- ефект відхилення торгівлі – переорієнтація національного попиту із більш ефективного позаінтегрального джерела постачання на менш ефективне внутрішньоінтеграційне джерело;  

2) динамічний ефект – економічні наслідки, які виникають при функціонуванні митного союзу.  

На рис. 16.1 наведена графічна інтерпретація теоретичного обґрунтування доцільності створення митного союзу. Згідно з теорією митного союзу розглядають три ситуації:

1) за відсутності інтеграції;

2) після утворення митного союзу між країнами 1 та 2;

3) після утворення митного союзу між країнами 2 та 3.

 

Рис. 16.1. Економічні наслідки утворення митного союзу за    теорією Я. Вайнера

За відсутності інтеграції країни 1,2,3 виробляють товар X, при чому країна 1 лідирує у його виробництві у співвідношенні ціна-якість P1, у країні 2 ціна – P2, у країні 3 – P3, при чому P1< P2, P1< P3< P2. До утворення митного союзу в країні 2 існує єдине імпортне мито t, яким оподатковується імпорт товару з країни 1 та країни 3. Розмір мита є різницею цін P2  – P1. Тоді ціна імпорту товару з країни 1 становитиме  Р1+t = P2, а з країни 3 Р3+t > P2, тому країні 2 доцільніше імпортувати товар з країни 1. В умовах митного регулювання країна 2 виробляє та споживає товар у точці перетину кривих попиту Dd та пропозиції Sd  Е. Якщо Р1+t = P2, то країна 2 виробляє товару у обсязі Q0 Q2, а споживає – у обсязі Q0 Q4, імпортує – Q2 Q4 з країни 1. Існування тарифу забезпечує країні 2 ефект доходів у розмірі бюджетних надходжень від оподаткування імпорту (c+c’).

Після утворення митного союзу між країною 1 та країною 2 відбудеться переорієнтація попиту споживачів країни 2 з товарів національного виробництва на імпортовані товари за рахунок більш прийнятної ціни (при відсутності митного тарифу буде зберігатись нерівність P1< P2  ). Країна 3 не входить до митного союзу і тому імпорт її товарів оподатковується митним тарифом t. У результаті створення митного союзу обсяг споживання товару X в країні 2 становитиме Q0 Q5, обсяг внутрішнього виробництва скоротиться до Q0 Q1, а обсяг імпорту виросте до Q1 Q5. За таких умов споживачі можуть споживати будь-який обсяг товару, обмежений кривими внутрішнього попиту Dd і кривими внутрішньої і зовнішньої пропозиції S1, тобто (a+a’+b+b’+c+c’+d+d’). Виробники продукції у країні 2 зазнаватимуть збитків через не конкурентоспроможність власної продукції порівняно з імпортною (a+a’), тобто виникає ефект переділу. Статичний ефект країни 2 від утворення митного союзу становитиме суму ефекту споживання (d+d’) та ефекту захисту (b+b’), які вважаються ефектами створення торгівлі. При чому, ефект споживання показує вигідність придбання імпортного товару за більш вигідною ціною ніж вітчизняного. Отже, наслідками утворення митного союзу між країнами 1 та 2 є:

- збільшення імпорту країни 2 на (Q1Q2 + Q4Q5), тобто виникає ефект створення торгівлі;

- часткова переорієнтація споживачів країни 2 з національного джерела постачання на імпортне;

- збільшення обсягу споживання за рахунок більш прийнятної ціни імпортованого товару;

- підвищення добробуту в країні 2.   

Після утворення митного союзу між країнами 2 та 3 виникає ефект відхилення торгівлі, оскільки джерело постачання імпортованого товару з країни 3 не є ефективним через збереження нерівності  P1<   P3<P2.  Країна 1 не є членом митного союзу і тому країна 2  не закуповує у неї товар. Після скасування митного тарифу у розмірі t країна 2 має можливість імпортувати товар з країни 3 за ціною  P3, що означає зменшення ціни не на величину імпортного тарифу t, а на величину t’. Внаслідок створення митного союзу внутрішнє споживання у країні 2 становитиме Q1 Q5’. Обсяг внутрішнього виробництва скоротиться до Q0Q1’, імпорт товару з країни 3 збільшиться до Q1’Q5’. Утворення митного союзу між цими країнами приводить до зростання надлишку споживання у країні 2 (a’+b’+c’+d’), тобто споживачі споживатимуть товар у обсязі, обмеженому кривою внутрішньої і зовнішньої пропозиції S3  і кривою внутрішнього попиту Dd.  При цьому зникає ефект доходу (c+c’), оскільки імпортне мито не стягується. При чому c перерозподіляється між споживачами країни 2 через нижчі ціни на товар X, а  c – прямі втрати для країни 2 від утворення митного союзу з країною 3 за рахунок переорієнтації споживчого попиту на менш ефективне зовнішнє джерело постачання.  Але виникає і позитивний ефект створення торгівлі за рахунок зниження ціни обсяг імпорт збільшився на (Q1’ Q2  + Q4 Q5), чистий статичний ефект країни 2 від створення митного союзу становитиме (b’+ d’). Для визначення впливу створення митного союзу на добробут країн порівнюють розміри ефекту створення торгівлі (b’+ d’) та ефекту відхилення торгівлі  с:

- якщо с>(b’+ d’), то добробут країн знижується;

- якщо с<(b’+ d’), то добробут країн зростає.

Для країни 1 створення митного союзу між країнами 2 та 3 має нетривні наслідки, оскільки виникає ефект відхилення торгівлі.

Аналіз динамічних ефектів, які проявляються через певний проміжок часу після утворення митного союзу, можуть бути як позитивними, так і негативними. До позитивних слід віднести:

- зростання конкуренції між виробниками різних країн;

- економія масштабу, яка сприяє зростанню обсягів виробництва та скорочення витрат;

- збільшення обсягів іноземного інвестування, особливо з третіх країн, для збереження певного сегменту ринку.

До негативних наслідків можна віднести:

- можлива олігополізація ринку між підприємствами країн-учасниць;

- можлива непропорційність виробничих і збутових зв’язків у митному союзі;

- зниження контролю за функціонуванням інтеграційного угрупування, який полягає у зіставленні ефекту відхилення та ефекту створення торгівлі.  

Отже, однозначно виокремити позитивні та негативні наслідки утворення інтеграційного об’єднання досить важко. Особливо це стосується статичних і динамічних ефектів, досить часто позитивний статичний ефект у подальшому функціонуванні інтеграційного об’єднання трансформувався у негативний, що вимагає від кожної з країн-учасниць виваженої оцінки власного потенціалу та економічних інтересів, які вона намагається реалізувати за допомогою інтеграції з іншими країнами.  

    

16.2. Типи інтеграційних об’єднань

Міжнародна економічна інтеграція як форма міжнародних економічних відносин почала інтенсивно розвиватись у другій половині ХХ ст. Не зважаючи на різні підходи до визначення теоретичних засад інтеграційних процесів, в економічній літературі виокремлюють декілька етапів еволюції міжнародного інтеграційного співробітництва:

1) преференційна торговельна угода;

2) зона вільної торгівлі;

3) митний союз;

4) спільний ринок;

5) економічний союз;

6) політичний союз.

На першому етапі країни, роблячи перші кроки до зближення, укладають на двосторонній та багатосторонній основі преференційні торговельні угоди, відповідно до яких створюються сприятливі умови для здійснення зовнішньоторговельних операцій. Преференційні угоди передбачають збереження національних митних тарифів та національної системи нетарифного регулювання.   

На другому етапі інтеграції країни створюють зону вільної торгівлі, що передбачає не скорочення, а повну ліквідацію митних бар’єрів у взаємній торгівлі при збереженні національних митних тарифів та національної системи нетарифного регулювання у торгівлі з третіми країнами. У більшості випадків умови зони вільної торгівлі розповсюджуються на всі товари, окрім сільськогосподарських. Зона вільної торгівлі може координуватись міждержавним секретаріатом або ж функціонувати без вказаного координуючого органу на основі прийнятих на періодичних нарадах представників країн-учасниць рішень.

Третій етап інтеграції передбачає створення митного союзу – узгоджене скасування країнами національних митних тарифів та введення загального тарифу та єдиної системи нетарифного регулювання у торгівлі з третіми країнами. Координацію зовнішньоторговельної політики країн –учасниць здійснює міждержавний секретаріат.

На четвертому етапі – спільного ринку – країни домовляються про вільний рух не тільки товарів та послуг, а й капіталу, робочої сили, технології. Координація здійснюється на періодичних нарадах голів держав-учасниць, які проводяться 1-2 рази на рік. Одночасно створюється і постійно діє міждержавний секретаріат.

На п’ятому етапі – утворенні економічного союзу – відбувається повна інтеграція, тобто здійснення країнами єдиної економічної, бюджетної, валютної, грошової політики, введення єдиної валюти, заснування органів наднаціонального регулювання. Уряди країн-учасниць відмовляються від частини своїх функцій на користь наднаціональних органів, які наділяються правом приймати рішення з питань стосовно функціонування інтеграційного об’єднання без узгодження з ними.  

На шостому етапі – політичному союзі – передбачається передача національними урядами переважної частини своїх повноважень наднаціональним органам управління. Фактично політичний союз означає втрату національного суверенітету та створення міжнародної конфедерації.

16.3. Оцінка міжнародних інтеграційних процесів

У теорії міжнародної економіки оцінка міжнародних інтеграційних процесів здійснюється за критерієм їх сприяння поглибленню світогосподарських зв’язків. Узагальненими індикаторами світових інтеграційних процесів є рівень відповідності основних макропоказників розвитку економіки країни вимогам світової економіки. Одним з таких індикаторів є індекс глобальної інтеграції (FPGI – Foreign Policy Globalization Index), що розраховується за 4 категоріями, які поділені на 12 позицій: економічна інтеграція, інтенсивність особистих контактів між людьми, розвиток технічних систем зв’язку, ступінь включення у світові політичні процеси. Серед країн, які досягли найбільшої глобальної інтеграції, слід відзначити Сінгапур, Швейцарію, США, Ірландію. Із 62 країн Україна займає в даній класифікації 39 місце, Росія – 47 [46,с. 61].    

Спеціалістами Світового банку було сформульовано ряд критеріїв відповідності створення інтеграційних угрупувань інтересам світової економіки, до яких відносять:

- регіональні торговельні угоди повинні покривати всі галузі економіки без винятку;

- перехідний період між етапами інтеграції не повинен перевищувати 10 років та передбачати чіткий графік лібералізації торгівлі в окремих галузях;

- передумовою створення інтеграційного угрупування повинна бути лібералізація торгівлі на умовах режиму найбільшого сприяння;

-   загальний митний тариф, який вводиться в рамках митного союзу, не повинен перевищувати найнижчий тариф в країні з ліберальною зовнішньоторговельною політикою у відповідній галузі;

- правила визначення країни походження товару повинні бути прозорими і однаковими для всіх суб’єктів світового господарства;

- правила прийому нових членів до інтеграційного угрупування повинні бути ліберальними і не перешкоджати його розширенню;

- після створення інтеграційного угрупування забороняється застосовувати антидемпінгові заходи щодо країн-членів, а у відносинах з іншими країнами доцільно розробити єдиний механізм їх застосування;

- необхідний швидкий перехід до більш розвинених форм інтеграції, які забезпечують більш раціональний розподіл та використання факторів виробництва.

Отже, інтеграція починається з лібералізації взаємної торгівлі товарами, поглиблюється розробкою та введенням єдиного митного тарифу та системи нетарифного регулювання зовнішньої торгівлі товарами стосовно третіх країн, доповнюється свободою міждержавного руху факторів виробництва і завершується уніфікацією макроекономічної політики та створенням наднаціональних органів управління.  

16.4. Сучасні інтеграційні угрупування країн

Сучасний розвиток світової економіки характеризується протистоянням двох основних тенденцій – глобалізації та регіоналізації. Створення регіональних об’єднань передбачає уніфікацію принципів, методів та інструментів зовнішньоекономічного співробітництва та механізмів його регулювання шляхом підписання преференційних угод, угод про створення зон вільної торгівлі, митних союзів, спільних ринків та економічних союзів, або ж формування наднаціональних органів управління. Регіоналізація сприяє забезпеченню вільного міждержавного руху товарів, послуг та факторів виробництва відповідно до потреб та можливостей регіонального ринку та перешкоджає проникненню нових суб’єктів господарювання. На певному етапі розвитку регіональних об’єднань змінюється характер та пріоритети регіональних відносин – виникає необхідність у трансграничній взаємодії з іншими суб’єктами світового господарства для забезпечення сталого розвитку окремого регіону. Регіональне співробітництво трансформується у субрегіональне, а згодом – у глобальне. Однак сучасні реалії світової економіки свідчать про недостатній часовий період його формування, що і стало однією з причин світової кризи. Отже, завдяки існуючій системі пріоритетного розвитку регіоналізація є гальмуючим чинником глобалізації. Ця теза знайшла підтримку у роботах таких вчених, як Дж. Бхагваті, П. Кіта, Р. Де Вільєрса.  У свої книзі “Термиты в торговой системе: как преференциальные торговые соглашения подтачивают многостороннюю торговлю” Дж. Бхагваті стверджує, що регіональні торговельні угоди створюють преференційні режими всередині регіональних об’єднань та перешкоджають  розвитку міжрегіональної торгівлі [53]. П. Кіт та Р. Де Вільєрс обґрунтовують думку про незавершеність етапу глобалізації, який може при зневіренні у ній міжнародного суспільства повернутись до регіоналізації [57].  

Розвиток регіоналізації супроводжується посиленням білатералізму, тобто укладання двосторонніх торговельних угод між країнами. На теперішній час у світі діють близько 200 двосторонніх преференційних угод, при чому характерним є зміна їх регіонального характеру на субрегіональний. Також набуло значного поширення укладання угод між окремими країнами та інтеграційними угрупуваннями, між інтеграційними угрупуваннями. Новим видом преференційних угод є трьох- та чотирьохсторонні торговельні угоди - “Агадир” (Йорданія – Туніс-Єгипет-Марокко), “Група 3” (Мексика-Колумбія-Венесуела), “Транстихоокеанське економічне партнерство” (Чилі – Сінгапур – Бруней – Нова Зеландія). Лідерами за кількістю укладених преференційних угод є країни Європейського Союзу – 22 угоди, країни Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАСТ) – 17, Чилі -15, Молдова – 13, Туреччина -13, Росія – 11, США – 11, Сінгапур – 11, Мексика – 10, Ізраїль – 9 [32, С. 41]. Особливостями сучасних преференційних угод є:

- набуття ними певних рис спільного ринку, так як в них часто містяться положення про лібералізацію інвестиційних режимів, міграції робочої сили;

- набуття певних рис економічного союзу у частині зобов’язань по виконанню законодавства у сфері охорони навколишнього середовища, охорони здоров’я, прав інтелектуальної власності;

- набуття певних рис політичного союзу стосовно виконання зобов’язань по дотриманню прав людини.   

Отже, сучасні преференційні угоди акумулюють певні риси спільного ринку, економічного та політичного союзу, що і обумовлює їх значне поширення у сучасних міжнародних економічних відносинах.

Точно визначити, на якому рівні розвитку дійсно знаходиться те чи інше інтеграційне об’єднання дуже важко через відсутність як достатньо зіставленої інформації, так і через значні відмінності між проголошеними цілями і реальними досягненнями. Нерідко інтеграційне угрупування, яке вважається юридично економічним союзом, фактично знаходиться лише на ранніх етапах інтеграції. Класифікація основних діючих інтеграційних об’єднань за виявленими кінцевими цілями показує, що у сучасній світовій економіці існує значна кількість інтеграційних угрупувань, які знаходяться на різних етапах інтеграційного розвитку.

Найбільш розвинутою моделлю економічної інтеграції у сучасній світовій економіці є Європейський союз. У 1948 році 16 країнами Західної Європи була створена Організація європейського економічного співробітництва, цілями якої були об’єднання економічного потенціалу, лібералізація торговельних відносин, стабілізація валют.  

Розвиток європейської інтеграції є тривалим історичним процесом трансформації рівнів міжнародним економічної інтеграції, який можна поділити на декілька етапів:

1) на першому етапі у 1951 році за Паризьким договором було створене Європейське об’єднання вугілля і сталі за участю Франції, ФРН, Бельгії, Люксембургу, Італії, Нідерландів з метою сприяння економічному зближенню країн шляхом створення єдиного ринку вугілля і сталі. На цьому етапі реалізовано наступні заходи: у 1953 р. скасовано митні обмеження в торгівлі залізом і брухтом, сталлю, а в 1954 р. –  на спеціальні сталі; в 1980 р. введено контингентування виробництва; 1985 р. – скасовано державні субсидії сталеливарній промисловості;

2) на другому етапі у 1957 р. відповідно до Римського договору було створено Європейське економічне співтовариство і Європейське співтовариство з атомної енергії за участю Франції, ФРН, Бельгії, Люксембургу, Італії, Нідерландів. При цьому цілями Європейського економічного співтовариства є забезпечення збалансованого розвитку країн-учасниць, а метою Європейського співтовариства з атомної енергії є розвиток ядерної енергетики в країнах-учасницях;

3) на третьому етапі у 1967 р. шляхом об’єднання Європейського об’єднання вугілля і сталі, Європейського економічного співтовариства і Європейського співтовариства з атомної енергії було створено Європейське співтовариство (ЄС), до складу якого ввійшли Франція, ФРН, Бельгія, Люксембург, Італія, Нідерланди, з 1973р. – Данія, Великобританія, Ірландія, з 1981р. – Греція, 1986р. – Іспанія, Португалія. Цілями ЄС були створення єдиного європейського економічного простору шляхом поступового злиття національних економік і розвитку спільних інститутів: Ради ЄС (законодавчого органу), Комісії Європейських Співтовариств (виконавчого органу), Європейського Парламенту (контролюючого органу), Суду ЄС (вищого судового органу), Європейської Ради (ради голів держав і урядів), Європейського політичного співробітництва (наради міністрів закордонних справ), Економічної і соціальної ради (консультативного органу), Контрольної палати ЄС (контролюючого фінансового органу);

4) на четвертому етапі на основі Маастрихтського договору у 1993 році було створено Європейський Союз, до складу якого ввійшли 15 країн – Німеччина, Франція, Великобританія, Данія, Іспанія, Італія, Португалія, Нідерланди, Бельгія, Люксембург, Австрія, Фінляндія, Ірландія, Греція, Швеція.

Основними цілями Європейського Союзу є:

- закріплення результатів, досягнутих на попередніх етапах європейської інтеграції;

- підвищення ефективності механізмів і органів Європейського співробітництва;

- сприяння збалансованому, усталеному розвитку економіки і соціальної сфери в країнах-учасницях в умовах ліквідації внутрішніх кордонів між ними і поглибленню економічного і валютного союзу;

- підвищення ролі ЄС на міжнародній арені шляхом проведення єдиної зовнішньої політики і політики безпеки;

- посилення захисту прав і інтересів громадян країн-учасниць [16].   

Поглиблення економічного і валютного союзу сприяло створенню у 1999 році Європейського валютного союзу (ЄВС) та введення єдиної валюти – євро. Членство в ЄВС передбачає відповідність економічної політики країн критеріїв, розробленим у рамках Маастрихтської угоди:

- стабільність цін – середній рівень інфляції має бути не вище 1,5% середнього значення трьох країн співтовариства, де зафіксоване мінімальне зростання цін;

- збалансованість процентних ставок – середній рівень річних процентних ставок не повинен перевищувати 20% від рівня в країнах з кращими показниками;

- бездефіцитність бюджету – дефіцит бюджету повинен становити до 3% сукупного національного продукту;

- рівень державного боргу повинен становити до 60% сукупного національного продукту;

- національна валюта не повинна бути девальвована протягом останніх двох років і повинна відповідати нормам ЄС.

З 15 країн ЄС до ЄВС не ввійшли Великобританія (зайняла позицію стороннього спостерігача), Швеція, Данія і Греція як країни, які не виконали умови Маастрихтської угоди.

З 2004 року до ЄС приєднались 10 країн Центральної та Східної Європи – Польща, Чехія, Угорщина, Словаччина, Словенія, Кіпр, Естонія, Латвія, Литва, Мальта, а з 2007 року – Болгарія і Румунія.  

Слід зазначити, що регіональна політика європейських країн спрямована на поглиблення інтеграційних процесів в регіоні. З метою подальшого розвитку у 2000 – 2006 рр. країнами ЄС було реалізовано наступні регіональні ініціативи:

- INTERREG – прикордонне, транскордонне і міжрегіональне співробітництво, покликане стимулювати гармонійний, збалансований і сталий розвиток на всій території Союзу;

- URBAN – економічне і соціальне відродження міст, а також приміських зон, які опинилися в кризовому становищі, з метою створення умов для сталого розвитку міст;

- LEADER – розвиток сільськогосподарських територій;

- EQUAL – транснаціональне співробітництво в розробці нових засобів боротьби з усіма формами дискримінації на ринку праці.

Однак посилення процесів глобалізації обумовило необхідність перегляду політики взаємодії країн у середині інтеграційного угрупування. Основними причинами трансформації регіональної політики західноєвропейських країн є:

- різний рівень соціально-економічного розвитку регіонів, що зумовив формування взаємодії всередині ЄС по типу “центр – периферія” з орієнтацією субсидування на розвиток відсталих регіонів, та відмова країн-лідерів від постійного донорства відносно нових країн-членів;

- необхідність у координації регіональної політики окремих країн ЄС та загальної регіональної політики;

- високий рівень безробіття в регіонах ЄС (Польща, Іспанія, Словаччина, Франція, Німеччина, Румунія), що викликає необхідність зосередження уваги на регіональних відмінностях у показниках економічного зростання і продуктивності;

- значні обсяги фінансування з консолідованого бюджету на адаптацію перед та після вступу країн до ЄС через його розширення за останні 5 років;

- скорочення обсягів субсидування сільського господарства.

Цілями сучасної політики країн ЄС є конвергенція регіонів, забезпечення регіональної конкурентоспроможності та зайнятості, європейська територіальна кооперація. Дана політика базується на наступних принципах:

- пріоритетний  розвиток слаборозвинутих регіонів країн-членів і відповідна концентрація ресурсів консолідованого фонду на відсталих територіях;

- координація дій Комісією Євросоюзу, національними урядами країн-членів Союзу, місцевими органами влади;

- формування регіональних програм на регіональному рівні;

- спрямованість регіональної допомоги відповідно до ефективності реалізації регіональних програм;

- поглиблення взаємодії між регіональними та галузевими інститутами з метою розробки та реалізації ефективних регіональних програм;

- узгодження регіональної політики ЄС з соціальною політикою кожної із країн-членів ЄС.

Органами управління регіональним розвитком на наступні 7 років є Європейський фонд регіонального розвитку, Європейський соціальний фонд, Фонд згуртування.

Відповідності до визначених цілей країнами ЄС було прийнято рішення про розподіл коштів на реалізацію нової регіональної політики (табл. 16.1).

Як видно з табл. 16.1, нова регіональна політика ЄС має чітко диференційований характер відповідно до рівня соціально-економічного розвитку країн та особливостей їх національних та регіональних політик. Тому до різних цільових груп відносяться різні регіони європейських країн. Так, країнами-реципієнтами, що потребують підтримки за метою “конвергенція” є :

- нові члени ЄС у розрізі їх регіонального розвитку за ступенем депресивності регіонів – всі регіони Болгарії, Естонії, Латвії, Литви, Польщі, Румунії, Словенії, сім регіонів Чехії, шість регіонів Угорщини, три регіони Словаччини; депресивними є регіони з показником до 75% ВВП на душу населення від середнього показника по 15 країнам ЄС, ВНД до 90% від середнього по 15 країнам ЄС;

- старі члени ЄС – 7 регіонів Німеччини, 9 регіонів Греції, 4 регіони Іспанії, 4 регіони Франції, 4 регіони Італії, 4 регіони Португалії, 3 регіони Великобританії.

Таблиця 16.1

Розподіл коштів між країнами членами ЄС за цілями                регіональної політики на 2007 – 2013 рр. (млн євро)

Країни	Конвергенція регіонів ЄС	Регіональна конкурентоспроможність та зайнятість	Європейська територіальна кооперація	Усього	Частка країн, %
	Фонд згуртування	Сума	Стадії завершення	Стадії початку	Сума
1	2	3	4	5	6	7	8	9
Бельгія	-	-	638	-	1425	194	2258	0,65
Болгарія	2283	4391	-	-	-	179	6853	1,97
Чехія	8819	17064	-	-	419	389	26692	7,68
Данія	-	-	-	-	510	103	613	0,18
Німеччина	-	11864	4215	-	9409	851	26340	7,58
Естонія	1152	2252	-	-	-	52	3456	0,99
Ірландія	-	-	-	458	293	151	901	0,26
Греція	3697	9420	6458	635	-	210	20420	5,88
Іспанія	3543	21054	1583	4955	3522	559	35217	10,14
Франція	-	3191	-	-	10257	872	14319	4,12
Італія	-	21211	430	972	5353	846	28812	8,29
Кіпр	213	-	-	399	-	28	640	0,18
Латвія	1540	2991	-	-	-	90	4620	1,33
Литва	2305	4470	-	-	-	109	6885	1,98
Люксембург	-	-	-	-	50	15	6565	0,02
Угорщина	8642	14248	-	2031	-	386	25307	7,28
Мальта	284	556	-	-	-	15	855	0,25
Нідерланди	-	-	-	-	1660	247	1907	0,55
Австрія	-	-	177	-	1027	257	1461	0,42

Закінчення табл. 16.1

1	2	3	4	5	6	7	8	9
Польща	22176	44377	-	-	-	731	67284	19,37
Португалія	3060	17133	280	448	490	99	21511	6,19
Румунія	6552	12661	-	-	-	455	19668	5,66
Словенія	1412	2689	-	-	-	104	4205	1,21
Словаччина	3899	7013	-	-	449	227	11588	3,34
Фінляндія	-	-	-	545	1051	120	1716	0,49
Швеція	-	-	-	-	1626	265	1891	0,54
Великобританія	-	2738	174	965	6014	722	10613	3,05
Міжрегіональна кооперація	-	-	-	-	-	445	445	0,13
Технічна допомога	-	-	-	-	-	-	868	0,25
Разом	69578	199322	13955	11409	43556	8723	347410	100

Країнами-реципієнтами, які перебувають у заключній стадії конвергенції і потребують транзитивної підтримки є: Бельгія (1 регіон), Німеччина (4 регіони), Греція (3 регіони), Іспанія (4 регіони), Італія (1 регіон), Австрія (1 регіон), Португалія (1 регіон), Великобританія (1 регіон).

Державами реципієнтами коштів Фонду згуртування є Греція, Португалія, Болгарія, Естонія, Латвія, Литва, Польща, Румунія, Словенія, Чехія, Угорщина, Словаччина, Мальта, Кіпр. Іспанія потребує транзитивної допомоги Фонду згуртування.

З метою реалізації стратегії регіональної конкурентоспроможності і зайнятості виокремлено дві групи країн-реципієнтів:

- країни, як перебувають на початковій стадії реформування – Греція, Ірландія, Італія, Португалія, Фінляндія, Великобританія, Угорщина    (1 регіон), Кіпр (1 регіон);

- країни, які потребують фінансування для посилення конкурентоспроможності – Бельгія, Чехія, Данія, Німеччина, Франція, Люксембург, Нідерланди, Австрія, Польща, Румунія, Словенія, Словаччина, Швеція, Португалія (1 регіон), Фінляндія, Італія, Іспанія.

Слід зазначити, що нова регіональна політика спрямована на переорієнтацію фінансування з країн ЄС-15 на нових членів. Це підтверджується наступними даними: на країни Центральної та Східної Європи припадає 50,8% загальної суми асигнувань, а на Великобританію, Францію, Італію, Німеччину, які виробляють майже 50% ВВП ЄС, близько 23% [51, С.59].  

У сучасній регіональній моделі ЄС виокремлено також нові одиниці транснаціональної кооперації:

- Північна периферія – Ірландія, північна частина Великобританії, Північна Фінляндія, північно-східна Швеція;

- Район Балтійського моря – Швеція, Латвія, Литва, Естонія, Фінляндія, Польща, Данія, північно-східна Німеччина;

- Район Північного моря – південно-західна Швеція, Данія, Нідерланди, Бельгія, північно-західна Німеччина, східна Великобританія;

- Центральна Європа – Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Франція,  Австрія;

- Східно-Центральна Європа – Словаччина, Угорщина, Польща;

- Південно-Східна Європа – Румунія, Болгарія, Словаччина, Угорщина, Словенія, Чехія;

- Південна Європа – Італія, Іспанія, Португалія, Греція, Мальта, Кіпр [51].   

Такий поділ доцільний для визначення пріоритетності подальшого регіонального розвитку країн Європейського Союзу та визначення ефективності реалізації регіональних програм.

Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ) була створена у 1960 році за участю Великобританії, Австрії, Швеції, Португалії, Ісландії, Ліхтенштейну, Норвегії, Швейцарії на наступних принципах:

- збереження самостійної зовнішньоторговельної політики країн;

- відсутність наднаціональних органів управління;

- дія режиму вільної торгівлі поширюється тільки на промислові товари і не поширюється на сільськогосподарську продукцію.

Згодом з ЄАВТ вийшли Великобританія, Австрія, Швеція, Португалія через її недосконалість та відсутність перспектив розвитку.  

Північно-американська угода про вільну торгівлю (НАФТА) була підписана у 1992 р. та ратифікована у 1994 р. між США, Канадою і Мексикою з метою усунення митних обмежень у взаємній торгівлі, локалізації регіонального забезпечення енергоресурсами, сприяння інтеграції ринків капіталів, праці та технології. НАФТА є наочним прикладом реалізації країнами в рамках інтеграційного угрупування своїх економічних інтересів. Передумови створення цього об’єднання полягають у:

- поширенні торговельних відносин між США і Мексикою та США і Канадою;

- активізації діяльності американських транснаціональних корпорацій (ТНК) на мексиканському ринку;

- активізації діяльності американських ТНК в економіці Канади.

Спільним інтересом для цих країн є створення висококонкурентного північноамериканського центру на противагу західноєвропейському. Окрім цього, і США, і Канада, і Мексика мають численні переваги від участі у цьому об’єднанні. Так, для США участь у НАФТА фактично відкрила вихід на ринок країн Латинської Америки, забезпечила вільний доступ до дешевих джерел сировини у Канаді та Мексиці, розширила ринки збуту американської продукції на більш вигідних (безмитних) умовах. Для Канади перевагами такої інтеграції є можливість розширення своєї зовнішньоекономічної діяльності на ринки Мексики і в подальшому на ринки країн Латинської Америки, розширення внутрішнього ринку за рахунок збільшення обсягів товарообороту з США і Мексикою, звільнення від протекціоністських бар’єрів у зовнішній торгівлі з боку США. Для економіки Мексики участь у НАФТА відкриває широкі перспективи у збільшенні обсягів іноземного інвестування, вирішення низки соціальних проблем (зайнятості, безробіття, підвищення рівня життя та соціального захисту населення) за рахунок створення нових підприємств, можливості збільшення експорту продукції (особливо сільськогосподарської).

Асоціація держав Південно-Східної Азії (АСЕАН) була утворена у 1967 році, до неї входять Індонезія, Малайзія, Сінгапур, Таїланд, Філіппіни, Бруней, В’єтнам, Лаос, М’янма, Камбоджа. До основних завдань даного об’єднання можна віднести формування зони вільної торгівлі (АФТА), зони інвестицій (АІА), введення єдиної валюти, створення розширеної економічної інфраструктури, формування спеціальної структури управління. Формування АФТА було закріплене Угодою про загальний ефективний преференційний тариф, підписаною на Сінгапурському самміті у 1992 р., яка передбачає поступове зниження ставок митних тарифів практично по всій товарній номенклатурі (за винятком товарів, які мають культурну, історичну цінність, забезпечують охорону здоров’я людей та навколишнього середовища тощо), узгодження стандартів і сертифікатів якості на продукцію, розробку правил чесної конкуренції, спрощення національних митних і інвестиційних законодавств. Для підвищення рівня конкурентоспроможності суб’єктів господарювання країн-членів АСЕАН у 1996 році підписана угода за схемою промислового співробітництва (АІКО), цілями якої є зростання обсягів промислової продукції, поглиблення інтеграції, зростання обсягів інвестицій у країни АСЕАН, розширення внутрішньоінтеграційної торгівлі, удосконалення технологічної бази тощо. Згідно з даною угодою, умовою створення нової компанії є участь двох або більше підприємств з різних країн АСЕАН і національного суб’єкта у співвідношенні 70:30 (мінімально). Також відповідно до Угоди про загальний ефективний преференційний тариф АІКО вводить тарифну ескалацію на імпортовану сировину та напівфабрикати, хоча їх доступ на ринки країн інтеграції обмежений. У 1998 р. країнами АСЕАН було підписано Угоду про створення зони інвестицій (АІА), відповідно до якої країни-учасниці зобов’язуються поетапно відкрити до 2010 року основні сектори національної промисловості інвесторам з країн АСЕАН, а до 2020 р. – зовнішнім інвесторам. Також країни зобов’язуються до 2010 р. надати всім інвесторам з країн АСЕАН  національний режим, а до   2020 р. – всім іноземним інвесторам, за виключенням інвестицій в обробну промисловість, де інвестори отримують національний режим негайно. Слід зазначити, що функціонування даного інтеграційного угрупування ускладнюється насамперед подібною структурою та характером зовнішньоекономічного сектору країн – експорторієнтованістю та монокультурним характером.           

Азіатсько-Тихоокеанське економічне співробітництво (АТЕС) було створене у 1989 році як більш широкоформатне інтеграційне об’єднання, до якого ввійшла 21 країна – Австралія, Бруней, В’єтнам, Гонконг, Китай, Південна Корея, Малайзія, Сінгапур, Таїланд, Тайвань, Філіппіни, Індонезія, Мексика, Перу, Чилі, США, Японія, Росія, Нова Зеландія, Папуа-Нова Гвінея, Канада. Метою даної інтеграції є формування відкритої регіональної торгівлі та інвестиційного співробітництва, а в подальшому – створення спільного ринку в даному регіоні. Участь у АТЕС таких розвинених країн, як США, Канада, Японія обумовлюється їх зацікавленістю у налагодженні економічних відносин з азіатськими країнами, розширенні сфери свого впливу і на даний регіон, азіатські країни вбачають в даній інтеграції можливість їх соціально-економічного розвитку завдяки лібералізації ринків товарів і послуг та науково-технічному співробітництву.

Асоціація регіонального співробітництва Південної Азії створена у 1985 році з метою сприяння багатосторонньому співробітництву країн Південної Азії в економічній, соціальній і культурній сферах та запобігання експансії капіталу розвинених країн. До цього об’єднання входять Індія, Бангладеш, Бутан, Непал, Пакистан, Шрі-Ланка, Мальдівська республіка.     

Розвиток інтеграційних процесів у Африці є досить слабким та найчастіше має формальний характер. Одним з найвідоміших інтеграційних угрупувань африканських країн є Економічне співтовариство держав у Західній Африці (ЕКОВАС), яке було створено у 1975 р., нараховує 16 країн: Буркіна-Фасо, Бенін, Гана, Малі, Гамбія, Гвінея, Ліберія, Мавританія, Нігерія, Кот-д’Івуар, Кабо-Верде, Гвінея-Бісау, Нігер, Сенегал, Сьєрра-Леоне, Того. Основні цілі інтеграції полягають у створенні африканського спільного ринку та проведення спільної економічної політики, що поєднує її зі спільним ринком та економічним союзом. На практиці домінуючою метою ЕКОВАС є усунення внутрішніх тарифів та встановлення єдиного митного тарифу, тобто створення митного союзу. В організації створено комісію з торгівлі, мита, імміграції, кредитно-грошової системи; комісію з транспорту, телекомунікацій і енергетики; комісію з промисловості, сільського господарства та природних ресурсів; комісію з соціальних і культурних проблем. Не зважаючи на те, що на 80% обсягу взаємних поставок продукції були відмінені митні збори, внутрішньорегіональна торгівля майже не розвинута (складає лише 5%), що перешкоджає досягненню поставлених цілей [16]. Також у рамках даного співтовариства було встановлено вільний режим переміщення громадян та їхнього майна, розроблені проекти в електроенергетиці, гірничодобувній промисловості, створено банк зі статутним фондом 100 млн. дол.

Митний і економічний союз країн Центральної Африки (ЮДЕАК) був створений у 1964 р. Цей союз об’єднує Габон, Камерун, Чад, Центральноафриканську республіку, Конго, Екваторіальну Гвінею для розробки спільних економічних проектів уніфікації податкових систем, встановлення ліберальних митних умов, однак на теперішній час існує формально.    

Економічне співтовариство країн Великих озер (1976) об’єднує колишні бельгійські та французькі колонії – Уганду, Заїр, Руанду – для співробітництва в області рибальства, боротьби з епідеміями.

Західноафриканський економічний і валютний союз (1994) об’єднує Бенін, Буркіна-Фасо, Кот-д’Івуар, Малі, Нігер, Сенегал, Того для реалізації спільної торговельної політики, створення спільного ринку, гармонізації національного законодавства, координації національної промислової політики.

Розвиток міжнародної економічної інтеграції в Латинській Америці обумовлюється прагненням країн даного регіону створити потужний спільний ринок. Саме в цьому регіоні набули поширення перші чотири рівні економічних інтеграції – преференційні угоди, зони вільної торгівлі, митні союзи та спільний ринок, що обумовлюється практично однаковим рівнем соціально-економічного розвитку країн та подібністю проблем, які виникають. Найбільш наочною є диференціація країн у Латиноамериканській інтеграції (ЛАІ), яка створена у 1980 р. та охоплює 11 країн Латинської Америки: Бразилію, Мексику, які є більш розвиненими, Венесуелу, Колумбію, Перу, Уругвай, Чилі з середнім рівнем розвитку та менш розвинені Болівію, Парагвай, Еквадор. Між країнами була укладена угода про преференційну торгівлю.

Субрегіональним угрупуванням є Андське угрупування (1978), членами якого є Болівія. Бразилія, Венесуела, Гайана, Колумбія. Перу, Суринам, Еквадор. Метою його створення є спільне вивчення, освоєння та використання Амазонії, охорона її ресурсів. Також у 1978 р. був підписаний Амазонський пакт щодо налагодження регіонального співробітництва у сфері захисту навколишнього середовища в районі Амазонії.     

Одним з відомих інтеграційних угрупувань цього регіону, яке існує понад 35 років, є Співтовариство і спільний ринок Карибського басейну (КАРІКОМ) (1973), до якого входять Антигуа і Барбуда, Багамські острови, Барбадос, Беліз, Домініканська республіка, Гренада, Гайана, Монтсеррат, Сент-Кріте і Невіс, Сент-Вінсент і Гренадини, Тринідад і Тобаго, Сент-Люсія, Суринам, Ямайка. Основною метою КАРІКОМ є розробка уніфікованих торговельних правил щодо визначення митних тарифів, походження товарів, координація торговельної, промислової і фінансової політики, створення кредитно-грошового союзу, вільне переміщення капіталу та робочої сили.

Одним з найбільш потужних інтеграційних об’єднань країн Латинської Америки не зважаючи невелику кількість членів є Спільний ринок країн Південного Конуса (МЕРКОСУР), який було створено Аргентиною, Бразилією, Уругваєм і Парагваєм у 1991 році як зона вільної торгівлі, але згодом трансформувався у митний союз. Основними цілями створення МЕРКОСУР є розробка єдиної тарифної політики стосовно третіх країн, забезпечення вільного руху факторів виробництва, координація промислової політики, політики в сфері сільського господарства, податкової та грошової систем, узгодження нормативно-правового забезпечення реалізації економічної політики. Асоційованими членами даного співтовариства є Болівія, Чилі, Венесуела, Колумбія. Серед краї-учасниць є беззаперечний лідер – Бразилія, на яку припадає 80% населення, 43% торгівлі, близько 60% експорту і 30% імпорту країн-членів МЕРКОСУР [22, С. 405]. На теперішній час розвиток цього угрупування ускладнюється різним рівнем та характером економік країн: Аргентина, Бразилія і Уругвай мають відкриту економіку, а у Парагваї тільки йде процес формування ринкової економіки. Крім того, Аргентина і Бразилія за своїм економічним потенціалом значно розвиненіші, ніж Уругвай і Парагвай, що обумовлює їх залежність від лідерів.

Латиноамериканський регіон є привабливим для країн-членів НАФТА, які з ініціативи США проводять переговори щодо створення загальноамериканського інтеграційного об’єднання. На теперішній час Бразилія пропонує створити за аналогією з НАФТА Південноамериканську зону вільної торгівлі (САФТА), ядром якої стане МЕРКОСУР і її основною метою є об’єднання з НАФТА.                      

Серед арабських країн розвиток інтеграційних процесів є не таким інтенсивним, як в інших регіонах, через їх політичну доцільність. Об’єднання арабських країн для вирішення певних економічних проблем почалось зі створення у 1981 році Ради зі співробітництва арабських країн Перської затоки, до якої ввійшли Саудівська Аравія, Кувейт, Катар, Об’єднані Арабські Емірати, Бахрейн, Оман. Її метою є розробка та реалізація спільної політики з видобування та експорту нафти. У 1989 році було створено Союз арабського Магрибу, який об’єднав Лівію, Мавританію, Марокко, Алжир і Туніс, для організації регіонального економічного співробітництва. У 1998 році було створено Арабську зону вільної торгівлі, яка включає 18 країн.   

 

Контрольні запитання

1. У чому полягають передумови та цілі міжнародної економічної інтеграції?

2. Охарактеризуйте основні етапи інтеграційного процесу.

3. Що таке статичні та динамічні ефекти інтеграції? Яка між ними різниця?

4. Визначте, у яких випадках виникає: а) ефект створення торгівлі; б) ефект відхилення торгівлі.

5. Визначте основні етапи формування Європейського Союзу.

6. Дайте характеристику сучасному розвитку Європейського Союзу.

7. У чому полягає специфіка діяльності Європейської асоціації вільної торгівлі?

8. Визначте цілі та функції НАФТА.

9. Визначте особливості інтеграційного розвитку в країнах Південної Америки.

10. Які інтеграційні угрупування в Азії є найбільш потужними та впливовими?

11.У чому полягає необхідність інтеграції України у міжнародну економічну систему?

12. Визначте основні пріоритети в інтеграційній політиці України.

ТЕМА 17. ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ МІЖНАРОДНОЇ ТОРГІВЛІ ТОВАРАМИ ТА ПОСЛУГАМИ

17.1. Політика вільної торгівлі та протекціонізм: економічні й політичні аргументи

 Сучасний розвиток світової економіки обумовлює трансформацію ролі держави у регулюванні зовнішньоекономічних відносин, що пов’язано, насамперед, із взаємодією та протистоянням, а в деяких випадках і зіткненням, загальнодержавних інтересів, забезпеченням економічної безпеки та захистом економічного простору країни. Відповідно до місця країни у сфері міжнародного бізнесу та цілей її зовнішньоекономічної політики виокремлюють політику вільної торгівлі та політику протекціонізму.

Політика вільної торгівлі є політикою мінімального  державного втручання у зовнішню торгівлю, яка розвивається на основі вільних ринкових сил попиту та пропозиції. Причинами відстоювання принципів вільної торгівлі є наступні:

1) вільна торгівля підвищує ефективність функціонування економіки за рахунок уникнення виробничих і споживчих втрат від введення мит;

2) політика вільної торгівлі спонукає національних виробників до конкурентної боротьби на внутрішньому та зовнішньому ринках.

Політична аргументація доцільності вільної торгівлі обумовлюється відсутністю можливості лобіювання в урядових установах інтересів певних кіл та створення умов для формування тіньового капіталу.

Не зважаючи на всі наведені переваги, політика вільної торгівлі має і певні недоліки, що викликає необхідність у впровадженні політики протекціонізму.     

Протекціонізм – це політика активного державного втручання у зовнішню торгівлю шляхом використання тарифних та нетарифних методів.

Аргументи проти вільної торгівлі є одночасно аргументами на користь протекціоністської політики, серед яких можна визначити:

1.  аргументи щодо покращення умов торгівлі країни;
2.  аргументи щодо дефектів вільного ринкового регулювання.

Необхідність протекціонізму ґрунтується на аналізі виграшів та втрат від зовнішньої торгівлі країни. Причому аргумент має силу тільки для великих країн, які здатні впливати на світові ціни. У цьому випадку протекціоністські заходи впливають і на експортну сферу, і на галузі, конкуруючі з імпортом. Імпортні мита підвищують ціну імпортованих товарів і покращують умови торгівлі країни. При цьому вигоди від покращення умов торгівлі частково компенсуються виробничими і споживчими втратами від її використання. Співвідношення вигод та втрат залежить від розміру країни та розміру мита. Як правило, при невеликому розмірі мита вигоди країни більше за її втрати, що свідчить про економічну доцільність мита. Для галузей, які конкурують з імпортом найважливішим буде встановлення оптимального митного тарифу, ставка якого максимізує умови торгівлі та національний добробут країни. Для експортних галузей політика протекціонізму буде ефективною при від’ємному субсидуванні, тобто при введенні податку на експорт, який підвищує ціну експортованих товарів і покращує умови торгівлі.     

Слід зазначити, що не завжди політика протекціонізму є доцільною і ефективною через те, що:

- більшість малих та середніх країн досить слабо може вплинути на ціни як своїх експортованих, так і імпортованих товарів;

- для великої країни протекціоністська політика сприятиме виникненню та поглибленню протиріч у  міжнародній економічній взаємодії з іншими країнами.

Отже, аргументація протекціонізму на користь покращення умов зовнішньої торгівлі країн має певну обмежену практичну цінність.   

Другий аргумент проти вільної торгівлі та на користь протекціонізму пов'язаний з поняттями “ринкова недостатність” або “дефектами ринкового регулювання”. Відповідно до нього ринкова конкуренція є недосконалою і тому державне втручання необхідне і доцільне для нейтралізації цього дефект ринку.

Аналіз наведених вище аргументів свідчить про складність дилеми – що краще вільна торгівля чи протекціонізм, яка є предметом багатовікового спору економістів і політиків. У різні історичні періоди міжнародні торговельна політика схилялась на користь одного з видів торговельної політики, але практично ніколи не абсолютизувала її значущість (як виняток – 30-ті рр. ХХ ст. – період Великої депресії).  

17.2. Тарифне регулювання зовнішньої торгівлі: цілі                 та інструментарій

Державне втручання у міжнародний економічний обмін з метою його регулювання базується на використанні сукупності методів і інструментів, які виокремлюються у дві групи – тарифні та нетарифні методи. Класифікація інструментів зовнішньоторговельної політики держави наведена в табл. 17.1.

Таблиця 17.1

Класифікація інструментів державної зовнішньоторговельної політики

Методи регулювання зовнішньої торгівлі	Інструменти реалізації торговельної політики	Сфера регулювання
Тарифні методи	Мито Митний тариф		імпорт імпорт
Н е т    а р   и ф н і м       е т о д и	Прямі кількісні обмеження	Квотування Ліцензування “Добровільні обмеження експорту”	експорт експорт експорт	імпорт імпорт
	Приховані	Державні закупівлі Внутрішні податки та збори Вимоги до вмісту національних компонентів Технічні стандарти Екологічні, санітарні бар’єри		імпорт імпорт імпорт імпорт імпорт
	Фінансові	Експортні субсидії Експортне кредитування Демпінг	експорт експорт експорт

Тарифні методи базуються на використанні митного тарифу як основного інструменту регулювання обсягів експортно-імпортних операцій.  

Нетарифні методи регулювання базуються на використанні більш широкого арсеналу інструментів регулювання експорту та імпорту товарів.

Основною задачею державного регулювання зовнішньої торгівлі є стимулювання експорту національних виробників, підвищення конкурентоспроможності їх продукції на світових ринках та обмеження імпорту для розширення можливостей національних виробників задовольняти внутрішній попит та конкурувати з іноземними компаніями. При цьому характер зовнішньоторговельного режиму країни, тобто ступінь його жорсткості, поділяється на протекціоністський, помірний та відкритий. Відповідно до цього, вибір політики державного регулювання міжнародної торгівлі здійснюється на односторонній, двосторонній та багатосторонній основі.

Міжнародними економічними організаціями надається перелік критеріїв обґрунтування доцільності вибору методу регулювання зовнішньої торгівлі, а саме:

1) очікуваний виграш країни (галузі, підприємства) від впровадження обраного методу регулювання зовнішньої торгівлі;   

2) ймовірні обсяги бюджетних надходжень та обсяги необхідних бюджетних витрат для впровадження цього методу;

3) динаміка внутрішніх цін та прогнозований попит після впровадження методу;

4) вплив обраного методу регулювання на структуру відповідного ринку та стан конкуренції на ньому;

5) прогнозований довгостроковий вплив обраного методу зовнішньоторговельного регулювання на  розвиток окремих галузей та економіку країни у цілому (як альтернативи розглядаються структурна перебудова, підвищення конкурентоспроможності, стагнація, кризовий стан);

6) мультиплікативний ефект від впровадження даного методу на інші галузі, які пов’язані з галуззю, що регулюється;

7) прогнозована реакція інших країн на використання даного методу та наслідки його впливу на економіку цих країн;

8) відповідність обраного методу існуючим багатостороннім та двостороннім угодам країни.

Основним інструментом тарифного регулювання зовнішньої торгівлі є митний тариф (мито).

Мито – це податок, яким обкладається товар при перетині ним митної території країни.

Мито виконує дві основні функції:

1) фіскальну, бо є одним з джерел поповнення державного бюджету;

2) протекціоністську, бо спрямований на обмеження імпорту в країну з метою захисту національних  виробників від небажаної конкуренції;

3) балансувальну, яка полягає у необхідності обмеження експорту з метою встановлення певного балансу між попитом і пропозицією на внутрішньому ринку.

Класифікація мит досить різноманітна і передбачає виокремлення наступних критеріїв:

1.  залежно від способу стягнення:

- специфічні мита – це фіксована сума, яка нараховується за одиницю імпортованого товару;

- адвалерні – це податок у вигляді частки митної вартості імпортованих товарів;

- комбіновані поєднують принципи специфічних і адвалерних мит.

Незалежно від коливань ціни імпортного товару адвалерне мито пропорційно підвищує її рівень і таким чином захищає внутрішній ринок від іноземної конкуренції. Але адвалерне мито розраховується від митної вартості товару, яка може бути правильно встановлена. Специфічне мито досить просте у використанні, але забезпечує нерівномірний рівень захисту від імпортних товарів (наприклад мито у розмірі 1500 дол. значною мірою обмежуватиме імпорт автомобілів вартістю0 1000 – 5000 дол., але слабо захищає від імпорту дорогих автомобілів);

1.  за сферою регулювання:

-  імпортні мита використовуються для регулювання обсягів імпорт товарів;

- експортні використовуються для регулювання обсягів експорту товарів;

- транзитні використовуються як інструмент торговельної війни для регулювання обсягів транзиту товарів територією країни;  

3) за характером використання:

- сезонні мита використовуються для регулювання обсягів експорту або імпорту сільськогосподарської продукції. Сезонні мита використовуються як інструмент оперативного регулювання зовнішньоторговельних потоків, термін дії якого не перевищує декількох місяців (в Україні - чотирьох) з моменту встановлення;  

- антидемпінгові використовуються як засіб протидії демпінговій політиці фірм та країн;

- компенсаційні використовуються для регулювання обсягів імпортованих товарів, виробництво і експорт яких здійснювалось при прямій або непрямій державній підтримці у формі субсидій, пільгових кредитів, пільгових ставок податків тощо. Компенсаційні мита нараховуються у відсотках від митної вартості товару або як різниця між мінімальною ціною та митною вартістю товару, що є об’єктом антисубсидійного розслідування. Ставка компенсаційного мита не повинна перевищувати встановленого розміру субсидій;

4) за походженням:

- автономні мита, які встановлюються країною в односторонньому порядку;

- конвенційні, які встановлюються на основі укладання двосторонніх або багатосторонніх угод;

- преференційні, які передбачають надання пільгового режиму у зовнішньоторговельній сфері на снові підписання багатосторонніх угод;

5) за типами ставок:

- постійні, які встановлюються державним органами на тривалий термін;

- змінні, які змінюються залежно від кон’юнктури ринку. Різновидом змінного мита є тарифна квота, ставка якої залежить від обсягу імпорту товару: при імпорті товару у межах квоти використовується пільгова ставка, при перевищенні обсягів імпорту квоти – підвищена ставка. Слід зазначити, що тарифна квота може використовуватись тільки протягом обмеженого проміжку часу, що пояснюється можливістю національних підприємств перепродавати придбаний у рамках квоти імпортний товар на внутрішньому ринку за понад квотною ціною. Це спонукає імпортерів підвищувати експортні  ціни, що фактично знівелює позитивні наслідки від введення тарифної квоти;    

6) за способом визначення:

- номінальні мита характеризують загальний рівень митного регулювання;

- ефективні мита характеризують фактичний (реальний) рівень митного захисту та обчислюються з урахуванням рівня мит, накладених на імпортні напівфабрикати, вузли та комплектуючі.  

Мито розраховується на основі митної вартості товару – це ціна товару, яка формується в країні призначення на відкритому ринку в момент подачі митної декларації. На величину митної вартості значною мірою впливають транспортні витрати, що обумовлює відмінність у підходах до її визначення. Так, у США митна вартість товару визначається на базі ціни FOB (тобто фактично на базі ціни країни-експортера, а в країнах Західної Європи – на базі ціни CIF, яка включає також вартість страхування, транспортування в країни призначення.

Митний тариф може використовуватись не тільки для обмеження обсягів імпорту, а й експорту товарів. Експортний митний тариф – це тариф, яким обкладаються експортні товари при перетині ними митної території країни. Як правило, експортний тариф є адвалерним та використовується в основному країнами, що розвиваються, та країнам з перехідною економікою. Виключним випадком експортного тарифу є ембарго (заборона) експорту.   

У багатьох країнах рівень митних ставок залежить від ступеня обробки товарів: рівень ставок підвищується в міру підвищення ступеня обробки товарів. Така митна політика отримала назву тарифної ескалації, яка приводить до фактичного закриття ринку готової продукції в розвинутих країнах для іноземних конкурентів та стимулювання поставок сировини та напівфабрикатів.

Оцінка економічних наслідків впливу мит здійснюється у напрямі дослідження позитивних та негативних наслідків для споживачів, держави, національних виробників та імпортерів.

Введення митного тарифу по-різному впливає на економіку великої та малої країн. У міжнародній економіці під великою розуміють країну, характер та динаміка розвитку якої значною мірою впливає на розвиток світової економіки (в даному випадку зміна попиту та імпортні товари сприяє зміні світових цін). Малою вважається країна, якщо зміна попиту на імпортні товари в ній не приводить до зміни світових цін.    

Розглянемо три стадії моделі: до початку зовнішньої торгівлі, при вільній торгівлі, яка передбачає вільне імпортування відповідно до ринкової кон’юнктури, після введення імпортного тарифу.   

На рис. 17.1 наведено вплив імпортного тарифу на економіку малої країни. Мала країна виробляє і споживає товар у точці E при цьому пряма внутрішнього попиту - Dd, пряма внутрішньої пропозиції – Sd. Країна виробляє товар обсягом Q3 за ціною Pd  за одиницю продукції.

Рис. 17.1. Вплив імпортного тарифу на економіку малої країни

При вільній торгівлі світова ціна на продукцію малої країни нижче за ціну внутрішнього ринку і складає  Pw, тому виникає можливість імпортувати продукцію іноземних виробників за світовою ціною. Відповідно до цього крива пропозиції буде представлена горизонтальною прямою Sw+d, що показує обсяг товару, який є доступний покупцям як на зовнішньому, так і на внутрішньому ринку. При вільній торгівлі крива попиту та крива пропозиції перетинатимуться в точці F, в якій обсяг попиту на товар буде максимальним – Q5, тоді як його внутрішня пропозиція Q1. У цьому випадку обсяг імпорту складатиме Q5 – Q1, у результаті чого внутрішня ціна знизилась з Pd до Pw.

Після введення тарифу малою країною рівень світової ціни не зміниться, але відбудуться значні зміни на її внутрішньому ринку. Внутрішня ціна товару з урахуванням мита зросте з  Pw до Pw+t. Крива сукупної пропозиції зміщується на величину введеного тарифу t на рівень Sw+d+t. Крива внутрішнього попиту і крива сукупної (внутрішньої та зовнішньої) пропозиції пересікатимуться у точці G. Завдяки введення імпортного тарифу обсяги внутрішнього виробництва збільшаться на  Q1Q2, а обсяги внутрішнього споживання скорочуються на  Q5 Q4. Обсяги імпорту скорочуються з Q1Q5 до Q2Q4. До обкладання імпорту тарифом надлишок споживання складав a+b+c+d+e+f+g, тобто обмежувався кривими внутрішнього попиту та зовнішньої пропозиції. Після введення імпортного тарифу обсяг споживання склав e+f+g.    

Введення малою країною імпортного тарифу сприяє виникненню наступних ефектів:

1) ефект доходів – обсяг збільшення доходів бюджету в результаті обкладання товарів імпортним мито, який обчислюється як розмір імпорту після введення мита, помножений на обсяг імпорту (на графіку представлено областю c);

2)  ефект перерозподілу – це перерозподіл доходів від споживачів до виробників товарів, які конкурують з імпортом, обчислюється як різниця між додатковим прибутком національних виробників від введення імпортного тарифу та додатковими витратами на виробництво додаткової продукції (на графіку область а) тобто чистий приріст доходів виробників складатиме (Q2 - Q1) х1/2;

3) ефект захисту виникає в результаті заміщення імпортних товарів вітчизняними, хоча ефективність виробництва імпортних товарів значно вища за ефективність виробництва вітчизняних товарів. У результаті цього додаткові витрати виробництва продукції складуть (Q2 - Q1) х Pw+t  (область b), але їх можна було б скоротити за рахунок імпорту додаткової продукції за світовою ціною, тобто (Q2 - Q1) х Pw ;

4) ефект споживання виникає в результаті скорочення обсягів споживання за рахунок збільшення його ціни на внутрішньому ринку (область d) і визначається як (Q5 - Q4)х 1/2.

Крім того, постраждають іноземні виробники, яким доводиться скорочувати обсяги імпорту з Q1Q5 до Q2Q4.

Введення імпортною тарифу великою країною має на меті покращення умов її торгівлі з іншими країнами. Оскільки велика країна є значним імпортером товарів на світовому ринку, то здійснення тарифного регулювання суттєво вплине на рівень світових цін на даний товар. Графічно вплив імпортного тарифу на економіку великої країни наведено на рис. 17.2.

До початку зовнішньоторговельних відносин велика країна виробляє та споживає товар у точці E, при цьому крива внутрішньої пропозиції представлена  Sd, а крива внутрішнього попиту – Dd, внутрішня ціна – Pd.

При вільній торгівлі ціна на внутрішньому ринку країни Pd вища, ніж світова ціна Pw. Інші країни можуть поставляти за умови вільної торгівлі обмежені обсяги товару за ціною Pw, а при зменшенні ціни пропозиція товару збільшиться і крива пропозиції становитиме Sw+d, яка показує обсяг доступного для споживачів товару вітчизняного і закордонного виробництва. Перетин кривої попиту та пропозиції у цьому випадку буде у точці F. Обсяг попиту на товар становитиме Q5 , а його внутрішня пропозиція – Q1, імпорт – Q1 Q5. В результаті імпорту внутрішня ціна товару знизилась з Pd до Pw, а національні виробники скорочують обсяг продажу на Q3 Q1.

Рис. 17.2. Вплив імпортного тарифу на економіку великої      країни

Після введення імпортного тарифу внутрішня ціна імпортованого товару зростає на розмір мита з Pw до Pw+t, крива сукупної пропозиції зміщується на рівень Sw+d+t. Перетин рівнів внутрішнього попиту та сукупної (внутрішньої та зовнішньої) пропозиції досягається у точці G. Внутрішнє виробництво збільшується на Q1Q2, а внутрішнє споживання зменшується на Q3Q4, імпорт скорочується на Q1Q5 - Q2Q4.

У результаті введення імпортного тарифу втрата надлишку споживання склала a+b+c+d. Ефект захисту представлений сегментом b, що призводить до втрат у результаті меншої ефективності внутрішнього виробництва товару порівняно з іноземним; ефект споживання – сегментом d, що призводить до втрат у результаті скорочення внутрішнього споживання. Перерозподільний ефект розраховується як добуток обсягу імпорту після введення митного тарифу на розмір імпортного мита (сегменти с, е).

Ефект доходу великої країни поділяється на:

- ефект внутрішніх доходів – це перерозподіл доходів від вітчизняних споживачів у бюджет країни, який складає  Pw  Pw+t на кожну одиницю товару;

- ефект умов торгівлі – перерозподіл доходів від іноземних виробників у бюджет країни, який складає Pw1 Pw.

У сукупності два ефекти Pw1 Pw+t за вартістю дорівнюють імпортному миту.

Отже, у випадку великої країни імпортний тариф може вплинути на економіку через ефект умов торгівлі е. Однак виникнення ефектів захисту та ефектів споживання негативно впливають на її економічний розвиток. Тому для оцінки ефективності митного регулювання порівнюють абсолютний приріст у результаті ефекту умов торгівлі із сукупними витратами від ефекту захисту та споживання, тобто:

- якщо e > b+d, то економічна ситуація в країні в результаті введення імпортного тарифу покращилась;

- якщо e = b+d, то економічна ситуація в країні в результаті введення імпортного тарифу не змінилась;

- якщо e < b+d, то економічна ситуація в країні в результаті введення імпортного тарифу погіршилась.

Отже, введення мит є ефективним, якщо сприяє зниженню світової ціни на імпортний товар, тобто покращує умови торгівлі для країни, і загальний результат від введення митного тарифу визначається співвідношенням:

1) втрат від зниження ефективності економіки країни;

2) доходів від введення мита і від покращення умов торгівлі країни.

У більшості випадків, коли країна не може суттєво вплинути на рівень світових цін на товари, введення митного тарифу приводить до перевищення втрат над її доходами.

У регулюванні обсягів імпорту товарів важливе значення має визначення фактичного рівня митного тарифу через те, що він захищає не тільки національні підприємства-виробників  кінцевої продукції від іноземної конкуренції, але й робітників цих підприємств і підприємства допоміжної сфери. Це ускладнює процедуру вимірювання сукупного ефекту від введення мит, який визначається з урахуванням двох принципів:

1) митна політика країни торкається не тільки доходів підприємств- виробників кінцевої продукції, а й підприємств- виробників напівфабрикатів, комплектуючих тощо;

2) якщо кінцева продукція галузі захищена більш високим тарифом, ніж її проміжна продукція, то фактичний рівень митного тарифу перевищує його номінальний рівень.

Враховуючи ці принципи розраховують рівень ефективного митного тарифу:

                               ,                                                (17.1)

де – рівень ефективного митного тарифу;

– рівень номінального імпортного тарифу на кінцеву продукцію;

– рівень імпортного тарифу на імпортовані комплектуючі;

– частка вартості комплектуючих у вартості готової продукції.

Тарифне регулювання зовнішньої торгівлі, як було сказано вище, має економічний сенс тоді, коли сукупні доходи країни від введення тарифів перевищують втрати, пов’язані із зниженням  ефективності внутрішнього виробництва та втрат національних споживачів. Це обумовлює необхідність визначення та введення оптимального митного тарифу. Оптимальний митний тариф – це рівень митного тарифу, при якому забезпечується максимальна економічна вигода від його введення. Основними рисами оптимального митного тарифу є:

- ставка оптимального митного тарифу завжди позитивна і знаходиться в проміжку між нулем та заборонним митним тарифом, при якому імпорт не доцільний тобто:

                        0< Т опт. < Т запр.,                                                   (17.2)

деТ опт. – оптимальний митний тариф,

Т запр. – заборонний митний тариф;

- ставка оптимального митного тарифу, як правило, невелика – 10-15%;

- ставка оптимального митного тарифу завжди обернено пропорційна еластичності пропозиції імпортного товару. Чим нижча еластичність імпортного товару за ціною, тим вище ставка оптимального митного тарифу і навпаки, чим вища еластичність імпортного за ціною, тим нижча ставка оптимального митного тарифу;

- оптимальний імпортний тариф завжди сприяє перерозподілу доходів між країнами, тобто до економічного виграшу одних та програшу інших країн.

17.3. Нетарифне регулювання зовнішньої торгівлі: цілі              та методи

 Тарифне регулювання зовнішньої торгівлі жорстко контролюється СОТ та регламентується міждержавними угодами і за необхідності посиленого захисту національних галузей, які конкурують з імпортом, держава не в змозі ввести заборонний тариф. У цьому випадку набагато простіше та ефективніше використовувати нетарифні методи регулювання, яких нараховується у світовій практиці більше 50.

Нетарифне регулювання зовнішньої торгівлі почало широко використовуватись у другій половині XX ст. і на теперішній час переважна більшість країн формує зовнішньоекономічну політику з використанням інструментів нетарифного регулювання. Перевагами нетарифних методів регулювання порівняно з тарифними є:

- нетарифні методи регулювання зовнішньої торгівлі більш ефективні та зручні при обмеженні обсягів імпорту товарів, бо не потребують додаткових зусиль по розрахунку митного тарифу та обґрунтуванню його ставки;

- нетарифні  методи політично більш прийнятні, бо не несуть додаткових витрат для населення при придбанні імпортних товарів;

- нетарифні бар’єри майже не регулюються міжнародними угодами і їх використання не регламентується СОТ.

Для вимірювання нетарифних методів використовують наступні індекси:

- індекс частотності, який показує частку тарифних позицій, покритих нетарифними обмеженнями для визначення їх співвідношення у зовнішньоторговельній політиці країни;

- індекс покриття торгівлі, який показує вартісну частку експорту чи імпорту, покритої нетарифними методами для визначення рівня регулювання експортних і імпортних операцій;

- індекс впливу на ціни розраховується як  співвідношення світової ціни та ціни внутрішнього ринку на товар, експорт чи імпорт якого регулюється нетарифними методами.

Використання цих індексів дає можливість певною мірою оцінити ефективність державної нетарифної політики, але треба враховувати певні обмеження щодо їх суб’єктивності, широти охоплення та достовірності.       

Усі методи нетарифного регулювання поділяються на три великі групи.

До першої групи відносять методи, за допомогою яких досягається пряме кількісне обмеження обсягів експортно-імпортних операцій - квотування, ліцензування, “добровільне обмеження експорту”.

До другої групи відносять методи, за допомогою яких досягається непряме скорочення обсягів імпорту товарів шляхом його дискримінації – технічні стандарти, санітарні, екологічні бар’єри, політика державних закупівель, внутрішні податки та збори, вимоги до вмісту національних  компонентів.  

До третьої групи відносять методи, за допомогою яких досягається непряме збільшення обсягів експорту товарів шляхом заходів його державного стимулювання – експортне кредитування, експортне субсидування, демпінг, політика сприяння структурної перебудови.

Методи прямого кількісного обмеження обсягів зовнішньоторговельних операцій

Найбільше поширення серед цих методів отримало квотування – це метод нетарифного регулювання зовнішньої торгівлі шляхом обмеження її обсягів.

Існують наступні види квот:

1) залежно від напряму дії:

- експортні квоти використовуються для обмеження обсягів експорту товарів;

- імпортні використовуються для обмеження обсягів імпорту товарів;

2) залежно від масштабів обмеження:

- глобальні – обмежують загальний обсяг експортно-імпортних операцій на визначений період не залежно від його спрямування;

- індивідуальні – обмежують обсяг експорту або імпорту окремої країни в рамках глобальної квоти.   

Як і мито, імпортна квота сприяє підвищенню внутрішньої ціни на імпортований товар, при чому на ту ж величину, що і мито. Відмінність  між митом і імпортною квотою полягає у:

- імпортна квота не виконує фіскальну функцію;

- імпортна квота забезпечує захист внутрішнього ринку від небажаної іноземної конкуренції, так як імпорт не може перевищити рівень квоти не залежно від рівня зміни внутрішніх цін;

- механізм впровадження імпортних квот є більш гнучким та враховує зміни у кон’юнктурі внутрішнього, світового ринків та зовнішньоекономічної політики держави;

- введення імпортних квот набагато простіше обґрунтувати.

Ліцензування є методом кількісного обмеження обсягів зовнішньої торгівлі товарами шляхом надання дозволів на її здійснення в певних межах.

Ліцензування фактично є полярним квотуванню методом, але в той же час може і доповнювати його: встановлення імпортних чи експортних квот найчастіше супроводжується наданням імпортних чи експортних ліцензій залежно від цілей державної зовнішньоторговельної політики.  

У світовій практиці виокремлюють наступні види ліцензій:

- разова ліцензія – це дозвіл державних органів на здійснення    однієї зовнішньоекономічної операції протягом одного року;

- генеральна – дозвіл державних органів на експорт та імпорт товарів без обмеження їх обсягу протягом одного року;

- глобальна – дозвіл державних органів на експорт та імпорт товарів протягом визначеного періоду часу без обмеження їх обсягів;

- автоматична – дозвіл державних органів на здійснення експортних та імпортних операцій, який надається одразу після подання заявки від експортера чи імпортера.    

Способи розподілу ліцензій на здійснення експортно-імпортних операцій наступні:

- аукціон, тобто розподіл на конкурсній основі;

- система явних переваг;

- розподіл на неціновій основі.

Розподіл ліцензій на конкурсній основі є найбільш ефективним та прозорим методом ліцензування зовнішньоекономічних операцій, так як передбачає конкурентну боротьбу між імпортерами або між експортерами. Найбільший ефект від такого розподілу досягається при проведенні аукціонів не між вітчизняними імпортерами, а між іноземними експортерами і переможцем стає той експортер, який дасть за ліцензію як за право експортувати продукцію в країну в рамках встановленої квоти найбільшу ціну.  У цьому випадку державний бюджет поповнюється доходами, які за розміром можуть становити розміри доходів від тарифного регулювання. Велике значення при проведенні конкурсу має його відкритість: відкриті аукціони перешкоджають нераціональному розподілу ліцензій, який існує при закритих аукціонах через корумпованість державних органів.

Система явних переваг – це спосіб розподілу ліцензій між відомими фірмами без конкурентної боротьби між ними, а в адміністративному порядку. Цей спосіб має ряд недоліків, які пов’язані із суб’єктивністю вибору претендентів на тримання ліцензії, відсутністю критеріїв цього вибору та обґрунтованістю  рішень державних органів, що сприяє бюрократизації цього процесу.  

Розподіл ліцензій на неціновій основі є найбільш адміністративним та бюрократичним методом, бо базується на принципі “перший прийшов – перший отримав” та спонукає здобувачів імпортних ліцензій шукати тіньові шляхи їх отримання.

“Добровільне обмеження експорту”(ДОЕ) – це квота, яка обмежує обсяг імпорту і вводиться експортером. На практиці ДОЕ використовується як інструмент торговельної політики розвинутих країн в конкурентній боротьбі. З економічної точки зору, ДОЕ повністю відповідає імпортній квоті і однозначно приводить до втрат для країни-імпортера, оскільки ліцензії видаються іноземним урядом. Найчастіше експортер добровільно обмежує обсяги експорту відповідно до жорстких вимог країни-імпортера або ж відповідно до укладених двосторонніх угод щодо обмеження обсягів зовнішньоекономічних операцій.  

 Методи непрямого обмеження обсягів зовнішньої торгівлі (методи прихованого протекціонізму)                                                                                                                                                                                                          

Кількісне обмеження обсягів зовнішньої торгівлі може здійснюватись країною автономно за допомогою методів прихованого протекціонізму. Слід зазначити, що саме ці методи є найбільш дієвими, бо дозволяють захищати національних виробників та диференціювати імпортерів відповідно до цілей державної зовнішньоекономічної політики.

Найбільш поширеними методами дискримінації імпорту є національні технічні стандарти – вимоги щодо відповідності імпортованої продукції встановленим національним технічним стандартам, отримання сертифікатів якості імпортної продукції, специфічної упаковки та маркування тощо. Так, у  Франції заборонялась реклама шотландського віскі, у Великобританії встановлювались обмеження на показ іноземних фільмів, в США імпортовані товари повинні бути марковані тільки англійською, в Канаді – англійською та французькою, в Швеції на етикетках імпортованих продовольчих товарів і ліків повинен вказуватись їх склад на шведській мові.

Внутрішні податки та збори, до яких відносять податок на додану вартість (ПДВ), акцизний збір, податок на продажу, збори за митне оформлення, реєстраційні, портові збори, також сприяють скороченню обсягів імпорту, якщо використовуються тільки для обкладання імпортованих товарів.

Політика державних закупівель спрямована на розширення збуту на внутрішньому ринку продукції національних виробників шляхом примусу державних органів та підприємств купувати тільки вітчизняні товари.

Вимоги до вмісту національних компонентів встановлюють, що імпортована продукція повинна містити напівфабрикати, запасні частини, вузли вітчизняного виробництва, які раніше були експортовані.

Екологічні, санітарні бар’єри передбачають відповідність імпортованого товару встановлених санітарно-гігієнічним та екологічним нормам. Слід зазначити, що саме ці інструменти є соціально необхідними, так як призначені для захисту навколишнього середовища та здоров’я громадян країни. Досить вдалим прикладом є прийняте 1 червня 2007 року Європейською комісією нове європейське законодавство REACH, метою якого є виведення з обороту найбільш небезпечних для життя та здоров’я хімічних речовин та заміни їх на безпечні аналоги. Для всіх речовин зі списку Європейського хімічного агентства (ЄХА), які поставляються на європейський ринок одним експортером у обсязі більше 1 тонни на рік необхідно отримати технічне досьє, яке включає:

- ідентифікацію виробника;

- відомості про речовину, його виробника, використання;

- класифікація та маркування;

- керівництво по безпечному використанню;

- результати досліджень фізико-хімічних властивостей, токсикологічних та еко-токсикологічних тестів;

- пропозиції по тестуванню (для речовин понад 100 тонн на рік);

- інформація щодо впливу (для речовин від 1 до 10 тонн на рік).

Додатково при експорті понад 10 тонн на рік необхідно отримати звіт з хімічної безпеки, який включає:

- оцінку безпеки для здоров’я;

- оцінку вибухово-пожежонебезпеки;

- оцінку небезпеки для навколишнього середовища;

- оцінку стійкості, здатності до біонакопичення токсичності.

Окрім того, для небезпечних та здатних до біонакопичення токсичності речовин необхідно провести дослідження на виявлення:

- оцінки впливу;

- сценарію впливу;

- характеристики ризику.

Вартість реєстрації хімічних речовин складає від 30 000 до 1 000 000 євро залежно від кількості та складності токсикологічних тестів. Реєстраційна заявка містить детальний опис виробничого процесу, що порушує право конфіденційності виробництва. Також ЄХА є технічним органом Європейської комісії, яка керується політичними та економічними інтересами країн ЄС і тому може перешкоджати імпорту певних видів продукції на європейський ринок.  СОТ у даному випадку не має важелів впливу, так як угода про технічні бар’єри передбачає самостійний вибір країнами інструментів торговельного захисту без перешкоджання міжнародним торговельним відносинам. Отже, впровадження REACH фактично означає зміну характеру конкуренції на європейському ринку – від конкуренції цінової до конкуренції за якістю. Аналогічні технічні бар’єри можливо з’являться в США, Канаді, Японії, Росії.  

Фінансові методи регулювання зовнішньої торгівлі

Різновидом дискримінаційних заходів державної політики є фінансові, які спрямовані на стимулювання експорту шляхом створення національним експортерам пільгових умов для здійснення своєї діяльності на зовнішніх ринках. Найбільш поширеними серед них є експортні субсидії, експортне кредитування та демпінг.

Субсидії надаються виробникам товарів, які конкурують з імпортом, та виробникам – експортерам товарів. Тому виокремлюють внутрішні та експортні субсидії.

Внутрішні субсидії – це бюджетне фінансування виробництва товарів, які конкурують з імпортом.

Експортні субсидії – це надання національним експортерам державних коштів для часткового компенсування витрат на виробництво продукції та  підвищення рівня її конкурентоспроможності на зовнішніх ринках.  

За характером виплат експортні субсидії поділяються на прямі – відкриті державні дотації, які заборонені правилами СОТ, та непрямі – приховані дотації у формі пільгових кредитів, пільгових податків, пільгових умов страхування тощо. За способом визначення експортні субсидії поділяються на специфічні і адвалерні.

Вплив експортної субсидії на ціни є дзеркальним відображенням ефекту від введення мита. Так, імпортний тариф, який вводиться великою країною, покращує умови її торгівлі, знижує ціну її імпорту, збільшує відносну пропозицію вітчизняних товарів, які конкурують з імпортом, та скорочує попит на імпорт. Експортна субсидія, яка вводиться великою країною, викликає зворотний ефект: погіршує умови торгівлі країни, підвищує ціну експорту, збільшує пропозицію на експорт та скорочує внутрішній попит на експортовані товари. Тобто, імпортний тариф покращує умови торгівлі країни за рахунок інших країн, а експортна субсидія – погіршує умови торгівлі країни на користь інших країн. Отже, ці інструменти торговельної політики викривлюють внутрішні ціни та структуру споживання в країні і у випадку надмірного використання імпортних мит та експортних субсидії виникає зворотний очікуваному ефект, який отримав назву “парадокс Метцлера”.

Парадокс Л. Метцлера – імпортний тариф може привести до зниження, а не підвищення ціни імпортованого товару на внутрішньому ринку країни у випадку значного її зниження на світовому рику в результаті введення тарифу. Використання експортної субсидії може привести до зниження, а не підвищення внутрішньої ціни на експортний товар через значне падіння його відносної ціни на світовому ринку.

Тому єдиним виправданням їх використання є підтримка рівня зайнятості в експортних галузях та досягнення рівноваги платіжного балансу країни. В інших випадках експортна субсидія приводить до перевищення втрат країни над виграшем. Тому з економічної точки зору вони не мають сенсу і їх використання диктується певними політичними мотивами. Більш того, країна-імпортер при доведенні факту субсидування експорту може ввести компенсаційне мито з метою захисту внутрішнього ринку.    

Відповідно до правил СОТ експортні субсидії відносять до методів нечесної конкуренції і заборонені. Однак, практично всі розвинені країни використовують приховане внутрішнє субсидування виробництва сільськогосподарських товарів (яєць, молока, яловичини, м’яса птиці, пшениці, цукру, рису, сої, бобів). Розмір субсидії коливається в широких межах - від 35% від ринкової вартості в США, до 49% - в країнах Європейського Союзу та 64% в Японії.

Приховане субсидування експорту найчастіше здійснюється через експортне кредитування. Експортне кредитування – метод прихованого протекціонізму, який полягає у наданні державою пільгових або зв’язаних кредитів та страхуванні експортних ризиків з метою сприяння експорту.

Основними формами експортного кредитування є:

- субсидовані кредити, які надаються державними банками національним експортерам під пільгові процентні ставки (нижчі за ринкові);

- зв’язані кредити, які надаються державними банками імпортерам для обов’язкової закупівлі товарів тільки у національних експортерів;

- страхування державою експортних ризиків (валютних, процентних, політичних, інвестиційних тощо) національних експортерів;

- державні витрати на організацію реклами товарів національних виробників за кордоном, забезпечення їх необхідною інформацією щодо кон’юнктури ринків.  

Експортні кредити за термінами надання можуть бути:

- короткостроковими (до 1 року) використовуються для кредитування експорту споживчих товарів та сировини;

- середньостроковими (від 1 до 5 років) використовуються для кредитування експорту машин та обладнання;

- довгостроковими (понад 5 років) використовуються для кредитування експорту інвестиційних товарів.

При недосконалій конкуренції підприємства встановлюють різні ціни на одну продукцію для різних споживачів, що називається ціновою дискримінацією. Однією з форм цінової дискримінації у зовнішній торгівлі є демпінг.

Демпінг – це метод нетарифного регулювання, який передбачає встановлення експортних цін на продукцію на більш низькому рівні, ніж на внутрішньому ринку.

Демпінг доцільний та навіть вигідний для підприємств за умов:

1) недосконалої конкуренції в даній галузі, яка створює можливість впливу окремих підприємств на ринкові ціни;

2) сегментованого ринку, тобто ізольованості споживачів країни-експортера від зовнішніх ринків;

3) відмінності у еластичності попиту на товар у різних країнах – попит на товар на внутрішньому ринку повинен бути менш еластичним, ніж попит на товар за кордоном.

Постійний демпінг відповідно до своєї назви триває необмежений час і передбачає постійний експорт товарів за заниженими цінами, а спорадичний є тимчасовим явищем і передбачає епізодичний експорт надлишкових на внутрішньому ринку товарів за заниженими цінами.

Прямий демпінг характеризується встановленням заниженої ціни на експортований товар і завищеної – для національних споживачів з метою підриву конкурентних позицій інших підприємств на закордонних ринках.  

Зворотний демпінг – встановлення завищених цін  на експортований товар і занижених – при його продажу на внутрішньому ринку. Умовою його використання є унікальність товару.

Взаємний демпінг – взаємна торгівля двох країн одним і тим же товарам за заниженими цінами. Цей вид демпінгу зустрічається дуже рідко і в умовах високої монополізації внутрішнього ринку певного товару кожної з країн.    

Помірний демпінг передбачає встановлення занижених цін на зовнішньому ринку порівняно з внутрішнім з метою посилення конкурентних позицій підприємства – експортера на даному ринку.

Розбійницький демпінг – це тимчасово встановлення низьких (“бросових”) цін на зовнішньому ринку, спрямоване на витіснення конкурентів з нього та відновлення нормального (справедливого) рівня цін по її досягненню.  

Розглянемо факт виникнення демпінгу графічно (рис. 17.3).

 

Рис. 17.3. Виникнення демпінгу на зовнішньому ринку 

Припустимо, що підприємство займає монопольне положення на внутрішньому ринку: MC – крива граничних витрат підприємства,  Dd – крива внутрішнього попиту на продукцію, MRd – крива граничного доходу від продаж на внутрішньому ринку. На внутрішньому ринку підприємство максимізує свій дохід при встановленій ціні Pm. На зовнішньому ринку знову ж таки припустимо, що попит на даний товар підприємства буде еластичним і крива попиту та крива граничного доходу є горизонтальною лінією на рівні світової ціни Pw. У цьому випадку підприємство збільшуватиме виробництво продукції та обсяги її експорту з метою збільшення доходу до досягнення рівності граничних витрат та світової ціни, тобто до рівня Qt. При такому обсязі виробництва обсяг продажу на внутрішньому ринку, який максимізує дохід, складе Qd, ціна на внутрішньому ринку збільшиться до Pd, а обсяг експорту складе (Qt – Qd). Отже, на внутрішньому ринку підприємство буде реалізовувати товар за більш високою ціною, ніж на зовнішньому, тобто використовуватиме демпінг.   

Демпінг відносять до нечесних методів зовнішньоторговельної політики і тому його використання заборонено як правилами СОТ, так і законодавствами багатьох країн. У випадку доведення факту демпінгу країна з метою захисту внутрішнього ринку може ввести антидемпінгове мито, яке практично означатиме закриття даного ринку для експортеру. Антидемпінгове мито розраховується як різниця між цінами продажу товару на внутрішньому та зовнішньому ринках. За американським законами, демпінгом вважається продаж товарів на американському ринку за цінами “нижчими за справедливі”, при чому справедлива ціна визначається шляхом зіставлення демпінгових цін з цінами на даний або аналогічний товар, які переважають у країні протягом певного періоду часу. Доказом демпінгу є також продаж товарів за ціною, яка нижче за виробничу собівартість.    

Нарівні зі спеціальними фінансовими методами, які сприяють розширенню експортної експансії національних виробників, державна допомога все більше спрямовується на структурну перебудову, метою якої є інтернаціоналізація великих національних компаній, створення науково-промислових гігантів, які здатні контролювати  окремі сегменти світового ринку. Міжнародний характер державної інвестиційної політики дозволяє посилити конкурентні позиції країни в міжнародній торгівлі як за рахунок більш низьких витрат експортованої продукції, так і за рахунок виробництва і експорту високотехнологічної продукції.

17.4. Державне регулювання міжнародної торгівлі послугами

Інструменти торговельної політики, які використовуються для регулювання торгівлі послугами практично ідентичні інструментам регулювання торгівлі товарами, що обумовлюється тісним зв’язком між міжнародною торгівлею товарами та міжнародною торгівлею послугами. Не зважаючи на те, що послуга є товаром особливого роду, в багатьох випадках вона супроводжує товар, підвищуючи його техніко-економічні характеристики. Відмінності між міжнародною торгівлею товарами та міжнародною торгівлею послугами полягають у тому, що торгівля деякими послугами пов’язана не з рухом товарів, а з рухом капіталів.

Тому інструменти торговельної політики обмеження або заборони діяльності іноземних фірм на національному ринку послуг є заходами регулювання доступу на ринок, які у більшості випадків реалізуються у формі кількісних обмежень та включають:

- обмеження на торгівлю послугами (закріплення страхових послуг імпортних вантажів тільки за національними компаніями, процедури сертифікації та стандартизації імпортованих вантажів тільки національними органами стандартизації та сертифікації);

- введення кількісних квот на імпорт іноземних послуг для забезпечення збалансованості попиту та пропозиції на внутрішньому ринку;

- обмеження на створення на внутрішньому ринку філій іноземних компаній з метою захисту національних суб’єктів господарювання;

- обмеження на переміщення виробників послуг, яке зазвичай приймає форму державного ліцензування імпорту робочої сили;

- обмеження на переміщення споживачів послуг.

Заходи з лібералізації міжнародної торгівлі послугами розробляються та запроваджуються на основі двосторонніх угод між країнами, або з ініціативи міжнародних економічних організацій (СОТ).

17.5. Особливості зовнішньоекономічної політики України

Узагальнення тенденцій та основних інструментів державної регулятивної політики у розвинених країнах дозволяє виявити як недоліки, так і окреслити головні напрями змін та активізації державного регулювання експортної діяльності в Україні.

Розвиток міжнародного економічного життя у його геоекономічному напрямку, помножений на допущені у 90-х роках власні помилки і прорахунки у внутрішній економічній політиці, призвели до структурної деформації економіки України на користь капітало-, енерго-, трудомістких та екологічно брудних виробництв і до закріплення її сировинної і низькотехнологічної спеціалізації в міжнародному поділі праці. Конкурентні можливості цих галузей, і насамперед металургійної і хімічної, що базуються на відносній дешевизні робочої сили і наявності власних сировинних складових, перетворили їх по суті у головну зв`язувальну ланку економіки України з зовнішнім світом, а отже, і у головного донора валютних надходжень у країну.

Реструктуризація економіки України саме за таким сценарієм стимулювалась й іноземними інвесторами, які вважали за краще вкладати гроші насамперед у експорто-орієнтовані сировинні та екологічно брудні виробництва, а також рекомендаціями міжнародних радників і організацій, які пов'язали економічне зростання України головним чином з розвитком її експортного потенціалу, зрозуміло вище названих галузей.

Закріпленню експортної орієнтації цих галузей і їх “розбуханню” певною мірою сприяла і політика пригнічення легальних заощаджень і накопичень, при якій залучення капіталу із-за кордону ставало, по суті, єдиною умовою і чинником розвитку експортного сектору. Однак значна частка іноземних інвестицій, як відомо, носить зв’язаний характер, тобто передбачає у наступному імпорт обладнання і тягне за собою для інших галузей і, перш за все, машинобудування, втрати і у результаті підсилює дистанціювання “валютних” галузей економіки від галузей, які працюють головним чином на внутрішній ринок.

Сучасна експортна політика України з теоретичної точки зору є виваженою, логічною та цілеспрямованою, бо передбачає:

- забезпечення сприятливих умов виходу країни на світовий ринок;

- реалізацію на світовому ринку товарів, у виробництві яких країна має порівняльні переваги;

- підтримку національних експортерів;

- стимулювання конкуренції національних виробників з закордонними;

- підвищення серійності вітчизняного виробництва конкурентоспроможної продукції з метою розширення експорту [33].

Особливо важливий акцент зроблено на створенні технологічно пов’язаних, конкурентоспроможних виробництв, здатних нарощувати товарний експорт, тобто реалізації таких пріоритетів:

- орієнтація на експорт високоякісного прокату, металомісткої продукції, максимально можливе використання попиту на ці види продукції на ринках країн, що розвиваються;

- розвиток експортної спеціалізації за окремими видами сільськогосподарської продукції, переробної та харчової промисловості;

- розвиток спеціалізованого, зорієнтованого на міжнародні ринки комплексу виробництв ракетної та авіаційної техніки;

- формування нового наукоємного комплексу на базі виробництв, що безпосередньо пов’язані з реалізацією перспективних науково-технічних досягнень, організаційними формами розвитку такого комплексу могла б стати мережа стратегічних альянсів, технополісів та технопарків, створена із залученням іноземного капіталу [20, с. 66–67].

Слід зауважити, що установка на все більш активну інтеграцію країни в систему міжнародного поділу праці на основі нарощування темпів українського експорту при відсутності випереджальних темпів розвитку внутрішнього ринку є дуже сумнівною. Розширення місткості внутрішнього ринку, формування конкурентного середовища в галузях, що стимулює їхніх суб'єктів до технологічних зусиль і прогресу, є, як відомо, однією зі сторін “ромба конкурентоспроможності” у теорії конкурентних переваг країн М. Портера. Стимулюванню вітчизняних підприємств до підвищення частки доданої вартості в готових виробах на основі поглиблення ступеню переробки сировини і подовження технологічних ланок його використання в національній економіці сприяє і хитлива кон'юнктура світових сировинних ринків. Зм’якшення ударів і наслідків світових кон'юнктурних коливань на основі розширення попиту внутрішнього ринку – у їхніх інтересах.

Найпростішими інструментами захисту від імпорту є, як відомо, специфічні та адвалерні ставки ввізного мита. Діючі нині в Україні ставки не забезпечують докорінної зміни структурі імпорту конкуруючих товарів. Середньозважена ставка становить близько 11%, а пільгова – біля 5% [20, с.170].  Номенклатура тарифних позицій складає 10 000 –12 000. Відповідно до прийнятого Закону України “Про єдиний митний тариф” 78% всіх митних ставок класифікуються як адвалерні, 18% – специфічні, 4% – комбіновані. На початку березня 2008 року Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції розробило новий законопроект “Про внесення змін до Митного тарифу України”, який передбачає зменшення ставок імпортних мит на продовольчі товари (див. табл. 17.2) у рамках виконання зобов’язань перед СОТ. По багатьох харчових товарах мита зменшуються майже вдвічі, але, на думку українських аналітиків, не вплине негативно на розвиток вітчизняного агропромислового комплексу, а тільки сприятиме скороченню їх  сірого імпорту.

Таблиця 17.2

Зміни ставок імпортних мит на продовольчі товари

Групи товарів	Діюча ставка, %	Пропонована ставка, %
М’ясо	21,5	13,13
Молоко та молочні продукти	24,8	10,1
Продукція мукомельної та круп’яної промисловості	23,4	18,5
Готові харчові продукти з м’яса та риби	17,3	9,8
Алкогольні та безалкогольні напої	23,9	13,62
Тютюн і тютюнові вироби	25,2	9,8

Крім митних тарифів для захисту внутрішніх товаровиробників зможуть ефективно використовуватись квоти та ліцензії. Необхідність запровадження режиму квотування і ліцензування до окремих груп товарів пов’язана  з порушенням рівноваги між обсягами імпорту і власним виробництвом аналогічної продукції, а також значною часткою бартерних операцій, ефективність яких в основному низька. При бартерній формі взаєморозрахунків створюються сприятливі умови для всіляких зловживань. В міру зростання власного виробництва імпортозамінюючих видів продукції імпортні квоти повинні звужуватись, а при досягненні збалансованості між власним виробництвом продукції і внутрішніми потребами в ній – скасовуватись.

Статтею 16 Закону України “Про зовнішньоекономічну діяльність” передбачено використання наступних видів ліцензій:

1) генеральна – відкритий дозвіл на експортні (імпортні) операції з певного товару або з певною країною (групою країн) протягом періоду дії режиму ліцензування по цьому товару;

2) разова (індивідуальна) – разовий дозвіл, який має іменний характер та видається для здійснення окремої зовнішньоекономічної операції конкретним суб’єктом зовнішньоекономічної діяльності на період не менше того, який необхідний для її здійснення;

3) відкрита (індивідуальна) – дозвіл на експорт (імпорт) товару протягом визначеного періоду часу (але не менше 1 місяця) з визначенням його загального обсягу;

4) антидемпінгова (індивідуальна) – відповідним чином оформлене право на імпорт в Україну протягом встановленого періоду часу певного товару (товарів), який є об’єктом антидемпінгового розслідування або/чи антидемпінгових заходів;

5) компенсаційна (індивідуальна) – відповідним чином оформлене право на імпорт в Україну протягом встановленого періоду часу певного товару (товарів), який є об’єктом антисубсидійного розслідування або/чи компенсаційних заходів;

6) спеціальна – відповідним чином оформлене право на імпорт в Україну протягом встановленого періоду часу певного товару (товарів), який є об’єктом спеціального розслідування або/чи спеціальних заходів [33].

Режим квотування встановлюється шляхом надання індивідуальних ліцензій на експорт чи імпорт певних товарів, а загальний обсяг експорту чи імпорту за індивідуальними ліцензіями не повинен перевищувати обсягу встановленої квоти.  

В Україні можуть встановлюватись наступні види квот:

1) квоти (контингенти) глобальні, які встановлюються без зазначення конкретних країн (груп країн) експорту чи імпорту товару (товарів);

2) квоти (контингенти) групові встановлюються з визначенням групи країн експорту чи імпорту товару (товарів);

3) квоти (контингенти) індивідуальні встановлюються по товару (товарам) з визначенням конкретної країни його експорту чи імпорту;  

4) квоти антидемпінгові – граничний обсяг імпорту в Україну певного товару (товарів), який є об’єктом антидемпінгового розслідування та /або антидемпінгових заходів, який дозволено імпортувати в Україну  протягом визначеного терміну;

5) квоти компенсаційні – граничний обсяг імпорту в Україну певного товару (товарів), який є об’єктом антисубсидійного розслідування та /або компенсаційних заходів, який дозволено імпортувати в Україну  протягом визначеного терміну;

6) квоти спеціальні – граничний обсяг імпорту в Україну певного товару (товарів), який є об’єктом спеціального розслідування та /або спеціальних заходів, який дозволено імпортувати в Україну  протягом визначеного терміну [33].

В Україні на кожен вид товару може встановлюватись тільки один вид квоти.

Також в Україні використовується і “добровільне обмеження експорту”. Так, Україна обмежила обсяги поставок в Росію прокату, зокрема труб малого та середнього діаметру – до 485 тис. т. на рік, труб великого діаметру – до 135 тис. т на рік, що обумовлено можливою загрозою введення Росією 40% імпортного тарифу на прокат.

Слід зазначити, що протекціоністські заходи повинні носити тимчасовий характер і застосовуватись лише в поєднанні з іншими заходами, спрямованими на підвищення конкурентоспроможності підприємств на внутрішньому і зовнішньому ринках. Вони мають сенс лише як складова частина програми розвитку галузі. Їх оптимальну величину необхідно визначати з урахуванням всього комплексу заходів, що реалізуються і рамках політики імпортозаміщення і розвитку експорту. Реформуванню зовнішньоекономічної політики України сприяє її вступ у 2008 році до Світової організації торгівлі (СОТ). Попередні економічні дослідження наслідків такого кроку дозволяють виокремити галузі, які мають найбільші виграшні позиції та галузі, для яких це супроводжуватиметься серйозними проблемами (табл. 17.3). Проведений аналіз свідчить про найбільші переваги членства країни у СОТ для таких галузей, як металургія, хімічна промисловість та електроенергетика.  А сільське господарство, харчова, деревообробна та целюлозно-паперова, текстильна та шкіряна промисловість можуть зазнати серйозних труднощів, пов’язаних з посиленням державної політики фінансування галузей та підвищення рівня конкуренції на внутрішньому ринку, обумовленим збільшенням імпорту продукції даних галузей на вітчизняний ринок.  

Аналіз діючого в Україні механізму зовнішньоторговельного регулювання дозволяє зробити висновок щодо відсутності системного підходу до його формування, який враховував би:

- створення сприятливих умов для розвитку експортних виробництв;

- регулювання імпорту з метою розвитку конкуренції та "примусового" нарощування конкурентоспроможності вітчизняного експорту;

- формування раціональної структури внутрішнього ринку на основі збалансованої пропозиції у ньому внутрішніх та зовнішніх ресурсів;

- збільшення доходної частини Державного бюджету України;

- покращення стану платіжного балансу держави;

- уніфікації економічного інструментарію регулювання експорту/імпорту у контексті приєднання України до Світової організації торгівлі (СОТ).

Таблиця 17.3

Оцінка можливих наслідків вступу України до СОТ

Галузь економки	Виробництво, %	Експорт, %	Імпорт, %
Економіка у цілому	0,7	3,5	5,3
Металургія	14,2	14,9	-1,3
Виробництво коксопродуктів	13,0	11,0	15,8
Видобування неенергетичних матеріалів	9,1	5,6	14,3
Видобування вугілля та торфу	8,5	3,6	12,5
Хімічна промисловість	5,0	5,7	-0,2
Готельно-ресторанне господарство	5,0	7,2	0,8
Електроенергетика	3,9	0,7	5,9
Зв'язок	3,3	0,8	20,6
Пошта	2,7	2,3	3,1
Фінансові послуги	2,4	1,0	15,4
Торгівля	1,3	2,8	0,5
Транспорт	0,9	-3,2	2,7
Нафтопереробка	0,3	-0,5	1,4
Будівництво	0,1	-3,4	2,3
Видобування вуглеводів	-0,2	-1,5	3,0
Сільське господарство	-1,1	15,5	14,0
Деревообробка і целюлозно-паперова промисловість	-3,9	-5,1	-0,6
Машинобудування	-5,1	-6,0	0,8
Текстильна і шкіряна промисловість	-9,1	-8,4	1,2
Харчова промисловість	-12,6	-8,1	95,6

Таким чином, сучасний регулятивний механізм зовнішньоекономічних відносин вітчизняних суб’єктів господарювання повинен ґрунтуватися на оптимальному поєднанні лібералізації та протекціонізму у зовнішньоекономічній політиці держави на основі застосування митно-тарифного інструментарію та нетарифних методів.

Контрольні запитання

1. У чому полягають принципові відмінності між політикою вільної торгівлі та політикою протекціонізму?

2. Визначити основні інструменти торгівельної політики.

3. Визначити позитивні та негативні наслідки тарифного регулювання.

4. Чи можна вважати нетарифні методи регулювання міжнародної торгівлі більше ефективними, ніж імпортний тариф? Обґрунтувати відповідь.

5. У чому полягають особливості державного регулювання міжнародної торгівлі послугами?

ТЕМА 18. ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ МІЖНАРОДНОГО РУХУ ФАКТОРІВ ВИРОБНИЦТВА

18.1.  Державне регулювання міжнародного трансферту    технологій

У сучасних умовах науково-технічний потенціал суб’єктів господарювання значною мірою визначає їх місце та роль у системі світогосподарських зв’язків. У світовій економіці йде жорстка конкурентна боротьба країн і компаній за лідерство у технологічній сфері. Тому трансферт технологій, торгівля науково-технічними досягненнями характеризується складностями та ризиками економічного, політичного, соціального характеру. Багато країн з метою збереження технологічного лідерства намагаються обмежити або навіть заборонити експорт технологій. У цілому необхідність державного регулювання міжнародного трансферту технологій обумовлюється наступними причинами:  

- збереженням технологічного лідерства на світовому ринку;

- міркування національної безпеки країни;

- умови міжнародних угод про непоширення технології для виробництва хімічної, бактеріологічної, ядерної зброї;

- ідеологічні міркування.

Державне регулювання міжнародного науково-технічного співробітництва у більшості країн світу здійснюється у формі прямого та непрямого впливу державних органів на експорт та імпорт технологій.  

Пряме державне регулювання трансферту технологій здійснюється за допомогою:

- експортного контролю, який передбачає отримання спеціального дозволу уряду країни на експорт технологій чи технологічно місткого товару. Порушення або недотримання умов (певних меж) дозволу у більшості країн веде до суворих заходів покарання;

 - митного та прикордонного контролю, який спрямований на дотримання законності здійснення експорту технології або технологічно місткого товару відповідно до встановлених нормативно-правових актів.

Непряме регулювання передачі технології у більшості країн здійснюється через державну систему реєстрації патентів та торговельних марок.

У міжнародній практиці державне регулювання спрямоване і на обмеження імпорту технологій. Це стосується, насамперед, певних її видів, які можуть бути небезпечними для життя людей та навколишнього середовища (хімічні, бактеріологічні, фармацевтичні препарати, наркотики тощо). Дискримінація імпорту може також бути обумовлена і рівнем технологічного розвитку країни, можливістю національних виробників задовольняти попит на внутрішньому ринку.    

Слід зазначити, що крім обмежувальної технологічної політики, розробляється і стимулююча державна інноваційна політика, спрямована на оволодіння однією з макротехнологій, яка забезпечить щорічний приріст доходів від 7 до 10 млрд. дол. У табл. 18.1 наведена місткість сучасного ринку макротехнологій.

Макротехнологія – це сукупність науково-технічних, виробничих та маркетингових знань зі створення нових продуктів та технологічних процесів. На міжнародному ринку технологій на теперішній час розроблено 50 макротехнологій, з них 46 володіють промислово розвинені країни, зокрема  США – 22, Німеччина – 10, Японія – 7, Великобританія – 3, Франція – 2, Італія -1, Канада – 1. Тому важливе значення має розробка ефективної державної політики стимулювання розвитку інноваційної сфери.

 Таблиця 18.1

Ринок макротехнологій (млрд дол.)

Технології	1996 р.	2010 р.	2015 р.
Авіаційні	4,0	18-22	28
Космічні	0,9	4	8
Ядерні	0,6	6	10
Суднобудівні	0,4	4	10
Автомобілебудівні	0,2	2	6-8
Транспортного машинобудування	0,6	4	8-12
Хімічного машинобудування	0,6	3	8-10
Спецметалургія, спецхімія, нові матеріли	7,0	12	14-18
Нафтовидобування та переробка	6,4	8	14-22
Газовидобування та переробка	0,6	7	21-28
Енерготехнічного машинобудування	0,5	4	12-14
Промислового обладнання	0,2	24	23-27
Мікро-та радіоелектронні	0,05	4	7-9
Комп’ютерні та інформаційні	0,05	4,6	7,8
Комунікації та зв’язку	0,2	3,8	12
Біотехнології	0,4	6	10
Всього	22,6	94-98	144-180

У табл. 18.2 наведено фінансове забезпечення наукових досліджень розвинутих країн.  

Таблиця 18.2

Фінансове забезпечення наукових розробок у розвинутих      країнах

Рік	Частка витрат на НДДКР у ВВП, %
	США	Японія	Німеччина	Франція	Великобританія	Італія	Канада
1985	2,8	2,6	2,7	2,3	2,3	1,1	1,4
1990	2,7	2,9	2,8	2,4	2,2	1,3	1,5
1995	2,6	2,7	2,5	2,4	2,2	1,3	1,5
2000	2,8	2,9	2,7	2,4	2,3	1,7	1,6
2015 (прогноз)	3,0	3,0	2,9	2,6	2,5	2,3	1,9

Як свідчать дані табл. 18.2 державне регулювання інноваційної сфери у розвинутих країнах полягає у частковому фінансовому забезпеченні наукових розробок шляхом виділення коштів державного бюджету на розробку та реалізацію тих інноваційних проектів, які мають державне (стратегічне) значення для забезпечення її конкурсних позицій у міжнародному середовищі.  

18.2. Державне регулювання міжнародних міграційних            процесів

Державне втручання в міграційну сферу передувало державному регулюванню торгівлі товарами та послугами. Вже наприкінці XVIII ст. в Англії були прийняті закони щодо заборони еміграції робітників, а протягом XIX ст. ряд країн впровадили політику диференціації іммігрантів. У XX ст. міграційна політика розвинених країн була значно удосконалена з урахуванням реалій розвитку світової економіки. Проблеми, які виникають на світовому ринку праці, сприяли створенню системи національного регулювання міграційних процесів.

Державна міграційна політика – це сукупність державних заходів, спрямованих на регулювання експорту та імпорту робочої сили, для реалізації цілей державної зовнішньоекономічної стратегії.   

В усіх промислово розвинених країнах створені державні органи, які займаються вирішенням питань з імміграції робочо сили. Наприклад, в США питаннями трудової міграції займаються федеральні органи. В Державному департаменті є спеціальне бюро з консульських питань, яке встановлює порядок надання в’їзних віз, контролює їх видачу та веде облік. У Міністерстві юстиції є Служба імміграції та натуралізації, яка здійснює контроль за дотриманням правового режиму в’їзду та перебування іноземців на території США, а також заходи по затриманню та депортації у випадку порушення законодавства країни. Міністерство праці визначає ступінь доцільності кількості та якісного складу іммігрантів для американської економіки. Аналогічні органи регулювання трудової міграції існують і в Німеччині, Норвегії, Туреччині, Греції, Ірландії, Польщі, Словаччині та інших країнах. У Росії з 1993 року існує Федеральна міграційна служба, в Україні питаннями міграції займається Міністерство праці та соціальної політики.

Нормативно-правова база, яка забезпечує регулювання трудової міграції, включає відповідні статті Конституції країни, національне еміграційне законодавство, двосторонні та багатосторонні міжнародні угоди.  

Регулювання міграції робочої сили країнами-експортерами здійснюється заходами еміграційної політики, яка передбачає:

- регулювання масштабів еміграції та якісного складу емігрантів, яке полягає у диференційованому підході щодо надання дозволу на виїзд з країни висококваліфікованих спеціалістів, а також спеціалістів, які працювали у стратегічно важливих галузях і від’їзд яких може негативно вплинути на національну безпеку;

- стимулювання еміграції робочої сили для залучення додаткових валютних коштів в країну шляхом відкриття емігрантам валютних рахунків під більш високі процентні ставки або примусового зобов’язання емігрантів переказувати частину своїх доходів у країну з-за кордону;

- ефективний захист прав емігрантів за кордоном шляхом підписання двосторонніх та багатосторонніх угод, організація контролю за їх виконанням, вирішення спірних питань, що здійснюють аташе по труду при  посольствах та представництвах країни за кордоном;

- стимулювання рееміграції шляхом надання реемігрантам спеціальних податкових (податкова амністія), кредитних (пільгові процентні ставки, можливість пролонгації кредиту та реструктуризації боргів) пільг , безмитного ввозу в країну походження засобів виробництва, майна для подальшої виробничої діяльності, вирішення житлових проблем та проблем з працевлаштуванням тощо.

В економічній літературі [2; 16; 22; 24] виокремлюють три напрями імміграційної політики:

1) політика обмеження термінів перебування іммігрантів в країні з метою постійного оновлення трудових ресурсів – політика ротаційної імміграції;

2) політика дозволу необмеженого терміном проживання іммігрантів з наданням прав в’їзду членів їх родини;

3) політика дозволу постійного проживання іммігрантів з наданням прав на отримання після визначеного терміну громадянства.

Законодавства більшості країн у сфері імміграції чітко визначають принципові відмінності між іммігрантами – людьми, які переїжджають в країну на постійне місце проживання, та іммігрантами – людьми, які переїжджають в країну на певний час і не претендують на постійне місце проживання. Зазвичай державне регулювання полягає у прийнятті імміграційних або рееміграційних програм, реалізація яких здійснюється за рахунок бюджетних коштів.  

Імміграційна політика більшості країн світу базується на селективному підході, який полягає у встановленні певних вимог до іммігрантів з метою вирішення проблем національної економіки та перешкоджання можливих проблем на національному ринку праці. Основний принцип даної політики полягає у дотриманні пропорційності кон’юнктури на національному ринку праці як у кількісному, так і в якісному аспекті. З цією метою виокремлюють наступні категорії іммігрантів:

- робітники, які готові за мінімальну плату виконувати важку, шкідливу, брудну некваліфіковану роботу – будівельники, підсобні, сезонні, вахтові, муніципальні робітники;

- спеціалісти рідкісних професій – реставратори, гранувальники алмазів, лікарі нетрадиційної медицини тощо;

- спеціалісти для нових та перспективних галузей – програмісти, вузькоспеціалізовані інженери, банківські службовці;

-  спеціалісті зі світовим ім’ям – музиканти, артисти, вчені, спортсмени, лікарі, письменники, поети;

крупні бізнесмени, які переносять свою діяльність у приймаючу країну, інвестують капітал та створюють нові робочі місця.

Проблемами трудової імміграції займаються державні інституції приймаючих країн, які діють на основі національного законодавства та укладених двосторонніх та багатосторонніх угод. Зазвичай у вирішенні проблем імміграції задіяні три державних установи – міністерство закордонних справ, яке видає через консульське управління в’їзні візи; міністерство юстиції в особі служб по імміграції або інших органів прикордонного контролю, які контролюють дотримання в’їзного режиму; міністерство праці, яке контролює використання іноземної робочої сили.   

У більшості країн дозвіл на в’їзд іммігранта видається на основі підписаного контракту з роботодавцем про його працевлаштування та висновок міністерства праці про те, що дана робота вимагає спеціальних вмінь, знань та навичок і не може бути виконана національними працівниками. В деяких країнах перед видачею дозволу на в’їзд потенційного іммігранта його роботодавець повинен отримати згоду міністерства внутрішніх справ та профспілок даної галузі.

Міграційне законодавство приймаючих країн містить наступні складові:

1.  вимоги до потенційних іммігрантів:

1) вікові обмеження встановлюються з метою покращення структури трудових ресурсів країни (зазвичай становлять 20–40 років);

2) стать (гендерна ознака);

3) професійна кваліфікація, яка повинна бути підтверджена відповідними документами (дипломом, свідоцтвом, атестатом) та підтверджувальними документами з країни-експортера про відповідність рівня кваліфікації;

4) стаж роботи за спеціальністю, пріоритет віддається спеціалістам зі стажем роботи 3-5 років, що свідчить про їх професійні здібності;

5) стан здоров’я, який підтверджується відповідними медичними довідками або виписками, завіреними консульськими установами приймаючої країни  що мінімізує витрати на лікування іммігрантів. У країну заборонено в’їзд для наркоманів, психічно хворих людей та ВІЛ-інфікованих;

6)  політичний та соціальний статус іммігрантів, тобто заборона на в’їзд у країну членам терористичних угрупувань, колишнім в’язням.

2. кількісні обмеження, які полягають у встановленні імміграційної квоти відповідно до співвідношення попиту і пропозиції робочої сили на національному ринку праці. Імміграційна квота встановлюється для країни у цілому, у галузевому розрізі, у розрізі окремих підприємств на певний період (зазвичай один рік).

3. економічне регулювання передбачає запровадження певних фінансових обмежень як до фірм–роботодавців (встановлення граничного обсягу виробництва, продаж, внесення платежів до бюджету тощо), так і до іммігрантів (готовність інвестувати в економіку приймаючої країни визначену законом суму коштів, легальність походження цих коштів, зобов’язання щодо створення певної кількості робочих місць). Законодавством деяких країн передбачається внесення іммігрантами певної суми коштів за працевлаштування на вітчизняне підприємство або надання пільг національним виробникам та іноземним фірмам за працевлаштування національних робітників.

 4. часові обмеження, які полягають у встановленні граничного терміну перебування іммігрантів на території приймаючої країни та розробці механізму можливого його продовження.

5. географічні та національні обмеження, які реалізуються шляхом встановлення квот на в’їзд іммігрантів з певних країн. Хоча дані обмеження є дискримінаційними, але використовуються багатьма країнами (США, Францією, Великобританією, Швейцарією) для перешкоджання небажаної імміграції з метою недопущення соціальних конфліктів, терористичних акцій тощо.

6. явні та приховані заборони містяться в законах про професії, яким іноземним робітникам заборонено займатись. Явні заборони чітко визначають заборонені для працевлаштування іммігрантів галузі. Приховані заборони, навпаки встановлюють перелік галузей та спеціальностей, працювати в яких дозволено тільки національним робітникам.

За порушення порядку імміграції законодавчо встановлюються санкції, які можуть стягуватись як з іммігрантів, так і з роботодавців. За незаконне проникнення в країну передбачається депортація, штрафи або/та ув’язнення. За незаконне посередництво або влаштування на роботу нелегального мігранта передбачаються великі штрафи.   

На рівні з державними органами проблемами збереження певних пропорцій на національному ринку праці з метою недопущення збільшення безробіття національних робітників та виникнення соціальних конфліктів займаються і профспілки, діяльність яких сприяє розробці методів стимулювання імміграції, тобто рееміграції:

- програми стимулювання рееміграції шляхом надання матеріальної допомоги іммігрантам, які бажають виїхати на батьківщину (практикують у Німеччині, Франції, Нідерландах). При чому ця допомога здійснюється за рахунок коштів фонду соціального страхування або пенсійного фонду в результаті відрахувань підприємств – роботодавців іммігрантів. Вважається, що такий метод стимулювання рееміграції не є додатковим тягарем для державного бюджету, але на практиці країни витрачають значні кошти бюджету на створення і обслуговування електронної системи державного обліку іммігрантів та виплати допомоги;

- програми стимулювання рееміграції шляхом державного фінансування підвищення кваліфікації або отримання освіти іммігрантами, які бажають реалізувати отримані знання, вміння та навички на батьківщині. Досвід реалізації таких програм у Німеччині, Швейцарії, Франції свідчить про низький рівень зацікавленості іммігрантів до навчання, більшість з них бажає зберегти існуючу роботу в даній країні, ніж вертатись на батьківщину;

- примусова репатріація іммігрантів як вимушений захід по забезпеченню стабільності на національному ринку праці при зростанні рівня безробіття в країні;

- програми економічної допомоги країнам масової еміграції спрямовані на реалізацію угод між розвиненими країнами і країнами, що розвиваються та країнами з трансформаційною економікою про інвестування частини переказів робітників на батьківщину в створення нових підприємств з метою забезпечення населення додатковими робочими місцями та скорочення обсягів еміграції.   

Слід зазначити, що незважаючи на досить різноплановий та комплексний характер цих програм, проблема рееміграції не вирішена через незацікавленість урядів країн-експортерів у поверненні працівників на батьківщину. Це пояснюється відсутністю або небажанням розробки ефективної політики зайнятості, реалізація якої неможлива без державного фінансування. Окрім цього, в багатьох країнах фактично відсутній моніторинг світового ринку, а також контроль за діяльністю рекрутингових фірм, що сприяє виникненню трудового рабства, яке стало практично повсякденним явищем для іммігрантів з країн, що розвиваються, та країн з трансформаційною економікою. У даному випадку Україна не є винятком.

18.3. Особливості державного регулювання міжнародних       інвестиційних процесів

Необхідність державного регулювання міжнародного інвестиційного співробітництва обумовлюється подвійним впливом іноземного інвестування на економіку приймаючої країни: прямі іноземні інвестиції (ПІІ) стимулюють розвиток національної економіки або ж гальмують розвиток національної економіки, обмежуючи конкурентоспроможність національних підприємств. Протягом останнього століття інвестиційна політика країн формувалась на принципах жорсткого регулювання (навіть дискримінації) або лібералізму. На сучасному етапі розвитку світової економіки, коли роль транснаціональних корпорацій не потребує додаткового обґрунтування, виникла необхідність у формуванні нової моделі регулювання міжнародного виробничо-інвестиційного співробітництва. Дана модель ґрунтується на переосмисленні значення ПІІ для економік країн, які перетворились у джерело набуття ними конкурентних переваг. І для отримання переваг від закордонного інвестування необхідне поєднання лібералізації та контролю за виробничо-інвестиційним співробітництвом шляхом:

- встановлення спеціальних вимог до закордонних інвесторів (економічних, соціальних, екологічних, політичних);

- забезпечення необхідною інформацією щодо соціально-економічного розвитку країни та політичної стабільності в ній для оцінки інвестиційного клімату;

- забезпечення доступу іноземних інвесторів до інформації щодо правових аспектів регулювання міжнародного інвестиційного співробітництва;

- застосування для іноземних інвесторів національного режиму, а в деяких випадках режиму найбільшого сприяння та спеціального (при створенні спеціальних економічних зон) режиму;

- визначення пріоритетів економічного розвитку країни з метою вибору іноземними інвесторами найбільш перспективних сфер національної економіки;

- лібералізації імміграційного законодавства стосовно використання спеціалістів для роботи у філіях компаній–інвесторів;

- заміна державної системи видачі дозволів на здійснення підприємницької діяльності спрощеними процедурами реєстрації;

- збереження державного контролю за ПІІ в стратегічно важливих галузях;

- збереження державного контролю за ПІІ при їх здійсненні у формі злиттів і поглинань;    

- збереження державного контролю над ціновою політикою філій іноземних компаній з метою забезпечення рівних конкурентних умов на внутрішньому ринку як для іноземних, так і для вітчизняних компаній;

- обмеження доступу іноземних інвесторів до національного фінансового ринку з метою забезпечення фінансовими ресурсами національних підприємств;

-  селективної державної підтримки пріоритетних напрямів інвестиційного співробітництва, зокрема залучення закордонних інвестицій у інноваційну сферу.

У розвинених країнах для стимулювання притоку ПІІ активно використовують бюджетні, податкові, фінансові та адміністративні важелі. До фінансових методів стимулювання можна віднести пряме державне фінансування інвестиційних проектів через субсидування та пільгові позики. До методів фіскального характеру відносять прискорену амортизацію, податкові важелі, податкові кредити, податкові канікули, пільги по прибутковому податку, скасування митного режиму.

Використання стимулів щодо розробки інвестиційних проектів науково-технічного спрямування широко розвинуте в країнах Європейського Союзу. Серед них найбільш розвинені системи стимулювання мають Іспанія, Португалія. Франція, Ірландія та Великобританія у 2004 році впровадили системи оподаткування витрат на НДДКР. Комісія ЄС розробила семирічний план фінансування інвестиційних проектів інноваційного спрямування із сукупним фондом грантів у розмірі 70 млрд євро [39, с.33-34]. Також розвинута система стимулювання є в Австралії, Канаді, США. Серед нових індустріальних країн стимулююча інвестиційна політика характерна для Китаю, Індії, Малайзії, Сінгапурі. У Китаї транснаціональні корпорації (ТНК) можуть створювати науково-технічні центри в якості самостійних структур, іноземних компаній та філій. Імпортоване ними у країну обладнання звільняється від мит та податку на додану вартість (ПДВ), а фірми отримують податкові канікули. В Індії для компаній, які працюють в сфері високих технологій, введено десятирічні податкові канікули на сплату податку на прибуток, а в Таїланді – на вісім років. У Малайзії дозволено відшкодовувати до 100% капітальних витрат на наукові розробки за рахунок включення їх в собівартість продукції (до 70% собівартості), в Сінгапурі податкові відшкодування складають від 100 до 200%.          

Одним з методів стимулювання ПІІ у сферу високих технологій є державна підтримка співробітництва іноземних інвесторів з національними підприємствами. Так, у Великобританії компанії мають податкові пільги, якщо в якості субпідрядника працюють з університетами. Науково-дослідним інститутам, в Данії надають пільги по податку на прибуток на спільні інвестиційні проекти, в Бразилії фіскальні і податкові стимули надаються тільки спільним інвестиційним проектам за участю бразильських суб’єктів господарювання.

Однією з форм залучення ПІІ є також створення спеціальних економічних зон. У сучасній світовій практиці найбільшого поширення набули чотири типи зон:

- зони вільної торгівлі, які розташовані в крупних транспортних вузлах;

- виробничі або промислово-виробничі (розташовані в основному в Бразилії, Мексиці, Південній Кореї);

- техніко-впроваджувальні, до яких відносять технологічні парки та технологічні полюси (в Японії, США, Західній Європі, Індії, країнах Південно-Східної Азії);

- сервісні (в країнах Західної Європи, Південно-Східної Азії, Карибського басейну, на Кіпрі).

На теперішній час у світі близько 1200 спеціальних економічних зон, з них зон вільної торгівлі – 400, техніко-впроваджувальних – 400, промислово-виробничих – 300, сервісних –100 [39,с.36].    

18.4. Регулювання міжнародних валютно-фінансових                та кредитних відносин

Регулювання міжнародних валютно-фінансових відносин здійснюється двома методами:

- ринкове регулювання валютних відносин полягає у встановленні курсу національних валют відповідно до попиту та пропозиції на них на світовому валютному ринку. Слід вказати на те, що при використанні даного методу коливання курсів валют можуть бути значними через можливі політичні та економічні ризики;

- державне регулювання валютних відносин, основним інструментом якого є валютна політика.   

Валютна політика – це сукупність правових норм і правил регулювання валютного курсу та валютних операцій на національному ринку та у зовнішньоекономічних операціях національних суб’єктів господарювання.

Залежно від рівня економічної взаємодії суб’єктів МЕВ виокремлюють наступні види валютної політики:

- валютна політика суб’єктів господарювання мікрорівня полягає у оптимізації співвідношення доходу від валютних операцій з можливим ризиком їх здійснення;

- державна валютна політика, яка полягає у досягненні визначених цілей внутрішньої та зовнішньоекономічної політики;

- валютна політика на міжнародному рівні полягає у розробці ефективних форм та методів взаємодії країн у валютно-фінансовій сфері.

Державна валютна політика залежно від визначених цілей макроекономічного розвитку реалізується в наступних формах:

1) дисконтна валютна політика, яка здійснюється центральним банком країни шляхом зміни облікової (процентної) ставки з метою збільшення або зменшення обсягів іноземного капіталу для врівноваження курсу національної валюти та статей платіжного балансу країни. Передавальний механізм дисконтної політики при позитивному та негативному сальдо платіжного балансу наведено на рис. 18.1 та рис. 18.2.

Платіжний баланс (-)		Підвищення облікової ставки		Збільшення імпорту капіталу		Покращення стану платіжного балансу		Підвищення курсу національної валюти
	:

Рис. 18.1. Механізм дисконтної валютної політики при              негативному сальдо платіжного балансу

Платіжний баланс (+)		Зниження облікової ставки		Експорт капіталу		Зменшення активного сальдо платіжного балансу		Зниження курсу національної валюти
	:		►		►		►

Рис. 18.2. Механізм дисконтної валютної політики при             позитивному сальдо платіжного балансу

Отже, при пасивному платіжному балансі (рис. 18.1) підвищення облікової ставки центральним банком країни приводить до збільшення притоку капіталів з країн з більш низькою обліковою ставкою та втримання експорту вітчизняного капіталу, що сприяє покращенню стану платіжного балансу і підвищенню курсу національної валюти. Зниження облікової ставки при позитивному сальдо платіжного балансу обумовлює експорт іноземного і вітчизняного капіталу, що зменшує  активне сальдо платіжного балансу і знижує курс національної валюти (рис. 18.2). Слід зазначити, що маніпулювання процентними ставками без належного обґрунтування центральним банком може у кінцевому випадку привести до війни процентних ставок між країнами;

2) девізна валютна політика (валютна інтервенція) – метод державного регулювання курсу національної валюти шляхом купівлі-продажу центральним банком іноземної валюти (девізу). Передавальний механізм девізної валютної політики наведено на рис. 18.3 та рис. 18.4.  

Однією з форм поточної девізної валютної політики є валютні обмеження – законодавче або адміністративне регулювання міжнародних платежів і руху капіталів, репатріації експортного виторгу, прибутків, руху золота, цінних паперів; заборона вільної купівлі-продажу іноземної валюти; надання виключних прав центральному банку щодо концентрації іноземної валюти й інших валютних цінностей; заборона, лімітування і регламентування валютних операцій національних та іноземних суб’єктів господарювання. Різновидом валютних обмежень є валютна блокада, яка полягає у заморожуванні валютних цінностей держави в іноземних банках і застосування дискримінаційних валютних обмежень;

Платіжний баланс(-)		Купівля національної валюти		Продажа іноземної валюти		Зниження курсу іноземної валюти		Підвищення курсу національної валюти		Покращення стану платіжного балансу
	:		►		►		►		►

Рис. 18.3. Механізм девізної валютної політики при пасивному  платіжному балансі

Платіжний баланс(+)

:

Купівля іноземної валюти

►

Продаж національної валюти

►

Зниження курсу національної валюти

►

Зменшення активного сальдо платіжного балансу

Рис. 18.4. Механізм девізної валютної політики при активному платіжному балансі

3) диверсифікація валютних резервів – форма валютної політики, яка полягає у регулюванні структури резервів країни з метою забезпечення міжнародних розрахунків, проведення ефективної валютної інтервенції та зниження валютного ризику та реалізується шляхом продажу центральним банком нестабільних (ризикованих) та купівлею більш стабільних валют;

4) режим валютних курсів і валютних паритетів, який встановлюється в країні самостійно відповідно до цілей її валютної політики;

5) девальвація і ревальвація – форма валютної політики, яка полягає у законодавчій зміні курсу національної валюти відносно іноземних валют. Девальвація є зниженням офіційного курсу національної валюти, а ревальвація – підвищенням.

Девальвація розраховується за формулою:

                                     ,                                      (18.1)

де – курс національної валюти у попередньому періоді;

– поточний курс національної валюти.

Ревальвація розраховується за формулою:

                                 .                                          (18.2)

Економічні наслідки девальвації та ревальвації не однозначні. Від девальвації національної валюти виграють вітчизняні експортери, так як отримують більше валюти платежу. Від девальвації виграють і вітчизняні боржники (підприємства і держава), бо розраховуються по міжнародним боргам більш дешевою національною валютою, але програють якщо їхній борг виражений у іноземній валюті. Імпортери ж, навпаки, від девальвації валюти програють, бо імпорт стає більш дорогим через подорожчання купівлі валюти платежу. Економічні наслідки від ревальвації національної валюти обернено пропорційні до наслідків від девальвації: виграш імпортерів за рахунок здешевлення іноземної валюти, програш експортерів при конвертації валютної виручки у національну валюту;

6) іноземні позики традиційно використовуються для тимчасового покриття дефіциту платіжного балансу країни та надаються на встановлених кредитором умовах;

7) використання офіційних валютних резервів є методом покриття дефіциту платіжного балансу шляхом продажу центральним банком на міжбанківському ринку частини валютних резервів;

8) продаж державних і іноземних цінних паперів на світових валютних ринках як метод тимчасового регулювання платіжного балансу завдяки отриманню додаткових валютних коштів;

9) іноземна допомога у формі субсидій і дарів є кінцевим методом погашення дефіциту платіжного балансу у ситуації можливого дефолту в країні.

18.5. Особливості регулювання міжнародного руху факторів виробництва в Україні

На теперішній час в Україні не існує комплексної державної політики зовнішньоекономічного розвитку, яка б інтегрувала особливості державного регулювання інноваційного, інвестиційного, валютного, фінансового, кредитного співробітництва у єдиний регулятивний механізм з сукупністю методів та інструментів державного впливу залежно від пріоритетів розвитку національної економіки. Фактично в країні існує відособлена інноваційна політика, політика по залученню іноземних інвестицій, девізна валютна політика та кредитна політика.

Найбільш проблемною є інноваційна політика, яка на теперішній час знаходиться у стадії розробки. Формування інноваційно-технологічної конкурентоспроможності вітчизняних підприємств не можливо без активізації ролі держави як регулятора цих процесів. Державна інноваційна політика повинна ґрунтуватись на нових нормативно-законодавчих інструментах як формуючих макросередовище, так і стимулюючих інноваційну поведінку на мікрорівні. Основними її складовими повинні бути:

- механізми стимулювання діяльності іноземних та вітчизняних підприємств, спрямованої на технологічну модернізацію існуючих та будівництво нових підприємств у пріоритетних галузях національної економіки;

- державна політика селективного фінансування наукових досліджень та розробок відповідно до пріоритетів національного розвитку;

- відродження спеціальних (вільних) економічних зон, розробка якісно нового механізму їх функціонування та фінансування;

- створення інформаційної системи для учасників інноваційних проектів (система законодавства, фінансування, динаміка галузевого розвитку, потенційні партнери, динаміка розвитку національного ринку);

- консультаційні служби, орієнтовані на топ-менеджмент провідних компаній;

- фінансовий інжиніринг, створення венчурного бізнесу та залучення іноземних банків;

- постійно діюча координаційна структура для впровадження інноваційних проектів у регіонах.

Інвестиційна політика України спрямована на створення сприятливого інвестиційного клімату. На теперішній час іноземні інвестиції розглядаються як важливий чинник економічного розвитку країни, завдяки яким можливе:

- скорочення дефіциту капіталу, що дасть можливість оновити виробництво, перебороти стагфляцію, покращити структуру платіжного балансу;

- впровадження сучасних технологій та організаційних методів, розширення економічних зв’язків;

- стимулювання розвитку експортного потенціалу та зниження ступеня залежності від імпорту;

- підвищення рівня зайнятості та кваліфікації робочої сили.

Інтенсивність притоку інвестицій залежить від інвестиційної привабливості країни та її окремих регіонів. Порівняно іншими країнами Україна не є інвестиційно привабливою країною, в рейтингу інвестиційної привабливості Міжнародної фінансової корпорації вона займає 98 місце, що наближає ризик вкладення інвестицій до 100%.

У результаті поглиблення світової фінансової кризи з економіки країни почався масовий експорт як вітчизняного, так і іноземного капіталу, що привело до девальвації гривні майже на 50%. Різка девальвація національної валюти не тільки не сприяла збільшенню обсягів експорту (за законами міжнародної економіки), але й фактично поставила вітчизняні підприємства на межу виживання. Постійні валютні інтервенції Національного банку на національному валютному ринку здійснюються з метою встановлення фіксованого курсу національної валюти та втримання його у визначених межах.

Кредитна політика України спрямована на подолання кризових явищ і з цією метою український уряд взяв кредит у Міжнародного валютного фонду, що збільшило загальний державний борг та посилило проблему управління та обслуговування боргу. Стратегія управління зовнішнім боргом України передбачає реалізацію наступних цілей:

- поступове перетворення короткострокової заборгованості в середню та довгострокову, що дозволить скоротити обсяги обслуговування зовнішнього боргу країни;

- чітке визначення граничної межі бюджетних надходжень для обслуговування зовнішнього боргу;

- облік при залученні зовнішніх кредитів змін валютних курсів і їх вплив на динаміку державного боргу та бюджетний дефіцит.

Для цього необхідно здійснити наступні заходи:

- спрямовувати майбутні кредити на інвестування експорто-орієнтованих та імпортозаміщуючих виробництв;

- відмовитись від зв’язаних кредиті або здійснювати оцінку їх ефективності;

- залучати зовнішні кредитні ресурси з метою фінансування платіжного балансу;

- підвищити рівень прозорості системи залучення та використання іноземних кредитів.

Контрольні запитання

1. Визначте характерні відмінності державного регулювання експорту та імпорту технології.

2. У чому полягає державне регулювання прямих іноземних інвестицій?

3. Які заходи запроваджує країна для регулювання міграції робочої сили?

4. Визначте основні форми валютної політики держави та механізм їх використання для врівноваження платіжного балансу.

ТЕМА 19. МІЖНАРОДНІ ЕКОНОМІЧНІ ОРГАНІЗАЦІЇ В  

РЕГУЛЮВАННІ  МІЖНАРОДНИХ ЕКОНОМІЧНИХ         ВІДНОСИН

19.1. Роль міжнародних економічних організацій в регулюванні міжнародних економічних відносин

Сучасний механізм регулювання міжнародних економічних відносин є багаторівневим та включає національний рівень, на якому формуються національні системи регулювання, регіональний рівень передбачає створення наднаціональних органів регулювання економічних відносин між країнами певного регіону та міжнародний рівень, регулювання на якому здійснюється міжнародними економічними організаціями. Слід зазначити, що з підвищенням ступеня ієрархічності в цій системі характер регулювання змінюється в оберненій пропорції: на національному рівні залежно від загальнодержавних економічних інтересів розробляються правові норми і режими міжнародної економічної взаємодії, які є обов’язковими для виконання та дотримання; на регіональному рівні розробляються більш універсальні методи та інструменти регулювання економічного співробітництва з урахуванням особливостей розвитку країн даного регіону; на міжнародному рівні регулювання здійснюється на основі укладання угод, розробки конвенцій, прийняття резолюцій, тобто має координуючий або рекомендаційний характер. Тому характерною особливістю сучасного розвитку світової економіки є відсутність нормативно-правового забезпечення міжнародного економічного співробітництва. Фактично сфера міжнародного бізнесу є не регульованою, що породжує значні протистояння між країнами, які мають як політичний, так і (в основному) економічний характер. Основна роль у регулюванні міжнародних економічних відносин належить міжнародним організаціям. Протягом останніх 60-70 років характер їх діяльності змінювався разом зі зміною характеру та динаміки відносин між країнами. На теперішній час роль міжнародних організацій у регулюванні міжнародних економічних відносин полягає у:

- концентрації зусиль суб’єктів міжнародних економічних відносин у вирішенні глобальних проблем світової економіки;

- координації міжнародної економічної діяльності країн;

- регулюванні міжнародних потоків товарів, послуг, капіталів, технологій, робочої сили, валютних, фінансових, кредитних ресурсів для забезпечення безперервного відтворювального процесу;

- забезпеченні пропорційного розвитку системи світового господарства;

- регулюванні економічних політик країн відповідно до основних принципів міжнародного співробітництва;

- створенні підґрунтя для формування уніфікованої системи регулювання МЕВ на основі гнучкої адаптації національних та регіональних регулятивних механізмів до умов міжнародного бізнесу.

19.2. Регулювання міжнародної торгівлі у межах ГАТТ/ СОТ

Координація міжнародних дій з регулюванню зовнішньої торгівлі була закладена в Бреттон-Вудських угодах. Багатосторонні переговори щодо лібералізації міжнародної торгівлі здійснювались в рамках створеної Генеральної угоди з тарифів та торгівлі (ГАТТ), яка у 1995 році була реформована у Світову організацію торгівлі з розширенням її структури та функціонального призначення. Починаючи з 1945 року в рамках ГАТТ було проведено вісім крупних конференцій (раундів), загальною спрямованістю яких було скорочення митних тарифів у взаємній торгівлі країн. Найбільш значними з них є “Раунд Кеннеді” (1967р.), “Раунд Токіо” (1979р.), “Уругвайський раунд” (1995р.) (табл. 19.1).

Таблиця 19.1

Основні раунди торговельних переговорів між країнами

Місце проведення	Рік	Досягнення домовленостей
Женева (Швейцарія)	1947	Зниження тарифів по 45000 позиціях
Аннесі (Франція)	1949	Зниження тарифів по 5000 позиціях
Торкі (Великобританія)	1951	Зниження тарифів по 8700 позиціях
Женева (Швейцарія)		Незначне зниження тарифів
Раунд Діллона, Женева (Швейцарія)	1960-1961	Зниження тарифів по 4400 позиціях, відхилення пропозиції країн ЄЕС щодо зниження на 20% тарифів на промислові товари
Раунд Кеннеді,  Женева (Швейцарія)	1964-1967	Зниження тарифів на 35%, підписання угод щодо незастосування демпінгу, підписання угод щодо митної оцінки товарів
Раунд Токіо, Женева (Швейцарія)	1973-1979	Зниження на 30% середнього рівня тарифів, на імпорт промислових товарів – до 6%, узгодження добровільних кодексів поведінки
Уругвайський раунд, Пунта-дель-Есте, (Уругвай); Маракеш, (Марокко)	1986-1994	Створення на основі ГАТТ Світової організації торгівлі (СОТ) та розширення її структури і функціональних меж. Зниження на 305 середнього рівня тарифів.
Доха раунд, Доха (Катар)	З 2001	Лібералізація торгівлі глобальними телекомунікаційними послугами, скасування митного тарифу на імпорт інформаційних технологій. Переговори  тривають

“Раунд Кеннеді” був шостою багатосторонньою торговою угодою, в якій було досягнуто домовленості щодо скорочення імпортних мит промислово розвиненими країнами на 35%. В ході “Раунду Токіо” мита були скорочені ще на 20%, а також впроваджений новий кодекс для встановлення контролю за використанням нетарифних методів регулювання зовнішньої торгівлі товарами. В процесі “Уругвайського раунду” було підписано три основні документи:

1) угода щодо удосконалення правил ГАТТ та асоційованих угод у регулюванні торгівлі товарами;

2) генеральна угода по торгівлі послугами (GATS);    

3) угода про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності (TRIPS).

Основною метою СОТ є лібералізація міжнародної торгівлі, недопущення дискримінації у міжнародному економічному співробітництві країн, забезпечення вільного доступу до національних ринків і джерел сировини.

Членами СОТ є 135 країн, у тому числі і Україна (з 2008 року).

Правила й устав СОТ та її асоційовані угоди основуються на наступних принципах:

- захист вітчизняної промисловості тільки за допомогою тарифів. Не зважаючи на те, що діяльність СОТ спрямована на лібералізацію зовнішньої торгівлі, вона признає право країн-членів захищати вітчизняне виробництво від іноземної конкуренції, але в той же час вимагає від них захисні заходи на обмежувальному рівні і тільки з використанням митних тарифів;

- поступове та неухильне зниження митних тарифів у взаємній торгівлі країн;

- режим найбільшого сприяння, який полягає у створенні єдиних умов для всіх контрагентів на світовому ринку. Устав СОТ передбачає певні виключення стосовно регіональних торговельних угод з використанням преференційних або нульових ставок мит. Ще одним виключенням є Узагальнена Система Преференцій, у рамках якої розвинені країни можуть застосовувати преференційні тарифи щодо імпорту з країн, що розвиваються, та до імпорт з інших країн – режим найбільшого сприяння;

- національний режим, який забороняє вводити дискримінаційні заходи відносно імпортних товарів-аналогів вітчизняним як шляхом квотування, так і шляхом податкового тиску;

- принцип сприяння справедливій конкуренції передбачає заборону субсидій і демпінгу;

- принцип утворення стійкої основи торгівлі, який полягає у забороні перегляду в односторонньому порядку узгоджених у рамках СОТ тарифних мит;

- принцип дій у надзвичайних ситуаціях передбачає коригування державної зовнішньоторговельної політики при узгодженні з СОТ;

-  принцип регіональних торговельних домовленостей передбачає встановлення для регіональних угрупувань особливого режиму торговельних відносин відповідно до цілей їх розвитку.

Сфера діяльності Світової організації торгівлі охоплює: тарифне, антидемпінгове, антисубсидійне, нетарифне регулювання, торговельні відносини щодо передачі прав інтелектуальної власності, торговельні операції інвестиційними товарами, діяльність зон вільної торгівлі та митних союзів.

Організаційна структура СОТ наведена на рис. 19.1.

Країни, які намагаються ввійти до даної організації, повинні пройти поетапну процедуру:

1) країна подає до СОТ меморандум про свою торговельну політику;

2) СОТ утворює робочі групи з вивчення меморандуму (ступеню відповідності торговельної політики принципам СОТ);  

3) СОТ проводить з країною-претендентом двосторонні переговори з питань доступу на її ринок товарів та послуг інших країн;

4) при успішному проведенні переговорів, робоча група складає доповідь для Конференції міністрів СОТ з відповідною рекомендацією;

5) голосуванням на конференції визначається доцільність прийняття країни до СОТ.

У 2001 р. почав роботу “Доха раунд” (Катар), який ще не завершився через відсутність єдиної домовленості між основними членами СОТ (ЄС, США, Японією, Бразилією, Індією та Австралією) щодо державної підтримки сільськогосподарської продукції та лібералізації торгівлі товарами агропромислового комплексу. У лютому 2007 року були відновлені переговори з проблем підтримки агропромислового виробництва в розвинутих країнах та експорту їх сільськогосподарської продукції, але через півроку призупинені через значні протиріччя між країнами стосовно цих питань.

 

Рис. 19.1. Організаційна структура СОТ

З метою інтенсифікації розвитку зовнішньої торгівлі у країнах, що розвиваються, у 1964 році була створена Конференція Організації Об'єднаних Націй з торгівлі й розвитку – ЮНКТАД (United Nations Conference on Trade and Development - UNCTAD), членами якої 186 країн, серед яких і Україна.

Основними її цілями є:

- активізація міжнародного співробітництва країн, що розвиваються;

- налагодження стійких міжнародних відносин між розвинутими країнами і країнами, що розвиваються;

- координація діяльності інститутів у галузі міжнародної торгівлі й розвитку;

- активізація співробітництва між державним і приватним секторами.

До основних функцій ЮНКТАД відносять:

- регулювання торговельних відносин між країнами;

- регулювання міжнародної торгівлі сировиною;

- розробка принципів торговельної політики;

- обговорення актуальних проблем міжнародних економічних відносин;

- координація діяльності органів і закладів ООН з питань міжнародної торгівлі й розвитку;

- співробітництво з міжнародними організаціями в сфері міжнародної торгівлі.

Основними принципами діяльності ЮНКТАД є :

- рівноправність держав у міжнародних торговельних відносинах;

- недопустимість дискримінації у зовнішньоторговельних відносинах;

- поширення режиму найбільшого сприяння в міжнародній торгівлі;

- надання торговельних преференцій країнам, що розвиваються;

- скасування преференій для розвинених країн на ринках найбідніших  країн;

- сприяння розширенню експорту з країнами, що розвиваються.

ЮНКТАД спільно із ГАТТ/СОТ створила у 1968 році Міжнародний торговельний центр (МТЦ), основною метою якого є усунення дублювання діяльності СОТ та ЮНКТАД щодо сприяння розвитку торгівлі в країнах, що розвиваються. ЇЇ основні функції полягають у:

- наданні країнам, що розвиваються, технічної допомоги в розвитку торгівлі;

- забезпеченні країн-членів інформацією щодо стану ринків традиційних та нетрадиційних товарів;

- удосконалення техніки імпортних операцій;

- кадрового забезпечення організації зовнішньоторговельного співробітництва країн, що розвиваються.

Членами МТЦ є країни-члени СОТ та ЮНКТАД.  

  Значну роль у регулюванні міжнародних торговельних відносин між країнами має створення правової системи їх здійснення, яка передбачає уніфікацію певних правових положень з метою перешкоджання виникненню протиріч у даній сфері. Основним правовим органом ООН є ЮНІСТРАЛ – Комісія ООН з прав міжнародної торгівлі, яка створена у 1966 році. Основними функціями ЮНІСТРАЛ є:

- уніфікація прав міжнародної торгівлі;

- координація роботи міжнародних організацій у сфері права міжнародної торгівлі;

- сприяння широкої участі держав у міжнародних конвенціях і розробці нових конвенцій;

- підготовка кадрів у галузі права міжнародної торгівлі.

Діяльність даної організації полягає у розробці конвенцій – документів, у  яких містяться узгоджені норми, принципи, стандарти міжнародного торговельного права, в саме:

- Конвенція про позовну давність у міжнародній купівлі-продажу товарів (1974 р.);

- Конвенція ООН про морське перевезення вантажів (“Гамбурзьке право”, 1978 р.);

- Конвенція ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів (Віденська конвенція, 1980 р.), у рамках якої були встановлені єдині норми регулювання зовнішньоторговельних операцій;

- Конвенція ООН про міжнародні перевідні векселі і міжнародні прості векселі (1988 р.).   

19.3. Міжнародне регулювання ринку технологій

Сучасний світовий ринок за характером конкуренції є ринком технологічної конкуренції, що передбачає жорстку боротьбу між виробниками інноваційної продукції. На сьогодні, у промислово розвинених країнах значну частку виробничих витрат становлять витрати на наукові розробки, а вирішальним критерієм успіху – якість наукових розробок та швидкість їх впровадження у виробничу сферу (комерціалізація). І тому найбільш актуальними є питання захисту інноваційних розробок та забезпечення прав власності на них. Сучасна система регулювання міжнародного технологічного обміну спрямована на охорону прав на винаходи, промислові зразки, товарні знаки. Формування регулятивного механізму технологічної сфери передбачає укладання певних угод між країнами, які охоплюють окремі області технологічного розвитку. Необхідність розробки таких угод обумовлювалась інтенсивним розвитком виробництва завдяки впровадженню нових досягнень науки і техніки, що вимагало дотримання процедури їх оприлюднення та фіксації. Першою міжнародною угодою у цій сфері є Паризька конвенція з охорони промислової власності, яка вперше була підписана 11 країнами у 1883 році у Парижі. У подальшому дана конвенція неодноразово доповнювалась і тому в різних країнах залежно від ратифікації діють різні її редакції. Метою конвенції є надання пільгових умов для патентування винаходів, промислових зразків, реєстрації товарних знаків іноземними громадянами. Країни-учасники конвенції створюють Міжнародний союз з охорони промислової власності (Паризький союз). Основними положеннями Конвенції є:

- принцип національного режиму передбачає рівність прав у сфері охорони промислової власності національних та іноземних суб’єктів;

- право конвенційного пріоритету передбачає першочерговість заявки на отримання патенту, поданої в  країні-учасниці протягом року з моменту її подачі для виключення непорозумінь при подачі заявки на патентування винаходу у іншій країні. Країна, яка має конвенційне право, може запатентувати винахід одночасно в декількох країнах;   

- принцип запобігання зловживань при здійсненні виключного права патентовласника: якщо патентовласник, отримавши патент на винахід, не впроваджує або перешкоджає впровадженню даного винаходу, то даною конвенцією передбачається видача примусових ліцензій на певних умовах або ж позбавлення прав на патент.    

У 1891 році більшістю країн-учасниць Паризької конвенції було підписано Мадридську конвенцію про міжнародну реєстрацію товарних знаків, відповідно до якої в Міжнародне бюро в Женеві повинна подаватись заявка на товарний знак, яка направляється у відповідні установи країн-учасниць для перевірки на наявність подібного або ж ідентичного. При відсутності відмови, міжнародна реєстрація забезпечує охорону товарного знаку. У 1973 році у Відні була підписана розширена Угода про реєстрацію товарних знаків.

Крім названих угод, протягом XIX –XX ст. було підписано також:

- Мадридську угоду про боротьбу з фальшивими даними про джерела походження товару (1883);

- Гаазька угода про міжнародне депонування промислових зразків або моделей (1925);

- Ніццьку угоду  про міжнародну класифікацію товарів та послуг для реєстрації товарних знаків (1957);

- Лісабонську угоду про охорону даних про походження товару і їх міжнародну реєстрацію (1958);

- Локарнську угоду про міжнародну класифікацію промислових зразків або моделей (1968);

- Будапештську угоду про міжнародне визнання депонування мікроорганізмів для цілей патентної процедури (1977);

- Вашингтонський договір про патенту кооперацію (1970), який передбачає можливість складання і подачі в національне відомство міжнародної заявки у випадках забезпечення охорони винаходу у декількох країнах;

- Бернську конвенцію про охорону літературних і художніх творів (1886);

- Римську конвенцію про захист прав артистів-виконавців, виробників фонограм і радіомовних організацій (1961);

- Женевську конвенцію про охорону інтересів виробників фонограм від незаконного відтворення продукції (1971);

- Брюссельську конвенцію про поширення несучих програм сигналів, які передаються через супутники (1974).

У 1967 році рішенням Генеральної Асамблеї ООН була створена Організація об’єднаних націй з промислового розвитку (UNIDO – United Nations Industrial Development Organization), метою якої є координація та сприяння  промисловому розвитку на глобальному, регіональному, національному та галузевому рівнях. ЮНІДО реалізує програми технічної допомоги та промислового розвитку країн, що розвиваються; організує форуми з питань інвестування, технічного і промислового співробітництва; сприяє збільшенню обсягів інвестування і передачі технологій країнам, що розвиваються; проводить засідання експертних груп, практикуми, семінари, конференції.      

З 1994 року до міжнародних організацій відноситься і Міжнародний центр генетики і біотехнології, який розробляє і реалізує програми професійної підготовки фахівців з питань біологічної безпеки, патентування і прав інтелектуальної власності.

У 1970 році була створена Світова організація інтелектуальної власності (СОІС), яка є спеціалізованою установою ООН. Членами     СОІС є 156 країн, сферою діяльності – промислова власність та авторські права. Основними цілями організації є:

- стимулювання та удосконалення охорони інтелектуальної власності у світі, включаючи удосконалення національних законодавств різних країн та надання зацікавленим країнам юридичної та технічної допомоги у цих питаннях;

- адміністративне управління існуючими союзами у сфері охорони інтелектуальної власності та співробітництво з міжнародними і національними організаціями;

- заохочення укладання міжнародних угод з метою покращення системи охорони інтелектуальної власності;

- надання консультацій, підготовка кадрів у рамках програм  міжнародного технічного сприяння країнам, що розвиваються.

Членом СОІС може стати країна, яка є членом Паризького або Бернського союзів, або членом ООН.

Керівними органами СОІС є:

- Генеральна Асамблея, яка розглядає та схвалює звіти, приймає бюджети витрат, здійснює заходи щодо адміністративного забезпечення міжнародних угод;

 - конференція, на сесіях якої розглядаються питання у сфері інтелектуальної власності, затверджується бюджет конференції, програма правової, технічної допомоги;

- комітет з координації займається підготовкою проектів бюджету, програм конференції та Генеральної Асамблеї;

- постійний комітет з інформації про промислову власність;

- міжнародне бюро.

У 1994 році було створено Арбітражний центр СОІС з метою сприяння забезпеченню посередницьких та арбітражних послуг для приватних осіб та організацій у питаннях правового забезпечення охорони інтелектуальної власності.   

Для регулювання франчайзингових відносин у 1960 році було створено Міжнародну асоціацію франчайзингу та у 1972 році – Європейську федерацію франчайзингу.

Одним із структурних підрозділів Світової організації торгівлі є Угода про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності (TRIPS), яка визначає основні стандарти захисту прав на патенти, товарні знаки, промислові зразки, ноу-хау. Відповідно до цієї угоди, патент видається тільки на виключно новий винахід, який має практичне застосування. Якщо власник патенту відмовляється ліцензувати використання винаходу або самостійно впроваджувати його у виробництво, то угодою передбачається примусове ліцензування. Угода  TRIPS чітко визначає правила використання товарних знаків: ексклюзивне право власника на даний товарний знак, вільне визначення умов ліцензування та передачі прав на товарні знаки, скасування товарних знаків через їх невикористання протягом певного періоду (як правило, трьох років). Також даною угодою окреслюються права на використання промислових зразків, які повинні бути новими або оригінальними. Власник захищеного промислового зразка має виключні права на його використання. В угоді передбачено захист закритої інформації (ноу-хау), яка має комерційну цінність, та його часових меж.  Так, мінімальний термін охорони патентів – 20 років з моменту подачі заявки, товарних знаків – 7 років з моменту початкової реєстрації і кожного поновлення реєстрації (реєстрація відновлюється на невизначений термін),  промислових зразків – не менше 10 років [16, С. 223].

Однією з найбільш значущих регіональних угод є Європейська патентна конвенція, яка була підписана у 1973 р. та ратифікована у 1977 р., яка передбачає створення регіональної організації з регулювання прав охорони промислової власності – Європейської патентної організації (ЄПО).   

Цілями ЄПО є:

- видача європейських патентів;

- розширення співробітництва між європейськими країнами у сфері охорони винаходів;

- посилення патентного захисту завдяки єдиній процедурі видачі патентів та єдиних правил регулювання видачі патентів.

У структуру ЄПО входять Європейське патентне відомство та Адміністративна рада. Європейське патентне відомство здійснює видачу патентів за наступною процедурою:

1 етап – подача заявки в Мюнхені чи Берліні, її формальна перевірка, патентний пошук, публікація заявки та результатів пошуку;

2 етап – експертиза, видача або відмова у видачі патенту в Мюнхені;

3 етап – розгляд скарг у Мюнхені.

Дана процедура за терміном може тривати від одного до трьох років.

На відміну від більшості патентних відомств, Європейське патентне відомство є фінансово самостійним і існує за рахунок оплати наданих послуг у вигляді процедурних зборів та 50% зборів, які належать національним відомствам за європейські патенти.   

Європейський патент діє 20 років. ЄПО з 1993 р. укладає з країнами, які не є її членами, угоди про поширення дії європейських патентів на їх території, якщо ці країни мають власні патентні відомства та прийняли закон про охорону прав інтелектуальної власності.  

У цілому, Європейське, Японське патентні відомства та Бюро патентів і товарних знаків США реєструють близько 90% винаходів у світі.

19.4. Регулювання міжнародних міграційних процесів

Міжнародне регулювання трудової міграції здійснюється шляхом ратифікації країнами двосторонніх та багатосторонніх міжнародних угод з питань міграції. На теперішній час міжнародна міграція робочої сили є об’єктом регулювання багатьох міжнародних організацій, які діють самостійно або ж під егідою ООН.

Так, Комісія ООН з народонаселення здійснює субсидування національних програм у сфері міграції населення.

Всесвітня організація охорони здоров’я (ВОЗ) розробила та ініціювала прийняття багатьма країнами міжнародних угод, які містять спеціальні норми та правила стосовно фізичного стану робочих-мігрантів.

У конвенціях ЮНЕСКО (Організації Об`єднаних Націй з питань освіти, науки, культури) містяться положення щодо можливості отримання освіти та підвищення рівня кваліфікації мігрантів та членів їх родин.  

Управління Верховного комісара у справах біженців при ООН займається питаннями захисту біженців та їх репатріації.   

Міжнародна організація праці (МОП) була створена у 1919 році у складі Ліги націй, а з 1946 року стала спеціалізованим закладом ООН. До складу МОП входять 170 країн, у тому числі і Україна. Дана організація здійснює регулювання умов трудової міграції шляхом розробки законодавчих заходів, які регламентують правові, економічні, соціальні, культурні, релігійні та інші аспекти міграційних процесів. Основна мета організації – сприяння встановленню соціальної справедливості у трудовій сфері.

Основною регулювання міграційних процесів є “Міжнародний трудовий кодекс”, в якому містяться  розроблені МОП Конвенції і рекомендації щодо захисту інтересів робітників-мігрантів. Ключову роль у регулюванні міжнародної трудової міграції відіграє Конвенція МОП про робітників-мігрантів, в якій розроблені заходи щодо захисту їх прав, а саме:

- організація безплатних служб допомоги мігрантів і забезпечення їх необхідною інформацією;

- здійснення відповідних процедур міграції – від’їзд, переміщення та прийом мігрантів;

- організація відповідного медичного обслуговування мігрантів і членів їх родин;

- дозвіл на переказ доходів та накопичень мігрантів на батьківщину.

Конвенція МОП передбачає також обов’язкове оформлення трудових контрактів та дотримання прав мігрантів на їх отримання з встановлення термінів найму, умов та змісту праці, рівня її оплати.  Документи МОП також проголошують рівні з громадянами країни права мігрантів на встановлення мінімальної заробітної плати не нижче національного рівня, на соціальне забезпечення, рівний доступ до отримання освіти та інших громадянських прав і соціальних гарантій.

У системі регулювання міжнародної міграції робочої сили значну роль відіграє і Міжнародна організація з міграцій (МОМ), яка була створена у 1949 році з метою забезпечення упорядкованої та планової міжнародної міграції. Членами цієї організації є 81 країна, у тому числі 46 країн є повноправними членами, а 35 – спостерігачами. Основні функції МОМ полягають у:

- розробці довгострокових програм у сфері регулювання міжнародних міграційних процесів;

- наданні допомоги у питаннях організації міграції;

- аналізу динаміки та структури міжнародних міграційних потоків для визначення основних напрямів та центрів концентрації робочої сили;

- запобіганні нелегальної міграції та трудового рабства.

У Західній Європі проблемами регулювання міграції займається Міжурядовий комітет з питань міграції (СІМЕ).

19.5. Наднаціональне регулювання міжнародних валютно-фінансових і кредитних відносин

Однією з важливих сфер міжнародних економічних відносин є валютно-фінансові та кредитні відносини між країнами. Для їх регулювання в рамках Бреттон-Вудської конференції було прийнято рішення створити спеціальні міжнародні інституції – Міжнародний валютний фонд та Міжнародний банк реконструкції та розвитку. З поступовим розвитком системи регулювання світовогосподарських зв’язків Міжнародний банк реконструкції та розвитку ввійшов до групи Світового банку. Світовий банк - багатобічна кредитна установа, що складається з п’яти тісно пов’язаних між собою інститутів, загальною метою яких є підвищення рівня життя в країнах, що розвиваються, за рахунок фінансової допомоги розвинених країн. У групу Світового Банку входять:

1) Міжнародний банк реконструкції й розвитку (МБРР), метою якого  є надання кредитів країн з середнім і вище рівнем доходу на душу населення;

2) Міжнародна асоціація розвитку (МАР) заснована в 1960 році. Її мета – надання особливо пільгових кредитів найбіднішим країнам, що розвиваються, які не в змозі брати кредити у Всесвітньому банку;

3) Міжнародна фінансова корпорація (МФК), заснована в 1956 році, метою якої є сприяння економічному зростанню в країнах, що розвиваються, шляхом надання підтримки приватному сектору;

4) Міжнародне агентство по інвестиційних гарантіях (МАІГ) засновано в 1988 році. Мета агентства – заохочення іноземних інвестицій у країнах, що розвиваються, шляхом надання гарантій іноземним інвесторам від втрат, викликаних некомерційними ризиками;

5) Міжнародний центр по урегулюванню інвестиційних суперечок (МЦУІС) заснований в 1966 році з метою сприяння збільшенню потоків міжнародних інвестицій шляхом надання послуг по арбітражному розгляду й урегулюванню суперечок між урядами й іноземними інвесторами. Його цілями є – консультування, наукові дослідження, надання інформації про інвестиційне законодавство.

Членом МБРР може стати країна, яка є членом Міжнародного валютного фонду. Вступ у МАР, МФК і МАІГ передбачає попереднє членство в МБРР. Країни-члени одержують акції установи та підписують установчий документ кожної установи: Статті Угоди МБРР, МАР, МФК і Конвенцію МАІГ. Членство в МЦУІС передбачає підписання й ратифікацію його Конвенції.

За станом на початок 2007 р. до МБРР входили 184 країни, до МАР – 165, до МФК – 176, до БАЛ – 164, до  МЦУІС – 140 [39].

Міжнародний банк реконструкції й розвитку (МБРР) – спеціалізована установа ООН, міждержавний інвестиційний інститут, заснований одночасно із МВФ відповідно до рішень Міжнародної валютно-фінансової конференції в Бреттон-Вудсі в 1944 р. Угода про МБРР, що є одночасно і його уставом, офіційно набула чинності в 1945 р., але банк почав функціонувати з 1946 р. Місцезнаходження МБРР – Вашингтон. Членами МБРР є 184 країн, але провідна роль належить сімці: США, Японії, Великобританії, Німеччині, Франції, Канаді й Італії.

МБРР є одним з найбільших кредиторів проектів розвитку в країнах, що розвиваються, із середнім рівнем доходів на душу населення. Країни, що подають заявку на вступ у МБРР, повинні спочатку бути прийняті у МВФ. Всі позики банку повинні гарантуватися урядами країн-членів. Позики надаються на 15-20 років з відстрочкою платежів по основній сумі позики від трьох до п’яти років.

Офіційною метою діяльності МБРР є сприяння країнам-членам у розвитку національної економіки шляхом надання довгострокових позик і кредитів, гарантування приватних інвестицій.

МБРР використовує наступні форми фінансування:

1) звичайні позики (інвестиційні позики);

2) глобальні позики фінансовим установам, зайнятим у сфері розвитку (позики стратегічного розвитку);

3) субсидії й безоплатні субсидії;

4) надання гарантій.

Інвестиційні позики (Investment Loans) для товарів, робіт і послуг з метою підтримки проектів економічного й соціального розвитку в широкому діапазоні секторів. Реалізація таких проектів розрахована на тривалий час – зазвичай від п’яти до десяти років [39].

Позики стратегічного розвитку (Development Policy Loans) надаються для підтримки політики й інституційних реформ та розраховані на коротший строк – один-три роки. Раніше такий тип позик називався Системні позики.

Світовий банк також надає незначну кількість грантів, призначених для підтримки інновацій і партнерства – це гранти Ринку ідей розвитку (Development Marketplace), Глобального екологічного фонду (Global Environmental Facility), Програми «Інформація для розвитку» (The Information for Development Program).  Світовий банк пропонує кілька типів гарантійних інструментів для того, щоб захистити інвесторів і ті, хто надає комерційні позики від ризиків, пов’язаних з інвестуванням у країни, які розвиваються.

Слід зазначити, що Світовий банк і МВФ – це юридично самостійні організації з різними відповідно до їх функціонального призначення цілями, але Світовий банк займається валютно-фінансовими и кредитними проблемами тільки країн-членів МВФ. Головним завданням Світового банку є сприяння стійкому економічному зростанню, що веде до скорочення вбогості в країнах, що розвиваються, шляхом надання допомоги по збільшенню виробництва через довгострокове фінансування проектів і програм розвитку. А МВФ головним чином стежить за функціонуванням міжнародної валютної системи, валютною політикою й політикою валютних курсів його країн-членів. У той час як Світовий банк надає позики тільки бідним країнам, МВФ може робити це стосовно кожної зі своїх країн-членів, що випробовує недостачу іноземної валюти для покриття короткострокових фінансових зобов’язань кредиторам в інших країнах. [15]

Міжнародний валютний фонд (International Monetary Fund, IMF) – міжурядова фінансово-кредитна організація, яка має статус спеціалізованого закладу ООН. МВФ було створено 27 грудня 1945 року після підписання 28-ма державами угоди, розробленої на Конференції ООН з валютно-фінанових питань 22 липня 1944 року. На теперішній час членами МВФ є 185 країн світу. Специфіка діяльності Міжнародного валютного фонду (МВФ) порівняно з іншими міжурядовими організаціями полягає у виконанні ним одночасно функцій регулювання, фінансування, нагляду та консультування країн-членів у сфері валютно-фінансових відносин. Головним завданням МВФ є скорочення тривалості та зменшення неврівноваженості у міжнародному балансі розрахунків членів, забезпечення стабільності валютних курсів.

Структура управління МВФ є досить складною та включає як територіальні, так і функціональні департаменти, інформаційні і допоміжні служби (рис. 19.2). Основним органом є Виконавчий комітет, до якої входить 24 виконавчі директори на чолі з директором – розпорядником (обирається на 5 років).

Функціями МВФ є: кредитування; сприяння розвитку міжнародного валютно-фінансового співробітництва, розширенню та збалансованому зростанню обсягів міжнародної торгівлі з метою досягнення високого рівня зайнятості та реальних прибутків; зміцнення виробничого потенціалу країн-членів; стабілізація грошових обмінних курсів; сприяння стабільності валют та уникнення їх конкурентної девальвації; участь у створенні багатосторонньої системи платежів та усунення валютних обмежень; підтримка рівноваги платіжних балансів країн-членів.

Рис. 19.2 Структура управління МВФ

Офіційні цілі МВФ:

- сприяти міжнародній співпраці в валютно-фінансовій сфері;

- сприяти розширенню і  збалансованому зростанню міжнародної торгівлі в інтересах розвитку виробничих ресурсів, досягнення високого рівня занятості і реальних доходів держав-членів;

- забезпечити стабільність валют, підтримувати упорядковані співвідношення валютної системи держав-членів і не допускати “знецінення валют з метою отримання конкурентних переваг”;

- надавати допомогу в створенні багатосторонньої системи розрахунків між державами-членами, а також у ліквідації валютних обмежень;

- тимчасово надавати державам-членам засоби в іноземній валюті, з метою виправлення порушення рівноваги їх платіжного балансу .

Уставний капітал МВФ складає 217 млрд СПЗ та формується за рахунок внесків країн-членів, 25% з яких сплачується у СПЗ або іншій валюті, а 75% – у національній. У МВФ діє принцип “зваженої кількості голосів”: можливість країн членів, впливати на діяльність Фонду через голосування визначається їх часткою в його капіталі. Кожна держава має 250 “базових” голосів незалежно від величини її внеску в капітал і додатково по одному голосу за кожні 100 тис. СПЗ суми цього внеску. Такий порядок забезпечує більшість, яка здатна приймати рішення провідним державам. Найбільші квоти мають США – 17,5% капіталу, Японія – 6,4%, Німеччина – 5,53%, Великобританія – 4,98%, Франція – 4,98%, Саудівська Аравія – 3,45%, Італія – 3,09%, Росія – 2,8%.

Фонд надає позики за умови обов’язкового погодження з ним зацікавленими країнами програм фінансово-економічної стабілізації та проведення відповідального економічного курсу. До основних механізмів кредитування МВФ відносять резервні частки, кредитні частки, угоди по резервних кредитах, механізм розширеного кредитування.

Кредити Фонду надаються у вигляді траншів чи часток, які складають не більше 25% квоти відповідної країни-члена, яка називалась до Ямайської конференції “золотою”, а з 1978р. – резервною. Резервна частка визначається як перевищення квоти країни-члена сумою національної валюти на рахунку фонду. Якщо МВФ використовує національну валюту країни для надання кредиту іншій країні, її резервна частка безумовно збільшується. Непогашена сума позик країни-члена МВФ створює її кредитну позицію, яка разом з резервною часткою є її резервною позицією. Кошти у іноземній валюті, які можуть бути залучені країною понад її резервну частку (у випадку її повного використання авуари МВФ у валюті країни досягають 100% квоти), діляться на чотири частини по 25% – транші. Слід вказати на те, що доступ країни  до кредитних ресурсів МВФ обмежується 200% її квоти.        

Домовленості по резервним кредитам стенд-бай гарантують країні-члену отримання іноземної валюти від фонду в обмін на національну в межах визначеної суми за умови дотримання певних умов. Термін угоди по резервних кредитах становить від 1 до 3 років.

З 1974 р. діє механізм розширеного кредитування з метою подолання дефіциту платіжних балансів країн, обумовленого структурними змінами. Дані кредити надаються зазвичай на три роки (в деяких випадках і на чотири) траншами через встановлені проміжки часу – квартал, півріччя, рік. Механізм розширеного кредитування є досить складним та жорстким, бо містить обов’язкове виконання країною встановлених МВФ умов, яке фіксується у Листі про наміри або Меморандумі про економічну та фінансову політику. З боку фонду здійснюється постійний нагляд за виконанням країною цих умов,  який може мати як кількісне (основні макроекономічні показники), так і якісне (інституційні зміни) вираження. Якщо ж МВФ вбачатиме певні протиріччя у економічний політиці країни взятим зобов’язанням, кредитування припиняється, а пільгова процентна ставка за раніше наданими траншами скасовується.      

Зосереджена на відносно короткострокових макроекономічних кризах, дана інституція може кредитувати будь-яку країну з числа членів, яка відчуває нестачу іноземної валюти для покриття короткострокових фінансових зобов’язань.

МВФ надає фінансову підтримку державам-членам з низькими доходами за допомогою різних інструментів, а саме:

1) кредитування з високим відсотком субсидії надається за допомогою механізму фінансування з метою скорочення бідності й сприяння економічному зростанню (ПРГФ) і механізму фінансування для подолання зовнішніх шоків (ЕСФ);

2) субсидований механізм екстреної допомоги  країнам, що є зонами відновлення після конфліктів та зонами стихійного лиха, і полегшення тягаря боргу в рамках Ініціативи відносно боргу бідних країн з високим рівнем заборгованості (ХІПК) й Ініціативи з полегшення тягаря заборгованості на багатобічній основі (МДРІ) [40].

ПРГФ – основний інструмент для надання фінансової підтримки МВФ країнам з низькими доходами – спрямований на скорочення бідності в контексті економічної стратегії, орієнтованої на зростання, тоді як у рамках ЕСФ надається пільгова допомога країнам з низькими доходами, які зіштовхуються з раптовими екзогенними шоками, але не мають діючої домовленості про ПРГФ. Країна з низькими доходами, що звертається із запитом про надання кредиту або полегшення тягаря боргу в рамках ПРГФ або ЕСФ, повинна підготувати Документ зі стратегії скорочення бідності (ПРСП) за участю зацікавлених сторін, включаючи цивільне суспільство; ПРСП розглядається Радами МВФ і Всесвітнього банку, але авторство в розробці стратегії належить тій країні. Кошти для кредитів у рамках ПРГФ надходять із трастових фондів, керованих МВФ, а ресурси субсидій фінансуються за рахунок внесків МВФ і широкого спектра держав-членів.

У 2008 році Виконавча Рада МВФ затвердила чотири домовленості ПРГФ (табл.  19.2).

Таблиця 19.2

Домовленості по ПРГФ у 2008 році

Країна	Дата чинності	Сума, млн СПЗ
Гвінея	21 грудня 2007 року	48,2
Ліберія	14 березня 2008 року	239,0
Нікарагуа	5 жовтня 2007 року	71,5
Того	21 квітня 2008 року	66,1
Усього		424,8
Збільшення
Буркіна-Фасо	9 січня 2008 року	9,0
У цілому		433,8

Так, МВФ надав фінансову підтримку на суму 424,8 млн СПЗ та збільшив обсяг ресурсів на 9,0 млн СПЗ по існуючій домовленості з Буркіна- Фасо. На кінець 2008 року МВФ надало фінансову підтримку 25 країнам  на суму 1,1 млрд СПЗ, а загалом було надано пільгових кредитів на суму 3,9 млрд СПЗ.

Також, як зазначалось вище, МВФ надає екстрену допомогу країнам, які постраждали від стихійного лиха та конфліктів. Так, у 2008 році Виконавча Рада затвердила екстрену допомогу у розмірі 218,5 млн СПЗ, з якої для подолання наслідків стихійного лиха у Бангладеш та Домініканській республіці було виділено 133,3 та 2,1 млн СПЗ відповідно та для подолання конфліктних наслідків – Кот-д’Івуару (40,7 млн СПЗ), Гвінеї-Бісау (1,8 млн СПЗ). Загалом, екстрена пост конфліктна допомога надана  Кот-д’Івуару,   Гвінеї-Бісау та Лівану на суму 133,8 млн СПЗ, а екстрена допомога на подолання наслідків стихійного лиха – Бангладеш, Домініканській республіці, Гренаді, Мальдівським островам, Шрі-Ланці - на суму 245,4 млн СПЗ.  

На теперішній час набуває значущості і субсидований механізм екстреної допомоги країнам у рамках Ініціативи ХІПК – 33 країни-члена (Афганістан, Ліберія, Центральна африканська республіка, Непал, Сомалі, Судан, Кот-д’Івуар тощо) досягли етапу прийняття рішення по цій ініціативі, з них 23 країни (Бенін, Болівія, Буркіна-Фасо, Гайана, Гана, Гамбія, Гондурас, Замбія, Камерун, Мавританія, Мадагаскар, Малаві, Малі, Мозамбік, Нігер, Нікарагуа, Руанда, Сан-Томе і Принсіпі, Сенегал, Сьєрра-Леоне, Танзанія, Уганда, Ефіопія) – етапу завершення, загальна величина їх списаного боргу склала 41,6 млрд дол. [40].

Країна-боржник має право претендувати на участь у Ініціативі при відповідності наступним критеріям:

- офіційне визнання найбіднішою країною світу;

- річний дохід на душу населення повинен бути нижче граничного розміру, який дає право на отримання пільгових кредитів від МВФ і Світового банку;

- зовнішній державний борг повинен перевищувати 150% вартості річного експорту або 250% доходів бюджету після впровадження традиційних заходів по скороченню боргів.

Процедура участі у ХІПК передбачає декілька етапів:

1 – етап прийняття рішень по ініціативі, країна повинна продемонструвати задовільні результати від реалізації програми зі скорочення бідності, розробити стратегію скорочення бідності, узгодити план погашення всієї простроченої заборгованості, після чого МВФ, Світовий банк та регіональні банки розпочинають реалізацію плану полегшення боргового тягаря;

2 – етап завершення, країна-боржник приймає короткий перелік умов кредиторів (умови реформування соціальної сфери, підвищення ефективності боротьби з корупцією тощо) і при їх виконанні переходить на наступний, останній, рівень;

3 – етап списання боргу в повному обсязі або частково.     

У 2008 році МВФ прийняв зобов’язання виділити 2,3 млрд СПЗ у рамках Ініціативи ХІПК і фактично виплатив 1,7 млрд СПЗ. Слід зазначити, що Ініціатива ХІПК є разовим інструментом МВФ, термін її дії подовжується вже декілька разів не зважаючи на невдоволення країн-донорів.

З 2006 року Світовий банк, МВФ та Африканський банк розвитку розпочали Ініціативу по полегшенню тягаря заборгованості (МДРІ), в рамках якої країни-учасниці Ініціативи ХІПК, які досягли завершального етапу, отримують допомогу у вигляді безповоротного одночасного списання заборгованості перед Міжнародною асоціацією розвитку (МАР), Африканським банком розвитку та МВФ. Анулювання боргу здійснюється додатково до полегшення заборгованості в рамках Ініціативи ХІПК. Фінансові інституції планують надати допомоги учасникам МДРІ понад      50 млрд. дол. (МАР – близько 37 млрд дол., Африканський банк розвитку – 8,5 млрд дол., МВФ – 5 млрд дол.) [40].

У 2008 році діяльність МВФ в умовах поглиблення світової фінансової кризи значною мірою була реформована. Ці заходи необхідні для покращення задоволення потреб країн-членів у кредитних ресурсів в умовах їх обмеженого обсягу та збільшення вагомості країн з низькими доходами та з перехідною економікою у прийнятті рішень фонду. Реформування діяльності МВФ передбачає:

1) впровадження більш прозорої формули розрахунку квот, яка містить чотири змінні – ВВП (питома вага – 50%), відкритість (30%), змінність (15%), резерви (15%). Змінна ВВП є поєднанням 60% ВВП за ринковим обмінним курсом та 40% ВВП за обмінним курсом по паритету купівельної спроможності. “Коефіцієнт стискання” помножує формулу на 0,95, що приводить до скорочення частки найбільших країн-членів та збільшенню частки інших країн;     

2) всі країни-члени з недостатньою кількістю голосів  мають право на збільшення квоти, в результаті чого збільшаться номінальні квоти 54 країн на 12 -106%.

У табл. 19.3 наведено розподіл витрат МВФ на наступні три роки за цільовим призначенням.

Так, на 2009-2010 рр. було прийнято запланований обсяг капітальних витрат у розмірі 138 млн дол.  Аналіз табл. 19.3 свідчить про збереження різновекторної діяльності МВФ, однак переважаюча частка витрат буде спрямована на здійснення контролю за розвитком світової економіки, регіонів та окремих країн.

Таблиця 19.3

Структура витрат МВФ за цільовими потребами

Основні напрями діяльності	Структура витрат у валовому адміністративному бюджеті, %
	2008 р.	2009 р.	2010 р.	2011 р.
Глобальний моніторинг Нагляд за міжнародною валютною системою Багатосторонній нагляд Міжкраїнна статистична інформація і методологія Загальні дослідження Загальні інформаційна робота	17,4 5,2 4,5 3,0 0,4 4,3	17,7 4,6 5,1 3,2 0,3 4,5	17,9 4,7 5,3 3,2 0,3 4,5	18,2 4,7 5,5 3,2 0,3 4,5
Країнний та регіональний моніторинг Двосторонній нагляд Регіональний нагляд Оцінки стандартів і кодексів і фінансового сектору	35,2 28,3 3,1 3,8	36,6 28,3 3,6 4,6	36,5 28,2 3,7 4,6	36,7 28,4 3,8 4,5
Програми і фінансова підтримка країн Механізми для всіх країн Механізми для країн з низькими доходами	23,2 10,0 13,2	21,1 8,1 13,0	20,9 8,0 12,9	20,4 7,8 12,6
Зміцнення потенціалу Технічна допомога Зовнішня підготовка кадрів	24,2 17,0 7,2	24,6 17,5 7,1	24,7 17,7 7,0	24,7 17,8 6,9
Усього, без врахування резервів	100	100	100	100

Ці заходи є цілком доречними, так як дають можливість оцінити ефективність антикризових стратегій країн та їх вплив на розвиток міжнародного співробітництва.    

Контрольні запитання

1.  Чому виникла необхідність міжнародного регулювання економічних відносин між суб’єктами світового господарства?
2.  Які причини спонукали до реорганізації  Генеральної угоди про тарифи та торгівлю (ГАТТ)?
3.  Визначте принципові відмінності між ГАТТ та СОТ.

4. У чому полягають особливості кредитної діяльності МВФ?

5. Які організації входять в структуру Світового банку?

6.  Які  організації регулюють міжнародний трансферт технологій?

7. У чому полягає специфіка діяльності Міжнародної організації праці, Міжнародної організації з міграції?

Контрольні запитання для самодіагностики

1.  У чому полягає сутність міжнародних економічних відносин як науки?
2.  Які основні історичні етапи розвитку МЕВ?
3.  Якими особливостями характеризуються сучасні МЕВ?
4.  Що є субстанціональною основою світового господарства?
5.   Які основні ознаки світового господарства як економічної системи?
6.  Яка структура сучасного світового господарства?
7.  Як розв’язуються протиріччя між суб’єктами світового господарства?
8.  Чому міжнародний поділ праці є матеріальною основою світового господарства?
9.  Дайте порівняльну характеристику  суспільного і міжнародного поділу праці.
10.   Як пов’язані міжнародна спеціалізація та міжнародна кооперація?
11.  Визначте необхідність та причини участі країн у міжнародному поділі праці.
12.  Що становить світовий ринок як економічна категорія? Які його  риси?
13.  Як пов’язано формування світового ринку з міжнародним поділом праці?
14.  У чому полягає цінність та обмеженість  теорії абсолютних переваг А. Сміта та теорії порівняльних переваг Д. Рікардо?
15.  Що таке факторонасиченнсть товарів та фактороінтенсивність  країни?
16.  Чи має теорія співвідношення факторів виробництва прикладний характер?
17.  У чому полягає обмеженість теореми Хекшера–Оліна–Самуельсона ?
18.  Визначте сильні та слабкі моменти парадоксу В. Леонтьєва.
19.   Як пов’язана  теорія пересічного попиту з законом Е. Енгеля?
20.  Чи є різниця між специфічними та мобільними факторами виробництва у теорії П. Самуельсона?
21.  У чому полягає зв’язок між зростанням факторів виробництва в одній галузі та спадом виробництва в інших у теорії Т. Рибчинського?
22.  Визначте основні відмінності між внутрішньогалузевою та міжгалузевою торгівлею.
23.  Як теорія внутрішньогалузевої торгівлі пов’язана з теорією порівняльних переваг?
24.  Що означає реверс факторів виробництва і реверс попиту?
25.  У чому полягає особливість динамічних моделей технологічних відмінностей?
26.  Які кількісні показники міграції робочої сили знаходять відображення в платіжному балансі країни?
27.  Назвіть основні центри притягання міграції робочої сили.
28.  Які заходи запроваджує країна для регулювання еміграції?
29.  У чому полягає сутність селективного підходу при регулюванні імміграції?
30.  Чи має економічний сенс стимулювання рееміграції?
31.  Які міжнародні організації займаються питаннями міжнародної міграції робочої сили?
32.  Визначте характерні риси сучасного світового ринку праці.
33.  Дайте характеристику сучасного розвитку ринку праці в Україні.
34.  Обґрунтуйте подвійну природу технології.
35.  Визначте межі використання таких видів ліцензійного винагородження як роялті, паушальний платіж, участь у прибутку, участь у власності.
36.  Як здійснюється оцінка об’ємів передачі технології?
37.  У чому полягає економічна доцільність експорту та імпорту технології?
38.  Де вперше були введені патенти?
39.  У чому полягає взаємозв’язок міжнародної торгівлі та міжнародного руху факторів виробництва?
40.  Як співвідносяться торгівля товарами та рух капіталу згідно з правилом Вальраса?
41.  Як визначається інвестиційна позиція країни?
42.  Які економічні ефекти виникають в результаті прямих інвестицій?
43.  Чи є зв’язок між інвестиційним кліматом та інвестиційним ризиком?
44.  Хто оцінює рівень інвестиційного ризику?
45.  Які методи використовуються для зменшення інвестиційного ризику?
46.  Визначте принципові відмінності в структурі національної і світової валютної системи.
47.  Які види валютного курсу використовуються у міжнародних економічних відносинах?
48.  У чому полягає специфіка кредитування експорту та імпорту?
49.  Яка структура світового фінансового ринку?
50.  Які передумови та цілі міжнародної економічної інтеграції?
51.  Охарактеризуйте основні етапи інтеграційного процесу.
52.  Що таке статичні та динамічні ефекти інтеграції? Яка між ними різниця?
53.  Визначте, у яких випадках виникає: а) ефект створення торгівлі; б) ефект відхилення торгівлі.
54.  Чому інтеграція сприяє зростанню добробуту країн, які приймають в ній участь?
55.  Проаналізуйте еволюцію західноєвропейської інтеграції.
56.  У чому полягають особливості економічної політики Європейського Союзу?
57.  Як вплинуло створення Європейського валютного союзу на економічний розвиток:

а) країн Західної Європи;

б) країн Східної та Центральної Європи;

в) світової економіки у цілому?

1.  Як поєднуються спільні та національні інтереси країн-членів НАФТА?
2.  Які фактори зумовили створення MEРKOCУP?
3.  Яку роль відіграє АСЕАН в економіці Азійсько-Тихоокеанського регіону?
4.  Дайте характеристику сучасного розвитку інтеграції в Африці.
5.  У чому полягають принципові відмінності між політикою вільної торгівлі та політикою протекціонізму?
6.  Визначте основні інструменти торгівельної політики.
7.  Чи є різниця між митом і митним тарифом?
8.  Як класифікують мита?
9.  Що таке митна вартість товару?
10.  Які ознаки має ефективний імпортний тариф?
11.   Що таке тарифна ескалація?
12.  Який тариф вважається оптимальним?
13.  Визначте позитивні та негативні наслідки тарифного регулювання.
14.  Чи можна вважати нетарифні методи регулювання міжнародної торгівлі більше ефективними, ніж імпортний тариф? Обґрунтуйте відповідь.
15.  У чому різниця між імпортним тарифом та імпортною квотою?
16.  Яким методам розподілу ліцензій слід віддавати перевагу?
17.  Які види прихованого протекціонізму використовуються в зовнішньоторговельній політиці держави?
18.  Яка різниця між внутрішньою та експортною субсидією?
19.  Чи можна вважати імпортний тариф та експортну субсидію аналогічними інструментами торгівельної політики за їх спрямованістю на зовнішню торгівлю?
20.  Які міжнародні організації приймають участь в регулюванні міжнародної передачі технології?
21.   У яких випадках здійснюється експортне кредитування?
22.  Які форми демпінгу використовуються в зовнішній торгівлі?
23.  Як співвідноситься використання країною демпінгу з міжнародними правилами СОТ?
24.  Визначте характерні відмінності державного регулювання експорту та імпорту технології.
25.  У чому полягають особливості кредитної діяльності МВФ?
26.  Які організації входять в структуру Світового банку?
27.  У чому полягають відмінності між Міжнародною асоціацією розвитку та Міжнародною фінансовою корпорацією?
28.   Яка мета створення Міжнародного банку реконструкції та розвитку?
29.  У чому полягає специфіка діяльності Міжнародного агентства гарантій та інвестицій?
30.  Які причини спонукали до реорганізації  Генеральної угоди про тарифи та торгівлю (ГАТТ)?
31.  Визначте принципові відмінності між ГАТТ та СОТ.

Рекомендована література

1. Авдокушин Е. Ф. Международные экономические отношения:  учебник/ Авдокушин Е. Ф. – М.: Юристъ, 2001. – 368 с.

2. Акопова Е. С. Мировая экономика и международные экономические отношения / Акопова Е. С.  Воронкова О.Н., Гаврилко Н.Н. (Серия «Учебники, учебные пособия»)  – Ростов-на-Дону: «Феникс», 2001. –    416 с.

3. Балаева А. Сфера услуг в мировой экономике: тенденции развития / Балаева А., Предводителева М. // Мировая экономика и межденародные отношения. - №3.-2007. – С. 23-28.

4. Бек У. Общество риска. На пути к другому модерну. / Бек У. [Пер. с нем. В. Седельника и Н. Федоровой; послесловие А. Филиппова]. – М.: Прогресс-традиция, 2000. – 384 с.

5. Белл Даниел. Грядущее постиндустриальное общество: опыт социального прогнозирования / Белл Даниел [Пер. с англ. под ред.             В. Л. Иноземцева]. – М.: Academia, 1999. –786 с.

6. Бестужева С. В. Комплексний підхід до формування системи показників оцінки усталеного розвитку зовнішньоекономічної діяльності / Бестужева С. В., Коблякова К. Б., Мілько І. В. // Економічний простір: Збірник наукових праць. - №21. – Дніпропетровськ: ПДАБА, 2009. –  С. 5 -28.

7. Бор М.З. История мировой экономики: [конспект лекций]. /         Бор М.З. – М. : Издательство «Дело и Сервис», 1998. – 288 с.

8. Бородаевский А. Тенденции соціально-экономического развития в разных регионах мира / Бородаевский А. // Мировая экономика и международные отношения. - №4. – 2007. – С. 18-28.

9. Друкер П. Ф. Задачи менеджмента в XX веке / Друкер П. Ф. [Пер. с англ. В. Е. Котляр]. – М. : Вильямс, 2002. – 270 с.

10. Економіка зарубіжних країн / [Навчальний посібник] / За ред. Ю.Г. Козака, В.В. Ковалевського, К.І. Ржепішевського. – Київ: ЦУЛ, 2003. – 352 с.

11. Економіка зарубіжних країн / [навч. посіб.] / За ред. Ю. Г. Козака, В. В. Ковалевського, В. М. Осипова. – [3-тє вид., перероб. та доп. нав. пос.] – К: Центр учбової літератури, 2007. – 544 с.

12. Економіка зарубіжних країн/ [Підручник] / А. С. Філіпенко,            В. А. Вергун, І. В. Бураківський та ін. – К. : Либідь, 1996. – 256 с.

13. Кардозо Ф. Э. Зависимость и развитие Латинской Америки: опыт социологической интерпретации / Кардозо Ф. Э., Фалетто Э. [Пер. с исп.] – М. : ЮНИТИ, 2002. – с. 83-95.

14. Киреев А. Международная экономика. В 2-х ч. Ч.1. Международная микроэкономика : движение товаров и факторов производства. [Учебное пособие для вузов] / Киреев А.  – М.: Международные отношения, 2002. – 416 с.

15. Киреев А. Международная экономика. В 2-х ч. – ч.2. Международная макроэкономика: открытая экономика и макроэкономическое программирование. [Учебное пособие для вузов] / Киреев А. – М.: Международные отношения, 1999. – 488 с.

16. Козак Ю. Г. Міжнародна економіка: [навч. посіб.] / Козак Ю. Г., Лук’яненко Д. Г., Макогон Ю. В. та ін. – Вид. 2-ге, перероб. і доп. – К. : Центр навчальної літератури, 2004. – 672с.  

17. Красильщиков В. Кризис в Восточной Азии: 10 лет спустя / Красильщиков В // Мировая экономика и международные отношения. – № 8. – 2007. – с. 70-83.

18. Кругман П. Р. Международная экономика. Теория и политика: [учебник для вузов] / Кругман П. Р., Обстфельд М. [Пер. с англ.] – М. : ЮНИТИ, 1997. – 799 с.

19. Кухарська Н. О. Міжнародна економічна діяльність України: [навч. посіб.] / Кухарська Н. О., Харічков С. К. – Харків : Одісей, 2006. – 456 с.

20. Макуха С.М. Україна в міжнародних відносинах в умовах глобалізації / Макуха С.М.  – Харків : Легас, 2003. – 352 с.

21. К. Маркс Капитал. Т. 3. - М. : Прогресс, 1981. – 584 с.

с. 421-422

22. Міжнародна економіка : [Підручник] / (А.П. Румянцев, Г. Н. Климко, В. В. Рокоча та ін.); / за ред. А. П. Румянцева. – К. : Знання-Прес, 2003. – 447 с.

23. Міжнародні економічні відносини : Історія міжнародних економічних відносин: [Підручник] / А. С. Філіпенко, В. С. Будкін, О. В. Бутенко та ін. – К. : Либідь, 1992. – 191с.

24. Міжнародні економічні відносини : Система регулювання міжнародних економічних відносин / А. С. Філіпенко, І. В. Бурковский, В. С. Будкін та ін. – К.: Либідь, 1994. – 256 с.

25. Міжнародні ринки ресурсів : [навч. посіб.] / Я. Б. Яценко,            Я. А. Дубинюк, Т. В. Марена, К. С. Мітюшкіна. Під заг. Ред. Ю. В. Макогона. – Київ: Центр навчальної літератури, 2005. – 194 с.

26. Милль Дж. С. Основы политической технополии. Т. 1, М. : Прогресс, 1980. – 384 с.

27. Мировая экономика : [Учебник] / под ред. проф. А.С. Булатова. – М. : Юристъ, 2002. – 734 с.

28. Мировая экономика : [Учебное пособие для вузов] / под ред. проф. И. П. Николаевой. – [2-е изд., перераб. и доп.] – М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2000. – 575 с.

29. Мировая экономика. Экономика зарубежных стран: [Учебник] / под ред. д-ра экон. наук, проф. В. П. Колесова и  д-ра экон.наук, проф. М. Н  Осьмовой. – М. : Флинта: Московский психолого-социальный институт, 2000. – 480 с.

30. Михайлушкин А. И. Международная экономика : [Учебник] / Михайлушкин А. И., П. Д. Шимко. – М. : Высш. школа, 2002. – 336 с.

31. Мотузка О. М. Статистичний моніторинг міжнародної технічної допомоги / Мотузка О. М. // Статистика України. – № 1. – 2008. – С. 5-8.

32. Мурадов К. Региональные и двусторонние соглашения о свободной торговле / Мурадов К. // Мировая экономика и международные отношения. - №7.-2007. – С. 40-48.

33. Новицький В. Є. Міжнародна економічна діяльність України: [Підручник] / Новицький В. Є. – К. : КНЕУ, 2003. – 948 с.

34. Овчинников Г.П. Международная экономика: [Учеб. Пособие] / Овчинников Г.П., Михайлова В.А. – СПб. : Изд-во «Полиус», 1998. –     620 с.

35. Пебро М. Международные экономические, валютные и финансовые отношения / Пебро М. – М. : Прогресс Универс, 1994. – 592 с.

36. Поппер К. Р. Объективное знание. Эволюционный подход / Поппер К. Р. [Пер. с англ. под ред. Садовского В. Н.] – М. : Республика, 2000. – 454с.

37. Поппер К. Р. Логика научного исследования / Поппер К. Р. [Пер. с англ. под ред. Садовского В. Н.]  – М. : Республика, 2004. – 447 с.

38. Рикардо Д. Начала политической экономии и налогообложения / Рикардо Д. [пер. с англ.] – М. : Наука, 1995. – 784 с.

39. Рудь Н. Механизмы государственной поддержки ПИИ в сферу высоких технологий / Рудь Н. // Мировая экономика и международные отношения. –  №8.-2008. – С. 32-40.

40. Рулева И. Инициативы МВФ и Всемирного банка в отношении стран с высоким уровнем задолженности / Рулева И. // Мировая экономика и международные отношения. - №7. – 2007. – С. 56-59.

41. Савєльєв Є. В. Міжнародна економіка: теорія міжнародної торгівлі і фінансів : [Підручник для магістрантів з міжнародної економіки і  державної служби] / Савєльєв Є. В. – Тернопіль : Економічна думка, 2002. – 504 с.

42. Сергеев В. Проблемы мировой энергетической безопасности / Сергеев В.  // Мировая экономика и международные отношения. – № 12. – 2007. – с. 18-19.

43. Смит А. Исследование о природе и причинах богатства народов / Смит А. [пер. с англ.] –  М. : Наука, 1992. –  572 с.

44. Соколенко С.И. Глобальные рынки ХХІ столетия : Перспективы Украины / Соколенко С.И. – К. : Логос, 1998. – 567 с.

45. Спиридонов И. А. Мировая экономика : [учеб. пособ.] / Спиридонов И. А. – М. : ИНФРА-М, 2002. – 256 с.

46. Старостіна А., Каніщенко О. Суперечливі шляхи економічної глобалізації / Старостіна А., Каніщенко О. // Економіка України. – № 5. – 2008. – С. 58-65.

47. Тимошина Т. М. Экономическая история зарубежных стран: [учеб. пособ.] / Тимошина Т. М. [под ред. проф. М. Н. Чепурина]. – [4-е изд., доп.] – М. : Юридический Дом “Юстицинформ”, 2003. – 496 с.

48. Філіпенко А. С. Світова економіка: Підручник / А.С.Філіпенко, О.І.Рогач, О.І.Шнирков та ін. – К.: Либідь,2000. – 582 с.

49. Філіпенко А. С. Україна і світове господарство: взаємодія на межі тисячоліть / А. С. Філіпенко, В. С. Будкін, А. С. Гальчинський. – К. : Либідь, 2002. – 470 с.

50. Фомичев В. И. Международная торговля: [учебник] /                     Фомичев В. И. – М. : ИНФРА-М, 1998. – 496 с.

51. Чужиков В. Модернізація регіональної політики в ЄС /              Чужиков В. // Регіональна економіка. –  №. – 2008. – с. 56-62.  

52. Шишков Ю. Регионализация и глобализация мировой экономики: альтернатива или взаимодополнение? / Шишков Ю. // Мировая экономика и  международные отношения. –  № 8. –  2008. – с. 3-20.

53. Bhagwati J. Termites in the Trading System : How Preferential Trade Agreements are Undermining Multilateral Free Trade / Bhagwati J. / Oxford, 2007.

54. Blaug Mark. Economic Theory in Retrospect – Home – wood, ill: Richard D. / Blaug Mark. – Irwin: 1962.

55. Hecksher Eli F. Mercantelism. Vols 1, 2. Hecksher Eli F. / – London : Allen and Unwil, 1935.

56. Jones R. W. Factor Proportions and the Hecksher-Ohlin Theorem. Review of Economic Studies 24 / Jones R. W. – Amsterdam : North Holland, – 1956. – pp. 1-10.

57. Keet P. South Africa and the Non Aligned Movement in an Area of Regionalization and Globalization / Keet P., De Villiers R. –Pretoria: 1999. 

58. Ohlin B. Interregional and International Trade / Ohlin B. – Cambridge: Harvard University Press. – 1952. – 238 p.

59. Posner M. International Trade and Technical Chandge / Posner M.  // Oxford Economic Papers. – vol. 13 (October, 1961). – pp. 323-341.

60. Rybchynski M.M. Factor Endowments and Relative Commodity Prices / Rybchynski M.M. // Economica 22. – 1955. – November – №84. – pp. 336-341.

61. Vernon R. International Investment and International Trade in the Product Cycle / Vernon R. // The Quarterly Journal of Economics (May 1966). – pp.190-207.

ЗМІСТ

Вступ	3
Тема 1. Міжнародні економічні відносини як наука 1.1. Теоретичні підходи щодо визначення сутності міжнародних економічних відносин   1.2. Форми міжнародних економічних відносин 1.3. Методи вивчення та дослідження міжнародних економічних      відносин Контрольні запитання	5 5 7 9 10
Тема 2. Зародження та розвиток міжобщинних господарських зв’язків стародавнього світу 2.1. Формаційний та цивілізаційний підходи в економічній та          історичній науці 2.2. Генезис простого товарного виробництва у первісній суспільно-економічній формації 2.3. Зовнішня торгівля як основна форма економічних відносин    стародавніх держав 2.4. Міграція робочої сили як специфічна риса міжнародних           економічних відносин стародавніх держав Контрольні запитання	11 11 12 16 22 23
Тема 3. Міжнародні економічні відносини доби середньовіччя та в період первісного нагромадження капіталу 3.1. Феодалізм як суспільно-економічна формація 3.2. Особливості розвитку зовнішньої торгівлі за доби феодалізму                  3.3. Розвиток міжнародних економічних відносин у період              первісного нагромадження капіталу Контрольні запитання	23 23 28 32 33
Тема 4. Формування системи економічних відносин світового        господарства в епоху капіталізму 4.1. Розвиток міжнародних економічних відносин в епоху              становлення капіталізму 4.2. Генезис та еволюція монополістичного капіталізму 4.3. Розвиток світового господарства на початку XX століття 4.4. Розвиток міжнародних економічних відносин у довоєнний       період 4.5. Світове господарство у післявоєнний період. Бреттон-Вудська система і розвиток міжнародних валютно-фінансових відносин Контрольні запитання	34 34 38 41 44 50 54
Тема 5. Світове господарство: основні риси та структура 5.1. Світове господарство як цілісна економічна система 5.2. Структура світового господарства   5.3. Закони і закономірності розвитку світового господарства   5.4. Протиріччя у світовому господарстві Контрольні запитання	55 55 56 59 61 63
Тема 6. Міжнародний поділ праці – матеріальна основа світового господарства 6.1. Сутність і роль міжнародного поділу праці (МПП) у системі     міжнародних економічних відносин 6.2. Фактори розвитку і поглиблення міжнародного поділу праці 6.3. Форми прояву і реалізації міжнародного поділу праці Контрольні запитання	64 64 65 66 70
Тема 7. Сучасна політична карта світу. Класифікація країн у міжнародній економіці 7.1. Критерії виділення підсистем світового господарства 7.2. Класифікація ЕКОСОС 7.3. Класифікація Світового банку за рівнем економічного розвитку 7.4. Рівень економічного розвитку країни і її  участь у світовому     господарстві Контрольні запитання	70 70 73 77 79 81
Тема 8. Фактори виробництва у світовому господарстві 8.1. Класифікація та мобільність факторів виробництва у світовому господарстві 8.2. Місце та роль природних сировинних ресурсів у світовому       господарстві   8.3. Паливно-енергетичний потенціал світового господарства:    структура, галузі та динаміка розвитку   8.4. Агрокліматичний потенціал світового господарства   8.5. Глобальні проблеми світового господарства Контрольні запитання	82 82 83 90 108 112 117
Тема 9. Регіонально-територіальна структура світового господарства 9.1. Особливості економічного розвитку країн Західної Європи 9.2. Соціально – економічний розвиток країн Центральної та Східної Європи 9.3. Економіка країн Північної та Південної Америки 9.4. Економіка країн Азії та Африки Контрольні запитання	118 118 120 122 124 129
Тема 10. Міжнародна торгівля товарами 10.1. Теорії міжнародної торгівлі 10.2. Сутність та  структура міжнародної торгівлі 10.3. Організаційні форми міжнародної торгівлі 10.4.  Ціноутворення в міжнародній торгівлі 10.5. Україна в міжнародній торгівлі Контрольні запитання	129 129 148 157 161 167 170
Тема 11. Міжнародна торгівля послугами 11.1. Сутність міжнародної торгівлі послугами 11.2. Міжнародний ринок послуг: сучасний стан та перспективи  розвитку 11.3. Особливості розвитку ринку послуг в Україні Контрольні запитання	171 171 186 188 191
Тема 12. Міжнародне науково-технічне співробітництво 12.1. Технологія  як товар і як фактор виробництва 12.2. Правові форми захисту міжнародної передачі технології 12.3. Міжнародні комерційні та некомерційні науково - технічні  зв’язки 12.4. Міжнародне технічне сприяння 12.5. Україна на міжнародному ринку технологій Контрольні запитання	192 192 193 194 202 203 209
Тема 13. Міжнародна міграція робочої сили 13.1. Міжнародна міграція робочої сили як форма міжнародних    економічних відносин 13.2. Показники  кількісної оцінки  міжнародної міграції робочої     сили 13.3. Економічні наслідки міжнародної міграції робочої сили 13.4. Особливості формування та функціонування світового ринку праці 13.5. Україна в процесах міжнародної міграції робочої сили Контрольні запитання	210 210 216 216 218 222 224
Тема 14. Міжнародне виробничо-інвестиційне співробітництво 14.1. Міжнародний рух капіталу як основна форма міжнародних економічних відносин 14.2. Форми міжнародного руху капіталу 14.3. Прямі іноземні інвестиції: сутність, склад, причини та наслідки 14.4. Портфельні іноземні інвестиції: причини, сутність та види 14.5. Інвестиційний клімат країни: сутність, фактори формування та складові елементи 14.6. Інвестиційний ризик: сутність та методи зниження 14.7. Україна в процесах міжнародного інвестування Контрольні запитання	224 224 226 228 232 237 238 239 244
Тема 15. Міжнародні валютно-фінансові та кредитні відносини 15.1. Світова валютна система: етапи формування та розвитку, структура та принципи організації 15.2. Валютний курс: сутність і види 15.3. Платіжний баланс країни: сутність, структура 15.4. Міжнародні кредитні відносини 15.5. Україна в системі міжнародних валютно-фінансових відносин. Контрольні запитання	244 244 251 258 266 268 274
Тема 16. Міжнародна економічна інтеграція 16.1. Сутність, головні передумови та цілі міжнародної економічної інтеграції 16.2. Типи інтеграційних об’єднань 16.3. Оцінка міжнародних інтеграційних процесів 16.4. Сучасні інтеграційні угрупування країн Контрольні запитання	274 274 281 283 282 296
Тема 17. Державне регулювання міжнародної торгівлі товарами та послугами 17.1. Політика вільної торгівлі та протекціонізм: економічні й          політичні аргументи 17.2. Тарифне регулювання зовнішньої торгівлі: цілі та                     інструментарій 17.3. Нетарифне регулювання зовнішньої торгівлі: цілі та методи 17.4. Державне регулювання міжнародної торгівлі послугами 17.5. Особливості зовнішньоекономічної політики України Контрольні запитання	297 297 299 309 318 319 326
Тема 18. Державне регулювання міжнародного руху факторів виробництва 18.1.  Державне регулювання міжнародного трансферту технологій 18.2. Державне регулювання міжнародних міграційних процесів 18.3. Особливості державного регулювання міжнародних                інвестиційних процесів 18.4. Регулювання міжнародних валютно-фінансових та кредитних відносин 18.5. Особливості регулювання міжнародного руху факторів          виробництва в Україні Контрольні запитання	326 326 329 334 337 341 343
Тема 19. Міжнародні економічні організації в регулюванні міжнародних економічних відносин                                                                 19.1. Роль міжнародних економічних організацій в регулюванні    міжнародних економічних відносин 19.2. Регулювання міжнародної торгівлі у межах ГАТТ / СОТ 19.3. Міжнародне регулювання ринку технологій 19.4. Регулювання міжнародних міграційних процесів 19.5. Наднаціональне регулювання міжнародних валютно-фінансових і кредитних відносин Контрольні запитання	343 343 344 350 355 356 366
Контрольні запитання для самодіагностики	368
Рекомендована література	372

НАВЧАЛЬНЕ ВИДАННЯ

“ МІЖНАРОДНІ  ЕКОНОМІЧНІ ВІДНОСИНИ”

Навчальний посібник

для студентів усіх спеціальностей усіх форм навчання

Автор: Бестужева С.В.

Відповідальний за випуск Піддубний І. О.

Редактор Голінська О. Г.

Коректор

План 2009 р. Поз №.

Підп. до друку          Формат 60 х 90 1/16. Папір MultiCopy. Друк Riso

Ум. -друк. арк.   Обл. -вид. арк.    Тираж       прим. Зам. №

Свідоцтво про внесення до державного реєстру суб’єктів видавничої

справи Дк №481 від 13.06.2001р.        

Видавець і виготовник – видавництво ХНЕУ, 61001, м. Харків, пр. Леніна, 9а

Міжнародне інвестиційне та виробниче співробітництво

Міжнародний поділ праці

Суб’єкти світового господарства

Міжнародна торгівля

Міжнародна міграція робочої сили

Міжнародні валютно-фінансові та кредитні відносини

Міжнародне науково-технічне співробітництво

Джерела виникнення протиріч світового господарства

Взаємодія  структурних елементів світового господарства

Взаємодія суб’єктів світового господарства

EMBED MSGraph.Chart.8 \s

Проблеми статусу у суспільстві 

Психологічні

Екологічні

Воєнні

Релігійні 

Політичні

Безробіття

Закордонна діяльність ТНК

Різна забезпеченість країн трудовими ресурсами 

Покращення добробуту

Неекономічні

Економічні

Причини міжнародної міграції робочої сили

Подвійного призначення

Збалансований

Доходних паперів

Регулярного

Агресивного

Середнього

Консервативного

Портфель зростання та доходу

Портфель доходу

Портфель зростання

Орієнтація на поточні виплати

Орієнтація на зростання курсової вартості

Інвестиційні властивості цінних паперів

Типи монополій

природна

штучна

стійка

нестійка

відкрита

закрита

загальна

Картелі

Синдикати

Трести

Концерни

Конгломерати

ТНК

Основні форми монополістичних об’єднань

P

Pd

Pw+t

Pw

Q2

Q1

Q3

Q5

Q4

Q

Dd

Sd+w

Sd+w+t

E

G

g

Sd

f

c

b

F

a

d

e

Q1

 Q2

 Q3

Q4

 Q5

Q

Dd

Sd

E

G

F

P

Pw+t

 Pw

Pw1

Pd

Sd+w

S d+w+t

a

c

d

e

b

 імпортний тариф

P

Dd=MRd

Pd

Pm

Pw

Qd

Qt

MRd

Dd

MC

Q

Робоча група з професійних послуг

Комітет з торгівлі фінансовими послугами

З державних закупівель

З регіональних торговельних угод

З моніторингу за торгівлею технічними товарами

З оцінювання митної вартості

Із субсидій і компенсацій

З прав походження

З інвестицій

Із санітарних заходів

Із сільського господарства

З доступу на ринки

Із захисних методів

З імпортного ліцензування

З адміністративної політики

З технічних бар’єрів у торгівлі

Секретаріат

Рада з торговельних прав інтелектуальної власності

Рада з торгівлі послугами

Комітети

Рада з торгівлі товарами

З розгляду спірних питань

З моніторингу торговельної політики

З бюджету, фінансів, адміністративних питань

З платіжного балансу

З торгівлі і довкілля

З торгівлі і розвитку

Органи

Комітети

Генеральна рада – виконавчий орган

Конференція міністрів – вищий орган СОТ

Сінгапурський інститут для підготовки кадрів

Об’єднаний Віденський інститут

Об’єднаний інститут для Африки

Інститут МВФ

Статистичний департамент

Дослідницький департамент

Юридичний департамент

Департамент розробки і аналізу політики

Департамент грошово-кредитних систем і ринків капіталів

Департаментз бюджетних питань

Фінансовий департамент

Департамент країн Західної півкулі

Департамент країн Близького Сходу і Центральної Азії

Європейський департамент

Департамент країн Азіатсько-тихоокеанського регіону

Департамент країн Африки

Представництво МВФ при ООН

Департамент зовнішніх зв’язків

Департамент технічного забезпечення та загального обслуговування

Секретаріат

Департамент кадрів

Допоміжні служби

Інформація і     координація

Функціональні і спеціалізовані департаменти

Територіальні департаменти

Відділ з управління технічною допомогою

Управління внутрішньої ревізії і інспекції

Відділ з питань бюджету і планування

Інвести-ційний відділ

Замісник директора-розпорядника

Директор-розпорядник

Незалежний відділ оцінки

Виконавча рада

Об’єднаний комітет з розвитку МВФ і Світового банку

Міжнародний валютно-фінансовий комітет

Рада управляючих

Q1

Q1’

Q2

Q3

Q4

Q5

Q5’

E

Dd

Sd

S1

S2 = S1+t

S3

P1

P3

Pd

P2

a

b

b’

a’

c

c’

d

d’

f

t

t’

g

e

P

Q

P

P′

A′

A

10

20

30

40

50

60

70

40

30

20

60

10

50

70

Товар 1

Товар 2

Краї- на 1 

Країна 2

B

Pww

A′

A

10

20

30

40

50

60

70

40

30

20

60

10

50

70

Товар 1

Товар 2

Краї-на 1 

Країна 2

C

B′

E=E′

C′

X

Доходи

Якість

A

B

C

D

A′

B′

C′

D′

Перетин попиту

Міжнародна  торгівля

експорт

імпорт

EMBED Equation.3  

Обсяг випуску

      O          A              B     C           час(t)

виробництво