Поможем написать учебную работу
Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Міністерство освіти і науки України
Харківський національний економічний університет
Бестужева С. В.
МІЖНАРОДНІ ЕКОНОМІЧНІ ВІДНОСИНИ
Навчальний посібник
Харків, ХНЕУ, 2009
Рецензенти:
Доктор економічних наук, професор кафедри економічної теорії Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого С. М. Макуха
Доктор економічних наук, професор кафедри економічної теорії та економічних методів управління Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна С. В. Тютюнникова
Доктор економічних наук, професор кафедри менеджменту організацій
Харківського державного університету харчування та торгівлі Т. С. Пічугіна
Затверджено на засіданні кафедри міжнародної економіки та менеджменту зовнішньоекономічної діяльності.
Протокол № 1 від 31.08. 2008 р.
Бестужева С. В.
Міжнародні економічні відносини. Навчальний посібник. Харків: Вид. ХНЕУ, 2009. 382 с. (укр. мов.)
У навчальному посібнику систематизовано та викладено основні теоретичні засади формування, розвитку та регулювання міжнародних економічних відносин. Матеріал навчального посібника подається з широким використанням нового статистичного матеріалу щодо тенденцій сучасного розвитку світової економіки та міжнародної економічної діяльності України. Для самодіагностики у кінці кожної теми наведено контрольні питання.
Рекомендовано для студентів економічних спеціальностей.
Вступ
Сучасний динамічний розвиток світової економіки характеризується поглибленням глобалізаційних та інтеграційних процесів, що свідчить про посилення взаємодії та взаємозалежності країн. Нині економічний добробут будь-якої країни значною мірою залежить від ступеня відповідності національної економічної політики сучасним реаліям розвитку міжнародного бізнесу. Це стосується, насамперед, структури економіки, конкурентоспроможності товарів та послуг, науково-технологічного, інфраструктурного та інституціонального забезпечення ринкових процесів.
Міжнародні економічні відносини є функціональною системою реалізації економічних інтересів субєктів міжнародного бізнесу за допомогою специфічних методів, принципів, інструментів, які притаманні інтернаціональному рівню взаємодії.
Системна трансформація економіки України є важливою передумовою формування ефективної моделі міжнародних економічних відносин країни з зовнішнім світом. У той же час реформування національної економіки не можливе без розвязання завдань оптимізації системи міжнародної економічної діяльності, яка є і компонентом системи господарювання, і потужним каталізатором його подальшого розвитку. Тому ефективність зовнішньоекономічних звязків України залежить від виявлення та швидкого реагування на зміни у світовому господарстві, поглибленого вивчення їх причин та наслідків.
Метою вивчення дисципліни “Міжнародні економічні відносини” є формування системи знань, вмінь і практичних навичок щодо теоретичних засад та методико-практичного інструментарію міжнародних економічних відносин.
Завдання полягає у оволодінні навичками аналізу, оцінки та обґрунтування різних форм міжнародних економічних відносин.
Предметом даної дисципліни є сукупність міжнародних економічних відносин у їх взаємозвязку з продуктивними силами та відповідним механізмом їх регулювання.
У навчальному посібнику розглянуто системні закономірності формування та функціонування міжнародних економічних відносин, механізми та форми співробітництва між країнами в торговельній, інноваційній, інвестиційній, міграційній, валютній, фінансовій, кредитній сферах, особливості та принципи міжнародного та державного регулювання руху факторів виробництва і міжнародної торгівлі товарами та послугами.
Вивчення дисципліни ”Міжнародні економічні відносини” передбачає опанування студентами теоретичних знань з таких дисциплін, як: “Культурологія”, “Соціологія”, “Політологія”, “Економічна теорія”, “Макроекономіка”, “Мікроекономіка”.
Вивчення теоретичних основ та особливостей міжнародних економічних відносин сприяє формуванню у студентів наступних компетенцій:
- виокремлення факторів розвитку міжнародних економічних відносин та оцінки ступеня їх впливу;
- визначення системних закономірностей формування та функціонування міжнародних економічних відносин;
- аналізу механізмів та форм співробітництва між країнами в торговельній, науково-технічній, інвестиційній, валютно-фінансовій і кредитній сферах;
- виявлення особливостей та принципів міжнародного та державного регулювання руху факторів виробництва і міжнародної торгівлі;
- визначення рівня значущості змін у міжнародній економіці та прогнозування їх наслідків для її подальшого розвитку;
- аналізу можливостей, переваг та недоліків різних форм міжнародних економічних відносин;
- оцінки експортного потенціалу країни і визначення методів підвищення його ефективності;
- аналізу передумов та доцільності участі країни в інтеграційних процесах.
ТЕМА 1. МІЖНАРОДНІ ЕКОНОМІЧНІ ВІДНОСИНИ ЯК НАУКА
1.1. Теоретичні підходи щодо визначення сутності міжнародних економічних відносин
Міжнародна економічна взаємодія завжди була однією з найбільш складних і в той же час суперечливих частин економічної теорії. Багато ключових положень теорії міжнародних економічних відносин було обґрунтовано ще в процесі дискусій з питань зовнішньої торгівлі та торговельної політики у XVIII та XIX ст., але найбільшої значущості їх дослідження та вивчення набули саме сьогодні. Сучасна міжнародна торгівля товарами та послугами, міжнародна міграція робочої сили, міжнародний рух капіталу сприяли посиленню взаємозвязку та взаємозалежності економік різних країн. У той же час світова економіка є нестабільною та суперечливою соціально-економічною системою. Міжнародна економічна ситуація, яка постійно змінюється, перетворюється в основний чинник впливу при розробці як ринкових стратегій окремих фірм, підприємств, так і зовнішньоекономічної політики окремих держав.
Навіть побіжний погляд на дані світової зовнішньоторговельної статистики дозволяє зробити висновок про зростаюче значення міжнародних економічних відносин для економік багатьох країн, у тому числі й України. Клімат та природні ресурси переконливо пояснюють чому Бразилія експортує каву, Саудівська Аравія нафту, Україна цукор. Однак в багатьох випадках характер та логіка зовнішньоекономічних дій різних країн не так очевидна. Наприклад, чому Японія експортує автомобілі, США автотехніку, а величезний науково-технічний потенціал України залишається не реалізованим на світовому ринку?
Міжнародна економіка складається з незалежних субєктів господарювання країн, фірм, корпорацій тощо і кожен з них вільний у виборі своїх економічних дій, своєї економічної політики. Але, на жаль, у взаємоповязаній та взаємозалежній системі дії та політика одних субєктів світового господарства зачіпає інтереси інших. Навіть, якщо цілі і співпадають, субєкти світового господарства все одно можуть понести втрати через відсутність координації таких дій. Фундаментальна задача теорії міжнародних економічних відносин полягає у пошуку певної гармонії у їх взаємодії, в основі якої лежить ідея взаємовигідності зовнішньоекономічних звязків.
Міжнародні економічні відносини (МЕВ) є цілісною системою, дослідження якої здійснюється у декількох аспектах:
1) у процесі вивчення МЕВ виявляються загальні закономірності універсального характеру, які відображають історичний розвиток та структуру світового господарства;
2) визначаються форми прояву цих закономірностей на різних етапах історичного розвитку МЕВ;
3) міжнародні економічні відносини розглядаються у тісному звязку з відповідним механізмом їх регулювання, ступінь досконалості якого залежить від рівня розвитку світового господарства.
Обєктивність МЕВ полягає у їх функціональній незалежності від матеріальних носіїв, розвитку як самостійної економічної системи з певними законами та закономірностями. Однак розвиток МЕВ не можливий без взаємодії з матеріально-речовими елементами виробництва, під впливом яких змінюються як форми прояву, так і зміст міжнародного співробітництва.
Таким чином, міжнародні економічні відносини це наука, яка вивчає закони і закономірності становлення і функціонування світового господарства як цілісної економічної системи.
Обєктом вивчення МЕВ є світове господарство.
Субєктами міжнародних економічних відносини є країни, транснаціональні корпорації, компанії, фірми, підприємства, міжнародні організації, які здійснюють зовнішньоекономічну діяльність.
Як економічна система, світове господарство є сукупністю відносин між господарюючими субєктами (країнами, регіонами, підприємствами, компаніями, фірмами, транснаціональними корпораціями тощо) в міжнародному масштабі. Всю різноманітність цих відносин можна звести до генетичних та структурних звязків субєктів господарювання. У міжнародному масштабі генетичні звязки реалізуються в формі міжнародного кооперування, яке є основою процесу становлення та розвитку світового господарства. Структурні звязки у світовому господарстві формуються на основі встановлення та розвитку економічних відносин з метою відтворення валового національного продукту, матеріальних та духовних основ життя. Таким чином, структура світового господарства визначається взаємодією міжнародних коопераційних та відтворювальних взаємозвязків і має кількісну та якісну сторону. З якісної сторони світове господарство є певною сукупністю економічних законів та закономірностей, які проявляються в сфері міжнародних економічних відносин. Кількісна сторона відображає матеріально-речові параметри розвитку світового господарства, які повязані з обсягами світової торгівлі, міжнародного інвестування, міжнародних валютних, фінансових, кредитних операцій тощо. При цьому економічні закони, по-перше, відіграють системоутворюючу роль в процесі становлення та розвитку світового господарства і по-друге, визначають головний напрям руху, вектор міжнародної економічної системи, її основні тенденції. Таким чином, міжнародні економічні відносини і відповідні їм закони та закономірності створюють субстанціональну основу світового господарства. Міжнародні економічні відносини не можна розглядати окремо від продуктивних сил, які зростаючою мірою набувають міжнародного характеру. Слід також враховувати і те, що світогосподарські звязки вимагають адекватного стану та рівня їх розвитку механізму регулювання на національному та міжнародному рівнях.
Отже, світове господарство є сукупністю міжнародних економічних відносин у взаємозвязку з продуктивними силами та відповідним механізмом їх регулювання.
Якщо обєктом вивчення теорії міжнародних економічних відносин є світове господарство, то предметом економічні відносини між субєктами світогосподарських звязків, які виникають у світовому відтворювальному процесі.
Міжнародні економічні відносини здійснюють універсальний зв'язок між національними господарствами. Сукупність національних господарств, повязаних системою міжнародного поділу праці, становить міжнародну економіку. Тобто міжнародна економіка досліджує ресурсно-факторний зріз світового господарства, а МЕВ теоретико-методологічні аспекти його розвитку.
1.2. Форми міжнародних економічних відносин
Сучасні міжнародні економічні відносини між субєктами господарювання здійснюються у таких формах:
1) міжнародний поділ праці;
2) міжнародне виробничо-інвестиційне співробітництво;
3) міжнародне науково-технічне співробітництво;
4) міжнародна міграція робочої сили;
5) міжнародна торгівля;
6) міжнародні валютно-кредитні та фінансові відносини;
7) міжнародна економічна інтеграція.
Міжнародний поділ праці вищий ступінь розвитку суспільного територіального поділу праці між країнами, який передбачає стійку концентрацію виробництва певної продукції в окремих країнах.
Міжнародне виробничо-інвестиційне співробітництво процес міждержавного переміщення капіталу у формі прямих та портфельних інвестицій.
Міжнародне науково-технічне співробітництво сукупність економічних відносин між субєктами світового господарства з приводу трансферту технологій.
Міжнародна міграція робочої сили процес міждержавного переміщення робочої сили як фактору виробництва, обумовлений причинами економічного та неекономічного характеру.
Міжнародна торгівля це сукупний товарооборот між країнами-учасницями світогосподарських звязків.
Міжнародні валютно-кредитні та фінансові відносини це сукупність економічних відносин між субєктами світового господарства при функціонуванні та використанні валюти в їх економічній взаємодії.
Міжнародна економічна інтеграція це процес господарчо-політичного обєднання країн на основі розвитку глибоких стійких взаємозвязків та поділу праці між національними господарствами, взаємодії їх відтворювальних структур на різних рівнях та в різних формах.
Сучасне світове господарство охоплює понад 240 національно-державних економічних утворень, більшість з яких є слаборозвиненими (126 країн). За економічним потенціалом лідерами є група країн “Велика сімка” США, Японія, Німеччина, Канада, Франція, Великобританія та Італія, на частку яких припадає майже 50% світового виробництва. Диференціація країн за рівнем економічного розвитку, соціальними, політичними, релігійними, етнічними особливостями закономірно ставить питання про можливість та доцільність універсальності економічних законів. Відомо, що будь-яка економічна взаємодія, у тому числі і міжнародна, базується на двох основних началах: обєктивній необхідності економічного спілкування та взаємній зацікавленості в ньому. Розвиток міжнародного поділу праці та інтернаціоналізації виробництва сприяють формуванню світового господарства як цілісної економічної системи. Чинниками посилення взаємозалежності та взаємодії країн є загальнолюдські потреби, інтереси та цілі, на основі яких формуються загальносвітові економічні процеси та явища (світова ціна, світове виробництво, світовий ринок тощо) як конкретний прояв загальних економічних законів та закономірностей. Економічні відносини між субєктами господарювання проявляються, насамперед, як економічні інтереси. Це загальновизнане положення повною мірою відноситься і до світового господарства, в якому існують та взаємодіють національні та інтернаціональні економічні інтереси (інтереси країни, штату, району, регіону, підприємства тощо). Взаємодія субєктів світового господарства, які мають власні економічні інтереси і їх реалізація є метою здійснення зовнішньоекономічної діяльності, спричиняє їх колізію (зіткнення). Розвязання протиріч є джерелом та одночасно рушійною силою розвитку міжнародних економічних відносин. Існують два механізми розвязання протиріч у системі світогосподарських звязків: механізм узгодження економічних інтересів та механізм реалізації економічних інтересів. Їх основне призначення пошук та реалізація найбільш оптимальних форм, принципів та методів розвитку МЕВ з метою задоволення всіх учасників міжнародного економічного спілкування. Безумовно, навіть найсучасніші форми та методи узгодження економічних інтересів не зможуть привести до абсолютно повного розвязання обєктивно існуючих у світовому господарстві протиріч і в цьому полягає динамічність та непередбачуваність його розвитку.
1.3. Методи вивчення та дослідження міжнародних економічних відносин
Дослідження та вивчення законів і закономірностей розвитку та функціонування світового господарства здійснюється з використанням тих же фундаментальних методів, які використовуються іншими напрямами економічної теорії. Серед них слід виокремити: аналіз та синтез, індукцію та дедукцію, єдність історичного та логічного, якісного та кількісного аналізу, метод наукової абстракції, економіко-математичного моделювання тощо. Особливу значущість в дослідженні світового господарства набуває системний підхід та структурно-функціональний аналіз.
Світове господарство є історичною та політико-економічною категорією, так як кожному історичному етапу притаманні певні масштаби та рівень виробництва, інтернаціоналізація господарського життя, соціально-економічна структура. Тому одним з основних методів дослідження та вивчення МЕВ є метод історичного та логічного аналізу.
Дослідження міжнародних економічних відносин передбачає проникнення у глибинну сутність світогосподарських процесів та явищ, пізнання їх субстанціональної основи. Це стає можливим завдяки методу наукової абстракції, при використанні якого вся різноманітність економічних звязків зводиться до виявлення найбільш стійких, постійно повторних явищ та процесів, тобто закономірностей та законів розвитку світового господарства як економічної системи з динамічним розвитком.
Використання методу аналізу та синтезу доцільно при детальному вивченні кожного з елементів структури МЕВ для узагальнення основних тенденцій їх сучасного розвитку.
Методи індукції та дедукції дають можливість досліджувати більш складні міжнародні економічні явища та процеси на основі знань про їх складові.
Контрольні запитання
1. У чому полягає сутність міжнародних економічних відносин?
2. Чи можна ототожнювати поняття “міжнародні економічні відносини” та “міжнародна економіка”?
3. Що є обєктом, предметом і субєктами вивчення міжнародних економічних відносин?
4. У чому полягає сутність генетичних та структурних звязків у системі МЕВ ?
5. Чи існує взаємозвязок між міжнародними економічними відносинами та іншими економічними науками?
6. Визначте форми міжнародних економічних відносин.
7. Чи можна розглядати міжнародні економічні відносини як систему? Чому?
8. Які методи використовуються для пізнання сутності та особливостей розвитку МЕВ?
ТЕМА 2. ЗАРОДЖЕННЯ ТА РОЗВИТОК МІЖОБЩИННИХ
ГОСПОДАРСЬКИХ ЗВЯЗКІВ СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ
2.1. Формаційний та цивілізаційний підходи в економічній та історичній науці
В економічній теорії та історичній науці існують два підходи щодо виникнення людського суспільства та суспільних відносин формаційний та цивілізаційний.
Основними положеннями формаційного підходу є:
1) в основі життя суспільства лежить виробництво матеріальних благ, які необхідні для його існування та розвитку;
2) історія суспільства як реальний процес життєдіяльності людей це історія розвитку способу виробництва матеріальних благ;
3) у життєдіяльності людей різних країн з однотипним способом виробництва є загальні суттєві ознаки, які виступають критеріями виокремлення суспільно-економічних формацій;
4) історичний процес є закономірним процесом зміни суспільно-економічних формацій, кожній з яких притаманна своя епоха цивілізації;
5) необхідність у зміні суспільно-економічних формацій полягає у протиріччі між рівнем розвитку продуктивних сил та виробничих відносин.
Відповідно до цього можна виділити наступні типи суспільно-економічних формацій: первіснообщинну, рабовласницьку, феодальну, капіталістичну.
Цивілізаційний підхід розглядає історію суспільства як випадковий, спонтанний, неодноразово повторюваний процес. Прихильники цього підходу дотримуються точки зору про існування численних цивілізацій: розвинутих та часткових. Саме спонтанність історичного розвитку обумовлює специфічність історії економіки, культури народів різних країн і унеможливлює їх типізацію, а отже і виокремлення суспільно-економічних формацій.
Так як світове господарство є цілісною економічною системою, дослідження якої здійснюється на основі методу історичного та логічного аналізу, то для поглибленого вивчення еволюції міжнародних економічних відносин доцільно керуватись формаційним підходом.
2.2. Генезис простого товарного виробництва у первісній суспільно-економічній формації
Відповідно до типології суспільно-економічних формацій першою і найдавнішою є первіснообщинна. Археологічна хронологічна схема первісного суспільства (табл. 2.1) вказує на існування трьох основних періодів (епох, віків) прадавньої історії: камяний, бронзовий, залізний.
Між камяним та бронзовим віком виділяють ще одну епоху мідний вік. Залізний вік період існування первіснообщинного суспільства, період занепаду даної формації та переходу до рабовласницької.
Камяний вік є найтривалішим історичним періодом людства і тому історики поділяють його на три частини: палеоліт (ранній камяний вік), мезоліт (середній камяний вік) та неоліт (пізній камяний вік).
Палеоліт є найбільш тривалим періодом камяного віку (від 2 млн до 13 тис. р. до н. е.), який співпадає з раннім етапом льодовикового періоду на Землі. В цю епоху щільність населення була вкрай низькою менше 1 людини на 50-100 км2. Все населення, яке проживало на території сучасних Італії та Іспанії, не перевищувало 2-3 тисячі чоловік, але в умовах навіть такої малої щільності групи людей не були ізольовані. Археологічні дослідження дозволили зробити певні висновки щодо розвитку господарства, соціальної організації та характеру міжобщинних відносин в епоху середнього палеоліту. Неандертальці жили невеликими групами (дві чотири родини), які складали общину. Між окремими общинами встановлювались епізодичні економічні звязки, повязані в основному з обміном продуктів харчування, тобто в основі виникнення економічних звязків лежать примітивні (первісні) загальнолюдські потреби у забезпеченні їжею. Різка зміна клімату на Землі в період пізнього палеоліту суттєво погіршила умови життя первісних людей: зменшилась площа лісів, змінився тваринний та рослинний світ, що ускладнювало процес добування продуктів харчування. Однак погіршення клімату не тільки не привело до вимирання людей, а й стало ваговим стимулом для вдосконалення засобів їх існування, збільшення щільності населення, активної міграції в більш сприятливі в кліматичному плані регіони. Суворі природні умови викликали необхідність у міжобщинних відносинах з приводу обміну продуктами харчування, будівництва житла, мисливства. В епоху палеоліту при збереженні привласнюючого типу господарства зароджуються примітивні, епізодичні економічні відносини.
Таблиця 2.1
Археологічна хронологічна схема первісного суспільства
Археологічні таксономи |
Людина |
Сімя |
Матеріальна культура |
|
Ранній палеоліт |
Первісне людське стадо (австралопітеки, пітекантропи, гейдельбергська людина) |
Сімї немає |
Грубі (без обробки) знаряддя з дерева та каміння. Збиральництво, мисливство привласнюючий тип господарства. Поява зачатків мови |
|
Середній, пізній палеоліт |
Синантропи, неандертальці |
Зародження родинних стосунків |
Існування камяних знарядь праці. Збиральництво, мисливство привласнюючий тип господарства |
|
Первісно-економічна формація |
||||
Гомо - сапієнс людина розумна, кроманьйонці |
Дуальна система шлюбів. Груповий шлюб |
Удосконалення знарядь з каміння та дерева. Добування вогню тертям. Поява першого глиняного посуду. Привласнюючий тип господарства |
||
Мезоліт |
Формування рас |
Груповий шлюб |
Привласнюючий тип господарства. Одомашнювання тварин: собака, свиня |
|
Ранній неоліт |
Формування рас |
Поступовий розвиток парного шлюбу |
Перехід до відтворювальних форм добування засобів існування до землеробства та скотарства. Одомашнювання вівці, кози, корови, коня |
|
Пізній неоліт (енеоліт) |
Формування рас |
Патріархальний шлюб |
Перший крупний поділ праці відокремлення землеробства від скотарства. Удосконалення камяних знарядь праці шляхом шліфовки, свердлення. Поява лука та стріл. Оволодіння першим металом міддю |
|
Епоха металів |
Мідний вік |
Сучасна людина |
Перехід до моногамного шлюбу |
Розвиток ремесел, міські поселення. Виникнення первісної металургії. Рільництво |
Бронзовий вік |
Сучасна людина |
Моногамний шлюб |
Удосконалення транспортних засобів. Початок відокремлення ремесла від землеробства другий крупний поділ праці. Формування ринку |
|
Залізний вік |
Сучасна людина |
Моногамний шлюб |
Формування класового суспільства |
Епоха мезоліту (13 тис. р. до н. е. 7 тис. р. до н. е.) це епоха після льодовикового періоду , в яку люди вимушені через зміну кліматичних умов змінювати спосіб життя та матеріальне виробництво. Привласнюючий спосіб добування життєвих благ в епоху мезоліту зберігається, однак окрім збиральництва та мисливства зявляється рибальство. Як і пізній палеоліт, мезоліт це період міжобщинних економічних відносин, але через нестачу продуктів харчування, високу щільність населення між общинами почались сутички за джерела існування, що зрештою призвело до кризи існуючого типу господарства. Привласнюючий спосіб добування їжі не міг задовольняти життєво необхідні потреби людей, що обумовило необхідність розвитку скотарства як альтернативи мисливству та рибальству. У цілому, основною особливістю мезолітичного періоду є криза привласнюючого господарства та формування передумов для виникнення відтворювального типу господарювання.
Неоліт (6-4 тис. р. до н. е.) є новим періодом у житті людства, який характеризується переходом від привласнюючого до відтворювального типу господарства від мисливства та збиральництва до землеробства та скотарства, а значить до стійкої осілості, до постійних поселень з більш упорядкованим житлом, що отримало назву “сільський побут”. Цей якісний перехід до принципово нової відтворювальної економіки та нового способу життя було здійснено протягом майже трьох тисячоліть з IX до VII тис. до н. е. В науці цей період називають “неолітичною революцією”, центром якої вважається Близький Схід. Виникнення та розвиток господарства відтворювального типу дало новий імпульс розширенню відносин обміну між общинами, сприяло зростанню населення. Це, в свою чергу, мало два наслідки:
Хоча неолітичні общини VI-V тисячоліть були автарктичними (замкненими) і самі задовольняли свої потреби у продуктах харчування, одязі, знаряддях праці та зброї, археологи наводять досить аргументовані докази існування між ними жвавого обміну. Головними обєктами такого обміну були високоякісна сировина, різні продукти з каміння для виготовлення та шліфування знарядь праці. Цінність продукту обміну як виробу встановлювалась не тільки (і не стільки) величиною витрат праці на його виготовлення, а й місцем його походження, вагою, його рідкістю на даній території, віддаленість між общинами тощо. При цьому відносини обміну у цей період встановлювались вже не між общинами, а між племенами новим соціальним утворенням, яке є типовим для неолітичного суспільства. Племя, як відомо, характеризується спільною мовою, культурою, територією та очолювалось вождем.
Розвиток продуктивних сил у період пізнього неоліту в енеоліті повязаний, в першу чергу, з оволодінням першим металом міддю та започаткування первісної металургії міді. Це відкривало нові можливості для удосконалення знарядь обробки землі, гончарного ремесла, розвитку вівчарства, конярства й інтенсифікації міжплемінного обміну. В енеоліті відбувається перший крупний суспільний поділ праці відокремлення скотарства від землеробства, що сприяло зростанню продуктивності праці, покращенню життя населення та зростанню його чисельності.
Виникнення бронзового віку відноситься до початку ІІІ тисячоліття до н. е. на Стародавньому Сході, в Середній Азії, Середземноморї та Єгипті, а на межі ІІІ і ІІ тисячоліть до н. е. розповсюджується на Європу, де охоплює період до початку І тисячоліття до н. е. включно. Цей період характеризується стрімким розвитком продуктивних сил за двома напрямками:
1) завдяки освоєнню видобування руди, її переробки та виплавки таких металів як мідь, цинк, золото, срібло тощо;
2) завдяки швидкому освоєнню нових транспортних засобів кораблів, човнів, деревяних каное, а також колісного транспорту.
В епоху бронзового віку відбувається другий суспільний поділ праці - відокремлення ремесла від землеробства. Формування відносно великих металопереробних центрів прискорило процес суспільного поділу праці, розвиток відносин обміну, який набуває регулярного характеру. Встановлюються інтенсивні торговельні звязки як всередині найбільш великих цивілізацій цього періоду (мінойської та мікенської), так і між ними міжрегіональна торгівля. Розвиток торговельних відносин в епоху бронзового віку супроводжувався одночасно серйозними змінами у соціальній структурі племен та общин. Посилювалась соціальна диференціація, особливо в регіонах, де знаходились великі родовища корисних копалин джерел сировини для розвитку ремесла. Це, в свою чергу, обумовило виникнення класів, а в кінцевому випадку занепад первіснообщинного ладу.
2.3. Зовнішня торгівля як основна форма економічних відносин стародавніх держав
Історія стародавнього світу налічує близько чотирьох тисячоліть, охоплюючи період від появи перших ранньокласових утворень у Месопотамії та Єгипті у другій половині IV тисячоліття до н. е. до падіння Римської імперії у V столітті н. е.
Формування стародавніх цивілізацій складний процес історичної взаємодії людини, суспільства та природи. Природним фундаментом різноманітності істотних форм, способу життя стародавніх цивілізацій є відмінності у природних умовах: клімату, сировинних ресурсів, географічного положення, родючості ґрунтів тощо. Саме ці умови формували найбільш оптимальний тип функціонування господарської системи, що забезпечило економічний та соціальний прогрес стародавніх цивілізацій. Основою їх матеріального виробництва все ще залишалось землеробство, що вплинуло на подальші зміни у суспільній системі. Суспільні поділи праці підвищили продуктивність праці, забезпечили ріст додаткового продукту, що сприяло виникненню майнової нерівності, соціальної диференціації населення. Таким чином, землеробство було основою не тільки біологічного відтворення людей, але й економічного та соціального розвитку стародавнього суспільства у цілому. Саме тому воно є системоутворюючим елементом типології стародавніх цивілізацій.
У цей період виникають два соціально-економічних способи виробництва античний та азіатський, порівняльна характеристика яких надана у табл. 2.2.
Дане порівняння азіатського та античного способів виробництва вказує на значний розвиток простого товарного виробництва та ринкових відносин у Стародавній Греції та Стародавньому Римі з використанням рабської праці в усіх сферах економіки. У той же час в азіатських державах спостерігався слабкий розвиток простого товарного виробництва та ринкових відносин при незначному використанні праці рабів. Тому можна стверджувати, що становлення рабовласницької суспільно-економічної формації відбувалось саме у Стародавній Греції та Стародавньому Римі. Основним економічним законом даної формації є наступний виробництво продукту на основі праці раба та неекономічні форми його привласнення й розподілу. Основними ознаками рабовласницької суспільно-економічної формації є:
1) натуральний характер економіки;
2) примітивна, рутинна техніка виробництва;
3) власність на раба, знаряддя виробництва, продукт праці раба;
4) переважно споживчий характер ринку;
5) розвиток простого товарного виробництва, третій суспільний поділ праці відокремлення купецького (торгового) і лихварського (грошового) капіталу від ремесла;
6) утворення держав міст (полісів) у Стародавній Греції та муніципій у Стародавньому Римі.
Таблиця 2.2
Порівняльна характеристика античного та азіатського способів виробництва
Основні риси |
Античний спосіб виробництва |
Азіатський спосіб виробництва |
1. Географічний ареал |
Стародавня Греція, Стародавній Рим |
Шумер, Ассирія, Вавилон, Стародавній Єгипет, Стародавня Індія, Стародавній Китай |
2. Основні виробничі сфери |
Землеробство, скотарство, ремесло |
Землеробство |
3. Характер економіки |
Натуральне господарство. Значний розвиток простого товарного виробництва та ринкових відносин |
Натуральне господарство. Слабкий розвиток товарного виробництва та ринкових відносин |
4. Характер власності |
Приватна власність рабовласників на раба, продукт праці |
Державна власність на землю, державне управління системами іригації |
5. Головна продуктивна сила |
Раб. Зберігається селянська община |
Селяни общинники та ремісники. Колективне общинне землекористування |
6. Розвиток ремесла |
Концентрація ремесла в містах |
Концентрація ремесла в сільських общинах |
7. Характер рабства |
Античне рабство. Висока частка рабів у чисельності населення. Праця рабів використовувалась у всіх сферах економіки |
Патріархальне рабство. Незначна чисельність рабів. Праця рабів використовувалась у землеробстві та для обслуговування правителів храмів |
У Стародавній Греції сформувалось два типи полісів:
1) аграрний, який характеризувався переважанням сільськогосподарського виробництва, слабким розвитком торгівлі, ремесел та товарно-грошових відносин (Спарта);
2) торгово-ремісницький, який характеризується значним розвитком ремесла, торгівлі, товарно-грошових відносин (Афіни, Сіракузи, Мілет).
Становлення рабовласницької формації у Стародавній Греції відбувалось у XI-IX ст. до н. е., у Стародавньому Римі IX-VI ст. до н. е. Слід відзначити певні відмінності у рабовласницькому суспільстві цих двох цивілізацій (табл. 2.3).
Таблиця 2.3
Порівняльна характеристика рабовласницького суспільства у Стародавній Греції та Стародавньому Римі
Критерії |
Стародавня Греція |
Стародавній Рим |
1. Характер та рівень розвитку ремесла |
Значний розвиток ремесла, орієнтованого переважно на зовнішній ринок |
Слабкий розвиток ремесла, орієнтованого переважно на внутрішній ринок |
2. Характер та рівень розвитку торгівлі |
Значний розвиток зовнішньої торгівлі |
Слабкий |
3.. Розвиток лихварського кредиту |
Відносно слабкий |
Значний розвиток лихварського кредиту, основними формами якого були ломбарди, відкупи, міняльні контори |
4. Характер та інтенсивність використання праці рабів |
Переважно в гірничій промисловості, майстернях (ергастеріях). Надання рабів в оренду |
Використання рабів у міських родинах як прислуги та сільських у сільському господарстві |
Незважаючи на певні відмінності стародавнім цивілізаціям притаманні і загальні риси. Насамперед, це стосується рівня продуктивних сил та виробничих відносин: технологія ручної праці з використанням індивідуальних та колективних знарядь праці; значна роль землеробства та натурального господарства; опора на неекономічне спонукання як спосіб організації та привласнення суспільного продукту; залежність від зовнішніх економічних звязків.
Основною формою економічних відносин між державами стародавнього світу була зовнішня торгівля, яка обслуговувала обмін та перерозподіл споживчих вартостей між ними. Найважливішими чинниками виникнення та подальшого її розвитку в цей період були географічні і природнокліматичні умови та відмінності у забезпеченості держав ресурсами корисними копалинами, технічною сировиною тощо. Зовнішня торгівля задовольняла внутрішні потреби держав у тих видах сировини та продуктів, виробництво яких було неможливим або економічно недоцільним. У стародавньому світі існувало два типи торгових відносин:
1) експортно-імпортний характеризується тим, що експорт спрямований на створення можливостей для імпорту;
2) транзитний, пов'язаний з переміщенням (транспортуванням) товарів, які придбані в одній країні і підлягають продажу в іншій (фінікійська торгівля).
Товарна структура міжнародної торгівлі античного світу включала дві основні товарні групи: товарі широкого вжитку та предмети розкоші.
У цей період почала розвиватись спеціалізація виробництва, а саме: Греція спеціалізувалась на виробництві оливкової олії, вина та кераміки; Єгипет пшениці та папірусу; Сирія оксамиту, ювелірних прикрас, скла; Китай на виробництві шовку; Індія прянощів та бавовни; Галлія скла, ремісних виробів. Відповідно до цього формувалась експортна спеціалізація країни та регіонів.
Намагаючись приблизити традиційні джерела сировини, стародавні держави вели активну завойовницьку політику, при чому експлуатація захоплених земель була жорсткою і передбачала натуральні та грошові податки, нееквівалентний обмін, сплату контрибуцій тощо.
На початку ІІІ тисячоліття до н. е. економічні звязки між стародавніми державами стають стабільними та досягають міжнародних масштабів. Характерною рисою міжнародних економічних відносин ІІІ та ІІ тисячоліть до н. е. є переважання зовнішньої торгівлі над внутрішньою. Панування натурального господарства в стародавніх державах обумовлювало невелику місткість внутрішніх товарних ринків, а неухильне збільшення попиту на сировину стимулювало розвиток її виробництва й експорту та сприяло інтенсифікації міжнародного обміну. У ІІІ тисячолітті до н. е. в стародавніх державах (Вавилоні, Ассирії, Шумерському царстві та інших) формується інститут купців тамкару та карум в Асирії службових осіб храму або палацу, які здійснювали регулювання зовнішньоторговельних операцій. Особливістю міжнародної торгівлі цього часу було її здійснення тільки на адміністративних засадах. Збагачення тамкару та їх службовий стан сприяли організації міжнародного обміну поза сферою прямого контролю з боку держави. Паралельно з виконанням своїх офіційних функцій, тамкару могли займатись приватною торгівлею та позиковими операціями. На початку ІІ тисячоліття до н. е. вони поступово перетворились у самостійних професійних купців. Функції карум були значно ширші і полягали у збиранні податків, контролі за діяльністю торговельних центрів, наданні торгових місць, наданні позик приватним особам. Володіючи торговельними домами, карум виконували також функції банків, клірингових контор, торговельних палат, центрів експортно-імпортної діяльності.
У цей же період спочатку у Західній Азії, а потім і в інших стародавніх державах виникли торгові общини факторії, які виконували посередницьку функцію. Торгові общини знаходились на території держави, але мали власний центр та особливий юридичний статус. Вони укладали угоди на поставку заморських товарів з правителями та широко співробітничали з місцевим населенням. Поступово торгові общини почали спеціалізуватись на певних видах посередницької діяльності (транспортуванні, фрахтуванні, оптовій торгівлі, позикових операціях тощо).
На межі ІІ І тисячоліть до н. е. між державами стародавнього світу склалась досить організована система міжнародного обміну. В результаті, вже у І тисячолітті до н. е. стародавній світ становить систему тісно повязаних різноманітними відносинами держав, економічне спілкування яких збагачувало кожну цивілізацію, але не порушувало її неповторну специфіку. Міждержавні відносини розвивались в межах боротьби за “світову” гегемонію. Потужним фактором зростання економічної могутності стародавніх держав була колонізація. Як історичний процес колонізація відбувалась хвилеподібно, охоплюючи нові країни, регіони, континенти. Початок цьому процесу у І тисячолітті до н. е. поклала фінікійська колонізація басейну Середземного моря, потім у VIII VI ст. до н. е. Велика грецька колонізація Середземноморського та Причорноморського басейнів. Освоєння нових територій сприяло розширенню зовнішньоторговельних контактів, розвитку ремесла та товарного виробництва на заморських територіях. Вже у І тисячолітті до н. е. змінюється тип міжнародної торгівлі старий експортно-імпортний на більш вигідний транзитний. Посередницька торгівля сприяла більш широкому розподілу ресурсів та товарів, формуванню та розвитку нових потреб і, таким чином, стимулювала економічне зростання у стародавніх державах.
Політичне обєднання Середземноморя під владою Риму (III I ст. до н. е.) стало істотним фактором розширення міжнародного економічного обміну. II ст. до н. е. в історії відноситься до “золотого віку” Римської імперії. В цей період найбільшого розвитку досягають і торгові відносини між метрополією та завойованими територіями. Основним постачальником продукції ремісного виробництва була Сирія (дорогі тканини, скло, ювелірні вироби). Єгипет постачав льняні тканини, папірус, зерно; північно-африканські провінції пшеницю, диких тварин для цирків, золото, слонову кістку; Іспанія золото, срібло, олово, мідь, залізо, вино; Німеччина, Англія та інші країни рабів. Поряд з внутрішньою (міжпровінційною) торгівлею інтенсивно розвивалась і зовнішня торгівля Стародавнього Риму з іншими країнами Західної та Східної Європи, Східної та Середньої Азії.
Слід зазначити, що до VI ст. до н. е. в міжнародній торгівлі переважали бартерні розрахунки. Однак з появою у VII ст. до. н. е. в Лідії монет металеві гроші стали широко використовуватись в торговельних операціях. Майже одночасно і в грецьких полісах зявились перші монети, карбування яких стало державною монополією. Поява монет сприяла виникненню обмінних операцій та професійних міняйл. У Стародавній Греції зявились грошові міняйли трапезиди, які виконували наступні функції:
- приймали гроші на зберігання;
- переказували гроші з рахунка на рахунок;
- надавали грошові позики під проценти.
У подальшому вони перетворились у посередників при здійсненні торговельних операцій: приймали вклади, здійснювали розрахунки за товар від імені клієнта. Міняльна справа та обслуговування операцій купців стала основою банківської справи в Афінах. Широке розповсюдження отримали кредити, проценти за якими становили 12-18% річних, але по зовнішньоторговельних операціях процентна ставка була значно вищою і досягала 30%. Для удосконалення організації зовнішньоторговельних операцій купці створювали обєднання фіаси, задачами яких були взаємна допомога позичками, страхування, обмін інформацією.
Розвитку внутрішнього та зовнішнього ринків у Римській імперії сприяв також розвиток грошового обігу та поява банків і банківської справи. В епоху Римської імперії була здійснена правова регламентація та спеціалізація банків за всіма видами операцій обміну грошей, переказу грошей з одного рахунку на інший, посередництво у взаєморозрахунках. Наявність у обігу різних монет обумовила необхідність появи і професійних міняйл аргентаріїв, які обєднувались у групи та виконували наступні функції:
- надавали кредити під проценти (річний процент складав відповідно до правових обмежень 6% у Римі та до 48% у провінціях);
- переводили гроші в інші міста та країни (купець міг залишити гроші у міняйл в одній країні і отримати їх в іншій при предявленні відповідного свідоцтва);
- страхували майно.
При цьому аргентарії використовували чеки, перевідні векселя, безготівкові, поточні, активні та пасивні рахунки. Їх активна діяльність сприяла тому, що на початку І тисячоліття до н. е. Рим став світовим центром грошових операцій, аукціонів та торговельних угод, світовою біржею.
2.4. Міграція робочої сили як специфічна риса міжнародних економічних відносин стародавніх держав
Міграція робочої сили є однією з характерних рис міжнародних економічних відносин давнини. Вона виступала, насамперед, у формі насильницького переселення висококваліфікованих ремісників, які майстерно володіли технологією виробництва дефіцитних та рідкісних товарів і виробів. Пізніше міграція робочої сили здійснювалась в основному через необхідність або доцільність пошуку більш сприятливих економічних, культурних умов життя працездатного населення.
Як своєрідну міграцію, можна розглядати і работоргівлю, яка виконувала важливу функцію античної економіки періоду класичного рабства відтворення безпосередніх виробників. Найбільших масштабів торгівля рабами досягає в Стародавньому Римі. Міжнародним центром работоргівлі стародавнього світу став острів Делос, де щоденно продавались десятки тисяч рабів. Про значущість та масовість работоргівлі свідчить історичний факт захвату Делосу військами понтійського царя Мітрідата, під час якого було знищено близько 20 тисяч римських громадян торгових представників та посередників у торгівлі рабами. Також крупними ринками рабів були острови Хіос, Ефес, Самос.
У цілому рівень розвитку зовнішньоекономічних відносин у стародавньому світі характеризується високим рівнем організації зовнішньоторговельної діяльності, розвинутою товарною структурою.
Таким чином, ще у стародавні часи почали формуватись та отримали розвиток різні форми міжнародних економічних відносин. Сутність конкретних економічних відносин різних епох визначається цілковито всією системою продуктивних сил та виробничих відносин. Товарне виробництво не стало загальною формою економічного розвитку стародавніх держав через низький рівень розвитку продуктивних сил, велику значущість владних відносин та спонукання в організації економічного життя стародавнього суспільства.
Контрольні запитання
1. Які особливості формаційного та цивілізаційного підходів щодо визначення історичного підґрунтя розвитку міжнародних економічних відносин?
2. У чому полягають особливості міжобщинних відносин за доби палеоліту?
3. Які причини кризи привласнюючого господарства за доби мезоліту?
4. Що становить “неолітична революція і які її наслідки?
5. Як відбувався обмін за доби бронзового віку?
6. Визначте товарну структуру міжнародної торгівлі стародавніх держав.
7. У яких формах здійснювалися зовнішньоторговельні звязки стародавнього суспільства?
8. Як формувалися грошові відносини стародавніх держав?
9. Який характер мала міграція робочої сили у первісній суспільно-економічній формації?
ТЕМА 3. МІЖНАРОДНІ ЕКОНОМІЧНІ ВІДНОСИНИ ДОБИ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ ТА В ПЕРІОД ПЕРВІСНОГО НАГРОМАДЖЕННЯ КАПІТАЛУ
3.1. Феодалізм як суспільно-економічна формація
Феодалізм як суспільно-економічна формація прийшов на зміну рабовласницькому ладу як нова більш висока ступінь розвитку суспільства в результаті конфлікту продуктивних сил та виробничих відносин. Феодальне суспільство у своєму розвитку пройшло три основні етапи раннього (V X ст.), середнього (розвинутого) (XI XV ст.) та пізнього феодалізму (XV XVII ст.), кожний з яких мав свої соціально-економічні, політичні, культурні особливості.
Перехід до феодалізму в різних країнах світу здійснювався протягом досить тривалого часу. Раніше за все феодальні відносини почали розвиватись у Китаї. В Індії, Середній Азії, Північній Америці та Європі перехід до феодальних відносин здійснювався протягом чотирьох пяти століть з ІІІ до VII століття н. е. Тому саме цей період вважається початком феодальної ери у всесвітньому масштабі. Основними рисами феодального економічного базису є:
1) панування натурального господарства;
2) поєднання крупного землеволодіння феодалів з малим селянським землекористуванням;
3) особиста залежність селян від феодалів;
4) вкрай низький технологічний рівень виробництва.
Специфічними соціально-політичними рисами феодального суспільства були:
1) становий характер суспільства (1-й стан дворяни; 2-й стан духовенство; 3-й стан городяни, торговці, фінансисти, вільні селяни);
2) ієрархічна структура панівного класу феодалів (вищий рівень монарх, імператор, король, цар, великий князь; 1-й рівень герцог, граф, лорд, боярин, вища церковна ієрархія; 2-й рівень барон, маркіз, віконт, окольничий, середня церковна ієрархія; 3-й рівень лицар, шевальє, дворянин);
3) широкий розвиток корпоративних організацій (лицарські ордени, чернецькі ордени, купецькі гільдії, цехи, гільдії юристів, лікарів, земляцтва, братства);
4) панування релігійного світогляду, особлива роль церкви в житті феодального суспільства.
Натуральний характер виробництва та його вкрай низька товарність в період раннього феодалізму перешкоджали розвитку продуктивних сил. Про певний прогрес у розвитку продуктивних сил може свідчити виникнення у сільському господарстві більш досконалих систем землеробства, розвиток та вдосконалення таких сільськогосподарських галузей, як шовківництво, виноробство, бджільництво, маслопереробка. Основною формою експлуатації селян феодалами була феодальна рента, економічне відбиття власності феодала на землю та неповної власності на кріпака. Історично існувало три її основних види:
1) трудова рента (панщина);
2) рента продуктами (натуральний оброк);
3) грошова рента (грошовий оброк).
В епоху раннього феодалізму переважала панщина, середнього натуральний оброк, пізнього грошовий оброк.
Становлення та розвиток феодалізму в європейських країнах та країнах Сходу має свої особливості. Тому доцільно більш детально дослідити розвиток феодальних відносин у Франції, Англії, Німеччині, Росії та Китаї.
Класичною країною феодалізму вважається Франція, в якій вже у V столітті сформувалась рання феодальна держава. В IXXI ст. натуральне господарство Франції сприяло зміцненню позицій окремих заможних феодалів (сеньйорів), володіння яких стають окремими державами та незалежними від королівської влади. В цей період розширюються привілеї знаті (власні загони воїнів, збір податків з населення, суд та розправи). Сеньйорія стає у Франції в IXXI ст. основною ланкою господарського ладу. В XIXIII ст. поступово зникає економічна та політична відокремленість областей, створюються умови для зміцнення королівської влади, для обєднання країни в феодальну державу. Монопольна власність феодалів на землю стає майже безмежною. Встановлюється принцип “немає землі без сеньйора”: існування вільного селянського землеволодіння виключалось. Найбільш розповсюдженою формою залежності був серваж: селяни (серви) були юридично безправні та платили поміщику посівний оброк, який складав 1/4 врожаю, та 1/10 врожаю віддавали церкві (церковна десятина). Значне поширення отримав баналітит монопольне володіння дворян господарськими обєктами з переробки сільськогосподарських продуктів. Серви не мали права без дозволу феодала переробляти сільськогосподарську сировину, продавати врожай без сплати частини продукції феодалу. В XIVXV ст. феодали почали масово переводити селян на продуктовий та грошовий оброк, а в XVI ст. феодальне сільське господарство Франції почало занепадати, що сприяло формуванню передумов до зміни суспільно-економічної формації.
В Англії феодальні відносини почали формуватись у VII ст., основні форми яких були запозичені у французького феодалізму. В XIII ст. англійські барони, які як і французькі дворяни, були політично та економічно вільними, почали відкрито виступати проти королівської влади і в 1235 році в Англії сформовано парламент. У цей же період інтенсивно розвиваються мануфактури з виробництва вовни, а в подальшому і сукна основного експортного товару. В результаті війни Червоної та Білої Троянд (1445 1485 рр.) англійська феодальна знать фактично сама себе знищила, на зміну їй прийшли лицарі “джентрі”. В XVII ст. завдяки Московській та Ост-Індській торговельній кампанії Англія перетворилась на колоніальну державу. Саме грабіж колоній, піратство на фоні регресу розвитку феодального суспільства сприяли переходу до епохи первісного нагромадження капіталу.
Перехід до феодалізму в Німеччині був досить тривалим та нерівномірним у регіональному аспекті: на півдні та сході він був більш інтенсивним, що сприяло роздробленості єдиного економічного простору на три відокремлені частини в XIIIXIV ст. північно-захід (мілкопомісне дворянство, селяни орендатори), схід (мілкопомісне дворянство, селяни кріпаки), південь та південно-захід (крупне вотчинне господарство). Ця роздробленість, а також активізація зовнішньоторговельних операцій привели до територіальної та політичної роздробленості Німеччини на її території було створено 297 самостійних держав з населенням у 30 млн чоловік. У цей же період у країні почалась Селянська війна перша буржуазна революція, яка сприяла подальшому занепаду феодального суспільства.
Формування Російської феодальної держави мало свої специфічні риси, виникнення яких обумовлено особливостями історичного та культурного розвитку. Згідно з археологічними памятками, у VIIIIX ст. у східних словян вже існували територіальні князівства “землі”, найбільш могутніми серед яких були Київське та Новгородське. Наприкінці IX ст. вони обєднались під владою Києва у феодальну державу Київську Русь. Більшість населення складалось з вільних селян общинників смердів, які платили київському князю оброк у натуральному або грошовому виразі. Однак перші київські князі зосередили в своїх руках великий земельний фонд, що привело до обмеження свободи селян та перетворення державної повинності у феодальну ренту. Основною формою феодальної власності була вотчина повне спадкове володіння. Одночасно почала розвиватись і умовна форма землеволодіння маєток не відчужувана ділянка землі разом з селянами, яку князь надавав військовим за умови несення ними служби. Панівними формами феодальної ренти були натуральний оброк, панщина та грошова рента. Одним з перших правових документів, який визначав привілеї феодалів, становище залежних від них селян, положення про захист феодальної власності була “Руська правда”. В Київській Русі за порушення кордону феодалів винуватця разом із сімєю перетворювали у кріпаків. Кріпаками (рабами) також ставали розорені смерди, смерди-боржники (рядовичі). Розвиток ремісницького виробництва сприяв швидкому розвитку міст та збільшенню їх кількості. В IXX ст. на Русі було 24 міста, в XI ст. 88, а в XII ст. 135. Головним містом був Київ, в якому нараховувалось 8 ринків, кожний з яких мав спеціалізацію з продажу певних видів товарів. Прогрес у сільському господарстві, обумовлений переходом до рільництва, сепаратизм феодалів, занепад торгівлі сприяли розпаду Київської Русі з XII до другої половини XV сторіччя та виникнення самостійних князівств Київського, Смоленського, Галицько-Волинського, Переяславського, Чернігівського, Володимиро-Суздальського, Полоцько-Мінського, Турово-Пінського, Новгородського, Муромського, Псковського, Рязанського, які поділялись на численні наділи. Історики вважають, що саме феодальна роздробленість не дала можливості одержати перемогу над татаро-монгольським нашестям та стало причиною економічного регресу держави. У XV ст. почалось обєднання більшості руських земель у централізовану державу з центром у Москві. В централізованій Російській державі зміцнюється кріпосне право та найпоширенішим видом землеволодіння стає дворянський маєток. У цей же період у більшості руських міст починає інтенсивно розвиватись ремісництво, у XVII ст. створюються перші ману фактури, виробництво в яких основується на кріпосній праці. Завдяки цьому формується внутрішньорегіональна спеціалізація: Заонежє, Великий Устюг перетворюються в центри з виробництва заліза, Тула стає головним центром зброярства, в Ярославлі, Нижньому Новгороді, Ржеві, Пскові, Смоленську зосереджується обробка льону, виробництво полотна, в Ярославлі та Казані розвивається шкіряне виробництво. Розвиток промислового виробництва відзначив перехід до епохи первісного накопичення капіталу.
У Китаї перехід від азіатського способу виробництва до феодального суспільства здійснювався протягом десяти століть з I тисячоліття до н. е. до VII століття. В цей період формується станова структура китайського суспільства: знатні “добрі люди”, селяни, раби. Феодалам надавались державні наділи, довічні дарчі, селянам довічне користування з прикріпленням до землі. У VII столітті система державних наділів була ліквідована і панівною формою господарства стає маєток. Період з VIII до XVII ст. у Китаї характеризується зростанням приватної власності феодалів, існуванням двох категорій селянських господарств державних (вільних, які платили податок-ренту) та “гостьових” (розорених, без землі, без знарядь праці), зростанням чисельності розорених селян та селянських повстань. Поява цехів ремісників, перехід від локальної до зовнішньої торгівлі сприяли трансформації китайського суспільства та стало початком промислового перевороту наприкінці XVIII ст.
3.2. Особливості розвитку зовнішньої торгівлі за доби феодалізму
Специфічний характер феодального суспільства суттєво вплинув і на характер торговельних відносин як у межах країн, так і між ними. Зміна рабовласницької формації феодальною супроводжувалась зростанням продуктивних сил та посиленням суспільного поділу праці. Повне відокремлення ремесла від землеробства сприяло виникненню міст як центрів ремесла та торгівлі. Розширення торговельних відносин між селянами та феодалами, з одного боку, та ремісниками, з іншого, привело до створення внутрішніх ринків. Роль та значення торгівлі як форми товарно-грошових відносин у феодальному суспільстві поступово зростала, хоча вона і набувала характеру корпоративної. З метою монополізації міських ринків купці обєднувались у гільдії, які мали свій устав. Саме завдяки купецьким гільдіям торговельні відносини поглиблювались та поширювались. Типовою формою феодальної торгівлі був ярмарок, який розташовувався на перехресті торговельних доріг або біля монастирів під час релігійних свят або після закінчення польових робіт, куди доставлялись товари з різних міст та країн. Основними відмінностями між ярмарками та ринками полягали у наступному:
1) ярмарки мали вищу феодальну юрисдикцію порівняно з ринками;
2) ярмарки не мали локального та спеціалізованого характеру, тобто на них були представлені різні товари для всіх бажаючих;
3) ярмарки були сезонними.
Купці, які приймали участь у ярмарку, мали додаткові засоби захисту, а також могли розраховувати на пільгові податки та тарифи, додаткові зручності у торгівлі, правові послуги щодо вирішення торговельних суперечок. Однак вони повинні були сплатити феодалам та монастирям особливі мита за надання землі під ярмарок та незважаючи на це ярмаркова торгівля була дуже вигідною. Найвідомішими ярмарками були ярмарки Німеччини, Франції та Англії.
На ранніх етапах феодалізму зовнішньоторговельні звязки між країнами значно послабшали, а в період розвинутого феодалізму майже зникли. Основними причинами цього були:
1) поганий стан доріг, що ускладнював торговельні відносини між країнами;
2) високі митні тарифи та збори (річкові, охоронні), які стягувались на користь феодалів за транспортування товарів через їх землі, що значно збільшувало вартість товарів;
3) велика кількість селянських повстань призвели до збільшення чисельності розорених селян, які ставали розбійниками, і створювали небезпеку для здійснення торговельних операцій.
Одним із основних центрів світової торгівлі була Візантійська імперія та її столиця Константинополь, де пересікались торговельні шляхи північ південь та захід схід. Значний вплив на розвиток торгівлі між Північчю та Півднем відігравав шлях “з варяг у греки”, який проходив по Дніпру, територією сучасної України до Візантійської імперії. В структурі торгівлі переважали продовольство, продукція ремісництва, предмети розкоші. Однак через численні пороги на Дніпрі та відсутність урядової влади до утворення Київської Русі виникла необхідність у зміні цього торговельного шляху від Фінської затоки по Неві до південних берегів Ладозького озера, по Волзі до Старого Новгорода, потім сушею до Твері, а потім по Волзі до Ітиля перевального торговельного пункту. Характерною рисою візантійської торгівлі була її інституціоналізація, тобто виконання певних правил та кодексів, організація відповідного апарату чиновників, які контролювали процес торгово-економічного обміну. Наприкінці XI ст. візантійці через численні війни втратили контроль над основними торговельними шляхами (які стали контролюватись італійськими купцями). У XIII ст. Візантійська імперія розпалась і на її теренах утворилась Латинська імперія (1204 1261 рр.), яка проіснувала всього півсторіччя у 1261р. візантійці відвоювали Константинополь, але не змогли відновити його значущість у міжнародній торгівлі.
Зі зростанням продуктивних сил, поглибленням поділу праці та розширенням товарно-грошових відносин відновлюються і торговельні відносини між європейськими країнами. З XIII століття європейська торгівля зосереджується у двох районах: Середземноморї основній сполучній ланці між європейським країнами та Сходом, і районі Північного та Балтійського морів.
Починаючи з епохи Хрестових походів з XII-XIII ст. почала розвиватись левантійська торгівля, яку вели італійські купці Венеції, Генуї, Пізи. Левантійська торгівля мала транзитний, посередницький характер: прянощі, порох, зброю. Фарфор, скло, папір, шовк, килими, ювелірні прикраси з Індії, Китаю, Індонезії спочатку потрапляли до арабських купців, які їх перепродавали генуезьким та венеціанським купцям у Константинополі, містах Єгипту та Сирії, а останні завозили їх до Західної Європи. Саме завдяки цій торгівлі до Європи були завезені рис, гречка, кукурудза, кавуни, тростинний цукор тощо.
Другим районом європейської торгівлі, який у XIV XV ст. став переважним завдяки розвитку цехового виробництва, був район Північного та Балтійського морів. Основними субєктами торговельних відносин були міста Русі (Новгород, Псков, Полоцьк), Північної Німеччини, Скандинавії, Данії, Франції та Англії. Традиційними предметами торгівлі були льон, текстиль, сало, віск, хліб, масло. Ця торгівля була спрямована на забезпечення цехової промисловості необхідною сировиною, тобто мала виробничий характер на відміну від левантійської торгівлі, яка була спрямована насамперед на задоволення споживчих потреб. У середині XIV століття купці країн Північної Європи з метою захисту від грабіжників та від свавілля феодалів обєднались у Ганзейський союз, який у різний час нараховував від 70 до 100 міст. Створення цього союзу було обумовлене саме потребами зовнішньої, а не внутрішньої торгівлі. Кожне місто, яке входило до союзу, мало свої економічні інтереси та досить часто вступало в боротьбу з іншими його членами. Тому основними його задачами були: організація торговельних факторій, отримання пільг у інших держав, охорона торговельних експедицій, а найважливішими містами - Бремен, Гамбург, Амстердам, Рига. Основні факторії розміщувались у Великому Новгороді, Бергені (Норвегія), Брюгге (Фландрія), Лондоні. Південні німецькі та рейнські міста змогли зайняти центральне місце у міжнародних торговельних відносинах завдяки активній торгівлі зі східними країнами. Тільки вони мали свої торгові двори у Венеції та право вільно плавати по Середземному морю.
В епоху феодалізму розвиток товарних відносин опосередковувався розвитком грошових відносин, які стали серйозною перешкодою для розширення торговельних відносин через існування внаслідок феодальної роздробленості великої кількості грошових систем зі своїми грошовими знаками та необхідності створення обмінних організацій. Як і в Стародавній Греції та стародавньому Римі, у Європі зявились міняйли, які орієнтувались у грошових одиницях, визначали їх повноважність та можливі підробки. Справа у тому, що деякі феодали для отримання більшого прибутку зменшували вагу монет або використовували для їх чеканки більш дешевий метал і саме міняйли могли чітко визначити різницю. При обміні грошей вони почали практикувати виписування розписок купцям (векселів), що знижувало ризик пограбування останніх та давало можливість за цими розписками отримати відповідні суми грошей у будь-якому місті. З часом такі векселі почали використовуватись і у міждержавних відносинах. У XI XV ст. міняйли почали перетворюватись у банкірів, а їх міняльні контори у перші банки. Перші банківські установи виникли в Італії у X столітті. Нарівні з банками у XV ст. у Північній Італії (у провінції Ломбардії) виникли спеціальні установи, які надавали позики під заставу речей ломбарди. В Венеції та Генуї вперше стали випускатись державні цінні папери (облігації), які потім набули широкого поширення в інших країнах Європи. Крім того, в торговельних операціях почали використовувати безготівкові рахунки.
Відмінною рисою міжнародних економічних відносин епохи феодалізму є регрес всієї системи зовнішньоекономічних звязків порівняно з рабовласницькою. Міжнародні економічні відносини існували більше за інерцією історичного розвитку, ніж внаслідок зміни суспільно-економічної формації. Повною мірою це відноситься і до таких інститутів ринку, як внутрішня та зовнішня торгівля, банки, купецькі гільдії та компанії, які спочатку обслуговували феодальну систему, а з XIV XV ст. перетворились у основні чинники занепаду феодального ладу.
Велику роль у розвитку зовнішньої торгівлі та подальшому процесі первісного накопичення капіталу відіграли Великі географічні відкриття, завдяки яким були відкриті нові торговельні шляхи, залучені величезні обсяги ресурсів інших країн до міжнародної торгівлі. Основними чинниками, які спонукали країни до географічних досліджень були, насамперед, труднощі в транспортуванні товарів між європейським та східними країнами через численні війни, гостра нехватка грошових металів золота та срібла, потреба у додаткових джерелах збагачення монархів для підтримання своєї влади, а також необхідність у підтвердженні або спростуванні нових наукових поглядів на форму Землі. Великі географічні відкриття сприяли формуванню світового ринку завдяки розширенню торговельних меж. Захват колоній сприяв збільшенню обсягів та асортименту товарів в Європі зявились тютюн, кава, картопля, томати, чай. Виникли умови для формування міжнародного поділу праці, колонії стали стабільним джерелом сировини для європейських країн. Розвиток світового ринку обумовив зміну торговельних шляхів з басейну Середземного моря до Атлантичного та Індійського океану.
3.3. Розвиток міжнародних економічних відносин у період первісного нагромадження капіталу
Епоха первісного накопичення капіталу є періодом безпосереднього переходу від феодального до капіталістичного суспільства. За своїм змістом первісне накопичення капіталу (ПНК) це історичний процес накопичення багатства, яке необхідне для здійснення приватної підприємницької діяльності. Однак це не єдина умова виникнення капіталістичних відносин, тільки у сполученні з іншою умовою відчуженням робітника від власності на умови його праці (від засобів виробництва), перетворення безпосереднього виробника у найманого робітника створюються всі необхідні передумови для формування капіталістичної формації.
Економічною основою первісного накопичення капіталу у надрах феодального суспільства є:
1) масова експропріація селян та ремісників на основі неекономічного спонукання з боку землевласників, державної влади;
2) формування ринку найманої робочої сили з розорених селян та ремісників;
3) формування нового соціального прошарку підприємців (промислової буржуазії) з сфери лихварів, торговців, цехових майстрів;
4) перетворення накопичених багатств у капітал.
Джерелами здійснення процесу первісного накопичення капіталу в період занепаду феодалізму є:
1) податкова система держави, система відкупів, збагачення купців та лихварів;
2) грабіж колоній, работоргівля, морське піратство;
3) система державних позик, створення якої обумовлено потребами держав у грошових коштах на воєнні цілі;
4) промисловий протекціонізм високі імпортні мита та високі експортні премії.
Часові межі первісного накопичення капіталу:
1) в Англії, Франції XVI XVIII ст.;
2) в Німеччині XVIII перша половина XIX ст.;
3) в Японії кінець XVIII ст. до 70-х рр. XIX ст.;
4) в Росії (Україні) - кінець XVII ст. до 70-х рр. XIX ст.
Розвиток товарно-грошових відносин у період пізнього феодалізму був необхідною економічною передумовою розвитку торгівлі. У свою чергу, торгівля, як внутрішня, так і зовнішня, стала джерелом первісного накопичення капіталу. Історичний розвиток західних країн дозволяє виявити залежність між рівнем розвитку зовнішньої торгівлі та процесу первісного накопичення капіталу: в тих країнах, де зовнішня торгівля була достатньо розвинута, процес ПНК значно прискорився. На початок XVII ст. зовнішньоторговельні звязки держав досягають світових масштабів, що сприяло формуванню світового ринку та прискоренню занепаду феодальної формації. При цьому, ті країни, де первісне накопичення капіталу здійснювалось на основі внутрішніх та зовнішніх (Англія, Франція, Іспанія, Португалія, Голландія, Італія), зайняли провідні позиції у світовій економіці. Відмінності у масштабах реальних джерел первісного накопичення капіталу, нерівномірність їх формування стало причиною територіальної диференціації. На початок XX ст. світ поділився на індустріально розвинутий “центр” та відсталий, аграрно-сировинний придаток “периферію” (колоніальні держави Азії, Африки та Латинської Америки).
Контрольні запитання
1. Визначте характерні риси суспільно-політичного базису феодалізму.
2. Які основні риси та форми феодальної торгівлі?
3. Назвіть основні торговельні шляхи середньовіччя.
4. Чому період феодалізму вважається періодом регресу зовнішньоторговельних відносин?
5. Які основні передумови формування капіталістичних відносин та світового ринку?
6. У чому полягають особливості розвитку МЕВ у період первісного нагромадження капіталу?
ТЕМА 4. ФОРМУВАННЯ СИСТЕМИ ЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИН СВІТОВОГО ГОСПОДАРСТВА В ЕПОХУ КАПІТАЛІЗМУ
4.1. Розвиток міжнародних економічних відносин в епоху становлення капіталізму
Бурхливий розвиток техніки та технології у останній третині XIX століття обумовив кардинальні зміни в енергетичній базі виробництва і, відповідно, в усій системі виробництва матеріальних благ. Електротехнічна революція сприяла переходу від “віку пару“ до “віку електрики”. Зусиллями талановитих вчених були винайдені перший генератор (Т. Едісон), трансформатори для передачі електроенергії на відстань, електромотор, електрична залізна дорога (В. Сіменс), лампа накалювання (П. Яблочков, Т. Едісон), електрична плавильна піч та електричне зварювання металів. У сфері металургії та металообробки були розроблені та впроваджені нові способи виробництва сталі в конверторі під сильним дуттям (А. Бесемер) і в спеціальній печі (П. Мартен), використання для виплавки залізної руди з домішками фосфору (Г. Томас), що сприяло виникненню сучасного сталеплавильного виробництва. В легкій, поліграфічній, автомобільній промисловості відбулись значні зміни завдяки появі автоматичного ткацького верстата, автомату для виробництва пляшок, механічного наборного верстата. В першій половині XIX ст. нараховувалось десятки винаходів і вдосконалень, а на початку XX ст. тисячі (тільки один Т. Едісон запатентував більше 1000 винаходів).
Істотні зміни у продуктивних силах обумовили серйозні зміни у галузевій структурі машинної індустрії виникли такі нові галузі як автомобілебудування, виробництво електроенергії та хімічної продукції, нафтовидобування та нафтопереробка. Але промислова революція вимагала укрупнення промислового виробництва: нова сталеливарна технологія вимагала переходу до великих заводів з повним металургійним циклом, впровадження електроенергії сприяло збільшенню розмірів підприємств, а її передача на відстань дозволила розміщувати великі підприємства в безпосередній близькості від джерел енергії. Велике виробництво вимагало великих капітальних вкладень, обєднання власності та капіталів, що стало можливим з появою акціонерних товариств. Прискоренню цих процесів сприяли економічні кризи (1873, 1883, 1893, 1901 1902 рр.). Завдяки акціонерним формам господарювання стало можливим акумулювання та спрямування коштів на розвиток виробництва. Вони виявились настільки ефективними господарськими структурами, що протягом століття продовжують залишатись основною функціональною формою підприємницької діяльності в усіх країнах з розвинутою економікою. Всі великі корпорації світу акціонерні товариства, які є основними виробниками продукції, великими торговими домами, провідними фірмами в сфері послуг тощо.
“Дифузія” або розповсюдження власності серед десятків мільйонів акціонерів значною мірою вплинуло на соціальну психологію робітників та службовців великих фірм і компаній. Володіння акціями пробудило в них почуття співвласника з усіма відповідними наслідками: відношення людей до праці, їх дисципліна, вірність та переживання за справи фірми. Можна стверджувати, що значною мірою завдяки акціонерній формі організації виробництва промислово розвинені країни змогли досягти високого рівня соціально-економічного розвитку.
Генезис та еволюція капіталістичних відносин у промисловості розглянуті у табл. 4.1.
Стадіями становлення капіталізму в промисловості є:
1) проста капіталістична кооперація праці, розвитком якої виступає капіталістична кооперація, яка передбачає обєднання найманої робочої сили однієї і тієї ж спеціальності у майстерні капіталіста;
2) мануфактура відносно велике капіталістичне підприємство, яке засноване на ручній техніці та детальному поділі праці;
3) фабрика (завод) або велике машинне виробництво велике капіталістичне підприємство, засноване на використанні системи машин; складна кооперація праці в умовах розчленування виробничого процесу між частковими робочими машинами.
З переходом до вищої стадії розвитку промислового капіталізму - великому машинному виробництву завершується перехід від формального до реального підпорядкування праці. Основною ознакою формальної праці є функціонування продуктивних сил та самого процесу праці в умовах ручного способу виробництва. Основною ж ознакою реального підпорядкування праці є її автоматизація та механізація. Промисловий переворот привів до створення крупного машинного виробництва капіталістичної індустріалізації.
У останній третині XIX ст. капіталістичний світ почав переходити до вищої стадії розвитку монополістичного капіталізму. Цей період відзначився зміщенням центру світового економічного розвитку з Європи у Північну Америку першою країною капіталізму стала не Англія, яка протягом декількох століть займала домінантне становище на світовій економічній арені, а США.
Таблиця 4.1
Генезис і еволюція капіталістичних відносин у промисловості
Суспільно-економічна формація |
Форма промислового виробництва |
Субєкти виробництва |
Характер підпорядкування праці |
Феодалізм третя стадія розвитку занепад (Європа XVI-XVII ст.) |
Ремесло (місто цехова організація, село поєднання сільськогосподарського виробництва з ремеслом) |
Ремісник власник засобів виробництва та разом з тим робітник |
Свобода від підпорядкування |
Феодалізм XVI-XVII ст. Генезис капіталістичного устрою |
Домашнє виробництво на соснові внутрішньородинного поділу праці |
Кустар власник засобів виробництва та робітник. Торговий капіталіст |
Генезис формального підпорядкування праці капіталу |
Феодалізм. Капіталістичний устрій: “мануфактурний капіталізм” XVII-XVIII ст. |
Проста капіталістична кооперація |
Найманий робітник промисловий капіталіст |
Формальне підпорядкування праці капіталу |
Складна капіталістична кооперація на основі поділу праці |
Найманий робітник промисловий капіталіст |
Формальне підпорядкування праці капіталу |
|
Капіталістична суспільно-економічна формація з кінця XVIII ст. |
Складна капіталістична кооперація з поділом праці на основі кооперації машин фабрика |
Найманий робітник промисловий капіталіст |
Реальне підпорядкування праці капіталу |
Ринок як форма економічної взаємодії субєктів господарювання за своїм характером був стихійно функціонуючим з притаманними рисами, а саме:
1) відсутність ринкової системи (підсистеми ринків та ринкової інфраструктури);
2) субєктами ринкових відносин є одноосібні власники підприємств, наймані робітники, одноосібні споживачі;
3) переважання ринку продавця;
4) відсутність маркетингових досліджень ринку;
5) реалізація товарів переважно самим виробником;
6) переважання хаотичної конкуренції, тобто конкуренції без правил та втручання держави.
Хаотичний характер конкуренції, проявом якого були жорсткі методи (цінові війни, підпали, вбивства конкурентів) обумовив формування раннього ринкового механізму “дикого капіталізму”. Період “дикого капіталізму” на ранніх етапах його монополістичної стадії переріс у “дикий монополізм”, коли інтереси монополій йшли урозріз загальносуспільним інтересам, що викликало численні повстання та класові конфлікти. Розвиток міжнародних економічних відносин на початковому етапі розвитку монополістичного капіталізму обумовив необхідність формування світової валютної системи з метою організації валютно-фінансових відносин між країнами. В кінці ХІХ на початку ХХ ст. у світі панувала система золотого стандарту, яка охоплювала як внутрішній обіг окремих країн, так і міжнародні валютні відносини. Найбільшого розвитку золотий стандарт досяг у формі класичного монометалізму. Ця система виникла в Англії в останні десятиріччя XVIII ст. і поступово охоплювала інші країни: у 1871р. золоту валюту ввела Німеччина, у 1877р. Голландія, у 1879р. США, у 1882р. Австрія, у 1897р. Японія, а у 1898р. Росія. У 1867 році була проведена Паризька міжнародна конференція з монетарних проблем за участю 20 країн, де було прийнято рішення про рекомендацію в якості міжнародного золотого стандарту монету 90% проби, вартістю 25 золотих франків. 1 фунт стерлінгів та 5 американських доларів були еквівалентні цій грошовій одиниці. Наприкінці ХІХ ст. у капіталістичних країнах золото стало переважно грошовим товаром та виконувало всі функції грошей. Вартість товарів виражалась у золотих грошах, які виконували функцію загального еквіваленту, що забезпечувало стабільність та гнучкість всієї світової грошово-кредитної системи. В умовах класичного золотого монометалізму існував вільний обіг повноцінних металічних грошей (монет), вага яких відповідала вказаній на них кількості золота. Тобто, номінальна та реальна вартість золотих монет співпадали. Через фізичний знос золотих монет у процесі їх обігу країни почали емітувати металічні та паперові гроші, а також банкноти (банківські білети), які вільно обмінювались на золоті монети або злитки. Співвідношення національних валют здійснювалось за допомогою золотого паритету, тобто офіційної кількості золота в грошовій одиниці, який був фіксованим. У результаті дії механізму золотомонетного стандарту інфляція в економіці була обмежена лише умовами надзвичайного характеру (війни, стихійні лиха тощо).
Таким чином, система золотого стандарту відіграла важливу роль у розвитку міжнародних торгово-економічних відносин між країнами, забезпечувала повну конвертованість світових грошей, стабільність купівельної спроможності та валютних курсів, а також автоматичне урівноваження платіжних балансів окремих країн завдяки міграції золота, стабільність світових цін. Незважаючи на явні переваги, система золотого стандарту мала і певні недоліки, які були причинами її краху, а саме: вона була занадто жорсткою, нееластичною, дорогою, залежною від видобутку золота. Найістотнішим її недоліком було домінування на національних валютних ринках та перешкоджання проведенню державної валютної політики. Безпосередньою реакцією на збільшення обсягів паперової емісії та інфляційне знецінення валюти був відтік золота за кордон і, відповідно, зменшення золотого запасу, що обмежувало можливості державного втручання в грошово-кредитну сферу (особливо в ході воєнних дій, коли країни намагались фінансувати свої воєнні витрати шляхом додаткової емісії паперових грошей і одночасно зберегти конвертованість їх у золото). Система золотого стандарту зазнала краху в період Першої світової війни.
4.2. Генезис та еволюція монополістичного капіталізму
Розвиток продуктивних сил та виробничих відносин, у кінцевому випадку, обумовив еволюцію капіталізму вільної конкуренції у монополістичний капіталізм. Монополістичний капіталізм має певні ознаки, а саме:
1) панування монополій;
2) переважання експорту капіталу над експортом товарів;
3) формування фінансового капіталу;
4) утворення фінансової олігархії на основі концентрації фінансового капіталу;
5) економічний поділ світу між великими монополіями;
6) територіальний поділ світу як наслідок економічної диференціації країн.
Найбільш характерними рисами монополістичного капіталізму є:
1) монополістичний капіталізм є вищою формою капіталістичної формації;
2) формування монополістичного капіталізму обумовлене розвитком науково-технічного прогресу, впровадження досягнень якого вимагали значних капітальних вкладень;
3) монополізація економіки сприяла розвитку соціальної сфери;
4) монополістичний капіталізм є однією з гнучких форм капіталізму, що забезпечило його довговічність та трансформацію у сучасних умовах.
Монополія форма господарювання, яка основана на виключному праві власності на фактори виробництва. Економічними умовами формування монополій є концентрація виробництва та централізація (акумуляція) капіталу. Типологія монополій наведена на рис. 4.1.