Інкорпорація Русі Литвою

Работа добавлена на сайт samzan.net:

Билет № 1:

1.Інкорпорація Русі Литвою. Боротьба Литовського і Московського князівств за давньоруську спадщину.

Іпкорпорація України-Русі Литвою
Початок добі Литовській політичної зверності над південною Руссю був покладений 1340р.,коли син Геденіна Любарт закнязював на волині й у Галичині.Остання після 40-річної запеклої бородьби перешла до Польши. Отже Волинь стала першим реальним надбанням Литви на українських землях.
Більшість українських земель було приєднано до Литви за часів співправління князів Ольгера й Кейстута(1345-1377)рр.Щоправда існує літописний переказ 16ст.про виправу на Русь їхнього батька й попередника Гедеміна,під час якої він нібито завоював Воли-нську та Київську землі.
Серед памяток білорусько-литовського літописання є "Повість про

Подіння", де йдеться про Синьоводську битву,в результаті якоі почалося панування Ольгера в цьому регіоні до 1357-1358рр. Тоді ж почалося просування литовців на сіверські землі,котрі в 1370-1380-хрр. перетворилися на конгломерат удільних князівств на час З Геременовичами.
Вважається, що успіху литовської єкспансії значно сприяли феодальні уособиці в Орді відомі як "велика в результаті
якої монгольська держава розкололась на дві ворогуючи частини з кордоном на Волзі.

Очевидно просування литовців на землі ПД-ЗХ Русі в 50-х рр.14ст.було уроджене с Сараєм,і, отже, іх інкорпорацію здійснено на договірних засадах-у формі кондомініуму, що
передбачав збереження данницької залежності окупованих Литвою територій від татар. Про наявність такої залежності з певністью свідчить ярлик хана Тохтаминина 1393р.
Визнаня залежності окресленого регіону кримського ханства від татарських ханів, дало можливість Ольгерду дуже швидко підпоряджувати собі Київщину,Сіверщену та Поділля.
1385р. була укладена Кревська унія.Це угода,укладена між Королівством Польским та Великим Княжевством Литовським,Руським,і Жемайтійським 14 серпня 1385р.у м.Крево(Білорусь)
Угода передбачала обєднання Литви і Польщі в єдину державу шляхом шлюбу польської королеви Ядвіги і литовського князя Владислава Ягайла, при чому головною умовою було поверненя до польської королеви всіх відоргнутих земель,і приєднання назавжди Литви і Литовської Русі.
Кревська уніє сприяла обєднанню польсько-литовських сил для боротьби проти Певтовськог ордену. Польськи феодали намагалися використати Кревську унію для загарбання українських і білоруських земель,що були під владою Литви.
Проти Кревської унії виступала литовсько-українська опозиція на чолі з князем Вітовтом, двоюрідним братом Ягайла,яка домоглася збереження ВКЛ як окремоі незалежної держави (ЗА гОРОДЕЛЬСЬКОГО УНІЄЮ 1413).У 1392Р.за Острівською угодою Ягайло був змушений визнати Вітавта своїм намісником,а 1398 Вітовт проголошує себе повновладним Великим князем Литовським під зверхністю польського короля, чим фактично розриває Кревську унію.

2. Володи́мир Кири́лович Винниче́нко— український прозаїк, драматург, художник, а також політичний і державний діяч. Вступив до РУП, яка пізніше стала УСДРП. Активний член ЦР. Очолював Генеральний Секретаріат. Автор багатьох декларацій і законодавчих актів УНР. Учасник Директорії, яка виступила проти Гетьманату Скоропадського.

Билет № 2:

1.Виникнення та розвиток козацтва.Запоріжська Січ як центр консолідації української національної спільноти.

Перші письмові згадки про україн¬ських козаків трапляються у 1492 р. Але різке зростання чисельності ко¬зацтва припадає на XVI ст.
Козацтво виникло в південноукраїн¬ських землях - на території від середнього Подніпров'я і майже до Дністра (південні окраїни Київщини, Брацлавщини, Поділля). Центром козацтва стало Запоріжжя - степи за порогами Дніпра.
Причини виникнення
- Наявність в українському суспільстві окремих прошарків вільних людей, що займали проміжне становище між не¬заможною шляхтою та селянством.
 - Посилення соціального та релігійного гноблення, закріпачення селянства. Селяни та міщани тікали від феодальних по-винностей та державних податків.
 - Постійна військова небезпека з боку Кримського ханства та кочових татар¬ських орд.
В окремих випадках - організаторська роль місцевих, прикордонних землевлас¬ників і урядовців.
Козацтво поповнювалося вихідцями із різних верств населення: селян, міщан, шляхти.
Козаки користувалися господарськими угіддями, займалися промислами, брали участь у самоуправлінні. Для оборони від турецько-татарської агресії козаки об'єд¬нувалися у військові загони. Вони і самі за¬вдавали ударів татарам та туркам: спуска¬ючись по Дніпру на своїх великих човнах -"чайках", нападали на татарські гарнізони, турецькі галери, фортеці.
Етнічний склад козацтва
Основна маса козаків поповнювалася за рахунок українців, були серед них і біло¬руси, росіяни, молдавани. Траплялися поля¬ки, татари, серби, німці, французи, італійці, іспанці, представники інших етносів, проте такі випадки мали поодинокий характер
У 1552-1556 рр. канівський і чер¬каський староста Дмитро (Байда) І Вишневенький (?-І 1563р.) об'єднує ко-I заків, створюючи ( за порогами Дніпра ; на о. Мала Хортиця ' козацький центр -Запорізьку Січ. " Згодом Січ неодно¬разово змінювала місце свого розташуван¬ня. Назва "Запорізька Січ" поширилася на все об'єднане навколо Січі козацтво.
Запорізька Січ стала зародком нової української (козацької) державності. Її, як державне утворення, характеризують такі ознаки:
І.Військовий устрій.-Січові козаки складали вій¬сько-кіш, кіш поділявся на військові одиниці - курені (38 куренів).
2. Територіа¬льний устрій.-Територія, яку контро¬лювала Січ, поділялася на паланки на чолі з полковниками. Палан¬кове козацтво проживало на хуторах та в містечках
3. Форма правління. -Запорізька. Січ була козаць¬кою республікою. Верховна влада на Січі належала коза¬цькій раді, брати участь в якій мали право всі козаки. Козацька рада обирала стар¬шину: кошового отамана (гетьмана), писаря, обоз¬ного, суддю, осавулів. Кожен курінь обирав анало¬гічну курінну старшину. Козацька рада збиралася, як правило, щороку 1 січня
4. Правова система.-Вживалося звичаєве козаць¬ке право, яке склалося в XV-сер. XVI ст. Козаки були рівними перед законом, рівними у праві ко¬ристуватися землею й інши¬ми угіддями, брати участь уродах, обирати старшину.
Запорізька Січ як державне утворення і як соцільна організація мала яскраво виражений демократичний харак¬тер. Це пояснюється тим, що:
Запорізьку Січ створив сам народ, втіливши в ній свій свободолюбивий характер і ідеали суспільного життя; щоб вижити в умовах постій¬ної зовнішньої загрози (збоку Криму, Туреч¬чини, Речі Посполитої, Росії), козацтву по¬трібна була внутрішня злагода і стабіль¬ність, які забезпечувалися демократичними порядками.
Наприкінці XVI - на поч. XVII ст. Січ стала центром визвольного руху україн¬ського народу.

2.ОУН-УПА-це

Українська повстанча (повстанська) армія (УПА) — підпільна збройно-політична формація, створена на Заході України у червні 1941 року представниками Уряду Української Народної Республіки в екзилі; у жовтні 1942 року назву перейнято ОУН(б). Головне завдання УПА: оборона та звільнення українського населення як і від німецької, так і від радянської окупації.(ОУН-обьэднання українських націоналістів)

Билет №3:

1.Реформа 2-ї половини 19ст в рос.імперії та її вплив на розвиток укр. Земель

Невдача Російської імперії в Кримській війні 1853-1856 спричиналась до викриття смертельно загрозливих місць в режимі самодержавства. Це й змусило царизм провести низку реформ. До них належить перш за все скасування кріпацтва. Щоб запобігти революції Олександр ІІ 1861 підписав «Маніфест про скасування кріпосництва» і «положення про селян, звільнених від кріпосної залежності». Селянам і дворовим людям надавалися права. Особисту свободу селяни отримали безплатно, а за землю треба було платити викуп. Поміщикам дозволялося залишати собі близько половини землі, а решту розподіляти між колишніми кріпаками. До того ж селяни повинні були розплатитись за землю протягом 48 років. Урядом Росії в 1862  була проведена фінансова реформа, у відповідності з якою створювався Державний банк, який концентрував у своїх руках всі фінанси держави. Непрямі податки почали збирати державні акцизні заклади, а не приватні особи. Стали друкувати всі прибутки і витрати Д. Реформа впорядкувала фінанси Д., хоча основний тягар податків залишався на селянах, а поміщики від їх виплати були звільнені. В результаті воєнної реформи була введена загальна воїнська повинність для солдат. Строк служби скорочувався з 25 до 6 (в сухопутни)-7(в військово-морському флоті). Збільшено кількість навч військ закладів. Воєнне відомство реорганізоване в воєнне міністерство. Судова реформа 1864 запровадила новий публічний суд. Проголошена незалежність суду від адміністрації, тобто суддя і слідчий не залежали від розпоряджень уряду і поліції.Став загальностановим, поділявся на коронний і мировий.Став гласним:всі можуть бути присутні.Вводився змагальний процес між прокурором і адвокатом.Крим справи розглядав суд присяжних.Земська реформа 1864.В роботі земських закладів брали участь ті верстви населення, які мали у власності землю(дворянство,духовенство,міщани). Земства будували лікарні, школи, піклувалися про шляхи сполучення.Земства були органами місцевого самоврядування, але не мали політичного значення. Реформи прискорювали розклад натурального господарства і створювали риное збуту для товарів капіталістичного виробництва.Чумацький промисел.прискорення будівництва залізничного транспорту, зростання міст, розширення торгівлі

Селянська реформа 1861 року — система заходів російського уряду, спрямована на поступову ліквідацію в країні кріпосницьких відносин.

Причини реформи

Економічна відсталість Росії.

Поразка Росії в Кримській війні (1853—1856).

Розвиток ринкових відносин вимагав скасування кріпосного права.

Селянські виступи (1855 р.- «Київська Козаччина»; 1856 р. — «Рух в Таврію за волею»)

Мета реформи

Зміцнення монархічної влади за збереження панування на селі її опори — поміщиків.

Розвиток реформи

19 лютого 1861 були оприлюднені «Маніфест» про відміну кріпосного права та «Положення про селян, що виходять з кріпосної залежності», згідно з яким її позбулися 22,5 міліонів осіб. Водночас за поміщиками залишалися всі їхні землі. Вони були зобов'язані надавати селянам так званий «садибний притулок» та тимчасові обробіткові ділянки, розміри яких визначалися спеціальними «уставними грамотами». Община залишалась, як і раніше, недоторканою.

Реформа на місцях визначалася чотирма «Місцевими положеннями». Україна підпадала під дію трьох із них. Найвищі розміри наділів коливалися тут від 3 до 12 десятин на ревізьку душу (причому найбільші показники припадали на Степовий регіон), нижчі були на третину менші. На Лівобережжі землею наділяли згідно зі спадково-сімейним принципом, і відробітки тут були вищі, у Київській, Подільській та Волинській губерніях — за інвентарними правилами 1847—1848, і повинності тут були менші.

Наслідки реформи

Соціальна диференціація селян.

Збереження поміщицького землеволодіння.

Тимчасово зобов'язаний стан.

Викупна операція

Зниження купівельної спроможності селян.

Обмеження самоврядування і правового статусу селян.

Безпосереднім результатом селянської реформи стало прискорення майнової диференціації населення. Так, близько 220 тисяч українських селян були обезземелені, 100 тисяч отримали до одної десятини, понад 1,6 мільйонів — від 1 до З десятин на душу.

Сутність селянської реформи

Було запроваджено загально-російську систему селянського управління: сільські громади об'єднувались у волості.

Кругова порука.

Загальна відповідальність за сплату податків.

Способи проведення реформи подекуди наражалися на значний спротив. Селяни відмовлялися вносити викупні платежі, вимагали наділення їх «дарчими ділянками». Всього у 1861 році в Україні відбулося близько 3,1 тисяч селянських виступів, в яких брали участь понад 2 мільйона мешканців 4160 сіл. Найзначнішими були Безуглівське, Бездненське повстання та Кам'янсько-Слобідське заворушення.

Також відбулася: шкільна реформа,міська реформа.

2.Кирило Розумовський-це останній гетьман Лівобережної України (1750—1764), граф, російський генерал-фельдмаршал, президент Петербурзької академії наук. Водночас одержує в підпорядкування й Запорізьку Січ. Робить спроби реформувати козацьке військо відповідно до потреб часу. Гетьман Кирило швидко привів полк до присяги і Катерину ІІ було врятовано. За це діяння Кирило Розумовський був щедро обдарований. Та мав необережність підготувати разом із українською старшиною петицію: "О восстановлении старинных прав Малороссии". Це стало останньою краплею, яка прискорила скасування Гетьманщини на Україні.
Розлючена Катерина із погрозами жорстокої розправи запропонувала Кирилові Розумовському відмовитись від гетьманства.
Кирило Розумовський був змушений підкоритись. Гетьманщину було скасовано.

Билет № 4:

1.Визначіть основні сили національно визвольної революції 1917-1920.

Реформаційні процеси та боротьба за владу 1917 – 1918 рр. Перемога більшовицької революції в пролетарських центрах Росії активізувала пробільшовицькі та більшовицькі сили і в Україні. Враховуючи авторитет Центральної Ради серед трудящих, більшовики вирішили повести роботу у напрямі перетворення її у виконавчий орган Рад, очистивши, зрозуміло, попередньо від "явних і прихованих контрреволюціонерів". З метою поглинення Центральної Ради Всеукраїнським з'їздом Рад була розгорнута робота по його підготовці. На з'їзд запрошувалися представники усіх Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів губернського, міського і повітового рівня. Переваги надавались представникам Рад промислових районів і великих міст. Представництво селян обмежувалося.                                                                                                      Одночасно більшовики зміцнювали військові позиції. У Києві вони утворили військово-революційний комітет, який став готувати нове повстання. Між більшовицькими та українськими військовими підрозділами наростали конфлікти. Раднарком Росії сприйняв як виклик домовленість між Центральною Радою України та Донським військовим урядом генерала О.М.Каледіна про взаємний пропуск військових частин. З усім цим постала реальна загроза для більшовицької Росії втратити бакинську нафту, вугілля, марганець та хліб України. 4 грудня Раднарком Росії в особі Леніна і Троцького виступив з ультиматумом до Центральної Ради. Визнаючи формально Українську Народну Республіку та національні права українського народу, Раднарком вимагав негайного скликання крайового з'їзду українських Рад і визнання радянської влади в Україні. Ультиматум закінчувався прямою погрозою: в разі неприйняття вимог протягом двох діб Раднарком вважатиме Центральну Раду "в стані відкрию! війни проти радянської влади в Росії і на Україні".                                                                                                                                                                У відповідь на ультиматум в Україні було вирішено припинити транспортування хліба на північ і негайно організувати власну грошову систему. Це був крок до реальної незалежності, а значить- загроза для Росії залишитися без українського вугілля, хліба, цукру, м'яса. Все це могла дати Росії радянська влада України. З метою її поширення на Україну Раднарком Росії розпочав повномасштабну війну з Центральною Радою. Водночас активізувалась діяльність більшовицьких організацій всередині України. 10 грудня у Харкові проголошена радянська влада. Сюди і переїхала частина депутатів І Всеукраїнського з’їзду Рад після невдалого для більшовиків тижня роботи з’їзду в Києві. Вони об'єдналися з делегатами обласного з'їзду Рад Донбасу і Криворіжжя й конституювалися в І Всеукраїнський з'їзд Рад. З'їзд працював 11-12 грудня, висловився за встановлення радянської влади в Україні і проголосив її Республікою Рад робітничих, солдатських! селянських депутатів. Було створено структури, паралельні існуючим, які б не відрізнялись від них за формою, але мали інший зміст: радянська "Українська Народна Республіка", уряд - Народний секретаріат. Для контролю за місцевим радянським урядом Ленін призначив надзвичайного комісара України -Г.К.Орджонікідзе.                                                                 На початку 1918 р. в Україні було дві влади, два уряди. З наступом більшовицьких військ українське керівництво позбулося ілюзій щодо можливостей перетворення Росії в демократичну федеративну республіку. 9 (22) січня 1918р. Мала Рада прийняла IV Універсал. Україна була оголошена повністю незалежною державою.Одночасно були узаконені права націопальних меншостей України.                                                                                                                                                               У середині січня розгорнувся наступ радянських військ на Київ. Військам Червоної гвардії командував В.Антонов-Овсієнко. Складалися вони з московських і петроградських загонів, солдатів Західного фронту ,балтійських матросів, а також харківських, катеринославських і донбасівських червопогвардійців.НаКиїв просувалися загони під командуванням полковника царської армії М.Муравйова. В самому Києві більшовики підняли на збройний виступ робітників військового заводу - "Арсеналу".                                                                                           Захищати Київ могли лише мізерні українські сили - Український гайдамацький кіш Слобідської України, Галицько-Буковинський курінь січових стрільців та загін київських гімназистів. Спроба зупинити Червону гвардію на підступах до Києва під Бахмачем і Кругами зазнала невдачі. Під Кругами в оточення потрапили 300 київських студентів та гімназистів і всі загинули.                                                                                                                             26 січня радянські війська зайняли Київ. За три тижні, які загони Муравйова перебували в Києві, вони встигли провести масові розстріли "контрреволюціонерів". За деякими даними число жертв перевищувало 5000 чоловік.                                                                                                                З 20 листопада в штабі німецьких військ у Брест-Литовську йшли мирні переговори.2 грудня було підписано угоду про перемир'я. 9 грудня розпочалися переговори про мир. Проголосивши незалежність, Українська Народна Республіка стала суб'єктом міжнародного права і на запрошення Німеччини, Австро-Угорщини, Болгарії і Туреччини приєдналася до переговорного процесу.                                                                                                                       Делегація УНР була визнана єдиним репрезентантом України на переговорах.                                        Однак Радянська Росія відтягувала час підписання мирного договору, бо це означало б втрату України. Встановивши контроль над Україною, російська делегація включила до свого складу представників українського радянського уряду і заявила про неправомочність делегації Центральної Ради. Союзники ж заявили, що є всі підстави для визнання УНР суверенною державою.                                                                                                                              27 січня (9 лютого) 1918р. угоду між УНР і чотирма державами німецького блоку Брестським мир було підписало. За цим договором кордони між УНР та Австро-Угорщиною встановлювались на довоєнних австро-російських кордонах. Кордон з Польщею мав бути визначений спеціальною комісією. Україна зобов'язувалась поставити Німеччині велику кількість зерна, круп, м'яса. У відповідь їй обіцяли збройну допомогу у боротьбі з більшовиками.                                                                                                                                          18 лютого 1918 р. німецькі й австрійські війська чисельністю 450 тис. чоловік рушили в Україну. За короткий період вся її територія була окупована. Захоплена також значна частина Чорноморського флоту. 1 березня німецькі війська зайняли Київ. 7 березня в місто, окуповане німцями, повернулася Центральна Рада.

2.Малоросійська колегія-це центральна установа Російської імперії, утворена в 1722 році замість Малоросійського приказу для контролю за діяльністю українського гетьмана і генеральної старшини.

Складалася із шести офіцерів російських полків, розквартированих в Україні. У цивільних справах підкорялася сенату, а у військових - головнокомандуючому військами в Україні. Територіально розташовувалася в Глухові. Колегія була найвищою установою в Україні, вище гетьмана. Гетьман мав лише дорадчий голос. У 1727 р. Малоросійська колегія була ліквідована і відновлена влада гетьмана.

Билет №5:

1.Економічні та політичні реформи 1950х-60х років 20ст .Їх суперечливий та непослідовний характер.

У середині 50-х рр., подолавши противників, М. Хрущов прибрав усю повноту влади в СРСР до своїх рук. Як і його попередник Сталін, він почав правління від здійснення «гігантських» планів будівництва комунізму. Проте, на відміну від Сталіна, Хрущов провів ряд реформ у промис¬ловості, сільському господарстві й суспільно-політичному житті країни. Бажаючи покінчили з хронічною нестачею продуктів харчування, партія під його керівництвом поча¬ла «битву» за освоєння цілинних і перелогових земель у Казахстані та Західному Сибіру. Були розорані величезні площі, що дорівнюють території сучасної Німеччини. З України виїхало туди 100 тис. молодих людей, чимало з яких і донині живуть у Казахстані. Освоєння цілинних та перелогових земель дало змогу на деякий час забезпечити населення СРСР хлібом і хлібо-булочними виробами, але не вирішило проблему хронічного відставання сільського господарства.
У лютому 1956 р. на XX з'їзді КПРС М. Хрущов насмілився офіційно проголосити засудження культу особи Сталіна, що поклало початок оновленню радянського су-/спільства. Проти хрущовських реформ, курсу на засуджен¬ня культу особи Сталіна виступила верхівка ЦК партії. Вва¬жаючи, що М. Хрущов у викритті Сталіна пішов надто да¬леко, група членів політбюро ЦК КПРС вирішила усунути його від влади. Змовники не підтримані КДБ і армією, зазнали невдачі. Разом з тим М. Хрущов, який багато зробив для подолання культу особи, поступово й сам опинився в полоні цієї небезпечної «хвороби». На з'їздах компартії України, пленумах її ЦК, зборах республікан¬ського і місцевих активів дедалі частіше звучали слова «осо¬бисто товариш Хрущов», «вірний ленінець» тощо. Згодом він зовсім відійшов від дальшої демократизації суспільства.
У 1957 р. почали реформувати управління народним господарством. Існуючі надцентралізовані галузеві міністер¬ства, на думку М. Хрущова, були неспроможні забезпечити швидке зростання промислового виробництва. Замість них утворили територіальні управління — ради народного гос¬подарства. Ідея децентралізації управління економікою для такої великої країни як СРСР спочатку отримала пози¬тивні відгуки. Проте в характерному для командно-адміні¬стративної системи дусі автори пропонували цю реформу як чудодійний одномоментний акт, спроможний змінити економічну ситуацію в країні. Правда, організація раднар-госпів дала деякий ефект. Поменшало безглуздих зустріч¬них перевезень вантажів, були закриті сотні дрібних під¬приємств, які дублювали одне одного, ліквідовані окремі міністерства. Вивільнені площі використали для виробни¬цтва нової продукції. Прискорився процес технічної рекон¬струкції багатьох підприємств. Зокрема, в Україні у 1956— 1960 рр. почали виробництво багатьох типів нових машин, агрегатів, приладів. Значно скоротили адміністративно-управлінський апарат. Тисячі українських заводів і фаб¬рик, позбувшись опіки центру, вперше на всю потужність запрацювали для свого народу. Внутрішній ринок респуб¬ліки був заповнений телевізорами, радіоприймачами, праль¬ними машинами, пилососами, холодильниками, швейними машинами, фотоапаратами, велосипедами, мотоциклами та іншими товарами, яких раніше не вистачало. Правда, щодо якості вони значно відставали від світового рівня. Україна розпоряджалася 90% своїх підприємств.
Проте кардинальних змін у розвитку економіки не відбу¬лося. Підприємства замість дріб'язкової опіки міністерств потрапили під нову опіку — раднаргоспів. До підприєм¬ства, до робочого місця реформа не дійшла.
Замість пошуків матеріальної зацікавленості кожного робітника в кращих результатах своєї праці змінили нор¬мування й оплату. Наслідком цього стало значне скоро¬чення числа робітників, які працювали на основі підрядної оплати, і зростання кількості сезонних. Незначні матері¬альні стимули до праці різко знизилися. Робітники вима¬гали підвищення заробітної плати, а його практично не було, в окремих випадках зарплату «підганяли» до відповідного рівня. Таким чином, реформа, що відбулася, призвела до розгубленості в управлінському апараті, зривів у розвитку економіки.

2. Українська Гельсінська спілка — українська громадсько-політична і правозахисна організація, заснована 7 липня 1998 року у Львові членами Української Гельсінської Групи. Головою Спілки було обрано Левка Лук'яненка. На базі УГС згодом була створена Українська республіканська партія.

Билет № 6:

1.Розкрийте теорії походження Київської Русі в історіографії.

Зараз у науці нема єдиної думки щодо походження Давньоруської держави — Київської Русі. Існує декілька теорій.

1. Норманська теорія, її започаткували німецькі вчені Г. Баєр та Г.Міллер, які працювали в другій половині XVIII ст. в Російській Академії наук.

«Норманісти» наголошують, що східні слов'яни були нездатні без зовнішньої допомоги створити свою державу, а варяги (нормани) відіграли вирішальну роль у створенні Київської держави. Слово «Русь» походить від фінської назви шведів «Ruotsi».

Антинорманська теорія наполягає на тому, що назва “Русь” походить від назви річок у Центральній Україні - Рось, Роставиця. А у Скандинавії жодне джерело не вказує на плем'я або народ русів. Окрім цього, декілька ісламських мандрівників і письменників називають русів слов'янськими племенами.

2. За хозарською теорію поляни є не слов'янами, а різновидом хазарів. Модель влади, яка існувала в Хозарії. Там водночас правили два царі — цар по крові (хакан каган), та його «заступник» (хакан-бек). Тогочасні візантійські та арабські джерела згадують Аскольда з титулом хакана.

3. Панюркська теорія, за якою слово «Русь» походить від іранського і означає — світлий та належить іраномовним мешканцям одного з регіонів Середнього Подніпров'я.

4. Теорія природно-історичного (автохтонного розвитку). Прибічниками цієї теорії були і видатні українські історики В. Антонович, М. Грушевський та інші. Прихильниками цієї теорії стверджують, що у східних слов'ян існували політичні та соціально-економічні передумови для створення своєї держави: високий рівень розвитку виробничих відносин, існувала майнова диференціація, відбувалося захоплення старійшинами общинних земель, багаточисельні військові походи, результатом яких була велика кількість здобичі. Основними джерелами є літопис «Повість врем'яних літ», який розповідає про правління князя-слов'янина Кия (кін V — поч.УІ ст.) та хроніка «Бертинські аннали».

Перші три концепції, хоч і мають під собою певну фактичну основу (варязьке походження багатьох руських князів, правління двох князів одночасно, різні варіанти походження слова «Русь» тощо), але ігнорують повністю ту обставину, що державність — це результат тривалого соціально-економічного і політичного розвитку, її не можна принести ззовні. Тому чимало вчених схиляється до думки, що Київська Русь утворилася на власній основі внаслідок тривалого процесу первіснообщинного ладу та формування класового суспільства у східних слов'ян. Розвиток феодальних відносин, а також переростання органів племінного управління в державні органи сприяли перетворенню союзів племен у «княжіння» державного типу.

2. Варяги — у широкому тлумаченні цього терміну — нормани, мандрівники, воїни-пірати та купці з північної Європи — Скандинавії; германо-мовні племена, що населяли західне узберіжжя Балтійського моря до утворення держав Данія, Швеція та Норвегія.Народ, який прийшов зі Скандинавії.

Билет № 7:

1.Розкрийте зміст трипільської культури та її місце в історії України.

Трипільська культура,— археологічна культура часів енеоліту, назва якої походить від назви тоді села Трипілля на Київщині. Біля Трипілля Вікентій Хвойка в 1897 році виявив і дослідив пам'ятки цієї культури.

Творцями трипільської культури були племена, що просунулися з Балкан та Подунав'я у Прикарпаття (територія сучасних Рум, Мол та Укр). Пам'ятки її дослідники поділяють на етапи

У другій половині VI тисячоліття та у першій половині V тисячоліття до н. е. племена трипільської культури розселювалися в басейні Дністра і Південного Бугу,  де дослідники виявили багато ранньотрипільських поселень. За цього періоду вони розташувалися здебільшого по низьких місцях біля річок, але виявлено також поселення, розміщені на підвищених плато. Житла будували у вигляді заглиблених землянок або напівземлянок, а також переважно наземні,підлогу і вогнище або печі з припічком зміцнювали глиною; стіни споруджували з дерева або плоту, обмазаного глиною. На ранньому етапі розвитку трипільської культури з'являються також наземні прямокутної форми будівлі на стовпах з обмазаними глиною дерев'яними плетеними стінами, що мали солом'яну або очеретяну покрівлю. У поселеннях, розташованих на підвищених плато, план розміщення жител наближався до форми кола чи овалу.

Основою господарства за цього періоду було хліборобство і скотарство, полювання, рибальство і збиральництво також мали важливе значення. Сіяли пшеницю (однозернянку, двозернянку, полбу), ячмінь, горох. Землю обробляли з допомогою мотик, зроблених з рогу оленя, каменю або з кістки та з палиць-копалок з загостреними кінцями. Урожай збирали з допомогою серпів з кремінними вкладнями. Зерно розтирали кам'яними зернотерками. Жінка ліпила посуд, виробляла пряжу, одяг тощо і відігравала в суспільному житті значну роль. Чоловіки полювали, стерегли худобу, виробляли знаряддя з кременю, кісток та каменю. У тваринництві перше місце належало великій рогатій худобі. Відомий домашній кінь. Для поповнення м'ясної їжі за цієї доби мало велике значення полювання. Значного розвитку досягли гончарні вироби. Глиняний посуд різноманітної форми ліпили руками: великі посудини грушоподібної форми для зерна, різної форми горщики, миски, ложки, друшляки, біноклеподібний посуд. З глини ліпили жіночі статуетки, модельки житла, намисто, амулети. Поверхню посуду вкривали заглибленим орнаментом або канелюрами у вигляді стрічок з кількох паралельних ліній, що утворювали спіральні форми орнаменту. Таким орнаментом вкривали також більшість статуеток. Статуетки, модельки жител та амулети мали ритуальне призначення і були пов'язані з хліборобськими культами. Серед досліджених ранньотрипільських поселень виявлено, хоч дуже рідко, різні вироби з міді, переважно прикраси: браслети, кільця, гачки тощо, а в поселенні біля села Корбуни в Молдавії знайдено великий скарб мідних речей, Типові великі грушовидні та кратероподібні посудини для збереження зерна, миски, горщики, біконічні посудини та ін. (с. Володимирівка, також з глини виробляли культові схематизовані жін. статуетки, фігурки тварин, модельки жител. Суспільний лад племен Т. к. за цього періоду лишався далі матріархально-родовим. До сер. доби Т. к. відносять поселення, що їх виявив В. Хвойка б. с. Трипілля, Верем'я, Щербанівка та ін.

2. Асиміляція - добровільний або вимушений процес призначення (втрата традицій ,мови тощо.) раніше самостійного народу (етносу) чи якість його частини в середовиші іншого , як правило, численнішого народу (етносу), засіб досягнення етнічної однорідності;засвоєння етнічною меншістю взірців і норм домінуючої культури з втратою своїх власних. Відома примусова і відносно м'яка асиміляція.

Билет № 8:

1.Українська козацька держава у політичних інтересах інших сусідніх держав.

ГЕТЬМАНЩИНА,

Усталена в науковій літературі назва української національної держави, відновленої внаслідок національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького, що існувала впродовж 1648-1782. Офіційна назва держави --- Військо Запорізьке. Царський уряд уникав вживання терміну Г. і в офіційних документах називав її --- Малоросією. Столицями Г. в різні часи були м. Чигирин, Гадяч, Батурин, Глухів.

На початковому етапі існування Г. була номінально залежною від Речі Посполитої, а її територія обмежувалась Київським, Чернігівським та Брацлавським воєводствами. Однак фактично вона була незалежною, а влада її глави --- гетьмана поширювалася на значно більшу територію (частина Волині та білоруських земель). Державний устрій Г. на початковому етапі характеризувався наявністю власного військово-адміністративного управління, виборністю гетьмана, генеральної, полкової та сотенної старшини, єдиною податковою, судовою, фінансовою, військовою системою, наявністю дипломатичних зносин з іноземними дежавами тощо. Після Переяславської Ради і укладення Березневих статей 1654 між Україною і Росією, московський уряд розпочав систематичне обмеження прав та привілеїв Г., звівши її до стану автономії, повноваження якої постійно звужувалися (заборона у 1669 зносин з іноземними державами, збір у 1666-1668 податків на Г. російськими чиновниками і відправка грошей до Москви, з поч. 17 ст. --- фактичне призначення гетьмана царем та ін).

У 1663 Г. поділилася на лівобережну (під контролем Росії) та правобережну (під контролем Речі Посполитої). Цей поділ був закріплений умовами Андрусівського перемир'я 1667. В адміністративно-територіальному відношенні Г. поділялася на полки та сотні. На Правобережжі козацький полково-сотенний устрій проіснував до 1714 (з перервами). На Лівобережжі він зберігся до 1782. Кількість полків та сотень часто змінювалася --- виникали одні полки, зникали ін. На Г. найбільш тривалим був поділ на 10 полків: Київський, Чернігівський, Ніжинський, Стародубський, Преяславський, Лубенський, Прилуцький, Гадяцький, Миргородський, Полтавський. Складалися вони з 7-20 сотень.

Міста на Г. користувалися правами самоврядування, ними управляли магістрати та ратуші. Суспільна структура Г. включала козацтво, українську шляхту, міщанство, селянство. Провідна роль у державному житті належала козацькій старшині та українській шляхті, з яких формувалася рада старшин, що була дорадчим органом при гетьмані. Вони ж відігравали вирішальну роль на генеральних військових радах.

Проводячи політику, спрямовану на ліквідацію Г. царський уряд намагався дедалі більше обмежити її автономію. У 1722-27 було створено першу Малоросійську колегію, що мала право контролювати дії гетьмана та уряду Г. Впродовж 1734-50 гетьманство було скасоване тимчасово, указом Катерини II 10-(21).ХI.1764 --- остаточно. Г. стала управляти друга Малоросійська колегія, яку очолював П. Рум'янцев. У 1782 з утворенням Київського, Чернігівського та Новгород-Сіверського намісництв полково-сотенний устрій було скасовано. Г. перестала існувати.

2. Перебудова— теоретично-політична програма реформування командно-адміністративної, бюрократичної соціальної системи СРСР. Метою перебудови був перехід до демократичного соціалізму та ринкової економіки. Основи концепції перебудови було сформульовано на квітневому Пленумі ЦК КПРС у 1985 р. Її теорія, політика, програма дій були розвинені і конкретизовані в рішеннях XXVII та XXVIII з'їздів КПРС.

Політика перебудови, почата частиною керівництва КПРС на чолі з Михайлом Горбачовим, призвела до значних змін у житті країни й усього світу — гласності, подоланню суспільством різного роду ідеологічних стереотипів і догм, відмові від політичної монополії КПРС, становленню багатопартійності (політичного плюралізму), закінченню «холодної війни» та ін.

Билет № 9:

1.Розвиток Українських земель у складі Речі Посполитої.(2 пол 16 ст-сер 17 ст)

1 липня 1569 р. в Любліні укладено Польсько-литовську унію, за якою обидві держави об'єднувалися в одну — Річ Посполиту, що повинна була мати спільного главу держави, обраного на спільному сеймі; рада і сейми мали бути спільними для Литви й Польщі; угоди й дипломатичні відносини з іншими державами визнавалися їх спільною справою; вводилася єдина монета; поляки діставали право володіти маєтностями в Литві, литовці — в Польщі.
За Люблінською угодою, щоб зберегти свою державність, Литва передавала Польщі українські землі, які входили до її складу: Східну Галичину, Волинь, Поділля, Київщину, частину Лівобережжя (Полтавщина). Згодом ці території були поділені на Волинське, Подільське, Брацлавське, Київське, Руське (Східна Галичина) воєводства. Частина українських земель входила до складу Белзького воєводства. Поза межами Польщі залишилася Закарпатська Україна — в складі Угорщини, частина Буковини опинилася під владою Молдавії, Чернігівщина входила до складу Московської держави.
З укладенням Люблінської унії закінчується литовсько-руська доба в історії України. Правовою базою в Речі Посполитій був Литовський статут. Він мав три редакції — 1529 р., 1566 р. І 1588 р. — і був головним збірником права в Україні, зокрема основним джерелом права на Гетьманщині; на Правобережжі діяв до 1840 р. За соціальною структурою панів-магнатів було зрівняно в правах із шляхтою. Володіючи великими маєтками, магнати зберігали привілейоване становище.
З приходом польської шляхти відбуваються значні зміни в національній і релігійній сферах. Після 1569 р. різко посилилося не лише соціальне, а й національне, релігійне і культурне гноблення. Доля українського народу як етнічної спільності була поставлена на карту: «Тепер усім правили поляки, а українці не мали ні в чім голосу», — зазначав М. Грушевський, оцінюючи наслідки Люблінської унії.
Язловецькі, Замойські, Синявські, Калиновські та інші магнатські роди зайняли величезні простори української землі, створюючи справжні латифундії. Вони були необмеженими господарями своїх регіонів, безжалісно експлуатували природні багатства української землі. Католицька та уніатська церкви також були власниками великих земельних володінь. М. Грушевський зазначав, що польська шляхта, яка сидить на українській землі І живе працею українського селянина, «звикла в той же час ігнорувати все туземне, дивиться на український народ як на голо-гів польської народності, на ного мову, традиції, право — як на щось незмірне нижче у зрівнянні з польським».
Зростання великої феодальної власності на землю зміцнювало кріпацтво. Діяли й польське феодальне право, й Литовські статути, але право власності на землю за цими документами належало тільки шляхетському стану. За Литовським статутом 1588 р. селянство остаточно закріпачене і повністю залежало від влади феодала. Згідно із законами, прийнятими в другій половині XVI ст., селянам заборонялось переходити на інше місце без дозволу феодала-власника, утверджувалася необмежена панщина в помістях землевласника.
Таким чином, феодальне законодавство захищало експлуатацію селянства феодалами І шляхтою.
З посиленням польської експлуатації в Україні, зокрема за часів правління Сигізмунда III, провідні верстви українського суспільства дедалі більше запозичують латинський обряд, що призводить до збіднення і втрати інтелектуальних сил нації. Єзуїти, які з'являються в Україні, стають головним чинником її денаціоналізації.
За цієї трагічної ситуації, в якій опинилася в Україні православна церква, вона була поставлена перед вибором: продовжувати нерівну боротьбу за своє існування чи піти на унію з Римом, щоб зберегти традиційний православно-візантійський обряд. Зрештою, історичний сенс вибору зводився до драматичної дилеми: рятувати церкву, жертвуючи національною самобутністю народу, чи рятувати національну самобутність, ре-формуючи церкву? Обрали друге. У 1596 р. на Берестейському соборі було проголошено з'єднання православної церкви з римською із збереженням обрядових і канонічних особливостей.
Чи вдалося досягти головної мети, яку поставили ініціатори й творці унії 1596 р.? Чи була унія з римо-католицькою церквою вирішальним чинником національного самозбереження українського народу, протидією його переходу в католицтво?
Православні, як правило, акцентують увагу на насильницькому способі запровадження унії та боротьбі з нею українського народу. Греко-католики, навпаки, виділяють те позитивне, що дала унія, оцінюючи її як важливий чинник української історії. Історія засвідчує, те, що довелося сповна пережити православним, не меншою мірою вистраждали І греко-католики. Уроки історії церкви в Україні дають нам можливість зробити висновок: не може бути добре греко-католикам, якщо зле православним, і навпаки. Ці дві церкви тісно пов'язані між собою єдиною долею українського народу.
Унія, як метод і форма об'єднання церков, не досягла мети — не сприяла об'єднанню православних і католиків. Проте як метод і форма збереження національної ідентичності українського народу в умовах іноземної окупації, національного й релігійно-церковного гноблення виправдала себе.
Як засвідчили наступні події, нестерпний польський колоніальний гніт (соціальний та національно-релігійний) призвів до посилення національно-визвольної і класової боротьби українського народу наприкінці XVI ст. У народних повстаннях, жорстоко придушених шляхетською Польщею (виступи під проводом К. Косинського, С. Наливайка, Г. Лободи та ін.), українці набували досвід боротьби, гартували волю і національну самосвідомість.

2. Неолітична революція — історичний період переходу в епоху неоліту від привласнюючого до відтворюючого типу господарства, це пов'язано з виникненням скотарства, тваринництва, землеробства, використання глиняного посуду. Цей процес сприяв виникненню міських поселень, ремесел та писемності, розквіту родового ладу та виникнення сусідської общини.

Билет № 10:

1.Дайте характеристику Українському політичному руху та його основним течіям.(2 пол 19ст-поч 20 ст)

На межі 50–60років XIX ст. відбулося загальне піднесення самосвідомості української інтелігенції, яка організувалась у дві ідейно близькі течії національновизвольного руху (які невдовзі об’єднались) — хлопоманів та громадівців. Хлопомани (українофіли) — культурнопросвітницька за характером організація, що виникла у 1859–1860 рр. Членами цієї організації були В. Антонович, Т. Рильський, П. Житецький, А. Свидницький, Б. Познанський, К. Михальчук та ін. Поляки презирливо почали називати цихосіб хлопами за їх любов до українського народу, який польськашляхта вважала хлопським, тобто таким, який складається виключно із селян. Їх також називали українофілами за любов до всього українського..Своєю кінцевою метою хлопомани вважали відродження самосвідомості українців, а в майбутньому — здобуття автономії для України у складі демократичної Російської республіки. Гурток хлопоманів зазнав переслідувань з боку влади і на рубежі 1860–1861 рр. припинив своє існування. Натомість члени гуртка хлопоманів разом з іншими представниками української інтелігенції Києва стали засновниками Київської громади.

Громадівський рух — головний напрям українського національно визвольного руху другої половини XIX ст. представлений діяльністю організацій культурнопросвітницького характеру — громад, що зумовило назву самого руху. Вирізняють два етапи діяльності громад: 1859–1864 рр. та 1870–1890 рр. На межі 50–60 х років XIX ст. громади виникли у Києві, Чернігові, Полтаві та Харкові. До членів громадівського руху цього періоду належали М. Костомаров, П. Куліш, Т. Шевченко, В. Білозерський, М. Драгомаов, В. Антонович, Т. Рильський, П. Чубинський, В. Познанський, П. Житецький та ін. Жодна з громад не мала статуту написаних програм. Свої устремління члени громад обмежували сферою освіти і культури. Український національний рух швидко набирав поширення .

Валуєвський циркуляр 18 липня 1863 року — таємний циркуляр міністра внутрішніх справ  Російської імперії Петра Валуєва до територіальних цензурних комітетів, в якому наказувалося призупинити видання значної частини книг, написаних «малоросійською», тобто українською мовою. Згідно з указом заборонялась публікація релігійних, учбових і освітніх книг, однак дозволялась публікація художньої літератури.

Відродження громадівського руху відбулось на межі 60–70років XIX ст., коли в урядовій політиці знову перемогли ліберальні тенденції. Наприкінці 1860 х років створено (фактично відроджено) Київську громаду, до якої увійшло чимало членів попередньої Київської громади початку 1860 х років (Антонович, Драгоманов, Рильський, Житецький, Чубинський, Познанський, Михальчук та ін.), а тому вона дістала назву Київська стара громада. До нових членів громадівського руху, щоувійшли до складу Київської старої громади, належали: Лисенко, Ковалевський, Русов, Нечуй Левицький, Вовк, Косач, Київська стара громада продовжила культурницьку роботу попередньої Київської громади.

Проте вже у 1876 р. український рух зазнав чергового удару.17 травня 1876 р. імператор Олександр ІІ підписав Емський указ, спрямований проти української культури. Цим указом заборонялося навчання, видання літератури і театральні постановки українською мовою, а наявна в бібліотеках україномовна література мала бути знищена.

Ці репресії призвели до тимчасового послаблення громадівського руху, але цього разу він не припинився і наприкінці 1870х років поступово відроджується. Значну роль у цьому відіграло чисельне зростання головної соціальної бази громадівського руху — інтелігенції, а також прихід у суспільнополітичне життя України молодого покоління діячів, які надали цьому руху свіжого імпульсу. Нова генерація національно свідомої української інтелігенції не сприйняла виключно культурницького характеру існуючих громад, і тому почала творення власних організацій, якідістали назву молодих громад. Так, на початку 1870х років виникла одна з перших молодих громад у Києві. До неї належали Рева, Юр’єв, Сизоненко, Богаєвський (всього кілька десятків осіб). Члени Київської молодої громади виступали з критикою простої просвітницької пропаганди, що була властива старогромадівцям, та закликали до активнішої діяльності і висування вимог у політичній та соціальній сферах. З другої половини1870х років чисельність молодих громад почала зменшуватись, і до кінця 1870х років вони припинили своє існування. Водночас старі громади, хоча і досить обережно, продовжували діяти. Незважаючи на поміркованість своїх програмних завдань, самевони зробили найбільше для збереження та розвитку української культури в період реакції в Російській імперії в 80–90 тіроки XIX ст. Водночас український національно-визвольний рух поступово дедалі більше політизувався. Значний крок у цьому напрямізробили молодіжні організації, особливо Братство тарасівців, яке деякі історики вважають першою українською політичною партією в Підросійській Україні. Ця організація була заснована влітку 1891 р. групою національно свідомої української студентської молоді (Липа, Базькевич, Боровик та ін.) і дісталасвою назву від імені Тараса Шевченка. Гуртки тарасівців, або ідейно близькі до них, виникли в Києві, Харкові, Полтаві, Олександрівську, Чернігові та Одесі. Найвпливовішим був Харківський гурток. Тарасівці поширювали твори Грінченка, Нечуя-Левицького, організовували студентські зібрання з читанням рефератів, створили у Харкові підпільну друкарню, налагодили зв’язки з лідерами українського національно-визвольного руху в Галичині. Саме в Галичині (у львівській газеті “Правда”)з’явилася програма Братства тарасівців “Кредо молодих українців”. Провідною ідеєю цієї програми стало визволення українського народу від чужоземного поневолення. Слабкою стороною програми братства була лише побіжна згадка про соціальноекономічні питання. Братство почало активну пропагандистську роботу серед української студентської молоді, проте ця робота була нетривалою. У 1893 р. братство викрила поліція, і воно припинило свою діяльність. Існування Братства тарасівців не минуло даремно. Під впливом його діяльності та за сприяння його колишніх членів середукраїнської молоді почали виникати нові опозиційні організації. Чисельне зростання опозиційного руху серед студентів привело до думки про об’єднання сил. У 1898 р. у Києві відбувсз’їзд українських студентських громад, на якому були представники студентських громад Києва, Харкова, Олександрівська, Львова. З’їзд утворив координаційний центр та прийняв постанову, текст якої оприлюднили у львівських газетах. Її суть зводилась до ліквідації станових привілеїв, встановлення рівностівсіх громадян перед законом, запровадження свободи слова, совісті, друку та надання політичної автономії Україні. Значнуроль у політизації українського національно визвольного рухувідіграв М. Драгоманов, який першим закликав українськихгромадських діячів до створення української політичної партії

На противагу антинародній колонізаторській політиці російського царизму на поч XX ст. розгорнулася масова політична боротьба. У національно-визвольному русі зросла роль трудового населення. Продовжувала культурницьку діяльність українська інтелігенція. Вона намагалася легальне, з дозволу царських властей розвивати національну освіту й культуру.

Активізація громадсько-політичного життя в Україні на поч. XX ст. створила ґрунт для переростання культурно-освітнього громадівського руху в національно-визвольний. Велику роль у цьому відіграло створення українських політичних партій. Ще 1897 р. виникає Українська загальна організація, до якої увійшло бл. 20 громад, значна кількість студентських гуртків і окремих діячів. У 1900 р. з ініціативи групи харківських активістів культурницького і студентського руху: Д.Антоновича, П.Андріевського, М.Русова, Л.Маціевича, Б.Камінського та ін. була створена Революційна українська партія (РУП). Фактично її маніфестом стала виголошена М.Міхновським промова «Самостійна Україна», де було виразно сформульовано ідеали українського самостійництва на радикалістських засадах, для яких характерними є безкомпромісність, рішучість, глибоке усвідомлення трагічної долі народу, позбавленого свого історичного шляху розвитку, державницьких засад і прагнення поліпшити цю долю нагальними політичними засобами. З 1903 р. фактичним керівником РУП став М.Порш. Ру-півці поширювали відозви, листівки, прокламації, в яких проповідували в основному мирні форми дій.

У 1902 р від РУП відкололася Українська народна партія (УНП) -організація націоналістичного напрямку, яку очолював Махновський. Так званих «10 заповідей» партії проголошували самостійну демократичну республіку, шанування української мови, традицій. Після 1907 р. діяльність НУП занепала.

У грудні 1904 р. з РУП вийшла і створила Українську соціал-демо-кратичну спілку (УСДС) група, яку очолював М.Меленевський. Вона намагалася перетворити партію на автономну організацій Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП), що об'єднувала б усіх робітників України, незалежно від національної, належності.

Члени РУП, які залишилися після виходу з неї «Спілки», у грудні 1905 р. на своєму з'їзді перейменували РУП в Українську соціал-демократмч-ну робітничу партію (УСДРП). її лідерами стали В.Винниченко, С Петлюра, М.Порш, Л.Юркевич та ін. УСДРП виступала за автономію України в складі Російської держави, проповідувала поділ соціал-демократичних партій за національною ознакою. Вона проголосила себе представником «українського пролетаріату».

Напередодні революції 1905 р, в Українґактивізувалися ліберальні сили. 1904 р. вони створили в Києві Українську демократичну партію (УДП). її лідерами були О.Лотоцький, Є.Тимченко, Є.Чикаленко. Восени 1904 р. окремі члени УДП, які вийшли з неї, поклали початок новій - Українській радикальній партії (УРП). її лідерами стали Б.Грінченко і С.Єф-ремов.

Обидві партії - УДП і УРП, нечисленні за складом, в одному з документів особливого відділу департаменту поліції віднесені до типу «консти-туційно-демократичних». З ряду питань УДП і УРП стояли на радикальні-ших позиціях (наприклад, вимога автономії України, визнання соціалістичної перспективи тощо).

В умовах революції 1905-1907 рр. пройшла консолідація УДП і УРП, які відзначалися ідейною близькістю платформ, Наприкінці 1905 р.у Києві зор­ганізувалась Українська демократично-радикальна партія (УДРП). Най-видатнішими її представниками були Б.Грінченко, С.Єфремов, М.Левиць-кий, Ф.Матушевський, В.Науменко, Є.Чикаленко та ін. УДРП була партією парламентського типу, але після червневого перевороту 1907 р. припинила свою діяльність.

2. Фільварок. Велике багатогалузеве товарне господарство, що ґрунтується на примусовій праці кріпаків. у феодальній Польщі, Литві, Білорусі та Україні – комплекс земельних угідь, на яких феодал-поміщик вів власне господарство. У Польщі, Західній Україні та Західній Білорусі (до 1939 р.) – панський маєток із господарчими будівлями. Хутір або виселок.

Билет №11:

1.Галицько-Волинське князівство – спадкоємець державних і соціокультурних традицій Київської Русі.

Га́лицько-Воли́нське князі́вство, Королівство Русі (латRegnum Galiciae et Lodomeriae, Regnum Rusiae; 1199—1349) — південно-західне руське князівство династії Рюриковичів, утворене у результаті об'єднання Галицького і Волинського князівств Р. Мстиславичем З другої половини 13 століття стало королівством, головним законним спадкоємцем Київської династії та продовжувачем руських політичних і культурних традицій.

Галицько-Волинське князівство було одним з найбільших князівств періоду феодальної роздробленості Русі. До його складу входили Галицькі, Перемишльські, Звенигородські, Теребовльські, Володимирські, Луцькі, Белзькі і Холмські землі, а також території сучасного Поділля і Бессарабії.

Князівство проводило активну зовнішню політику у Східній і Центральній Європі Його головними ворогами були Польща, Угорщина та половці, а з середини 13 століття — також Золота Орда і Литва. Для протидії агресивним сусідам Галицько-Волинське князівство неодноразово укладало союзи із католицьким Римом і Тевтонським Орденом.

Галицько-Волинське князівство занепало через відсутність міцної централізованої княжої влади і надмірно сильні позиції боярської аристократії у політиці. У 1340 році, у зв'язку зі смертю останнього повновладного правителя князівства, розпочався тривалий конфлікт між сусідніми державами за галицько-волинську спадщину. У 1349 році Галичина була поступово захоплена сусідньою Польщею, а Волинь — Литвою. Галицько-Волинське князівство перестало існувати як єдине політичне ціле.

Галмцько-Волинська держава - спадкосмниця Київської Русі (ХП - XI У ст.).   Наприкінці Х — в першій половині XI ст. адміністративним осередком земель Волині Підкарпаття був Володимир — місто, що його заснував і назвав своїм ім'ям князь Володимир Святославич. Він передав управління цим краєм Всеволодові, який був сином Володимира і Рогніди Рогволодівни. Місто Володимир стало осередком єпископства і самим головним центром розвитку культури у регіоні. Після смерті Ярослава Мудрого влада на Волині часто переходила з рук в руки. Трохи по-іншому склалась доля Прикарпаття. Тут вже в 1084 р. утворилися три князівства, в яких панували брати Ростиславичі, правнуки Ярослава Мудрого. Найбільшої могутності Галицьке князівство досяг-ло за часу правління Володимиркового сина Ярослава Осмомисла. Його володіння сягали вздовж Дністра досить далеко на південь; навіть землі в нижній течії Пруту й Дунаю опинились у певній залежності від Галича. Зростало значення Дністра у міжнародній торгівлі, що, в свою чергу, сприяло розвиткові міст князівства. Галицький князь користувався авторитетом на міжнародній арені, підтримував дипломатичні взаємини не лише з сусідами, а й із Візантією, Священною Римською імперією. Об'єднання Волині і Галичини незважаючи на міжусобні війни між окремими князями, Волинська і Галицька земля здавна підтримували якнайтісніші економічні та культурні взаємини. Ці взаємини стали передумовою об'єднання Волині й Галичини в одному князівстві. Романові Мстславичу вдалось домогтися сполучення під своєю владою Волині й Галичини в одне князівство. Незадовго до смерті Роман утвердився і в Києві. Кияни охоче перейшли на бік Романа і відчинили йому Подільські ворота Києва. Утворення об'єднаної Галицько-Волинської держави було подією великої історичної ваги. Галицько-Волинське князівство в кінці XIII— на початку XIV ст. Після смерті Данила Галицького (1264 р.) його син Шварно Данилович на короткий час об'єднав Галицьке князівство з Литвою. Лев Данилович (помер 1301 р.), який успадкував Львів і Перемишль, а після смерті Шварна — Холм і Галич, значно розширив свої володіння, приєднавши до них Люблінську землю і частину Закарпаття з м. Мукачевим. У Володимирі правив у цей час Володимир Василькович (1270-1288), у Луцьку Мстислав Данилович (з 1289 р. також у Володимирі). На початку XIV ст. Волинське і Галицьке князівства знову об ’ єднались в руках одного князя - Юрія І Львовича, внука Данила Галицького. Скориставшись з внутрішніх заколотів в Золотій Орді, Галицько-Волинське князівство змогло на деякий час знову пересунути південні межі своїх володінь аж до нижньої течії Дністра й Південного Буга. Показником могутності Юрія І було те, що він, як і Данило, прийняв королівський титул, іменуючи себе королем Русі (тобто Галицької землі) і князем Волині. Йому вдалося домогтися від константинопольського патріарха встановлення окремої Галицької митрополії. Утворення Галицької митрополії сприяло розвиткові традиційної культури і допомагало захищати політичну незалежність об'єднаного князівства. У 1308-1323 рр. в Галицько-Волинському князівстві правили сини Юрія — Лев II і Андрій. На міжнародній арені Галицьке-Волинське князівство за Андрія і Лева Юрійовичів орієнтувалось на союз з Тевтонським орденом. Це було корисно як для забезпечення торгівлі з Балтикою, так і у зв'язку з тим, що все більш відчутним був натиск Литви на північні окраїни князівства. Виснажлива боротьба із зовнішніми воргами, гострі внутрішні конфлікти князів з боярами і війни князів між собою ослаблювали сили Галицько-Волинського князівства, і цим скористувалися сусідні держави.

2. Індустріалізація – система заходів, спрямований на прискорений розвиток промисловості з метою технічного переоснащення економіки і зміцнення оборотоздатності країни; процес створення великого чи просто машинного виробництва в усіх галузях народного господарства і перехід на цій основі від аграрного до індустріального суспільства; забезпечила перевагу промисловості над сільськім господарством, важкої індустрії над легкої. Індустріалізація як світовий економічний процес зумовила другий етап науково технічної революції.

Билет №12:

1.Розкрийте проблему національної, соціальної і релігійної конфронтації в українських землях (2пол 16 ст-1 пол 17 мст).

1 липня 1569 р. в Любліні укладено Польсько-литовську унію, за якою обидві держави об'єднувалися в одну — Річ Посполиту, що повинна була мати спільного главу держави, обраного на спільному сеймі; рада і сейми мали бути спільними для Литви й Польщі; угоди й дипломатичні відносини з іншими державами визнавалися їх спільною справою; вводилася єдина монета; поляки діставали право володіти маєтностями в Литві, литовці — в Польщі. За Люблінською угодою, щоб зберегти свою державність, Литва передавала Польщі українські землі, які входили до її складу: Східну Галичину, Волинь, Поділля, Київщину, частину Лівобережжя (Полтавщина). Правовою базою в Речі Посполитій був Литовський статут. Він мав три редакції — 1529 р., 1566 р. І 1588 р. — і був головним збірником права в Україні, зокрема основним джерелом права на Гетьманщині; на Правобережжі діяв до 1840 р. За соціальною структурою панів-магнатів було зрівняно в правах із шляхтою. Володіючи великими маєтками, магнати зберігали привілейоване становище.
З приходом польської шляхти відбуваються значні зміни в національній і релігійній сферах. Після 1569 р. різко посилилося не лише соціальне, а й національне, релігійне і культурне гноблення. Язловецькі, Замойські, Синявські, Калиновські та інші магнатські роди зайняли величезні простори української землі, створюючи справжні латифундії. Вони були необмеженими господарями своїх регіонів, безжалісно експлуатували природні багатства української землі. Католицька та уніатська церкви також були власниками великих земельних володінь. Зростання великої феодальної власності на землю зміцнювало кріпацтво. Діяли й польське феодальне право, й Литовські статути, але право власності на землю за цими документами належало тільки шляхетському стану. За Литовським статутом 1588 р. селянство остаточно закріпачене і повністю залежало від влади феодала. Згідно із законами, прийнятими в другій половині XVI ст., селянам заборонялось переходити на інше місце без дозволу феодала-власника, утверджувалася необмежена панщина в помістях землевласника. Таким чином, феодальне законодавство захищало експлуатацію селянства феодалами І шляхтою. З посиленням польської експлуатації в Україні, зокрема за часів правління Сигізмунда III, провідні верстви українського суспільств дедалі більше запозичують латинський обряд, що призводить до збіднення і втрати інтелектуальних сил нації. Єзуїти, які з'являються в Україні, стають головним чинником її денаціоналізації. православна церква, вона була поставлена перед вибором: продовжувати нерівну боротьбу за своє існування чи піти на унію з Римом, щоб зберегти традиційний православно-візантійський обряд. У 1596 р. на Берестейському соборі було проголошено з'єднання православної церкви з римською із збереженням обрядових і канонічних особливостей. Унія, як метод і форма об'єднання церков, не досягла мети — не сприяла об'єднанню православних і католиків. Проте як метод і форма збереження національної ідентичності українського народу в умовах іноземної окупації, національного й релігійно-церковного гноблення виправдала себе. Як засвідчили наступні події, нестерпний польський колоніальний гніт (соціальний та національно-релігійний) призвів до посилення національно-визвольної і класової боротьби українського народу наприкінці XVI ст. У народних повстаннях, жорстоко придушених шляхетською Польщею (виступи під проводом К. Косинського, С. Наливайка, Г. Лободи та ін.), українці набували досвід боротьби, гартували волю і національну самосвідомість.

2.Визначіть головні ознаки народності.

Народність — це форма спільноти людей, яка історично виникає за родоплемінною спільністю і формується на певній території при натурально-господарчій діяльності у процесі злиття, консолідації різних племен завдяки створенню єдиної мови, культури, традицій, обрядів.

Билет №13:

1.Розкрийте питання примусової колективізації в Україні. Голодомор 1932-1933рр.

Голодомо́р 1932—1933 років — масовий голод у 1932—1933 роках, що призвів до значних людських втрат в сільській місцевості на території Української РСР (землі сучасної України за виключенням семи західних областей, Криму та Південної Бессарабії) та Кубані, переважну більшість населення якої становили українці. Викликаний свідомими і цілеспрямованими заходами вищого керівництва Радянського Союзу і Української РСР на чолі зі Сталіним з придушення етнічних українців, зокрема, селянства.                                                                       У дослідженнях Джеймса Мейса та Роберта Конквеста автори доводять, що Голодомор відповідає загальноприйнятому  визначенню геноциду. 24 країни офіційно визнали Голодомор геноцидом українського народу. Згідно соціологічного опитування, проведеного у  2010 році, 60% громадян України вважають Голодомор геноцидом. У 2003 році Український парламент назвав, а у 2006 — офіційно визнав Голодомор геноцидом українського народу. В 2010 році судовим розглядом завершилася кримінальна справа за фактом здійснення злочину геноциду; безпосередньо винними суд визнав сім вищих керівників СРСР та УРСР, і констатував, що загальна кількість людських втрат від Голодомору складає 10 мільйонів 63 тисячі осіб.                                                                                                        Згідно з даними демографічної статистики можна зробити висновок, що голод 1932 року в Україні був причиною смерті 144 тисяч людей. Цей голод був наслідком конфіскації зерна для хлібозаготівлі з урожаю 1931 року. Він припинився влітку 1932 року, тобто з новим урожаєм. Голод 1933 року став наслідком чергової конфіскації, з урожаю 1932 року. На відміну від 1931 року, у 1932-ому, у разі відсутності у селян зерна, проводилася конфіскація їхніх незернових запасів продовольства. В результаті цього перевага смертності над народжуваністю в українських селах почалася вже з жовтня 1932 року. Апогей голодомору припав на червень 1933 року, коли статистичні органи реєстрували десятикратно більшу, ніж звичайно, смертність у селах (тепер також відомо, що насправді було зареєстровано не більше половини смертних випадків                                                                                                                                       Крім прямих втрат від голоду, тобто загибелі людей, є втрати опосередковані — падіння народжуваності. Так, відбулося зниження природного приросту населення з 662 тисяч на рік у 1927 році до 97 тисяч на рік у 1933 році (без врахування померлих від голоду), і 88 тисяч на рік у 1934 році.                                                                                                                                         

2. Українізація – напрям національної політики більшовицької партії з квітня 1923 до початку 30років, метою якої було здобуття центральним керівництвом визнання з боку національних республік. Суть полягала у заохоченні розвитку національної культури шляхом підготовки, виховання і висування кадрів корінної національності, в першу чергу у партійний та державний апарат, сприяння розвитку навчання та видавничої справи.

Билет №14:

1.Інкорпорація України-Руси Литвою. Велике князівство Литовське. Кревська унія.

Початок добі Литовській політичної зверності над південною Руссю був покладений 1340р.,коли син Геденіна Любарт закнязював на волині й у Галичині.Остання після 40-річної запеклої бородьби перешла до Польши. Отже Волинь стала першим реальним надбанням Литви на українських землях.
Більшість українських земель було приєднано до Литви за часів співправління князів Ольгера й Кейстута(1345-1377)рр.Щоправда існує літописний переказ 16ст.про виправу на Русь їхнього батька й попередника Гедеміна,під час якої він нібито завоював Воли-нську та Київську землі.
Серед памяток білорусько-литовського літописання є "Повість про Подіння", де йдеться про Синьоводську битву,в результаті якоі почалося панування Ольгера в цьому регіоні до 1357-1358рр. Тоді ж почалося просування литовців на сіверські землі,котрі в 1370-1380-хрр. перетворилися на конгломерат удільних князівств на час З Геременовичами.
Вважається, що успіху литовської єкспансії значно сприяли феодальні уособиці в Орді відомі як "велика в результаті
якої монгольська держава розкололась на дві ворогуючи частини з кордоном на Волзі.

Очевидно просування литовців на землі ПД-ЗХ Русі в 50-х рр.14ст.було уроджене с Сараєм,і, отже, іх інкорпорацію здійснено на договірних засадах-у формі кондомініуму, що
передбачав збереження данницької залежності окупованих Литвою територій від татар.Про наявність такої залежності з певністью свідчить ярлик хана Тохтаминина 1393р.
Визнаня залежності окресленого регіону кримського ханства від татарських ханів, дало можливість Ольгерду дуже швидко підпоряджувати собі Київщину,Сіверщену та Поділля.
1385р. була укладена Кревська унія.Це угода,укладена між Королівством Польским та Великим Княжевством Литовським,Руським,і Жемайтійським 14 серпня 1385р.у м.Крево(Білорусь)
Угода передбачала обєднання Литви і Польщі в єдину державу шляхом шлюбу польської королеви Ядвіги і литовського князя Владислава Ягайла, при чому головною умовою було поверненя до польської королеви всіх відоргнутих земель,і приєднання назавжди Литви і Литовської Русі.
Кревська уніє сприяла обєднанню польсько-литовських сил для боротьби проти Певтовськог ордену. Польськи феодали намагалися використати Кревську унію для загарбання українських і білоруських земель,що були під владою Литви.
Проти Кревської унії виступала литовсько-українська опозиція на чолі з князем Вітовтом, двоюрідним братом Ягайла,яка домоглася збереження ВКЛ як окремоі незалежної держави (ЗА гОРОДЕЛЬСЬКОГО УНІЄЮ 1413).У 1392Р.за Острівською угодою Ягайло був змушений визнати Вітавта своїм намісником,а 1398 Вітовт проголошує себе повновладним Великим князем Литовським під зверхнестюпольського короля, чим фактично розриває Кревську унію.

ВЕЛИКЕ КНЯЗІВСТВО ЛИТОВСЬКЕ - держава, що існувала у Східній Європі в 13-18 ст. В 30-40-х рр. 13 ст. князь Міндовґ об'єднав частину литовських племен у державу - Велике князівство Литовське. За Гедиміна (1316-41) відбулося зміцнення територіальної єдності В.к.Л., утвердження спадковості князівської влади. В 14 ст. до складу В.к.Л. увійшли білоруські землі, Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина, Чернігівщина. В.к.Л. стало однією з найбільших держав Європи. Це була федерація великої кількості земель, влада в яких знаходилася в руках місцевої знаті під верховенством великого князя. З 1398 р. держава називалась Велике князівство Литовське, Жемайтійське і Руське, що відбивало велику роль українських, білоруських і російських земель у його розвитку в 14 ст. Ці землі становили 9/10 його території, мали великий економічний потенціал. Князівські литовські роди сприйняли їх політичну культуру, закони, звичаї, мову, релігію, зливалися з місцевою аристократією руських земель. Руська еліта в 14 ст. поділяла панівні позиції у В.к.Л. з литовською знаттю.

Кре́вська у́нія 1385 року — угода, укладена між Королівством Польським та Великим князівством Литовським, Руським і Жемайтійським 14 серпня 1385 р. у м. Крево (Білорусь).Угода передбачала об'єднання Литви і Польщі в єдину державу шляхом шлюбу польської королеви Ядвіґи (з династії П'ястів) і литовського князя. За умовами унії Владислав ІІ Ягайло зобов'язувався прийняти разом з язичницьким населенням Литви хрещення за католицьким обрядом, обернути на користь Польщі свою великокнязівську казну, повернути до польської корони всі відторгнені на той час її території і, головне, назавжди приєднати до неї землі Литви і Литовської Русі.Кревська унія сприяла об'єднанню польсько-литовських сил для боротьби проти агресії Тевтонського ордену. Польські феодали намагалися використати Кревську унію для загарбання українських і білоруських земель, що були під владою Литви.Проти Кревської унії виступила литовсько-українська опозиція на чолі з князем Вітовтом, двоюрідним братом Ягайла, яка домоглася збереження Великого князівства Литовського як окремої незалежної держави (див. Городельська унія 1413). У 1392 за Острівською угодою Ягайло був змушений визнати Вітовта своїм намісником, a 1398 Вітовт проголошує себе повновладним Великим князем Литовським під номінальнoю зверхністю польського короля, чим фактично розриває Кревську унію.

2. Воєнний комунізм Політика, яку провадили більшовики з Україні в 1919 р., дістала назву політики "воєнного комунізму". Вона означала: проведення повної націоналізації всіх підприємств, мілітаризацію праці, широкий централізм, введення продрозверстки, заборону торгівлі, скасування товарно-грошових відносин, натуралізацію в оплаті праці, урівнення в розподілі. Запровадження "воєнного комунізму" спричинило величезний опір у суспільстві. Щоби придушити його, провадили політику червоного терору - однієї з найважливіших складових "воєнного комунізму". Він проявлявся в репресіях проти реальних і потенційних противників більшовизму, масових розстрілах, організації у великих містах спеціальних концентраційних таборів, системі заручництва тощо. Більшовики прагнули зробити все, аби вже ніколи не втрачати контролю над Україною. У господарській сфері більшовики продовжували політику "воєнного комунізму", наріжним каменем якої стала суцільна націоналізація і мілітаризація (воєнізація) найважливіших галузей економіки. Впроваджувалася загальна трудова повинність. Така політика призвела до остаточної руйнації промисловості, особливо важкої. Жертвами жорстоких розправ стали тисячі українців. Найгостріше відчували на собі репресії колишні повстанці - махновці, селяни півдня України. У 1920 р. в Україні було створено органи примусових робіт, обладнано 18 концтаборів, через які пройшло 25-30 тис. осіб. Але, незважаючи на репресії, політика більшовиків на селі провалилася.

Билет №15:

1.Визволення України внесок українського народу та інших народів СРСР у перемогу над фашизмом.

Перемога радянських військ під Сталінградом дала змогу вступу частини 1-\ гвардійської армії ген. Кузцнецова у Варошиловградській області в грудні 1942 року. Наприкінці січня – початку лютого 1943 радянське командування поставило завдання звільнення Донбасу та Харківського промислового району. Ці завдання мали виконати війська Південно-західного та Воронезького фронтів. У результаті наступальної операції 29 січня – 18 лютого 1943 року війська Південно-західного фронту звільнили території північного Донбасу. Наступальна операція Воронезького фронту з 2 лютого по 3 березня 1943 мала своїм результатом визволення Харкова. Східна частина Донбасу до середини березня була звільнена, але в результаті контрнаступу німецьких військ 19 лютого – 25 березня 1943 року змусили радянські війська покинути Харків, північно-східні території Донбасу. Радянські війська відступили за Сіверський Донецьк. Ще під час Курської битви радянське командування видає директиву щодо визволення Донбасу, Лівобережної України, Криму, окрему директиву щодо виходу на береги Дніпра і захоплення на правому березі плацдармів для контрнаступів. Наступ під Курськом переріс у загальний стратегічний наступ радянської армії. Основний удар було спрямовано на південно-західному напрямку. Центральний, Воронезький, Степовий, Південно-західний та Південний фронти провели широкомасштабні бої за визволення Донбасу, Лівобережної України, силами цих фронтів було взято праві береги Дніпра.

Внесок українського народув перемогу у Другій світовій війні. Культура України в роки війниУ складі РСЧА воювало 4,5 млн українців і ще близько100 тис. у складі армій союзників антигітлерівської коаліції. 2072 воїниукраїнці були удостоєні звання Героя РадянськогоСоюзу, 32 стали двічі Героями СРСР (зі 112), а льотчик І. Кожедуб став тричі Героєм Радянського Союзу. Загалом, із 7 млн нагород, вручених воїнам Радянської армії, 2,5 млн були врученісолдатамукраїнцям. З чотирьох Героїв Радянського Союзу іводночас повних кавалерів ордена Слави — два українці. Подвиг Гастелло повторили 52 льотчикиукраїнці і ще 55 здійснилиповітряні тарани. 25 солдатівукраїнців повторили подвиг Матросова. Звання місто герой одержали Київ, Одеса, Севастополь, Керч. Серед генералітету радянської армії було чимало українців (Малиновський, Рибалко, Москаленко, Черняхівський, Тимошенко, Єрьоменко та ін.).

2. УЦР – представницький орган укр. народу, який був спотворений спочатку спершу загальноукраїнський центр, що об'єднував політичні, громадські, культурні і професійні організації; згодом, після Всеукраїнського Національного Конгресу (17 березня — 21 квітня 1917 р.) — революційний парламент України, який керував українським національним рухом і своїми 4 Універсалами привів Україну від автономії до самостійності.

Билет № 16:

1.Розкрийте проблему роздробленості давньоруських земель. Розпад України – Руси.

Кінець XI — середина XIII ст. увійшли в історію Київської Русі як період політичної роздробленості.    Роздроблення отримало в науці назву «феодального», бо його визначальними причинами були утвердження і подальший розвиток землеволодіння, виділення окремих земель і поява значних політичних центрів, їх прагнення до самостійності та незалежності від головного державного центру — Києва.

   Політичну роздробленість спричинило кілька факторів.

   1. Великі простори держави та етнічна неоднорідність населення.

За часів Володимира Русь простягалася майже на 800 тис. кв. км, що, залежно від обставин, могло бути або свідченням державної могутності, або ж джерелом слабкості. Великий князь у цей час не мав достатньо міцного, структурованого і розгалуженого апарату влади, фактично не мав розвинутої інфраструктури (транспорт, дороги, засоби зв'язку та ін.) для ефективного здійснення своїх владних повноважень на такій величезній території. Посиленню відцентрових тенденцій сприяла поліетнічність Київської Русі. Поруч зі слов'янами тут проживало більше 20 народів: на півночі і північному сході — чудь, весь, меря, мурома, мордва, на півдні — печеніги, половці, торки, каракалпаки, на північному заході — литва і ятвяги..

   2. Зростання великого феодального землеволодіння.

Розвиток продуктивних сил, утвердження феодальних відносин сприяли появі та зміцненню великого землеволодіння. Базуючись на натуральному господарстві, в основі якого лежала замкнутість, воно посилило владу місцевих князів і бояр, створило передумови для формування економічної самостійності та політичної відокремленості давньоруських земель.

   3. Відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності князівської влади.

   Тривалий час (майже до 30-х рр. XX ст.) серед істориків панувала думка про те, ща основною причиною роздробленості було порушення принципів престолонаслідування. Спочатку на Русі домінував «горизонтальний» принцип спадкоємності князівської влади (від старшого до молодшого, а після смерті представників старшого покоління — від сина старшого брата до сина наступного за віком). Помітне збільшення чисельності нащадків Володимира Святославовича та Ярослава Мудрого зумовило той факт, що вже наприкінці XI ст. деякі з них, виходячи з власних інтересів, енергійно почали виступати за «вотчинний», або «вертикальний», принцип (від батька до сина). Паралельне існування, зміщення та накладання цих двох принципів, на думку ряду фахівців, було причиною феодальної роздробленості. І хоча з 50-х рр. XX ст. історична наука цілком обґрунтовано намагається пояснити появу відцентрових тенденцій, виходячи з розвитку продуктивних сил, утвердження феодальних відносин тощо, очевидним є той факт, що невизначеність і неврегульованість питання про ключовий принцип престолонаслідування досить суттєво розхитували давньоруську державу. В центрі міжусобного протистояння, як правило, знаходився Київ, який у той час був не тільки символом, ай засобом влади. Лише за одне століття (1146-1246 рр.) київський стіл 46 разів переходив із рук в руки. Найдовше правління тривало 13 років, 35 князів перебували при владі не більше одного року.

   4. Зміна торговельної кон'юнктури і занепад торгівлі.

У цей час половецькі кочовища фактично перерізали торговельні шляхи до Чорного та Каспійського морів. Крім того, серйозного удару по транзитній торгівлі Київської Русі було нанесено двома подіями світового значення: по-перше, ослабла Візантія у 1082 р. за допомогу у війні з Сицилією дала дозвіл Венеції торгувати без мита і мати свої порти на території Візантійської імперії; по-друге, хрестові походи відкрили для італійських, французьких та німецьких міст морський шлях на схід, безпосередньо зв'язали

Західну Європу з Малою Азією та Візантією. Внаслідок цього Київ залишився поза основними торговими шляхами. Такий стан справ не тільки зумовив певний занепад Києва, а й сприяв появі поліцентрії у зовнішній торгівлі. Дедалі серйозніше починають заявляти про себе Чернігів, Галич, Володимир-на-Клязьмі, Новгород, Смоленськ, Полоцьк. Варто підкреслити, що зростаючі на торгівлі міста стали в цей час джерелом фінансових доходів, опорою політичного впливу.

2. Володи́мир Кири́лович Винниче́нко— український прозаїк, драматург, художник, а також політичний і державний діяч. Вступив до РУП, яка пізніше стала УСДРП. Активний член ЦР. Очолював Генеральний Секретаріат. Автор багатьох декларацій і законодавчих актів УНР. Учасник Директорії, яка виступила проти Гетьманату Скоропадського.

Билет №17:

1.Політика «воєнного комунізму».НЕП в Україні зміст та наслідки.

Воєнний комунізм Політика, яку провадили більшовики з Україні в 1919 р., дістала назву політики "воєнного комунізму". Вона означала: проведення повної націоналізації всіх підприємств, мілітаризацію праці, широкий централізм, введення продрозверстки, заборону торгівлі, скасування товарно-грошових відносин, натуралізацію в оплаті праці, урівнення в розподілі. Запровадження "воєнного комунізму" спричинило величезний опір у суспільстві. Щоби придушити його, провадили політику червоного терору - однієї з найважливіших складових "воєнного комунізму". Він проявлявся в репресіях проти реальних і потенційних противників більшовизму, масових розстрілах, організації у великих містах спеціальних концентраційних таборів, системі заручництва тощо. Більшовики прагнули зробити все, аби вже ніколи не втрачати контролю над Україною. У господарській сфері більшовики продовжували політику "воєнного комунізму", наріжним каменем якої стала суцільна націоналізація і мілітаризація (воєнізація) найважливіших галузей економіки. Впроваджувалася загальна трудова повинність. Така політика призвела до остаточної руйнації промисловості, особливо важкої. Жертвами жорстоких розправ стали тисячі українців. Найгостріше відчували на собі репресії колишні повстанці - махновці, селяни півдня України. У 1920 р. в Україні було створено органи примусових робіт, обладнано 18 концтаборів, через які пройшло 25-30 тис. осіб. Але, незважаючи на репресії, політика більшовиків на селі провалилася. Політика більшовиків під час громадянської війни значною мірою спричинила розвал економіки. Прагнучи зразу ж установити соціалістичний лад в економіці й водночас забезпечити продуктами Червону армію та голодуючі російські міста, більшовики ввели сувору економічну політику, відому під назвою воєнного комунізму. Вона включала націоналізацію всієї землі та промислових підприємств, примусову трудову мобілізацію, раціонування урядом продуктів і товарів та найбільш ненависний захід— експропріацію зерна у селян («продрозверстку»). При підтримці озброєних загонів більшовицькі чиновники, мов сарана, обсідали села, конфісковуючи зерно для потреб уряду. Селянинові дозволялося залишати собі всього близько 30 фунтів збіжжя на місяць. Щоб сприяти реквізиціям, партія організовувала комітети незаможних селян (комнезами), члени яких мали переваги при розподілі землі, звільнялися від податків і діставали 10—20 % «здобичі». У відповідь на це більшість селян зовсім припинила виробництво. Водночас із загостренням дефіциту продуктів харчування великі райони Південної Росії та України охопила посуха, наслідком чого став голод 1921—1922 рр., що забрав життя сотень тисяч людей на Україні й ще більше у Поволжі. Але — на відміну від своєї майбутньої поведінки — радянський уряд не приховував наявності голоду й організував у країні та за кордоном масову кампанію допомоги голодуючим. Тільки неп врятував більшовицьку диктатуру від загибелі. Катастрофічне становище в економіці призвело до різкого зростання невдоволення більшовиками, що вилилося у військові заколоти, великі робітничі страйки та селянські повстання, які у 1921 р. охопили Росію та Україну. Хоч Червона армія й Чека нещадно придушували ці повстання, Ленін був змушений визнати провал політики воєнного комунізму й необхідність піти на поступки, особливо селянам. Неп став компромісом, відступом від соціалізму з метою дати країні можливість оправитися від громадянської війни. Основне завдання непу зводилося до того, щоб заспокоїти селянство й забезпечити йому стимули до підвищення виробництва продуктів. Замість реквізицій зерна уряд обклав селянство помірним податком. Сплативши його, селянин міг продавати надлишки зерна за будь-якими ринковими цінами. Бідні селяни взагалі не мали сплачувати податку. Уряд також відступив від політики створення колективних господарств. На Україні більшість земель, націоналізованих Центральною Радою ще у 1918 р., тепер перерозподілялася між бідними селянами. Щоб стимулювати інші сектори економіки, неп скасовував урядовий контроль над внутрішньою торгівлею, знову віддавав в оренду колишнім власникам невеликі виробництва й навіть заохочував чужоземні капіталовкладення. Проте Ленін ішов тільки на тимчасовий компроміс із капіталізмом і не збирався відмовлятися від мрії створити соціалістичну економіку. Тому уряд лишав за собою контроль за такими «командними висотами» в економіці, як важка промисловість, банки, транспорт і зовнішня торгівля. Неп виявився великим досягненням. Маючи гарантовану можливість продавати продукти голодним мешканцям міст, 5 млн українських селянських господарств швидко підвищили свою продуктивність. У 1927 р. оброблялося вже на 10 % більше землі, ніж у 1913 р. Тим часом виробництво предметів споживання, яке стимулювали так звані непмани, або дрібні підприємці, що діяли з дозволу уряду, також сягнуло довоєнного рівня. Відставала лише важка промисловість, що перебувала під контролем уряду. З поверненням достатку й стиранням у пам'яті кошмарних років громадянської війни український селянин став миритися з більшовицьким режимом, на який раніше дивився з великою підозрою.

2. Антигітлерівська коаліція - об'єднання держав і народів, які боролися в Другій світовій війні 1939-45 рр. проти блоку Країн Осі: Німеччини, Італії, Японії і їх сателітів. Антигітлерівська коаліція не була формальним об'єднанням, а внесок її учасників у боротьбу з фашизмом украй нерівномірний: одні учасники вели активні воєнні дії з Німеччиною і її союзниками, інші допомагали їм поставками військової продукції, треті брали участь у війні тільки номінально.

Билет №18:

1.Трансформація революційних процесів у військове протиборство за владу в Україні (кінець 1917-поч 1918 рр.).

Перемога більшовицької революції в пролетарських центрах Росії активізувала пробільшовицькі та більшовицькі сили і в Україні. Враховуючи авторитет Центральної Ради серед трудящих, більшовики вирішили повести роботу у напрямі перетворення її у виконавчий орган Рад, очистивши, зрозуміло, попередньо від "явних і прихованих контрреволюціонерів". З метою поглинення Центральної Ради Всеукраїнським з'їздом Рад була розгорнута робота по його підготовці. На з'їзд запрошувалися представники усіх Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів губернського, міського і повітового рівня. Переваги надавались представникам Рад промислових районів і великих міст. Представництво селян обмежувалося.                                                                                                      Одночасно більшовики зміцнювали військові позиції. У Києві вони утворили військово-революційний комітет, який став готувати нове повстання. Між більшовицькими та українськими військовими підрозділами наростали конфлікти. Раднарком Росії сприйняв як виклик домовленість між Центральною Радою України та Донським військовим урядом генерала О.М.Каледіна про взаємний пропуск військових частин. З усім цим постала реальна загроза для більшовицької Росії втратити бакинську нафту, вугілля, марганець та хліб України. 4 грудня Раднарком Росії в особі Леніна і Троцького виступив з ультиматумом до Центральної Ради. Визнаючи формально Українську Народну Республіку та національні права українського народу, Раднарком вимагав негайного скликання крайового з'їзду українських Рад і визнання радянської влади в Україні. Ультиматум закінчувався прямою погрозою: в разі неприйняття вимог протягом двох діб Раднарком вважатиме Центральну Раду "в стані відкрию! війни проти радянської влади в Росії і на Україні".                                                                                                                                                                У відповідь на ультиматум в Україні було вирішено припинити транспортування хліба на північ і негайно організувати власну грошову систему. Це був крок до реальної незалежності, а значить- загроза для Росії залишитися без українського вугілля, хліба, цукру, м'яса. Все це могла дати Росії радянська влада України. З метою її поширення на Україну Раднарком Росії розпочав повномасштабну війну з Центральною Радою. Водночас активізувалась діяльність більшовицьких організацій всередині України. 10 грудня у Харкові проголошена радянська влада. Сюди і переїхала частина депутатів І Всеукраїнського з’їзду Рад після невдалого для більшовиків тижня роботи з’їзду в Києві. Вони об'єдналися з делегатами обласного з'їзду Рад Донбасу і Криворіжжя й конституювалися в І Всеукраїнський з'їзд Рад. З'їзд працював 11-12 грудня, висловився за встановлення радянської влади в Україні і проголосив її Республікою Рад робітничих, солдатських! селянських депутатів. Було створено структури, паралельні існуючим, які б не відрізнялись від них за формою, але мали інший зміст: радянська "Українська Народна Республіка", уряд - Народний секретаріат. Для контролю за місцевим радянським урядом Ленін призначив надзвичайного комісара України -Г.К.Орджонікідзе.                                                                 На початку 1918 р. в Україні було дві влади, два уряди. З наступом більшовицьких військ українське керівництво позбулося ілюзій щодо можливостей перетворення Росії в демократичну федеративну республіку. 9 (22) січня 1918р. Мала Рада прийняла IV Універсал. Україна була оголошена повпістюпезалежноІодержшюІо.ОдночасІюбулиузаконеніправанаціопальних меншостей України.                                                                                                                                                               У середині січня розгорнувся наступ радянських військ на Київ. Військам Червоної гвардії командував В.Антонов-Овсієнко. Складалися вони з московських і петроградських загонів, солдатів Західного фронту ,балтійських матросів, а також харківських, катеринославських і донбасівських червопогвардійців.НаКиїв просувалися загони під командуванням полковника царської армії М.Муравйова. В самому Києві більшовики підняли на збройний виступ робітників військового заводу - "Арсеналу".                                                                                           Захищати Київ могли лише мізерні українські сили - Український гайдамацький кіш Слобідської України, Галицько-Буковинський курінь січових стрільців та загін київських гімназистів. Спроба зупинити Червону гвардію на підступах до Києва під Бахмачем і Кругами зазнала невдачі. Під Кругами в оточення потрапили 300 київських студентів та гімназистів і всі загинули.                                                                                                                             26 січня радянські війська зайняли Київ. За три тижні, які загони Муравйова перебували в Києві, вони встигли провести масові розстріли "контрреволюціонерів". За деякими даними число жертв перевищувало 5000 чоловік.                                                                                                                З 20 листопада в штабі німецьких військ у Брест-Литовську йшли мирні переговори.2 грудня було підписано угоду про перемир'я. 9 грудня розпочалися переговори про мир. Проголосивши незалежність, Українська Народна Республіка стала суб'єктом міжнародного права і на запрошення Німеччини, Австро-Угорщини, Болгарії і Туреччини приєдналася до переговорного процесу.                                                                                                                       Делегація УНР була визнана єдиним репрезентантом України на переговорах.                                        Однак Радянська Росія відтягувала час підписання мирного договору, бо це означало б втрату України. Встановивши контроль над Україною, російська делегація включила до свого складу представників українського радянського уряду і заявила про неправомочність делегації Центральної Ради. Союзники ж заявили, що є всі підстави для визнання УНР суверенною державою.                                                                                                                              27 січня (9 лютого) 1918р. угоду між УНР і чотирма державами німецького блоку Брестським мир було підписало. За цим договором кордони між УНР та Австро-Угорщиною встановлювались на довоєнних австро-російських кордонах. Кордон з Польщею мав бути визначений спеціальною комісією. Україна зобов'язувалась поставити Німеччині велику кількість зерна, круп, м'яса. У відповідь їй обіцяли збройну допомогу у боротьбі з більшовиками.                                                                                                                                          18 лютого 1918 р. німецькі й австрійські війська чисельністю 450 тис. чоловік рушили в Україну. За короткий період вся її територія була окупована. Захоплена також значна частина Чорноморського флоту. 1 березня німецькі війська зайняли Київ. 7 березня в місто, окуповане німцями, повернулася Центральна Рада.

2. Громадський рух — це добровільне формування людей, що виникає на основі їхнього свідомого волевиявлення відповідно до спільних інтересів, прав і свобод. Громадські рухи, як правило, діють із орієнтиром на найближчу перспективу. Цілі, які обирають громадські рухи, гранично близькі до реальності, мають конкретний характер.

Степан Андрійович Бандера (1 січня 1909, Старий Угринів — 15 жовтня 1959, Мюнхен) — видатний політичний діяч, ідеолог українського національного руху ХХ століття, голова Проводу ОУН-Б.

Билет №19:

1.Розкрийте проблему утворення єдиного національно-визвольного громадського комплексу (2 пол 19 – поч. 20 ст.).Формування української нації.

У другій половині XIX ст. національно-визвольній рух в Україні активно розвивається, підноситься на якісно вищий рівень.

Наприкінці 50-х років у Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі та інших містах виникають напівлегальні суспільно-політичні організації - так звані громади, їхні ідеологи - В.БІлозерський, М.Костомаров, Т.Шевченко -згуртовують навколо себе патріотично налаштовану інтелігенцію і студентську молодь. Громади розгортають культурно-просвітницьку роботу серед народу, пробуджуючи його національну свідомість. Перша така громада виникла в Київському університеті з таємного гуртка «хлопоманів», учасники якого - В.Антонович, Б. Познанський, Ф.Панченко, Т.Рильський, А.Свид-ницький - «ходили в народ», поширюючи серед селян ідеї соціального й національного визволення.

Внаслідок репресій та арештів 1860-1861 рр. гурток «хлопоманів» перестав існувати. Але активні його члени разом зі студентами М.Драгома-новим, І.Касяненком, братами Синьогубами й П.Чубинським створили нове таємне товариство - «Українську громаду», що пропагувала національну ідею переважно в недільних школах, де навчалися робітнича молодь і діти зубожілих міщан. У бібліотеках учні знайомилися з творами Т.Шевченка, [.Котляревського, Марка Вовчка та інших українських письменників.

Коштом заможних українців В.Тарнавського і Г.Галагана у Петербурзі було влаштовано українську друкарню. У 1861 р. тут почав виходити перший у царській Росії український часопис - «Основа», що опублікував твори українських письменників.

Після скасування кріпосного права активізувалося створення недільних шкіл для неписьменних. Побачили світ «Буквар южноруський» Т.Шевченка, «Граматика» II. Куліша та ін. Громадівці всіляко пропагували культ козацтва, волелюбних запорожців та гайдамаків, які, на їхню думку, символізували прагнення українських мас. У другій половині XIX ст. це романтичне й аполітичне поєднання ідеалізму, народництва та поклоніння всьому українському отримало назву українофільства. 

На початку 1870 р. В.Антонович, М.Драгоманов, М.Русов, М.Зібер і С.Подолинськгій заснували таємну «Стару громаду», яка головну увагу приділяла розвиткові та поширенню наукових знань, письменства. М.Драгоманов закликав однодумців виходити за межі виключно культурницької діяльності, висувати ключові політичні, національні та соціально-економічні проблеми. Вперше ці, як вони себе називали, «свідомі українці» заявили про себе 1890 р., коли вирішили організувати «Братство тарасів-ців», головною метою якого було б створення самостійної України. 1893 р. у львівському часописі «Правда» з'явилася програма братства - «Декларація молодих українців». Автори програми проголосили про свій намір бути істинно українською інтелігенцією. Вони зобов'язалися розмовляти виключно українською мовою, виховувати в національному дусі своїх дітей, захищати права українського народу. У політиці їхньою метою було визнання українців як окремого народу в межах демократичної федеративної Росії. Зусилля молоді певною мірою вплинули на представників старшої генерації, які стали діяти рішучіше та енергійніше. У 1897 р. з ініціативи В.Антоновича і О.Кониського була заснована підпільна Всеукраїнська загальна організація, що поставила за мету об'єднати всіх українських діячів під своєю орудою. Вона започаткувала видавництво «Вік», влаштовувала Шевченківські свята тощо. Однак і ця організація приділяла головну увагу питанням не політичним, а культурним. Діяльність українофілів викликала жорстокий спротив царського режиму.

Проте вимоги національно-політичного характеру посідали у суспільно-політичному житті України дедалі значніше місце, поступово набираючи загальноукраїнського масштабу, Галицькі українці, наприклад, створюють свої організації, впроваджують українську мову в школах. Важливу роль у формуванні національної свідомості та піднесенні культурно-освітнього рівня народу відіграло створення у 1868 р. товариства «Просвіта».

Отже, другу половину XIX ст. і особливо його кінець можна оцінити як важливий етап підготовки та збирання українських сил до боротьби за незалежність, за українську державність.

Офіційна влада робила все для того, щоб придушити будь-які прояви українського національного духу. У 1863 р. міністр внутрішніх справ П.Ва-луев видав таємний циркуляр про заборону українських наукових, релігійних і особливо педагогічних публікацій. Малоросійською «говіркою» дозволялося друкувати лише художні твори. Громади були розлущені. Припинив своє існування часопис «Основа».

Валусвський циркуляр завдав величезної шкоди розвиткові українського національного руху. Лише на початку 70-х років унаслідок деякого послаблення цензури В.Антонович зі своїми однодумцями відновлює роботу громад, створивши «Стару громаду». Придбавши російськомовну газету «Киевский телеграф», члени громади перетворюють її на свій друкований орган. Через своїх симпатиків у Галичині громадівці почали використовувати й україномовну пресу, зокрема часопис «Правда». З їхньої ініціативи у Львові було створено Літературне товариство ім. Т.Г.Шевченка. Важливою подією стало заснування 1873 р. у Києві відділу Російського географічного товариства.

Невдовзі, однак, переслідування з боку уряду посилилися. Олександр II за висновками спеціальної комісії заборонив публікацію українських книжок, використання української мови, викладання її у початковій школі, заборонив діяльність громад. Усі ці поліцейські заходи були зведені у спеціальному указі, який цар підписав у травні 1876 р. в м. Емс (Німеччина). Емський указ поклав край надіям українофілів на можливість культурницької діяльності в умовах самодержавства. Особливо негативно це вплинуло на М.Костомарова. В.Антоноьич і П,Митецький продовжували шукати компромісні варіанти підтримання українського руху. Б.Грінченко і О.Кониський стояли на позиціях радикальних реформ та боротьби з царатом, проте в них не було конкретної програми дій.

Перейшовши на нелегальне становище, громадівці намагалися використати будь-які можливості для розвитку національного руху, в тому числі шляхом відкриття своїх представництв за кордоном. Саме з цією метою до Швейцарії відбув М.Драгоманов. У Женеві він створив гурток у складі С.По-долинського, М.Зібера, Д.Вовка, до яких згодом приєдналися Я.Шульгин та М.Павлик. На кошти київської організації він починає видавати часопис «Громада». Але оскільки це видання дедалі більше схилялося до соціального радикалізму, київська громада, яка неухильно дотримувалася культурно-освітньої орієнтації, з 1886 р. відмовилася фінансувати його. Таким чином, національна політика царського уряду в другій половині XIX ст. продовжувала в цілому залишатися реакційною, зокрема антиукраїнською за своєю спрямованістю. Однак вона була неспроможна знищити в українському народі прагнення до самовизначення, до вільного соціального та національного розвитку. Попри політичну реакцію, переслідування, заборони й заслання в українському суспільстві визрівали нові ідеї, насамперед у середовищі передової інтелігенції, яка мріяла про визволення української нації.

2. Розумовський Кирило— останній гетьман Лівобережної України (1750—1764), граф, російський генерал-фельдмаршал, президент Петербурзької академії наук. Водночас одержує в підпорядкування й Запорізьку Січ. Робить спроби реформувати козацьке військо відповідно до потреб часу. Гетьман Кирило швидко привів полк до присяги і Катерину ІІ було врятовано. За це діяння Кирило Розумовський був щедро обдарований. Та мав необережність підготувати разом із українською старшиною петицію: "О восстановлении старинных прав Малороссии". Це стало останньою краплею, яка прискорила скасування Гетьманщини на Україні.
Розлючена Катерина із погрозами жорстокої розправи запропонувала Кирилові Розумовському відмовитись від гетьманства.
Кирило Розумовський був змушений підкоритись. Гетьманщину було скасовано.

Билет № 20:

1.Дайте характеристику первісним державним утворенням на території України.

Кіммерійці, скіфи, сармати та інші народи на українських землях. Грецька колонія Північного Причорномор’я

В І тис. до н.е. на території України з'являються перші залізні знаряддя праці. До цього часу вона була заселена різною за походженням людністю. Тут жили, зокрема, пращури слов'ян - місцеві землеробські племена. Згодом на українські землі приходять кочовики. Першими з них були кіммерійці, які належали до іраномовних груп населення. Саме вони першими опанували технологію залізоробного виробництва з болотяних руд. Основна діяльність кіммерійців пов'язана з військовими походами, які сягали країн Малої та Передньої Азії. Мобільні вершники, озброєні залізною зброєю, ці завойовники були значною військовою потугою. Кіммерійці не мали постійних осель. Вони об'єднувалися у племена, а ті, в свою чергу, у союз племен на чолі з вождем.

Наприкінці VII ст. до н.е. кіммерійців витиснули іраномовні племена скіфів, які мали чисельну перевагу, були краще зорганізовані та військово вишколені. Очолювали племена скіфів царі з необмеженою владою.

Видатний давньогрецький історик Геродот вирізняв серед них царських скіфів, скіфів-кочовиків, скіфів-орачів і скіфів-землеробів. Перші жили на берегах Азовського моря і у степовому Криму, кочовики - у степах Наддніпрянщини, землероби - у лісостеповій зоні, орачі - між Дніпром і Дністром. Окрім військових походів, скіфи торгували з грецькими колоніями у Причорномор'ї. В обмін на зерно, хутра, віск, мед, а особливо - рабів скіфи отримували вино, зброю, предмети розкоші.

В кінці VI в. до н.е. скіфи сформували свою державу, поділену на три частини, кожен з керівників якої був верховним царем. На чолі цих царств перебували представники єдиної династії, що, безумовно, зміцнювало таку державу.

Скіфи були спадкоємцями стародавньої цивілізації, мали свою міфологію, віру.

Але на кінець IV - початок III століття до н.е. через деякі об'єктивні обставини становище Скіфії різко погіршилося. Тут слід зазначити зміну кліматичних умов - висихання степів, збіднення економічних ресурсів лісостепів - зменшення трав'яного покриття. Окрім цього, у III столітті до н.е. на території Північного Причорномор'я з поволзько-приуральських степів прийшли сармати, які витиснули скіфів. Частина скіфського населення відійшла на південь і створила дві Малих Скіфії: першу - у Нижній Наддніпрянщині й Північному Криму, друга - у степовому і передгірному Криму зі столицею у Неаполі Скіфському, поблизу теперішнього Бахчисараю.

Після цього до середини ІІІ століття н.е. у Північному Причорномор'ї панували сармати. Це були спілки декількох племен - язигів, роксаланів, аланів, які, однак, не мали міцної центральної влади. Основним господарством сарматів було кочове скотарство. Розводили велику рогату худобу, коней, овець. Окрім цього, полювали, ремеслували.

Мова сарматів, як і скіфів, належала до іранського типу.

Сармати зазнали культурного впливу Китаю, Індії, Ірану, завдяки кочовому способу життя і торгових зв'язків з цими країнами.

Наприкінці I ст. з ініціативи та під керівництвом племені аланів було створено великий союз племен. Проте у III ст. у ці краї прийшли вихідці з Прибалтики - племена готів, а трохи пізніше - зі Сходу - гунів, і пануванню сарматів настав кінець.

Для антського суспільства початку н.е. була характерною територіальна община, що ґрунтувалася на общинному господарстві. Основу економіки становило орне хліборобство. Для обробки землі застосовували соху та залізний плуг. Поява цих знарядь праці сприяла виробленню надлишку продукції, а звідси — соціальному розшаруванню антського населення і зародженню державної структури. Інтенсивний розвиток економіки зумовив розклад общинного господарства. Орні землі, залишаючись у колективній власності общин, передавалися наділами в індивідуальне користування окремих патріархальних сімей. Поступово відбувалася диференціація суспільства. Численні грошові і речові скарби, які знаходять під час розкопок на землях антів, підтверджують нагромадження значних індивідуальних багатств.
Соціальне розшарування вимагало і нових форм політичної організації суспільства. В антів сформувалося політичне об'єднання, притаманне ладу військової демократії. На чолі антської держави стояли зверхники — царі, наприклад, Бож, Ардагаст, Доброгаст, Межимир. Однак влада антських царів не була абсолютною. Давньогрецькі історики підкреслювали демократизм антів, які, за їхнім твердженням, «живуть у народоправстві». Царську владу обмежували народні збори — віче. Ці демократичні традиції були перенесені в Київську Русь.
М. Грушевський саме з цього моменту виводить історію України, пов'язуючи перших українців з антами. «Отеє й були наші українські племена, що зайняли тоді вже побережжя чорноморське від Дністра до Азовського моря і вперше тут виступають в історичних джерелах окремо під назвою «антів». Найдавніша звістка, яку про сих антів переказують нам візантійські письменники, належить до кінця IV ст., зараз по гунській бурі, і се те, що зветься початком історичного життя наших племен».

2. Реєстро́ві козаки́ — частина українського козацтва, прийнята на воєнну службу польсько-литовською владою і записана в окремий список — реєстр, звідки й назва реєстрові козаки. Військо реєстрових козаків було створене універсалом короля Сигізмунда ІІ Авґуста 2 червня 1572, коли було доручено коронному гетьманові Ю. Язловецькому найняти з низових козаків на службу 300 осіб. Відтоді зустрічаємо назву реєстрові козаки на противагу нереєстровим козакам, які були поставлені у напівлегальне становище. Реєстрові козаки одержали додаткові привілеї: звільнення від податків, право землеволодіння, самоуправління з назначеною старшиною; вони мали свій прапор, літаври й інші інсіґнії. Реєстрові козаки одержували платню грішми й одягом; їм передано на власність містечко Трахтемирів з Зарубським монастирем для розміщення арсеналу і військового шпиталю Реєстрові козаки дістали офіційну назву Запоріжського або Низового війська, чим уряд хотів підкреслити, що справжнє Запоріжське військо — Запорізька Січ юридично для нього не існує. Реєстрові козаки були зобов'язані відбувати службу на Наддніпрянщині й посилати за наказом польського уряду загони на Дніпрові пороги.

Билет № 21:

1.Державно-політичний, економічний, релігійний, культурний вплив українських земель на литву.

Більша частина території України (Правобережна та Лівобережна Україна) з середини ХIII ст. Знаходилась під владою монгольської держави Золота орда. В XIV ст., за литовських князів І едиміна й Ольгерда, ці території перейшли під владу Великого князівства Литовського. Але у 1362p.у битвах при Синіх Водах литовці разом з українцями розбили монголів і захопили Київ, а в 1399 р. після битви на р. Ворскла, Литва розширила свої володіння до Чорного моря. Українські князівства невдовзі були ліквідовані, а на їх місці створені литовські воєводства Об'єднавшись з Білорусією, захопивши Україну, Литва перетворилась на багатоетнічну державу, в якій більшість становили слов'яни. Занепад Київської Русі, монголо-татарська навала привели до ослаблення східнослов'янських земель. Цим і скористалась молода Литовська держава, яка у середині XIV ст. Приєднала Київщину, Переяславщину, Поділля і частину Волині до великого князівства литовського. Дії литовців не були експансією, завоюванням. О. Субтельний влучно називає цей процес "проникненням, включенням, приєднанням" (О. Субтельний. Україна: історія. К., 1991.- с.72). По суті, це була інкорпорація українських земель до складу Литовської держави. Вони перебували у складі сусіднього Литовського князівства майже двісті років. Цей історичний відрізок приніс українському народові повне національне і державне відродження. Такої думки дотримується батько української історичної науки Михайло Грушевський. Він має слушність. Бо Литва, поглинувши величезні території, заселені українцями - від Карпат до Чорного моря, - сама складала десяту частку підпорядкованих земель.
Через те дуже швидко еліта литовського суспільства, яка була в основному І язичницькою, стала переймати релігію, звичаї, мову українців-русів. Оскільки на величезних просторах Литовського князівства потрібно було створювати органи державного управління, а від того зросла потреба у великій кількості урядовців-чиновників, литовський уряд був змушений залучати на адміністративні посади людей із освіченої української та білоруської верхівки. Панівна частина української суспільності охоче приєднувалась до литовської адміністрації.
Це сприяло тому, що в литовській державі швидко відбувається процес консолідації вищих феодальних верств. Причому литовці переймають часто не тільки русько-українську мову й давні закони, а й усі надбані державницькі традиції в попередній історії України-Русі. Політична структура країни: а) духовне життя б) культурне життя
в) матеріальне виробництво українців стають визначальними в суспільстві.
Державною мовою в Литовській державі стає русько-українська мова з її розвиненою літературою-літописами, церковними житіями тощо. Головним зводом законів литовського князівства стає Литовський статут, написаний русько-українською мовою.
Та скоро над Литвою нависла загроза її поглинення сусідньою польською державою. Це проявилося в 80-х рр.ХIV ст., коли польські магнати організували мирну експансію щодо литовських володінь через Київську унію 1385р. І династичний шлюб королеви Ядвіги і литовського князя Ягайла.

2. Малоросі́йська коле́гія — центральна установа Російської імперії, утворена в 1722 році замість Малоросійського приказу для контролю за діяльністю українського гетьмана і генеральної старшини.

Складалася із шести офіцерів російських полків, розквартированих в Україні. У цивільних справах підкорялася сенату, а у військових - головнокомандуючому військами в Україні. Територіально розташовувалася в Глухові. Колегія була найвищою установою в Україні, вище гетьмана. Гетьман мав лише дорадчий голос. У 1727 р. Малоросійська колегія була ліквідована і відновлена влада гетьмана.

Билет № 22:

1.Напад фашистської Німеччини на СРСР. Розгортання руху опору на Україні.

О 3 год. 15 хв. 22 червня 1941 р. Німеччина напала на СРСР. 153 дивізії Ніеччини та 37 дивізій її союзників (Румунія, Фін ляндія, Словаччина, Угорщина та Ітлія) загальною чиельністю 5,5 млн осіб перейшли радяний кордон. На їх озброєнні було понад 47 тис. гармат і мінометів, близько 5 тис. літаків, 2800 танків. Із цих сил до групи армій “Південь” належало 57 дивізій (з них 44 німецькі і 13 румунських), 9 румунських та4 угорські бригади; 4й німецький повітряний флот (близько800 літаків) і 500 румунських літаків.

Їм протистояло 80 дивізій КОВО та Одеського військового округу, перетворених на ПівденноЗахідний і Південний фронти, які мали на своємуозброєнні 9,2 тис. танків, 8,5 тис. літаків. У перший день війни було знищено 1200 радянських літаків (на аеродромах!) і лише близько 300 у повітрі (німці втратили200 літаків). За перший місяць боїв РСЧА на території України втратила 1/2 танків і 90 % літаків. До кінця 1941 р. у полон потрапило 3,9 млн солдатів та офіцерів РСЧА. Незважаючи на загальну паніку та раптовість німецького нападу, бійці РСЧА на території України одразу ж почали чинити запеклий опір загарбникам. Героїчно обонявся Любомльський прикордонний загін на Волині під командуванням підполковника Сурженка. Прикордонники Володимир-Волинського прикордонного загону оборонялися близько 2 тижнів і практично всі загинули. Так само тривалою була оборона захисників Рава-Руського, Перемишльського та інших укріпрайонів. Частини 17ї німецької армії (яка використовувала танки та авіацію) були затримані тут до початку липня

Розгортання Руху Опору та його течії в Україні. Радянське підпілля і партизанських рух 1941-1942 рр.                                                                                    Течії руху Опору в Україні* (1941—1944 pp.)

Характеристика	Течія
	Радянська	Націоналістична	Польська
Мета	Визволення від загарбників
	Відновлення радянської влади	Відновлення української держави	Відновлення польської держави, повернення західноукраїнських земель до складу Польщі
Організаційне оформлення	1941—-1942 pp. Партизанські загони, з'єднання; радянське підпілля (3500 підпільних організацій і груп)	Похідні групи (1941 p.), Поліська Січ (1941 p.), УПА (листопад 1942 р.) та інші загони, підпілля ОУН	1941—1942 pp. Армія Крайова, Армія Людова, батальйони хлопські
Кількість, тис. осіб	200—600	50—200 (похідні групи— 5)	10—20
Командири	С. Ковпак, О.Сабуров, 0. Федоров, М. Наумов. Штаб партизанського руху в Україні очолював Т. Строкач	Командир Поліської Січі — Тарас Бульба (Боровець). Командуючі УПА: Д. Клячківський (К. Савур), Р. Шухевич (Т. Чупринка)	Командуючий Армії Крайової — Т. Бур-Комаровський
Основні райони дій	Українське Полісся, Чернігівщина, Сумщина	Волинь, Галичина, українське Полісся	Волинь, Полісся
Специфіка бойових дій	Діяльність партизанів як правило підпорядковувалася й узгоджувалася з потребами фронту: диверсії на залізницях, удари по воєнних об'єктах, розвідка, допомога в переправі через річки тощо. Найбільші координовані операції партизанів: «Рейкова війна» і «Концерт» по зриву перевезень воєнних вантажів на залізницях, а також рейди великих партизанських з'єднань по тилах ворога	Переважно діяла як самооборона населення — витіснення окупаційної адміністрації, створення української, захист населення від сваволі влади, зрив спроби вивозу до Німеччини продовольства, робочої сили, проведення оборонних боїв з карателями по периметру і в середині контрольованої території. Напади на воєнні об'єкти здійснювалися в основному з метою оволодіння зброєю	Діяла як самооборона польського населення. Засвідчувала претензії Польщі на західноукраїнські землі

2. В’ячеслав Максимович Чорновіл -   літературний критик, публіцист, діяч руху опору проти русифікації та національної дискримінації українського народу. Кілька разів ув'язнений за «антирадянську пропаганду» (1967—1969, 1972—1979, 1980—1988). Перебував у мордовських таборах суворого режиму і на засланні. Один із ініціаторів створення Української гельсінської спілки.

Билет № 23:

1.Застійні тенденції в економічному та соціально-політичному житті України. П.Шелест та В.Щербицький.

Після приходу до влади М. Хрущова (вересень 1953 р.) в СРСР намітилися докорінні зміни в організації керівництва країною. Було зроблено спробу переходу від жорсткого керівництва сільським господарством до господарської самодіяльності колгоспів і радгоспів. Резонансною реформою «великого десятиріччя» була заміна галузевого управління промисловістю територіальним. Усе це мало на меті без зміни виробничих відносин шляхом деяких послаблень пожвавити розвиток промисловості й зупинити деградацію продуктивних сил села.
Наприкінці 1963 р. М. Хрущов, усвідомивши безперспективність своїх спроб забезпечити стійке зростання сільського господарства, зробив крутий поворот в аграрній політиці партії, а можливо, і крок на шляху демократизації системи управління. Рішення двох пленумів ЦК КПРС (грудень 1963 р. та лютий 1964 р.) заклали основи курсу на інтенсифікацію сільськогосподарського виробництва. Але ліміт часу, що відвела Хрущову історія, через кілька місяців був вичерпаний.
У жовтні 1964 р. на пленумі ЦК КПРС М. Хрущова звільнили від обов'язків першого секретаря ЦК і голови Ради Міністрів СРСР. Його дії були кваліфіковані як волюнтаристські, що заперечували принцип колективного керівництва.
Економічні реформи в 60-ті роки та причини їх згортання
Обраний у жовтні 1964 р. першим секретарем ЦК КПРС Л. Брежнєв не сприйняв намагань Хрущова щодо реформування системи управління народним господарством.
На його позначення офіційне суспільствознавство запровадило термін «розвинутий соціалізм». Активно пропагувалася теза, що в суспільстзі, яке вступило в смугу розвинутого соціалізму, поступово зникають майже всі відмінності між людьми — класові, майнові, освітні, національні.
Застій в розвитку СРСР і України спричинений:
1) посиленням адміністративно-командних важелів в економіці після десятиліття хрущовських реформ і неосталінізму в ідеології;
2) нездатністю нового керівництва відреагувати на виклик часу, коли світ вступив у нову фазу НТР;
3) надприбутками, що потекли до СРСР у вигляді «нафтодоларів» після підвищення цін на нафту у світі і дали йому змогу деякий час не тільки «латати дірки» у своїй економіці, а й змагатися з США у військовій промисловості та боротися за «третій світ».
Україна в економічній системі СРСР
Економіка України була тісно пов'язана з господарством усього Радянського Союзу. її населення становило майже 52 млн осіб — 19% від загальної кількості населення СРСР. На українську промисловість припадало 17% промислового виробництва СРСР і понад 23% його сільськогосподарської продукції.
Україна мала багаті природні ресурси, сильний сільськогосподарський і промисловий потенціал. Порівняно з рештою республік Радянського Союзу вона була орієнтована на сільське господарство більшою мірою, ніж Радянський Союз загалом. Промисловий потенціал України був дещо меншим від середнього показника по СРСР через дисбаланс між високоіндустріальними східними і південними областями та значно менше промислово розвинутими західними регіонами.
Водночас Україна була важливим індустріальним регіоном. Продукуючи до 40% усієї радянської сталі, 34% вугілля, 51% чавуну, вона за своїм валовим національним продуктом була на рівні Італії. У 1972 р. за обсягом промислового виробництва Україна перевищувала рівень 1922 р. у 176 разів. Звичайно, українська промисловість знала і піднесення, і спади. В період піднесення 50-х — початку 60-х років, коли темпи зростання становили 10% на рік, вона перевищувала загальносоюзні показники, проте в 70-х та 80-х роках, коли ці темпи знизилися до 2—3% на рік, її промислове зростання було навіть нижчим від середнього по СРСР. Великою мірою це сповільнення пов'язане з наявністю застарілих та неефективних металургійних заводів.
Уповільнення економічного розвитку України, як і СРСР загалом, більше ніж будь-коли загострило потребу капіталовкладень. У той час, коли Москва вкладала великі кошти в нові промислові проекти Сибіру, промисловість України лишалася занедбаною. За перебування на найвищому партійному посту в Україні П. Шелеста вітчизняні економісти особливо гучно протестували проти зменшення частки республіки у капіталовкладеннях.
Шелест Петро Юхимович (1908—1996) —український партійний і радянський діяч. Народився в с. Андріївці на Харківщині. Працював на різних роботах у радгоспі, на залізниці. З1927 р. навчався в Ізюмській радянсько-партійній школі, перебував на комсомольській роботі. Згодом навчався в Інженерно-технічному інституті Харкова. У1932—1936 рр. працював на Маріупольському металургійному комбінаті, одночасно навчався в Маріупольському металургійному інституті. У1937—1940 pp. працював на Харківському заводі «Серп і молот», де посів посаду головного інженера. Під час радянсько-німецької війни перебував на партійній роботі. Займався оборонною промисловістю. Протягом 1948—1954 pp. очолював заводи в Ленінґраді та Києві. У 1954 р. обраний другим секретарем, а в 1954 р. — першим секретарем Київського міськкому КПУ. У1962 р. обраний головою Бюро ЦК КПУ з промисловості й будівництва. З липня 1963 р. — перший секретар ЦК КПУ. У квітні 1972 р. був знятий з цієї посади, у 1973 р. виведений зі складу Політбюро ЦК і відправлений на пенсію. Йому було заборонено оселитися в Україні. Працював на господарській роботі в Москві. Помер 1996 р. у Підмосков'ї. У1996 р. урна з прахом перезахоронена на Байковому кладовищі.
У травні 1972 р. П. Шелеста замінив В. Щербицький, який не бажав порушувати це питання, але воно раз у раз виринало саме собою.
Наприкінці лютого 1961 р. В. Щербицький — голова РМ України. Від жовтня того ж року — кандидат у члени президії ЦК КПРС. Спроба В. Щербицького протидіяти волюнтаристським методам управління і безглуздим експериментам в економіці коштувала йому відставки. У липні 1963 р.
увільнений від обов’язків голови РМ. Вернувся у Дніпропетровськ, був обраний першим секретарем Дніпропетровського промислового обкому  Компартії України. Після повернення КПРС до попередньої партійної структури очолив Дніпропетровський обком Компартії України.

Друге призначення В.Щербицького головою РМ УРСР відбулося в жовтні 1965 р. У грудні того ж року став кандидатом у члени президії (з 1966 р. політбюро) ЦК КПРС. Від квітня 1971 р. — член політбюро ЦК КПРС. У травні 1972 р. обраний першим секретарем ЦК Компартії України. На цій
посаді працював 17 років.

Час перебування В. Щербицького на вищих державних і партійних постах був періодом кількісного економічного зростання, і значною мірою воно було результатом його неабияких організаційних здібностей, ініціативності, високої вимогливості, особистої чесності і принциповості. Йому вдалося
результативно протидіяти порушенням законності та явищам корупції.

Проте зупинити інерцію гальмівних процесів, які впродовж 70-х рр. посилювалися, В. Щербицькому виявилося не під силу.

2. Українська Гельсінська спілка — українська громадсько-політична і правозахисна організація, заснована 7 липня 1998 року у Львові членами Української Гельсінської Групи. Головою Спілки було обрано Левка Лук'яненка. На базі УГС згодом була створена Українська республіканська партія.

Білет № 24:

1.Розкрийте проблеми боротьби за незалежність україни. Декларація про державний сувернітет. Акт проголошення незалежнсті україни

Кризові явища в соціальноекономічній та екологічній сферах стимулювали наростання опозиційного руху серед населення України. Цей процес був посилений згортанням репресивної політики радянської влади. Широкому загалу стали доступні матеріали, що свідчили про злочинну політику комуністичного керівництва 1930–1940х років щодо власного народу. Все це сприяло різкому падінню авторитету Комуністичної партії. Так, лише протягом 1990 р. з КПУ вийшло понад 220 тис. її членів. Натомість наприкінці 1980х років почали виникати опозиційні об’єднання громадян. Так, у 1988 р. було відновлено Українську Гельсінську Спілку на чолі з Л. Лук’яненком, на базі якої у1990 р. було створено Українську республіканську партію (УРП). У 1989 р. створено Народний Рух України (НРУ), який невдовзі перетворився на наймасовішу опозиційну силу, а його лідер В. Чорновіл став головним опозиційним лідером. У 1989 р. виникли також громадські організації “Зелений світ”, історикопатріотичне товариство “Меморіал”, Товариство української мови ім. Т. Шевченка, Спілка незалежної української молоді. В березні 1990 р. скасовано ст. 6 Конституції СРСР про керівну роль Компартії, що остаточно відкрило шлях до легальної роботи всіхполітичних партій і прискорило процес їх створення. До кінця 1990 р. в Україні діяло 15 політичних партій та ще 10 відділеньзагальносоюзних партій. І на цьому процес створення партій тагромадських організацій не припинився. Із другої половини 1980х років радянська влада також булазмушена припинити репресивну політику щодо Церкви. Відновили свою легальну роботу переслідувані до цього конфесії — протестанти, УГКЦ та УАПЦ. Наприкінці 1989 р. Рада у справах релігій дозволила реєстрацію УГКЦ, а у 1990 р. відбувся Львівський Собор УГКЦ, на якому було визнано нелегітимним рішення Собору 1946 р. про приєднання УГКЦ до РПЦ. На червневому Соборі в Києві проголошено про відновлення УАПЦ, керівником якої обрано патріарха Мстислава. Щоб хоч якось зберегти свій вплив над віруючими в Україні, РПЦ надала своїй організації в Україні автономію та перейменувалаїї в УПЦ Московського патріархату. Нарешті, 26 квітня 1991 р. ВР УРСР затвердила Закон “Про свободу совісті та релігійні переконання”, за яким релігійні конфесії отримували статус юри дичної особи і мали законні підстави для своєї діяльності. У 1989 р. в Україні відбулись перші страйки, посилилась ді яльність опозиції. У вересні 1989 р. змушений був піти у від ставку з посади першого секретаря ЦК КПУ В. Щербицький. Його змінив на цій посаді В. Івашко, а з липня 1990 р. — С. Гуренко. 18 березня 1990 р. відбулись перші демократичні виборидо ВР УРСР та місцевих рад, в яких взяло участь понад 31 млносіб, або 84,5 % виборців. Головою ВР УРСР став перший секре тар ЦК КПУ В. Івашко (з липня 1990 р. — Л. Кравчук). І хоча більшість депутатських місць здобули комуністи (які сформували парламентську фракцію — “група 239”), однак у Верховну Раду пройшли також і представники опозиції, які об’єдналисьу парламентську групу “Народна рада”. А в трьох західних об ластях (Львівській, Івано-Франківській і Тернопільській) у новому складі обласних рад більшість місць отримала опозиція, а в меншості опинилися комуністи. У 1990 р. відбулись перші широкомасштабні акції опозиції: 1) 22 січня “живий ланцюг” між Києвом та Львовом на знак соборності українських земель; 2) 2–17 жовтня — голодуваннястудентів на площі Жовтневої революції (нині — майдан Незалежності) у Києві. Перша подія засвідчила єдність українців, а друга — привела до відставки голови Ради Міністрів УРСРВ. Масола і сприяла подальшій радикалізації суспільнополітичного життя у республіці. Населення вперше переконалосьу можливості відкритої боротьби з владою і у слабкості останньої. З цим змушена була рахуватись і республіканська верхів ка, аби не бути усунутою від влади. Саме тому ВР УРСР, незважаючи на те, що більшість у ній становили комуністи, 16 липня1990 р. прийняла “Декларацію про державний суверенітет України”, яка започаткувала процес відродження державотворчої традиції в Україні. Цей документ проголошував: право української нації на самовизначення і створення в існуючих кордонахвласної держави; самостійність України у вирішенні будь яких державних питань; недоторканність території УРСР в існуючихкордонах; захист і рівність усіх форм власності; нейтральність, позаблоковість, принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову; пріоритет норм міжнародного права і загальнолюдських цінностей у законодавстві. Після цього, розвиваючи ідеї “Декларації про державнийсуверенітет”, ВР УРСР 2 серпня 1990 р. прийняла Закон “Проекономічну самостійність УРСР”.

В Україні з'являється народний рух(Драч, Брюховецький) у 1989р. У вересні1989р. перший з’їзд народного руху в Києві. На другому з’їзді у жовтні 1990р. висувається вимога про суверенітет України. Жовтень 1989р. – зявляється багатопартійність. У Львові створюється Українська народна партія(приходько). 4 березня 1990р. вибори в ВР куди повинні обрати 450 чоловік, на ці місця йшло аж 3000 чоловік. На цих виборах більшість комуністів(КПУ). Вперше в ВР створюється опозиція. очолив ВР Івашко, потім Кравчук.

Декларація про державний суверенітет України - документ про проголошення державного суверенітету України. Прийнята Верховною Радою Української PCP 16 липня 1990 року.

Акт проголошення незалежності України — документ, прийнятий позачерговою сесією Верховної Ради УРСР 24 серпня 1991 року, яким проголошено незалежність України та створення самостійної держави — України. Тим самим було покладено край юридичному існуванню Української Радянської Соціалістичної Республіки.

Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року, продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні, виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом OOH та іншими міжнародно-правовими документами, здійснюючи Декларацію про Державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної Української держави — України.

Територія України є неподільною і недоторканою.

Віднині на території України мають чинність винятково Конституція і закони України.

Цей акт набирає чинності з моменту його схвалення.

1 грудня 1991 референдум за акт незалежності України, проголосували 91%, першим президентом було обрано Леоніда Кравчука.

8.12.1991р. – в Білорусії підписали угоду про союз незалежних держав(СНД).

21.12.1991р. – в Казахстані в Алматі 11 республік проголосували за СНД.

Атрибутами держави стали герб, прапор та гімн.

У вересні 1991р. вводяться купони.

08.10.1991р. – ВР видає закон про громадянство України.

02.09. 1996р. – вводиться національна валюта гривня.

04.11.1998р. закон України про державні кордони.

12.12.1991р. – створення державного митного комітету.

06.12.1991р. – закон про збройні сили України.

У жовтні 1993р. – приймається воєнна доктрина України. Змусили вивести ядерну зброю.

Верховна Рада України ПОСТАНОВЛЯЄ:

1. Підпорядкувати всі військові формування, дислоковані на території республіки, Верховній Раді України.

2. Утворити Міністерство оборони України.

3. Урядові України приступити до створення Збройних Сил України, республіканської гвардії та підрозділу охорони Верховної Ради, Кабінету міністрів і Національного банку України.

Білет№ 25:

1.Розкрийте періодизацію історії України. Історична схема Грушевського

Періодизація історії України.

За формою суспільного ладу: 1) первіснообщинний (1 млн років тому — IV ст. до н. е. (IV ст. н. е.); 2) рабовласницький (IV ст. до н. е. — IV ст. н. е.)1; 3) феодальний (IX — середина XIX ст.); 4) капіталістичний (друга пол. XIX ст. — 1918–1920)2; 5) соціалістичний (1920–1991); 6) постсоціалістичний лад (після 1991 р.).

За археологічною періодизацією: 1) палеоліт, або давній кам’яний вік (1 млн 10 тис. років тому); 2) мезоліт, або середнійкам’яний вік (VIII–VI тис. до н. е.); 3) неоліт, або новий кам’яний вік (VI–IV тис. до н. е.); 4) енеоліт, або мідно кам’яний вік (IV–III тис. до н. е.); 5) доба мідібронзи (друга по

ловина III — початок I тис. до н. е.), 6) залізний вік (з XII–VIII ст. до н. е.).

Формаційна періодизація: 1) первісна історія, або епоха варварства (1 млн років тому — IX ст. н. е.); 2) епоха цивілізації, яку поділяють на: а) середньовічну історію (VIII–IX — середина XVII ст.); б) нову історію (середина XVII ст. — 1917–1918 рр.); в) новітню історію (з 1917–1918 рр.).

Першим, хто спробував логічно та обгрунтовано здійснити загальну наукову періодизацію українського історичного процесу був Михайло Грушевський. Його концепція про наукову періодизацію історії України була викладена у статті "Звичайна схема "русскої" історії і справа раціонального укладу історії Східного Слов'янства" (1904 р). Категорично заперечуючи домагання Московської Русі на частину давньоруської спадщини, дослідник називає єдиним спадкоємцем Києва "українсько-руську народність", яка, на думку дослідника, і створила Київську державу, а тому необхідно вивчати історію "кожної народності окремо, в її генетичнім преємстві від початків аж до нині". Схема розвитку українського історичного процесу знайшла своє втілення на сторінках багатотомної "Історії України-Руси". Порогом історичних часів для українського народу Грушевський називає IV вік по Христу, а перед тим "про наш нарід можемо говорити тільки як про частину слов'янської групи".

Головним змістом першого періоду історичного життя нашого народу була організація Руської держави, об'єднання її в одне "політичне тіло" та прийняття християнства.

Другий - перехідний період - відкривається серединою XIV століття, коли землі України увійшли до складу Великого Князівства Литовського та Польші. У цей час форми суспільно-політичного життя і побуту під впливом інших держав змінюються. Як результат - загострення протиріч між урядовою і привілейованою меншістю і масами.

Третій період - це період народної боротьби з ворожим суспільно-економічним устроєм. Поєднання цієї боротьби з релігійною та національною - своєрідна риса змісту нової доби української історії. В цей час національне почуття "доходить до небувалого напруження", та боротьба не може бути виграна, бо на перешкоді стає сильна організація - Московщина, з одного боку, і Річ Посполита з іншого.

Отже, М.Грушевський виділяє декілька періодів історії України, поєднуючи їх у дві доби - стару (старі часи, княжий та литовсько-польський періоди) та нову (козацький період), які називає тезою і антитезою, що доходять до синтези українського відродження початку XIX століття.

Білет № 26:

1.Розкрийте проблему українського політичного руху у складі рос.імперії та його основні течії ( 19 ст)

УКРАЇНСЬКИЙ ПОЛІТИЧНИЙ РУХ У СКЛАДІ Рос.імперії.
Полва українських політичних національних політичних партій і громадських організацій була прискорена соціальним напруженням
початку 20ст.
1900р.-Революційна українська партія (РУП)
Незначна група однодумців,яка,вийшовши 1902р.-з РУП заснувала відверто Народну українську партію (НУП).
1903р.-з РУП вийшло ще одне угруповання яке було назване Українською Соціалістичною Партією (УСП).
1904р.-це одне угруповання РУП-Українська соціал-демократична спілка, що влилося родом у Російську соціал-демократичну
робітничу партію (РСДРП)
1904Р.-створення у Киеві Української демократичної партії (УДП) і Української Радикальної партії (УРП), які родом вжилися в
одну Українську демократично-радикальну партію (УДРП).
1905Р.-Реорганізація РУП (УСДРП).
1908Р.-Товариство українських поступовців (ТУП).

ТОВАРИСТВО УКРАЇНСЬКИХ ПОСТУПОВЦІВ (ТУП) --- нелегальна міжпартійна громадсько-політична організація, що діяла у Наддніпрянській Україні в 1908-1917. Створена на поч. 1908 у Києві за ініціативою членів Української демократично-радикальної партії для координації діяльності українського національного руху в період наростання реакції в Російській імперії. До ТУП, крім дем.-радикалів, увійшли діячі соціал-демократичних (С. Петлюра, М. Шаповал, В. Винниченко) та ліберальних (А. В'язлов, Є. Чикаленко, А. Ніковський, Ф. Матушевський та ін.) організацій, які об'єднались у ній на засадах парламентаризму та конституціоналізму. Керівним органом ТУП була Рада (знаходилася у Києві), яка обиралася на щорічних з'їздах організації. Осередки організації --- “громади ТУП” діяли по всій Україні (бл. 60), а також у Петербурзі та Москві. Напередодні Першої світової війни до Ради ТУП входили Є. Чикаленко, С. Єфремов, Ф. Матушевський, О. В'язлов, В. Леонтович, А. Ніковський, Л. Яновська, В. Прокопович, Д. Дорошенко, Л. Старицька-Черняхівська, О. Корчак-Чепурківський, Л. Жебуньов, П. Холодний. Неофіційними друкованими органами ТУП були газета “Рада” та журнал “Украинская жизнь” (виходив у Москві в 1912-17, ред. О. Саліковський та С. Петлюра). На щорічних нелегальних з'їздах ТУП обговорювалися назрілі політичні та культурницькі питання. Основні напрями діяльності --- культурницька робота (створення “Просвіт”, клубів, поширення видань), виховання національної свідомості, створення блоків з ін. організаціями у відстоюванні політичних свобод, участь у виборах і роботі Державної Думи, поширення кооперативного руху. ТУП виступало за проведення українізації шкільництва, запровадження української мови у середній школі, судівництві, церковному житті. Політична програма ТУП зводилась до трьох основних вимог: парламентаризму, перебудови Російської держави на федеративних засадах, національно-територіальної автономії України. З поч. Першої світової війни виникли розходження серед членів ТУП щодо участі Росії у війні. Одна частина тупівців (Є. Чикаленко, А. Ніковський та ін.) виступила за поразку Росії у війні, інша (Л. Яновська) стояла за повний розгром Австро-Угорщини та приєднання Галичини до Росії. Восени 1914 прийнято компромісне рішення --- ТУП зайняло нейтральну позицію щодо війни та воюючих сторін. Рада ТУП засудила російську політику в окупованій Галичині, а в грудні 1916 випустила декларацію під заголовком “Наша позиція” з вимогами: припинення війни, надання Україні автономного статусу у федеративній Росії, забезпечення культурно-національних і політичних прав українського народу тощо. Рада ТУП підтримала ноту Вільсона у справі примирення воюючих держав. ТУП встановило тісні зв'язки з думськими фракціями трудовиків та конституційних демократів (кадетів), які підтримали українські домагання у сфері культурно-національного самовизначення і виступили в Думі щодо заборони святкування в Києві століття від дня народження Т. Шевченка. Після Лютневої революції 1917 Рада ТУП разом з представниками інших громадських і політичних організацій утворили Українську Центральну Раду, обравши на посаду голови М. Грушевського. 25-26.3.1917 у Києві відбувся з'їзд ТУП, на якому були делегати від багатьох громад України, а також Петербурга, Катеринодара, Москви. Резолюція з'їзду включала такі вимоги: підтримувати Тимчасовий уряд; домагатися легальними засобами автономії України у складі демократичної Російської держави і у зв'язку з цим змінити назву організації на Союз українських автономістів-федералістів; забезпечити права національних меншин. Члени Ради ТУП увійшли до складу тимчасового ЦК СУАФ. У червні 1917 Союз українських автономістів-федералістів було перетворено на Українську партію соціалістів-федералістів.

Білет № 27:

1.Розкрийте питання: брестьський мир. Гетьманат та директорія в українській революції 1917 – 1920 рр

Делегація УНР на переговорах в Брест-Литовському оголосила, що ЦР перебуваю у важкому стані і вимагає негайної допомоги. 9 лютого 1918 Брест-Литовський мирний договір був підписаний. Кордон між Україною і Автро-Угорщиною провели по старому кордону Російської імперії. Таємна угода про створення коронного краю в Східній Галичині залишалась дійсною Окрім цього Австро-Угорщина зобов’язувалась передати УНР окуповані Волинь і  Холмщину. В свою чергу Україна повинна була експортувати в країни Четвертинного союзу декілька мільйонів тон продовольства. Німеччина та її союзники звернулися до уряду РСФСР з вимогою відвести свої війська з території України. Проте Росія продовжувала операції проти УНР. Брестський мирний договір поклав початок міжнародному визнанню незалежної У. 29 квітня 1918 р. Центральна Рада ухвалила Конституцію УНР, а Всеукраїнський хліборобський з'їзд проголосив П. Скоропадського гетьманом України. Внаслідок майже безкровного державного перевороту Центральна Рада була розпущена і в українських землях виникло нове державне утворення — гетьманат «Українська держава». Суть перевороту полягала в спробі шляхом зміни демократичної парламентської форми державного правління на авторитарну створити нову модель української держави, яка була б здатною зупинити радикалізацію, дезорганізацію і деградацію суспільства, стала б творцем і гарантом стабільного ладу, що ґрунтувався б на приватній власності та дотриманні правових норм. Очоливши гетьманат, П. Скоропадський зосередив у своїх руках усю повноту влади. У «Грамоті до всього українського народу» гетьман обіцяв «забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці». Сучасники П. Скоропадського та історики констатують факт певного економічного піднесення України періоду гетьманату. Цьому сприяли відновлення приватної власності, підтримка гетьманом вільного підприємництва, можливість промислових та торговельних кіл суттєво впливати на економічну політику влади, широкий збут товарів до Австро-Угорщини та Німеччини. У цей час було налагоджено грошовий обіг, вдосконалено грошову систему, створено державний бюджет, відкрито кілька українських банків, засновано нові акціонерні компанії, відроджено промислові підприємства та біржі. Поступово було відновлено залізничний рух, реорганізовано і зміцнено державний флот. За доби гетьманату помітними були зрушення і в галузі культури та освіти. У травні 1918 р. партії просоціалістичної орієнтації утворили опозиційний гетьманові Український національно-державний союз (з серпня Український національний союз). 13 листопада на таємному засіданні цієї організації розглядалося питання про збройний виступ проти П. Скоропадського. Було вирішено не поспішати з відновленням Української Народної Республіки, а визначити оптимальну форму державного правління після перемоги повстання. Для керівництва виступом обрали тимчасовий верховний орган УНР — Директорію — у складі В. Винниченка (голова), С Петлюри, Ф. Швеця, О. Андрієвського, А. Макаренка. Проголошений наступного дня гетьманом курс на федеративний союз з небільшовиць-кою Росією прискорив розвиток подій. Члени Директорії спішно прибувають до Білої Церкви, де була зосереджена їхня головна ударна сила — формування Січових стрільців, і переходять до активних бойових дій. Після розгрому під Мотовилівкою (18 листопада 1918 р.) найбільш боєздатних сил гетьмана питання про владу було вирішене: на початку грудня армія УНР контролювала майже всю територію України. Проте вже через півтора місяця вона змушена була під ударами зброй-них формувань радянської Росії залишити українську столицю. З цього моменту для Директорії розпочинається період політичної нестабільності, жорсткої боротьби за владу, безуспішних пошуків надійної зовнішньої та внутрішньої підтримки, нескінченних переїздів (Вінниця — Проскурів — Рівне — Станіслав — Кам'янець-Подільсь-кий), періодичних реорганізацій уряду (урядовий кабінет змінював свій склад шість разів і очолювався по черзі В. Чехівським, С. Остапенком, Б. Мартосом, І. Мазепою, В. Пилипенком) та кардинальних змін офіційної політичної лінії. Основні події доби Директорії – відновлення влади республіканців, акт злуки УНР і ЗУНР, еволюція влади від парламентської форми правління до авторитаризму. Вирішальною була постійна експансія радянської Росії в Україну за кінця 1918, в результіта якої була встановлена радянська влада.

Білет № 28:

1.Розкрийте питання прискореної індустріалізації та її наслідків для України
Хоч на базі непу у середині 20-х років було в основному досягнуто рівня розвитку 1913 р., проте СРСР суттєво відставав від індустріально розвинених держав. Значно менше вироблялося
електроенергії, сталі, чавуну, видобувалося вугілля та нафти. Зокрема, металу в Радянському Союзі вироблялося у десять разів менше, ніж у США. Тому цілком природним стало проголошення у другій половині 20-х років курсу на індустріалізацію. До речі, в усіх вищих ешелонах радянського керівництва не було одностайності щодо методів її здійснення та шляхів подальшого розвитку економіки.
Зрештою в основу нового курсу та першого п'ятирічного плану була покладена точка зору керівництва Вищої Ради Народного Господарства, згідно з якою головним завданням вважався прорив на вирішальних ланках індустріалізації - машинобудування та металообробці. Намагання будь-якою ціною скоротити розрив з передовими країнами світу з ініціативи Й.Сталіна дещо пізніше викристалізувалось у формулу "великого стрибка" та "підхльостування країни.
Процес індустріалізації в Україні в основному збігся із загальносоюзними тенденціями, хоч і мав певні особливості. Вони були зумовлені спеціалізацією промисловості республіки в межах єдиного народногосподарського комплексу країни, наявністю великих природних багатств та структурою розміщення продуктивних сил.
Однією з особливостей здійснення індустріалізації в Україні були досить масштабні капіталовкладення у її промисловість. У 1930 р. вони досягли рівня всіх попередніх років мирного будівництва (1921-1928). Усього ж за роки першої п'ятирічки на промислову модернізацію України було виділено понад 20% загальносоюзних капіталовкладень. Крім того, із 35 ключових промислових об'єктів СРСР в Україні споруджувалося 12: Дніпрогес, Харківський тракторний завод, Краматорський машинобудівний завод, металургійні заводи у Запоріжжі, Кривому Розі, Маріуполі тощо. Із 1500 промислових підприємств СРСР у роки першої п'ятирічки в Україні споруджувалося та реконструювалося понад 400.
Щоправда, у наступних п'ятирічках питома вага промислових новобудов в Україні значно скоротилася, оскільки необхідна стартова база для модернізації була вже створена, а в інших регіонах СРСР були сприятливіші умови для розгортання технічної реконструкції Враховувалися також військово-стратегічні міркування у зв'язку з наростанням фашистської загрози в Європі.
Концентрація промислового виробництва наприкінці 20 - на початку 30-х років супроводжувалася посиленням централізації управління. Постановою ЦК ВКП(б) від 5 грудня 1929 р. замість трестів основною госпрозрахунковою ланкою оголошувалися підприємства Проте такої самостійності, як трести, підприємства уже не мали.
Одним із нових суспільних явищ, тісно пов'язаних з індустріалізацією, стало розгортання соціалістичного змагання заводів і фабрик. Підтримане згори партійним керівництвом, воно мало стати постійним методом роботи. Організація змагання покладалася на профспілки, а загальне керівництво - на партію.
Форсована індустріалізація дуже швидко призвела до значних економічних перетворень та кардинальних змін у складі робітничого класу. Якщо у період промислового буму в ХІХст. на спорудження кількох десятків великих підприємств пішли десятки років, то вже наприкінці 30-х років промисловий потенціал України у 7 разів перевищував рівень 1913 р. За рівнем розвитку галузей важкої індустрії Україна наблизилась, а то й випередила цілий ряд західноєвропейських країн. У промисловості України на початку 1929 р. процювало 690 тис. робітників, а наприкінці 1932 р. - 1275 тис., тобто майже вдвічі більше. Більша частина приросту робітничого класу забезпечувалася за рахунок сільських жителів.
Проте і в роки перших п'ятирічок рівень єдиного народногосподарського комплексу, що почав складатися в СРСР, в цілому залишався невисоким. Від розвинених країн значно відставали енергетика, хімічна, легка, харчова промисловість та деякі галузі машинобудування.
Не можна не враховувати також деякі негативні побічні явища, супутні процесам технічної реконструкції. Незбалансованість планів економічного розвитку, сталінське "підхльостування" країни на практиці почали ототожнюватися з жорстокою централізацією управління, призводили до згортання непу та утвердження позаекономічних регуляторів у народному господарстві. Ці явища були свідченням небажання та нездатності переважної більшості директорського корпусу поєднувати централізоване управління з ринковими регуляторами. Наслідком стало заперечення ринкової рівноваги в економіці, що особливо далося взнаки в період заготівельної кризи у 1928 р. та в наступні роки.

Білет № 29:

1.Розкрийте проблему: Уроки другої світової війни. Труднощі відбудови народного господарства (1945 - 1953)

Друга світова війна мала для України не лише нищівні наслідки. Повоєнна Україна у багатьох важливих відношен¬нях виявилася дуже відмінною від тієї, якою вона була раніше. Значно розширилися її кордони, зросла політична й економічна вага в СРСР, докорінно змінився склад населен¬ня і, що найважливіше, вперше за багато століть усі українці опинилися в межах однієї держави. До цих змін прагнули пристосуватися як українське суспільство, так і радянський режим, отож, кроки, спрямовані на це пристосування, станов¬лять головну тему повоєнної історії України.
Унаслідок чотирьох років найбільш руйнівної в історії війни Радянський Союз постав перед колосальним завданням відбудови господарства. Так, наприклад, на Україні промис¬лове виробництво у 1945 р. складало лише 26% рівня 1940 р. Як і слід було чекати, радянська влада почала відбудовувати своє господарство із складання четвертого п'ятирічного пла¬ну (1946—1950). І знову цей план базувався на характерній особливості тоталітарної системи: можливості розпоряджа¬тися ресурсами без огляду на бажання й потреби людей. Звідси і його приголомшуючі вимоги: він закликав відбудува¬ти розорені регіони, підняти промисловість та сільське гос¬подарство на довоєнний рівень і навіть перевершити його — і все це за менш ніж п'ять років. Сталін запропонував ряд
грандіозних проектів «перетворення природи», які передба¬чали будівництво на Україні величезної греблі на Дніпрі, створення у Степу великих лісосмуг для боротьби з посухами. Незважаючи на жертви та виснаження від війни, робітники повинні були, як ніколи, тяжко працювати, оскільки план вимагав підвищення продуктивності праці на 36%.

Основні напрями програми відбудови були викладені в законі про п’ятирічний план на 1946—1950 рр., ухваленому в серпні 1946 р. VIII сесією Верховної Ради УРСР. Особлива увага приділялась відродженню важкої промисловості і залізничного транспорту, вугільної промисловості республіки.
Обсяг капіталовкладень на п'ятирічку становив понад 65 млрд. карбованців, що перевищувало рівень капіталовкладень у народне господарство Радянського Союзу в першій п'ятирічці. У 1945—1946 рр. Україна одержала устаткування десятків заводів, демонтованих у радянській зоні окупації Німеччини. Почало прибувати й устаткування деяких підприємств, евакуйованих свого часу з України. До кінця 1945 р. було відновлено близько третини довоєнного індустріального виробництва республіки. У перший післявоєнний рік в основному завершилося переведення виробництва на випуск мирної продукції.
Промисловий розвиток відбувався в умовах зовнішньої ізоляції, за відсутності внутрішнього ринку засобів виробництва. І все ж таки післявоєнна п'ятирічка була виконана достроково, а промислове виробництво в Україні зросло на 15 % порівняно з 1940 р.
Відбудова промисловості відбувалася виключно за рахунок зусиль населення і примусових заходів уряду щодо нього. Знову вводилася примусова трудова повинність. 1947 р. була проведена грошова реформа, що мала на меті примусове вилучення коштів у населення на відбудову промисловості. Ту саму мету мав і примусовий займ, на який трудящі мусили жертвувати щонайменше місячну заробітну плату. Особливі труднощі переживало сільське господарство. Зменшилися посівні площі та поголів'я худоби, знизилася врожайність сільськогосподарських культур і продуктивність тваринництва. Внаслідок великих людських втрат за час війни основною робочою силою на землі стали жінки. Становище ускладнювалося голодом 1946 — 1947 рр., причинами якого був, з одного боку, неврожай 1946 р., а з іншого — політика держави, спрямована на максимальне збереження продовольчих запасів, виконання експортних поставок, що вилилося у проведення продрозкладки в колгоспах і радгоспах. Голодувало близько 3 млн. селян, померло близько 900 тис. На відбудову
 сільського господарства було виділено лише 7 % капітальних витрат. Тому воно і на початку 1950-х рр. було збитковим. Це зводило нанівець саму ідею з матеріального стимулювання колгоспників. Усе це разом узяте призвело до невиконання планів четвертої п'ятирічки. На початку 1950 р. сільське господарство залишалось с відсталою галуззю.

Білет № 30:

1.Розкрийте проблему дисидентського руху в Україні

У 60—70-х роках у Радянському Союзі виникло примітне явище, коли політику уряду стала відкрито критикувати невелика, але дедалі більша кількість людей, яких звичайно називали дисидентами й які вимагали ширших громадянських, релігійних і національних прав. Як після десятиліть терору, в атмосфері жорсткого контролю й при всіх наявних засобах ідеологічної обробки міг зародитися цей гідний подиву виклик режимові? Дисидентство великою мірою виросло з десталінізації, з послаблення «паралічу страху», що їх розпочав Хрущов. Його обмежені викриття страхітливих злочинів сталінської доби викликали розчарування та скептицизм відносно й інших сторін режиму. Тому спроба Брежнєва обмежити лібералізацію викликала протести й опозицію, особливо серед інтелігенції.

Помітний вплив на формування інакодумства справляли зовнішні фактори. Передусім це стосується антикомуністичних виступів у країнах "соціалістичного табору", зокрема 1956р. в Угорщині, потім Польщі, Сх.Німеччині, розгортання світового рпавозахисного руху, стимульвоного прийнятою у 1948 та розповсюдженою в Україні з 1963 року "Загальною декларацією прав людини".

Дисидентський рух плинув у СРСР трьома потоками, що часто зливалися. Завдяки легшому доступу до західних журналістів найбільш відомим був московський правозахисний, або демократичний, рух, що переважно складався з представників російської інтелігенції. Іншою формою «антигромадської поведінки» був релігійний активізм. На Україні, як і в інших неросійських республіках, дисидентство викристалізовувалося у змаганнях за національні й громадянські права, а також за релігійну свободу.


Шестидесятники

Спочатку осередок українських дисидентів складали «шестидесятники» — нове плідне покоління письменників, що здобувало собі визнання. До нього належали Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Микола Вінграновський, Алла Горська та Іван Дзюба. Пізніше до них приєдналися Василь Стус, Михайло Осадчий, Ігор та Ірина Калинці, Іван Гель та брати Горині. Вражаючою рисою цієї групи було те, що її члени являли собою зразковий продуктрадянської системи освіти й швидко робили собі багатообіцяючу кар'єру. Деякі були переконаними комуністами. Хоча дисиденти діяли переважно в Києві та Львові, вони походили з різних частин України. Більшість складали східні українці, проте багато з них мали ті чи інші зв'язки із Західною Україною, де свого часу навчалися чи працювали. Інша варта уваги риса полягала в тому, що чимало інтелігентів були в своїх сім'ях першими, хто залишив село й приєднався до лав міської інтелігенції. Звідси й той наївний ідеалізм та складна аргументація, часто притаманні їхнім заявам. Загалом вони становили дуже аморфний і неорганізований конгломерат людей. На Україні налічувалося не більше тисячі активних дисидентів. Проте їх підтримувало й співчувало їм, напевне, багато тисяч.

Релігійне дисидентство.

Окремий різновид дисидентства на Україні базувався на релігії. Теоретично радянська конституція гарантує свободу віровизнання. Але режим удавався до цілого ряду заходів для боротьби з релігійними віруваннями та практикою. Вони включали обмеження релігійних публікацій, заборону навчати дітей релігії, проведення серед них атеїстичної агітації, засилання агентів у середовище священнослужителів і церковної ієрархії, закриття культових споруд, застосування до тих, хто стоїть за віру, громадських та економічних санкцій, обмеження можливості здобути освіту. Проте духовна безплідність радянської ідеології, з одного боку, та обурення жорстокою політикою режиму, з іншого, зумовили відновлення потягу до релігії, особливо на селі. Разом із цим зростала войовничість віруючих,

Скажене переслідування Української греко-католицької церкви («церкви у катакомбах») не змогло цілком знищити її. В останні десятиліття таємні відправи для віруючих проводили на Західній Україні 300—350 греко-католицьких священиків на чолі з кількома єпископами. Існували навіть підпільні монастирі й таємні друкарні. У 1982 р. Йосип Тереля організував Комітет захисту Української католицької церкви, що ставив собі за мету домогтися її легалізації. Хоч у відповідь на це режим став заарештовувати її активістів, серед українців Галичини та Закарпаття відданість своїй давній церкві не втрачала сили.

Православна церква на Україні, що офіційно називалася Російською православною церквою, перебувала у вигіднішому становищі, оскільки її визнавав радянський уряд. Але ціною цього було співробітництво з режимом, що доходило до плазування перед ним. Як наслідок, у православній церкві, й особливо серед її ієрархії, поширилися корупція, лицемірство і тенденція задовольняти державні інтереси за рахунок релігійних потреб. Це призвело до того, що кілька членів нижчого духовенства, зокрема жорстоко переслідуваний Василь Романюк, виступили з осудом як власних зверхників, так і держави.

Білет № 31:

1.Розкрийте питання внутрішніх та зовнішніх факторів у розвитку давньоруської держави

Виникнення Давньоруської держави з центром у Києві було закономірним результатом внутрішнього соціально-економічного та політичного розвитку східних слов'ян. Процес їх політичної консолідації зумовлений також рядом інших внутрішніх і зовнішніх факторів: територіальною і культурною спільністю східних слов'ян, економічними зв'язками і їхнім прагненням об'єднати сили в боротьбі з спільними ворогами*. Інтеграційні політико-економічні та культурні процеси призвели до етнічного консолідування східних слов'ян, які утворили давньоруську народність. Вони характеризувалися насамперед східністю мови (із збереженням, проте, місцевих діалектів), спільністю території (котра в основному збігалася з межами Київської Русі), матеріальної та духовної культури, релігії, певною економічною цілісністю. Етнічному згуртуванню східних слов'ян в єдину народність сприяли й однакові традиції, звичаї, звичаєве право, закон, суд, військовий устрій, спільна боротьба проти зовнішніх ворогів. Мабуть, уже в цей час виникають певні елементи національної свідомості, почуття патріотизму.

У процесі формування давньоруської державності можна, таким чином, простежити чотири етапи: княжіння східних слов'ян, утворення первісного ядра давньоруської державності — Руської землі, формування південного та північного ранньодержавних утворень, об'єднання цих утворень у середньовічну державу з центром у Києві.

Історія виникнення державності у східних слов'ян взагалі й утворення Давньоруської держави зокрема була спотворена так званою норманською теорією, яку вже давно відкинула історична наука і яка б не заслуговувала на увагу, якби не її відродження у деяких країнах у вигляді неонорманізму. Прихильники цієї теорії стверджують, що ніби держава у східних слов'ян сформувалася не внаслідок їхнього внутрішнього самостійного соціально-економічного розвитку, а була створена пришельцями із Скандінавії — "норманськими" або "варязькими" князями.

Давньоруська держава після її утворення продовжувала розширяти свої території. За князя Олега (882—912 pp.) були приєднані древляни, сіверяни, радимичі. Одночасно була ліквідована залежність радимичів від хазар, яким вони платили данину. За часів Ігоря (912—945 pp.) до Давньоруської держави були приєднані угличі, тиверці, і знову ж древляни, які відділилися від Києва після смерті Олега. Князі Святослав (965—972 pp.) і Володимир (978—1015 pp.) здійснювали походи у землі в'ятичів. Таким чином, рушилися й зникали старі розмежування і складалася величезна територія Давньоруської держави. У Х ст. вона простягалася вже від південних берегів Ладозького і Онезького озер до середньої течії Дніпра, а на заході і південному заході — до Карпат, Пруту і пониззя Дунаю.У своєму розвитку Давньоруська держава пройшла два основних етапи. Перший етап охоплює кінець IX і Х ст. Тоді Київська Русь була ранньофеодальною державою, у межах якої відбувалося становлення феодального суспільного ладу. Тут в основному завершувався процес політичної єдності Русі, встановлювалися державні кордони, відбувалося утворення та вдосконалення апарату влади.Наприкінці Х — першій половині XI ст. Київська Русь вступила у період свого розквіту. У другій половині XI ст. спостерігається тенденція до феодальної роздробленості, а наприкінці першої третини XII ст. Давньоруська держава вступила у другий етап свого розвитку — етап феодальної роздробленості.До періоду феодальної роздробленості відноситься час зародження української, російської та білоруської державності.

період правління Ярослава Мудрого розширюються кордони Київської Русі: від Чорного моря і пониззя Дунаю на півдні аж до Фінської затоки на півночі, від Закарпаття на заході до верхів'їв Волги та Дону на сході. Активізувалася й дипломатична діяльність. За допомогою династичних шлюбів Ярослав зміцнив стосунки з кількома провідними європейськими державами. Сам він був одружений зі шведською принцесою Інгігердою, його сестра Марія була дружиною польського короля Казимира І, син Ярослава був одружений з дочкою Казимира, інший - з візантійською принцесою, ще двоє - з німецькими княжнами. Одна дочка вийшла заміж за угорського короля Андраша, інша - за норвезького короля Гаральда, а потім Свена, третя - за французького короля Генріха І. Значну увагу Ярослав Мудрий приділяв внутрішнім проблемам Київської Русі. За його правління проводиться кодифікація юридичних норм, які існували, а також постає перший письмовий звід норм давньоруського права «Руська правда», які захищали приватну власність і власника.

Білет № 32:

1.Розкрийте питання: гетьманщина 18 ст. остаточна ліквідація української гетьманської держави у 2-й пол.. 18 ст

ГЕТЬМАНЩИНА,

Усталена в науковій літературі назва української національної держави, відновленої внаслідок національно-визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького, що існувала впродовж 1648-1782. Офіційна назва держави --- Військо Запорізьке. Царський уряд уникав вживання терміну Г. і в офіційних документах називав її --- Малоросією. Столицями Г. в різні часи були м. Чигирин, Гадяч, Батурин, Глухів.

На початковому етапі існування Г. була номінально залежною від Речі Посполитої, а її територія обмежувалась Київським, Чернігівським та Брацлавським воєводствами. Однак фактично вона була незалежною, а влада її глави --- гетьмана поширювалася на значно більшу територію (частина Волині та білоруських земель). Державний устрій Г. на початковому етапі характеризувався наявністю власного військово-адміністративного управління, виборністю гетьмана, генеральної, полкової та сотенної старшини, єдиною податковою, судовою, фінансовою, військовою системою, наявністю дипломатичних зносин з іноземними дежавами тощо. Після Переяславської Ради і укладення Березневих статей 1654 між Україною і Росією, московський уряд розпочав систематичне обмеження прав та привілеїв Г., звівши її до стану автономії, повноваження якої постійно звужувалися (заборона у 1669 зносин з іноземними державами, збір у 1666-1668 податків на Г. російськими чиновниками і відправка грошей до Москви, з поч. 17 ст. --- фактичне призначення гетьмана царем та ін).

У 1663 Г. поділилася на лівобережну (під контролем Росії) та правобережну (під контролем Речі Посполитої). Цей поділ був закріплений умовами Андрусівського перемир'я 1667. В адміністративно-територіальному відношенні Г. поділялася на полки та сотні. На Правобережжі козацький полково-сотенний устрій проіснував до 1714 (з перервами). На Лівобережжі він зберігся до 1782. Кількість полків та сотень часто змінювалася --- виникали одні полки, зникали ін. На Г. найбільш тривалим був поділ на 10 полків: Київський, Чернігівський, Ніжинський, Стародубський, Преяславський, Лубенський, Прилуцький, Гадяцький, Миргородський, Полтавський. Складалися вони з 7-20 сотень.

Міста на Г. користувалися правами самоврядування, ними управляли магістрати та ратуші. Суспільна структура Г. включала козацтво, українську шляхту, міщанство, селянство. Провідна роль у державному житті належала козацькій старшині та українській шляхті, з яких формувалася рада старшин, що була дорадчим органом при гетьмані. Вони ж відігравали вирішальну роль на генеральних військових радах.

Проводячи політику, спрямовану на ліквідацію Г. царський уряд намагався дедалі більше обмежити її автономію. У 1722-27 було створено першу Малоросійську колегію, що мала право контролювати дії гетьмана та уряду Г. Впродовж 1734-50 гетьманство було скасоване тимчасово, указом Катерини II 10-(21).ХI.1764 --- остаточно. Г. стала управляти друга Малоросійська колегія, яку очолював П. Рум'янцев. У 1782 з утворенням Київського, Чернігівського та Новгород-Сіверського намісництв полково-сотенний устрій було скасовано. Г. перестала існувати.

Білет № 33:  

1.Розкрийте питання національ – визвольної війни
українського народу під керівництвом Б.Хмельницього в середини 17 ст. переяславська рада та її оцінки

Визвольна війна спалахнула в середині 17ст, сили, що брали в ній участь, ставили за мету визволення України з-під влади Речі Посполитої. Нова політична еліта прагнула створити свою національку державу, сформувати в ній соціально-економічний лад з козацькою власністю на землю. Війна характеризується переплетінням національно-визвольних та соціальних мотивів. Великим і значним було і релігійне протистояння православ’я і католицизму, тим більше, що інтереси українців і поляків оберталися в колі двох різних світоглядів. Перед у Боротьбі з Річчю Посполитою вели козаки, які очолили сеоян, міщан і духовенство. Війна почалася в лютому 1648 із захопленням Запорізької Січі і обрання гетьманом Хмельницького. Рушійними силами революції були козаки, селяни, міщани, шляхта.Характер війни був всенародний, нац-визв,справедливий.Лідором став Хмельницький,син дрібного шляхтича, на початку війни – чигиринський сотник. Запорізька Січ, що перебувала тоді на Микитиному Розі, образа його гетьманом. Звідси під його проводом вирушили козаки, щоб об’єднатись з повстанським рухом на Наддніпрянщині і розпочати велику визвольну війну українського народу. Перший період війни ознаменувався перемогами під Жовтими Водами і Корсунем, битвами під Пилявцями, облогою Львова і Зборівським договором. Другий період незважаючи на кровопролитну боротьбу повсталих і поляків, жодній із сторін успіху не приніс. Третій період визначився допомогою Україні Росією в боротьбі з Польщею. Четвертий період – укладенням союзу між Україною і Семигородським князівством, а також спільними діями козацтва і шведської армії проти Польщі. Заслуга Б.Х. полягає в тому, що він протягом року війни зумів створити з розрізнених селянських і козацьких загонів народно-визвольну армію. Перемовини про союз козаків з Московским Царством почалися ще у березні 1652 року. Вже в червні 1653 року Земський собор схвалив прийняття Козацької держави під царську протекцію. 2 липня Олексій Михайлович відсилає грамоту Богдану Хмельницькому про рішення взяти Україну під царську руку. До козаків одразу ж рушило і посольство на чолі з Василем Васильовичем Бутурліним. 18 січня у Переяславі була проведена старшинська, а згодом і військова рада. За її результатами український народ мав присягнути на віру до царя, що і відбувалося по всій Україні протягом січня-лютого 1654 року. Не присягнули лише Уманський, Брацлавський, Полтавський і Кропив'янський полки, а також духовенство. Документально рішення ради було затверджено «Березневими статтями».  

Шелест Петро Юхимович— партійний і державний діяч УРСР. На партійній роботі

1954 — обраний другим секретарем Київського міськкому КП України. З цього ж року — член ЦК КП України.

З лютого 1957 — перший секретар Київського обкому КП України.

Після XX з'їзду КПРС в квітні-грудні 1956 року саме Шелест очолював Комісію Верховної Ради СРСР з реабілітації незаконно репресованих громадян на території Київської і Вінницької областей.

У серпні 1962 обраний секретарем ЦК КП України, у грудні головою Бюро ЦК КП України з промисловості й будівництва.

— перший секретар ЦК КП України. Своєю кар'єрою завдячував підтримці з боку М.Хрущова і М.Підгорного, хоча у 1964 року разом з М.Підгорним відіграв важливу роль в усуненні М.Хрущова від влади (про що згодом шкодував).

член Президії Верховної Ради УРСР

член Президії Верховної Ради СРСР і член Політбюро ЦК КП України

Перебуваючи на посту першого секретаря ЦК КПУ, придушував прояви дисидентського руху в Україні.

1968 — став одним з ініціаторів введення військ країн-членів Варшавського Договору до Чехословаччини для придушення «Празької весни». В цьому питанні виявив себе як прихильник «твердої руки», а у відносинах з підлеглими був доволі грубим і авторитарним.

Прийшовши до влади на хвилі повоєнної «українізації» партійно-державного апарату УРСР і підвищення ролі українського елементу у керівництві СРСР, Шелест обстоював економічні інтереси України перед «центром», виступав за надання Україні більших прав в економічній політиці.

Холодна війна – військово-політичне, економічне, ідеологічне, культурне, психологічне, науково-технічне протистояння між СРСР та США. Вона почалася приблизно в 1948-му, тривала (з усе меншою активністю) впродовж наступних сорока років і врешті-решт завершилася розпадом радянського блоку в 1989 році.

Конституційна реформа - 8 грудня 2004 року, в результаті компромісу між політичними силами, командою майбутнього президента Ющенка (тоді ще кандидата, право в президенти, чесне обрання якого, захищали самі ж виборці, вийшовши на головну площу країни – майдан Незалежності. Ці події отримали назву Помаранчевої революції) та Віктора Януковича, Верховна Рада України внесла зміни до Основного Закону, перетворивши Україну з президентсько-парламентської на парламентсько-президентську державу.

Володи́мир Васи́льович Щерби́цький—— український партійний і державний діяч. Від 1948 року на партійній роботі. Від 1955 року перший секретар Дніпропетровського обкому КПУ, з 1957 року член Секретаріату ЦК КПУ; з травня 1972 року, після усунення Петра Шелеста перший секретар ЦК КПУ, одночасно з 1961 року — член ЦК КПРС і з 1971 року член Політбюро ЦК КПРС. З 1955 року депутат Верховної Ради УРСР, з 1958 — СРСР, З травня 1972 року член Президії обидвох Верховних Рад. В 1962—1972 роках — Голова Ради Міністрів.

З ім'ям Щербицького праві партії пов'язують посилення русифікації України, суворе переслідування діячів українського опору; зокрема з його ініціативи партійні з'їзди на Україні та вся діяльність партійного й державного апарату велася російською мовою.

Світу відома ще одна, так звана, хозарська гіпотеза походження Русі, яка виводила її коріння з Хозарського каганату. Автором був професор Гарвардського університету О.Пріцак, який стверджував, що поляни були не слов’янами, а різновидом хозар. Численні дослідження відкинули цю теорію ще на початку її зародження. Бо вплив на культуру і державність слов’ян з боку хазар був вкрай мізерним. Теоретичний ґрунт хозаризму — втілення поняття нації у певних соціальних верствах. У цьому відношенні він спадкоємний від соціальної версії сарматизму, за якою нація ототожнювалася із шляхтою. Історичною передумовою мовою появи хозарського міфу виступила серія повстань, починаючи з повстання К. Косинського (1591 —1593 рр.) і до Визвольної війни 1648 — 1654 рр. включно. Результатом цього стало утвердження ролі козацтва як оборонця православ’я, носія національної ідеї та чинника державотворення. Усвідомлення цього на ментально-психологічному рівні втілилося в ідею ’’козацької нації’’

Декабристы-учасники російського  дворянського опозиційного руху,члени різноманітних товариств та огруппуваннь 2 пол  1810- 1 пол 1820, що організували антиурядове(анти кріпосне та проти свавілля влади російського самодержця) повстання у 1825 році.Основні рухи:Союз спасіння,Союз «благоденствия»,Південне та північне товариство які існували в різні періоди.Один з основних документів-конституція Микити Муравьова.

Статут Великого князівства Литовського — основний кодекс права Великого князівства Литовського. Видавався у трьох основних редакціях 1529, 1566 і 1588 років, які відомі як Литовські статути. Статут Великого князівства Литовського увібрав у себе норми римського, руського, польського і німецького кодованого і звичаєвого права. Його положення діяли на землях Литви і Русі аж до середини ХІХ століття.

Кріпосне́ пра́во, кріпацтво — за феодалізму система правових норм, що встановлювала залежність селянина від феодала і неповну власність останнього на селянина. Знаходило юридичний вираз у прикріпленні селянина до землі, праві феодала на працю і майно селянина, відчужуванні його як із землею, так і без неї, надзвичайному обмеженні дієздатності (відсутність у селянина права розпоряджатися нерухомим майном, спадщиною, виступати в суді, права державної присяги тощо).

Декларація про державний суверенітет України - документ про проголошення державного суверенітету України. Прийнята Верховною Радою Української PCP 16 липня 1990 року.

Палеоліт-близько 2.6 млн років тому.Перший історичний період кам’яного віку який тривав з початку використання кам’яних знарядь гоменідами до появи людини-землероба у 10 тісячоріччі до нашої ери.Було три етапи:нижній,середній та верхній.У нижньому палеоліті люди почали видобувати вогонь.

Кирило-Мефодіївське братство – укр. таємна політична організація, що виникла у 1846-1847р у Києві та ставило своїм головним завданням побудову майбутнього суспільства на засадах християнської віри, шляхом здійснення ряду реформ, створення демократичної федерації слов’янських народів на принципах рівності та суверенітету. Бєлозерський, Костомаров, Куліш, Гулак, Шевченко

PAGE  15

1. Изложение- Система разработки и постановки продукции на производство
2. Источники радиоизлучения во Вселенной
3. совокупный спрос ~ совокупное предложение
4. договор имеет множество значений
5. Определители матриц
6. Реверсивный преобразователь
7. Тема 1. Основы управленческого учета 1
8. и онтогенеза паталогий и экспериментальных исследований Берштейн обнаружил следующее
9. Розрахунок лінійного електричного кола символічним методом в режимі синусоїдального струму
10. ТЕХНОЛОГИИ ПРОЕКТИРУЕМОЙ БИС КРАТКИЙ ОБЗОР СУЩЕСТВУЮЩИХ СХЕМОТЕХНОЛОГИЙ ПРИМЕНЯЕМЫХ В
11. На тему- Одаренные дети Выполнила стка гр
12. либо детали то даже на хорошо отполированной поверхности будут заметны микронеровности
13. там где написано повернуть в середине ряда выполняйте этот поворот обертывая петли чтобы не было дырок
14. ОБЩАЯ МЕТОДОЛОГИЯ ДИАГНОЗА
15. Ошо Без малейших усилий
16. Внутренний контроль и аудит в системе управления организацией
17. Реферат Отчёт по преддипломной практике содержит 23 страницы 3 рисунка
18. Задание 1 вопрос 7.
19. Реферат- Ахейская цивилизация
20. Stop for twenty minutes. NNIE I know

Материалы собраны группой SamZan и находятся в свободном доступе