Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Освіта як соціальний інститут. Функції освіти в суспільстві
Освіта як соціальний інститут відповідає за своєчасну та адекватну підготовку людей до повноцінного функціонування в суспільстві. Система освіти не єдиний, але надзвичайно важливий чинник соціалізації людей. Осягненню суті та специфіки освіти як соціального інституту сприяє з´ясування її специфічних рис, до яких належать:
— соціально значущі функції навчання і виховання, підпорядковані суспільним потребам;
— форми закладів освіти, їх певна організація і становище в суспільстві;
— групи осіб, які професійно забезпечують функціонування освіти, певний статус цих осіб у суспільстві;
— регулятори функціонування закладів освіти і суб´єктів освітянської діяльності (законодавчі і нормативні акти про освіту, кваліфікаційні характеристики, контрольні установи і т. ін.);
— спеціальні методи освітянської діяльності — навчання, виховання;
— свідомо поставлені цілі;
— планомірна, систематична реалізація процесу свідомої соціалізації;
— певний зміст освіти — наявність навчальних програм і планів, відповідне дозування матеріалу;
— ефективність освітянської діяльності у формуванні багатьох психічних рис людини, розвитку її мислення;
— використання освіти як механізму запобігання соціально небажаних видів поведінки;
— зорієнтоваяість освітньої діяльності в майбутнє, заангажованість на формування передумов реалізації цього майбутнього.
Система освіти — соціальний інститут, який специфічними методами реалізує процес соціалізації людей, передусім підростаючого покоління (підготовку і залучення до життя суспільства через навчання і виховання).
Специфічність процесу соціалізації людей у системі освіти полягає в тому, що він відбувається цілеспрямовано, систематично, планомірно, за допомогою певного кола осіб (педагогів), у спеціальних закладах. Цей соціальний інститут поширює панівну в суспільстві ідеологію, відображає у своїй структурі й функціонуванні суспільні відносини і є одним з важливих засобів забезпечення спадкоємності поколінь, соціальної безперервності. Крім того, освіта здійснює багато інших соціально-важливих функцій.
Організована освіта як підсистема суспільства склалася історично. Щодо передумов її виникнення існують різні думки. Одні вчені визначальними вважають соціально-економічні чинники, матеріальне виробництво, інші систему освіти виводять з практики священнослужіння, державного управління. Враховуючи різні погляди, можна вважати, що система освіти сформувалася внаслідок зміни організації всієї суспільної життєдіяльності. Сутність системи освіти як соціального інституту полягає передусім в її соціальних функціях, які у різних країнах і в різні історичні періоди виявляються неоднаково.
Cоціальна функція освіти — роль, яку освіта як соціальний інститут виконує щодо потреб суспільства або окремих його сфер.
На її особливості впливають рівень розвитку і потреби суспільства, сформульовані державою соціальна мета і принципи освіти. Аналіз соціальних функцій освіти дає змогу визначити властивості, специфіку, межі освіти як соціального феномену.
Функція професіоналізації. Вона є однією з основних у системі освіти, полягає у підготовці кваліфікованих кадрів для всіх сфер суспільного життя, що зумовлює професійну спрямованість майже всіх ступенів та етапів системи сучасної освіти. Професійна спрямованість у різні часи виявлялася по-різному, що було зумовлено особливостями суспільних та наукових потреб в освіті. Так, спершу єдиною метою функціонування системи освіти був професіоналізм. Відповідно школи і зміст навчання були вузькоспеціалізованими. Пізніше професійна орієнтація стала менш вираженою, хоча окремі її ланки продовжували займатися тільки професійною підготовкою. Нині роль цієї функції знову зростає.
Професійна соціалізація відбувається і поза межами формальної (інституційованої) освіти. Певний час така форма професійного навчання переважала. Так, у середні віки всі великі майстри ремесел і мистецтв пройшли навчання у підмайстрів. Професійна підготовка тут здійснювалася безпосередньо під час трудового процесу. За цехової організації учень не тільки працював у майстра, а й жив у його сім´ї. Таємниці професії та умови майбутнього життя відкривалися перед ним за реальних обставин. Простіші професії найчастіше передавалися від покоління до покоління у межах родини.
Шкільна освіта передбачала оволодіння вищими видами духовної діяльності — релігійно-культовою, політичною, філософською, математичною та ін. З настанням потреби у великій кількості освічених працівників було значно розширено мережу закладів професійної та науково-технічної освіти.
Функція взаємодії освіти з соціальною структурою суспільства. У соціологічній науці існують різні погляди на цей процес. Прибічники концепції меритократії (влади найбільш обдарованих) вважають, що система освіти формує і визначає соціально-класову структуру суспільства. З функціоналістської точки зору, освіта — це раціональний спосіб розподілу людей відповідно до їх здібностей, коли найталановитіші й найактивніші люди посідають вищі посади. А сама система освіти сприяє створенню рівних можливостей і сприятливих умов для висхідної мобільності, оскільки в закладах освіти оцінюють людей за їх досягненнями, незважаючи на класову належність, расу, стать тощо.
Згідно з теорією людського капіталу освіта — це капіталовкладення в тих, хто навчається. Як і всі капіталовкладення, в майбутньому воно принесе прибуток. На підставі цього обґрунтовується нерівність дорослих людей, зумовлена кількістю і типом капіталовкладень, інвестованих в їх освіту. Такі аргументи виправдовують нерівність між людьми, оскільки суспільство здійснило неоднакові витрати на їх підготовку до різних видів діяльності.
Якщо прибічники теорії функціоналізму підкреслюють позитивне значення взаємодії освіти з соціально-класовою структурою, то з точки зору теорії соціального конфлікту ця взаємодія має суспільно негативний характер, оскільки освіта таїть у собі небезпеку конфліктних ситуацій, є втіленням різних групових конфліктів, сприяє експлуатації та пригнобленню груп, які перебувають у несприятливих умовах. У 1971 р. в США з´явилася книга І. Ілліха з сенсаційною назвою «Суспільство відмовляється від освіти», в якій пропонувалося скасувати обов´язкове навчання; школи замінити навчальними закладами з вивченням предметів за бажанням учнів; заборонити роботодавцям з´ясовувати освіту потенційних працівників, зобов´язавши зважати на їх здібності, а не на колишні досягнення у школі. На відміну від прибічників функціоналізму і теорії людського капіталу, вони заперечували зв´язок між навчанням, роботою і доходами, активно виступали проти системи селективного навчання з очевидним, за їх словами, соціал-дарвіністським ухилом.
Роздвоєними є марксистські погляди на цю проблему. За капіталізму, згідно з ними, вплив соціальної структури на систему освіти зберігається і навіть посилюється, тоді як вплив системи освіти на соціальну структуру слабшає; за соціалізму система освіти повинна служити створенню суспільства повної соціальної однорідності.
Виховна функція системи освіти. Полягає у формуванні за допомогою цілеспрямованої діяльності певних соціальних рис світогляду у підростаючих поколінь, визнання ними пануючих у суспільстві норм поведінки, ціннісних орієнтацій, тобто у підготовці молоді до виконання певних соціальних обов´язків. З допомогою освіти зберігаються культурні цінності, які передаються від одного покоління до іншого. Виховання молоді в дусі конформізму, визнання культурних цінностей та ідеалів, що склалися в суспільстві, сприяє підтриманню існуючого соціального порядку. Але освіта сприяє й соціальним змінам, які відбуваються у зв´язку з переоцінкою знань і цінностей. Коли, наприклад, Російська монархія для свого зміцнення запровадила західну систему підготовки державних чиновників, то одержала й неочікуваний результат — вільнодумство і студентські заворушення, спрямовані проти самодержавства.
Виховна функція системи освіти має й відносно самостійний аспект — забезпечення соціального контролю, нагляду за дитячою, підлітковою і, частково, юнацькою віковими групами. Полягає він у тому, що обов´язковість освіти в сучасному світі вимагає від дітей проведення певного часу в школі, а окремі ступені системи освіти створено з урахуванням необхідності нагляду за дітьми, чию поведінку майже весь день контролюють вчителі та вихователі. Цей аспект виховної функції освіти важливий і в тому сенсі, що школа часто відіграє роль компенсуючого чинника для дітей з так званих «неблагополучних» сімей.
Виховну функцію освіти інколи трактують гіперболізовано, вважаючи її інструментом тоталітарного контролю, що певною мірою було притаманне, наприклад, радянському суспільству.
З точки зору теорії конфлікту різні соціальні групи ведуть боротьбу за цінності, які слід засвоювати в школі. Наприклад, у США в 70—80-ті роки XX ст. деякі батьки вимагали заборонити використання в школі навчального матеріалу, в якому, на їх думку, відображені расистські, антиамериканські, антисемітські та антихристиянські настрої, а також відверто виражений інтерес до сексу. Внаслідок цього було переглянуто й складено наново підручники. Іноді виникають конфлікти, пов´язані з вибором цінностей прй складанні навчальних планів. У 1925 р. Джон Скоупс був засуджений за викладання «єресі». Єрессю називали теорію Дарвіна, яка ставила під сумнів біблійне пояснення створення світу. Справу Скоупса назвали «мавпячим процесом».
Функція загальноосвітньої підготовки. Деякі дослідники розглядають її як аспект виховної функції, називаючи гуманістичною, «розвиваючою». Саме в ній виявляються відмінності між спеціальною і загальною освітою. Загальноосвітня підготовка допомагає розширити межі професіоналізму, розкриває простір для ерудиції та кругозору. Крім того, фахова підготовка, засвоєння спеціальних знань неможливі без попередньої загальноосвітньої підготовки. Вона є базою для набуття спеціальних знань, перекваліфікації, розвитку здібностей, професійної адаптації. Освіта не є фактором, що відразу споживається. Скоріше, це капіталовкладення, яке у майбутньому принесе прибуток. Такий капітал нагромаджується в процесі навчання, а система безперервної освіти не дає йому знецінитись. Одержана в юності загальноосвітня підготовка є основою для подальшої безперервної освіти.
Науково-дослідна функція освіти. Вона ще не достатньо досліджена. Але, безсумнівно, творення нового знання постійно відбувалося в структурі освіти, оскільки немало вчителів і викладачів завжди цим займалися. Свідомо орієнтувалися на продукування нового наукового знання давньогрецькі прототипи майбутніх вищих навчальних закладів — Академія Платона, Ліцей Арістотеля, Піфагорійський союз.
Тривалий час ця функція була побічною для системи освіти, в лоні якої до XIX ст. у кращому разі розвивалися гуманістичні та схоластичні науки. Природничо-наукове знання еволюціонувало не тільки поза системою освіти, а часто і поза межами офіційної науки. Інституційно науково-дослідна функція оформилася в епоху промислової революції наприкінці XVIII — на початку XIX ст. Саме в цей час розпочалися інтенсивні дослідження в галузі природничих наук.
Загалом реалізація цієї функції зосереджена у вищій ланці системи освіти. Вже наприкінці XIX ст. в обов´язки викладацького складу вищих навчальних закладів увійшло одночасне виконання ролей дослідника і педагога, а самі вони стали зосереджуватись на фундаментальних, а згодом — і прикладних дослідженнях.
Сфера освіти та її соціологічне вивчення
До сфери освіти належать різні за формою компоненти навчальної діяльності. Вона є полем взаємодії навчання з іншими формами і видами життєдіяльності суб´єктів, що забезпечують функціонування освіти. Тому предметом аналізу сфери освіти повинні бути не тільки процеси навчання, соціокультурного розвитку людини, а й усе те, що впливає на них, супроводжує їх. Отже, загалом сфера освіти охоплює всю життєдіяльність людей, соціальних груп — тих, хто навчається, навчає та обслуговує навчальний процес.
Соціологи у сфері освіти визначають предмет своїх досліджень по-різному. Одні основну увагу приділяють вивченню суті зв´язку системи освіти з різними елементами суспільства. Інші акцентують на практичних проблемах навчальних закладів, застосовуючи соціологічні підходи і методи дослідження спочатку для з´ясування, а потім і для подолання проблем. Якщо на попередніх етапах розвитку соціології освіти переважав абстрактний підхід до вивчення сфери освіти, то в 90-ті роки XX ст. став домінувати прагматичний.
З середини 50-х до 80-х років на міжнародних соціологічних конгресах з проблем освіти більшість доповідей зосереджувалася на аналізі взаємодії освіти і соціальної структури суспільства. Так, на III Міжнародному соціологічному конгресі 1956 р. було заслухано 16 доповідей «Освіта і мобільність в індустріальному суспільстві та слаборозвинутих країнах». У матеріалах IV конгресу з цієї тематики опубліковано 12 доповідей.
Освіту розглядають як один з найважливіших чинників соціального розвитку, що методологічно пов´язано з концепціями «єдиного індустріального суспільства», «постіндустріального суспільства», «технотронної ери» тощо. У західній соціології, наприклад, досить поширеною є теза американського соціолога, автора теорії «постіндустріального суспільства» Д. Белла про те, що рівень здобутої людьми освіти є вирішальною передумовою їх соціального становища.
На думку прихильників функціонального підходу, навчальні заклади є своєрідними фільтрами, що допомагають молоді зробити вибір майбутньої діяльності. Представники «моралізуючих» концепцій, розвиваючи ідею Е. Дюркгейма про те, що рівність в освіті принципово неможлива в суспільстві, заснованому на розподілі праці, розглядають систему освіти як хранителя і передавача «цінностей». Вони вважають, що соціальна структура зберігається й утримується школами через прийняття і прищеплення молоді панівної системи цінностей.
У 1980 р. американський дослідник М. Арчер спробував модернізувати соціологію освіти, перетворити її на соціологію систем освіти, зосередившись на дослідженні їх походження і функцій. Соціологи активніше почали вивчати різні типи цих систем: масове та елітарне навчання; державну і приватну освіту; централізоване й нецентралізоване навчання; технічну й загальну освіту. Американські соціологи досягають значних успіхів у вирішенні проблеми переходу від «валових» показників до критеріїв, що дає змогу оцінити якість освіти у вертикальному розрізі, діагностувати реальний її стан, простежити тенденції.
Сучасна соціологія освіти у центр своїх досліджень поклала проблему кризи освіти, розмах якої набув глобального характеру. Національні служби аналізу освіти ще в 60—70-ті роки минулого століття констатували значний спад загальноосвітньої підготовки молоді, масовість функціональної безграмотності, зростання кількості дітей, що не відвідують школу, збільшення розриву в рівні освіти між розвиненими і відсталими країнами, вимивання з навчальних програм гуманітарних дисциплін. Це зумовило активні пошуки шляхів виходу з кризи, серед яких помітне місце належить виробленню національних і міжнародних проектів: «Освіта для 2000 р.» (ФРН), «Освіта майбутнього» (Франція), «Модель освіти для XXI століття» (Японія), «Україні XXI століття. Державна національна програма «Освіта» та ін.
На рубежі XXI ст. чітко окреслилися головні тенденції оновлення освіти:
— демократизація всієї системи навчання і виховання;
— підвищення фундаментальності освіти;
— гуманізація та гуманітаризація освіти, використання найновіших технологій навчання;
— інтеграція різних форм і систем освіти як на національному, так і на світовому рівнях.
Провідна ідея реформи освіти — розвиток її за принципом безперервності, що передбачає постійне поповнення та оновлення знань людини, її духовне вдосконалення від раннього дитинства до старості. Виникнення і розвиток цієї ідеї пов´язують з науково-технічним прогресом, який потребує широкоосвіченого працівника, спонукає до постійного оволодіння новими знаннями, методами, навичками. Такому працівникові необхідна і ґрунтовна гуманітарна підготовка — розвинуте логічне мислення, мовна культура тощо. Проте суть не тільки в науково-технічному прогресі та його вимогах. Безперервна освіта пов´язана з вирішенням складних соціальних проблем, зумовлених новим становищем людини у світі, який швидко змінюється. За цих умов освіта перетворюється на елемент повсякденного способу життя протягом усього періоду активної діяльності дедалі більшої кількості людей. Змінюється розуміння того, хто така освічена людина. Якщо в попередній парадигмі освіти це була «людина, яка багато знає», то в нинішній — це індивід, що орієнтується на цінності освіти як провідний вид діяльності в структурі власного способу життя.
Перша міжнародна зустріч вчених з проблем безперервної освіти відбулася в 1967 р. в Оксфорді. В 1974 р. у Москві зустрілися експерти ЮНЕСКО, які розглядали дослідження безперервної освіти. Того ж року у Варшаві був організований симпозіум на тему «Школа і перманентна освіта», на якому йшлося про соціальне значення безперервної освіти для «поточних» контактів людини із засобами масової інформації, про підготовку учнів до післяшкільної освіти, підвищення кваліфікації професійно підготовлених кадрів тощо.
У державах колишнього соціалістичного табору соціологія освіти основну увагу зосереджувала на її зовнішніх зв´язках. А в лоні педагогічних наук формувалася «педагогічна соціологія», якій був властивий «інтроспективний» підхід, тобто вивчення соціальних процесів всередині системи освіти та окремих її ланок. Саме таким підходом позначені, наприклад, праці Р. Гурової (СРСР), І. Штайнера (НДР), М. Шиманського (Польща).
Особливу увагу соціологія освіти приділяла вивченню взаємодії системи освіти з виробництвом.
Це питання досліджувалося за такими напрямами:
— аналіз необхідного рівня загальної і професійної освіти для різних видів праці в суспільному виробництві;
— вивчення суперечностей між освітою (її змістом і рівнем) і реальним змістом праці, а також шляхів подолання цих суперечностей;
— аналіз ролі освіти як чинника, що сприяє доступу до різноманітних видів праці, залученню молоді до професійної структури суспільства;
— дослідження впливу освіти на продуктивність праці, ефективність виробництва та якість продукції;
— дослідження ролі освіти у підвищенні трудової активності громадян;
— з´ясування ставлення індивіда до праці, його ідентифікації з трудовим колективом;
— вивчення взаємозв´язку освіти і рівня задоволення працею;
— аналіз ролі освіти у професійній мобільності людей;
— вивчення ролі освіти у професійно-кваліфікаційному зростанні працівників;
— вивчення взаємодії загальної та професійної освіти, взаємозв´язку політехнізму і професіоналізму в навчанні, їх впливу на формування особи;
— вивчення ціннісних орієнтацій учнівської молоді та студентів, механізмів формування професійної орієнтації та реалізації життєвих планів випускників навчальних закладів.
Соціологічні дослідження початку 60-х років XX ст. обґрунтували прямий зв´язок між рівнем освіти людей і зростанням продуктивності їх праці, творчим ставленням до праці, участю в раціоналізаторській і винахідницькій діяльності. Водночас було виявлено і реальну суперечність: рівень освіти працівників, особливо молоді часто не відповідав рівню складності виконуваної ними роботи, що зумовлювало невдоволення працею, стимулювало прагнення до зміни роботи, професії.
Наприкінці 60-х — на початку 70-х років було проведено дослідження професійної орієнтації, життєвих планів учнівської та студентської молоді (В. Шубкін, М. Тима, В. Чорноволенко). Одним з наймасштабніших було дослідження «Вища школа як фактор зміни соціальної структури радянського суспільства» (1973—1975). У другій половині 70-х років за аналогічною програмою було проведено міжнародне порівняльне дослідження за участю соціологів Болгарії, Угорщини, НДР, Польщі, СРСР і Чехо-Словаччини, джерел поповнення студентства за такою структурою: роль різних форм середньої освіти для підготовки молоді до вступу в вузи; вплив місця проживання на вступ до вищої школи і навчання в ній; співвідношення соціальної і професійної орієнтації в життєвих планах молоді щодо вищої освіти; характерні риси суспільної активності студентства; задоволеність обраною професією і майбутньою роботою; структура ціннісних орієнтацій студентської молоді та ін. У 80-ті роки широко розгорнулося дослідження різних аспектів життєдіяльності студентства, в тому числі мотивацій навчання, впливу позанавчальної діяльності на формування спеціаліста, організації самоуправління. В Україні такі дослідження були зосереджені в соціологічних лабораторіях Київського і Харківського університетів.
На початку 90-х років із розбудовою Української держави і необхідністю радикального реформування системи національної освіти зросла актуальність проектування системи освіти та її складових з позицій наукового прогнозування. Активізувалися спроби побудови загальних концептуальних моделей соціології освіти, які б інтегрували різні напрями досліджень, а також вироблення проектниих моделей діяльності, кваліфікаційних характеристик спеціаліста. Однак поза увагою вітчизняних вчених опинилися проблеми прогнозування освіти.
Натомість зарубіжна соціологія має значний досвід у сфері прогнозування освіти. Практично всі зарубіжні футурологи зважають на освіту як головний чинник вирішення глобальних проблем. Члени Римського клубу Д. Медоуз і Л. Перельман, наприклад, вважають, що курси всіх традиційних дисциплін повинні бути переглянуті і складені на основі програм, які б відображали особливості глобальних проблем сучасності. Вона має здійснюватись не у формі викладу готових формул з наступною перевіркою якості їх засвоєння, а бути акцентованою на розвиток пізнавального інтересу до самостійного наукового пошуку, тобто слід вчити, як треба вчитися. На зміну «підтримуючому навчанню» повинно прийти «інноваційне». Адже, як зазначив засновник Римського клубу А. Печчеї, «тільки якісний стрибок у людському мисленні й поведінці може допомогти нам прокласти новий курс, розірвавши порочне коло, в якому ми опинилися».
Нині вітчизняна соціологія освіти вирішує такі завдання:
1. Теоретико-прогнозуючі, які полягають у виробленні теоретичних схем, програм освіти, напрямів інтеграції національної освіти в європейський, світовий освітній простір. Вони охоплюють дослідження впливу розвитку суспільства на вимоги до людей як працівників, громадян, особистостей; прогнозування цих вимог на основі аналізу тенденцій науково-технічного і соціального прогресу.
2. Дослідження впливу освіти на соціальне середовище, соціальну структуру, соціальну мобільність та ін.
3. Вивчення поведінки людини в системі освіти: її ставлення до інститутів освіти, наміри і запити, інтереси і мотиви щодо освіти.
Дослідження в цій сфері дають змогу визначити ефективність освіти, виявити проблеми та обґрунтувати оптимальні шляхи їх вирішення.
І.В. ШАПОШНИКОВА
ХАРАКТЕРИСТИКА ОСВІТИ ЯК СОЦІАЛЬНОГО ІНСТИТУТУ
Соціальний інститут освіти надає сталості та визначеності суспільним відносинам стосовно нагромадження та передавання знань, соціального досвіду, відтворення і розвитку культури, цілеспрямованого формування особистості, інтелектуального потенціалу суспільства.
Дійсно, з функціональної точки зору освіта є невід’ємним структурним елементом соціальної системи. До головних функцій системи освіти, у тому числі й вищої, належать: відтворення і підтримка культурних та ціннісних зразків; соціалізація молодого покоління; виявлення і розвиток інтелектуального, морального і фізичного потенціалу особи; підготовка кваліфікованих фахівців, що відповідають потребам ринку праці тощо.До того ж, система освіти забезпечує відтворення професійної і соціальної структури суспільства, здійснює соціальний контроль і виконує функцію соціального фільтру, формуючи тим самим як соціальний, так і символічний статус сучасної людини.
На думку Е. Дюркгейма, завданням освіти є підтримка стабільності суспільства; за допомогою освіти новим поколінням повинні передаватися базові моральні принципи, почуття солідарності і приналежності до групи; саме освіта покликана бути зразком моральності, спрямованої на підтримку національної згуртованості і соціальної солідарності. «Суспільство, щоб мати можливість зберігатися, потребує того, щоб праця між його членами розділялася. Ось чому суспільство готує собі своїми власними руками, за допомогою виховання, спеціалізованих працівників, яких воно потребує …» [2].При цьому сама соціальна структура суспільства репрезентується як цінніснонормативний каркас, пропонує і створює умови для функціонування інституту освіти. Система виховання і освіти виступає засобом, за допомогою якого суспільство постійно відтворює умови свого власного існування. На думку Е. Дюркгейма, саме суспільство є «об’єктивною» освітою і реальністю особливого роду, конструює тип людини, який «вихователь повинен відтворити» згідно з своїми потребам.
З точки зору структурного функціоналізму, де активно використовувалися ідеї Е. Дюркгейма відносно порядку як результату колективних уявлень, суспільство є самодостатньою системою, яка знаходиться у взаємообміні з довкіллям, регулює доступ до матеріальних ресурсів, аналогічно члени суспільства додають свого внеску в його функціонування через різні соціальні інститути і колективи.
У рамках структурнофункціоналістського підходу соціальний інститут освіти слід розглядати як один із структурних елементів соціальної системи, що виконує, разом з інститутами сім’ї, релігії, армії, функцію відтворення соціального зразка. Виконання цієї функції орієнтоване на єдину мету — консенсус, інтеграцію і підтримку порядку в суспільстві.
Згідно з функціональною системою AGIL Т.Парсонса, освітні установи як важливий елемент усієї фідуціарної підсистеми суспільства виконують функцію відтворення і підтримки існуючих в суспільстві культурних зразків, генералізацію цінностей [6].Саме культурній легітимації нормативного порядку суспільства належить найвища позиція в ієрархії лояльностей. У першу чергу вона діє через інституціоналізацію системи цінностей, деякі з них стають частиною кожної конкретної норми, інтегрованої до легітимного порядку, що забезпечує збереження і рухливу рівновагу соціальної системи в цілому.
Соціальний світ має властивість, яка пов’язана з тим, що він сприймається як щось належне,що йде само по собі. А це стає можливим завдяки тому, що диспозиції індивідів (їх габітус), їх ментальні структури, через які вони сприймають соціальний світ, є продуктами засвоєння (інтеріоризації) структур соціального світу. Ці структури стають соціальними інститутами, що формують образи світу, виходячи з цінностей, які вони відтворюють, тим самим конструюючи належний соціальний порядок. Студентство як соціальна група, котра має певний колективний габітус, сформований в умовах вищого навчального закладу, повинно мати загальні уявлення про сприйняття і оцінювання соціокультурного середовища. Саме навчальний заклад, що контролює якість і кількість споживаних культурних надбань і смак соціальної групи в цілому, формує систему схем виробництва соціальних практик студентства.
Соціальний інститут освіти є найбільш стійкою і чітко регламентованою формою взаємодії, основна мета якої це зміцнення, створення і поширення наукових знань, успадкування загальнолюдської системи цінностей, соціалізація молодого покоління, оволодіння культурними надбаннями суспільства.
Згідно з інституціональною теорією, соціальний інститут освіти характеризується чітким розподілом функцій, прав і обов’язків учасників соціальної взаємодії, зокрема викладачів, студентів, адміністрації ВНЗ тощо. Окрім цього, інститутуосвіти властиві розподіл праці, професіоналізація виконання функцій, особливий тип регламентації, що забезпечується знеособленістю вимог до учасників взаємодії, а також чіткий і раціонально обґрунтований характер механізмів регуляції. Наявність цих ознак гарантує соціальній взаємодії між індивідами регулярний, самовідтворювальний характер. При цьому інституціональна взаємодія є відлагодженим порядком повсякденного життя у сфері освіти як реальна практика соціального життя.
У системі сучасної вищої освіти, що розлядається в якості соціального інституту, можна виділити усі вищезгадані ознаки і визначити виконувані нею основні функції. Наслідуючи логіку структурнофункціонального аналізу, функції інституту освіти можуть бути визначені за тими наслідками і реальною корисністю, які ця взаємодія має для суспільства. Навчання і виховання як явні функції (очікувані наслідки для суспільства загалом) інституту освіти полягають у виробленні загальних форм і принципів організації мислення, передачі успадкованих від минулого культурних цінностей, інтеграції молоді у світ професійних знань і навичок. Соціалізація ВНЗ не лише припускає оволодіння спеціалізованими трудовими знаннями та навичками, залучення до відповідної професійної культури, але й сприяє надбанню нових соціокультурних знань і навичок, інтерпретації свого нового статусу і нового досвіду студента. Тобто вищий навчальний заклад тим самим виконує функцію створення стійких диспозицій, формує габітус студента. Одночасно з цим у студентів виробляються навички користування ознаками соціокультурної диференціації і існування в неоднорідному культурному середовищі. Таким чином, вторинна соціалізація студентів ВНЗ (у віці від 18 до 24 років) характеризується використанням навичок навчання як засобу отримання соціально значущих результатів, у тому числі для більш широкого освоєння культури. У цей період зміни в поведінці людини відбуваються за рахунок самостійного вибору нових знань і навичок для освоєння, а також за рахунок застосування до нього негативних санкцій з боку інституту вищої освіти. Когнітивна і виховна функції освіти сприяють успішному процесу вторинної соціалізації молоді, засвоєнню нею системи цінностей, норм, правил діючої культури і її використанню в професійній сфері (професійні норми і моделі поведінки). Таким чином, вища освітня установа здійснює педагогічну дію, спрямовану на виробництво габітусу індивіда.
Отже, згідно з логікою структуралістського конструктивізму П. Бурдьє, «педагогічна праця» відтворює об’єктивні структури (інститут освіти зокрема), будучи при цьому продуктом цих структур за допомогою габітусу, який є практикою, що породжує принцип, котрий відтворює об’єктивні структури. Тобто індивідуальні педагогічні і соціальні практики в системі освіти, що породжуються габітусами індивідів, відтворюють об’єктивні структури системи освіти [1].В інтеграційній теорії П. Бурдьє можна виділити наступні функції системи освіти : функція інтелектуальної і логічної інтеграції через навчання форм вираження, загальних принципів організації мислення (функція навчання); функція збереження і передачі успадкованої від минулого культури (збереження культури, навчання культурі, засвоєння культури); функція відтворення соціальної
ієрархії; функція відтворення і легітимації структури класових відмінностей; функція відтворення соціального порядку. Функція створення стійких і переносимих диспозицій (габітусів); ідеологічна функція.
Соціальний інститут освіти, його функції в суспільстві
Освіта як соціальний інститут, з одного боку, є сукупністю певних установ, осіб, що забезпечені певними матеріальними засобами і виконують відповідні соціаль-ні функції, а з другого — це система ідей, правил, норм, стандартів поведінки учас-ників освітянської діяльності. Освіта — це один з найдавніших і найважливіших інститутів суспільства.
Соціальний інститут освіти надає сталості та визначеності су-спільним відносинам стосовно нагромадження та передавання знань, соціального досвіду, відтворення та розвитку культури, цілеспрямованого формування особистості, інтелектуального потен-ціалу суспільства.
У соціологічній науці існує кілька концептуальних підходів до визначення змісту і функціонального значення діяльності інститу-тів освіти. Представники функціонального підходу (Кларк, Херн) особливого значення надають позитивній функції освіти. Ще Е. Дюркгейм наголошував, що головною функцією освіти є пере-дача цінностей домінуючої культури. Проте культурна спрямова-ність та культурні цінності суттєво різняться в різних суспільствах, навіть у різних соціальних групах того самого суспільства, що зу-мовлює суттєві відмінності у змісті різних систем освіти. Залучаю-чи молодь до суспільних культурних цінностей та ідеалів, освіта сприяє підтримуванню соціального порядку, а забезпечуючи вті-лення в життя нових технологій, наукового переосмислення існу-ючого знання — сприяє соціальним змінам, розвитку суспільства.
Отже, згідно із зазначеною теорією інститут освіти постає на-самперед як засіб соціального контролю, як механізм регулюван-ня соціальних відносин для створення однакових можливостей соціальної мобільності.
Автори теорії людського капіталу (Андерсон, Хелсі, Флауд) уважають, що освіта — це капіталовкладення в майбутнє люди-ни, яке згодом зможе дати зиск. На їхню думку, витрачені в ми-нулому зусилля обов'язково будуть винагороджені в майбутньо-му. Отож, статус дорослої людини зумовлюється кількістю і якістю капіталовкладень у процес її освіти.
Згідно з теорією конфлікту (Гінтіс, Боулз, Колінз) освіта є віддзеркаленням різноманітних групових конфліктів, вона сприяє експлуатації та пригніченню соціальних груп, які перебувають у менш сприятливих умовах. Сам процес поширення освіти пред-ставники цієї теорії зв'язують як з потребою у кваліфікованих кадрах, так і з боротьбою статусних груп за права, привілеї, вла-ду, багатство. Конфлікти з приводу вимог до рівня освіти вини-кають між групами, що мають усе це, і тими, що прагнуть мати. Перші наполягають на відповідності освіти певним «стандар-там», інші — на вільному доступі до неї. Отже, ця теорія ствер-джує, що освіта сприяє збереженню структури соціальної нерів-ності в суспільстві.
Досліджуючи освіту як соціальний інститут, соціологія вивчає його (інституту) роль у державному житті суспільства виходячи із проблем соціалізації особи, визначення місця освіти в системі культурних цінностей, соціальних орієнтацій. Провідною є проб-лема поведінки людини в освітянському просторі, її ставлення до інституту освіти, мотивації освіти тощо. У вивченні самого проце-су освіти предметом соціологічного аналізу є взаємодія його су-б'єктів та механізми цієї взаємодії. Такими суб'єктами є соціальні групи учнів, викладачів, наукових працівників, навчально-допо-міжних ланок, управлінців середньої та вищої ланок. Вони різня-ться за своїми інтересами та ставленням до навчального процесу.
Характерним є те, що освітні функції не тільки сприяють від-творенню суспільства, його соціальній стабільності та інтеграції, але разом із цим забезпечують його соціальні зміни й розвиток. Тому соціальний інститут освіти розглядається соціологами у взаємозв'язку з іншими інститутами — економіки, сім'ї, політи-ки, релігії — у зв'язку зі стратифікацією суспільства.
Функціонування соціального інституту освіти зв'язане насам-перед із задоволенням таких потреб суспільства, як відтворення різних категорій робітників, культури виробництва, залучення молодого покоління до праці, підготовка його до виконання різ-них видів професійної діяльності, ролей, обіймання певних по-сад, посідання певних позицій у сучасному суспільстві.
Як уже наголошувалося, цю функцію виконує сім'я, але тільки частково. Це дуже складний процес, що потребує великих матеріальних ви-трат, часу, професійних можливостей. Сім'я не в змозі забезпечити повним обсягом знань, навичок, умінь, котрих потребує сьогоден-ня. Лише система освіти, репрезентована різноманітними навчаль-ними закладами, здатна ефективно виконати цю функцію, яка ви-значає характер взаємозв'язку освіти з розвитком продуктивних сил суспільства, відтворює його соціально-рольову структуру і на-зивається в соціології професійно-економічною функцією освіти.
Однією з найбільш важливих функцій інституту освіти є транс-ляція і поширення цінностей культури в суспільстві. Ідеться про цінності культури в широкому їх розумінні — наукові знання, професійні навички й досвід, досягнення в мистецтві, моральні норми і правила, стандарти і традиції соціальної поведінки тощо. Водночас інститут освіти виконує функцію забезпечення історич-ної спадковості, використання історичного досвіду і духовної спадщини поколінь.
Виконуючи цю функцію, інститут освіти відтворює характер відносин особистості із суспільством, відбиває їх розмаїття.
Важливою функцією інституту освіти є соціалізація особис-тості, адаптація молоді до соціальних відносин, суспільного життя, залучення до соціально-культурних цінностей, форму-вання установок, ціннісних орієнтацій, життєвих ідеалів, які при-таманні саме цьому суспільству.
Освіта не лише знайомить з культурними цінностями, норма-ми, соціальними ролями, а й сприяє їхній інтерналізації, відтво-ренню певного способу життя, тобто виконує інтегруючу функ-цію. Завдяки освіті відбувається інтеграція особи й окремих груп населення в соціальну систему. Вони стають суб'єктами спільних дій. Уже самі навчальні заклади (школи, інститути) об'єднують навчальним процесом різних за фізичним здоров'ям, матеріаль-ним забезпеченням, сімейним станом, культурним рівнем індиві-дів з різних етнічно-класових утворень.
Завдяки освіті відбувається перехід людей з одних соціальних груп до інших.
На сучасному етапі розвитку суспільства великого значення набуває інноваційна функція — забезпечення соціальних і куль-турних змін. Ця функція реалізується проведенням науково-дослідної роботи в стінах самих вузів, а також виконанням замов-лень фірм, промислових підприємств, різних установ на прове-дення досліджень, в результаті яких розробляються заходи для вдосконалення й розвитку соціальних і культурних процесів. Із цією функцією зв'язана ще одна — поєднання освіти з наукою та виробництвом, що сприяє прискоренню науково-технічного прогресу, удосконаленню самої системи освіти, бо нові наукові ідеї та відкриття включаються до навчальних програм, забезпе-чуючи високу якість підготовки фахівців.
За переходу від тоталітарного режиму до демократичного над-звичайно важливою стає виховна функція освіти. Саме освіта, за-безпечуючи процес гармонізації та вдосконалення людських яко-стей, має сформувати новий тип особистості, нового грома-дянина, який не був би обтяженим комуністичною ідеологією і став би активним учасником соціально-економічних і політичних перетворень. Освіта має стимулювати саморефлексію — глибоке усвідомлення людиною своєї суті та особистих потенцій.
Навчання мови, історії, літератури, принципів моралі є пере-думовою формування загальновизнаної системи цінностей, за-вдяки чому людина вчиться розуміти інших людей і саму себе, стає свідомим громадянином країни.
У межах цієї функції соціологія досліджує проблеми навчання в контексті становлення та розвитку особистості. Навчання в соціо-логічному розумінні — це не стільки пристосування, уміння взає-модіяти із соціальним оточенням, скільки опанування культури цієї взаємодії.
Ця функція особливого значення набуває нині у зв'язку зі змі-ною глобальної мети освіти, з її гуманізацією. На жаль, гуманізація освіти навіть у державних програмах «Освіта», «Діти України» тощо трактується дуже вузько — як збільшення кількості гумані-тарних дисциплін без огляду на глибину вивчення їхнього змісту. Між тим шляхетність, що відповідає найвищому рівню соціально-сті, розуміння й поважання інтересів та думок інших залежить не стільки від обсягу знань про людину, загальнолюдські цінності, високу мораль, скільки від умінь та навичок гуманної взаємодії.
Неабияке значення має функція соціальної селекції, для вико-нання якої структура освіти має бути побудована в такий спосіб, щоб уже із самого початку навчання автоматично забезпечити добір найбільш обдарованих і здібних до навчання особистостей. Після обов'язкової восьмирічної освіти (залежно від успішності навчання й особистих інтересів) одні з учнів продовжують навчання в дванадцятирічній школі, а потім деякі з них ідуть до вузу; інші після закінчення восьми класів навчатимуться в про-фесійних училищах, технікумах. У вищих навчальних закладах теж запроваджено багатоступеневу освіту, яка дає змогу виявляти найліпших для продовження навчання в магістратурі та аспіран-турі. Безпосередньо цій меті служить система спеціалізованих і елітарних шкіл і сукупність певних процедур добору молоді для навчання: тестований добір за інтелектуальним розвитком, за рів-нем знань з окремих предметів тощо.
Виконання функції соціальної селекції забезпечує раціональне відтворення і поновлення соціальної структури суспільства, а отже, і його нормальне функціонування. Це є прямим виявом взаємодії ін-ституту освіти й соціальної структури суспільства. Виконуючи селекційну функцію, інститут освіти сприяє соціальній мобільності, створенню можливостей просування вгору на вищий соціальний щабель. Диплом вузу має гарантувати можливість отримати прес-тижну й високооплачувану роботу, чим пояснюється цінність вищої освіти. Але на практиці процес соціальної селекції ще дуже далекий від ідеалу, особливо в Україні, де посилюється розшарування су-спільства на бідних і багатих, а отже, відбувається небажаний зворот-ний вплив стратифікації на освіту. Прикро, але в нашому суспільстві доступ до престижної освіти й наступні соціальні переміщення в ці-лому більше зв'язані не з якостями самої особистості, її знаннями і навичками, а із суспільним статусом батьків, матеріальним добробу-том, «корисними зв'язками» тощо.
У контексті вдосконалення функціональної діяльності інсти-туту освіти надзвичайне значення має актуалізація такої його функції, як стимулювання самоосвіти, самопідготовки, постій-ного потягу до знань. Самоосвіта, самостійне здобуття знань і навичок не вичерпують мети збільшення годин на самостійну ро-боту учнів та студентів у програмах навчальних закладів. Вони мають дати людині ґрунтовні навички самостійної роботи з книжками, документами чи іншими джерелами підготовки.