Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Зміст
Вступ
Актуальність роботи. Проблеми забезпечення національної безпеки є одними з найважливіших на будь-якому етапі розвитку держави: вони існують у кожній сучасній державі й пов’язані з вирішенням цілого комплексу завдань у політичній, інформаційній, воєнній, економічній, соціально-гуманітарній, правовій, ідеологічній та інших сферах розвитку суспільства і держави.
Конституцією України передбачено, що захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної й інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу (ч. 1 ст. 17). Таким чином, законодавець конституційними приписами відніс державну зраду до одного з найнебезпечніших суспільно небезпечних діянь проти основ національної безпеки України.
Велика суспільна небезпека державної зради полягає в тому, що з власності держави витікає інформація, яка містить державну таємницю та при потраплянні в руки іноземним спецслужбам може бути використана проти інтересів України, та звести нанівець багаторічну працю великих колективів вчених по створенню оригінальних технологій, нових зразків озброєння, розробки планів оборони країни в особливий період тощо. Дії зрадника здатні нанести колосальні економічні збитки державі, потягти за собою зрив перспективних наукових досліджень, привести до “заморожування” будівництва особливо важливих об’єктів, викликати ускладнення у міждержавних відносинах, аж до розриву економічних зв’язків.
Загальними питаннями кримінального законодавства займались такі науковці як Бажанов М. І., Баулін Ю.В., Дубинин Т.Т., Мальцев В. В., Яценко С. С., Фріс П. Л. та ін.. Більш детально проблему злочинів проти держави досліджували Артемов В.Ю., Пашков А.С., Ботвінкін О.В., Шлапаченко В.М., Луценко Ю. В., Матвійчук В.К. та ін.. Праці вказаних авторів являють собою значний інтерес.
Наукові розробки названих вчених, розглядають окремі аспекти питання складів злочинів проти основ національної безпеки, практики їх кримінально-правової протидії. Тим не менше, проблема вчинення злочину державної зради залишається малодослідженою та потребує цілісного і систематичного аналізу.
Все вище викладене зумовлює необхідність проведення даного дослідження.
Метою курсової роботи є дослідження державної зради як злочину проти основ національної безпеки України, аналіз структури даного злочину та покарання за вчинення.
Виходячи з мети курсової роботи, поставлені наступні завдання дослідження:
Об’єктом дослідження є кримінально-правові відносини, що виникають у зв’язку з учиненням суспільно небезпечно діяння – державної зради.
Предметом дослідження є склад злочину та кримінальна відповідальність за вчинення державної зради.
Науково-теоретичною базою роботи є дослідження з теорії кримінального права таких науковців як Бажанов М. І., Баулін Ю.В., Дубинин Т.Т., Мальцев В. В., Яценко С. С., Фріс П. Л., Артемов В.Ю., Пашков А.С., Ботвінкін О.В., Шлапаченко В.М., Луценко Ю. В., Матвійчук В.К. та деяких інших. Перелічені дослідники вивчали зокрема і різні аспекти злочину вчинення державної зради.
Нормативну базу курсової роботи складає Кримінальний кодекс України та Конституція України.
Методи дослідження. Методологічну основу курсової роботи складає загальнонаукові і спеціальні метод пізнання соціально-правових явищ. До використаних загальнонаукових методів належать – аналіз, синтез, системний аналіз, абстрагування і конкретизація. Також використання історичного методу дозволило нам дослідити і визначити взаємозв’язок між зміною державного та конституційного устрою суспільства та спрямованості норми про кримінальну відповідальність за державну зраду. За допомогою формально-юридичного методу та методу системного аналізу було здійснено всебічне дослідження складу злочину.
Практичне значення одержаних результатів. Основні положення курсової роботи можуть бути використані для подальшого вивчення кримінально-правових аспектів вчинення державної зради, складу даного злочину та відповідальності за його вчинення.
Розділ 1
Генезис законодавства про відповідальність за державну зраду
Історія розвитку законодавства тісним чином зв’язана з розвитком держави, уявленням про її функції і завдання. А тому, зважаючи на нелегку долю нашого народу, українське кримінальне законодавство пройшло складний шлях еволюції та розвитку, перебувають також певний час під впливом різних держав – Литовського князівства, Російської та Австро-Угорської імперії, СРСР.
Першою історичною пам’яткою юридичної думки України-Русі епохи Середньовіччя є „Правда Руська”, складена в Київській державі у XI—XII ст. на основі звичаєвого права. Звертає увагу та обставина, що жодна стаття „Правди Руської” не фіксує наявності антидержавних злочинів, як зрада, зневага величі Русі та її князя. Так, не фіксує, бо політичні обставини в державі не потребували, очевидно, заходів для дотримання громадянином відповідного ставлення до держави. Патріотична свідомість і конкретна діяльність забезпечували поступальність національної ідеї, яка в умовах Високого Середньовіччя спрацьовувала вельми потужно, бо влада і сила духу працювали на неї. Тут, очевидно, належить розрізняти два моменти: з одного боку, не було прецедентів ворожого ставлення громадянина до держави і князя, а з другого боку, вічевий уклад дозволяв громадянам Русі вільне ставлення до князя, як виразника народної волі, і негативне ставлення до володаря, очевидно, не вважалося таким, що заслуговує на покарання [40].
Після розпаду Київської держави й занепаду Галицько-Волинського князівства державно-правовий розвиток на переважній частині українських земель тісно пов'язується з експансією зміцнілої за князя Гедиміна (1316-1341) Литовської держави.
Кримінальне право в Литовській державі спочатку, як і у Київській Русі, не знало поняття злочину. Пізніше розуміння злочину дедалі більше змістилось у сферу порушень норми права. Суб'єктами злочину відповідно до встановленого привілеєм 1457 р. принципу індивідуальної відповідальності були окремі особи. Кримінальна відповідальність наступала за Судебником Казимира з семилітнього, а за Другим статутом з чотирнадцятилітнього віку. Литовсько-руське право передбачало складну систему злочинів і покарань. Найтяжчими вважалися злочини проти держави (бунт, зрада, образа „маєстату” чи суду) та релігії (вихід із християнства, прийняття мусульманської чи іншої віри, чари тощо). За ці злочини винні засуджувалися здебільшого до страти [11].
Ще одним важливим правовим документом Русько-Литовської держави є „Литовські статути” (у трьох основних редакціях 1529, 1566 і 1588). Так відомий дослідник Я. Падох, аналізуючи ці документи, зазначає, що до злочинів проти публічних інтересів відносились злочини проти маєстату, держави і суспільства. При чому злочини проти держави – це зрада батьківщині, втеча до землі ворога, заколот, військові злочини (втеча з поля бою, вивіз до ворожих країн зброї і т.д.) тощо, причому, на думку дослідника, через „...тісне пов’язання великого князя з державою злочини проти держави важко відрізнити від злочинів проти маєстату” [16]. Так в 3 артикулі читаємо: „О ображенье маестату господарского такъ се разумЂетъ, колибы хто змову албо спикненье албо бунтъ учинилъ на здоровье наше господарское, хотя бы панъ Богъ уховалъ, ижъ бы оная змова не была учынкомъ пополнена; таковый за слушнымъ доводомъ, якъ о томъ нижой описано, честь и горло и имЂнье стратитъ” („Образу маєстату господарського так потрібно розуміти, коли б хто змову або бунт вчинив на здоров’я наше господарське, навіть якщо пан Бог зберіг нас, щоб ця змова не була успішно вчинена; такий за наявності доказів вини честь, горло і майно втратить”) [33].
Паралельно литовській розвивалась і правова система Російської держави. В міру того, як відбувався процес централізації і утворення єдиної держави, влада зосереджувалася в одних руках. Так, у першому об’ємному загальнодержавному акті, який отримав назву “Судебник 1497 г.” до державних злочинів відносили “крамолу” і “подым”. Перший злочин означав відхід бояр від великого князя до іншого (зрада). Другий (при всій дискусійності трактування його змісту в історичній літературі) слід зв’язувати із закликами до повстання [22].
Цікавими документами для нас також є Уставні грамоти мешканцям Київської землі (1507, 1529 рр.). Саме тут були задекларовані головні принципи врегулювання правовідносин в Канівському та Черкаському повітах. В документі читаємо: „хто имееть на насъ лихо мыслити, а любо на землю нашу, того казнити шыею и именьемь”. Таким чином за державно зраду передбачалася смертна кара [17, С. 51].
Після переходу частини українських земель під владу Російської держави, протягом тривалого часу в межах Гетьманської України вдавалось зберігати певну автономії і в тому числі й правову.
Найвідомішою з кодифікацій українського права першої половини XVIII ст. були „Права, по которым судишся малороссийский народ” (1743). Цей кодекс вважають визначною пам'яткою кодифікації законів Східної Європи і, звичайно, першорядним джерелом для вивчення історії українською права взагалі й кримінального зокрема. Згідно „Права” пріоритетними були злочини проти релігії й церкви та держави [34].
Від часу царювання Петра І до категорії державних злочинів стали відносити посягання на життя й здоров'я царя і його сім'ї, образу царя і т. ін. (проти „честі й влади монаршої”). За такі злочини належало карати смертю через відрубування голови, через заливання в горло розтопленого олова, утричі більшою сплатою відкупу (головщини). Покаранню за подібні злочини підлягали не лише головні виконавці, але й співучасники, а також ті, що знали про злочин, але не повідомили. Смертю каралася також державна зрада. Спосіб її виконання залишався за судом і залежав від фантазії ката, якого називали „палачом” або „ми стром”. Тіла страчених тривалий час залишали на місці страти.
Символічна смертна кара застосовувалася тоді, коли злочинець утік і його не можна покарати. Так наприклад, вішали на шибениці образ, який уособлював зрадника, що втік до ворога з наміром заподіювати шкоду своїй Вітчизні, такий „повішений” втрачав честь і майно [34].
Система норм про відповідальність за державні злочини в Російській державі отримала закінчене юридичне оформлення в „Уложенні про покарання кримінальні і виправні” 1845 р., затвердженому російським імператором Миколою І. Вони містилися в спеціальному розділі Уложення (розділ третій) “О преступлениях государственных”. До числа цих злочинів належали діяння проти внутрішньої і зовнішньої безпеки держави. Внутрішня безпека пов’язувалася з крамолою проти Верховної влади (повстання, змова, заклики до повстання), а також поширення відомостей, що ставлять під загрозу існуючий порядок спадкування престолу (повстання, “заговор” з метою захоплення влади). Зовнішня безпека пов’язана з поняттям державної зради, що охоплювало значний спектр самостійних складів злочинів (військова зрада, дипломатична зрада, умисел зрадити державу або частину її іншому государю, або уряду); повідомлення державної таємниці іноземному уряду; сприяння під час війни ворогові в проведенні ворожих дій проти Вітчизни або союзників (порадою, відкриттям таємниці, здаванням міст тощо). Державна зрада каралася позбавленням усіх прав і смертною стратою. До неї прирівнювалися злочини проти народного права – діяння, що ставили під загрозу існуючі відносини держави з іншими державами (участь підданих Росії в нападах на жителів іноземних держав, образі їх дипломатичних представників тощо) [22].
Досить коротким в історії Української держави є період Центральної ради. У цей час майже у повному обсязі діяло Кримінальне уложення 1903 року (прийняте Тимчасовим урядом). Зберігала чинність в Українській Народній Республіці і постанова „Про вжиття заходів проти осіб, що загрожують обороні держави, її внутрішній безпеці та завоюванням революції 1917 року” (2 серпня 1917 р.), згідно з якою військовий міністр за погодженням з міністром внутрішніх справ у позасудовому порядку міг відправити до в'язниці (безстрокова каторга) осіб, діяльність яких, на його думку, підпадала під дію названої постанови, а також депортувати їх за межі України. Зважаючи на нетривалий період діяльності, а також складні зовнішньополітичні обставини, Центральна рада не встигла сформувати власну законодавчу систему [34].
Неоднозначною є історія розвитку радянського законодавства про державні злочини. Це викликано зміною суспільно-політичного і економічного ладу. Слід звернути увагу на те, що цей фон призвів до принципової зміни у підході до трактування змісту державних злочинів. Зокрема, змінилася назва цих злочинів, із державних вони перевтілилися в контрреволюційні. На першому етапі після революції тимчасові закони відображали стремління нової влади всіма силами, включаючи правові, придушити політичного противника (тому контрреволюційними злочинами вважалися будь-які діяння). Це відношення влади виражалося у відомій Постанові РНК “О Красном терроре” від 5 вересня 1918 р. (де зазначалося, що необхідно убезпечити Радянську республіку від класових ворогів шляхом ізолювання їх у концентраційних таборах тощо) та інших Постановах і Зверненнях [22]. До контрреволюційних злочинів відносилися: 1) організація або участь у будь-яких контрреволюційних змовах і організаціях, що ставлять своєю метою повалення Радянського уряду; будь-які виступи, незалежно від приводів, за якими вони виникли проти Рад або їх виконавчих комітетів або окремих радянських установ; 2) саботаж як активна протидія Робітничо-селянському уряду або заклики до протидії йому шляхом невиконання декретів і інших постанов радянської влади місцевої і центральної; 3) дискредитування влади, тобто повідомлення, поширення або розголошення явно неправдивих або неперевірених чуток шляхом друку або в публічних зборах, або в публічному місці, що можуть викликати суспільну паніку або посіяти незадоволення або недовіру до радянської влади або окремим її представникам; 4) підроблення радянських документів (ордерів, мандатів, посвідчень, дозволів і інших документів) або використання таких документів; 5) шпіонаж (оголошення, передача військових таємниць, стратегічних планів відомостей про військові сили або озброєння представником іноземних держав або контрреволюційним організаціям, або співробітництво з такими з метою викликати іноземне, вороже інтересам Радянської Республіки, втручання); 6) політичне хуліганство (вчинення дій з метою внести дезорганізацію в сферу Радянської влади чи образити моральні почуття і політичні переконання оточуючих) [24, С. 53].
21 листопада 1929 р. була прийнята Постанова Президії ЦВК СРСР “Про оголошення поза законом службових осіб – громадян Союзу РСР за кордоном, які перебігли в табір ворогів робітничого класу і селянства, і які відмовилися повернутися в Союз РСР”. У відповідності з цим необхідно кваліфікувати як зраду “відмову громадянина Союзу РСР – службової особи державної установи або підприємництва Союзу РСР, діючого за кордоном, повернутися в межі союзу РСР” [24, С. 53].
Окрім створення позасудових органів переслідування громадян, була прийнята Постанова ЦВК СРСР від 8 червня 1934 р. “Про доповнення положення про злочини державні (контрреволюційні) і особливо для союзу РСР небезпечні злочини проти порядку управління“ [29, С. 549]. У відповідності з цією постановою до зради Батьківщині були віднесені “дії, вчинені громадянином СРСР на шкоду військової могутності Союзу РСР його державної незалежності або недоторканості його території, як-то: шпіонаж, видача військової або державної таємниці, перехід на сторону ворога, втеча або переліт за кордон.”. Крім того, цією постановою КК РСФСР, 1926 р. був доповнений низкою статей, зокрема, що передбачає посилення відповідальності військовослужбовців (у постанові зазначалося, що “послаблення” для військовослужбовця тут не давалося) (ст. 58), вводилася абсолютно визначена санкція за зраду Батьківщині військовослужбовцю – розстріл з конфіскацією всього майна. Повнолітні члени його сім’ї, якщо вони чим-небудь сприяли зраді, що готувалася чи була вчинена або хоча б знали про неї, але не довели про це до відома властей, каралися позбавленням волі на строк від п’яти до десяти років з конфіскацією всього майна (ст. 58). І нарешті постанова зазначала, що інші повнолітні члени сім’ї зрадника, що спільно з ним проживали або знаходилися на його утриманні до моменту вчинення злочину, підлягають позбавленню виборчих прав і засланню у віддалені райони Сибіру на п’ять років” [22].
Ці законодавчі акти і були тим нормативним забезпеченням і обґрунтуванням на законодавчому рівні “великого терору” 30-50 рр. XX ст. у СРСР”.
Процес десталінізації СРСР приніс звуження сфери кримінальної відповідальності та її пом'якшення за злочини, що не мали великої суспільної небезпеки.
Так, якщо раніше зрадою Батьківщини вважалися "дії, вчинені громадянами СРСР на шкоду воєнній силі Союзу PCP, його державної незалежності та недоторканності його території, а саме: шпигунство, видача військової чи державної таємниці, перехід на бік ворога, втеча або переліт за кордон, то у новому варіанті Закону ці дії визначалися, як навмисно вчинені громадянином СРСР на шкоду суверенітету, територіальній недоторканності або державної безпеки та обороноздатності СРСР: перехід на бік ворога, шпигунство, видача державної або військової таємниці іноземній державі, втеча за кордон або відмова повернутися з-за кордону в СРСР, надання іноземній державі допомоги у проведенні ворожої діяльності проти СРСР, а рівно заколот з метою захоплення влади [35].
Казуїстична сутність нововведень полягала у можливості ширше тлумачити ті чи інші дії громадян, що, з огляду на реальні обставини, могли просто не задовольняти керівну партію та владу. Показовим у цьому відношенні є ставлення в СРСР до політичної опозиції і політичних процесів. Незважаючи на офіційні заяви влади про їх відсутність у Радянському Союзі, вже на початку 60-х років почалися інтенсивні переслідування інакомислячих. Однією з найвідоміших справ того часу була справа відомого дисидента й борця за державну незалежність України адвоката Л. Лук'яненка. За діяльність, яку було кваліфіковано як зрада Батьківщини, його засудили до смертної кари, але в порядку помилування замінили 15-річним позбавленням волі [35].
У подальшому (до кінця 80-х років XX ст.) законодавство про державні злочини змінилося лише в бік посилення кримінальної відповідальності за окремі економічні злочини. Вчинення ж злочину державної зради не зазнало змін.
Отже, законодавство про відповідальність за державну зраду пройшло складний шлях розвитку від часів Київського Русі і до наших днів. Хоча реконструювання історичних обставин є складним (в силу невеликої кількості джерел) процесом, ми з’ясували, що поняття державної зради у різні історичні епохи зазнавало значних змін, змінювалась і міра покарання за вчинення даного злочину в залежності від ступеню розвитку суспільства, міри його демократичності та гуманності. Тим не менше державна зрада завжди вважалася і вважається тяжким злочином, який несе велику суспільну небезпеку.
Розділ 2
Кримінально-правова характеристика державної зради
2.1 Об’єкт і об’єктивна сторона складу злочину
Кримінальне законодавство України встановлює кримінальну відповідальність тільки за конкретні суспільне небезпечні винні діяння (дію або бездіяльність), передбачені законом як злочин (ч. 1 ст. 2, ч. 1 ст. 11 КК). Як і будь-який акт вольової поведінки людини, злочин являє собою єдність його зовнішніх (об’єктивних) і внутрішніх (суб’єктивних) властивостей і ознак. Зовнішня сторона злочину утворює його об’єктивну сторону, а внутрішня – його суб’єктивну сторону [2].
Для того, щоб окреслити поняття об’єкту злочину ми використаємо дефініцію запропоновану Мочкош Я.В., який стверджує, що сьогодні, з урахуванням правових орієнтирів нашого суспільства, найбільш обґрунтованим поняттям об’єкту злочину вбачаються „суспільні цінності”, до яких відносяться об’єктивно існуючі і як певна реальність такі: людина, її життя і здоров’я та безпека; створені працею матеріальні й духовні цінності, як об’єкти права власності; навколишнє природне середовище та інші матеріальні і нематеріальні блага суспільства. Водночас доцільно нагадати, що КК України у першій статті вказує своє завдання – правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку і безпеки, довкілля та інших суспільних цінностей. Власне, у чинному КК викладено систему цінностей, захист яких передбачено застосуванням кримінального законодавства, в якому злочинні діяння згруповано за їхньою „природою” (Монтеск’є) – об’єктом посягання [25].
Необхідно також зазначити, що поняття об’єкту злочину залишається доволі суперечливим і серед науковців не вщухають суперечки з цього приводу. Тим не менше, на нашу думку, позиція Яна Мочкоша найбільш повно окреслює дане поняття, враховуючи найновіші досягнення вітчизняної науки.
Для того, щоб окреслити об’єкт досліджуваного злочину, розглянемо поняття державної зради.
Згідно ст. 111 Кримінального кодексу Україні (далі – ККУ) державною зрадою вважається діяння, умисно вчинене громадянином України на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України: перехід на бік ворога в умовах воєнного стану або в період збройного конфлікту, шпигунство, надання іноземній державі, іноземній організації або їхнім представникам допомоги в проведенні підривної діяльності проти України [15].
Об’єктом даного злочину є національна безпека України переважно у сфері державної безпеки, інформаційній, економічній, науково-технологічній і воєнній сферах [41, C. 340].
Державна безпека – це захищеність державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності України, її економічного, науково-технічного і оборонного потенціалу, державної таємниці, правопорядку, державного кордону, життєво важливої інфраструктури та населення від розвідувально-підривної діяльності іноземних спеціальних служб, а також від терористичних та інших особливо небезпечних посягань з боку злочинних організацій, груп чи осіб.
Серед інших використаних у диспозиції ст. 111 понять, за допомогою яких визначається об’єкт цього злочину, поняття “державна безпека” є найбільш широким, оскільки воно охоплює відсутність загрози суверенітету, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності держави. Проте воно є вужчим, ніж поняття “національна безпека”, яке охоплює, крім безпеки держави, також безпеку суспільства й особи [23, С. 211].
Економічна безпека передбачає захищеність інтересів України у сфері економіки, її змістом є, зокрема, врахування національних інтересів України при виборі методів та механізмів реформування економіки, стабільність у правовому регулюванні відносин у сфері економіки, у т. ч. фінансової політики держави, наявність ефективної програми запобігання фінансовим кризам, значні обсяги інвестиційної та інноваційної діяльності, незалежність національної економіки від кон’юнктури зовнішніх ринків, високі темпи розширення внутрішнього ринку, відсутність боргової залежності держави, мобілізаційна готовність національної економіки тощо.
Інформаційна безпека загалом – це захищеність інтересів України у сфері комунікацій, інформаційних систем, інформаційної власності. її забезпечують, зокрема, відсутність технічного та технологічного відставання України від розвинутих країн світу в інформаційній сфері, а також проявів монополізації цієї сфери, відсутність проявів обмеження свободи слова та доступу громадян до інформації, дотримання режиму функціонування важливих, з точки зору національної безпеки та життєзабезпечення населення, інформаційно-комунікативних мереж та систем управління, відсутність маніпулювання суспільною свідомістю з боку окремих суб’єктів політичного впливу [15]. У контексті ст. 111 інформаційна безпека передусім означає захищеність України від витоку інформації, яка становить державну таємницю.
З об’єктивної сторони державна зрада може виявитися у таких формах:
1) перехід на бік ворога в умовах воєнного стану або в період збройного конфлікту;
2) шпигунство;
3) надання іноземній державі, іноземній організації або їх представникам допомоги в проведенні підривної діяльності проти України [41, C. 219; 16, С. 201 ].
Перехід на бік ворога означає, що громадянин України надає безпосередню допомогу державі, з якою Україна на той час перебуває у стані війни або збройного конфлікту. У конкретних випадках цей злочин може полягати у вступі на службу до певних військових чи інших формувань ворожої держави (поліції, каральних загонів, розвідки), наданні засобів для вчинення злочинів агентам спецслужб іноземних держав, усуненні перешкод для їх вчинення або наданні зазначеним агентам іншої допомоги.
Перехід на бік ворога є закінченим злочином з того моменту, коли громадянин України виконав в інтересах ворога певні дії на шкоду України. Один лише факт надання згоди виконати такі дії (наприклад, поступити на службу до поліції) є лише готуванням до вчинення злочину і залишає можливість добровільно відмовитися від доведення злочину до кінця. Вчинення громадянином України в інтересах ворожої держави і спільно небезпечних дій, які передбачені іншими статтями КК, наприклад, диверсії, посягання на життя державного діяча тощо, потребує кваліфікації за сукупністю злочині”, передбачених ст. 111 і, відповідно, статтями 113, 112 [15].
Специфікою цієї форми державної зради є те, що вона може бути вчинена лише в умовах воєнного стану або, хоча й у мирний час, але в період збройного конфлікту.
Перехід на бік ворога в період збройного конфлікту може мати місце і в формі вступу громадянина України до угруповань терористичного характеру, диверсійних загонів, які розпалюють прикордонні конфлікти, порушують недоторканність морського простору України тощо.
Перехід на бік ворога, поєднаний з незаконним перетинанням державного кордону України, потребує додаткової кваліфікації за ст. 331, а поєднаний з переправленням людини (наприклад, воєначальника або відомого вченого в галузі озброєння) через державний кордон України для оплатної передачі з метою, наприклад, використання у воєнних конфліктах чи примусової праці, – за статтями 149 і 332[23, С. 224].
Надання іноземній державі, іноземній організації або їх представникам допомоги в проведенні підривної діяльності проти України полягає у сприянні їх можливим дійсним зусиллям заподіяти шкоду національній безпеці України.
Підривною слід визнавати будь-яку діяльність, пов’язану зі спробою зміни системи вищих органів державної влади нелегітимним шляхом, з втручанням у зовнішню чи внутрішню політику України, спробою зміни території України, зі спробою знизити обороноздатність України, зі створенням умов для діяльності на території України іноземних розвідок, з ужиттям заходів щодо посилення економічної залежності України від інших держав тощо.
Загалом вчинення будь-яких діянь, які створюють загрози національній безпеці України, може бути розцінене як підривна діяльність проти України. Згідно з законодавством України загрози національній безпеці – це наявні та потенційно можливі явища і чинники, що негативно впливають на стан національної безпеки, ускладнюють реалізацію національних інтересів України у зовнішньополітичній і внутрішньополітичній сферах, у сфері державної безпеки, в економічній, соціальній та гуманітарній, науково-технологічній, екологічній, інформаційній та воєнній сферах.
Таким чином, види підривної діяльності проти України можуть бути різноманітними. Різний вигляд може мати й допомога у проведенні такої діяльності. Вона може надаватися шляхом організації чи виконання конкретного злочину, схилення до державної зради інших осіб, усунення перешкод для вчинення певних діянь тощо [13, C. 142].
Закінченим злочин у цій формі є з моменту вчинення відповідного діяння, яким особа надала допомогу в проведенні підривної діяльності проти України.
Вчинення громадянином України для надання іноземній державі, іноземній організації або їх представникам допомоги у проведенні підривної діяльності проти України інших злочинів, наприклад, дій, спрямованих на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади, посягання на життя державного діяча, посягання на життя представника іноземної держави, диверсії, пропаганди війни, організації масових заворушень, створення не передбачених законодавством воєнізованих формувань, потребує додаткової кваліфікації за відповідними статтями Особливої частини КК [15].
У випадках, коли певні дії громадянина України, пов’язані з фактичним наданням допомоги у проведенні підривної діяльності проти України шляхом вчинення інших злочинів, були вчинені за його власною ініціативою з метою продемонструвати свою лояльність до іноземної держави, іноземної організації або їх представника і за допомогою цього встановити зв’язок з ними, їх у разі реальної сукупності злочинів також слід кваліфікувати за ст. 111 та відповідними іншими статтями Особливої частини КК.
Змова винного з іншою особою про насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або про захоплення державної влади кваліфікується тільки за ч. 1 ст. 109, проте змова громадянина України з представником іноземної держави чи іноземної організації, змістом якої є отримане першим від другого завдання вчинити дії по насильницькій зміні чи поваленню конституційного ладу або по захопленню державної влади, кваліфікуються за сукупністю злочинів, передбачених ч. 1 ст. 109 і ч. 1 ст. 111.
2.2 Суб’єкт і суб’єктивна складу злочину
В юридичній літературі суб’єктивна сторона складу злочину і, зокрема, передбаченого ст. 238 КК України, визначається як психічне ставлення особи до вчиненого нею діяння та його наслідків із певною формою вини, мотивом і метою [37, C. 115]. Таким чином, як слушно зазначають В.К. Матвійчук і С.А. Тарарухін, однією й тією ж самою формулою психічного ставлення позначається і частина, і ціле – суб’єктивна сторона й вина [21, C. 5]. Іноді щодо суб’єктивної сторони вказується дещо інакше, що це є психічне ставлення особи до вчиненого нею суспільно небезпечного діяння та до його наслідків, яке характеризується виною, мотивом і метою злочину [36, C. 161].
Не претендуючи на остаточне вирішення проблем суб’єктивної сторони як кримінально-правового інституту і маючи на увазі обмеження за обсягом роботи, ми вважаємо, що потрібно взяти все істотне з цих визначень і використати в дослідженні суб’єктивної сторони складу злочину, передбаченого ст. 111 ККУ.
З суб’єктивної сторони державна зрада характеризується прямим умислом. Конкретні мотиви і мета не є обов’язковими ознаками державної зради і можуть бути різними.
Суб’єктом державної зради у будь-якій її формі може бути тільки громадянин України, який досяг 16-річного віку. При цьому громадянином України вважається особа, яка набула громадянства України у порядку, передбаченому законами України і міжнародними договорами України [21].
Якщо під час провадження у справі буде встановлено, що особа, яка обвинувачується державній зраді, має, крім українського, ще й громадянство іншої держави, слід виходити и із того, що набуття нею іноземного громадянства виключає її з числа громадян України. Тому вчинені нею шпигунські дії слід кваліфікувати за ст. 114, а діяння, вчинені нею в інших формах із числа передбачених ст. 111, – за відповідними іншими статтями особливої частини КК, якщо фактично вчинене містить склад іншого злочину.
За сукупністю злочинів, передбачених статтями 111 і 114, діяння може бути кваліфіковане лише у разі, якщо шпигунські дії протягом певного періоду особа вчинювала, будучи громадянином України, а протягом іншого періоду – будучи іноземцем [23, С. 221].
Факт виїзду громадянина України з України навіть для постійного проживання в іншій країні ще не виключає його із сфери відносин з українською державою. Тому, наприклад, передача такою особою представникам іноземної держави відомостей, що становлять державну таємницю, кваліфікується за ст. 111.
Питання про притягнення до відповідальності за статтями 27 і 111 як організаторів, підбурювачів чи пособників державної зради представників іноземної держави чи іноземної організації звичайно постає тільки у тому випадку, коли законодавство України і міжнародні договори не виключають можливості їх підсудності у кримінальних справах судам України у зв’язку з дипломатичною недоторканністю або іншими підставами.
Якщо зраджує державі службова особа, використовуючи при цьому владу чи службове становище, її дії слід кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених статтями 111 і 364 (423), а якщо вона це робить за хабар, то додатково і за ст. 368.
Суб’єктивна сторона державної зради характеризується виною у вигляді прямого умислу. Кримінальне право проблемі вини приділяє особливу увагу, оскільки найменше відхилення від принципу винної відповідальності призводить до порушення законності, притягнення до кримінальної відповідальності невинного.
Г. С Фільдштейн, висловлюючи думки з цього приводу, наголошував, що “вчення про винність і його більша або менша глибина є як би барометр кримінального права” – Недостатня увага до аналізу суб’єктивної сторони складу злочину автоматично призводить до помилкового визначення виду та форми вини, що становить від 20 до 50% всіх суддівських помилок [38, C. 109].
В. Д. Спасович, ототожнюючи провину з суб’єктивною стороною злочину, вказував на значні труднощі у її вивченні, оскільки “1) ... наглядові засоби вельми недостатні і вирок наш про те, що відбувалося в душі злочинця, перш ніж він почав вчинення злочину, заснований буде завжди на одних тільки припущеннях більш-менш ймовірних; 2) тому що в житті немає крутих переходів від невинності до вини і між різними ступенями провини; …явища життя не вміщаються в придуманих наукою формах і рамках. І Далі: “... У суб’єктивній стороні злочину або у вині ми можемо розрізняти два головних відтінки: необережність і умисел” [38, C. 114].
При вчиненні державної зради під прямим умислом розуміється те, що при вчиненні державної зради винний усвідомлює, що він здійснює перехід на бік ворога в умовах воєнного стану або в період збройного конфлікту (вчинює шпигунські дії, надає іноземній державі, іноземній організації або їх представникам допомогу в проведенні підривної діяльності проти України) і бажає цього. Слова “на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України” визначають об’єктивну спрямованість дій винного і не є характеристикою суспільно небезпечних наслідків діяння. Факт заподіяння вказаної шкоди не має значення для кваліфікації діяння за ст. 111. Проте фактичне спричинення діями винного такої шкоди створює підстави для додаткової кваліфікації його діяння за іншою статтею КК (наприклад, за ст. 112) [20, С. 10].
Окремої уваги потребує встановлення мети вчинення відповідних дій при державній зраді. Мотив є важливими компонентами вольової сфери психіки, мета та емоційний стан виступають рушійними силами людської поведінки. Вони значною мірою визначають вольову сферу людської поведінки і тому підлягають вивченню в кожному конкретному випадку вчинення злочину [19, C. 14]. У визначеннях форм вини (статті 24 та 25 КК) немає вказівок на місце і роль цих характеристик. Однак при конструюванні деяких злочинів законодавець, враховуючи особливе їх значення, вводить відповідні характеристики мотиву, мети та емоційного стану до конструкції складу злочину, внаслідок чого вони набувають обов’язкового характеру для визначення факту наявності вини. При вчиненні державної зради злочину у першій та другій його формах мета вчинення відповідних дій має враховуватися для правильної кваліфікації [23, С. 211].
Наприклад, такі дії, передбачені статтями 427,429, 431, 430, як здача ворогові начальником ввірених йому військових сил, не зумовлене бойовою обстановкою залишення ворогові укріплень, бойової та спеціальної техніки чи інших засобів ведення війни, самовільне залишення поля бою під час бою або відмова під час бою діяти зброєю, вчинені з метою сприяння ворогові, добровільна участь військовополоненого у роботах, які мають воєнне значення, або в інших заходах, які завідомо можуть заподіяти шкоду Україні, а так само насильство над іншим військовополоненим чи жорстоке поводження з ним з метою припинити таку, що провадилась останнім у таборі, діяльність, спрямовану на шкоду ворогові, мають кваліфікуватися за ст. 111 як перехід на бік ворога в умовах воєнного стану або в період збройного конфлікту або як надання іноземній державі допомоги у проведенні підривної діяльності проти України, а добровільна здача в полон з метою участі у воєнних діях на боці ворога – як готування до злочину, передбаченого ст. 111. Розголошення громадянином України державної таємниці (ст. 328) з метою у такий спосіб передати її іноземній державі, іноземній організації або їхнім представникам треба кваліфікувати як державну зраду у формі шпигунства.
Мотивами державної зради можуть бути користь, помста, бажання полегшити виїзд на постійне місце проживання в іншій країні тощо [23, С. 211].
Підсумовуючи даний розділ, необхідно зазначити, що державна зрада, як і будь-який інший злочин чи вольовий акт, являє собою єдність його зовнішніх (об’єктивних) і внутрішніх (суб’єктивних) властивостей і ознак. Об’єктом розглянутого злочину є національна безпека України, а з об’єктивної сторони державна зрада може виявитися у переході на бік ворога в умовах воєнного стану або в період збройного конфлікту; шпигунстві; наданні іноземній державі, організації або їх представникам допомоги в проведенні підривної діяльності проти України. Суб’єктом державної зради є громадянин України, який досяг 16-річного віку, а з суб’єктивної сторони державна зрада характеризується прямим умислом. Конкретні мотиви і мета не є обов’язковими ознаками даного злочину.
Розділ 3
Кримінально-правові наслідки вчинення державної зради
3.1 Покарання за вчинення державної зради
Успіх боротьби з такими злочинами як державна зрада в великій мiрi залежить вiд правильного призначення покарання винному. Виходячи iз змісту ст.50 КК України, покарання являє собою міру примусу, яка застосовується вiд iменi держави за вироком суду, до осіб, що визнані винними у вчиненні злочину i полягає в передбачених законом позбавленні чи обмеженні прав та iнтересiв засуджених. Покарання застосовується з метою виправлення i перевиховання засуджених в дусі точного виконання законів, чесного ставлення до працi, а також попередження вчинення нових злочинів як засудженими, так i іншими особами. Покарання не має на меті спричинити фiзичнi страждання чи приниження людської гідності [15].
Відповідно до ч. 1 ст. 2 КК “підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого цим Кодексом” [15]. У цій нормі визначається найважливіше значення складу злочину для законності й обґрунтованості кримінальної відповідальності: тільки сукупність усіх передбачених законом ознак складу (і ніякі інші обставини) може бути підставою кримінальної відповідальності. Таким чином, склад злочину є єдиною і достатньою підставою кримінальної відповідальності: встановлення його ознак у конкретному суспільно небезпечному діянні особи означає, що є все необхідне для кримінальної відповідальності [19, C. 15].
В ст.65 Кримінального Кодексу України сказано, що суд призначає покарання в межах, встановлених статтею закону, яка передбачає відповідальність за вчинений злочин. При призначені покарання суд, керуючись правосвiдомiстю, враховує характер i ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину, особу винного i обставини справи, що пом’якшують i обтяжують відповідальність [1].
Постанова Пленуму Верховного Суду України вiд 24 жовтня 2003 „Про практику призначення судами кримінального покарання” зобов’язує суди звертати особливу увагу на iндивiдуальний пiдхiд до кожного злочинця [30].
Згідно ст. 51 ККУ до осіб, визнаних винними у вчиненні злочину, судом можуть бути застосовані основні та додаткові види покарань. До основних належать:
1) штраф;
2) позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу;
3) позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю;
4) громадські роботи;
5) виправні роботи;
6) службові обмеження для військовослужбовців;
7) конфіскація майна;
8) арешт;
9) обмеження волі;
10) тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців;
11) позбавлення волі на певний строк;
12) довічне позбавлення волі [15].
Додатковими покараннями є позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу та конфіскація майна.
Штраф та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю можуть застосовуватися як основні, так і як додаткові покарання.
За один злочин може бути призначено лише одне основне покарання, передбачене в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу. До основного покарання може бути приєднане одне чи кілька додаткових покарань у випадках та порядку, передбачених ККУ.
Оскільки державна зрада вважається особливо суспільно небезпечним злочином, а тому передбачає покарання позбавленням волі на строк від десяти до п’ятнадцяти років. Покарання у виді позбавлення волі особам, які не досягли до вчинення злочину вісімнадцятирічного віку, може бути призначене на строк від шести місяців до десяти років (за особливо тяжкий злочин, поєднаний з умисним позбавленням життя людини, – на строк до п’ятнадцяти років). Неповнолітні, засуджені до покарання у виді позбавлення волі, відбувають його у спеціальних виховних установах.
Також за вчинення державної зради застосовується додаткове покарання – позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу. Ст. 111 Конституції Україні передбачає також висунення імпічменту президентові України у випадку вчинення державної зради: „Рішення про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту приймається Верховною Радою України не менш як трьома четвертими від її конституційного складу після перевірки справи Конституційним Судом України і отримання його висновку щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про імпічмент та отримання висновку Верховного Суду України про те, що діяння, в яких звинувачується Президент України, містять ознаки державної зради або іншого злочину” [12].
При визначеннi конкретного покарання суд має врахувати особу винного. Врахування особи винного означає врахування судом при призначенні покарання соціальних, психологічних, фізичних та інших істотних з кримінально-правової точки зору даних особи, що вчинила злочин. До соціальних даних особи належать професія, займана посада, характеристика в побуті та на роботі, наявність відзнак, нагород і т. ін., наявність сім’ї, утриманців, матеріальний стан і т. ін. Фізичні дані — це стать, вік, стан здоров’я, інвалідність, вагітність і т. ін., психологічні дані — психічне здоров’я, темперамент, характер особи. Всі ці дані важливо враховувати у сукупності. У вироку повинні бути наведені ті з них, які безпосередньо вплинули на призначення відповідного покарання [5].
Встановлюючи покарання, суд зобов’язаний врахувати обставини справи, якi пом’якшують i обтяжують відповідальність. Ці обставини дають пiдставу для вибору обґрунтованого, гуманного та справедливого покарання.
Під обставинами, які пом’якшують та обтяжують покарання слід розуміти найбільш значимі обставини конкретної справи, які характеризують злочинне діяння та (або) особу винного і свідчать, відповідно, про зниження або підвищення їхньої суспільної небезпечності або беруться до уваги в силу принципу гуманізму, і дають підстави для призначення винному менш суворого або більш суворого покарання [5, C. 75].
Перелік обставин, які пом’якшують покарання закріплено в ч. 1 ст. 66 ККУ:
1) з’явлення із зізнанням, щире каяття або активне сприяння розкриттю злочину;
2) добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди;
3) надання медичної або іншої допомоги потерпілому безпосередньо після вчинення злочину;
4) вчинення злочину неповнолітнім;
5) вчинення злочину жінкою в стані вагітності;
6) вчинення злочину внаслідок збігу тяжких особистих, сімейних чи інших обставин;
7) вчинення злочину під впливом погрози, примусу або через матеріальну, службову чи іншу залежність;
8) вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірними або аморальними діями потерпілого;
9) вчинення злочину з перевищенням меж крайньої необхідності;
9) виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації, поєднане з вчиненням злочину [15].
Згідно ч. 2 ст. 66 КК цей перелік не є вичерпним. При призначенні покарання суд може визнати такими, що його пом’якшують і інші обставини, не зазначені в ч. 1 ст. 66 КК. Тобто суд, призначаючи покарання, може визнати такою, що пом’якшує покарання будь-яку обставину конкретної кримінальної справи. Однак, визнавши певну обставину такою, що пом’якшує покарання, суд повинен обґрунтувати своє рішення в мотивувальній частині вироку. Судова практика, зокрема, відносить до таких обставин молодий вік особи, позитивну характеристику винного за місцем праці чи проживання, наявність на утриманні малолітніх дітей або інших осіб тощо.
Врахування обставин, які пом’якшують покарання, дає підстави для призначення підсудному покарання наближеного до мінімального або мінімальний строк чи розмір покарання, передбаченою санкцією відповідної норми кримінального закону. У випадку вчинення державної зради пом’якшуючі обставини можуть скоротити термін позбавлення волі до 10 років.
За наявності декількох обставив, що пом’якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, з урахуванням особи винного суд, умотивувавши своє рішення, може за особливо тяжкий, тяжкий злочин або злочин середньої тяжкості призначити основне покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті Особливої частини цього Кодексу, або перейти до іншого, більш м’якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті за цей злочин. У цьому випадку суд не має права призначити покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої для даного виду покарання в ККУ [5].
Обставини, які обтяжують покарання, закріплені в ч. 1 ст. 67 КК. Даний перелік є вичерпним, оскільки, згідно ч. З ст. 67 КК, суд не може визнати такими, що обтяжують покарання, обставини, не зазначені в ч. 1 ст. 67 КК. До обтяжуючих відносять наступні обставини:
1) вчинення злочину особою повторно та рецидив злочинів;
2) вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою;
3) вчинення злочину на ґрунті расової, національної чи релігійної ворожнечі або розбрату;
4) вчинення злочину у зв’язку з виконанням потерпілим службового або громадського обов’язку;
5) тяжкі наслідки, завдані злочином;
6) вчинення злочину щодо малолітнього, особи похилого віку або особи, що перебуває в безпорадному стані;
7) вчинення злочину щодо жінки, яка завідомо для винного перебувала у стані вагітності;
8) вчинення злочину щодо особи, яка перебуває в матеріальній, службовій чи іншій залежності від винного;
9) вчинення злочину з використанням малолітнього або особи, що страждає психічним захворюванням чи недоумством;
10) вчинення злочину з особливою жорстокістю;
11) вчинення злочину з використанням умов воєнного або надзвичайного стану, інших надзвичайних подій;
12) вчинення злочину загальнонебезпечним способом;
13) вчинення злочину особою, що перебуває у стані алкогольного сп’яніння або у стані, викликаному вживанням наркотичних або інших одурманюючих засобів [15].
Призначення покарання більш суворого, ніж встановлено санкцією статті, можливе у випадку застосування покарання за сукупністю злочинів (ст. 70 КК) або за сукупністю вироків (ст. 71 КК).
Призначення покарання за сукупністю злочинів відбувається тоді, коли особа вчиняє два або більше злочини, передбачені різними статтями або різними частинами однієї статті Особливої частини КК, за жоден з яких її не було засуджено. Також до сукупності злочинів може додаватись додаткове покарання.
3.2 Підстави та умови звільнення від кримінальної відповідальності за державну зраду
За ступенем суворості кримінальна відповідальність перебуває на вершині ієрархії серед видів юридичної відповідальності, які застосовуються державою до осіб, що вчинили правопорушення. Водночас кримінальне законодавство України передбачає можливість звільнення осіб, що вчинили злочини, від цього найсуворішого виду юридичної відповідальності ще на стадії досудового слідства. Правові підстави такого звільнення передбачені в окремому розділі Загальної частини Кримінального кодексу України – розділі IX „Звільнення від кримінальної відповідальності”, у ст.ст. 97 та 106 розділу XV „Особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх”, а також в окремих статтях його Особливої частини. Наявність у кримінальному законодавстві України інституту звільнення від кримінальної відповідальності є своєрідною відмовою держави від застосування заходів кримінального характеру до осіб, які вчинили злочини. У цьому інституті знаходять своє відображення принципи гуманізму, економії кримінальної репресії та індивідуалізації відповідальності [32].
У кримінально-правовій науці важко віднайти сталу думку стосовно підстав та умов звільнення від кримінальної відповідальності. Під підставами звільнення від кримінальної відповідальності Т.Т. Дубінін розуміє притаманні тому чи іншому суспільно небезпечному діянню об’єктивні обставини, які з урахуванням законодавчої оцінки в сукупності є необхідні та достатні для обґрунтування висновку суду про те, що скоєне суспільно небезпечне діяння не становить великої суспільної небезпечності, а винна особа може бути виправлена без застосування кримінального покарання [8, C. 52]. Проте, як зазначає О.О. Житній, пропозиція цього автора знаходити підстави звільнення лише в ознаках, які характеризують вчинений злочин, виглядає не бездоганною, оскільки сфера дослідження таким чином невиправдано звужується, тим більш, що згідно з чинним законодавством вирішення питання про звільнення від кримінальної відповідальності пов’язується не лише з ознаками вчиненого діяння, але й з пост-кримінальною поведінкою особи, яка це діяння вчинила. Крім того, звільнення від кримінальної відповідальності можливе й у випадках вчинення деяких тяжких й особливо тяжких злочинів, які аж ніяк не можна розцінити як такі, що не становлять великої суспільної небезпеки [9, С. 126].
Частиною 1 ст. 44 КК встановлено, що особа, яка вчинила злочин, звільняється від кримінальної відповідальності у випадках, передбачених цим Кодексом, а також на підставі закону України про амністію чи акта помилування. До таких випадків звільнення від кримінальної відповідальності, що передбачені Загальною частиною КК, належить звільнення у зв’язку з дійовим каяттям (ст. 45), примиренням винного з потерпілим (ст. 46), передачею особи на поруки (ст. 47), зміною обстановки (ст. 48) та закінченням строків давності (ст. 49), а також звільненням неповнолітнього із застосуванням примусових заходів виховного характеру (ст. 97) та звільненням неповнолітнього у зв’язку із закінченням строків давності (ст. 106). У кримінально-правовій літературі ці випадки відносять до загальних видів звільнення від кримінальної відповідальності, оскільки вони мають загальне значення для певної категорії злочинів та осіб, що їх вчинили [32].
В Особливій частині КК України передбачено такі види спеціального звільнення від кримінальної відповідальності, які можуть бути застосовані при вчиненні державної влади:
Відомо, що державна зрада належить до злочинів зі спеціальним суб’єктом. Для вирішення питання про притягнення особи до кримінальної відповідальності за ч. 1 ст. 111 КК України недостатньо встановити, що особа, яка вчинила діяння, передбачене зазначеною нормою КК, досягла віку кримінальної відповідальності (16-річний вік), і зробити висновок про її осудність. Для цього необхідно додатково встановити, що підозрювана (обвинувачувана) особа є громадянином України, оскільки лише громадянин України як спеціальний суб’єкт може вчинити державну зраду [18].
О.Ф. Бантишев вважає, що у подібних випадках правильніше говорити не про спеціального суб’єкта, а про спеціального виконавця, оскільки співучасниками в таких видах злочинів (організаторами, підбурювачами, пособниками) можуть бути й особи, які не є такими.
Як вже зазначалося, суб’єктом отримання злочинного завдання є громадянин України (тобто особа, яка набула громадянства України у встановленому законами і міжнародними договорами України порядку. Вичерпний перелік осіб, які є громадянами України, встановлено Законом України “Про громадянство” та іншими нормативно-правовими актами України) [10].
Якщо під час провадження у справі буде встановлено, що особа, яка підозрюється (обвинувачується) у державній зраді, має, крім українського, ще й громадянство іншої держави, слід виходити із того, що набуття нею іноземного громадянства автоматично виключає її з числа громадян України. Тому вчинені такою особою шпигунські дії необхідно кваліфікувати за ст. 114 КК України, а діяння вчинені нею в інших формах із числа передбачених ст. 111 КК України, — за відповідними іншими статтями Особливої частини КК, якщо фактично вчинене суспільно небезпечне діяння містить склад іншого злочину [18].
Підставою звільнення від кримінальної відповідальності у разі вчинення державної зради виступають у сукупності наступні суспільно корисні дії громадянина України: 1) невчинення ніяких дій на виконання злочинного завдання іноземної держави, іноземної організації або їхніх представників; 2) добровільне повідомлення органам державної влади про свій зв’язок з іноземною державою, іноземною організацією або їхніми представниками та про отримане завдання. Невчинення ніяких дій на виконання злочинного завдання іноземної держави, іноземної організації або їхніх представників означає повну бездіяльність особи щодо виконання отриманого суспільно небезпечного завдання на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України [18].
Ця підстава звільнення від кримінальної відповідальності має багато спільного із добровільною відмовою від незакінченого злочину (ст. 17 КК), у зв’язку з чим не виключається можливість конкуренції кримінально-правових норм щодо добровільної відмови від вчинення злочину і спеціальної підстави звільнення від кримінальної відповідальності за державну зраду.
На нашу думку, у цьому випадку має бути застосована саме спеціальна норма, яка міститься в Особливій частині КК, а не у ст. 17 КК, де передбачені умови добровільної відмови від доведення злочину до кінця, оскільки така умова як попередження органів державної влади у ст. 17 КК відсутня.
Добровільне повідомлення органам державної влади про свій зв’язок з іноземною державою, іноземною організацією або їхніми представниками та про отримане завдання полягає у фактичному самовикритті у вчиненні державної зради, що робить виконання суспільно небезпечного завдання на шкоду інтересам України неможливим [6, C. 149].
Заява громадянина України про свій зв’язок з іноземною державою, іноземною організацією або їхніми представниками та про отримане завдання може бути зроблена у будь-якій формі (усно, письмово, за допомогою засобів телекомунікації тощо).
Ю.В. Баулін вважає, що зміст заяви повинен містити в собі відомості про те, з якою іноземною державою чи іноземною організацією або їхніми конкретними представниками мав зв’язок той, хто робить заяву, в чому конкретно такий зв’язок виявився, де і коли, а також яким способом і з ким був встановлений та підтримувався цей зв’язок; де, коли, від кого і яким чином було отримане завдання; в чому полягав зміст цього завдання, способи та час його виконання тощо; поведінка особи після отримання завдання; мотиви зробленої заяви тощо. Заява повинна містити вичерпний перелік інформації щодо зв’язку громадянина України з іноземною державою, іноземною організацією або їхніми представниками, отриманого ним злочинного завдання та своєї поведінки після отримання такого завдання. Приховування будь-якої інформації щодо зазначених обставин або обманна заява унеможливлює звільнення особи від кримінальної відповідальності за ч. 2 ст. 111 КК України [3, C. 211].
Добровільність заяви у ч. 2 ст. 111 КК України означає, що особа не примушується до такої заяви органами державної влади України чи службовими особами, робить її невимушено, а за своєю волею, і що вона має можливість і надалі певний час приховувати від них факт свого зв’язку з іноземною державою, іноземною організацією або їхніми представниками [18].
Щорічно зростає кількість осіб, які вперше вчинили злочини невеликої та середньої тяжкості і були звільнені від кримінальної відповідальності як такі, що здійснили певний комплекс позитивної посткримінальної поведінки. Так, якщо у 2008 р. звільнено від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям 3,4 тис. осіб, або 13,7% від кількості осіб, справи щодо яких закрито, у 2007 р. – 2,7 тис. осіб, або 8%; зміною обстановки – у 2008 р. 4,4 тис. осіб, або 17,8%, у 2007 р. – 5,1 тис. осіб, або 15,2%. У 2009 р. від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям звільнено 2,9 тис. осіб, або 9,3% від кількості осіб, справи щодо яких закрито; зміною обстановки – 2 тис. осіб, або 10,9%. Середній показник застосування спеціальних видів звільнення становить 2,2% [39].
Підсумовуючи третій розділ, необхідно зазначити, що вчинення державної зради вважається тяжким злочином, проте залежно від обставин вчинення цього діяння, наявності обтяжуючих чи пом’якшуючих обставин винному може бути призначений максимальний термін позбавлення волі – 15 років, або ж покарання може бути зменшеним до 10 років (мінімальний термін). За наявності декількох обставив, що пом’якшують покарання, суд може призначити основне покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті чи замінене більш м’яким видом основного покарання.
Передумовою звільнення громадянина України від кримінальної відповідальності за державну зраду може бути лише, якщо він на виконання злочинного завдання ніяких дій не вчинив і добровільно заявив органам державної влади про свій зв'язок з ними та про отримане завдання. Такі дії громадянина можна трактувати як добровільну відмову від доведення злочину до кінця.
ВИСНОВКИ
Підсумовуючи пророблену нами роботу, необхідно зробити наступні висновки:
1) Поняття державної зради у різні історичні епохи (від Київської Русі до сучасності) зазнавало значних змін. В ранні періоди ототожнювалось зі зрадою князю чи монарху, пізніше (в радянські часи) зі зрадою революції (контрреволюційна діяльність) і на сучасному етапі державна зрада розуміється як діяння, умисно вчинене громадянином на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці держави.
Очевидно, що таку еволюцію поняття можна пов’язати зі зміною концепту самої держави від „Держава – це я” (фраза, яку приписують Людовику XIV, однак вона влучно характеризує концепцію держави в країнах з монархічною формою правління) до держави як інституту, що є формою організації певної спільноти.
У різні історичні епохи змінювалась і міра покарання за вчинення даного злочину в залежності від ступеню розвитку суспільства, міри його демократичності та гуманності. Тим не менше державна зрада завжди вважалася і вважається тяжким злочином, який несе велику суспільну небезпеку.
2) Характерною ознакою даного злочину, яка відрізняє його від злочинів проти основ національної безпеки є те, що суб’єктом вчинення даного злочину може бути тільки громадянин України, який досяг шістнадцятирічного віку, і є осудним.
Об’єктом даного злочину є посягання на суверенітет, територіальну цілісність, недоторканість, обороноздатність держави. А також посягання на інформаційну та економічну безпеку України.
Об’єктивною стороною даного злочину виступають дії, такі як:
Суб’єктивною стороною є дія, яка вчинена з прямим умислом, при якій особа усвідомлює суспільну небезпечність своїх дій, передбачає шкоду від своїх дій інтересам України, бажає настання таких наслідків своїх дій, оскільки діє з метою завдати шкоду Україні.
3) Особлива небезпечність цього злочину, підкреслена законодавцем і досить жорсткою санкцією, яка передбачає покарання у вигляді позбавлення волі на строк від десяти до п’ятнадцяти років.
Однак ч.2. ст. 111 КК передбачає звільнення за вчинення даного виду злочину, якщо особа не вчинила ніяких дій проти держави і добровільно заявила органам державної влади про зв’язок з іншими державами і про отримане завдання від них.
Таким чином ми вважаємо, що мета і завдання курсової роботи виконані, а матеріали даної роботи можуть бути використані для подальшого вивчення державної зради як злочину.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ