Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
18
Українська Академія державного управління
при Президентові України
Околіта Світлана Вікторівна
УДК 351.9; 342.5
Справедливість та законність
як принципи державно-правового регулювання
25.00.02 - філософія державного управління
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата наук з державного управління
Київ - 2000
Дисертацією є рукопис.
Робота виконана в Українській Академії державного управління при Президентові України .
Науковий керівник: доктор філософських наук, професор
Князєв Володимир Миколайович, Українська Академія державного управління при Президентові України, проректор з наукової роботи, завідувач кафедри філософії і методології державного управління
Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор
Гаєвський Борис Аркадійович, Міжрегіональна академія управління персоналом, завідувач кафедри соціального управління
кандидат наук державного управління
Гошко Анатолій Олександрович, міська рада м. Вишневе Київської області, заступник голови
Провідна установа - Інститут філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України, відділ соціальної філософії.
Захист відбудеться “18” лютого 2000 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д. 26.810.01 в Українській Академії державного управління при Президентові України за адресою: 03057, Київ-57, вул. Ежена Потьє, 20, к.201
З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Української Академії державного управління при Президентові України (03057, Київ-57, вул. Ежена Потьє, 20).
Автореферат розісланий “14” січня 2000 р.
Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради Логунова М.М.
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Вступ. Сучасний етап розвитку української державності та суспільства в цілому характеризується тривалим процесом оновлення всіх сфер життєдіяльності соціальних суб’єктів. В стані формування залишаються організаційні, управлінські та правові засади зорієнтованої на цивілізовані ринкові відносини економіки. Поруч з конструктивними змінами в суспільстві відбуваються й деструктивні процеси, які супроводжуються поглибленням кризових проявів, загостренням соціально-економічних та політико-правових проблем. Одна з основних причин несприятливих тенденцій суспільного розвитку полягає подекуди в неспроможності нинішньої системи державного управління забезпечити ефективний перехід суспільства до нового якісного стану та у відсутності відповідної ідеології управління державою.
Політичні, економічні та соціокультурні умови, що існують в суспільстві та державі обумовлюють необхідність формування відповідної системи та механізмів соціально-орієнтованого державно-правового регулювання. Значно зростає роль регулятивного впливу органів та посадових осіб державного управління, підвищується вагомість реалізації принципів справедливості та законності в суспільному та особливо державному житті. Визначені завдання актуалізують нагальну потребу наукового обгрунтування основоположних ідей - принципів державно-правового регулювання, їх впровадження в практику державного управління на всіх його рівнях.
Актуальність теми. Нинішній стан українського суспільства визначається як перехідний, кількість та швидкість змін, що відбуваються в державному житті не збігаються з періодами адаптації до них населення, тому не випадково поняття справедливості щільно пов’язується з економічними та політико-правовими проблемами, від вирішення яких залежить місце певної групи або окремої особистості в системі суспільних відносин.
Саме у найбільш складні часи, пов’язані з переходом суспільства із одного стану в інший, коли мова йде про принципові зміни змісту переважаючих в суспільстві відносин, роль держави, державного управління та правового регулювання повинна бути максимально збільшена, оскільки від їх якості та ефективності значною мірою залежить доля країни.
Трансформація соціально-економічної, політико-правової, культурної та всіх інших сфер буття української держави, діяльність її органів та посадових осіб, що виконують регулятивно-управлінські функції повинна відбуватись на підставі проголошених нині діючою Конституцією України загальноцивілізаційних цінностей: забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя; розвиток і зміцнення демократизму, гуманізму; верховенство права та розбудова громадянського суспільства. Одним з найвагоміших чинників досягнення цих цілей є державно-правове регулювання –результативний, здійснюваний за допомогою правових засобів нормативно-організаційний вплив на суспільні відносини з метою їх упорядкування, охорони та розвитку у відповідності з суспільними потребами.
Основоположними принципами державно-правового регулювання в сучасних умовах повинні стати принципи справедливості, законності, єдності справедливості та законності як найважливіші соціальні цінності, вихідні положення, на яких грунтується державне управління, правотворчість, правореалізація і правоохорона. Саме ці принципи визначають найважливіші структурні зв’язки у предметі, методі та механізмі державно-правового регулювання як в середині правової системи, так і поза її межами, здійснюючи управлінський вплив на соціальне середовище.
Серед сучасних зарубіжних досліджень, що приділяють увагу окремим питанням справедливості та законності слід назвати концепції Х. Перельмана, Дж. Роулза, П. Рікера, О. Хеффе, Л.Ерікссона, Р.Нозіка, Ф. А. Гаєка в яких вони прагнуть вирішити проблему соціальної справедливості в межах західної традиції.
Окремі сторони й аспекти справедливості і законності були предметом наукових пошуків С.С. Алексєєва, З.А. Бербешкіної, О.Б. Венгерова, М.М. Вопленка, К.С. Гаджієва, Л.Г. Грінберга, Г.І. Григорьєва, О.І. Екімова, Д.О. Керімова, В.Н. Кудрявцева, В.С. Нерсесянца, Р.З. Лівшица, О.О Лукашевої, Г.В. Мальцева, О.В. Сурілова, Р.О. Халфіної, С.Л. Явича та інших вчених.
На етапі соціально-економічних та політико-правових перетворень в Україні для з’ясування сутності державно-правового регулювання, значення ролі та співвідношення моралі і права в державному управлінні особливу цінність мають наукові доробки В.Б. Авер’янова, В.Д. Бабкіна, В.М. Бебика, І.М. Варзара, М.Ф. Головатого, В.М. Горшеньова, В.М. Князєва, М.І. Козюбри, А.М. Колодія, В.В. Копєйчікова, В.О. Котюка, В.Г. Кременя, С.Л. Лисенкова, В.І. Лугового, І.Ф. Надольного, І.В. Назаренка, Н.Р. Нижник, В.Ф. Опришка, П.М. Рабіновича, В.А. Ребкало, Ю.І. Римаренка, С.Г. Рябова, В.А. Скуратівського, В.В. Цвєткова, В.М. Шаповала, Ю.С. Шемшученка, Л.П. Юзькова та ін. науковців.
Аналізуючи наукові праці з цієї проблематики можна зробити висновок, що в літературі представлені дві тенденції. Представники першої розглядають справедливість лише в якості морального критерію, а право, політику та економіку - як галузі використання цього критерію. Згідно положень другої тенденції - визнається існування специфічних, об’єктивних відносин справедливості в різних галузях суспільного життя, в тому числі і в галузі державно-правового регулювання.
Оскільки поряд з високим рівнем загального осмислення справедливості та законності в західних наукових підходах і вітчизняних теоретичних здобутках недостатньо уваги приділяється саме проблемам співвідношення, взаємовпливу та єдності справедливості та законності, як основних принципів державно-правового регулювання - виникає необхідність подальшого вивчення, переосмислення та формулювання певних наукових положень та висновків, котрі стосуються ролі й значення принципів справедливості та законності особливо в перехідні періоди, коли необхідна чітка лінія стратегічних орієнтирів розвитку держави.
Не тільки правові, а й управлінські інститути держави покликані відігравати виключно важливу роль у реалізації принципів справедливості та законності як різнопланових суттєвих положень державного управління та державно-правового регулювання, забезпечувати їх гармонійну єдність, котра є необхідною для стабілізації суспільних відносин. “Нам зараз гостро не вистачає підготовлених, кваліфікованих управлінських кадрів... Сучасна реальність устрою влади в Україні поки що така, що навіть усвідомлені управлінські дії часто або не реалізуються, або реалізуються не досить ефективно. З іншого боку Україні також необхідні будівники правового простору, які не були б просто користувачами усталеного законодавства, як правознавці у звичайному розумінні. Не секрет, що українське законодавство поки що далеке від досконалості.”2
Справедливість належить до виробленого історичною практикою механізму стабілізації, охорони та забезпечення розвитку суспільних структур. До цього механізму належать і нормативно-регулятивні системи, серед яких виділяється право –загальнообов’язковий, гарантований примусовою силою держави порядок життя суспільства. Саме право, як формальний регулятор, визначає нормальні для даного часу “параметри суспільства”, кордони і напрямки розвитку його структур, встановлює законні засоби реагування на факти порушень чи відхилень від цих “параметрів”, оскільки розподіл життєвих благ в усякому структурованому суспільстві відбувається на підставі Закону.
Справедливість та законність неодноразово поставали предметом дослідження в філософії, етиці, політології, теорії держави та права. Але недостатньо глибоким є дослідження їх взаємозв’язку, в науковій літературі не отримав всебічного і розгорнутого дослідження принцип єдності справедливості та законності, котрий обумовлюється необхідністю нової ідеології державного управління, обгрунтованості й стабільності формування, прийняття та реалізації правових норм, повинен стати провідним принципом державно-правового регулювання.
Практичний аналіз засвідчує, що значення і сутність взаємодії, взаємовпливу та єдності справедливості та законності не усвідомлені повною мірою у владних структурах держави і це обумовлює низьку ефективність соціальних та політико-правових перетворень в Україні. Таким чином актуальність теми дисертаційного дослідження обумовлена не тільки теоретичним, а й практичним значенням.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація пов’язана з виконанням наукових досліджень в Українській Академії державного управління при Президентові України по темі: “Соціальна технологія та державне управління”. Проведені дослідження знайшли відображення в публікаціях дисертанта і дали можливість зробити внесок у науково-дослідницьку роботу в галузі “Філософія державного управління”.
Мета і основні задачі дослідження. Метою даного дисертаційного дослідження є наукове обгрунтування принципів справедливості, законності, їх ролі та значення, можливості досягнення їх єдності, як основоположного принципу державного управління та державно-правового регулювання, що забезпечує стабільність, динаміку і життєздатність державно-організованого суспільства. Досягнення поставленої мети уявляється можливим при вирішенні наступних інтегрованих завдань:
Теоретико-методологічну основу дисертації складає розгорнута система загально-логічних методів: абстрагування; аналогії; структурно-функціонального аналізу; синтезу; узагальнення; індукції; дедукції, а також спеціально-наукових методів теоретичного дослідження: аксіоматичного - у формі гіпотетико-дедуктивного методу побудови теорії; системного методу; діяльнісного та ціннісного підходу; соціального детермінізму.
При написанні роботи використовувалась багаточисельна філософська, історична, етична, політична та юридична література: праці вітчизняних і зарубіжних авторів з соціальної філософії, філософії права, політології, етики, теорії держави і права, історії політико-правових вчень, історії держави і права зарубіжних країн, історії держави і права України.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в розкритті проблем співвідношення, взаємодії та взаємовпливу справедливості та законності в стабільних умовах існування соціуму та в перехідні періоди; єдності справедливості та законності як основоположного принципу державного управління та державно-правового регулювання суспільних відносин. Зокрема в дисертації:
Практичне значення одержаних результатів. Проведене дослідження, його концептуальні положення та висновки можна застосувати в наступних сферах:
Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження є самостійною науковою роботою. Основні теоретичні положення та розробки, котрі характеризують наукову новизну дослідження, теоретичне і практичне значення його результатів одержані дисертантом особисто.
Апробація результатів дисертації. Основні теоретичні положення, принципові ідеї та висновки дослідження були представлені в авторських публікаціях, перелік яких додається; викладались в навчально-методичному посібнику на допомогу аспірантам та здобувачам вченого ступеня кандидата наук, та доповідях на республіканському молодіжному політологічному семінарі “Демократія: теорія і практика в суспільному житті”(м. Київ, жовтень 1995 р.), науковій конференції “Молодь на зламі епох”(м. Ірпінь, травень 1996 р.), Всеукраїнській науковій конференції “Конституцію в життя”(м. Київ, травень 1997 р.), Всеукраїнській науково-практичній конференції “Політична культура демократичного суспільства: стан і перспективи в Україні”(м. Київ, лютий 1998 р.), науково-практичній конференції “Проблеми наукового забезпечення адміністративної реформи в Україні”(м. Київ, травень 1999 р.).
Матеріали дослідження обговорювались на засіданні кафедри філософії і методології державного управління Української Академії державного управління при Президентові України.
Публікації з теми. Результати дисертаційного дослідження викладені в 7 наукових працях автора загальним обсягом 5,6 друкованих аркушів, з них 4 статті опубліковані в фахових виданнях. Всі опубліковані статті за темою дисертації належать автору.
Структура та обсяг дисертації.
Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури. Обсяг основного змісту дисертації становить 170 сторінок, загальний 178 сторінок. Використано 136 джерел, у тому числі 5 - іноземними мовами.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У вступі обгрунтовується актуальність теми дослідження, аналізується ступінь наукової її розробленості, окреслюється мета і завдання дослідження, характеризується концептуально-методична база дослідження, визначається наукова новизна, теоретичне та практичне значення роботи, подаються відомості про апробацію, структуру та джерела дослідження.
Перший розділ - “Справедливість та законність: історико-філософський аспект”. В даному розділі проводиться аналіз досліджень справедливості та законності як складних соціально-філософських і політико-правових категорій: розглядаються уявлення про справедливість та законність за часів античності та середньовіччя, Відродження, Нового часу, Просвітництва, досліджуються погляди представників німецької класичної філософії та марксизму на справедливість, право та законність, аналізується історичний розвиток філософсько-правових уявлень в Україні, розглядаються зарубіжні концепції справедливості та законності ХХ ст.
Аналізуючи творчу спадщину видатних давньогрецьких та давньоримських мислителів (Гомера, Гесіода, Фразімаха, Сократа, Платона, Арістотеля, Епікура, Цицерона) автор підкреслює, що проблеми державного управління на засадах справедливості, права та законності споконвіку хвилювали людство.
Державні діячі та філософи пропагували положення про збіг законного та справедливого, проголошували своїм політичним ідеалом закон, який є втіленням загальної думки, всеохоплюючим переконанням, у тому числі і держави, що допомагає забезпечувати єдність і згоду людей, котрі в ній проживають, вважаючи, що лише за умови існування такої держави забезпечується справедливість. Держава, як узагальнений правопорядок з його встановленнями та законами мислилась, по суті, втіленням того, що по природі являє собою справедливість та право.
Особливу увагу автор приділяє творчій спадщині Арістотеля, який розробив формальну структуру справедливості, виокремив два різновиди цього поняття: зрівняльну та розподільну справедливість. Розвиваючи думку про взаємозв’язок права та держави Арістотель зазначав, що: “Поняття про справедливість пов’язано з уявленням про державу, тоді як право, яке є критерієм справедливості, є регулятивною нормою політичного спілкування”3.
Характеризуючи дві тенденції розвитку суспільної думки епох Відродження та Нового часу стосовно проблем державотворення, принципів справедливості та законності, автор робить висновок, що представники першої тенденції (Г. Гроцій, Т. Гоббс, Дж. Локк, Б. Спіноза) - приділяли більше уваги проблематиці природного права і мали головним постулатом ідею збігу справедливості, права та законності, виводили право з природи людини, пов’язували свої уявлення з головним інститутом суспільства - державою, підкреслювали, що справедливість є головною етичною підставою функціонування держави, тоді як інтереси представників другої тенденції - спрямовувались до норм, принципів та системи волевстановленого права в цілому.
В суспільно-філософських та політико-правових поглядах видатних мислителів епохи Просвітництва К.А. Гельвеція, Ж.Ж. Руссо, Ш.Л. Монтеск’є, Ч. Беккаріа віддзеркалюється прагнення просвітників проголосити та ствердити на землі “царство розуму”, в якому люди будуть досконалими, існуватиме гармонія інтересів вільного індивіда та справедливого суспільства, а гуманізм стане нормою суспільного життя.
Досліджуючи погляди представників німецької класичної філософії (І. Канта, І.Г. Фіхте, Г.В.Ф. Гегеля) на право, законність та справедливість автор акцентує увагу на думці, що держава повинна забезпечувати верховенство права, яке оцінюється з точки зору моралі та справедливості. Дієвість права забезпечується його загальнообов’язковістю, котра досягається завдяки наділенню норм права примусовою силою. Підкреслюється необхідність панування права як політичної норми справедливості, а оскільки сама держава є правовим утворенням, то й свобода, право та справедливість дійсні лише в державі.
Марксизм визначаючи справедливість як історично мінливу категорію, надто абсолютизував її соціально-класовий зміст, обумовлений конкретно-історичним рівнем розвитку продуктивних сил, відносинами власності. Грунтуючись на пріоритеті економічного базису суспільства, марксизм виявив органічний зв’язок між класовими інтересами, справедливістю, державою та правом. Критерієм справедливості політико-правової системи, окремих норм права марксисти визначали відповідність її вимог існуючим економічним відносинам, рівню їх розвитку.
Особливу увагу в розділі приділено дослідженню гуманістично спрямованої суспільної думки епохи Відродження в Україні (ХVI-XVII ст.). Мислителі цієї епохи: Ю. Дрогобич, Т. Прокопович, С. Оріховський, П. Русін, висловлювали свої міркування про походження держави, форми державного правління, суть держави та її ідеал, обгрунтовували ідеї освіченої монархії, яка обмежується правовим законом. Видатний український вчений XIX ст. П.Д. Юркевич вважав, що моральна гідність особистості полягає у вільному, бажаному, а не вимушеному виконанні законів справедливості. Доки людина переслідує свої особисті інтереси в межах справедливості, доти ці інтереси мають поважатися станом і цілою нацією.
В зарубіжних концепціях справедливості та законності ХХ ст. привертають увагу праці Перельмана, Дж. Роулза, П. Рікера, О. Хеффе.
Так професор Брюсельського університету Х. Перельман прагнув виробити прийнятну для всіх формулу справедливості. Для досягнення цієї мети він виокремлює шість найбільш відомих в історії формул справедливості: “кожному - одне й теж саме”, “кожному - по заслугах”, “кожному - по праці”, “кожному - по потребах”, “кожному - за рангом”, “кожному - те, що належить по закону”. Але шлях роздумів привів Перельмана до визнання плюралістичного характеру справедливості. Кожна система справедливості являє собою розвиток однієї або декількох цінностей, довільний характер яких можна знайти в природі такої системи. Тому існує не одна система справедливості, а може бути стільки, скільки є інших систем цінностей.
Джон Роулз, навпаки, переконаний в можливості наукового осягнення сенсу справедливості. По аналогії з концепцією Арістотеля він формулює два принципи справедливості, один з яких “принцип рівності”- віддзеркалює прагнення до рівності, а другий - “принцип відмінності”- являє собою фактичну нерівність людей. Роулз намагається вирішити проблему справедливості в межах сучасного індустріального суспільства, але звертається лише до шляхів ефективного розподілу або перерозподілу багатства і прибутку між усіма членами суспільства.
Поль Рікер говорячи про справедливість більше уваги приділяє лише поняттям законності та правосуддя. Правосуддя для нього являє собою регулятивну ідею, котра визначає типові конфлікти, кодифіковані процедури, проголошення вироку. Стосовно шляхів реалізації справедливості Рікер підкреслює роль юридичного апарату.
Відомий представник сучасної суспільно-політичної та правової думки Хеффе піддає аналізу і дещо абсолютизує ідею політичної та природної справедливості. Справжній світ грунтується на поважанні фундаментального принципу права - справедливості, а держава може бути визнана легітимною тільки якщо вона справедлива, а право набуває якості справедливості і захищається суспільним правопорядком.
В підсумках розділу робиться висновок, що проблеми визначення, пізнання та реалізації принципів справедливості та законності в житті державно-організованого суспільства, управління його процесами та регулювання ним продовжують існувати, тому необхідним є глибоке та всебічне їх дослідження.
Другий розділ - “Поняття та ознаки державно-правового регулювання” присвячується аналізу основних понять та характерних ознак державно-правового регулювання. Визначається місце права в системі соціальних регуляторів. Досліджується співвідношення державно-правового та морального регулювання. Дається визначення предмету та методів державно-правового регулювання, аналізується його механізм, стадії та елементи, окреслюються межі державно-правового регулювання та діяльності держави.
Дослідженню спільних рис та відмінностей державно-правового та морального регулювання передує аналіз окремих аспектів соціального регулювання (релігійного, політичного, корпоративного, біхевіористського, кібернетичного).
Підкреслюючи впливовість правового та морального аспектів соціального регулювання, автор відзначає їх схожість та відмінність. Спільність державно-правового та морального регулювання полягає в тому, що широке коло суспільних відносин складає предмет регулювання як права, так і моралі, вони є формами суспільної свідомості, нормативними явищами і основними, детермінованими умовами суспільного буття системами соціальної регуляції. норми морального регулювання орієнтовані на такі категорії, як добро, честь, совість, гідність, справедливість, які є критеріями оцінки поведінки людей у всіх її проявах, у тому числі і в праві.
Відмінність моралі та права полягає в особливостях походження та формах їх буття; в методах, способах та засобах забезпечення їх приписів, санкціях за порушення моральних і правових норм; в характері, рівні та напрямах впливу приписів моралі та права на суспільну свідомість. Правові норми створюються, забезпечуються і охороняються примусовою силою держави, а норми моралі, навпаки, спираються на силу суспільних поглядів. Правові норми фіксуються в спеціальних нормативно-юридичних актах держави, а моральні не мають чітких форм вираження, хоча можуть закріплюватися в законодавчих актах.
Правопорядок в суспільстві тим міцніший, чим більше він відповідає моральним поглядам членів суспільства. А один із найважливіших принципів моралі - принцип справедливості - водночас є принципом державно-правового регулювання. Як законність, виходячи за рамки правової системи, стає за певних умов принципом діяльності суб’єктів політичної системи, так і принцип справедливості поширюється за межі моральних стосунків і є одним з найважливіших принципів механізму державно-правового регулювання.
До предмету державно-правового регулювання належать різновиди суспільних відносин, котрі об’єктивно можуть бути врегульовані за допомогою правових норм та в певних умовах потребують юридичного впливу. Суспільні відносини є узагальненим об’єктом впливу права, а безпосереднім предметом державно-правового регулювання постають різноманітні дії учасників суспільних відносин.
В структурі засобів державно-правового регулювання виділяють три основні групи: мотивування, спонукання, примус. Сполучення цих засобів обумовлює існування таких методів державно-правового регулювання як: директивний (імперативний) та автономний (диспозитивний); метод субординації (централізоване регулювання) та координації (децентралізоване регулювання).
Автор зазначає, що головною функцією права є регулювання суспільних відносин та управління ними. Державно-правове регулювання в суспільстві здійснюється за допомогою механізму державно-правового регулювання (далі МПР), під яким розуміють цілісне, результативне упорядкування і організацію суспільних відносин через систему правових засобів, детермінованих об’єктивними умовами життєдіяльності соціуму. МПР має декілька стадій, серед яких виокремлюють: 1) стадію формування та загальної дії юридичних норм; 2) стадію виникнення правовідносин 3) стадію встановлення конкретного юридичного зв’язку між юридичним фактом і певним наслідком цього факту, та реалізації прав та обов’язків. Існує ще одна - охоронна стадія МПР, яка виникає в конфліктних ситуаціях, коли звичайними засобами неможливо задовольнити інтереси уповноважених суб’єктів.
Визначеним стадіям МПР кореспондують наступні елементи: норми права (матеріальні та процесуальні), нормативно-правові (юридичні) акти, юридичні факти, правовідносини, акти реалізації суб’єктивних юридичних прав і обов’язків, акти тлумачення правових приписів, правосвідомість, законність та правопорядок. Крім правових засобів МПР, враховуючи вплив на них збоку інших соціальних факторів, відповідно виділяють соціальний та психологічний аспекти дії права (систему факторів, що впливає на переведення вимог правових принципів і юридичних норм в конкретну поведінку суб’єктів).
Межі державно-правового регулювання визначаються як своєрідні кордони правового впливу держави і розглядаються з точки зору його можливості та необхідності. Відносини, що знаходяться за межами досяжності приписів держави регулюються неправовими нормами. До них відносять природні закони, певні закони суспільного розвитку, рівень економіки, конкретні соціально-демографічні умови, а також невід’ємні природні права та свободи людини.
Робиться висновок, що порушення державою меж правового регулювання може привести до порушення справедливого, еквівалентного характеру державно-правових відносин, їх законності. Тому постає проблема обмеження повноважень держави. Одночасно обмеження влади держави не повинно вести до нескінченного зменшення її ролі, котра вагома не тільки в охороні прав та свобод людини, але й в наданні їм законодавчої, загальнообов’язкової форми - форми правового закону.
Третій розділ - “Справедливість та законність: співвідношення, взаємовплив, єдність”- присвячується дослідженню принципів справедливості, законності, їх співвідношення та взаємовпливу на різних етапах розвитку соціуму, та на різних стадіях державно-правового регулювання суспільних відносин. Формулюється і обгрунтовується принцип єдності справедливості та законності, котрий дозволяє гармонізувати правовий та моральний аспекти соціального регулювання і зняти ряд суперечностей між державою та особистістю.
Справедливість визначається як наукова категорія, котра віддзеркалює взаємодію економіки, політики, права та моралі. Оцінка об’єктів відбувається у двосторонньому напрямку: з точки зору матеріального та нормативно-ціннісного компонентів. В більшості випадків критеріями принципу справедливості постають соціальні норми - засоби управління, регуляції, контролю та орієнтування поведінки і діяльності індивіда або соціальної групи в державно-організованому суспільстві.
Принцип соціальної справедливості містить в собі вимоги відповідності між практичною роллю певних соціальних суб’єктів в житті суспільства та їхнім статусом, між правами та обов’язками, діяннями та відплатою за них, трудом та винагородою, злочином та покаранням, заслугами людей та суспільним визнанням. Йдеться про відносини розподілу та надання не тільки різноманітних соціальних благ, пільг, а й різних соціальних тягарів, обов’язків, відповідальності, ризику та нестатків, які виникають в процесі спілкування соціальних суб’єктів.
В узагальненому вигляді справедливість визначається як прийнятий суспільством, морально виправданий та правильний еталон для порівняння дій чи поведінки певного соціального суб’єкта та відповідної віддачі за них з боку інших суб’єктів або суспільства в цілому. Існуючи в реальному суспільстві, вимоги принципу справедливості сприяють як стабільності, так і динаміці відносин відповідного типу, котрі фактично оцінюються на кожному етапі суспільного розвитку з точки зору їх корисності. Тому, одночасно існують різні уявлення про справедливе та несправедливе, котрі змінюються під впливом соціальних змін.
Принцип соціальної справедливості розглядається автором в наступних напрямках: 1) як правова категорія (тобто як принцип права, юридичної відповідальності), 2) як самостійна категорія права (йдеться про використання справедливості як компоненту нормативної системи, про розподіл прав та обов’язків між членами суспільства), 3) як соціально-політичний і моральний ідеал, спрямований на оцінку співвідношення юридичних інтересів. Втілюючись в діючому законодавстві, справедливість знаходить своє вираження в трьох основних формах: правосвідомості, правових нормах та правовідносинах.
Законність як принцип, відправне положення та об’єктивна властивість права в узагальненому вигляді являє собою загальну вимогу дотримання та виконання законів. Виділяють декілька концептуальних підходів до розуміння законності. Один –визначає її сутність за допомогою системи нормативних вимог, тобто розглядає законність як метод, керуючий принцип правового регулювання та управління державою і суспільством. Другий –розглядає законність крізь призму процесу та кінцевого результату правомірної поведінки, тобто визначає її як режим (стан) діяльності всіх соціальних суб’єктів, котрий грунтується на точному та неухильному дотриманні існуючого законодавства.
Принцип законності аналізується автором в наступних аспектах: 1) як принцип здійснення владних державних функцій, 2) як поведінка фізичних осіб в сфері права, 3) як принцип побудови системи нормативно-правових актів. Зазначається, що вихідними положеннями, які характеризують зміст принципу законності є: верховенство правового Закону, реальність, гарантованість реалізації норм права загальнообов’язкових для всіх соціальних суб’єктів, єдність, доцільність та справедливість законності.
Основними сферами втілення вимог законності є ідеологія, психологія, політичний та правовий режими буття суспільства. З урахуванням цього законність визначається як реалізована в політико-правовому режимі певної держави система ідеологічних, психологічних, політичних та юридичних вимог правомірної поведінки, котра адресується до всіх суб’єктів суспільної життєдіяльності.
Справедливість та законність мають прояв та взаємодіють на різних стадіях правового регулювання: на етапах законотворчості (формування і прийняття уповноваженими державними органами норм права), виникнення правовідносин (існування певних юридичних фактів і сторін - уповноваженої та зобов’язаної), правореалізації (правозастосування) та правоохорони.
Головними засобами впливу права вважають правові норми, які визначають характер загального юридичного стану суб’єктів, їх правовий статус. Для того, щоб бути справедливою, ціль, яка закріплюється правовою нормою повинна: адекватно відображати інтереси членів суспільства на певному етапі його розвитку; володіти ознакою реальності, а також спиратися тільки на такі засоби, застосування яких є морально виправданим.
Зв’язок законності і справедливості в державно-правовому регулюванні має двосторонній характер. законність виникає на грунті справедливих правових норм, а після встановлення правопорядку - стає важливим фактором забезпечення права і зафіксованих в його нормах вимог справедливості. Існування законності та правопорядку вносить усталеність в соціальні відносини.
Вимоги справедливості втілюються в соціальне життя при реалізації норм права. Загальним засобом правореалізації є дотримання правових норм. Якщо індивід буде переконаний в справедливості вимог правових норм, для нього не потрібним буде додатковий державний вплив для виконання цих вимог. Він самостійно і добровільно буде діяти правомірно.
важливим показником реальності існування законності та справедливості в суспільному житті є правовідносини. Справедливість правових норм виражається у відповідності прав та обов’язків - основних елементів змісту правовідносин, формалізованих носіїв нормативно-ціннісного характеру справедливості, які віддзеркалюють офіційний рівень гарантованої державою справедливості.
Безпосереднім юридичним підсумком правозастосовчої діяльності є акт застосування права. його особливості в МПР полягають в тому, що він, з одного боку, покликаний юридично констатувати і оформлювати вимоги законності та справедливості, а з іншого, - є важливим засобом контролю, оскільки дозволяє державним органам перевіряти та оцінювати законність та справедливість процесів застосування права, а в необхідних випадках відновлювати режим правомірності.
Аналізуючи співвідношення, взаємодію та взаємовплив справедливості та законності на різних етапах розвитку соціуму, автор приходить до висновку, що в суспільстві дія соціальної справедливості і права здатна породжувати подвійного роду ідеали, критерії, вчення: консервативні та революційні, охоронні та руйнівні. Їх слід розглядати і розуміти в плані історичної єдності, яка обумовлюється єдиною соціальною основою –матеріальними суспільними відносинами.
Усталеність суспільства обумовлюється стабільністю його елементів за умов їх постійного оновлення, детермінованого соціальними, політичними, правовими та економічними відносинами. Соціальна система визнається існуючою і дієвою до тих пір, поки вона здатна регулювати розвиток всіх своїх сфер у напрямку, відповідному притаманній їй соціально-структурованій природі, засобам виробництва, характеру та якості розподілу і перерозподілу вироблених чи засвоєних матеріальних та духовних благ, доки вона сприяє збереженню власних структур та утриманню суперечностей між ними в межах, які відвертають революційний вибух суспільства.
В перехідні періоди в суспільстві виникає специфічний стан динамічного хаосу за наявності, водночас, певної цілісності всього процесу. Втрачається авторитет і ефективна дієвість старої системи моральних цінностей, законодавчих приписів і норм, але в ці часи ще відсутня нова повноцінна світоглядна і нормативно-правова база. Існує декілька “справедливостей”. Одна - закріплена в нормативно-правових актах держави - відповідає вимогам чинного законодавства та режиму законності. Одночасно, справедливими, історично правомірними, але не завжди законними, з точки зору діючого формалізованого права, вважаються діяльність і поведінка тієї частини соціальних суб’єктів, потреби та інтереси якої відповідають об’єктивно обумовленій лінії розвитку суспільства та держави.
В ці часи проблеми співвідношення та взаємодії справедливості та законності набувають особливого значення. В найгострішому співставленні справедливість та законність можуть розглядатися як зовсім протилежні принципи. Але саме державно-правовому регулюванню, що грунтується на вимогах законності, належить вагома роль у забезпеченні цілісної практики реалізації вимог принципу справедливості, оскільки право кладе край конкуренції між різними аксиологічними критеріями справедливості й встановлює, в якості загальнообов’язкових, норми, котрі відображають найвагоміші і соціально значимі потреби та інтереси суспільного розвитку та провадяться в життя за допомогою державного примусу.
У заключному пункті дисертації формулюється вагомий та впливовий принцип державно-правового регулювання та державного управління - принцип єдності справедливості і законності. Обгрунтовується його об’єктивність та історичність. Підкреслюється значимість і динамічність цього принципу. Визначаються його головні вимоги та стабілізуючі функції
Автор зазначає, що елементи МПР можуть регулювати суспільні відносини тільки тоді, коли вони внутрішньо взаємоузгоджені та взаємодіють. Засобами сприяння цілісності системи МПР можуть бути лише внутрішньо збалансовані, несуперечні між собою принципи правового регулювання. Принцип єдності справедливості та законності відповідає зазначеним критеріям, оскільки принцип справедливості дає відповідь на питання: що? відображено у змісті права, а принцип законності відповідає на питання: яким чином? відображається і закріплюється соціальна основа в процесі реалізації правових норм.
Принцип єдності справедливості та законності є категорією особливого роду. Не втрачаючи зв’язків з мораллю, він постає як ціннісний критерій в процесі створення, реалізації та охорони правових норм. Він є об’єктивно обумовленим, таким, що відповідає характеру суспільних відносин, процесам, що відбуваються в суспільстві, безпосередньо пов’язуючи зміст права з його моральними та соціальними основами - закономірностями суспільного життя.
Постаючи втіленням реальних суспільних відносин, принцип єдності справедливості та законності визначається автором як масштаб відповідності, гармонійності та пропорційності між здійсненими витратами, прагненнями, діяльністю соціальних суб’єктів та відповідною реакцією (винагорода, віддяка або покарання) на них інших соціальних суб’єктів, держави та суспільства в цілому, котрий відображає істотний зв’язок між реальною поведінкою соціальних суб’єктів і вимогами правової нормативно-регулятивної системи.
Принцип єдності справедливості і законності містить в собі елементи механізмів державно-правового і морального регулювання. Він здатний врегульовувати майже всі види суспільних відносин, звертаючись до всіх соціальних суб’єктів. Як принцип моралі та суспільної свідомості він являє собою вихідне положення, закріплене ідеально, а як принцип правового регулювання, завдяки втіленню у нормах права, набуває самостійного нормативного значення.
Будучи змістовним елементом права, принцип єдності справедливості та законності отримує його властивості і функції: 1) він є нормативно-регулятивною, загальною, об’єктивно обумовленою історичною та ідейно-політичною категорією; 2) його головною соціальною функцією є регулювання і охорона суспільних відносин; 3) він є самостійною юридично-моральною категорією, оскільки має специфічні ознаки, що відокремлюють його з поміж всіх інших категорій .
Принцип єдності справедливості та законності дозволяє внести певну одноманітність у системи юридичних та моральних норм соціального регулювання, забезпечує єдність державно-правового регулювання. Як ядро функціонування МПР, він спрямовує орієнтованість дії права, визначає напрями юридичної практики, сприяє скасуванню “морально застарілих”, удосконаленню існуючих та прийняттю нових об’єктивно детермінованих правових норм. Крім зазначених функцій принцип єдності справедливості та законності виконує специфічну функцію регулювання конкретних життєвих ситуацій, реалізуючи притаманний йому динамізм.
У висновках підбиваються підсумки дослідження і формулюються положення, які мають перспективне значення для подальших теоретико-методологічних та соціально-прогностичних розробок.
Список опублікованих праць за темою дисертації.
Анотація
Околіта С.В. Справедливість та законність як принципи державно-правового регулювання. - Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата наук з державного управління за спеціальністю 25.00.02 - філософія державного управління. - Українська Академія державного управління при Президентові України, Київ, 2000.
Дисертацію присвячено соціально-історичному та філософсько-правовому дослідженню провідних принципів державно-правового регулювання - законності та справедливості. В роботі розглядаються характерні риси та вимоги цих принципів, досліджується їх взаємозв’язок та взаємовплив на різних етапах механізму державно-правового регулювання і в різні періоди розвитку соціуму. Формулюється і обгрунтовується принцип єдності справедливості та законності, котрий має бути оптимальним вихідним положенням, яке збалансовує та гармонізує соціальне та державно-правове регулювання.
Ключові слова: мораль, право, соціальне регулювання, державно-правове регулювання, механізм правового регулювання, принцип законності, принцип справедливості, принцип єдності законності та справедливості.
Аннотация
Околита С.В. Справедливость и законность как принципы государственно-правового регулирования. - Рукопись.
Диссертация на соискание учёной степени кандидата наук государственного управления по специальности 25.00.02 - философия государственного управления.- Украинская Академия государственного управления при Президенте Украины, Киев, 2000.
Диссертация посвящена социально-историческому и философско-правовому анализу ведущих принципов государственно-правового регулирования - законности и справедливости. Роль и значимость этих принципов особенно возрастает в сложные времена переходных периодов, когда речь идёт о принципиальных изменениях преобладающих в обществе отношений и возрастающей роли государственно-правового регулирования и управления, от качества и эффективности которых, в значительной степени, зависит судьба государства и общества.
Определение принципов справедливости и законности, их роль и значение в жизни общества и государства рассматриваются в процессе исторического развития: начиная со времён античности, средневековья, Возрождения, Нового времени, Просветительства и до наших дней.
В работе анализируются основные понятия и характерные признаки государственно-правового регулирования - общеобязательного, гарантированного принудительной силой государства механизма стабилизации, охраны и обеспечения развития социальных отношений.
Исследуется соотношение государственно-правового и морального регулирования, определяются их общие и отличительные черты. Подчёркивается необходимость разумного ограничения государственно-правового регулирования и управленческой деятельности государства в целях обеспечения справедливого, эквивалентного характера отношений между индивидом, обществом и государством.
Характеризуются основные черты и требования принципов справедливости и законности. Исследуется взаимосвязь и взаимовлияние этих принципов на разных этапах механизма государственно-правового регулирования - целостного и результативного упорядочения и организации общественных отношений через систему правовых средств, детерминированных объективными условиями жизнедеятельности общества.
Определяется влияние принципов справедливости и законности на гармоничность и устойчивость общественных отношений в разные периоды развития социума (общество в стабильных и в переходных условиях развития). Подчёркивается, что именно эти принципы определяют важнейшие структурные связи в предмете, методе и механизме государственно-правового регулирования как в рамках правовой системы, так и за её пределами.
Формулируется и обосновывается принцип единства справедливости и законности, который должен быть оптимальным исходным положением, гармонизирующим и уравновешивающим социальное и государственно-правовое регулирование. Как основное правило, положение и норма поведения, в соответствии с которым действуют субъекты государственно-правового регулирования этот принцип синтезирует и отображает объективность законов общественной формации, характерные черты практической деятельности всех ветвей государственной власти, обеспечивая соответствующее возможностям данной стадии развития общества удовлетворение интересов и потребностей социальных субъектов.
Ключевые слова: мораль, право, социальное регулирование, государственно-правовое регулирование, механизм правового регулирования, принцип законности, принцип справедливости, принцип единства справедливости и законности.
Summary
S.V. Okolita Justice and legality as the principles of the State regulation. - Manuscript.
This Thesis for a Candidate of Science on Public Administration, with the speciality 25.00.02 - philosophy of the State administration. - The Ukrainian Academy of Public administration, Office the President of Ukraine, Kyiv, 2000.
The dissertation is dedicated to the social, historical, philosophical and legal analysis of the leading principles of the legal regulation of life of the State-organized society - justice and legality. The work contains the typical traits and requirements of the principles of justice and legality. It researches the correlation and the mutual influence of these principles on the different stages of the mechanism of the legal regulation in the different periods of the society development. The work formulates and ground on the principle of the unity of justice and legality, which must be an optimum starting - point which will balance the social, state and legal regulation.
Key words: moral, law, social regulation, state and legal regulation, mechanism of the legal regulation, principle of legality, principle of justice, principle of the unity of justice and legality.
2 Кучма Л.Д. Про найголовніше. К.: Преса України, 1999. - С.10, 101
3 Аристотель. Политика. М., 1911. - С. 127