Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Національний Університет “ Києво-Могилянська Академія “
на тему:
“ Способи та методи формування творчого мислення у дітей шкільного віку на прикладі досвіду педагога-новатора Є.Н.Ільіна “
департаменту комп’ютерних технологій
Зміст:
Вступ …………………………………………………………….2 ст.
Мистецтво спілкування ……………………………… … …….3 ст.
Важливість малого ………………………………………….. …4 ст.
Мистецтво питання……….……………………………………..5 ст.
Що треба задавати ………………………………………… …. 5 ст.
Висновки ………………………………………… ……………...6 ст.
Вступ.
За визначенням, яке дають педагогічний словник та енциклопедія, мислення – це опосередковане та узагальнене пізнання людиною предметів і явищ об”єктивної дійсності в їх суттєвих зв”язках і відносинах. Беручи свій початок в чуттєвому пізнанні мислення виходить за його межі, дозволяючи людині пізнавати те, що не може бути безпосередньо сприйнято органами почуттів і представлено. Мислення активізується в тих випадках, коли у людини виникають питання, на які не можна отримати відповідь шляхом сприйняття тих чи інших об”єктів, відтворення того, що вже відомо про них. Мислення виникає в процесі взаємодії людини з навколишнім світом. Думаючи, суб”єкт оперує наявними у нього знаннями, відкриває невідоме в відомому і таким шляхом приходить до нових знань. Об”єкт мислення, існуючи реально поза людиною, виступає для нього як продукт його мислення. Генетично найранішою формою мислення є наочно-дійове мислення, перші прояви якого у дитини можна спостерігати в кінці 1-го на поч. 2-го року життя. За наочно-дійовим мисленням слідує наочно-образне мислення. В младшому шкільному віці розвивається конкретно-понятійне мислення. У дитини розумові операції ще пов”язані з конкретним матеріалом, недостатньо узагальнені, утворені поняття носять конкретний характер. Для дітей середнього і старшого шкільного віку характерне абстрактно-понятійне мислення. Розумові операції узагальнююються, формалізуються, завдяки чому розширюється діапазон їх перенесення і застосування в різних нових ситуаціях. Формуються такі якості мислення як критичність, самостійність, доказовість.
З загальним поняттям мислення нерозривно пов”язано поняття творчого мислення. Творчість – це найвища форма активності і самостійної діяльності людини. Виділяється ряд сторін творчого процесу: постановка питання, що потребує творчої відповіді, мобілізація необхідних знань для постановки попередньої гіпотези, оформлення сформованих думок у вигляді логічних, образних, математичних, графічних, предметних структур. Найвирішальну роль в творчому процесі займає мислення суб”єкта, що поєднує як логічне мислення, так і уяву. Проблема формування у дітей творчого мислення посідає велике місце в педагогічній діяльності. Передовий вчитель, розвиваючи творчі можливості учня, в пошуках найбільш адекватних методів навчання і виховання сам стає творцем і новатором.
Одним з таких вчителів є вчитель літератури 516-ї школи Санкт-Пітербурга Є.Н.Ільін. Прийшовши в школу ще студентом, він і досі продовжує свою кропітку працю, вміло використовуючи методи навчання, як способи спільної діяльності учня і вчителя по досягненню спільної мети, не тільки навчаючи при цьому дітей, а допомагаючи їм формувати власну особистість..
Мистецтво спілкування.
Опорною точкою в процесі виховання Е.Н.Ільін важає мистецтво спілкування вчителя з учнями. Процес навчання і виховання, на його думку, це як застібка-змійка на куртці: обидві сторони застігаються одночасно і кріпко неквапливим рухом замка – творчої думки.
Якою повинна бути ця з”єднуюча думка?
Людяним, життєвим, в чому б це не виявлялось, треба забезпечувати безвідмовну роботу “застібки-змійки”. Вчитель в основному несе на урок книгу, учні – життя. Стати ближче до учнів, зрозуміти і виразити їх бажання- означає наблизитись до життя, через книгу укріпити з учнями, тобто з життям, надійний зв”язок. Мистецтво спілкування полягає в гнучкому сполученні навчального і життевого в контактах зі школярами. Знання виключно навколо книги і лише на її основі у великої кількості учнів не знайдуть відгуку в учнів. Книга книгу приведе до тупика, якщо випадає життева основа.
Шкільна інформація, годуючи мозок, не завжди торкає почуття. Учні старших класів, наприклад, не ведуть щоденники, мало читають, не пишуть вірші. Все додасться до людини, яка вихована духовно, емоційно, і перш за все творчість як найперша і найважливіша необхідність розвинутої душі.
Шкільний вчитель, які б творчі манери і нахили він не пропагував, яким би не був ерудованим і шоб не викладав: математику чи фізику, хімію або креслення, по суті і в основі – Вихователь.
Вчитель – не найголовніша людина на уроці, а перша серед подібних і рівних йому: - він веде і його ведуть одночасово. Існує декілька причин, які пояснюють, чому так важливо, коли вчитель не єдиний “герой” в класі.
Важливість малого.
Урок літератури нерідко нагадує “вчений вступ” до художньої книги, яку без єдності цього, іншого здавалось би і прочитати неможливо. Часто буває: детально розглядаються, наприклад, жанр, гіперболи, метафори поеми М.В.Гоголя “Мертві душі”, але на уроці немає Гоголя! Задача вчителя додати до читацького сприйняття, елементи прфесійного бачення тексту, але тільки додати, а не заменіти одне іншим. Незнааня різниці між звичайним порівнням і метафорою, простою поемою і поемою в прозі, ніяк не заважає вирости в Людину, а от незнання тієї сцени, де князь Болконський, відправляючи на війну свого єдиного (!) сина князя Андрія, передбачає йому “небезпечні”, а не “вигідні” місця і князь Андрій дякує за це батькові, може сказатися на чиїсь долі.
Аналіз літературного твору повинен виростати в етичну проблему, а не в огляд всього, що було до і після книги. Ці “до” і “після” хоч і важливі, хоч і пояснюють літературой саму книгу, але вирішального значення для уроку не мають. Шкільна книга перш за все моральна тема, а не відрізок теорії з історії літератури. Теорію, як холодну воду, краще подавати невеликими порціями. Не за науково-теоретичною базою і літературним процесом ідуть до нас учні, а за тим, без чого жити неможливо. Ідуть, щоб знати до чого вернутися через багато років. І, напевно, не до “єдності сюжетного і композиційного”, а, наприклад, до вірша Пушкіна “Я помню чудное мгновенье..”, для того, щоб почути в ньому не почутий раніше гімн Натхненню.
Існує і ще одна аксіома: велике пізнається через мале”. Наприклад, замислимося лише над однією фразою Коробочки (“Мертві душі”) і нівіть над єдиним словом в репліці: “я мертвими ще не торгувала”. Тут і характер, і час, і гоголівський сміх. Ця вбога бабуся до цих пір, виходить, торгувала живими, мертвими ще ні. В маленькій деталі – мініобраз сатиричної суті “Мертвих душ”. Коли в малому видно світ великого, з”являється зацікавленність і до того, і до іншого, а загалом до їх зв”язку. Цікаве неначе подвоюється передчуттям серйозного. Але ідучи від малого як частини цілого, учні не завжди відчувають саме це ціле. Ось тут-то і повинен допомогти вчитель, який вміє працювати “від цілого”. В зустрічі, а точніше синтезі двох різних творчих шляхів (які самі по собі нічого не важать, оскільки вчитель і учні розмовляють тоді на різних мовах) – великий успіх уроку.
Мистецтво питання.
Питання – безвідмовний інструмент в складному мистецтві спілкування з учнями, книгою, з самим собою, нарешті. Що може бути ясніше питання, що задане самому собі, і значніше, коли він хвилює всіх. Спитати себе як іншого, і іншого, як себе, - в цьому мистецтво. Учні оживають, коли разом з ними шукаєш істину. Який ти насправді, як ставишся до учнів, якими турботами живеш, до чого прагнеш – про все це скажуть питання. Реакція на питання важливіша за відповідь, тому що учні пам”ятають не відповіді, а питання, і в зв”язку з цим свою реакцію на знайдені рішення. Коли один учень не може відповісти, не треба поспішати викликати іншого, треба спробувати знайти цього іншого в ньому. Розвивати самостійність учня його власними силами не можна. Спитати – це знати обсяг бажаного і можливого, тобто міру своєї допомоги учням. Треба допомогти учневі, але так, щоб цього не було помітно. Його думку треба розвинути так, щоб він думав, що це він знайшов правильне рішення.
За учнем повинно бути право не відповідати, якщо він не хоче, або не може. Для цього є і питаня не на оцінку, головне – шоб учень говорив, хай і неправильно. Гасло – “скажи, нехай буда боляче мені, але тільки не мовчи”.
Якщо питання помирає після відповіді, то яка б гарна не була відповідь, питання – пагане. В складному питанні завжди залишеться щось незрозуміле, недоговорене, воно залишається для подальшого осмислення. Післядія питання – найрадісніший кінець уроку. Є сенс в тому, шоб не на все відповісти, не все вирішити. Перспектива, а не панорама – мета урока літератури.
Задавати в кінці уроку питання “Чи є у когось питання?” – табу. Питати треба всередині уроку. Треба давати змогу учням задовольняти їх бажання взнати щось нове в будь-який час, крім того коли учні перестають питать, вони перестають і відповідать. Питаючи, стаєш особистістю.
Що треба задавати.
Висновки.
Е.Н.Ільін – педагог-новатор, талановитий вчитель-філолог будує свій метод викладання в школі і навчанні дітей орієнтуючись на Учня. Учень – головний герой його уроків. Він намагається зрозуміти учня, допомогти йому, зацікавити його, а також, крім навчання, Е.Н.Ільін бачить покликання вчителя у формуванні творчого мислення в учня, його особистості. Шлях до досягнення всього цього проходить, на його думку, через мистецтво спілкування, яке полягає:
Список використаної літератури:
2) Педагогическая энциклопедия.-Москва: Советская энциклопедия,1965.-Т 2,4
3) Педагогический поиск.-Москва: Педагогика,1988.-470с.
4) Ильин.Е.Н. Искусство общения: из опыта работы учителя литературы 516-й
школы Ленинграда.-М.: Педагогика,1982.-110с.
5) Ильин Е.Н. Герой нашего урока.-М.: Педагогика,1991.-108с.