Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
52 Українська міфологія і фольклор
Фольклор тісно пов'язаний з міфологією. Основи української міфології закорінені у спільнослов'янському світосприйманні. Мисленню пращурів
були притаманні антропоморфізм, зооморфізм, тотемізм ,анімізм. На матеріалі міфології виникли найдавніші жанри народної творчості - казки, легенди, героїчний епоc.
У поетиці фольклору зафіксована розмаїта і багатогранна символічна
спільнослов'янська та власне українська система. Наприклад, квітка
рожа виступає символом таємниці, тиші, радості, слави, воскресіння,
гордості, досконалості, витонченості, любові, часто символізує
материнство, дитину; барвінок зелений, хрещатий, барвінковий вінок -
атрибут українського весілля, а також символ вкороченого, обірваного
життя, смерті взагалі; рута - символ дівочості, дівочої честі. Вислів
„садити руту" означає "зберігати честь", дівочість, втрата дівчиною
рутяного віночка стає причиною зневаги, дорікань з боку родичів,
нареченого. Терен є вираженням морального чи фізичного страждання,
забуття, занедбаності. У фольклорі куниця - це красна дівиця, небо - це сім'я, місяць -
господар, парубок, сонце - господиня, зірки - діти, дівчата. Образ
чистої води - це символ чесної дівчини, скаламучена водиця -
скомпрометована дівчина. Море, річка, вітер - джерело вістей, а дощ -
це сльози і недобрі чутки. Рушник - це благословення, подарована
хустина - символ щастя і вірності, виноград - достаток у сім'ї. Злагода з милим у піснях визначається такими словосполученнями, як збирати виноград, рвати льон, сіяти руту, збирати розсипане золото.
Соловей, який в'є гніздо у веснянках, - це образ будівника оселі.
Цікавим є спільнослов'янський символ напування. Якщо дівчина, жінка
напуває свого судженого або чоловіка, то це означає, що вона любить
його, коли ж вона дає води іншому, це означає - зраджує.
53. Зародження і станавлення укр. театрального мистецтва.
Театральне мистецтво — галузь української культури, особливістю якого є художнє відображення життя за допомогою сценічної дії акторів перед глядачами.Театральне мистецтво України бере початок з глибокої давнини, коли воно проявлялося в народних іграх, танцях, піснях та обрядах. З 11 століття відомі театральні вистави скоморохів. В епоху Київської Русі елементи театру були в церковних обрядах. Про це свідчать фрески Софійського собору в Києві (11 століття).Перші зразки драми прилюдно виголошувалися учнями київських Братської та Лаврської шкіл (16-17 століття). Важливими осередками розвитку релігійної драми у цей час вважалася також Львівська братська школа та Острозька академія.
У 17-18 столітті широкого розмаху набули вертепи — мандрівні театри маріонеток, які виконували різдвяні драми та соціально-побутові інтермедії.У 1795 році був відкритий перший в Україні стаціонарний театр у Львові, в колишньому костелі єзуїтів. В Наддніпрянщині, де перші театральні трупи народилися також у 18 столітті, процес відкриття стацінарних театральних споруд просувався повільніше. Так, у Києві перший стаціонарний театр з'явився у 1806 році, в Одесі — в 1809, в Полтаві — в 1810.Становлення класичної української драматургії пов'язане з іменами Івана Котляревського, який очолив театр у Полтаві та Григорія Квітки-Основ'яненка, основоположника художньої прози в новій українській літературі Тобілевичів, члени якої виступали під сценічними псевдонімами Івана Карпенка-Карого, Миколи Садовського і Панаса Саксаганського. Кожен із них не лише створив власну трупу, а й був видатним актором і режисером. Провідною зіркою українського театру того часу була Марія Заньковецька.
54.Сучасне українське театральне мистецтво.
За роки незалежності в Україні з'явилося багато нових театрів, зростає інтерес до народного та вуличного театру. Українське драматичне мистецтво дедалі активніше інтегрується в європейський культурний простір. Світове визнання здобув театральний режисер Роман Віктюк, творчість якого стала вагомим внеском у світову театральну естетику кінця 20 століття. Відомий далеко за межами України й інший український режисер — Андрій Жолдак. Низка талановитих акторів українського театру, Богдан Ступка, Ада Роговцева, Анатолій Хостікоєв та інші, з великим успіхом знялися у вітчизняних і зарубіжних кінострічках.Нині в Україні щорічно відбувається низка міжнародних театральних фестивалів, що засвідчили свій авторитет у Європі: «Київ травневий» у Києві, «Золотий Лев», «Драбина» у Львові та "Драма.UA" у Львові, «Тернопільські театральні вечори. Дебют» у Тернополі, «Херсонеські ігри»у Севастополі, «Мельпомена Таврії» у Херсоні, «Різдвяна містерія» в Луцьку, «Інтерлялька» в Ужгороді. У 2010 р. створено всеукраїнську театральну портал-мережу "atheatre.com.ua - український театральний простір", яка налічувала понад 112 театрів і 81 драматурга станом на лютий 2012 р. Портал містить інформацію про театральні фестивалі, репертуар театрів, відомості про вистави й історичні довідки. Всю інформацію театри розміщують самостійно.
55.Початки українського книгодрукування .
Поява книгодрукування на українських землях у XVI ст. — значна віха в розвитку культури українського народу, серйозний чинник у формуванні національної свідомості. Друкована книга, окрім свого функціонального призначення, започаткувала і новий етап в історії культури — мистецтво книгодрукування. Власне, книгодрукування стало одночасно і виявом гуманістичних тенденцій в українській історії та зброєю представників вітчизняного гуманізму в боротьбі за незалежність. Більшість книг, особливо наукових, в цей період друкувалися латиною.Друкарська справа отримала розвиток у всій Україні. Уже на початку XVII ст. тут нараховувалося близько 20 друкарень, найбільшою з яких була друкарня в Києво-Печерській лаврі. Друкарні створювалися на кошти меценатів, Війська Запорозького. Активно займалися організацією друкарень братства.
Поряд зі стаціонарними друкарнями також були пересувні. До середини XVII ст. нараховувалося вже близько 40 різних друкарень. Найбільшу питому вагу у друкарській продукції мали книги релігійного характеру, але видавалися також наукові трактати, довідники, календарі, підручники. На відміну від європейських та південнослов´янських першодрукарів українські майстри у видавничій справі не використовували пергамент, книги друкувалися на папері. Увесь час Лавра дбала про зовнішність своїх книжок, і тут печерські видання не мали собі рівних. Лаврська гравюра придбала собі заслужену славу серед усього слов´янського світу. Художники готували потрібні малюнки, а гравери вирізували їх на дереві (а з кінця 1680-х pp. і на міді); свої рисувальні та граверні має Лавра вже в XVII ст. У середині XVII ст. друкована книга стала істотним чинником розвитку української культури. її тематика відображала стан церковного життя, освіти, науки, мистецтва, суспільно-політичної думки. Друкарство і книговидання на той час ще не відокремилися одне від одного. Деякі друкарні були не просто прибутковими поліграфічними підприємствами, а й видавничими центрами, осередками розвитку письменства. У першій половині XVIII ст. починається новий період в історії українського книгодрукування. Російський уряд заборонив Київській і Чернігівській друкарням видавати будь-що, крім передруків давніх видань, які не повинні були відрізнятися мовою і навіть наголосами від російських. Найпопулярнішим твором друкованої літератури стала в XVIII ст. чотиритомна «Книга житій святих» Дмитра Туптала. Вона знаходила прихильників не лише серед духовенства, а й поміж письменних селян і міщан.
56. Українська скульптура від давнини до сучасності
Початки української скульптури губляться в глибині віків разом із початками історії українського народу. З певністю можна твердити, що скульптура на Україні процвітала як у формах монументальних, так і в формах дрібних пластичних виробів ще задовго до розповсюдження на Україні християнства. найстаріші пам’ятки української скульптури — це речі, різьблені з каменю, почасти відливані з металу. Це вже саме по собі свідчить про широке розповсюдження на Україні скульптурної творчості в давнину в різних технічних засобах, бо техніка скульптури з металу є ліплення та відливання, іноді карбування; особливо складного знаряддя й великого ремісничого уміння вимагає техніка відливання скульптури з металу, — те ливарницьке ремесло, що в давнину називалося людвісарством або конвісарством. Скульптура з глини вимагає тільки ліплення та обпалювання, що, очевидно, значно простіше.Вже найстаріші орнаментальні скульптури, які збереглися на Україні й відомі нам — а такою найстарішою річчю, правдоподібно, треба вважати саркофаг, знайдений коло Десятинної церкви, що належить не пізніше як до першої половини Xl ст., а може, ще й до кінця X — вражають подібністю свого орнаменту до орнаментальних скульптур охридського собору. Мистецтво готики принесли на Україну німецькі майстри з Північно-Східної Німеччини. Можливо, був і другий шлях — із Південного Заходу через Угорщину, але цим шляхом, здається, мистецькі впливи обмежилися Закарпаттям. У кожнім разі, в Західній і Північно-Західній Україні готицьке мистецтво прийнялося у формах цегельної готики Північно-Східної Німеччини, правдоподібно, десь ще в XIV ст. Готицьке мистецтво розлилося по Україні й трималося тут на протязі XV — XVI ст. У глухіших містах воно ще жило й у XVII ст. Мистецтво ренесансу занесли на Україну майстри-італійці з Північної Італії, з берегів північноіталійських озер та з італійських кантонів Швейцарії. Час ренесансу на Україні порівняно недовгий — десь друга половина XVI ст. та початок XVII, — але й за цей час встигли вивести на Україні прекрасні пам’ятки архітектури й оздобити їх дуже рясною орнаментальною ренесансовою різьбою. Ці отці-єзуїти занесли барокко й на Україну. Здається, чи не головну роль у популяризації бароккового мистецтва на Україні треба відвести майстрові-архітект.орові, єзуїтовіДжакомо (Яків) Бpіано (1586 — 1649), що був присланий на Україну з Риму спеціально як вправний архітектор; він завідував єзуїтським будівництвом у Львові, Перемишлі та Сандомирі. в Україні мистецтво барокко роздвоїлося: в Західній Україні (Підляшшя, Галичина, Волинь, Поділля) воно зберегло форми єзуїтського барокко, що залишилося ближчим до свого першоджерела; в Центральній та Східній Україні (Слобожанщина та Чорномор’я) воно сильно модифікувалося й набрало зовсім оригінального забарвлення — т. зв. козацького барокко. Мистецтво рококо в Західній Україні продовжує розвивати засади єзуїтського барокко, а в Центральній та Східній Україні — засади козацького бароккоЗ початком XX ст., коли взагалі пожвавився мистецький рух на Україні, коли, з одного боку, в майстрів мистецтва момент національної належності зі стадії пасивної потенції розвинувся до активної свідомості, а з іншого — українські майстри почали шукати зв’язків із поступовішим мистецтвом Заходу та з національними українськими традиціями, — всі ці моменти благодійно вплинули й на розвій української скульптури. Вже в першому десятилітті нового століття з’явилися молоді майстри, котрі виявили в своїй творчості чимало сили, енергії, поривів та класичного світовідчування..
57. Національно-культурний рух на східноукраїнських землях 19-20ст:преса,книговидавнича справа, культурні інституції
58. Національно-культурний рух на західноукраїнських землях 19-20ст:преса,книговидавнича справа, культурні інституції
59 Національно –культурний рух на західноукр. Зумлях в міжвоєнний період.(1919-39р)
Західна Україна не є сталим історико-географічним поняттям. Найкраще позначити цей регіон можна як землі, що від 1919 р. і до 1939 р. не перебували в складі Росії та СРСР. У цей час західноукраїнські землі були поділені між Польщею, Чехословаччиною та Румунією. Попри всі старання знищити українську мову культуру вона всеодно активно розвивалась: працювали та відкривались школи з українською мовою викладання, громадські та просвітні організації, науково-освітні заклади, мистецькі товариства, музеї, театри, видавалась україномовна преса, книги тощо. Так у міжвоєнний період в Галичині виходило 143 українських періодичних видань.
Центрами національно-виховної та освітньої роботи серед українців залишались наймасовіша організація - «Просвіта». У Галичині на 1939 р. діяло 83 філії і 3214 читалень «Просвіти», які об’єднували близько 500 тисяч членів.За активної участі української інтелігенції просвітній рух ширився і в Закарпатті, де товариство «Просвіта» успішно конкурувало з русофільським «Обществом им. А. Духновича».Стосовно вищої освіти в Галичині, то ще 14 серпня 1919 р. ректорат Львівського університету видав розпорядок, згідно з яким до університету зараховували тільки громадян Польщі і тих, що служили в польській армії. У результаті українська молодь була позбавлена можливості навчатись у Львівському університеті.Вже 19 серпня серед українських вчених і педагогів народилась ідея заснувати приватні університетські курси. Інституцією, яка взялась за реалізацію цієї ідеї стало НТШ у Львові. Вже 20 вересня 1919 р. було оголошено програму університетських курсів на зимовий семестр 1919/1920 н. р. Втім і ці курси було заборонено відкривати в листопаді 1919 р.У відповідь університетська молодь, позбавлена змоги вчитись, кинулась до організаційної роботи. Вона відновила всі студентські організації: товариство «Академічну Громаду», «Студентський союз», «Медичну громаду» та «Кружок правників»Восени 1920 р. при товаристві «Академічна Громада» організовуються філософські, юридичні та медичні курси. На початку 1921 р. загалом на всіх відділах було 25 кафедр: на філософському - 14, на юридичному - 6, на медичному - 5. На початку липня 1921 р. з ініціативи дійсних членів НТШ В. Щурата, І. Свєнціцького, І. Крип’якевича, В. Герасимчука та інших курси було реорганізовано в Український таємний університет. У літературі цього періоду старше покоління літераторів представляли: В. Стефаник ,О. Маковей ,М. Черемшина, У. Кравченко , Б. Лепкий та ін. Вони об’єднувались навколо «Товариства письменників і журналістів ім. Івана Франка», яке діяло у Львові в 1925-1939 рр. Від 1933 р. влаштовувало конкурси і призначало нагороди за найкращі літературні твори року. Товариство очолювали: А. Чайковський, В. Стефаник, В. Щурат, Б. Лепкий, Р. Купчинський.Із Західною Україною тісно була пов’язана творчість емігрантів зі Сходу, які оселилися у Празі, Варшаві і Львові, - О. Кандиби та його сина, поета, археолога та політичного діяча Олега Ольжича , Є. Маланюка та ін.У Чернівцях продовжувала плідно працювати О. Кобилянська. У міжвоєнний період письменниця правдиво відобразила події Першої світової війни на території Північної Буковини в збірці «Але Господь мовчить».Символізмом наповнені оповідання «Лісова мати» ,«Пресвятая Богородиця, помилуй нас» та «Не смійтесь».Однією з форм розвитку літературного життя в Г аличині були літературні об’єднання молодих літераторів: «Митуса» , «Богема» , «Логос» , «Інтебмовсегії», «Західно-українське мистецьке об’єднання» (ЗУМО) (1931), «Листопад», «Недея», «Дванадцятка».Літературно-мистецька група «Горно»об’єднувала львівських письменників прорадянського спрямування - В. Бобинського, О. Гаврилка, Я. Галана, П. Козланюка та ін.Нові художні явища продовжували культивувати І. Труш, О. Новаківський, А. Манастирський, О. Кульчицька та чимало інших західноукраїнських митців. На цей час припадає останній період творчості О. Новаківського, який сповнений широкого тематичного розгортання і високих малярських досягнень. Центральне місце посідає образ сильної, бунтівної особистості: «Революціонер», «Довбуш - володар гір», «Довбуш» Після повернення з концтабору Кульчицька продовжила педагогічну працю в Перемишлі, ілюструвала книги В. Гна- тюка, М.Коцюбинського, В. Стефаника. У 1938 р. переїхала до Львова, де стала співробітником українського етнографічного музею. Важливу роль у мистецькому житті Західної України відігравала «Асоціація незалежних українських митців» (АНУМ), яка була заснована в 1930 р. на основі «Союзу українських митців». Засновниками були П. Ковжун, М. Осінчук та Я. Музика. Асоціація проіснувала до 1939 р.Великий успіх мали закарпатські художники на чолі з А. Ерделі та Й. Бокшаєм, які створили «Товариство діячів образотворчих мистецтв на Підкарпатській Русі».Стосовно скульптури, то автори праці «Українське мистецтво» стверджують, що скульптура Галичини перебувала майже в повному занепаді. Архітектура стала конструктивістською, тобто без скульптурних прикрас. Офіційні пам’ятки не споруджувались. Отже, національна культура на західноукраїнських землях у міжвоєнний період розвивалась, як відповідно до загальноєвропейських мистецьких тенденцій, так і в напрямі протистояння асиміляційним процесам, які проводили Польща та Румуні
60. Українська культура в добу тоталітаризму (1921-91р)
У 1930-х роках справжнє спустошення здійснюється тоталітаризмом в українській науці. У 1934-1935 pp. були засуджені провідні спеціалісти в галузі літератури академік В.М. Перетц, член-кореспондент Є.С. Шабліовський. У 1936-1937 pp. загинули в таборах геолог академік ВУАН, її віце-президент Н.І. Світальський, генетик академік І.І. Агол, математик академік М.П. Кравчук, філософ академік СЮ. Семковський. У 1931 р. змушений був припинити роботу в Києві М. Грушевський. Його заарештували, звинувативши в справі "Українського національного центру". В українській науці загальмувався або й зовсім припинився розвиток ряду галузей - статистики, етнографії, демографії, краєзнавства. Чисткам було піддано колективи багатьох наукових та академічних установ.
Показова в цьому відношенні літературна дискусія 1925-1928 pp., у ході якої порушувалися питання культурного будівництва в Україні, зокрема про місце інтелігенції в культурному процесі, шляхи розбудови національної культури при соціалізмі, взаємини української та російської культур тощо. У центрі дискусії опинилася найнеординарніша постать у літературі -особистість М. Хвильового. Він був одним з небагатьох, хто не побоявся чесно відображати історичну правду, із в'їдливою іронією й сарказмом викривав вади нового суспільства.Турбота письменника про підвищення рівня художньої майстерності радянської літератури, виступ проти "червоної халтури" і особливо його полемічний заклик "Геть від Москви" з орієнтацією на "психологічну Європу", який по суті зачіпав лише проблему підвищення української культурності, позбавлення провінційності, були всіляко перекручені та інкриміновані Хвильовому як буржуазний націоналізм. Свої думки він відстоював у блискучих полемічних статтях "Думки проти течії", "Камо грядеші?" (Куди йдеш?), в опублікованому гострокритичному романі "Вальдшнепи" Тоталітарне суспільство, відчуваючи свою уразливість перед словом правди, конфіскувало другу частину "Вальдшнепів", надруковану в шостому номері журналу "ВАПЛІТЕ" за 1927 p., заборонило і памфлет "Україна чиМалоросія?", який став відомим лише в 1990 р. Задушлива атмосфера, створена навколо М. Хвильового, врешті призвела до його зламу - він пробував іти на компроміси, думати і діяти як усі, але сила таланту і особистості робили неможливим пристосуванство як спосіб існування. Постріл 13 травня 1933 р. обірвав життя М. Хвильового, ставши трагічною крапкою в історії українського культурного відродження XX ст.До української громадськості повернулася частина духовної спадщини "розстріляного відродження" - твори О. Близька, О. Досвітнього, М. Драй-Хмари, В. Еллана, Г. Косинки, М. Куліша, були реабілітовані М. Йогансен, В.Підмогильний, Є.Плужник, М.Семенко, М.Філянський та ін. Камертоном високої духовності звучали кіноповісті О. Довженка "Зачарована Десна", "Повість полум'яних літ", "Поема про море". Ці твори, в яких піднімаються злободенні, гострі проблеми української культури, екології, історичної пам'яті, демонстрували новий загальнолюдський вимір творчості митця.Кінець 50-х - 60-і роки - час розквіту ліричної творчості М. Рильського, П. Тичини, М. Бажана, В. Сосюри, А. Малишка, яскравого дебюту молодих поетів М. Вінграновського, В. Коротича, І. Драча, Л. Костенко та ін. Великими подіями суспільного і культурного життя України стали широко відзначені ювілеї класиків української літератури: 100-річчя з дня народження І. Франка (1956), 50-річчя з дня смерті Л. Українки (1963), 100-річчя з дня народження М. Коцюбинського (1964), 150-річчя з дня народження Т. Шевченка (1964).
61. Концепція українського культурно-історичного процесц у працях Куліша,Костомарова,Шевченка.
Куліш Одним з головних стимулів своєї подвижницької праці Пантелеймон Куліш (1819—1897) вважав збереження національних традицій, розвиток української мови та культури, утвердження почуття національної самосвідомості, наповнення духовного арсеналу нації культурними здобутками світової цивілізації!. Він глибоко усвідомлював, що без розбудови національної культури неможливо виробити й елементарні форми державності. Де брати душевні сили, натхнення і терпіння для вкрай необхідної культурно-просвітницької роботи? Як об'єднати розколоте, збайдужіле, розчароване українське громадянство навколо ідеї українського національно-культурного відродження? Такі злободенні питання ставив перед своїми сучасниками П. ,Куліш. І зробив для цього немало. На думку П. Куліша, його найбільший творчий успіх — двотомна збірка фольклорно-історичних і етнографічних матеріалів «Записки о Южной Руси». А були ж ще український буквар і читанка «Граматка», двотомна монографія «Записки о жизни Николая Васильевича Гоголя», роман «Чорна рада», переклад українською мовою «Біблії» та величезна кількість наукових праць, котрі не втратили актуальності і сьогодні.
Костомаров Микола Костомаров (1817—1885) відомий світові як видатний український історик, етнограф, фольклорист, критик, статті якого друкувались у прогресивних часописах «Основа», «Совре- 94 менник», «Отечественньїе записки». Жив і працював М. Костомаров у тяжкий для української культури час: 60—70 рр. XIX ст. були періодом посиленого цькування українського слова, друку, освіти. Людина європейської освіченості, він знав і любив світову літературу, починаючи з античності, невтомно працював у царині російської культури, та найглибшого його любов'ю були українське слово й українська пісня. Свідченням того є праці «Дві руські народності» (1861), «Историческое значение южнорусско-го народного песенного творчества» (1873), «История казачества в памятниках южнорусского песенного творчества» (1880—1883). Ще 1843 р. М. Костомаров захистив дисертацію на тему «Об ис-торическом значений русской народной поззии», в якій обстоював тезу про народну творчість як вираження духу та світогляду народу. Пізніше М. Грушевський справедливо зауважив, що ко-стомаровське дослідження фольклорної символіки заклало основи відомої теорії символів О. Потебні.
Шевченко У науковому відношенні більш вираженою була культурологічна концепція Кирило-Мефодіївського братства, таємної політичної організації, яка висунула ідею звільнення слов'янських народів від ярма гнобителів і створення федеративного "Союзу слов'янських республік" із столицею в Києві. Ідеї братчиків про соціально-політичну перебудову суспільства включали багато цінних думок про розвиток національної культури, що були висловлені у працях Т.Г. Шевченка. Це передусім положення про державну самостійність слов'ян, вільний розвиток національної культури і мови, про характерні риси ментальності українців, зокрема — природний демократизм, прагнення до волі, поетичність, віротерпимість, відкритість у спілкуванні, дружелюбність .
62. Концепція українського культурно-історичного процесц у працях Драгоманова, Нечуя-Левицького
Драгоманов М. Драгоманов у своїх наукових і літературно-критичних працях 1870-1890-х років («Література російська, великоруська, українська і галицька»; «Листи на Наддніпрянську Україну»; "Святкування роковин Шевченка в «руському обществі», «Війна з пам'яттю про Шевченка», «Т. Шевченко в чужій хаті його імені»)вимагав, щоб література неодмінно керувалася принципами вірності правді життя, відповідала своєму часові, сягала проблемами та героями глибин суспільного життя. Велике значення мала розробка Драгомановим концепції народності літератури. Він наголошував на історичності цієї категорії, яка, постійно розвиваючись, оновлюючи зміст і форму, виявляла глибоку чутливість до суспільних і естетичних потреб народу. Підтримуючи у творчості українських письменників справді народне, М.Драгоманов вів рішучу боротьбу проти псевдонародності, провінційності та обмеженості літератури.Одним із перших в українському літературознавстві М. Драгоманов звернувся до аналізу романтизму як напряму в мистецтві, що в попередні десятиліття відіграло позитивну роль у становленні національної літератури, викликавши зацікавленість до усної народної творчості, етнографії, міфології українців. Цим самим було підготовлено передумови для реалізму, який став домінувати в українській літературі 2-ї половини XIX століття.Цікавою є сама концепція реалізму в естетиці М. Драгоманова, осердям якої є вимога безтенденційного, об'єктивного змалювання життя. Займаючись порівняльним літературознавством, М. Драгоманов пропагував важливість загальнолюдських естетичних цінностей у розвиткові культури українського народу.
Нечуй-ливицький Велике зацікавлення .витворами народної фантазії, мотивами та образами українського фольклору виявляється у праці Івана Нечуя-Левицького «Світогляд українського народу в прикладі до сучасності». На підставі аналізу народних вірувань і звичаїв та змісту численних колядок, щедрівок, веснянок І. Нечуй-Левицький прагне дати характеристику процесу відтворення народом поетичних образів богів, русалок, мавок, польовиків, упирів, вовкулак. Фольклор підказує письменникові особливості селянської психології, розгортає перед ним скарбницю поетичних прийомів, які він щедро використовує у своїй творчості. І. Нечуй-Левицький, «як письменник, що присвятив свою діяльність показу народного побуту, займає одне з перших місць серед письменників цього роду у нас в Росії».
63. Концепція українського культурно-історичного процесц у працях Франка, Грушевського.
Франко Новаторський підхід І. Франка до історії української культури базується на сформульованих ним наукових принципах аналізу історії культури як суспільного явища. Зокрема, він одним із перших вдався до розгляду економічних і політичних факторів, що передують у суспільстві тим змінам, які відбуваються пізніше у сфері культури. отже, розглядав історію' не як певну часову послідовність «чисто» духовних явищ, а як всю сукупність дій народних мас і тих соціальних, економічних і духовних течій, які з непереможною елементарною силою проявляються в їх житті. На той час це було значним завоюванням революційно-демократичної теоретичної думки, оскільки давало змогу,пов'язати історію культури з реальним життям суспільства, з його соціальними проблемами. Заслугою І. Франка було осмислення духовної культури у зв'язку з соціальною боротьбою суспільства як конкретно-історичного відображення цієї боротьби в 97 галузі духовного життя. Він розглядав виникнення нових явищ у культурі, зокрема нових літературних течій, як «рефлекси тих духовних настроїв», що покликані до життя розвитком визвольної боротьби, боротьби за ідеали соціальної рівноправності і справедливості. Глибокі думки висловив І. Франко про співвідношення матеріальної і духовної культури в історії людства. Він вважав незаперечним, що духовна культура формується на основі матеріальних умов життя. Матеріальна культура набагато старша від духовної, оскільки її початки сягають на цілі тисячоліття у глиб віків у порівнянні з писемною культурою. Саме в часи долітератур-ної цивілізації розвивалися такі предмети матеріальної культури, як зброя, знаряддя праці, різні прикраси, житла. Інша справа, що тільки там, «де в цивілізаційному підході являється письмо, до нас починає промовляти душа чоловіка безпосередньо, з уст в уста, і ми відразу здобуваємо можливість заглядати в душу, в чуття, змагання, радощі і смуток прадавніх, давно загиблих і забутих поколінь.Таким чином, застосування нових філософсько-методологічних підходів до аналізу культури на рівні світової культурологічної думки кінця XIX й початку XX ст. дозволило І. Франкові подати оригінальний виклад історії української культури, який не втратив актуальності і в наші дні.
грушевський Історію української культури в послідовній конкретності подій і фактів першим подав Михайло Грушевський .Він автор понад двох тисяч праць, але найбільшу славу принесла йому фундаментальна десятитомна «Історія України-Руси», яка і сьогодні залишається найкращим дослідженням історії українського народу. М. Грушевський пропонував вивчати історію саме народу, а не держави, яка завжди підпорядкована економічному, культурному та національному чинникам. Він приділяє значну увагу культурним процесам, бо вони, на його думку, грають визначальну роль в історичній долі народу: від розвитку і рівня культури часто залежить вибір народом шляху на перехрестях історії. Крім того, самобутність культури — характерна ознака самого існування народу. Ось чому вчений поряд з проблемами політичної та економічної історії детально розглядає у своїх дослідженнях і проблеми історії культури, розробляє власну концепцію культуротворчого процесу на Україні. Ряд проблем розвитку української культури розглядається у праці М. Грушевського «Культурно-національиий рух на Україні в XVI—XVII віці».На тлі історичних обставин він аналізує культурне піднесення, яке знайшло вияв у розвитку книгодрукування, освіти, малярства, граверства тощо. Його погляди на розвиток культури XVII—XIX ст. викладені в «Ілюстрованій-історії України», що витримала ряд видань. Перу цього 98 невтомного дослідника належать також перша енциклопедія українознавства «Украинский народ в прошлом и настоящем», «Історія української літератури», «З історії релігійної думки на Україні» та багато інших праць.
64. Концепція українського культурно-історичного процесц у працях Огієнка, Маленюка, Антоновича.
Огієнко Значний вклад у вивчення історії української культури вніс Іван Огієнко— історик церкви, культуролог, філософ, мовознавець, письменник, автор перекладу «Біблії» на сучасну літературну мову, перший ректор Українського університету, міністр культів (віросповідань) в уряді Директорії, один з ініціаторів відродження Української автокефальної православної церкви, пізніше митрополит Вінніпегу і всієї Канади Іларіон. У спадщині І. Огієнка — близько тисячі праць, і більшість з них присвячена проблемам нашої культури. Серед найбільш значних — кількатомна «Наша літературна мова», в якій опрацьовано тисячі історичних і етнографічних джерел та літературних творів, «Історія українського друкарства», «Дохристиянські вірування українського народу», «Українська церква за час Руїни», «Візантія й Україна», «Князь Костянтин ОстрозькийІ. Огієнко читав у Київському університеті курси української мови та культури. На основі своїх лекцій він видав книгу «Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народу», яку можна вважати початком справжньої історіографії української культури. Автор аналізує характерні риси нашої культури, простежує її розвиток в різні періоди історії, акцентуючи увагу на національній самобутності української культури, самостійному «визріванні» визначальних тенденцій її розвитку, показує на основі численних фактів і документальних свідчень вилив української культури на російську. Таким чином, І. Огієнко робить спробу зруйнувати стереотип сприйняття української культури як похідної, залежної від російської. Автор доводить, що протягом довгих віків своєї історії українська культура, по суті, не мала сприятливих умов для свого розвитку, він виділяє навіть окремий розділ про «кривди, заподіяні народу українському», логічно підводячи до думки, що вироблення національної державності є необхідною історичною умовою і гарантом нормального культурного процесу на Україні.
Маленюк У 50-х роках побачили світ «Нариси з історії нашої культури» відомого українського поета Є. Маланюка. 1964 року в Канаді вийшло друком друге видання першого тому «Історії української, культури» за редакцією І. Крип'якевича, до якого додано ціка вий розділ «Міфологія української землі», написаний Б. Кравці- вим.
Антонович
Головним методом досліджень національної культури вчених-емігрантів став позитивізм, намагання наповнити точним і перевіреним фактологічним та джерельним матеріалом змістовну сутність культури. Важливою віхою на шляху розвитку національної культурологічної думки став вихід у 1940 р. праці "Українська культура: Лекції за редакцією Д. Антоновича". Дмитро Антонович, як і Іван Крип´якевич, не відійшов від проблемно-хронологічного принципу у висвітленні української культури, однак не можна не помітити спроби ввести в текстуальний контекст книжки суто культурологічні категорії. Вчений подав тлумачення поняття культури, розділяючи її на матеріальну і духовну, по-сучасному правдиво надав творчій діяльності людини роль ланцюга, що пов´язує природу та культуру .Він уперше наголосив на особливостях українського гуманізму, намітив періодизацію культури за стильовими епохами, хоч і не всі терміни, зокрема еклектизм до позначення культурно-історичних явищ XIX ст., сприймається адекватно сучасним дослідником.Виступаючи проти замкненості культур, вчений обґрунтував тезу про культурні взаємовпливи як вагомий чинник культурного розвою та поступу будь-якої нації, намагаючись тим самим знайти в європейському культурному просторі місце для української культури. Вибудовуючи схему культурного розвитку, Д. Антонович запропонував у якості механізму цього процесу ідею перехрещування культурних впливів, творчого переосмислення культурного надбання інших народів. Такий підхід дав йому ключ до пояснення особливостей національної культури, причин її високої життєздатності та високої культурності народу.Виходячи з ідеї про історичний прогрес та спільну майбутню долю людства, Д. Антонович цілком оптимістично сприймав факт існування загальнолюдської культури, яка представлялася йому як "безмежно багата скарбниця, до якої кожний народ вкладає ним надбані культурні скарби". Для вченого було цілком очевидним, що світова культура - це не протиставлення культурної ідентичності на рівні цивілізації та національних вибухів у локальних культурах. Загальнолюдське і національне тісно взаємопов´язані між собою, представляючи світову єдність у національному розмаїтті. Тому вчений з прикрістю відмічав, що в силу об´єктивних причин не зміг зібрати точних відомостей про внесок українців до вселюдської культури.
89. Творчісьть Івасюка, Білозіра,Петрененка, Скрипки.
Володимир Михайлович Івасюк
Народився Володимир Михайлович Івасюк 4 березня 1949 року у районному містечку Кіцмань Чернівецької області. В 1964 році Володя створює в школі ансамбль «Буковинка» й пише для нього свої перші пісні, серед яких найперша — «Колискова». «Відлітали журавлі» та «Колискова для Оксаночки». 13 вересня 1970 року на Театральному майдані Чернівців у присутності тисяч чернівчан і на очах мільйонної глядацької аудиторії постала чудові пісні «Червону рута» й «Водограй» — перший великий тріумф молодого митця.У 1971 році в Карпатах був знятий фільм «Червона рута», в якому брали участь Софія Ротару, Василь Зінкевич, Назарій Яремчук, Раїса Кольца, ансамблі «Смерічка» і «Росинка». Це був перший український музичний фільм. У ньому прозвучали пісні Івасюка, Дутківського, Скорика. У 1975 році він пише музику до спектаклю за романом О. Гончара«Прапороносці» і здобуває диплом першого ступеня.Через три роки ціною великих зусиль він поновився у консерваторії в класі Лєшека Мазепи. У видавництві «Музична Україна» виходить збірка пісень Івасюка «Моя пісня». Софія Ротару з піснею Володимира «У долі своя весна» перемагає на фестивалі «Сопот-77», а сам він працює над підготовкою платівки-гіганта.У 1978 році Володя перемагає на всесоюзному конкурсі молодих композиторів у Москві і отримує дипломи II ступеня за «Сюїту-варіації для камерного оркестру» та «Баладу про Віктора Хара». Львівська комсомольська організація збирає документи для висунення Івасюка на присудження премії імені Островського, його запрошують до участі в роботі журі республіканського конкурсу молодих виконавців. Він дає інтерв’ю, про нього пише преса, його пісні звучать на радіо. Однак із виставою «Прапороносці» Івасюк не потрапляє в число претендентів на премію Островського.18 травня 1979 року тіло Володимира Івасюка знайшли у військовій зоні Брюховицького лісу недалеко від Львова.
Ігор Білозір Народився 24 березня 1955 року в місті Радехові у Галичині. Від 1977 року — керівник ВІА «Ритми Карпат» Львівського автобусного заводу, від 1979 — художній керівник і соліст ВІА «Ватра» Львівської обласної філармонії, що виконує більшість його пісень донині. Крім того, пише пісні для своєї дружини, вокалістки Оксани Білозір, а також виконує деякі пісні сам.Побитий 8 травня 2000 року у кав'ярні «Цісарська кава», що на проспекті Шевченка у Львові. Внаслідок завданих травм 28 травня 2000 року помер у лікарні. Похований у Львові на Личаківському цвинтарі . Автор естрадних пісень, камерно-інструментальних композицій, творів для оркестру, музики для театральних вистав. Серед творів пісні: «Пшеничне перевесло», «Мамина світлиця», «Весільний марш» — на слова Б. Стельмаха;«Ніби вчора, моя мамо», «Коханий» — на слова П. Запотічного;«Голубий сніг», «Лицарі» — на слова Анни Канич.Його творчість здобула визнання у США, Канаді, Німеччині, Польщі, Росії. В 1997 році йому присвоєне звання Народного артиста України.
Тарас Петрененко
Свій шлях на саму вершину української поп-музики Тарас Петриненко починав як і більшість його ровесників з танцмайданчика, де на початку 1969 року заспівав "Еней", складений з учнів спеціальної музичної школи ім. Лисенка. Через рік"Еней" дебютував на телебаченні і майже два роки був безперечним лідером української рок-музики. В кінці 1971 року Петриненко створив новий, дещо попсовіший гурт "Дзвони", та через три роки знову об'єднався з друзями з "Енея". Новостворений ВІА "Візерунки шляхів", довантаживши лірику "Дзвонів" та фолк-рок"Енея", патріотикою членів спілки композиторів, на початку 1975 року записали на "Мелодії" платівку-гігант. Відразу ж гурт запросили до Укрконцерту, де під вивіскою "Гроно" він проіснував майже рік.Після служби в армії Петриненко недовго керував знаменитою "Мрією", та після того як їм заборонили виконувати власні пісні, він з гуртом "Чарівні гітари" емігрував до Росії.З 1982 року Петриненко в тульському ансамблі "Красные маки", який на той час складався виключно з українських музикантів. З "Маками" він записав свої перші російськомовні хіти - "Погасшие звезды", "Перелетная птица", "Я скоро вернусь", та не чекаючи коли він стане вже зовсім модним поп-співаком, повертається в Україну. В 1986 році Петриненко разом з гітаристом Ігорем Шабловським та співачкою Тетяною Горобець відроджує "Гроно". Спочатку репертуар дублював "Маки", та з'явилися "Україна", "Пісня про пісню" і досить швидко Петриненко став лідером української пісні. Дещо політизований і розтиражований лейблом "Кобза", альбом 1989 року "Я професійний раб", здається зовсім не мав вад. Цікаво, що всі вважали "Гроно" поп-гуртом, хоч весь альбом аранжовано в стилі прогресив-рок.В 1991 році Петриненко почав запис для "Аудіо України" альбому "Господи, помилуй нас", який був завершений лише через два роки. Причиною тому розвал гурту "Гроно" - одного разу акомпануючі музиканти просто не повернулися із зарубіжних гастролів. Та це не відбилося на якості альбому - за підсумками 1993 року він визнаний кращим в Україні. В 1995 році метр нашої поп-музики мабуть вирішив спочити і несподівано став ві-джеєм - він деякий час вів на центральному телебаченні програму "Колискова для дорослих". Влітку 1997 року на "Таврійських іграх - VI" Петриненко отримав Всеукраїнську премію в галузі музики та масових видовищ"Золота Жар-птиця" в номінації "Жива легенда". В кінці року фірма "Нова Рекордс" випустила третій сольний альбом Петриненка "Любов моя", планується нарешті розтиражувати і попередній.В 1999 році за особистий внесок у розвиток національної культури і мистецтва та вагомі творчі здобутки, солісту-вокалісту концертно-творчої організації "Київщина" Тарасу Петриненку присвоєне звання Народного артиста України; одночасно звання Заслуженої артистки України присвоєне його напарниці Тетяні Горобець.
Скрипка Олег Скрипка народився у місті Совєтабад Ленінабадської області Таджикської РСР (сьогодні смт Гафуров Согдійського вілоятаТаджикистана) у сім'ї українських переселенців. Виріс у Мурманській області Росії.1986 року закінчив Київський політехнічний інститут. Цього ж року було створено гурт «ВВ».В 1987 р. «ВВ» стає членом київського рок-клубу, здобуває першу премію на київському рок-фестивалі «Рок-парад», випускає свій хіт «Танці».1990 року група здійснює турне Францією та Швейцарією, під час якого в одній з найбільших газет Франції Le Monde виходить матеріал про «ВВ».У 1991—1996 роках Олег Скрипка разом зі своєю групою живе у Франції й гастролює країною.1996 року Скрипка повертається до Києва й відтоді активно концертує в Україні та за кордоном, регулярно відвідує Москву.2000 року «ВВ» виступає в Ризі, Лондоні, дає концерт у Московському палаці молоді, далі — тур містами Сибіру.В січні 2002 року — тур Ізраїлем і Португалією, у лютому того ж року — кілька концертів у Нью-Йорку, 2003 року — виступ у Торонто.2004 року Олег Скрипка стає одним із організаторів фестивалю Країна мрій, цей фестиваль розпочав свою історію через 10 років після виходу пісні та альбому ВВ з такою ж назвою. Під егідою «Країни мрій» Олег Скрипка займається також і різносторонньою видавничою і просвітницькою діяльністю.2007 році Олег Скрипка проявляє неабиякі танцювальні таланти і здобуває друге місце у проекті «Танці з зірками 2».У 2008 році Міністерство культури і туризму України висунуло кандидатуру Олега Скрипки на присвоєння Шевченківської премії у якості «режисера-постановника етнічного фестивалю Країна Мрій». Проте Олег сказав на це:У 2009 році група активістів запропонувала висунути Олега Юрійовича кандидатом в Президенти України, але Скрипка відмовився[1].У 2012 році став тренером у талант-шоу "Голос країни. Нова історія" на каналі 1+1. А потім взяв на себе тренерські обов'язки у проекті "Голос. Діти", де розкриває секрети успіху на "дорослій" сцені дітям 6-14 років[2].