Будь умным!


У вас вопросы?
У нас ответы:) SamZan.net

Угорщина здійснювали політику національного гноблення усіляко прагнули перешкодити формуванню українсько

Работа добавлена на сайт samzan.net:

Поможем написать учебную работу

Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.

Предоплата всего

от 25%

Подписываем

договор

Выберите тип работы:

Скидка 25% при заказе до 24.11.2024

34. ІСТ.ОБСТАВИНИ РОЗВ КУЛЬТ У 19СТ.Провідною рисою української історії XIX ст. стало національне відродження. Пробудження національної свідомості українців розпочалося на Лівобережній та Слобідській Україні, де ще не згасла пам'ять про славні часи Гетьманщини, де жили і творили високоосвічені інтелектуальні сили. Росія і Австро-Угорщина здійснювали політику національного гноблення, усіляко прагнули перешкодити формуванню української нації, розвитку української культури. У Росії національне гноблення найбільш яскраво проявилося у циркулярі 1863 р. міністра внутрішніх справ Валуєва, який заборонив друкувати і викладати українською мовою, цинічно заперечивши право українців на окрему мову взагалі. Продовженням такої політики став Емський указ (1876 р.) Олександра II, який заборонив увезення літератури українською мовою, українські п'єси та пісні, використання української мови в початкових школах, державних закладах. Сама назва «Україна» була заборонена. На початку XIX ст. посилюється інтерес до української історії. Слава найвизначнішого твору вітчизняної історіографії цього періоду належить анонімній «Історії Русів». Тривалий час вона поширювалася у рукописних списках і лише 1846 р. вийшла друком. Автор цього патріотично спрямованого твору намагався відновити історичну справедливість, доводив, що Україна має власну історію, захищав право українського народу на свободу і державу. Першою узагальнюючою працею з історії України є видана 1822—1830 pp. чотиритомна «Історія Малої Росії» Дмитра Бантиш-Каменського. Протягом 1842—1843 pp. було видано п'ятитомну «Історію Малоросії» Миколи Маркевича. Культурницька діяльність української інтелігенції справила визначальний вплив на піднесення національної свідомості народу, на активізацію процесів національного відродження. Кирило-Мефодіївське братство.На початку 1840-х pp. після відкриття університету центр національно-визвольного руху перемістився в Київ. У 1846—1847 pp. тут діяла перша суто українська таємна політична організація — Кирило-Мефодіївське товариство (братство). Серед її членів були Микола Костомаров, Василь Білозерський, Петро Гулак, ймовірно, Пантелеймон Куліш, Тарас Шевченко.

35.ПРОБУДЖЕННЯ ІНТЕРЕСУ ДО НАЦ ІСТОРІІ У 19СТ. У другій половині XIX ст. відбувався подальший розвиток української культури. Спостерігається тенденція до поділу її на два великі блоки — буржуазного та національно-демократичного напрямків. У період становлення промислового капіталізму Україна, як і царська Росія, потребувала кадрів, яких конче не вистачало на заводах та фабриках, що відкривалися в Україні. Поряд з професійною започатковується народна освіта, яка набула особливого розвитку з призначенням М. Пирогова попечителем Київського й Одеського учбових округів (1856—1861). У цей час у Києві, Харкові, Полтаві, Катеринославі, Чернігові, Одесі, Житомирі та в інших містах і селах відкриваються недільні школи. Великого значення цим школам надавав Т. Шевченко. Він написав для них “Букварь южнорусский”. Ці школи викликали переполох у царського уряду і в 1862 p. були закриті. На вимогу часу створюються двокласні школи з п’ятирічним терміном навчання, повітові училища реорганізовуються в шестирічні, відкриваються реальні (середні) навчальні заклади, восьмикласні комерційні училища. Так, на кінець XIX ст. в Україні налічувалося 129 гімназій, 19 реальних та 17 комерційних училищ, переважна більшість з яких були приватними. Великого розвитку набула історична наука, тут точилася гостра боротьба між революційно-демократичними, національними, ліберальними та великодержавними напрямками. Історичними студіями займалися також письменники і громадські діячі, зокрема Т. Шевченко, І. Франко, С. Подолинський, П. Грабовський, Леся Українка, М. Костомаров, Д. Багалій та ін. Вивчення фактичної історії України стало провідною темою у представників ліберально-демократичного напрямку — М. Костомарова, О. Лазаревського, Д. Багалія, О. Єфименко. Так, М. Костомаров написав ґрунтовні праці про розвиток історичного процесу України і Росії: “Боротьба українських козаків з Польщею в першій половині XVII сторіччя”, “Богдан Хмельницький”, “Руїна” та ін. Він редагував окремі твори документального видання “Акти, относящиеся к Южной и Западной России”. У своїх працях М. Костомаров багато уваги приділяв історії селянських повстань, народного побуту, загострював увагу на національних особливостях українського козацтва.

36.  І. П. Котляревський І СТАНОВЛЕННЯ НОВОІ ЛІТ-РИ.народився 9 вересня І769 р. в Полтаві, в сім'ї дрібного чиновника-канцеляриста. Дитинство майбутнього письменника проходило в повсякчасних злигоднях. Близько 1794 р. І. П. Котляревський розпочав літературну діяльність, взявшись за переробку в бурлескному стилі Вергіліївої “Енеїди”. Вже перші розділи “перелицьованої” “Енеїди” поширювалися в рукописних списках і набули чималої популярності серед читачів. Протягом 1796-1808 рр. І. П. Котляревський перебував на військовій службі, брав участь у російсько-турецькій війні, зокрема в битвах під Бендерами та Ізмаїлом, виявивши при цьому хоробрість, мужність. Не залишав у ці роки він і літературної творчості, продовжуючи працювати над “Енеїдою”.1818 р. І. П. Котляревський обирається членом харківського “Товариства аматорів красної словесності”, в 1821 р. - почесним членом петербурзького “Вільного товариства аматорів російської словесвості”, що було легальним осередком декабристського літературного руху. Саме в ці роки І.П. Котляревський написав свої славнозвісні п'єси, завершував працю над “Енеїдою”.Поема “Енеїда” вперше побачила світ у Петербурзі 1798 р. без відома автора, з ініціативи і на кошти багатого конотопського поміщика М.Парпури, який жив тоді в столиці й займався видавничою діяльністю, відаючи друкарнею Медичної колегії. Поема вийшла під назвою “Малороссийская Энеида в трех частях” (на титульній сторінці – “Энеида на малороссийский язык перелициованная И.Котляревским) з присвятною сторінкою “Любителям малороссийского слова усерднейше посвящается”. Друге видання “Енеїди” з'явилося в Петербурзі 1808 р., трете, тепер уже підготовлене автором і доповнене четвертою частиною, появилося 1809 р. Повний текст поеми під назвою “Виргилиева Энеида, на малороссийский язык переложенная И.Котляревским” був опублікований в 1842 р. в Харкові, вже після смерті письменника. Вихід у світ “Енеїди” став епохальним явищем в історії української культури, визначною подією в духовному житті народу. З'явилася книга, що ставила ряд важливих суспільних та естетичних проблем. В основу її І.П.Котляревський поклав сюжет класичної поеми “Енеїда” римського поета Вергілія, написавши цілком самобутній, оригінальний твір. Вергіліева “Енеїда” — поема героїчна: в ній оспівувалися подвиги мужніх троянців, освячувалась влада цезарів і утверджувалося “божественне" походження римських імператорів. Використовуючи фабульну канву Вергілієвоі поеми, І.П. Котляревський вивернув “наизнанку” оригінал, переосмислив його патетичну тему в підкреслено зниженому плані, дав йому нове своєрідне наповнення. Велична Вергіліева епопея під пером українського поета перетворилась на веселу, бурлескну розповідь, вражаючу своєю дотепністю, витонченістю спостережень у зображенні українського побуту другої половини XVIII ст. Велика заслуга І. П. Кртляревського в тому, що він підняв нові теми, звернувся до невичерпних скарбів фольклору, він перший серед українських письменників дошевченківського періоду широко звернувся до невичерпних багатств мови народу, з’єднав її із найкращою, життєздатною, книжною мовою, удосконалив техніку вірша і п’єси. Народолюбство Котляревського, осуд жорстокості кріпосників, їхнього паразитизму і морального дикунства, проголошення ідеї рівності станів, розумової і моральної вищості народу над панством – усе це мало не лише літературно-мистецьке, а й велике суспільне значення, бо скеровувало читачів на роздуми, на шлях демократизму, вселяло віру в краще завтра, стимулювало національне відродження. Незаперечним мірилом значення творчості і діяльності Котляревського є його популярність за межами своєї землі. Про нього писали чеські та польські журнали вже з 1906 року; дещо пізніше заговорила про це преса Англії, Франції та Італії. Творчість Котляревського має і виховне значення. На його творах вчимося любити свою Вітчизну, рідну мову, навчаємося бути чесними, роботящими, виховуємо в собі високу моральність і героїзм, гуманність і оптимізм, переймаємо мудрість і красу добрих почуттів.

37. РОЗВИТ ОСВІТИ У 19СТ.У зв'язку з відкриттям університетів у Харкові (1805 р.) і Києві (1834 р.), ліцеїв в Одесі, Ніжині, гімназій у Полтаві, Харкові, Одесі і ряді інших міст значно розширилися можливості одержати середнє і вище утворення для дітей привілейованих класів і станів.На початку XIX в. у Росії була проведена реформа системи освіти (1802—1804 р.), по якій:Навчальні заклади поділялися на 4 розряди:- парафіяльні школи, що створювалися при церкві і за півроку в чи селах за 1 рік у містах навчали дітей читанню, листу, арифметиці і «Закону Божому».- повітові училища — світські початкові школи в містах, що за 3 роки навчали російської мови, арифметиці, історії, географії, фізиці, геометрії, природознавству, «Закону Божому»;- гімназії, що за 7 років навчання давали середнє утворення. Вивчалися латинські, німецькі, французькі мови, філософія, статистика, юриспруденція, політекономія, фізика і т.п. Випускники одержували право надходити в чи університети ж ставати викладачами початкових шкіл. Три ліцеї (у Кременце на Волині, Одесі, Ніжині) за 9 чи 10 років давали об'єднаний гімназичний і університетський курс. На Україні було відкрито 2 університети; у Харкові (відкритий у 1805 р.; спочатку мав 2 факультети — філософський і юридичний, потім відкритий третій — медичний) і в Києві (відкритий у 1834 р. на базі ліквідованого Кременецького ліцею).У вкрай запущеному стані знаходилася освіта на західноукраїнських землях, захоплених Австрійською імперією. Церква, який підкорялися всі початкові школи, головна увага приділяла вивченню основ релігії. Але і таким «освітою» у 40-х роках XIX в. було охоплено тільки 14 відсотків дітей шкільного віку.Правлячі кола як австрійської, так і російської монархій гальмували розвиток науки, але зупинити її рух уперед не могли. У 40-х роках XIX в. у Києві початку працювати Тимчасова комісія для розбору древніх актів. Вона збирала, вивчала і публікувала документи про історичне минуле України. Співробітником комісії був і Т. Г. Шевченко. У першій чверті XIX в. на Україні з'явилися вищі навчальні заклади, що поєднували гімназичний і університетський курси: Волинський ліцей у Кременце (Волин), Рішелъевський ліцей в Одесі і Гімназія вищих наук у Ніжині на Чернігівщині. Вони сприяли розвитку вищої освіти. Першим університетським центром в Україні став Харків. 17 січня 1805 р. відбулося відкриття Харківського університету. Одним з його засновників і авторів першого університетського статуту був ліберально-дворянський суспільний діяч і учений В. Н. Каразін. Навчання в університеті продовжувалося 4 роки і проводилося на чотирьох факультетах: історико-філологічному, фізико-математичному, юридичному і медичному. Першим ректором Харківського університету став відомий прогресивний діяч і професор російської словесності И. С. Ризький.

38.ІСТОРІОГРАФІЧНІ РОЗВИТКИ БАРТИШ-КАМЕНЬСЬКОГО,М.МАРКЕВИЧА. микола маркевичІсторичні праці[ред. • ред. код]Основна наукова праця — 5-томна «История Малороссии» (1842–1843), в якій викладено історію України від найдавніших часів до кінця XVIII ст.Головним джерелом для написання твору стала «Історія Русів» та праці М. і Д. Бантиш-Каменських.Перші два томи не мають наукової цінності; III–V томи, які містять документальні додатки, примітки, опис джерел, списки генеральної старшини та вищого духовенства, хронологічні таблиці, зберігають певне довідкове значення.З інших історичних розвідок найвідоміші:Мазепа (1841)Гетьманство Барабаша (1841)Про перших гетьманів Малоросійських (1848)Про козаків (1858).Науковий інтерес становить зібрана Миколою Андрійовичем колекція документів з історії України 17-18 ст. (зберігається в Москві).Дмитро́ Микола́йович Банти́ш-Ка́менський (5 (16) листопада 1788, Москва — †25 січня (6 лютого) 1850) — російський та український історик і археограф, син Миколи Миколайовича Бантиш-Каменського.Народився в Москві в родині відомого українського і російського історика, археографа і бібліографа Миколи Миколайовича Бантиш-Каменського. Навчався в Московському університеті.В 1814—1816 роках служив в Колегії закордонних справ.З 1816 року — управитель канцелярії київського військового губернатора князя Миколи Рєпніна.В 1825—1828 роках — губернатор ТобольськаВ 1836—1837 роках — віленський губернатор.Перебуваючи в Україні, зібрав і систематизував цінний історичний матеріал, опублікований в:«История Малой России со времен присоединения оной к Российскому государству при царе Алексее Михайловиче»(I-IV,1822)«Словарь достопамятных людей русской земли» (1836)«Источники малороссийской истории» (1858—1859)Як історик Д.Бантиш-Каменський не відділяв історію України від історії Київської Русі, вважав українське козацтво визначальним чинником розвитку українського народу. Як зазначає сам автор у передмові до "Истории Малой России" при написанні історичних праць він користувався "малоросійськими" літописами, "Історією Русів", матеріалами А.І. Чепи. Першу узагальнюючу, синтетичну історію України, яка грунтувалась не лише на літописних джерелах, а на використанні архівних, актових матеріалів, написав Д.М.Бантиш-Каменський (1788-1859). Виходець із дворянської родини, він п'ять років працював у канцелярії військового губернатора Малоросії князя М.Рєпніна, потім обіймав ряд високих адміністративних посад і навіть дістав звання таємного радника. Його книга "Історія Малої Росії" вперше була видана у Москві в 1822 р. у чотирьох частинах, удруге - в 1830 р.-у трьох частинах, згодом у 1843 р. 
Методологічно Бантиш-Каменський стояв близько до російської офіціально-монархічної історіографії, зокрема до М.Карамзіна. Як і Карамзін, Бантиш-Каменський більше всього в історії змальовував не народ, не його роль в історичних подіях, а діяльність царів та царських сановників, гетьманів і козацьких старшин - Петра І, Меншикова, Мазепи, Скоропадського, Полуботка, Апостола та ін., а також зовнішньополітичні події. Важливим твором в історіографії України першої половини XIX ст. була "Історія Малоросії" М.Маркевича (1804-1860), вихідця з поміщицької родини, нащадка козацьких старшин. "Історія Малоросії" була видана в 1842-1843 рр. у Москві в п'яти томах. Змальовуючи минуле України як самостійний історичний процес, Маркевич розпочинає свій виклад із давніх часів і закінчує другим поділом Польщі та включенням Правобережної України до складу Росії (1793 р.). Ідучи за автором "Історії Русів", Маркевич прагнув історично обгрунтувати право українського народу на вільний національний розвиток. Багато архівних матеріалів про запорозьке козацтво і Новоросійський край зібрав і написав ряд праць А.Скальковський (1808-1898), який після закінчення юридичного факультету Московського університету в 1828 р. став працювати в Одесі в канцелярії генерал-губернатора князя М.Воронцова на посаді директора і головного редактора Статистичного управління. Найбільш важливі його історичні праці "История Новой Сечи или последнего Коша

39.«РУСЬКА ТРІЙЦЯ» ІІ ВНЕСОК У УКР.КУЛЬТУРУ. Розвиток капіталістичних відносин та загострення ситуації на селі у першій половині XIX ст. сприяли посиленню суспільно-політичного руху на західноукраїнських землях. У ЗО—40-х роках центром національного руху стає Львів, де діє громадсько-культурне об'єднання «Руська трійця». Засновники об'єднання— Маркіян Шашкевич (1811 — 1843), Іван Вагилевич (1811—1866) та Яків Головацький (1814—1888) — на той час студенти Львівського університету і одночасно вихованці греко-католицької духовної семінарії. Вони глибоко переживали територіальну розчленованість України і щиро вболівали за долю народу.Учасники «Руської трійці» ставили за мету поширення масової національної свідомості та впровадження української мови й культури в усі сфери громадського життя. Найважливішою пам'яткою галицької суспільної думки є виданий «Руською трійцею» у 1837 р. альманах «Русалка Дністровая». До нього ввійшли народні пісні, думи, казки, поетичні, публіцистичні та науково-історичні твори. Тут виразно проголошувалась ідея єдності західноукраїнських земель з усією Україною, возвеличувалась національно-визвольна боротьба, поетизувались народні герої та подвиги козацтва, маніфестувалась нескореність духу українського народу. Появу «Русалки Дністрової» прихильно зустріли однодумці «Руської трійці». Гуртківці усунули з правопису збірки Ь та Ы, а замість них послідовно вживали Ь та И. До 1835р. належить перший друкований виступ Шашкевича - публікація його оди "Голос галичан", зміст якої не становить особливого літературного інтересу. Найголовніша заслуга цього твору полягає в тому, що він написаний українською мовою. А в 1836р. нарешті вдалося опублікувати альманах "Руської трійці" під назвою "Русалка Дністрова" (хоча на титульні сторінці стоїть дата 1837). "В "Русалці Дністровій" найповніше реалізувалися прогресивно-романтичні літературні та літературно-наукові погляди М. Шашкевича та його товаришів""Творчість літературно-культурницького угрупування "Руська Трійця", насамперед виданий ними альманах "Русалка Дністрова", засвідчує появу прогресивних тенденцій в естетичній думці Галичини 30'х років 19 ст."[В. Горинь, ст.33] Це видання рішуче поривало з церковно-книжною літературою, яка побутувала тоді на Галичині, і започатковувала нову літературу народною мовою і на народній основі. До її появи в літературі краю переважала церковно-схоластична "високоштильна поезія" та принципи шкільного класицизму. "Русалка Дністрова" відкривала перспективу розвитку прогресивної науково-літературної діяльності на західно-українських землях". Вони склали збірника "Русалка Дністровая", але й своя духовна й урядова цензури видати його не дозволили, та Шашкевич таки не спинився й видав цього збірника року 1838-го в Будимі (Будапешті). Цією "Русалкою Дністровою" Шашкевич трохи розворушив своє громадянство, але більше тим, що й сам писав народною мовою, правда, дуже нечистою. Та Яків Головацький, як незабаром виявилося, був проти української мови, як мови літературної. Істотною заслугою «Р.т.» було видання альманаху «Русалка Дністровая» (1837 р. у Будапешті), що, замість язичія, впровадила в Галичині живу народну мову, розпочавши там нову українську літературу. Вступне слово М. Шашкевича до альманаху було своєрідним маніфестом культурного відродження західноукраїнських земель Ідея слов'янської взаємності, що нею пройнята «Русалка Дністрова», споріднює її з Колларовою поемою «Slavy dcera» (1824), яка в значній мірі інспірувала діяльність «Р.т.». Вплив на постання «Р. т.» мав між іншими і чеський славіст Ян Ковбек.«Русалку Дністровую» австрійський уряд заборонив. Лише 250 із 1000 примірників упорядники встигли продати, подарувати друзям і зберегти для себе, решту було конфісковано. Гурток «Р.т.» припинив свою діяльність 1843 р. після смерті М. Шашкевича.

40. Творчість Т.Г. Шевченка І ЙОГО РОЛЬ У СТАНВОЛЕННІ УКР.КУЛЬТУРИ.його творчість відкрила новий, вищий етап у розвитку української культури. Нею був стверджений критичний реалізм в українській літературі, започаткований її революційно-демократичний напрям. Ім´я Шевченка вперше стало відомим на просторах Російської імперії, коли півтора століття тому в Петербурзі вийшла невелика книжечка “Кобзар”. В історії України автор цього видання був винятковим явищем — він вийшов з найглибших надр трудового народу і здобув всесвітню славу. Природа дуже щедро обдарувала юнака — в нього було два покликання: художника і поета. Почав він творчий шлях як художник, здобув визнання вже в молоді роки, а в кінці життя йому було надано звання академіка. Проте переважало в ньому друге, основне й головне покликання — поета, мало сказати — новатора, а поета особливої, незвичайної сили думки, глибини почуття, могутньої революційної пристрасті. Весь “Кобзар” нерозривно зв´язаний з народною творчістю. Це цілком природно й зрозуміло. Поет виріс з українського фольклору й ніколи цих зв´язків не поривав. Один з істориків української літератури ще в дожовтневі часи писав: “З Котляревським до літератури увійшов народ і сів у ній на покуті, остаючись там і по сей день бажаним гостем”. Якщо про літературу до Шевченка ще можна було висловитись в такий спосіб, то з приходом Кобзаря народ в українській літературі став не гостем, а господарем. Надзвичайна близькість поезії Шевченка до фольклору, зокрема, до народної пісні, давала підставу деяким критикам вважати автора “Кобзаря” водночас і народним співцем (творцем фольклору). Творчість великого Кобзаря належить до вічно живих явищ, які не спиняються на тій точці, на якій застала їх смерть, але далі розвиваються вже в свідомості суспільства. Кожна епоха висловлює про них свою думку, і як би вірно не зрозуміла вона їх, але завжди залишить наступній епосі сказати щось нове й вірніше, і жодна не висловить усього остаточно.

41.РОЗВИТОК СУСПІЛЬНО-ПОЛІТ.ДУМКИ В УКР.К-М БРАТСТВО. На початку 1840-х pp. після відкриття університету центр національно-визвольного руху перемістився в Київ. У 1846—1847 pp. тут діяла перша суто українська таємна політична організація — Кирило-Мефодіївське товариство (братство). Серед її членів були Микола Костомаров, Василь Білозерський, Петро Гулак, ймовірно, Пантелеймон Куліш, Тарас Шевченко.Програмними документами товариства були: «Статут слов'янського братства св. Кирила і Мефодія», «Книга буття українського народу». Ідеологія Кирило-Мефодіївського товариства була синтезом ідей трьох рухів — українського автономіського, польського демократичного і російського декабристського в Україні. Особливо сильним у діяльності руху було християнське спрямування. Поєднання християнської і національної ідей не було винаходом кирило-мефодіївців. Цю формулу вони запозичили з «Книги народу польського і пілігримства польського» Адама Міцкевича, виданої у Парижі 1832 р. Незважаючи на запозичення, «Книга буття українського народу» давала цілковито самостійне бачення: український народ, найбільш пригноблений і зневажений, у той же час і найбільш волелюбний та демократичний, позбавить росіян деспотизму, а поляків — аристократизму. Ідеї слов'янської імперії із центром у Петербурзі вони протиставили ідею федеративної слов'янської республіки зі столицею у Києві, Діячі товариства мріяли про ліквідацію самодержавства та кріпосництва, встановлення республіки, уведення демократичних свобод, широкий розвиток культурних та релігійних зв'язків на основі християнської моралі. У своїй практичній діяльності вони обмежувалися просвітницькою роботою: розповсюджували революційні твори Т. Шевченка та інших авторів, складали революційні прокламації, у яких закликали слов'ян до єдності в боротьбі з царизмом. В. Білозерський склав проект упровадження в Україні мережі початкових навчальних закладів. Збиралися кошти на видання популярних книг. П. Куліш написав перший український підручник, а також першу українську азбуку («кулішівку»). Що стосується питань досягнення політичних цілей, тут погляди членів товариства розходилися. Представники помірно-ліберального крила (М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш) виступали за реалізацію програмних цілей шляхом реформ. Представники радикально-демократичного крила (М. Гулак, І. Посада, Т. Шевченко) виступали за необхідність народного повстання, встановлення республіки, вбивство царської сім'ї. Товариство проіснувало 14 місяців і за доносом студента Олексія Петрова на початку квітня 1847 р. було розгромлено. Члени товариства були засуджені на заслання (М. Костомаров — до Саратова, П. Куліш — до Тули). П. Гулак був заточений у Шліссельбурзьку фортецю на три роки, а Т. Шевченка за сатиричну поему «Сон» було віддано на десять років у солдати в оренбурзькі степи без права писати та малювати.1861 р. в Петербурзі члени Кирило-Мефодіївського товариства Т. Шевченко, М. Костомаров, П. Куліш, В. Білозерський, які з'їхалися сюди після заслання, згодом заснували журнал «Основа». Журнал установив зв'язки з громадами, знайомив читачів із життям українського народу. Він діяв до 1862 р. і сприяв пробудженню національної свідомості української інтелігенції, розпорошеної по всій імперії. Історичне значення Кирило-Мефодіївського товариства· Першими розробили широку політичну програму, яка стала прикладом для їхніх наступників. · Уперше було здійснено спробу поєднання української національної ідеї із загальнолюдськими християнськими ідеалами та ідеєю слов'янської єдності. · Національне визволення українців розглядалося братчиками в контексті загальноєвропейської боротьби поневолених народів. · За своїми світоглядними особливостями товариство було схоже на такі тогочасні європейські націоналістичні організації, як «Молода Італія», «Молода Ірландія» тощо. Воно також поєднувало ідею національного визволення зі здійсненням загальнодемократичних перетворень. Проте на відміну від них братство було єдиною організацією, що категорично відкидала насильство як засіб досягнення своєї мети. · Ореол мучеництва, який закріпився за братчиками через їх суворе покарання царизмом, не відштовхнув наступників від боротьби за українську справу, а навпаки, зробив її більш привабливою.

42. ОБРАЗОТВОР МИСТ І АРХІТЕКТУРА У ПЕР ПОЛ 19 СТ.У першій половині XIX ст. розвивається станковий живопис. Поширюється автопортрет, зростає інтерес до камерного портрету, мініатюри. Видатним представником українського реалістичного портретного живопису був В. Тропінін. Художник створив узагальнений образ представника українського народу ("Українець", "Український селянин", "Дівчина з Поділля").Одним із зачинателів нової української школи пейзажного і побутового живопису був В. Штернберг ("Вулиця на селі", "Пастух", "Вітряки в степу"). Т.Шевченко.Природа щедро наділила кріпацького сина не лише поетичним генієм, а й талантом художника, які ніколи не зраджували йому, навіть у години страждань і тяжкої неволі. Для Шевченка малювання стало потребою, вираженням його творчого духу. У Шевченкові поєднувалися і боролись водночас поет і художник. Дослідниця спадщини Кобзаря З.Тархан-Береза підкреслює, що поетичних творів Шевченка до нас дійшло понад 240, а мистецьких – олійних картин, акварелей, сепій, офортів, малюнків – майже 1200. Щодо монументальної скульптури, то окрасою України є пам'ятники Володимиру Святому (1853 р., скульптори П. Клодт і В. Демут-Малиновський, архітектор К. Тон); Богданові Хмельницькому (1888 р., скульптор М. Мике-шин) у Києві; І. Котляревському (1902 р., скульптор Л. По-зен) у Полтаві. В галузі станкової скульптури працювали Л. Позен (кращі його твори на історичну тему — "Скіф" та "Запорожець у розвідці"); П. Забіла (барельєфні портрети родини Кочубеїв, бюст Т. Шевченка, бронзова статуя О. Герцена на його могилі в Ніцці); В. Беклемішев (погруддя Т. Шевченка). Слід також назвати численні скульптурні оздоби відомих пам'яток архітектури — зображення на античну тему і ліплення в Одеському оперному театрі (під керівництвом Ф. Етеля); декоративно-монументальні скульптури Т. Ригера на будинку Галицького сейму; Л. Марконі — на будинку Політехнічного інституту у Львові; численні скульптури українця П. Війтовича у Львові на фасаді залізничного вокзалу, скульптурні композиції училища художнього промислу, постать Слави на оперному театрі. Отже, у XIX — на початку XX ст. українська культура продовжувала свій прогресивний розвиток, хоча це відбувалося в умовах систематичних утисків і заборон. Тому українська культура не могла нормально розвиватися за властивими їй еволюційними законами. Діячам культури доводилося долати не лише внутрішні суперечності та перешкоди, притаманні будь-якій культурі, але й великий політичний тиск з боку державних російської, німецької, польської культур. Історія культури цього періоду ще раз доводить, що за відсутності держави без політичної, матеріальної, правової підтримки культура нації починає занепадати або продовжує свій розвиток через над-зусилля.

43.НАУКА В СИСТЕМІ КУЛЬТУРИ У ДР ПОЛ 19СТ. Вплив науки.У цей період було зроблено багато відкриттів, що спричинили свій вплив і на літературу. На зміну «доби пари» прийшла «доба електрики». Відбулось багато відкриттів у галузі природничих наук (Дарвін, Менделєєв, Пастер, Едісон, Кох), на хвилі яких виникли настрої сподівання швидкого розкриття наукою усіх таємниць природи. Царський уряд, кріпосники-дворяни Росії негативно ставилися до розвитку наукової думки, особливо природничих наук, боячися поширення матеріалістичних поглядів і підриву панівної самодержавно-релігійної ідеології. Однак, об'ективні умови формування капіталістичних відносин, зокрема зростання промисловості, торгівлі, міст, спроби інтенсифікувати сільськогосподарське виробництво, посилення економічних зв'язків усередині країни і з чужоземними країнами, дальший процес становлення націй і національної самосвідомості народів, - зумовлювали науковий прогрес як у галузі природничих, так і гуманітарних наук. В Україні Харківський і Київський університети, незважаючи на несприятливі умови і, передусім, репресії царського уряду, силами передової, прогресивної професури внесли значний вклад упідготовку наукових кадрів і розвиток вітчизняної Науки. Так, за дореформений час 66 вихованців Харківського університету стали професорами і працювали як у Харківському, так і в Московському, Київському, Казанському та інших університетах. Серед них найбільш відомими були математик М. Остроградський, славіст І.Срезневський, лікар Ф.Іноземцев, філолог О. Потебня, історик М.Костомаров та ін. З часу заснування Харківського університету протягом 16 років у ньому працював професором, завідував кафедрою математики, а в 1813-1820 рр. був ректором Тимофій Федорович Осиповеький (1765-1832), який переїхав до Харкова з Петербурга. У наукових працях з математики, фізики й астрономії він висловив немало нових думок, відстоював матеріалістичні погляди і виступав проти ідеалізму в філософії. Його тритомний "Курс математики" відіграв важливу роль у розвитку математичної науки і навчанні студентів. На матеріалістичних позиціях стояв професор Харківського університету Василь Іванович Лапшин (1809-1888), який написав ряд цінних праць із фізики і фізичної географії. Основи для розвитку хімічної науки в Харківському університеті заклав професор О.І.Ходнєв, що обіймав кафедру хімії в 1842-1854 рр. 
У галузі природознавства, зокрема у вивченні вітчизняної флори, плідно працював професор Харківського університету Василь Матвійович Черняєв (1793-1871), а в галузі геології - Никифор Дмитрович Борисяк (1817- 1882). Понад 100 праць із питань ботаніки, зоології, фізики, хімії та інших природничих наук написав перший ректор Київського університету Михайло Олександрович Максимович (1804-1873). 3начний позитивний вплив на розвиток науки в Україні, зокрема в Київському університеті, справила діяльність видатного російського вченого, визначного хірурга, анатома і педагога, засновника польової хірургії Миколи Івановича Пирогова (1810-1881), який у 1858-1861 рр. був попечителем Київського учбового округу. Поряд з фізико-математичними, природничими науками розвивалися й гуманітарні науки. У філософії йшла боротьба між ідеалістичними і матеріалістичними ідеями. Зокрема матеріалістичні погляди висловлювали декабристи, Т.Шевченко, ряд природознавців (Т.Осиповеький, М. Максимович та ін.). У галузі словесних наук цінні праці написали перший ректор Харківського університету Іван Степанович Рижський, засновник вітчизняного слов'янознавства Ізмаїл Іванович Срезневський та ін. Розвиток капіталістичних відносин ставив дедалі більші вимоги до вивчення географії, статистики і економіки України. У зв'язку з цим у першій половині XIX ст, в Україні з'явилося ряд важливих праць із цих галузей знань. Це були, зокрема, 4 томи "Трудів" Комісії для опису губерній Правобережжя й Лівобережжя, заснованої у 1851 р. при Київському університеті, тритомні "Записки о Полтавской губернии" М.Арандаренка, тритомне "Статистическое описание Киевской губернии", підготовлене Д. Журавським і видане в 1852 р. в Петербурзі І.Фундуклеєм, "Опыт статистического описання Новороссийского края" А.Скальковського, що вийшов у Одесі в 1850 р. та ін. Значний крок уперед у першій половині XIX ст. зробила в Україні історична думка. За умов національно-культурного відродження зріс інтерес істориків до вивчення життя, побуту, культури, психології, діяльності народних мас. Саме в цей час і започаткувалася так звана народницька течія в історіографії, оскільки її прихильники головну роль в історії відводили народові, а, отже, вважали головним завданням історика вивчення життя й діяльності народних мас. Велика робота була проведена по відшуканню, збиранню, систематизації і публікації історичних джерел - актового, архівного матеріалу, літописів та інших історичних творів, пам'яток народної творчості. 3начні заслуги в цьому відомого вченого славіста й археографа Осипа Максимовича Бодянського (1808-1877), який, будучи секретарем "Общества истории й древностей" при Московському університеті і редактором видаваних ним "Чтений" (1846-1848, 1858-1876), опублікував у них велику кількість історичних джерел і творів з історії України - "Історію Русів", "Літопис Самовидця", "Коротке історичне описання про козацький малоросійський народ..." П.Симоновського та ін. Багато історичних джерел, зокрема архівних документів, зібрали й опублікували співробітники Київської Тимчасової комісії для розгляду давніх актів, відкритої в Києві в 1843 р. У національному відродженні й українській історіографії кінця XVIII - початку XIX ст. особливе місце займає "Історія Русів" - напівісторичний, напівлітературний, гостро політичний твір, що став відомий у 20-х роках XIX ст. і вперше був опублікований О.Бодянським у 1846 р. Невідомий автор увесь свій виклад, який він починає з давніх часів і доводить до 1769 р., підпорядкував обгрунтуванню на історичному матеріалі права українського народу на свою державність, на рівноправність із усіма народами. Першу узагальнюючу, синтетичну історію України, яка грунтувалась не лише на літописних джерелах, а на використанні архівних, актових матеріалів, написав Д.М.Бантиш-Каменський (1788-1859). Виходець із дворянської родини, він п'ять років працював у канцелярії військового губернатора Малоросії князя М.Рєпніна, потім обіймав ряд високих адміністративних посад і навіть дістав звання таємного радника. Його книга "Історія Малої Росії" вперше була видана у Москві в 1822 р. у чотирьох частинах, удруге - в 1830 р.-у трьох частинах, згодом у 1843 р. Методологічно Бантиш-Каменський стояв близько до російської офіціально-монархічної історіографії, зокрема до М.Карамзіна. Як і Карамзін, Бантиш-Каменський більше всього в історії змальовував не народ, не його роль в історичних подіях, а діяльність царів та царських сановників, гетьманів і козацьких старшин - Петра І, Меншикова, Мазепи, Скоропадського, Полуботка, Апостола та ін., а також зовнішньополітичні події. Важливим твором в історіографії України першої половини XIX ст. була "Історія Малоросії" М.Маркевича (1804-1860), вихідця з поміщицької родини, нащадка козацьких старшин. "Історія Малоросії" була видана в 1842-1843 рр. у Москві в п'яти томах. Змальовуючи минуле України як самостійний історичний процес, Маркевич розпочинає свій виклад із давніх часів і закінчує другим поділом Польщі та включенням Правобережної України до складу Росії (1793 р.). Ідучи за автором "Історії Русів", Маркевич прагнув історично обгрунтувати право українського народу на вільний національний розвиток. Багато архівних матеріалів про запорозьке козацтво і Новоросійський край зібрав і написав ряд праць А.Скальковський (1808-1898), який після закінчення юридичного факультету Московського університету в 1828 р. став працювати в Одесі в канцелярії генерал-губернатора князя М.Воронцова на посаді директора і головного редактора Статистичного управління. Найбільш важливі його історичні праці "История Новой Сечи или последнего Коша. Наприкінці 30-х - у 40-х роках почав свою наукову діяльність як історик М.І.Костомаров (1817-1885). У 1842-1844 рр. Харківським університетом були опубліковані його дві дисертації, у 1843 р. у Харкові в третій книзі альманаху І.Бецького "Молодик" були надруковані перші історичні праці Костомарова "Русско-польские вельможи. Князья Острожские" й "Первые войны малороссийских казаков с поляками». Для поширення науки, освіти і культури у західноукраїнських землях мала велике значення діяльність науково-дослідного інституту "Оссолінеум" - інституту Оссолінських, заснованого у Львові в 1817 р. Ю.Оссолінським - польським просвітителем, літературознавцем та істориком. В інституті були бібліотека і музей, в яких уже на кінець 30-х років було зібрано близько 500 тис. книг із філософії, літератури, географії, права, багатющі колекції зброї, рідкісних монет, картин, гравюр та ін. пам'яток старовини й мистецтва. Основні наукові відкриття. Наука у XIX ст. продовжує сприйматися як класична система знань, як єдина система наук, основні ідеї і принципи якої вважаються остаточно встановленими і непорушними. Відбувається диференціація окремих галузей наукових знань на більш вузькі спеціальні галузі (наприклад, у самостійні науки виділяються експериментальна психологія, соціологія, культурологія) і в той же час - інтеграція наук (саме в цей час виникає астрофізика, біохімія, фізична хімія, геохімія), оформляється і нова галузь знань - технічні науки. 
Протягом сторіччя було зроблено нечувану раніше кількість відкриттів, а на основі накопиченого експериментального, аналітичного матеріалу розроблено узагальнюючі теорії. У рамках класичної фізики з"явилися нові галузі - термодинаміка і вчення про електрику, покликані до життя розвитком техніки. Французький фізик С.Карно вивчив закономірності перетворення теплової енергії в механічну, заклавши тим самим основи теплотехніки. А згодом німецький дослідник Ю.Майєр, англієць Дж.Джоуль і німець Г. Гельмгольц завершили обґрунтування закону збереження і перетворення енергії (термін “енергія” ввів у 60-і рр. XIX ст. У.Томпсон). Отже, було встановлено, що всі види енергії - механічна, теплова, електрична і магнітна - переходять одна в одну. Відкриття в 1831 р. англійцем М.Фарадеєм явища електромагнітної індукції, яке спиралося на дослідження датського фізика Х.Ерстеда і француза А.Ампера, дозволило згодом створити магнітоелектричні генератори й електродвигуни. Їх праці заклали основи майбутньої електротехніки. 

44. РОЗВИТОК УКР ІСТ НАУКИ У 19 СТ КОСТОМАРОВ І ТД.У процесі зростання національної свідомості в Україні того часу спостерігаємо відродження інтересу до національної історії. Українська інтелігенція починає досліджувати власну історію. Серед відомих вчених - Микола Іванович Костомаров видатний український історик, громадський діяч (1817—1885 pp.). Написав відомі праці з історії України: "Б. Хмельницький", "Руїна"; з історії Росії — "Русская история в жизнеописаниях её главнейших деятелей". Костомаров був професором Київського університету. Микола Іванович відомий і як письменник-романтик. Автор таких збірок: "Українські балади" і "Вітка". Написав історичні драми "Сава Чалий" і "Переяславська ніч".

45.ДОБА РЕАЛІЗМУ.ЛІТ-РА  І ТЕАТР. У літературі український реалізм почався з другої половини 19 ст., прийшовши на зміну романтизмові, від якого він перебрав захоплення етнографізмом та героїзацію історичних постатей. «Народні оповідання» Марка Вовчка (1857) при всій реалістичній актуальності тем ще забарвлені романтичним фольклором. Далі реалізм використовувано з позицій народницьких і просвітянських (Степан РуданськийАнатолій Свидницький) та громадсько-програмових (особливо Олександр Кониський). Дальшим етапом школи реалістів була «об'єктивна проза» 80—90-х років: І. Нечуя-Левицького, П. Мирного, Б. Грінченка й І. Франка. Вона визначається епічною шириною описів і розповіді, уведенням соціальних і національних тем, поширенням тематики з селянського верста на робітничі й нову інтелігенцію, поданих на тлі тодішнього розвитку капіталізму в Росії й Австрії. У Івана Франка, не без впливу Еміля Золя, з'являється психологічна мотивація, що набирає рис натуралізму. Типові для реалізму поезії — вірші Бориса Грінченка і Павла Грабовського («Громадська поезія»); Франко від реалістичних «Панських жартів» пішов у напрямі психологічно-філософських зрушень, — і його «Мойсей» (1905) це вже твір на межі модернізму. Як і в мистецтві, на зміну реалізму прийшли інші напрямки, але реалізм фактично ніколи не здавав позицій — і, особливо в прозі, був завжди актуальним стилем. В підрадянській Україні реалізм — стиль майже обов'язковий і виступає у формі соцреалізму. Соцреалістичні теорії розглядають реалізм як основну мету і завершення творчості, тоді як антиреалісти приймають реалізм як вихідну пізнавальну базу, на основі якої можна розвивати вищі форми мистецтва. Видатним майстром драматургії був І. Я. Франко. Він створив класичні зразки соціально-психологічної драми («Украдене щастя», «Учитель»), народної комедії («Рябина»), романтично-легендарних творів на історичному матеріалі («Сон князя Святослава», «Кам’яна душа») та ін. У них правдиво відображено картини народного життя, суспільні процеси, що відбувалися на західноукраїнських землях в останній чверті століття. Незважаючи на адміністративно-цензурні утиски царського уряду, українська драматургія і театральне мистецтво досягли високого рівня розвитку. Це сталося завдяки подвижницькій творчій діяльності видатних письменників і майстрів сцени. Українська драматургія розвивалася в ході виникнення й становлення національного театру, була нерозривно зв’язана з ним загальними інтересами. Українська драматургія спиралася на кращі здобутки усієї літератури, на драматургічні традиції І. П. Котляревського, Т. Г. Шевченка. Одним з драматургів був Кропивницький. У постійних творчих пошуках він ішов шляхом поглиблення психологічних характеристик своїх героїв, використання скарбів усної народної творчості, розширення жанрів української драматургії. Характерною особливістю драматурга є незвичайне вміння добирати і майстерно представляти типові соціальні явища, створювати характерні побутові сцени, малювати драматичні картини народного життя. Найвизначнішою постаттю в українській драматургії другої половини XIX століття є І. К. Карпенко-Карий. Він увійшов до історії української драматичної культури і як борець за національний театр, і як творець гостро соціальної драми та комедії. Його драми та комедії поряд із п’єсами Кропивницького і Старицького становили міцну основу репертуару українського реалістичного театру. Творам драматурга притаманні незвичайна емоційність, ліричність, напруженість ситуації, яскравість мови персонажів, показ органічних зв’язків людини з її оточенням. «Я взяв життя», - говорив драматург і цим визначив основний принцип своєї творчості. Видатним майстром драматургії був І. Я. Франко. Він створив класичні зразки соціально-психологічної драми, народної комедії, романтично-легендарних творів на історичному матеріалі та ін. У своїх п’єсах Франко першим серед західноукраїнських драматургів стверджував реалізм і народність.

46. ЖИВОПИС І АРХІТЕКТУРА ДР ПОЛОВ 19 СТ.В архітектурі XIX століття на зміну пишноті і розкутості українського бароко прийшов стриманий, академічний стиль класицизму. За будівництвом міст наглядали спеціальні комісії і комітети. Громадські споруди будувалися з урахуванням їх призначення — головною метою архітектора стало не створення зовнішньої привабливості, а внутрішній комфорт (висока стелявентиляціяосвітлення).Перехід від бароко до класицизму відбився і на плануванні міст. Обов'язково виділяється адміністративний центр з площею, на якій розміщувалися помпезні будівлі урядових установ, квартали були прямокутними, композиції ансамблів, окремих архітектурних комплексів, палацово-паркового ландшафту носили відкритий характер.У цей час активно забудовуються нові міста на півдні України і в Криму — МаріупольОлександрівськ (Запоріжжя), Катеринослав (Дніпропетровськ), МиколаївОдеса. В Одесі за проектом петербурзького архітектора Тома де Томона в 1809 було споруджено оперний театр. Одночасно відбувалася реконструкція старих міст Слобожанщини і Подніпров'я. Архітектурний стиль Києва визначався відомим архітектором А. Меленським. За його проектом споруджені пам'ятник на Честь повернення Києву магдебурзького права, церква наАскольдовій могилі, ансамбль Контрактової площі на Поділ, який постраждав від пожежі 1812 року. У 1837—1843 роках за проектом Олександра Беретті побудована будівляКиївського університету. Упорядковуються такі міста, як ХарківПолтава.У другій половині XIX століття стильова єдність класицизму руйнується. Складна епоха утвердження капіталізму відбилася і в архітектурі: з'являються нові матеріали, нові замовники. Складається напрям, який отримав назву «еклектика» (змішування). У київських фасадах того часу можна побачити і готику, і ренесанс, і романський стиль, багато будівель в «цегельному стилі» (головна прикраса — нештукатурена цегельна кладка). Пошук все більшої різноманітності викликав інтерес і до візантійсько-російських традицій. Вони чітко простежуються у будові найбільшого у Києві кафедрального Володимирського собору, який споруджувався понад 20 років (18621886) за проектами І. Штрома, П. Спарро, О. Беретті. Участь у розписах собору В. ВаснецоваМ. Врубеля зробило собор видатним явищем у монументальному образотворчому мистецтві. Першим проектом у власне українському стилі вважають прийнятий в 1903 році проект будівлі Полтавського земства архітектора В. Кричевського. Розписи цієї будівлі виконав художник Васильківський.Майстерність і талант українського народу виявилися у створенні палацово-паркових ансамблів. Їх автори, як правило, нам невідомі. Народні майстри створили видатні шедеври архітектурного зодчества: палац Розумовського у Батурині в живописній місцевості над Сеймомпалац Галаґана в Сокирницях на Чернігівщині, до якого прилягає лісопарк площею 600 десятин, парк «Олександрія» на березі Росі в Білій Церкві, знаменита «Софіївка» в Умані, де руками кріпаків, без використання якої-небудь техніки були насипані гори, викопані ставки. Якщо в літературі, театрі вже сама мова визначала їх національний образ, то в таких сферах, як образотворче мистецтво, архітектура, вироблення національних форм було проблематичнішим. Так, в східноукраїнських землях можна говорити про певну українсько-російську єдність в образотворчому мистецтві. Справа в тому, що протягом майже всього XIX століття в Російській імперії головним центром освіти була Академія мистецтв уПетербурзі. Найбільші можливості для виставок, замовлень також були в столиці імперії. Можна привести безліч прикладів переплетення творчості, доль українських і російських художників.В. Тропінін залишався кріпаком навіть вже будучи відомим художником, багато років він жив і працював у Подільському маєтку своїх добродіїв. Саме тут відбувається становлення його, як митця та майстра, він детально знайомиться з іконописною традицією. Тропінін говорив, що Україна замінила йому Академію. Він пише безліч портретів («Дівчина з Поділля», «Хлопчик з сокирою», «Весілля в селі Кукавці», «Українець», «Портрет подільського селянина»), демократизм і реалізм яких були новаторськими. Після звільнення Тропінін жив у Москві. Знаменитий портрет О. С. Пушкіна його роботи. І. Сошенка, який залишився після Академії в Петербурзі, у своїй творчості не забував Україну (наприклад, «Продаж сіна на Дніпрі», «Ріка Рось біля Білої Церкви», «Хлопчики-рибалки»).Загалом у живописі початку XIX столітті переважаючим художнім стилем був романтизм. Багатьох художників цього напряму приваблювала Україна — «нова Італія», як її називали. З'явилися і художники, для яких поїздки сюди не були просто даниною моді. Українській темі присвятив свою творчість В. Штернберг. Працював він і в портретному, і в побутовому, і в пейзажному жанрах. Його увагу приваблюють і стають сюжетами картин, здавалося б, прозаїчні сцени: переправа на поромі через Дніпро, ярмароквесілля. Його картинам властива описовість, що зближує їх зі стилістикою української літератури того часу. В. Штернберг товаришував з Шевченком, йому належить художнє оформлення «Кобзаря». В Академії за сім картин, написаних на Київщині і Полтавщині, він отримав велику золоту медаль. В. Штернберг помер дуже молодим під час поїздки в Італію.Зовнішні обставини — заслання, заборона малювати — перешкодили розкритися в повній мірі живописному таланту Шевченка. Як вважають фахівці, в романтичних картинах «Селянська родина», «Циганка-ворожка», інш. вже помітний відхід від чистого академізму. Особливо виділяється реалізмом «Судня рада». Відзначимо, що різнобічний талант Т. Г. Шевченка досяг академічних висот і в художній графіці (серія «Живописна Україна» тощо) — в 1860 р. йому було присвоєно звання академіка гравюри Петербурзької академії мистецтв.З М. Гоголем, В. Штернбергом, Т. Шевченком близько спілкувався великий художник-мариніст І. Айвазовський, який значну частину життя провів у рідній Феодосії (він і свою картинну галерею заповідав місту). У його живописі звучала й українська тема: «Очерети на Дніпрі поблизу містечка Алешки», унікальна для художника жанрова картина «Весілля на Україні».Новаторською для пейзажу стала творчість А. Куїнджі, який народився поблизу Маріуполя. Перша ж виставлена ним картина — «Ніч на Дніпрі» — викликала в Петербурзі сенсацію. Художник володів тонким мистецтвом передавати на полотні світлоповітря.Головна тенденція образотворчого мистецтва другої половини XIX — рух до реалізму — з найбільшою силою прозвучала у творчості членів «Товариства пересувних художніх виставок». Найзнаменитіший живописний портрет Т. Шевченка написаний ініціатором створення та ідейним керівником товариства передвижників І. Крамським. Ідея правдивого відображення життя народу, критика несправедливості була співзвучна українському мистецтву. Багато художників-передвижників були родом з України: М. ГеО. ЛитовченкоМ. Ярошенко. Микола Ге написав чудовий портрет свого друга — історика М. Костомарова. Тематика творів зближує з передвижниками художника К. Трутовського («Бандурист», «Український ярмарок», «Шевченко над Дніпром»).

47.УК МУЗИЧ ШКОЛА 19 СТ. ЛИСЕНКО..XIX століття в історії музики визначається виходом на світову арену багатьох національних шкіл, що пов'язано з ростом національної свідомості європейських народів, що знаходились під владою імперій. Слід за польською та російською постає і українська національна композиторська школа. Діяльність аматорських і відкриття перших професійних театрів (Київ — 1803, Одеса — 1810), у яких ставилися музично-сценічні твори на національні сюжети, зіграли важливу роль у становленні української опери, першою з яких вважається «Запорожець за Дунаєм» Гулака-Артемовського (1863). У Західній Україні в різних жанрах хорової та інструментальної (в тому числі симфонічної) музики працювали композитори М. М. Вербицький,С. І. Воробкевич, В. Г. Матюк (хори й ін.). Основноположною для розвитку національної професійної музики стала різнобічна діяльність М. В. Лисенка, який створив класичні зразки творів у різних жанрах (зокрема 9 опер, фортепіанна й інструментальна музика, хорова і вокальна музика, переважно на слова українських поетів, в тому числі Т.Шевченка). Він же став організатором музичної школи в Києві (1904; з 1918 — Музично-драматичний інститут ім. Лисенка). Широке поширення одержує хоровий рух, виникають хорові товариства «Торбан» (1870) і «Боян» (1891). Відкриваються вищі оперні театри у Києві(1867) та Львові (1900), Вищий музичний інститут у Львові, музичні школи при Російському музичному товаристві у Києві (1868), Харкові (1883),Одесі (1897) та інших містах.Інтерес до української тематики та фольклору проявили і композитори, що працювали за межами України. Особливо слід відмітити творчість Петра Чайковського, що походив з відомого українського козацького роду «Чайків». Українські мелодії використані композитором у ряді творів, зокрема у Другій симфонії та Концерті для фортепіано з оркестром № 1, ряд творів написано на українські сюжети, зокрема опери «Мазепа» і «Черевички».Українська тематика присутня також у творчості Ференца Ліста, що мандрував Україною в кінці 1840-х — це п'єси для фортепіано «Українська балада» і «Думка», а також симфонічна поема «Мазепа». Українські коріння має також Ігор Стравінський, значна частина його ранніх творів була написана в Устилузі на Волині.

48. Україна в культурі Росії в другій половині  19 століття. Протягом XVIII і значної частини XIX ст. в Росії вживали українських підручників: історію -— Гізеля, граматику — М. Смотрицького. Великий попит на українців був у Колегії Закордонних Справ, де завжди були потрібні перекладачі Серед української інтелігенції було багато знавців латини, грецької, польської, німецької, турецької мов, яких виряджали з посольствами до різних міст Європи. Українці перекладали російською мовою різних чужинецьких авторів Г Полетика — твори Арістотеля, Епіктета, Ксенофонта; С. Гамалія —- твори Сен-Мартена, Я. Бема, Юнґа. О. Лобисевич переклав з французької мови, «Слово президента де-Монтеск'є», «Описание пещеры бога сна из Овидиевых превращений» та ін. Україна дала Росії видатних економістів: А. Рубановського, О Самборського, М. Ліванова, Є. Десницького, І. Комова, які познайомили Росію з англійською системою хліборобства; Р. Бужинський упорядкував перший словник термінів ботаніки, перекладав твори Пуфендорфа, Страттемана, Морер'єра; Т. Прокопович був, мабуть, найвизначнішим ученим-енциклопедистом (теологія, філософія, література, історія, математика, астрономія) тогочасної України. В 1786 році вийшла друком «Поетика» Т. Прокоповича, а його чотири томи богослов'я були видані в Німеччині в 1782-1784 роках. Найбільше значення для Росії мали два трактати Т. Прокоповича: «Правда волі монаршої», який дав обґрунтування царського самодержавства, і «Духовний регламент», який поклав підвалини для російського цезаропапізму. Багато письменників дала Україна Росії: С. Полоцький приніс драматичні вистави та новий стиль віршування; драми Д. Туптала, І. Хмарного, С. Ляскоронського поклали початок театрові; поет В. Капніст — автор «Сатири» і «Оди на рабство», яка була першим проявом демократизму" Тонічний розмір, відкриття якого приписували В. Тредьяковському, насправді принесли українці; так само теорія — яку приписували Ломоносову — про три «штилі» в російській мові, українського походження.Величезна роль українців у галузі малярства: К. Головачевський, А. Лосенко, І. Саблуков, Д. Левицький, В. Боровиковський, різьбар Г. Мартос та інші прославили своїми творами російське мистецтво, до якого їх зараховували. У галузі музики, не кажучи про виконавців, співаків, досить нагадати славетні імена композиторів М. Березовського, Д. Бортнянського, А. Веделя. Ряд видатних адміністраційних постів Російської імперії посідали українці; найвидатніші з них — князь О. Безбородько, канцлер Російської імперії; граф П. Завадовський — міністр освіти; Д. Трощинський — міністр фінансів, не згадуючи маси інших урядовців, які переповнювали столичні установи імперії. У XIX ст. кількість українців у різних російських установах, у різних галузях культури збільшується одночасно з тим, як зменшуються можливості знайти відповідні посади, відповідно використовувати свої здібності в Україні, їх поглинала російська імперська культура і часто потрібні дослідження генеалогічні, антропологічні, психоаналітичні, щоб встановити українське походження особи. Кількість діячів, які включилися в російську культуру, дуже велика, і вони збагатили цю культуру видатними творами. Мова йде не тільки про окремі особистості. В XIX ст. офіційно «кооптовано» величезну Південну Україну з її серцем — Запоріжжям, і її стали вважати за «Нову Росію» на підставі адміністраційної термінології XVIII ст. Цікаво, що наприкінці XIX ст., коли єдиний в Україні український часопис «Києвская Старина», до редакції якого входили видатні історики України з В. Антоновичем на чолі, оголосив конкурс на курс історії України і дав програму цієї праці (там були Правобережна, Лівобережна, Слобідська Україна, але не було Південної), — потрібні були праці істориків, щоб довести, що Новоросія е Південна Україна. Дуже багато українських вчених працювали в університетах, духових академіях, політехнікумах, технічних інститутах та інших високих школах, в Російській Академії Наук, у Воєнній Академії. Викладали, за умовою часу, польською, німецькою, російською мовами, і завойовували славу тим державам де працювали. Софія Ковалевська, народжена Круковська, була професором Стокгольмського університету. Мало хто знає, що вона родом із Полтавщини, родичка Косачів. З Харківщини походив її чоловік, М. Ковалевський, світової слави соціолог. Великої слави здобув математик М. Остроградський, родом із Полтавщини, іменем якого названо деякі математичні формули. Українцями були — К. Ушинський, славетний педагог; історик літератури Д. Овсянико-Куликовський; академіки Російської (Всесоюзної) Академії Наук: Д. Петрушевський, історик; І. Грабар, унук А. Добрянського; історик мистецтва, професор А. Ясинський — славіст; філософ П. Юркевич, академік Російської, Чеської, Паризької та Української Академій Наук; основоположник геохімії та біогеохімії, іменем якого названо мінерал — вернадіт — В. Вернадський.

49. Суперечності розвитку культурного життя України  у  19 столітті. Культура другої половини XIX ст. продовжувала розвиватися в умовах колонізаторських режимів, які панували в Україні. Вони намагалися тримати український народ у неуцтві, докладали всіх зусиль, щоб позбавити його національних особливостей та уподібнити своїм народам. Проте плекаючи такий імперський ідеал, російські та австрійські власті не могли не задовольняти культурно-освітніх потреб українського суспільства, яке протягом другої половини XIX ст. зазнавало все глибших модернізаційних змін. Перетворення в сільському господарстві та промисловості й торгівлі збільшили потребу професійно підготовлених робітників, службовців, чиновників. Завершення промислового перевороту зміцнило матеріальну базу культури, стимулювало розвиток науки та освіти. За нових умов господарювання та життєвих можливостей в народу формувався все міцніший потяг до грамоти. «Селяни один за одним самі посилали дітей „у науку", — писав у 1862 р. журнал «Основа». Нові верстви інтелігенції, кваліфікованих робітників, фабрикантів і заводчиків прагнули дати освіту своїм дітям. Усе ширшим ставав їхній духовний світ, і вони все більше потребували мистецьких творів для задоволення своїх духовно-культурних запитів. Небувало пожвавився інтерес широкої громадськості до своєї історії, мови, культури. За таких умов українська інтелігенція поступово перетворювалася на впливову інтелектуальну й духовну силу, здатну спрямовувати культурний розвиток української нації, вести її за собою. Вона стала творцем нової української культури й використовувала всі можливості, найменші послаблення колоніальних режимів для утвердження нових позицій української культури. Такі можливості створювали буржуазні реформи. Завдяки їм інтелігенція у своїй культурно-просвітницькій діяльності могла опертися на земське самоврядування, на правовий захист прав людини, гласність, на університети, що ставали осередками вільнодумства. Новою визначною особливістю тогочасної культури було виникнення громадсько-культурних об'єднань. За відсутності державних національних установ, вони перебирали на себе функції розвитку культури, наукових знань, ліквідації масової неписьменності, піднесення національної самосвідомості, згуртування українства.

50. УКР ТРАДИЦ КУЛЬТУРА:ОДЯГ,ЖИТЛО І ТД.Українці — етнос з давньою високорозвиненою землеробською культурою. Саме це заняття обумовило традиційний побутматеріальну культуру, систему основних свят і обрядів (по суті календарно-землеробських), світогляд, духовні цінності нашого народу. Селянське житло — хатина була глинобитною або зрубною, побіленою зсередини та зовні і складалася з двох або трьох приміщень. Бідняцька хатина була однокамерною.Підлогу робили з глини, чотирисхилий дах крили соломоюочеретом або ґонтою. Сам процес будівництва хатини був цілим ритуалом, покликаним забезпечити благополуччя сім'ї. Велика увага приділялася вибору місця для будинку. Його не можна було будувати на перехрестях доріг, на місцях поховань. Існував звичай насипати на передбачуване місце будівництва трохи зерна. Якщо наступного ранку купка була потривожена, вибирали інше місце. Починати будівництво бажано було тільки у вівторок або четвер. Український народний одяг — яскраве і самобутнє культурне явище, воно розвивалося й удосконалювалося протягом сторіч. У народному костюмі відбилися спільність походження й історичної долі східних слов'ян, взаємовплив культур сусідніх народів. Зберігаючи ознаки різних епох, костюм є джерелом вивчення етнічної історії населення, його соціально-класової структури, естетичних поглядів. Він є досить різноманітним у регіональному відношенні, але містить у собі ознаки, що характеризують загальну історію розвитку української культури. Так, основним елементом одягу завжди була сорочка. Саме сорочки належать до найстарших видів одягу. Наприклад жіночі сорочки козацьких часів дійшли майже незмінними до нас. Жіночий одяг складався з вишитої сорочки (тунікоподібної, поликової або на кокетці) і незшитого поясного одягу: дергизапаскиплахти. ЗXIX століття стали носити зшиті «спідниці». У прохолодну погоду носили безрукавки (корсеткикиптарі тощо). Сорочка була, як правило, прикрашена вишитим або тканим орнаментом по коміру, подолу, на рукавах — місцях, де максимально відкритий доступ до тіла. Тобто орнамент виконував не тільки естетичну, але й оберегову функцію, захищаючи господарку одягу від злих духів, хвороб та ін. Жіноча сорочка взагалі вважалася найтаємничішим елементом одягу, особливо її поділ. Наприклад, вірили, що вишитим подолом можна зупинити відьмуПовитухи приймали дитину у поділ сорочки. Вишитою верхньою частиною сорочки нареченої після ритуального умивання по черзі витиралися молоді. Основним верхнім одягом жінок була свита або свитка з білого сукна. Система харчування складається з сукупності певних ознак традиційно-побутової культури етносу: набір харчових продуктів, способи їх обробки і приготування, режим повсякденного харчування, асортимент обрядових страв, звичаї, пов'язані з приготуванням і споживанням їжі. На систему харчування українців, як і інших народів, впливають кліматичні і природно-географічні умови та напрями господарської діяльності.Набір продуктів харчування пов'язаний з традиційною господарською діяльністю: орне землеробствотваринництвогородництвобджільництво. Основу харчування складала рослинна і борошняна їжа (борщкашігалушки,вареники, різноманітні юшкилокшинатетерякисіль та інші). Значне місце в раціоні харчування займала риба (особливо осетрина і тарань), в тому числі солона. З м'ясних страв вживали салоковбасу, печеню з курей,гусейкачок тощо. Худобу кололи раз або два на рік, на великі свята: на Різдво і Великдень. З борошна з доданням маку і меду випікали численні маковники, коржікнишібубликикренделіпиріжкипотапцімлинці,солодощі, стовпці тощо. Крім того, у повазі були молокосирисметанаряжанкакисляк, інші молочні продуктиповидлогоріхивареннянапоїХліб в Україні мав символічні функції в багатьох обрядах: весільних, родильних та ін. Виготовляли пивогорілкимедовухуспотикачі тощо. Повсякденна їжа різних верств населення дуже відрізнялася. У багатих родинах смакували привезені купцями з різних куточків світу: цукор у головках, цукор льодовий, помаранчіцитринимигдальродзинкиімбиргвоздикучайкавукав'ярсьомгувина, чужоземні горілки, наливки та вина (волоське, угорське, кіпрське, мусулес, фронтин'якрейнськепунш та ін.). Для українців характерне шанобливе, дбайливе ставлення до продуктів харчування. Перед сніданком, обідом і вечерею українець традиційно промовляв коротку молитву. За столом не жартували, не лаялися. Треба зазначити, що з усього комплексу матеріальної культури саме харчування є найбільш консервативним. Це стосується і системи, режиму харчування, і найбільш поширених та улюблених страв (скажімо, до сьогодні вихідці з України на Подонні, в Середній Азії, на Далекому Сході залишили в своїй кухні багато традиційно українських страв, перш за все — борщ).

51.КАЛЕНДАРНО-ПОБУТОВА ОБРЯДОВІСТЬ УКР. Звичаї - це повсякденні усталені правила поведінки, що склалися історично, на основі людських стосунків, у результаті багаторазового здійснення одних і тих же дій та усвідомлення їх значущості. Вони, як неписані закони народжуються разом з народом і передаються з покоління у покоління, тобто стають традиційними. Обряди – це символічні дійства, приурочені до відзначення найбільш важливих подій у житті людських гуртів, родин, окремих осіб. Наприклад, віншування (поздоровлення) хлопців на Різдво, посівання на Новий рік, колядування, квітчання хати на Зелені свята тощо. Звичаї народу – це ті прикмети, по яких розпізнається народ не тільки в сучасному, а і в його історичному минулому. Народні звичаї охоплюють усі ділянки громадянського, родинного і суспільного життя. Звичаї – це ті неписані закони, якими керуються в найменших щоденних і найбільших всенаціональних справах. Звичаї – це найміцніші елементи, що об´єднують окремих людей в один народ, в одну націю. В усіх народів світу існує повір´я, що той, хто забуває звичаї своїх батьків, карається людьми і Богом. У нашого, українського народу існує повір´я, що від тих батьків, які не дотримуються звичаїв, родяться діти, що стають вовкулаками. Існують: побутова обрядовість зимового циклу(День святого Андрія Первозванного припадає на 13 грудня. У ніч під “Андрія” дівчата ворожать, щоб пізнати свою долю – дізнатися чи вийде вона заміж, а чи доведеться знову дівувати цілий рік. ); обрядовість весняного циклу, літні звичаі та обряди та осінні звичаї та обряди.

52. СІМЕЙНО-ПОБУТОВА ОБРЯДОВІСТЬ УКРАЇНЦІВ.Вони найбільш яскраво відображають сімейно - шлюбні та побутові відносини, що складаються в нової, соціалістичної сім'ї . Весілля , торжества але нагоди народження дитини , новосілля , дні повноліття дітей , ювілеї сім'ї ( наприклад , срібні та золоті весілля ) розкривають і стверджують красу людських відносин , підкреслюють їх високу моральну цінність. Обряд урочистої реєстрації новонароджених , зберігаючи свої сімейні риси , розвивається в даний час в напрямку посилення його суспільного звучання . В урочистій церемонії беруть участь не тільки названі батьки , а й представники трудових колективів. Колективи , де трудяться батьки новонародженого , нерідко беруть на себе зобов'язання надавати постійну допомогу у вихованні дітей робітників свого підприємства аж до повноліттяСформовані нові сімейно -побутові відносини на основі соціалістичної моралі отримують наочно - чуттєве вираження в обрядовій формі. У містах і селах країни широко поширився обряд урочистого одруження. Соціально -культурна сутність обряду полягає в тому , що він в урочистій обстановці фіксує створення нової сім'ї , юридично санкціонує шлюб ; підкреслює , що соціалістичне суспільство виявляє велику турботу про сім'ю , охорону материнства , доброчесну вихованні підростаючого покоління , і разом з тим суспільство , держава покладають важливі обов'язки на сім'ю у справі виховання дітей. Обряд стверджує рівність чоловіка і жінки в сімейному і громадському житті . Порядок проведення обряду в основному вже склався , почався процес вдосконалення обрядових церемоній та методики їх проведення. Церемонія одруження тепер , як правило , супроводжується урочистими промовами , хоровим співом чи музикою. Розроблено зразки одягу для організаторів обрядів та їх помічників , продумані рекомендації з прикрашання залів палаців , клубів , кімнат урочистих подій. Все це сприяє підвищенню ідейного і художнього рівня обрядів. Барвисті обряди приваблюють людей , благотпорно впливають на зміцнення молодої сім'ї , успішно витісняють церковні вінчання.Нові форми і соціалістичний зміст сімейно - побутовій обрядовості стверджують нерозривний зв'язок радянської сім'ї з громадськістю , з державою , підкреслюють глибоке увагу і турботу нашого суспільства до особистості , сім'ї , відображають турботу КПРС і Радянської держави про створення сприятливих умов у сім'ї для виховання підростаючого покоління , гармонійного розвитку особистості .Свята і обряди є образно -чуттєвій формою відображення життєдіяльності людей , їх способу життя. Своєю художньоюстороною вони , як і мистецтво , з'єднують насолоду прекрасним з передовими ідеями часу , життєвою правдою , сприяють поглибленому розумінню дійсності , дозволяють проникнути в ідейний світ і психологію особистості . Це досягається за допомогою мистецтва , тих його елементів , які століттями використовувалися у святах і обрядах , виконуючи роль виразних засобів. Завдяки наявності елементів мистецтва кожне свято , обряд набуває яскраву індивідуальність , художність і привабливість. Однак художній , театрально - видовищний елемент не є ядром свята , обряду , хоча грає в ньому важливу роль.Система свят і обрядів відображає різноманітні взаємини людей у ​​суспільстві , впливаючи передусім на реальне життя людини , його зв'язку з суспільством , людьми і природою. В обрядах відображаються не будь-які зв'язки , а найбільш істотні , що мають значення як для особистості , так і для суспільства в цілому. Тому суспільство і виробляє образно- чуттєві форми відображення , закріплення і передачі новим поколінням цінностей духовної культури . У цьому специфіка системи обрядів і свят як форми збереження і передачі соціального досвіду , наступного зв'язку поколінь.

53.ІСТОРИКО-ЕТНОГРАФІЧНІ РЕГІОНИ УКРАЇНИ. I. Центрально-східний регіон охоплює велику територію центральної та південно-східної України. До нього належать сучасні Київська, крім північної частини, Черкаська, Кіровоградська, Полтавська, Харківська, південні райони Чернігівської і Сумської областей, вся південно-степова частина України (Донецька, Луганська, Запорізька, Дніпропетровська, Херсонська, Миколаївська, Одеська області), південно-східні райони Житомирської, східні Вінницької та північні райони Автономної Республіки Крим.

У складі цього етнографічного регіону виділяються три райони: Середнє Подніпров'я, Слобідська Україна, або Слобожанщина, і Південна степова частина.

Середнє Подніпров'я (більша частина Київської та Полтавської, Черкаська і південна частина Чернігівської, південно-східна Житомирської, південно-західна Сумської, східна Вінницької, північна Кіровоградської та північно-західна Дніпропетровської областей) — один з найдавніше заселених районів української землі, осереддя інтенсивного процесу формування русько-українського етносу. Переважно це територія розселення в минулому східнослов'янського племені полян.

Слобожанщина (Слобідщина) охоплює східну частину України — теперішні Харківську, південно-східну частину Сумської, північно-східні райони Дніпропетровської, східні Полтавської, північні Донецької, Луганської областей та суміжні західні райони Бєлгородської і Воронезької областей, які тепер входять до складу Росії. Назва цього історико-етнографічного району походить від того, що в період інтенсивного його заселення (XVIIXVIII ст.) переселенці з Лівобережної та Правобережної України, з Росії, отримавши тут на певний час різні пільги ("свободи"), засновували поселення — слободи або поселення на "слободах".Південь України. Слобідська Україна з етнографічного погляду — своєрідна перехідна зона між середнім Подніпров'ям, зокрема лівобережним, і південним (причорноморським) історико-етнографічним районом України. Останній охоплює територію Запорізької, Херсонської, Миколаївської, Одеської, південні райони Дніпропетровської, Кіровоградської, Донецької, Луганської та північні Кримської областей. Це степова частина України, яка в давнину була тереном проживання різних кочівників. Однак з давньоруського часу вона слугує оперативним простором просування русичів на південь, політичного й економічно-господарського освоєння ними Причорномор'я. Зі Середньовіччя ця територія відома як Дике поле — так вона названа, зокрема, і на мапі України Г. Боплана. II. Українське Полісся — це етнографічний регіон, що зі сходу на захід простягається всім північним краєм України і разом із суміжним Білоруським Поліссям, так званим Брянсько-Жиздринським Поліссям у Росії, Люблінським Поліссям у Польщі належить до однієї зі своєрідних географічних та історико-етнографічних областей слов'янського світу — Полісся.

Назва Полісся як географічне визначення певного регіону в Східній Європі має давнє походження. У Галицько-Волинському літописі під 1274 р. розповідається про князя Мстислава, який воював на Поліссі. Це поняття вживали польські історики XV—XVI ст. (Я. Длугош, М. Кромер, М. Стрийковський). Щоправда, різні автори позначали цією назвою неоднакову територію — зменшували її або збільшували. Різне окреслення поліського історико-етнографічного ареалу мало місце у XIX ст. Та й досі це питання остаточно не з'ясоване.

Смисл самої назви Полісся споріднений зі словом ліс (лісиста місцевість, лісок, біля лісу). На основі даних порівняльного мовознавства звернено увагу на балтський аналог цієї назви ("Pala", "Pelesa", "Pelysa"), що означає в литовській і латиській мовах характерний для Полісся болотистий ландшафт, багнистий ліс. Тому небезпідставна думка про балтсько-слов'янську спільність кореня назви Полісся. II. Західний (південно-західний) регіон. З етнографічного погляду він найскладніший і дуже різноманітний. У межах сучасної державної території України — це Львівська, Тернопільська, Хмельницька, Івано-Франківська, Чернівецька, Закарпатська, південні райони Волинської і Рівненської областей, а також частина Вінницької.

Цей край заселений здавна і має відносно стабільний склад аборигенного населення. Дуже складною була його історична доля. Він входив до складу Давньоруської держави, Галицького, Володимир-Волинського і Галицько-Волинського князівств. Уже наприкінці XI ст. українське Закарпаття захопила Угорщина. Північна Буковина в середині XIV ст. потрапила під владу князівства Молдови, яке на початку XVI ст. поневолила Туреччина. Галичину в 1348—1349 pp. захопили польські феодали, ними ж з 1388 р. була поневолена західна частина Волині, а східна опинилася під владою Литви. Після Люблінської унії 1569 р. під владу Польської Корони підпала вся Волинь, Поділля, Подніпров'я. На початку XVIII ст. українське Закарпаття разом з Угорщиною поневолила Австрія, а наприкінці цього ж століття всю південну частину західноукраїнських земель захопила Австрійська монархія, яка зберегла тут панівне становище польських, угорських та румунських феодалів.

54.ІДЕОЛОГІЯ ГРОМАДОВСТВА І ДРАГОМАНОВ. Релятивізація політичної ідеології та моралі в марксизмі, зведення їх до ролі породження економічних відносин несумісні з цими настановами Драгоманова. Для нього бути просто виразником настроїв мас — це ще нічого не означає, бо настрої мас можуть бути якими завгодно і визискувати їх можна в своїх власних інтересах теж як завгодно. Саме тому неприйнятний для нього і мотив мети, яка виправдовує засоби. Вже тут Драгоманов висловлюється проти кривавого революційного шляху: «не кажучи про пролиття часто невинної крові, дуже часто і багато хорошого із старого порядку гине при встановленні нового» **.Сила Драгоманова і привабливість українського іміджу, який він створював, полягали в тому, що він прагнув синтезувати національний, демократичний та соціалістичний рухи. Драгоманов йшов на будь-які угоди з різними силами, в тому числі загальноімперськими, але при цьому завжди підкреслював, що репрезентує передусім український рух. Погляди його і настанови не завжди сприймалися, але він їх декларував ясно і безкомпромісно. Він не любив російських радикалів-революціонерів: «Мене розділяло з ними і возведення політичних убивств, або, як вони говорили, «терору» в принцип революційної боротьби, тоді як я дивився на цей терор тільки як на природний, хоча й патологічний наслідок терору самого уряду» ***. Терористи платили йому нехіттю або й ненавистю, яку успадкували більшовики.Марксизм Драгоманов приймав як економічне вчення — палким прихильником Марксового «Капіталу» був близький його друг Микола Зібер, який емігрував з Росії разом з ним. Відомо, що Маркс високо оцінив виклад Зібером його вчення і глибину розуміння ним суті Марксової економічної теорії. І Зібер, і Драгоманов оцінювали Маркса як раціоналісти і позитивісти XIX ст. — їм імпонувало його прагнення раціонально, шляхом аналізу дати характеристику економіки як об’єктивного еволюційного процесу. Проте Драгоманов не міг прийняти марксизму загалом як соціологічну теорію і як політичну доктрину. Його позиція була, по суті, позицією етичного соціалізму, тому з соціалістичних діячів того часу ближчим йому був Прудон. Драгоманов не приймав «державницького» соціалізму, не кажучи вже про «диктатуру пролетаріату», і схилявся до певних форм самоврядування типу швейцарської федерації.Але в підході Драгоманова до української національної проблеми виявилися не тільки його загальні гуманістичні принципи, а й розуміння ним соціальної та геополітичної європейської реальності. Досить повно воно виражене в статті «Германство на Востоке и Московщина на Западе», опублікованій в редагованому ним журналі «Вольное слово» 1882 року.Драгоманов розглядає напрями тяжіння державних інтересів європейських держав і показує, що вони загалом збігалися з напрямами колонізаційних рухів європейських націй. Так, колонізаційний рух німців на схід і на Балкани знаходить підтримку в державних устремліннях і створює тиск на сусідів — Польщу, прибалтійські країни, слов’янські та неслов’янські нації Балкан аж до Чорного моря. Дивним винятком є історія Росії, яка ніколи не спромоглася колонізувати землі на заході, навіть тоді, коли Катерина свідомо ставила за мету російську колонізацію степового Причорномор’я. Колонізаційні потоки з центральної Росії йшли на Урал і Сибір. Проте в історично короткий термін Росія захопила величезні землі на заході, включаючи Україну.Драгоманов заперечує твердження російських істориків про те, що цій легкості Росія завдячувала своїй дипломатії та військовим перемогам. На його думку, успіхам своїм Росія завдячувала насамперед тиску Німеччини на схід і, відповідно, агресії Польщі, почасти теж під впливом Німеччини. Обороняючись від польської агресії, українці, білоруси та інші західні сусіди Росії обирають московське підданство. Драгоманов підкреслює, що Російська імперія, встановлюючи надзвичайно важкий деспотичний режим на всіх придбаних нею землях, тим часом своїми жорстокими засобами розв’язувала національні проблеми України — опір польській агресії та розгром татаро-турецької сили, забезпечення колонізації степів Причорномор’я та виходу до Чорного моря. Це створювало певну підтримку російського деспотичного режиму в різних колах українського суспільства, на що необхідно зважати.

55. Науко́ве товари́ство імені Шевче́нка (акронім: НТШ) — всесвітня українська академічна організація, багатопрофільна академія наук українського народу. Рушійна сила формування та розвитку української науки кінця ХІХ - першої половини ХХ ст. Утворене 1873 року у Львові, як Літературне товариство імені Т. Шевченка, у 1892 назву змінено на Наукове товариство ім. Т. Шевченка (своєрідна академія наук). Особливого розквіту досягло в період головування Михайла Грушевського (1897-1916). У 1920-30-х роках зазнавало переслідувань від польської влади, 1939 зліквідована радянською владою; відновлена 1947 року в Західній Європі та Сполучених Штатах Америки, де стала відома як Shevchenko Scientific Society. З 1989 року організація знову діє на території України. В українській історії перша суспільна установа, яка, сповідуючи Шевченкові ідеї служіння Україні, присвоїла собі його ім'я (початкова назва інституції — «Товариство ім. Шевченка»). Після першого етапу розвитку, пов'язаного з розбудовою видавничої літературної діяльності, Товариство за оновленим статутом, прийнятим у 1892, перетворюється в багатопрофільну академію наук — з пріоритетом до проблем українознавства. Об'єктивні передумови для виникнення Товариства в столиці Галичини створював стимульований Шевченковою духовною спадщиною поступ українського національного відродження за обставин заборон українського розвитку на теренах царської Росії (зокрема після Валуєвського циркуляру 1863) та ліберальнішого ставлення до українства в Австро-Угорській імперії.Первісно НТШ виникло як Товариство імени Шевченка у 1873 році у Львові з ініціативи Олександра Кониського, відомого українського наддніпрянського письменника, Дмитра Пильчикова за фінансового сприяння Єлизавети Милорадович-Скоропадської. Однак статутно членами засновниками могли стати лише галичани, громадяни Австро-Угорщини. Статутними членами-засновниками стали:Юліян Романчук,Омелян Огоновський,Олександр Огоновський,Корнило Сушкевич,о. Степан Качала,Лонгин Лукашевич,Теофіл Барановський. Першим головою Товариства було обрано Корнила Сушкевича. Перші роки діяльности Товариства пройшли в умовах жорсткої конкуренції з галицькими москвофілами, оскільки його представники відстоювали ідею єдности галицьких та наддніпрянських українців та їхньої окремішности від поляків та росіян. Першим зреалізованим завданням для Товариства було заснування власної друкарні, яка видавала книжки справжньою народною українською мовою на противагу до друкарні Ставропігійського інституту, що друкувала т. зв. "язичієм". За період від створення товариства до реорганізації його у наукове (1873-1892) було видано лише більше 20 книг, видавалися регулярні часописи "Правда" та "Зоря".В умовах значного поширення українського просвітницького та культурного руху виникла потреба реорганізувати Товариство у наукову інституцію, що в майбутньому виконувала б функції Академії наук. Головним ініціатором такого перетворення виступив у 1890 році Олександр Барвінський за підтримки Олександра Кониського та Володимира Антоновича. На загальних зборах 13 березня 1892 року було прийнято новий статут, згідно з яким створено Наукове Товариство імени Шевченка (НТШ).Було створено три секції НТШ, що визначали упродовж більшої частини його історії його структуру:Історично-філософська,Філологічна,Математично-природописно-лікарська.Першим головою реорганізованого НТШ став Юліян Целевич (1892), однак його майже зразу замінив Олександр Барвінський (1893-1897). Налагоджено видавництво «Записок НТШ». Усвідомлюючи особливу відповідальність за поширення українського друкованого слова (яке було заборонене в підросійській Україні) Товариство з самого початку свого існування приступило до видання на власній поліграфічній базі книг українського письменства. Слід вважати особливою роль Товариства у становленні чільних загальнонаціональних часописів: щоденної газети «Діло» (з 1880 р.), двотижневика «Зоря» (18851897) та «Літературно-наукового вістника» (18981913).\Головним серійним виданням НТШ за усіх періодів його існування стали «Записки НТШ» (ЗНТШ) засновані у 1892 р., до розбудови яких особливо приклався Михайло Грушевський(під редакцією М. Грушевського вийшло 107 томів ЗНТШ).Крім ЗНТШ також розпочато цілий ряд інших серійних видань. У 1895 році започатковано серійну збірку «Жерела до історії України-Руси» (усього 22 томи), «Пам'ятки українсько-руської мови і літератури» (8 томів), «Етнографічний збірник» (40 томів), «Матеріали до українсько-руської етнології» (22 томи), «Студії з поля суспільних наук та статистики»,«Часопись Правнича і Економічна». Крім того виходили «Збірник Історично-філософської секції», «Збірник Філологічної секції») та інші серійні видання. В 1897 р. вперше в історії українського народу з'явилося україномовне серійне видання в галузі природничих та технічних наук — «Збірник Математично-природописно-лікарської секції», а також далі окремо «Лікарський збірник». У цих виданнях провідні діячі НТШ закладали основи української наукової, медичної і технічної термінології.

56.РОЗВИТОК МИСТЕЦТВА І ЛІТРИ НА ЗХ УКР ЗЕМЛЯХ У 19СТ. На західноукраїнських землях рух народних мас за розвиток української культури, освіти, рідної мови очолили народовці. Народов-ство виникло наприкінці 1861 — на початку 1862 р. і мало багато спільного з українофільством на основних українських землях. Народовці мали значну підтримку з боку національно-визвольного руху Наддніпрянської України. Центральним представницьким органом народовців було обрано в 1855 р. Народну раду, головними завданнями якої стали розвиток народності, прогрес, лібералізм, демократія, федералізм. Народна рада вважала себе спадкоємницею Головної руської ради, яка була заснована у Львові в 1848 р. і проголосила єдність усього українського народу. Українські посли в австрійському парламенті висунули вимогу відокремити українські землі, що перебували в межах австрійської держави, утворивши коронний край під управлінням намісника, а також приєднати до Галичини Буковину й Закарпаття.Народовці пропагували твори класиків нової української літератури, національні ідеї, створюючи різні товариства, установи, гуртки, культурно-освітні заклади. У Львові 8 грудня 1868 р. зусиллями народовців було засновано українське громадське товариство "Просвіта", що мало на меті поширення освіти та пробудження національної свідомості. Першим головою "Просвіти" був А. Вахнянин. Товариство видавало твори українських письменників, створило пресовий орган народовців "Діло". Осередки "Просвіти" існували на українських землях з кінця 60-х років XIX ст. до 1940 р., а в діаспорі вони збереглися й донині.З ініціативи народовців у 1864 р. було засновано перший професійний театр у Львові. Непересічне значення для української мови й літератури мало створення в 1873 р. у Львові з ініціативи О. Кониського і М. Драгоманова Товариства ім. Т. Шевченка, яке в 1892 р. було перетворене на Наукове товариство ім. Т. Шевченка (НТШ). Це була перша і єдина за період 1892-1918 рр. новітня Академія українського народу. У товаристві діяло три секції: історико-філософська, філологічна і математично-природничо-лікарська, до складу яких входили археологічна, бібліографічна, етнографічна, правова і статистична комісії. З товариством співпрацювали М. Грушевський (голова з 1897 р. до 1913 р.), І. Франко, В. Гнатюк, Ф. Вовк, І. Горбачевський. За час діяльності НТШ видало 1100 наукових та літературних творів. Українська література наприкінці XIX ст. досягла художньої зрілості. Погляди Т. Шевченка щодо значення прогресивного реалістичного мистецтва були розвинуті у творчості І. Франка, П. Грабовського, М. Коцюбинського, Лесі Українки. У Галичині й на Буковині відомими письменниками стали Н. Кобринська, О. Кобилянська, О. Маковей, В. Стефаник, Ю. Федькович, С. Воробкевич. Дуже близькими були зв'язки Наддніпрянщини з Галичиною. Наддніпрянські письменники, яким у Росії не дозволяли друкуватися, посилали свої твори до галицького видавництва. І. Франко, найбільший письменник Галичини, був у дружніх стосунках з українськими культурними діячами Наддніпрянщини і разом з ними здійснював активну літературну й наукову діяльність. М. Драгоманов у своїх творах проповідував потребу боротьби за політичну і національну волю, наголошував на необхідності йти за прикладом європейських політичних рухів і бути на рівні нових соціальних ідей. Побачили світ повісті й оповідання І. Нечуя-Левицького, П. Мирного, пізніше — В. Винниченка, О. Олеся, які стали цінним надбанням української культури. Творцями української драматургічної літератури стали М. Кропивницький, М. Старицький та І. Карпенко-Карий. М. Кропивниць-кий і М. Старицький стали засновниками, а також режисерами та провідними акторами українського професійного театру, що був створений у 1882 р. у Єлисаветграді. На цей період припадає розквіт таланту відомої української актриси М. Заньковецької. Із театральним мистецтвом був пов'язаний розвиток української музики. Керівник львівського музично-культурного товариства "Боян", диригент і композитор А. Вахнянин став автором першої на західноукраїнських землях опери "Купало". Першою українською національною оперою була "Запорожець за Дунаєм" (1863 р.) С. Гулака-Артемовського. Українські композитори, як і раніше, багато уваги приділяли обробці музичного фольклору. У творчому доробку видатного українського композитора М. Лисенка (1842-1912) понад 600 творів, які написано на основі народних пісень і текстів вітчизняних і зарубіжних поетів. Він є також творцем репертуару української оперної класики, зокрема опер "Наталка-Полтавка", "Тарас Бульба".В українському живопису визначні представники побутового і пейзажного жанрів С. Васильківський, К. Костанді, П. Левченко, М. Пи-моненко та інші гідно втілили у своїх творах ідеали високої людяності й краси, створили полотна, сповнені почуття народного гумору і проникливого ліризму.Шедевром монументальної скульптури у другій половині XIX ст. в Україні є пам'ятник Б. Хмельницькому, відкритий у Києві в 1888 р. (автор М. Микешин). Наприкінці XIX ст. були споруджені оперні театри в Одесі (архітектори Ф. Фельнер і Г. Гельмер), Києві (архітектор В. Шретер) та Львові (архітектор 3. Горголевський).

57.МОДЕРНІЗМ В УКР ЛІТ І МИСТЕЦТВІ. Модернізм в українській літературі зовні постає в полеміці з народництвом у його тривіальному значенні («просвітянство», утилітарне призначення мистецтва), але він же й виступає одним із спадкоємців народницької (в широкому розумінні цього слова) літератури 19 ст. Переважає бачення людини в розкутості її внутрішнього світу до інших, у зв'язках з народом як духовною соборністю.Водночас на кінець 19 ст. склалися передумови для суб'єктивного поглиблення такого бачення та для корелятивного з ним, близького до модернізму, трактування особистості, що виходить позасвідомої людини, непереборної відчуженості внутрішнього — інтимного світу індивіда, його нерозв'язного конфлікту з дійсністю, а у царині форми — з неможливості передати у загальних. масово зрозумілих висловах внутрішнього осяяння особистості.Встановлення деяких з цих ознак відбувається перед усім у поезії, окремі зразки якої (починаючи з лірики Т. Шевченка, а також у творчості І. Франка, Я. Щоголіва, О. Маковея, Уляни Кравченко, В. Щурата, О. Козловського) могли бути інтерпретовані як модерністські ще до кінця 19 ст. На рубежі століть стають зримими риси нового художнього мислення в поезії (Р. Сембратович, В. Бирчак, В. Стефаник, М. Коцюбинський, О. Кобилянська), згодом — у драмі (Леся Українка, О. Олесь, С. Черкасенко, В. Винниченка).Творчість модерністів має елітарний характер, вона складна для сприйняття, це мистецтво «усвідомлено суб'єктивне». Модерністи виявляють глибоку увагу до підсвідомого у людській психіці. І. Франко, розмірковуючи над відмінністю модернізму від реалізму, писав: «Коли старі письменники виходять від малювання верхнього світу природи, економічних та громадських обставин — і тільки при помочі їх силкуються зробити зрозумілими даних людей, їх діла, слова й думки, то новіші йдуть зовсім противною дорогою: вони, так сказати, відразу засідають у душі своїх героїв і нею, мов магічною лампою, освічують все окруженця. Властиво, те окруження само собою їм мало інтересне і вони звертають на нього увагу лише тоді й оскільки, коли й оскільки на нього падуть чуттєві рефлекси тої душі, яку вони беруться змалювати».Реалісти змальовують характери як наслідок обставин, модерністи зосереджують увагу на психології людини. Теми, сюжети, образи вони беруть з фольклору, міфології, культурної історії, прагнучи дистанціюватися від реальності.

58.КУЛЬТУР ВІДРОДЖ В ЗХ УКР. І.ФРАНКО. В гострій боротьбі різних стилів, напрямів розвивалася українська література на західноукраїнських землях. Тут розквітнув могутній, багатогранний талант Франка, що досяг висот світового рівня, а також талант Федьковича, Кобринської, Коваліва та багатьох інших.
Під впливом досягнень українського театру на Наддніпрянщині розвивалося і театральне мистецтво Західної України. У 1864 р. у Львові був заснований український професійний театр при товаристві «Руська бесіда», який очолив О. Бачинський. Він познайомив Галичину й Буковину з найкращими досягненнями театрального мистецтва України, Росії та європейських країн. В його становленні і розвитку брав участь М. Кропивницький, який перебував у середині 70-х років у Львові.Розвиток музики на західноукраїнських землях певною мірою стимулювався драматичним театром. Значного поширення набув хоровий спів (хорові товариства «Торбан» та «Львівський боян»). Масовими стали збирання, вивчення та пропаганда музичного фольклору. З народними пісенними джерелами пов’язана творчість одного із перших українських композиторів-професіоналів Галичини М. Вербицького, а також І. Лавровського, композитора з Буковини І. Воробкевича. Композитор В. Матюх працював здебільшого у вокальних жанрах та хоровому мистецтві, як І. Січинський та О. Нижинківський. Композитор В. Вахнянін створив кілька оперних творів.
В творчості західноукраїнських художників, які здобували освіту у Відні, Кракові, Мюнхені та інших культурних центрах Європи, виразним був вплив європейських художніх шкіл. Однак вони пов'язували творчість з життям свого народу. До них належать К. Устиянович, Т. Копистинський, І. Труш, на Буковині — Ю. Пігуляк та М. Івасюк. У 1899 р. Івасюк організував у Чернівцях першу художню школу. Живописець Г. Рошкович виконав багато розписів церков у Закарпатті.
Архітектура Західної України перебувала під впливом європейської і відображала розвиток будівельної техніки та нових конструкцій, використовувала нові матеріали. В містах Галичини та Буковини з'явилося чимало примітних споруд: у Львові — будівлі політехнічного інституту (арх. Ю. Захарович), Галицького крайового сейму (арх. Ю. Гохбергер), у Чернівцях — будинок-резиденція митрополита Буковини (арх. Й. Главка), на Закарпатті — мисливський палац графів Шенборнів, будинок Ужгородської синагоги та ін.
Як у Наддніпрянщині, так і в Західній Україні друга половина XIX ст. є періодом значних досягнень. В цьому заслуга як всього західноукраїнського народу, так і його інтелігенції. Зростали, хоч і дуже повільно, писемність, вища освіта, наука, художня література та мистецтво. Однак при цьому слід зазначити, що елітна культура інтелігенції Львова, Чернівців, Мукачевого та інших великих міст різко відрізнялася своїм рівнем від духовного життя селян Прикарпаття, Карпат та Закарпаття. І все ж у ці часи риси національного характеру, національної свідомості, менталітету західних українців були втілені в творчості їх видатних представників. Був зроблений новий крок у подальшому розвитку духовного життя і одночасно закладений фундамент майбутнього поступу.

59. ЛЕСЯ УКРАЇНКА.Її неоромантична, символістська поезія та драматургія означили на рубежі віків увагу до нових цінностей, нових філософських, буттєвих проблем. Йдеться насамперед про зосередження на внутрішньому світі людини, на індивідуальній психології, яка тепер уже менше опосередковується суспільними впливами. Модерна естетика стала визначальною у творчості поетеси не одразу. Утвердження нових цінностей означало розрив зі старими святощами, колишніми авторитетами. Індивідуалізм, горда самодостатність сильної особистості ставали ідеалами молодого покоління, яке вже не задовольнялося закликами до громадської, суспільної роботи й боротьби. Поезія, краса ставали вищою цінністю. Бачимо, як від збірки до збірки Леся Українка все послідовніше й одвертіша в обстоюванні пріоритету індивідуальної свободи, свободи вибору і свободи творчості. Питання нового, модерного мистецтва стало для Лесі Українки чи не основним. Естетичне і культурне обґрунтування нового мистецтва займало поетесу і теоретично (теорія "новоромантизму"), і практично (у драмі "У пущі", де ідея "нового" мистецтва поставлена у зв’язок з естетичним декадансом, громадським утилітаризмом і буржуазним прагматизмом). Мистецька й соціальна драма скульптора Річарда Байрона, подібно до Кассандри, окреслюється розірваним комунікативним контекстом, в якому індивідуально-творчий порив і громадсько-утилітарний принцип несумісні. Збірка перейнята мотивами стоїчної боротьби з долею, не новими, зрештою, в тодішній українській літературі, багато в чому наслідувальними закликами до самопожертви, до служіння рідному народові. Однак мотиви стоїчного протистояння набували у Лесі Українки, яка з раннього дитинства була змушена боротися з тяжкою недугою, особистісного забарвлення. У збірці авторка ще охоче використовує риторичні фігури безпосереднього звертання до адресата – України, народу, рідного краю... Знаходимо тут узвичаєні образи тяжкого шляху й колючих тернів уздовж нього, негоди і "темної ніченьки", провідної зорі й омріяної "волі гожої". Етика боротьби у Лесі Українки – це етика гордої жертовності. Її лірична героїня зрікається безсилих сліз, яких так багато пролили попередники. Свою сучасність авторка, у згоді з романтичною вірою, оцінює як підле міжчасся, тюремне скніння, "часи глухонімії". Це – існування без подвижництва, без героїки й боротьби, без тріумфальних вінків. Співчутливі мотиви, оплакування народної недолі й заклики до невтомної праці сівача-просвітителя, що були визначальними для першої книжки, у цій і наступній поетичній збірках поступаються місцем афористичним гаслам непокори й індивідуального протистояння: любов тепер переплетена з ненавистю... Сліпа доля, всупереч якій лірична героїня сіяла квітки на морозі й шукала між хмарами провідну зорю в найтемнішу ніч, тепер зовсім втратила силу.Збірку відкривала поема "Давня казка", в якій пристрасно прозвучала тема покликання поета, його обов’язку перед народом. Всі три вміщені у цій збірці цикли "Мелодії", "Невільничі пісні", "Відгуки" продовжували цю тему. У 1902 році у Чернівцях виходить третя збірка її поезій – "Відгуки". Вона складається із циклів "З невольницьких пісень", "Ритми", "Хвилини", шести легенд і драматичної поеми "Одержима". Знову ж тут звучить тема митця і суспільної функції слова. У цій збірці виразно проявився відхід Лесі Українки від лірики медитативної до ліро-епосу (легенди), до драматичного монологу, від рифмованого до білого вірша, до розкованості строфічної і жанрової. Помітне також зростання драматичного елемента в ліриці й особливо філософської заглибленості поетичного світосприймання, концентрації думки.

60. НАЦ КУЛЬТ ВІДРОДЖ 20 СТ.Розбудив Україну Чорнобиль. Все, що робилося в дні після аварії на ЧАЕС керівництвом центральних органів СРСР і України, було злочином перед людством і зокрема перед українським народом.Першими, хто подав голос на захист збереження української культури, навколишнього середовища, відродження правдивої історії України, були письменники. Широкий резонанс у суспільстві мали виступи О. Гончара, Р. Братуня, І. Дзюби, І. Драча, В. Дрозда, В. Яворівського, Ю. Щербака, Б. Олійника і багатьох інших. Ґрунтовний аналіз занепаду української культури зробив О. Гончар на Всесоюзній творчій конференції у Ленінграді 1 жовтня 1987 p. На всесоюзну трибуну було винесено проблему засилля атомних станцій в Україні, висловлено протест проти планового будівництва АЕС поблизу Чигирина і в Криму, вказано на загрозу екології від реалізації проекту каналу Дунай-Дніпро, який мав перегородити увесь Дніпровське-Бузький лиман, від чого гирло Дніпра перетворилося б на величезне смердюче болото. О. Гончар висловив думку, що література і наука повинні спільно з гуманістичних позицій трудитися в ім’я людини.Значною подією цього періоду, яка вийшла далеко за межі України, було проведення у вересні 1986 p. у Львові міжнародного симпозіуму “І. Франко і світова культура”, присвяченого 130-й річниці від дня народження письменника та виходу в світ 50-го видання його творів. У ньому взяли участь провідні славісти, письменники і перекладачі з країн Західної Європи і США. В грудні цього ж року на Львівщині відзначалися 175-річчя від дня народження Маркіяна Шашкевича і 150-річчя виходу в світ альманаху “Русалка Дністрова”. На батьківщині письменника в с. Підлісся Золочівського району відкрито літературно-меморіальний музей. У 1987 p. з ініціативи ЮНЕСКО в усьому світі святкувався сторічний ювілей від дня народження одного з визначних українських акторів і режисерів Леся Курбаса. До цієї дати в с. Скала на Тернопільщині, де Курбас провів дитячі роки, було відкрито музей, організовано наукові конференції у Львові, Тернополі, Харкові, Одесі, відкрито меморіальні дошки у Львові і Києві. Саме в цей час на пленумі Спілки письменників України вперше було оприлюднено інформацію про голодомор 1932—1933 pp., який замовчувався упродовж десятків років.У червні 1989 p. під Неаполем за участю провідних українських вчених з діаспори та України, відомих славістів Європи було засновано міжнародну асоціацію україністів (МАУ), президентом якої став відомий літературний критик І. Дзюба. А через кілька днів у Львові відновило свою діяльність Наукове товариство ім. Т. Шевченка.Знаменною подією загальнокультурного значення стало видання з весни 1990 p. журналу “Кур’єр ЮНЕСКО” українською мовою.У наступні роки було багато зроблено для відродження історичної пам’яті, повернення народові культурної спадщини попередніх поколінь. У 1990—Т991 pp. окремими виданнями побачили світ праці М. Костомарова, Д. Яворницького, Л. Єфименко, М. Грушевського, І. Крип’якевича, Д. Дорошенка, Д. Донцова та ін. Вийшов збірник пісень українських січових стрільців, матеріали до історії визвольних змагань 20-50-х років XX ст. Видано багато мемуарної літератури. На екранах з’являються фільми С. Параджанова, Ю. Іллєнка, К. Муратової.З проголошенням незалежності України держава відчувала гостру потребу у створенні законодавчої бази в галузі культури. Цього потребувала, по-перше, та обставина, що необхідно було скасувати союзне законодавство, по-друге, — в умовах переходу до ринкової економіки змінювався сам підхід до фінансування культури державою.

61. КУЛЬТ ПРОЦЕСИ У ПЕРІОД УКР РЕВОЛЮЦІІ.Революція в Росії вплинула на національно-політичне життя в Україні. Вийшли з підпілля і почали діяти українські політичні партії лівого спрямування, відродилася "Просвіта". 17 березня 1917 р. Важливим чинником у вирішенні назрілих національних проблем стало відродження національної освіти. Із поваленням царського уряду український народ почав відновлювати освітній процес. І це зрозуміло, оскільки в Україні за царських часів до самої революції 1917 р. не було жодної української школи. Під тиском народу та педагогічної громадськості України Міністерство освіти Тимчасового уряду змушене було дозволити ввести в усіх народних початкових школах навчання українською мовою, а в учительських семінаріях та інститутах запровадити вивчення української мови, літератури, історії та географії. У вузах дозволялося відкривати кафедри української мови, літератури, історії та права. Цьому значною мірою сприяв перший Український педагогічний з'їзд, який відбувся в Києві у квітні 1917 р. У ньому брали участь 300 делегатів; з'їзд прийняв низку резолюцій щодо розвитку української національної школи. Вища школа:Гетьманський уряд здійснив низку заходів з метою подальшої розбудови вищої школи в Україні. Заснований раніше Український народний університет (м. Київ) був перетворений на Державний український університет, Педагогічну академію перетворено на Українську науково-педагогічну академію, яка мала готувати кадри вчителів українознавства для середніх шкіл. Наука:Великою є заслуга гетьманського уряду у відновленні та подальшому розвитку української науки. Влітку 1918 р. було створено комісію у складі відомих вчених, яка мала виробити проект статуту Української академії наук (УАН). У вересні цього ж року проект було розглянуто і затверджено Радою Міністрів, а 14 листопада було ухвалено закон про заснування Української академії наук у Києві, затверджено її статут, штат, а також склад установ. Література:Революційні події істотно вплинули на зміст літературно-мистецького життя. Політичне розмежування серед творчої інтелігенції, яке спостерігалося й до жовтня, після революції ще виразніше поглибилось. У середовищі літераторів-модерністів поширюється імітація ідейної "незалежності". Численні гуртки і товариства на весь голос заявляють про своє лідерство в мистецькому процесі. Претензійність, прагнення бути ні на кого не схожим відбивалося вже в самих назвах окремих об'єднань і течій — "нічевоки", "біокосміти", "фуїсти", "ліміністи" тощо.Незадовго до революції пішли з життя такі непересічні особистості, як І. Франко, Леся Українка, М. Коцюбинський, завершували свій творчий шлях І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, а В. Стефаник, О. Кобилянська та М. Черемшина жили в Західній Україні і були позбавлені можливості брати участь у літературному процесі Східної України.Місію літературного служіння народові в роки національно-визвольних змагань взяли на себе письменники молодшого покоління, які почали свій творчий шлях незадовго до повалення самодержавства. По-різному сприймали нову суспільно-політичну ситуацію старші українські літератори С. Васильченко, А. Кримський, М. Чернявський, Я. Мамонтов та ін. Загалом ці письменники досить швидко стали на шлях революційних перетворень. ТеатрДо революції 1917 р. у Києві був лише один україномовний театр — це трупа М. Садовського, яка давала вистави в Народному домі. В інших містах України нерегулярно виступали трупи П. Саксаганського, О. Суходольського та ін. Із відродженням української державності відбувалася й реорганізація театральної справи. Вже весною 1917 р. у Києві створилося товариство "Український національний театр", яке об'єднало кращі акторські сили. Йшли інтенсивні пошуки нових форм театральної роботи. Передові діячі формували нові трупи та обновлювали репертуар.У Києві в 1918 р. було відкрито три театри — Державний драматичний, Державний народний і Молодий. Перший очолили відомі вже режисери О. Загаров і Б. Кривецький, які пройшли школу в Московському художньому театрі під керівництвом К. Станіславського і Б. Немировича-Данченка. Новий театр у своїй діяльності схилявся до реалістично-психологічної школи; у його репертуарі були п'єси українських та зарубіжних драматургів. МузикаЗі сцени звучали музичні твори композиторів України, послідовників М. Лисенка — Я. Степового, К. Стеценка, М. Леонтовича, П. Демуцького, В. Косенка, М. Коляди, входила в мистецьке життя молодь — М. Ревуцький, М. Вериківський, Г. Верьовка, П. Козицький, Б. Лятошинський та ін. Створюються хорові та музичні колективи, ансамблі, мандрівні хорові капели. Визначною подією було створення на початку 1920 р. Державної української мандрівної капели "Думка", що згодом стала одним з кращих хорових колективів України. Преса, книгодрукування:До значних досягнень відродження національної культури належить швидкий розвиток видавничої справи, насамперед друкування шкільних підручників, їх видавали Товариство шкільної освіти в Києві, "Українська школа", якими керували С. Русова та С. Черкасенко. Відновили роботу видавництва "Вік" і "Час" у Києві. Чимало книжок виходило в кооперативних товариствах у Харкові, Полтаві, Катеринославі.

62. ГРУШЕВСЬКИЙ В ОРГАНІЗ ІСТ НАУКИ..Але різні аспекти досвіду української революції, та й явище в цілому на сьогодні вивчені достатньо всебічно і ґрунтовно. Більше того, навіть сам термін "українська революція" надійно закріпився в науковому і політичному лексиконі лише з початку 90-років, з часу здобуття Україною державної незалежності. Віддаючи належне колективній творчості, колективному розумові, все ж важко заперечувати, що в екстремальних умовах (а такі й виникають в революційні періоди) визначальні імпульси виходять від найкритичніше мислячих індивідумів, надзвичайно оперативно оволодівають свідомістю мас, перетворюються на їхні надбання і переконання.Саме такою особистістю в українській революціі був М.Грушевський. У його працях концентрували -ся попередні досягнення суспільно-політичної думки українства, уроки віковічного історичного генезису нації, теоретичні передбачення подальших шляхів розвитку українського суспільства, вибір найприйнятніших, найперспективніших варіантів спрямування визвольного руху, його стратегії, форм і методів боротьби, лінії поведінки в конкретних ситуаціях. Тому для осягнення концепції української революції за доби Центральної Ради зайве аналізувати всі без винятку політичні документи. Вони, здебільшого, вторинні і в них лише в той чи інший спосіб оформлялися ідеї, висновки, настанови, вироблені М, Грушевським. Навіть у численних усних і друкованих виступах В. Винниченка — людини великого творчого потенціалу, яка не позбавлена політичної амбітності, втілювалися такі самі думки М. Грушевського.Інакше було на пізніших етапах української революціі. Наприклад, на концепцію українського руху, його спрямування і прояви за Директорії найбільший вплив справляли спочатку В. Винниченко, потім С. Петлюра, але не так визначально, абсолютно як М. Грушевський в період діяльності Центральної Ради.3 кінця 1918 р. особливо яскраво почали виявлятися суперечності всередині українського руху, його провідних партій, розкол останніх на частини, що сповідували нерідко розбіжні підходи до української революції, до її ворогів, суперників, зовнішніх факторів.Тому говорити про концепцію української революції як щось цілісне, викінчене, а тим більше незмінне було б неправомірним. Тут потрібно неухильно дотримуватись принципу історизму, розглядаючи поетапну еволюцію ідей, лозунгів, настанов, прагнень, проникати у внутрішню детермінованість тих чи інших рішень, кроків, зумовленість дій всією сумою факторів, які виявлялись на якісних етапах розвитку української революції, хронологічні межі яких теж, природно, різні.На жаль, тут не можна обмежитися згадками про низькопробні, малопрофесійні. навіть брутальні публіцистичні виступи, а й доводиться констатувати стрімке наростання кількості солідних за обсягом і тиражами видань, науковий рівень яких підміняється відвертою і значною мірою свідомою політизованістю проблеми. Щонайменше під сумнів ставиться як відповідність поглядів М.Грушевського завданням історичного моменту, потребам українства, так і доцільність його обрання керманичем Центральної Ради, що було визначальним чинником української революції. Навіть сам цей факт кваліфікується як одна з головних причин майбутньої поразки української справи.




1. Статья 1. Предмет регулирования и цели настоящего Федерального закона Настоящий Федеральный закон в соот
2. Вступление Восприятие память мышление воображение как познавательные процессы входят как составная час
3. Правовой статус органа исполнительной власти
4. Зверинец Джемрака был номинирован на премию Ornge Prize for Fiction и вошел в шортлист Mn Booker Prize за 2011 год
5. Стандартизация предприятий
6. Сочинский государственный университет в лице ректора Романовой Г
7. учение об обществе
8. Дмитрий Дмитриевич Шостакович - творческий путь
9. послідовності Яка команда в HTML дозволяє зберегти попереднє фотматування тексту Який цифровий код д
10. На Тему- Технология реализации хлеб и хлебобулочные
11. следственные связи этого явления нужно искать в природе земной атмосферы
12. монастыря II Запись удалена личность неизвестна
13. ра топих планов и карт
14. Назначение, функции и типы систем видеозащиты
15. на тему- Разработка конкурентной стратегии на рынке стоматологических услуг г
16. Пожарная безопасность Шпаргалка
17. Сингапур
18. Реферат- Черный юмор- анатомия человеческой деструктивности
19. Педиатрия (атипичные пневмонии у детей)
20. складання плану роботи вступ 23 питання висновки; формулювання власних висновків; складання с