Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Психологія як наука.
Педагогіка як наука.
Поняття про психіку. Види психічних явищ.
Розвиток психіки й поведінки живих істот.
Будова і функціонування нервової системи людини.
Центральна, периферійна та вегетативна нервова система.
Фізіологічні механізми сну.
Психічне здоров’я та його забезпечення.
Свідомість, функції свідомості.
Етапи розвитку самосвідомості.
Концепція З.Фройда, Д.Узнадзе, К.Горні, К.Юнга.
Несвідоме, передсвідоме та підсвідоме.
Захисні механізми психіки.
Форми прояву несвідомого.
Поняття і класифікація психічних процесів людини.
Поняття, властивості, види уваги.
Поняття, властивості відчуттів.
Поняття, властивості, види сприймання.
Поняття, процеси, види та розвиток пам’яті.
Мислення, його види, форми та операції.
Поняття і види емоцій.
Воля і вольові якості особистості.
Поняття і класифікація психічних станів.
Стани неспання: когнітивні, афективні, вольові.
Феноменологічні стани: виникнення, прояв, регуляція.
Поняття „людина, „індивід”, „особистість”, „індивідуальність”.
Вітчизняні теорії особистості.
Психологічна структура особистості.
Біопсихічні властивості особистості.
Психосоціальні властивості особистості
Зарубіжні теорії особистості.
Поняття і види темпераменту, походження теорії темпераменту.
Поведінкові властивості та регулювання прояву темпераменту.
Прояв темпераменту в навчальній та професійній діяльності.
Задатки та здібності, види здібностей.
Обдарованість, талановитість, геніальність.
Інтелект, функції і структура інтелекту. Характеристики інтелекту.
Коефіцієнт інтелекту (IQ), тести інтелекту.
Креативність, творчі здібності.
Поняття характеру, підходи до розуміння характеру.
Риси і типи особистості.
Акцентуації характеру.
Локус-контроль особистості.
Мотиваційна сфера особистості: поняття, структура.
Потреби, види потреб.
Мотиви і процес мотивації.
Спрямованість особистості та її види.
Мотивація навчання і професійної діяльності.
„Я-образ”, „Я-концепція” як ядро особистості.
Самооцінка та рівень домагань.
Розвиток особистості, його ознаки, фактори, умови та напрямки.
Поведінка як форма активності людини.
Особливості поведінки.
Діяльність та її структура.
Види і типи діяльності.
Спільна діяльність. Становлення спільної діяльності в онтогенезі.
Поняття та функції спілкування в життєдіяльності людини
Сторони та види спілкування.
Міжособистісні стосунки та їх оптимізація.
Соціально-психологічна установка та соціальна перцепція.
Психологічний вплив на іншу людину в процесі взаємодії.
Соціальна група: поняття, класифікація, структура.
Статус і роль людини в групі: поняття, види, взаємозв’язок.
Соціально-психологічні фактори ефективності спільної діяльності.
Самопочуття людини в групі, соціально-психологічна атмосфера та клімат.
Конфлікт: сутність, структура, класифікація.
Види конфліктів та шляхи їх розв’язання.
Взаємозв’язок освіти, навчання, виховання і розвитку особистості.
Система освіти в Україні: стан і перспективи.
Парадигми та моделі освіти.
Самоосвіта особистості.
Навчальна діяльність та її особливості.
Процес і структура навчання.
Поняття про виховання.
Системи та технології виховання.
Поняття про спільну діяльність.
Функції управління навчанням.
Особливості самоуправління у навчанні.
Функції самоуправління.
Управління спільною діяльністю навчання.
Рівні та функції управління навчанням.
Самостійна робота студента: мета, організація, поради для самопідготовки.
Робота на лекціях. практичних і семінарських заняттях: мета, організація, поради для самопідготовки.
Часовий контроль як основа планування, проблеми часового контролю.
Завчасне планування та облік повсякденної діяльності.
Контроль та зворотній зв’язок в навчанні: поняття, структура, види, форми та методи.
Принципи і правила успішного контролю в навчанні.
Модульний контроль: поняття, поради і рекомендації з підготовки.
Екзаменаційний контроль: поняття, поради і рекомендації з підготовки.
1.Психологія як наука.
Психоло́гія (від грецького ψυχή (psyché) — душа, дух; λόγος (logos) — вчення, наука) — наука, що вивчає психічні явища (мислення, почуття, волю) та поведінку людини, пояснення якій знаходимо в цих явищах.
Психологія як наука має особливості, що відрізняють її від інших дисциплін. У науковому вжитку термін “психологія” вперше з'явився у XVI ст. З XIX ст. психологія стає самостійною експериментальною галуззю наукових знань.
предметом вивчення психології є Насамперед психіка людини і тварин, що включає багато суб'єктивних явищ. За допомогою одних, таких, наприклад, як відчуття і сприйняття, увага і пам'ять, уява, мислення і мова, людина пізнає світ. Тому їх часто називають пізнавальними процесами. Інші явища регулюють її спілкування з людьми, безпосередньо керують діями і вчинками. їх називають психічними властивостями і станами особистості; до їх числа включають потреби, мотиви, цілі, інтереси, волю, почуття й емоції, схильності і здібності, знання і свідомість. Крім того, психологія вивчає людське спілкування і поведінку, їхню залежність від психічних явищ і, навпаки, залежність формування і розвитку психічних явищ від спілкування і поведінки.
Основні розділи психології як науки
Загальна психологія Психологія особистості Акмеологія –Геронтопсихологія –Психологія творчості (самотворчості) –Диференціальна психологія –Психофізіологія –Історія психології –Історична психологія –Етнопсихологія – Психологія культури –Соціальна психологія –Психологія праці ––Політична психологія –Юридична психологія –Психологія управління –Педагогічна психологія –Медична психологія Психодіагностика і прогнозування –
2.Педагогіка як наука.
Педаго́гіка (грец. παιδαγωγική — майстерність виховання) — наука про спеціально організовану цілеспрямовану і систематичну діяльність з формування людини — про зміст, форми і методи виховання, освіту і навчання.
Основними категоріями педагогіки є: формування особи, виховання, освіта, навчання
До XVII ст. педагогіка розвивалась у лоні філософії, що була тоді майже всеохоплюючою системою наукових знань. Але розвиток матеріального виробництва і духовної культури, зростання у зв'язку з цим ролі освіти і школи, розширення та ускладнення навчально-виховної діяльності й збагачення відповідного фахового досвіду зумовили виокремлення педагогіки в самостійну науку.
Предмет педагогіки — особлива сфера суспільної діяльності з виховання людини, складовими частинами якої є освіта і навчання.
Педагогіка досліджує виховання як свідомий і планомірний процес підготовки людини до життя і праці, розкриває його сутність, закономірності, тенденції та перспективи, вивчає принципи і правила, які регулюють виховну діяльність.
Як і кожна наука, педагогіка покликана теоретично узагальнювати факти, проникати у внутрішню природу явищ, виявляти їх причини, передбачати їх розвиток. Вона аналізує об'єктивні закономірності виховного процесу, досліджує істотні й необхідні, загальні та стійкі зв'язки, причинно-наслідкові залежності в ньому. Їх знання дає можливість правильно будувати педагогічний процес, прогнозувати результати виховання і здійснювати його відповідно до потреб суспільства.
Педагогіка вивчає процеси виховання, освіти і навчання лише у властивих їй межах, розглядає у цих процесах тільки педагогічний аспект. Вона досліджує те, на яких загальнопедагогічних засадах, завдяки яким засобам виховної роботи потрібно будувати виховний процес, освіту і навчання людей різних вікових груп в освітніх закладах, в усіх типах установ, організацій і трудових колективів.
3.Поняття про психіку. Види психічних явищ.
Психіка -здатність мозку відображати об’єктивну дійсність на основі психологічного образу який при цьому формується; регулювати діяльність людини та її поведінку.
вищою формою психіки є свідомість людини, що виникла в процесі суспільно-трудової практики. Свідомість нерозривно пов'язана з мовою. Завдяки свідомості людина довільно регулює свою поведінку.
Функції психіки :відображення дійсності регулювання поведінки людини
Структура психіки: свідомість самосвідомість несвідома сфера
психіка - це суб'єктивний відбиток об'єктивної дійсності в ідеальних образах, на основі яких регулюється взаємодія людини з зовнішнім середовищем.
Психіка містить у собі не тільки психічні образи, але і позаобразні компоненти - загальні ціннісні орієнтації особистості, змісти і значення явищ, розумової дії.
Психіка властива людині і тваринам. Однак, психіка людини, як вища форма психіки, позначається ще і поняттям "свідомість". Але поняття психіки ширше, ніж поняття свідомості, тому що психіка містить у собі сферу підсвідомості і надсвідомості ("Над-Я").
Існує три вид психічних явищ:
Процеси: а) пізнавальні б) емоційно-вольові (емоції почуття воля)
Стани: активність бадьорість пасивність втома стійкий інтерес творче піднесення впевненість сумнів апатія сон гіпноз.
Властивості особистості: спрямованість особистості темперамент характер здібності тривожність особистості
Психічні процеси- це різні відображення об’єкту. Це різні форми єдиного цілісного відображення суб’єктом за допомогою центральної нервової системи об’єктивної дійсності.
Психічні стани- психічна характеристика особистості що відбиває її сталі тривалідущевні переживання. Настрій людини приклад емоційного психічного стану
Психічні властивості ― сталі душевні якості людини, що утворюються в процесі її тривалої відображувальної дійсності, виховання і самовиховання
4.Розвиток психіки й поведінки живих істот.
Розвиток психіки реалізується у формі філогенезу(становлення структур психіки в ході біологічної еволюції виду чи соціокультурної історії людства в цілому йокремих його етнічних соціальних культурних груп) і у формі онтогенезу (формування психічних структур протягом життя окремого організму людини чи тврини.
Існує декілька підходів до розв’язання проблеми виникнення психіки :
1.антропопсихізм: психіка властива лише людині(Р.Декарт)
2.панпихізм:психіка є властивістю буд якої матерії(Г.Фехнер)
3.біопсихізм: психка- влвстивість лише живої матерії (Г.Гоббс Е.Геккель та ін..)
4.концепція нейропсихізму психіка властива лише організмам які мають нервову систему(Ч.дарвін г.спенсер)
5.мозкопсихізм психіка є тільки в організмів із трубчатою нервовою системою що мають головний мозок(к.к. платонов)
6.наявність чутливості психіка- це здатність реагувати на подразники середовища (О. леонтьєв)
Розвиток поведінки жив их істот:
Концепція леонтєва-фабри:
Виділяється дві стадії елементарної сенсорної психіки та перцептивної психіки. Перша містить у собі два рівні: нижчий і вищий а друга – три рівні: нижчий вищий і найвищий.
Нині майже всі психологи згідні з тим що розвиток психіки тварин налічує три стадії:
5.Будова і функціонування нервової системи людини.
Нервова система забезпечує єдність і цілісність організму; відносну сталість внутрішнього середовища (гомеостаз), реакцію організму на дію різних подразників і пристосування його до змінних умов навколишнього середовища
Умовно анатомічно нервову систему поділяють на центральну, до якої входить головний і спинний мозок, та периферичну, що включає всі нервові тканини за межами центральної. Центральна нервова система забезпечує взаємозв'язок клітин, тканин та органів організму. Вона впливає на їхню діяльність, регулює процеси, що в них відбуваються, і спрямовує їхню роботу. До того ж центральна нервова система забезпечує зв'язок організму з навколишнім середовищем. За допомогою рецепторів центральна нервова система отримує інформацію про всі явища, що відбуваються у довкіллі та організмі. Збудження, що надійшло до неї, там переробляється і як імпульс передається робочому органові.
До складу периферичної нервової системи входять нерви, що відходять від головного (черепно-мозкові), спинного мозку (спинномозкові) і нервових вузлів.
Загалом від центральної нервової системи відходить 43 пари нервів: 12 пар черепно-мозкових від головного мозку і 31 пара спинномозкових - від спинного. Черепно-мозкові нерви іннервують органи чуттів і деякі м'язи (виняток - блукаючий нерв, що відповідає за роботу органів травлення, серця і дихальних шляхів). Деякі черепно-мозкові нерви (зоровий) складаються лише з чутливих волокон. Спинномозкові нерви іннервують усі ділянки тіла людини, розташовані нижче шиї
Рухові нервові волокна черепно-мозкових і спинномозкових нервів діляться на скелетні та вегетативні. Скелетні нервові волокна починаються від рухових центрів спинного і головного мозку і закінчуються в скелетних м'язах. Ці волокна проводять збудження, яке спричиняє скорочення скелетних м'язів.
Вегетативні нервові волокна проводять збудження, яке посилює або послаблює діяльність внутрішніх органів Ці волокна є і в скелетній мускулатурі але діють вони опосередковано. Збудження, яке проходить ними, не може безпосередньо спричинити скороченню м'язів, але, посилюючи в них обмін речовин, підвищує їхню активність.
Переважно до одного органа підходить два вегетативні нерви, дія яких є протилежна. Наприклад, до слинних залоз підходять нерви, одні з яких посилюють слиновиділення, а інші, навпаки, знижують його. Така подвійна іннервація органів забезпечує точну, узгоджену регуляцію їхньої діяльності та запобігає їхньому перенапруженню.
Функціонально нервова система поділяється на соматичну та вегетативну. Соматична збирає інформацію від органів чуттів і надсилає її до центральної нервової системи, а також передає сигнали від центральної нервової системи скелетним м'язам у відповідь на отриману інформацію. Вегетативна нервова система відповідає за регулювання функцій внутрішніх органів та залоз, включно з серцем, шлунком, нирками та підшлунковою залозою.
6.Центральна, периферійна та вегетативна нервова система.
Центральна нервова система (ЦНС) – система органів побудована з нервових клітин, яка координує функціонування та взаємозв’язок всіх інших органів та систем органів організму.
Загалом ЦНС поділяється на наступні сім частин: півкулі мозку (ліва та права), проміжний мозок, середній мозок, мозочок, довгастий мозок, спинний мозок; при цьому перші шість частин об’єднуються під назвою головного мозку.
Перифери́чна нерво́ва систе́ма (ПНС) складається зі всіх інших нервів і нейронів, які не лежать в межах центральної нервової системи (ЦНС). Переважна більшість нервів (які фактично є аксонами нейронів) належить ПНС.
Периферична нервова система поділяється на соматичну нервову систему і автономну нервову систему.
Автоно́мна (вегетативна) нерво́ва систе́ма — у ссавців частина нервової системи, яка керує мимовільними діями гладких м'язів (стравоходу, кровоносних судин), серця і залоз. Функцією автономної нервової системи є підтримка гомеостазу — сталості внутрішнього середовища організму. Вона не підкоряється свідомості, хоча й підпорядкована спинному та головному мозку.
Звичайно вегетативна нервова система поділяється на два підрозділи: симпатичну та парасимпатичну системи. Третя, ентерична, система, що іннервує травні органи та здебільшого незалежна від центральної нервової системи, також іноді вважається частиною автономної нервової системи.
Симпатична система відповідає на стрес, збільшуючи серцебиття, кров'яний тиск, цілком готуючи тіло до дій. Парасимпатична система важливіша, коли тіло перебуває у стані спокою. Вона сповільнює серцебиття, знижує кров'яний тиск, стимулює травну систему.
7.Фізіологічні механізми сну.
Сон — Фізіологічний стан спокою організму людини і тварини, що настає періодично і супроводиться повною або частковою втратою свідомості й ослабленням ряду фізіологічних процесів[1]. Розрізнюють нормальний (фізіологічний) сон і декілька видів патологічного сну (наркотичний, летаргічний і інші).
Основна функція сну — це відновлення фізичних та психічних сил, яке дозволяє максимально адаптуватися до зміни умов зовнішнього і внутрішнього середовищ. Сон становить собою чергування різних функціональних станів головного мозку, а не є «відпочинком» для головного мозку, як вважали раніше. Під час сну перебудовується мозкова діяльність, яка потрібна для переробки і консолідації інформації, що потрапила в період неспання, переведення її із проміжної в довготривалу пам'ять.
Згідно результатів досліджень, проведених вчеными-сомнологами, секрет хорошого сну полягає не стільки в тривалості сну, скільки в моменті просипання. Це зумовлено тим, що людський мозок під час сну послідовно перебуває в різних станах. Це так звані фази сну. У сучасній науці розрізняють дві фази сну: повільний сон і швидкий сон.
Повільний сон 80% характеризується зниженням мозкової активності, значним розслабленням м'язів тіла, зменшенням ритму сердечних скорочень і дихання. Тривалість фази повільного сну коливається від 50 до 60 хвилин. Ця фаза змінюється фазою швидкого сну.
Швидкий сон 18%- сон із сновидіннями. Під час швидкого сну мозкова активність людини підвищується, може бути помітний рух очних яблук під віками. Тривалість фази швидкого сну складає від 10 до 15 хвилин на початку сну і збільшується до 20-30 хвилин ближче до ранку. Таким чином, повний цикл (швидкий - повільний сон) триває близько півтори години. під час швидкого сну мозок продукує бета -ритм
8.Психічне здоров’я та його забезпечення.
Психічне здоровя – це такий стан людини який характеризується цілісністю та узгодженістю всіх психічних функцій організму що забезпечують почуттясубєктивної психічної комфортності адекватні форми поведінки здатність до цілеспрямованої осмисленої діяльності та реалізації власного потенціалу
Коли говоримо про психічне здоров´я людини, то йдеться про людей, у яких нема патології, щодо психічних відхилень то їх або нема, що, фактично, є ідеальним результатом, або вони мають ненормативний (але не аномальний, не ненормальний) характер. Тому психічне здоров´я людини загалом може бути відмінним, хорошим, задовільним і поганим.
Критеріями психічного здоров´я людини є:
- адекватний до віку рівень зрілості пізнавальної, емоційно-почуттєвої та вольової сфер особистості;
- здатність керувати своєю поведінкою;
- здатність вибирати життєві цілі та розумно планувати їхнє досягнення;
- особистісний та соціальний оптимізм;
- задоволення від діяльності, особистого й суспільного життя, спілкування, споглядання картин природи;
- розуміння прекрасного, комічного й трагічного;
- відповідність суб´єктивних образів об´єктам, що їх відображають, а характеру реакції – зовнішнім подразникам;
- здебільшого стабільний позитивний настрій;
- адаптивність у мікросоціальних відносинах;
- відчуття щастя тощо.
9.Свідомість, функції свідомості.
Свідомість найвищий рівень психічного відображення дійсності та взаємодії людини з навколишнім світом, що характеризує її духовну активність у конкретних історичних умовах. Свідомість пов’язана із знаннями людини про світ. Свідомість має суспільну природу, оскільки виникає і розвивається лише в людському суспільстві. Розрізняють суспільну свідомість, свідомість конкретної людини, самосвідомість людини.
Функції свідомості: формує внутрішній план діяльності, її програму; синтезує динамічну модель дійсності, за допомогою якої людина орієнтується в навколишньому фізичному і соціальному середовищі; визначає попередню мислену побудову дій, передбачає їх наслідки, керує і контролює поведінку людини, здатність її відповідати за наслідки дій та розуміти те, що має місце в навколишньому світі і в ній самій.
10.Етапи розвитку самосвідомості.
Самосвідомість – це найвищий рівень свідомості, який характеризується такими елементами:
Характерний прояв самосвідомості – рефлексія. Рефлективні міркування супроводжуються імітацією думок іншої людини за такою формулою: “Я думаю, що Він думає, начебто Я думаю, що...”. Рефлексія дозволяє не тільки передбачити поведінку іншої людини і відповідно будувати власну, а й впливати на її міркування, спрямовуючи репліками хід бесіди в бажаному напрямку.
Етапи розвитку самосвідомості.
1 етап - пасивний; самосвідомість розвивається слідом за розвитком особистості, автоматичне слідство.
2 етап - активний (з підліткового віку); самосвідомість включається в процес розвитку особистості і багато в чому його визначає.
Можна виділити 4 етапи розвитку самосвідомості в онтогенезі (індивідуальний розвиток людини від народження до смерті)
1.від народження до року – цей етап пов'язаний з виникненням відчуття власного тіла та виокремленням його з оточуючого світу.
2.від року до 3-х – сприйняття себе як окремої істоти та усвідомлення себе як активного начал Я.
3.підлітковий вік (10-14) усвідомлення своєї статевої приналежності власних властивостей здібностей
4.юнацький вік (15-20) – стабілізація самооцінки інтеграція уявлень про себе прагнення до управління власною поведінкою
Усі ці уявлення репрезентують Я – концепцію.
Я-концепція- це відносно стійка біль або менш усвідомлена система уявлень людини про себе
11.Концепція З.Фройда, Д.Узнадже, К.Горні, К.Юнга
З.фройд:
Зробив вагомий внесок у розкриття природи та сутності несвідомого. На думку вченого саме в останньому необхідно шукати рушійні сили розвитку та прояву особистості.
Запропонував власну модель психіки у якій виділив три підструктури:
Воно частина психіки що містить уроджені примітивні портеби бажаня
Я- включає набір функцій що забезпечують пристосування людини до реальності
Над я – встановлює та підтримує індивідуальні моральні стандарти норми ідеали
Д. узнадже:
Створив загально психологічну теорію настановлення. Він вважав що свідомі процеси не вичерпують всього змістку психіки. І важливу роль у поведінці і діяльності людини відіграє настановленя - цілісний недиференційований і несвідомий стан що характеризує готовність людини до певної активності та задає напрям реагування.
Карен горні:
Ввжала що дитина народжується з двома потребами: потреби в задоволенні(їжа вода тепло) та потреби в безпеці. Щоб подолати відчуття базальної тривоги дитина змушена використовувати різні захисні стратегії з якими вона потім йде по життю. Захист людина знаходить у прагненні до людей (поступлвий тип) у прагненні проти людей (агресивний тип) у прагненні від людей (відсторонений тип)
К.юнг:
Стверджував що душа (для вченого цей термін тотожний поняттю психіки) є цілісним утвреннямяке складаєтьсяз окремих відносно незалежних але взаємодіючих частин: свідомість(Его) індивідуальне несвідоме і колективне несвідоме
12.Несвідоме, передсвідоме та підсвідоме.
Фрейд представив психічне життя, що складається з трьох рівнів:
несвідомого,
передсвідомого і
свідомого.
Латентне несвідоме, тільки в остаточному, але не в динамічному сенсі, називається нами передсвідомим: термін “несвідоме“, “передсвідоме“, “свідоме“ сенс якого вже тільки чисто описовий. Передсвідоме передбачається майже вартим набагато ближче до свідомого, чим несвідомому, а оскільки несвідоме ми назвали психічним, ми тим більше назвемо, оскільки латентне передсвідоме. Різниця між свідомим і передсвідомим для відчуттів не має сенсу, оскільки передсвідоме тут виключається, відчуття або свідомі, або несвідомі. Роз’яснити взаємини зовнішніх і внутрішніх сприйнять і поверхневої системи, ми можемо приступити до побудови нашого уявлення про “Я“. Ми бачимо його витікаючим з системи сприйняття несвідомого, або з свого центру – ядра, і що в першу чергу охоплює передсвідоме, яке стикається із слідами спогадів. І як ми вже бачили “Я“ теж буває несвідомим.
Фрейд припустив, що системи несвідомого що перебувають на початку передсвідомого іменованого своїм “Я“, а решта областей психічного в які ця суть проникає і які є несвідомими, позначити за прикладом Гроддена, словом “Воно“. Згідно запропонованої теорії індивідуум представляється нам як неоднозначне “Воно“, на поверхні якого покоїться “Я“, що виникає з системи несвідомого як ядра. Підсвідомість - це своєрідний резервуар свідомості людини, де зберігається незапитувана інформація із власного і чужого досвіду, а також закладені можливості різних комбінацій цієї інформації. Підсвідомість є також основою репродуктивної діяльності.
13.Захисні механізми психіки.
Психологічний захист – це система захисних психологічних бар’єрів, які захищають людину від інформації, що травмує. Він проявляється у несвідомому прагненні людини зберегти про себе звичну думку.
Його основна функція – зниження емоційної напруженості, що стає наслідком тривожного стану за здійснення соціально значущих цілей, які конфліктували з потягами, що виникли.
З часом трактування поняття психологічного захисту значно розширилося.
Психологічний захист відіграє суттєву роль у житті людини, оскільки захищає її психіку від травмуючи чинників, що погрожують позитивній самооцінці особистості
Зараз найбільш вивчено близько десяти видів психологічного захисту, які умовно можна поділити на дві групи:
інформаційна – захист від зовнішньої інформації:
заперечення – прагнення запобігти новій інформації, що несумісна з уявленням, яке склалося
придушення – блокування неприємної, небажаної інформації, яке здійснюється при переході цієї інформації в пам’ять
раціоналізація – захист, який пов’язаний із диференціацією та наступною вибірковістю щодо частини інформації, яка сприймається і далі використовується за схемою, відповідно до якої власна поведінка має вигляд контрольованої і такої, що не суперечить об’єктивним умовам;
витіснення – несвідомий психічний акт, коли неприйнятна інформація або мотив не сприймаються ще на порозі свідомості.
стабілізаційна – захист внутрішньої інформації:
сублімація – захист, який здійснює переорієнтацію сексуального або агресивного потенціалу людини на, реалізація яких зумовить конфлікт з особистими і соціальними нормами, у прийнятні і навіть заохочувані суспільством форми творчої активності;
катарсис – вид психологічного захисту, який зумовлює зміну системи цінностей з метою послаблення впливу травмуючого чинника, він може проявлятися лише при значному емоційному напруженні;
проекція – вид психологічного захисту, суть якого – у несвідомому відторгненні власних неприйнятних почуттів, бажань, прагнень та перенесення їх на інших;
ідентифікація – усвідомлене перенесення на себе почуттів і якостей, які властиві іншій людині, але недоступні, хоча і бажані, для себе;
заміщення – психологічний захист, який реалізується перенесенням дії з об’єкта, котрий, як з’ясувалося, є недосяжним, на дію з досяжним об’єктом;
сновидіння – це вид психологічного захисту, вид заміщення, де дії переносяться в інший світ, функція якого полягає у психічному врівноваженні людини.
Прояв різних психологічних захистів у поведінці людини
Обмежуючи інформацію, яка має сприйматися, психологічні бар’єри внаслідок їхньої підсвідомої природи впливають також на поведінку людини, оскільки суперечності між свідомим і підсвідомим не розв’язані, а лише адаптовані до певної ситуації.
Розглянемо кілька проявів психологічних захистів у поведінці людини:
Утеча:
“Утечу” можна розглядати як приклад реалізації таких видів психологічного захисту, як раціоналізація, заміщення, катарсис.
Утеча в роботу – це найтиповіша форма, що реалізується у прагненні весь час що-небудь робити. Але цей стан – не від упевненості в собі, а від намагання придушити тревогу.
Неадекватність сприйняття події та своєї ролі в ній може призвести до того, що людина починає недооцінювати себе, свою перспективу та ухилятися від ситуації, де існує вірогідність виявити свою неспроможність.
Занурення в хворобу – раптово людина починає демонструвати надмірно-показову необґрунтовану турботу щодо свого здоров’я, твердячи, що все інше – дрібниці.
Ухил від професійних обов’язків – люди, чия професійна діяльність успішна, значно менше зацікавлені в громадській активності.
Мішень:
Відчуття внутрішнього неблагополуччя штовхає людину на пошук допомоги іззовні, бо іззовні легше створити умови, які б полегшили усвідомлення того, що саме викликає внутрішню тривогу. З цією метою людина шукає і обирає “мішень” – того, на кого може звалити свої проблеми та хто може допомогти їй таким чином усвідомити їх сутність.
Захист і ефективне спілкування:
Необхідність переоцінки подій – у цій ситуації питання “працюють” ефективніше за твердження: питання, що не дають можливостей відстоювати свої позиції, змушують людину викладати свої аргументи, а у висловлюванні здійснюється їх усвідомлення, розуміння.
При необхідності звернути увагу людини на невдалі форми її поведінки або аргументацію краще говорити не про них безпосередньо, а про свою сприйняття і свої переживання з цього приводу. Коли людина чує негативні відгуки про себе, то ситуація стає для неї травмуюючою, а відтак – вмикається захист.
Способи нейтралізації захисту – пов’язані з очікуванням негативного ставлення до себе:
Приписування собі помилок співрозмовника
Часткове виправдовування помилок
Відмова від категоричних тверджень
Таким чином, аналізуючи зовнішній прояв поведінки людини і розуміючи психологічну сутність механізмів захисту, можна віднайти істинну причину їх прояву.
14.Форми прояву несвідомого.
Насамперед змісту цієї області не усвідомлюються не тому, що вони слабкі, як у випадку з латентними знаннями. Ні, вони сильні, і сила їх проявляється в тім, що вони впливають на наші дії й стани. Отже,
перша відмітна властивість несвідомих подань - це їхня дієвість.
Друга їхня властивість полягає в тому, що вони із працею пері ходять у свідомість. Пояснюється це роботою двох механізмів, які постулює Фрейд, - механізмів витиснення й опору.На думку 3. Фрейда, психічне життя людини визначається його потягами, головне з яких - сексуальний потяг (лібідо). Воно існує вже в дитини, хоча в дитинстві воно проходить через ряд стадій і форм. Через безліч соціальних заборон сексуальні переживання й пов'язані з ними уявлення витісняються зі свідомості й живуть у сфері несвідомого. Вони мають великий енергетичний заряд, однак у свідомість не пропускаються: свідомість робить їм опір. Проте вони прориваються у свідоме життя людини, приймаючи перекручену або символічну форму.
Фрейд виділив три основні форми прояву несвідомого: це сновидіння, помилкові дії (забування речей, намірів, імен; описки, застереження й т.п.) і невротичні симптоми. Невротичні симптоми були головними проявами, з якими почав працювати Фрейд. Відповідно до подань 3. Фрейда, невротичні симптоми - це сліди витиснутих переживань, що травмують, які утворять у сфері несвідомого сильно заряджене вогнище й звідти роблять руйнівну роботу. Вогнище повинен бути розкритий і виряджений - і тоді невроз втратиться своєї причини.
15. Поняття і класифікація психічних процесів людини.
Психічні процеси — складні утворення, в яких беруть участь різні психофізіологічні функції та різні сторони свідомості. Психічні процеси мають свій специфічний зміст (пізнавальні, емоційні, вольові) і розкриваються через розвиток цього змісту.У сучасній психології прийнято вважати, що психічні процеси тісно взаємозалежні й, суворо кажучи, зливаються в один цілісний процес, властивість за назвою "психіка". Поділ свідомості на психічні процеси умовно, воно не має теоретичного обґрунтування. У науці розробляються інтегративні підходи до психіки, і класифікація психічних процесів має скоріше педагогічну і пропедевтичну цінність, що сходить у міру розвитку науки.
Пізнавальні:Відчуття Сприйняття Мислення Свідомість Мова Увага Пам'ять Уява Представлення
Емоційно-мотиваційні:Емоції і Почуття Психічний стан Мотивація Воля Проактивність
Особистісні характеристики:ХарактерТемпераментМоторика
16.Поняття, властивості, види уваги.
Увага - форма психічної діяльності людини, що виявляється в її спрямованості й зосередженості на певних об'єктах з одночасним абстрагуванням від інших.
Увага є такою психічною функцією, яка характеризує вибіркове ставлення до навколишнього світу, коли з великої кількості подраз ників свідомість вирізняє один або кількаФізіологічний механізм уваги полягає в концентрації збудження у певній ділянці кори го ловного мозку. Саме в цій ділянці кори виникає зона оптимального збудження, а в інших має місце гальмування
Психологічний механізм уваги слід шукати у складних взаємо зв'язках людини з навколишнім середовищем, у здатності інтелекту до вибірковості відображення.
Увага є необхідною передумовою діяльності людини, запорукою успішного пізнання, навчання, праці, поведінки.
Розрізняють мимовільну і довільну увагу.
В основі мимовільної уваги лежить орієнтувальний рефлекс організму, що зумовлюється змінами в навколишньому середовищі, специфічними рисами об'єкта відображення, а також внутрішніми станами суб'єкта.
Довільна увага зумовлена метою діяльності, тими завданнями, що їх ставить перед собою людина. Вона є наслідком свідомих зусиль людини, вияву її інтелекту і волі.
Існує ще один вид - післядовільна увага. Увага, яка спершу підтримувалася вольовими зусиллями, тобто була довільною, переходить у післядовільну. Вона характеризується тривалою зосередженістю, з нею обгрун товано пов'язують найбільш інтенсивну і плідну розумову і творчу працю, високу продуктивність усіх видів праці.
Залежно від характеру дії людини її увага буває зовнішньою і внут рішньою.
Зовнішня увага виявляється у зовнішніх діях людини, вона спря мована на теоретичне і практичне оволодіння навколишнім середо вищем.
Внутрішня увага виявляється в наших внутрішніх діях, наприклад, розв'язання задач «про себе», самоспостереженні тощо.
Грані між увагою мимовільною і довільною, а також між зов нішньою і внутрішньою є рухливими, вони мають відносний ха рактер.
Характерними рисами уваги є:
• вибірковість;
• розподіленість;
• здатність до концентрації;
• здатність до зосередженості, стійкості, обсягу;
• здатність до переключення (див. рис. 35).
Ці та інші параметри уваги залежать від типу нервової си стеми, вони вдосконалюються в перебігу конкретних видів діяль ності: гри-у дітей; навчання - в учнів; праці - у дорослихУвага детермінована об'єктивними факторами, в яких перебуває людина, а також суб'єктивним станом її організму; істотно залежить від інтересів і потреб особистості, волі, характеру.
17.Поняття, властивості відчуттів.
Відчуття - психічний процес, що полягає у відображенні мозком властивостей предметів і явищ об'єктивного світу, а також станів організму за безпосереднього впливу подразників на відповідні орга ни чуття.
Органи чуття - єдині канали, по яких зовнішній світ проникає в людську свідомістьМатеріальним органом відчуття є аналізаториОргани відчуття людини одержують, відбирають, накопичують інформацію і передають її в мозок. Відтак виникає адекватне відчут тя навколишнього світу і стану самого організму.
Виникнення відчуття зумовлюється перетворенням специфічної енергії подразника, який впливає в даний момент на рецептор, на енергію нервових процесів, відбувається перетворення енергії зов нішнього подразника на факт свідомості.
Як і будь-яке психічне явище, відчуття мають рефлекторну при роду, їхньою фізіологічною основою є нервовий процес, що виникає під час дії подразника на відповідний йому аналізатор.
Аналізатор складається з трьох частин:
1) Периферичний відділ (рецептори), який є спеціальним транс форматором зовнішньої енергії в нервовий процес.
2) Аферентні (доцентрові) та еферентні (відцентрові) нерви -провідні шляхи, які з'єднують периферичний відділ аналіза тора із центральним.
3) Підкоркові та коркові відділи (мозковий кінець) аналізатора, де відбувається переробка нервових імпульсів, що надходять із периферичних відділів.
Для виникнення відчуття необхідна робота всього аналізатора як цілого.
За характером відображення і місцем розташування рецепторів прийнято поділяти відчуття на 4 групи:
1) Екстрацептивні, які відображають властивості предметів і явищ зовнішнього середовища та мають рецептори на поверхні тіла (зорові, слухові, дотикові, нюхові, смакові).
2) Інтроцептивні, які мають рецептори, розташовані у внутрішніх органах і тканинах тіла та відображають стан внутрішніх органів (органічні - спраги, голоду тощо).
3) Кінестатичні й статичні, які дають інформацію про рух і поло ження нашого тіла.
4) Проміжні й самостійні - температурні, вібраційні, рівноваги,
прискорення, больові відчуття.
Взаємодія відчуттів - зміна чутливості аналізатора під впливом подразнення інших органів відчуття. Наприклад: слабкі звукові подразники підвищують чутливість зо рового аналізатора, але якщо в якості звукового подразника застосову ють голосний шум авіаційного мотора, то погіршується чутливість ока.
Сенсибілізація - це підвищення чутливості внаслідок взаємодії аналізаторів і вправляння.
Фізіологічним механізмом взаємодії відчуттів є процеси ірраді ації та концентрації збудження в корі головного мозку, де представ лено центральні відділи аналізаторів.
Синестезія - виникнення під впливом подразнення одного ана лізатора відчуття, характерного для іншого аналізатора. Найчастішими є зорово-слухові синестезії, коли під дією звуко вих подразників у суб'єкта виникають зорові образи.
18.Поняття, властивості, види сприйняття.
Сприйняття - це психічний процес відображення предметів і явищ дійсності в сукупності їх властивостей і частин за безпосередньої дії їх на органи відчуття з розумінням цілісності відо бражуваного.
На відміну від відчуттів, які відображають тільки окремі власти вості та якості предметів, сприйняття завжди цілісне і предметне, воно об'єднує відчуття, що йдуть від ряду аналізаторів.
Гештальтпсихологи пояснюють цілісність сприймання не влас тивостями цілісності предметів і явищ, а початковими цілісними структурами. «Сприйняття - це реконструкція світу», - стверджу ють вони.
Сприйняття можуть бути: повними і неповними; глибокими і поверхневими; помилковими або ілюзорними; швидкими й по вільними.
Ілюзія - це спотворення відображення дійсності.
Залежно від переважної ролі того чи іншого аналізатора можна говорити про:
• зорове сприйняття (розглядання скульптури, картини і под.);
• слухове сприйняття (слухання оповідання, концерту і т. ін.);
• тактильне сприйняття (обмацування, доторкування).
Буває сприйняття:
• простору; часу; руху;
• предмета; мови; музики;
• людини людиною.
Сприйняття завжди константне (постійне). У ньому безпосереднє пізнання доповнюється минулим досвідом, тому воно завжди осмис лене та більш чи менш повно може бути висловлене словами.
Сприйняття вибіркове, а саме: найпотрібніші деталі цілого завжди сприймаються виразніше.
Вибірковість сприйніття залежить як від об’єктивних властивостей предметів, так і від суб’єктивної установки, зокрема від аперцепції.
Аперцепція - це залежність від прийняття від загального змісту пси хічної діяльності людини, від її досвіду, інтересів, скерованості.
Фізіологічні основи сприйняття за І. П. Павловим, це - «рефлекс на співвідношення», де мають значення не стільки самі подразники, скільки особливості відношень між ними, і тому рефлекс виробляється більшою мірою на співвідно шення між подразниками.
Найяскравіше довільне сприйняття виявляється у спостереженні.
Спостереження - це умисне планомірне сприйняття, здійснюва не з певною, ясно
усвідомленою метою.
Основні умови успішного спостереження - ясність завдання і підготовленість до нього, а також активність мислення.
Спостереження як форма діяльності тісно пов'язана з орієнтуван ням, себто з отриманням достатньо правильної уяви про що-небудь, умінням розбиратися в ситуації.
19.Поняття, процеси, види та розвиток пам’яті.
Пам'яттю називається запам'ятовування, збереження та наступ не відтворення індивідом його досвіду. Вона забезпечує єдність і цілісність людської осо бистості.
Виділяють наступні види пам’яті:
За характером психічної активності.
Моторна пам'ять - це запам'ятовування, збереження і відтворен ня рухів та їхніх систем. Ознакою доброї моторної пам'яті є фізична спритність людини, моторність у праці, те, що називають «золоті руки».
Емоційна пам'ять - це пам'ять на почуття. Пережиті та збережені в пам'яті почуття виступають як сигнали, які або спонукають до дії, або утримують від вчинків, що викликали в минулому негативні переживання.
Образна пам'ять - це пам'ять на уявлення, на картини природи і життя, а також на звуки, запахи, смаки. Вона буває зоровою, слухо вою, тактильною (дотиковою), нюховою, смаковою. Образна пам'ять може досягати високого рівня як компенсатор ний механізм у сліпих, глухих і т. д.
Ейдетична пам'ять. Ейдетичні, або наглядні, образи пам'яті - це результат збудження органів чуття зовнішніми подразниками. Ейде тичні образи подібні до уявлень тим, що виникають за відсутності предмета, але характеризуються такою деталізованою наглядністю, яка цілком недоступна звичайному уявленню.
Змістом словесно-логічної пам'яті є наші думки, втілені у фор му мови. Тому тут головна роль належить другій сигнальній системі. Словесно-логічна пам'ять відіграє провідну роль у засвоєнні знань учнями в процесі навчання.2. За характером мети діяльності.
Мимовільна пам'ять - це запам'ятовування та відтворення, за якого відсутня спеціальна мета щось запам'ятати чи пригадати.
Довільна пам'ять - це коли ставиться певна мета запам'ятовуван ня і відтворення з докладанням вольового зусилля.3. За тривалістю утримання інформації.
На відміну від тривалої пам'яті, для якої є характерним тривале збереження матеріалу після багаторазового його повторення і відтво рення, короткочасна пам'ять характеризується дуже коротким збе реженням після одноразового дуже нетривалого сприйняття і негай ним відтворенням (у перші ж секунди після сприйняття матеріалу).
Оперативна пам'ять забезпечує запам'ятовування інформації, не обхідної тільки для виконання певної дії.
Після одноразового прослуховування пояснень викладача у три валій пам'яті учня залишається в середньому тільки 10% змісту про слуханого, після самостійного читання - 30%, після активного спо стереження навчального процесу - 50%, а після освоєння практичними діями учнів - 90%.
20.Мислення, його види, форми та операції.
Мислення - процес опосередкованого та узагальненого пізнання людиною предметів і явищ об'єктивної дійсності в їхніх істотних властивостях, зв'язках і відносинах.
Зароджуючись у чуттєвому пізнанні та спираючись на нього, мислення виходить за його межі. Мислячи, людина пізнає те, чого вона не може безпосередньо сприйняти і уявити; доходить до ро зуміння суті явищ світу, формує поняття про них і практично ово лодіває ними.
Мислення виникає в процесі взаємодії людини із зовнішнім світом, воно є функцією її мозку, вищою формою вияву аналітико-синтетичної діяльності.
Мислення, якщо воно правильне, відображає об'єктивну дійсність глибше, повніше й точніше, ніж чуттєве її пізнання. Мислення людини відбувається з допомогою понять, кожне з яких відображене одним або декількома словами.
ОПЕРАЦІЇ
Аналіз - це розчленування в думці предмета, явища або поняття і вирізнення окремих його частин, ознак або властивостей.
Синтез - це поєднання в думці окремих елементів, частин, ознак у єдине ціле.
Узагальнення- мисл. Операція, обєднення предметів і явищ за їх спільними й істотними ознаками
Абстрагування - відволікання від несуттєвих ознак і виок ремлення самих лише суттєвих особливостей групи предметів або явищ.
Порівняння - встановлення подібності й несхожості між пред метами або явищами дійсності.
ФОРМИ
Поняття - це відображення загальних і притому суттєвих влас тивостей предметів і явищ дійсності.
Процес мислення являє собою перехід суб'єкта від наявних до нових знань.
Пізнання нового відбувається через розумові дії (операції):
• аналіз;
• синтез;
• абстрагування;
• узагальнення;
• класифікацію.
Без асоціацій мислення не буває.
Розрізняють три типи асоціацій:
• за суміжністю;
• за подібністю;
• за контрастом.
Асоціаціями називаються елементарні зв'язки уявлень і понять між собою, завдяки яким одне з'явлене уявлення або поняття викли кає інші.
Судження - найпростіший акт мислення, що відображає зв'язки предметів і явищ або певних ознак. Судження відповідає на запитання, яке виникло в процесі діяль ності. Судження - основа розуміння.
Умовиводи - це утворення з декількох суджень нового судження. Умовивід, який знімає невизначеність і дає відповідь на запитан ня, усвідомлюється як розуміння.
Розуміння - це пізнання зв'язків між предметами і явищами, що переживається як задоволення пізнавальної потреби.
21.Поняття і види емоцій.
Часто слова «емоції» та «почуття» використовуються як синоні ми. У вузькому значенні емоція - це безпосереднє, тимчасове пере живання якогось постійного почуття.
Емоції можуть бути як позитивними, так і негативними. На приклад, почуття насолоди, співпереживання на талановито по ставленому спектаклі та страх як ставлення до певного об'єкта. Від страху людина може заціпеніти, а може у відчаї кинутися назустріч небезпеці.
В одних випадках емоції відрізняються дієвістю. Вони спонука ють до вчинків, висловлювань, збільшують напруження сил і назива ються стенічними. Коли людина, приміром, ладна «гору зрушити».
В інших випадках емоції, які називаються астенічними, характе ризуються пасивністю або спогляданням, переживання почуттів роз слаблює людину.
Основні емоційні стани ще називають фундаментальними емоціями, кожна із яких має свій спектр психологічних характеристик і зовнішніх проявів.
Цікавість позитивний емоційний стан, який сприяє розвиткові навичок і вмінь, здобуванню знань, мотивує навчання.
Радість позитивний емоційний стан, пов'язаний з можливістю досить повно задовольнити актуальну потребу, ймовірність чого до цього моменту була невелика чи принаймні невизначена.
Здивування - емоційна реакція, яка не має чіткого позитивного чи негативного знаку і гальмує всі попередні емоції, скеровуючи увагу на раптовий об'єкт або обставини. Може переходити у зацікавленість.
Страждання - емоційний стан, пов'язаний з отриманням досто вірної або такої, що здається достовірною, інформації про немож ливість задоволення важливих життєвих потреб, які досі здавалися більш або менш імовірними.
Гнів - емоційний стан, який протікає у формі афекту і викли кається раптовим виникненням значної перешкоди на шляху вдово лення винятково важливої для суб'єкта потреби. Має стенічний ха рактер.
Відраза - негативний емоційний стан, що його спричинюють об' єкти (предмети, люди, обставини), зіткнення з якими заходить у суперечність із моральни ми або естетичними принципами і установками суб'єкта. Відраза, що поєднується з гнівом, в особистих стосунках може мотивувати агресивну поведінку, бажання позбутися когось або чогось.
Презирство - негативний емоційний стан, що виникає в особис тих стосунках і породжується неузгодженістю життєвих позицій, поглядів, поведінки з об'єктом почуттів. Останні сприймаються як жалюгідні, що не відповідають естетичним критеріям і моральним нормам. Один із наслідків презирства - деперсоналізація індивіда або групи, до яких воно (презирство) стосується.
Страх - негативний емоційний стан, що виникає в разі отриман ня суб'єктом інформації про можливі збитки для його життєвого бла гополуччя, про реальну чи уявну небезпеку, яка загрожує. Страх бло кує важливі потреби людини на основі дійсного чи уявного прогно зу. Має стенічний (дієвий) чи астенічний (розслаблений) характер. Виявляється у вигляді стресових станів, стійкого настрою пригніче ності й тривожності або у вигляді афекту (жах).
Сором - негативний емоційний стан, що характеризується усві домленням невідповідності власних помислів, вчинків і зовнішності не тільки очікуванням інших людей, а й власним уявленням про на лежну поведінку і зовнішній образ.
22.Воля і вольові якості особистості.
Воля тісно пов'язана з емоціями, тому їх часто об'єднують у спільну емоційно-вольову систему особистості, яка протиставляєть ся пізнавальній. Якщо ж емоції лежать на нижчому рівні еволюції психіки, то воля є її вершиною.
Воля - це здатність людини свідомо контролювати свою діяльність і поведінку та активно керувати ними, переборюючи перешкоди і підпорядковуючи їх свідомо поставленій меті.
Вольові дії, виконуючи дві взаємопов'язані функції:
• у ситуації вибору рівних за значеннями мотивів і цілей;
• за відсутності в індивіда актуальних потреб у дії;
• за наявності зовнішніх і внутрішніх перешкод і т. ін.
Етапами вольової дії є:
-Усвідомлення мети і прагнення досягнути її;
-Усвідомлення ряду можливостей досягнення мети;
-Прояв мотивів, які підтверджують або заперечують ці можливості;
-Боротьба мотивів і вибір;
-Прийняття однієї з можливостей як рішення;
Здійснення ухвального рішення.
Виділяють наступні вольові якості:
Сильна воля; Наполегливість; Рішучість; Ризик (ситуативний, надситуативний, виправданий, невиправданий)
Упертість; Виконавчість; Конформність; Навіюваність; Нерішучість; Слабовільність( абулія, апраксія, лінощі)
Абулія - це виникла на основі патології мозку відсутність спону кання до діяльності, нездатність при розумінні необхідності вине сення рішення до дії чи виконання їїАпраксія - порушення довільної регуляції рухів і дій, які уне можливлюють здійснення вольового акту
Лінощі - прагнення людини відмовитися від подолання труд нощів, стійке небажання здійснити вольове зусилля.
23.Поняття і класифікація психічних станів.
Психічні (психологічні) стани —мінливі стани людини, які описують у термінах психології. Як правило, емоційно насичені, виникають під вливом життєвих обставин, стану здоров'я, ряду інших факторів. П. с., як й інші психічні явища, існують у вигляді переживань, ідей в свідомості людини та в тій частині психіки, яку називають несвідоме. Це означає, що їх неможливо сприйняти за допомогою органів відчуттів та дослідити методами природничих наук.
Групи психічних станів:
-афективні
-вольові
-когнітивні
Серед П. с. згадуються:
емоції;
увага;
тривожність;
установки;
задоволення-незадоволення;
апатія-натхнення;
ейфорія;
бадьорість-втома та інші.
Деякі П. с. можна розглядати як складні явища психофізіологічного походження.
Психічні стани можна класифікувати як вияви психічних процесів:
* стани емоційні - настрої, афекти, тривога тощо;
* стани вольові - рішучість, розгубленість тощо;
* стани пізнавальні (вольові)- зосередженість, замисленість тощо.
Психічні стани розрізняють також за глибиною і тривалістю.
Характеристика окремих психічних станів
Емоції — це психічне відображення у формі переживання життєвого смислу явищ і ситуацій. Якщо предмети чи явища задовольняють потреби людини або полегшують задоволення їх, то в неї виникають позитивні емоції, якщо ні — негативні.
Розрізняють прості (нижчі) та складні (вищі) емоції. Прості (нижчі) - переживання, пов'язані із задоволенням або незадоволенням фізіологічних потреб.
Характерна ознака складних емоцій полягає у тому, що вони виникають у результаті усвідомлення об'єкта, що викликав їх, розуміння їхнього життєвого значення.
Емоційні процеси забезпечують передусім енергетичну основу діяльності, є мотивами її. Емоції визначають якісну і кількісну характеристику поведінки. Вони також забезпечують селективність сприймання - вибір об'єктів середовища, які впливають на людину і мають для неї значення.
Світ емоцій людини багатогранний. Емоцій стільки, скільки ситуацій, в яких перебуває особистість. В цілому почуття й емоції змінюються контрастно в таких напрямках:
1) задоволення (приємне переживання);
2) незадоволення (неприємне переживання);
3) подвійне (амбівалентне);
4) невизначене ставлення до дійсності.
При цьому людина перебуває в сильному напруженні, збудженні або ж у спокійному стані.
У людини, яка відчуває, наприклад, скорботу, гнів, радість, інші емоційні переживання, відбуваються різні зміни не лише в діяльності внутрішніх органів, а й у зовнішньому вигляді (міміка, пантоміміка тощо). Змінюється вираз обличчя, голос. Через виразні рухи і дії, як правило, розкривається почуттєва сфера особистості.
У житті людини виявляються різноманітні емоційні переживання (страх, настрій, пристрасть, афект тощо), які різняться за специфікою плину і впливу на її діяльність.
Страх - емоція, що виникає в ситуаціях загрози біологічному або соціальному існуванню людини і спрямована на джерело справжньої або уявної небезпеки. Індивід у психологічному стані страху, як правило, змінює свою поведінку. Страх у людини викликає депресивний стан, неспокій, прагнення уникнути неприємної ситуації, іноді паралізує її діяльність. Якщо джерело небезпеки є невизначеним або неусвідомленим, стан, що виникає, називається тривогою. Під впливом страху в людини виникають вегетативні дисфункції, з'являється своєрідний вираз обличчя. У випадках, коли страх досягає сили панічного страху, жаху, він здатний нав'язати стереотипи поведінки (втеча, заціпеніння, захисна агресія). Неадекватні реакції страху спостерігаються при різних психічних захворюваннях (фобії).
Настрій - відносно тривалий, стійкий психічний стан помірної або слабкої інтенсивності, що виявляється як позитивний або негативний емоційний фон психічного життя індивіда. Настрій може бути радісним або сумним, бадьорим або пригніченим. Джерелом виникнення того чи іншого настрою є, як правило, стан здоров'я або становище людини серед людей. Разом з тим настрій, у свою чергу, впливає на ставлення людини до свого оточення: неоднаковим воно буде у радісному настрої і, наприклад, у пригніченому.
Пристрасть - це сильне, стійке всеохоплююче почуття, яке домінує над іншими спонуками людини і призводить до зосередження на предметі пристрасті всіх її сил і поривань. Причини формування пристрастей різні. Вони можуть визначитися усвідомленими ідейними переконаннями, виходити з тілесних потягів. Пристрасть нерідко є рушійною силою великих справ, подвигів, відкриттів.
Афект - сильний і відносно короткочасний емоційний стан, пов'язаний з різкою зміною важливих для суб'єкта життєвих обставин; характеризується яскраво вираженими руховими виявами та змінами у функціях внутрішніх органів.
Розрізняють фізіологічний і патологічний афекти. У стані фізіологічного афекту людина, незважаючи на потрясіння, що виникло раптово, здатна керувати своєю діяльністю або контролювати її. Цей афект виникає як реакція організму на сильний і несподіваний подразник. Патологічний афект здебільшого спричиняється відносно слабким подразником, наприклад незначною образою.
Підтримка.
Співчуття — це певною мірою своєрідна екранізація (поглинання) почуттів іншого на свою духовну сферу. Співчува ти — значить відчувати іншого всім своїм єством.
24.Стани неспання: когнітивні, афективні, вольові.
* стани емоційні
На́стрій — це загальний емоційний стан, який своєрідно забарвлює на певний час діяльність людини, характеризує її життєвий тонус
Афе́кт (лат. affectus — пристрасть, настрій, збудження) — короткочасна бурхлива емоційна реакція людини (гнів, лють, жах, відчай, раптова велика радість і т. д.) на сильно діючий вплив з боку навколишнього середовища.
Тривога - це переживання емоційного дискомфорту, яке пов'язане із очікуванням неблагополуччя
* стани вольові
Рішучість - це вміння приймати обдумані рішення у складній обстановці, не вагаючись. Нерішучість є виявом слабкості волі. -
Розгубленість (афект здивування) - виникає при гострому розвитку розладу психічної діяльності, що викликає стрімке порушення самосвідомості, пізнання й пристосування до зовнішнього середовища
* стани пізнавальні (вольові)
Зосередженість-
замисленість -
Психічні стани розрізняють також за глибиною і тривалістю.
25.Феноменологічні стани: виникнення, прояв, регуляція.
Феноменологічні стани – особливі психічні стани які проявляються зрідка в окремих людей при загадкових обставинах і є недостатньо вивченими і підтвердженими.
Феноменологическая психология — направление психологии, основанное на идеях и методах феноменологии и преследующее цель описательного изучения сознания, субъективности и переживаний человека.
Философские основания феноменологической психологии составляют идеи Э.Гуссерля, а также его учеников и последователей: А.Пфендера, М.Гайгера, Ж.-П.Сартра, М.Мерло-Понти, А.Шюца и др. [1]
К идеям, принципам и методам феноменологии в психологии и психиатрии прибегали Л.Бинсвангер, К.Ясперс, Е.Минковски, Э.Страус, А.Кронфельд, В.фон Гебсаттель, Г.Элленбергер, Р.Мэй, Р.Лэйнг, Я. Х. Ван ден Берг, Ф.Перлз, К.Роджерс, Дж. Бьюдженталь, Ф.Базалья и др. Среди современных авторов, развивающих это направление за рубежом, можно выделить А.Джорджи (США), Ю.Джендлина (США), А.Лэнгле (Австрия), Э.Спинелли (Великобритания). [2]
Феноменологическая психология нередко рассматривается в связи, а иногда и как составляющая часть других направлений: экзистенциальной психологии (отсюда распространенное название «экзистенциально-феноменологическая психология») и гуманистической психологии.
[править]
26.Поняття „людина, „індивід”, „особистість”, „індивідуальність”.
Людина — родове поняття, що вказує на причетність істоти до вищого ступеня розвитку живої природи — людського роду; специфічна, унікальна єдність біологічного і соціального; система, в якій фізичне і психічне, природне й соціальне становлять нерозривну єдність.
Психологія вивчає в людині психіку, її розвиток, індивідуально-психологічні особливості. Як істота біологічна, людина підпорядкована біологічним і фізіологічним законам, як істота соціальна — є частиною соціуму і продуктом суспільного розвитку.
Якщо поняття “людина” містить у собі всі людські якості незалежно від її наявності у конкретної людини, то поняття “індивід” характеризує конкретну людину, включає притаманні їй психологічні й біологічні властивості.
Індивід (лат. individuum — неподільне) — окрема людина, особа в групі або суспільстві, окремий представник людської спільноти.
Сутність індивіда визначає не тілесна окремість, а сукупність духовно-психологічних рис, які становлять його самобутність.
З метою цілісної характеристики окремої людини, її оригінальності, самобутності використовують поняття “індивідуальність”, яке виникло ще в античній філософії (Левкіпп, Демокріт), і по-різному тлумачиться різними галузями гуманітарного знання.
Індивідуальність — сукупність своєрідних психологічних особливостей і властивостей людини, що характеризує людську неповторність і виявляється у рисах характеру, специфіці інтересів, якостей, здібностей, які відрізняють одну людину від іншої.
Індивідуальність формує ті важливі характеристики людини, котрі забезпечують властивий лише їй стиль взаємозв'язків з навколишнім світом. Передумовою формування її є задатки. Індивідуальність є неодмінною і найважливішою ознакою особистості.
Особистість — людина, соціальний індивід, що поєднує в собі риси загальнолюдського, суспільнозначущого та індивідуально неповторного.
27.Вітчизняні теорії особистості.
К.К. Платонов розумів під особистістю біосоціальну структуру, що має такі складові частини: 1) спрямованість, 2) досвід, 3) індивідуальні особливості відображення; 4) темперамент.
7. Концепція особистості І. П. Павлова. Психічного як самостійного явища в природі не існує і всі психічні явища можна пояснити за допомогою біологічних (фізіологічних понять (биологизаторские концепція особистості). Спроба побудови всеосяжної класифікації типів особистості здійснена на початку нашого століття О.Ф. Лаврським (1874--1917). В основі запропонованої ним «психосоціальної в широкому розумінні» класифікації лежить принцип активного пристосування особистості до навколишнього середовища, яке містить не тільки речі, природу, людей, а й ідеї, духовні блага, естетичні, моральні та релігійні цінності.
Використання вказаного основного принципу зумовлює наявність у класифікації двох головних розділів: за психічним рівнем, який у свою чергу розподіляється на три підрозділи (нижчий, середній, вищий), та за психічним змістом. У зв'язку з цим О.Ф. Лазурський виділяє чисті, комбіновані, спотворені та перехідні типи особистостей різних рівнів. Видатний вітчизняний психолог Л.С. Виготський (1896--1934) відомий як творець культурно-історичної теорії розвитку психіки людини. У межах цієї теорії Л.С Виготський виділяє три основних закони розвитку особистості.
Перший закон стосується розвитку і побудови вищих психічних функцій, які є основним ядром особистості. Це закон переходу від безпосередніх, природних форм поведінки до опосередкованих, штучних, що виникають у процесі культурного розвитку психологічних функцій. Цей період в онтогенезі відповідає процесові історичного розвитку людської поведінки, вдосконалення існуючих форм і засобів мислення та вироблення нових, що спирається на мову або іншу систему знаків.
Другий закон формулюється так: відношення між вищими психологічними функціями були колись реальними відносинами між людьми. Колективні, соціальні форми поведінки у процесі розвитку стають засобом індивідуального пристосування, формами поведінки і мислення особистості. Вищі психологічні функції виникають із колективних соціальних форм поведінки. За Л.С Виготським, основою особистості є самосвідомість людини, що виникає саме в перехідний період підліткового віку.
Третій закон може бути названий законом переходу функцій із зовнішнього у внутрішній план. Відомий вітчизняний психолог С.Л. Рубинштейн (1889--1960) розглядав особистість у контексті розроблюваних ним принципів детермінізму і єдності свідомості та діяльності. На його думку, особистість у з'ясуванні психічних процесів виступає як взаємопов'язана сукупність внутрішніх умов, через які заломлюються усі зовнішні діяння. До цих внутрішніх умов належать і психічні явища -- психічні властивості та стани особистості
Особистість зумовлена історично -- еволюцією живих істот, історією становлення людства і особистою історією розвитку людини. Тому в структурі особистості можна виявляти компоненти різного рівня узагальнення й стійкості, які змінюються різними темпами. Видатний вітчизняний психолог О.М. Леонтьев (1903--1979) визначав особистість як цілісне утворення, яке є відносно пізнім продуктом суспільно-історичного й онтогенетичного розвитку людини. Вона виступає як результат інтеграції процесів, що здійснюють життєві відношення суб'єкта до об'єктивної дійсності.
28.Психологічна структура особистості.
Особистість - складне цілісне утворення. Дослідженню її структури присвячені праці багатьох психологів. Згідно з дослідженнями К. К. Платонова в структурі особистості виділяють чотири головні однопорядкові підструктури
Перша підструктура характеризує спрямованість особистості або вибіркове ставлення людини до дійсності. Складові якості цієї підструктури особистості не є природженими і відображають індивідуальне суспільне мислення. Формується спрямованість особистості в процесі виховання. Виділена окремо в психологічній структурі особистості спрямованість, у свою чергу, включає систему взаємопов'язаних компонентів: інтереси, бажання, прагнення, ідеали, світогляд, переконання. Вказані компоненти спрямованості характеризують ставлення особистості, її матеріальні й духовні потреби, моральні якості. Оскільки ставлення є не тільки якістю особистості, а насамперед елементом свідомості, що впливає на прояви її активності, то активність спрямованості здебільшого виявляється через переконання - свідомі потреби людини, які спонукають її діяти відповідно до ціннісних орієнтацій.
Друга підструктура включає знання, уміння, навички й звички, які засвоєні у власному досвіді шляхом навчання. Іноді цю підструктуру розглядають як підготовленість індивіда. На формування компонентів даної підструктури помітно впливають біологічні й генетичні якості людини. У наш час компоненти, об'єднані підструктурою досвіду, не всі психологи схильні розглядати як властивості особистості. Однак К. К. Платонов вважав, що «типові для даного індивіда прояви, так само як і закріплені знання, навичка (на тільки розумова або вольова, але й моторна і сенсорна) і, тим більше, уміння і звичка, вже, безперечно, є властивістю особистості!». Справді, набуті знання й сформовані в процесі навчання вміння і навички органічно вплітаються в структуру особистості, стають її невід'ємними властивостями.
Третя підструктура включає індивідуальні особливості психічних процесів: відчуття, сприймання, емоції, волю, мислення, пам'ять. Психічні процеси, які є динамічним відображенням дійсності в різних формах психічних явищ, забезпечують зв'язок особистості з дійсністю. На основі психічних процесів утворюються психічні якості особистості, які забезпечують певний кількісно-якісний рівень її психічної діяльності і поведінки, типовий для індивіда. Основні компоненти третьої підструктури формуються й розвиваються за допомогою вправ, при цьому великого значення набувають вольові якості індивіда, оскільки вони лежать в основі свідомого регулювання психічних процесів і станів особистості. Четверта підструктура особистості включає властивості темпераменту, статеві й вікові властивості. До неї ж відносять і патологічні (органічні) зміни особистості. Формування компонентів цієї підструктури можливе лише за допомогою тренування, але частіше має місце формування замінників (компенсаторних механізмів) природних властивостей, яких недостає. Ця підструктура має назву біопсихологічної, оскільки якості особистості, які до неї входять, головним чином зумовлені фізіологічними особливостями мозку. Активність проявів цієї підструктури залежить від сили нервових процесів.
29.Біопсихічні властивості особистості.
Біопсихічна під структура особистості формується з очевидною перевагою біологічного. біологічний розвиток індивіда є початковою умовою його психічного розвитку. Отже, біопсихічна підструктура особистості утримує властивості, які незрівнянно більше залежать від фізіологічних особливостей мозку, всієї нервової системи, віку, що є підґрунтям психологічного розвитку. Вона також забезпечує зв'язок індивіда з Космосом через дію механізмів надсвідомості. До біопсихічної під структури особистості насамперед належать генетичні, вікові й статеві особливості, а також темперамент, задатки й патологічні утворення.
На психічні особливості людини, її задатки впливають генетичні механізми, вік, стать. Психогенетичні особливості також вивчає психогенетика що предметом вивчення якої е спадкові й середовищні детермінанти варіативності психологічних і психофізіологічних функцій людини.
30.Психосоціальні властивості особистості
Людина не лише результат біологічної еволюції, вона живе, функціонує, розвивається, реалізується у соціальному середовищі. У процесі взаємодії з ним у людини формуються та проявляються психосоціальні властивості, які характеризують її як особистість. Б. Г. Ананьєв до ознак, що визначають особистісний рівень прояву людини, відносить Соціальний статус — положення особистості в системі міжособистісних відносин, яке визначає її права, обов’язки та привілеї.
Суспільна роль — відповідний прийнятим нормам спосіб поведінки людини в залежності від її статусу чи позиції в суспільстві, в системі міжособових стосунків. Виконання людиною ролі залежить від її знань і вмінь знаходитись в даній ролі, від значущості цієї ролі для особи, від прагнення в більшій чи меншій мірі відповідати очікуванням оточуючих.
Соціальна установка — готовність, схильність людини до певного сприйняття та ставлення до соціальної дійсності.
Потреба та мотиви — взаємопов’язана система потреб та мотивів, що спонукають соціальну активність людини.
Когнітивна організація — психологічна система, яка характеризує пізнавальну сферу людини. Індивідуальні особливості пізнавальних психічних процесів, які розвиваються протягом життя (увага, відчуття, сприйняття, мислення, пам’ять, уява).
Емоції та почуття — переживання людиною власного ставлення до предметів, явищ дійсності, до інших людей, до самого себе, що характеризуються відносною стійкістю.
Характер — це індивідуальне сполучення стійких психічних особливостей людини, яке обумовлює типовий для неї спосіб поведінки в певних життєвих умовах та обставинах.
Здібності — індивідуальні особливості, які забезпечують успіх у діяльності та легкість оволодіння нею.
Воля — здатність до вибору дій, що пов’язана з доланням внутрішніх та зовнішніх перешкод.
Спрямованість — це сукупність сталих мотивів, що орієнтують поведінку і діяльність особистості, відносно незалежно від конкретних умов. (Потреби, інтереси, прагнення, переконання, ідеали, світогляд).Основною формою розвитку цих якостей є житєвий шлях особистості у суспільстві, її біографія.До найважливіших психологічних параметрів особистості належать:¾ стійкість особистості (відносна сталість її психологічного складу, що дає можливість прогнозування поведінки особистості, хоча може спостерігатися і певна пластичність та зміна її проявів);¾ єдність особистості (тісний зв’язок та взаємозв’язок психічних процесів, станів, властивостей. Особистість розвивається та формується в цілому, і кожна риса має сенс в залежності від її співвідношення з іншими рисами особистості. Наприклад, при поєднанні сміливості з почуттям обов’язку є одна особистість, а при поєднанні з пихатістю, зарозумілістю — інша);¾ активність особистості (спрямованість на зміни, перетворення оточуючого світу, на розвиток себе);¾ здатність до саморегуляції (цілеспрямоване планування, побудова та перетворення особистістю власних дій та вчинків у відповідності з особисто значущими цілями. В процесі саморегуляції особа виходить за межі поставлених ззовні цілей і задач, проявляє незалежність від ситуативних впливів середовища, відповідає на зовнішні впливи активно, а не реактивно, опирається не на безпосереднє спонукання, а на спонуку, яка опосередкована метою, має ієрархізовану мотиваційну сферу).
31.Зарубіжні теорії особистості.
1. Психоаналітична концепція З. Фрейда. Структура особистості включає в себе 3 складові: Воно (ід), Я (Его) та Над-Я (Супер-Его).
ВОНО - керується принципами задоволення і проявляється в неусвідомлюваних бажаннях і потягах, які проявляються в несвідомих імпульсів і бажаннях.
Я - розумна інстанція, заснована на принципі реальності. Несвідомі імпульси Воно Я приводить відповідно до приципу реальності.
Над-Я - заснована на принципі реальності і представлено соціальними нормами, що визначають поведінку особистості.
Основні суперечності відбуваються між Над-Я і Воно, що дозволяє і регулює Я. Якщо воно не може їх вирішити, виникає внутрішньоособистісний конфлікт.
Фрейд у своїй теорії розкриває природу внутрішньоособистісних конфліктів і механізми захисту від них (проекція, сублімація, раціоналізація, витіснення, регресія).
2. Теорія комплексу неповноцінності А. Адлера.
За Адлером у людини вже в перші 5 років життя формується комплекс неповноцінності. Він викликає активність особистості. Активність проявляється у вигляді розвиненого соціального почуття (пошук цікавої роботи, друзів) або у вигляді нерозвиненого соціального почуття (злочинності, алкоголізму, наркоманії). Ці форми сприяють компенсації комплексу неповноцінності. Комплекс неповноцінності компенсується і стимуляцією власних здібностей, що має 3 форми прояву: 1) адекватна компенсація (збіг переваги з соціальними інтересами (спорт, музика), 2) надкомпенсація (гіперразвітіе егоїстичної здібності (накопичення, ловкачество) і 3) уявна компенсація (відхід у хворобу ).
3. Типологія особистості К. Юнга. Він виділяє два типи особистості: екстравертів (він орієнтований на зовнішній світ) та інтровертів (орієнтовані на світ власних переживань).
4. Теорія особистості Е. Фром. Особистість має двоїсту, дихотомічне природу. Тому джерелом її конфліктів є такі проблеми, як проблеми життя і смерті, обмеженість людського життя, проблемою величезних можливостей людини і обмеженістю можливостей їх реалізації.
5. Теорія психосоціального розвитку Е. Еріксона. Він висунув і обгрунтував ідею стадій психосоціального розвитку особистості. На кожній стадії існують свої критичні позначки. І якщо їх особистість проходить сприятливо, то розвиток особистості триває гармонійне і навпаки.
8. Концепція В. Штерна.
Психічний розвиток особистості в короткій формі відтворює основні ступені історичного розвитку суспільства (Соціологізаторскіе концепція особистості).
9. Концепція особистості К. Хорні.
Людиною керують дві тенденції - прагнення до безпеки і прагнення до задоволення своїх бажань. Ці прагнення часто ведуть до зіткнення. Існує 3 стратегії їх подолання: 1) прагнення до людей; 2) прагнення віддалитися від них; 3) прагнення діяти проти людей (агресія) (це шляхи здорової людини) і 4) невротична покірність (хворого).
32.Поняття і види темпераменту, походження теорії темпераменту.
Темперамент — сукупність індивідуальних властивостей, що характеризує динамічну та емоційну сторони поведінки людини. Риси темпераменту є сталими, константними.
Холерик - це людина, нервова система якої визначається переважанням збудження над гальмуванням, унаслідок чого вона реагує дуже швидко, часто необдумано, не встигає себе загальмувати, стримати, виявляє нетерпіння, рвучкість, різкість рухів, запальність, неприборканість, нестриманість. Неврівноваженість її нервової системи визначає циклічність у зміні активності і бадьорості: захопившись будь-якою справою, холерик пристрасно, з повною віддачею, працює, але сил йому вистачає ненадовго, і як тільки вони вичерпуються, він допрацьовується до того, що йому усе не під силу. З'являються роздратований стан, поганий настрій, спад сил і млявість (“усе падає з рук”). Чергування позитивних циклів підйому настрою й енергійності з негативними циклами спаду, депресії обумовлюють нерівність поведінки і самопочуття, підвищену схильність до появи невротичних зривів і конфліктів з людьми.
Сангвінік - людина із сильною, врівноваженою, рухливою н.с; він має швидку реакцію, його вчинки обмірковані; він життєрадісний, його характеризує високий опір труднощам. Рухливість н.с. сангвініка обумовлює мінливість почуттів, уподобань, інтересів, поглядів, високу пристосовуваність до нових умов. Це товариська людина, він легко сходиться з новими людьми, і тому в нього широке коло знайомств, хоча він і не відрізняється сталістю в спілкуванні й уподобаннях. Сангвінік - продуктивний діяч, але лише тоді, коли багато цікавих справ, тобто при постійному збудженні, у противному разі він стає нудним, млявим, відволікається. У стресовій ситуації виявляє “реакцію лева”, тобто активно, обдумано захищає себе, бореться за нормалізацію обстановки.
Флегматик - людина із сильною, врівноваженою, але інертною н.с, внаслідок чого реагує повільно; неговіркий (його важко розсердити, розвеселити), має високу працездатність, добре опирається сильним і тривалим подразникам, труднощам, але не спроможний швидко реагувати в несподіваних нових ситуаціях. Стійко запам'ятовує все засвоєне, не здатний відмовитися від вироблених навичок і стереотипів, не любить змінювати звички, розпорядок життя, роботу, друзів, важко й повільно пристосовується до нових умов. Настрій стабільний, рівний. І при серйозних неприємностях флегматик залишається зовнішньо спокійним.
Меланхолік - людина зі слабкою н.с, що має підвищену чутливість навіть до слабких подразників, а сильний подразник може викликати “зрив”, “стопор”, розгубленість, “стрес кролика”, тому в стресових ситуаціях (іспит, змагання, небезпека тощо) можуть погіршитися результати діяльності меланхоліка порівняно зі спокійною звичною ситуацією. Підвищена чутливість призводить до швидкого стомлення і зниження працездатності (потрібен більш тривалий відпочинок). Незначний привід може викликати образу, сльози. Настрій дуже мінливий, але звичайно меланхолік намагається приховати, не виявляти зовнішньо свої почуття, не розповідає про свої переживання, хоча дуже схильний їм віддаватися, часто смутний, пригнічений, невпевнений у собі, тривожний, у нього можуть виникнути невротичні розлади. Меланхоліки з високою чутливістю н.с. часто мають виражені художні й інтелектуальні здібності.
Відомі три основні теорії пояснення суті темпераменту, з яких перші дві мають лише історичне значення.
Основоположником першої (гуморальної) теорії вважають давньогрецького лікаря Гіппократа ( V ст. до н. е.). Гіппократ пов'язував стан організму із співвідношенням різних рідин, начебто наявних у тілі людини. Назви основних типів темпераменту походять від назв цих рідин і збереглися донині: холеричний - від слова chole (жовч), сангвінічний - від sanguis (кров), меланхолічний - від melon chole (чорна жовч), флегматичний - від phlegma (слиз).
Другу (конституційну) теорію започаткував у XX ст. н. е. німецький психіатр Е. Кречмер. Головною ідеєю цієї теорії є функціональна залежність темпераменту від будови (конституції) тіла (див. главу 1.5). Е. Кречмер виділив чотири конституційні типи (астеничний, атлетичний, пікнічний, дисплатичний) і вважав, що кожному з них притаманний відповідний темперамент.
Основним недоліком гуморальної та конституційної теорій було пояснення темпераменту лише біологічними чинниками і недооцінювання ролі середовища і соціальних умов у формуванні психологічних властивостей індивіда.
Третій підхід до пояснення суті темпераменту пов'язаний з вченням І. П. Павлова про діяльність центральної нервової системи. На відміну від гуморальної та конституційної теорій, вчення І. П. Павлова базується на виділенні мозку як компонента організму, що регулює діяльність усіх тканин та органів; об'єднує й узгоджує діяльність складових організму як системи; відчуває на собі вплив усіх органів, внаслідок чого функціонально перебудовується; виступає органом зв'язку організму із зовнішнім середовищем.
33.Поведінкові властивості та регулювання прояву темпераменту.
ТЕМПЕРАМЕНТ (лат. temperamentum - устрій, узгодженість) - сукупність індивідуально-психологічних якостей, яка характеризує динамічний та емоційний аспекти поведінки людини і виявляється в її діяльності і спілкуванні. Щоб відрізнити індивідуальні особливості поведінки, зумовлені темпераментом, від тих, які породжені мотивами і психічними станами ,треба врахувати, що :
1) на відміну від мотивів і психічних станів ті самі властивості темпераменту виявляються в однієї людини в різних видах діяльності - грі, навчанні, праці, спорті;
2) властивості темпераменту є стійкими і постійними протягом тривалого відрізка часу або навіть усього життя;
3) різні властивості темпераменту в людини поєднується між собою не випадково, а закономірно і утворюють стійку структуру, що характеризує його тип.
Темперамент забарвлює всі психічні прояви індивіда, впливаючи на темп рухів і мови, перебігу емоцій та мислення. Однак від нього не залежать ні інтереси, ні соціальні установки, ні моральна вихованість особистості. Він обумовлює характер перебігу психічної діяльності, а саме: швидкість виникнення і стійкість психічних процесів, їх психічний темп ритм, інтенсивність психічних процесів і спрямованість психічної діяльності на певні об'єкт
34.Прояв темпераменту в навчальній та професійній діяльності.
В умовах певної професійної діяльності від типу темпераменту залежить стратегія підготовки людини до роботи і динамічний аспект її виконання, але аж ніяк не успішність досягнення кінцевого результату. Дослідженнями було встановлено, що продуктивність праці ткальбагатоверстальниць безпосередньо не зумовлена такими властивостями, як рухливість чи інертність. Так само мало впливають на результати роботи водіїв автобусів сильний чи слабкий тип нервової системи. Отже, в масових професіях властивості темпераменту, впливаючи на діяльність, не визначають її продуктивності, оскільки одні властивості можуть бути компенсовані іншими. Щоб установити, чи відповідають властивості темпераменту вимогам професії, здійснюють професійний відбір. Це спеціальна процедура визначення професійної придатності, яку проводять на підставі психологічної діагностики властивостей темпераменту.
Найпоширенішим способом пристосування темпераменту до вимог діяльності є формування її індивідуального стилю. Однакового результату діяльності можна досягти різним способом.
ІНДИВІДУАЛЬНИЙ СТИЛЬ ДІЯЛЬНОСТІ - індивідуальна система прийомів і способів дій, характерна для конкретної людини і доцільна для досягнення успішного результату. продуктивність праці ткаль - багатоверстатниць безпосередньо не залежить від таких властивостей, як рухливість та інертність. Проте "рухливі" ткалі прагнуть якомога швидше впоратися із виконавчою частиною діяльності, що вдається за рахунок їхньої пластичності. "Інертні" ж роблять все, щоб позбавитися нерівномірності в роботі, а тому більше уваги приділяють підготовчій частині (перевіряють роботу верстатів, чергують там, де може статись обрив нитки), які компенсують притаманну їм ригідність. Тобто індивідуальний стиль діяльності залежить не лише від властивостей нервової системи, а й від властивостей темпераменту. Ймовірно, що їх носій, оволодіваючи професійною діяльності, мимовільно обирає відповідні їм способи виконання дій. Таким чином, в більшості професій риси темпераменту, надаючи своєрідності процесу діяльності, не впливають на її кінцеву продуктивність. Недоліки темпераменту можуть компенсуватися спеціальною підготовкою, вольовими зусиллями та оволодінням особливими способами виконання дій
35.Задатки та здібності, види здібностей.
ЗДІБНОСТІ - це поєднання сприятливих Індивідуально-своєрідних особливостей та властивостей психіки, які виявляються у швидкості, результативності та якості виконання відповідної діяльності за мінімальних силових, енергетичних і часових затрат.
Вихідною передумовою для розвитку здібностей є ті природні задатки, з якими дитина з'являється на світ. Водночас біологічно успадковані властивості людини не визначають її здібностей. Мозок концентрує в собі не ті чи інші специфічні людські здібності, а лише здатність до формування цих здібностей (СЛ. Рубінштейн).
Рівень розвитку здібностей залежить:
• від якості знань і вмінь, від міри їх об'єднання в єдине ціле;
• природних задатків людини, якості природних нервових механізмів елементарної психічної діяльності;
• більшої чи меншої "тренованості" самих мозкових структур, які беруть участь у здійсненні пізнавальних і психомоторних процесів (Б.І. Додонов).
Види
Розрізняють загальні й спеціальні здібності.
Загальними називають здібності людини, що тією чи іншою мірою виявляються у всіх видах її діяльності. Загальні здібності забезпечують відносну легкість і продуктивність у засвоєнні знань та виконанні різних видів діяльності. ,
Такими є здібності до навчання, загальні розумові здібності людини, ЇЇ здібності до праці. Вони спираються на загальні вміння, необхідні в кожній галузі діяльності, зокрема такі, як уміння усвідомлювати завдання, планувати й організовувати їх виконання, використовуючи наявні в досвіді людини засоби, розкривати зв'язки тих речей, яких стосується діяльність, оволодівати новими прийомами роботи, переборювати труднощі на шляху до мети.
До спеціальних здібностей належить зарахувати й здібності до практичної діяльності: конструктивно-технічні, організаційно-управлінські, педагогічні, підприємницькі та інші.
Під спеціальними здібностями розуміють здібності, що виразно виявляються в окремих спеціальних галузях діяльності (наприклад, сценічній, музичній, спортивній тощо).
Здібності кожної людини, її індивідуальні особливості є результатом її розвитку.
Природжені передумови розвитку здібностей називаються задат ками. Задатки - це природжені можливості розвитку здібностей.
Вони зумовлені будовою мозку, кори його великих півкуль та її функ ціональними властивостями. Ці відмінності зумовлені не лише спадко вістю розвитку організму, а й утробним і позаутробним розвитком.
Таким чином, задатки - це не здібності, а тільки передумови до розвитку здібностей.
Усі люди здатні опанувати мову, але не всі опановують однакову кіль кість мов і не однаково опановують рідну мову.
Провідну роль у розвитку здібностей відіграють не задатки, а умови життя, навчання людей, їх освіта та виховання. Між здібностями і за датками існує не простий, а багатозначний зв'язок. Задатки є багато значними. Які саме здібності сформуються на ґрунті задатків, залежа тиме не від задатків, а від умов житгя, виховання та навчання.
На ґрунті одних і тих самих задатків можуть розвинутися різні здібності.
Не всі вроджені задатки людини обов'язково перетворюються на здібності. Задатки, коли бракує відповідних умов для переростання їх у здібності, так і залишаються нерозвиненими. Від задатків не зале жить зміст тих психічних властивостей, які містить кожна здібність. Ці властивості формуються у взаємодії індивіда із зовнішнім світом.
По 16 годин на добу працював Едісон, який на запитання про при чину його геніальності відповідав, що вона є результатом 99 відсотків поту та 1 відсотка таланту.
Задатки - анатомо-фізіологічне підґрунтя здібностей.
Умови перетворення задатків у здібності: діяльність, активна взаємодія з навколишньою дійсністю, навчання та виховання.
Здібності - реалізовані в діяльності потенційні можливості особис тості.
36.Обдарованість, талановитість, геніальність.
Обдарованість – це якісно своєрідне поєднання здібностей, що є запорукою
успішного виконання конкретної діяльності.
Обдарованість розглядається частіше усього як компонент природних спроможностей, що виявляються в кількісних і якісних характеристиках основних психічних процесів.
Талановитість – це високий рівень розвитку здібностей, передусім
спеціальних, тобто таких, які дають змогу успішно виконувати
певну діяльність: літературну, музичну, сценічну тощо. Поняття талант
слід використовувати лише при аналізі професійної діяльності у
мистецтві, а також вживати при оцінці принципово нових, позначених
оригінальністю і самобутністю підходу художніх творів.
Геніальність–це найвищий рівень розвитку здібностей, який визначає появу
творів, що мають історичне значення в житті суспільства, засвідчують
нову епоху в розвитку культури.
37.Інтелект, функції і структура інтелекту. Характеристики інтелекту.
ІНТЕЛЕКТ — це певний ступінь здатності людини розв'язувати завдання (проблеми відповідної складності.
може бути низьким, середнім і високим (або початковим, низьким, середнім, досить високим і високим).
Мислення й інтелект віддавна вважають найважливішими і відмітними рисами людини. доцільно говорити про інтелект науковий, професійний, життєвий, сімейний, загальний, управлінський, політичний, соціальний тощо.
У найзагальнішому вигляді інтелект розуміють як подальший розвиток деяких фундаментальних біологічних характеристик, невіддільних від життя. Виокремлено такі характеристики інтелекту: організація і пристосування (адаптація). Адаптація, у свою чергу, містить два взаємозалежні процеси, названих асиміляцією й акомодацією.
Організація й адаптація - це основні функції інтелекту, або функціональні інваріанти. Інваріантні характеристики автор розглядає як властивості біологічного функціонування взагалі. Організованість інтелектуальної діяльності означає, що в кожній інтелектуальній активності суб´єкта можна вичленувати щось ціле і щось таке, що входить у це ціле як елемент із їхніми зв´язками. Зміст терміна «асиміляція» зводиться до підкреслення відтворення суб´єктом під час його пізнавальної активності деяких характеристик пізнаваного об´єкта.
38.Коефіцієнт інтелекту (IQ), тести інтелекту.
Коефіцієнт інтелекту (англ. IQ — intelligence quotient) — кількісна оцінка рівня інтелекту людини: рівень інтелекту відносно рівня інтелекту середньостатистичної людини такого ж віку. Визначається за допомогою спеціальних тестів.
Тести IQ розраховані на оцінку розумових здібностей, а не рівня знань (ерудиції). Коефіцієнт інтелекту є намаганням оцінити Фактор загального інтелекту (g).
Тести IQ розробляються так, щоб результати описувалися нормальним розподілом з середнім значенням IQ, рівним 100 і таким чином, щоб 50 % людей мали IQ між 90 та 110 і по 25 % — нижче 90 та вище 110. Середній IQ випускників американських ВУЗів складає 115, відмінників — 135—140. Значення IQ менше 70 часто кваліфікується як розумова відсталість.
39.Креативність, творчі здібності.
Креат́ивність — (лат. сreatio — створення) — новітній термін, яким окреслюються «творчі здібності індивіда, що характеризуються здатністю до продукування принципово нових ідей і що входять в структуру обдарованості в якості незалежного фактору»[1]. Раніше у літературі використовувся термін «творчі здібності», однак пізніше почав витіснятися мовним запозиченням з англійської мови (creativity, creative). Суть креативності як психологічної властивості зводиться, за Я. Пономарьовим[Джерело?], до інтелектуальної активності і чутливості до побічних продуктів власної діяльності. Творча людина бачить побічні результати, які є творенням нового, а нетворча бачить лише результати щодо досягнення мети, проходячи повз новизну. Ф. Баррон і Д. Харрінгтон, підбиваючи підсумки досліджень у галузі креативності з 1970 по 1980 роки, зробили такі узагальнення відомостей про креативність:
1. Креативність — це здатність адаптивно реагувати на потребу нових підходів і продуктів. Ця здатність дозволяє також усвідомлювати нове в бутті, хоча сам процес може мати як свідомий, так і несвідомий характер; здатність породжувати незвичайні ідеї, відхилятися від традиційних схем мислення, швидко вирішувати проблемні ситуації. [3]
2. Створення нового творчого продукту багато в чому залежить від особистості творця і сили його внутрішньої мотивації.
3. Особливостями творчого процесу, продукту та особистості є їхня оригінальність, валідність, адекватність задачі і придатність — естетична, екологічна, оптимальність форми, правильність та оригінальність на даний момент.
4. Креативні продукти можуть бути дуже різноманітні за природою: нове вирішення проблеми в математиці, відкриття хімічного процесу, створення музики, картини чи поеми, нової філософської чи релігійної системи, нововведення у правознавстві, свіже рішення соціальних проблем тощо.
40.Поняття характеру, підходи до розуміння характеру.
Характер - це сукупність стійких рис особистості, що визначають ставлення людини до людей, до виконуваної роботи. Характер виявляється в діяльності і спілкуванні (як і темперамент) і містить те, що надає поведінці людини специфічного, характерного для неї відтінку (звідси назва “характер”).
Виділяють такі риси хар-ру:
-риси, які хар-зують вчинки людей щодо вибору цілей діяльності і спілкування- ощадливість, раціональність;
-риси, які хар-зують дії, спрямовані на досягнення цілей, - наполегливість, цілеспрямованість, послідовність;
-риси, які безпосередньо пов’язані з темпераментом і хар-зують особливості дії, вчинків, поведінки загалом, - інторверсія-екстраверсія, тривожність, витриманість-імпульсивність, ригідність.
-риси, що визначають ставлення до самого себе – гордість, егоїзм.
Характер може виявлятися в особливостях діяльності, якій людина віддає перевагу. Одні люди віддають перевагу найбільш складним і важким видам діяльності, для них задоволення шукати і переборювати перешкоди; інші обирають найбільш прості, безпроблемні шляхи. Для одних суттєво, з якими результатами вони виконали ту або іншу роботу, чи вдалося при цьому перевершити інших людей. Для інших це може бути байдуже, і вони задовольняються тим, що справилися з роботою не гірше інших, домігшись посередньої якості.
Характер людини виявляється в манері поведінки, способах реагування на дії та вчинки людей. Манера спілкування може бути більш-менш делікатною, тактовною або безцеремонною, чемною або брутальною. Характер, на відміну від темпераменту, обумовлений не стільки властивостями нервової системи, скільки культурою людини, її вихованням.
Існує поділ рис особистості людини на мотиваційні та інструментальні. Мотиваційні спонукають, спрямовують діяльність, підтримують її, а інструментальні надають їй певного стилю. Характер можна віднести до числа інструментальних особистісних властивостей. Від нього більше залежить не зміст, а манера виконання діяльності. Правда, як було сказано, характер може виявлятися й у виборі мети дії. Проте, коли ціль визначено, характер виступає більше у своїй інструментальній ролі, тобто як засіб досягнення поставленої мети.
Як вважає відомий німецький психіатр К. Леонгард, у 20-50% людей деякі риси характеру настільки загострені (акцентуйовані), що це за певних обставин призводить до однотипних конфліктів і нервових зривів.
41.Риси і типи особистості.
Особи́стість — соціально зумовлена система психічних якостей індивіда, що визначається залученістю людини до конкретних суспільних, культурних, історичних відносин. Особистість характеризують такі ознаки:
розумність (визначає рівень інтелектуального розвитку);
відповідальність (рівень розвитку почуття відповідальності, уміння керувати своєю поведінкою, аналізувати свої вчинки і відповідати за них);
свобода (здатність до автономної діяльності, прийняття самостійних рішень);
особиста гідність (визначається рівнем вихованості, самооцінки);
індивідуальність (несхожість на інших). Особистість визначають:
неповторні фізичні якості,
психічні процеси,
темперамент,
риси характеру,
здібності,
її потреби,
інтереси.
Насамперед варто розрізняти два стійких типи: екстраверт і інтроверт.
Екстраверт характеризується уродженою тенденцією направляти свою психічну енергію, чи лібідо, зовні, зв'язуючи носія енергії з зовнішнім світом. Даний тип природно і спонтанно виявляє інтерес і приділяє увагу об'єкту - іншим людям, предметам, зовнішнім манерам і благоустрою. Екстраверт відчуває себе щонайкраще - що називається “у своїй тарілці”, - коли має справа з зовнішнім середовищем, взаємодіє з іншими людьми. І робиться неспокійним і навіть хворим, виявляючись на самоті, монотонному одноманітному середовищу. Підтримуючи слабкий зв'язок із суб'єктивним внутрішнім світом, екстраверт буде остерігатися зустрічі з ним, буде прагнути недооцінити, применшити і навіть опорочити будь-які суб'єктивні запити як егоїстичні.
Інтроверт же характеризується тенденцією свого лібідо спрямовуватися усередину, неодмінно зв'язуючи психічну енергію зі своїм внутрішнім світом думки, чи фантазії почуття. Такий тип приділяє значний інтерес і увага суб'єкту, а саме його внутрішнім реакціям і образам. Найбільше успішно інтроверт взаємодіє сам із собою й у той час, коли він звільнений від обов'язку пристосовуватися до зовнішніх обставин. Інтроверт свою власну компанію, свій “тісний мирок” і негайно замикається у великих групах. Відповідно до ведучого функцією ми будемо мати чотири функціональних типи: розумовий, почуттєвий, сенсорний, інтуїтивний. Розумовий тип у більшому ступені відповідає чоловікам. Ментальне життя даного типу зводиться до створення інтелектуальних формул і наступному припасуванню наявного життєвого досвіду під ці формули. почуттєвий тип відповідно більше розповсюджений у жінок. Твердження і розвиток міжособистісних взаємодій і відносин партнерства є тут головною метою. Сенсорний (чуттєвий) - тип характеризується пристосованістю до звичайної реальності, до “тут і зараз”. Інтуїтивний тип мотивується головним чином постійним потоком нових ведень і передчуттів, що виникають від його внутрішнього активного сприйняття.
42.Акцентуації характеру.
АКЦЕНТУАЦІЯ ХАРАКТЕРУ - це надзвичайне підсилення окремих рис характеру, за якого наявні відхилення в психології і поведінці людини, що не виходять за межі нормативної поведінки, але межують з патологією.
Акцентованість рис характеру виявляється лише за певних умов. За інших умов люди з такими рисами діють спокійно, без напруження.
Акцентованість рис характеру виробляється за суспільних умов життя під впливом інтересів, специфіки контактів у колективі, проте, як свідчать дослідження, засадами стосовно них є своєрідні вроджені індивідуальні особливості, що й створюють ґрунт для виникнення акцентуації за відповідних соціальних умов.
Німецький вчений К. Леонгард виділив 12 типів акцентуацій характеру. Його класифікація базується на оцінці стилю спілкування людини з оточуючими. Типи акцентуацій характеру поділяються К. Леонгардом на дві групи за принципом акцентуації рис або характеру, або темпераменту. До акцентуації рис характеру К. Леонгард відносить демонстративний, педантичний, застряглий та збудливий типи.
Демонстративний тип. Для осіб цього типу акцентуації є характерними схильність до «витіснення» зі свідомості тих оцінок, які є неприємними для образу «Я»; прагнення за будь-яку ціну завжди бути в центрі уваги; завищена самооцінка, намагання приймати «бажане за дійсне».
Педантичний тип. Цьому типу акцентуації притаманні інертність психічних процесів, схильність «загрузати» в дрібницях, наявність проблеми складності прийняття рішення. В спілкуванні люди цього типу приваблюють рівним настроєм, надійністю в справах, сумлінністю та охайністю.
Застряглий тип. Основна риса цього типу акцентуації -значна стійкість афекту, «злопам'ятність», прагнення і в головному і в дрібницях відстоювати свою точку зору, не враховуючи позицію групи.
Збудливий тип. Для таких осіб є характерною схильність до «вибуху» емоцій, як засобу періодичної розрядки нервової системи.
До акцентуацій рис темпераменту відносяться гіпертимний, дистимічний, тривожний, циклоїдний, екзальтований, екстравертований та інтравертований типи.
Гіпертимний тип. Людям цього типу притаманні високий рівень оптимізму, а також жадоба діяльності при можливій схильності до поверхових висновків.
Дистимічний тип. Для цього типу акцентуації є характерною песимістична спрямованість особистості, фіксація на похмурих сторонах життя.
Тривожний тип. Головна риса - високий рівень тривожності, сильно розвинений «комплекс неповноцінності» - як підтвердження заниженої самооцінки.
Циклотимічний тип. Провідна ознака - схильність до невмотивованих різких змін настрою протягом короткого часового інтервалу: від підвищено-оптимістичного до знижено-песимістичного і навпаки.
Екзальтований тип. Для носіїв цього типу акцентуації є характерним великий діапазон емоційних станів, вони захоплюються чимось радісним і так само легко впадають у відчай.
Емотивний тип. Це чутливі та вразливі люди, що відзначаються глибиною переживань у галузі тонких емоцій.
Екстравертований тип. Люди цього типу відкриті до всякої інформації, готові вислухати і надати допомогу кожному, хто до них звертається, здатні до конформізму. Їм притаманні високий рівень товариськості, балакучості, поступливість, ретельність.
Інтровертований тип. Для таких осіб є характерними низька контактність, замкненість, відірваність від реальності, схильність до філософствування. Вони орієнтовані на свій внутрішній світ, на свою оцінку предмета або події, а не на предмет як такий.
43.Локус-контроль особистості.
Локус контролю — поняття, яке характеризує суб'єктивне сприйняття локалізації причин поведінки чи керівного початку у себе чи інших. Уведено американським психологом Дж. Роттером. Оцінюється на шкалі інтернальності-екстернальності від високо інтернального до високо екстернального. Приписування відповідальності за результати діяльності
зовнішнім силам — екстернальний, зовнішній локус контролю. Відповідає пошуку причин поведінки зовні, серед оточення. Схильність до зовнішнього локусу контролю виявляється разом з такими рисами, як непевність у своїх можливостях, неврівноваженість, прагненні відкласти реалізацію намірів на невизначений термін, тривожність, підозріливість, конформність та агресивність. За неможливості впливання на перебіг подій, у осіб із зовнішнім локусом контолю переважно формується беспорадність та зниженя пошукової активності, на відміну від осіб із внутрішнім локусом контролю.
власним здібностям та зусиллям — інтернальний, внутрішній локус контролю. Відповідає пошуку причин поведінки в собі. Люди зі внутрішнім локусом контолю впевненіші в собі, послідовні та наполегливі в досягненні поставленої мети, схильні до самоаналізу, врівноважені, товариські, доброзичливі та незалежні. Показано, що внутрішній локус контролю є соціально схвальною цінністю, ідеальному Я приписується внутрішній локус контролю. Особи з внутрішнім локусом контролю частіше досягають творчих та професійних успіхів.
Локус контролю не визначає реальність контролю зовнішніми чи внутрішніми причинами, а лише суб'єктивне його сприйняття. Локус контролю — стійка властивість індивіду, яка формується при його соціалізації.
44.Мотиваційна сфера особистості: поняття, структура.
Мотивація - це ті причини, через які людина робить ті чи інші вчинки. Мотиваційна сфера особистості тісно пов’язана з активністю індивіда.
Суб’єкт активності являє «особисте Я» людини. Людина вважає, що коли вона говорить «Я роблю так тому, що я цього хочу» вона виражає власне свої прагнення, але це не завжди так. Наприклад, студент вступивши до вузу пояснює оточуючим і самому собі що це його самостійний вибір і він не залежить від стороннього впливу. Але через деякий час він розчарований. Він мусить визнати, що вибір професії був здійснений під впливом рідних та друзів. При цьому поради інших він не сприймав як «директиви». За цим визнанням - критична робота свідомості в напрямку виділення «голосу» інших людей від його власного.
Також суб’єкт активності - це «Я іншого в мені», коли «присутність» іншого відчувається і може сприйматися як вторгнення в внутрішній світ іншої людини. Це також видно на прикладі з студентом.
Суб’єкт активності такий, що він не ототожнюється ні з ким з людей конкретно. Але в той же час він має відношення до кожного, уособлюючи те, що повинне бути властиве всім людям: розум, добро, честь, красоту, свободу. Коли активність людини диктується цими цінностями, кажуть, що її суб’єктом є «всезагальне Я» в людині. «Індивідуальне Я» тут поєднано з «Я іншого».
мотиви - усвідомлені спонукання людини до діяльності або поведінки.
Мотиви за змістом: біологічні та соціальні; за силою: сильні та слабкі; за переконаннями: усвідомлені та неусвідомлені; за джерелом виникнення: патріотичні, колективні, діяльнісні, стимулювально-заохочувальні; за часом прояву: постійні, тривалі, короткотривалі; за проявом у поведінці: реальні і потенційні; за ступенем стійкості: сильно-, середньо- слабкостійкі.
Мотиви тісно пов'язані з потребами і навпаки. Їх зв'язок виявляється в тому, що потреби реалізуються в поведінці і діяльності. Мотивами можуть виступати і потреби, і інтереси, і прагнення, і бажання, і почуття, і думки. Сукупність мотивів поведінки і діяльності розглядається як мотиваційна сфера особистості. У цілому ця сфера є динамічною й змінюється в залежності від багатьох обставин. Проте, ядром мотиваційної сфери, її «стрижнем» виступають відносно стійкі й домінуючі мотиви (саме в них першочергово виявляється спрямованість особистості).
Поняття мотивація в психології використовують у двох значеннях:
• як систему факторів, що обумовлюють поведінку (цілі, інтереси, потреби, мотиви, наміри);
• як характеристику процесу, що підтримує поведінкову активність.
Між спрямованістю і мотивами існує суттєва розбіжність. Будь-яка потреба є суб'єктивною й знаходиться на емоційному рівні в оперативній пам'яті. Мотив є свідомим, підпорядкованим певній цілі. Мотив зберігається в довгостроковій пам'яті людини. Здійснюючи однакові за формою вчинки, люди можуть керуватися різними, а іноді навіть суперечними мотивами.
Розрізняють три групи мотивів:
1) прості, до яких відносять потяги, бажання, хотіння;
2) складні, до яких відносять інтереси, схильності, ідеали;
3) випадкові, до яких відносять почуття, звички й афекти.
45.Потреби, види потреб.
Потре́би — це необхідність для людини таких умов, що забезпечують її існування і самозабезпечення.
Потреби поділяють на групи:
фізіологічні;
екзістенціальні;
престижні;
особистісні;
духовні.
Види потреб:
матеріальні: в їжі, одязі, предметах побуту, житлі (вони вважаються базовими)
духовні: в освіті, в підвищенні кваліфікації, в художній творчості, в розвитку науки та мистецтва
соціальні: в медичному обслуговуванні, в вихованні дітей, у вільному часі, в гідних умовах праці і навчання.
За способом задоволення:
індивідуальні
групові
Виділяють потреби існування (їжа,одяг,безпека)і потреби досягнення цілей життя (влада і слава, знання і творчість, духовне удосконалення).
Потреби людей безмежні.
46.Мотиви і процес мотивації.
Мотивація — внутрішня рушійна сила, що спонукає людину до дії або певного типу поведінки, пов'язана з її органічними та культурними потребами. Процес мотивації розглядається в широкому плані. Він включає нерозривно пов'язані між собою чотири стадії: власне мотивацію; прийняття рішень; поведінку та задоволення працею. Акцент на прийнятті рішень - результат когнітивного підходу до мотивації. Розгляд трудової поведінки, характеру дій необхідний і тому, що оцінка правильності рішень та її відповідності потребам людини. Процес мотивації розглядається в широкому плані. Він включає нерозривно пов'язані між собою чотири стадії: власне мотивацію; прийняття рішень; поведінку та задоволення працею. Акцент на прийнятті рішень - результат когнітивного підходу до мотивації. Розгляд трудової поведінки, характеру дій необхідний і тому, що оцінка правильності рішень та її відповідності потребам людини. Велике значення, звичайно, має винагорода, але дієвість зовнішньої винагороди залежить від її гласності, справедливості й відстрочки винагороди. Необхідно особливо відзначити роль заключного елемента схеми - загальної задоволеності працею, що залежить не тільки від оцінки винагороди, а й від умов праці, а також інших факторів. Цей елемент є самоцінним. Мотиваційна сфера людини в більшості випадків включає не один, а кілька мотивів, що визначають трудову поведінку. Це означає, що при оптимізації мають місце кілька цілей, які часто вимагають різноспрямованої поведінки.
47.Спрямованість особистості та її види.
Спрямованість особистості — це інтегративна якість, яка визначає сукупність стійких мотивів, що орієнтують життєдіяльність особистості. ;
Спрямованість особистості характеризується її потребами, потягами, бажаннями, інтересами, схильностями, ідеалами, цінностями, світоглядом, переконаннями та мораллю. Сутність спрямованості полягає в тому, що вона дає відповіді на питання не стільки про те, чого хоче людина, скільки про те, чому вона цього хоче, а відтак визначає її поведінку, діяльність.
Загальну характеристику спрямованості особистості можна викласти лише спостерігаючи за життєдіяльністю людини.
Наприклад, спрямованість особистості є складовою «карти особистості» і визначається в процесі дослідження структури особистості. За цією методикою, спрямованість характеризується рівнем, широтою, інтенсивністю та дієвістю, професійна спрямованість.
Рівень спрямованості характеризує соціальну зрілість особистості, ступінь її свідомості і моральності (від повної узгодженості до заперечення).
Широта спрямованості засвідчує коло інтересів особистості (найвища оцінка — професійні, мистецькі, художні, спортивні та інші інтереси, а найнижча — відсутність інтересів).
Інтенсивність спрямованості пов'язується з емоційним забарвленням життєдіяльності і може змінюватися від нечітких потягів через усвідомлене бажання й активне прагнення до повного переконання.
Стійкість спрямованості характеризується її часом: не змінюється з юнацтва — змінюється декілька разів — повна нестійкість мотивів цінностей.
Дієвість спрямованості — це активність реалізації цілей у діяльності: всі переконання і прагнення реалізуються, здійснюється їх більша (менша) частина, реалізуються лише ті, які легко здійснити, або повна пасивність.
Професійну спрямованість може охарактеризувати таке коло питань: професія обрана за бажанням, щоб її отримати — долалися перешкоди і є повне задоволення;
48.Мотивація навчання і професійної діяльності.
Мотив - це внутрішня спонукальна причина дій і вчинкік людини, переживання чогось особисто значущого для індивіда шлях вибору варіанту досягнення мети. Інколи відбувається підміна понять “мотив” та “стимул”, що неприпусти. Мотив - це будь-яке психічне явище, то збуджує до дії, а стимул - явище, що діє на людину і викликає відповідну реакцію. Стимул може стати мотивом, але за умов, що його буде «перероблено» особистістю і відображено свідомістю. Через це один і той самий стимул у різних особистостей може викликати різні мотиви.
Для того, щоб активізувати навчальну діяльність слід у формах організації спільноі діяльності суб’єктів пізнання розгорнути в модельному вигляді зміст навчання, "зобразити" професійну діяльність в максимально можливій повноті і тим самим адекватно засвоїти, а точніше, присвоїти професійну діяльність. Знания при цьому засвоюються не заради самого засвоення або успішного складання екзаменів
49.„Я-образ”, „Я-концепція” як ядро особистості.
Дослідження „Я-образу” набуває особливого значення в психологічній науці, оскільки ця проблема прямо пов’язується з проблемою виховання особистості як суб’єкта власної життєдіяльності.
Особистісний розвиток пов’язується з компетентністю у власному „Я”, в основі якого – здатність приймати оптимальні рішення стосовно себе на основі глибокого самопізнання, переживання інтегрованості. Глибинне пізнання сутності свого „Я” – процес творчий, його результатом є соціальна і психологічна зрілість, відповідальність, здатність продуктивно вирішувати непрості проблеми, долати, зокрема, кризи життєвого шляху
Я-концепція — динамічна система уявлень людини про саму себе, що включає усвідомлення своїх фізичних, інтелектуальних природних властивостей; самооцінку; суб'єктивне сприйняття, що впливає на власну особистість зовнішніх факторів.
Поняття я-концепції виникло у 1950 році в руслі гуманістичної психології (феноменалістичної), представники якої (А. Маслоу, К. Роджерс і іншими), на відміну від біхевіористів і фрейдистів, прагнули до розгляду цілісного людського Я і його особистісного самовизначення мікросоціуму.
Значний вплив на встановлення цього поняття здійснили також такі вчені як: Ч. Кулі, Дж. Мід і Е. Еріксон. Однак перші теоретичні розробки в області я-концепції належать У. Дженсон, що розділив глобальне, особистісне Я (Self) на взаємодіюче Я-усвідомлююче (І) і Я-як об'єкт (Ме).
50.Самооцінка та рівень домагань.
Самооцінка - це усвідомлення власної ідентичності незалежно від зовнішніх впливів. Вона складається в процесі пізнання людиною себе. За змістом самооцінка розрізняється як завищена, занижена та адекватна, саме остання сприяє розвитку людини. Завищена або занижена утруднюють цей процес. Те, як людина оцінює себе - переживання гідності, самозадоволення, самоповага, або приниження, почуття неповноцінності частково залежить від її соціального статусу, але ще більш від оцінок, які вона отримує від значимих для неї осіб (Шибутані, 1969).
Самопізнання пов'язано із самоаналізом і самокритичністю, що дають можливість кожному глибше пізнати себе самого усвідомити духовне зростання, а також стимулювати свій розвиток. Вищий рівень саморозвитку людини включає вибір цінностей, моральних норм, образу життя, професії.
Самопізнання виявляє потребу людини в самодостатності і самоутвердженні. В особистісному і соціальному планах самоствердження має різні форми: на позитивному полюсі -подвиг як вищий вид соціально-ціннісного самоствердження, на негативному - правопорушення як форма асоціального вчинку. Особливо важливо самоутвердження в молоді роки -в навчанні, роботі, взаєминах між людьми. Воно асоціюється в першу чергу з самостійністю, самовідповідальністю, самоініціативою, самодостатністю.
Самосвідомість розвивається, змінюється, збагачується протягом життя людини. У кожного є природна схильність до самовдосконалення, яка на певному етапі розвитку особистості та впливу суспільства виступає як усвідомлення прагнення до творчого саморозвитку, самореалізації. Самовдосконалення і самовияв людини є процес постійного розвитку, сходження (С. Л. Рубінштейн).
Високий рівень самосвідомості веде до саморозвитку і самовиховання.
51.Розвиток особистості, його ознаки, фактори, умови та напрямки.
Розвиток особистості — це складний процес, в якому рівні розвит-ку постійно змінюються. Розвиток пізнавальних психічних процесів,емоцій і почуттів, волі, потреб, інтересів, ідеалів і переконань, свідомостіта самосвідомості, здібностей, темпераменту та характеру, вмінь, нави-чок і звичок перебуває у складній міжетапній взаємодії. Вищі рівні за-роджуються на попередніх етапах, але й особливості попередніх віко-вих етапів виявляються на наступних етапах.
Умови розвитку : Орієнтування - підструктура особистості, що забезпечує урахування індивідом умов життєдіяльності, необхідних, на його думку, для успішного досягнення мети.
Самоактуалізація - здатність переходити із стану можливостей до стану діяльності. Самоконтроль - підструктура особистості, яка супроводжує хід досягнення суб'єктивної мети, результати власних дій, самоактуалізації і самореалізації..Свобода.
Особистість розвивається в анатомо – біологічному, психічному і cоціальному напрямку.
Анатомо – біологічний напрямок включає в себе розвиток біологічних систем організму – кістково – м’язевої, дихальної, серцево – судинної, кровоносної, та інших.
Під психічним напрямком розвитку ми розуміємо розвиток пам'яті, здатності виконувати різні мислительні операції ( аналіз, синтез, узагальнення та інші ), швидкість проходження психічних реакцій.
Під соціальним напрямком розвитку розуміємо соціалізацію людини, її взаємоз'вязки з колективом, суспільством, сім'єю.
Напрямки і фактори розвитку взаємопов'язані між собою: людина повинна розвиватися одночасово на всі боки (по можливості рівномірно) з врахуванням всіх факторів.
Фактор – це умова, причина будь – якого процесу. Розвиток має свої фактори , основну роль серед яких відіграють : біологічний (спадковість), середовище, діяльність, навчання, саморозвиток, активність особистості. Провідну роль сеерд цих всіх факторів відіграє виховання.
1. Біологічний – людина біологічна істота і належить до класу ссавців. По спадковості людині передаються :
• Загальнолюдські якості ( будова скелету, мозку, здатність до розвитку другої сигнальної системи, здатність до прямоходіння);
• Індивідуальні якості (темперамент, морфологічні ознаки, особистсісний тип установки.).
2. Середовище – буває біологічне і соціальне. Основною характеристикою біологічного середовища є його фізичні дані, що включають повітря, воду, їжу, оточуючу природу. Тобто, біологічне середовище включає оптимальний рівень розвитку організму відповідно до кліматичних умов.
Соціальне средовище визначає формування особистості не само по собі, а в залежності від того, як складаються відношення цієї особистості з оточуючими її людьми. Взаємовідношення особистості з середовищем характеризуються не впливом зовнішніх умов на особистість, а відношенням особистості до цих умов.
3. Діяльність - існує наступна класифікація діяльності :ігрова, навчально – пізнавальна, творча праця особистості, художньо-естетична, спортивна.
4. Навчання – дозволяє розвивати особистість в приватних і державних школах.
5. Саморозвиток особистості.
6. Виховання – це провідний фактор розвитку особистості. Тому, що: - по – перше, він дає змогу знівелювати всі негативні впливи інших факторів; - по – друге, виховання, на відмінну від інших факторів цілеспрямоване, тому результати його передбачувальні.
54.Діяльність та її структура.
Діяльність-активна взаємодія людини з оточуючим середовищем, завдяки чому вона досягає свідомопоставлених цілей ,які виникли в наслідок прояву у неї певної потреби
складових діяльності:
1) «мотив — діяльність»: без мотиву діяльності не буває; немотивована діяльність — це діяльність із суб'єктивно й об'єктивно прихованим мотивом;
2) «ціль —дія»: людська діяльність не існує інакше, як у формі дій. Якщо з діяльності умовно вичленувати дії, то від діяльності взагалі нічого не залишиться;
3) «задана —операція»: задача — це локальна ціль; способи, якими вона здійснюється, називаються операціями;
4) «операція — функціонально-фізіологічна система»: в процесі оволодіння людиною діями, знаряддями (засобами), операціями формуються специфічні функціональні системи — мозкові структурні новоутворення, в яких закришені зовнішні (рухові) й внутрішні (розумові, наприклад, логічні) операції.
55.Види і типи діяльності.
Діяльність-активна взаємодія людини з оточуючим середовищем, завдяки чому вона досягає свідомопоставлених цілей ,які виникли в наслідок прояву у неї певної потреби .
Види діяльності: спілкування ( полягає в обміні інформацією між людьми) , гра (діяльність в умовних ситуаціях, що спрямовується на відтвор. і засвоєння сусп. досвіду ,за фіксованого в засобах і способах здійснення предметних дій) ,навчання (ставлять мету, визнач. принципи ,зміст , форми й методи навч, роботи ) ,праця (спрям. На освоєння й перетворення природних й соціальних сил з метою задовол. потреб ,в результаті створ. матер. й духовні цінності).
Типи діяльності : духовно-пізнавальна: дослідження теоретичні, прикладні, практичні перетворювальна : предметна :люди-природа ,матеріальні цінності ; соціальна :люди-люди, управління ,освіта, лікування ; ціннісно-орієнтаційна або духовно-оцінна :пізнавання світу з позицій добра і зла ;споживча :матеріальне , духовне ;комунікативна ;художньо-творча : пізнання світу в художніх образах.
56.Спільна діяльність. Становлення спільної діяльності в онтогенезі.
Міжособистісна спільність передбачає взаємозв'язок з іншими людьми, а конкретним змістом цього взаємозв'язку є співвідношення індивідуального вкладу кожного з учасників у спільну справу. Зазвичай виокремлюють три моделі спільної діяльності:
• спільно-індивідуальна (кожен учасник робить свою частку загальної справи незалежно від інших);
• спільно-послідовна (загальне завдання виконується послідовно кожним);
• спиьно-взаемопов 'язана (має місце одночасна взаємодія кожного учасника з усіма іншими).
основні ознаки спільної діяльності:
• наявність загальних цілей для учасників взаємодії (спільна діяльність, як і інша форма кооперації, породжується необхідністю досягнення таких цілей, котрі недоступні окремій людині або досяжні частково; спільна діяльність є доцільною в тому разі, коли заздалегідь ставляться усвідомлювані цілі);
• учасники спільної діяльності, окрім індивідуальних мотивів, повинні мати спонуку працювати разом, тобто слід сформувати загальну мотивацію для досягнення мети;
• необхідне розділення єдиного процесу досягнення колективної мети на певні складові, тобто на окремі, але функціонально пов'язані сукупності дій, операцій та їх розподіл між учасниками взаємодії;
• об'єднання (або суміщення) індивідуальних діяльностей, яке розуміється як утворення цілісності спільної діяльності і як сприяння виникненню взаємозв'язків і взаємозалежи остей між учасниками цієї діяльності;
• погоджене, координоване виконання розподілених і об'єднаних індивідуальних діяльностей усіх учасників;
• необхідність в управлінні (включаючи самоуправління) — потреба, внутрішньо притаманна спільній діяльності;
• наявність єдиного завершального результату, загального для учасників спільної діяльності;
• єдине просторово-часове функціонування учасників взаємодії.
57.Поняття та функції спілкування в життєдіяльності людини
Спілкування.- багатоплановий складний процес встановлення контактів між людьми в результаті якого здійснюється вплив однієї людини на іншу ,обмін інформацією ,вироблення загальної стратегії взаємодії ,сприйняття, розуміння іншої людини У спілкуванні реалізується потреба однієї людини в іншій. У процесі спілкування виділ. 2 фактори (за Лірі):а)домінування\підлеглість,б)дружелюбність/агресивністі
три основні класи таких функцій: інформаційно-комунікативну, регулятивно-комунікативну та афективно-комунікативну.
Інформаційно-комунікативна функція спілкування охоплює все, що має відношення до передачі та прийому інформації людиною. Йдеться не лише про готову інформацію, а також й про інформацію, яка створюється.
Регулятивно-комунікативна функція спілкування забезпечує не лише пізнання, а й регуляцію поведінки суб'єктів спілкування. З цією функцією пов'язані і способи впливу людей одне на одного: переконання, навіювання, наслідування, зараження, тощо.
Афективно-комунікативна функція спілкування відноситься до емоційної сфери особистості, визначає її ставлення до явищ навколишнього світу.
58.Сторони та види спілкування.
Спілкування не розглядається в одній системі координат. Це багатомірний процес. Відповідно, види спілкування описують це явище з різних сторін:
• залежно від специфіки суб'єктів (особистість чи група) виділяють міжособистісне, міжгрупове, міжсоціумне спілкування, а також спілкування між особистістю і групою;
• за кількісними характеристиками суб'єктів спілкування можна розрізнити: самоспілкування, міжособистісне спілкування та масові комунікації;
• за характером спілкування може бути опосередкованим та безпосереднім, діалогічним та монологічним;
• за цільовою спрямованістю розрізняють: анонімне, рольове, неформальне спілкування.
Види:
Міжособистісні стосунки та їх оптимізація.
Соціально-психологічна установка та соціальна перцепція.
Психологічний вплив на іншу людину в процесі взаємодії.
Соціальна група: поняття, класифікація, структура.
Статус і роль людини в групі: поняття, види, взаємозв’язок.
Соціально-психологічні фактори ефективності спільної діяльності.
Самопочуття людини в групі, соціально-психологічна атмосфера та клімат.
Конфлікт: сутність, структура, класифікація.
57.Види конфліктів та шляхи їх розв’язання.
Для досить повної характеристики поведінки суб'єкта діяльності у конфліктній ситуації існує двомірна модель регулювання конф лікту, що має дві основні стратегії поведінки: кооперацію та наполег ливість (настирливість).
Перша стратегія — кооперація. Це орієнтація на інтереси і потреби партнерів, стратегія узгоджень, пошуку спільних інтересів.
Друга стратегія — наполегливість. Передбачає реалізацію влас них інтересів, досягнення власних цілей, жорсткий підхід (учасники — супротивники, мета — перемога або поразка). Прихильники цієї стра тегії настирливі, нетерплячі, егоїстичні, не вміють слухати інших, на магаються нав'язати власну думку тощо.
Кожна з цих стратегій може мати повну міру прояву — від міні мального до максимального. Це дає можливість визначити п'ять осно вних стилів поведінки у конфліктних ситуаціях:
Оптимальною стратегією поведінки суб'єкта діяльності вважає ться така, в якій застосовуються усі п'ять стилів.Оптимізація поведінки пе редбачає здатність використовувати всі тактики залежно від конкрет них умов конфліктної ситуації (стиль поведінки учасників конфлікту, природа конфлікту, можливі наслідки тощо).
66.Конфлікт: сутність, структура, класифікація
Конфлікт - це зіткнення протилежно спрямованих, несумісних одна з одною тенденцій (потреб, інтересів, ціннісних орієнтацій, соціальних установок, планів тощо) у свідомості окремо взятого індивіда, в міжособистісних взаємодіях та міжособистісних стосунках індивідів чи груп людей.
Найчастіше виникають такі чотири типи конфліктів:
• внутрішньоособистісні (інтраперсональні), які виникають на рівні однієї особистості (наприклад на рівні безпосередньо викладача або студента);
• міжособистісні (інтерперсональні), які виникають між двома особистостями (наприклад між двома студентами);
• внутрішньогрупові (інтрогрупові), які виникають всередині групи, зокрема між конкретною особою і групою;
• міжгрупові (інтергрупові), які виникають між соціальними групами, причому як всередині організації, так і за її взаємодії з оточенням (наприклад, між двома підрозділами в організації).
Конфлікти, які розгортаються в організаціях, характеризуються об'єктивно-суб'єктивною природою виникнення: з одного боку, вони зумовлюються зовнішніми, об'єктивними факторами (соціально-політичною та економічною ситуацією в суспільстві, станом розвитку та матеріально-технічного забезпечення галузі, особливостями функціонування конкретної організації тощо), а з іншого - внутрішніми, суб'єктивними факторами (психологічними характеристиками учасників конфлікту, їхніми потребами, інтересами, мірою значущості для них конфліктної ситуації, особливостями характеру тощо).
За причинами виникнення внутрішньоособистісні, міжособистісні, внутрішньогрупові та міжгрупові конфлікти можна класифікувати у такий спосіб:
• конфлікти ролей - зіткнення різних соціальних ролей, які виконуються однією людиною або декількома людьми (групами);
• конфлікти бажань - зіткнення кількох бажань у свідомості однієї людини або зіткнення свідомостей декількох людей (груп) з приводу того самого бажання;
• конфлікти норм поведінки - зіткнення цінностей, норм поведінки, життєвого досвіду при взаємодії та спілкуванні людей (груп).
59.Міжособистісні стосунки та їх оптимізація
Відносини між особистостями мають складну структуру. У цій структурі діють не лише об'єктивні чинники (характер мети, умови для її досягнення, особливості керівництва, відносини між членами групи, що склалися), а й суб'єктивні (рівень свідомості та самосвідомості членів колективу, рівень їх домагань, індивідуально-психологічні особливості, здібності та ін.^і)
Головний метод дослідження взаємовідносин у колективі - спостереження. Воно дає змогу всебічно з'ясувати змістовність життя в групі, її структуру, рівень розвитку, статус окремих членів. Плідними для вивчення колективів є також різні форми анкетування, опитування, інтерв'ю, результати яких дають уявлення про цінності групи, бачення її членами різних аспектів життя певної спільності.
Ефективним інструментом оперативного вивчення міжособистісних відносин є запропонований американським психологом і мікросоціологом Дж. Морено метод соціометрії. Засадовим для нього є принцип синтонності - емоційних потягів і симпатій, які виявляються у відносинах між членами групи і визначають їх характер.
60.Соціально-психологічна установка та соціальна перцепція.
Виникнення і успішний розвиток міжособистісного спілкування можливе лише в тому випадку, якщо між його учасниками існує взаєморозуміння. Те, якою мірою люди відображають почуття і риси один одного, сприймають і розуміють інших, а через них - - і самих себе, здебільшого визначає і сам процес спілкування, і стосунки, які створюються між партнерами, і способи взаємодії. Процес розуміння і пізнання людиною іншого в ході спілкування є обов'язковою складовою спілкування. Умовно цей процес називається перцептивною стороною спілкування.
Перцепція в загальнопсихологічному розумінні — це елемент цілісного процесу пізнання і суб'єктивного осмислення світу. Поняття "соціальна перцепція" відображає складний процес пізнання і розуміння людьми один одного, воно включає в себе все те, що в загальнопсихологічному плані визначається різними термінами і вивчається окремо.
Оскільки людина вступає в спілкування завжди як особистість, тому вона завжди сприймається іншими людьми як особистість. На основі зовнішньої сторони поведінки ми, за словами С.Л. Рубінштейна, ніби "читаємо" іншу людину, розшифровуємо її внутрішній світ, особливості особистості за зовнішніми проявами. Враження, що виникають при цьому, відіграють важливу роль, регулюючи процес спілкування. У ході пізнання іншої людини одночасно здійснюються й емоційна оцінка її, і спроба зрозуміти її логіку вчинків і хід мислення, а потім, уже на основі цього, побудувати стратегію своєї власної поведінки.
Таким чином, коли говорять про перцептивну сторону спілкування, то мають на увазі особливості сприйняття не фізичних, а соціальних об'єктів, до яких відносяться формування уявлення про наміри, думки, здібності, емоції установок та ш.
Процеси соціальної перцепції включають не тільки сприйняття людини людиною, а й процес сприйняття спостережної поведінки, її інтерпретацію в термінах причин поведінки і очікуваних наслідків поведінки, що сприймається; емоційну оцінку, побудову стратегії власної поведінки.
У загальному розумінні соціальна перцепція — це багатофункціональний психологічний процес сприйняття іншої людини, її зовнішніх ознак, співвіднесення їх з її особистісними характеристиками та інтерпретація й прогнозування на цій основі її вчинків.
61.Психологічний вплив на іншу людину в процесі взаємодії.
Психологічний вплив — застосування у міжособистісній взаємодії винятково психологічних засобів з метою впливу на стан, думки, почуття, дії, іншої людини.
До видів психологічного впливу передусім належать переконання, зараження, навіювання, наслідування, мода, чутки.
Переконання. Як спосіб психологічного впливу, переконання спрямоване на зняття своєрідних ^фільтрів на шляху інформації до свідомості і почуттів людини. Його використовують для перетворення інформації, котра повідомляється, на систему установок і принципів індивіда.
Переконання — метод свідомого та організованого впливу на психіку індивіда через звернення до його критичного судження.
Здійснюючись у процесі комунікативної взаємодії, переконання забезпечує сприйняття і включення нових відомостей у систему поглядів людини. Засноване воно на свідомому ставленні індивіда до інформації, на її аналізі й оцінці. Сприятливими умовами для переконання є дискусія, групова полеміка, суперечка, оскільки сформована під час їх перебігу думка набагато глибша, ніж та, що виникла за пасивного сприймання інформації.
Зараження. Наймасовіший спосіб інтеграції групової діяльності виникає за значного скупчення людей — на стадіонах, у концертних залах, на карнавалах, мітингах тощо. Однією з його ознак є стихійність.
Зараження — психологічний вплив на особистість у процесі спілкування і взаємодії, який передає певні настрої, спонуки не через свідомість та інтелект, а через емоційну сферу.
Психічне зараження здійснюється через передачу емоційного стану від однієї особи до іншої на несвідомому рівні. Свідомість за таких умов різко звужується, майже зникає критичність до подій, інформації, що надходить з різних джерел. Психологія тлумачить зараження як неусвідомлювану, мимовільну схильність людини до певних психічних станів. Відбувається зараження через передавання психічного настрою, наділеного великим емоційним зарядом. Воно є одночасно продуктом впливу на інших енергетики психічного стану індивіда чи групи, а також здатністю людини до сприймання, співпереживання цього стану, співучасті.
Навіювання. В сучасних умовах застосовується досить часто, одночасно може бути одним із небезпечних інструментів маніпуляції поведінкою людини, оскільки діє на її свідомість і підсвідомість.
Навіювання, або сугестія, —метод впливу на психіку людини, пов 'язаний з істотним зниженням її критичності до інформації, що надходить, відсутністю прагнення перевірити її достовірність, необмеженою довірою до її джерел.
Ефективним навіювання буде лише тоді, коли виникатиме ефект довіри. Джерел навіювання досить багато. Ними можуть бути знайомі і незнайомі люди, засоби масової інформації, реклама та ін. Навіювання спрямоване не до логіки індивіда, його здатності мислити, аналізувати, оцінювати, а до його готовності сприйняти розпорядження, наказ, пораду і відповідно до них діяти. При цьому велике значення мають індивідуальні особливості людини, на котру спрямований вплив: здатність критично мислити, самостійно приймати рішення, твердість переконань, стать, вік, емоційний стан тощо. Важливим чинником, що зумовлює ефективність навіювання, є авторитет, уміння і навички, статус, вольові якості сугестора (джерела впливу), його впевнені манери, категоричний тон, виразна інтонація.
Свідомо застосовують його в медицині (гіпноз, психотерапія). Водночас навіювання може мати і негативний вплив, ставши інструментом безвідповідальної маніпуляції свідомістю індивіда, групи.
Формами навіювання можуть бути: гетеро сугестія (вплив з боку) і ауто сугестія (самонавіювання). Самонавіювання належить до свідомого саморегулювання, навіювання собі певних уявлень, почуттів, емоцій.
Наслідування* Найпоширеніша форма поведінки людини у міжособистісній взаємодії. Це процес орієнтації на певний приклад, взірець, повторення і відтворення однією людиною дій, вчинків, жестів, манер, інтонацій іншої людини, копіювання рис ЇЇ характеру та стилю життя. Саме через наслідування здійснюється процес соціалізації особистості, реалізуючись через навчання і виховання. Особливе значення воно має в розвитку дитини. Тому більшість науково-прикладних досліджень з цієї проблематики здійснюється в дитячій, віковій і педагогічній психології. У дорослої людини наслідування є побічним способом засвоєння навколишнього світу, її психологічні механізми наслідування значно складніші, ніж у дитини та підлітка, оскільки спрацьовує критичність особистості. Наслідування в дорослому віці є елементом навчання певним видам професійної діяльності (спорт, мистецтво). Проте його не можна розглядати як односпрямований рух інформації, зразків поведінки від індуктора (ко-мунікатора) до реципієнта. Завжди існує (іноді мінімальний) зворотний процес — від реципієнта до індуктора.
Мода — це форма стандартизованої масової поведінки людей, що виникає стихійно під впливом настроїв, смаків, захоплень, які домінують у суспільстві.
Мода поєднує багато суперечливих тенденцій та механізмів соціально-психологічного спілкування: ідентифікацію та негативізм, уніфікацію та персоналізацію, наслідування та протиставлення. До її особливостей належить те, що вона виявляється в усіх сферах суспільного життя, економіці, політиці, мистецтві, побуті, спорті тощо.
Мода дуже тісно пов'язана зі смаками та звичаями людей. З першими ЇЇ зближують змінність та рухливість з другими — повторюваність та усталеність.
Для моди характерна динамічність, постійне прагнення до швидкоплинності, новизни і водночас вона консервативна. Щось заперечуючи, відкидаючи старе, мода разом з тим претендує на роль зразка, еталона. Інакше кажучи, мода — це часткова, зовнішня зміна культурних форм поведінки і уподобань людини.
Чутки. Коли люди стикаються з чимось незрозумілим, але, на їх думку, важливим, вони завжди намагаються знайти відповідну інформацію, в якій було б необхідне роз'яснення. Чутка— це повідомлення, що надходить від однієї або більше осіб, про нічим не підтверджені події. Як правило, вони стосуються важливих для певної соціальної групи чи людини явищ, затор кують актуальні для них потреби та інтереси
62.Соціальна група: поняття, класифікація, структура.
СОЦІАЛЬНА ГРУПА - це певна сукупність людей, об'єднаних за умовними або реальними ознаками в одне ціле.
За характером взаємозв'язків групи можна поділити на умовні та реальні. Умовні групи об'єднуються за певною ознакою (стать, вік, рівень освіти, вид діяльності та ін.), до них входять люди, які реально між собою не взаємодіють. Реальна група - це обмежена обсягом спільнота людей, між якими існують реальні стосунки взаємодії і спілкування.
Усі групи суспільства з практичного погляду доцільно поділити на гіпергрупи, супергрупи, декогрупи, великі, середні, метогрупи, малі й мікрогрупи (у вітчизняній психології всі соціальні групи поділяють на великі й малі).
Гіпергрупи - це населення всієї планети, Європи, Азії, Південної Америки тощо як соціальні групи.
Супергрупи - населення великих за чисельністю держав - Китаю, Індії, СІЛА, Росії та ін., а також великих міжнародних організацій, блоків (наприклад, НАТО) тощо.
Декагрупи — це соціальні групи, які відображають цілі суспільства (наприклад, України, Польщі, Франції тощо) або спільнот окремих республік у складі держави (Росія) чи штатів (США).
Великі групи - це такі спільноти людей, які виокремлюють за певними соціальними ознаками (клас, нація, прошарок, пенсіонери тощо), або реальні, чималі за обсягом та складноорганізовані спільноти людей, об'єднані спільною діяльністю (велика конфесія в конкретному суспільстві, політична партія тощо). Великі групи - це класи, соціальні прошарки, етнічні, професійні, вікові групи (нації, молодь, робітники та ін.), а також партії, суспільні рухи, спільноти великих організацій тощо. Великі соціальні групи мають свою неповторну соціальну психіку, яка регулює їхню життєдіяльність. До неї належать звичаї, обряди, традиції, специфічні форми і мова спілкування, контакти, потреби, інтереси, цінності та ін.
Метагрупи - це підприємства, невеликі громадські організації, військові частини тощо.
Середні групи - це порівняно великі громадські організації та навчальні заклади, територіальні спільноти (жителі одного міста, району, села, селища). Середні групи, у свою чергу, поділяють на ті, що виникли випадково, стихійно та існують незначний проміжок часу (натовп, аудиторія).
63.Статус і роль людини в групі: поняття, види, взаємозв’язок.
Статус (лат. status — стан, становище) — місце індивіда в системі міжособистісних відносин у групі, суспільстві, його права, обов'язки і привілеї.
Статус є єдністю об'єктивного і суб'єктивного, свідченням визнання значущості особистості групою чи суспільством. У ньому реалізуються групові норми і цінності. Визначається статус позицією, соціальним рангом (офіційний статус), а також ставленням до особистості осіб групи, ступенем їх поваги, симпатії, авторитетом, престижністю індивіда в спільноті (неофіційний статус). Залежить він від соціальних ролей особистості в спільності. Між офіційним і неофіційним статусом існує тісний взаємозв'язок: авторитетна особистість має більше шансів зайняти високий ранг, водночас підвищення офіційного статусу піднімає рейтинг людини, її оцінку іншими. Авторитет і престиж особистості є головними складовими статусу.
Авторитет (лат. — вплив, влада) — загальновизнаний вплив індивіда на займаній посаді; визнання за індивідом права на прийняття відповідального рішення в умовах спільної діяльності.
Роль є поведінковою характеристикою людини.
Психологія класифікує соціальні ролі за різними критеріями. Наприклад, концепція символічного інтеракціонізму (Дж.-Г. Мід та ін.), беручи за основу ступінь заданості, поділяє їх на конвенціональні (формалізовані — закріплені у суспільстві і визначені позицією індивіда в соціальній взаємодії) та міжособистісні (їх визначають учасники соціальних відносин). Концепція соціалізації (Т. Парсонс) класифікує ролі задані на включення людини в соціальні структури та групи (визначаються народженням, статтю, соціальним походженням індивіда тощо) та досягнуті завдяки особистісним зусиллям (пов'язані з освітою, кар'єрою та ін.).
Статусно-рольові характеристики особистості охоплюють рівень її включення в соціальне середовище, структуру соціальних зв'язків, визначають міру її входження в систему соціальних норм, правил, очікувань та обов'язків, які існують у структурі групових відносин. В одному випадку вони є інструментом пристосування до соціуму, елементом входження в нього, в іншому — засобом самоутвердження особистості, розкриття її комунікативного, професійного, творчого потенціалу.
Щодо особистості її оточення має певні рольові сподівання — систему уявлень про те, як вона повинна поводитись у конкретній ситуації, яких вчинків від неї очікувати. Серед багатьох ролей особливий інтерес становлять соціальні ролі, які відзначаються високим ступенем нормування, та психологічні ролі, які характеризуються стереотипністю поведінки людини, хоч і можуть бути різноманітними. Статусно-рольові характеристики особистості охоплюють рівень її включення в соціальне середовище, структуру соціальних зв'язків, визначають міру її входження в систему соціальних норм, правил, очікувань та обов'язків, які існують у структурі групових відносин.
64.Соціально-психологічні фактори ефективності спільної діяльності.
Спільна діяльність — організована система активності взаємодіючих між собою індивідів, яка спрямована на створення (відтворення) об'єктів матеріальної та духовної культури.
Спільну діяльність характеризують такі ознаки:
— наявність спільної мети;
— наявність органів управління та організації праці;
— просторова та часова присутність учасників взаємодії, яка створює можливість особистого контакту (обмін діями, інформацією та спостереженнями);
— чіткий розподіл індивідуальних діяльностей (дій) між учасниками спільної діяльності;
— поєднання розподілених індивідуальних діяльностей, тобто чітка послідовність їх виконання за певною програмою, яка враховує діяльність кожного учасника;
— узгодження індивідуальних діяльностей у процесі постійної взаємодії учасників спільної діяльності.
Для організації спільної діяльності потрібне просторово-часове узгодження. Спільною може бути й діяльність раніше незнайомих людей, спрямована на з'ясування питання, на якому сходяться їх проблеми, інтереси тощо. Важливими елементами спільної діяльності є взаємодія та спілкування, вони немовби пронизують спільну діяльність, в якій суб'єкти почергово та взаємно змінюють соціально-психологічні стани, цінності та наміри один одного.
Спільна діяльність стосується й управлінської сфери, поширюючись як на специфіку функціонування груп керівників, так і на особливості використання потенціалу підлеглих у прийнятті рішень та розв'язанні завдань (йдеться про спільне з рядовими співробітниками управління).
Колективному суб'єкту управління (управлінському колективу) властиві особливості соціальної групи, на нього поширюється специфіка управлінської діяльності.
сутність мотиваційної природи групи виявляється не в появі групових мотивів, а в зміні мотивації поведінки індивідів, в узгодженні, гармонізації їхніх дій, намірів та мотивів.
Розподіл ролей у групі. Ефективність діяльності управлінської групи визначається поведінкою (виконанням ролей) осіб, належних до неї. Кожен учасник колективного суб'єкта управління виконує дві ролі:
а) функціональну, пов'язану з посадою, яку обіймає працівник в апараті управління; б) “роль у групі”.
Міжособистісні відносини в групі (колективному суб'єкті управління). Групи, організовані на кооперативних (лат. cooperativus — той, що співробітничає) засадах, виконують запропоноване завдання якісніше, ніж ті, в яких панує конкуренція. Кооперативні відносини спільної управлінської діяльності передбачають рівноправність кожного, хто належить до колективного суб'єкта управління.
Продуктивність і задоволеність від належності до групи. Спільну діяльність керівників (керівника) і підлеглих у групі з погляду управління розглядають як колективне (спільне) управління, в якому і керівник, і підлеглі активно розв'язують проблеми організації.
65.Самопочуття людини в групі, соціально-психологічна атмосфера та клімат.
Сутність кожної людини відкривається тільки у зв'язках з іншими людьми і реалізується у формах колективної взаємодії, в процесах спілкування. Через взаємини людина усвідомлює свою суспільну цінність. Таким чином, самооцінка виступає як груповий ефект, як одна з форм прояву соціально-психологічного клімату. Оцінка свого місця в системі суспільних відносин і особистих зв’язків породжує почуття більшої чи меншої задоволеності собою й іншими.
Психологічне самопочуття і настрій, характеризуючи психічний стан людей, свідчать про особливості соціально-психологічного клімату в колективі. Самооцінка, самопочуття і настрій – це соціально-психологічні явища, цілісна реакція на вплив мікросередовища і всього комплексу умов діяльності людини в колективі. Вони виступають як суб'єктивні форми прояву соціально-психологічного клімату.
Якісні і кількісні показники основних рис колективу поєднуються поняттям “соціально-психологічний клімат колективу”. На думку відомого російського психолога Б. Паригіна, поняття “соціально-психологічний клімат колективу” відбиває характер взаємин між людьми, переважний тон суспільного настрою в колективі, пов’язаний із задоволенням умовами життєдіяльності, стилем і рівнем управління й іншими факторами.
Соціально-психологічний клімат – це не статичне, а досить динамічне утворення. На різних етапах розвитку трудового колективу спостерігається динаміка модальності емоційності відносин. На першому етапі становлення колективу емоційний фактор відіграє головну роль (йде інтенсивний процес психологічної орієнтації, встановлення зв’язків і позитивних взаємин). На етапі ж утворення колективу все більшого значення набувають когнітивні (пізнавальні) процеси, і кожна особистість виступає не тільки як об’єкт емоційного спілкування, але і як носій певних особистісних якостей, соціальних норм і установок. Саме на цьому етапі відбувається формування спільних поглядів, ціннісних орієнтацій та норм.
66.Конфлікти.
Конфли́кт — наиболее острый способ разрешения противоречий в интересах, целях, взглядах, возникающий в процессе социального взаимодействия, заключающийся в противодействии участников этого взаимодействия, и обычно сопровождающийся негативными эмоциями[1], выходящий за рамки правил и норм. Конфликты являются предметом изучения науки конфликтологии.
Стратегии поведения в конфликтной ситуации
В современной конфликтологии выделены пять стратегий поведения в конфликтной ситуации[3]:
[править]Виды конфликтов
[править]
Конструктивные (функциональные) конфликты приводят к принятию обоснованных решений и способствуют развитию взаимоотношений. Выделяют следующие основные функциональныепоследствия конфликтов для организации:
Деструктивные (дисфункциональные) конфликты препятствуют эффективному взаимодействию и принятию решений.Основными дисфункциональными последствиями конфликтов являются:
68. Взаємозв’язок освіти, навчання, виховання і розвитку особистості.
Освіта, навчання та виховання є трьома складовими педагогічного процесу в Україні, суть якого полягає в тому, що соціальний досвід перетворився в якості людини.
Головними характеристиками цього процесу є цілісність і єдність. І саме цілісність цих трьох процесів є складністю та специфічністю цього процесу. Головним завдааням є передача і набуття знань, умінь та навичок.
Освіта розуміється як сукупний процес і результат цілеспрямованого та організованого окультурення людини.
Навчання – основний шлях розвитку і набуття освіти. Навчання соціальне( виховання) – спільна діяльність його субєктів, яка спрямовується на засвоєння знань і навичок, у результаті чого змінюється поведінка тих, хто навчається.
Освіта є процесом, а навчання і виховання – шляхи її реалізації.
Навчання та виховання також тісно повязані між собою, але навчання більш спрямоване на формування знань і навичок людини, а виховання на формування людських цінностей та моральних норм.
69. Система освіти в Україні: стан і перспективи.
Україна, приєднуючись до Болонської Декларації визнає необхідність нової філософії освіти. « Хотять зробити так, щоб Європа була зрозуміла нам, а ми- Європі». Вітчизняна модель науки є енциклопедичною і орієнтована на розвиток здібностей і пізнавальних інтересів. У ФРН – класична модель науки . Там за рік засвоюють 20 дисциплін. У нас- 50 з урахуванням соціогумантарних.
Існують в Україніц 4 рівні акредитації :
1 – молодший спеціаліст
2- бакалавр
3- спеціаліст
4- магістр
Університет- багатопрофільний вищий заклад освіти, який здійснює підготовку фахівців із широкого спектру природничих, гуманітарних та технічних напрямів науки.
70. Парадигми та моделі освіти.
Термін "парадигма" (від грец. — приклад, взірець) означає теорію або модель порушення проблеми, яку певне наукове співтовариство прийняло за зразок розв'язання дослідницьких завдань. Принципи загальноприйнятої парадигми — методологічна основа єдності певного наукового товариства (школи, напряму), що значно полегшує їхню професійну комунікацію.
Моделі освіти
Моделі освіти : традиційна, розвиваюча, раціоналістична, неінституціонально , феноменологічна.
71. Самоосвіта особистості.
Самоосвіта - самостійний спосіб отримання знань в певній галузі науки, мистецтва, техніки, політичного життя, культури, ремесла.
Шляхи самоосвіти
Самоосвіта - риса характеру наполегливих осіб, позбавлених з якихось обставин можливості отримати систематичні знання у відповідному навчальному закладі (бідність, дискримінація за національною чи релігійною ознакою, географічна віддаленість від освітніх чи культурних центрів, фізичне каліцтво при наявності доброї пам'яті і наполегливості в отриманні знань тощо). Самоосвіта в цих випадках ще й засіб виховання, загартування характеру, вивірка можливостей дорослішаючої особи.
[ред.]Історичні дані
Самоосвіта - певний період становлення освіти як такої. В добу відсутності сформованих навчальних закладів знання передавали в спілкуванні дорослих з молоддю. Талановитий дорослий з відповідним досвідом ставав вчителем, патроном.
В середньовічній Франції центрами кльтури стають монастирі, де плекають освіту. Саме тут збирають і копіюють випадково збережені античні рукописи, роблять переклади з іноземних мов, переважно арабської. В середовищі ченців вітається спеціалізація за здібностями. Серед перших світських професій, що виокремилися від сакральних в добу романського стилюі добу готики - фах архітектора.
72. Навчальна діяльність та її особливості. Навчальна діяльність має суспільну значущість за змістом (спрямована на засвоєння надбань культури і науки) і за формою (відповідає суспільне виробленим нормам навчання і здійснюється у спеціальних суспільних установах: школах, гімназіях, коледжах, університетах, академіях), їй притаманні суб'єктність і суб'єктивність, активність, предметність, цілеспрямованість, усвідомленість, певна структура і зміст.
Навчальна діяльність не тотожна засвоєнню навчального матеріалу, хоч воно є її основним змістом і залежить від її структури і рівня організації. Залежить вона від специфіки предметного змісту і зовнішньої структури, в яких особлива роль належить навчальному завданню і навчальним діям, спрямованим на його розв'язання.
редметом навчальної діяльності є:
очікуваний результат (матеріальний, ідеальний) цієї діяльності який спонукає суб'єкта діяти задля його досягнення. Метою і результатом навчальної діяльності є зміни суб'єкта, а не зміна предметів, на які спрямовані дії, хоч без цього не обійтися. Зміни суб'єкта неможливі без здійснення ним предметних дій.
Основною метою суб'єкта навчальної діяльності є розширення, збагачення його можливостей, розвиток здібностей, засвоєння нових способів дій з науковими поняттями і матеріальними предметами.
собливість навчальної діяльності зумовлюється місцем у ній навчального завдання, яке є не метою, а засобом досягнення навчальної мети (засвоєння теоретичних знань про предмет, вироблення вмінь і навичок, розвиток інтелекту, здібностей тощо). Там, де вчитель систематично створює у класі проблемно-пошукові ситуації, умови для експериментування і творчого пошуку, школярі є повноцінними суб'єктами навчальної діяльності.
73. Процес і структура навчання.
Основним завданням навчального процесу ( від лат. "рrocesus" - просування вперед) у вищій школі є цілеспрямована і планомірна підготовка майбутніх фахівців різного профілю до творчої життєдіяльності у сучасному суспільстві. Навчальний процес у вищій школі - це система організації навчально - виховної діяльності, в основу якої покладено органічну єдність і взаємозв'язок викладання (діяльність викладача) і учіння (діяльність студента), спрямованих на досягнення цілей навчання, розвитку особистості студента, його підготовки до професійної діяльності. За висловом відомого дидакта, академіка Ю.К. Бабанського: "Процес навчання - це цілеспрямована взаємодія вчителя та учнів, у ході якої розв'язуються завдання освіти, виховання і загального розвитку особистості". У процесі навчання відбувається передача накопиченого попередніми поколіннями соціального досвіду і його трансформація. Навчання таким чином постає окремим, специфічним видом суспільної діяльності, перетворюється у засіб передачі соціального досвіду. Єдність викладання і учіння є об'єктивною характеристикою навчального процесу у вищій школі, адже у процесі навчання у вищій школі беруть участь два діючі суб'єкти: викладач, діяльність якого спрямована на управління навчально - пізнавальною діяльністю студента на основі врахування об'єктивних і суб'єктивних закономірностей, принципів, методів, організаційних форм і засобів навчання, та студенти, які в процесі учіння засвоюють знання, уміння та навички, регламентовані навчальними планами та програмами (схема 1).
74. Поняття вихованя.
Вихова́ння — процес та практика засвоєння дитиною загальноприйнятих усуспільстві норм поведінки.
Термін «виховання» вживається в педагогічній науці в чотирьох значеннях:
Процес виховання є двостороннім (обов'язкова взаємодія (вихователя і вихованця), цілеспрямованим (наявність конкретної мети), багатогранним за завданнями і змістом, складним щодо формування і розкриття внутрішнього світу вихованця, різноманітним за формами, методами і прийомами, неперервним (у вихованні канікул бути не може), тривалим у часі (людина виховується все життя). Ефективність його залежить від рівня сформованості мотиваційної бази.
Основним напрямком виховання є громадянське виховання — формування громадянськості як інтегрованої якості особистості, що дає людині можливість відчувати себе морально, соціально і юридично дієздатною та захищеною. Покликане воно виховувати у вихованця високі моральні ідеали, почуття любові до Батьківщини, потребу у служінні їй.
Громадянське виховання чи виховання громадянина має бути спрямованим на
розвиток патріотизму,
національної самосвідомості,
політичної культури,
дбайливого ставлення до природи,
моральності,
культури поведінки особистості.
[ред.]
73. Виховання.
Вихова́ння — процес та практика засвоєння дитиною загальноприйнятих усуспільстві норм поведінки.
Американський психолог Абрахам Маслоу (1908—1970) визначив ієрархічну багатоступеневу піраміду потреб людини, усі компоненти якої перебувають у діалектичному взаємозв'язку (схема Ієрархічна система потреб). У цілому вони ніби програмують виховний процес. Якщо якась ланка випадає, порушується цілісність структури, а отже й програма виховного процесу.
[ред.]Структура процесу виховання
Структура процесу виховання передбачає:
Оволодіння знаннями, нормами і правилами поведінки.
Формування почуттів (стійких емоційних відносин людини до явищ дійсності).
Формування переконань (інтелектуально-емоційного ставлення суб'єкта до будь-якого знання як до істинного (або неістинного).
Формування умінь і звичок поведінки.
[ред.]Напрямки виховання
Основним напрямком виховання є громадянське виховання — формування громадянськості як інтегрованої якості особистості, що дає людині можливість відчувати себе морально, соціально і юридично дієздатною та захищеною. Покликане воно виховувати у вихованця високі моральні ідеали, почуття любові до Батьківщини, потребу у служінні їй.
Громадянське виховання чи виховання громадянина має бути спрямованим на
розвиток патріотизму,
національної самосвідомості,
політичної культури,
дбайливого ставлення до природи,
моральності,
культури поведінки особистості.
[ред.]Перевиховання
Перевиховання — виховний процес, спрямований на подолання негативних рис особистості, що сформувалися під впливом несприятливих умов виховання.
[ред.]
74. Особливості самоуправління у навчанні.
Здатність до самоуправління змінюється з віком й у зв'язку з патологічними змінами особистості.
Найвищий рівень самоуправління досягається у зрілому віці, коли знання вже апробовані життям, а сама особистість досягла піку всіх сил і здібностей, пройшовши всі випробування. Але треба зазначити, що дехто вміє володіти собою і не вдаватися до необачних висловлювань чи вчинків у 30-річному віці, тоді як інші, вже вийшовши на пенсію, не управляють ні своїми вчинками, ні своїми емоціями. Отже, все у світі є відносним.
Особистість як самокерована система, здійснює:
1) виклик, затримку процесів (дій, вчинків);
2) переключення психічної діяльності;
3) її прискорення чи сповільнення;
4) підсилення чи послаблення активності;
5) узгодження спонукань;
6) контроль за діяльністю через зіставлення наміченої програми зі здійснюваними діями;
7) координацію дій.
Для вирішення цих завдань формуються такі основні механізми "Я":
- контролю;
- узгодження;
- санкціонування;
- підсилення.
"Я", входячи до структури особистості, має і власну структуру, що містить:
1) уявлення про те, який "я" є і яке "я" має бути в ідеалі;
2) сумління, або совість, яка в моральної людини має тенденцію наближення реальної поведінки до ідеальної. Якщо реальна поведінка помітно відрізняється від ідеальної, особа відчуває докори сумління, що сприяє закріпленню позитивної поведінки.
Самоуправління особистості має два види:
1) оперативне, або повсякденне;
2) перспективне, що визначається далекими цілями.
Саморегуляцію як вияв волі розрізняють за типами. Перший визначається як морально-вольовий. Другий — аморально-вольовий. Третій — абулічний, або слабкий. Четвертий — імпульсивний.
Є, звісно, і проміжні типи. Перші два типи характеризуються високорозвиненою саморегуляцією, але відрізняються між собою моральними якостями. Решта — зі слабкою саморегуляцією і нестійкою мораллю.
Морально-вольовий тип саморегуляції — позитивний тип, здатний на пориви та значні звершення. Така людина — господар своїх слів, вона здатна домогтися соціально й особистісно значущих цілей попри будь-які труднощі. Її здібності використовуються на повну силу і завдяки цьому розвиваються. Це цільна особистість у повному розумінні слова.
Аморально-вольовий тип — це індивідуаліст, який завжди і скрізь переслідує егоїстичні цілі. Він є цілісним (Ця наявна в підручниках думка викликає дискусію в студентській аудиторії. Адже й аморальні типи інколи здатні на шляхетні вчинки. Врешті-решт, студенти доходять висновку, що навіть аморальній людині потрібні поодинокі факти для власного виправдання, щоб і надалі залишатись асоціальним.) у своїй аморальності, розумним у визначенні способів досягнення намірів, але це асоціальний тип.
Людина абулічного типу характеризується в'ялістю й пасивністю, байдужістю до всього. Вона легко піддається навіюванню, легко погоджується з іншими, піддається їхньому впливу, залишаючись бездіяльною.
Така людина не може змусити себе працювати, а надто — долати труднощі, боротися з перепонами, домагатися реалізації поставленої мети. Це — інертна людина.
Такий тип виникає внаслідок слабкості внутрішніх спонукань, через що кора мозку не отримує потрібного тонусу, і слабовілля, тобто нездатності до зусилля. Такі люди можуть бути від природи обдарованими, але їхні здібності не розвиваються і не використовуються через пасивність.
У деяких випадках апатичні типи є наслідком сформованого почуття власної неповноцінності, коли людина вважає, що вона ні до чого не здатна і нічого не може досягнути в житті. Відтак опускаються руки, "засинають" здібності.
І нарешті, є імпульсивний тип поведінки. У людини цього типу багато сильних імпульсів, захоплень, але вона діє нерозважно через недосконалість механізму зіставлення імпульсних спонукань із реальною ситуацією та особистими переконаннями.
75. системи та технології виховання
ехнологія виховання — це строго обґрунтована система педагогічних засобів, форм, методів, їх етапність, націленість на вирішення конкретного виховного завдання. Кожне завдання має адекватну технологію виховання. Зміна завдання веде до зміни технології.
Педагогічна технологія, як і будь-яка інша, є концентрованим виразом досягнутого рівня діяльності («колективної майстерності»). Останній виникає на основі індивідуальної майстерності. Сучасна педагогічна теорія «дозріла» для технологічного підходу у вихованні, визнає його раціоналізм і доцільність, проте до розробки технології виховання, спираючись на яку кожен педагог зміг би сформувати ідеальну особистість, їй ще далеко.
76. Поняття про сСД.
Готовність до спільної діяльності має три компоненти — мотиваційну, змістовну та операційну. По-перше, у людей повинно бути бажання спільно працювати, разом створювати щось матеріальне чи духовне (мотиваційна компонента). По-друге, люди повинні вміти разом працювати і спілкуватися, використовуючи діалог (операційна компонента). І, по-третє, люди мають різні знання, інтелект, досвід тощо, і для спільної плодотворної роботи це все повинно виступати в симбіозі (змістовна компонента). Але одні люди можуть бути готовими мотиваційно і не готовими операційно, інші мають операційну і змістовну готовність, але не хочуть об'єднуватись у групу для досягнення спільної мети, хочуть працювати індивідуально або в іншій групі. Тому в кожному окремому випадку треба вирішувати, чи готові люди до спільної діяльності, й відповідно до цього добирати методи роботи. У менеджменті, зокрема, вважається, якщо група погано справляється зі спільною роботою, то в цьому винен керівник, бо він не підготував людей до неї.
Команду, як правило, характеризують такі соціально-психологічні риси:
• згуртованість — члени групи тісно взаємопов'язані і діють спільно, вирішуючи конкретні завдання;
• сумісність — тобто максимальна задоволеність членів групи один одним;
• спрацьованість — взаємодія членів групи дає максимально можливий успіх;
• направленість — наявність загальних цілей, яким підпорядковується діяльність як групи загалом, так і кожного її члена окремо.
77. Функції управління навчанням.
Управління навчанням — це координація роботи учасників спільної діяльності, — процес планування, організації, мотивації та контролю, що забезпечує досягнення навчальних цілей.
Процес управління виконує функції: первинні (планування, організація, мотивація та контроль) та зв’язуючі (комунікативні, прийняття рішення, керівництво). Управління здійснює людина, яка виконує роль керівника. Управління навчанням має дві сторони: управління з боку вчителя і самоуправління самого учня.
78, Особливості самоуправління у навчанні.
Здатність до самоуправління змінюється з віком й у зв'язку з патологічними змінами особистості.
Найвищий рівень самоуправління досягається у зрілому віці, коли знання вже апробовані життям, а сама особистість досягла піку всіх сил і здібностей, пройшовши всі випробування. Але треба зазначити, що дехто вміє володіти собою і не вдаватися до необачних висловлювань чи вчинків у 30-річному віці, тоді як інші, вже вийшовши на пенсію, не управляють ні своїми вчинками, ні своїми емоціями. Отже, все у світі є відносним.
Особистість як самокерована система, здійснює:
1) виклик, затримку процесів (дій, вчинків);
2) переключення психічної діяльності;
3) її прискорення чи сповільнення;
4) підсилення чи послаблення активності;
5) узгодження спонукань;
6) контроль за діяльністю через зіставлення наміченої програми зі здійснюваними діями;
7) координацію дій.
Для вирішення цих завдань формуються такі основні механізми "Я":
- контролю;
- узгодження;
- санкціонування;
- підсилення.
"Я", входячи до структури особистості, має і власну структуру, що містить:
1) уявлення про те, який "я" є і яке "я" має бути в ідеалі;
2) сумління, або совість, яка в моральної людини має тенденцію наближення реальної поведінки до ідеальної. Якщо реальна поведінка помітно відрізняється від ідеальної, особа відчуває докори сумління, що сприяє закріпленню позитивної поведінки.
Самоуправління особистості має два види:
1) оперативне, або повсякденне;
2) перспективне, що визначається далекими цілями.
Саморегуляцію як вияв волі розрізняють за типами. Перший визначається як морально-вольовий. Другий — аморально-вольовий. Третій — абулічний, або слабкий. Четвертий — імпульсивний.
Є, звісно, і проміжні типи. Перші два типи характеризуються високорозвиненою саморегуляцією, але відрізняються між собою моральними якостями. Решта — зі слабкою саморегуляцією і нестійкою мораллю.
Морально-вольовий тип саморегуляції — позитивний тип, здатний на пориви та значні звершення. Така людина — господар своїх слів, вона здатна домогтися соціально й особистісно значущих цілей попри будь-які труднощі. Її здібності використовуються на повну силу і завдяки цьому розвиваються. Це цільна особистість у повному розумінні слова.
Аморально-вольовий тип — це індивідуаліст, який завжди і скрізь переслідує егоїстичні цілі. Він є цілісним (Ця наявна в підручниках думка викликає дискусію в студентській аудиторії. Адже й аморальні типи інколи здатні на шляхетні вчинки. Врешті-решт, студенти доходять висновку, що навіть аморальній людині потрібні поодинокі факти для власного виправдання, щоб і надалі залишатись асоціальним.) у своїй аморальності, розумним у визначенні способів досягнення намірів, але це асоціальний тип.
Людина абулічного типу характеризується в'ялістю й пасивністю, байдужістю до всього. Вона легко піддається навіюванню, легко погоджується з іншими, піддається їхньому впливу, залишаючись бездіяльною.
Така людина не може змусити себе працювати, а надто — долати труднощі, боротися з перепонами, домагатися реалізації поставленої мети. Це — інертна людина.
Такий тип виникає внаслідок слабкості внутрішніх спонукань, через що кора мозку не отримує потрібного тонусу, і слабовілля, тобто нездатності до зусилля. Такі люди можуть бути від природи обдарованими, але їхні здібності не розвиваються і не використовуються через пасивність.
У деяких випадках апатичні типи є наслідком сформованого почуття власної неповноцінності, коли людина вважає, що вона ні до чого не здатна і нічого не може досягнути в житті. Відтак опускаються руки, "засинають" здібності.
І нарешті, є імпульсивний тип поведінки. У людини цього типу багато сильних імпульсів, захоплень, але вона діє нерозважно через недосконалість механізму зіставлення імпульсних спонукань із реальною ситуацією та особистими переконаннями.
79. Фунеції самоуправління.
амоуправління особистості може бути оперативним (повсякденним) і перспективним, зумовленим віддаленою метою.
Залежно від цілей, що їх ставить перед собою особистість, моральних якостей та особливостей вольової саморегуляції, виокремлюють чотири типи самоуправління:
Самоуправление — состояние, при котором субъект и объект управления совпадают,[1] такой характер процессов объекта, являющегося условно замкнутой системой, при которых не происходит непосредственного контроля над ними — целеполагание осуществляется самим объектом сообразно своим свойствам, которые могут быть запрограммированыопределённым образом при его создании.
Для самопрограммируемых систем характерно самоуправление более высокого уровня, при котором возможна изменяемость целей — то есть некая свобода воли.[2] Саморегуляция связана со свободой и самостоятельностью, самопрограммируемость связывают с сознательностью и целенаправленностью.[3][4]
Самоуправление может быть не полным, означая лишь наличие механизмов управления (обратных связей)[5] в самой системе.[6]
80. Управління спільною діяльністю навчання.
Управління навчанням — це координація роботи учасників спільної діяльності, — процес планування, організації, мотивації та контролю, що забезпечує досягнення навчальних цілей.
Процес управління виконує функції: первинні (планування, організація, мотивація та контроль) та зв’язуючі (комунікативні, прийняття рішення, керівництво). Управління здійснює людина, яка виконує роль керівника. Управління навчанням має дві сторони: управління з боку вчителя і самоуправління самого учня.
81. Рівні та функції управління навчанням.
Управління навчанням — це координація роботи учасників спільної діяльності, — процес планування, організації, мотивації та контролю, що забезпечує досягнення навчальних цілей.
Процес управління виконує функції: первинні (планування, організація, мотивація та контроль) та зв’язуючі (комунікативні, прийняття рішення, керівництво). Управління здійснює людина, яка виконує роль керівника. Управління навчанням має дві сторони: управління з боку вчителя і самоуправління самого учня.
82. Самостійна робота студента: мета, організація, поради для самопідготовки.
Для успешной сдачи экзамена вы должны выучить материал и успеть повторить его до экзамена.
Чтобы лучше усвоить материал:
Учите и еще раз учите
Повторение пройденного материала
83. Робота на лекціях. практичних і семінарських заняттях: мета, організація, поради для самопідготовки.
нструкція
1
конспектуйте самостійно. Перший і найважливіший пункт на шляху до отримання успішного конспекту - ваша особиста робота над ним. Переписування лекцій звичайно дає лише віддалене уявлення про предмет розмови. Плюс до всього, записуючи обдумані фрази, мозок автоматично вносить їх в пам'ять, і на сесії студентам, які відвідують і записуючим лекції, буде набагато простіше.
2
Сідайте ближче. Лектори бувають різні, і деякі з низ зовсім не орієнтуються на розміри аудиторії і кількість людей. Тому варто вибирати місце на перших трьох-чотирьох рядах. Так ви почує кожне слово, отримаєте можливість задати питання, а також допоможете викладачеві запам'ятати ваше обличчя, що допоможе при здачі заліків та іспитів.
3
Скорочуйте.
Швидкість мови перевищує швидкість письма, не намагайтеся записувати все сказане лектором. Для спрощення конспектування варто вводити скорочення. Придумайте свою систему, щоб пізніше не плутатися в неясних буквах з точками. Це можуть бути "ін" - Інше, "мб" - може бути, "гос-во" - держава і так далі.
4
Уловлюєте основні думки. Не займайтеся зайвою працею, не всі слова лектора повинні опинитися у вашій зошити. Викладачі спеціально розбавляють свою промову, щоб в цей час студенти встигали дописати важливу думку. Найчастіше основні моменти виділяються інтонацією або ж фразами типу "відзначимо важливий момент" або "слід пам'ятати".
5
Не відволікайтеся. Зосередження уваги на мовлення викладача - важливий фактор в написанні успішного конспекту. Забудьте про телефон, КПК і сусіда. Так ви досить просто вислухайте суть теми і без праці запишіть основні моменти, решта ж відкладеться в голові.
6
Виділяйте. При конспектування слід розділяти лекцію на пункти, так як суцільний текст забирає більше часу при прочитанні і сприйнятті. Обзаведіться кольоровими маркерами і підкреслюйте пункти та важливі думки по темі.
84.Часовий контроль як основа планування, проблеми часового контролю.
Процес контролю має три етапи:
-розробка стандартів і критеріїв;
-співставлення з ними реальних результатів;
-прийняття необхідних коригуючих дій.
Стандарти - це конкретна мета, яка піддається вимірюванню. Ця мета виходить із процесу планування. Всі стандарти, що використовуються для контролю, повинні бути вибрані із багаточисельних цілей і стратегій організації та її мети.
Мета, яка може бути використана як стандарт для контролю, має дві дуже важливі особливості. Вона характеризується наявністю часових рамок, в яких повинна бути виконана робота, і конкретного критерію, стосовно якого можна оцінити ступінь виконання роботи.
Показник результативності точно визначає, що необхідно одержати для досягнення поставленої мети. Подібні показники дозволяють керівникові співставити реально зроблену роботу із запланованою і відповісти на такі важливі запитання: "Що ми повинні зробити для досягнення запланованої мети?" і "Що залишилось незробленим?"
Інколи буває неможливим виразити показник результативності безпосередньо в кількісній формі. Це не є виправданням, щоб не встановлювати контрольних стандартів у цій галузі взагалі. Навіть суб'єктивний показник за умов, що усвідомлюється його обмеженість, краще ніж нічого.
85.Завчасне планування та облік повсякденної діяльності.
Планування – це заздалегідь намічений порядок дій, необхідних для досягнення поставленої цілі. Планування - оптимальний розподіл ресурсів для досягнення поставленої мети.
Планування ніколи не було "єдиним і найкращим способом". Проте у вигляді стратегічного програмування інколи воно може бути корисним. Воно дійсно відіграє важливу роль в організаціях, так само, як плани й планувальники, якщо потрапляють у доречний контекст. Забагато планування спроможне призвести до хаосу, але туди ж веде й замала кількість (причому цей шлях коротший)"
Процес планування допомагає прийняттю обґрунтованих управлінських рішень. Його мета полягає у визначенні необхідної кількості ресурсів, впровадженні нововведень для адекватного реагування на зміни зовнішнього середовища. Планування є необхідною передумовою успішної діяльності організації в майбутньому, є процесом підготовки обґрунтованих перспективних рішень. В залежності від строку планового періоду розрізняють короткострокові плани організації (до одного року), середньострокові (від одного до п'яти років) і довгострокові (від п'яти до десяти років).
86. Контроль та зворотній зв’язок в навчанні: поняття, структура, види, форми та методи.
Контроль — нагляд над об’єктом і підтримання його функціовання згідно із встановленими принципами через загальне порівняння фактичного стану об’єкту із станом, який слід забезпечити.
Функції контролю в навчанні:
перевірочна– перевірити реалізацію певної цілі навчання – знання чи вміння учня, яке він набував в процесі навчання;
оцінююча – встановити рівень реалізації певної цілі навчання;
діагностична– встановити недоліки і помилки у сформованих вміннях і знаннях;
навчальна– повторити і закріпити пройдений матеріал;
стимулююча– спонукати учнів до подальшої роботи;
коректувальна– вдосконалити деякі знання і вміння учнів, змінити викладацьку роботу для усунення виявлених недоліків і помилок у формуванні певних вмінь і навичок.
Структурними компонентами контрольно-оціночної діяльності (за Л.М. Фрідманом) є:
ціль контрою;
об’єкт контролю, оцінки і корекції;
еталон, з яким порівнюється об’єкт;
зміст контролю;
результат контролю;
критерій оцінки;
оцінка у формі розгорнутої характеристики об’єкта з точки зору обраного критерію;
відмітка;
засоби корекції;
результат корекції як новий об’єкт контрольно-оціночної діяльності.
Види контролю виділяються на основі місця контролю в процесі навчання:
початковий(попередній) – визначення міри готовності до навчання;
поточний – спосіб одержання оперативного зворотного зв'язку;
періодичний – застосовуваний після закінчення визначеного навчального періоду;
заключний(підсумковий) – визначення навченості учня – досягнення навчальних цілей.
Форми контролю – способи організації зовнішніх умов контрольно-оцінної діяльності:
за кількістю учнів, що одночасно беруть участь в контролі:
індивідуальний (окремі учні);
груповий (у підгрупах);
фронтальний (вся група).
за суб’єктом контролю:
зовнішній (перевіряє викладач);
взаємоконтроль (перевіряє учень учня);
самоконтроль (перевіряє сам учень).
за місцем організації навчання:
аудиторний контроль;
позааудиторний контроль;
за формами занять:
контрольна робота
колоквіум;
залік;
іспит.
Методи контролю – способи організації самого контролю (подачі його змісту, характеру виконання завдань і т. п.):
спостереження;
усна перевірка (опитування, співбесіда);
письмова перевірка (контрольна робота, диктант, твір, реферат);
лабораторно-практична робота (звіт, графічна робота, розробка проекту);
87.Принципи і правила успішного контролю в навчанні.
Об'єктивність перевірки і оцінки – виключення упереджених, суб'єктивних і помилкових оцінок, перевірка тільки того, що вивчалося. Оцінка в очах учня повинна бути справедливою і переконливою (часто це і дозволяє зробити використання різних форм оцінок). Вчитель повинен поставити чіткі і зрозумілі учням критерії і норми оцінювання, пояснити учням попередньо свої вимоги.
Індивідуальний характер контролю – необхідно враховувати знання кожного окремого учня, його досягнення і труднощі в роботі, що дозволяє виявити фактичний стан знань, умінь учня, а також характер індивідуальної допомоги, що повинна бути йому надана.
Систематичність, регулярність контролю (але не ритмічність).
Гласність – обов'язкове ознайомлення учнів із критеріями і нормами оцінювання, висування і роз'яснення своїх вимог, повідомлення оцінок і їхнє обґрунтування. Ця вимога спонукає до розвитку в учня навичок самоконтролю і самооцінювання. Доцільніше націлювати учнів не на отриманий результат, а на те, яким він може стати, не наводити як приклад не стільки встигаючого в навчанні товариша, скільки його ж особисті, поки що окремі досягнення (теорія перспективних ліній А.С. Макаренко).
Всебічність перевірки – охоплення всіх розділів програми, щоб не покривати позитивною оцінкою з одного розділу програми незадовільну з іншого і попередити прогалини в знаннях учнів. Необхідно забезпечити перевірку всіх висунених навчальних цілей, всіх запланованих рівнів засвоєння навчальної інформації.
Диференційованість перевірки, котра передбачає врахування специфіки програмного матеріалу, предмету, індивідуальних особливостей учня (боязкість, заїкання, стан здоров’я). Деяким учням треба дати триваліший час на підготовку до відповіді, вчасно підбадьорити, дати додаткове запитання. Інколи можна відкласти виставлення поганої відмітки, якщо вчитель бачить, що учень прагне покращити своє навчання.
Різноманітність форм і методів контролю, що створює умови для реалізації всіх функцій контролю, підвищенню інтересу учнів до його проведення і результатів.
Етичність ставлення до учня, повага до нього.
Позитивність – забезпечення позитивного ставлення учнів до контролю, розуміння його більшої ролі як засобу зворотного зв’язку, ніж засобу оцінювання, зниження значення оцінки, залучення учнів до оцінювання.
88. Модульний контроль: поняття, поради і рекомендації з підготовки
Мо́дульний контро́ль — це різновид контрольних заходів, який проводиться з метою оцінки результатів навчання студентів на визначених його етапах, а також для встановлення зворотного зв’язку між викладачем, його якістю викладання і рівнем знань і умінь студентів.
Навчальний модуль – систематизоване вивчення певного базисного змістовного блоку дисципліни, що включає весь цикл навчальної діяльності: планування, мотивацію, організацію і контроль.
Модульне навчання нерозривно пов’язане з рейтинговою системою контролю. Рейтинг – це кількість балів, яку набирає учень протягом всього навчання. Наприкінці вивчення модулю чи навчального предмету в цілому рейтинг переводиться у підсумкову оцінку, виражену у загальноприйнятій формі. В рейтингу може підраховуватись загальна сума балів, а можуть розраховуватись і середні балові оцінки по блоках. Загальна сума балів і її розподіл за модулями залежить від уподобань викладачів і особливостей навчального предмету. Часто загальна сума балів дорівнює 100, оскільки цю цифру зручно перевести у відсотки.
89.Екзаменаційний контроль: поняття, поради і рекомендації з підготовки.
Екзаменаційний контроль - оцінювання під час екзамену засвоєння студентом теоретичної компоненти інтегрованих знань студента з конкретного модуля (навчальної дисципліни).
Екзамен - оцінювання результатів навчання студента із вивчення навчального матеріалу модуля (навчальної дисципліни) за результатами поточного та екзаменаційного контролів.
Екзаменаційна оцінка - це кількість балів у 100-бальній шкалі, отриманих студентом на екзамені з врахуванням практичної компоненти інтегрованих знань студента за результатами поточного контролю на протязі семестру.