Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Всі проблеми в Європі фактично були врегульовані. Залишалось дві проблеми. Німецька проблема і проблема Австрії. Напередодні Другої світової війни Гітлер анексував Австрію. Вона стала не союзником Німеччини а частиною Німеччини. В листопаді 43 роцку, коли зустрілись МЗС СРСР, США і Великобританії в Москві (листопадова зустріч напередодні Тегеранської конференції), один із пунктів – пункт про Австрію. В цій декларації 43 було записано, що анексія Австрії розглядається як незаконною і недійсною. Австрію будуть розглядати як жертву агресії і вона потребує допомоги.
В квітні 45 року на території Австрії створюється тимчасовий уряд Австрійської республіки і вводиться в дію Австрійська конституція (20 рік), яка існувала на момент анексії. За згодою РМЗС на території Австрії залишались окупаційні війська чотирьох держав, як і в Німеччині, але Відень не було поділено (він входив в зону окупації СРСР). Вже на Паризькій сесії постає питання про вирішення Австрійської проблеми. В 47 році (після підписання договорів з колишніми союзниками Німеччини) розпочинається робота над проектом мирної угоди з Австрією. І основна проблема з якою зіткнулись – це німецька власність на території Австрії (як ділити, компенсувати?). Ця проблема не була вирішена до 49 року.. В 52 році зрозумівши, що далі вже нема куди тягнути, пропонується скорочений варіант Австрійського договору. Він ішов за ініціативою уряду Австрії. Федеральний уряд Австрії запропонував: ми будемо нейтральною країною. В березні 55 року федеральний уряд передає свій варіант договору в Москву, де всі гарантії нейтралітету і неприєднання було сформульовано. СРСР погоджується. 15 квітня 1955 року публікується Московський Меморандум. СРСР висловлює готовність підписати договір і вивести свої війська до кінця 55 року але за 10 млн. тон нафти і 2 млн. доларів готівкою. Австрія погодилася. І ще 150 млн. за німецьку власність.
2 травня 55 року у Відні проходить нарада послів чотирьох окупаційних держав, остаточно вносяться зміни в формулювання договору і 15 травня 55 року в Царському палаці Бельведер канцлер проголошує незалежність суверенної демократичної нейтральної Австрії. І на основі державного договору 26 жовтня 55 року Австрійська державна рада приймає закон про постійний нейтралітет, який був швейцарського типу.
2. Бандунгська конференція країн Африки та Азії 1955 р.
Конференція в Бандунзі — зустріч представників азійських та африканських держав, що на час проведення конференції недавно отримали незалежність; конференція відбулася 18-24 квітня 1955 року в індонезійському місті Бандунзі. Двадцять дев'ять країн-учасниць представляли бл. чверті поверхні Землі населенням бл. 1.5 млрд осіб.Організаторами виступили Індонезія, Бірма, Пакистан, Цейлон та Індія; координатором був Руслан Адбулґані, генеральний секретар МЗС Індонезії.
Метою конференції було налагодження економічної та культурної співпраці афро-азійських країн на противагу колоніалізму та неоколоніалізму США та СРСР у Холодній війні, а також будь-яким іншим імперіалістичним державам. Конференція було важливим кроком у напрямку зародження Руху неприєднання.
Підсумковий документ, який доповнив п'ять принципів мирного співіснування («Панча шила»), містив 10 принципів мирного співіснування та міжнародних відносин:
Внаслідок конференції було створено єдино фронт народів Азії та Африки. Узгодженою платформою конференції став антиімперіалізм та антиколоніалізм.
3. В`єтнамська проблема та Женевські угоди 1954 р.
Женевська конференція (1954) - міжнародна конференція, що проходила в Женеві з 26 квітня по 21 липня 1954 за участю міністрів закордонних справ СРСР, КНР, Великобританії, США і Франції, у підготовці угод брали участь також представники КНР, ДРВ, Камбоджі, Лаосу та Південного В'єтнаму.
На конференції розглядалися корейський і індокитайський питання. Обговорення проблеми возз'єднання Кореї завершилося безрезультатно. Друга половина конференції була присвячена долі Індокитаю. На її хід мав великий вплив поразка французького експедиційного корпусу при Дьенбьенфу, що відбулося безпосередньо в ході конференції. 21 липня були укладені Женевські угоди, завершили колоніальну війну Франції в Індокитаї і визначили подальшу долю колишніх французьких колоній в регіоні. Угоди, зокрема, передбачали:
Женевські угоди не були підписані США.Виконання Женевських угод було зірвано в результаті проголошення в жовтні 1955 Республіки В'єтнам в південній частині В'єтнаму і відмови президента цієї країни Нго Дінь Зьема від проведення вільних виборів. Міжнародна комісія з контролю не зуміла виконати своїх функцій і фактично не діяла. В ході Другий Індокитайської війни угоди 1954 року постійно порушувалися США і Північним В'єтнамом.
6. Еволюція зовнішньополітичних доктрин США: від «концепції стримування» до «концепції відкидання комунізму».
Доктрина Трумена (англ. Truman Doctrine) — зовнішньополітична програма, висунута президентом США Гаррі Труменом після Другої світової війни. Публічно була озвучена 12 березня 1947 року. Основою доктрини була політика «стримування» СРСР у всьому світі.
У розробці доктрини брали участь Джордж Кеннан, Аллен Даллес, Лой Хендерсон, Дін Ачесон та інші.
«Доктрина Трумена» була спрямована на обмеження комуністичних режимів, які посилилися після 2-ої світової війни 1939—1945, ведення безперервного тиску на СРСР та інших країн соціалістичного блоку, підтримка антикомуністичних сил та режимів. Поклала початок наданню широкої військової допомоги іншим країнам, що супроводжувалося створенням мережі військових баз на їх територіях.
Передбачала виділення в 1947—1948 фінансовому році 400 млн доларів для надання допомоги Греції і Туреччині під приводом комуністичної загрози з боку СРСР. Греції виділялося 300 млн дол., Туреччині — 100 млн дол. Угоди з Грецією і Туреччиною було підписано відповідно 20 червня і 12 липня 1947 р.
Греції, де відбувалася громадянська війна, що підживлювалася радянським керівництвом з військових баз у Болгарії та Югославії, і де комуністи, заохочувані Сталіним, рвалися до влади, Сполучені Штати Америки надали допомогу обсягом 300 млн дол., що дало змогу грекам подолати кризу.
У тому ж 1947 р. був оприлюднений ще масштабніший план оздоровлення Європи — план Маршалла.
У боротьбі за крісло у Білому домі Дуайт Ейзенхауер використав нову зовнішньополітичну доктрину, замінивши політику "стримування" політи¬кою "відкидання", "звільнення"' від комунізму, її теоретиком був Дж.Фостер Даллес (1888-1959) - держсекретар США у 1953-1959 роках, який політику "стримування" розглядав як оборонну і таку, що не може бути ефективною проти аїресії. і запропонував альтернативу - боротися за "звільнення" Східної Європи методами, "близькими до справжньої війни", - війною політичною, психологічною і пропагандистською. До речі, дослідники, на нашу думку, перебільшують роль та вплив Дж.Ф.Даллеса у визначенні зовнішньополі¬тичної стратегії США у 1950-х роках. Американський президент ніколи не випускав з рук віжки у цій сфері, як зрештою, і в інших, хоча Інколи удавав із себе наївного. Проте це було не більше, ніж лукавство. Справедливим є твердження Дж.Кеннана, що у зовнішніх справах Ейзенхауер був людиною гострого політичного розуму і передбачуваності. Він не афішував своє по-суті авторитарне керівництво державою.
Відмова СРСР приєднатися до програми "Атом для миру" та випробування ним у серпні 1953 року власної водневої бомби примусили Айка зосередитися на створенні такої ж американської бомби (США випробували власну водневу бомбу 1 березня 1954 року). Це стало стрижнем його нової стратегії та оборонної політики, яка дістала назву "нового погляду". Програма "новий погляд" зводилася до скорочення звичайних озброєнь, збільшен-ня чисельності та потужності ядерної зброї, стратегічних військово-повітряних сил та зменшення фінансових витрат. Президент зазнав нищівної критики, військові вимагали збільшення фінансування на звичайні озброєння, але Ейзенхауер вистояв. Він твердо дотримувався трьох принципів:
1) уникати непотрібних воєн (і досяг цього);
2) дотримуватися конституційного контролю над військовиками;
3) демократія перебуває у прямій залежності від благополуччя в економічній сфері.
7. Закон про незалежність Британської Індії та міждержавне розмежування в Південній Азії.
Про припинення англійського правління в Індії та офіційний поділ країни було оголошено 15 серпня 1947 р. Король Георг VI позбувся титулу імператора Індії, а лорд Л.Маунтбеттен став генерал-губернатором із повноваженнями, що поширювалися лише на Індійський Союз й були дійсними тільки до 31 березня 1948 р.
Генерал-губернатором Пакистану став А.М.Джинна, Індія та Пакистан залишилися в Британській Співдружності, хоча вже на першому засіданні заявили про свою особливу позицію, засудивши практику расової дискримінації в Південній Африці.
Після поділу колонії на два домініони в порівняно кращій ситуації опинився Індійський Союз, на його долю припало майже 90 % розвіданих корисних копалин, 90 % текстильної та цукрової промисловості, більшість заводів із виробництва будматеріалів. Водночас після від’єднання Пакистану в Індії став відчуватися брак бавовни, джуту та деяких продуктів, передусім хліба. Офіційне розмежування не припинило збройного протистояння в районах змішаного розселення індусів і мусульман, особливо напруженою була ситуація в трьох великих князівствах, де більшість населення належала до релігії, відмінної від віросповідання правлячої верхівки. У князівстві Джунагад (півострів Катьявар), яке було населене на 80 % індусами, правитель-мусульманин оголосив про приєднання до Пакистану. Це викликало обурення місцевого населення, чим негайно скористалася Індія, ввівши 12 вересня 1947 р. до князівства свої війська. Днем пізніше індійські війська зайняли князівство Хайдарабад, нізам якого вирішив приєднати своє володіння до Пакистану, або ж отримати статус домініону нарівні з Індією та Пакистаном.
Інакше складалася ситуація у князівстві Джамму і Кашмір (на санскриті – „море Кашьяпа” – на честь міфічного героя): хоча мусульмани становили 78 % його населення, а в Кашмірській долині навіть 94 %, махараджа вирішив приєднати своє володіння до Індії. Ситуація ускладнювалися й тим, що один з чільних керівників Національного Конгресу – Дж.Неру по матері був вихідцем із Джамму і Кашміра, й проблема приналежності цієї території певною мірою була питанням особистого престижу. 22 жовтня з території Пакистану до князівства увійшли племінні формування пуштунів і таджиків-дарі, які після недовгого опору індуського ополчення наблизилися до столиці князівства Срінагар (на санскриті – „священне місто”). Махараджа звернувся за допомогою до Індії й підписав з нею 27 жовтня угоду про добровільне приєднання князівства до Індійською Союзу, після чого до
Джамму і Кашміру вступили індійські війська.Тим часом, у північній частині Джамму і Кашміру (приблизно третина регіону) було проголошено державу Азад Кашмір (Вільний Кашмір), яка приєдналася до Пакистану. Зайнявши Срінагар, індійські десантники спробували захопити Азад Кашмір, але після появи в травні 1948 р. на території князівства регулярних пакистанських військ, змушені були зупинитися на лінії рік Раві та Чінаб. 13 серпня 1948 р. Рада Безпеки ООН прийняла спеціальну резолюцію про припинення вогню в Кашмірі й запропонувала провести на спірній території плебісцит, попередньо вивівши з неї індійські війська та пакистанські сили. Оскільки обидві сторони відмовилися прийняти цю пропозицію, протистояння тривало до 1 січня 1949 р., коли воєнні дії вздовж демаркаційної лінії припинилися. Згідно конституції 1950 р. регіон отримав більше автономії, ніж решта Індії, проте все ж визнається штатом Джамму і Кашмір й бере участь у виборах до Народної асамблеї на загальних підставах.
Бої в спірних прикордонних районах супроводжувалися погромами індусів та мусульман на всій території обох держав. У ході масових зіткнень на етнорелігійному грунті, за різними оцінками, загинуло від 500000 до 700000 осіб, змушені були залишити місця свого проживання 6 млн. мусульман і 4,5 млн. індусів. Криваві події навколо державного розмежування спричинили зростання соціальної напруги всередині Індії.
8. Зародження європейської інтеграції
9 травня 1950 року вважається початком європейської інтеграції. Саме тоді міністр закордонних справ Франції Р. Шуман запропонував створити спільний ринок вугільної і сталеливарної продукції Франції, ФРН та інших західноєвропейських країн (пропозиція увійшла в історію під назвою “план Шумана”) Однією з головних цілей плану стало примирення Франції та Німеччини та недопущення між ними війни у майбутньому. Найважливішім засобом досягнення цієї мети мав стати механізм управління та наднаціонального контролю над виробництвом і торгівлею стратегічною для військових потреб продукцією – вугіллям та сталлю. Контроль мав здійснюватись “вищим органом” (прообразом Європейської Комісії).
18 квітня 1951 року “план Шумана” було реалізовано через підписання Паризького договору про створення Європейського співтовариства вугілля і сталі (ЄСВС). До складу ЄСВС увійшли шість країн: Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина та Франція (“європейська шістка”, яка в подальшому стала “локомотивом” європейської інтеграції). Договір про ЄСВС набув чинності 23 липня 1952 року.
27 травня 1952 року країни “європейської шістки” підписують Договір про заснування Європейського оборонного співтовариства (ЄОС).
10 вересня 1952 року міністри закордонних справ країн-членів ЄСВС доручають Спільним зборам ЄСВС (прообразу майбутнього Європейського Парламенту) розробити проект Договору про створення Європейського політичного співтовариства (ЄПС). 10 березня 1953 року Збори закінчили роботу над проектом Договору.
Однак ані ЄОС ані ЄПС так і не стали реальністю. Вирішальну роль тут відіграла Франція, парламент якої після довгих дискусій у серпні 1954 року вирішив відкласти ратифікацію Договору про ЄОС. А це зробило недоречним і підписання Договору про ЄПС.
Таким чином, на початку 50-х років країнам “європейської шістки не вдалося започаткувати інтеграцію в оборонній та політичній сферах. Інтеграція продовжувала розвиватись в інших сферах, передусім в економічній.
Наприкінці 1955 року на конференції у Мессіні країни “європейської шістки” домовились про заснування Європейського співтовариства з атомної енергетики (Євратому).
На початку 1957 року керівники урядів “європейської шістки” вирішили поряд з Євратомом створити також і Європейське економічне співтовариство (ЄЕС).
23 березня 1957 року у м. Рим відбулося підписання Договору про створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) та Договору про створення Європейського співтовариства з атомної енергетики (Євратом).
Метою ЄЕС визначалося усунення внутрішніх торговельних бар’єрів усередині Співтовариства (створення зони вільної торгівлі), створення митного союзу і, нарешті - створення спільного ринку (забезпечення вільного руху по території країн-учасниць Співтовариства товарів, послуг, капіталу, робочої сили).
9.Корейська війна 1950-1953рр.
Війна в Кореї велася в 1950—1953 pp. Почалася 25 червня 1950 р. між Північною та Південною Кореєю. Кожна сторона звинувачувала іншу в нападі. Але незалежно від того, хто перший розпочав воєнні дії, незабаром стало очевидним, що північнокорейська армія перевершує свого супротивника. Повномасштабний наступ північних корейців призвів до падіння Сеула вже на п'ятий день війни. Тим часом на екстреному засіданні Ради Безпеки ООН Північна Корея була проголошена агресором. Коли заклик про відведення військ був проігнорований, президент США Трумен наказав американським військовим частинам включитися в бойові операції; аналогічним чином повів себе й англійський уряд. Командування військ ООН (що складалися з підрозділів Південної Кореї, США, держав британської Співдружності націй та інших країн) здійснило контрнаступ, і вже в листопаді союзникам вдалося вийти на рубіж р. Амноккан. У відповідь на це на допомогу північним корейцям прийшла китайська армія, і збройні сили, що діяли від імені ООН, були відтіснені на південь від Сеула.У кінцевому результаті лінія вогню пройшла фактично вздовж 38-ї паралелі і, незважаючи на бойові дії, залишалася стабільною протягом двох років, поки велися переговори про перемир'я. Угода про перемир'я була формально укладена 27 липня 1953 р. Війна принесла корейському народу незліченні біди. Майже вся територія Південної Кореї стала ареною битв, а Північна Корея постраждала від могутніх бомбових ударів. Крім величезних втрат серед цивільного населення, чисельність убитих і поранених у військах ООН, за даними командування, становила майже 350 тис, а в північнокорейській армії перевищила 1,5 млн. чоловік.
10 Мирне врегулювання з Японією. Сан-Франциська мирна угода 1951 р.
Можна відокремити кілька етапів мирного врегулювання.
Перший етап - відбувався під час другої світової війни, коли було досягнуто домовленості щодо вступу СРСР у війну з Японією. СРСР тоді висунув низку своїх умов: збереження чинного стану МНР, повернення Ра дянському Союзу Південного Сахаліну й передання йому Курильських островів. 26 червня 1945 p. США, Англія й Китай ухвалили Пот сдамську декларацію, що вимагала від Японії капітуляції й викладала принципи, які буде запроваджено після цьо го: демілітаризація та окупація для забезпечення гаран тованого виконання умов, проголошених декларацією, покарання воєнних злочинців, демократизація країни.
Другий етап - з 2 вересня 1945 p. до 1949 p.
Після беззастережної капітуляції Японії її окупували американські війська. Головнокомандувачем було при значено генерала Макартура. На конференції міністрів закордонних справ СРСР, США та Англії у Москві у грудні 1945 p. було прийняте рішення про утворення Комісії у справах Далекого Сходу у складі представників СРСР, США, Англії, Австралії, Канади, Китаю, Франції, Нідерландів, Нової Зеландії, Індії та Філіппін. Вона мала працювати у Вашингтоні або у То кіо. Її завдання - сформулювати принципи політики щодо Японії. Діяла також щойно утворена Рада союзних держав з пи тань Японії. Втім ця Рада фактич но не функціонувала.
3 травня 1947 p. набула чинності Конституція Японії. Згідно зі статтею 9, передбачалася відмова Японії від війни як суверенного права нації й від використання збройної сили як засобу розв'язання міжнародних конфліктів та взагалі від власних збройних сил.
Третій етап - з 1949 по 1951 pp. - так званий «зво ротний курс». Початок його був пов'язаний з піднесен ням національно-визвольного руху, проголошенням КНР у жовтні 1949 p., після тривалої громадянської війни в Китаї, активізацією радянської політики в Азії.
США більше не підтримували Китай, а зосередили свою увагу на Японії. Генерал Макартур, покладаючись на праві партії, розпочав боротьбу проти лівих сил, зок рема розпустив профспілки, які вдавалися до політичної діяльності, заборонив державним службовцям членство у політичних партіях.
12 липня 1951 p. було опубліковано спільний англо-американський проект мирного договору. Передбачало ся скликати конференцію для його підписання. Що й було зроблено. Мирна угода з Японією була підписана на конференції у Сан-Франциско. Сан-Франциська конференція скликалася з метою підписання мирної угоди з Японією. В Сан-Франциській конференції (4—8 вересня 1951 р.) взяли участь 52 країни. В проекті мирної угоди підтверджувалася від мова Японії від Тайваню, островів Рюкю, Бонін і ряду інших територій, але не було ска зано про повернення Курил і Південного Сахаліну до складу СРСР, а Тайваню і Пенхулєдао — до складу КНР. Передбачалася згода Японії на опіку ООН (в особі США) над кількома японськими островами. Значна увага в про екті угоди приділялася питанням безпеки Японії.
8 вересня 1951 р. представники 48 країн підписали мирну угоду з Японією. Представники СРСР, Польщі, Чехословаччини не прибули на церемонію підписання угоди, бо розглядали її як результат «змови Вашингтона з японським урядом».
Через кілька годин США і Японія підписали «угоду безпеки», згідно з якою Японія надавала Сполученим Штатам «право розміщувати наземні, повітряні та морсь кі сили в Японії й біля неї». Японія без дозволу США не мала права надавати бази для розміщення інших іноземних військ, проведення маневрів і т. д.
У січні 1952 р. США і Японія підписали Адміністра тивну угоду в якій фіксувалася згода Японії «на використання Сполученими Штатами засобів обслугову вання і територій, необхідних для виконання завдань, передбачених угодою безпеки».
12. Німецька проблема в повоєнні роки. Утворення ФРН та НДР.
З самого початку було вирішено що німецька проблема розпочне своєї регулювання після союзників. СРСР сформулював свою позицію в документі “про долю Німеччини і про мирний договір з нею”. Після другої світової війни Німеччина була поділена спочатку на 3 потім на 4 сектори. І таким же чином і Берлін. СРСР наполягав на створення центрального німецького уряду, який би контролював всю територію не дивлячись на зони окупації. Але це не влаштовувало Західні країни. І тому в кожній зоні окупації було створено свою адміністрацію. Проблема: Яка сила (СРСР чи Захід) зможуть залишити свій вплив для того щоб об’єднати Німеччину під своїм контролем. І лише тоді, коли стало зрозуміла що ні одна із сторін не буде віддавати своїх позицій, розпочинаються сепаратні підходи до врегулювання проблеми. В травні 47 року було підписано англо-американську угоду про реорганізацію двохзональних економічних органів. Через декілька місяців було зроблено ще один крок: розповсюдження плану Маршала на території Західної Німеччини. З цього періоду проходить швидкий зріст рівня життя на заході.
В червні 49 року США, Франція і Англія приймають рішення про створення централізованої окупаційної адміністрації, як перший крок до створення централізованої західнонімецької держави. Проходять вибори в Бундестаг. Вересень 23 травня 49 року проголошується Федеративна Республіка Німеччини. СРСР нічого не залишалось як проголосити Німецьку Демократичну Республіку. СРСР передав НДР функції управління, залишивши тільки контрольну комісію. Всі внутрішні функції виконувалися НДР. 7 жовтня проголошено НДР, 15 жовтня між нею і СРСР встановлено дипломатичні відносини.
Розпочинається новий період в історії німецьких держав. Перш за все мова йшла про розпочату економічну інтеграцію. В травні 50-го року з’являється план Шумана – міністра закордонних справ Франції. Мова йшла про об’єднання зусиль провідних європейських країн у видобутку вугілля і сталі. 17 квітня було створено Європейське об’єднання вугілля і стали куди ввійшли Франція, Німеччина, Італія, країни Бенілюксу.
Ще в 70 році розпочинаються договори по Західному Берліну. 3 вересня 71 року відбувається підписання чотирьохсторонньої угоди. Її підписали США, СРСР, Великобританія і Франція. В цій угоді було підкреслено, що західні сектори Берліну не є складовою частиною ФРН. Це є самостійна адміністративна одиниця. Було вирішено, що ФРН здійснює консульське обслуговування і представляє інтереси Західного Берліну у міжнародних організаціях і на міжнародних конференціях. Це був розумний компроміс. Підводячи підсумок цього періоду з точки німецької проблеми саме з середини 70 років вирішення німецької проблеми підштовхнуло політику міжнародної розрядки. Це була перша поступка холодної війни. Перша спроба побудувати відносини на принципах мирного співіснування.
13. Палестинська проблема після війни, утворення держави Ізраїль та перша арабо-ізраїльська війна.
До листопада 1945 р. обстановка в Палестині різко загострилася. Вона характеризувалася посиленням англо-єврейського й арабо-єврейського протистояння. В ситуа ції, що склалася, уряд Великобританії змушений був піти на створення англо-американської комісії з палестинської проблеми. Великобританія у квітні 1947р. винесла палестинську проблему на обговорення 00Н. При цьому вона розраховувала використати механізм голосу вання 00Н на свою користь і продовжити мандат на Палестину.
Питання про створення незалежної єврейської дер жави було порушено на другій сесії Генеральної Асамблеї 00Н. Саме на цій сесії розпочалося протистояння з па лестинської проблеми США та СРСР з одного боку і Великобританії з іншого.
З квітня 1947 р. по травень 1948 р. палестинська проб лема багаторазово обговорювалася на сесіях Генеральної Асамблеї 00Н і засіданнях Ради Безпеки 00Н.
У відповідності з резолюцією 181/П на колишній під мандатній території Палестини мали утворитися дві дер жави — єврейська (56 % території Палестини) і арабська (43 % території Па лестини). В окрему міжнародну зону виділялося місто Єрусалим та його околиці (1 % те риторії Палестини). Згідно з цією ж резолюцією скасовувався англійський мандат на Палестину.
Таким чином, в історично арабському регіоні мала постати єврейська держава. До того ж експансіоністські амбіції нової держави невпинно штовхали її до відкри того протистояння з арабським світом. Уже цих чинників було досить для виникнення конфлікту, але до них до дались ще й незважені, а часто відкрито агресивні зов нішньополітичні кроки Ізраїлю та відкрите ігнорування інтересів арабського населення. Все це в сукупності й породило близькосхідний конфлікт, який триває вже 50 років.
Така перспектива задоволь няла зовнішньополітичні інтереси як США, так і СРСР. СРСР прагнув закріпитися у багатому на нафту регіоні, і «плацдармом» для цього мав стати Ізраїль. Приблизно таку ж мету ставили собі США. Великобританія ж, прагнучи зберегти свої позиції на Близькому Сході, пропонувала створити одну єврейсько-арабську державу з особливим внутрішнім устроєм.
Але між двома сесіями ГА 00Н Сполучені Штати кардинально змінили свою позицію на користь Велико британії. Проаналізувавши загальносвітову кон'юнктуру, у Вашингтоні дійшли висновку, що посилення впливу СРСР на Близькому Сході може мати вкрай небажані для США наслідки, про що яскраво свідчила ситуація в Східній Європі. Тож у Вашингтоні ви знали за необхідне взяти курс на політичний та війсь ково-стратегічний союз із арабським світом, а не держа вою євреїв у Палестині, яка ще не існувала.
Це й спричинилося до відмови США від підтримки рішення другої сесії ГА 00Н про створення двох неза лежних держав на території Палестини. Таким чином утворився англійсько-американський блок, що становив не менш ніж 80 % складу всіх де легацій.
Коли пан Арсе мав намір вже оголосити закриття сесії, попросив слово глава делегації США генерал Осборн. Він попросив продовжити роботу сесії, що надало йому можливість знестися з президентом США Гаррі Труменом для обговорення ситуації, що склалася. Пропозиція генерала Осборна була прийнята. «Приблизно через 1,5—2 години, Осборн повідомив, що США переглянули свою позицію з палестинської проблеми і погоджуються з рішенням про утворення на території Палестини двох незалежних держав: єврейської та арабської».
Тієї самої ночі в Тель-Авіві було проголошено консти туювання незалежної Держави Ізраїль та створено його перший тимчасовий уряд на чолі з Бен-Гуріоном. Розпоча лася розбудова нової держави. Цю державу одразу визнали США й СРСР.
Тим часом арабські країни готувалися до війни. Ще в грудні 1947 р. з метою протидії поділові Палестини була створена Армія визволення Палестини, три тисячі бійців якої були направлені в Палестину в січні 1948 р.
В той самий день на територію Палестини вступили регулярні війська Єгипту, Сирії, Лівану та Йорданії. Уря ди цих країн, а також Саудівської Аравії та Ємену ого лосили війну Ізраїлю. Розпочалася перша арабо-ізраїльська (палестинська) війна.
Війна в Палестині точилася до весни 1949 р. з перер вами, пов'язаними з посередницькими зусиллями.
Арабську єдність підривали гострі суперечності. Армія визволення Палестини підкорялася великому,, муфтію Єрусалима. З усіх арабських країн лише одна Йорданія мала сучасну армію —Арабський^легіон, яким командував англієць генерал Глабб. Король Йорданії формально став головнокомандувачем арабських збройних сил.
Однак, незважаючи на розкол арабських сил і якісну перевагу армії Ізраїлю, на початковому етапі воєнні дії в Палестині розвивалися на користь арабських країн. Арабський легіон завоював центральну частину Палес тини, включаючи стару частину Єрусалима. Іракські війська здобули ряд міст (Наблус, Дженін), єгипетські війська зайняли Безр-шеву.
Ізраїль спирався на підтримку світового співтоварист ва, яка дістала відображення в наданні йому військової допомоги, в тому числі Сполученими Штатами і СРСР. Значну допомогу надали Ізраїлю Чехо-словаччина, Угорщина, Польща, Румунія, Болгарія.
Ізраїль завдав арабам ряд поразок і захопив значну частину територій, виділених 00Н для створення араб ської палестинської держави, частину Єрусалима. Західний берег річки Йордан і східна частина Єрусалима були анексо вані Йорданією. Сектор Газа відійшов під контроль Єгипту.
Війна завершилася в лютому—липні 1949 р. укладенням Ізраїлем угод про перемир'я з Єгиптом (24 лютого), Йор данією (3 квітня), Сирією (20 липня). Угоди мали тимча совий характер і не врегулювали остаточно територіальні питання.
Отже, головним наслідком першої арабо-ізраїльської війни стало виникнення проблеми близькосхідного врегулю вання — однієї з ключових проблем післявоєнних між народних відносин.
Палестинська проблема дедалі загострювалася. Рішення про створення палестинської держави не було виконано внаслідок ряду причин, а саме:
окупації Ізраїлем значної частини території палестин ської держави;
роз'єднаності арабських країн, поділу між Єгиптом і Йорданією частини території палестинської держави;
втручання наддержав, які змагалися за втягнення цього регіону у свої сфери впливу.
14 . Передумови виникнення холодної війни. Особливості холодної війни.Після, закінчення Другої світової війни сталінське керівництво Радянського Союзу сподівалося встановити свій контроль у кра їнах, звільнених Радянською армією, привести до влади комуні стичні уряди і в такий спосіб створити навколо себе зону з друж ніх і залежних від СРСР держав. Своєю чергою, керівні діячі США за підтримки уряду Великої Британії прагнули не допустити пе реходу країн Центральної та Південно-Східної Європи під конт роль Радянського Союзу і не дозволити поширення комуністич ного тоталітаризму на нові території. Своєю чергою, Радянський Союз взяв активну участь у роз палі "холодної війни". Він почав провадити активний зовнішньояолітичний курс, розширювати зону свого впливу на сусідні держави, незважаючи на інтереси народів цих країн і світову громадську думку.Отже, "холодна війна" мала як внутрішні, так і зовнішні при чини.Внутрішні причини;1) зростання впливу військовиків на внутрішньо- та зовніш ньополітичний курс СРСР та США;2) мілітаризація за роки другої світової війни економіки (ство рення військово-промислового комплексу), суспільних інститутів і масової свідомості;3) пошук зовнішньополітичного "ворога" як засіб консолідації суспільства.До зовнішніх причин належать:1) перетворення СРСР і США на наддержави і виникнення іж ними гострих протиріч із питань повоєнного устрою світу;2) встановлення радянської моделі тоталітарного суспільства країнах Східної Європи і протидія цьому процесу з боку США;3) боротьба за "сфери впливу" між СРСР і США в різних егіонах світу,Хронологічно "холодну війну" можна переділити на два основні періоди: 1) 1946 - 1975 рр.; 2) 1979 - кінець 80-х рр.Холодна війна" вилилась у протистояння військово-політич них блоків у Європі та інших регіонах світу.Першою серйозною сутичкою в Європі стала "берлінська криза". Вона виникла 1948 р. після введення у західній частині Німеччини нової грошової одиниці. Радянська сторона розціни ла цю акцію як крок, що веде до розколу країни.Особливості холодної війни 1) протистояння двох держав і двох військово-політичних блоків – ОВД і НАТО; 2)військове, політичне, економічне, ідеологічне змагання;- 3_гонка озброєнь та наявність раніше не відомої 4) ядерної зброї (ЗМУ – зброї масового ураження);5) постійна загроза нової війни.
15. Активізація національно-визвольних процесів в 1950-ті рр.
Закінчення Другої світової війни стало новим етапом у житті народів Азії і Африки. У ХХ в . колоніалізм в основному вже вичерпав себе . По-перше , економічно Європейським державам , насамперед Великобританії , стало зрозуміло , що набагато вигод ніші вивозити капітали в країни Азії та Африки для будівництва промислових і сільськогосподарських підприємств , оскільки тут велика кількість дешевої робочої сили , джерел сировини і енергоносії , а також не існує необхідності витрачати великі кошти на охорону навколишнього середовища , як у країнах Європи.
Друга причина була політичної . Зміни в політичному устрої країн Західної Європи , рух до демократії виявилися несумісними з існуванням колоній , які були фактично відірвані від суспільства. Отже , європейським країнам стало невигідно утримувати колонії. Одночасно в самих країнах Азії та Африки виникли умови для посилення національно - визвольного руху.
Процес деколонізації розтягнув ся на кілька десятиліть. Його можна переділити на три етапи.
Перший - з 1945 року до середини 50-х рр. – характеризувався визволенням від колоніальної залежності країн Азії; 1 -й етап розпочався революціями у В'єтнамі та Індонезії. Їх колишні метрополії - Франція і Голландія , спробували повернути панування над цими країнами , але в зазнали поразки. Лаос , що в жовтні 1945 р. , Оголосив незалежність , був знову окупований Францією і завоював свободу тільки в 1954 р. разом з Камбоджею .
У 1947 р. було створено незалежні уряду в Індії та Пакистані , 1948 - У Бірмі , Ізраїлі , Шрі-Ланці (Цейлон ) . Так протягом першого етапу деколонізації з'явилося 15 суверенних держав з населенням 1,2 млрд душ.
Другий - з середини 50-х рр. до середини 60-х рр. – появою незалежних держав у Північній та Тропічній Африці;
В середині 50-х років помітився значний підйом національно-визвольного руху народів Північної Африки. В наслідок антиколоніального руху 2 березня 1956 року незалежність отримала Марокко, а 15 червня 1956 року Туніс. Франція вимушена булла визнати їх незалежність.
Деколонізаційні процеси розгорнулися і в Алжирі. З 31 жовтня на 1 листопада 1954 року вибухнуло збройне повстання протии французів, що перейшло в партизанську війну. Боротьбу очолив Фронт національного визволення (ФНВ). В 1956 р. ФНР створив Національну раду алжирської революції, а в 1958 році Національна рада проголосила Алжирську республіку. Ця війна продовжувалась до 1962 року. В результаті Франція змушена була 18 березня підписати Евіанську угоду, за якою в Алжирі мав бути проведений референдум про подальшу долю країни. За результатами референдуму у вересні 1962 року Національні Установчі збори проголосили утворення Алжирської Народної Демократичної Республіки.
Впродовж кількох років своїх колоній в Африці позбулись Англія, Франція та Португалія. Незалежність здобули майже всі колоніальні країниТропічної та Південної Африки. Докінця 1960 р. в Тропічній Африці на терені колишніх колоній існувала вже 21 незалежна держава.
Особливе значення мав 1960 р., Коли Генеральна Асамблея ООН за ініціативою СРСР прийняла Декларацію про надання незалежно колишнім колоніальним країнам. Цей рік був визнаний "роком Африки" , так відразу 17 країн стали незалежними.
В серпні – листопаді 1960 року здобули незалежності всі колонії Французької Західної і Екваторіальної Африки.
Серед колоніальних володінь, що дістали незалежность в 1960 році були найбільші країни Тропічної Африки - Нігерія і Конго (колишнє Бельгійське Конго). В Нігерії був ліквідований колоніальний статус 1 жовтня 1960 року за рішенням британського уряду. В Конго незалежність було проголошено 30 червня 1960 року.
Третій - з 1975 р. до 1990 р. – завершенням деколонізації півдня Африки.
В 70-ті - 80-ті роки відбувся крах останньої, португальської колоніальної імперії, визволилися Ангола і Мозамбік, після цього припинили своє існування колоніальні режими на більшості островів Атлантичного, Індійського і Тихого океанів. Досягнення незалежності Намібією в березні 1990 року завершує цей глобальний процесс ліквідації колоніалізму.
16. Проблема економічної відбудови Європи та план Маршалла.
У повоєнний час економічне становище країн Західної Європи було катастрофічним і негативно впливало на світову економіку. Перебудова економіки США відповідно до потреб мирного часу зумовила їхнє прагнення до перебудови міжнародних економічних відносин. Цій меті служив план Маршалла -чотирирічна (протягом квітня 1948 року – грудня 1951 року) програма допомоги європейським державам – Програма відновлення Європи, затверджена в Конгресі США Законом про економічне співробітництво.5 червня 1947 р. державний секретар США Маршалл, виступаючи в Гарвардському університеті, виклав основні положення плану економічної допомоги країнам, що постраждали від війни. План було затверджено конгресом 3 квітня 1948.р. План повинен був вирішити такі завдання: допомогти економіці США позбутись перенасиченості ринку капіталів, полегшити проведення конверсії, і в той же час забезпечити відновлення дезорганізованої економіки Європи, укріплення європейської демократії. До участі в плані були запрошені СРСР і країни Східної Європи. Країни, які приймають допомогу, повинні були надати відомості про стан своєї економіки, про втрати в роки війни, валютні резерви та плани використання допомоги. На основі цих даних конгрес США приймав рішення про розмір допомоги. Розподілом допомоги займався виконавчий комітет організації європейського економічного співробітництва на чолі з американським адміністратором. Радянське керівництво стверджувало, що країни, які одержать допомогу, втратять свою економічну самостійність і що потрібно спиратись на власні сили у відбудові національних економік. Радянське керівництво, критикуючи план, не пропонувало нічого взамін, а, отже, зробило рішучий крок до розколу Європи і розгортання "холодної війни". Американську допомогу прийняли 18 країн. Протягом 1948-1951 pp. вони отримали 12,5 млрд. доларів. Ці країни не втратили своєї незалежності і самостійності, а, навпаки, відновили свій економічний потенціал і навіть стали конкурентами США на світовому ринку. Надання допомоги не передбачало зміну політичного і соціального розвитку держави, наприклад Югославія йшла соціалістичним шляхом розвитку. Чотирирічний термін, визначений для реалізації плану, був довільним, і з його закінченням економічне одужання не завер шилося. Але промислове й сільськогосподарське виробництво піднялося значно вище від довоєнного рівня, а валовий націо нальний продукт сягнув показників, що в декілька разів переви щували вартість самого плану.
17. Становлення двоблокового протистояння в Європі.
Після завершення другої світової війни у Західній Європі відбувався процес формування воєнно-блокової системи. Ще під час війни були укладені радянсько-англійський договір про взаємодопомогу та дружбу 1942 р. та радянсько-французький договір про взаємодопомогу та дружбу 1944 р. Вони передбачали співробітництво як під час війни, так і у повоєнний період та були, звичайно, спрямовані проти Німеччині.Ініціатором створення нової системи воєнних союзів виступила Великобританія.4 березня 1946 р. у Дюнкерку був підписаний Договір про союз та взаємну допомогу між Великобританією та Францією. Він передбачав співробітництво у протидії Німеччини.У січні 1948 р. Великобританія та Франція запропонували Бельгії, Нідерландам й Люксембургу укладення політичного пакту, але країни Бенілюксу висунули вимогу доповнити його воєнними угодами.17 березня 1948 р. у Брюсселі Англія, Франція, Бельгія, Нідерланди та Люксембург підписали Договір про економічне, соціальне, культурне співробітництво та колективну безпеку (Брюссельський пакт). Його було укладено на п'ятдесят років. У преамбулі підкреслювалася його головна мета - перешкодити повторенню агресії з боку Німеччини. 4 квітня 1949 р., після тривалих переговорів, у Великій залі Державного департаменту США у Вашингтоні відбулася церемонія підписання Статуту Організації Північноатлантичного Договору (НАТО).4 У преамбулі підкреслювався оборонний характер організації та прагнення до миру усіх договірних сторін, їх рішучість захищати силою демократичний устрій західного типу та домінування закону. Головну частину Статуту складали статті військового характеру. Але йшлося не лише про формальне об'єднання держав Західної Європи, а й про перетворення нових атлантичних зв'язків на справжню запоруку недоторкашюсті, тобто формування ефективного військового утворення. А досягти цього було неможливо без участі Західної Німеччини. В 1950 р дали згоду на створення збройних сил ФРН, зняли обмеження військового виробництва, амністували значну кількість воєнних злочинців з числа кадрових військових. Останнім кроком на шляху консолідації Західної Європи стало включення ФРН до Західного союзу та НАТО..Цей крок викликав жорстку негативну реакцію СРСР. Радянський Союз розірвав союзницькі, угоди часів війни з Англією та Францією. У відповідь на відбудову військової машини Німеччини, що сприймалася Москвою як складова підготовки Заходу до наступу на СРСР, Радянський Союз удався до створення військового блоку, що мав об'єднати східноєвропейські країни народної демократії навколо СРСР та сформувати ефективні механізми єдиного управління збройними силами всього блоку. У травні 1955 р. у Варшаві СРСР, Польща, Болгарія, НДР, Румунія, Угорщина та Чехословаччина, підписали договір про створення Організації Варшавського договору (ОВД).
18. Суецька криза 1956 р.
В липні 1952 року патріотично налаштовані єгипетські офіцери повалили режим короля Фарука і проголосили створення республіки. В 1954 р. була підписана англо-єгипетська угода про виведення англійських військ і ліквідацію англійської військової бази на території Єгипту. Угода по клала край 74-річній окупації країни.
В галузі зовнішньої політики нове керівництво взяло курс на нейтралітет і неучасть у військових блоках. Воно намагалося балансувати між двома наддержавами, запобі гаючи зміцненню в Єгипті позицій США або СРСР.
Захід не влаштовувало негативне ставлення Єгипту до Багдадського пакту.
Урядом Єгипту було заплановано будівництво Асу анської греблі з метою зрошення засушних земель і спо рудження потужної енергетичної бази для промисловості. В лютому 1956 р. була досягнута угода про надання Єгипту Міжнародним банком реконструкції й розвитку позики в розмірі 200 млн доларів за умови, що 70 млн будуть на дані у вигляді «допомоги» США й Великобританією. Але вже 9 липня 1956 р. державний секретар США Д. Даллес заявив про відмову про надання позики.
Уряд Єгипту опинився перед загрозою зриву будівниц тва життєво важливого для країни об'єкта. Престижеві президента Єгипту Г. А. Насера було завдано серйозного удару.
Г. А. Насер не забарився з відповіддю. Виступаючи на мітингу з нагоди річниці єгипетської революції, він зая вив про націоналізацію компанії Суецького каналу, термін концесії якої закінчувався в 1969 р. Уряди Франції, власника значної частини акцій компанії, і Великобри танії, основного користувача каналом, розпочали воєнні приготування з метою силового тиску на Єгипет.
Питання Суецького каналу обговорювалося на міжна родній конференції в Лондоні 1—23 серпня 1956р. за участю 18 країн, що забезпечували 95 % судноплавства каналом. США виступили як співавтор проекту врегулювання суе цького питання, що передбачав створення «міжнародного органу» з управління Суецьким каналом. За цей проект висловилася більшість, проти — СРСР, Індія, Індонезія та Цейлон. Єгипетський уряд відкинув саму ідею інтернаціоналізації каналу. Тоді було запропоноване тимчасове рішення — створити «асоціацію користувачів каналу» для управління ним. 15 вересня Г. А. Насер від хилив і цей проект. Ухвалена Радою Безпеки ООН 12 ве ресня 1956 р. резолюція містила шість принципів мирного врегулювання конфлікту, що передбачали визнання суве ренітету Єгипту над каналом, свободу транзитного суд ноплавства, визначення прав на транзитне мито.
Згідно з прийнятим в липні 1956 р. рішенням Велико британія і Франція розгорнули підготовку до інтервенції. Обидві країни розпочали секретні переговори з Ізраїлем для розробки спільних планів інтервенції.
В ніч на ЗО жовтня 1956р. ізраїльські збройні сили під приводом боротьби з палестинськими партизанами за вдали раптового удару по Єгипту. ЗО жовтня Великобри танія і Франція поставили ультиматум Єгипту й Ізраїлю з вимогою відведення військ на 16 км від Суецького кана лу. Єгипет відхилив ультиматум.
30 жовтня 1956 р. в Раді Безпеки ООН обговорювався американ ський проект резолюції, що передбачав відведення ізраїльських військ за демаркаційну лінію і невикорис тання сили франко-англійською стороною. Однак Ве ликобританія і Франція наклали вето на цю резолюцію.
31 жовтня англо-французькі війська почали воєнні дії.
2 листопада 1956 р. на надзвичайній сесії ГА ООН 64 країни проголосували за припинення вогню, проти висловилися 5 (Франція, Великобританія, Ізраїль, Нова Зеландія та Австралія).
Великобританія, Франція та Ізраїль продовжували роз гортати бойові дії.
5 листопада Англія і Франція розпочали окупацію зони Суецького каналу, висадивши десант у районі Порт-Саїда.
В той же день радянський уряд звернувся до Англії, Франції й Ізраїлю з ультимативною вимогою негайно припинити воєнні дії й попередив про небезпечні на слідки, до яких може призвести продовження інтервенції.
Через 22 години після вручення послань радянського уряду главам урядів Англії й Франції воєнні дії були припинені.
7 листопада 1956 р. Генеральна Асамблея ООН 64 го лосами (12 представників утрималися) проголосувала за сформування міжнародних сил ООН для контролю за виведенням військ Англії, Франції й Ізраїлю з єгипет ської території. 15 листопада в Єгипет прибули перші підрозділи військ ООН. 22 грудня 1956 р. виведення англо-французьких військ завершилося. Ізраїль ще майже три місяці окупував частину єгипетської території, однак під міжнародним тиском у березні 1957 р. мусив вивести свої війська.
Провал троїстої агресії мав велике міжнародне зна чення. Успіх визвольної боротьби єгипетського народу прискорив розпад колоніальної системи. Різко зріс авторитет Єгипту та його президента Г. А. Насера, що став визнаним лідером арабського світу.
19. Територіальні зміни в Європі після Другої світової війни.
Корінні зміни відбулися на політичній карті світу в результаті 2 -ї світової війни ( 1939-45 ) , народних революцій в ряді країн Європи й Азії і підйому нац. -визвольного руху в Азії , Африці , Латинській Америці. «Розгром німецького фашизму і японського мілітаризму в другій світовій війні за вирішальної ролі Радянського Союзу створив сприятливі умови для повалення влади капіталістів і поміщиків народами низки країн Європи та Азії. На шлях будівництва соціалізму встали народи Албанії , Болгарії , Угорщини , Німецької Демократичної Республіки , Демократичної Республіки В'єтнам , Китаю , Корейської Народно- Демократичної Республіки , Польщі , Румунії , Чехословаччини , а ще раніше Монгольської Народної Республіки , що утворили разом з Радянським Союзом соціалістичний табір ». Соціалістичний шлях розвитку обрала Югославія. Склалася світова система соціалізму , яка все більше перетворюється на вирішальний фактор розвитку світової історії.
Німеччина за умовами Потсдамської конференції керівників трьох союзних держав (СРСР , США і Англія , до яких приєдналася Франція ) в 1945 надалі до укладення мирного договору була розділена на чотири зони окупації ; в Берліні , що входить в межі радянської зони окупації , також був тимчасово введений чотиристоронній окупаційний статут .
В вересні 1949 проголошено створення Федеративної Республіки Німеччини . У відповідь на ці дії народ сх. районів Німеччини утворив (жовтень 1949) Німецьку Демократичну Республіку . За рішенням Потсдамської конференції зап. кордон Польщі пройшла по pp . Одеру і Нейсе п т. о. з нею возз'єдналися давні польські землі .
За договором між СРСР та Чехословаччиною ( 1945 ) Закарпатська Україна увійшла до складу УРСР.
У результаті 2 -ї світової війни зміцнилися кордони Рад . Союзу. До його складу увійшли тер. Кенігсбергского округу , частина Сх. Пруссії, Печенгская обл. біля узбережжя Баренцева; на Далекому Сході СРСР повернув собі Південний Сахалін і Курильські о- ви.
З Італією , Румунією , Болгарією , Угорщиною , Фінляндією , що виступали на першому етапі війни на боці фашистської Німеччини , були укладені ( 1947 ) мирні договори , проекти яких брало були розглянуті Паризької мирної конференції 1946 . У зв'язку з підписанням мирних договорів відбулися невеликі територіальні зміни в деяких європейських країнах.
З Австрією в 1955 , за ініціативою СРСР , був укладений Державний ( мирний ) договір н виведені з її території окупаційні війська СРСР. США , Англії та Франції. Австрія прийняла закон про нейтралітет .
З Японією до теперішнього часу не укладено мирний договір .
20. Ядерний фактор у міжнародних відносинах в 1945-1955 рр.
Проблема впливу ядерної зброї на міжнародні відносини після завершення Другої світової війни не повною мірою вивчена в історії. Спільною тезою, яка визнається всіма істориками та політологами, є та, що радянсько-американське протиборство виникло після завершення Другої світової війни і було головною рушійною силою більшості процесів біполярної системи міжнародних відносин. Радянсько-американське протиборство домінувало практично над усіма більш-менш вагомими міжнародними конфліктами, будь то в районі Близького та Середнього Сходу, Індокитаї, Тропічній Африці, інших регіонах.
Колосальна руйнівна сила нової бомби викликала сумніви в доцільності застосування воєнної сили у відносинах між двома провідними центрами – СРСР і США і очолюваними ними військово-політичними блоками. Побоювання, що пряме зіткнення двох наддержав призведе до ядерної війни, наслідки якої могли мати катастрофічний характер, стало могутнім засобом, що стримував розвиток
воєнного протиборства НАТО і ОВД. 311 Як відомо, в 1945 р. США були єдиною ядерною державою у світі. Президент США Г. Трумен на Потсдамській конференції уперше повідомив Й. Сталіну про винахід атомної бомби. Трумен згадував: “Радянський прем’єр не висловив особливого зацікавлення. Він лише сказав, що радий це почути і сподівається, що ми знайдемо “належне застосування цього проти японців” [13, 460]. Американець не здогадувався, що радянське керівництво, через розвідку вже знало про секретну зброю союзників. Ще в лютому 1945 р. нарком держбезпеки В. Меркулов написав Л. Берії доповідну, де повідомлялося, що “спираючись на дослідження американців та англійців, атомна бомба реальна” . Саме в Потсдамі президент США прийняв рішення піддати атомному бомбардуванню Японію. Хоча навколо рішення скинути атомну бомбу спалахнули палкі наукові суперечки, Трумен наполіг на її застосуванні. Для нього “бомба була воєнною зброєю, якою без сумніву, треба скористатися”. Трумен був переконаний, що в кінцевому підсумку атомна бомба збереже життя багатьох своїх солдатів і дозволить уникнути вторгнення американців у країну,захисники якої битимуться “наче дикуни – жорстоко, безжально і фанатично” . 6 та 9 серпня 1945 р. атомні бомби впали на японські міста Хіросіму та Нагасакі. В результаті міста із загальним- населенням близько 450 тис. осіб були зруйновані, 100 тис. їхніх жителів загинули, а загальна кількість постраждалих склала 200 тис. осіб, не враховуючи тих, які пізніше загинули від випромінювання . Розпочалася атомна ера. Багато політиків замислилися над наслідками зростання військової ядерної потуги. У вересні 1946 р. досвідчений У. Черчилль забив тривогу: “Як це не парадоксально звучить, але цей крихкий мир, який зараз нам вдається зберегти, отриманий завдяки атомній бомбі. Поки що атомна бомба знаходиться в руках такої держави – і я би додав, такого народу, – які ніколи не пустять її в дію, якщо тільки не виникне потреба в необхідності захисту справедливості і свободи. Але хто може поручитися за те, що протягом кількох років цей жахливий засіб масового знищення не розповсюдиться по всій земній кулі? Катастрофа, яка відбудеться у випадку застосування конфліктуючими сторонами атомної бомби, буде настільки жахливою, що викличе не лише загибель всього того, що ми називаємо цивілізацією, але й можливо, призведе до припинення самого життя на Землі” .
Після атомного бомбардування японських міст перед міжнародним співтовариством постало невідкладне завдання заборони ядерної зброї. Першою резолюцією, ухваленою 24 січня 1946 р. першою сесією Генеральної Асамблеї ООН, була резолюція про створення Комісії з атомної енергії.
План США, який був викладений у Комісії Бернардом Барухом (“план Баруха”), радянська делегація відкинула, оскільки за ним зберігалась американська ядерна монополія. Своєю чергою, делегати США не бажали розглядати радянську контрпропозицію, яка передбачала негайне знищення, у тому числі американських, ядерних арсеналів. Програма загального й повного роззброєння, з якою виступив СРСР на першій сесії Генеральної Асамблеї ООН, мала пропагандистський ефект, але виявилася нереальною в умовах загострення міжнародної напруженості. Блокада Західного Берліну (липень 1948 – травень 1949 рр.) Червоною Армією стала першим випробуванням радянсько-американської повоєнної конфронтації.
Ядерна зброя вплинула на розгортання гонки озброєнь. Наприкінці 1950 р. в США був розроблений документ про національну безпеку, що ґрунтувався на такому положенні:“СРСР прагне до світового панування, радянська військова перевага все збільшується, у зв’язку з цим переговори з радянським керівництвом неможливі”. Звідси був зроблений висновок про необхідність нарощування американського воєнного потенціалу.
Можливість ядерної ескалації аж до стратегічного рівня(тобто до застосування стратегічних ядерних озброєнь безпосередньо по територіях СРСР і США) практично унеможливила зіткнення між арміями і флотами СРСР і США, НАТО і ОВД та фактично заблокувала використання воєнної силиміж цими суб'єктами міжнародних відносин. Виникла парадоксальна ситуація, що не траплялася в минулому, яку іноді називали “ядерною безвихіддю”. Суть її визначалася “взаємною ядерною забороною”.
Висновки. Таким чином, як керівництво Радянського Союзу, так і керівництво Сполучених Штатів на початку виникнення “холодної війни” зробили гіпертрофовану ставку на воєнну силу як засіб вирішення всіх міжнародних проблем. Поява атомної бомби спочатку у США, а пізніше у СРСР стала стримуючим фактором для застосування воєнної сили. Якщо у перших роках конфронтації двох наддержав у кризах і конфліктах є достатньо фактів, які свідчать про намагання сторін використовувати політику з “позиції сили”, то після карибської (кубинської) кризи, і США, і СРСР намагалися уникнути загроз застосування ядерної зброї.
Досягнення військово-стратегічного паритету між СРСР та США на початку 70-х років ХХ ст. забезпечило високий рівень безпеки, що сприяло покращенню міжнародної обстановки, а з іншого боку, визначило неможливість застосування ядерної бомби і привело до девальвації воєнної сили як чинника могутності держави.У ході гонки ядерних озброєнь кардинально змінилися збройні сили провідних держав та й усього світу. Стала іншою їхня структура, виникли нові роди військ та види збройних сил, суттєво змінилися погляди на характер майбутньої війни, змінилася система підготовки офіцерських кадрів та багато іншого. Ядерна зброя почала впливати на тогочасну систему і міжнародні відносини. Ядерний чинник став новим утіленням традиційного для світових держав підходу до вирішення міжнародних проблем з позиції сили. Наддержави отримали технічну можливість знищити будь-якого опонента, що відрізняло їх від інших держав та підштовхувало до максимальної глобалізації своєї політики. Маючи військовий потенціал, що давав змогу стерти противника з лиця землі, жодна зі сторін не могла вдатися до подібного кроку, бо відповідь була б такою ж нищівною. Ознакою нової ситуації стало “балансування на межі війни” – сутність усього повоєнногопротистояння та основа певної стабільності під час “холодної війни”. Воєнна сила втратила свою роль інструменту досягнення конкретних політичних і інших цілей на міжнародній арені. Вона знайшла нову якість – стала засобом запобігання агресії з боку потенційного противника.