Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
1.Предмет і метод вивчення історії держави та права зарубіжних країн.
Науку іпдзк можна визначити як сферу людської діяльності,спрямовану на формування нових знань про виникнення і розвиток держави і права в зарубіжних країнах.
Предмет вивчення науки історії держави і права зарубіжних країн є конкретні процеси виникнення і розвитку державно-правових інститутів і явищ,що розвиваються в хронологічній послідовності та проявляються в певному історичному просторі.
Методологія ідпзк – це сукупність а)загально філософських методів пізнання і пізнавальних принципів ; б)загальнонаукових дослідницьких методів і прийомів; в)спеціальних методів та прийомів,за допомогою яких досліджуються процеси виникнення і розвитку державно-правових інститутів в зар.країнах.
Методологія має 3 рівні:
1)загальнофілософські методи і принципи
2)Сукупність загальнонаукових дослідницьких методів і прийомів(аналіз синтез індукція)
3)сукупність спеціальних дослідницьких методів і прийомів.(хронологічний, проблемно-хронологічний,періодизація,порівняльно-іторичний та ін) .
2.Значення вивч. Курсу ідпзк,для підготовки юристів вищої кваліфікації.
ІДПзк є невідємною складовою державного стандарту базових юридичних дисциплін. Саме ця навч. дисципліна відіграє роль в ознайомленні майбутніх юристів із світовою політичною та правовою культурою ,знання якої дає можливість глибше зрозуміти сучасні державо і правотворчі процеси,прогнозувати основні тенденції їх розвитку. ІДПзк тісно пов’язана з іншими історико-правовими дисциплінами, тдп і разом з ними виступає методологічним підґрунтям вивчення сучасних галузей права.
Історія держави і права дає також ключ до розуміння проблем державотворення та основних закономірностей розвитку сучасних держав. Особливого значення дослідження проблем історії держави і права зарубіжних країн набуває в часи переосмислення традиційних, заідеологізованих підходів до державних інститутів минулих часів та до оцінки найвидатніших пам'яток світової правової спадщини. Таким чином, цей курс сприяє загальному розвиткові студентів, формуванню їхньої правосвідомості і політичної та правової культури майбутніх висококваліфікованих юристів.
3. Державний лад рабовласницької демократичної республіки в Афінах.
За формою державного правління Стародавні Афіни були демократичною республікою.
Державний апарат Афінської демократії складався із таких органів влади: народних зборів, ради п’ятисот, геліеї, колегії стратегів і колегії архонтів.
- Народні збори (екклесія) були головним і вирішальним органом. Право участі у народних зборах мали всі повноправні афінські громадяни (чоловіки), що досягли двадцятилітнього віку незалежно від їх майнового стану і роду занять. Повноваження народних зборів були дуже широкими і охоплювали всі найважливіші питання життя Афін. На народних зборах приймались закони, вирішувались питання війни і миру, вибирались посадові особи, заслуховувались звіти магістратів після закінчення строку повноважень, обговорювався та затверджувався державний бюджет, здійснювався контроль за вихованням юнаків, приймалось рішення у випадку остракізму. Специфічне значення мали права народних зборів щодо охорони основних законів. Була створена спеціальна колегія для охорони законів, яка одержувала свої повноваження від народних зборів. У народних зборах був встановлений доволі демократичний порядок роботи. Виступати міг будь-який учасник зборів. Але він повинен був дотримуватися певних правил, які зводились до того, що не можна було повторюватись, ображати свого опонента, а говорити необхідно було по суті справи. Народні збори збирались, як правило, через 8–9 днів. Головою народних зборів був голова пританів. Голосування було таємним, за винятком виборів на військові посади. Кожен громадянин міг внести на розгляд свій законопроект.
- Рада п’ятисот діяла як вищий адміністративний орган і муніципалітет з управління службами Афін та його передмість: розв’язувала питання благоустрою міста, його базарів, стану флоту, арсеналу, організовувала доставку продовольства. Рада здійснювала контроль за діяльністю посадових осіб, готувала і попередньо розглядала питання, що виносила на обговорення народних зборів. Рада проводила перевірку дев’яти архонтів і кандидатів у члени Ради на майбутній рік. Вона мала право притягувати до суду посадових осіб, а особливо осіб, винних в неправильному використанні державних коштів. - У системі державних органів зберігся такий державний орган як ареопаг. До нього входили представники афінських аристократів, що займали посади архонтів та колишні архонти, які зробили задовільний звіт про свою річну діяльність. Ареопаг до середини V ст. до н.е. був одним із найважливіших органів державної влади, що контролював діяльність посадових осіб та народних зборів. Але після 462 р. до н.е. за ним було збережено, головним чином, функції судової установи.
- Серед органів виконавчої влади в Афінах слід відмітити дві колегії: стратегів і архонтів. Колегія десяти стратегів вибиралась відкритим голосуванням із числа найбільш багатих і впливових громадян. Основні функції колегії стратегів – верховне керівництво і командування всіма військовими силами афінської держави, фінанси, зовнішні відносини, підготовка до ради п’ятисот і народних зборів, проектів, декретів і розпоряджень.
Система афінської демократії в V – ІV ст. до н.е. була добре продуманою і старанно розробленою політичною системою. Заміщення державних посад будувалось на принципах виборності, строковості, колегіальності, підзвітності. Усі посадові особи вибирались на один рік без права переобрання на наступний строк. Але це не стосувалося стратегів. Для свого часу афінська демократія мала найбільш передовий державний устрій, в умовах якого всі повноправні громадяни мали можливість управляти державою, а держава піклувалась про матеріальний добробут своїх громадян і створювала умови для розвитку культури.
4.Характеристика міжнародного права після закінчення Другої світової війни
Цей етап розпочався зі створенням ООН і отримав назву сучасного міжнародного права. Головною тенденцією сучасного міжнародного права є спрямованість на захист прав людини та забезпечення міжнародної безпеки. Рисами сучасного міжнародного права є:
• гуманізм;
• універсальність - міжнародне право єдине для всіх держав і народів;
• євроцентризм;
• наявність міжнародно-правових механізмів, які дозволяють примушувати ту чи іншу державу виконувати норми міжнародного права, наприклад, заходів міжнародної відповідальності;
• загальна спрямованість на захист прав людини;
• відсутність регіональних систем міжнародного права. Це не означає відсутності регіональних особливостей, наприклад, європейського чи мусульманського права, але всі регіональні норми мають бути підпорядковані загальним принципам міжнародного права.
5. Джерела римського права на різних етапах його розвитку.
- Джерела права архаїчного періоду:величезну роль у формуванні римської правової традиції в архаїчний період відігравали жерці. Особливо виділялася серед них колегія понтифіків, яка привласнила собі привілегії створення і тлумачення норма права. Понтифіки були по суті першими римськими юристами. Найдавнішим джерелом права в Римі були правові звичаї. Іншим джерелом римського права історична традиція називає законодавство римських царів. Але основним джерелом римського права цього періоду вважається закони 12 таблиць написані 450р. до н.е. Їх підготовкою займалася комісія з 10патриціїв,що підготували закони на десяти табл. Текст яких задовольняв плебейське населення. Потім додалося ще дві табл. Хоча в законах 12табл. Передбачалося використання клятв і здійснення інших ритуальних дій,право вже було відділено від релігійних норм і набуло світського характеру. У цей період мали правову силу і рішення сенату постанови магістрату.
- Джерела права класичного періоду : найбільш розповсюдженими стали едикти преторів. Самі положення які містилися в едиктах не мали сили закону,але були обов’язковими, оскільки підтримувалися преторською владою. Важливим джерел були едикти преторів перегринів. Поступово зміцнювалася влада імператорів, які стали видавати акти, що отримали назву конституції,вони поділялися на 4види: 1)едикти-заг.положення ,засновані на владі “імперіум”а тому юр.обовязкові тільки за життя імператора.2)рескрипти –відповіді або поради імператора окремим особам або магістрам.3)декрети- рішення по судовим справам.4)мандати- інструкції адресовані правителям провінцій. Важливим і своєрідним джерелом рим.права стала діяльність рим.юристів.Вони переважно були з аристократичних кіл. Римські юристи укладали числені праці,з яких одні призначалися для навчання інші для практичного використання.
- Джерела права пост класичного періоду: в цей час найбільше змінювалися джерела права,серед яких значно зросталп питома вага законодавста імператорів. Зменшувалось число класичних юристів. осн. джерелами були:в 438 кодекс феодосія(включав не тільки чинне законодавство)528- 534рр. кодекс Юстиніана,який здійснював всеосяжну систематизацію рим.права.(дигести,кодекс,інституції.).
6. Реформа Сервія Туллія.
Важливим етапом на шляху римської державності була реформа, яку римська традиція пов’язує з іменем шостого рекса Сервія Туллія (578 – 534 рр. до н.е.). При ньому плебеї були введені до складу римської общини, а територіальні триби дещо потіснили родоплемінні. За реформою всі патриції та плебеї чоловічої статі у військових і політичних цілях були поділені на шість розрядів. До першого увійшли найбагатші, так звані вершники, а також ті, хто мав багатства не менше ніж 100 тисяч мідних ассів (1 асс – мідна монета масою 327,5 г), до другого – ті, чиє майно оцінювалося не менше ніж у 75 тис., до третього – 50 тис., до четвертого – 25 тис., до п’ятого – 12,5 тис. ассів. Усі бідняки зараховувалися до шостого розря-ду (пролетарів).
Усі військовозобов’язані залежно від майнового становища об’єднувалися у військові підрозділи – центурії (сотні). Із вершників було утворено 18 центурій кінноти, громадяни першого розряду входили до важкоозброєної піхоти (80 цен-турій). З другого, третього і четвертого розрядів формувалось по 20 центурій, а з п’ятого – 30. Таким чином, із 193 центурій найбагатші становили 98, тобто більшість. Це мало важливе значення, оскільки на центуріальних народних зборах кожна центурія мала один голос і при прийнятті законів та виборах посадових осіб тільки одностайність призводила до прийняття рішення.
Таким чином, було покладено початок пануванню багатих і знатних, незалежно від того, були вони патриціями, чи плебеями.
Складовою частиною реформи Сервія Туллія був поділ громадян (патриціїв, плебеїв, клієнтів) за територіальною ознакою. Рим був розбитий на чотири територіальні триби, до яких пізніше приєднали 16 сільських. Один раз на 5 років проводився загальний перепис громадян для визначення майнового цензу і набору ополчення. Було запроваджено постійний податок на утримання війська.
Лад військової демократії вичерпав себе. Рим набув усіх ознак держави: публічну владу, територіальний поділ жителів, військо, суд, поліцію, податки.
Отже Реформи сервія тулія завершили процес зламу основ родового ладу,замінивши його новим соціально-політичним устроєм, заснованим на територіальному розподілі і майнових відмінностях. Включивши плебеїв до складу “римського народу” допустивши їх до участі в центуріатних і трибутних народних зборах, реформи сприяли консолідації вільних, забезпечували їх панування над рабами. У той же час реформи сервія тулія не усунули повністю політичних і соціальних обмежень плебеїв.Подальші два століття в історії риму характеризуються продовженням боротьби плебеїв за зрівняння прав з патриціями.
7. Суспільно-політичний лад рабовласницької Спарти
Для суспільного ладу Спарти характерне тривале збереження пережитків первіснообщинного ладу і військова організація суспільства. Турбота про збереження солідарності серед невеликої кількості повноправних громадян Спарти, що панували над величезною масою поневоленого населення, пояснюється прагненням запобігти виникненню різкої майнової диференціації серед “рівних”, як називали себе спартіати. На це були спрямовані закони проти розкоші, які приписують Лікургу. Усі спартанці, які призивались в ополчення, були наділені земельними ділянками (клерами). У Лаконіці і Месенії їх налічувалось близько 10 тис. Клер вважався невідчужуваним володінням, а оскільки земля була власністю держави, то його не можна було продати, подарувати, залишити у спадок. Розміри ділянок були однакові для всіх, тим самим на основі економічної рівності стверджувалась “община рівних”. Ділянки землі отримали й періеки – ремісники, крамарі.
Образ життя спартанців від народження до смерті жорстко регламентувався.
Із 7 років хлопчики виховувались у гімназіях під наглядом наставників – педагогів. Головна мета навчання і виховання – підготовка майбутнього воїна. З 20 до 60 років спартанець вважався військовозобов’язаним і повинен був систематично вдосконалювати свої атлетичні та бойові навички. До 30 років він не мав політичних прав, йому належало в усьому дотримуватись порад свого опікуна, наставника.
Спартанці носили однаковий одяг, користувались однаковим домашнім начинням, дотримувались стандарту, загальноприйнятої форми бороди та вус. До 30 років спартанець повинен був одружитися, інакше він щорічно під час релігійного свята підлягав побиттю з боку жінок . Соціальний статус жінок у Спарті був порівняно високий. Вони не знали багатьох господарських турбот, ілоти доставляли їм продукти, дітей виховувала держава.
Єдність спартанців забезпечувалась спільними трапезами (сиситіями), під час яких прості громадяни та царі їли за одним столом і займалися груповими атлетичними вправами. Кожен вносив щомісячно натуральний внесок в общину. Той, хто не міг цього зробити, вважався “таким, що опустився”, і позбавлявся політичних прав.
Військова справа була основним заняттям громадян. Їм заборонялося займатися ремеслом і торгівлею, оскільки це ганьбило їх, бо вважалося справою періеків(жидів).
Періеки були особисто вільними, політичними правами не користувались, але в інших відносинах були правоздатними: могли набувати власність і здійснювати угоди, несли військову повинність. З боку держави над періеками був встановлений нагляд, що здійснювався спеціальними посадовими особами.
Найбільш багаточисельним прошарком населення були ілоти – представники переможених племен, що були перетворені в державних рабів. Своєї землі вони не мали, працювали на ділянці, що була виділена спартіату державою, мали своє господарство і знаряддя праці. Половину врожаю, одержаного з землі, ілоти віддавали власнику ділянки. У період військових дій вони залучались як допоміжна сила, але при цьому їм давали найпримітивнішу зброю, через що вони несли невиправдано великі втрати. Своє панування над ілотами спартанці підтримували методами жорстокого терору. Ілоти могли бути відпущені на волю державою.
Постійні військові заходи вимагали величезних витрат матеріальних і людських ресурсів, що, врешті-решт, стало причиною швидкого занепаду спартанської “общини рівних”. Її політична і суспільна структура не витримала натиску то-варно-грошових відносин.
Спарта втратила свою самостійність, потрапила під владу персів, потім македонців, а з 146р. до н.е. – Риму
8. Закони Ману.
Закони Ману – давньоіндійська збірка законів. Складена брахманами близько ІІ ст. до н.е. назва походить від міфічного прабатька людства - Ману. Складається з 12 розділів, які у свою чергу поділяються на 2 650 віршів. Фактично З.М. є зводом релігійних, етичних та юридичних настанов. Вони вважаються першим етапом розвитку індуського права. Найбільше правових норм міститься в розділах 8 та 9. юридичні правила обґрунтовувалися переважно релігійними настановами. З.М. відзначалися формалізмом та відсутністю різниці між цивільними та кримінальними нормами. Норми З.М. умовно можна поділити на три групи:
1) релігійні накази жерців (брахманів);
2) норми, що ви значають організацію державної влади;
3) норми цивільного та кримі нального законодавства.
У З.М. детально обґрунтовується розподіл дав ньоіндійського суспільства на варни, визначаються їх походження, а відтак, права та обов'язки. З.М. регламентують дії царів та їх оточення. Царя заборонялося обожнювати, відкидалося його право на релігійну зверхність. Тому в Стародавній Індії не існувало класичних форм дес поти- Водночас цар наділявся широким колом повноважень для ефекти вного управління державою. Згідно з З.М. главою сім'ї був чоловік. Жінка повністю залежала від свого батька, чоловіка або синів. Шлюб був фактично майновою угодою, внаслідок якої чоловік купував собі дружину й вона ставала його власністю. Чоловік міг мати декілька дру жин. Кримінальне право відзначалося досить високим, як на ті часи, рів нем розвитку. У ньому визначалися форми вини (необережність, намір), рецидив, співучасть, важкість злочину. У той же час у нормах кримі нального права зберігалося багато пережитків первісного ладу (наприк лад, ордалії, принцип таліону, відповідальність сільської общини за зло чин, здійснений на її території, коли злочинця не виявлено тощо). В З.М. подано загальну характеристику процесу. Суд не був відокремлений від адміністрації. Вища судова влада належала царям і брахманам. Різниці між кримінальним та цивільним процесом не було. Процес мав змагаль ний характер. Розгляд справи міг розпочатися лише за вимогою позива ча або потерпілого. Головним джерелом доказів були показання свідків. Вагомість свідчень визначалася приналежністю свідків до певних варн. Як свідки не могли виступати зацікавлені особи, а також жінки ("внаслідок мінливості жіночого розуму") . У З.М. виділяються такі види злочинів: а) проти держави (державна зрада, розголошення державної таємниці, заподіяння шкоди державному майну тощо); б) проти власнос ті; в) проти особи; г) проти релігії. Серед видів покарання З.М. визнача ють смертну кару (посадження на палю, спалення, утеплення, цькування собаками тощо), каліцтво (відрізання пальців, кінцівок тощо), штрафи, вигнання, ув'язнення та інші. Кровна помста в законах не згадується. Важливим для визначення міри покарання було те, до якої варни належав злочинець і потерпілий.
9.Організація управління в державі Мауріїв
На базі родоплемінних колективів виникли державні утворення,звичайно невеличкі державні утворення,які приймали форму монархій або республік. Самою сильною державою того часу була магадха. Найвищої могутності досягла в IV-III ст. до .н.е. при династії мауріїв. що обєднала під своєю владою майже всю територію індостану. Махадсько-Маурійска епоха розглядається,як особливий етап в розвитку давньоіндійської державності.Це був період значних політ.подій.Створення об’єднаної індійської держави сприяло спілкуванню різноманітних народів.В епоху Мауріїв закладено основи багатьох країн,осн.держ інститутів.
- Магадхо – маурійська епоха – характеризується посиленням монархічної влади і падінням ролі інститутів племінного управління.
Основою держави вважався цар, який ще при житті призначав одного зі своїх синів спадкоємцем престолу. Цар стояв на чолі державного апарату і мав законодавчу владу, едикти видавались від його імені і за його повелінням. Цар сам призначав вищих державних чиновників, був верховним суддею. Велику роль при дворі відігравав царський жрець, що належав до впливого брохманського роду.
Велику роль в управлінні державою відігравала рада царських сановників – паришад. Вона існувала і раніше, але в епоху Маур’їв набула функції політичної ради. Рада займалася перевіркою всієї системи управління і виконанням наказів царя.
Паришад як політичний орган складався із військової і жрецької знаті, яка намагалась зберегти свої привілеї та обмежити абсолютну владу правителя. У ранні періоди паришад був більш ширшим за складом і більш демократичним за характером органом влади, що мав значний вплив на раджу і його політику. Поступово кількісний склад паришаду зменшується, він аристократизується, його роль усе більше зводиться до виконання дорадчих функцій при царі. Але навіть в епоху Маур’їв, коли царська влада особливо посилилась, паришад зберігав значний вплив, і маурійські правителі не могли не рахуватися з ним. Подібні перетворення переживає і сабха – в минулому широкі за складом збори знаті і представників народу, що виконували дуже важливі політичні функції. В епоху Маур’їв склад сабхи стає значно вужчим, і вона також набуває вигляд царської ради – раджа-сабхи. Але порівняно з паришадом, раджа-сабха була більш представницьким органом. Вона складалася з державних чиновників, представників міст, провінцій, інколи запрошувались старости поселень.
Суд. Різниці між цивільним і кримінальним процесами не існувало. Розгляд справи міг розпочатись лише за вимогою позивача або потерпілого. Сторона, що звернулась до суду, підтримувала звинувачення. Судовий розгляд проводився від імені царя. Ймовірно, так розбиралися найтяжчі злочини. До вищого суду входили брахмани і радники. Цар міг доручити судовий розгляд вченому брахману і трьом суддям. Це був суд Брахми. Закони зобов’язували суддів шукати істину, справедливо вивчати предмет позову, ретельно оцінювати свідчення свідків, враховувати час, місце, обставини конкретного правопорушення, брати до уваги належність учасників процесу до певної варни, касти.
Збройні сили. Імперія Маур’їв утримувала більш ніж півмільйонну армію, що складалася з піхоти, кінноти, колісниць, бойових слонів. У армії служили найманці. Кадри воєначальників комплектувалися лише з кшатріїв. Під час війни збиралося ополчення, до якого зараховувалися не тільки вайшьї, а й шудри. Військо було добре організованим. До військової ради входили воєначальники, найближчі радники царя.
10.Особливості давньосхідної деспотії.
Давньосхідна деспотія характеризується як теократична монархія. Тобто, на чолі держави стояв монарх із спадковою, божественною владою. Правитель вважався богом (або, як в Індії, провідником волі Бога) й очолював релігійний культ. Особа монарх визнавалася священною. Так, наприклад, єгипетський фараон вважався сином бога сонця Ра, втіленням бога Гора. Ніхто не міг вимовляти його ім’я. божественне походження влади давньосхідного монарха визначало її необмеженість. Монарх-деспот виконував адміністративно-господарчі функції, судові, військові, релігійні тощо. Деспот вважався вищим власником землі в державі, мав право втручатися у справи общин, родів і сімей, розпоряджатися життям та майном своїх підданих. В розпорядженні деспота була потужна армія. Монарх наділявся й вищою законодавчою владою. Однак до певної міри вона була формальною. У світогляді людини Стародавнього Сходу базовим було уявлення про традицію, звичай. Тому монарх мав право видавати закони але вони не повинні були порушувати усталені звичаї. Відповідно в основі перших кодифікацій правові звичаї санкціоновані державою. Деспот також наділявся вищою судовою владою.
Східна деспотія – це централізована держава з надзвичайно забюрократизованим апаратом управління. В умовах домінування общинного виробництва й нерозвинутістю ринкових відносин саме така форма правління найбільш ефективно виконувати регулюючі та координуючі функції. Бюрократичний апарат будувався на незаперечній підпорядкованості нижчих вищим. На посади призначалися особи за вибором правителя. Виборчі посади були відсутніми.
В загальних рисах державний апарат в усіх країнах мав три рівні управління – центральний, регіональний (обласний), місцевий (общинний). Проілюструємо державний лад в державах Стародавнього Сходу на прикладі Єгипту.
На чолі держави стояв фараон (в Китаї – ван, в Індії – раджа, у Вавилонії – лугаль або патесі-лугаль)
Найближчим помічником фараона був чаті (джаті). (в Китаї – сян, в Індії – головний мантрин, у Вавилонії - нубанда) Саме він здійснював безпосереднє керівництво державним апаратом. Центральний апарат складався з окремих відомств. В різних державах була різна кількість відомств і вони мали різні функції. Разом з тим в будь-якій державі зазвичай обов’язково були три відомства: військове, фінансове і громадських робіт (будівництво фортець, храмів, пірамід, шляхів та найголовніше – іригаційні роботи).
Зазвичай вся територія держави поділялася на окремі адміністративно-територіальні одиниці. В Єгипті така одиниця називалася ном. Саме номовий апарат становив середню або регіональну ланку управління. На чолі ному стояв номарх. Він в різні часи або призначався фараоном або успадковував посаду. Номарх мав досить широкі повноваження- дублював правителя на рівні ному. Йому підпорядковувався номовий апарат управління, який копіював центральний.
Низовою ланкою управління в Єгипті, як і в усіх інших державах Стародавнього Сходу, була община. Це єдина структура в давньосхідних державах, яка мала право самоврядування. Представники общинної адміністрації (староста, члени общинної ради тощо) обиралися на народних зборах. Община вирішувала деякі питання свого внутрішнього життя, як-то: суд з незначних справ, розкладка податку та відробіток на громадських роботах, рекрутування вояків до армії тощо.
11. Суд і процес у стародавньому Римі.
В римському судочинстві спостерігалося відокремлення цивільних справ від кримінальних.
Законами XІІ таблиць був передбачений судовий процес, який мав назву легісакційного. Він складався з двох стадій. Перша стадія була суворо формулярною, друга характеризується вільною процедурою.
На першій стадії, якщо ніхто не помилявся при проголошенні конкретної формули, претор призначав день суду і встановлював розмір грошової суми, яку повинна була внести та чи інша сторона до храму як заставу. Програш справи призводив до її втрати. Для другої стадії процесу претор призначав суддю (із списку кандидатів, затверджених сенатом), день суду і зобов’язував сторони підкоритися судовому рішенню. На другій стадії суддя вислуховував сторони, свідків, розглядав надані докази і виносив рішення. Рішення суду було остаточним, оскільки ні апеляції, ні касації стародавнє право Риму не знало.
З часом легісакційний процес витісняється простим формулярним процесом, в якому вирішальна роль належить претору, його формулі, що була юридичною основою для подання позову, і його судового рішення.
За часів домінату реформою Діоклетіана було введено третю форму процесу — екстраординарну. Тут зникає традиційний розподіл процесу на дві стадії. Магістрат тепер веде справу з початку до кінця, поєднуючи слідчі та судові функції, повністю втрачається принцип змагальності. Процес стає таємним, закритим. Засідання відбувало ся за закритими дверима. Сторони вносили судове мито на покриття судових витрат. Увесь хід процесу знаходив відображення в судових протоколах. Вирішальне значення серед доказів мало признання під судного, якого добивалися умовляннями, погрозами, тортурами. У період імперії були створені спеціальні станові суди, які розглядали справи сенаторів, військових, духовенства.
Кримінальні справи розглядали судові колегії, що складалися із 30-40 суддів. Склад їх формувався шляхом жеребкування, головував у суді претор, але у період імперії кримінальні справи розглядають чиновники. Існував особливий суд для колонів і рабів.
Диктатори, цензори, народні трибуни не підлягали судовій відповідальності.
12. Закони XII таблиць.
Закони ХІІ таблиць, прийняті в 450 р. до н.е. – найперше писане право і перший запис звичаїв. В них зафіксовані пережитки первісного ладу, найпізніші традиції часів Рексів, та результати боротьби плебеїв з патриціями. Закони зафіксували правову відмінність плебеїв і патриціїв, патронів і клієнтів, вільних і рабів, закріпили повноту батьківської влади, регулювання відносин між подружжям, порядок опіки і спадкування. Справжні Закони до нас не дійшли, але вчені прийшли до висновку, що вони містили норми цивільного процесу, сімейного права, зобов’язання, кримінального права. Закони ХІІ таблиць цілком відповідають рівню розвитку римської культури в той період, вони являються синтезом епохи звичаєвого права, але крім цього вони стали поштовхом до розвитку писаного jus civile.
Закони Дванадцяти таблиць відображають соціальні відносини римського суспільства в момент переходу його до рабовласництва. Рабство набуло вже широкого поширення. Воно може бути поширене на громадян, навіть на членів сім'ї; разом з тим воно зберігає ще патріархальний характер. Розвивається приватна власність, але впровадження її в цивільне життя гальмується наявністю власності колективної, родової. Закони Дванадцяти таблиць підтверджували Закони Каїулея старовинна заборона шлюбів між патриціями і плебеями. Починаючи з IV-III ст. до н.е. закони Таблиць стали коректуватися новим джерелом права - преторськими едиктами, що відображали нові економічні відносини, породжені переходом від древніх архаїчних форм купівлі-продажу, позички і позики до більш складних правовідносин, викликаним зростанням товарного виробництва, товарообміну, банківських операцій і ін.
13. Процеси глобалізації і проблеми формування транснаціонального права
У просторі «загального дозволу» приватні особи різних країн створюють свою нормативну систему - щось на кшталт «договірного права», що знаходиться між МП і внутрішнім правом держав. Таке «третє право», створене з норм, що виходять за межі дії МП і внутрішнього права (або перебувають з сфері загальної дозволу цих правових систем), і називають транснаціональним правом. Виникає автономна правова надбудова, в якій формуються свої власні - транснаціональні - інтереси, іноді розходяться з інтересами окремих держав.
Транснаціональне право - це синтетична правова сфера, в якій публічні та приватні особи можуть взаємодіяти між собою. У цьому сенсі і держави, і приватні особи є суб'єктами транснаціонального права.
Коло питань, які підлягають регулюванню в рамках транснаціонального права, не обмежується лише економічною тематикою; сюди слід додати, зокрема, адміністративно-правову проблематику, процесуальні, колізійні норми і т.п. При такому розумінні багато галузей МП, а не тільки МЕП будуть стикатися з транснаціональним правом. Крім того, до кола суб'єктів транснаціонального права теоретично можуть входити, крім перерахованих суб'єктів, і суб'єкти федерацій, і адміністративно-територіальні одиниці, і навіть муніципальні освіти (при належному розвитку транснаціонального права і внутрішніх правових систем).
Глобалізація — це процес всесвітньої економічної, політичної та культурної інтеграції та уніфікації. Основними наслідками цього процесу є міжнародний поділ праці, міграція в масштабах усієї планети капіталу, людських та виробничих ресурсів, стандартизація законодавства, економічних та технічних процесів, а також зближення культур різних країн. Це об'єктивний процес, який носить системний характер, тобто охоплює всі сфери життя суспільства. В результаті глобалізації світ стає більш зв'язаним і залежнішим від усіх його суб'єктів. Відбувається збільшення як кількості спільних для груп держав проблем, так і кількості та типів інтегрованих суб'єктів.
Наявність автономного, проміжного транснаціонального права - це об'єктивно необхідна ланка в розвитку міжнародної нормативної системи в епоху глобалізації. Глобальне право буде включати не тільки МП / МЕП і внутрішнє право країн, а й транснаціональне право, і наднаціональне право.
14. Характеристика державного ладу держав Стародавнього Сходу.
Державний лад був досить простим, що пояснювалося рівнем розвитку суспільства,однорідністю політичних сил. Існувала централізована система державних органів, що складалася з 2-х горизонтальних рівнів правління:
- центрального чиновницького апарату, очолюваного монархом.
- Місцевого чиновницького апарату, яке виражалося в діяльності 3-х основних давньосхідних відомств: військового, фінансового, публічних (суспільних) робіт.
Держава Стародавнього Сходу мала цілу низку специфічних рис:1.) Усім державам Ст. Сходу було властиве тривале існування общини. 2.) Розвиток приватної власності не зачіпав такі важливі об’єкти як земля і вода (умова рільництва). 3.) Суспільства Стародавнього Сходу були рабовласницькими, але у патріархальній формі. Основним виробником був общинник. Раб зазвичай використовувався на допоміжних роботах і ще не вважався річчю, якою б власник міг розпоряджатися ним необмежено. Специфіка держав Стародавнього Сходу визначалася ще й деспотичною формою правління (різновид абсолютизму).
15. Закони Хаммурапі
Закони Хаммурапі, створені в ХVІІІ ст.. до н.е., вавилонським царем Хаммурапі, являються видатною пам’яткою древньосхідної правової думки. У законах Хаммурапі регулюється цілий спектр правових відносин вавилонського суспільства, зокрема в галузі цивільного, зобов'язального права, шлюбно – сімейного та спадкового права, трудових відносин, кримінального та кримінально – процесуального права. Це типова кодифікація рабовласницької держави де всі права і привілеї закріплені за рабовласниками, а раб – особа безправна. Закони Хаммурапі безпосередньо випливають із шумерської правової традиції і є одним з найважливіших джерел для вивчення права й соціально-економічного устрою Месопотамії того часу. У центрі уваги законів господарські, економічні й сімейні відносини. Обмежуються й регламентуються приватновласницькі відносини, затверджується державний контроль над господарським життям.Основна увага приділена опису покарань за різні правопорушення. Закони передбачають сувору систему покарань: практично будь-яка крадіжка карається смертною карою. Збірка законів складається із прологу, 282 статей і епілогу. У законах Хаммурапі регулюються цивільні, зобов'язальні, трудові, шлюбно-сімейні, кримінальні та кримінально-процесуальні відносини. Цей збірник не має чіткої системи викладу матеріалу, проте певна внутрішня система у кодексі простежується
При складанні збірника в його основу було покладено старе звичаєве право, шумерійські судебники, нове законодавство. Закони Хаммурапі не містять релігійного і морального елементів. Кодифікація царя Хаммурапі й донині вважають одним з найдавніших збірників правових норм в світі
16. Державний лад Риму в період імперії.
У І ст. до н.е. усі протиріччя рабовласницького Риму загострюються, що загрожує існуванню римської держави. Наступає так званий період громадянської війни, відбуваються величезні повстання рабів. У середині панівної верхівки виникають серйозні протиріччя між інтересами великих землевласників і фінансової аристократії. Боротьба іде між трьома партіями:оптиматами (спадкова землевласницька аристократія), вершниками(торгівці, лихварі,банкіри, відкупники та ін.) і популарами(представники інтересів міського і сільського плебсу-дрібних землевласників, ремісників).Усі ці обставини сприяли переходу Риму від республіки до монархії. Перехід цей відбувався поступово і ділився на дві частини: принципат і домінант.
Етап принципату називається так через титул особи, яка стояла на чолі Риму-принцепса. З точки зору організації державного механізму цей етап є перехідним від республіки до імперії. У руках принцепса поступово зосереджується необмежена влада, і одночасно з цим продовжують діяти республіканські установи, які перебувають у залежності від принцепса.
Принцес був головнокомандуючим армією, оголошував війну і укладав мир, управляв провінціями. Він мав право вето на розпорядження магістратів, виконував функції цензора, а також судді. Народні збори поступово втрачають будь-яке значення. Сенат зберігав деякі повноваження, але уже з ІІ ст. до н. е. його роль полягала у механічному затвердженні позицій принцепса. Магістрати обиралися сенатом із осіб, запропонованих принце псом, і не мали якогось впливу на хід державних справ.
У ІІІ ст. Римська імперія переживає розпад рабовласницької системи господарювання. Класові протиріччя ще більше загострюються. Римська держава останнього етапу свого розвитку очолюється імператором –домінусом (владикою). У 395 р. стався поділ Рим. Імперії на дві половини- Західну і Східну.
У період імперії старі республіканські установи зникають. Управління державою зосереджується у руках декількох основних відомств, керівники яких призначаються імператором. Влада імператора є необмеженою і божественного походження. Йому належить законодавча влада. Він обирає собі найближчого помічника, який має титул цезаря. Цезар є спадкоємцем імператора. Найголовнішим після імператора органом, що розглядав найважливіші державні справи і готував законопроекти, була державна Рада при імператорі.
17. Суспільний лад давньосхідних рабовласницьких держави.
Однією з основних соціальних форм була сільська община, яка мала величезний вплив на уповільнення процесів класоутворення, на форми земельної вланості і засоби експлуатації. Можна виділити три основні соцільно-класові утворення:
1) пануючий соціальний прошарок (придворна і служива аристократія, командний склад армії та ін.)
2) вільні дрібні виробники (общинники-селяни, ремісники, які жили своєю працею)
3) різноманітні категорії осіб,позбавлені засобів виробництва (раби,залежні підневільні робітники)
На Сході була відсутня чіткість соціально-класових меж. У кожної держави існували свої особливості суспільного ладу.
18. Етапи розвитку римської рабовласницької держави.
Історія Риму — яскрава сторінка розквіту і загибелі рабовласницького господарства у своїй класичній формі. Його еволюція відповідала трьом етапам розвитку Римської держави: перший (VIII—VI ст. до н. е.) — царський;
другий (509—31 рр. до н. е.) — республіканський;
третій (31 р. до н.е. — 476 р. н. е.) — імператорський.
Перший період — це епоха переходу різних племен Апеннінського півострова від родової общини до рабовласництва. Протягом VI—III ст. до н. е. У Стародавньому Римі склалося рабовласницьке суспільство. Рабство мало патріархальний характер, було переважно домашнім, борговим, спадковим. Головною виробничою силою залишалося вільне населення.
«Закони XII таблиць» (середина V ст. до н. е.) захищали приватну власність, економічні та політичні права рабовласників, юридичне закріплювали інститут клієнтелі (боргове рабство), зменшуваній рівень позикового процента. У другій половин IV ст. до н. е. були спроби обмежити захоплення громадських земель встановити верхню межу володіння землею 500 югерів (125 га)
На середину II ст. до н. е. рабовласництво у Римі набуло класичної форми. Війни сприяли припливу рабів та їхній дешевизні. Найбільше їх використовували у сільському господарстві, оскільки сільськогосподарські роботи не потребували особливої кваліфікації (раби мали справу з простими знаряддями праці). Тривалі війни збагачували пануючі класи, але дуже несприятливо позначалися на селянському господарстві, оскільки основні трударі були змушені йти у походи. Переважна більшість розорених селян шукала щастя у Римі, де жила випадковими заробітками, допомогою держави. Збіднілий люд становив значну частину населення великих міст античного світу. Зубожіння селянства несприятливо позначалося на становищі Римської держави, а також на бойовій могутності Риму. У II ст. до н. е. відбулися повстання рабів.
19. Характеристика "Салічної правди".
Салічна правда — джерело права франків, це не звід законів і не кодекс, а фіксо-ваний перелік правових звичаїв.
Структурно С.п. поділяється на титули (розділи). більшість норм присвячені судовому процесу та визначенню штрафів за різноманітні правопорушення. Норм, присвячених майновим відносинам, небагато. Юридичні звичаї, що зафіксовані і Салічній правді, стосуються головним чином способу життя і побуту франкського села. Земля належить сільській громаді і поселитися чужій людині на цій землі було неможливо, якщо проти цього виступав навіть один член громади. Проте коли особа прожила рік, то її не можна було вже зігнати.
У подальшому право власності стає особистим. Проте деякі пережитки минулого зберігались. Головним з них був поділ земель на родові і благо набуті. Перші не могли відчужуватись без згоди членів сім`ї, а благо набутими власник міг розпоряджатись на свій розсуд. Під кінець франкського періоду право на землю набуло двох форм: алода, яким можна було вільно розпоряджатися і володіння з умовою несення служби і повинностей. Зобов`язальне право у франків було найменш розвиненим. Для дійсності договору, окрім згоди сторін, необхідно було дотримуватись різного роду формул урочистого змісту, а в інших випадках, наприклад, під час продажу землі- передавати шматок дерну, при продажу лісу-гілку дерева, при продажу будинку- двері. Давні звичаї франків дозволяли одруження через укладання договору про купівлю дружини. Залишки цих звичаїв простежуються у Салічній правді у вигляді внутрішнього дарування речей, яка в свою чергу, мала принести посаг. Салічна правда свідчить про існування у франків пережитків кривавої помсти. Так, зокрема, коли злодій вчинив опір, то потерпілий мав право його вбити. Замість кривавої помсти було введено викуп. Розміри викупу детально регламентувала Салічна правда. Штрафи за вчинене вбивство були великими. Якщо злочинець не може сплатити викуп за вчинене вбивство, то «він має заплатити своїм життям».
Отже Салічна правда, оформлення писаного звичаєвого правва франків (кн. V-поч. VІ ст), має велику цінність для історико-правової науки, оскільки вона відображає соціально-економічні і політичні процеси ранніх етапів розвитку класового суспільства, держави і права. Салічна правда змальовує дуже архаїчні відносини в середовищі франків, які стоять на порозі класового суспільства. Це джерело свідчить про сильну майнову диференціацію, про початок розпаду родових і общинних зв'язків. Салічна правда зберігла деякі залишки язичницької старовини і родових звичаїв германців.
20. Суспільний та державний лад Франків. Реформа Карла Мартела.
В державі Франків досить рано з'являються чітко відокрем лені одна від одної такі соціальні групи, як служила знать, вільні франки-общинники і напіввільні лити при збереженні певної кількості рабів.
Найвиразніше соціальні відмінності у франкському суспільстві виявлялися у ставленні до рабів. Раб на відміну від вільного франка-общинника розглядався як річ, його викрадення прирівнювалося до викрадення тварини. Рабська праця, однак, не набула великого поши рення у франків.
Зберігалося багато старих общинних порядків: існува ла общинна власність на поля, луки, пустки, зберігалися рівні права се лян на общинний земельний наділ.
Бурхливим розвитком феодальних відносин характеризується VIII століття. У цей час у франкському суспільстві відбувається аг рарний переворот, який приводить до широкого утвердження вели кої земельної власності, до зростання приватної влади феодальних магнатів, до втрати общинниками своїх земельних наділів.
З середини VIII століття на основі поширення договорів комен дації (протегування), прекарія, коли селянин віддавав землю земле власнику, а потім отримував її від нього вже на праві володіння, а не власності, закабалення та ін., розвивалася майнова і особиста за лежність раніше вільного селянства від феодальних землевласників. Селянство поступово втрачало не лише право власності на свої зе мельні ділянки, а й особисту волю. Передусім це відчували на собі боржники, які не мали змоги повернути борг, безземельні і т.ін. Ак тивно сприяла цьому процесу держава, яка вже з IX століття заборо няла переходи селян з одного маєтку до іншого, вимагала, щоб кож на вільна людина знайшла собі сеньйора.
Пер ший франкський король - Хлодвіг (481-511 pp.), засновник династії Меровінгів. Він мав до сить значну владу: скликав народне ополчення і командував ним, видавав обов'язкові для всіх розпорядження, чинив вищий суд і т.д. Формується в цей час апарат державного управління. Воєнні дружин ники, королівські слуги перетворюються на посадових осіб. Серед них виділяється майордом (старший у домі) - головний управитель королівського палацу, який стає з часом главою королівської адміні страції. Судові функції виконує двірцевий граф, маршал (старший над слугами у стайні) командує королівською кіннотою, референдарій відає королівською документацією, камерарій стежить за надходжен нями грошей у скарбницю. Певні фіскальні та поліцейські функції виконували графи і сацебарони. Набуває сили такий орган, як коро лівська рада, що складалася з представників служилої знаті і вищо го духівництва. Чіткого розмежування функцій між особами королі вської адміністрації, звісно, не було.
На зміну загальноплемінним на родним зборам прийшли збори війська, так звані березневі (потім травневі) поля. На місцях продовжували збиратися сотенні збори, які виконували як адміністративні, так і судові функції.
Переворот 753 року, що його здійснив майордом Карл Мартелл, відсторонив від влади останнього короля з династії Меровінгів і дав франкам нову королівську династію Каролінгів. Своєї найвищої могут ності держава Франків досягає за часів Карла Великого (768-814 pp.), який був коронований у Римі в 800 році як імператор.
Коли К. Мартелл прийшов до влади і став майордомом Франкського королівства (715 - 741 рр.), яке знаходилось на межі розпаду, воно втратило владу в зарейнських землях, йому загрожувало кінне військо арабів, які у 711 р. ввірвались із Африки в Іспанію і захопили більшу частину Піренейського півострова.
Війни з арабами довели перевагу кінноти над пішим ополченням, яке складало основну масу франкського війська. Залізне спорядження вершника коштувало дуже дорого – 45 солідів, і воїн мав сам його купувати.
З метою створення кінноти, а також зміцнення своєї соціальної бази К. Мартелл передав багато церковних і монастирських земель представникам франкської знаті, які, у свою чергу, роздавали ці землі у вигляді бенефіції особам, які повинні були відбувати військову кінну службу. Завдяки цим заходам у 732 р. у битві при Пуатьє араби були розбиті, а їх рух на схід було зупинено.
Селяни, що жили на землях бенефіціарія (власника землі) були зобов’язані нести повинність на користь свого госпо-даря: платити оброк, виконувати барщину. Такі ж реформи провели на своїх землях знатні графи.
На відміну від аллода бенефіцій був умовним дарунком. Відмова від королівської служби призводила до вилучення його.
Через століття земля була закріплена за бенефіціаріями на правах повної власності. Їхній обов`язок служити в королівському війську став формальним, що певною мірою при-скорило процес феодальної роздробленості.
21. Соціально-економічні передумови виникнення станово-представницьких установ в Англії, Франції та Німеччині.
Період станово-представницької монархії - економічний підйом, що мав місце в Європі у XIII - XV ст. призвів до консолідації західноєвропейського суспільства. Відбувається утворення держав побудованих на національній основі. Подолання феодальної роздрібненості стало можливим завдяки союзу верховної влади та окремих верств суспільства. Особливо важливе місце в союзі належало міщанам. Саме міста стали осередками де найбільш активно відбувався економічний розвиток, тобто саме купцям, ремісникам, лихварям тощо заважали чисельні кордони, митниці, засилля місцевих феодалів, які нерідко займалися не дуже благовидною справою – грабунком. Вони були зацікавлені в створені єдиної централізованої держави з міцною центральною владою, здатною приборкати свавілля феодалів та створити сприятливий для економічного поступу клімат. Союзником королівської влади також виступали дрібні та середні феодали (дворяни), які потерпали від засилля великих феодалів. Наслідком політичного союзу верховної влади та окремих станів суспільства стала поява станово-представницьких установ. Зазвичай до їх складу входили дворянство, духовенство та міщани – найпотужніші страти середньовічного суспільства. В обмін на фінансову та військову підтримку верховна влада була змушена, до певної міри, ділитися з ними своїми повноваженнями. Відтак, виникають представницькі органи – Генеральні штати у Франції (1302 р.), парламент в Англії (1265 р.), рейхстаг у Німеччині
Англія.
Король Іоанн Безземельний невдовзі скасував В.х.в. Однак королі Генріх III, Едуард І та Едуард II підтверджували дієвість В.х.в.. за винятком статей, шо обмежували повновладдя корони. Під час громадянської війни, яка розпочалася 1263 року, війська Симона де Монфора отримали пере могу над прибічниками короля. Внаслідок цього в 1265 році була скли кана перша в історії Англії станово-представницька установа і таким чином здійснився перехід до станово-представницької монархії.Англійський парламент, вперше скликаний 1265 року, перетворюється з 1295 року, коли працював так званий зразковий парламент, як постійний законодавчий орган країни.У середині XIV століття парламент розділився на дві палати. У верхній, палаті лордів, засідали герцоги, графи, барони, які отримали від короля право спадкового перства. Тут же були і представники вищого духівництва. Лицарі і міщани скла дали палату общин. Представники лицарства обиралися на зборах у графствах. Для виборців був встановлений ценз у сорок шилінгів річного прибутку від нерухомої власності. Депутати від міст, як і у Франції, або обиралися, або призначалися місцевою владою.Особливість англійського парламенту, де лицарі і міщани засіда ли разом, в одній палаті, пояснювалася відсутністю межі між ними, що робило парламент дуже впливовим органом. Поступово англійський парламент здобуває право на участь у виданні законів, право вирішу вати питання про прибуток на користь королівської скарбниці, право здійснювати контроль за вищими посадовими особами і виступати в деяких випадках як судовий орган. Наприкінці XIV століття було вста новлено, що ніякий закон не може бути прийнятий без згоди коро ля і палат парламенту. В XV столітті з'являється правило, згідно з яким клопотання парламенту повинні втілюватися у форму законопроектів, що отримали назву «біллей». Так оформилося поняття закону (стату ту), як акта, який виходить від короля, палати лордів і палати общин. Намагаючись підпорядкувати своєму контролю державне управ ління, парламент наприкінці XIV століття запровадив процедуру імпічменту. Вона полягала в порушенні палатою общин перед пала тою лордів, як вищим судом, обвинувачення проти тієї чи іншої по садової особи короля в зловживанні владою.
Франція.
Боротьба за цент ралізацію розпочалася у XIII столітті військовою, судовою і монетною реформами Людовіка IX, на початок XIV століття успішно завершувалася. Три чверті Франції було об'єднано під владою коро ля.
Наслідком політичного союзу верховної влади та окремих станів суспільства стала поява станово-представницьких установ - Генеральні штати (1302 р.) . Зазвичай до їх складу входили дворянство, духовенство та міщани – найпотужніші страти середньовічного суспільства. В обмін на фінансову та військову підтримку верховна влада була змушена, до певної міри, ділитися з ними своїми повноваженнями. Періодич ність скликання Генеральних штатів не була встановлена. Королі скликали їх залежно від обставин і політичних міркувань. Графи, герцоги і вище духівництво отримували запрошення від короля і з'яв лялися особисто або надсилали своїх представників. Решта дворян ства і церковників обирала своїх депутатів. Міста були представлені патриціансько-бюргерською верхівкою. Це були особи або обрані, або призначені королівськими чиновниками. Генеральні штати скликалися для того, щоб з'ясу вати думку станів щодо миру або війни, у зв'язку з підписанням між народних договорів і т.д. Але найчастіше король звертався до Гене ральних штатів з проханням про фінансову допомогу або дозвіл на введення чергового податку. Генеральні штати зверталися до короля з проханнями, скаргами, протестами.Відповідно до затвердженого королем регламенту кожен стан за сідав і голосував окремо. У зв'язку з цим були виділені три курії, в кожній з яких засідали духівництво, дворяни і міщани. Кожна курія мала | один голос, і тому у феодалів була завжди перевага над третім станом.У деяких регіонах Франції виникали місцеві станово-представницькі установи.
Німеччина.
Станово-представницбка установа подібна до Генеральних штатів у Франції чи парлаиенту у Англії у вигляді рейхстагу виникає і в Німеччині. Імперські з'їзди, або рейхстаги, складалися з трьох ко легій: колегії курфюрстів, колегії князів, графів і вільних госпо дарів (панів), а також колегії представників імперських міст. Кож на колегія засідала окремо. Однак в країні, яка не тільки не по збулася, а навіть посилила роздробленість, ніякої реальної влади цей орган не мав. Певний вплив мали в кожній окремій державі місцеві представницькі органи - ландтаги, які складалися з дво рянства, вищого духівництва і міщан.
Таке становище було обумовлено тим, що боротьба за побудо ву Священної Римської імперії германської нації серйозно ослаб ляла імператорську владу. Міста, які самі дбали про свій добро бут, не надали центральній владі підтримки в боротьбі за об'єднан ня країни. Дуже слабким був і політичний вплив лицарства. Імператор представляв імперію зовні, однак у ставленні до князів він був лише «першим серед рівних». Імператорський титул по черзі надавався представникам різних династій, а з 1254 року по 1273 рік у Німеччині взагалі не було імператора. Фактично влада в роздроб леній країні опинилася в руках декількох курфюрстів (князів-ви-борців), які обирали імператора.
22. Князівський абсолютизм і його особливості.
Абсолютизм – державний лад, у якому всю повноту законодавчої, виконавчої та судової влади концентрувалася до рук спадкоємного для глави держави – короля.
У XVI—XVIII ст. після релігійних війн кількість самостійних державних утворень у Німеччині ще більше зросла (їх стало понад 300), утверджується так званий князівський абсолютизм. Він відрізнявся від централізованих абсолютних монархій Заходу (як і станово-представницьких монархій) тим, що склався не в межах всієї імперії, яка залишалася децентралізованою, а в межах окремих князівських володінь. Крім того, його утвердження — не результат тимчасової рівноваги сил феодалів і буржуазії. Навпаки, князівський абсолютизм становить торжество феодально-консервативних сил над буржуазним рухом і підпорядкування слабкої німецької буржуазії князям
Не випадково абсолютизм утвердився раніше всього в Баварії (у першій третині XVII ст.), що відзначалася економічною відсталістю. Князівський абсолютизм не відіграв ніякої позитивної ролі, надовго закріпивши економічну і політичну роздробленістьНімеччини.
У другій половині XVІІ ст. найбільшими абсолютиськими державами були Прусcія і Австрія, які суттєво відрізнялись одна від одної: Пруссія була переважно протестантською країною, а Австрія – католицькою.
23. Особливості суспільно-політичного розвитку князівської Німеччини. Золота Булла 1356 року.
Після загибелі династії Штауфенів у середині ХІІІ ст. в боротьбі з папами в Німеччині з 1250 по 1273 рр. не було імператора.
В цей період між царствами були загублені королівські права та землі, які перейшли до князів.
До 1356 р. імператорський титул почергово присвоювався представникам багатьох династій, доки в 1437 році остаточно не закріпився за Габсбургами.
Імператор продовжував очолювати державу, але не мав влади. Він виконував в основному функції військового та зовнішньополітичного координатора діяльності німецьких феодалів. Це положення було юридично закріплено “Золотою буллою” 1356 р., виданою німецьким імператором та чеським королем Карлом IV.
“Золота булла” закріплювала історично складену практику, при якій управління Німеччиною фактично зосереджувалось в руках семи курфюрстів: трьох архієпископів – Майнського, Кельнського, Трирського, а також маркграфа Брандербургського, короля Чеського, герцога Саксонського, пфальцграфа Рейнського. Князі-виборці більшістю голосів визначали вибір імператора. “Золота булла” детально регламентувала процедуру виборів імператора курфюрстами. при однаковій кількості голосів вирішальний голос належав архієпископу Майнському. Він висловлював свою думку останнім, був представником колегії курфюрстів і повинен був скликати зібрання всієї колегії у Франкфурті -на - Майні. Архієпископ Майнський міг опитувати на згоду завчасно курфюрстів, які погодились на ту чи іншу кандидатуру. Булла передбачала перетворення колегії курфюрстів в постійно діючий орган державного управління. Щороку протягом одного місяця повинен був проходити з’їзд колегії для обговорення державних справ. Колегія мала право суду над імператором та його відставки (усунення).
24. Основні положення «Великої хартії вольностей» 1215 р.
"Вели́ка ха́ртія во́льностей" 1215 р. — перша "неписана" конституція Англії. Велика хартія вольностей традиційно вважається першим правовим документом, в якому закладено основи концепції прав людини, створено передумови для подальшого утвердження свободи і панування закону в житті суспільства. 15 червня 1215 під натиском повсталих проти нього баронів, до яких згодом приєдналися також лицарі та городяни, англійський король Іоан Безземельний скріпив своєю печаткою Велику хартію вольностей (Magna Carta), 63 статті якої гарантували права і привілеї феодальної знаті, надання свободи дій церкві і зобов'язували короля дотримуватися державних законів. Повний текст Великої ХартіЇ нараховує 63 статті, які розміщені без певної системи. Усі статті умовно поділяють на три групи:
Найважливіші постанови:
Хартія захищала феодалів від великих поборів. Було передбачено захист вотчинних судів від королівських судів. Стосовно лицарів, то згідно Хартії барони відмовлялися брати від своїх васалів поборів без їх згоди на те і не мали права змушувати їх виконувати повинності у більшому розмірі, ніж ті, що передбачені законом. У Хартії закріпилося право купців вільно виїздити і в’їжджати в Англію. Вільним селянам було обіцяно не обтяжувати їх великими поборами. Закріплювався принцип рівності перед судом(ст. 39). У випадку порушення королем Хартії, баронам дозволялося вдаватися до силового примусу. В Хартії, вперше в історії було закріплено право народу на повстання, на революцію, на опір гніту.
Саме Magna Charta, яка й по сьогодні є неодмінною складовою британської "конституції", заклала основи обмеженої монархії - форми державного правління, що з XVII ст. незмінно панує в Сполученому Королівстві Великої Британії та Північної Ірландії.
Початок парламентаризму в Англії було покладено підписанням королем Іанном Безземельним саме Великої Хартії вольностей 1215 року
25. "Славна революція" 1688 року.
Повернення на престол Англії династії Стюартів (1660 рік) не забезпечила тривалого компромісу між буржуазією і джентрі, з одного боку, і феодальним дворянством, з другого. Порушення Бредської декларації Карлом II, а потім і Яковом II, намагання цих монархів повернути дореволюційні порядки викликали незадоволення правлячої верхівки. А видана 1688 року на користь католиків Декларація про «віротерпимість» об'єднала і торі і вігів у боротьбі проти Стюартів. Вони звернулися до штатгальтера Голландії Вільгельма III Оранського, який був одружений з дочкою Якова II Марією, з пропозицією зайняти «вакантний» королівський престол.
У грудні 1688 року Вільгельм III з дванадцятитисячним військом висадив-ся на берегах Британії. Його підтримали буржуазія, джентрі, жителі Лондона. На бік Вільгельма перейшли міністри, члени королівської родини, сам голо-внокомандувач королівською армією Джон Черчілль. Якову II довелося тіка-ти до Франції. Вільгельм III вступив без бою в Лондон і був проголошений ре-гентом.
В Англії ці події дістали назву «славної революції», хоча насправді це був двірцевий переворот, у якому народні маси ніякої участі не брали. У 1689 році парламент обрав Вільгельма III Оранського і Марію на англійський королівський престол.
«Славна революція» по суті завершила оформлення компромісу між фактично панівною буржуазією і офіційно правлячою земельною аристократією. Політична влада опинилася в руках дворян-землевласників, які повинні були підтримувати інтереси фінансової верхівки буржуазії.
Найважливішим результатом перевороту 1689 року стало утвердження в Англії буржуазної конституційної монархії. Причому слід мати на увазі, що своєрідною рисою Англії є відсутність конституції як єдиного документа. Англійська конституція — це сукупність конституційних актів і угод (прецеден-тів), у яких отримали закріплення основні конституційні принципи і положен-ня, структура державного механізму тощо. У цьому відношенні виняткового значення набирають два конституційні акти англійського парламенту: Білль про права 1689 року і Акт про престолонаступництво 1701 року.
Отже «Славна революція» — прийнята в історичній літературі назва державного перевороту 1688—1689 pp. в Англії, внаслідок якого короля Якова II Стюарта було скинуто з престолу. Новими правителями Англії в 1689 р. були проголошені дочка короля, якого скинули, Марія II Стюарт та її чоловік, голландський штатгальтер Вільгельм III Оранський. Головним підсумком «Славної революції» була остаточна ліквідація англійського абсолютизму і встановлення конституційної монархії; вищою владою в країні став парламент.
26. Суд і процес за законником Стефана Душана
Найбільшого розвитку Сербська держава досягла за видатного військового і політичного діяча Стефана Душана (1308 – 1355 рр.), якому вдалося подолати сепаратизм місцевих князів, а також примусити візантійських, угорських і болгарських феодалів припинити на деякий час вторгнення в Сербію. У 1345 р. він проголосив себе “королем Сербії, Дуклії, Хлуму, Зети, Албанії і Примор’я, володарем немалої частини Болгарського царства і господарем майже всієї Візантійської імперії”, а через рік коронувався “царем сербів і ромеїв”. Пам’яткою права Сербії ХІV ст. є Законник сербського короля Стефана Душана, який був прийнятий у період найбільшої економічної і політичної могутності середньовічної Сербії. Перша частина Законника була затверджена на з’їзді (зборі) феодальної знаті в 1349 р., друга його частина – в 1354 р.
Судовий устрій у Сербії, як і в будь-якій феодальній державі, складний. Існували панські суди над кріпосними, церковні суди над церковними людьми, особливий суд, який здійснювався чиновником, що стягував мито та ін. Але головне місце належало царському суду – придворному, регіональному, міському. Досить тривалий час у Сербії продовжував існувати старовинний суд поротників (суд присяжних). “Порота” або ”рота” – це присяга, клятва. Поротники приносили присягу, що будуть судити по совісті. У “великій справі” належало брати участь 24 поротникам, у “середній” – 12, у “малій” – 6. Мирити сторони заборонялось. Законник зобов’язував поротників або виправдати, або звинуватити. Рішення приймалось більшістю голосів. Цей суд був становим. Ініціатива в кримінальному переслідуванні за державні і релігійні злочини належала державі. Широко застосовувались старі форми ордалій. І злодій, і робітник повинні “пройти через залізо”. Обвинувачений по-винен вийняти розпечене залізо із вогню і донести його від церковних воріт до вівтаря . Застосовувався і поєди-нок, але тільки в тому випадку, коли виникав конфлікт між двома особами в поході . Вони мали битися один на один і ніхто не міг втручатися, інакше йому загрожувало від-січення руки.
Широко застосовувались показання свідків. Але вірили тільки самим першим свідченням, наступні не брали до уваги. Розгляд справ був відкритий та усним. Але при цьому писався протокол і судове рішення фіксувалось на папері.
27. Індепендентська республіка в Англії.
Першим кроком на шляху до встановлення в Англії республіки була постанова Палати громад про ліквідацію верховної палати Парламенту-Палат лордів (17 березня 1649 р.). Королівську владу було скасовано як "небезпечну для свободи, безпеки й інтересів англійської нації" (19 березня 1649 р.). Спеціальним актом (січень 1649 р.) Палата громад проголосила себе верховною владою в країні. 19 травня 1649 р. спеціальна постанова Парламенту проголосила Англію республікою. Республіка ця виявилася індепендентською олігархією, котру Д. Лільберн назвав "новими ланцюгами Англії". Виконавчу владу зосередила в своїх руках Державна рада, що обиралася Палатою громад терміном на один рік, була їй підзвітною та складалася з верхівки офіцерів армії на чолі з О. Кромвелем і їхніх парламентських однодумців. Парламент, у якому тепер лишилося тільки близько 100 осіб (він отримав назву "охвістя"), прикривав диктатуру армійських генералів.
Специфічною особливістю проголошеної республіки було те, що принципи буржуазної демократії та парламентаризму не дістали в ній бодай якогось розвитку. Палата громад, хоча де-юре й мала владу над Державною радою, але де-факто цієї влади не мала. Панівними класами в республіці стають буржуазія та нове дворянство, що перемогли в революції. Саме їм за безцінь було розпродано конфісковані землі короля, єпископів і делінквентів Одночасно республіка не задовольнила жодної з вимог народних мас. Вожді левеллерів були кинуті до в'язниці, а левеллерівське повстання в армії (травень 1649 р.) було придушене з надзвичайною жорстокістю.
Виникає ще радикальніший/ух:- "дигерів" (копальників) або, як вони самі себе називали, - "щирих левеллерів". Вони обстоювали утопічну ідею ліквідації приватної власності, передання землі в громадське користування та її розподіл між усіма на засадах рівності, припинення експлуатації. Домогтися цього вони хотіли мирним шляхом. Цей рух зазнав поразки, що означало остаточну перемогу антидемократичного курсу в аграрному питанні.
Класова сутність цієї республіки у внутрішній політиці поєднувалася з загарбницькою та колоніальною спрямованістю зовнішньої політики. Підвладна О. Кромвелю армія була використана для придушення, розпочатого підупливом англійської буржуазної революції національно-визвольного руху в Ірландії. Результатом ірландської експедиції О. Кромвеля (1649-1650 рр.) було знищення десятків тисяч ірландців, вигнання їх зі своїх земель у бідні регіони, конфіскація мільйонів акрів землі. У результаті походу О. Кромвеля (1650-1651 рр.) до Шотландії, остання в 1652 р. була приєднана до Англії. Не вирішивши аграрного питання на користь селянства та проблем малих національностей, англійська республіка звузила свою соціальну базу. Єдиним її опертям залишалася непереможна армія найманців, яка утримувалася коштом народних мас. Страх перед новим народним рухом підштовхнув буржуазне-дворянський блок, який перебував при владі та став уже контрреволюційною силою, до встановлення режиму відкритої військової диктатури - протекторату О. Кромвеля.
28. Велика Французька буржуазна революція, її основні етапи.
Французька буржуазна революція має назву Великої. І це цілком вірно, тому, що на відміну від англійської та американської буржуазних революцій знищила всі феодальні пережитки й сприяла запровадженню конституційного ладу й демократичних принципів організації державної влади. Велика французька революція справила надзвичайно великий вплив на підсилення соціального прогресу в усьому світі. Ті принципи, що їх висунули, та до певної міри реалізували французькі революціонери, мають неабияке значення і до сьогодення.
Провідною революційною силою був третій стан. Безпосередньо очолювала революційну боротьбу буржуазія. Вона висувала революційні гасла і вказувала шляхи до їх вирішення. Той факт, що ці гасла були суто буржуазними й обумовив буржуазний характер французької революції. В той же час до боротьби активно залучалося селянство, найманні робітники, які мали свої цілі в революційних змаганнях.
Контрреволюційними силами були дворянство та духовенство, які відстоювали недоторканість абсолютизму як гаранту збереження феодального ладу. В цьому полягає одна з відмінностей Великої французької революції. (В Англії та Америці частина дворянства виступала за революційні перетворення, що й обумовили недоконаність цих революцій).
Перебіг революції прийнято поділяти на три етапи:
- конституційна монархія (1789 – 1792 рр.); період панування великої буржуазії та її партії - партії конституціоналістів (керівники - О.-Г. Мірабо, М.-Ж. Лафайєт, Ж.-С. Байї) і ліберал. дворянства.
- Жирондистська республіка (1792 – 1793 рр.); характеризувався дальшим піднесенням В. ф. р. Респ. франц. армія здобула перемогу над австро-прусськими військами під Вальмі (20.ІХ 1792) і біля Жемапе (6.ХІ 1792). 21.IX 1792 на основі заг. виборчого права (для чоловіків) був обраний Конвент, який прийняв рішення про ліквідацію монархії, а 22.IX проголосив Францію республікою.
- Якобінська республіка (1793 – 1794 рр.). найвищий в її розвитку, етап революц.-демократичної диктатури якобінців .
Наслідки:
- завдяки зу силлям якобінців вона домоглася буржуазно-демократичного вирі шення аграрного питання, переходу до більш високого способу ви робництва, до вільного селянського землеволодіння;
- покінчила з феодалізмом так рішуче, як не зробила цього жодна інша буржуазна революція;
- започаткувала період перемоги і закріплен ня капіталізму в передових країнах Європи;
- дала всьому світові такі підвалини буржуазної демократії, буржуазної свободи, які вже не мож на було усунути, відкрила нову епоху в історії людства.
29. Веймарська Конституція 1919 року
У січні 1919 р. відбулися вибори до Національних Установчих зборів. 6 лютого вони почали роботу в невеличкому тюринзькому містечку Веймар. Головною метою Установчих зборів була розробка нової конституції. Вона була прийнято 31 липня 1919 р. і через два тижні вступила у дію.
Закріпила ліквідацію мо нархії та встановлення парламентської респупліки у формі федерації (15 земель та З вільних міста) з буржуазно-демократичним політичним ре жимом. Очолював республіку президент. Вищим законодавчим органом Німецької імперії (ця назва була збережена) був рейхстаг (державні збо ри), який обирався кожні чотири роки на основі загального виборчого права. Рейхстаг вважався нижньою палатою парламенту. Вводилася пропорційна система виборів. Країна поділялася на 35 виборчих округів. Кожна партія висувала свій список кандидатів. Депутатські мандати розподілялися відповідно до кількості голосів, поданих за той чи інший список. Верхня палата називалася рейхсратом (імперською радою). Вона формувалася з представників земель. Прусія мала в рейхсраті 26 голосів, Баварія - 10, Саксонія - 7, Баден - 3 і так далі. Якщо палати не могли осягти компромісу, вирішувати суперечливі питання належало прези дентові- Він або підтримував рейхсрат, або виносив це питання на рефе рендум. Президент обирався на сім років шляхом загальних виборів і наділявся досить значними повноваженнями: призначав та звільняв уряд, вищих військових та цивільних посадовців, укладав міжнародні договори та союзи, контролював керівництво збройними силами, міг розпускати рейхстаг та, згідно із статтею 48 конституції, у будь-який момент уводити надзвичайний стан з використанням збройних сил. У надзвичайних випадках він міг видавати власні укази. Уряд, підзвітний рейхстагу, очолював канцлер, якому доручалося "формулювати основні принципи політики" уряду. Кожна земля мала свою конституцію, уряд та законодавчий орган - ландтаг (Земельні збори). Усі найважливіші сфери державного життя, як-от: зовнішні зносини, армія та флот, мит ниці, зв'язок, транспорт, громадянство та еміграція, перебували у відом стві імперського уряду. У конституції підкреслювалася зверхність за гальнодержавного права над земельним.
В.к. гарантувала дотримання деяких демократичних прав та свобод: слова, совісті, преси, пересуван ня, віросповідання, особи, зборів, союзів та самоврядування. Школа бу ла відокремлена від церкви. Приватна власність проголошувалася "соціальним обов'язком". Примусове відчуження власності дозволялося лише для потреб суспільства на законних підставах за відповідне відш кодування. На підприємствах, в округах та на імперському рівні дозво лялося створювати робітничі ради для визначення розмірів заробітної платні та умов праці. Окремі положення В.к. були новаціями в політико-правовій європейській практиці і мали вплив на деякі конституційні акти Новітнього часу. Однак політичні реалії Німеччини 20-30-х pp. XX ст. не сприяли розвиткові закладених у В.к. принципів парламентаризму. Після приходу у 1933 р. до влади нацистів В.к. була скасована.
30. Каральний апарат США в період загальної кризи капіталізму.
31. Виникнення і формування міжнародного гуманітарного права
Міжнародне гуманітарне право як галузь почало формуватися в XIX ст. Фахівці вважають, що початок міжнародного гуманітарного права було покладено прийняттям 'в 1864 р. Конвенції про поліпшення долі поранених і хворих в діючих арміях. Повністю міжнародне гуманітарне право сформувалося лише в XX ст. Причому на зміну звичайним нормам прийшли договірні писані норми. Норми міжнародного права, що регламентують ведення військових дій, були значною мірою кодифіковано в результаті роботи двох Гаазьких конференцій світу в 1899 і 1907 рр.. Ці норми в міжнародному гуманітарному праві отримали назву «право Гааги».
Джерела і принципи міжнародного гуманітарного права. Існує велика кількість міжнародних договорів, що становлять міжнародно-правову базу галузі міжнародного гуманітарного права. У їх числі: Угода держав - учасниць СНД про першочергові заходи стосовно захисту жертв збройних конфліктів 1993
Принципи міжнародного гуманітарного права
Узагальнюючим принципом даної галузі є принцип гуманізації збройних конфліктів, тобто під час збройних конфліктів воюючим потрібно в обов'язковому порядку дотримуватися законів і звичаї війни. Іншими принципами міжнародного гуманітарного права, що випливають з узагальнюючого принципу - гуманізації збройних конфліктів, можна вважати наступні:
1) в період збройних конфліктів головною турботою воюючих залишається захист жертв війни;
2) воюючі обмежуються у виборі методів і засобів ведення воєнних дій;
3) цивільні об'єкти і культурні цінності повинні всемірно охоронятися і захищатися;
4) воюючим належить захищати інтереси нейтральних держав.
Названі принципи випливають із змісту міжнародно-правових актів, що регулюють ведення збройних конфліктів. Їх мають дотримуватися держави, міжнародні організації, всі воюючі.
32. Ідея Єдиної Європи та її реалізація в історичному аспекті.
В історичному аспекті однією з перших інтеграційних концепцій, що ставила за мету підведення теоретичного підґрунтя під процеси європейського об'єднання, був саме федералізм. Намагаючись запобігти міждержавним конфліктам у Європі, відомі європейські мислителі й політичні діячі все частіше схилялися до думки про необхідність обмеження державного суверенітету. Розглядаючи державу та її інтереси як першопричину міждержавних суперечностей, що спричинюють воєнні конфлікти, прихильники "єдиної Європи" висловлювались за необхідність утворення наднаціонального об'єднання, яке керувалося б, в першу чергу, спільними інтересами, а не інтересами окремих держав. Ця мета залишалася незмінною протягом століть. Змінювалися лише задачі, форми та методи досягнення такого об'єднання. Серед перших відомих політичних проектів об'єднання європейських держав виділяється розроблений на початку XIV ст. легістом короля Франції Філіпа XIII П'зром Дюбуа план "Повернення святої землі". Проект проголошував ідею поновлення на релігійній основі втраченої єдності європейських народів і передбачав утворення церковного собору та арбітражного трибуналу, які мали підтримувати мирне співіснування між християнськими державами та вести спільну боротьбу проти мусульман.
Найвідомішими також е пангерманські проекти богослова Поля де Лагарда, історика Генріха фон Трітцке та економіста Фредеріка Ліста, що передбачали об'єднання Європи навколо міцного економічного центру на чолі з Німеччиною. Новий економічний союз мав об'єднати навколо Німеччини такі держави та території, як Австрія, Швейцарія, Нідерланди, Фландрія, Чехія, Угорщина і, згідно деяким планам, Франція. Один з таких проектів, опублікований у 1893 р. у вигляді памфлету, змальовував майбутнє Європи в середині XX ст. як митний союз держав - Мійеіеигора. Ядром союзу мала стати Німеччина, яка поновила свої "природні кордони від Трієста до Ейдера та від Іпра до Мемеля", разом із Польщею, Рутенієм, Прибалтійськими країнами, Румунією, Сербією, можливо, Албанією, Болгарією та Грецією.
Формально датою народження Європейського співтовариства можна вважати 18 квітня 1951 р., коли шість західноєвропейських держав - Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Франція й ФРН підписали в Парижі Договір про заснування Європейського співтовариства вугілля й сталі (ЄСВС). Європейський Союз базується на трьох засадах:
1) Європейське співтовариство (ЄОВС, ЄЕС, Євратом) з доповненнями та формами співробітництва, передбаченими угодою про Європейський Союз (Маастрихтська й Амстердамська угоди);
2) спільна зовнішня політика і політика у сфері міжнародної безпеки;
3) співробітництво у внутрішній та правовій політиці.
33. Міжнародне право і процеси глобалізації
Міжнародне право виникло внаслідок реальних суспільних процесів. Вже на ранніх стадіях розвитку первісні общини і племена не існували відокремлено, а були об'єднані неписаними родовими законами. Перші звичаєві норми зароджувалися ще в період первіснообщинного ладу, до становлення державності. Поява ж міжнародного права в сучасному його розумінні як права міждержавного прямо пов'язано з процесами становлення державності.
Міжнародне право є результатом суспільної практики. З'явившись як засіб усвідомлення людьми (групами, класами) свого матеріального інтересу, особливо в зв'язку з міжнародними відносинами, що постійно змінюються, воно справляло і справляє величезний вплив на розвиток держав і народів. З огляду на особливу значимість міжнародного права як соціального феномена, пошуком його визначення займається доктрина міжнародного права.
Міжнародне право — це система юридичних принципів і норм договірного і звичаєвого характеру, що виникають у результаті угод між державами й іншими суб'єктами міжнародного спілкування і регулюючих відносини між ними з метою мирного співіснування. сновні ознаки міжнародного права:
— міжнародне право — це сукупність юридичних норм і принципів;
— ці норми створюються шляхом фіксованої (договір) або мовчазно вираженої (звичай) угоди між суб'єктами міжнародного права;
— ці норми признаються суб'єктами міжнародного права в якості юридично обов'язкових;
— реалізація норм міжнародного права забезпечується примусом, форми, характер і межі якого визначаються в міждержавних угодах.
Процес глобалізації істотно вплинув на зміну конфігурації й суті міжетнічних і міжрелігійних відносин. Світ стає дедалі більш взаємопроникним, у ряді країн Європи означилися лінії конфліктної взаємодії між спільнотами з різними релігійними, національними і культурними традиціями. Проявами цього стали настрої національної упередженості та релігійної нетерпимості. Разом із тим глобальний трансформаційний процес породжує і засоби до упередження і нейтралізації подібних дестабілізуючих явищ, зокрема, пропонує демократичні процедури захисту релігійних і національних прав, а також утверджує систему цінностей, серед яких важливе місце належить культурному і релігійному плюралізму.
34. Кримінальний кодекс Наполеона 1810 року.
У лютому 1810 р. він був затверджений й набув чинності з 1 січня 1811 р. Складався з чотирьох книг (484 статті). Кодекс передбачав неухильне дотримання принципу формальної законності. Злочин, який не був передбачений законом на момент його здійснення, не підлягав покаранню. Це правило стало провідним в кримінальній доктрині Франції. Співучасть вважалася злочином й каралася нарівні (але без застосування смертної кари). Суб’єктом злочину вважалася будь-яка особа незалежно від соціальної, статевої або вікової приналежності. Для осіб, що не досягли 16 річного віку та від 70 років передбачалося пом’якшене покарання. В разі доведення необхідності самозахисту, особа, що скоїла злочин звільнялася від покарання. Кодекс містив принципово нову класифікацію злочинів. Важкими вважалися злочини проти суспільних інтересів: злочини проти зовнішньої безпеки держави (військова зрада, заколот тощо); злочини проти Конституції (порушення виборчих прав громадян, посадові злочини, порушення адміністративних та судових обов’язків); злочини проти публічного миру (карбування фальшивих грошей, підробка державної печатки, хабарництво тощо). Другу групу кримінальних злочинів становили злочини проти приватних інтересів: проти власності та проти особи. Особливу групу становили економічні злочини: розголошення комерційної таємниці, контрафакція творів мистецтва або предметів промислового виробництва. Покарання згідно з К.к.Ф поділялися на дві групи: за проступок (виправні) та за злочини (кримінальні). Кримінальні покарання були ганебні (обмеження в правоздатності, вигнання тощо) та болісні (смертна кара, каторга, депортація, ув’язнення). Тілесні покарання та каліцтво скасовувалися. Єдиною формою страти було відтинання голови. Застосовувалося воно в 30 передбачених Кодексом випадках. Каторжні роботи призначалися або довічно, або на термін від 5 до 20 років. Місцями депортації були віддалені колонії: Нова Каледонія, Гвіана, Мадагаскар. Вирок до депортації чи каторги автоматично призводив до втрати деяких прав (виборчих, юридичних, сімейних). Призначення ганебних покарань призводило до тимчасової втрати політичних та громадянських прав. До виправних покарань відносилися: утримання у виправному будинку терміном від 6 днів до 5 років, обмеження в деяких громадянських та політичних правах (бути присяжним, брати участь у виборах, носити зброю, бути опікуном тощо), штрафи. Як додаткове покарання Кодекс передбачав конфіскацію майна.
К.к.Ф., як і ніші кодекси прийняті у Франції на початку ХІХ ст., з одного боку закріплював демократичні зміни в суспільстві, що були породжені Великою французькою революцією, а з другого – відновлював спадковість в праві, порушену революцією та політичною нестабільністю.
35. Консульство та імперія Наполеона Бонапарта.
Внутрішня політика консульського режиму в Франції в 1799 - 1804 роках охарактеризована необхідністю закріплення буржуазною державою перед лицем загрози реставрації феодально-абсолютиського режиму з одного боку і загрози зі сторони ліворадикальних елементів з другої. Консульство заклало в основу державного устрою принцип бюрократичного централізму , армія, церква, поліція, бюрократія стали головними ричагами диктатури Наполеона. Наполеон ліквідував більшість демократичних відносин. Найбільшим досягненням здійсненим в роки консульства було створення апарату централізованої центральної державної влади. Наполеон відстоював поділ на департаменти, але ліквідувавши місцеві . замість виборних посад і зборів в кожному департаменті назначався перфект, який назначав муніципальні ради . Перфекти підкорялися міністру закордонних справ. Міністерство внутрішніх справ було створено в 1800р. В роки Консульства була створена система народної освіти, яка існує і нині. На чолі всієї системи стало відомство під назвою "Університет" завідував вищою і середньою школою. Вищі школи готували техніків, інженерів, нотаріусів, судових, адміністративних, фінансових чиновників і т.д. Наполеон покровительствував вченим, математикам, астрономам, фізикам, з великою відразою відносився до істориків, філософів. Період консульства став часом гучних перемог Франції залишками контрреволюції держав Європи, що не хотіли ніяких революційних змін. 12 липня 1806 року утворено Рейнський союз з 16 пов'язаних з Францією держав.
Вдаючись до сили й накидаючи власну волю під загрозою введення військ, Наполеон прагнув перетворити Європу надто швидко і надто радикально. Тому він і наштовхувався чимдалі на більший опір населення, почали формуватися національні рухи. Іноземне панування відродило чуття національної відрубності в державах-сателітах, почали виникати ідеї національного визволення. Після падіння Наполеона частина запроваджених ним реформ збереглася, − поділ Італії, об'єднані в союз німецькі держави, не кажучи про кодекс. Завдяки цьому утворилося залежне від Росії, але з власною назвою, Королівство Польщі.
36.Російські культурно-правові традиції і пострадянська історія держави і права Російської Федерації..
37. Листопадова революція 1918 року в Німеччині.
У 1918 році в Німеччині створюються умови, що неминуче вели до революційного вибуху. Боротьба монополій за надприбутки, зростання експлуатації, авантюристична зовнішня політика – все вступало у відверті суперечності з інтересами німецького народу. Перша світова війна ще більше загострювала революційну кризу.
Розвиток подій підштовхнула революція, яка спалахнула в жовтні 1917 року в Росії. Під її впливом у січні 1918 року, коли відбувалися переговори в Брест-Литовську, робітничий клас у Берліні, Мюнхені та інших містах провів демонстрації, страйки, під час яких уперше в Німеччині з’явилася Ради робітничих депутатів і революційні старости.
Навесні 1918 року наступ німецьких військ на Західному фронті провалився. Головнокомандувач Гінденбург офіційно заявив про необхідність перемир’я і створення уряду, “з яким буде рахуватися Антанта”. Третього жовтня 1918 року був сформований коаліційний уряд на чолі з принцом М. Баденським.
Почала створюватися небезпечна для юнкерства і монополістичної буржуазії ситуація. Озброєний робітничий клас був готовий до боротьби. Однак для перемоги була необхідна революційна робітнича партія.
В Німеччині існувала соціал-демократична партія. Однак її політика підтримки імперіалістичної війни відштовхнула від неї значну частину робітників і викликала розкол у самій партії.
Усі ці обставини і визначили характер і особливості революції в Німеччині.
На початку жовтня 1918 року “Спартак” провів свою конференцію, яка закликала до боротьби проти уряду. Спартаківці організують демонстрації, значну роботу проводять серед військових моряків. У цей час німецький військовий флот отримує наказ – вийти у відкрите мроре і дати бій англійській ескадрі, яка значно переважала німецькі морські сили.
Військові моряки зрозуміли намір командування, і 3 листопада 1918 року на військово-морській базі у місті Кіль вибухнуло повстання. Тут знаходилося 40 тис. моряків і морських піхотинців. Робітники Кіля підтримали повстання, була створена Рада робітничих і матроських депутатів.
Подібні повстання, слідом за Кілем, відбуваються в інших містах. Всюди виникають Ради робітничих і солдатських депутатів, які беруть владу до своїх рук.
Дев’ятого листопада повстання перемагає в Берліні. На мітингу озброєних робітників і солдатів К. Лібкнехт проголошує “вільну Німецьку Соціалістичну республіку”. Кайзер Вільгельм тікає до Голландії. Німецька імперія перестала існувати.
За таких умов імперський канцлер М. Баденський передає владу соціал-демократичному урядові на чолі з Фрідріхом Ебертом. Десятого листопада 1918 року збори делегатів від солдатів і робітників Берліна обрали виконавчий комітет Берлінської Ради робітничих і солдатських депутатів і затвердили уряд Еберта, визнавши його “чисто соціалістичним урядом”. Отримавши санкцію Берлінської ради, уряд Еберта став називати себе Радою Народних Уповноважених (РНУ).
Новий уряд видає декларацію, яка не йшла далі буржуазно-демократичних реформ, і розпочинає боротьбу проти Рад робітничих і солдатських депутатів, вимагаючи скликання установчих зборів.
38. "Білль про права" 1791 року (США).
БІЛЛЬ ПРО ПРАВА 1789-1791рр. - перші 10 поправок до Конституції США 1787 р. Проект Б.п. був представлений конгресу в 1789 р Прийнятий конгресом та ратифікований законодавчими органами штатів до 15 грудня 1791 р. Поправка 1 проголошує політичні свободи — свободу віросповідання, слова, друку, зборів та свободу звернення громадян до уряду з петиціями. Забороняє конгресові приймати закони, що обмежують політичні права громадян. Поправка виключає можливість запровадження державної релігії й фактично закріплює свободу совісті. По правка 2 дозволяє громадянам зберігати та носити зброю. Поправка 3 забороняє розташування солдат в приватних оселях. Поправка 4 прого лошує недоторканність особи, житла, майна, особистих паперів та доку ментів. Забороняються необгрунтовані обшуки та арешти (тобто без від повідних санкцій). Поправка 5 встановлює, що притягнення до кримінальної відповідальності за важкий злочин (за винятком військо вослужбовців) має здійснюватися Великим журі (розширена колегія присяжних). Забороняється вимагати від людини давати свідчення проти себе, подвійне кримінальне переслідування за один і той самий вчинок, застосування санкцій без відповідної правової процедури, вилучення приватної власності без відповідного відшкодування. Поправка 6 закріп лює право на швидкий об'єктивний суд присяжних, право на ознайом лення зі звинуваченням, право викликати свідків, користуватися допо могою адвоката для свого захисту. Поправка 7 визначає, що під час здійснення судочинства федеральними судами можливий розгляд справ судом присяжних. Поправка 8 забороняє застосовувати жорстокі та не-; звичні покарання, вимагати надмірні застави та штрафи. Поправка 9 ви значає, що декларовані в конституції конкретні права громадян не по винні розглядатися як такі, що забороняють інші, не згадані в основному законі. Поправка 10 закріплювала за штатами всі повноваження, що не належать до компетенції федерації. Разом з Конституцією США 1787 р. Б.п. закріпив у державі високий рівень демократизму й заклав підвалини для розвитку громадянського суспільства. У наступні роки в СІНА було внесено близько п'яти тисяч проектів поправок до Конституції. Однак тільки 27 з них були прийняті. Наразі в США діють 26 поправок (поправка 18 (1919 p.), про введення в країні "сухого закону" була скасова на 21 поправкою (1933 р.)).
39. Історичні перспективи марксистсько-ленінської концепції держави і права.
В основі концепції марксистсько-ленінської концепції лежить теза про те, що право є вираження і закріплення волі економічно пануючого класу. Як і держава воно є продуктом класового суспільства. Воно носить класово-вольовий характер. Виникнення й існування права порозумівається необхідністю нормативного регулювання суспільних відносин в інтересах економічно пануючого класу. Марксистсько-ленінське навчання бачить сутність права в його класовості і матеріальній обумовленості. Конкретизуючи положення Маркса, Ленін пише, що в першій фазі комуністичного суспільства “буржуазне право” скасовується не цілком, а лише почасти, у міру вже досягнутого економічного перевороту, тобто лише стосовно засобів виробництва. “Буржуазне право” визнає їхньою приватною власністю окремих осіб, а соціалізм робить їхньої спільною власністю, і тільки в цій частині “буржуазне право відпадає”. Але воно залишається у своїй іншій частині: у якості регулятора розподілу праці і розподілу продуктів між членами суспільства. Такий “недолік” марксистсько-ленінська теорія вважає неминучим у першій фазі комунізму (після скинення капіталізму), тому що люди відразу не навчаться працювати на суспільство без усяких норм права, оскільки для цього немає необхідних економічних умов. Інших же норм, крім буржуазного права немає. Право відмирає цілком тоді, коли суспільство здійснить правило: “від кожного по здібностях, кожному по потребах”, тобто коли люди настільки звикнуть до дотримання основних правил гуртожитку і коли їхня праця буде настільки продуктивний, що вони добровільно будуть трудитися по здібностях. Таким чином, у відповідності з марксистсько-ленінською концепцією в основі виникнення права, його функціонування і неминучого відмирання лежать класово-економічні причини. Право - є зведена в закон воля панівного класу, зміст якої визначається матеріальними умовами життя суспільства.
40. Пролетарська революція в Парижі 18 березня 1871 року і утворення Паризької Комуни.
Це була перша в історії пролетарська революція і спроба встановити пролетарську диктатуру. Головною задачею ставилася ліквідація класового панування буржуазії і звільнення від німецької навали. І хоча Комуна проіснувала всього 72 дні, пам'ять про себе вона залишила значну.
Спочатку з метою зміцнення оборони Парижа, обмеження панування приватної власності і поліпшення становища трудящих був зруйнований старий державний апарат. Вищим органом державної влади була оголошена Рада Комуни. Ставали обов'язковими виборність і змінюваність на всіх державних посадах. Рівень заробітної плати державних службовців не повинен був перевищувати відповідний показник кваліфікованих робітників.
Широка економічна програма Комуни передбачала захист інтересів трудящих. Декретувалося підвищення заробітної плати низькооплачуваних робітників та службовців. Вводився мінімум оплати праці робітнику, який виконував державні замовлення, і т.д. Скасовувалася заборгованість і знижувалася загальна квартирна плата. Бідняки з нетрів переселялися в квартири багатіїв. Їм поверталися речі, раніше закладені в ломбарди. Велика кількість дрібних і середніх підприємців і торговців було врятовано від банкрутства відстрочкою сплати боргів по комерційних векселях і т.д.
З метою зниження рівня безробіття робочі товариства створювали додаткові робочі місця на військових, а також покинутих або бездіяльних підприємствах. Велася підготовка декрету про восьмигодинний робочий день. На поліпшення становища трудящих були також спрямовані такі міри, як заборона на нічні зміни, штрафи, відрахування з зарплати, Установлювалися граничні ціни на хліб. Налагоджувалося продовольче постачання парижан. У муніципальних крамницях ціни були на одну третину нижче ринкових.
Проте, короткочасне існування Паризької Комуни було позначено істотними недоліками і прикрими прорахунками. Так, наприклад, було збережено колишнє правління Французького банку, який до того ж не був націоналізований. Представництво в ньому було обмежено лише одним делегатом від Комуни. Усе це фактично зберегло можливість фінансування контрреволюційного уряду. Тому на підтримку Версаля банк надав 257,6 млн. франків, Комуні ж дісталося лише 1,5 млн. франків.
Досить повільно і невиправдано боязко проводилася експропріація експропріаторів, Паризька Комуна не встигла ввести восьмигодинний робочий день. Виявилася незавершеною спроба розробити ряд аграрних реформ. Комуна не змогла залучити на свою сторону селян паризьких передмість і т.д. Опинившись в ізоляції, не витримавши напору внутрішньої і зовнішньої контрреволюції, Паризька Комуна 28 травня 1871 р. припинила існування.
41.Новітні тенденції у розвитку держави і права колишніх членів соціалістичного табору .
До постсоціалістичних країн Євразії у Центральній Європі належать Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Румунія, Болгарія, Югославія (у складі республік Сербія і Чорногорія), Словенія, Хорватія, Боснія та Герцеговина, Македонія, Албанія; в Азії - Монголія. Країни Центральної Європи (Польща, Угорщина, Чехо-Словацька Федеративна Республіка) провели радикальні реформи в суспільстві та перейшли до ринкової економіки;
Молодими незалежними державами на терені колишнього Радянського Союзу стали Росія, Україна, Білорусь, Литва, Латвія, Естонія, Молдова, Грузія, Вірменія, Азербайджан, Казахстан, Узбекистан, Киргизька Республіка, Таджикистан, Туркменістан.
Головні особливості цих двох підгруп країн такі: високий рівень суспільного і територіального (географічного) поділу праці, розгалужені і цілком сформовані функціонально і територіальне господарські системи, які за своїми ознаками мало відрізняються від відповідних структур економічно розвинутих країн. Але на сучасному етапі країнам бракує капіталу, і більшість галузей (особливо сільське господарство, легка промисловість, торгівля) використовує застарілі техніку і технологію. В країнах тільки формуються сучасні організаційно-управлінські структури ринкового господарства. У всіх у них розпочалася економічна перебудова на ринкових засадах, і деякі держави вже досягли певних успіхів. Більш вдало зарекомендували себе польська, чеська та угорська моделі економічних реформ.
42.Уроки Паризької Комуни.
18 березня 1871 року гігантські хвилі сотень тисяч парижан рушили на Гревську площу. Габріель Ранв’є проголосив створення Комуни. Поштовхом до проголошення Комуни стало почуття національного приниження французів, що призвело до різкого «полівіння» суспільства, особливо в Парижі (спроби створення комун у Ліоні й Марселі були придушені в зародку). Жодне з політичних угруповань комунарів не мало визначеної програми. Суперечність їх дій і рішень була закладена в пристрастях переконаних соціалістів, республіканців , бланкистів, якобінців і анархістів. головний урок Комуни — не можна нав’язати всім без винятку якусь одну, здавалося, прекрасну ідею соціальної справедливості, засновану на пріоритеті класового підходу . Кругозір паризьких комунарів був обмежений рамками життя кварталів столиці, селяни так і не стали їх союзниками. До 28 травня 1871 року розгорнулися вирішальні битви на барикадах Парижа, поки останні їх захисники не були вбиті або потрапили в полон. видатний французький письменник Віктор Гюго, що аж ніяк не був прихильником Комуни, засуджував безглузді за жорстокістю страти революціонерів. Уроки Комуни стали важливим поштовхом до розвитку соціалістичних ідей і мали вплив на Володимира Леніна. Зламати все вщент, знищити навіть несправедливий лад набагато легше, ніж «а потім... « побудувати «новий світ», до того ж світ утопічний . Історія Комуни — яскраве цьому підтвердження. . Зі спадщини Комуни одночасно виросли зерна, з яких з’явилися в майбутньому Йосип Сталін і Ернесто Че Гевара — кривавий диктатор і романтичний революціонер-герой.
43. Декларація прав людини і громадянина 1789 р. (Франція)
ДЕКЛАРАЦІЯ ПРАВ ЛЮДИНИ Й ГРОМАДЯНИНА 1789 р. - про грамний документ Великої французької революції. Ухвалена Установ чими зборами 26 серпня 1789 р. У створенні Декларації брали участ ь та кі видатні суспільні діячі, як Лафайєт, Сійєс, Мірабо та ін. На зміст документа великий вплив справили ідеї французьких просвітників XVIII ст. та Декларація незалежності 1776 р. Декларація визначала основні принципи революційних перетворень: народний суверенітет, природні й невід'ємні права людини та розподіл влади. Проголошувалося, що всі люди народжуються й залишаються вільними та рівними в правах. До природних та невідчужуваних прав людини належать: свобода, влас ність, безпека, спротив гнобленню. Свобода визначалась як можливість робити все, що не шкодить іншому. Статті 7, 9, 10, 11 затверджували свободу особи, совісті, віросповідання, слова, друку. Декларація прого-іошувала знищення станових привілеїв, монархічних феодально-абсолютистських підвалин державного ладу у Франції, розподіл влади, закріплювала важливі принципи буржуазного судочинства та кримі нального права. Власність проголошувалася недоторканною та священ ною. Позбавити людину її власності можна тільки на законних підста вах. У Декларації міститься низка положень, що лягли в основу сучасного розуміння правової держави. Закон — відображення загальної волі суспільства. Усі громадяни мають право брати участь у створенні правових актів. Закон однаковий для всіх (і щодо покарання, і щодо за хисту). Усі громадяни мають рівні права в заміщенні громадських та державних посад. Жодна особа не може бути звинувачена, затримана, заарештована поза приписом закону. Покарання визначаються тільки за коном. Протягом 1789 - 1791 pp. було видано низку декретів, які закріп лювали, а почасти й розширювали положення Декларації. Разом з тим деякі нормативно-правові акти суперечили проголошеним принципам (зберігалося рабство в колоніях, заборонялися страйки, колективні звер нення до влади, вводився майновий та інші цензи для виборців тощо). У І793 р. Декларація 1789 р. була замінена Декларацією прав людини та гро мадянина 1793 р. Д.п.л.г. 1789 р. справила величезний вплив на сучасників і відіграла виняткову роль у боротьбі з феодалізмом та встановленні демокра тичного суспільства
44. Звичаєво-правова основа виникнення держави і права країн третього світу
Країни «третього світу» — колишні колонії та напівколонії, які здобули політичну незалежність і посідають особливе місце у світовій політиці і світовому господарстві. Ідею «трьох світів» запропонував журналіст Альфред Сові у статті «Три світи, одна планета» Удавшись до аналогії з терміном «третій стан», що його впровадив французький революціонер Еманюель Сієс у памфлеті «Що таке третій стан?» 1789 року, Сові уподібнював капіталістичний світ дворянству, комуністичний світ – духовенству, а решту країн, які не входили до жодного блоку, – третьому стану. Попри метафоричність цього уподібнення, Сові цілком серйозно ставився до аналогії між роллю «третього стану» та «третього світу». Перефразовуючи знаменитий вислів абата Сієса, він писав наприкінці статті: «Тому, врешті-решт, цей третій світ, забутий, експлуатований і зневажений, як третій стан, також захоче стати чимось». Із падінням Берлінської стіни термін утратив свій первісний сенс, бо «другий світ» припинив існування, але його продовжують уживати для позначення слаборозвинених країн.
45. Основні школи мусульманського правознавства
Мусульманський світ сунітів розділився на чотири школи.
Перша з них — ханефітська школа — була заснована учнем школи Куфа в Іраку Абу Ханіфом. їй властива відносна раціональність у методах дослідження окремих приписів і велика обережність у використанні традицій. Ханефізм проникнув з Іраку в Єгипет, Сирію, Персію, Індію, Китай і Центральну Азію. Сьогодні він превалює в Туреччині, мусульманських республіках колишнього СРСР, Йорданії, Сирії, Афганістані, Пакистані, Індії.
Другою значною сунітською школою є школа Малекіта, засновником і головою якої був Малік Ібн Анас. Вона вважається школою, яка найбільше поважає звичаї Медіни, враховує загальний інтерес і закінченість релігійного закону. Ця школа була поширена в Єгипті, Судані, Кувейті, Катару, Бахрейні, Арабських Еміратах і на частині східного узбережжя Аравійського півострова. Малекізм зустрічається сьогодні в країнах Західної Африки.
Школа хафе-цитів була створена Ель Хафеї. Його теорія джерел права виходить з релігійного ідеалу, а не ґрунтується на творчому вивченні практики. Хафецизм має прихильників у Палестині, Адені й на півдні Аравійського півострова. З ним можна зустрітися також у Пакистані, Єгипті, Індонезії, Малайзії, Індії й Східній Африці, на Цейлоні і Філіппінах.
Ханбалізм — по імені його засновника Ахмада Ібн Ханбала — вважається найбільш суворою зі шкіл через надзвичайну прихильність до традицій. Сьогодні його прихильники мешкають в основному в Саудівській Аравії й у кількох місцевостях Іраку й Сирії.
Шиїтський напрямок ісламу розпався на дві школи. Школа зейдитів, заснована Зеїдом бен Алі, вважається найближчою сунітським школам. Ця школа переважає в Йемену. Ще одна шиїтська школа Джа-Фарита заснована Саадеком Аль Джа. її послідовники спираються тільки на традиції імамів — вихідців із родини Пророка. Джа-Фаризм домінує в Іраку й Ірані.
Школи мусульманського права різняться між собою багатьма деталями, але їхні принципи залишаються загальними. Так, той, хто бажає, може пристати до іншої школи, підкорившись її владі. Визнається також право суверена наказати своїм суддям застосовувати правила певної школи.
46. Етапи загальної кризи капіталізму
- криза світової капіталістичної системи, що охоплює всі сфери бурж. суспільства - економіку, політику, ідеологію, культуру, мораль. Зумовлена закономірностями розвитку імперіалізму як останньої стадії капіталізму. Характеризується загостренням усіх властивих монополістич. капіталізму суперечностей, дальшим поглибленням осн. його суперечності - між сусп. характером виробн. і приватнокапіталістичною формою привласнення. Проявом 3. к. к. є відпадіння від капіталізму все нових країн, ослаблення його позицій в екон. змаганні з соціалізмом, зростання мілітаризації економіки і ролі воєнно-промислового комплексу, поглиблення нестійкості капіталістичної системи, економічних і валютних криз. 3. к. к. супроводиться енергетичними, екон. та ін. структурними диспропорціями, хронічним безробіттям, зростанням прірви між монополістичною верхівкою і величезними масами трудящих, між розвинутими і економічно слабкими капіталіс-тич. країнами. 3. к. к. викликала небачену в історії гонку озброєнь, розгорнуту імперіалізмом, що ставить під загрозу саме життя на Землі. 3. к. к.- процес, що безперервно розвивається і поглиблюється. Він охоплює цілу істор. епоху.
Гол. ознакою 3. к. к. є розкол світу на дві системи - капіталістичну і соціалістичну.
Перший етап 3. к. к. розгорнувся з часу 1-ї світової війни і перемоги Великої Жовтн. соціалістичної революції в Росії. Почалася нова епоха всесвітньої історії - епоха "краху капіталізму в усьому його масштабі і народження соціалістичного суспільства. В ході 2-ї світової війни і соціалістичних революцій, які відбулися в ряді країн Європи й Азії, почався другий етап 3. к. к. У 50-х pp. світовий капіталізм вступив у новий, третій етап цієї кризи, найважливіша особливість якого полягає в тому, що він розгорнувся не в зв'язку з світовою війною, а в порівняно мирний час. Кожний етап 3. к. к. відображає якісні зміни в світовому розвитку: суттєві зрушення у співвідношенні сил між соціалізмом та імперіалізмом на користь соціалізму; поглиблення всіх внутр. суперечностей капіталізму, дальший розвиток світового революц. процесу.
Поряд з поглибленням 3. к. к. зміцнюються і розширюються позиції соціалізму, в капіталістичному світі наростає класова боротьба трудящих проти засилля монополій, експлуататорської системи. Дедалі більших масштабів набуває революц.-демократичний антиімперіалістичний рух. Все це створює нові можливості для розв'язання життєво важливих проблем, що стоять перед людством на шляху соціального прогресу, наближення краху капіталізму у всесвітньому масштабі.
47.Основні тенденції в праві мусульманських країн ХІХ – ХХІ ст.
Зараз йде період кодификації мусульманського права в багатьох країнах, серед них Пакистан, Індонезія, а в Туреччині з 1926 р. узагалі від нього відмовилися. У багатьох державах мусульманське право конституційно вважається основою законодавства. Воно застосовується по багатьом питанням, але особливо в цивільних відносинах, дотепер зберігаються шаріатські суди. У деяких країнах Центральної і Східної Африки мусульманське право використовується як звичайне право. Хоча мусульманське право і впливає на правові системи мусульманських держав, але все рівно зараз спостерігається тенденція до застосування таких джерел права як правовий звичай і нормативно-правовий чи акт законодавство. Практично у всіх мусульманських країнах вплив мусульманського права обмежується брачно-сімейними і пов'язаними з ними відносинами, тобто тими, котрі входять у поняття "особистий статус". Єгипет був першою державою, що відмовилося ще наприкінці XIX століття від мусульманського права, як від єдиного джерела права. Як приклад можна ще привести Саудівську Аравію, що вважається країною традиційного ісламу. Навіть тут усе більше застосовуються в судочинстві і законодавстві "подвійні стандарти", а в комерційному праві пріоритет уже віддається "англо-американському" праву.
48. Фашистська диктатура у Німеччині
З перших днів приходу до влади Гітлер почав реалізовувати свою програму: задача1 – об’єднати німців в народне суспільство, зад2 перетворити її у військове сус-во. 24 березня 1933 року вступив у дію закон "Про захист народу та рейху", що надавав Гітлеру надзвичайні повноваження і конституційні основи для режиму диктатури, по суті анулювавши Веймарську конституцію, фактично він став постійно діючим основним законом фашистської держави.
Функції партійних і державних органів були тісно пов'язані. Управлінський апарат фашистської Н був багаточисельним, громіздким, він перебудовувався за волею Гітлера, котрий поєднував функції президента, рейхсканцлера, фюрера фашистської партії та верховного головнокомандуючого. Так, поряд з існуванням імперського уряду в фашистській Німеччині були створені Рада міністрів з питань оборони імперії, Таємний кабінет, колегія трьох уповноважених. Важливою ланкою механізму фашистської диктатури стали органи, що здійснювали широкомасштабну обробку німецького народу. У липні 1933 року була створена Генеральна рада німецької економіки з метою мілітарізації економіки "Третього рейху". В її склад входили представники провідних монополій країни. Це був перший крок до встановлення тоталітарної форми правління у сфері економіки, що проіснувала з середини 30-х до середини 40-х років.
49.Національно-державне розмежування в Середній Азії.
12 червня 1924 р. ЦК РКП(б) ухвалило постанову "Щодо національного розмежування народів Середньої Азії" і відразу на місцях розгорнулися, з одного боку, агітаційна робота, спрямована на переконання населення у доцільності здійснюваних заходів, а з іншого - боротьба між етнічно різними місцевими кланами за сфери майбутнього контролю. У вересні 1924 р. підготовчу роботу з національно-державного розмежування середньоазіатських республік було завершено. 14 жовтня 1924 р. ІІ сесія ЦВК СРСР ухвалює рішення щодо відокремлення з Туркестанської АРСР автономних одиниць - Таджицької АРСР та Кара-Киргизької АО (у складі РРФСР, з 1926 р. - Киргизька АРСР). Постановою сесії ЦВК СРСР від 27 жовтня 1924 р. створено Узбецьку та Туркменську РСР. 16 лютого 1925 р. створено Каракалпацьку АО (у складі Казахської АРСР). 13 травня 1925 р. ухвалено постанову щодо входження Туркменської і Узбецької РСР до складу СРСР. Наступними роками здійснено перетворення Таджицької (з 1929 р.), Казахської та Киргизької АРСР (1936 р.) у союзні республіки, а Каракалпацької АО в автономну республіку (1932 р., з 1936 р. - у складі Узбецької РСР). У 1936 р. кордони республік радянської Середньої Азії набули майже сучасних контурів, хоча дещо змінювалися у 50-х роках.
У результаті національно-державного розмежування в Середній Азії були створені Узбецька Радянська Соціалістична Республіка, що об'єднала райони Туркестану, Бухари і Хорезму, населені узбеками, Туркменська Радянська Соціалістична Республіка, що об'єднала туркменські райони цих же республік, і Таджицька АРСР, увійшла до складу Узбекистану. Були утворені дві автономні області: Каракіргізская у складі РРФСР і Каракалпацький у складі Киргизької АРСР , що входила також до Російської Федерації.
Утворення нових незалежних радянських республік не призвело до відриву Середньої Азії від Союзу РСР. Зв'язок середньоазіатських народів з усіма народами Радянської країни ще більше зміцніла, піднявшись на новий щабель, прийнявши нову правову форму.
50. Буржуазна революція в Англії 17 ст.
Буржуазна революція в Англії 17 ст. має екон.. соціальне і політичне підґрунтя. Склад. з 2 громад. воєн. Під 1 час війни в країні установилися дві ворогуючі і незалежні влади. Більшість представників великої знаті і значна частина середнього дворянства виступили на стороні короля, точно так само як велика частина торгово-підприємницьких елементів у селі і місті, народні низи, якщо їхній вибір виявлявся більш-менш вільним, виступали на стороні парламенту. Суть "конституційного" по видимості конфлікту , що переріс до осені 1642 р. у конфлікт збройний , полягала у фундаментальному протиріччі між двором - в інтересах великої феодальної знаті (включаючи ієрархів церкви) і зрослої з нею торгово-фінансової олігархії внутрішньою і зовнішньою політикою і життєво важливими інтересами нових суспільних класів. Після довгої боротьби у червні 1646 р. Карл І був одержав поразку і втік на північ, у розташування армії шотландців. Таким чином, перша громадянська війна завершилася повною військовою перемогою парламенту, спираючи на самовідданість і масовий героїзм селян і міських ремісників, одягнених у солдатські мундири. Період другий, більш коротких і переможний для пуритан громадянської війни приходиться на 1648-1649р.Армія роялістів була остаточно розгромлена. Короля полонили і незабаром стратили. Відбулося утвердження буржуазної республіки 1649 - 1653 рр. Органічним продовженням цієї республіки став режим військової диктатури відомої під назвою протекторату Кромвеля. (1653-1658). Це державний устрій одержав своє відтворення в Конституції, яка відома під назвою Оруддя управління - 1653. В 1658 році Кромвель помер, а в 1660 році здійснилась реставрація династії Стюартів, при підтримці частини військових і буржуазії до влади син страченого - Карл, який урочисто підтвердив "Велику Хартію 1215 року", "Петицію про права", податкові права парламенту, обіцяв правити в згоді з парламентом, не переслідувати діячів революції. Але він не виконав своїх обіцянок. Таку ж політику проводив і брат Карла ІІ Яків. Отже, реставрація монархії повернула країну до старої виборчої системи, старої палати лордів, непомітно скасувала хоч якісь революційні завоювання.Така політика, якою знову був незадоволений в першу чергу панівний клас, привела до утворення в цьому класі двох партій - торі і вігі. Торі об'єднала в своїх рядах конкрективні круги землевласників, вігі представляла інтереси промисловців і торговців. Виникнення цих двох партій поклало початок буржуазної двопартійної системи, яка є основою політичного устрою сьогоднішньої Англії - консерватори - (торі), ліберали - (вігі). В 1679 році вігі перемагають на парламентських виборах і добиваються закону, за допомогою якого противники урядової політики були захищені від репресій. В 1688 році через три роки після того, як місце на престолі зайняв Яків ІІ торі і вігі об'єднавшись здійснили так звану славну революцію, в результаті якої Яків ІІ був зміщений з престолу і втік з країни. Його місце зайняв Вільгельм Оранський. Отже, переворот 1688 року здійснений без пролиття крові, був справою обох партій торі і вігі.
51. Характеристика Конституції П’ятої республіки 1958 р. (Франція)
28 вересня 1958 р. під час референдуму понад 79 % виборців схвалили конституцію П’ятої республіки. Нова конституція суттєво відрізнялася від попередньої, перетворивши Францію у президентську республіку. Центральне місце у владних структурах належало президентові, якого обирали на сім років усі виборці країни. Згідно з конституцією, президент є главою держави і головнокомандувачем збройних сил, призначає прем’єр-міністра й усіх вищих цивільних та військових посадових осіб. Президент підписує і публікує закони, має право повернути на повторний розгляд або винести на референдум будь-який законопроект. У разі конфлікту з парламентом президент має повноваження розпустити Національні збори і призначити нові вибори.
Законодавча влада за конституцією П’ятої республіки належить двопалатному парламентові: Національним зборам і Сенату. Депутати Національних зборів обираються загальним таємним голосуванням терміном на п’ять років. Сенат формується шляхом непрямого голосування й оновлюється кожні три роки на третину депутатів. Конституція П’ятої республіки значно розширювала права населення «заморських територій», яким надавалась автономія в усіх внутрішніх справах.
52. Криваве законодавство в Англії
На початку 16 століття Англія була зовсім невеличкою країною, більшість мешканців якої складали селяни. Тому зрозуміло, що “революція цін, яка привела до підвищення цін майже на всі товари, особливо на сільськогосподарську продукцію, стала для Англії справжнім потрясінням. Кількість роботи в країні значно зменшилася, тому з’явилася величезна кількість жебраків (їх на початку століття в Англії налічувалося майже 50 тисяч). Король Генріх УІІІ почав видавати закони, що були направлені проти жебрацтва. Так, наприклад, збирати милостиню дозволялося тепер тільки хворим та немічним – тих же, хто ще міг працювати, били батогом і повертали додому. Якщо цю людину затримували вдруге – знову били та відрізали половину вуха, якщо втретє – страчували як злочинця. Наступний король Едуард УІ ще більше посилив ці міри – згідно з новими законами, той, хто не працював, віддавався у рабство до того, хто на нього доніс. Таким своєрідним чином англійські королі боролися з кризою, яка того часу охопила Англію. ці закони ввійшли у історію під назвою “криваве законодавство”.
40-х рр. ХVІ ст. з поліцейських міркувань влада ввела податок на бідних. На зібрані гроші купувалась земля і будувались робітничібудинки. Закон 1576 р. наказував відкрити їх у кожному графстві 2-3. Тамбули каторжні порядки. Міста боялись злочинів та хвороб і теж не приймали злиднів. У 1589 р. був прийнятий статут, де йшлося, щоб в одному домі жила лише одна сім‘я. Заборонялось приймати жильців.
53. Держава і право соціалістичних країн Азії і Куби.
У передвоєний період сталінська модель державного соціалізму була канонізована, а у повоєнні роки перенесена на національний ґрунт ряду інших країн Східної і Центральної Європи та Азії, а пізніше Куби. Одержавлений соціалізм, з одного боку, був грубим спотворенням самої ідеї соціалізму, в центрі якої має знаходиться не держава, а людина праці. З іншого боку, державний соціалізм виявився непоганим ідеологічним прикриттям тоталітарного сталінського режиму. Тому сучасна економічна наука оцінює цю модель як приклад глибоких деформацій у розвитку суспільства.
Куба. Своє завдання Кастро вбачав у зміцненні незалежності Куби від США, пішов на зближення з СРСР. Куба перетворилася на типову тоталітарну соціалістичну країну. СРСР став головним кредитором Куби.
Основою соціально-економічних перетворень які розпочалися після приходу Фіделя Кастро до влади, було аграрне питання. Іншою важливою віхою у соціально-економічних перетвореннях була націоналізація власності іноземних компаній, а згодом власності великої та середньої національної буржуазії.
Революційний уряд в серпні 1960 року, прийняв постанову про націоналізацію шляхом примусової експропріації 26 американських компаній. Таким чином, було ліквідовано місцеву буржуазію, держава перетворилася у єдиного могутнього монополіста. Утворена у 1965 році комуністична партія Куби, стає єдиним політичним лідером в країні. Ігноруючи елементарні економічні та господарські закони на Кубі почалося інтенсивне будівництво соціалістичного суспільства.
В лютому 1959 року було прийнято Основний закон кубинської Республіки. У відповідності з Основним законом законодавча та виконавча влада в країні належала уряду. Президент згідно Основного закону був главою держави. Він уповноважений затверджувати і оголошувати закони, забезпечувати їх виконання, видавати постанови спрямовані на краще виконання законів, а також розпоряджатися по питаннях державного управління та адміністративних питаннях, президент має також право законодавчої ініціативи, таким чином було ліквідовано президентську форму правління, яка існувала при Батісто. Загальне керівництво у справі втілення у життя політики уряду здійснював прем’єр-міністр.
Поєднання двох гілок влади, виконавчої та законодавчої, призвели згодом до утвердження на Кубі однособового правління Фіделя Кастро.
Єдиною частиною державного апппарату яка не зазнала серйозних змін була судова система. Суди загальної юрисдикції підпорядковувались верховному суду, який складався з трьох колегій: кримінальної, цивільної та адміністративної.
В цілому ж Куба у своєму розвитку нагадує більшість країн, що обрали на той час соціалістичний шлях розвитку: концентрація влади в одних руках (при конституційно закріпленому поділі), посиленням командно-адміністративного управління економікою, втручанням держави у всі сфери державного життя тощо
Азія. В азіатських соціалістичних країнах на відміну від європейських старе законодавство було скасовано відразу. Наприклад, в КНР в результаті перемоги соціалістичної революції скасовувалися всі дореволюційні закони. Зокрема, було прийнято рішення про ліквідацію гоміньданівського шестікніжья. В КНДР скасування дії старого права була прискорена тією обставиною, що в Кореї, як японської колонії, діяло раніше японське право.У ДРВ декретом від 10 жовтня 1945 було скасовано дію старих законів, їх дозволялося застосовувати, як виняток, і тільки в тих випадках, коли вони не суперечили принципу незалежності і демократії.На першому етапі розвитку соціалістичних держав Азії були створені конституційні та інші акти, що поклали початок новому ладу і нової державної організації. Разом з тим тут (за винятком, мабуть, МНР) досить широко застосовувалися звичаї, що пояснюється неповним законодавчим врегулюванням суспільних відносин та історичними особливостями розвитку права цих країн. Особливо широкою сфера застосування звичаю була в районах, населених нацменшин.Істотна була і роль судової практики і взагалі правозастосовної та правоохоронної діяльності по створенню багатьох важливих положень і понять правових систем соціалістичних держав Азії, які пізніше лягли в основу прийнятих кодифікаційних законодавчих актів. В умовах, коли законодавство не було кодифіковані, керівні роз'яснення судових інстанцій мали важливе значення.Пізніше у розвитку правових систем соціалістичних країн в Азії з'явилися значні відмінності.
54. Хабеас корпус акт 1679 р. та його характеристика
Кроком на шляху до закріплення прав та свобод людини стало ухвалення у 1679 р. так званого Hаbеаs Соrрus Akt (Хабеас Корпус Акт). Цим актом встановлювалися процедурні гарантії особистої недоторканності особи обмеження строків тримання під вартою, вводився інститут поруки та застав.
Акт мав врегулювати зміст особи під охороною до суду, тобто. попередній висновок, і навіть визначити правове становище цієї особи. Ще Акт передбачав гарантії проти неправомірних арештів. Гарантії включали у собі: Арешт має здійснюватися лише з письмового наказу суду й за наявності вагомих причин до арешту. Затриманий вправі просити лорда-канцлера (чи інших компетентних осіб) про звільнення його передачі під заставу. Лорд-канцлер чи судді у своє чергу зобов'язуються «присудити і дарувати наказ Habeas corpus. Начальники в'язниць, і навіть наглядачі, не що видали наказ про арешт або які доставили ув'язненого до суду, караються грошовим штрафом на користь ув'язненого. Судді також можуть бути оштрафовані на користь ув'язненого через відмову від видачі розпорядження про доставці заарештованого до суду. Арештований звільняється з арешту, якщо її - річ був розглянуто в протягом певного терміну. Виняток з цьлго акту становлять особи, заарештовані за тяжкі злочини, і навіть особи, ув'язнені за борги за іншому цивільному справі. Проте треба сказати, що Habeas corpus act носить класовий характер. Він вміщує імущий клас" і не зачіпає інтереси бідняків. Якщо людина бідна, вона неспроможна надати поручництво.
55. Державний лад Паризької комуни
Державний лад Паризької Комуни був досить своєрідним. Найвищим органом була сама Паризька Комуна, яка відразу оголосила себе “єдиною владою”. Комуна визнала недійсними накази або повідомлення версальського уряду, забороняла чиновникам і службовцям їх виконувати. Паризька Комуна не знала розподілу влади, її декрети і розпорядження виконували комісії, які вона створювала зі свого складу. Комуна обирала десять таких комісій, кожна з яких відала «функціями колишніх міністерств». Першого травня 1871 року був прийнятий декрет про організацію Комітету громадського порятунку, який складався з п'яти членів. Але цей орган вже не встиг як слід розгорнути свою діяльність. Почалася робота по створенню центрального апарату управління. Так, Центральний комітет Національної гвардії направляв до міністерств своїх представників. Те саме робила і Паризька Комуна, призначаючи в усі важливі відомства по одному делегату, який мав працювати під контролем комісії і Комуни. Таким чином була знищена чиновницька бюрократія. Комуна скасувала привілеї чиновництва, ліквідувала особливий статус цієї замкненої групи. За саботаж, невихід на роботу звільняли чиновників, обирали нових працівників, перетворюючи їх на службовців Комуни. Комуна скасувала стару поліцію, знищила жандармерію. Порядок у Парижі підтримували резервні пролетарські батальйони Національної гвардії. Місцеве управління організовувалося відповідно у двадцяти округах, на які поділявся Париж. Справами округу відали члени Комуни, які мали право створювати необхідні комісії.
Паризькою Комуною була ліквідована стара судова система. Комуна створювала новий судовий апарат. Низовою судовою інстанцією залишалися мирові судді, які повинні були обиратися населенням. Але тимчасово їх довелося призначати Виконавчій комісії. Мирові судді розбирали як цивільні, так і незначні кримінальні справи. Для серйозніших справ передбачалося створити Палату цивільних справ. Комуна проголошувала демократичне судочинство, прилюдний, рівний для всіх суд, виборність суддів, свободу захисту. Широкі права надавалися звинуваченим. Вони мали право вимагати виклику свідків за рахунок Комуни, обирати захисника на свій розсуд і т.д.
56. Абсолютна монархія у Франції. Суть класичного французького абсолютизму.
Абсолютизм у Франції встановився у другій половині XVІ ст. за Генріха ІV Наваррського. З ім’ям Франциска І (1515-1547) пов’язані реформи у галузі державного керівництва, що сприяли його централізації і становленню абсолютизму. Наближені короля, що засідали в королівській раді (фаворити, принци крові та великі сеньйори), поступово стали виконувати функції міністрів. Повноваження ради визначав сам король.
Перехід від станово-представницької монархії до абсолютизму був зумовлений багатьма соціально-економічними причинами. Перед загрозою наростання селянських заворушень і невдоволення міської бідноти дворянство і верхівка городян були зацікавлені в посиленні королівської влади. Вони підтримували централізацію влади, ліквідацію роздробленості. Абсолютизм остаточно сформувався за кардинала Рішельє, міністра Людовіка ХІІІ. Він жорстоко придушував повстання селян і міських низів, переслідував гугенотів і також рішуче розправлявся з бунтівливими магнатами. Королівська декларація 1626 р. оголошувала про знесення замків та укріплень герцогів і графів.
У період абсолютизму було істотно реорганізовано місцеве управління. Встановився бюрократичний централізм. Адміністративно Францію було поділено на провінції, округи. Великі округи очолювали інтенданти – чиновники з дуже широкими повноваженнями. Влада губернатора була обмежена до мінімуму. Інтенданти короля у справах юстиції, поліції, фінансів підпорядковувались першому міністру або королю. За абсолютизму король був необмеженим монархом. Він видавав і скасовував закони, сам призначав і зміщував чиновників.
57. Корпоративна держава в Італії.
В основу економічної політики фашистів було покладено ідею створення “ корпоративної держави ” на засадах “ класового миру ”. Власне її автором був не Б. Муссоліні, а один з ідеологів фашизму поет Габріель д’Анунціо. Саме він створив перші корпорації в загарбаному в 1919 р. в місті Ф’юме.
На початку він досить розпливчато заявляв, що корпорації мусять взяти на себе функції парламенту з економічних питань. У цілому, суть задуму полягала в тому, що соціальний мир нібито настане тоді, коли в італійській економіці почнуть діяти фашистські картелі й синдикати, об’єднані в корпорації. Згодом він утворив спеціальне міністерство корпорацій для регулювання економічного життя країни. Для усунення конфліктів між робітниками і підприємцями 1927 р. було прийнято Хартію праці, за якою професійні спілки було підпорядковано державним органам під контролем фашистів і включено до галузевих корпорацій.
Офіційно ж курс на створення “ корпоративної держави ” було проголошено в 1934 р. В економіці почали діяти фашистські синдикати й корпорації, об’єднані в конфедерації. До їхнього керівництва входили партійні чиновники, представники фашистських профспілок і підприємці. Загалом в основних галузях економіки було створено 22 національні корпорації, а на середину 30-х рр. Пратктично усі італійці стали їхніми членами. Як заявляв Б. Муссоліні, “ фашистська держава може бути лише корпоративною, або вона не буде фашистською ”. Корпорації схвалили заборону страйків і 40-годинний робочий тиждень, контролювали укладення колективних трудових договорів, розглядали конфліктні ситуації, надавали фінонсову підтримку профспілкам. На середину 30-х рр. фашистські профспілки об’єднували 4 млн. чол. і завдяки численним пільгам та успіхам в організації дозвілля робітників набули великої популярності. До того ж фашистам вдалося зробити те, на що не спромоглися попередні уряди – скоротити безробіття (з 240 до 100 тис.). У галузі економіки та соціальних відносин фашисти вжили заходів для залучення капіталовкладень у промисловість, провели широке роздержавлення, провели вдалу грошову реформу (цьому сприяли значні кредити із США, зокрема позика від банківського дому Моргана у 100 млн дол.). У 1929 р. рівень промислового виробництва перевищив довоєнний на 40%, виробництво сталі зросло на 84%, електроенергії – на 100%. Проте корпорації не виконали покладених на них завдань.
58. Встановлення фашистської диктатури в Німеччині.
Фашистський рух у Німеччині виник одразу після Першої світової війни. Причинами його виникнення були реваншистські настрої після поразки у війні та підписання принизливих умов Версальського миру, соціальна незахищеність більшої частини населення в результаті зростаючої післявоєнної розрухи, реакція на більшовицьку політику експорту світової революції.
Націонал-соціалістська робітнича партія Німеччини (НСДАП), І що стала центром тяжіння усіх фашистів, була утворена в 1919 р. Порівняно швидко лідером цієї партії став Адольф Гітлер.
Масовою базою фашистського руху стали націоналістично налаштовані ремісники, селяни, ветерани війни, безробітні. Підтримку нацистам надали впливові кола великого капіталу Німеччини.
Робітничий клас менш піддавався впливу нацистів, але його значна частина також виступала проти Веймарської республіки, підтримувала комуністів - прибічників соціалістичної революції. Нацистам вдалося залучити на свій бік зневірену в демократії молодь: 1/3 членів НСДАП складали люди віком до ЗО років. 20 січня 1933 р. А. Г. став рейхсканцлером - головою уряду.
Отримавши доступ до виконавчої влади, нацисти почали послідовну ліквідацію режиму політичної демократії Німеччини. Передусім Гітлер домігся підписання спеціального указу "Про охорону народу і держави", що ліквідував основні права громадян та надав необмежені повноваження каральним органам. В такому становищі нацисти провели нові вибори в рейхстаг, сподіваючись отримати переважну більшість в ньому. Проте підсумки виборів у березні 1933 р. були для них небажаними: комуністи і соціал-демократи, що знаходились у підпіллі, отримали 30,6% голосів виборців, нацисти - 43,9%. Не зібравши абсолютної більшості голосів, нацисти з цього моменту остаточно відмовились від спроб прикрити свій режим хоча б видимістю демократії та збереження конституції. Законодавчі функції були передані уряду. Гітлеру ж передали повноваження президента Гінденбурга, який помер у 1934 р. Таким чином, вся повнота влади в Німеччині опинилась в руках Гітлера. Була проведена адміністративна реформа, в результаті якої ліквідували земельні парламенти та органи місцевого самоврядування. Влада на всіх рівнях переходила в руки не виборних, а призначуваних згори чиновників. В 1933 р. вже формально було заборонено всі політичні партії, крім НСДАП, що злилась з державою. Партійні функціонери автоматично ставали державними чиновниками відповідного рівня. Така різка зміна державного ладу та суспільного життя супроводжувалась насиллям і породжувала посилення каральних органів держави. Штурмові (СА) та охоронні (СС) загони стали частиною цього апарату насилля. В країні була утворена таємна поліція (гестапо), а з 1933 р. по всій країні з'явились концентраційні табори для утримання в них неугодних режимові людей. Було ліквідовано основні політичні права громадян - свободу слова, зібрань, недоторканість житла, таємницю листування.
59. Якобінська диктатура 1793 року у Франції
31 травня 1793 р. Повстанський комітет Комуни закликав парижан до повстання. 2 червня загони Національної гвардії з гарматами оточили Конвент і змусили депутатів позбавити повноважень жирондистів та їх лідера Ж. Бріссо. 29 колишніх депутатів були заарештовані й страчені.
До влади прийшли радикально налаштовані депутати-монтаньяри — члени Якобінського клубу. Переконавши дрібних буржуа і санкюлотів у необхідності сильної влади для перемоги над зовнішніми ворогами і внутрішньою контреволюцією вони встановили диктатуру. Вищим законодавчим органом залишався Конвент. Виконавчу владу здійснював Комітет громадського порятунку, який спирався на Революційний трибунал. Фактична влада в Комітеті громадського порятунку належала М. Робесп’єру.
Важливим завданням внутрішньої політики якобінської диктатури мало вирішення продовольчого питання. А оскільки воно було нерозривно пов’язане з аграрними перетвореннями, то якобінський Конвент одразу зайнявся питаннями про землю і селян. Земля ставала формою капіталістичної власності, і її міг купити лише той, у кого були гроші.
29 червня 1793 р. Конвент прийняв нову Конституцію. Франція оголошувалась республікою з однопалатним зібранням, яке обиралося прямим загальним голосуванням чоловіками віком з 21 року. Конституція проголошувала, право народу на освіту, на соціальний захист знедолених, на повстання, на приватну власність тощо, але не давала реальних гарантій дотримання цих прав. Введення Конституції 1793 р. було відкладено до закінчення війни з антифранцузькою коаліцією.
Всі верстви населення були незадоволені внутрішньою політикою якобінського Конвенту: селян не влаштовували земельні декрети і постійні реквізиції; міщани страждали від високих цін на товари першого вжитку; промисловці обурювалися максимумами, які не давали змоги отримувати нові прибутки; військові не терпіли втручання у їхні справи комісарів Конвенту. Найбільше побоювання серед політиків викликав організований якобінцями терор.
Першочерговим своїм завданнями якобінський Конвент вважав розправу з усіма, хто не погоджувався з його політикою всередині країни, і створення численної та боєздатної армії для боротьби із зовнішніми ворогами.
Народжена в роки революцiї, буржуазiя виступила проти продовження революцiї, хаосу i розрухи як наслiдку постiйної вiйни з коалiцiями європейських держав, вимагала стабiлiзацiї внутрiшнього становища, встановлення твердої влади. П. Баррас, Ж. Фуше, Ж. Таль’єн та інші організували змову проти Робесп’єра та його прихильників. 27 липня М. Робесп’єр, його брат Огюстен, Ж. Кутон, Л. Сен-Жюст та інші були заарештовані. За допомогою начальника в’язниці представники окремих секцій і Комуни Парижа звільнили заарештованих і доставили їх в міську ратушу. На допомогу М. Робесп’єру прийшли загони 16 секцій із 48, однак диктатор не зміг організувати опір Конвенту і вночі загони розійшлися. Між тим, озброєний загін змовників ввірвався в ратушу і розправився над прибічниками М. Робесп’єра. Невдовзі поранений диктатор і понад 100 активних якобінців були страчені.
60. Франція у 2-їй світовій війні. Режим Віші
До початку ІІ Світової війни французький уряд не заважав Гітлеру, проводити політику “невтручання”. І лише після нападу фашистської Німеччини 1 вересня 1939 року на Польщу уряд Франції (без санкції Національних зборів Третьої республіки) оголосив війну Німеччині. У травні 1940 року німецько-фашистські війська перейшли в наступ на Західному фронті. Французька армія зазнала поразки. Двадцять другого червня 1940 року Франція капітулювала. Після капітуляції більша частина Франції була окупована фашистською Німеччиною. У частині південних і південно-східних районів, де збереглися інститути французької державності, утворилася «держава Віші» — за назвою курортного містечка, де містилася резиденція уряду. Це була маріонеткова держава, яка, за задумом гітлерівців, мала нейтралізувати І французький флот, і колоніальні війська. У листопаді 1942 року гітлерівці ввели свої війська на територію Віші і ліквідували залишки «вішійської державності», а разом тим і Третьої республіки.
61. Основні тенденціі в сучасному праві Китаю
У сфері публічного права збережено багато інститутів та норм соціалістичного права: щодо науково-технічного прогресу, соціалістичної конкуренції, зборів працівників на державних підприємствах, місць утримання засуджених тощо. В Китаї відсутній інститут приватного права на землю (селяни мають лише право користування і часткового розпорядження землею).
У сучасних умовах китайське право за рядом ознак можна віднести до континентального права, але поряд з ними, є ряд ознак, які свідчать про особливий специфічний характер китайського права. А тому є потреба виділити загальні ознаки китайського права:
– наявність нормативно-правових актів (особливо законів, кодексів);
– наявність традиційних правових норм та релігійно-етичних цінностей у деяких сферах суспільних відносин;
– фіксація філософсько-традиційних понять, принципів у праворозумінні, правових нормах та інших елементах правової системи;
– дуалізм системи (наявність законодавства та традиційних норм);
– наявність ознак континентального права.
62. Особливості глобалізації та інтеграції на межі 20 та 21 століть
На думку В. Іноземцева та О. Кузнецової, такі обставини свідчать не про виникнення „єдиного світу”, а про зростаюче цивілізаційне протистояння, де чітко проявилися два полюси, які хотілося б назвати полюсами бідності й багатства. Однак подібний підхід також далеко відводить від істини, як і сам термін „глобалізація”.
Характеризуючи ці тенденції, М. Покровський особливо наголошує на шести з них.
1. Теоретики глобалізації основну увагу звертають не на конкретні зміни в окремих галузях, а на перетини та взаємопокладання цих змін.
2. Мабуть, однією з важливих особливостей глобалізації є те, що вона проникає в глибини соціальних структур, перетворюючи їх на носіїв нових змістів.
3. Поза сумнівом, глобалізація радикально впливає на наші уявлення про культуру як про щось успадковане, те, що спускається „згори” й „поширюється”.
4. Безперечним фактором є те, що глобалізаційні процеси підривають фундамент націоналізму в усіх його проявах – хай то будуть нації-держави, національні соціокультурні традиції чи певні типи свідомості.
5. Результатом процесу інтерналізації цінностей і ціннісних орієнтацій стає те, що регулятивно-нормативна функція суспільства суттєво трансформується.
6. Будучи особливою нормативно-теоретичною парадигмою, глобалізація перекреслює й попередню концепцію раціональності, що склалася в межах „сучасного суспільства”.
Отже, глобалізація – якісно самостійна, складна система явищ і відносин, цілісна в її системності, але внутрішньо вельми суперечлива. Глобалізація (як глобальний процес) зачепила повною мірою лише такі галузі, як світові інформаційні мережі, банківсько-фінансова сфера, діяльність транснаціональних корпорацій, а в геополітичному плані обмежилась ареалом найбільш розвинених країн.
Інтегрáція — поєднання, взаємопроникнення. Це процес об'єднання будь-яких елементів (частин) в одне ціле. Процес взаємозближення і утворення взаємозв'язків.
63.Війна за незалежність США. Декларація незалежності 1776 р.
За умов передреволюційного становища 5 вересня 1774 р. почав роботу перший Континентальний конгрес, на який прибули представники 12 колоній. Це й започаткувало створення представницького органу, спільного для всіх колоній. Він виник і функціонував всупереч колоніальній адміністрації, і від нього походить назва законодавчого органу США. У документах, прийнятих Конгресом («Декларація прав і потреб колоній» і «План асоціації першого Континентального конгресу»), вимагалось відмінити «нестерпні закони», підтверджувався бойкот англійських товарів, засуджувалась система управління колоніями. Для контролю за виконанням бойкоту пропонувалось обрати комітети нагляду і спостереження. Пізніше вони стали називатися комітетами безпеки і виконували роль революційних органів. У квітні 1775 р. між колоністами і англійськими військами почали точитися бої. Заможний плантатор, учасник англо-французької війни Джордж Вашингтон був призначений головнокомандуючим військами колоністів. Поступово формувались комітети для ведення війни — з питань фінансів, мореплавства, закупівель. Конгрес проводив конфіскацію земель прибічників короля.
Кожна колонія прийняла конституцію, але одного зразка. Губернатори, що раніше призначались, стали обиратись; ради, що існували при губернаторах, були перетворені у виборні сенати (верхня палата). Збори делегатів, або законодавчі збори у малонаселених колоніях, були перетворені у палати депутатів (нижня палата). Поразка англійських військ змусила Англію піти на укладання миру і визнати незалежність колоній.
Колоністи намагалися уладнати конфлікт з Англією мирним шляхом, направивши королю петицію, але уряд на чолі з Піттом відкинув петицію і надіслав до Америки нові військові сили. У відповідь на це конгрес офіційно оголосив про незалежність колоній і прийняв знамениту Декларацію незалежності. Декларація перш за все обґрунтовувала право американців на відокремлення від Англії, право народу на опір гніту. У Декларації прав, прийнятих конвентами кожної колонії, стверджувалось, що «народ є верховним володарем всякої влади. Жодна людина і жодна група людей не мають права на якісь переваги чи привілеї. Все населення у політичному відношенні повинно мати однакові права. Законодавча, виконавча і судова гілки влади / повинні бути роздільні».
64. Конституція Японії 1946 р.
Конститу́ція Япо́нії — діючий основний закон держави Японія. Проголошена 3 листопада 1946 року, набула чинності 3 травня 1947 року.Конституція Японії 1947 року замінила попередню Конституцію Великої Японської Імперії, що втратила чинність після поразки Японії у Другій світовій війні 1945 року. До 2008 року, по сьогодні, жодних поправок до діючої Конституції Японії внесено не було.Конституція Японії проголошує японську націю носієм державного суверенітету, а Імператора Японії — символом цієї нації. Конституція гарантує членам нації, особам які мають японське громадянство, основні права людини, якщо вони не протирічать громадському благу. За Конституцією влада поділяється на три гілки — законодавчу, виконавчу і судову, які уособлюються Парламентом Японії, Кабінетом Міністрів Японії і Верховним Судом Японії відповідно. Найвищим органом державної влади визначається двопалатний парламент. Виконавча вертикаль очолюється Прем'єр-міністром Японії. Регіональним і громадським об'єднанням на місцях надається право самоврядування. Імператор позбавлений впливу на державне управління. Конституція Японії відома як «Мирна конституція» завдяки статті 9, в якій передбачено відмову Японії від війни як засобу ведення державної політики та відмову від утримання війська. Діюча Конституція Японії є Верховним законом Японії, а усі постанови, укази і рескрипти, що протирічать їй не визнаються чинними.
65.Особливості формування основних принципів міжнародного права
Сучасне міжнародне право можна охарактеризувати рядом позитивних рис. По-перше, міжнародне право має за мету обмежити право держави на ведення війни і перетворити координацію дій суверенних держав на систем співробітництва та досягнення спільної вигоди. По-друге, відбувся перехід від співіснування держав до співробітництва між ними — з метою не лише досягнення міжнародного миру та безпеки, а й сприяння здійсненню соціальних та політичних ідей, що виражається в поширенні міжнародних всесвітніх і регіональних організацій. По-третє, підвищення правового статусу окремого індивіда в міжнародному праві, що проявляється у створенні міжнародно-правового механізму захисту прав людини. По-четверте, удосконалено механізм реалізації норм міжнародного права як на інтернаціональному, так і на національному рівні, з’являються зобов’язання, на участь у забезпеченні дотримання яких мають право всі держави. По-п’яте, в міжнародному праві затверджено принцип демократії, згідно з яким лише держава, що відповідає загальноприйнятим стандартам демократії, може бути повноправним членом міжнародного співтовариства.
66. Конституція Четвертої республіки у Франції 1945р.
Після закінчення другої світової війни у Франції відбулися вибори до Установчих зборів (жовтень 1945р.), і одночасно було проведено референдум, на якому більшістю голосів був затвердженій запропонований де Голлем і ухвалений усіма партіями, окрім комуністичної, закон про тимчасову організацію влади, ств Тимчасового уряду. Установчі збори розробили і прийняли нову Конституцію Франції (жовтень 1946).
1. частина – «Декларація прав людини і громадянина» - з демократичними принципами:
- рівність жінки
- заборона дискримінації з мотивів походження, переконань і віросповідання
- обов’язок громадянина трудитися
- право на організацію проф. спілок і проведення страйків
- безкоштовне світське навчання
- право держави обмежувати приватні монополії
- відмова від завойовних війн
- дотримання міжнародного права.
2. Конституція проголосила принцип загального, рівного, прямого виборчого права та таємного голосування.
Нац збори, що обиралися на п’ять років, були нижньою палатою. Друга палата – Рада республіки – значно відрізнялася від колишнього сенату. Закони приймалися Нац зборами.Президент республіки обирався на спільному засіданні Нац зборів і Ради республіки таємним голосуванням на сім років і міг бути переобраним лише один раз.Керівництво Французьким союзом здійснювалося урядом.
67. Кодифікація Юстиніана (Візантія)
Досвід приватних і офіційних кодифікацій показав важливість створення єдиного збірника права, укладення зводу, в якому було б як. цивільне, так і преторське законодавство і який міг би служити твердою основою під час здійснення правосуддя. З плином часу ця потреба відчувалася дедалі гостріше. Після видання кодексів Грегоріана, Гермогена та імп. Феодосія імператорські конституції видавалися й далі, в той час як багато з них виявилися вже скасо ваними. Отже, постала конча потреба в перегляді кодексів та їх доповнень., Панівний клас Римської імперії був зацікавлений в анулюванні застарілих норм-і в оновленні права. На здійснення цієї мети була спрямована і.політика в, га лузі законодавства.
Величезна праця складання Юстиніанівського зводу виконувалась під ке рівництвом видатного юриста того часу Трибоніану в декілька прийомів і в порівняно короткий термін.Насамперед Юстиніан вирішив упорядкувати конституції, які були видані після Теодозіанського кодексу, і переглянути попередні кодекси, вилучити все застаріле, а діюче об'єднати в один збірник.З цією метою Юстиніан у лютому 528 р. призначив комісію з десяти осіб, серед яких був і згаданий Трибуніану. Через рік комісія закінчила свою роботу і в квітні 529 р. був обнародуваний Кодекс Юстиніана і тим самим анульовані попередні кодекси.Кодекс являє собою збірник імператорських конституцій і складається з 12 книг. Кожна книга ділиться на титули (підрозділи в ряді законів), а титули - на параграфи. Систематизувавши конституції, Юстиніан приймає рішення упорядкува ти юридичну літературу. Уся зібрана юридична література була переглянута, систематизована і зведена в єдине ціле. У грудні 533 р. цей величезний звід одержав назву Дигести, або Пандекти, був опублікований і вступив у дію.Дигести становлять центральну частину Юстиніанівського зводу, найб ільшу за розмірами і найціннішу за своїм змістом..Водночас з роботою над укладенням Дигестів під загальним керівницт вом Трибоніану професорами Теофілом і Доротеєм був укладений переважно для навчальних цілей офіційний елементарний підручник цивільного права, який отримав назву Інституції. У листопаді 533 р. Інституції були санкціоно вані і вступили в дію.Головним джерелом Інституцій був однойменний твір римського юриста Гая, побудований за принципом поділу права на три групи: 1) про осіб; 2) про речі; 3) про форми процесу. Аналогічно побудовані й Інституції Юстиніана.Але поки укладались Дигести та Інституції, законодавство невпинно роз вивалося, що змушувало уряд переглянути низку спірних питань. Деякі з них були замінені самим Юстиніаном, який оголосив у вигляді наказів 50 нових рішень. Отже, коли робота над Дигестами та Інституціями була завершена, Ко декс, виданий у 529 р. багато де в чому вже застарів. Щоб узгодити з новими частинами Юстиніанівського зводу, комісія переробила його заново, і в лис топаді 534 р. цей Кодекс був опублікований у новій редакції.Отож до Кодексу Юстиніана увійшли всі закони римських імператорів, видані з часів правління імператора Андріана (117-138) до 534 р. У це число входили закони самого Юстиніана, видані ним до 534 р. Накази, які виходили після того, називалися новелами, і деякі з них набули істотного значення, спри чинивши повну реформу в деяких галузях права (наприклад, у галузі спадкування). Юстиніан планував у міру нагромадження новел їх системати зувати, але його задум залишився нездійсненим. До наших днів дійшло декілька частин збірників новел, які розглядаються як остання, завершальна частина Юстиніанівського законодавства.На думку Юстиніана, усі названі частини кодифікації мали становити єди ний Звід права, хоча вони й не були тоді об'єднані однією загальною назвою. Лише у Середньовіччі, коли відродилося вивчення римського права (почина ючи з XII ст.), весь Юстиніанівський звід набув загальної назви Corpus juris civilis - Звід цивільного права.
68. "Кароліна" (1532р.)
важливий внесок у створення загальнонімецьких принципів карного права був внесений у 1532 році виданням карного і карно-процесуального укладення Карла V (”Кароліни”). Кодекс феодального права Німеччини “Кароліна” містить деякі загальні принципи карного права, а також значний перелік злочинів і покарань. Будучи практичним посібником із судочинства для шеффенів, цей закон не містив чіткої системи і послідовного розмежування норм карного і карно-процесуального права.
Кароліна знала різні склади злочинів: проти релігії – богохульство, чаклунство; проти моральності – перелюбство; проти держави – зрада, бунт; проти особи – вбивство, поранення, образа; проти власності – різні види крадіжок; проти правосуддя. При визначенні покарання Кароліна враховувала станову належність сторін. Суддям рекомендувалося враховувати “звання і стан особи, яка вчинили крадіжку”. Основною метою Каральної політики було залякування. А основними видами покарання була: шмагання різками, виставлення біля ганебного стовпа, таврування, тюремне ув’язнення, вигнання і штраф. У Німеччині після видання “Кароліни” пер6еважає слідчий процес, який складається з слідчих етапів: розслідування, яке починається із дізнання, збирання інформації.
збирання доказів, які визнавали винність підозрюваної особи.
69. Характеристика міжнародного права у міжвоєнний період
Найбільшими ідеологами панєвропейського об’єднання в міжвоєнний період стали Р. Куденгове-Калергі, П. Поттер, Р. Дюпон. Так, у 1923 р. Р. Куденгове-Калергі запропонував план створення Сполучених Штатів Європи. У міжнародно-правовому аспекті проекти Пан-Європи відбили характерне для даного етапу прагнення домогтися політичної єдності союзницьких держав зі збереженням їхнього державного суверенітету. Проект “Європейського федерального союзу”, запропонований тодішніми французькими урядовцями Тардьє та Бріаном, підкреслював збереження суверенітету держав-членів конфедерації. Головним політичним принципом об’єднання виступала “загальна підпорядкованість економічної програми політичній”. У міжнародно-правовому аспекті лідируючою в розробці панєвропейських проектів була французька теорія. Основна увага приділялася аналізу взаємозалежних аспектів міжнародно-правових основ об'єднання, використаних у післявоєнній практиці європейських співтовариств. Поставлені французькою міжнародно-правовою доктриною питання, деякі теоретичний результати їхніх досліджень і узагальнень 20-30-х рр. минулого століття лягли в основу міжнародно-правової практики створення європейських співтовариств і визначили основні напрямки міжнародно-правових досліджень інтеграційних процесів. Трагедія Другої світової війни спричинила усвідомлення неефективності інституційних моделей, що існували до її початку. Країни Європи дійшли висновку щодо необхідності інституційного обмеження абсолютної суверенності для забезпечення миру. Так виникли перші регіональні міждержавні, а пізніше і наддержавні інституції. Практичною реалізацією ідей європейської єдності стало створення таких структур, як Рада Європи та Європейське Співтовариство (пізніше – Європейський Союз). З розширенням числа членів Європейського Союзу та Ради Європи нового, більш широкого змісту набула й ідея європейського правового простору.
70. Характеристика просвіченого абсолютизму
— політика, здійснювана у XVIII столітті в деяких європейських монархічних державах. Її змістом було знищення або перетворення "зверху" найбільш застарілих феодальних порядків. Монархи, які здійснювали цю політику, зображували своє правління як союз королів і філософів.
П.а. різновид абсолютизму, властивий ряду європ. країн 2-ї пол. 18 ст. Засновником концепції П. а. вважається Т. Гоббс (17 ст.). Цю концепцію підтримували Ш. Л. Монтеск'є, Вольтер, Д. Дід-ро, П. Гольбах, К. Гельвецій та ін. просвітителі. Вони вважали, що ідеал досконалої світської д-ви стає реальністю, як тільки монарх, керуючись розумом, вдається до реформування існуючого держ. ладу. Освічений монарх може слугувати прикладом добродійності, високої моральності, готовності принести себе в жертву в ім'я спільної мети, благополуччя усіх людей.
П. а. став характерним для Австрії, Данії, Іспанії, Португалії, Швеції, певною мірою Пруссії та Росії. Тут було скасовано деякі станові привілеї, поліпшено держ. управління, проведено зем., церк., суд. та шкільні реформи, пом'якшено цензуру тощо. Характер перетворень за П. а. мав певні місцеві особливості. Так, рос. імператриця Катерина II намагалася поєднати ідеали франц. просвітителів з рос. дійсністю. Про це свідчать її «Наказ» 1766 (див. «Наказ» Катерини II), в якому запозичено ідеї франц. мислителів, а також діяльність Комісії для складання проекту Нового Уложення (Катерининської комісії), лібер. політика у сфері книговидання (указ про вільні друкарні, заохочення приватних видань та ін.), переклад і видання франц. «Енциклопедії, або Тлумачного словника наук, мистецтв і ремесел», творів просвітителів. Декларат. просвітительство монархів, однак, було далеким від ідеалів філософів-просвітителів. Несумісність принципів просвітительства з абсолютист, режимом яскраво виявилася у Пруссії за Фрідріха II. Здійснювані тут реформи з обмеження прав дворянства зустріли рішучу протидію феод. кіл. Політика П. а. мала успіх лише там, де буржуазія досягла невисокого ступеня розвитку і політ, свідомості. Втім, і в цих д-вах період П. а. не був тривалим. Наприкінці 18 ст. п. а. витіснено поліцейською державою.
71. Основні зміни в розвитку буржуазного права в період загальної кризи капіталізму.
Буржуазне право виникає разом із становленням буржуазної держави і розвиваєть-ся як логічне і пряме продовження існуючих раніше систем рабовласницького і феода-льного права. Відкидалися лише ті частини попереднього права, які ставали на перешкоді економічним і політичним інтересам буржуазії. Ступінь правонаступництва буржуазного і дореволюційного права (римського, звичаєвого, міського і т.д.) була різною в окремих країнах, але ніде старі правові системи не були знищені повністю. Якась їх частина увійшла до буржуазного права, трансформувалась у його норми. Буржуазна держава і право виникають внаслідок революцій XVII—XVIII ст. Як сам капіталістичний спосіб виробництва, так і відповідні йому держава та право є значним поступом у розвитку людства. Саме буржуазні ідеологи, просвітителі розробили прогресивні теорії «суспільного договору, «при-родного права», «розподілу влади» та інші, які потім втілювалися у державно-правовому будівництві. Буржуазія вперше проголосила і втілила в життя лозунги формальної рівності усіх перед законом, комплекс невід'ємних прав людей, серед яких право на життя, волю, щастя, власність та ін. Проголошено суверенітет народу, його право на опір насильству. Цього не можна було сказати про соціалістичні країни, де на словах, в теорії все було якнайкращим, а насправді панувала антидемократична тоталітарна комуністична система, яка нещадно душила людську індивідуальність, нищила вільне слово і думку, жорстоко розправлялась з будь-якими проявами незгоди, протесту, опору, фальшувала дійсність, винищувала підкорені нації, довела до руїни економіку. Певні позитивні моменти у цієї системи були. Це деякі високорозвинені галузі промисловості, організація (але не суть) народної освіти, охорони здоров'я тощо.
72. Виникнення та розвиток парламенту в Англії (ХІІІ-ХV).
внаслідок нового компромісу між аристократією та дворянством (разом із селянською верхівкою та міщанами) було утворено перший парламент (1265 р.), що почав регулярно збиратися з 1295 р. Окрім баронів і прелатів туди було запрошено представників від общин – по два рицарі від графства і по двоє міщан від найбільших міст. Перших король запрошував власноручно листами, інших обирали на зборах у графствах та містах. У 1343 р. парламент було поділено на палату лордів та палату общин, у першій членство стало спадковим, до другої – обирали.
Невдовзі парламент отримав право санкціонувати збір найважливіших податків, прийняття законів, а з кінця XIV ст. - право законодавчої ініціативи. Щоправда, закони – статути парламенту – повинні були затверджуватися палатою лордів і королем. Невдовзі англійський парламент став полем жорсткої політичної боротьби між аристократією і королями. Достатньо сказати, що два рази в XIV ст. він скидав королів (Едуарда ІІ і Річарда ІІ).
Хронологія представництва громад у парламенті починається з кінця ХIII ст. В цей час король Едуард І, який потребував наповнення державної скарбниці, скликав у 1295 році парламент, що складався тільки зі світських та духовних лордів. Вони відмовилися визнати таке засідання правомірним і домоглися запрошення представників від громад і графств. За це парламент 1295 року скликання отримав назву "Зразкового".
73.Генеза міжнародного гуманітарного права.
Термін «міжнародне гуманітарне право» вперше був запропонований в 50- x рр. Початок розвитку міжнародної гуманітарного права в XX в., як правило, пов'язують із прийняттям 22 серпня 1864 р. на дипломатичної конференції у Женеві Конвенції про поліпшення долі поранених і хворих воїнів під час сухопутної війни (далі — Женевська конвенція 1864 г.). У Женевської конвенції 1864 р. утримувалося всього 10 статей, але де вони заклали фундамент, що послужив підвалинами її подальшого розвитку міжнародного гуманітарного права. Ці статті торкалися суттєві моменти: військові санітарні візка і госпіталі було визнано нейтральними, їм забезпечувалися захист і повагу; нейтральність поширювалася на армійських священиків, виконуючих свої обов'язки; якщо вони потрапляли в руки противника, повинні були звільнені і повернуті в власний табір; потрібно було з повагою ставитися до мирному населенню, який прийшов допоможе пораненим; пораненим і хворим воїнам необхідно забезпечити те що, незалежно від цього, на чиєму боці вони боролися; знак червоного хреста білому полі мав позначати госпіталі і медперсонал задля забезпечення їм захисту. Сьогодні важко уявити, яка величезна вплив справила Женевська конвенція 1864 р. в розвитку права націй. Саму ідею, чи концепція, поширення міжнародного гуманітарного права й не народилася разом із Женевської конвенцією 1864 р., де ще згадувалося необхідність ознайомлення населення з її положеннями. Кодекс Лібера містив докладні правила, що відносяться до з усіх аспектів сухопутної війни, від способів ведення бойових дій, як таких та звернення із громадянським населенням до роботи з особливими категоріями осіб, такі як військовополонені, поранені, партизани (франтиреры) тощо. Міжнародне гуманітарний право є, свого роду, документом, який регламентує основні правила ведення великої війни, що актуальним до нашого часу.
74.Особливості формування міжнародного гуманітарного права збройних конфліктів у ХІХ-ХХ ст.
Міжнародне гуманітарне право як галузь почало формуватися в XIX ст. Фахівці вважають, що початок міжнародного гуманітарного права було покладено прийняттям 'в 1864 р. Конвенції про поліпшення долі поранених і хворих в діючих арміях. Повністю міжнародне гуманітарне право сформувалося лише в XX ст. Причому на зміну звичайним нормам прийшли договірні писані норми. Норми міжнародного права, що регламентують ведення військових дій, були значною мірою кодифіковано в результаті роботи двох Гаазьких конференцій світу в 1899 і 1907 рр.. Ці норми в міжнародному гуманітарному праві отримали назву «право Гааги».
Джерела і принципи міжнародного гуманітарного права. Існує велика кількість міжнародних договорів, що становлять міжнародно-правову базу галузі міжнародного гуманітарного права. У їх числі: Угода держав - учасниць СНД про першочергові заходи стосовно захисту жертв збройних конфліктів 1993
Принципи міжнародного гуманітарного права
Узагальнюючим принципом даної галузі є принцип гуманізації збройних конфліктів, тобто під час збройних конфліктів воюючим потрібно в обов'язковому порядку дотримуватися законів і звичаї війни. Іншими принципами міжнародного гуманітарного права, що випливають з узагальнюючого принципу - гуманізації збройних конфліктів, можна вважати наступні:
1) в період збройних конфліктів головною турботою воюючих залишається захист жертв війни;
2) воюючі обмежуються у виборі методів і засобів ведення воєнних дій;
3) цивільні об'єкти і культурні цінності повинні всемірно охоронятися і захищатися;
4) воюючим належить захищати інтереси нейтральних держав.
Названі принципи випливають із змісту міжнародно-правових актів, що регулюють ведення збройних конфліктів. Їх мають дотримуватися держави, міжнародні організації, всі воюючі.
75.Міжнародне право і проблеми глобалізації.
Міжнародне право — сукупність норм, що виникають у результаті угоди між суб'єктами державного права, що досягається в результаті взаємних поступок і компромісів, із метою підтримки міжнародного правопорядку й організації усіх форм спілкування між державами, реалізація яких забезпечена заходами примусового характеру.
Глобалізація- — процес усесвітньої економічної, політичної і культурної інтеграції і уніфікації. Основним наслідком цього є світовий розподіл праці, міграція в масштабах всієї планети капіталу, людських і виробничих ресурсів, стандартизація законодавства, економічних і технологічних процесів, а також зближення і злиття культур різних країн. Це об'єктивний процес, який носить системний характер, тобто охоплює всі сфери життя суспільства. Останнім часом чинником багатьох бід і конфліктів всередині окремих держав, а також між державами (регіонами) розглядається процес світової глобалізації. Не спиняючись на позитивних наслідках глобалізаційних перетворень, слід зазначити, що глобалізація несе із собою несправедливий розподіл благ; загрозу поляризації доходів багатих та бідних країн; високий рівень взаємозалежності національних економік, який призводить до того, що локальні економічні коливання мають глобальні наслідки. Проблеми глобалізації міжнародне право регулює, встановлює шляхи їх вирішенн, законодавчо закріплює принципи, методи та заходи згідно з якими країни міжнародного співтовариства мають діяти, щоб розв"язати ці проблеми,погоджує дії країн між собою.В умовах швидкого розвитку глобалізації необхідно фундаментально переглянути політику і систему глобального регулювання. Серед основних пріоритетів слід виділити такі:
— будувати міжнародну політику і практику навколо проблем людини і прав людини;
— охороняти безпеку людини і зменшити її вразливість в усьому світі;
— зменшити нерівність, ліквідуючи її прояви всередині країн і між країнами;
— збільшити рівноправність в процесі переговорів і в струк-турах міжнародного регулювання;
— формувати нову глобальну архітектуру для ХХІ ст.
76. Політичний режим у США після другої світової війни.
На хвилях "холодної війни", конфронтації з СРСР, внутрішніх проблем у США виникли антикомуністичні настрої, шпигуноманія й боротьба проти "підривних елементів". 9 лютого 1950 р. невідомий раніше широкому загалу сенатор від штату Вісконсін Джозеф Маккарті, трясучи аркушем паперу, заявив на мітингу у м.Уїлінг (Західна Вірджинія): "Я тримаю у руці список 205 осіб, які відомі державному секретареві як члени комуністичної партії і які, одначе, продовжують працювати і формувати політику держдепартаменту". З аналогічними заявами він виступив і в інших містах. В країні розпочалися масові перевірки на "лояльність" , в ході яких грубо порушувалися громадянські права американців. Багато хто залишив країну, серед них видатний кіноактор і кінорежисер Чарлі Чаплін.В країні запанувала атмосфера тотального страху перед можливими звинуваченнями у прихальності до комунізму. Влада США, ведучи боротьбу з досить незначними проявами комуністичної ідеології в країні, почала застосовувати у цій боротьбі методи свого противника. 1950 р. конгрес переважною більшістю голосів прийняв закон Маккарена-Вуда про внутрішню безпеку. Відповідної та інших лівих організацій мали зареєструватися у міністерстві юстиції як агенти іноземної держави. За цим законом утворювалося Управління з контролю за підривною діяльністю, що займалося усією практичною роботою з втіленні у життя основних його положень. Уряд створив 6 концентраційних таборів, а ФБР підготувало списки майже 12 тис. комуністів й 17,8 тис. інших "підозрілих" осіб, які за надзвичайних обставин підлягали ув'язненню у ці табори. "Маккартизм" під виглядом боротьби з комунізмом посилював внутрішню напруженість у країні.У серпні 1954 р. президент Ейзенхаузер підписав закон "Про контроль за комуністичною діяльністю". У ньому компартія оголошувалась "агентом іноземної держави" й звинувачувалась у намірі скинути уряд США. На підставі цього конгрес поставив компартію поза законом. Якщо відносно комуністів такі звинувачення і мали рацію та підстави, то вже ніяк не можна було під приводом "комуністичної діяльності" позбавляти профспілки їхніх основних прав, а закон позбавляв профспілки, до яких "просочилися комуністи", права укладання колективних договорів з підприємцями. "Маккартизм" серйозно перешкоджав розвиткові зовнішньоторгівельних зв'язків США з іншими країнами. "Маккартизм" серйозно перешкоджав розвиткові зовнішньоторгівельних зв'язків США з іншими країнами. Маккарті у своїх підозрах добалакався до того, що нібито комуністи проникли до Сенату. Активність сенатора набула настільки скандальних форм, що парламент у грудні 1954 р. засудив його поведінку.
77. Встановлення і законодавче оформлення фашистської диктатури в Італії.
Фашизм як ідеологія виник після Першої світової війни в Італії, і вже 1922 року фашисти прийшли до влади у цій країні, отримавши значну більшість у парламенті. Преса потрапила під сувору цензуру, політичні партії були ліквідовані, фашистський партійний апарат сконцентрував всю політичну владу в країні, заборонялися будь-які страйки, а новостворені промислові “корпорації”, що покликані були об'єднувати підприємців і робітників, поставили економіку Італії під фашистський контроль. У листопаді 1921 р. фашисти об'єднались і утворили Національну фашистську партію, на чолі якої став Б.Муссоліні (''дуче'' - вождь). Тоді ж у робітничому русі стався розкол. 30 жовтня 1922 р. Муссоліні на чолі загонів чорносорочечників вступив у Рим і очолив уряд (''Похід на Рим''). Так в Італії був відкритий шлях до ліквідації ліберальної демократії і встановлення фашистської диктатури. Фашисти, поряд з ліквідацією демократичних інститутів, почали мілітаризацію економіки і всіх сторін життя суспільства. Йшов процес мобілізації ресурсів для майбутніх завойовницьких війн. Першою жертвою агресивних дій Італії стала Ефіопія, яка була захоплена італійськими військами в 1935-1936 pp. У січні 1925 р. Муссоліні, виступаючи у парламенті, висунув гасло: ''Вся влада фашистам!'' і провів через парламент низку законів, які обмежували демократичні права. Уряд став відповідальним лише перед королем і мав право видавати закони. Місцеві органи влади замінялись префектами, яких призначав дуче. Заборонялись всі профспілки і партії, крім фашистських. Створювались трибунал і таємна поліція. Вводилася смертна кара. Почались масові арешти (в один день було заарештовано 12 тис. комуністів). Прагнення до переділу світу швидко зблизило Італію з фашистською Німеччиною та Японією. У 1937 р. Італія приєдналась до Антикомінтернівського пакту, а у 1939 р. Італія і Німеччина уклали між собою ''сталевий пакт''.
78. Виникнення міжнародного гуманітарного права: передумови та особливості
Термін «міжнародне гуманітарний право» вперше був запропонований в 50- x рр. Поняття «міжнародне гуманітарний право» означає сукупність обов'язкових для держав правових норм, спрямованих право на захист жертв збройних конфліктів міжнародного і неміжнародного характеру і обмеження засобів і методи ведення війни. Початок розвитку міжнародної гуманітарного права в XX в., як правило, пов'язують із прийняттям 22 серпня 1864 р. на дипломатичної конференції у Женеві Конвенції про поліпшення долі поранених і хворих воїнів під час сухопутної війни (далі — Женевська конвенція 1864 г.). У Женевської конвенції 1864 р. утримувалося всього 10 статей, але де вони заклали фундамент, що послужив підвалинами її подальшого розвитку міжнародного гуманітарного права. Ці статті торкалися суттєві моменти: військові санітарні візка і госпіталі було визнано нейтральними, їм забезпечувалися захист і повагу; нейтральність поширювалася на армійських священиків, виконуючих свої обов'язки; якщо вони потрапляли в руки противника, повинні були звільнені і повернуті в власний табір; потрібно було з повагою ставитися до мирного населення, який прийшов допоможе пораненим; пораненим і хворим воїнам необхідно забезпечити те що, незалежно від того, на чиєму боці вони боролися; знак червоного хреста на білому полі мав позначати госпіталі і медперсонал задля забезпечення їм захисту. Сама ідею, чи концепція, поширення міжнародного гуманітарного права й не народилася разом із Женевської конвенцією 1864 р., де ще згадувалося необхідність ознайомлення населення з її положеннями. Міжнародне гуманітарний право передбачає різницю між міжнародними і немеждународными збройними конфліктами: Під міжнародним збройним конфліктом (війною) розуміється збройне протистояння між двома або кількох державами. У цьому випадку застосовуються численні норми міжнародного гуманітарного права, які у чотирьох Женевських конвенціях 1949г, і Додатковому протоколі I 1977 р. Вони набирають чинності від воєнних дій незалежно від причин виникнення й правничого характеру конфлікта.
Кодекс Лібера містив докладні правила, що відносяться до усіх аспектів сухопутної війни, від способів ведення бойових дій, як таких та звернення із громадянським населенням до роботи з особливими категоріями осіб, такі як військовополонені, поранені, партизани (франтиреры) тощо. Міжнародне гуманітарний право є, свого роду, документом, який регламентує основні правила ведення великої війни, що актуальним до нашого часу.
79. Генеральні Штати у Франції.
Генеральні штати - вища дорадча представницька рада у Франції в період до Великої французької революції. вища станово-представницька установа в 1302—1789 рр . Склад: 1/3-представники місцевих родів;1/3-призначав король;1/3-обирались.Генеральні штати скликалися королем для вирішення важливих державних питань у випадку політичних криз: військових, дипломатичних або фінансових. Скликання Генеральних штатів проводилося, виходячи із загального принципу, за яким піддані корони не тільки платники податків, а й вільні люди, а тому без їхньої згоди неможливо вимагати від них додаткових внесків. Основною їхньою функцією було вотування податків. Значення Генеральних штатів зросло під час Столітьної війни 1337—1453, коли королівська влада особливо мала потребу в грошах. У період народних повстань XIV в. (Паризьке повстання 1357—58, Жакерия 1358) Генеральні штати претендували на активну участь у керуванні країною (подібні вимоги виразили Генеральні штати 1357 в «Великому березневому ордонансі»). Однак відсутність єдності між містами і їхньою непримиренною ворожнечею із дворянством робили марними спроби французькими Генеральними штатами домогтися прав, які зумів завоювати англійський парламент. Наприкінці XIV в. Генеральні штати скликалися усе рідше й часто замінялися зборами нотаблів.
На відміну від парламенту Генеральні штати не мали законодавчої влади. Король не повинен був скликати їх регулярно.
Інститут Генеральних штатів створив король Філіпп IV Красивий у 1302 році з метою забезпечити легітимність рішень проти булли Папи Римського Боніфація VIII Ausculta fili. В перших Генеральних штатах були представлені духівництво, дворянство та буржуазія значних міст.
Останні Генеральні штати були скликані в 1789 році королем Людовиком XVI для розв'язання фінансової кризи, зв'язаної з великим державним боргом. Генеральні штати 1789 року завершилися створенням Національних установчих зборів, які поставили перед собою мету дати Франції конституцію.
80. Основні зміни в розвитку буржуазної держави в період загальної кризи капіталізму.
Буржуазна держава і право виникають внаслідок революцій XVII—XVIII ст. Як сам капіталістичний спосіб виробництва, так і відповідні йому держава та право є значним поступом у розвитку людства. Саме буржуазні ідеологи, просвітителі розробили прогресивні теорії «суспільного договору», «при-родного права», «розподілу влади» та інші, які потім втілю¬валися у державно-правовому будівництві. Буржуазія вперше проголосила і втілила в життя лозунги формальної рівності усіх перед законом, комплекс невід'ємних прав людей, серед яких право на життя, волю, щастя, власність та ін. Проголоше¬но суверенітет народу, його право на опір насильству.
В середині ХІХ ст., вже в період панування капіталізму вільної конкуренції, роль держави в розвитку економіки найбільш розвинутих країн була відносно незначною. Нагромадження і централізація капіталу досягли в них таких розмірів, що подальше зростання промисловості відбувалося головним чином на приватній основі. Але зовсім іншою була ситуація в час становлення капіталістичних відносин, починаючи з того моменту, коли політична влада почала переходити до рук буржуазії.
На перших етапах свого розвитку буржуазія ще не нагромадила в достатній мірі власних капіталів для того, щоб будувати порівняльно великі підприємства: рудники, металургійні, порохові заводи. Тому держава брала на себе витрати по спорудженню та експлуатації великих підприємств, доріг, каналів або надавала з цією метою субсидії приватним підприємцям. Багато державних підприємств з часом безкоштовно перейшли в приватну власність.
Буржуазна держава приймала активну участь у регулюванні відносин між працею та капіталом, з метою попередження соціальних конфліктів і забезпечення капіталістичних підприємств дешевою робочою силою. Так, у Великобританії аж до ХVIII ст. діяли закони проти коаліцій та жебрацтва, згідно яких заборонялись спілки робітників, а біднота розміщувалась насильно в робітні будинки, що слугували для фабрикантів місцем отримання майже безкоштовної робочої сили, експлуатація якої не була обмежена ніякими законами. В інтересах національної буржуазії здійснювались завоювання і перетворення в колонії країн Америки, Азії та Африки, які продовжувались аж до кінця ХІХ ст. Величезні доходи, отримувані від експлуатації населення колоніальних країн та вивезення їх природних ресурсів, сприяли первісному нагромадженню капіталу і подальшому збагаченню буржуазії. Велику роль відігравала держава в сфері кредиту. Державні банки, розповсюджені в Германії, Австрії і Росії, країнах, які відставали у капіталістичному розвитку, надавали в значних розмірах пільгові кредити великим приватнокапіталістичним підприємствам. Підштовхуючи капіталістичний розвиток, держава одночасно оберігала національну буржуазію від іноземної конкуренції, насамперед від англійської ( англійська держава, виразник інтересів національного капіталу, який створив більш ефективну економіку, навпаки, була зацікавлена у вільній торгівлі). Звідси протекціонізм, тобто високі митні тарифи, які стали загальним явищем в останній четверті ХІХ ст. В подальшому, із загостренням економічних та соціальних протиріч, необхідність державного регулювання економіки капіталістичних країн постійно зростала.
81.Громадяська війна Півночі та Півдня та її вплив на наступний розвиток законодавства США.
До початку 20-х років ХІХ ст.. у США налічувалося 22 штати. Половина з них були рабовласницькими. Між рабовласниками Півдня та буржуазією Півночі не припинялися конфлікти. Основні суперечності виникли з приводу митних тарифів. Буржуазія Півночі з метою створення переваги для збуту своїх товарів ввозилися з-за кордону. Рабовласники виступали проти цього. Це стало початком жорстокої боротьби між двома економічними системами: буржуазною та рабовласницькою. «Невідворотний конфлікт» між системою рабства та буржуазною системою найманої праці вилився у відкриту громадянську війну.
У квітні 1861р. почалися військові дії. Заколот розколов американську державу на дві частини: рабовласницький Південь і вільну Північ. У перебігу війни (1861-1865) уряд США видав закон про гомстеди. Він передбачав фактично безкоштовне роздання незайнятих земель громадянам США та іммігрантам, які виявили бажання прийняти громадянство США. У 1865-1870рр. було розпочато заходи, спрямовані на ліквідацію рабовласницької системи. У 1865 р. було прийнято 13-ту поправку до Конституції про скасування рабства на всій території США. У 1866 р. Було прийнято 14-ту поправку, за якою чорношкірі наділялися цивільними правами. Війна Півночі проти півдня мала прогресивне, визвольне значення. Знищивши рабство і сепаратизм південних штатів, вона сприяла зміцненню незалежності США. Під натиском білиз терористів расову дискримінацію на Півдні було офіційно визнано «чорними кодексами» багатьох штатів, виданими у 1865-1866рр. «Чорні кодекси були покликані узаконити расову дискримінацію і забезпечити примусовими заходами південні плантації робочою силою.
82.Четверта республіка у Франції.
Четверта республіка. Друга світова війна і окупація країни завдали великої шкоди французькій економіці. Хоча людські втрати були меншими, ніж у роки Першої світової війни, але масштаби руйнувань були значно більшими. Промислове виробництво у країні скоротилось втричі, а сільськогосподарське - вдвічі. Нараховувалось близько 600 тис. безробітних.
Відбулись зміни в політичному житті країни. Довоєнні політичні партії зійшли з політичної арени. Провідну роль почали відігравати комуністична (ФКП) і соціалістична (СФІО) партії, Народно-республіканський рух (МРП). Всі три політичні партії виступали за створення у Франції парламентської республіки. Під тиском комуністів і соціалістів у країні відновлювалось соціальне трудове законодавство часів Народного фронту. Було проведено часткову націоналізацію промисловості. Встановлювався робітничий контроль на підприємствах. У 1946 р. було прийнято конституцію Четвертої республіки -найбільш демократичної за всю історію Франції. У країні вводилось загальне виборче право. До звичайних політичних прав були додані права на працю, відпочинок, соціальне забезпечення, освіту. Країна проголошувалась парламентською республікою. Головну роль у житті країни повинен був відігравати двопалатний парламент, який обирав президента з обмеженими повноваженнями.
Режим Четвертої республіки не був стабільним. Значний вплив на розвиток внутрішньополітичних процесів мала "холодна війна". ФКП підтримувала СРСР і це неодмінно впливало на роботу парламенту й уряду. З 1946 р. по 1958 р. змінилось 14 урядів. Наростала напруга у відносинах між комуністами і соціалістами, що згодом призвело до розриву їхніх відносин. Падав життєвий рівень населення. Промисловці були невдоволені проведенням політики націоналізації.
83.Утворення ФРН. Конституція 1949 року.
Після розгрому нацистської Німеччини її терени було окуповані військами СРСР, Великої Британії, США та Франції. Запроваджувався окупаційний режим. Вся Німеччина була поділена на чотири зони окупації – радянську, американську, французьку та британську. Управлінням країни займалася Союзна контрольна рада. У грудні 1946 р. всупереч спільним домовленостям союзників було запроваджене сепаратне управління британською та американською окупаційними зонами, - так звана, Бізонія. У 1948 р., після приєднання до Бізонії французької зони окупації, утворилася Тризонія. Це призвело до розколу Німеччини на західну та східну. У 1949 р. у східній та західній Німеччині були прийняті конституції. Утворилося дві німецькі держави _ Федеративна республіка Німеччини та Німецька Демократична Республіка.
КОНСТИТУЦІЯ ФРН 1949 р. - основний закон Федеративної Рес публіки Німеччини. Інша назва "Боннська конституція". К.ФРН була розроблена в період окупації Західної Німеччини військами США, Beликої Британії та Франції. Прийнята в травні 1949 р. Конституція запровадила у ФРН парламентську республіку з федеративним устроєм та буржуазно-демократичним режимом. До складу ФРН увійшло 10 земель. ФРН визначається як демократична, соціальна і федеративна держава. Перший розділ конституції присвячений правам людинии: право на життя та недоторканність, рівність усіх перед законом, свообода віросповідання, совісті, думки, зібрань, союзів. Проголошується таємниця листування, недоторканність житла тощо. Вищим законодав чим органом є двопалатний парламент: верхня палата — бундесрат, ни жня - бундестаг. Бундесрат формується з представників урядів земель. Бундестаг — обирається громадянами на 4 роки шляхом загального, пря мого і таємного голосування за змішаною виборчою системою. Главою держави є президент, якого обирають Федеральні збори (особливий ор ган, який формується з членів бундестагу і обраних представників від земель) на 5 років. Президент представляє республіку в міжнародних справах, є гарантом конституційного ладу, призначає й звільняє феде ральних судій та деякі категорії федеральних посадовців. Провідна роль у системі виконавчої влади належить уряду на чолі з канцлером. Феде ральний канцлер "встановлює основні положення політики й несе за них відповідальність". Судова влада здійснюється Федеральним конститу ційним судом, федеральними судами та судами земель. Конституційний суд наділений широкими повноваженнями: контроль за конституційністю нормативних актів, розгляд спорів між органами федерації і земель та ін.
84. Регіональна інтеграція: особливість міжнародного розвитку у ХХ-ХХІ ст.
Регіональна інтеграція — процес розширення економічного і виробничого співробітництва, об'єднання національних господарств двох і більше суверенних держав, який передбачає утворення єдиного економічного регіону. Така інтеграція розглядається як форма вибіркової дискримінації.
Найпростішою формою економічної інтеграції вважається зона вільної торгівлі.
Митний союз вважається поглибленою формою економічної інтеграції.
Спільний ринок — третя форма економічної інтеграції — передбачає "чотири свободи", тобто вільний рух товарів, робочої сили, капіталу, а також вільне створення центрів підприємницької діяльності.
Найвищою формою міжнародної економічної інтеграції вважається економічний і валютний союз, а зарубіжні вчені виокремлюють ще й п'яту форму — "повну економічну інтеграцію". Вона передбачає відмову від більшості суверенних прав. Отже, чим більше економічної інтеграції, тим менше політичного суверенітету.
- 5 липня 1947 р Дж. Маршалл у промові в Гарвардському університеті виклав план відновлення і розвитку Європи після Другої світової війни
- 1949 р. створена очолювана Радянським Союзом східноєвропейська регіональна організація — Рада Економічної Взаємодопомоги
- 1948 р. на Європейському конгресі у Гаазі, який відбувався під головуванням У. Черчілля, об'єдналися різні політичні рухи і утворили Раду Європи.
- 1950 р. голова комісії з планування Французької Республіки Ж. Монне надіслав міністру закордонних справ своєї країни Р. Шуману меморандум, у якому запропонував створити наднаціональну організацію у сфері вугілля і сталі за участі Франції та Німеччини.
- 1950 р. Р. Шуман офіційно запропонував Німеччині та деяким іншим західноєвропейським країнам розпочати переговори з питання створення спільного ринку вугілля та сталі.
- 1951 р. представники "шістки" — Бельгії, Італії, Люксембургу, Нідерландів, ФРН і Франції уклали Паризький договір про утворення
Європейського об'єднання вугілля і сталі терміном на 50 років. Договір набув чинності 23 липня 1952 р. Ж. Монне став першим президентом Верховного органу Європейського об'єднання вугілля і сталі.
- 25 березня 1957 р. представники "шістки" уклали у Римі договори про заснування двох нових інтеграційних організацій — Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) і Європейського співтовариства з атомної енергії (Євратом). ЄЕС було також відоме як "Спільний ринок".
- 8 квітня 1965 р. у Брюсселі країни "шістки" уклали договір про створення єдиної Комісії та єдиної Ради замість трьох комісій і х рад Європейських співтовариств
- 1973 р. до ЄЕС приєдналися Великобританія, Данія та Ірландія.
-У 1985 р. було укладено першу Шангенську угоду (за назвою французького міста)
- 1986 р. членами ЄЕС стали Іспанія та Португалія.
- 1991 р. було завершено переговори ЄЕС з членами Європейської асоціації вільної торгівлі щодо угоди про створення Європейського економічного простору
- 1992 р. у Маастрихті (Нідерланди) представники 12 країн — членів ЄЕС уклали договір про створення Європейського Союзу
- 1 листопада 1993 р. він набув чинності. За формою ЄЄ — міждержавна організація, а за характером завдань — союз європейських народів
-1 січня 1995 р. членами ЄС стали Австрія, Швеція і Фінляндія.
- 1 жовтня 1997 р. укладено Амстердамський договір.
- 1 січня 1999 р. почав функціонувати механізм Економічного і Валютного союзу.
85. Цивільний кодекс Наполеона 1804 р.
ФРАНЦУЗЬКИЙ ЦИВІЛЬНИЙ КОДЕКС 1804 р. - видатна пам'ятка світової правової думки. До кінця XVIII ст. Франція не мала єдиного ци вільного законодавства. В різних частинах країни діяло своє право (рим ське право, звичаєве право). Відтак, одним з найважливіших завдань, що постало перед буржуазною державою в період Великої французької рево люції було оновлення правової системи. У 1800 р. було створено комісію для розробки проекту кодексу. До її складу увійшли такі знані правники як Тронше, Порталіс, Малльвіль, Біго-Преамне. Після довготривалих су перечок, викликаних консерватизмом проекту, зокрема відсутністю бага тьох положень революційного законодавства, 21 березня 1804 р. 36 титу лів (частин) кодексу були затверджені й набули чинності. Усі кутюми, ордонанси й закони, що діяли до цього, втрачали юридичну силу. У 1807 р. Ф.Ц.к. був названий Кодексом Наполеона (звідси інша назва - Кодекс Наполеона), з 1816 р. - Цивільним кодексом, з 1852 р. - знову Кодексом Наполеона, згодом Цивільним кодексом французів, Французьким цивіль ним кодексом. Ф.Ц.к. базувався на принципах, закріплених у Декларації прав людини і громадянина 1789 р Його джерелами були римське право, королівське й революційне законодавство, канонічне право, кугюми. пра ці юристів. В основу кодексу було покладено інституційну систему (сис тема побудови нормативно-правових актів, що регулюють цивільно-правові відносини, на засадах, запозичених з творів римською юриста Гая (див. Інституції)). Ф.Ц.к. складається зі вступного титулу, в якому визначається порядок запровадження кодексу в дію та трьох книг (2 281 стаття). Перша книга - "Про осіб" (йшлося про громадянство, акти гро мадського стану, шлюбно-сімейне право, піклування), друга - '"Про май но і різні видозмінювання власності" (регулювалися відносини власнос ті), третя — "Про ріїні способи, якими набувається власність" (набуття власності, спадкове право, різні види зобов'язань). Багато статей кодексу мали не правовий, а радше, повчальний характер. Вони пояснювали, що таке рухоме і нерухоме майно, що таке договір, як його правильно укла дати тощо.
86. Крах колоніальної системи імперіалізму і утворення нових незалежних держав.
У другій половині 50-х років поглибився процес краху колоніальної системи. Колись могутні колоніальні імперії — Британська, Французька — в 60-х роках зійшли з історичної арени. У 1956—1974 pp. від колоніалізму звільнилося 250 млн чол., утворилося 50 нових держав. Станом на 1970 р. площа колоній становила лише 4 % суші. На цій території проживало близько 1 % населення земної кулі. У цілому, процес деколонізації пройшов три етапи. На першому етапі (1945—1955) звільнилися від колоніалізму і стали на шлях незалежності насамперед країни Азії — Індія, Пакистан, Цейлон, Бірма, В'єтнам, Індонезія, Сірія, Ліван тощо. На другому етапі (друга половина 50-х — перша половина 60-х років) відбулося становлення незалежних країн Північної та Тропічної Африки (Марокко, Туніс, Алжир, Кенія, Камерун, Конго, Малі, Руанда, Уганда, Нігерія, Танганьїка, Занзібар та ін.). 14 грудня 1960 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла декларацію про надання незалежності колоніальним країнам і народам. У ній виражалася позиція світового загалу щодо вирішення проблеми деколонізації. Переважна більшість народів здобула незалежність мирним шляхом. Проте не обійшлося й без тривалих кривавих війн (Алжир, В'єтнам, Малайя). На третьому етапі деколонізації (1975—1990) здобули незалежність країни африканського Півдня (Ангола, Мозамбік, Зімбабве, Намібія).
Причини: =Ослаблення метрополій після Другої світової війни =Зростання впливу і потенціалу колоній (особливо англійських домініонів). =Розгортання масового національно-визвольного руху =Негативне ставлення до колоніалізму суспільної думки у країнах-метрополіях і світової громадськості =«Холодна війна»,=Негативне ставлення до колоніалізму провідних країн світу США та СРСР
Здобувши політичну незалежність, молоді держави не стали економічно незалежними. Головною їхньою проблемою стала відсталість, з якою більшість молодих держав не можуть впоратись. Війни, епідемії, голод, фінансова заборгованість, етнічні й територіальні проблеми стали звичними явищами.
87.Уряд народного фронту Франції та його заходи у політичній та соціальній галузі.
Загострення економічних проблем, нездатність традиційних політичних партій вивести країну з кризи призвело до зростання популярності фашистських організацій.
На противагу їм 48 партій і організацій лівого спрямування об'єдналися у Народний фронт. У липні 1935 р. прихильники Народного фронту організували у Франції масові антифашистські демонстрації. Тільки в Парижі кількість демонстрантів досягла понад 500 тис. осіб.
Значного успіху Народний фронт домігся на виборах у палату депутатів у квітні - травні 1936 р. Кандидати Фронту отримали 5,5 млн голосів, або 56,6% від загальної кількості виборців. Уряд Народного фронту очолив соціаліст Леон Блюм. Демократизація урядового курсу Франції знайшла своє втілення у низці соціальних заходів та законів. На 15% була підвищена зарплата робітникам і службовцям. Парламент затвердив закони про оплачувані відпустки (протягом 14 днів на рік), про 40-годинний робочий тиждень, про підписання колективних договорів. Була здійснена часткова націоналізація оборонної промисловості, реформовано Французький банк, виділені кошти на громадські роботи, заборонені фашистські організації. Поліпшилося становище селян і ремісників.
88.Шаріат. Злочини і покарання.
Невід’ємною частиною ісламу є шаріат (”шлях правед¬ного життя”). Це — сукупність норм мусульманського права, релігійних та обрядових настанов і правил, що покликані регламентувати не тільки поведінку мусульманина в усіх сферах суспільного та особистого життя, а й його думки і почуття.
Злочини за шаріатом поділяють на 3 групи:
Першу з них складали злочини, що виходили,згідно мусульманській доктрині до вказівок самого Мухамеда. Сюди відносилися насамперед відступництво від ісламу,що каралося стратою. Так само суворо каралися найбільш зухвалі злочини і проти порядку управління – бунт і опір державній владі.
До цієї ж групи злочинів, оголошених тяжким релігійним гріхом, належали крадіжки, вживання спиртних напоїв, прелюб, а такожзвинувачення у прелюбі.
Другу групу злочинів складали протиправні дії, котрі розглядалися як зазіхання не на права всієї мусульманської громади, а на права окремих осіб.
Третю групу злочинів складали дії, котрі не розглядалися як карні в період становлення халіфату, і тому не згадувалися в основних джерелах шаріату. З розвитком правової доктрини і прагненням правлячої верхівки закріпити суспільний порядок, що склався починають розглядатися як карні злочини і каратися в судовому порядку такі дії, як невиплата, недодержання посту, легкі тілесні ушкодження, образи, обважування, хабарництво, азартні ігри і т. ін. Покарання за такими справами залежало від думки, що її висловлювали муджтахіди, і від думки окремих суддів. Покарання за мусульманським правом віддзеркалили як архаїчніі додержавні засоби помсти, так і достатньо розроблені заход цілеспрямованої карно-правової репресії. Злочини першої і другої групи мали наслідком фіксовані і суворі покарання (хадд і кісас). Покарання за злочини належні до третьої групи (тазір) відрізнялися більшою різноманітністю і гнучкістю (від 4 до 11 видів таких покарань), але також мали яскраво виражений каральний характер.
89.Шлюбно-сімейне право за Кораном.
Першим і найголовнішим джерелом мусульманського права є Коран (з арабської – “читання”) – вічна і незмінна книга мусульман, у якій містяться проповіді Мухаммеда, що були навіяні йому безпосередньо Аллахом, древні легенди і навчання, подані у переказах, низка полемічних виступів проти християнства та іудейства. Главою сім’ї є чоловік, який тільки і вважається людиною. На дружин і дочок дивилися як на річ. Шлюбна угода в ісламі більш близька до договору купівлі-продажу, воля жінки не має ніякого значення.
За мусульманським правом чоловіки можуть одружуватись з немусульманками, але мусульманкам заборонено одружуватися з невірними. Шаріат дозволяє чоловіку мати чотирьох законних дружин і будь-яку кількість наложниць. Шлюб розривається за фізичних недоліків одного з подружжя, при зраді, якщо кревна рідня, а чоловік може розірвати шлюб без будь-яких причин.
Дружина може купити право на розірвання шлюбу, може розлучитись, коли чоловік не виконує своїх обов’язків (не утримує її, чинить стосовно неї дискримінацію на користь інших дружин).
Вийшовши заміж, жінка переходила під владу чоловіка і повинна була ухилятися від зустрічі із сторонніми мужчинами, не з’являтись у громадських місцях, носити паранджу.
90.Джерела мусульманського права.
В Арабському халіфаті право розвивалося в тісному зв'язку з ісламом. Основним джерелом релігійної і правової догматики арабів став
1. Коран — священна книга мусульман і перше за значенням джерело мусульманського права, як й усієї мусульманської цивілізації. Його не можна вважати систематизованим юридичним документом. Лише незначна частина Корану стосується питань правових взаємовідносин мусульман, а також інших віруючих. Більшість положень присвячено питанням релігії та ісламської моральності.
2. Суна — свого роду тлумачення Корану в перші десятиріччя після смерті пророка Магомета. Так само, як і Коран, переважна частина нормативних розпоряджень суни не містить широких принципів-узагальнень, а складається із конкретних казусів-випадків із життя Магомета.
3. Іджма — третє джерело мусульманського права, за допомогою якого шукалися відповіді на питання, не вирішені Кораном і суною. Іджма являє собою узгоджений висновок стародавніх правників (муджтахідів) як знавців ісламу про обов'язки правовірного, наданий на підставі тлумачення Корану та суни. Натепер іджма є єдиною догматичною основою мусульманського права. Сучасний суддя шукає мотиви для рішення не в Корані, а в книгах, де викладені рішення, освячені іджмою.
4. Кияс — рішення за аналогією. Правила застосування до нових схожих випадків розпоряджень, установлених Кораном, суною або іджмою, причому іджма має більше значення, ніж інші джерела. За допомогою судження за аналогією, виходячи із нормативних розпоряджень Корану і суни, пропонувалося рішення для даного конкретного випадку, тобто тлумачення і застосування права.
1.Предмет і метод вивчення історії держави та права зарубіжних країн.
2.Значення вивчення курсу "Історія держави та права зарубіжних країн" для підготовки юристів вищої кваліфікації.
3.Державний лад рабовласницької демократичної республіки в Афінах.
4.Характеристика міжнародного права після закінчення Другої світової війни
5.Джерела римського права на різних етапах його розвитку.
6.Реформа Сервія Туллія.
7.Суспільно-політичний лад рабовласницької Спарти.
8.Закони Ману.
9.Організація управління в державі Мауріїв.
10.Особливості давньосхідної деспотії.
11. Суд і процес у стародавньому Римі.
12. Закони XII таблиць.
13. Процеси глобалізації і проблеми формування транснаціонального права
14. Характеристика державного ладу держав Стародавнього Сходу.
15. Закони Хаммурапі.
16. Державний лад Риму в період імперії.
17. Суспільний лад давньосхідних рабовласницьких держави.
18. Етапи розвитку римської рабовласницької держави.
19. Характеристика "Салічної правди".
20. Суспільний та державний лад Франків. Реформа Карла Мартела.
21. Соціально-економічні передумови виникнення станово-представницьких установ в Англії, Франції та Німеччині.
22. Князівський абсолютизм і його особливості.
23. Особливості суспільно-політичного розвитку князівської Німеччини. Золота Булла 1356 року.
24. Основні положення "Великої хартії вольностей" 1215 р.
25. "Славна революція" 1688 року.
26. Суд і процес за законником Стефана Душана.
27. Індепендентська республіка в Англії.
28. Велика Французька буржуазна революція, її основні етапи.
29. Веймарська Конституція 1919 року.
30. Каральний апарат США в період загальної кризи капіталізму.
31. Виникнення і формування міжнародного гуманітарного права збройних конфліктів у ХІХ – ХХ ст.
32. Ідея Єдиної Європи та її реалізація в історичному аспекті.
33. Міжнародне право і процеси глобалізації.
34. Кримінальний кодекс Наполеона 1810 року.
35. Консульство та імперія Наполеона Бонапарта.
36.Російські культурно-правові традиції і пострадянська історія держави і права Російської Федерації..
37.Листопадова революція 1918 року в Німеччині.
38."Білль про права" 1791 року (США).
39.Історичні перспективи марксистсько-ленінської концепції держави і права.
40.Пролетарська революція в Парижі 18 березня 1871 року і утворення Паризької Комуни.
41.Новітні тенденції у розвитку держави і права колишніх членів соціалістичного табору .
42.Уроки Паризької Комуни.
43.Декларація прав людини та громадянина 1789 року (Франція).
44.Звичаєво-правова основа виникнення держави і права країн третього світу.
45.Основні школи мусульманського правознавства.
46. Етапи загальної кризи капіталізму.
47.Основні тенденції в праві мусульманських країн ХІХ – ХХІ ст.
48.Фашистська диктатура в Німеччині.
49.Національно-державне розмежування в Середній Азії.
50. Буржуазна революція в Англії XVII ст.
51. Характеристика Конституції П'ятої Республіки 1958 р. (Франція).
52. Криваве законодавство в Англії.
53. Держава і право соціалістичних країн Азії і Куби
54. "Хабеас корпус акт" 1679р. та його характеристика.
55. Державний лад Паризької Комуни.
56. Абсолютна монархія у Франції. Суть класичного французького
абсолютизму.
57. Корпоративна держава в Італії.
58. Установлення фашистської диктатури в Німеччині.
59. Якобінська диктатура 1793 року у Франції.
60. Франція у II світовій війні. Режим Віші.
61. Основні тенденції в сучасному праві Китаю.
62. Особливості глобалізації та регіональної інтеграції на межі ХХ та ХХІ століть
63. Війна за незалежність США. Декларація незалежності 1776 р.
64. Конституція Японії 1946 р.
65. Особливості формування основних принципів міжнародного права.
66. Конституція Четвертої республіки у Франції 1945р.
67. Кодифікація Юстиніана (Візантія).
68. “Кароліна" (1532 р.).
69. Характеристика міжнародного права у міжвоєнний період
70. Характеристика просвіченого абсолютизму.
71. Основні зміни в розвитку буржуазного права в період загальної кризи капіталізму.
72. Виникнення та розвиток парламенту в Англії (ХШ-ХVст.).
73. Генеза міжнародного гуманітарного права
74. Особливості формування міжнародного гуманітарного права збройних конфліктів у ХІХ – ХХ ст.
75. Міжнародне право і проблеми глобалізації
76. Політичний режим у США після другої світової війни.
77. Встановлення і законодавче оформлення фашистської диктатури в Італії.
78. Виникнення міжнародного гуманітарного права: передумови та особливості
79. Генеральні Штати у Франції.
80. Основні зміни в розвитку буржуазної держави в період загальної кризи капіталізму.
81. Громадянська війна Півночі і Півдня та її вплив на наступний розвиток законодавства США.
82. Четверта республіка у Франції.
83. Утворення ФРН і Конституція 1949 р.
84. Регіональна інтеграція: особливість міжнародного розвитку у ХХ-ХХІ ст.
85. Цивільний кодекс Наполеона 1804 р.
86. Крах колоніальної системи імперіалізму і утворення нових незалежних держав.
87. Уряд народного фронту у Франції та його заходи в політичній і соціальній галузях.
88. Шаріат. Злочини та покарання.
89. Шлюбно-сімейне право за Кораном.
90. Джерела мусульманського права.